"Військові розказували, що ремонтують тут літаки. Про ядерну зброю і пікнуть не можна було"
Gazeta.ua
Контрольно-пропускний пункт на в’їзді до селища Городок
Радомишльського району Житомирської області. До минулого року воно
називалось Макарів-1
і було засекреченим військовим містечком, яке не позначали на
географічних картах. Раніше в підземних бункерах тут зберігали ядерні
боєголовки
У військовій частині селища Городок із семи тисяч робочих
місць залишили 350. Його голова попросив президента Януковича провести
газ
Селище Городок розташоване в лісі, на межі Київської і Житомирської областей за 100 кілометрів від столиці. До минулого року воно називалося Макарів-1 і не було позначене на географічних картах. Це – колишнє військове засекречене містечко, яке почало функціонувати 1969 року за розпорядженням тодішнього генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. Раніше тут дислокувались дві військові частини: одна зберігала й ремонтувала ядерну зброю, друга – обслуговувала станцію сейсмічного контролю.
Після розвалу СРСР ядерні боєголовки вивезли до Росії. Частину, яка їх обслуговувала, розформували. Другу скоротили: з 7 тисяч робочих місць залишили 350. Сейсмічний центр підпорядкували Національному космічному агентству України. Він відстежує ядерні вибухи, землетруси. Місцеві сейсмологи перші зафіксували координати російського атомного підводного човна "Курск", що затонув 2000 року.
У селищі, за різними даними, три-чотири тисячі жителів. Переважно колишні та діючи військові. У Городку 600 пенсіонерів, 500 дітей. Військова пенсія – 1200–3 тисячі гривень, цивільна – близько 900. Колишній завод залізобетонних виробів на стадії банкрутства, робітників відправили у вимушену відпустку. Простоює і велике овочесховище, колишній воєнторг. Люди працюють у КЕЧі – квартирно-експлуатаційній частині, обслуговують військову частину, сейсмічний центр. Інші знайшли роботу в шести магазинах, школі, дитсадку, лазареті, лісгоспі. Більшість мешканців їздять на заробітки до Києва або райцентру Радомишль, до якого 35 км.
Тут діють церква московського патріархату, відділення "Приватбанку", два дитячих майданчики, п'ять стадіонів. У селищі є лише мобільних зв'язок, стаціонарних телефонів поки немає.
Торік у липні Верховна Рада на прохання жителів перейменувала Макарів-1 на Городок, змінивши його статус на "селище міського типу". У листопаді тут уперше відбулися місцеві вибори. Головою ради обрали колишнього військового – полковника Сергія Сліпченка. Він обійшов сімох конкурентів.
22 лютого під час телемосту "Діалог з країною" селищний голова звернувся до президента Віктора Януковича з проханням допомогти провести газ і повернути жителям "чорнобильські" пільги. Їх селище втратило після зміни назви. Макарів-1 належав до переліку місць, постраждалих від чорнобильської катастрофи. Городок через чиновницьку бюрократію туди досі не внесли
– Бедные люди, у них пространства 2 на 2, радуются каждому приезжему. Я здесь местный психолог: знаю, у кого у мамы опухоль, у кого ребенок заболел, – кароока блондинка Ольга торгує в Городку секонд-хендом. Розвішує між деревами на мотузці зимові куртки на плечиках. – Два месяца не приезжала, я в Радомышле живу, и уже соскучились. Не могла доехать сюда из-за плохих дорог. Вот как у Черновецкого (колишній мер Києва. – "Країна") бабушки были любимые, для меня эти люди за пять лет, сколько здесь работаю, стали родными. Они все-таки бывшие военные: сказал – сделал. Я им в долг даю. Не было еще ни разу, чтобы крестики-нолики не сошлись.
100 км від Києва наш автомобіль долає за 3 год. На дорогах лід, замети. Перед колесами дорогу перебігають косуля, білка. Сніг у лісі пописаний слідами кабанів і лисиць.
