Переяславська угода в планах Богдана Хмельницького та московська легенда про неї

Микола Кабаків  2002
Бібліотечка Просвіти Херсонщини 

Скачати у форматі *.doc

Від автора:

Деякі з тих, кому довірено було прочитать книжку до друкування, закидали авторові про велику нелюбов до росіян. Абсурд!!!
Тоді треба говорити про нелюбов і до турків, і до татар, і до молдаван, румун, угорців, литовців, поляків, тобто, до тих, хто кожен окремо намагався відірвати собі якомога більший шмат від Русі-України і побувши деякий час у військовому союзі з Богданом Хмельницьким, в найскрутнішу годину несподівано зраджував його так, як це зробили московити (з 22.10.1721 року - росіяни), заключивши з поляками (посли Русі-України не були допущені) Віленську угоду, хоча й усну, але яка передбачала в подальшому поділ Русі-України між ними. За Переяславською угодою Московія зобов'язувалася не робити того.
Автор запевняє: він лише намагався скласти зміст книжки, вилучивши з багатющої кількості історичних книжок найбільш достовірну інформацію про ту дуже складну ситуацію, в якій опинився, відновивши Київську Русь - могутню колись державу, найбільшу на той час в Європі, Великий Гетьман Богдан Зиновій Хмельницький.

М.Кабаків

Переяславська рада

Коли уважно вивчаєш історію Козацької демократичної республіки і особливо становище, в якому опинився Богдан, розумієш найголовніше. На той час Гетьман Русі виявився серед керівників сусідніх держав самою колоритною, самою розумною і самою хороброю людиною, яка порушила таке важливе і важке питання - відновити колишню Київську князівську державу Русь і, досягши її незалежності, обрати свій шлях розвитку і стати добрим сусідом інших держав, хоча й за чималої крові кращих синів і дочок Русі-України.

Але зважте, хто захоче погодитися мати поруч такого сильного вождя як Богдан, таку сильну козацьку державу, якою при ньому стала Русь-Україна? Польща, Крим, Туреччина чи, тим більше, Московщина? Скажемо відверто - ніхто! То хто б з них став допомагати Богданові, якщо всі знали: виграє Русь, вони на її фоні стануть жертвами прикладу незалежної держави! Ось і клювали Гетьмана королі, господарі, князі, хани, султани та цар! І досягли свого: Русь-Україна втратила свою незалежність... Через два століття Тарас Шевченко у вірші "Чигирине, Чигирине" з гіркотою скаже: 

За що ж боролись ми з ляхами?
За що ж ми різались з ордами?
За що скородили списами
Московські ребра??.. Засівали
І рудою поливали.
І шаблями скородили,
Що ж на ниві уродилось??!!
Уродилась рута... рута...
Волі нашої отрута.

Але тут же в кінці поет-геній пророкує:

Спи, Чигрине, нехай гинуть у ворога діти.
Спи, Богдане,
Поки встане
Правда на цім світі!

В ті часи, пророкуючи Україні світле майбутнє, Тарас Шевченко пише:

Не смійтеся, злії люди,
Церков-домовина
Розвалиться, і з-під неї
Встане Україна
І розсіє тьму неволі,
Світ правди засвітить,
І помоляться на волі
Невольничі діти!

Москвини, використовуючи ними ж створену “переяславську легенду”, намагаються переконати світ і навіть самих українців, що та легенда відповідає правді.

Їхня легенда говорить про якесь чудне стремління народу Русі зректися свого суверенітету й державності та “об’єднатися” з ворогом. Пропагування тієї легенди може легше йти тим москвинам, що вони вже встигли переконати легковірних, немов Київська держава Русь була “спільною державою східносло-в’янських племен”, немов ту державу Русь знищили не москвини в 1169 р. (син половчанки Андрій Боголюбський: “Іду на Русь!”), а тільки татари в 1240 р...

У рамках цієї фальшивої легенди запевняли і запевняють моквини, начебто русичі-українці були частиною (“слабшою”) того ж московського народу, частиною, що ще до складання Переяславської угоди вже мріяла про якнайскоріше об’єднання з “рештою” московського народу. Ті ж москвини запевняють, що власне гетьман Богдан Хмельницький, піднявши повстання з метою приєднатися(?) до Московії, виблагав у москвинів, щоб вони прийняли руський народ у склад своєї Московії, під владу царя, а “весь” народ руський, що якимось чудом опинився у місті Переяславі зібрався на “Раду” і ... на запит, чого він хоче, гукав: “Хочемо під царя московського православного!”

Там, начебто, і була підписана так звана Переяславська угода, а пізніше, для тривалого утримання в нашій свідомості цієї фальшивої легенди, побудували в Києві пам’ятник Богданові Хмельницькому на п’єдесталі якого з одного боку зробили напис: “Хочемо під царя московського православного”, а з другого — “Богдану Хмельніцкому — єдіная і нєдєлімая Россія”.

Нині ту легенду, свіжо підфарбувавши в стилі “а-ля СССР”, москвини знову поширюють її під час різних ювілейних урочистостей. Тим самим намагаються переконати всі народи світу, що лише купка якихось пройдисвітів-запроданців в інтересі ворогів самого народу русичів-українців намагається висовувати безпідставні домагання відтворення окремої руської держави, якої начебто ніколи й не було, якої ніколи не хотів руський народ та і нині рівно її і не хоче.

Згадану легенду почали творити москвини не нині, а ще в давні часи, безпосередньо після смерті Хмельницького. (Чи не москвини ж і допомогли йому, непокірному, померти?) Уже тоді москвини використали для цього два способи:

1) знищили первісний текст умови і оперували (і оперують!) її фальшивкою та,

2) поновлюючи з кожним новим гетьманом “переяславські пункти”, кожного разу в зміненій редакціїї, москвини утривалювали тим у людській свідомості вигадку, немов та угода була справді “остаточною метою”, що на ній і тільки на ній хотіли русичі-українці будувати своє життя.

Таким чином у політичному розумінні головною справою нині є:

- не те, як задалеко Московія Переяславською угодою обмежувала суверенітет тогочасної Русі, — не те, чи Московія додержувалася Переяславської угоди,

- не те, навіть, чи більше чи менше сфальшовано її текст, а те, чи руський народ в минулому уклав ту угоду справді з доброї волі і бажання об’єднатися,

- чи справді хотів він бути з москвинами в одній державі,

- чи нині погодився б український народ на побудування своїх відносин з Московією на основі змодернізованої Переяславської угоди, — навіть коли б москвини дали всі потрібні гарантії чесного додержування цієї угоди в майбутньому?

Натомість, у відповідь на московську пропагандистську акцію, ми повинні розвинути власну енергійну акцію, яка має інформувати і наш широкий загал, і чужинців про справжнє місце цієї угоди в планах відновителя Руської держави — Великого Гетьмана Русі Богдана Хмельницького і про справжні плани великого гетьмана, які не мали нічого спільного з Переяславською угодою, а тим більше не мали на меті якесь “приєднання” до Московії.

Першим запитанням, яким ми повинні зайнятися при цьому висвітлюванні, є:

- чи руський народ, очолюваний Богданом Хмельницьким, прагнув відновити державу предків..?

Другим: — чи самі москвини за часів складання Переяславської угоди, справді вважали руський народ частиною народу Московії і тим самим не визнавали ані державності Русі, ані виключного права руського народу вважати себе єдиним спадкоємцем держави Київської — Русь, чи навпаки, москвини вважали русичів-українців народом, відмінним, навіть чужим і ворожим до них народом та розуміли, що цей народ відновив державу своїх предків ?

Третім: — чи гетьман Богдан Хмельницький вважав сам Переяславську угоду за акт виняткового значення, що мав нормувати на майбутнє існування руського народу та його відносин з народами Московії, чи, навпаки, — вважав цю угоду за таку ж, як і інші, підписувані ним угоди, хоча б, наприклад, угоду Зборівську. Цебто, за угоду тимчасову, угоду, яка була тільки складовою частиною його дипломатії, що мала на меті не знищення, а — тільки збереження відновленої власної незалежної держави Русь!

На перше, поставлене нами запитання мусимо нагадати, що руські, як свідчать про це самі москвини, за тих часів, що безпосередньо передували Визвольній війні Б.Хмельницького, лише у випадку повної безвихідності могли звернутися до Москви. Путивльські воєводи доносили до свого царя в Москву дослівно, що можна сподіватися, що руські люди звернуться до московського царя лише тоді, як пишуть воєводи, коли “на ніх прійдут Польскіє люді вайной, а іх дє мочі нє будєт протів поляков стоять”. Це донесення москвинів аж ніяк не вказує на існування будь-яких прагнень руського народу, відновленої держави Русь до об’єднання з князівством Московським.

Ми знаємо також, що гетьман запорожців Яків Остряниця, коли стала очевидною безуспішність його повстання 1638 р. проти польської влади, втік з більше 1000 козаками на Слобідську Україну (заснував місто Чугуїв). Але також знаємо, що ті козаки почали боротьбу з Остряницею, як з московським запроданцем, побили військо московського воєводи, вибили московську залогу, Остряницю вбили (1641р). Цей факт також не свідчить про бажання народу руського жити під московською владою. Знову ж таки Гуня, який врятував козаків під Жовнином з польського оточення, закликав (зберігся його лист) проти поляків на допомогу татар, а не москвинів, що так само доводить брак симпатій руських до москвинів.

Як бачимо, незважаючи на ведену тоді москвинами пропаганду, українці ще перед Визвольною війною Хмельницького, навіть в біді, воліють звертатися до татар, від яких зазнала стільки лиха Русь, але тільки не до москвинів. Москвини також, вважаючи руських цілком чужим народом, не хотіли ані об’єднання з ним, ані допомогти у визволенні його з-під Польщі, ані, тим більше, постання держави Русь. В їхньому московському інтересі була лише постійна діяльність “диверсійних банд” у межах Русі настільки сильна, наскільки це було потрібне як для ослаблення Польщі, так і для відривання поступово все нових земель. Полякам же москвини ще напередодні початку Визвольної війни Хмельницького обіцяли свою допомогу проти Русі.

Богдан Хмельницький, намагаючись сформувати «майбутній реальний антипольський фронт, перевагу віддав Росії... тому, що після розгрому поляків... (у полон потрапило 8,5 тисяч з польськими гетьманами М.Потоцьким та М.Каліновським, поляки втратили всю артилерію, обоз, прапори. — М.К.)... під Корсунем 16 травня 1648 р. з перехопленої російсько-польської дипломатичної пошти він зайвий раз пересвідчився, що лише блискавична перемога дозволила українському війську уникнути ножа в спину з боку Москви. Таким чином, щоб у майбутньому зіткненні України з Польщею захистити себе від того «ножа», гетьман і запросив у неї (Москви) військової допомоги. Чекав відповіді аж 6 років: московське керівництво вичікувало... хто буде слабший, смакуючи при цьому здобич заздалегідь». (Із «Заяви Президії Академії наук Вищої школи України». Див.: Літературна Україна. — 2002. — 22 серп. — № 27).

Знаючи добре все це, Хмельницький не апелював до почуття якоїсь вигаданої пізніше “кровної” єдності, лише звернувся до москвинів, як і до інших сусідів, підкреслюючи, одначе, в тому зверненні момент спільної віри як претекст, який давав йому певне моральне право просити допомоги грішми, а також намовляти москвинів до війни з Польщею з метою відібрання від поляків Смоленська, але Б.Хмельницький не запрошував москвинів на Україну.

За часів, передуючих Визвольній війні під проводом Хмельницького, національна струна звучала на повний голос. Свідомість руського народу, яка виросла на традиціях князівської імперії Русь та Галицько-Волинської держави, яка виховувалася правосвідомістю як князівської доби, так і “Статуту Великого князівства Литовського”, та вперта боротьба за автономні права відзначалася гордим почуттям і розумінням своєї національної гідності, вартості русичів-українців — синів “по всьому світі голосного доброю славою, могутністю і відвагою народу руського” (“Тренос” Мелетія Смотрицького з 1612 р.).

Всі дані говорять, що Визвольна війна 1648 року була і “козацьким повстанням”, і “селянською революцією” проти панування шляхти, і “релігійною війною”, але вже менш за все — вигаданим нашими ворогами — рухом з метою “приєднання до Московського князівства” — вона була тільки завзятою боротьбою за відновлення держави великих предків наших.

Де ж гетьман шукав союзників?

Перші кроки: в кінці лютого 1648-го уклав воєннополітичний союз з Кримським ханством, а 2-го липня 1648-го йшлося про укладення договору Б.Хмельницького з Туреччиною. До Туреччини гетьман пише листа і просить султана прийняти Русь під свій протекторат, листа підписує — “Гетьман війська Запорозького і всієї Русі”. Про цей красномовний факт умов і зносин з Туреччиною взагалі не люблять згадувати московські історики — він перекидає шкереберть твердження, начебто все робилося до приєднання Русі до Московії, або що московський протекторат над Руссю-Україною “по Переяславі” був виявом почуття “племінної” єдності. У грудні 1650-го Б.Хмельницький отримав листа від турецького султана з повідомленням, що Порта прийняла Козацьку державу під свою протекцію. Всі держави у ті часи не знали Московію як Русь, всі знали саме Україну як Русь і тому підпис — “гетьман всієї Русі”.

У той час, коли Русь прийняла турецьку протекцію, Московія була в союзі з Польщею. Зусилля дипломатії гетьмана Русі, природно, мусили скеруватися на те, щоби розірвати той союз. Лише з цією метою гетьман Хмельницький то вабить москалів здобиччю у Польщі, то погрожує спілкою з татарами зруйнувати Москву, якщо вона захоче й надалі помагати полякам.

