Золота Орда у битві біля Синіх Вод 1362 р.

Олександр Галенко (Київ)
Інститут історії України НАН України


Перегляд подій литовського наступу на Золоту Орду 1362 р.
під оглядом інформації, видобутої з термінології джерел, що озна-
чає ординське військо, його командувачів та місце подій.

The Lithuanian onslaught against the Golden Horde in 1362 is revisited
regarding the retrieved meaning of terminology, which denotes
the Horde’s troops, commanders and placenames.

Для реконструкції та оцінки битв завжди добре мати джерела, що
представляють погляди переможців та переможених. Однак для домодер-
них часів така нагода трапляється як виняток. Як в такому разі дізнатися
про те, що й коли відбулося, і при тому уникнути тенденційного тракту-
вання, дивлячись очима однієї сторони? Напевно, неможливо повністю
позбутися помилок. Тим не менше, можна і треба намагатися подивитися
на ту ж саму подію очима суперника, навіть якщо він сам про себе мов-
чить. Незважаючи на здавалося б чисту гіпотетичність такого реконстру-
ювання, така постановка задачі дозволяє виконати абсолютно необхідну
дослідницьку операцію, яка полягає у відокремленні у доступних свід-
ченнях інформації від оцінок. Це дає можливість абстрагуватися (хоча б
епізодично) від тенденційних оцінок, закладених у джерелах, адже вони
напевно розходилися з оцінками супротивної сторони. Власне, мовчання
однієї з сторін теж не раз буває красномовним. Далі можна аналізувати
інформацію про супротивника. Без цього неможливо точно встановити
сили обох сторін, оцінити безпосередні результати битви, уявити цілі во-
єнного зіткнення.
Усі відомі сьогодні джерела про так звану битву на Синіх Водах
1362 р. дивляться на неї тільки очима переможців. Звичайно, оцінки, ви-
словлені джерелами, мають підстави сприйматися істориками як свідчен-
ня. Однак вони не обов’язково стосуються самої битви, до того ж ці
джерела часто мають пізніше походження. Наприклад, зв’язувати Синьо-
водську битву з приєднанням Поділля до литовських володінь, зведенням
мурованих замків та вигнанням татар, літописцям, як політичним памф-
летистам свого часу, стало вигідно значно пізніше, у XV – XVI ст. Так
само в рамках модерних наукових парадигм ці наслідки представляються
уже як розширення національної території, стимул до колонізації, чинник
переходу кочовиків до осілості. Однак реалії XIV ст. мусили виглядати
цілком інакше. Степ на той час був майже безлюдною і неораною ціли-
ною. Навряд чи на той час хтось мріяв про поширення землеробства на
степу. Та й не дивилися на цей степ у XIV ст. як на нічийне “дике поле”1.
Ця територія належала одній з найбільших воєнних держав в людській
історії і беззаперечному воєнному диктатору Східної Європи того часу –
монгольській імперії, точніше – її найзахіднішому улусу, яким правили
нащадки Джучі, сина Чингізхана. Інші правителі в цьому регіоні – литов-
ські, молдавські, московські князі, генуезька комуна Кафи, – усі вони ви-
знавали хана-джучида своїм імператором і сувереном: навіть після 1362 р.
вони карбували монету з джучидською тамгою і платили йому данину2.
Тому для встановлення, що ж відбулося на берегах Синіх Вод, і які на-
справді цілі міг переслідувати Ольґерд своїм походом у золотоординські
володіння, слід спершу довідатися про сили його супротивника і терито-
рії, які той втрачав внаслідок поразки у цій битві. Ця мета й переслідуєть-
ся в даній статті.
Якщо абстрагуватися від побічних сюжетів, то, для виконання по-
ставленої мети, слід скористатися лише звістками джерел про ординських
воєначальників та місця подій 1362 р. Тільки після виявлення в цих звіст-
ках інформації спробуємо узгодити Синьоводську битву з іншими тогоча-
сними подіями у Золотій Орді.

“Царики”, султани, беї та їхні війська.

Контамінація кількох відомостей в одній літописній розповіді – річ
настільки ж небезпечна, наскільки й спокуслива. Модерна історіографія
Синьоводської битви також не уникнула цієї спокуси. Так з’явилася ідея
Ф. Бруна від 1869 р. поєднати в одне кілька повідомлень про битву біля
Синіх Вод та пізніший похід у Крим (1396 р.), щоби на цій підставі ото-
тожнити переможених Ольґердом ординських ватажків Кутлубугу, Хаче-
бея та Димитрія відповідно як “хана Кримського”, “хана Киркєльського”
та “Мангупського султана” і християнина. Щоправда, за Ф. Бруном, Кир-
кєльський хан правив власне не ханством, як належало б його рангу, а
лише “киркєльською тьмою”3. Крім того, ця ідентифікація явно супере-
чить традиції називати цих ординців князями Поділля (“отчичами та ді-
дичами Подільської землі”), тобто території, що знаходилася поза Кри-
мом. Однак, незважаючи на очевидну нескладність в деталях, цю теорію
“безумовно” підтримав авторитетний російський тюрколог В. Смірнов
(1846-1922) 4. Цього виявилося досить, щоби в науці прижилася теорія
про походження ординських ватажків з Криму.
Уже на цьому свіжому прикладі видно, наскільки небезпечно по-
кладатися на свідчення, що з’явилися набагато пізніше Синьоводської
битви. Зрештою, сучасні історики в результаті тривалих дебатів й дату-
ють її всупереч даним таких джерел, як наприклад хроніка Мацея Стрий-
ковського. Відповідно, це служить пересторогою проти довіри навіть
тому свідченню, ніби усі ординські персонажі історії про Сині Води дійс-
но сходилися в одному місці, а не билися по одинці у різних місцях. Не
виключено, що дехто з них взагалі ніякого стосунку до битви не мав, а лі-
тописці, розповідаючи про неї, попросту перерахували тих владарів, кого
знали5.
Єдина річ, на яку доводиться сподіватися в цьому випадку – це те,
що в фантазії свідків існували певні межі. Вони мусили стримувати фан-
тазію, коли йшлося про подробиці відомі їх сучасникам. Тому на підставі
їхніх свідчень можна встановити якщо не точні характеристики супроти-
вника, то максимально припустимі з точки зору сучасників Стрийковсь-
кого, Ґваньїні та інших оповідачів про битву. Тому доведеться рахуватися
з тим, що ці автори вважали за можливе одночасний виступ одразу трьох
якихось орд, аж поки це свідчення не буде спростоване. А на максималь-
ну чисельність цих орд повинні вказати титули їхніх командувачів, тому
що відповідно до воєнно-адміністративної організації Золотої Орди поса-
да і титул визначали кількість військ під орудою відповідних достойни-
ків. При цьому існує достатньо причин довіряти ретельності
канцеляристів монгольської доби у передачі титулатури ординських пра-
вителів6. Та й людська пам’ять на титули та імена значно триваліша, ніж
на числа, яким все одно немає віри7. Отже, встановивши, хто реально міг
стояти за титулом “царика”, можна братися за оцінку чисельності ордин-
ців, яких вони могли виставити на битву.
Алюзія Мацея Стрийковського, що золотоординські татари були ті
ж самі, що в його часи (кінець XVI ст.) татари перекопські та кримські, є
явною модернізацією8. Проте навіть ця ремарка видає, що хроніст асоці-
ював супротивника Ольґерда не з цілою Золотою Ордою (улусом Джучі),
кордони якого в кращі часи сягали за Кавказ, Урал та Хорезм, а лише її
західні провінції (улуси). Це виглядає цілком доречно, тому що від
1361 р. до 1380 р. Орда була розколота на східну та західну частини з ко-
рдоном по р. Волга, а основні ресурси її західної половини зосереджува-
лися в улусі темника Мамая9.