На п'яти вулицях – Лісовій, Гагаріна, Поштовій, Перемоги і Першотравневій – стоять 27 будинків. Одна з них завершується червоним стовпом із радянської зіркою і написом: "1941–1945. Перемозі жити вічно!" У центрі – невеличкий пофарбований в золото пам'ятник Юрію Гагаріну, який тримає під пахвою шолом від скафандра.
– Так це ж легенда така була, – розповідає селищний голова 55-річний Сергій Сліпченко. – Військові носили форму льотчиків і розказували знайомим і рідні, що ремонтують тут літаки. Про ядерну зброю і пікнуть не можна було. Жителі давали підписку про нерозголошення таємниці. У їхніх паспортах стояла прописка "Києво-Святошинський район", без назви населеного пункту. Випускникам школи видавали московські атестати.
Він у шкіряній куртці, сидить у кабінеті з облізлим сейфом. Вікна заґратовані, колись тут було відділення міліції. Селищна рада орендує приміщення у Міноборони. Вся земля і будівлі тут досі належать оборонному відомству.
– Як тільки Міноборони проведе сюди газ, я прийму квартири на баланс. Тоді люди зможуть їх приватизувати. Якщо зразу приватизувати, а потім вести газ, то доведеться робити розводку по квартирах за свої гроші. Люди готують їсти на газових балонах. А квартири опалюємо мазутом. Міноборони відтягує газифікацію, бо їм це невигідно. Цього року виділило 27 мільйонів гривень на мазут. Їм краще витрачати щороку 27 мільйонів державних коштів, ніж разово вкласти в газифікацію 12 мільйонів. Бо є можливість робити відкати. А проведи сюди газ, і золота мазутна жила перекриється.
Друга дня. На вулицях матері гуляють із візочками, жінка у військовій формі веде доньку-третьокласницю зі школи. Тримає рожевий рюкзак. Ще кілька батьків везуть малих на санках. Двоє чоловіків вигулюють собак. У центрі біля старого дитячого майданчика, від якого залишилися два ряди закопаних шин і дві дерев'яні башти, пускають сигаретний дим кілька чоловіків напідпитку. Трохи збоку – магазин, де можна випити горілки на розлив.
– У нас шість магазинів, і тільки в трьох продають спиртне, – каже з гордістю селищний голова. – Випивають в основному гражданські. Колишні військові цим не зловживають.
Літня жінка в старому пальті зазирає до крамниці.
– Мені мого печеня, – каже моложавій, "кров із молоком", продавщиці років 40.
– Із смаком пряженого молока? – відгукується та.
Крім продуктів, є вітрини із мийними та гігієнічними засобами. З полиці з коньяком звисають упаковки жіночих колготок.
– Що наші жінки роблять? Та за чужими чоловіками бігають, – сміється продавщиця. – Народжують багато, з дітками няньчаться. Робота в нас женська така: або в соціальній сфері, або служити. Я контрактником була. Отримувала 2,5 тисячі, чоловік – 3. Для нашого городка це зарплати нормальні. А попробуйте в Київ поїхати – поли мить чи торгувать. Ну, заробите більше, але ж і за квартиру віддати треба. Або як щодня мотатися – то встати треба о п'ятій ранку, щоб до восьмої добратися до Києва. А назад приїхати – не раніше дев'ятої вечора.
– Ціни в наших магазинах – київські. Тому, в кого є транспорт, їздять у Радомишль у "Сільпо" скуповуватися. Моя жінка там грейпфрути за 7 гривень купила, а в нас по 14, – запрошує до своєї квартири 49-річний Микола Ткаченко. Він – колишній військовий. 1992 року перевівся сюди з Далекого Сходу. – Попав під закат цього раю. Тут снабженіє було по першій категорії. Комунізм. Якщо моя беременна жінка на попередньому місці по півдня в черзі стояла, щоб купити кіло м'яса, тут можна було прийти й перебирати: жирне, не таке. Банани були, ананаси, ікра. Про одежу і меблі я мовчу, – торкається розпухлої від хворого зуба щоки. – Коронка піддулася, їй вже років 30. Але до стоматолога не піду, ну його.
