11.07.2012, Олександр Крамар, Український тиждень
Передумовами цивілізаційного прориву мають стати дерусифікація та
консолідація суспільства на основі української мови. Тиждень пропонує
проект мовної політики після Януковича
 |
Педалювання питання про запровадження в Україні другої державної мови,
що активізувалося напередодні чергових виборів, стало наслідком того, що
всі роки незалежності російська й далі домінувала, а українська так і
не стала повнофункціональною державною, на основі якої відбувалася б
консолідація політичної нації, а відтак формувалася базова умова
цивілізаційного прориву з перехідного стану.
І далі функціонує навіть радянське мовне законодавство, зокрема закон
про мови 1989 року, яким російська визнана мовою міжнаціонального
спілкування (!). Але ж мова міжнаціонального спілкування – це і є
фактично державна (така суперечність стала наслідком того, що означений
документ ухвалювали ще в Україні як частині Радянського Союзу).
Аналогічний досвід є в Індії, де вже понад 60 років офіційно державною
мовою є хінді, проте англійська, за якою «тимчасово» було збережено
офіційний статус звичної мови міжнаціональної комунікації в поліетнічній
колишній колонії, і тепер виконує роль, посуті, єдиної державної. Проте
якщо у випадку англійської, яка водночас є основною мовою міжнародного
спілкування, це мало загалом позитивне значення для країни й для
індійців певною мірою цивілізаційно виправдано, то домінування
російської консервувало в Україні совок і пов’язане з цим відставання і
було гарантією неповернення до Європи.
РУСИФІКАЦІЯ ТРИВАЄ
Домінування в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної
продукції закріплювало деформовану в колоніальну добу історії
свідомість громадян України, посилювало стереотипи про меншовартість
нашої культури та мови, а відтак призвело до утвердження в суспільстві
думки, що знати державну мову і послуговуватися нею необов’язково.
Наприклад, за даними моніторингу суспільно-політичної ситуації Інституту
соціальної та політичної психології АПНУ (серпень 2006 року), 25,5% на
Заході та 19,1% в Центрі вважали, що українська мова перебуває у такому
самому занедбаному стані, як і за радянських часів. Загалом по країні
вважали, що саме українська потребує державного захисту,
44,7% опитаних, тоді як щодо російської аналогічної думки дотримувалися
майже вдвічі менше громадян – 25,3%. Виникла абсурдна ситуація, коли не
іммігранти змушені докладати зусиль, щоб зберегти ідентичність та
власну мову, а, навпаки, корінний народ.
Як результат – за роки незалежності не те що не розпочався процес
подолання наслідків русифікації, її навіть не вдалося цілковито спинити,
а лише загальмувати. У загальнонаціональному масштабі, за даними
Інституту соціології НАНУ, частка громадян, які в домашньому спілкуванні
послуговувалися українською, за період із 1992 по 2011 рік зросла з
36,8% до 42,8%, а тих, хто російською, – з 29% до 38,6%. Це сталося
насамперед за рахунок людей, які раніше стверджували, що використовували
в родині обидві мови, – їхня питома вага за відповідний час зменшилася з
32% до 17,1%. На користь української, що було б логічно в Українській
державі, відповідна гомогенізація спостерігається лише на Заході, де
більш ніж триразове скорочення частки двомовних (із 19% до 6%) відбулося
цілком за рахунок зростання україномовних. Тоді як в інших
макрорегіонах тривав процес русифікації: в Центрі з 5% колись двомовних
лише 1% перейшов на українську, а 4% – на російську; на Півдні з 10%
білінгвів 1% став україномовним, а 9% – російськомовними. У результаті
за період з 1992 по 2010 рік частка тих, хто в сімейному спілкуванні
послуговувався лише російською, на Півдні збільшилася із 43% до 54%, а
на Сході – з 56% до 64%.
