Основа цивілізаційного вибору (частина 2)

11 липня, 2012,  Олександр Крамар, Український тиждень

 

ОРІЄНТИРИ ДЛЯ УКРАЇНИ

З огляду на вище описаний успішний досвід країн нашого регіону та з урахуванням цивілізаційних викликів, які стоять перед Україною, необхідною бачиться системна мовна політика, спрямована на консолідацію політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструмента розриву із совковими традиціями й подолання постколоніальної інерції до євразійської деспотично-люмпенської моделі (культурно-інформаційний та цивілізаційний простір якої сьогодні реставрують і кристалізують на основі російської мови).

Для цього потрібно розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. А такого можна досягнути лише гострою потребою її знання й використання, без чого в будь-якої людини не було б шансів реалізувати себе в країні. Значне поширення російської серед українців не може бути виправданням для утвердження за нею якогось особливого статусу, навпаки, воно має нагадувати про масштаб проблеми русифікації, яку необхідно чимшвидше подолати.

Більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому слід забезпечити право вільного доступу до україномовного продукту в ЗМІ, культурному просторі, чого не відбувається нині.

І що більшою є частка наших «російськомовних» земляків у тому чи тому регіоні або населеному пункті, то рішучішими мають бути державні зусилля щодо створення умов для їхнього добровільного повернення до рідної мови – української. За основу слід брати не кількість людей, які під впливом постколоніальної інерції продовжують спілкуватися нав’язаною їм упродовж трьох століть насильницької русифікації чужою мовою, а частку українців (яка сягає 80%). І природною мовою в них має бути саме українська так само, як у росіян російська, поляків – польська, а в турків – турецька. З іншого боку, чисельність носіїв російської треба визначати не на основі сформованої внаслідок тривалої політики русифікації викривленої етнолінгвістичної структури, а виходячи із частки етнічних представників, яка не перевищує 16%, і в усіх регіонах, окрім Криму та Севастополя становить меншість населення.

Першими реальної, а не декларативної українізації мають зазнати державні та бюджетні організації. На це достатньо одного року. Усі держслужбовці, які за даний час повноцінно не оволодіють українською, не зможуть далі працювати (до окремих висококваліфікованих співробітників можливий індивідуальний підхід, крім того, під відповідну норму можуть не підпадати співробітники, яким до виходу на пенсію залишилося менше п’яти років).

Співробітники органів державної та місцевої влади, судової та правоохоронної системи, соціальні працівники у спілкуванні із громадянами, які звертаються до них російською або іншими мовами національних меншин, можуть ними й відповідати, але тільки впродовж перших 3 років перехідного періоду. Надалі державні органи та судова і право­охоронна системи мають бути переведені повністю на українську, а в спілкуванні з особами, які не розумітимуть державної мови, слід задіювати перекладачів. Для пенсіонерів та малозабезпечених категорій громадян вони можуть бути найняті за рахунок бюджету.

Проте найпотужніші інструменти інтеграції політичної нації – це освіта, ЗМІ та культурний продукт.

У навчальних закладах, де мовою викладання є українська, в робочий час потрібно використовувати лише її (з відповідними санкціями для порушників цієї норми). Винятки можливі лише за ситуації, коли відбувається підготовка іноземних студентів. Упродовж перших п’яти років має бути проведено перепідготовку викладацького складу навчальних закладів, де мовою викладання є державна. Мета – підтвердження їхньої здатності вільно володіти професійною українською мовою для викладання своїх предметів. Ті, хто не пройдуть переатестації, мають бути позбавлені права працювати в закладах, де мовою викладання є українська, й за наявності вакантних місць переспрямовані на роботу до шкіл із мовами національних меншин.

Аби створити можливості для вивчення української тим, хто хоче, однак не може її опанувати (особливо у сильно зрусифікованих регіонах), на базі навчальних закладів необхідно створити розгалужену мережу безкоштовних курсів.