У Ткаченка добродушне неголене лице. Рудий кіт-перс Пашка ганяє по кімнаті обгортку від цукерки.
– При мені вивозили останні ешелони з ядерною зброєю. Перші офіцери й прапорщики, які її обслужували, повмирали вже всі. Це ж радіація. Ка-а-нєшно. Але люди знали, хоч за що страдали. При Союзі після пенсії воєнним давали квартири – хто де хотів, по всій країні. Зараз усі живемо в неприватизованих. Я ремонт зробив, а багато хто живе, як жив: житло відомче, мало лі шо.
З вулиці квартири виглядають занедбаними. Пластикові вікна стоять де-не-не, балкони незасклені.
– Це – унікальний городок. Тут усе було продумано для жизні: водопровід, каналізація, школа, госпіталь, садок, житло, автобаза, лісгосп, недалеко залізнична колія. А головне – людям робота. І все обвалилося. Хто зміг, влаштувався на нову. Я постачаю містечку інтернет – маю 300 клієнтів. А є люди, які за довгим рублем у Київ тягнуться. Квартплата тут дуже висока. Я маю пільги, но плачу 300 гривень в місяць. А є такі, що віддають і 600, і 800.
– Наш КЕЧ фукнув ціну з 91 копійки за квадратний метр – до 2 гривень 35 копійок, – розповідає селищний голова. – За кіловат електрики платять 38 копійок. Бо обленерго відпускає людям електрику через КЕЧ – як організації. Тобто сім'ї виступають в якості підприємств. От я – підприємство! Я плачу за двокімнатну 600 гривень. Цирк!
Біля Будинку офіцерів кілька дітей спускаються з гірки, яку нагорнули, коли зчищали сніг із вулиць. Троє матерів із дитячими візочками ховаються від вітру коло будинку.
– Чоловіки наші військові, а ми – при них, – шатенка Людмила у довгому фіолетовому пуховику одягає на сина червоні рукавички. – Виїхати хочеться. Але куди? У нас свого житла нема. Багато хто після Союзу втік, а квартири за ними лишилися. От вони їх і здають. Тут ще нормально. Раніше з чоловіком жили у військовій частині "Десна", там – самі гуртожитки.
– Нам здесь нравится, – каже інша мати, представляється Оленою. – Лес, свежий воздух. Живем, считай, в санатории круглогодично. Дети подрастут – музыкальная школа есть. И гулять будет их не страшно отпускать: чужие здесь не ходят. Раз одна цыганка затесалась, так сразу ее поймали. Трудоустроиться можно: есть КЭЧ, военная часть, космическое агентство. Единственное, что неудобно: территориально мы принадлежали Киевской области, а сейчас отнесли нас к Радомышльскому району Житомирской. И область бедная, и район бедный. В областную больницу добираться теперь нужно не в Киев, а в Житомир. Если автобусом, то приедешь туда в 12, а обратный автобус уже в два. Неудобно.
– Тут цивілізації зовсім нема, – хитає головою 32-річна Алла Собчук. У неї рожеві прядки у темному волоссі й брови шнурочком. Розмовляємо у школі, де працює секретарем. З чоловіком-військовим і сином-другокласником торік у вересні приїхали з Дубна на Рівненщині. – Тут інтернет 1 мегабіт за секунду, це просто черепаха. У Дубні було хоч 10. Маршрутки ходять рідко. Сюди ні приїхати, ні виїхати, – крутить на пальці золоту каблучку. – Перукарні нема. Мені не треба якихось особливих заморочок, але вийти кудись хочеться. Повезла сина в Київ – він уже дикий, світлофорів боїться. Такими очима на все дивиться. Повітря тут чисте, хоча це ж зона забруднення: хто тут радіацію перевіряв? Чоловік рік відслужить, у нього контракт, – і поїдемо додому. У нас там квартира 100 "квадратів".
У триповерховій школі з білої цегли навчаються 278 учнів.
