Історик Тімо Вігавайнен: радянсько-фінська війна є найголовнішою подією в нашій історії

3.12.2012,Ганна Трегуб,Український тиждень

Фінський історик Тімо Вігавайнен про особливості фінсько-російського сусідства, феномен фінляндизації та місце його країни у Другій світовій війні

Межування впродовж тривалого часу Фінляндії з Росії стало дуже специфічним феноменом на тлі інших країн регіону, що зазнали помітної русифікації та піддалися значному цивілізаційному впливу з боку свого східного сусіда. Фіни й росіяни не змішувалися між собою, насадити в перших якісь елементи російської моделі розвитку не вдалося, а національного підкорення загалом вдалося уникнути.
Так званий східний фінський кордон був майже тим самим, що й Великий Китайський мур, – прозорою, але дуже відчутною лінією розмежування між двома народами, яка допомогла фінам зберегти власну національно-культурну та політичну ідентичність. Про особливості фінсько-російського сусідства в історичній ретроспективі та його сучасний стан Тиждень спілкувався з відомим істориком Тімо Вігавайненом.
У. Т.: Яка особливість історичного буття (існування) Фінляндії поруч із Росією?
– Якщо подивитися на історію фінсько-російських взаємин, то можна подумати, що вони були дуже близькими. Два народи проіснували понад сто років у складі однієї держави. Можна міркувати ось яким чином: якщо два народи сусідують понад тисячу років, то між ними відбувається чимало різних контактів – вони знають мову один одного, цікавляться один одним. Але це не так. Хоч як це дивно, кордон між Фінляндією та Росією був дуже глибоким і непрозорим. У 1897-му, коли Фінляндія вже майже сто років була у складі Російської імперії, там мешкало 2 млн 700 тис. осіб, із них росіян – тільки 6 тис., тобто 0,2 % – напрочуд мало. Це була свідома політика зі сторони фінів, які відчужувались і боялися дуже близьких відносин із росіянами. У Великого князівства Фінляндського був митний кордон із рештою Російської імперії, крім того, існувало власне громадянство, якого не могли так просто отримали російські піддані. Фіни боялися релігійного й культурного злиття, асиміляції в такий спосіб. Релігія – це головний фактор, який розділив нас і росіян. Спочатку фіни були католиками, а згодом, починаючи від XVIстоліття під впливом шведів – лютеранами, оскільки були частиною Швеції на той час.
У. Т.: Чи існують у фінському суспільстві табу щодо певних аспектів російсько-фінських відносин? Як вони впливають на сучасні відносини між країнами?
– Не певен, що нині існують якісь табу. У царині історії немає особливих питань, тут радше все спокійно. Нещодавно, втім, ми спостерігали дивну кампанію з боку російських медіа, які поширювали чутки, що у Фінляндії влада насильно забирає в тамтешніх росіян їхніх дітей і селить їх до сиротинців, нібито має місце якесь переслідування за національною ознакою. Нічого такого насправді не відбувається. У Фінляндії дитину в батьків представники влади можуть забрати лише за умови, що для неї в родині існує безпосередня загроза. Але це стосується всіх громадян Фінляндії, і росіян, і фінів. Тож ситуація є дуже дивною. Складається враження, що такі чутки поширювали навмисно, аби нашкодити репутації держави.
Є кілька соціологічних опитувань, результати яких свідчать про те, що більшість фінів ставляться до росіян позитивно або нейтрально. Лише близько 6% моїх співвітчизників трактують південно-східного сусіда негативно. Народ, мови та звичок якого людина не розуміє, – це трішки страшно.
Нині досить багато росіян придбали нерухомість на сході Фінляндії. В регіоні наростає невдоволення цим, адже у фінів із росіянами щодо цього питання немає взаємності: вони не можуть придбати нерухомість у Росії. Крім того, є пам’ять про сто років співіснування й побоювання, що нині таким чином уможливлюється проект русифікації більшості фінських територій, так, як це відбувалося на початку ХХ століття. Тоді росіяни купили землю на Карельському перешийку для своїх дач. Тож десь глибоко в душах фінів є таке побоювання. Річ у тім, що режим Путіна може використовувати й такий засіб, як акумулювання земельної власності в руках російських резидентів за кордоном, у своїй політиці. Зокрема, йдеться про подвійне громадянство.
У. Т.: Чим специфічною була політика царської Росії щодо фінів у ХІХ – на початку ХХ століття? Чи можна її назвати винятком із загального правила?
– Правда, що політика Романових стосовно Фінляндії – це своєрідний виняток із їхньої усталеної практики колонізації. Польське повстання 1863 року Алєксандром ІІ було жорстоко придушене, але того самого року цей російський імператор надав права фінській мові, бо фіни були лояльні до російського царату. І такими вони залишалися до кінця ХІХ століття. Тоді Ніколай ІІ почав щодо них нову політику. В 1899-му він видав маніфест, у якому йшлося про те, що він, як самодержець, змінюватиме фінські закони. У самій Фінляндії це вважали віроломством, адже коли він вступав на престол, то обіцяв, що буде поважати фінське внутрішнє законодавство, як до того робили всі великі князі фінські. Такі дії останнього російського імператора фіни сприйняли як державний переворот.
У.Т.:Яке місце в історичній пам’яті росіян та фінів займає радянська-фінська війна 1939-1940 років? Наскільки різняться моделі пам'яті про неї у двох сторін?
– Можливо, для Фінляндії ця війна є чи не найголовнішою подією в її національній історії. Можна говорити про те, що фінський народ одностайно тоді став проти радянської інвазії. Довгий час в СРСР і Росії подавали офіційну версію цієї війни, згідно якої Фінляндія, нібито, спровокувала Кремль. І тільки у 1989 році було визнано, що йшлося про радянський напад. Після цього були окремі спроби (і сьогодні вони стають дедалі більш поширеними) довести, що так, радянські війська напали, але це було необхідно, так як фіни також планували напад. Це прикро, тому що був певний консенсус на суспільному рівні, який зараз похитнувся. Деякі російські націоналісти вражають, що Росія не здійснювала цього нападу і що це якийсь виняток. Ніякого винятку не було – на Фінляндію напали, і ми були змушені відповісти на такі агресивні дії у відповідний спосіб. Однак на рівні історіографічного дискурсу великих розбіжностей я не бачу. Я цілком спокійно можу спілкуватися зі своїми російськими колегами на ці теми.

