Як знайти істину?

37. ...Я на те родився і прийшов у світ, щоб засвідчити істину. 
Кожен, хто від істини, слухає мій голос.                         
38. Озвався Пилат до Нього: Що таке істина?..
Євангеліє від Івана 18.37-38

Сократ мне друг, но истина дороже.

Платон

Дітер Ф. Ухтдорф

Притча про слона та шістьох мудреців

Понад сто років тому один американський поет написав вірш, переповідаючи давню притчу. У перших рядках цього вірша говорилося:

Шість мудреців із Індостану,

Cліпих, яких залишив сон,

Пішли до слона вранці рано,

Щоб зрозуміти, що є слон.

І кожен став його вивчати,

Щоб це питання розв’язати.

У цьому вірші кожен з шести мандрівників торкається якоїсь однієї частини тіла слона, а потім описує іншим, що він відкрив для себе.

Один з чоловіків торкається ноги слона і каже, що слон схожий на стовбур дерева---він круглий і шершавий. Інший торкається бивня і каже, що слон схожий на спис. Третій хапає слона за хвіст і твердить, що слон подібний до мотузки. Четвертий намацує хобот і наполягає на тому, що слон схожий на велику змію.

Кожен описує істину.

І оскільки його розуміння істини походить з власного досвіду, кожен наполягає на тому, що він знає те, що знає.

Вірш завершується так:

У мудреців із Індостану

Точився спір і не згасав.

І кожен був своєї думки,

А думку інших відкидав.

Тож загалом у всій цій справі

Усі вони були неправі!¹

Слухаючи цю історію, ми усміхаємося. Авжеж, ми знаємо як виглядає слон. Ми читали про слонів, бачили їх у фільмах і багато з нас навіть дивилися на слона власними очима. Ми віримо, що знаємо істину - яким насправді є слон. Коли хтось намагається скласти судження, виходячи лише з якогось одного аспекту істини і видаючи його за все ціле, це здається нам абсурдним або навіть неймовірним. З іншого боку, чи не можемо ми впізнати й самих себе у цих шести сліпих чоловіках? Чи не міркували й ми колись подібним чином?

Мені здається, що ця історія залишається такою широко відомою серед дуже багатьох культур і протягом дуже багатьох років, оскільки має повсюдне застосування. Апостол Павло казав, що у цьому світі світло є тьмяним і ми бачимо лише частину істини наче крізь затемнене скло², і все ж, здається, нашій людській природі притаманно робити припущення щодо людей, політики та побожності, виходячи зі свого недосконалого і часто оманливого досвіду.

Пригадую, як одного разу мені розповіли історію про подружню пару. Вони прожили в шлюбі 60 років. Протягом цього часу вони майже не сперечалися і їхні дні, проведені разом, були сповнені щастя і задоволення. Вони ділилися усім одне з одним і не мали між собою секретів - за винятком одного. У жінки була скринька, яку вона зберігала зверху на серванті, і вона сказала своєму чоловікові на їхньому весіллі, що він ніколи не повинен в неї заглядати.

Минули десятиліття і настав час, коли її чоловік зняв скриньку з серванту і спитав, чи може він нарешті дізнатися, що в ній знаходиться. Дружина погодилась. Тож він відкрив її і знайшов там дві в’язані серветки і 25000 доларів. Він спитав дружину, що це означає, і вона відповіла: “Коли ми одружилися, моя мати сказала мені, що кожного разу, коли я гніватимусь на тебе або коли мені будуть не до вподоби твої слова чи вчинки, я повинна вив’язати маленьку серветку, а вже потім обговорювати проблему з тобою”.

Почувши цю лагідну розповідь, чоловік був зворушений до сліз. Він дивувався, як то йому вдалося за 60 років шлюбу вивести з рівноваги свою дружину лише двічі - і та вив’язала дві серветки. Відчуваючи себе майже героєм, він взяв долонь дружини у свою долонь і сказав: “Це пояснює звідки взялися серветки, а як щодо 25000 доларів?”

Його дружина лагідно усміхнулась і сказала: “Я отримала ці кошти від продажу всіх серветок, вив’язаних мною протягом років”.

З цієї історії можна не лише навчитися цікавому способу долання непорозумінь у шлюбі, але й також побачити, як нерозсудливо передчасно робити висновки на підставі обмеженої інформації.

Дуже часто “істини”, які ми промовляємо, є лише фрагментами істини, а іноді між ними й істиною немає нічого спільного.

Сьогодні я хотів би поговорити про істину. Роблячи це, я запрошую вас замислитися над кількома важливими запитаннями.

Перше запитання: “Що таке істина?”

Друге: “Чи дійсно можливо знати істину?”

І третє: “Як нам слід реагувати на те, що суперечить істинам, які ми пізнали до цього?”