– Нові печатку й штамп купила за свої 750 гривень. А на вивіску вже не вистачило, – каже директорка Ганна Білім. Голос у неї поставлений, як у ведучої. Голову обмотала шарфом. – Дах у школі, як решето, стіни покриті грибком. Звертаюся до Міністерства оборони, що треба робити ремонт. Кажуть: "Ви – структура Міністерства освіти, ми не маємо права вкладати у вас кошти". А звідти відсилають до Міноборони. Дітям треба реєструватися на зовнішнє незалежне оцінювання, а їх у базі немає.
За будинками, біля гаражів, – кілька сміттєвих баків стоять буквою "П". Біля них чоловік у зачовганій куфайці палить ялинки. Витягує зі смітників картонки, кидає у вогонь. Від багаття летять шматки обгорілого паперу. На бачку гріється сірий кіт у коричневих розводах.
– Шо? Проштрафився? Хазяйка вигнала, бо на стіл накакав, – говорить до нього Євген Болецький, 69 років. По його худому обличчю розбігаються зморшки. – Я сам із Франківської області, з Калуша. Вдовець був, у газеті "Ваша судьба" дав оголошення. 50 претенденток на мене було. Одну жіночку вибрав і сюда переїхав 18 лютого 2003 року. Судьба така. Мого року вже всі поздихали. У Калуші я робив на хімічному виробництві, а тут – двірник. Цілий день від рання до вечора працюю. Змерзну, біжу додому гріться. Платять мені тищу, але це що – гроші? Тут жиють ті, хто при погонах, інші – виживають.
– Якісь розваги в селищі є? – питаємо.
– Бухають, а тоді б'ються й ріжуться. Пару днів як засудили жінку, яка за бухло зарізала свого чоловіка. Батько в неї майор в одставці.
Під вечір біля магазину знову збираються чоловіки. Всі у чорних куртках, дихають перегаром.
– Ми живемо отлічно, з одной сторони. З другої – роботи нема. Тільки й того, що риби наловиш – продаси, да метал найдеш. 100 кіло здав, щитай є 200 рублєй на сігарєти.
– А тарифи такі пошли! Проводка у нас совєтська, того й диви загориться. А в квартирах газові балони – не дай Бог чого, бахнуть, – і всьо, з Новим годом!
Дівчата прогулюються центром. За 15 хв ідуть додому, переодягаються і знову виходять на вулицю.
Джерело
Селище Городок розташоване в лісі, на межі Київської і Житомирської областей за 100 кілометрів від столиці. До минулого року воно називалося Макарів-1 і не було позначене на географічних картах. Це – колишнє військове засекречене містечко, яке почало функціонувати 1969 року за розпорядженням тодішнього генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва. Раніше тут дислокувались дві військові частини: одна зберігала й ремонтувала ядерну зброю, друга – обслуговувала станцію сейсмічного контролю.
Після розвалу СРСР ядерні боєголовки вивезли до Росії. Частину, яка їх обслуговувала, розформували. Другу скоротили: з 7 тисяч робочих місць залишили 350. Сейсмічний центр підпорядкували Національному космічному агентству України. Він відстежує ядерні вибухи, землетруси. Місцеві сейсмологи перші зафіксували координати російського атомного підводного човна "Курск", що затонув 2000 року.
У селищі, за різними даними, три-чотири тисячі жителів. Переважно колишні та діючи військові. У Городку 600 пенсіонерів, 500 дітей. Військова пенсія – 1200–3 тисячі гривень, цивільна – близько 900. Колишній завод залізобетонних виробів на стадії банкрутства, робітників відправили у вимушену відпустку. Простоює і велике овочесховище, колишній воєнторг. Люди працюють у КЕЧі – квартирно-експлуатаційній частині, обслуговують військову частину, сейсмічний центр. Інші знайшли роботу в шести магазинах, школі, дитсадку, лазареті, лісгоспі. Більшість мешканців їздять на заробітки до Києва або райцентру Радомишль, до якого 35 км.
Тут діють церква московського патріархату, відділення "Приватбанку", два дитячих майданчики, п'ять стадіонів. У селищі є лише мобільних зв'язок, стаціонарних телефонів поки немає.