Вартим спеціальної уваги є те, що за українсько-татарський союз Хмельницький тримався обома руками, ішов на поступки татарам, щоб забезпечити цей союз, готувався у спільний з татарами похід проти Московії. До речі, цей факт свідчить, що він зовсім не ставився до Москви як до одновірних, “єдінокровних” братів, більше того, начебто весь час тільки і мріяв, як підпорядкуватися Москві і віддати Русь-Україну в рабство, як це наполегливо наголошувала імперська історіографія, а тільки хотів використати Москву як мілітарну силу в своїх планах. Через це й натискав на неї і хотів іти на неї, як заявляв, у помсту за те, що Москва у 1649-му йому не надала допомоги: “Я все: і городи московські, і Москву зломлю, та й хто на Москві сидить, і той від мене не відсидиться, — за те, що не вчинив цар помочі на поляків...” (Акты, относящиеся к истории Юж. и Зап. России. — Т.3, С.353).

Увага, з якою це трактувала московська влада, свідчить, що ні русичам-українцям, ні москвинам тоді і не снилося, що пізніше московські історики зроблять їх... “єдінокровнимі”, бо вони самі вважали себе чужими народами. Та й справді: як велика ріка Волга вливається тисячоліттями в Каспій, а він залишається гіркосолоним, так і періодичні струмочки слов’ян, що вливалися у величезне море угрофінських племен (подивімось навіть на сьогоднішню політично-адміністративну карту Росії), не могли його асимілювати (навпаки!) і воно залишалося і залишилося угрофінським та ще й з величезною домішкою з моря татаро-монгольських племен... Це доведено дослідженнями класика “кров’яної антропології” А.Ф.Муранта (Mourant, Oxford). Також відомого російського вченого В.П.Алексєєва: “Відсутні помітні відмінності між краніологічними типами сучасних українців і їхніх викопних предків... Найбільш різняться між собою сучасні росіяни та їхні предки — кривичі, в’ятичі і словени. Менша різниця між білорусами та дреговичами і радимичами і зовсім не помітна різниця між українцями та древлянами, полянами, сіверянами...” (Алексеев В.П., Происхождение народов Европы, М.,1969, с.187.) Це вже тепер. А за часів Богдана? — Тим більше, ні про яке “єдінокровіє” не може йти мови. І тому є природним, що народи обох держав обопільно вважали себе чужими.

Тим часом, Польща провела повну мобілізацію сил, польські війська рушили на Волинь. Руські війська Хмельницького разом з прибулим на допомогу татарським військом рушають їм назустріч. Поляки почали відступати, а коли прибув король з великою армією, Хмельницький у дводенному бою розбиває поляків, однак, підкуплений поляками хан татарський зраджує, і гетьман змушений внаслідок того підписати так звану Зборівську угоду 1649 р., звичайно, тим не розв’язуючи в цілості проблем Русі. При цій нагоді слід зазначити, що рішення татарського хана зрадити було, ймовірно, наслідком не лише отримання від поляків грошей, а й того, неприємного для хана факту, що Русь-Україна йшла на прийняття турецької протекції і таким чином, в разі сконсолідування, могла через султана впливати на політику татарських ханів і утруднювати набіги татар з метою взяття ясиру (захоплення русичів-українців для продажу в рабство), який був підставою татарського добробуту.

Зборівська угода не задовольнила і обидві сторони готуються до подальшої боротьби. Б.Хмельницький веде переговори з Молдовою, нав’язує стосунки зі Швецією (яка не була у добрих стосунках з Московією) і Пруссією, що внаслідок успіхів Б.Хмельницького визволилася з васальної залежності й почала набирати значення.

Московщина побоюється Польщі та й не має у визволенні Русі-України жодного інтересу, ані жодного почуття спорідненості, яке змушувало б її підтримувати русичів-українців, отже і не спішить допомагати руським. Навпаки — московський посол Мужіловскій ще й остерігає гетьмана Русі, щоб не продовжував боротьби з Польщею, бо цар тоді буде змушений прислати на допомогу Польщі свої війська.

Цей вияв “єдінокровності” московського народу до руського так обурив гетьмана, що він, погарячкував, — якби не схопив його за руку полковник чернігівський Шумейко, — набив би послові московському його посольську пику! Обурення гетьмана, безперечно, викликав факт, що саме єдина на сході православна держава погрожує допомогою гнобителям православ’я! При таких відносинах нічого дивного в тому нема, що Хмельницький тримав при своєму дворі Тімошку Акундіна — самозванця-претендента на московський трон, щоби на випадок конечності походу на Москву використати його.

Вів тоді гетьман переговори і з Семигородом (Трансільванією), Валахією, Угорщиною, Литвою, з іншими державами.

Військові невдачі, які були наслідком непевності спільників, змусили гетьманський уряд Русі проти його волі подбати про союз з Московією. Як саме далі розвинулися б турецько-українські стосунки сказати важко, бо їх нормальний розвиток порушила внутрішня боротьба в Туреччині і протилежні руським інтереси татарського хана позбавили Русь-Україну реальної підтримки мусульманського світу. Отже, як бачимо, не могло бути й мови про будь-яке бажання руських поєднатися з москвинами (давнім ворогом руського народу), які майже п’ятсот літ перед тим знищили Київ і державу Русь, а пізніше не раз діяли на шкоду руському народу. Русичі-українці воліли шукати спільників навіть серед мусульман, з якими провадили безустанну війну, але не у москвинів.

Та, знаємо, що деколи обставини змушують і завзятих політичних ворогів укладати союзи. Змусили ж недавно комуністичну московську імперію шукати тимчасового союзу з нацистською німецькою державою, змусили рівно ж обставини (про які подбала і Московія) гетьмана Богдана й руський народ шукати союзу з ворожою нам Московією, причому, цей союз був потрібний ще й тому, що він приводив до зірвання існуючого московсько-польського порозуміння і усунення можливості удару в спину з боку Московії.

Всі більш-менш освічені русичі-українці і навіть розумніші люди з поспільства знали москвинів як напівдикий, темний народ (про це писали і історики-патріоти Росії С.Соловйов у своїй 29-томній “Истории Росии...” і В.Налівкін і інші) і вже тому не могли нічого доброго сподіватися від зв’язку з тим народом.

Бракувало також конечних психологічних передумов для якогось об’єднання і з боку московського. Москвини тоді себе не вважали за один народ з народом руським (українським), виразно відмежовувалися. Себе москвини звали “людьми московськими”, державу — Московією, і лише нечисленна група з оточення царя та з духовенства знала, що московський цар почав титулуватися “всєя Вєлікія Росія самодержцем”. Але ж і гетьман Русі-України уважав себе володарем “Великої Русі”.

Такий стан був наслідком того, що коли ще за короля Юрія візантійський патріарх погодився іменувати окремого митрополита для Галицько-волинської держави, — то надав йому титул “митрополит Малої Русі”, залишаючи за київським митрополитом титул “митрополит Київський і Всієї Русі”, або “митрополит Великої Русі”. Митрополит київський переїхав (не переносячи формально своєї столиці) до Московії і привіз із собою той титул, а потім митрополити Київські з Москви переїздять до Вільна. А вже тоді, без згоди царгородського патріарха, москвини в 1458 році проголошують єпископа Рязанського “митрополитом московським”, а що митрополити київські, які жили якийсь час у Москві, звалися “митрополит Великої Русі”, — то і цього титулу додають собі безправно московські митрополити. Пізніше починають себе і царі титулувати “самодержцями всієї Великої Росії”, але цей титул ними змавпований з титулу митрополитів, а не наслідок, що московська держава є спадкоємцем київської, тобто Русі.

У 1482 році москвини намовляють татарського хана Менглі-Гирея напасти на Київ і пограбувати його, а вдячний хан, зруйнувавши місто, посилає в дарунок царю золоті чашу і дискос з пограбованої ним Святої Софії.

Все згадане пояснює, чому не могло бути й мови про будь-які наміри не лише об’єднання з москвинами, а й просто стремління до тіснішого союзу.

Однак боротьба з кількома сусідами, включаючи таку тоді могутню державу, як Польща, була не під силу молодій козацькій державі. Московія добре зрозуміла ситуацію, в якій опинився руський народ, і запропонувала йому “допомогу” тоді, коли вже Русь-Україна не мала жодного виходу.

Гетьман Русі Богдан у цих обставинах мусив шукати союзників, навіть, хоч би й у пеклі.

Надзвичайним напруженням сил Русь-Україна 22-23 травня 1652 року блискучою перемогою під Батогом повертає собі самостійність, а в 1653 році об’єднані русько-татарські війська уже посуваються вперед, переслідуючи відступаючу польську армію. Катастрофічне положення обложеної польської армії. Однак 5 грудня поляки уклали усну Кам’янецьку угоду з татарами, яка спасла поляків від повного розгрому, і татари, одержавши від поляків 100 000 злотих і право взяти з 12 міст ясир, несподівано зраджують і повертаються у Крим.

Русі-Україні загрожує руїна і затяжна боротьба, а тут ні одна з сусідніх держав, крім Московії, не виявляє бажання почати війну з Польщею.

Так непереборні обставини змусили руську владу запропонувати москвинам союз проти Польщі. Московія використовує безвихідну ситуацію Русі-України, що кривавилася в непосильній боротьбі, і подає пропозицію 1653 року скласти оборонний союз, щоб у 1654 (!?) році надіслати своє посольство, яке мало “прізивать Русь” під царську руку.

Московія, політичні і військові агенти якої сновигали в Русі-Україні, прекрасно знала про державницькі устремління русичів-українців, знала, що руські самі вважали свою державу незалежною, і що за таку її вважають інші чужі держави, а проте, використовуючи становище, доручає Бутурліну поставити справу не як союз двох держав, а як одностороннє “прийняття в підданство” царя “бувших” підданих короля польського, які стали, мовляв, “вільні” тому, що король не додержав своєї присяги “боронити також і грецьку віру”, і тим самим звільнив від присяги руських. Безперечно, Русь не могло задовольнити таке трактування справи москвинами, однак, щоб зрозуміти дії в цьому випадку гетьмана Богдана, слід не забувати, що Великий Гетьман прекрасно розумів, що майбутнє визначатиме не літера угоди, а тільки реальне співвідношення сил, і то власне ця нова угода мала допомогти йому змінити на користь Русі-України це надзвичайно невигідне в той час співвідношення.

Думати інакше не міг державний муж, що перед тим підписав уже був кілька угод з татарами, турками та поляками, хоч деколи дуже не корисних. Адже за ним була не тільки союзна умова з Туреччиною, але й пізніше прийняття протекції турецького султана, були й такі умови, як Зборівська або Білоцерківська, які позбавляли Русь-Україну всіх її здобутків.

З іншого боку — Богдан Хмельницький розумів усю безвихідність ситуації, в якій опинилася виснажена війною Русь.

З наведених причин руська влада, що боролася тоді за збереження незалежності відновленої держави предків, що не мала найменшого наміру зрікатися своєї суверенності, не звернула уваги (саме тому, що вважала угоду такою ж тимчасовою, як і інші) на невідповідне, під оглядом формальним, ставлення до справи з Московією.

Безперечно, руська влада вважала головним дипломатичним завданням:

1) втягнути Московію у війну з Польщею, добившися одночасно запевнення від Московії, що вона не зложить зброї доти, доки Русь-Україна не буде звільнена від польського панування, і 2) загарантувати цілковите фактичне невтручання до державних справ Русі-України і не допустити московським силам укріпитися на території Русі. Решту справ уважала руська гетьманська влада за справи побічні, про які можна дискутувати, але які не мають стати на перешкоді осягненню головних цілей.

Тому у Переяславі Б.Хмельницький у відповідь на бажання московського посольства скласти присягу вірності царю, як та, яку він перед тим склав турецькому султану, висунув категоричне бажання загарантувати раніше присягою, що московський цар не віддасть полякам Русі-України, що не буде порушувати ані кордонів, ані державного ладу, ані компетенції влади в Русі-Україні, не буде добиватися зменшення збройної сили української держави чи обмеження її суверенних прав. Для надання цьому останньому більшої реальної вартості гетьман Русі Богдан Хмельницький, хоча й погодився дипломатично впустити до Києва 3000-тисячний відділ москалів під командою Московського воєводи, визначив силу своєї армії на 60 000 козаків.

При такому співвідношенні сил і мудрій політиці гетьманського уряду Русі були всі дані припускати, що після досягнення мети, для якої укладався оборонний союз з Московією, можна буде осягнути і забезпечити цілковиту суверенність Русі-України.

Так розуміючи мету переговорів та істоту умови з Московією, гетьман Русі Богдан зі старшиною не домагалися зафіксувати в Переяславі пунктів умови і не обстоювали тої чи іншої форми її, натомість домагалися загарантування присягою двох згаданих основних пунктів, які складали істоту самої угоди.

Москвини прекрасно розуміли, про що ходить руським, але, маючи свої протируські (протиукраїнські) наміри, не хотіли скласти від імені царя присяги, яка б гарантувала додержання тих двох зобов’язань, викручуючись в той спосіб, що московські царі, як самодержці, ніколи не складали жодних присяг, бо вистачає цілком їхнього слова. Таке поставлення справи зірвало цілий запланований перебіг урочистості, і гетьман Русі, покинувши московських послів у церкві, в якій мало вібутися складання присяг, подався на нараду зі старшиною, яка тяглася кілька годин. Під час наради гетьман вислав до церкви двох полковників, які ще раз повторили вимогу руської влади загарантувати присягою ті дві основні передумови московськоруського порозуміння. Москвини знову дали відмовну відповідь.

Однак на останок було знайдено компромісний вихід, а саме, що московські посли дали самі, від свого власного імені присягу, що цар додержить тих двох передумов, без забезпечення яких гетьман Русі не хоче скласти присяги московському цареві.

З перебігу справи є безсумнівним, що руська присяга вірності московському цареві була умовною, узалежненою від виконання москвинами тих двох передумов порозуміння.

Так її розуміли обидві сторони, і так її розуміли її сучасники, що видно хоча б зі слів посланця Київського митрополита, який в Луцьку у січні 1654 року оповів:

“Дня 8-го січня Хмельницький удвох з Виговським віддав словесну присягу на підданство московському цареві, на що йому на взаєм присягали посли московські”.