Що таке істина?

Що таке істина? В останні години життя Спасителя, Його привели до Понтія Пилата. Провідники юдеїв звинуватили Ісуса в заклику до бунту і зраді, спрямованих проти Риму, і наполягали на смертному вироку для Нього.

Коли Пилат зустрівся лицем до лиця з Чоловіком із Галілеї, він запитав: “Так Ти Цар?”

Ісус відповів: “Я на те народився, і на те прийшов у світ, щоб засвідчити правду. І кожен, хто з правди, той чує Мій голос”³.

Я не знаю, якою людиною був Пилат, і тим паче не знаю, про що він думав. Однак я припускаю, що він був добре освіченим і багато чого бачив у відомому йому світі.

У відповіді Пилата я відчуваю деякий цинізм втомленої людини. Я чую в його словах голос чоловіка, який колись був ідеалістом, але зараз - набувши значного життєвого досвіду - здається дещо огрубів, навіть втомився.

Я не вірю, що Пилат заохочував до діалогу, сказавши у відповідь три прості слова: “Що є істина?”⁴

Припускаю, що насправді він хотів цим сказати: “Хіба можливо комусь осягнути істину?”

І це запитання актуальне для всіх часів і для всіх людей.

Чи можливо для людини знати істину?

Тож, чи можливо для людини знати істину? Дехто з найвеличніших мислителів, які будь-коли жили на землі, намагалися дати відповідь на це запитання. Протягом всієї історії людства невловима природа істини була улюбленою темою великих поетів і письменників. Здається, що Шекспір виявляв до неї особливий інтерес. Наступного разу, коли ви читатимете одну з трагедій Шекспіра, зверніть увагу на те, як часто хід сюжету змінюється через неправильне розуміння певної важливої істини.

Зараз, як ніколи раніше в історії світу, у нас з’явився більш легкий доступ до великої кількості інформації - дещо з неї правдиве, дещо хибне, але більшість правдива лише частково.

Відповідно, ще ніколи в історії світу не було такої нагальної потреби навчитися, як правильно розрізняти між істиною і помилкою.

Частково наша проблема з пошуку істини полягає в тому, що людська мудрість дуже часто розчаровувала нас. Нам відомо дуже багато прикладів уявлень, які людство колись вважало безперечно істинними, але згодом було доведено, що вони хибні.

Наприклад, незважаючи на те, що колись було досягнуто остаточного консенсусу, що земля пласка, це не так. Зірки не обертаються навколо землі. Куштування томату не спричинить раптової смерті. І, звичайно, людина насправді може літати - навіть перетинати звуковий бар’єр.

У Писаннях міститься безліч розповідей про людей, які неправильно тлумачили “істину”.

У Старому Завіті, Валаам не схотів відмовитися від “нагороди несправедливости”⁵, запропонованої йому моавитянами. Тому він переконав себе повірити у нову істину і допоміг моавитянам, зробити так, щоб ізраїльтяни накликали на себе прокляття через аморальність і неслухняність⁶.

Відступник Коригор, увівши багатьох від істини, згодом визнав, що диявол настільки обманув його, що він дійсно повірив, що слова, які він говорив, були істинними⁷.

Людська природа та істина

У деякій мірі всі ми схильні до подібного роду дивного мислення.

“Істини”, яких ми додержуємося, формують характер нашого суспільства, а також наші особисті характери. Надто часто в основі цих “істин” є неповні або неточні факти та інколи вони спрямовані на задоволення дуже егоїстичних прагнень.

Почасти причина такого невірного судження полягає у схильності людства розмивати межу між переконанням та істиною. Ми надто часто плутаємо переконання з істиною, вважаючи, що якщо щось здається логічним чи зручним, це повинно бути істинним. І навпаки, ми іноді не віримо в істину або відкидаємо її - тому що через неї нам доведеться змінитися або визнати, що ми були неправі. Часто істину відкидають, оскільки здається, що вона не узгоджується з попереднім досвідом.

Коли погляди або “істини” інших людей суперечать нашим, то замість того, щоб розглянути можливість існування інформації, яка може бути корисною і розширить або доповнить те, що ми знаємо, ми часто миттєво робимо висновки або припущення, що інша людина дезінформована, не сповна розуму або навіть свідомо намагається обманути.

На жаль, ця схильність може розповсюджуватися на всі сфери нашого життя - від спорту до сімейних стосунків і від релігії до політики.

Ігнац Земмельвайс

Трагічним прикладом цієї схильності є історія Ігнаца Земмельвайса, угорського лікаря, який займався медичною практикою у середині 19-го століття. Протягом своєї кар’єри лікар Земмельвайс помітив, що 10 відсотків жінок, які потрапляли до його клініки, помирали від післяродового сепсису, тоді як смертність у клініці, розташованій неподалік, не перевищувала 4 відсотків. Він вирішив з’ясувати причину.