Торік у липні Верховна Рада на прохання жителів перейменувала Макарів-1 на Городок, змінивши його статус на "селище міського типу". У листопаді тут уперше відбулися місцеві вибори. Головою ради обрали колишнього військового – полковника Сергія Сліпченка. Він обійшов сімох конкурентів.
22 лютого під час телемосту "Діалог з країною" селищний голова звернувся до президента Віктора Януковича з проханням допомогти провести газ і повернути жителям "чорнобильські" пільги. Їх селище втратило після зміни назви. Макарів-1 належав до переліку місць, постраждалих від чорнобильської катастрофи. Городок через чиновницьку бюрократію туди досі не внесли
– Бедные люди, у них пространства 2 на 2, радуются каждому приезжему. Я здесь местный психолог: знаю, у кого у мамы опухоль, у кого ребенок заболел, – кароока блондинка Ольга торгує в Городку секонд-хендом. Розвішує між деревами на мотузці зимові куртки на плечиках. – Два месяца не приезжала, я в Радомышле живу, и уже соскучились. Не могла доехать сюда из-за плохих дорог. Вот как у Черновецкого (колишній мер Києва. – "Країна") бабушки были любимые, для меня эти люди за пять лет, сколько здесь работаю, стали родными. Они все-таки бывшие военные: сказал – сделал. Я им в долг даю. Не было еще ни разу, чтобы крестики-нолики не сошлись.
100 км від Києва наш автомобіль долає за 3 год. На дорогах лід, замети. Перед колесами дорогу перебігають косуля, білка. Сніг у лісі пописаний слідами кабанів і лисиць.
На п'яти вулицях – Лісовій, Гагаріна, Поштовій, Перемоги і Першотравневій – стоять 27 будинків. Одна з них завершується червоним стовпом із радянської зіркою і написом: "1941–1945. Перемозі жити вічно!" У центрі – невеличкий пофарбований в золото пам'ятник Юрію Гагаріну, який тримає під пахвою шолом від скафандра.
– Так це ж легенда така була, – розповідає селищний голова 55-річний Сергій Сліпченко. – Військові носили форму льотчиків і розказували знайомим і рідні, що ремонтують тут літаки. Про ядерну зброю і пікнуть не можна було. Жителі давали підписку про нерозголошення таємниці. У їхніх паспортах стояла прописка "Києво-Святошинський район", без назви населеного пункту. Випускникам школи видавали московські атестати.
Він у шкіряній куртці, сидить у кабінеті з облізлим сейфом. Вікна заґратовані, колись тут було відділення міліції. Селищна рада орендує приміщення у Міноборони. Вся земля і будівлі тут досі належать оборонному відомству.
– Як тільки Міноборони проведе сюди газ, я прийму квартири на баланс. Тоді люди зможуть їх приватизувати. Якщо зразу приватизувати, а потім вести газ, то доведеться робити розводку по квартирах за свої гроші. Люди готують їсти на газових балонах. А квартири опалюємо мазутом. Міноборони відтягує газифікацію, бо їм це невигідно. Цього року виділило 27 мільйонів гривень на мазут. Їм краще витрачати щороку 27 мільйонів державних коштів, ніж разово вкласти в газифікацію 12 мільйонів. Бо є можливість робити відкати. А проведи сюди газ, і золота мазутна жила перекриється.
Друга дня. На вулицях матері гуляють із візочками, жінка у військовій формі веде доньку-третьокласницю зі школи. Тримає рожевий рюкзак. Ще кілька батьків везуть малих на санках. Двоє чоловіків вигулюють собак. У центрі біля старого дитячого майданчика, від якого залишилися два ряди закопаних шин і дві дерев'яні башти, пускають сигаретний дим кілька чоловіків напідпитку. Трохи збоку – магазин, де можна випити горілки на розлив.
– У нас шість магазинів, і тільки в трьох продають спиртне, – каже з гордістю селищний голова. – Випивають в основному гражданські. Колишні військові цим не зловживають.
Літня жінка в старому пальті зазирає до крамниці.