Обговорюючи другого дня докладніше умови порозуміння, гетьман Русі підкреслив, що москвини можуть прислати до Києва 3000 вояків, а натомість армія Русі-України має сягати 60 000 і цар не має давати їй платні. (Богдан розумів, якщо буде платня, буде й цілковита залежність.) Московські посли запевнили, що всі обговорені руські домагання московський цар затвердить і загарантує відповідним актом.

Москвини ще в Переяславі не мали наміру додержувати в майбутньому своїх зобов’язань, а тому спішили чимскоріше відібрати присягу на вірність цареві і від населення. Вони почали негайно, поки люди не зорієнтувалися, відібрати у них присягу цареві. Населення Русі-України поставилося до цього вороже, про яскравіші конфлікти збереглися відомості. Наприклад, у полках Полтавському і Кропив’янському побито москвинів, що домагалися присяги, киями. Уманський і Брацлавський полки також не склали присяги, рівно ж зле прийняли москвинів Чорнобильці, а Кияни “склали присягу під мечевим каранням”, та й то не всі! Духовенство заявило: “Волієм померти, ніж царю присягати”, та послало до луцького судового уряду протест проти спроб насилування його.

Самих переяславців заганяли до присяги киями (де ж тут “радостноє єдінєніє єдінокровних”?).

Московські історики твердять, що московським дворянам усе ж вдалося відібрати присягу від 63 000 козаків на вірність цареві. Але, звичайно, в правильність цього числа не слід вірити. Обіцянками й крутійствами, може, й вдавалося москвинам відібрати у кількості наполовину меншої, що також треба вважати великим їхнім успіхом. По-друге, навіть і ця цифра є меншою 1% народу Русі-України.

З пізніших заяв наших послів у Москві: щоб схилити до присяги вороже настроєне до москвинів козацтво, обіцяли, що кожному козакові цар буде платити по 30 золотих. Це намагання підкупити також аж ніяк не свідчить про будь-яке бажання руського народу бути у зв’язку з народом московським. На запоріжжя ж цілком не важилися москвини послати своїх відбирати присягу, а коли пізніше виявили бажання, щоб гетьман допоміг їм таку присягу відібрати, наші посли ухилилися від цього, мотивуючи змінним складом запорожців та що вони “люди не значні”.

Оформлення словесного Переяславського порозуміння мало відбутися у Москві, і гетьман з цією метою у лютому 1654 року вислав туди козацьке посольство, якому вручено вірчу (акредитуючу) грамоту від гетьмана Русі. На жаль, зберігся тільки відпис її в перекладі на московську мову, який, певно, ще й цілево був змінений. В тій грамоті й “статтях” про Русь-Україну говориться як про “государство руське”, а народ Русі, від імені якого говорить гетьман Б.Хмельницький, зветься “увесь народ руський” або “увесь мир християнський руський”.

Сказане доводить, що не може бути й мови про будь-яке бажання Русі-України зректися своєї державності (“государства”) й суверенності на користь Московії. Навпаки, маємо всі докази того, що русичі-українці вважали відновлену козацтвом державу нашу за єдиного правового спадкоємця Київської князівської держави і не збиралися зрікатися своєї державності.

А ось головне: «На Переяславській Раді були домовленості, але ніякої угоди Руссю-Україною і Москвою не було підписано».

Згадане наше руське посольство привезло з собою «неприйняті царизмом 23 статті Б.Хмельницького, які б закріплювали незалежність України, та ще так звані “березневі статті Москви”, спрямовані на возз’єднання двох народів, що доти 400 років розвивалися без жодних міждержавних контактів». («Заява Президії АН Вищої школи України...»).

Як виглядали ті пункти в оригіналі ми не знаємо, бо збереглася тільки московська копія-переклад, а оригінал, можливо, цілево був “загублений”, бо вже в 1659 році москвини усунули з ужитку і цю копію, заступаючи її фальсифікатом.

Згадані “березневі статті” затвердив московський уряд в дійсності з дописами і змінами, що мали величезне значення. Зокрема, один з пунктів піддавав закордонні зв’язки Русі-України під Московський контроль, зв’язки з державами, ворожими Москві, Польщею і Туреччиною, забороняв цілковито. Рівно ж москвини додали, що має стояти московське військо не лише в Києві, а й Чернігові, Переяславі та Ніжині. Були ще й інші інновації, внесені односторонньо москвинами.

Це йшло москвинам тим легше, що, властиво, не існувало жодної підписаної обома сторонами угоди, тільки існувало загарантоване присягою визнання Україною протекції царя під умовою додержання Московією умов, щодо яких існувало словесне порозуміння і яких додержування мала гарантувати Московія окремим актом за підписом царя. Недодержання з боку Московії обіцянок і внесення змін, на які не міг погодитися уряд Русі, спричинилось до того, що гетьман Русі Богдан Хмельницький не ратифікував цієї угоди, не подаючи її, як і Зборівської, до прилюдного відома. Правда він і не відкинув її формально, але й не брав її до уваги, ігноруючи цілком пункти, на які не погодився. Тому, зокрема, не припинив гетьман Русі зносин з Туреччиною. Більше того, є переконуючі докази того, що гетьман Богдан Хмельницький уважав, з огляду на порушення москвинами їхньої урочистої обіцянки, себе вільним від присяги.

Як ми вже казали, основною істотною передумовою присяги було зобов’язання Московії розпочати війну з Польщею і не припиняти її до визволення українських земель.

Тим часом москвини не спішили з війною і московські війська почали воєнні операції лише 1955 року. За цей час поляки напали весною 1654 року і загналися на Брацлавщину аж під Умань, яку, однак, не змогли взяти. Восени того ж року польські війська повторили свій напад в тому ж напрямі і при тому вславилися тоді героїчною обороною Подільськ і ряд інших містечок. Наїзд поляків затримав щойно міцно укріплений Брацлав. Після того, у січні 1655 року, поляки з татарами пробували здобути Умань, яку боронив полковник Богун. Сам гетьман Русі рушив тоді на відсіч і на дрижиполі дійшло до запеклого бою, в якому люди на лютому морозі билися рукопаш, хто чим мав, а гори убитих служили за шанці. Число убитих з обох сторін дійшло до 15 тисяч.

Один із сучасників подавав, що за цей час було спалено 1000 церков і 270 містечок, а татари забрали в полон до 200 000 людей. Самих дітей, подушених в замках і на дорогах рахує цей сучасник на 10 тисяч.

Таким чином, цій трагедії посприяла невиконанням своїх зобов’язань Переяславської угоди “єдінокровная” Московія, і раділа з ослаблення Русі-України.

Чи ж можна дивуватися тому, що Хмельницький уже тоді мав усі підстави вважати свою присягу не дійсною? І він її такою і вважав! Він чудово бачив, до чого прямує Московія, чудово розумів, що вона і не думає виконувати свої зобов’язання, і тому він не тільки веде далі дипломатичні розмови зі Швецією, але й посилає таємного листа до шведського короля, в якому заохочує шведів скоріше рушити через Польщу в напрямі західноруських (українських) земель. У цьому листі гетьман Русі писав, що він намагатиметься унеможливити москвинам здобуття великих твердинь, щоб москвини не могли там залишити своїх залог, і тому просив шведів якнайскоріше поспішати.

Цим пояснюється те, що, хоча козацькі війська під час спільних з москвинами воєнних операцій сягали Перемишля, Ярослава, Замостя і Любліна, — гетьман не захотів займати Львова.

Дії гетьмана Богдана є тим більш зрозумілими, що англійська преса вже тоді писала: “Непорозуміння між Хмельницьким і москвинами щодня зростають... Гетьман робить усе від нього залежне, щоб звільнитися від своїх обіцянок москвинам” (“Several Proceedings” від 13-20 квітня 1654 року.)

На тлі всього сказаного ясним є, чому під Гусятином гетьман козакам наказав розігнати шаблями московські війська, що рушили брати штурмом від поляків Гусятин. Про це так доносив московський воєвода: “Коли царські люди приступили під город і на стіну вийшли.... велів цих людей від города відбивати і, відбиваючи, багато людей порубано, а на тих людей, що на город вийшли, з гармат стріляно”.

Взагалі цю війну веде гетьман (для якого ясні протируські плани Москви) в порозумінні зі Швецією, хоча це порозуміння не було ще оформлене. Тому, підійшовши до Львова, остеріг гетьман львівських українців, щоб ті не вели з москвинами жодних переговорів, а сам повів справу так, щоб місто взагалі не було взяте. Подібні непорозуміння траплялися не під одним Гусятином. Антимосковські настрої, без сумніву скріпляє ще й поведінка московських військ. Навіть такий великий прихильник царя, як білоруський шляхтич Поклонський, дуже швидко розчарувався і писав до Золотаренка в листі, що замість допомоги мало населення від москвинів “таке ж пограбування божих домів, як і від татар... (скажімо від себе, бо військо москвинів і було більшою частиною з татар; тільки й того, що не кримських). В кращій вільності жили ми перше під ляхами, ніж тепер... що моє око бачило... які неподобства над нашими жінками й дівчатами чинили москалі... скільки душ у неволю забрали... а цю землю знищили...”

Під Любліном дійшло до конфлікту з комадуючим московськими військами Потьомкіним, що намагався від мешканців відібрати присягу на вірність московському цареві. Обурений тим Хмельницький склав угоду з татарами, в якій зобов’язався не боронити москвинів, наслідком чого було оточення татарами воєводи Бутурліна з військом, який за звільнення мусив віддати всю воєнну здобич.

Шведи тоді також рушили на Польщу, і це полегшило москвинам здобуття білоруських та литовських земель.

Однак поляки спокушали москвинів перспективою обрання московського царя королем польським, і москвини, зрадивши руських, розпочали переговори з Польщею, а послів Русі-України, які приїхали домагатися признання Україні земель заселених русичами-українцями, москвини взагалі не допустили до участі в переговорах. Мало того, москвини віддали полякам ряд руських земель, визволених козацькою кров’ю.

Таким чином Московія знову не додержала головної передумови переяславського порозуміння і тим самим звільнила взагалі Богдана Хмельницького від його присяги.

Як свідчать історичні пам’ятки, Хмельницький після повернення послів з Вільна сказав: “Треба відступити від царської руки і піти туди, куди бог повелить”. Що ж до Віленської усної угоди, то заявив, що її не визнає.

Але Хмельницький не вважав ще своєчасним нормально заявити також про неважність Переяславської умови, і тому, наприклад, коли в 1657 році наказав цар Бутурлінові запитати гетьмана, чому воєвода московський є лише в Києві, адже ж, мовляв, у Москві було ухвалено, що мають стояти московські війська і в Чернігові, Переяславі та Ніжині, відповів тільки, що він не наказував своїм послам про те домовлятися, а в Переяславі про те не було мови, лише про Київ. Додамо, що й до Києва московський воєвода вступив лише одержавши дозвіл уряду Хмельницького.

Отже, Віленською умовою Московія остаточно перекреслила Переяславську угоду і тому Хмельницький всупереч Переяславській:

1) утримував війська більше 60 000, 2) незважаючи на московські остереження й протести, проводив переговори зі Швецією і склав з нею Союзну угоду (“вічний союз”), хоча вона була у ворожих відносинах з Московією, 3) не посилав Московії умовленої данини і 4) не звертав уваги на зобов’язання визнавати важність усталених Московією західних кордонів, тільки при кожній нагоді намагався звільнити і приєднати все нові землі Русі-України.

Таким чином, ніколи не ратифікована Переяславська угода, не дотримана москвинами вже під час зафіксування на письмі, і яка завжди була для Гетьмана Русі Хмельницького лише звичайним тимчасовим оборонним союзом, що в ньому замість султана Турції фігурував цим разом цар Московії, а завдяки тому, що Московщина зайняла відразу ницу лицемірну позицію неповажання партнера по союзу, Переяславська угода перестала навіть і морально зобов’язувати ще до підписання у Вільні сепаратного перемир’я.

Тому 1655 року підписав Б.Хмельницький зі Швецією військову конвенцію і увійшов до козацько-балканської ліги, яка була під протекторатом шведського короля і лорда-протектора Олівера Кромвеля, та склав угоду з турецьким султаном, себто діяв так, немовби жодної Переяславської угоди не існувало.

Після ж підписання Московією Віленського перемир’я, що передбачало потому поділ Русі між Польщею і Московією, — Переяславська угода стала фікцією, актом, що мав таке ж значення, як наприклад, має нині підписаний під час війни в 1941 році союзний “договір дружби” західних держав з московською червоною імперією.

Москвини так само ж розуміли, що не можуть вимагати дотримування Переяславського порозуміння, якого вони самі ж не додержували і яке, властиво, перестало існувати. Тому, наприклад, у 1655 році не тільки Московія не наважилася, посилаючись на Переяславську угоду, перешкодити зносинам Русі-України зі Швецією, але й затримку нею послів, що їхали через Москву, “вважала” своїм безправним актом і цар доручив Бутурліну “переконувати гетьмана Русі всіма можливими способами”, що той вчинок не скерований проти Русі, щоб, мовляв, “оні (русичі-українці) таво сєбє в аскарблєніє нє ставілі”.

Русь москвини вважали окремою чужою державою, заселеною відмінним від них народом, і вважали її такою державою не лише перед, а й після Переяславської угоди, а тому й не наважилися домагатися виконання вже ними порушеної угоди.

Трактуючи Русь як чужу державу, москвини зносини з нею вели через “Посольскій пріказ”, тобто міністерство закордонних справ Московії. Існував між двома державами кордон, купці кожної держави в другій вважалися чужоземцями і платили мито як і всі інші чужинці, гроші Московії не мали в Русі обов’язкової сили, а московські урядовці ще і в 1666 році звали Русь-Україну державою (“А в іхнєм государствє, городе Стародубє...”). Між іншим, Польща і після 1920 року продовжувала називати Україну — Руссю, а Росію — Московією).

Інші сусіди — Англія, Швеція, Австрія, Туреччина, Бранденбург, Семигород та інші — розуміли всю відносність Переяславської угоди і тому і після 1654 року вели зносини з Руссю-Україною як з суверенною державою.