Натомість джерелом формування білінгвів були саме україномовні
громадяни. Із результатів опитування, проведеного компанією «СОЦІС» у
квітні 2002 року (які корелюють із підсумками організованого за кілька
місяців до того всеукраїнського перепису), чітко видно, що група людей,
які використовують у сімейному спілкуванні обидві мови, виокремлюється
переважно з тих, хто вважає рідною українську. Наприклад, у середньому
по країні українську рідною назвали 65%, а російську – 34%, при цьому в
сім’ї лише російською спілкувалися ті самі 34%, а ось із 65% виключно
українською розмовляли лише 44%, а решта 21% – обома залежно від
обставин. За даними Центру Разумкова, у Києві вдома російською 2005 року
послуговувалися 39,9%, українською – 18,1%, тоді як тією або іншою
залежно від обставин – 41,2% (зокрема, приблизно однаково – 23,6%, переважно російською
– 12,3%, переважно українською – 5,3%). Як свідчить порівняння зі
структурою населення столиці за рідною мовою, до білінгвів належали
здебільшого україномовні, що тією чи іншою мірою зазнали русифікації.
Причому поміж молодих людей та громадян середнього віку зменшення
частки білінгвів на користь російськомовних у побуті відбулося з
кількаразовою перевагою. Так, за даними Інституту соціології НАНУ, з
1992 по 2010 рік серед останніх питома вага україномовних у побуті
збільшилася з 36% до 39%, російськомовних – із 29% до 37%, поміж перших –
відповідно з 33% до 36% та з 34% до 39%. Тобто серед українців до 30
років частка виключно російськомовних була не лише вищою, ніж цілком
україномовних, а й швидше зростає.
Визначальний вплив на мовні уподобання молоді мають масова культура та
ЗМІ, які значно перевершують вагу таких чинників, як мова
освіти/державних установ. За даними моніторингу, проведеного Рухом
добровольців «Простір свободи», у будень з 18-ї до 22-ї години і у
вихідний з 12-ї до 16-ї (кінець жовтня 2011-го) лише 22,2% телеефіру
восьми найрейтинговіших каналів та 4,6% пісень шести найрейтинговіших
станцій були українською. Частка дубльованих нею фільмів у легальному
кінопрокаті в січні – жовтні 2011 року зменшилася порівняно з 2009-м із
60% до 47,8%. Загальний наклад російськомовних газет у 1995–2005-му зріс
із 47% до 64% і після нетривалого та незначного падіння у 2005–2010
роках до 63,3% у 2011-му році сягнув 66,5%. При цьому тираж
україномовної преси з 1995-го по 2011-й скоротився з 47% до 30,1%.
ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ШАНС
Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих
позицій креольською російсько-совковою елітою, яка постійно тягнула
країну назад до євразійського простору, олігархічно-люмпенських
принципів відносин більшої частини суспільства (холопів) та влади і
панівної верстви загалом («обраних» людей). Водночас блокуючи засвоєння
європейської політичної та бізнесової культури. Адже мова є не лише
нейтральним засобом комунікації, вона завжди прив’язана до певної
традиції, контексту й підтексту.
Російська мова недарма виступає базовою ознакою «Русского міра»,
оскільки саме за її посередництва формується унікальний
ментально-психологічний тип, що є не просто сприйнятливим, а й
зорієнтованим на ту модель суспільно-політичного і
соціально-економічного життя, яка постійно відтворюється в Росії. Спроби
європеїзації та озахіднення російської цивілізації приречені, а народи,
які не усвідомлюють цього, дорого за те платять.
І навпаки, європейські народи, що свого часу перебували під владою
Москви, але рішуче й безоглядно проводили дерусифікацію, не тільки мовну
(оскільки вона є лише базою), а й культурно-ментальну, досягали
успіхів. Часто вони полягали не так у макроекономічних показниках
(наприклад, обсяг ВВП на особу чи обсяги зовнішньої торгівлі або
торгівельного сальдо), як у зміні якості життя та принципів
співіснування різних соціальних груп і більшої частини суспільства та
панівних верств (як у розподілі національного багатства, так і
відповідальності влади перед народом).
Тому модернізація (глибинна і якісна, а не поверхова та механічна)
України, як і будь-якої іншої пострадянської країни, неможлива без
розриву «пуповини», що пов’язує її з російською совковою євразійською
цивілізацією. А тією «пуповиною» є спільний культурно-інформаційний
простір, який визначальним чином впливає на світогляд і масову
свідомість перехідних суспільств. Цей простір, своєю чергою, ґрунтується
саме на мові.
Водночас унаслідок браку ефективної державної політики з інтеграції
російськомовного населення до української нації на 20-му році
незалежності у складі України фактично зберігалися уламки «новой исторической общности советский народ», на які дедалі більші сподівання покладають ідеологи її нової-старої форми – «Русского міра».