У.Т.: Участь Фінляндії у Другій світовій війні представляє унікальний випадок країни, яка будучи союзником гітлерівської Німеччини у війні проти СРСР, єдиною серед сателітів Берліна не була окупована після війни радянськими військами. Який є образ Фінляндії у цій війні у сучасній фінській та російській історіографії та колективній пам’яті?
Дійсно, існувала співпраця і був союз Фінляндії і Німеччини. Цей союз існував у тому сенсі, що й альянс СРСР та західних союзників. У нас були різні цілі у цій війні. У Фінляндії не було антисемітизму. Єврейські солдати, що, як і інші, служили у фінському війську, мали дві польові синагоги. Це вагома відмінність. Також не було у нас шалених планів зі знищення росіян чи слов’ян взагалі тощо.
Фінляндія не була окупована СРСР з тієї причини, що у Сталіна було величезне бажання її захопити, проте він не зміг цього здійснити. Спротив фінів був дуже жорстким. Радянські війська у північній Карелії зазнали дуже серйозних втрат. Звичайно, Червона армія могла б знайти достатньо сил, щоб захопити Гельсінкі, проте на той час це не була справа першої необхідності. У Європі закінчувалася Друга світова війна, і для СРСР важливо було захопити Берлін. Сталін колись сказав Бєрєжкову (радянський дипломат, перекладач Сталіна – Ред.), що війна буде вирішена не в Гельсінкі, а у столиці Третього Рейху, і треба рухатися саме туди. Якби не було жорсткого спротиву фінської армії, то Фінляндію, безперечно, було б окуповано радянськими військами. 
Вагомим питанням для обох сторін є блокада Ленінграду. Російський історик Ніколай Барижніков вважав, що це була спільна німецько-фінська операція, в якій Фінляндія відігравала активну роль. Це не зовсім так, тому що фіни відмовилися напасти на Ленінград та від усіх активних операцій. Фінська авіація не бомбардувала місто, не було артилерійських обстрілів тощо. Фінські війська стояли на кордоні. Це не була тотальна війна. Проте фінські війська перекрили Мурманську магістраль, по якій СРСР отримував обладнання і різні товари від західних союзників.
До того ж Фінляндія не була у стані війни з США. Сталін тоді вимагав, щоб Великобританія оголосила війну Фінляндії. Черчиллю довелося виконати вимогу Сталіна, оскільки останній був важливим союзником, хоча йому це дуже не подобалося. Але це оголошення війни було фактично формальним. Йшлося про те, що Великобританія давала Сталіну дозвіл воювати з фінами, аби звільнити шлях постачання із Мурманська. Це трохи дивно в умовах тієї війни.
Одразу ж після війни Фінляндія мала виплачувати величезні репарації, передати кілька тисяч кораблів, локомотивів та іншої техніки. Для фінської промисловості сплачувати репарації продуктами власної металургії та машинобудування було вигідно, бо створювалися робочі місця і відбувся перезапуск національної економіки після воєнної розрухи.Формально це було компенсація СРСР тієї шкоди, яку фіни завдали йому під час військових дій. У Гельсінки була Союзна контрольна комісія, яка головним чином складалася з росіян та британців. Була ще низка політичних вимог, як-от заборона однопартійності. Також Фінляндії заборонялося мати на своїй території бомбардувальники, торпеди тощо. Репарації були виплачені до 1952 року. Після цього Фінляндія встановила з європейськими країнами нормальні дипломатичні взаємини.