Той факт, що джерела одностайно стверджують, ніби військо очо-
лювали три рівних за рангом командувачів (“царки”, “брати”), а не один,
важливий тим, що в пам’яті літописців не відбився факт присутності се-
ред цих воєначальників хана. В протилежному випадку досить було б зга-
дати лише його одного10. Наприклад, ім’ям Ольґерда було означене
литовське військо в Рогозькому та Густинському літописі. Імені ж яко-
гось відомого на той час хана, наприклад, Абдуллага, або ж його головно-
го партизана Мамая11, серед ординських зверхників немає. Мацей
Стрийковський, уточнюючи, буцімто на Синій Воді з литовцями сточили-
ся не три орди, а одна, що складалася з трьох загонів, все одно не міг на-
звати головнокомандувача. Словом, за наявними свідченнями мова може
йти тільки про кілька територіальних ополчень (орд), а не об’єднані сили
Золотої Орди. Але постає питання, про які орди йдеться – тумени, тисячі
чи, може, сотні?
Деякі джерела називають ординських командувачів також братами,
створюючи тим самим враження, ніби вони походили з одного роду. Чи
була це вказівка на приналежність до династії Джучидів? Знайти відпо-
відь було б порівняно просто, якби в нашому розпорядженні були автен-
тичні ординські титули. Але, крім султана, наявні джерела вживають
перекладені титули та ще й в зменшувальній формі, що заплутує справу.
“Царик” не є царем, як і “regulus” не є rex’ом, себто королем. Зважаючи
на точність канцеляристів, вживання зменшувальних форм, таких як
“regulus” та “царик”, не можна трактувати як прояв зверхності або не-
хлюйство.
Зрозуміти значення латинських титулів допомагає насамперед
“Codex Cumanicus” – словник куманської (половецької) мови, складений
домініканськими місіонерами на початку XIV ст. Найвищим титулом мо-
нархів там значиться can (хан), який дорівнював imperator’у в Європі12.
Для слідуючого титулу “rex” пропонується відповідник “султан”
(sultan)13. Арабський мандрівник Ібн Баттута (1304-1369), який проїхав
через Золоту Орду бл. 1332 р., зауважив, що хан в тюрків означає те саме,
що в арабів султан (суверенний правитель)14. З цього випливає, що на ці
титули мали право лише носії вищої харизми – члени династії Джучидів
(Батуїдів та Ордаїдів), а точніше її основної лінії (altan uruk або altyn
kin)15. Вони навіть не обов’язково могли займати ханський престол, щоби
в їхньому імені вживався титул хана16 чи султана17. Відсутність особи з
ханським титулом можна вважати прямою вказівкою на відсутність у сві-
дків інформації про якогось Джучида серед членів досліджуваної трійці.
Стрийковський для Кутлубаха та Дімейтера необґрунтовано вживає нарі-
вні з regulus’ом значно вищий за рангом титул султана, адже regulus є
зменшувальною формою від rex. Між іншим, це видає нечутливість хро-
ніста до таких значущих подробиць, яку можна пояснити тільки його вла-
сним авторством.
Як же тоді ранжувати зменшувальну форму “regulus”, яку автор Гу-
стинського літопису переклав як “царик”? Перш за все вживання такої
неясної форми скоріше за все видає непевність самих інформаторів у ви-
значенні рангу і родовитості персони, нагородженої цим титулом. Ясно
тільки те, що regulus не міг бути членом правлячої династії, бо це була
надто помітна відзнака, яку напевно мав би зафіксувати не один Стрий-
ковський. З іншого боку, навіть вигаданий титул regulus’а мусив би в та-
белі рангів займати проміжну сходинку між “rex” та слідуючим нижчим
рангом. У “Codex Cumanicus” на цьому місці значиться беґ (бек), якому
відповідає титул князя (princeps – beg). Проте тюркський термін beg, що
писався як بك , насправді включав не лише родових князів, а й служилих,
відомих як мурзи (< емір-заде) та ічкі-беґи (“князі-двораки”18). Таких
“Codex Cumanicus” теж знає і ставить ще на одну сходинку нижче; вони
називаються “куманською” мовою беями – bey, а латинською – баронами
(baron) 19. Таким чином, єдиний за походженням термін, що тільки вимо-
влявся по-різному (і інколи по-різному писався), насправді заключав у
своєму значенні два розряди достойників, притому доволі відмінних за
статусом. Різке розмежування між беґами та беями відобразилося і в ран-
жуванні ординської знаті в записках Ібн Баттути – найкращого і найбли-
жчого за часом до предмету нашого дослідження джерела відомостей про
Золоту Орду. Вживаючи для титулу беґа єдиний арабський відповідник
емір أمير , він розрізняє два їхні розряди прикметниками – еміри “старші” і
“молодші” – الامراء الكبار та 20 الامراء الصغار . Отже, логічно віднести достойни-
ків, титулованих нехай неавтентичним і непевним титулом regulus, до
розряду беґів, тобто “старших” емірів. Слід зазначити, що на литовській
Русі плутанина між родовими та служилими князями теж була абсолютно
немислимою21. Родовитість князя в очах руського літописця ставила його
скоріше на одному щаблі з царями, ніж служилими боярами. Тому вони
цілком логічно в межах існуючого поля титулатури називаються в джере-
лах XVI cт. підкреслено по-князівськи – отчичами та дідичами Подільсь-
кої землі22. Вживання цих титулів для ординських князів, як бачимо,
інспірувалося не самою тільки потребою обґрунтування легітимних прав
на “одідичені” від Орди землі, на що історики в першу чергу звернули
увагу, а й розумінням ординської титулатури.
Таблицю відповідників в ординській, латинській та руській титула-
турі можна скласти, долучивши до наведених даних список орди хана
Шейбана з перекладу реляції Менґлі Ґерея до польського короля Казиміра
Ягелончика про знищення хана Золотої Орди Агмата взимку 1481 р.:
“прийшовши цар Шибанський, а Ібак султан його, а Макмуд князь, а Обат
мурза, а Муса” 23.
За списком достойників вибудовується такий порядок:
Хан Цар Imperator
Султан Султан Rex
Беґ Князь Princeps, *regulus
Бей, мурза Мурза Baron
Таким чином regulus’ом літописці могли назвати хіба що якогось високо-
родного беґа, тобто князя, або представника молодших ліній чингізидів.
Щоправда, ім’я одного з “цариків”, Кочубея, є двоскладним, і дру-
гий склад звучить подібно до бея, інакше – барона. Позаяк обидві складо-
ві могли вживатися самостійно чи в інших сполученнях24, “бей”
теоретично могло мати самостійне значення і вказувати в такому разі ра-
дше на “баронський” ранг цієї особи, ніж князівський. Але це не
обов’язково, тому що воно зустрічається і в ханських іменах цієї пори:
Узбек, Джанібек, Бірдібек, Кільдібек. Прізвисько Керей, яке Стрийковсь-
кий додає до імені, теоретично вказувало на приналежність до монголь-
ського племені Кереїд, що могло означати приналежність Кочубея до
кланово-племінної верхівки. Однак, інші додатки Стрийковського, схоже,
що й цей додаток теж був зобов’язаний бажанню цього хроніста чи його
інформаторів приправляти свої відомості осучасненими деталями, адже
Керей (Ґерей) було в його часи прізвиськом ханської родини у Криму.
Тепер слід встановити межі мілітарної компетентності беґів-князів.