Нарешті, москвини, які самі угрунтували у 1654 році своє право до переговорів з Руссю-Україною тим, що, мовляв, польський король не додержав присяги щодо оборони православної віри і тим самим звільнив своїх підданих від даної ними присяги вірності польскій короні, — прекрасно розуміли, що й московський цар, не додержавши своїх урочистих зобов’язань, також тим звільнив Гетьмана Русі Богдана і весь руський народ від присяги, даної у 1654 році.

Розумів це й гетьман Богдан та руські люди і тому вони перекреслили ту Переяславську угоду шведсько-українським “вічним союзом”. Те, що формально в тій угоді зі шведами не заперечувалася важність Переяславської угоди з Московією, не перечить нашому твердженню, бо й Гадяцька умова 6.ІХ.1658 між гетьманом І.Виговським і Польщею (Козацька держава під назвою Велике князівство Руське мала увійти до Речі Посполитої як рівноправний член), яка привела до русько-московської війни, також не заперечувала права й Московщині починать об’єднання. Одне й друге були лише дипломатичними погашеннями.

Таким чином бачимо, що для гетьмана Русі Богдана Хмельницького “Переяславська угода” 8-го січня 1654-го була лише одним з ходів на політичній шахівниці, який мав на меті ослабити та знешкодити Польщу, але який був тільки одним з таких ходів, що мали полегшити Великому Гетьманові збереження самостійності відновленої держави Русь. Попереднім ходом на тій шахівниці була присяга на вірність турецькому султанові, наступним — русько(українсько)-шведський союз 12 червня 1657-го.

Що саме так розумів свої завдання Б.Хмельницький та його сучасники і безпосередні наступники, доводять вислови сучасників Богдана, які збереглися до наших днів.

Ось, наприклад, слова одного з вихованців тих часів Київської академії: “Виною синів Володимирових Русь впала, за Хмельницького Богдана на ноги встала”. Ясно, для автора цих слів існувала лише одна Русь — Україна, лише вона була тою самою державою Руссю, яка за Володимира була імперією, і ту, власне Володимирову державу підійняв з упадку Гетьман Богдан Хмельницький!

Для людей, що так думають (які є свідоміші від не одного з сучасних русичів-українців, які й досі не можуть собі з’ясувати простої істини, що Київська князівська імперія Русь була найбільшою на той час державою в Європі і була державою українською і тільки українською), — було неможливим, смішним і безглуздим всіляке стремління до об’єднання з дикою Московією на будь-яких умовах (де ще переслідували тих, хто лише читать умів — “А ти грамотний ?” — це ще й сьогодні можна почути від росіян). І тому гетьман Богдан Хмельницький іменував себе “Гетьманом Всієї Русі з божої милості”, а підвладні звали його “государем нашим” та “самодержцем”. Рівно ж знаємо, що московський посол Старков докоряв гетьманові за те, що він листи скріплював своєю печаткою, не бажаючи вживати печатки, надісланої йому царем.

Нарешті, коли хворому вже (чи не посприяла захворіти непокірному Москва?) гетьманові дорікав московський посол Бутурлін за угоду 8 жовтня 1656 р. з Ракочієм та за союз зі шведами, гетьман відповів: “Ніколи я не відстану від шведського короля, з яким маю дружбу вже шість років. Шведи — люди правдиві... А великий государ допустився наді мною та над Військом Запорозьким немилосердного вчинку — погодився з поляками, бажаючи віддати їм нашу батьківщину”.

Ці слова говорять ясно про те, що гетьман вважав наслідком зради москвинів Переяславську угоду не дійсною, обрав інші шляхи і інших союзників.

Більше того, коли нагадаємо собі листа гетьмана до шведського короля, в якому він пише, що намагатиметься перешкодити москвинам зайняти великі твердині, нагадаємо його дії під Львовом, Гусятином, Любліном і справу Бихова, — не лишається сумніву, що гетьман Русі уже у 1655 році, збагнувши крутійство москвинів і небажання додержувати угоди, — вважав Переяславську угоду недійсною і прагнув до розірвання союзу з Московією й налагодження тіснішого союзу зі шведами.

Таким чином ми ствердили, що Богдан Хмельницький ніколи не вважав Переяславську угоду за акт виняткового значення — тільки за одну з численних, підписуваних ним угод, що мали на меті полегшити йому збереження самостійності відновленої держави Русь-Україна, а не її ліквідацію.

Ствердили ми також, що з огляду на недодержання москвинами Переяславської угоди і зраду підписанням з поляками 24 жовтня 1656-го р. перемир’я — гетьман і цілий народ руський уважали ту угоду за неіснуючу, а натомість важливою угодою була нова угода з королем шведським, яку він не хотів порушити, бо не бачив для того причин і закидав москвинам, що вони зрадили Русь, а з того випливає, що угода зі Швецією, ворогом Московії, — була виправдана, бо про Переяславську вже нічого було згадувати.

Коли б Великий Гетьман не вмер 27 липня 1657-го (у дослідників є підозра, що допомогли), а міг ще особисто керувати державою, — можливо, він би прийняв протекторат шведський, бо така можливість передбачалася шведським урядом і обговорювалися відповідні умови. Однак...

Московія підступно пробувала використати смерть великої людини і володаря “козацької нації”, щоб запрягти її в москвоське ярмо. Негайно по смерті Гетьмана вона намагається захопити владу в свої руки і хоче сама скликати Козацьку Раду там, де їй було вигідно, і на цій, а не на скликаній урядом Русі-України, — провести бажаного кандидата і накинути йому під тиском військової сили, під назвою “переяславських статей” інші “умови”. Москвини висилають, з одного боку, таємних агентів бунтувати народ та сіяти незгоду між старшиною, а з другого — князя Ромодановського і воєводу Шереметьєва з добірним пішим і кінним військом, що мало фактично окупувати Русь-Україну.

Москвини, однак, помилилися в своїх розрахунках і, хоча вони добре вибрали момент, — їм не вдалося легко накинути пофальшовані “переяславські статті”, не вдалося запрягти без кривавої боротьби (радостноє едінєніє “єдінокровних” народов?) народ Русі-України в московське ярмо.

Не допомогла ані “братовбивча” війна, яку не гірше за агентів комуністичної Москви запалили агенти “тішайшево” царя Олексія (1645-1676), ані замахи на життя визначних полковників Богданових, ані підкупи, ані брехливі обіцянки, ані велика московська армія!

Московська армія, вступивши на територію Русі, натрапила на шалений і несподіваний спротив! У Конотопі замкнувся з козацьким військом героїчний його оборонець полковник Гуляницький і три місяці давав відсіч московській армії, а по трьох місяцях надійшли українсько-татарсько-польські армії на чолі з Гетьманом Русі Іваном Виговським і, розгромивши 28-29 червня 1659 року в битві під Конотопом московське військо, кров’ю перекреслили навіть спогад про “Переяславську угоду”. За спробу поневолити вільнолюбний народ Русі москвини заплатили життям 30 000 своїх вояків.

Треба було ще понад 60 років кривавої, жорстокої, майже безперервної боротьби з українським народом, щоб було можна накинути йому на шию... давно вже не дійсні “переяславські статті”, а ще піввіку, щоб цілком “прібрать к рукам Малороссію”, тобто “радостно соєдініть в соотвєтствіі(?)” с “Пєрєяславскім договором” (більше ніж через 100 років!) на вєчниє врємєна і... створити “переяславську легенду”.

Коли ми нині, охопивши цілісність політики Великого Гетьмана Русі, зрозуміли його плани й наміри, то на тлі тих планів Переяславська угода виглядає не більше як прикрий епізод, але який використали москвини (не без зради перевертнів-хахлів) з тяжкими наслідками для народу Русі-України.

Москвини взяли до уваги й виборність гетьманів, які вважали, що Переяславська угода та присяга наступних гетьманів не зобов’язує. Тому домагалися від кожного з наступників Богданової угоди і нової згоди на союз з Московією. Оскільки всі ті наступні гетьмани, які визнавали зверхність Москви, складали свої присяги під тиском зброї московської (оточені московським військом), постільки їхні присяги не могли бути дійсними, як присяги вимушені, але фанфари московські продовжували (і продовжують!) славити легенду про “... радостноє воссоєдінєніє на вєчниє врємєна...”

Присягу ж тої частини козацтва, яка її за Богдана склала або під примусом, або обдурена москалями, також не можна вважати дійсною, а тим більше поширювати її на нащадків.

Мало того! Ми, хоча не маємо тексту тої присяги, можемо мати цілковиту певність, що та присяга не була, властиво, присягою “підданого” в нашому розумінні і не заперечувала першого і головного обов’язку — вірності батьківщині Русі-Україні.

Певність, що це так, підтверджена загально відомими фактами: конфліктом між гетьманським урядом Русі та московським військовим командуванням, який виник внаслідок намагання відібрати присягу на вірність цареві від мешканців Любліна, порту Бихова і інших місцевостей у Білорусі. Коли б та присяга була ідентичною — не було б підстав для конфлікту. Крім того рішучий спротив Гетьмана Русі Богдана Хмельницького не лишає сумніву, що гетьман, який будував свої дальші плани на тісному порозумінні зі Швецією вже у 1655 році не вважав українців пов’язаними присягою, чи інакше — з московською державою і противився всіляким спробам пов’язати з тою державою населення руських (українських) земель, визволених українською зброєю.

Тим самим немає найменших підстав, піддаючися московській пропаганді, генералізувати “Переяславську угоду” і вважати її більш важливою хоч би за Білоцерківську, Зборівську чи якусь іншу....

Не забули про неї відразу тому, що вдавалося москвинам протягом тривалої кривавої боротьби накидати силою підкупу і зброї все нові фальсифікати Переяславської угоди.

Але накинуте підступом, силою чи нечесними способами не може мати жодної обов’язкової сили. Не має її і Переяславська угода ні в своїй первісній редакції, ні тим більше в наступних фальсифікатах. Москвини в дійсності оперують лише “переяславською легендою”.

Але навіть і створену так “легенду” ще раз перекреслив у 1917-20 роках спраглий волі героїчний народ, а українська молодь під час величезної маніфестації на честь гетьмана Мазепи, що відновив шведські плани Великого Богдана, збила молотками з мосяжної брили пам’ятника брехливі слова “волим під царя” та “єдіная і нєдєлімая Росія”.

Нині ми не повинні у відповідь на нову московську кампанію, приурочену до роковин Переяславської угоди, відповідати навіть обговоренням тої умови, яка була тільки епізодом, тільки одною з деталей політики Богдана Хмельницького, бо таке обговорення допомагає Москвинам генералізувати ту угоду.

Натомість ми повинні відповісти москвинам висвітленням справжніх планів Великого Гетьмана Русі Богдана Хмельницького і його політики, щоб з’ясувати дійсне місце тої угоди, а також широко закроєною акцією святкувань Конотопської перемоги. Та перемога є чудовою відповіддю на московську провокацію.

Святкуючи ту перемогу, ми вказуємо на 30 000 трупів москалів, що ними наші предки загатили конотопські багна, щоб усім було ясно, яка доля рано чи пізно чекає всіх агресорів і загарбників на українській землі!

А новий “переяслав” можуть накинути нам тільки за умови зради наших “гарантів”-керманичів, одночасно зламавши нашу волю до боротьби і перемоги.

Але й тоді ми в слушну хвилину ще раз доведемо своє право до вільного життя і свою нехіть до будь-яких угод з одвічними ворогами нашими.

Микола Кабаків,

 27 серпня 2002 року.

Використані матеріали:

1. Бжеський Роман, історик. Доповідь на зборах української діаспори в США. — 1954.

2. Шевчук Валерій. Козацька держава. — К.: Абрис, 1995.

3. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. — К.: Наук. думка, 1994.

4. Братко-Кутинський Олексій. Феномен України: Наук. дослідження // Вечірній Київ. — 1996.

5. Гуцало Євген. Ментальність орди. — К.: Видавничий центр «Просвіта», 1996.

6. Заява Президії Академії наук Вищої школи України // Літ. Україна. — 2002. — № 27. — 22 серп.

ДОДАТОК:

Лише основні дати подій із життя Б.Хмельницького

(див. Смолій В.А., Степанков В.С.
Богдан Хмельницький: Хроніка життя та діяльності. — К.: Наук. думка, 1994)

Близько 1595, 27 грудня — народився Богдан Зиновій Хмельницький.

1620, 9-10 вересня — брав участь у битві при Цецорі з турецько-татарською армією, у якій загинув його батько, а сам потрапив по 1622 рік до турецької неволі, викупила мати.

1630 — Брав участь у козацькому повстанні під проводом Тараса Федоровича (Трясила).

1637 — Богдан Хмельницький брав участь у козацькому повстанні під проводом Павла Михновича Бута (Павлюка), у тому числі 6-го грудня у битві під Кумейками. Писар Війська Запорозького.

1638, весна — Б.Хмельницький брав участь у козацько-селянському повстанні під проводом Я.Остряниці, Дмитра Гуні та Скидана.

1638, березень-квітень — Варшава. Сейм скасував козацьке самоврядування, число реєстрових обмежено до 6 тис.

1638, 8 травня — Битва загонів Остряниці з польським військом С.Потоцького під Лубнами.

1638, червень — Битва повстанців з поляками під Жовнином.

Переселення частини козаків та селян на чолі з Острянином в Слобідську Україну (заснування ними м. Чугуєва.)

30 серпня — Богдан Хмельницький брав участь у козацькій раді в Києві, де його обрано до складу посольства до короля Польщі.

1639, вересень — у складі нового козацького посольства вирушив до Варшави.

18 жовтня-15 листопада — брав участь у сеймі у питанні поступок козацтву. Король прийняв козацьке посольство.

1644, Жовтень — Б.Хмельницький веде переговори у Варшаві з французьким послом щодо умов найму козаків.

1645, квітень — у Франції укладає угоду про наймання 2600 козаків.