Щоб відкрити перспективи для самореалізації представників молодого покоління нацменшин у державі, де єдиною повнофункціональною державною мовою стане українська, в закладах дошкільної та середньої освіти, де навчання проводять мовами відповідних груп населення, має бути запроваджено поглиблене вивчення українських мови, літератури, історії і традицій, що матиме на меті прищепити дітям повагу до національної ідентичності країни, де вони проживають.

Поступово частка предметів українською, що їх викладатимуть у школах національних меншин, які фінансовано коштом державного та місцевого бюджетів, має поступово збільшуватися: від 20% на п’ятий рік реалізації програми на 20% кожні наступні п’ять років. Із тим, щоб по завершенні 15-річного перехідного періоду в таких школах державною мовою викладали 60% предметів. Водночас вивчення всіх предметів можна проводити виключно на основі створених і затверджених Міносвіти України навчальних програм та за чітко визначеним переліком підручників, розроблених і надрукованих у країні.

Особливу увагу має бути приділено дерусифікації ЗМІ, кінопрокату й ринку друкованої продукції. На всіх приватних загальнонаціональних телерадіокомпаніях ефір українською повинен охоплювати не менш ніж 80%, а мовами етнічних меншин – зіставно з їхньою часткою в структурі населення країни. Для регіональних телерадіокомпаній у місцях компактного проживання етнічних меншин частка ефіру державною мовою може бути встановлена на рівні не менш як 50%. Водночас упродовж перших п’яти років можна допускати субтитрування україномовного продукту мовами відповідних меншин.

Доцільно також використати фінський досвід. Упродовж перших трьох років має бути створено державне телебачення (п’ять-шість каналів) із одним каналом для національних меншин, ефір яких наповнювався б аудіовізуальним продуктом російською, кримськотатарською, румунською, болгарською, польською та іншими мовами. Ефір решти держканалів має бути формовано продуктом виключно українською мовою (оригінальним чи дубльованим).

У сегменті друкованих ЗМІ внаслідок постімперської інерції та експансії російського продукту на територію України сформувалася ситуація, в якій реальні запити її громадян спотворюються. Більшість, яка хоче й може читати українською, не маючи відповідної пропозиції, погоджується користуватися російськомовним продуктом. Складається неприйнятна і загрозлива для країни ситуація, коли пропозиція визначає попит (утім, за сучасних реалій, так часто трапляється і в інших сферах економіки).

З метою захисту позицій державної мови на перехідний період (20 років) має бути введена обов’язкова норма про те, що всі друковані періодичні видання, реалізовані на території України, повинні мати україномовну версію свого продукту. Її присутність обов’язкова в усіх точках збуту не гірше за російськомовну. Лише такий підхід здатен подолати постколоніальну інерцію «нав’язування попиту», спотворення реальних запитів громадян, яка все ще спостерігається нині.

Щоб стимулювати ринкові механізми на книжковому ринку, потрібно передбачити прозорий механізм державного дотування перекладу книжок українською з рівним доступом для всіх учасників ринку. Частка тиражу й асортименту книжок у книгарнях усіх регіонів України має коригуватися з часткою українців у структурі тамтешнього населення, але не може бути нижчою за 50%.

З метою стимулювання розвитку національного кіно та шоу-бізнесу можна запозичити польський досвід: держава має взяти на себе фінансування 90% першого фільму/альбому молодих вітчизняних режисерів та виконавців. При цьому має ітися про продукт виключно українською мовою. Для цього може бути використано отримані від успішних проектів кошти, а додатковим джерелом фінансування програми мають стати спеціальні збори на книжкову, кінематографічну та аудіопродукцію, виготовлену за кордоном або недержавною мовою всередині країни.

З огляду на фактично втрачені два десятиліття, перехідний період, упродовж якого має завершитися поступова дерусифікація основних сфер життя, не може тривати понад 10–15 років, після яких основною мовою спілкування в державі повинна стати українська. Ширшу сферу застосування російська може зберегти лише в тих регіонах, де частка власне росіян зіставна з часткою українців або її перевищує. Такими є лише Крим та до певної міри Донбас (без півночі Луганської області).