Ібн Баттута визначає “старшого еміра” як “улусного еміра” ( ,(أميرالاولوس
що в арабській мові означало “еміра емірів” ( 25 (أمير الامراء , тобто тюрксь-
кою – беклярібека26. Арабський мандрівник ніде не ставить знак рівняння
між “еміром емірів” та “еміром тумену” ( أمير طومان ), але він ясно дає зро-
зуміти, що це було насправді так, коли визначає повноваження “молод-
ших емірів” як командувачів тисячами27. Наступним рівнем
компетентності були тумени. Йому, отже, мусив відповідати вищий ранг,
названий Ібн Баттутою “старшими емірами”, емірами емірів, улусними
емірами, або ж беклярібеками28. Ось чому улусні беґи (еміри) або бекля-
рібеки називалися також темниками29, як Мамай. З цієї ж причини, в ад-
міністративному відношенні тумен, або руською мовою “тьма”, відпові-
дав улусові та юртові, а ті в свою чергу виступали синонімами князівст-
ва30. Зі слів Ібн Баттути відомо, що у Золотій Орді існувало 17 туменів31.
Таким чином, титулатура вказує на те, що три ординські воєначаль-
ники скоріше за все належали до вищого кола правлячого класу улусу
Джучі, яких слід ототожнити з улусними або туменними беґами. Теоре-
тично тільки один з них (Кочубей) міг належати до служилої знаті і від-
повідно мати ранг не вище за тисячника. Мурзи ж могли командувати в
найкращому випадку тисячами. Причому за монгольською військовою
організацією склад туменів був різноплемінний32. На цій підставі можна
вирахувати максимальну кількість війська, яку могли привести три ко-
мандувачи.
Якщо всі ординські персонажі, згадані в розповідях про Синьовод-
ську битву, були улусними беґами, що теоретично можливо33, то на Сині
Води вони могли привести три тумени, що формально дає 30 тис. воїнів.
Однак, будучи територіальним ополченням, що залежало від чисельності
населення на території улусів, тумени могли бути значно меншими. Голод
та епідемії в Орді відомості про які з’являються від 40-х рр. XIV ст.34, на-
певно позначалися на чисельності золотоординських туменів. Джерела
справді засвідчують, що монгольські тумени не раз налічували наполови-
ну менше вояків, а іноді їхня чисельність дорівнювала й тисячі (мінг)35.
Тому безпечніше припускати кількість виставлених на Синій Воді ордин-
ців в скромніших межах 10-20 тис. – якщо, звичайно, усі три тумени дійс-
но збиралися для однієї генеральної баталії, а не були розбиті поодинці.
Ординські улуси.
Наступне питання, на яке важливо знайти відповідь, це про які ту-
мени (і тисячі?) йшлося в розповідях про Синьоводську битву? Воно має
принципове значення для розуміння подій 1362 р., які джерела подають
по-різному, наводячи різні дані. Якщо найраніші свідчення Рогозького
літописця та Ніконівського літопису повідомлять окремо про окремі кам-
панії – одну біля Коршева та другу – у Білобережжі та на Синіх Водах, то
пізніші наративи в центрі подій ставлять битву на Синіх Водах, але в ній
бачать акцію кількох орд, названих по імені їх ватажків. Відтак постає
додаткове питання – чи є якась узгодженість між географічними та про-
сопографічними даними, якими оперують дві окремі групи повідомлень?
Відповідно по-різному вимальовуються дії Золотої Орди – вона або орга-
нізовано зібрала сили трьох улусів на Синіх Водах, або була захоплена
зненацька і розбита у кількох місцях – у Коршева, на Білобережжі та Си-
ніх водах.
Таким чином, йдеться про те, щоби визначити ординських ватажків
та їхні улуси і порівняти ці дані з вказівками на місця подій 1362 р. – чи
вони, бува, узгоджуються між собою.
Спроби ідентифікувати ватажків Кутлубугу, Кочубея та Дмитрія
уже породила величезну літературу. Усім трьом було підібрано історичні
прототипи. Але з огляду на різну переконливість цих ототожнень та по-
ставлену задачу з’ясувати їх відношення до конкретних улусів є потреба
ще раз звернутися безпосередньо до джерел.
а) Улус Кутлубуги.
Ім’я Кутлубуга у Слуцькому літописі фігурує в формі, що досить
точно передає тюркську вимову. Різночитання на зразок Кутлубаха за ве-
рсією Мацея Стрийковського, чи Сакутлубуги, Колобуги, Колобута, Ло-
буса36 в інших джерелах є пізнішими переробками. Немає сумніву, що
ім’я цього ватажка в тюркській вимові було Кутлу-Буга (“благословенний
бугай”). Пропозиція пов’язати це ім’я з озером Катлабух біля м. Ізмаїл
лінґвістично не може бути доведеною37.
Кутлубуга може бути з великою ймовірністю ототожнений з конк-
ретною відомою особою цього часу, а саме з Інаком Кутлубугою, близь-
ким радником і родаком38 хана Джанібека (1342-1357). Ісламські
правознавці та секретарі аль-Калкашанді (1355-1419) з мамлюцького Єги-
пту та слідом за ним аль-Мугиббі (1542-1608) з Дамаску на підставі листа
мамлюцького султана до Інака Кутлубуги від 1351 р. ставили інаків на
один щабель з темниками39. Це вказує на темницький ранг Інака Кутлубу-
ги. Де знаходився його улус-тумен?
Син цього Інака Кутлубуги на ім’я Ільяс Беґ кілька разів фігурує в
документах генуезької Кафи (Ellias segnò fijo de Inach Cotolboga). За його
угодою з генуезцями 24 лютого 1381 р. довідуємося, що він посів місце
кримського улусбеґа (як можна витлумачити його генуезький титул
Dominus/ Segnò Sorcati)40 скоро по смерті Мамая і мав призначити у Кафу
спеціального намісника-тудуна (titan, Tytanus)41. По Ільясові ця посада
перейшла до ще одного Кутлубуги, який угодою від 12 серпня 1387 р. по-
новив з генуезцями домовленості шестилітньої давнини42. Враховуючи
поширення практики контролю посад членами однієї родини43, дуже ски-
дається на те, що цей останній “сеньор Котробога” був сином Ільяса і в
такому разі носив ім’я діда. А якщо син та онук Інака Кутлубуги – “Кут-
лубаха” зробили кар’єру кримських улусбеґів, то з цього напрошується
один простий і певний висновок – сам “Кутлубах” теж володів Кримом.
Інша річ, що ця ідентифікація робить Кутлубугу ворогом і конкурентом
іншого відомого у цей час кримського темника Мамая. Це цілком імовір-
но, бо, по-перше, обидва мали різних покровителів, які явно не поділили
владу – хана Джанібека, добродія Кутлубуги, вбив його син Бірдібек,
якому Мамай був зятем44. По-друге, мамлюцькі канцеляристи титулували
Мамая нижчими титулами, ніж це належало улусним емірам45, що недво-
значно видає в ньому вискочня. По-третє, одночасно з Мамаєм ані Кутлу-
буги, ані його сина Ільяса у Криму не видно46. Зате останній показується
там негайно по Мамаєвій смерті47.
Улус Кутлубуги умовно можна назвати кримським, але не тому що
він включав в себе Кримський півострів, а тому, що його столицею було
м. Крим (власне, це воно й дало назву Кримському півострову та державі
Кримський ханат) 48. З цього погляду очевидною є помилкове ототожнен-
ня цього улусу лише з Кримським півостровом49. Для степової практики
проведення кордонів принципове значення мали не обриси морських бе-
регів (степовики зазвичай не знали морів), а річки. Тому і Східну Європу
монголи нарізали на улуси по річках, що докладно засвідчив уже 1246 р.
Плано Карпіні. Кримський півострів мусив потрапити до улусу Мочі, си-
на Чагатая і двоюрідного брата Бату, окреслені річками Дніпром та До-
ном50.