Адже справа не обмежується мовою. Більшість мешканців російськомовних
регіонів, перебуваючи під інформаційним впливом Росії, і далі
ототожнюють себе з іншою державою, демонструють несприйняття самої
української ідентичності як рівнозначної російській, німецькій,
польській, румунській чи турецькій. Різниці між Україною і Росією вони
часто або взагалі не бачать, або розуміють як «Україна не Росія» або
«Україна (Донбас, Крим) не такі, як решта Росії», так само як «Баварія
не така, як решта Німеччини».
Тим часом територіальний патріотизм, не підпертий мовно-культурною
самоідентифікацією, раніше чи пізніше трансформується в «регіоналізм», і
наступним поколінням стає дедалі важче пояснювати, у чому різниця між
їхньою «місцевою ідентичністю» та ідентичністю сусіднього народу, в
якого та сама мова, чимало побутових традицій, спільний інформаційний
простір (адже мова виступає одним із найважливіших факторів у здатності
пересічних громадян розрізняти національний та іноземний продукт, а
відтак впливає на їхню спроможність опиратися інформаційному впливу ззовні).
У цьому контексті слід розглядати і неприйнятність для України досвіду
тих європейських держав, які часто ставлять у приклад прихильники
українсько-російського білінгвізму, двох державних мов та державотворчих
націй. Ці приклади або не придатні для зіставлення з українською
ситуацією, або/та не є позитивними. У Білорусі результатом формальної
двомовності (1995 року 83,3% білорусів на референдумі проголосували за
російську як державну) та збереження орієнтації на совкову традицію і
євразійську цивілізаційну модель стала втрата не лише ідентичності, а й
цивілізаційної перспективи. Країна перетворилася на заповідник
неконкурентної соціально-економічної моделі й нині перебуває в агонії.
Як «успішніші» в економічному сенсі приклади часто наводять Бельгію та
Швейцарію, Ірландію та Фінляндію. Але водночас чи то від незнання, чи
зумисне замовчують ті особливості перелічених держав, які свідчать про
повну неприйнятність їхнього досвіду для України. По-перше, декотрі з
них утворено на основі кількох територіально поділених етносів.
Наприклад, Бельгія включає франкомовну Валлонію та нідерландськомовну
Фландрію. Швейцарія – це конгломерат німецькомовних, франкомовних та
італомовних кантонів, жителі яких між собою часто спілкуються,
використовуючи міжнародну, англійську мову. По-друге, ці приклади часто
не є позитивними. Так, Бельгія вже досить давно перебуває на межі
розколу, а конфліктності в забезпеченні мовних прав бельгійців у
«змішаних» валлонсько-фламандських масивах і досі не подолано. Швейцарія
є конфедерацією одномовних територіально-адміністративних одиниць, що
не підходить Україні бодай із тієї причини, що в нас спостерігається
співіснування носіїв української та російської в різних пропорціях,
однак усередині більшості регіонів.
Ірландський чи фінський досвід нашій державі не підходить також.
По-перше, в Ірландії уже на момент відновлення незалежності абсолютно
домінувала англійська, а місцева мова фактично зникла з повсякденного
вжитку. За цих обставин білінгвізм став лише проявом відчайдушної спроби
реставрувати національну мову «з нуля». По-друге, англійська – як
міжнародна – забезпечувала республіці значні переваги в розвитку і при
цьому не загрожувала ідентичності, що визначалася низкою інших маркерів,
як-от католицька релігія чи традиції визвольної боротьби. У Фінляндії
шведська мова не несе в собі цивілізаційного негативу російсько-совкової
моделі розвитку, а державний статус для неї став платою за збереження
влади Гельсінкі над заселеними виключно шведами Аландськими островами.
Водночас Стокгольм, на відміну від Москви, не претендує на реставрацію
«Шведського світу» із колишніх володінь, відсутній фактор
постколоніального непропорційного домінування шведської мови в
інформаційно-культурному просторі Фінляндії, аналог котрого маємо у
сучасній Україні.
Натомість можна навести приклади країн із постколоніальними проблемами,
що зіставні з нашими, зі схожими стартовими умовами та складною
історією протидії російській експансії, досвід яких успішніший порівняно
з дотеперішнім українським. Йдеться про держави Балтії – Латвію і
особливо Естонію.