У будь-якому разі після 10–15 років відбудеться реальне структурування суспільства. Значна частина тимчасово російськомовних у побуті громадян, які нарешті дістануть україномовне середовище, якого вони часто не мали впродовж останніх 20 років, повернуться до рідної мови. З огляду на те, що й певний відсоток людей з етнічних меншин завжди переходить на реально домінуючу в країні державну мову, частка україномовних у перспективі має зрости більш як до 80%. Інша частина – залишиться національною меншиною.

НЕ СЛОВОМ, А ДІЛОМ

Для того щоб мовна політика мала вигляд не одноразових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, втілювалася, важливо створити ефективний державний орган для контролю за дотриманням мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями, прописаними механізмами їхньої реалізації та можливостями вживати санкції проти порушників.

Наприклад, в Естонії з цією метою була створена Мовна інспекція, в Латвії цю роль виконує Центр державної мови. Їхнє завдання – стежити за виконанням закону про мову. Крім того, цим органам були надані широкі права адміністративного впливу на державні та громадські організації, приватні структури та певне коло осіб. До компетенції інспекції входять контроль за виконанням вимог до вживання мови в діловодстві органів державної влади та місцевого самоврядування, у сфері обслуговування, торгівлі та охорони здоров'я, а також контроль за знанням державної мови працівниками, зобов'язаними нею володіти.

Інспектори мають право вживати різні заходи адміністративного впливу: від попереджень до накладання великих штрафів, що стягуються з організацій і приватних осіб, а також приписів державним установам і приватним підприємствам про звільнення працівників. Ефективність діяльності проявляється в епітеті, який вона здобула серед тієї частини суспільства, що вперто ігнорує державну мову, – «Мовна інквізиція».

Найвідоміша складова роботи Мовної інспекції Естонії полягає у проведенні регулярних перевірок у різних установах, де є значна кількість російськомовних працівників, зобов'язаних знати і використовувати естонську мову (до таких належать, наприклад, вчителі російської мови в російських школах або вихователі в російських дитячих садках).

Приміром, у листопаді того року Мовна інспекція визнала неприйнятними виявлені під час перевірки факти ведення засідань міськради міста Нарви переважно російською мовою та поставила перед її головою Алєксандром Єфімовим вимогу привести її роботу у відповідність до національного законодавства про місцеве самоуправління та державну мову. Пізніше були звільнені п’ять працівників дитячого садка у Нарві. За словами директора закладу Маре Вялья, після попередження, зробленого рік тому, ці вихователі так і не вивчили естонської, а тому продовжувати працювати не мали права.

ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА ТА ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ

Не варто боятися прогнозованого посилення інформаційної війни Кремля та проросійських сил в Україні з дискредитації такої, по-справжньому державницької мовної політики. Вона й так ведеться та й велася, навіть попри очевидну абсурдність поширюваних тез на тлі продовження тихої русифікації низки регіонів і сфер життя в Україні. Варто розуміти, що невдоволення викликають не наявні чи відсутні реальні порушення громадянських прав, а неготовність низки представників колись панівної нації імперії погодитись на статус національної меншини.

Коли протягом останніх двох десятиліть тривав процес русифікації українців Криму, можливостей для задоволення їхніх потреб у освіті рідною мовою не було, а публічна сфера півострова продовжувала жити виключно російською мовою, тривала безпідставна істерія, наслідком якої стало те, що, за даними соцопитування, проведеного Центром Разумкова 2008 року, 75,2% респондентів на півострові заявили, що їх «насильно українізують». Це при тому, що на півострові лише 17,9% українців змогли зберегти свою рідну мову, тоді як серед росіян російську рідною продовжують вважати понад 95%. Мабуть, наслідком такої «насильної українізації» можна вважати ненормальну ситуацію, коли серед громадян України, мешканців Криму лише кожен четвертий володіє українською (26,5%), а не можуть розмовляти або й зовсім не розуміють – 43,4%.