Надійним свідченням поширення влади кримського еміра приблиз-
но за тридцять років до Мамая є розповідь Ібн Баттути про подорож з
Криму до ставки хана Узбека біля П’ятигорська. Емір Толук-Тімур зу-
стрінув Ібн-Баттуту в резиденції у м. Крим (Кірам) і супроводжував його
(незважаючи на хворобу!) до осади іншого еміра – Азаку, себто на проти-
лежний, лівий берег Дону. Тільки після цього кримський емір повернувся
назад, а далі поважного мандрівника супроводжував емір Азака Могамед
Ходжа ал-Хорезмі51.
Ще одним важливим свідченням про обшири кримського улусу є
ітінерарій темника Мамая 1380 р. Куликове поле, де за свідченнями ро-
сійських наративних джерел першої половини XVI ст. він зазнав поразки
від московського князя Дмитрія Донського (1350-1389), знаходиться у
верхів’ях Дону на правому, себто “кримському” березі. Перебування ста-
вки влітку на самій півночі улусу було логічно з огляду на сезонні кочу-
вання татар. Виходить, розмежування улусів уздовж всієї течії річки Дон
було реальністю. Присутність у його війську генуезців також є логічною,
тому що генуезька Кафа формально належала до його улусу. Потім на
р. Калці Мамаєві війська переходять на бік хана Тохтамиша52. Нарешті, він
гине від отрути у Кафі53. Отак усі три рази Мамаєва присутність фіксуєть-
ся у різних місцях всієї території кримського улусу.
Кримський ханат (Перекопська орда), що повстав із золотоординсь-
кого улусу, успадкував від нього і військовий статус тумена54, і його кор-
дони по Дону та Дніпру55.
Запропонована ідентифікація кордонів улусу Кутлубуги показує, що
на його території знаходився Коршев, розташований на правобережжі
Дону в його верхів’ях. Примітність цього місця доводиться фактом спо-
рудження якихось укріплень у тих же місцях під час вирішального зітк-
нення Кримського ханату з Великою Ордою 1501 р. Таким чином,
відомості різних джерел про взяття Коршеви та поразку Кутлубуги ско-
ріше за все вказували на одну подію, яка, звичайно, не відбувалася далеко
від р. Синюхи.
б) Кочубеїв улус.
Ім’я Качибей (Хачебей)56 оригінально могло звучати як Кочібей,
Коджібей або Кочубей (< Qoči/Qoji Bey). Але в жодному разі воно не мо-
гло походити від імені Гаджжі Бей, як вважав Ф. Брун, або за російським
написанням Хаджибей як почав писати В. Смірнов57. З лінґвістичного по-
гляду це ототожнення неможливе. Справа в тому, що у XVI ст. арабське
ім’я حاجى Гаджжі (в російській – Хаджи) в татарській вимові втрачало по-
чатковий глухий спірант, через що засновника Кримського ханату Гаджжі
Ґерея литва, поляки та москва знали як Азі-Гірея, Аczgirei’a, тощо. Але ж
усі (!) засвідчені зберегли початковий приголосний, який, значить, не міг
випадати. Він тільки міг мінятися з к на х. А таким міг бути ق (к) або خ (х)
в подібних іменах قوچى Кочи/у та خواجه Ходжа. Вибрати між ними на ко-
ристь Кочу дозволяє стабільність передачі другого приголосного як ч, то-
му що звук дж в імені Ходжа дж часто передавався на письмі літерою з,
наприклад Хозя Кокос (<Ходжа Кокос), Темірез (<Темір Ходжа). Таким
чином усі ототожнення Кочубея з якимось Беком Гаджжі (в рос. транс-
крипції Бек Хаджи) з відомого ярлика 1392 р.58 є марними.
Ідентифікація Стрийковським синьоводського ватажка “Качибея” з
епонімом порту й поселення Качибіїва (Kaczubieiow)59, що локалізується
на місці сучасної Одеси, виглядає правдоподібною як з лінґвістичного,
так і історичного погляду. Порт, як перехрестя водних і торговельних
шляхів сам по собі був вигідним місцем для виникнення ринку і поселен-
ня. Водночас він був привабливим місцем і для військового табору(про це
докладніше йдеться нижче). І називання такого поселення-табору іменем
або титулом воєначальника було цілком доречне60. До того ж існування
Качибіїва фіксується досить скоро – уже через півстоліття після битви.
Однак постає питання, до якого улусу належав порт Качибіїв?
Плано Карпіні, подорожуючи до Сараю, відзначив, що територія на
правому березі Дніпра відносилася до улусу Куремси61. Дійсно, його під-
леглі сиділи у розташованих уздовж Дніпра містах: у Києві знаходився
тисячник, у Каневі – якийсь поважний його митник алан Міхей62. На ком-
петенцію Міхея як митника вказує його право контролю над проїздом
іноземців по території улусу, адже це він від імені Куремси домігся при-
їзду Плано Карпіні з Київа у Канів, де силоміць стягнув мито. Ординська
бюрократія мала розгалужену систему посад, пов’язаних із стяганням ми-
та тамгачі(“таможенник”, “печатник”), тартнакчі (“весовщик”), букаул
(“оценщик”), туткаул (“заставщик”), караул (“караульний”) та службою
на річкових митних та прикордонних заставах ґемічі (“лодейщик”),
кьопрючі (“мостовщик”), “побережник” – усі вони згадуються у
перекладах золотоординських ярликів на фіскальні пільги, що видавалися
руській церкві63 Враховуючи межі компетенції Міхея, що з Канева сягали
Київа, скоріше за все він обіймав посаду даруги (“начальника”) якоїсь
округи, або туткаула – “заставщика”. Розташування Канівської митниці
на правому березі Дніпра вказувало на те, що улусний кордон пролягав
тут же, по річці.
Папський легат не повідомив, де знаходилася межа цього улусу на
заході. Однак пряма вказівка на західний кордон Куремсиного улусу міс-
титься в Іпатіївському літописі, що описує події одночасні з подорожжю
Плано Карпіні. 1254 р. князь Данило Галицький послав сина Лева з війсь-
ком у Бакоту, що була місцем перебування Куремсиного “пристава” і
“старшини” Милія – це був початок так званої “Куремсиної війни”64. По-
сади Милія в тому вигляді, як їх подано в Іпатіївському літописі, схожі на
посади туткаула та даруги, які, імовірно, обіймав Міхей у Каневі. Висо-
кий статус Милія засвідчено, між іншим, тим фактом, що проти нього бу-
ло організовано похід, очолений княжим сином. Перебування ж Милія у
Бакоті, на лівому березі Дністра, сигналізує про те, що саме Дністер й був
отим іншим, західним кордоном Куремсиного улусу.
Театр бойових дій під час “Куремсиної війни” теж видає ареал вла-
ди цього темника. 1255 р. князь Данило організував похід на міста, що
знаходилися на Случі, Тетереві та Бозі. Куремса у відповідь виступив на
Кременець, Володимир і Луцьк65. По Куремсі цим улусом правив Бурун-
дай, який зруйнував Володимир, Луцьк, Крем’янець, Львів та інші форте-
ці Дніпро-Дністровського межиріччя. Після Бурундая улусом урядував
Тюлебуга (Телебуга). Галицько-волинські князі брали участь у походах
цих темників на Польщу 1259-1260 та 1286-1288 рр., на Литву 1277 р., на
Угорщину 1285 р.66
Наявність улусу в цьому регіоні у пізніший час підтверджує існу-
вання так званої Брацлавської тьми, згадується у ярликах кримських ханів
литовським князям67. І хоч на сьогодні нез’ясованими залишаються як
золотоординська назва Брацлава, так і кордони однойменної тьми68, не
підлягає сумніву той факт, що замки Соколець, Звенигород, Черкаси та
Маяк, які відносилися до цієї тьми, знаходилися між річками Дніпром та
Дністром. За даними тих самих ярликів Кочубіїв теж відносився до Брац-
лавської тьми.