1646, березень — Богдан Хмельницький у складі посольства їде до Варшави.

10-го квітня — таємна зустріч козаків з королем Польщі Владиславом IV, який обіцяв збільшити реєстр козацького війська до 12-20 тис.

1646, жовтень — Можливо Хмельницький брав участь з козаками у битві під Дюнкерком.

1647, травень-червень — Таємна зустріч Б.Хмельницького з королем, під час якої Владислав IV пообіцяв заборонити вищим урядникам кривдити козаків і підтримав підготовку козаками морського походу.

Серпень-вересень — зустріч Б.Хмельницького з канцлером Речі Посполитої, який вручив йому гетьманські клейноди для організації морського походу.

Вересень-жовтень — таємні наради козаків під проводом Б.Хмельницького з питань щодо організації повстання.

Листопад — Чигиринський осавул Р.Пешта доніс на Хмельницького, і чигиринського сотника заарештували. Р.Пешта вигнав родину Б.Хмельницького з Чигирина.

Грудень — За допомогою друзів звільнився з ув’язнення і втік з невеличким загоном козаків і сином Тимофієм на Запоріжжя.

1648, січень — Вирядив посольство Книша до кримського хана. Іслам-Гірея (не до царя “єдінокровного і православного” Московії!) з проханням надати допомогу в боротьбі з Польщею.

1648, 25 січня — Повстання козаків на Запорожжі. Обрання гетьманом Богдана Хмельницького. Початок Визвольної війни руського (українського) народу за незалежність і створення національної держави.

1648, лютий — Укладання Б.Хмельницьким союзного договору з кримським ханом.

березень — відбулися переговори з послами М.Потоцького про умови припинення боротьби. Козацька рада відхилила пропозицію коронного гетьмана Речі Посполитої.

19 квітня — польські підрозділи дісталися до Жовтих Вод.

1648, 5-6 травня — Перемога Б.Хмельницького над поляками з С.Потоцьким під Жовтими Водами.

1648, 16 травня — Розгром польської армії козацько-татарським військом у Гороховій Діброві поблизу Корсуня.

18-20 травня — Б.Хмельницький передав коронному гетьману М.Потоцькому вимоги Війська Запорозького, щодо відновлення козацьких вольностей і автономії держави Русь.

8-го червня — лист до царя Московії Олексія Михайловича з пропозицією зайняти польський трон; обіцяв надати військову допомогу.

20-ті числа травня — Універсали гетьмана до населення Русі-України з закликами підійматися на боротьбу.

1648, 6-7 червня — Б.Хмельницький зустрівся у Мошнах із затриманим гінцем севських воєвод Климовим, який віз листи до А.Кисіля. Під час розмови повідомив його про бажання отримати допомогу від Московії для боротьби проти Польщі.

1648, червень — Лівобережна Україна. Звільнення Стародуба, Новгород-Сіверського, Борзни, Чернігова.

     - Б.Хмельницький розробляє і впроваджує військовий статут “Про устрій війська Запорізького”.

20 червня — лист Б.Хмельницького до хотимського воєводи С. Волховського про своє невдоволення наміром Московії надати допомогу Польщі. Канцлер Польщі Є.Оссолінський запросив воєнної допомоги у Франції.

1648,11 липня — лист до воєводи Плещєєва з осудженням наміру Московії допомагати Польщі й пропозицією уряду Московії розпочати наступ на Польщу і оволодіти королівським троном.

24 липня — лист до Н.Плещеєва про намір підтримувати дружні відносини з Московією.

1648, 16-18 липня — Розгром польського війська козацькими полками Максима Кривоноса, під м. Старокостянтиновом.

29 липня — лист до воєводи С.Болховського з повідомленням, що не вірить у щирість польської сторони у переговорах, із проханням до уряду Московії надати допомогу у боротьбі з Польщею. 1648,

липень-серпень — Звільнення територій Чернігівського, Київського, Брацлавського, Подільського (без Кам’янця) та частини Волинського воєводств.

1648, 13 вересня — Розгром армією Б.Хмельницького 80-90 — тисячного польського війська під Пилявцями.

1648, 21 вересня — Козацькі полки взяли фортецю Кодак на Запоріжжі.

2-го жовтня — лист Б.Хмельницького до магістрату Львова з вимогою виплатити контрибуцію й видати жидів (які організували активний і тривалий продаж українців у рабство, розвідка Б.Хмельницького перехопила гінця з відповідною інформацією).

Львів заплатив викуп у сумі близько 0,5-0,6 мільйона злотих.

25 жовтня — прибув посланець від королевича Яна ІІ Казиміра з обіцянкою в разі обрання королем укласти з Військом Запорозьким мир і підтвердити його привілеї (?).

27 жовтня — Лист Богдана Хмельницького до міщан Замостя з пропозицією розпочати переговори і висловленням побажання бачити на польському троні Яна Казимира.

1648, 7 листопада — польський сейм обрав королем Яна II Казимира.

8-го листопада — мешканці Замостя дали викуп 20 тис. злотих Війську Запорізькому.

18 листопада — Б.Хмельницький відправив посольство до турецького султана з повідомленням про звільнення земель Русі-України з-під влади Польщі і проханням у разі потреби надати допомогу Війську Запорозькому.

1-го грудня — лист короля про “пробачення” Війську Запорозькому і обіцянкою відмінити унію, зберегти давні вольності.

2-го грудня — універсал Яна ІІ Казимира до панів і шляхти про укладення миру і застереженням не карати підданих за участь у повстанні. Універсал короля до мешканців Руського (Українського) воєводства з наказом припинити заколоти і виконувати “звичайне підданство” панам.

11 грудня — лист Яна ІІ Казимира до Богдана Хмельницького з вимогою розіслати суворі накази загонам повстанців в Русі і Білорусі, щоб розійшлися по домівках.

17 грудня — Б.Хмельницький прибув до Києва, де міщани і духовенство влаштували йому урочисту зустріч як визволителю Русі “від лядської неволі”.

1649, 1-го січня — лист до трансільванського володаря щодо обміну посольствами й інформацією.

11 лютого — Б.Хмельницький відвідав голову польської комісії А.Кисіля з переговорів про укладання мирного договору і під час розмови заявив про свій намір відірвати “від ляхів всю Русь-Україну”.

12 лютого — прийняв посланців від А.Кисіля з проханням продовжити переговори.

13 лютого — на переговорах з комісарами Богдан Хмельницький повідомив про свій намір звільнити від польського панування всі етнічноруські (українські) землі.

15 лютого — укладене перемир’я з Польщею.

Лютий — прибуло турецьке посольство з повідомленням про згоду Порти допомогти Війську Запорозькому. Вислав козаків у всі кінці земель під Польщею (й Литву) для організації повстань проти панування шляхти.

19 квітня — відбулася зустріч з московським посольством Г.Унковського, під час якої Б.Хмельницький просив допомоги від Московії проти Польщі і заявив про свій намір домогтися повної незалежності Русі-України в її етнографічних межах.

Початок березня — бої козаків і повстанців Подільського полку І.Федоровича з польською армією (6-8 тис. жовнірів).

29 квітня — Ян ІІ Казимир видав першу і другу пропозицію шляхті з розпорядженням готуватися до походу проти Русі (Козацької держави).

Травень — Б.Хмельницький збирає армію і домовляється з сусідами про допомогу у війні проти Польщі.

1649, 21 липня — українське військо зазнало поразки у бою з литовцями під Лоєвим (Бєларусь).

28 липня — польський уряд оголосив нагороду за голову Гетьмана Русі Б.Хмельницького.

5 серпня — українсько-татарська армія атакувала польське військо з Яном ІІ Казиміром і завдала йому нищівної поразки під Зборовом.

6 серпня — підкуплені поляками татари зрадили.

9 серпня — Б.Хмельницький присягнув королю на вкрай невигідних умовах Зборівського договору.

Друга половина серпня — зустрівся з послом Московії П.Литвиновим і висловив невдоволення відмовою Московії надати йому військову допомогу.

10 вересня — аудієнція путивльським воєводам, під час якої назвав їх “лазутчиками” і висловив різке невдоволення політикою Московії стосовно Козацької держави.

22 листопада — прийняв послів Московії і під час переговорів дорікнув за відмову Москви надати Війську Запорозькому допомогу проти Польщі.

1649, листопад — За розпорядженням гетьмана в Козацькій державі почалося карбування власної монети (?).

1650, січень — Польський сейм затвердив Зборівський договір.

Король підтвердив привілей, виданий Війську Запорізькому під Зборовом. Король видав митрополиту Київському С.Косову “Апробацію (схвалення) сеймову прав і вольностей релігії грецької народу руському”.

Березень — Лист короля до гетьмана з розпорядженням готуватися до можливого походу проти Московії.

7 квітня — Лист від А.Кисіля (українця за походженням) з намаганням схилити Б.Хмельницького до підтримки антимосковської політики польського уряду.

12 квітня — Одержав листа від короля, в якому той схиляв гетьмана до ворожих дій проти Московії.

Серпень — відрядив посольство до Крим-Гірея, щоб переконати його у необхідності відмовитися від походу на Московію.

15 жовтня — Дав аудієнцію послам Московії, під час якої порушив питання про надання Московією допомоги Війську Запорізькому.

18 жовтня — прибув королівський посол Воронич. Під час переговорів гетьман порушив питання про передачу йому тієї “частини Русі”, що ще перебувала в складі Польщі і поставив вимогу ліквідації унії.

9 листопада — Гетьман прийняв московського архидиякона і під час розмови порушив питання про надання Московією військової допомоги проти Польщі.

11 листопада — лист до царя з домаганням від московського уряду чіткої відповіді з питання прийняття Війська Запорізького під протекцію Московії.

1650, грудень — лист від турецького султана з повідомленням про те, що Порта прийняла його з Військом Запорізьким під свою протекцію.

1651, початок січня — Б.Хмельницький відправив посольство полковника Михайла Суличича до Москви з проханням проводити дружню політику відносно Русі-України і не надавати допомоги Польщі.

1-10 березня — облога польським військом козаків і міщан з полковником І.Богуном у Вінницькому монастирі.

З’явився московський посол Лопухін з листом царя, що засвідчував дружню позицію Московії стосовно Русі-України.

1651, 18 червня — Початок Берестейської битви. Невдача поляків.

19 червня — переговори короля з ханом.

20 червня — вирішальний день битви, під час якої Іслам-Гірей знову зрадив і залишив поле бою.Українська армія відступила.

Кінець червня — литовська армія вторглася на Чернігівщину.

20 червня — 2 липня — Іслам-Гірей тримав Б.Хмельницького і І.Виговського у полоні.

6 липня — Б.Хмельницький зібрав раду старшини, яка вирішила зайнятися організацією оборони Козацької держави.

24 липня — литовське військо розпочало наступ на Київ і зайняло його.

3 серпня — козаки розгромили 7 ворожих хоругв під Таборівкою.

Середина серпня — Б.Хмельницький відправив посольство до Москви для ведення переговорів про прийняття царської протекції.

1652, початок січня — наказав козакам бути готовими відбити можливий напад польських підрозділів.

10-11 квітня — повернулося з Москви посольство І.Іскри з повідомленням, що уряд Московії не надасть військової допомоги проти Польщі.

22 травня — почалася битва українсько-татарського війська з 20-тисячною польською армією М.Калиновського під Батогом.

23 травня — Б.Хмельницький прибув під Батіг і розгромив поляків.

Кінець травня — Доручив полковнику Остапу Гоголю звільнити Подільське воєводство від польської шляхти. Розростання антифеодальної і визвольної боротьби на території Козацької України.

20-ті числа вересня — Гетьман зустрівся з грецьким митрополитом Гавриїлом, що їхав до Москви, якому висловив невдоволення позицією Московії щодо ненадання допомоги в боротьбі з Польщею.

1653, 6 січня — Гетьман скликав у Чигирині старшинську раду, що висловилася проти замирення з Польщею, за проведення мобілізації козацьких полків.

Лютий, перша половина — лист до короля з повідомленням, що Військо Запорізьке просило Олексія Михайловича стати посередником у переговорах з Польщею.

Лютий, друга половина — польські підрозділи вторглися на Брацлавщину.

23 березня — лист до Олексія Михайловича про наступ польського війська і з проханням надати допомогу.

Березень, друга половина — Проведено мобілізацію української армії. Гетьман відправив посольство до хана з проханням надати допомогу.

Початок квітня — польське військо після поразки під Монастирищем відступило з Брацлавщини. Турецький уряд ухвалив надати допомогу Козацькій державі. Б.Хмельницький заборонив татарським мурзам, які прибули на допомогу, грабувати міста і села, брати ясир.

21 квітня — Тиміш Хмельницький (син) розбив під Яссами військо молдавського господаря С.Георгіце.

12 травня — переговори українського посольства з московським урядом, який відхилив пропозиції Русі-України.

Середина травня — до гетьмана прибув турецький посол Магомет-ага з пропозицією прийняти підданство Порти і привіз із собою булаву, бунчук, шаблю і кафтан. На допомогу Хмельницькому з’явилися біля 15 тисяч татар.

17 травня — син Тиміш зазнав поразки від валашсько-трансільванського війська при Торговіште.

Друга половина травня — Гетьман скликав раду для обговорення пропозиції турецького уряду, яка була відхилена.

Кінець травня — Наказав органам місцевої влади ловити підпалювачів міст.

31 травня — Д’єрдь ІІ Ракоці прийняв пропозицію Польщі про спільні військові дії проти України.

3 червня — Гетьман прийняв посланців московських путивльських воєвод і повідомив, що в скрутній ситуації доведеться прийнять турецький протекторат.

Початок червня — Гетьман вимагав від татарських мурз звільнити ясир, набраний на Поділлі. Розпорядився, щоб козаки відбили ясир. Дізнався про поразку війська сина Т.Хмельницького. Викрито змову серед старшини і козаків проти гетьмана.

13 червня — Гетьман скликав старшинську раду під Меджибожем, яка вирішила послати посольство для переговорів з королем про укладення миру на основі Зборівського договору. Тиміш Хмельницький повернуся з молдавського походу додому в Смілу.