– Мені мого печеня, – каже моложавій, "кров із молоком", продавщиці років 40.
– Із смаком пряженого молока? – відгукується та.
Крім продуктів, є вітрини із мийними та гігієнічними засобами. З полиці з коньяком звисають упаковки жіночих колготок.
– Що наші жінки роблять? Та за чужими чоловіками бігають, – сміється продавщиця. – Народжують багато, з дітками няньчаться. Робота в нас женська така: або в соціальній сфері, або служити. Я контрактником була. Отримувала 2,5 тисячі, чоловік – 3. Для нашого городка це зарплати нормальні. А попробуйте в Київ поїхати – поли мить чи торгувать. Ну, заробите більше, але ж і за квартиру віддати треба. Або як щодня мотатися – то встати треба о п'ятій ранку, щоб до восьмої добратися до Києва. А назад приїхати – не раніше дев'ятої вечора.
– Ціни в наших магазинах – київські. Тому, в кого є транспорт, їздять у Радомишль у "Сільпо" скуповуватися. Моя жінка там грейпфрути за 7 гривень купила, а в нас по 14, – запрошує до своєї квартири 49-річний Микола Ткаченко. Він – колишній військовий. 1992 року перевівся сюди з Далекого Сходу. – Попав під закат цього раю. Тут снабженіє було по першій категорії. Комунізм. Якщо моя беременна жінка на попередньому місці по півдня в черзі стояла, щоб купити кіло м'яса, тут можна було прийти й перебирати: жирне, не таке. Банани були, ананаси, ікра. Про одежу і меблі я мовчу, – торкається розпухлої від хворого зуба щоки. – Коронка піддулася, їй вже років 30. Але до стоматолога не піду, ну його.
У Ткаченка добродушне неголене лице. Рудий кіт-перс Пашка ганяє по кімнаті обгортку від цукерки.
– При мені вивозили останні ешелони з ядерною зброєю. Перші офіцери й прапорщики, які її обслужували, повмирали вже всі. Це ж радіація. Ка-а-нєшно. Але люди знали, хоч за що страдали. При Союзі після пенсії воєнним давали квартири – хто де хотів, по всій країні. Зараз усі живемо в неприватизованих. Я ремонт зробив, а багато хто живе, як жив: житло відомче, мало лі шо.
З вулиці квартири виглядають занедбаними. Пластикові вікна стоять де-не-не, балкони незасклені.
– Це – унікальний городок. Тут усе було продумано для жизні: водопровід, каналізація, школа, госпіталь, садок, житло, автобаза, лісгосп, недалеко залізнична колія. А головне – людям робота. І все обвалилося. Хто зміг, влаштувався на нову. Я постачаю містечку інтернет – маю 300 клієнтів. А є люди, які за довгим рублем у Київ тягнуться. Квартплата тут дуже висока. Я маю пільги, но плачу 300 гривень в місяць. А є такі, що віддають і 600, і 800.
– Наш КЕЧ фукнув ціну з 91 копійки за квадратний метр – до 2 гривень 35 копійок, – розповідає селищний голова. – За кіловат електрики платять 38 копійок. Бо обленерго відпускає людям електрику через КЕЧ – як організації. Тобто сім'ї виступають в якості підприємств. От я – підприємство! Я плачу за двокімнатну 600 гривень. Цирк!
Біля Будинку офіцерів кілька дітей спускаються з гірки, яку нагорнули, коли зчищали сніг із вулиць. Троє матерів із дитячими візочками ховаються від вітру коло будинку.
– Чоловіки наші військові, а ми – при них, – шатенка Людмила у довгому фіолетовому пуховику одягає на сина червоні рукавички. – Виїхати хочеться. Але куди? У нас свого житла нема. Багато хто після Союзу втік, а квартири за ними лишилися. От вони їх і здають. Тут ще нормально. Раніше з чоловіком жили у військовій частині "Десна", там – самі гуртожитки.