Тогочасна ординська топонімія правобережжя Дніпра також надає
аутентичні аргументи для визначення кордонів правобережного улусу.
Ординська топонімія впізнається за присутністю в її складі прикметників
кольору, що в степовій культурі означали сторони світу. До таких відно-
сяться Білобережжя та Синя Вода, згадані в найранішому з доступних
джерел про події 1362 р. – Рогозькому літописці.
Терміном Білобережжя здавна означалася права сторона Дніпра від
гирла і вище порогів. Вживання цієї назви письмово засвідчується від
944 р. до XVI ст.69 Вона ніяк не завдячувала нібито піщаному ландшафту
на правому березі, тим більше, що плаский лівий берег Дніпра вкритий
піском значно більше, ніж високий правий берег70. Скоріше назва Білобе-
режжя була зобов’язана своєю появою степовій системі орієнтації, відпо-
відно до якої білий колір означав захід, а синій – схід. Білобережжя як раз
і знаходиться на західному березі Дніпра. Щоправда, нам невідома назва
Синьобережжя. Крім того, Синя Вода знаходиться на захід від Дніпра. Як
пояснити цю плутанину?
Плутанини тут нема, оскільки іменування кольорово-просторовими
прикметниками залежить від ієрархії об’єктів, які обираються орієнтира-
ми. Білобережжя дістає назву відносно Дніпра. На лівому ж березі Дніпра
відомий Синій ліс, що простягнувся уздовж річки Самара, західної (си-
ньої) притоки Дніпра. Синя Вода є східною притокою річки Південний
Буг, причому остання називалася кочовиками Білою Водою – Ак-су71.
Отже, на підставі кольорово-просторових означень легко віднайти
ієрархію географічних об’єктів, і таким чином знайти, наскільки далеко
поширювалося Білобережжя. Біла Вода, себто Південний Буг, логічно бу-
ло знайти на Білобережжі Дніпра, якщо Дніпро був головним орієнтиром.
Якби в цій ролі виступав Південний Буг, то правий берег Дніпра, що роз-
ташований на схід від нього, мусив би називатися Синьобережжям – як і
річка Синюха чи Синя Вода. Та ж він все одно залишався “білим”. Отже,
річка Південний Буг не виступала рівноцінним орієнтиром щодо Дніпра.
Це означає, що вона не могла виступати також західним кордоном Біло-
бережжя, адже кордони мусять бути рівнозначними. Його слід шукати
далі на захід. Кандидатом на цю роль може бути тільки Дністер, що нази-
вався тюркськими мовами без кольорових позначок – Тур-суйу або Тур-
ла72. На лівому (білому) березі Дністра знаходилося дуже важливе
примітне місце з білою позначкою – місто Ак-керман (“біла фортеця”),
сучасний Білгород. Це видає в Дністрі незалежний географічний орієнтир
стосовно Дніпра. Таким чином, Білобережжя на заході закінчувалося Дні-
стром.
Попри той факт, що історична пам’ять не зафіксувала термін Си-
ньобережжя, його еквівалент зберігся у терміну Лівобережжя, що містить
інший реліктовий компонент степової системи орієнтації – прикметник
“лівий”. Так само Білобережжя більше відоме як Правобережжя. Обидва
терміни, дотепер стосуються не лише пляжів уздовж Дніпра, а й ділять
навпіл територію цілої Країни. Таким чином, західним кордоном Білобе-
режжя, як і теперішнього Правобережжя, був і залишається Дністер.
Існування митниці на Дністрі, засвідчене прочанином Зосімою
1419 р., доводить порубіжний характер річки: “Обретохом реку великую
под Митиревыми Кишинами, еже зовется Нестр; туто бяше перевоз и по-
рубежье волоское”73. Між іншим, позначення Зосимою Дністра як “вели-
кої річки” теж могло бути зобов’язане її місцевій назві більше, ніж
вразливій уяві подорожника.
Таким чином, історичне Білобережжя ідентифікується як Дніпро-
Дністровське межиріччя, і як золотоординський улус. Назва Білобережжя,
без сумніву, тюркського походження, була в кращому випадку синоні-
мом, а цілком можливо і ужитковою назвою цього улусу. На його терито-
рії протікала Синя Вода, поблизу якої сталася битва 1362 р. Існування на
цій території поселення з назвою Кочубіїв, що за даними ярликів входило
до Брацлавської тьми, дає підстави пов’язувати цей улус з ім’ям улусного
князя й темника Кочубея, тим більше, що інших осіб з таким іменем до
початку XIV ст. невідомо.
в) Улус Дмитрія.
Димитрій, Dmeitrus – скоріше за все є “народною етимологією” або
імені Темюр > Темір > Демір, або якось складного імені з цим компонен-
том, наприклад, Дін-Темір74, Бай-Демір75. Тому доведення його християн-
ства потребує вагоміших доказів, ніж начебто християнське ім’я. Тим
більше слід брати до уваги факт, що іслам досить успішно прижився у
династії Джучидів уже за правління хана Узбека76. Християнізація імені
татарського достойника скоріше за все була зобов’язана популярним у
Західній Європі після монгольської навали легендам про існування могу-
тньої християнської держави попа Івана посередині Азії. Західні улуси
Золотої Орди теж були об’єктом такої міфотворчості, як свідчать дві тем-
ні історії з Флоренції про симпатії татар у Прославії-Брацлавщині до хри-
стиянства 1352 та 1354 р.77
Історичність особи татарського темника Димитрія та кордони його
впливу у потрібний час беззаперечно засвідчено одним документом.
Йдеться про привілей від 22 червня 1368 р., виданий угорським королем
Людовіком І про звільнення купців татарського князя Деметрія
(mercatores Demetrii principis Tartarorum) від сплати мита у Брашові в
розрахунку на відповідні пільги угорським купцям у володіннях Димитрія
(in terra ipsius domini Demetrii).78 Останні, судячи з цього документу, роз-
ташовувалися на схід від впадіння р. Сірет у Дунай. Для визначення схід-
ного кордону має значення вже згадувана інформація прочанина Зосіми
про переправу на Дністрі “під Мітіревими кишинями” (див. прим. 73).
Кишин або кешен – це перське слово кашан ( كشان ), що означає шатро79. У
сполученні з іменем володаря воно явно відносилося до поселення, що
або було місцем стоянки цього володаря, або вказувало приналежність
цього пункту – це мало сенс на прикордонні, – з його митним режимом. В
даному випадку, слід надати другій можливості, оскільки йшлося саме
про прикордоння.
Приналежність Добруджі до найзахіднішого ординського улусу за-
лишається відкритим питанням80, але воно не стосується суті розглядува-
них тут проблем. У другій половині XIII cт. ця місцевість входила до
складу улусу Ногая. Однак його ім’я тут не прижилося. Чи, бува, тюрксь-
ка назва Пруто-Дністровського пониззя, Буджак (означало кут), не була
колись назвою усього цього улусу81, з огляду на вражаючу живучість
степових назв та кордонів?
Титулатура, вживана для представлення князя Димитрія – princeps
та dominus – відповідала, як зазначалося, ординському статусу улусного
беґа (темника).
Територія що належала, як припускаємо, до його володінь зберігає
чимало археологічних свідчень золотоординських часів, в тому числі і
монетні двори у Лозовій, Старому Орхеї, Костештах, Аккермані, що кар-
бували монету принаймні до 1368-9 – дати, з якою можна пов’язувати ос-
таточну евакуацію татар з Дунайсько-Дністровського межиріччя82.