Порівнявши те, що відбувалося в обох клініках, лікар Земмельвайс дійшов висновку, що єдина значуща різниця була в тому, що на базі його клініки проводилося навчання і здійснювався розтин трупів. Він помітив, як лікарі одразу після виконання розтину йшли приймати пологи. Він зробив висновок, що якимось чином їхні руки заражалися від трупів і це спричиняло смертельний сепсис.

Коли він почав рекомендувати лікарям шкребти руки щіткою у розчині хлорного вапна, до цього поставились байдуже і навіть зі зневагою. Його висновки суперечили “істинам” інших лікарів. Дехто з його колег навіть вірив, що було абсурдно думати, що руки лікаря були брудними або ставали причиною хвороби.

Але Земмельвайс наполіг і зробив правилом для лікарів у своїй клініці мити руки перед тим, як приймати пологи. Внаслідок цього смертність одразу знизилась на 90 відсотків. Земмельвайс вважав, що він відстояв істину і був переконаний, що тепер ці правила будуть прийняті усією медичною спільнотою. Але він помилявся. Навіть його разючих результатів не було достатньо, щоб змінити менталітет багатьох тогочасних лікарів.

Чи можливо знати істину?

Особливістю істини є те, що вона існує незалежно від того, вірять в неї чи ні. Вона залишається істиною, навіть якщо ніхто в неї не вірить.

Ми можемо хоч увесь день говорити, що захід це північ, а північ це захід, і навіть вірити в це усім своїм серцем, але, якщо, наприклад, ми хочемо полетіти з Кіто, Еквадор, до Нью-Йорка, Сполучені Штати, є лише єдиний напрямок, який приведе нас туди, і це північ - якщо полетимо на захід, то просто не дістанемося туди.

Звичайно, це лише проста авіаційна аналогія. Але, дійсно, існує така річ, як абсолютна істина - незаперечна, незмінна істина.

Така істина відрізняється від переконання. Вона відрізняється від сподівання. Абсолютна істина не залежить від громадської думки чи популярності. Її не змінити голосуванням. І навіть безмежний авторитет думки знаменитої людини не в змозі її змінити.

Тож, як ми можемо знайти істину?..

Протягом століть багато мудрих чоловіків і жінок за допомогою логіки, міркувань, наукового пошуку і, саме так, натхнення, відкривали істину. Ці відкриття збагатили людство, покращили наше життя і сповнили наші серця радістю, подивом і благоговійним захопленням.

Незважаючи на це, інформація, яку колись, як нам здавалось, ми знали, збільшується, змінюється або навіть спростовується завзятими вченими, які прагнуть зрозуміти істину.

Як усім нам відомо, доволі важко встановити істину, спираючись на власний досвід...
 

Ми просто не знаємо всього - ми не можемо бачити все. Те, що може здаватися суперечливим зараз, може стати абсолютно зрозумілим, коли ми шукатимемо і отримаємо більш надійну інформацію. 

Однак деякі люди не стільки шукають істину, скільки прагнуть сперечатися. Вони не прагнуть щиро навчатися, а натомість бажають заперечувати, демонструвати свою так звану вченість і тим самим викликають суперечку. Вони ігнорують або відкидають пораду апостола Павла Тимофію: “А від нерозумних та від невчених змагань ухиляйся, зна[ючи], що вони родять сварки”²⁹