4 липня — Чигирин. Прийняв посольство Московії і довідався про небажання уряду Московії поривати з Польщею і надати допомогу Війську Запорізькому.

Липень, початок — Вислав посольство до Д’єрдя ІІ Ракоці з пропозицією відновити дружбу і не надавати допомоги ворогам.

10 липня — Прийняв московського посла Ладижинського, який привіз грамоту про згоду прийняти Русь під протекцію Московії.

12 липня — Молдавський господар С. Георгіце звернувся до польського короля з проханням надати допомогу у боротьбі проти Б.Хмельницького, “порушника спокою усіх націй”.

Липень, середина — Гетьман відправив до хана посольство з повідомленням, що король вирушив проти козаків і з проханням прибути на допомогу.

Липень, кінець — король наказав послати на допомогу С.Георгіце 5- 6 тисяч жовнірів.

Серпень, початок — Іслам-Гірей розпорядився відпустити захоплених у полон українців. Турецький уряд затвердив на престолі молдавським господарем С. Георгіце і дав розпорядження попередити Б.Хмельницького не підтримувати В.Лупу і не втручатися до молдавських справ.

     - Б.Хмельницький направив сина Тимофія на чолі 8 тисяч козаків до Молдавії для відновлення на престолі В.Лупу.

     - Лист Богдана до С. Потоцького з проханням сприяти укладенню миру на основі Зборівського договору.

     - З’явилося посольство від турецького уряду з пропозицією прийняти протекторат Порти.

     - Лист до короля з проханням укласти мир.

9 серпня — Лист до царя зі згодою на протекцію Московії і з проханням надати військову допомогу.

10 серпня — Угорсько-валасько-молдавська армія розпочала облогу козаків у Сучаві.

15 серпня — 40-тисячна польська армія очолювана королем, вирушила з-під Львова до Галича.

1653, 17 серпня — Б. Хмельницький прийняв московського посла, повідомив про початок воєнних дій з Польщею і передав листа царю з проханням надіслати військову допомогу проти Польщі.

1653, 18 серпня — на допомогу гетьману прибули татарські мурзи.

19 серпня — Б.Хмельницький виступив з військом у похід. Одержав листа від сина Тимофія з проханням надати допомогу. Послав посольство до хана з проханням надати допомогу обложеному у Сучаві Тимофію. Універсали козакам з наказом прибувати до війська.

29 серпня — лист до короля з пропозицією розпочати переговори.

Серпень, кінець — лист до сина з проханням триматися, бо тепер не має можливості надіслати допомогу.

Вересень, початок — скликана у Бірках розширена старшинська рада відхилила прийняття протекції Польщі чи Порти.

2 вересня — смертельно поранено сина Тимофія у Сучаві. Останній лист Тимофія до батька з повідомленням про поранення і проханням надіслати допомогу.

     - Б.Хмельницький послав до Москви чигиринського отамана Лавріна Капусту з проханням надати допомогу і з засвідченням готовності в разі необхідності прийняти протекцію Туреччини.

1653,7 вересня — польська армія прибула до Кам’янця-Подільського. Помер син Тимофій Хмельницький.

10 вересня — Іслам-Гірей виступив на допомогу гетьману. Хан вислав на допомогу Тимофію Хмельницькому 12 тисяч татар.

13 вересня — цар послав посольство в Україну, яке на випадок початку воєнних дій Польщі з Україною і наміру Б. Хмельницького прийняти турецький протекторат мало повідомити гетьмана, що цар бере під свою руку Військо Запорозьке.

21 вересня — Б.Хмельницький наказав війську виступити на допомогу сину. У с.Зелене король довідався про прибуття на допомогу Б.Хмельницькому Кази-Гірея і наближення хана, скликав раду, яка ухвалила відступити.

22 вересня — Б.Хмельницький з війська виступив на допомогу сину.

29 вересня — козацьке військо в Сучаві уклало перемир’я з ворогом, яке передбачало вільний вихід козаків зі зброєю в руках в Україну.

Богдан отримав листа від сина Тимофія про його поранення. Хан об’єднався з гетьманом.

     - Одержав ультиматум польського уряду: відіслати татар назад, залишитися в Чигирині і готувати продовольство для польської армії.

     - Б.Хмельницький та Іслам-Гірей підтверджують договір про воєнно-політичний союз.

1-го жовтня земський собор у Москві ухвалив рішення про взяття під царську руку Війська Запорозького.

Жовтень, початок — козаки залишили Сучаву і з тілом Тимофія Хмельницького вирушили зі зброєю додому.

7-9 жовтня — Б.Хмельницький прибув до Степанівни на Брацлавщині, де довідався про смерть сина. Наказав Павлу Яненку відвезти тіло Тимофія до Чигирина і не ховати до його повернення з походу. Розпустив по домівках козаків, які повернулися з-під Сучави.

8-10 жовтня — Універсал мешканцям Козацької держави про заборону продавати москвинам коней, зброю і боєприпаси...

     Універсал про масову мобілізацію чоловіків до війська.

1653, 11 жовтня — почалися сутички підрозділів козацько-татарського війська з польськими.Універсал мешканцям Поділля, щоб ховалися до міст від татар, бо можливе повернення їх до Криму.

20-ті числа — Гетьман з 30-40-тисячним військом прибув до Бара.

Жовтень, друга половина — Викрито змову проти гетьмана у війську.

     - Універсал козакам України прибувати до війська.

     - Завершення оточення польського війська під Жванцем.

Листопад, початок — прибув Л. Капуста з грамотою царя про рішення Земського собору. Відправив Л.Капусту до московських послів з листом та усним повідомленням таємно прибути до табору.

     Наказ Л.Капусті схопити і стратити полковника М.Федоровича, який розпочав підготовку змови проти гетьмана і привласнив майно сина Тимофія Хмельницького.

8-го листопада — Наказав козакам і міщанам не впускати татар до міст.

10-го листопада — залишив з військом Бар, подався до Гусятина. Розпорядився полковникам повідомити мешканців полків, що татари можуть повернутися назад.

     - У польському таборі відбувся виступ ланових жовнірів, більшості яких вдалося вирватися звідти і податися додому.

17 листопада — почалися переговори хана з королем про замирення.

20-ті числа — універсали до мешканців України щоб береглися татар.

Листопад, кінець — катастрофічне становище обложеної польської армії. Король Ян ІІ Казимир запропонував гетьману взяти участь у переговорах.

3-го грудня — розпочалися переговори між королем і ханом, в яких Русь-Україна не брала участі.

5-го грудня — Укладено усну Кам’янецьку угоду між королем і ханом про припинення воєнних дій, виплату хану споминків, право татар брати ясир на західних землях Русі-України, залишення козаків “при давніх вольностях” відповідно до Зборівського договору.

6 грудня — гетьман послав І.Виговського до хана довідатися про зміст укладеної угоди. Скликав старшинську раду, на якій повідомив про рішення Земського собору, прибуття посольства Московії та зміст Кам’янецької угоди.

13-14 грудня — послав сотника до хана з попередженням, що вжито заходів проти можливих грабежів татар.

16-17 грудня — розпустив армію, наказавши старшині прибувати до Переяслава.

21-го грудня — лист до московського посольства В.Бутурліна із запрошенням їхати до Переяслава.

30-го грудня — відбулися похорони у Суботові сина гетьмана Тимофія Хмельницького.

1654, 6-го січня — Б.Хмельницький прибув до Переяслава.

7-го січня — гетьман видав універсал старшині про необхідність готуватися до відбиття можливого нападу ворога.

     - універсал про заборону виробляти горілку в Києві.

1654, 8-го січня — провів таємну раду зі старшиною, що ухвалила рішення прийняти протекторат Московії.

     - Виник конфлікт між гетьманом зі старшиною і В.Бутурліним з приводу відмови московського посольства присягнути “за государя царя”, що не порушуватимуться козацькі вольності, а Козацька Україна не буде уступлена Речі Посполитій.

     - Гетьман скликав нову раду, яка після тривалих вагань все ж вирішила присягнути царю. В.Бутурлін вручив гетьманські клейноди Б. Хмельницькому.

16-17 січня — лист від Кара-мурзи з вибаченням, що татари залишили його під час війни.

17 лютого — лист до царя про відправлення до Москви посольства для завершення переговорів про умови прийняття протекції Московії.

18 лютого — Ян ІІ Казимир звернувся з універсалом до населення Козацької держави, переконуючи їх у доцільності залишитися вірними польській короні. Польський уряд наказав розпочати наступ на Брацлавщину, а литовському гетьману Я. Радзивіллу — на південь Білорусії.

21 березня — лист до українського посольства С.Богдановича-Зарудного і П.Тетері з наказом добиватися від уряду Московії затвердження прав Війська Запорозького і не допустити “безправия посполитству”.

Наказав послу до Москви Ф. Гаркуші домагатися від царя підтвердження прав Війська Запорозького і повідомити про початок воєнних дій проти Польщі.

27 березня — українське посольство в Москві одержало неприйняті царизмом 23 статті Б.Хмельницького, які б закріплювали незалежність України, та ще так звані “березневі статті Москви”, спрямовані на возз’єднання двох народів.

29 березня — гетьман послав до хана посольство з листами про бажання зберегти союз з Кримом.

Квітень, середина — гетьман відправив до Іслам-Гірея посла К.Сидоренка з повідомленням про наступ поляків і проханням допомоги.

28-го квітня — Хан послав до гетьмана посла А.Кегіто домагатися розриву Переяславської угоди з Московією, погрожуючи розпочати проти Русі-України разом з Польщею воєнні дії.

12 травня — гетьман дав аудієнцію послу Московії Т. Перфільєву, через якого звернувся до царя з проханням надіслати негайну військову допомогу.

Травень, середина — до Б.Хмельницького прибув посол царя Т.Спасителєв з розпорядженням направити козацькі полки до Білорусії на допомогу військам Московії.

Травень, кінець — Польські і татарські підрозділи вдерлися на територію України.

Червень, після 20-го — до гетьмана прибув посол шведської королеви Кристини для встановлення дружніх відносин і пропозицією союзу проти Речі Посполитої.

1654, 4 липня — лист до царя з проханням повернути захоплені у Видубецького монастиря землі.

Липень, середина — Польське військо вдерлося у західні райони Брацлавщини.

1654, 16-17 липня — прибуло посольство від нового валахського воєводи К.Щербана.

8-9 серпня — відправив посольство до Криму з листами до нової влади і верхівки, схиляючи її до укладення договору з Україною і розриву стосунків з Польщею.

17 жовтня — 30-тисячна польська армія виступила у похід проти України.

24 жовтня — відправив посольство до царя, повідомляючи про загрозу нападу на Україну і прохаючи надіслати на допомогу 15-20-тисячне військо, завдавши одночасно удар через територію Білорусії до Польщі.

4 листопада — прибуло посольство Московії з повідомленням про успіхи в боротьбі з Литвою і що армія вирушить на допомогу в Україну весною (?!) 1655-го р.

10 листопада — лист до царя з вітанням з приводу захоплення Смоленська і проханням швидше надіслати допомогу.

Листопад, середина — польська армія в районі Царгорода вдерлася на територію Козацької України.

17 листопада — лист гетьмана до В.Шереметєва з проханням прибути на допомогу оскільки почалися бої.

18 листопада — лист до В.Шереметєва про наступ ворогів і з проханням прибути на допомогу.

19 листопада — героїчний захист козаками, опришками і міщанами Буші, які загинули, але не здалися на поталу жовнірам.

21 листопада — лист гетьмана до царя про наступ польського війська і проханням надіслати допомогу.

28 листопада — Бої козаків і міщан Брацлава з поляками.

2 -го грудня — В.Шереметьєв послав на допомогу Б.Хмельницькому 4 тисячне військо на чолі з Ф.В.Бутурліним.

7 грудня — лист до Бутурліна пришвидшити похід.

9 грудня — поляки зайняли Брацлав.

27 грудня — на допомогу полякам прибули 30 тисяч татар.

27-29 грудня — героїчна оборона козаками і міщанами Домівки — польські жовніри знищили близько 20 тисяч мешканців Брацлавщини

1655, 6 січня — Гетьман прийняв послів Московії і висловив невдоволення суперечливими розпорядженнями уряду Московії, а також повільністю дій В.Шереметєва.

15 січня — польсько-татарська армія підійшла до Умані.

19 січня — почалася битва під Охматовим. Оточення українсько-московського війська.

20 січня — переговори Хмельницького з татарами, які погодилися залишити свої позиції під Охматовим.

21 січня — прорив оточення і прибуття війська до Букова; рухаючись до Торчиці, Хмельницький розпустив козацькі полки.

10-12 лютого на допомогу полякам прибуло 40 тис. татар, які здійснили невдалі спроби захопити Торговицю і Умань.

22 лютого — лист до царя з проханням надати допомогу.

1655, Лютий-березень — татари і поляки спустошили Брацлавщину зруйновано 270 поселень, взято ясир близько 200 тис. людей. Лист до царя про плани Польщі і з проханням надати допомогу.

21 березня — лист до В.Шереметєва про бої з поляками і татарами і з пропозицією організувати спільний похід донців і калмиків проти Криму.

24 березня — прибув посол з листами від великого візира та сілістрійського паші.

Кінець березеня — прибув посланець від Карачбея з листами від нього, хана, калги- і нурадин-султанів: розірвати з Росією і відновити союз з Кримом. Послав на Брацлавщину полки І.Богуна та М.Зеленського для звільнення її території від поляків. Направив послів до хана з вимогою не чинити нападів на українські землі.

2 квітня — лист до царя з пропозицією домагатися створення антипольської коаліції.

     - розпорядження гетьмана полкам збиратися під Корсунем.

24 квітня — король Польщі Ян ІІ Казимир звернувся до Війська Запорозького, обіцяючи, за умови повернення у його підданство, надати козакам шляхетство, а селян і міщан звільнити від панщини і перевести на виплату чиншу.