Етнолінгвістична ситуація в останній із них упродовж ХХ століття була
дуже схожа на вітчизняну. Згідно з переписом 1922 року, росіян там жило
8,2%; на території сучасної України (за даними переписів 1921–1926 років
у різних державах, до складу яких входили наші землі) – також 8,2%.
1989-го було зафіксовано частку жителів Естонії, що вважали рідною
естонську на рівні 61%; в Україні українську такою назвали тоді 64%.
Навіть на початку нового тисячоліття баланс між носіями державної та
російської мов був в обох країнах майже ідентичним. За даними перепису
населення у 2000-му, естонська виявилася рідною для 67% всього
населення, тоді як російська – для 30%. У нас відповідного часу
українську рідною вважали 67,5%, російську – 29,6%. У столиці Естонії
Таллінні російська була рідною для значно більшої кількості жителів,
аніж у Києві, а на сході країни російськомовне населення становило
80–95% (95,1% в Нарві, 95,8% в Сіламяе, 82,2% в Кохтла-Ярве тощо) –
тобто значно більше, аніж на Донбасі чи навіть у Криму.
У Латвії на момент відновлення незалежності на початку 1990-х років
етнолінгвістична ситуація бачилася ще складнішою – лише для 51% жителів
латиська була рідною, а в столиці взагалі тільки для третини. 2000-го
серед мешканців країни загалом латиші все ще становили 57,6%, у Ризі та
її околицях – близько 40%.
Проте в обох балтійських країнах оволодіння державними мовами, якими
стали мови титульних націй, було відразу визначено як головний
інструмент консолідації суспільства. Цілеспрямована й послідовна мовна
політика створила потужну мотивацію для вивчення естонської та латиської
навіть попри те, що, на відміну від нашої державної, кожною з них
користувалося на той час трохи більше ніж 1 млн осіб, а для
російськомовного населення оволодіти ними з об’єктивних причин було
значно складніше, ніж українською.
В Естонії на законодавчому рівні державна мова – єдина для спілкування
органів влади, судочинства та правоохоронної системи. Закон встановлює
право представників національних меншин діставати відповіді рідною мовою
від державних і муніципальних установ, але тільки в тих регіонах, де
естонська не є мовою більшості постійного населення. 2002 року ті, хто
не володів естонською, отримали право спілкуватися з чиновником через
перекладача, котрого, щоправда, мають оплачувати самі.
До початку 2001-го існувала норма про обов’язкове володіння естонською для депутатів будь-якого рівня, і навіть був прецедент,
коли одного з них позбавили мандата через незнання мови. Очевидно, що
така регула була б необхідною і в Україні, бо в постколоніальних реаліях
внаслідок надмірної лояльності вітчизняного законодавства серед вороже
антиукраїнських нардепів спостерігаються безкарні прояви демонстративної
зневаги до державної мови: як відомо, нещодавно Вадим Колесніченко
заявив, що ніхто не може змусити депутатів спілкуватись у Верховній Раді
українською.
У середній освіті діє норма про викладання 60% усієї програми
естонською навіть у школах нацменшин. Водночас у власне естонських, які
відвідує і значна кількість росіян та представників інших меншостей, на
відміну від реалій України, використовують виключно державну мову.
Тамтешній закон щодо телеефіру також установив вимогу перекладати
естонською аудіовізуальні твори (зокрема, передачі й рекламу). Мовлення
без перекладу не повинне перевищувати 10% тижневого обсягу продукту
власного виробництва. Вивіски, покажчики, оголошення, повідомлення та
реклама в громадських місцях мають бути тільки естонською. Виняток –
лише для міжнародних заходів та іноземних представництв, обслуговування
іноземних туристів.
Уже впродовж першого десятиліття по відновленні незалежності Естонії
відбулися закономірна маргіналізація та поступове витіснення із
провідних позицій у сфері політичного та економічного життя й освіти
російської (яка дедалі більше відповідала своєму статусові мови
національної меншини), а також її заміщення державною. Водночас
очевидним стало й проникання на її місце перспективнішої в сенсі
розвитку країни англійської. За переписом населення 2000 року, останньою
володіли 25% жителів країни загалом і 35% – Таллінна.
Аналогічна тенденція до зміцнення позицій державної мови спостерігалась
і в Латвії, де того ж таки 2000 року латиську визнавало рідною вже на
6% населення більше, аніж становили власне латиші.
Читайте також:
Немає коментарів:
Дописати коментар