У.Т.: Тобто мова зброї вирішила це питання краще, ніж мова дипломатії?
Зброя у цьому випадку, я думаю, була головним аргументом. Фінляндія підписала мирний договір у Москві під тією умовою, що буде воювати проти Німеччини. Так воно і сталося. Коли німців виганяли з Лапландії, загинуло близько тисячі фінів і декількох тисяч німців. Але це вже була трохи інша війна, фінсько-німецька, чи лапландська, як її ще називають.
У.Т.: Який вплив на російсько-фінські відносини мала політика фінляндизації? 
 – Поняття фінляндизації використовувалося у проміжку між 60-80-ми роками  минулого століття. Під ним розуміли політику Гельсінки, яка обслуговувала російські ініціативи і була подібною до низькопоклонства перед радянською державою. Я написав на цю тему книгу. У політичній культурі Фінляндії були дуже своєрідні риси в той час, проте, як на мене, це була досить обдумана політика. Фінляндію треба порівнювати з країнами Східної Європи. Вони були на рівних після війни, але східноєвропейські країни втратили свою незалежність, і там встановилася комуністична диктатура, а Фінляндія формально зберегла свій суверенітет, але була змушена іти у фарватері Москви протягом тривалого часу. Фінляндизація мала меншу  ціну, порівняно зі згаданими країнами.
У 1980-х роках вважалося, що Фінляндія не є цілковито вільною країною, а такою, що рухається туди, куди їй скаже Москва. Загалом у Фінляндії існує політична традиція, яка не виявляє бажання відкритого спротиву Росії. Всі знають, що Москві не сподобається, якщо моя країна вступить в НАТО, і більшість сучасних фінів виступають проти такого приєднання. Це спадок тих післявоєнних десятиліть. Якщо порівнювати з балтійськими державами, різницю у цьому питанні між нами і ними видно чітко.                               
У.Т.: Які були особливості майже 40-річного “дружнього нейтралітету” між Фінляндією та СРСР в період холодної війни і як вони впливають на сучасні відносини між країнами?
Тут треба підкреслити найголовніші моменти. Інколи можна почути думку, що фіни отримали травму, боялися СРСР і були змушені йти на поступки. Але я іншої думки. Радше за все йдеться про внутрішнє опанування, самоцензуру тощо. Фіни пішли на такі взаємини самі. СРСР мінімально втручався у фінську політику. Все це чинилося за кулісами, і відкрито ніхто нічого не робив. Фінські партії намагалися зберегти довіру СРСР. На той час ситуація була такою, що якщо хтось з фінських політиків втрачав таку довіру, то він переставав бути політиком.

Біографічна довідка:
Тімо Югані Вігавайнен(народився 1947 року) – професор університету Гельсінкі, фахівець з історії Росії та Фінляндії. Член Фінської академії наук від 2009-го. Автор книжок: «Розпластана нація» (1991), «Сталін і фіни» (2000), «Внутрішній ворог. Боротьба з міщанством як моральна місія російської інтелігенції» (2004), «Загибель Заходу» (2009).

Джерело