Квітень, друга половина — відправив послів до Стамбула зі скаргою на напад татар і проханням прийняти Війсьо Запорозьке під “протекцію”.

     - Універсал Гетьмана панам Московії Афіногену та Івану Небольсиним з Брянська про повернення їх підданих, які переселилися на Україну.

     - Поширилася епідемія чуми в Козацькій Русі.

     - Гетьман розпорядився черкаському полковнику розпочати будівництво мосту через Дніпро.

     - Уряд Московії наказав князю Ф.М.Одоєвському організувати силами солдат, донців і калмиків похід на Крим.

Травень, перша половина — Розпочав роботу польський сейм, який ухвалив рішення про скликання посполитого рушення і створення комісії для переговорів з Руссю-Україною.

     - на прийомі у Стамбулі посольству Русі-України повідомили про згоду Порти взяти під свою протекцію і послати ханові наказ не підтримувати Польщу.

Травень, середина — прибув посол Швеції з повідомленням про її готовність вступити у війну з Річчу Посполитою.

18 травня — відправив до Швеції посольство з проханням розпочати наступ на Польщу.

     - Вирушив з Чигирина до Білої Церкви, де мав намір об’єднатися з військом боярина Бутурліна.

28 травня — наказав І.Золотаренку вирушити проти основних сил ворога на території Білорусі і розгромити їх.

2 червня у Богуславі дізнався про наближення армії Московії до Києва.

10 червня — прибув до Києва для зустрічі московитів.

13 червня — під час зустрічі з В.В.Бутурліним з’ясував план воєнної кампанії проти Польщі.

1655, 23 червня — лист царя з поясненнями причин, чому не пропустив посольство Хмельницького до Швеції.

8 липня — Швеція розпочала війну проти Польщі.

15 липня — відправив посольство до правителів Молдавії і Валахії з підтвердженням бажання зберігати дружні відносини з ними.

Липень — Бранденбурзький курфюрст Фрідріх Вільгельм розробляє план встановлення політичних відносин з Руссю-Україною.

Липень-серпень — успішно діяли донці і запорожці проти Кримського ханства.

24 серпня — відбулося укладення угоди зі Швецією, що передбачала входження західноукраїнського регіону до складу Української Козацької Республіки.

     - Хмельницький зняв облогу Кам’янця і вирушив до Львова.

     - в Умані з’явилися посли від турецького султана і сілістрійського паші домагатися від гетьмана присяги вірності Порті.

26 серпня — Хмельницький зайняв Скалу-Подільську.

1655, 29 серпня — Варшава здалася шведам.

     - виникли суперечності з Бутурліним через його жорстоке ставлення до населення західноукраїнських земель.

1 вересня — українсько-московське військо зайняло Ягельницю.

2 вересня — Магомет-Гірей з ордою вирушив на допомогу Польщі.

5 вересня — українсько-московське військо зайняло Чортків.

16 вересня — Б.Хмельницький зупинився неподалік Львова.

19 вересня — українсько-московські полки розгромили під Городком коронну армію С.Потоцького.

25 вересня — лист до магістрату Львова з третьою вимогою здати місто. Сильний гарматний обстріл міста.

     - Відправлено 7-8-тис. корпус для опанування Західної Галичини.

29 вересня — лист від магістрату з відмовою присягати Московії.

7 жовтня — загибель під стінами Старого Бихова (Білорусь) наказного гетьмана І.Золотаренка.

10 жовтня — лист до львів’ян про заняття шведами Кракова та намір гетьмана об’єднати усі етнічно українські землі.

18 жовтня — до гетьмана прибув посол від короля Польщі, щоб схилити його до підданства Польщі і надання їй допомоги у боротьбі проти Швеції. Поставив перед польським урядом вимогу “визнати незалежність держави Русь-Україна в межах усіх етнічно українських земель”.

21 жовтня — Б.Хмельницький довідався про вторгнення татар в Україну 25 жовтня — дав відпускну аудієнцію шведському послу, якому поставив вимогу, щоб шведські війська не вступали на територію Русі-України.

29 жовтня — гетьман залишив околиці Львова.

4 листопада — татари оточили Б.Хмельницького під Заложцями.

5 листопада — до Б.Хмельницького прорвалися основні сили українського війська.

10 листопада — Битва українців і москвинів з татарами і поляками П.Потоцького під Озерною.

11 листопада — нова битва і поразка Магомет-Гірея.

12 листопада — укладення угоди з ханом про нейтралітет Криму у війні проти Польщі.

1655, 20 грудня — уряд Московії повідомив послам Австрії, що цар погоджується на укладення миру з Польщею.

21 грудня — уряд Московії відхилив пропозиції Швеції розпочати переговори про союз проти Польщі.

Грудень — Коронний гетьман С.Потоцький звернувся до Хмельницького з проханням надіслати допомогу проти Швеції.

     - Карл Х Густав повідомив, що незабаром надішле посольство.

     - Ян ІІ Казимир висловив задоволення укладенням договору з Кримським ханством.

1656, 1 січня — лист до царя з проханням розпорядитися про повернення конотопським купцям захоплених у них товару і грошей.

Січень, початок — прибув посланець С.Потоцького з проханням надати допомогу Польщі.

9 січня — Універсал про дозвіл Київському Братському монастирю ситити мед.

12 січня — послав посольство до хана домагатися повернення захопленого татарами на Брацлавщині ясиру.

Січень, середина — відіслав посланця С.Потоцького з відповіддю, що тепер не має змоги надати Польщі допомогу.

     - прибув львів’янин з листами від Яна ІІ Казимира з проханням надати Польщі допомогу у війні зі Швецією.

     - прибуло посольство від хана з проханням повернути захоплених у полон татар і допомогти Польщі. Гетьман наказав зібрати усіх полонених татар для обміну на українців.

     - відправив молдавського і таласького послів з листами до господарів, пропонуючи їм не надавати допомоги ні Польщі, ні Швеції.

Січень, після 20-го — до гетьмана прибули посланці коронного гетьмана та комісарів з пропозицією розпочати переговори про укладення договору з Польщею.

27 січня — лист до С.Потоцького і комісарів із засудженням політики польського уряду і магнатів, які намагаються “знищити з корінням Русь-Україну”.

29 січня — універсал про призначення Івана Нечая полковником у Білорусь.

     - Ян ІІ Казимир звернувся до імператора Австрії Фердинанда ІІІ з проханням виступити посередником у переговорах Польщі з козацькою Руссю.

Лютий — лист до короля про згоду розпочати переговори.

10 лютого — універсал Густинському монастирю про право ловити рибу у Вовчих Озерах.

21 лютого — Карл Х Густав послав до Б.Хмельницького посольство добиватися кращого порозуміння з українським урядом.

Лютий, кінець — з’явилися посланці від короля і коронного гетьмана Польщі з проханням надіслати на допомогу кілька тисяч козаків.

7 березня — лист-відповідь королю про неможливість надіслати тепер йому допомогу.

9 березня з Москви в Русь виїхало посольство домагатися від Б.Хмельницького відкликання козаків з Могилівського повіту, віддання московським воєводам Чичерська, Кричева, Радомля й інших міст Білорусі, покарання полковника Івана Дорошенка за залишення Нового Бихова тощо.

1656, Березень, середина — прибули польські комісари з повноваженнями укласти мир і домогтися надіслання на допомогу Польщі 10 тисяч козаків.

     - Б.Хмельницький не прийняв пропозиції Польщі й відправив комісарів з тим, що поки не буде укладено з її урядом договору про мир не зможе послати козаків королю.

Березень, друга половина — Гетьман відправив на чолі 3 тисяч козаків полковника Остапа Гоголя для блокади Кам’янця.

1-го квітня — Гетьман прийняв посла Московії Л.Лопухіна, під час переговорів вказав на неможливість виведення у даний час козаків з Могилівського повіту і пообіцяв провести розслідування у справі І.Дорошенка.

3 квітня — від І.Нечая посланець зі скаргою на зловживання московських могилівських воєвод, які ув’язнили понад 100 козаків.

     - лист до С.Потоцького з відмовою надати допомогу Польщі.

5 квітня — прибув посланець Л.Лопухіна з царським наказом покарати І.Нечая і вивести козаків з Могилівського повіту. Б.Хмельницький повідомив посланця, що для розгляду справи направить у Могилівський повіт полковника А.Ждановича.

20-ті числа квітня — провів старшинську раду, що висловилася за припинення переговорів з королем Яном ІІ Казимиром.

7 травня — хан прийняв українське посольство і погрожував розпочати воєнні дії проти Русі-України.

Травень, середина — Б.Хмельницький наказав розгромити загони повс-танців, які виступили проти гетьманської влади і були підтримані загонами донців полковника Григорія Неблядіна.

17 травня — уряд Московії оголосив війну Швеції.

9 червня — надійшло повідомленя про зосередження польського війська під Кам’янцем. Гетьман відправив два полки.

11 червня — до гетьмана прибув посол Московії, щоб повідомити про початок переговорів з Польщею і з’ясувати, де проходитиме кордон між Руссю-Україною і Польщею.

     - лист до царя з повідомленням, що до складу Русі-України мають відійти всі українські землі “по Віслу” і до “угорського кордону”, а також з закликом не вірити польському уряду.

     - Д’єрдь ІІ Ракоці направив посольство в Русь-Україну добиватися укладення союзу з нею.

30 червня — лист Карла Х Густава до гетьмана з побажанням пришвидшити переговори про укладення угоди.

8 липня — лист до царя з проханням повернути козаку Почепської сотні Тимофію Стовському дружину і дітей, захоплених князем Трубецьким у Мстиславі, які перебували у князя Семена Горчакова.

9 липня — посольство від Д’єрдя ІІ Ракоці з пропозицією укласти угоду.

13 липня — гетьман погодився укласти угоду з Трансільванією.

     - лист до Карла Х Густава про бажання зберігати дружбу і повідомленням, що Військо Запорозьке не надаватиме допомоги ворогам Швеції.

     - лист до київського наказного полковника: вказати московському воєводі, де можна ловити рибу.

     - відправив до Карла Х його посла, засвідчуючи готовність надіслати на допомогу 20-30 тис. козаків проти Польщі.

1656, 26 липня — наказав Р.Гапоненку домагатися кордону по західному рубежу на “всю Русь до Вісли”...

     - лист від Карла Х про перемогу над польським військом під Варшавою і проханням визначити час і місце переговорів для укладення союзу.

Серпень — Карл Х погодився уступити Ракоці частину шведами завойованих земель.

12 серпня — почалися переговори між московським і польським посольствами під Вільно, на які не допущено посольство Русі.

2 вересня — Універсал гетьмана про надання феодалу Лаврентію Борзні сіл Горськ, Клюси та інших на Стародубщині.

20 вересня — Універсал священику Івашковському про дозвіл збудувати монастир на р. Рідень з наданням земель.

27 вересня — лист до литовського гетьмана П.Сапєги з питання проведення мирної комісії.

29 вересня — таємна рада Австрії вирішила направити посольство до Б.Хмельницького.

     - прибув кримський посол.

     - лист-відповідь до царя Московії із запевненням вірності укладеному договору.

8 жовтня — Б.Хмельницький і старшина присягнули на укладеному договорі з Трансільванією, лист до Ракоці про готовність послати йому на допомогу три козацьких полки.

10 жовтня — Універсал про залишення міщанам Козельця міських прибутків.

     - укладення союзу з Валахією про взаємодопомогу.

24 жовтня — між Московією і Польщею укладено Віленське перемир’я, яке передбачало обрання царя на польський трон, спільні воєнні дії проти Швеції й Бранденбурга тощо.

Жовтень — укладено угоду про взаємодопомогу з Молдавією.

     - відправив татарського посла;.

     - наказав козакам бути готовими відбити можливий напад татар, готувати зброю і продовольство.

Листопад, середина — до гетьмана надійшли звістки про Віленське перемир’я, яке передбачало повернення Русі під владу Польщі, що викликало гостре невдоволення політикою московського уряду. Ще одна зрада Московією Переяславської угоди!

16 листопада — лист до Карла Х Густава із запевненням про дружбу і готовність вести боротьбу з ворогами Русі-України.

21 листопада — укладено угоду між Польщею і Австрією, що передбачала надання допомоги королю і посередництво Австрійського імператора у справі порозуміння Польщі з українським гетьманом і бранденбурзьким курфюрстом.

26 листопада — підписано договір між Швецією і Трансільваніє про розподіл земель Речі Посполитої.

     - повернулося з Вільно посольство Р.Гапоненка, яке повідомило, що його не допустили до участі в переговорах. Б.Хмельницький різко засудив політику Московії і скликав старшинську раду.

     - лист до польської залоги у Бихові (Білорусь) з вимогою здатися запорозькому війську.

12 грудня — До Б.Хмельницького виїхало посольство Швеції з проектом договору.

1657 рік — трансільванець Д’єрдь ІІ Ракоці з військом виступив проти Польщі.

7 січня — з Відня виїхало посольство Австрії до Б.Хмельницького, щоб схилити його до замирення з Польщею.

9 січня — лист до царя про підготовку нападу на Русь-Україну Польських і кримських військ.

     - під час переговорів з гінцем Карла Х дав лист зі згодою на підписання найближчим часом українсько-шведського договору.

20 січня — скликав у Чигирині Старшинську Раду для обговорення пропозицій Карла Х щодо договору зі Швецією. Рада відхилила пропозиції Швеції, бо вони не передбачали включення до складу Русі-України західноукраїнського регіону.

30 січня — Гетьман послав полковника до м. Жаботина для покарання представників місцевої влади за прояв неповаги до посольства Швеції.

     - відправив посольство до хана для переговорів про укладення воєнного союзу.

19 лютого — прибув посланець К.Перетяткевич польського посла в Русі-Україні С.Женевського, а також гонець Слоневський від польської королеви, щоб переконати повернутися у підданство польського короля на основі укладення “вічного миру”, а також відкликати корпус А.Ждановича.

9 березня — універсал А.Ждановичу ставитися до львів’ян, як до своїх людей.