Невдоволення з боку Кремля і зорієнтованих на нього сил в Україні може зникнути лише в разі юридичного утвердження панівного статусу в постколоніальних державах, а в ідеалі відродження втраченої імперії, або остаточного усунення підґрунтя для таких претензій. Це і є причиною того, чому керівництво РФ, яке плекає реставраційні плани щодо так званого євразійського простору, так активно підтримує невдоволення серед російськомовного населення наявними правами в пострадянських республіках, широкими як для етнічних меншин, але завузькими як для панівної нації.

Зусилля Латвії та Естонії, спрямовані на дерусифікацію та розширення до необхідного рівня сфери функціонування державної мови, також спровокували протидію з боку Москви та зорієнтованих на неї радикальних проросійських організацій всередині цих країн. Проти обох балтійських держав ведеться фактично безперервна інформаційна війна, метою якої є дискредитувати їхню мовну політику як таку, що нібито порушує права людини та національних меншин. Причому чимало міжнародних організацій свідомо чи несвідомо цій кампанії підігрували. Проте обидві балтійські держави досягли позитивних результатів саме тому, що послідовно продовжували провадити мовну політику, попри інформаційний галас ззовні. Слушно зауважуючи, що мовне законодавство у тій же РФ значно жорсткіше.

Зокрема, нещодавно замовлений МЗС Естонії порівняльний аналіз мовної політики в Естонії та Росії виявив низку показових фактів. У РФ реклама може бути виключно російською мовою, а в Естонії – також іноземною, якщо вона супроводжується перекладом естонською. Російські РАЦСи видають документи, зокрема, сертифікати, довідки, свідоцтва, лише російською мовою. В Естонії регістр народонаселення видає документи, якщо потрібно, англійською та російською мовами. Мовні вимоги в іспиті на отримання громадянства РФ такі самі, які естонська держава висуває вчителям, медпрацівникам і фахівцям з вищою освітою.

Росія назвала перехід російських шкіл в Естонії на 60% навчання естонською мовою дискримінаційним. Однак в Естонії, як і раніше, залишається можливість здобуття освіти російською мовою, тоді як національні меншини в РФ не мають змоги навчатися рідною мовою. В національних меншин у Росії, що спілкуються рідною мовою, є право на здобуття освіти рідною мовою, однак держава зобов'язана забезпечити лише російськомовну основну освіту. Це означає, що мільйонні нацменшини Росії, такі як українці, вірмени, азербайджанці, не можуть навчатися рідною мовою. Раніше в РФ можна було використовувати в судах національних республік місцеві мови, проте нині все діловодство в цивільних та адміністративних судах має вестися російською.

ДЕРЖАВА, А НЕ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПРОСТІР

Російськоцентричний цивілізаційний простір, який формується на теренах колишнього СРСР під новим брендом Євразія, ґрунтується на безперспективній з погляду розвитку моделі організації як соціально-економічного життя (всеохопний монополізм деспотичного керівництва держави-деспота, яка до пори делегує можливість управляти тією чи іншою власністю лояльним до неї сатрапам, при цьому нехтуючи правами й інтересами решти громадян, яких розглядають крізь призму їхньої корисності для відповідної системи), так і суспільно-політичного (пірамідальна олігархічно-люмпенська модель, у якій верхи управляють низами, маніпулюючи найпримітивнішими інстинктами).

В постколоніальних реаліях України безповоротний розрив із результатами тотальної русифікації культурно-інформаційного простору (поєднаний із розширенням інтегрованості у світовий за допомогою загального оволодіння англійською) є необхідною умовою виходу зі сфери його впливу. Лише після цього країна отримає шанс на органічну інтеграцію до заснованих на традиціях громадянського суспільства особистої свободи та поваги до приватної власності європейського цивілізаційного простору та реальну соціально-економічну модернізацію, а отже, і забезпечить підвищення якості життя громадян.

Суттю державної мовної політики має бути надання громадянам України, які раніше були насильно русифіковані або позбавлені змоги/мотивації знати природну мову спілкування на території України, можливості вільно опанувати мову держави, громадянами якої вони хочуть бути, адже є чимало людей, які не володіють українською мовою, однак пов'язують свою долю саме з нею.

Джерело