Таким чином, піддаються узгодженню різні джерельні дані про ка-
мпанію 1362 р., що походять з двох груп свідчень: топоніми наведені у
найраніших джерелах (Рогозький літописець та ін.); імена та титули ор-
динських зверхників, що брали участь у Синьоводській битві і були, по-
відомлені пізнішими норативами (повість “Про Поділля”, польські та
литовські хроністи). З цього випливає важливий джерелознавчий факт, а
саме: обидві групи джерел оперують інформацією, що стосується одних і
тих самих подій, і що вони доповнюють одна одну. Виходячи з надійних
даних, якими ідентифікуються усі три ординські зверхники та їхні воло-
діння, вимальовується, що кампанія 1362 р. охопила два західних улуси –
Кримський та “Білобережський” – тут знаходився і Коршев, і Сині Води83.
Про участь “Задністровського” улусу можна судити лише із згадки про
темника Димитрія в Синьоводській битві.
Узгодженість двох груп свідчень в тому, що стосується театру бо-
йових дій 1362 р., контрастує із їх презентацією у джерелах. Якщо б в
нашому розпорядженні не було пізніших розповідей про Синьоводську
битву, кампанія представлялася б лише як похід військ Ольґерда на Кор-
шев та Білобережжя. В такому разі згадка про Синю Воду також вказува-
ла б на значущу воєнну акцію (адже її місце назване), однак її роль не
виглядала б так опукло, як її зображено в пізніших розповідях. Це дає
підстави підозрювати контамінацію фактів у розповідях про Синьоводсь-
ку битву. Відповідно, більше скидається на те, що Золота Орда не готува-
лася давати відсіч литовсько-руським військам, і кожна орда билася з
ними сам на сам.
Синя Вода - Торговиця.
Сині Води при селищі Торговиця М. Грушевський вважав непопу-
лярними в історії84. Ця думка видатного історика суперечить навіть тим
свідченням, що він сам зібрав про цю місцину. Про неї, хоча і не у зв’язку
з битвою знали в усьому улусі Джучі і навіть за його межами. Тому Синім
Водам слід приділити спеціальну увагу, тим більше, що це може дати бо-
дай натяк на відношення до синьоводських околиць буджацького улусбе-
ґа Димитрія.
Зі слів московських послів при кримському хані відомо, що 1502 р.
османський султан Баєзід, прагнучи уникнути розгрому Великої Орди,
пропонував ханові Шейх-Агмету прикочувати саме до Білої та Синьої
Води85.
Менґлі Ґерей все ж таки переміг Шейх-Агмета і після цього ще по-
силав у набіг на Україну своїх синів Фетга Ґерея та Бурнаша Ґерея86. Мо-
сковський посол Олексій Заболоцький у звіті уточнював місце збору за-
гонів Ґереїв: “А сбиралась, государь, рать на Белой воде да на Синей”87.
Невипадковість зауваження московського посла і шпигуна про це місце
підтверджується також і записом про нього у “Книзі Великого Креслен-
ня”. Завдяки інформації Олексія Заболоцького стає зрозумілим, що увага
до цього місця викликалася тим, що воно було примітним і напевно по-
стійним місцем збору татарських військ.
Справді, запис у подільських люстраціях XVI ст. про цю місцевість
свідчить, що вона служила місцем збору татарських князів, та ще й на
шляху у Крим: “pustinia Ulanow przy slakie thatarskiem nad potokiem
Sinowoda”88. Улани (оглани) – це в тюркських державах члени правлячої
династії89.
Постійне місце збору степовиків мало одну неодмінну прикмету –
воно одночасно було й місцем базару. Звичайно, ринки в тому чи іншому
вигляді існували при усіх військах, оскільки у будь-якому суспільстві вій-
сько було великим і платоспроможним споживачем. Однак в кочових су-
спільствах військо відігравало набагато важливішу роль в економіці, ніж
в осілих суспільствах. Саме військо приносило в кочове середовище зна-
чну кількість товарів, одержаних від осілих сусідів – коштовності, проду-
кти землеробства, ремісничі вироби та рабів. Більшість з них могла
потрапити на ординський внутрішній ринок лише через збройний примус
осілих народів. Ось чому військо було стрижнем, навколо якого організо-
вувався обмін в суспільствах кочовиків. Тому, наприклад, ринок завжди
супроводжував двір хана Батия, що був також ставкою головнокоманду-
ючого90, які позначалися одним словом – орду91.
Та досить було війську кочовиків регулярно зупинятися в якомусь
місці, як там же утворювався ринок92. Тісний зв’язок між військом та ба-
заром породив термін “ордубазар” – воєнний, похідний базар (< ordu +
bazar). Тому логічно, що ордубазари стають важливими примітними пун-
ктами центрів влади, наприклад в Криму93, у південному Азербайджані94,
побизу р. Урал95. Ордубазари ставали зародками міст у державах кочови-
ків, наприклад, у арабів на початку їхніх завоювань96. У тюрків це часто-
густо відбивалося у появі слова “орду” та “базар” у назвах таких міст.
Так, у Криму на місці двох відомих збірних місць для війська виникли
міста Карасу-Базар (суч. м. Білогірськ) та Єні- або Ермен-Базар
(суч. м. Армянськ): біля Карасу-Базара знаходилася гора Ак-Кая (“біла
скеля”), відома як місце проведення курултаїв (водночас загальних зборів
війська), а Новий (Єні) або Вірменський Базар розташовувався на Пере-
копі. Пізніші приклади існування ордубазарів відносяться до 1560 р. в
Індії97 і навіть XVIII ст. у Персії98.
Під цим оглядом абсолютно логічним виглядає існування поселення
у звичному місці збору орд. Слов’янські ж поселенці зберегли у новій на-
зві цього містечка Торговиця старе значення “базар”. Кам’яна височина,
що признає праворуч до Синюхи у цьому селищі й утруднює приступ до
неї, пояснює, чому саме воно було обране кочовиками місцем збору орд.
До речі, Торговиця розташовувалася на Чорному шляху, що поєднував
Львів з Кримом і був ще тривалий час “популярним” маршрутом для та-
тар.
Усі ці обставини, схоже, роблять зрозумілими причини й сам факт
знайомства османців із цим, як тепер виглядає, знаменитим місцем (див.
прим. 87). Оскільки примітних місць у північнопричорноморському степу
було взагалі небагато, то слід визнати обґрунтованою ідею ідентифікації
Торговиці з Япу-городком, що був зазначений на одній османській карті
початку XVI ст. під назвою “кала-і Ябу” (фортеця/місто Ябу)99. Незрозу-
міло тільки, що означав малюнок цього “міста”, адже ані міських мурів,
ані будинків на ньому не показано. Картинки інших міст (також означе-
них поняттям “кала”) і навіть поселення (до речі залишені безіменними)
показують будинки, мури, вежі. З невідповідності між статусом міста і
відсутністю в зображенні на карті ознак міста напрошується висновок, що
фортеця Ябу на той час вже була руїною, як про неї пише Мацей Стрий-
ковський. І безформенне зображення цілком втілює цю ідею. Однак це не
означало, що поселення уже зникло – існування важливого ринку у Тор-
говиці XVI ст. надійно засвідчено100.
Словом, місце, що невиразно іменується у джерелах Синьою Во-
дою, насправді було важливим міським і торгівельним центром, а згодом
й фортецею на степовому Правобережжі. Між іншим, саме такий приз міг
бути конкретною і зрозумілою метою Ольґердового походу – місто пла-
тить податки дзвінкою монетою.
Синьоводський приз Ольґерда.