Еристика

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Еристика (гр. eristikos – той, що сперечається, eris – суперечка, спір, боротьба) – мистецтво вести суперечку, дискусію, полеміку, диспут, дебати тощо; будувати переконливу аргументацію, ефективно критикувати погляди опонентів. Це риторика діалогічного мовлення, вчення успішної комунікації. Еристика є інтегральним мистецтвом, що виникає на стику знань та вмінь, які формуються логікою, психологією, етикою та риторикою.
Суперечка є однією з форм людської комунікації, в межах якої уточнюються позиції опонентів, розробляється оптимальне вирішення проблеми, народжується істина. Суперечка – це публічне обговорення питань, що цікавлять учасників обговорення; це зіткнення різноманітних поглядів у процесі доказу та спростування. Не завжди суперечка завершується безумовною перемогою однієї зі сторін, але це не зменшує цінності комунікативного акту. Мистецтво суперечки можна охарактеризувати двома основними ознаками: доказовістю та переконливістю. Доказовість – логічний вплив на опонента, спрямований на сприйняття ним тої чи іншої ідеї. Мішель де Монтень у своій праці «Вміння розмовляти» або «Вміння вести суперечку» пише: « Той, хто заперечує мені, пробуджує в мене не гнів, а увагу. Мене вабить співбесідник, який суперечить мені й тим самим вчить мене. Загальною справою і його, і моєю має бути істина». Уміння переконувати під час суперечки багато в чому залежить від людини, яка переконує: чи вміє вона справити на слухачів приємне враження своїм зовнішнім виглядом, поведінкою, манерами... Для того, щоб переконати когось, треба знайти необхідні аргументи, правильно їх сформулювати й викласти. Якщо промовець сповнений натхнення, то він неодмінно викличе зацікавлення слухачів і передасть частину свого натхнення.
Дискусія (лат. discussio – розгляд, дослідження) – це один із способів обміну думками; різновид суперечки, в межах якого розглядається, досліджується, обговорюється певна проблема з метою досягти вагомого її вирішення. Як правило, учасниками дискусії є дві або більше осіб, що володіють необхідними знаннями про питання, яке обговорюється. Важливим компонентом дискусії є аргументи.
Полеміка (гр. polemos – війна, спір; polemikos – войовничий, ворожий) – дискусія (усна або письмова) на спірну тему; різновид суперечки, в межах якої основні зусилля сторін спрямовані на утвердження своєї позиції відносно предмету, що обговорюється. На відміну від дискусії, у полеміці присутнє змагання, боротьба, певний ступінь войовничості та ворожості, що обумовлюється метою, яку визначили учасники полеміки. Якщо для дискусії головним є пошук істини шляхом вдалої постановки та зіставлення аргументів і контраргументів, то для полеміки головним є досягнення перемоги шляхом зіткнення різних поглядів, утвердження власного погляду, хоч і на шкоду істині. У дискусії протилежні сторони називаються опонентами, у полеміці – супротивниками, суперниками, конкурентами. У дискусії опоненти шукають істину, компроміс, консенсус, угоду, злагоду; у полеміці – утвердження власного погляду, перемоги своєї позиції. Дискусія ведеться за певними правилами і за згодою її учасників. Тема дискусії формулюється заздалегідь або на початку дискусії. Учасники її почергово висловлюють свої положення, думки, спростування, в результаті чого дискусія набуває логічного, зв’язного характеру. Мовні засоби дискутування мають бути прийнятними для всіх учасників дискусії, толерантними. Використання не передбачуваних засобів засуджують і це може призвести до закінчення дискусії без висновків. Натомість в полеміці не дотримуються таких правил. У ній перемагає ініціатива суперників, ситуативність спілкування, не передбачувані і раптово знайдені «під руку» засоби не завжди переконливої, але наполегливої і напористої аргументації.
Диспут (лат. disputo – досліджую, сперечаюсь) – це заздалегідь підготовлена і проведена у певний час на обрану тему (наукову, політичну, літературну тощо) публічна суперечка між попередньо визначеними опонентами. Тему обирають таку, яка містить у собі складну проблему, різні тлумачення або різновекторні шляхи її розв’язання. Саме тому не менше двох промовців повинні опонувати один одному, щоб усебічно висвітлити проблему і знайти шляхи її вирішення.
Дебати (фр. debates, від debattre – сперечатися) – представлення своїх ідей, поглядів, концепцій, програм, свого бачення розв’язання важливих державних, громадських проблем на противагу іншій стороні (учаснику) дебатів.

Джерела

1. Яцимірська М. Культура фахової мови журналіста. — Львів: ПАІС, 2004. — 332 с. 2. Могильницька Ольга. Культура та етика ведення суперечки, дискусії, полеміки. — Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2009.
3. Абрамович С., Чікарькова М. Риторика: навч. посібн. — Львів: Світ, 2001. — 240 с.
4. Куньч З. Українська риторична термінологія: історія і сучасність: Монографія. — Львів: Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2006. — 216 с.
5. Михальская А. Педагогическая риторика: история и теория: Учебное пособие для студентов педагогических университетов и институтов. — М.: Издательский центр «Академия», 1998. — 432 с.
6. Молдован В. Риторика: загальна та судова: навч. посіб. — 2-ге вид. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — 320 с.
7. Сучасна педагогічна риторика: теорія, практика, міжпредметні зв'язки: зб. наук. праць за матеріалами наукового семінару / За ред. Т. Космеди. — Львів: ПАІС, 2007. — 268 с.
8. Томан І. Мистецтво говорити / Пер. з чеської В. Романця. — 3-тє вид. — К.: Україна, 1996. — 269 с.
9. Чибісова Н., Тарасова О. Риторика: навч. посіб. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 228 с.
10. Мацько Л. І., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. — К.: Вища шк., 2003. — 311 с.
11. Ивин А. А. Риторика: искусство убеждать. Учебное пособие / А. А. Ивин. — М.: ФАИР-ПРЕСС, 2002. — 304 с.