– Нам здесь нравится, – каже інша мати, представляється Оленою. – Лес, свежий воздух. Живем, считай, в санатории круглогодично. Дети подрастут – музыкальная школа есть. И гулять будет их не страшно отпускать: чужие здесь не ходят. Раз одна цыганка затесалась, так сразу ее поймали. Трудоустроиться можно: есть КЭЧ, военная часть, космическое агентство. Единственное, что неудобно: территориально мы принадлежали Киевской области, а сейчас отнесли нас к Радомышльскому району Житомирской. И область бедная, и район бедный. В областную больницу добираться теперь нужно не в Киев, а в Житомир. Если автобусом, то приедешь туда в 12, а обратный автобус уже в два. Неудобно.
– Тут цивілізації зовсім нема, – хитає головою 32-річна Алла Собчук. У неї рожеві прядки у темному волоссі й брови шнурочком. Розмовляємо у школі, де працює секретарем. З чоловіком-військовим і сином-другокласником торік у вересні приїхали з Дубна на Рівненщині. – Тут інтернет 1 мегабіт за секунду, це просто черепаха. У Дубні було хоч 10. Маршрутки ходять рідко. Сюди ні приїхати, ні виїхати, – крутить на пальці золоту каблучку. – Перукарні нема. Мені не треба якихось особливих заморочок, але вийти кудись хочеться. Повезла сина в Київ – він уже дикий, світлофорів боїться. Такими очима на все дивиться. Повітря тут чисте, хоча це ж зона забруднення: хто тут радіацію перевіряв? Чоловік рік відслужить, у нього контракт, – і поїдемо додому. У нас там квартира 100 "квадратів".
У триповерховій школі з білої цегли навчаються 278 учнів.
– Нові печатку й штамп купила за свої 750 гривень. А на вивіску вже не вистачило, – каже директорка Ганна Білім. Голос у неї поставлений, як у ведучої. Голову обмотала шарфом. – Дах у школі, як решето, стіни покриті грибком. Звертаюся до Міністерства оборони, що треба робити ремонт. Кажуть: "Ви – структура Міністерства освіти, ми не маємо права вкладати у вас кошти". А звідти відсилають до Міноборони. Дітям треба реєструватися на зовнішнє незалежне оцінювання, а їх у базі немає.
За будинками, біля гаражів, – кілька сміттєвих баків стоять буквою "П". Біля них чоловік у зачовганій куфайці палить ялинки. Витягує зі смітників картонки, кидає у вогонь. Від багаття летять шматки обгорілого паперу. На бачку гріється сірий кіт у коричневих розводах.
– Шо? Проштрафився? Хазяйка вигнала, бо на стіл накакав, – говорить до нього Євген Болецький, 69 років. По його худому обличчю розбігаються зморшки. – Я сам із Франківської області, з Калуша. Вдовець був, у газеті "Ваша судьба" дав оголошення. 50 претенденток на мене було. Одну жіночку вибрав і сюда переїхав 18 лютого 2003 року. Судьба така. Мого року вже всі поздихали. У Калуші я робив на хімічному виробництві, а тут – двірник. Цілий день від рання до вечора працюю. Змерзну, біжу додому гріться. Платять мені тищу, але це що – гроші? Тут жиють ті, хто при погонах, інші – виживають.
– Якісь розваги в селищі є? – питаємо.
– Бухають, а тоді б'ються й ріжуться. Пару днів як засудили жінку, яка за бухло зарізала свого чоловіка. Батько в неї майор в одставці.
Під вечір біля магазину знову збираються чоловіки. Всі у чорних куртках, дихають перегаром.
– Ми живемо отлічно, з одной сторони. З другої – роботи нема. Тільки й того, що риби наловиш – продаси, да метал найдеш. 100 кіло здав, щитай є 200 рублєй на сігарєти.
– А тарифи такі пошли! Проводка у нас совєтська, того й диви загориться. А в квартирах газові балони – не дай Бог чого, бахнуть, – і всьо, з Новим годом!
Дівчата прогулюються центром. За 15 хв ідуть додому, переодягаються і знову виходять на вулицю.
Джерело
Немає коментарів:
Дописати коментар