Залишається з’ясувати обставини в Орді, які здалися Ольґердові
сприятливими для захоплення міста.
Спостерігачі за подіями в улусі Джучі сходяться на тому, що по
смерті хана Бірдібека там розпочинається період анархії, викликаний вга-
санням лінії прямих нащадків Батия. Через це на троні у столиці Сараї
часто змінювалися хани, які не могли розраховувати на лояльність цілої
держави. Це негайно позначилася на територіальній цілісності Золотої
Орди. Відтоді ханська влада визнавалася тільки в улусах, розташованих
на схід від Волги. У західних улусах, відділених від столиці важкоздо-
ланною Волгою, 1361 р. кримський улусбег Мамай підтримав власного
кандидата на ханський престол Абдуллага. У тому ж 1361 р. від Золотої
Орди відокремився Хорезм, який припинив бити монету з іменами сарай-
ських ханів. Там започаткувала правління окрема династія Суфі з племені
Кунград101, і до Золотої Орди Хорезм уже не повертався.
Розпад торкнувся також західних улусів Орди. Так у Кримському
улусі князівство Феодоро та генуезька колонія Кафа, скориставшись по-
слабленням солхатського арбітра у Криму, вступили у відкрите воєнне
змагання за контроль південного узбережжя. Хоч вони вважаються само-
стійними державними утвореннями, їхнім суверенами були золотоордин-
ські хани. Тому Кафа била монету з джучидською тамгою102. Щоправда
Кафа вміла захиститися від ординців стінами. Хан Джанібек (1341-1357)
так і не спромігся відновити повний контроль над цим містом, незважаю-
чи на дві облоги 1343 та 1346 рр.103 Однак генуезці змушені були тоді за-
братися з Азака (Тани). Воєнне протистояння з Ордою змусило кафіотів
подбати про нові мури, які й були зведені 1352 р.104 Відчуваючи свою си-
лу, 1357 р. вони відібрали в князівства Феодоро портове місто Чембало
(сучасне м. Балаклава). 1358 р. вони вже знову опиняються в Азаку. По-
слаблення ординської влади привабило ще й зацікавлених з-за моря:
1361 р. турки з Сінопа взяли Кафу в облогу з суші й моря. Потужні мури
та галери генуезців змусили турків забратися геть. Не дивно, що неушко-
джуваність підігрівала їхню агресивність, і на липень 1365 р. Кафа при-
брала до своїх рук джучидський Судак та 18 сіл, розташованих на
узбережжі від Судака до Чембало105.
На території Буджацького улусу від 1330-х рр. повстає Валаська
держава, а від 1340-х рр. – Молдавська. Угорське королівство, явно заці-
кавлене торгівельними зносинами з “Тартарією”, розпочинає пряму воєн-
ну експансію. Уже 1358 р. Людовік І дарує брашовським купцям право на
вільний проїзд через міжріччя Бузеу та Праховим. Воєнний наступ супро-
воджується також місіонерським наступом, що проявилося у відновленні
церковної організації – на місці знищеної Куманської католицької єпархії
створюється нова, що дістала назву Мілковської106.
Палацові перевороти позбавляли ординський уряд сил, аби утриму-
вати контроль над окраїнами, що, звичайно ж, сприяло задуму Ольґерда.
Однак важко погодитися з М. Грушевським, який переконував, буцімто
“зачіпатися тоді з Татарами зовсім було не страшно”107. Не міг страх пе-
ред татарами вивітритися за три роки по смерті останнього всевладного
хана – зрештою битва на берегах Ворскли 1399 р. показала, на що здатні
були ординці. Інша річ, що у відцентрових подіях в Хорезмі, Південному
Криму та Надчорноморському Степу було щось спільне. Це спільне на-
справді лежить на поверхні і полягає у торгівлі.
Три названі ареали після монгольського завоювання були тісно
пов’язані між собою міжнародним торгівельним шляхом, що пролягав з
Китаю, через степи Північного Причорномор’я до Західної Європи й під
егідою імперії Чінгіс-хана та його наступників досяг апогею свого розкві-
ту. З Китаю шлях вів на Хорезм – Сарай – Азак, звідки він йшов або у
Кафу і далі у Середземне море, або степом на Львів та Орхей. Митні збо-
ри зі східних товарів й торгівля ними були одним з джерел економічної
могутності трону в Сараї і джерелом процвітання золотоординських міст.
Однак в зв’язку з анархією, що настала у Китаї після смерті Єсун-Тімура з
чингізідської династії Юань 1328 р.108, товарний потік помітно зменшу-
ється, і схема торгівлі зазнає кардинальних змін. В умовах дефіциту ки-
тайських виробів купці Хорезму втрачають стимули для операцій на
півночі, знаходячи партнерів на багато ближче. Кафа ж переорієнтується
на вивіз місцевих товарів (зерно, сіль, риба, раби)109. Саме це й заохочує
генуезців розширювати свої володіння. Успішна політики генуезців у Ка-
фі перетворює саме це місто, а не Сарай, на головний ринок Східної Єв-
ропи. Відповідно, були переорієнтовані основні торгівельні шляхи
регіону в напрямку Кафи. Торговиця, розташована на шляху у Крим, яв-
ляла собою важливий стратегічний пункт, володіння яким давало приступ
до міжнародної торгівельної магістралі та її прибутків. Ось що могло
приваблювати особисто Ольґерда до Синіх Вод 1362 р. І Торговиця таки
стала його призом.
Звичайно, успіх литовського князя мав важливі і неочікувані нас-
лідки. Так успішна експансія Литви на південь, розпочата перемогою на
Синіх Водах, відіграла вирішальну роль в утворенні Чорноморо-
Балтійської торговельної зони110. Ця, в свою чергу, стала потужним чин-
ником в подальшій історії України та цілої Східної Європи, адже з нею
пов’язана землеробська колонізація степу, осідання на землю (та україні-
зація) кочовиків, повстання українського козацтва, утворення Кримського
ханату. Однак ці події уже надто далекі від безпосередніх результатів пе-
ремоги Ольґерда на Синіх Водах, що 1362 р. була, як виглядає, порівняно
скромним починанням. Але ж це був лише початок.

Примітки:

1 “Диким” степ Північного Причорномор’я став називатися пізніше, і то під впли-
вом західноєвропейської літератури, де з кінця XV ст. виник вислів Campi Deserti
(“пустельні поля”). – Боплан Г.Л. де. Опис України. – К.: Наукова думка, 1990. –
С. 169, прим. 188.
2 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. IV. – К., 1993.– С. 83-84;
Cherniavsky M. Khan or Basileus: An Aspect of Russian Medieval Political Theory //
The structure of Russian History: Interpretative Essays/ M. Cherniavsky ed. – New
York, 1970. – P. 70. Про генуэзькі монети Кафи див. далі прим. 102.
3 Брун Ф. Черноморье: Сборник исследований по исторической географии Южной
России (1852-1877 гг.). Часть 1. – Одесса, 1879. – С. 171-173.
4 Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Оттоманской Порты в
XVIII столетии. – Одесса, 1889. – С. 160-164. Про методологічну відсталість цієї
найвідомішої праці В. Смірнова див. тогочасну рецензію Н. Веселовського: Жур-
нал министерства народного просвещения. – Январь 1879. – С. 168-203
5 Мене поки що не переконують доводи в оригінальності подробиць, повідомлених
Мацеєм Стрийковським нібито з ординського джерела. – Див. Шабульдо Ф.М..
Мацей Стрийковський як історик Синьоводської битви// Його ж. Синьоводська
проблема: Можливий спосіб її розв’язання. – К.: Інститут історії України НАН
України, 1998. – С. 69-84.