10 березня — до Чигирина прибуло московське посольство і висловило невдоволення зовнішньополітичними діями гетьмана. Гетьман довів правочинність своїх міжнародних дій.

15 березня — універсал про дозвіл киянам торгувати зі Старим Биховим (Білорусь).

18 березня — українсько-трансільванське військо зайняло Краків.

20 березня — Д’єрдь ІІ Ракоці залишив Краків.

Березень — вжив рішучих заходів для придушення виступу запорожців проти гетьманської влади.

     - лист до полковників, війтів і бурмістрів із запрошенням прибути на Старшинську Раду для обрання спадкоємця гетьманської булави після його смерті.

5-11 квітня — Старшинська Рада обрала гетьманом Юрія Хмельницького із застереженням: може стати гетьманом лише після смерті батька.

10 квітня — Карл Х послав посольство, яке засвідчило визнання королем Швеції права Русі-України на західноукраїнські землі і бажало укладення договору та одержання військової допомоги.

Квітень — гетьман прийняв секретаря посольства Австрії, який одержав згоду на посередництво Австрії у переговорах з Польщею.

1657, 23 квітня — наказав послу до Москви Ф.Коробці повідомити про зростання загрози нападу з боку Польщі й Криму та необхідність надати Русі-Україні військову допомогу.

2 травня — універсал про дозвіл грецьким купцям самим вирішувати торговельні справи.

Травень — на переправі через Дніпро біля Шен-Керменя почалися бої козаків з татарами.

     - лист від хана пропустити через Дніпро.

     - розпорядився наказному гетьману Г.Лісницькому полковникам збирати військо для видбиття татар.

     - Б.Хмельницький відмовив хану пропустити військо через Дніпро.

     - козаки атакували військо Магомет-Гірея на переправі.

     - листи до полковників з розпорядженням повертати втікачів із Московії.

3-го червня — прибуло посольство Московії повідомити гетьмана про невдоволення московського уряду його діями і добитися розширення прав Московії в Русі.

9-го червня — заявив послам Московії, що не погодиться на розрив відносин зі Швецією і піддав критиці політику Москви.

     - прибули посольства Швеції і Трансільванії.

     - Д’єрдь Ракоці з трансільвансько-українським військом захопив Варшаву.

     - за розпорядженням генерального писаря Івана Виговського козаки пропустили Магомет-Гірея на Правобережжя.

11 червня — Б.Хмельницький зустрівся з посланцем Карла Х і бранденбурзького курфюрста Фрідріха.

12 червня — прийняв посла Швеції і переговори з ним доручив вести Івану Виговському.

13 червня — нова зустріч з послами Московії, яким обґрунтував доцільність для Русі-України союзу з Трансільванією і Швецією, відхилив домагання надати московським стрільцям у Києві землю.

14 червня — прибуло посольство з Валахії.

     - прибув посол від хана: Гетьман направив посольство В.Бута до хана із застереженням відмовитися від наміру атакувати Д’єрдя ІІ Ракоці, інакше Запорізьке військо виступить проти нього.

     - Король відправив до Б.Хмельницького посла домагатися відкликання корпусу А.Ждановича, розриву з Московією і надіслання на допомогу Польщі 10 тисяч козаків.

     - гетьман надіслав військо в район Кам’янця, щоб перекрити шлях татарам.

16 червня — універсал купцям-грекам на безмитну торгівлю.

21 червня — лист до Карла Х Густава про хід переговорів щодо укладення договору і про загрозу нападу татар на Русь-Україну.

23 червня — лист до воєводи Ромодановського з проханням надати військову допомогу проти татар і поляків.

26 червня — розпорядився запорозьким козакам вирушити проти татар. Бої з ордою без перемоги жодної з сторін.

     - звернувся з проханням до донців вдарити на Крим.

     - послав військо з сином Юрієм проти татар.

     - наказав запорожцям вдертися в Крим.

     - розпорядився стратити чотирьох старшин, запідозрених у намірі захопити владу після смерті.

1657, Після 28-го — татари почали грабіж Брацлавщини.

     - відправив кілька полків на допомогу брацлавському полковнику, який бився з татарами.

     - загострилася боротьба серед старшин у зв’язку з погіршенням стану здоров’я Б.Хмельницького.

Липень — До Б.Хмельницького прибув посол Московії домагатися розриву зі Швецією і Трансільванією.

     - лист до Ромодановського з проханням прибути на допомогу.

     - українське військо на чолі з Ю.Хмельницьким і Г.Лісницьким вирушило на допомогу А.Ждановичу та Д’єрдю ІІ Ракоці.

10 липня — листи до думного дяка Алмаза Іванова та боярина Б.Морозова з проханням поклопотатися перед царем про надіслання на допомогу Русі-Україні війська.

     - недалеко від м. Скалат відбувся бій між українсько-трансільванською та польською арміями.

12 липня — капітуляція Д’єрдя Ракоці перед польським військом.

Після 15-го — А.Жданович об’єднався з армією Ю.Хмельницького.

16 липня — лист Ромодановського — без наказу царя не може виступити на допомогу Русі.

19 липня — гетьман довідався про залишення А.Ждановичем Д’єрдя Ракоці та оточення останнього поляками. Наказав стратити А.Ждановича та полковників, які залишили Д’єрдя ІІ Ракоці.

Після 20-го — Магомет-Гірей розгромив трансільванське військо під Вишнівцем.

27 липня — лист до царя щодо непорозумінь між конотопськими козаками і боярином Яцином

27 липня 1657 р. — о 5-тій ранку Великий Гетьман Русі-України Богдан Зиновій Хмельницький помер.

23 серпня — відбулося поховання Б.Хмельницького, очевидно, в ним же побудованій Іллінській церкві в його Суботові.

k k k k k

6 вересня 1658 р. — Гетьман Русі Іван Виговський уклав з Польщею Гадяцьку угоду і тим самим офіційно розірвав ніким не підписану і не ратифіковану Переяславську угоду. Наслідок — військова інтервенція Московії в Русь-Україну.

28-29 червня 1659 р. — козаки на чолі з Гетьманом Русі Іваном Виговським розгромили у битві під Конотопом московські війська і кров’ю перекреслили навіть спогад про так звану Переяславську угоду.

1666 рік — за переписом населення у Кримському ханстві в Криму проживало близько 920 тис. українців, татар — близько 180  тисяч, греків, німців, караїмів, євреїв, вірменів — близько 20 тисяч. Загалом 1 млн. 127 тис. (турецький історик Е.Челебі. Див.: Міндюк О. Українці — корінний народ Криму. — Львів: Сполом, 2000.)

Замість післямови

Батьківщину люблять не за те, що вона велика, а за те, що вона своя.

Римлянин Сенека (4-65 рр. н.е.)

Націонал-нігілізм — молочний брат неомоскалізації

Якось увімкнув телевізор на програму “Саме Той”. Співрозмовником журналістки був президент фірми “Весіл”, яка виробляє спортивно-тренажерні комплекси, Василь Милокостий. Щодо його бізнесових справ, то, виглядало, дай нам, Боже, більше таких підприємців — молодих, але вже досвідчених, ділових і дуже перспективних. Одне слово, “нових українців” у позитивному значенні.

Що мені розходиться, коли пишу про нього? А ось що.

Молодик, виявляється, народився у тому самому селі Моринцях Звенигородського району на Черкащині, що і національний пророк Тарас Шевченко. Ну, хто б не пишався з того?! Хто б із молоком матері, з перших кроків по дорогій кожному українцеві землі не ввібрав у серце і душу рідну мову, якою розмовляв і писав свої геніальні твори Великий Кобзар?!

А якою мовою користувався успішний бізнесмен? Тож бо й воно, що… чужоземною! Вухо слухача різали його часто неоковирні фрази, та він уперто продовжував спілкуватися на “общєпонятном язикє”, хоча ведуча весь час українською. Дивно, соромно й обурливо, але ведуча навіть не поцікавилася у Милокостого, чому це він, односелець Т.Шевченка, відмовляється говорити з українськими телеглядачами українською. Напевно, за улюбленим висловом мого колеги їй і в голову не цукнула така “крамольна” думка…

Я тут уже полинув уявою за найближчі кордони України. Чи дозволив би собі “ісконний” московит, народжений у “бєлокамєнной Москвє”, як і великий російський поет Олександр Пушкін, цвенькати в телеефірі теж чужоземною мовою? Будь-якою! Наприклад, мовою свого старшого брата, себто українською? Чи відважився б його інтерв’юер “не бачити” цього цинічного нахабства чи нахабного цинізму? Та ніколи!

Тисячі таких самих милокостих тяжко хворі націонал-нігілізмом. Словник пояснює: латинське слово nihil означає ніщо, нічого. Отже, націонал-нігілізм характеризується відмовою, запереченням кровними представниками національності, нації, етносу: рідної мови, культури, ідеалів, звичаїв, традицій, моральних цінностей. Походження націонал-нігілізму глибоко закорінене передусім у бездержавному, колоніальному минулому нашого народу.

Навіть після прийняття Конституції України наш чиновник, починаючи від гаранта, бізнесова, технічна, спортивна та іншогалузева еліта, головні канали телебачення і пресові видання наскрізь просякнуті націонал-нігілізмом. Поживний грунт для цієї суспільної хвороби створює передусім “вінценосна” подружня пара. Вся нижча чиновницька рать, переважно ще комуно-російського вишколу, бере її за ганебний приклад і поки що дуже успішно й безкарно заважає українській мові стати справді державною, як польська в Польщі, російська в Росії, литовська в Литві, естонська в Естонії і т.д. Націонал-нігілізм, або “милокостівщина” цупко тримає в обіймах одинадцять років існування самостійної України більшу частину її території та населення.

Кажуть, і деякі нібито націонал-патріоти в “найверхніших” верхах столиці, що з рішучим викоріненням націонал-нігілізму, повсюдним і загальним утвердженням державної української мови поспішати не варто, аби, “наламавши дров”, не зашкодити входженню в європейську цивілізовану спільноту. І все фактично пустили на самоплив. А тим часом націонал-нігілізм, обнявшись з неомоскалізацією, немов два молочні брати, уже взяли народ за саме горло і з наростаючою силою стискають його, як голодний удав свою жертву. Ще трохи і ми задушимось. І не треба буде знову посилати на златоверхий Київ угро-фіно-татарсько-половецьку орду Андрія Боголюбського (сина половчанки від Ю.Довгорукого), Батия, Петра I, Лєніна-Троцького з Муравйовим, Сталіна з Кагановичем (каган — голова хозарської орди).

Я запитую в себе

І питаю у Вас, у Людей,

Я питаю в книжок,

Роззираюсь на кожній сторінці,

Де той рік і той місяць,

Той проклятий тиждень і день,

Коли ми перестали гордитись,

Що ми — українці.

Теодор Кукурудза, бард, Україна.

Повзучий націонал-нігілізм разом з манкуртами та яничарами тихою сапою знову блискуче виконають свою історичну місію у допомозі Росії закабалити Україну.

Постає сакраментальне питання:

— Що робити?

Відповідь на нього проста, як правда: робити! Не теревенити, не базікати, не до запаморочення у голові констатувати: як і через кого нам важко жити, а робити! Причому, не надіятися на “когось”, а наказати самому собі: робити!

Не прикидатися слабосилим, безпомічною піщинкою, а діяти. Починати треба з маленьких справ. Яких?

1. Не передплачувати і не купувати те, що друкується в Росії.

2. Не передплачувати і не купувати з надрукованого в Україні: україно-ненависницькі і всілякі чужомовні видання з фіговими листками доброзичливості до нас, які пишуть про Україну тільки відверто негативне або не пишуть нічого.

3. Домогтися, аби принаймні в одному кафе “не крутили” чужоземну пісню низькопробного змісту.

4. Не пройти байдуже повз випадки зумисного приниження нашої нації, мови, культури, пісні і т.ін.

5. Ще й ще раз пояснити дитині, чому слід мати почуття гідності і своє любити: свою землю, свій дім, своїх батьків, свою мову, свою пісню, а хороше чуже шанувати — тоді ти будеш нормальним українцем, а не російсько-суржиковим хохлом, який до всього байдужий і тому є потенційним, а інколи й натуральним, зрадником. А що може бути більшою огидою, ніж зрадник?!

6. Відмовитися заповнювати нехай і офіційний документ будь-якої організації чужою мовою…

7. Ба, навіть не полінуватися надіслати протестного листа з приводу популяризації націонал-нігілізму і неомоскалізації — оце вже Ваша дієвість — Ви щось робите на своє благополуччя.

8. Найважливіші справи:

8.1. Мова зникає не тому,

                    що її не хочуть вчити інші,

                    а тому, що нею не говорять

                    ті, хто її знає.

(Х.А.Арце, баск, поет, Іспанія)

І тому розмовляти треба лише українською, ніколи на російську не переходити на догоду расєяніну-співрозмовнику чи хохлу-перевертню.

8.2. Обирати до Верховної Ради та місцевих Рад — лише і тільки українців! Бажано аж по четверте коліно! Так зробив у свій час Бісмарк: із майже 300 держав-князівств створив одну Німеччину і швидко: бо заборонив взагалі присутність у владних структурах представників інших націй та патріотів інших держав: щоб не заважали будувать національну німецьку державу. Так зробили і прибалти, і поляки і не мали проблем! А нам же неодмінно треба викорінити ще й манкуртів та яничар, які продалися і “змушені” відроблять російські гроші.

Недарма ж незадовго до виборів 2002 року з телеекрана голова Верховної Ради Іван Плющ відповів на запитання: «Справи ідуть кепсько і не приймаються чудові закони тому, що у Верховній Раді дуже потужне проросійське лобі».

Хто ступає перший крок — той вже йде!

Хто зупиниться — той відстає, програє і його, врешті-решт, перемагають. А мирно чи за допомогою зброї…

Тому — не зупиняймося, а йдімо!

І неодмінно дійдемо в омріяну українську багату Україну.

11.08.02  

Джерело