6 Cherniavsky M. Khan or Basileus: An Aspect of Russian Medieval Political Theory. –
P. 65-69.
7 Навіть у російських билинах та казках збереглися історичні імена й терміни,
наприклад: царь Азвяк Товрульевич – хан Узбек син Тогрула, Оруди Бурудуков-
на – орда Бурундая, Кощей – кошчу, себто конюх. Про цей останній термін: Бас-
каков Н. А. Тюркская лексика в “Слове о полку Игореве”. – Москва: Наука, 1985.
– С. 157-158; Golden P. The Terminology of slavery and Servitude in Medieval
Turkic// Studies in Central Asian History in honor of Yuri Bregel/ ed. D. DeWeese. –
Bloomington, Ind.: Research Institute for Inner Asian Studies, 2001. – P. 51.
8 Актуальність проблеми суверенітету Литви над колишніми джучидськими зем-
лями на Україні в часи Стрийковського видно ще з запиту Сигізмундом І ярлика
від Сагіба Ґерея 1540 р., який спирався на тривалу традицію видачі литовським
князям ярликів, закладеної Тохтамишем. – Петрунь Ф. Ханські ярлики на україн-
ські землі: (До питання про татарську Україну) // Східний світ. – 1993. – № 2. –
С.133-143; гіпотезу про ще раніші витоки цієї традиції див. у статті
Ф.М. Шабульда в цьому збірнику.
9 Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды/ изд. В. Г. Тизенгау-
зен. – Т. ІІ. – СПб, 1884. – 130-131, 234-235 (далі: Тизенгаузен В.Г. Cборник ма-
териалов). Події “великої замятні” у Золотій Орді були предметом численних
досліджень та компіляцій, наприклад: Сафаргалиев Распад Золотой Орды. – Са-
ранск, 1960. – С. 11-115; Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в
XIII-XIV вв. – Москва: Наука, 1985. – С. 58-66. З докладних версій цих подій в
українській історіографії див.: Шабульдо Ф. М. Литовська “Задніпрянщина”: Не-
знаний аспект синьоводської проблеми // Його ж. Синьоводська проблема: Мож-
ливий спосіб її розв’язання. – С. 22-36.
10 Порівн. повідомлення Ніконівського літопису за 1374 р.: “Того року Литва ходи-
ла війною на Татар – на Теміреза, і була між ними велика битва”. – Цит. за:
М. Грушевський. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 82. В імені Темірез упізна-
ється Темір-Ходжа. Під цим іменем відомий один хан у Сараї до весни 1361 р.,
коли Мамай поставив на його місце Абдуллага (1361-1369). Повідомлення про
його вбивство (ПСРЛ. – Т. 18. – С. 101) та зв’язок з особою “Темірезом” залиша-
ються під питанням.
11 Рогозький літопис повідомляє про битву Мамая та Абдуллага з Мюрідом на
Волзі влітку-восени 1362 р. – ПСРЛ. – Т. XV. – Вип. 1. – Стлб. 73.
12 Codex Cumanicus. Edited by G. Kuun with the Prolegomena to the Codex Cumanicus
by Louis Ligeti / Ed. Éva Apor. Budapest, 1981. – Р. 104
13 Там само.
14 Ibn Battûta. Voyages. Tom II. – Р. 217.
15 Про “алтан урук” Чингізидів: Скрынникова Т. Д. Харизма и власть в эпоху Чин-
гис-хана. – Москва: Наука, 1997. – С. 16-22; Spuler B. “Čingizids”// Encyclopaedia
of Islam, 2nd ed., Vol. II, 44a; Lemerciere-Quelquejay Ch. La Paix mongole: joug tatar
ou paix mongole? – Paris: Flammarion, 1970. – P. 19.
16 Порівн. імена інших джучидів, які не посідали ханський престол: Шайх Агмад
Хан Гаджжі-Тархані (Астраханський), якийсь достойник Абдул-Керім Хан. –
DeWeese D. Islamization and native Religion in the Golden Horde: Baba Tükleş and
Conversion to Islam in Historical and Epic Tradition.Pennsylvania State University,
1994. – P. 488. – Not. 180.
17 Порівн. практику Кримського ханату, де титул султана носили всі члени чинґі-
зидської династії Ґереїв. Але титул хана залишався прерогативою того, хто хоч
раз посідав ханський престол.
18 Сыроечковский В.Е. Мухаммед Гирей и его вассалы// Ученые записки Московско-
го государственного университета. - № 61 (1940). – С. 38-39. Ічкі (< тюрк. içki) до-
слівно означало “внутрішній, приватний”. Порівн. найменування внутрішньої
персональної служби правителя enderun як протиставлення внутрішній службі birun,
що збереглося в структурі палацу османських султанів. – Іналджик Г. Осман-
ська імперія: Класична доба, 1300-1600. – К.: Критика, 1998. – С. 87.
19 Codex Cumanicus. – P. 104-105.
20 Цит. за: Смирнов В.Д. Крымское ханство... – С. 92. У перекладі Дефрімері та
Санґінетті точно і послідовно передано “les grands émirs, puis les petits
émirs”. – Ibn Battûta. Voyages. Tom II. – Р. 233.
21 Про сприйняття князів українським суспільством XV-XVІI ст. див.: Яковен-
ко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII (Волинь і Центральна
Україна). – К.: Наукова думка, 1993. – С. 74-82.
22 Визначення кордонів Подільської землі у литовсько-руському середовищі потре-
бує спеціального розгляду і виходить за межі проблем, що поставлені перед да-
ною студією.
23 Цей титул в його оригінальній формі зустрічається і в перекладі руською мовою
реляції Менґлі Ґерея до польського короля Казиміра Ягелончика про знищення
хана Агмата: “Pryszod car Szybańśki, a Ibak sołtan jeho, a Makmu kniaź, a Obat
murza, a Musa”, – K. Pułaski. Stosunki z Mendli-Girejem, chanem tatarów perekopskich
(1469-1515): Akta i Listy. Kraków-Warszawa, 1881. – S. 209.
24 Наприклад, знаменитий османський політичний памфлетист XVII ст. Кочу Бей
інакше називався Ґьорюджелі Кочі Мустафа Бей (Imber C. “Koči Beg” // Encyclopaedia
of Islam. – Vol.V. – P. 248b). Порівн.: варіант імені Баба-Тюклеша – святого,
що навернув хана Узбека на іслам Коджі Агмад Баба Тюклі Шашлі Азіз Бархаяг. –
DeWeese D. Islamization and native Religion in the Golden Horde. – P. 440
25 Ibn Battûta. Voyages. – Tom II. – Р. 225
26 За єгипетським хроністом Аль-Омарі “беклярібек в сенсі еміра емірів”. – Тизен-
гаузен В.Г. Сборник материалов. – Т. 1. – С. 227.
27 “Молодші еміри, як от еміри гезаре ( هزاره < перс. هزارى ), що командують тисячею
чоловік,” – Ibn Battûta. Voyages. – Tom II. – р. 233. Опозицію між “тисячами” та
“улусами” контрастно підкреслює і Плано Карпіні: перераховуючи улуси, він
завжди знає і називає ім’я та статус їхніх князів, тоді як тисячники, які кочували
по берегах Яїка, залишені без імен. – Плано Карпини. Дж. дель. История монга-
лов/пер. с лат. А. И. Малеина, ком. М. Б. Горнунга. 3-е изд. – Москва: Мысль,
1997. (Далі - Плано Карпини) – С. 72
28 Порівн.: історик Ібн Халдун з мамлюцького Єгипту називає правителів країв
Сараю “походними емірами” ( الامراء المسير ), вказуючи цим на їхню воєнну
компетенцію. – Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов. – Т. 1. – С. 389-390. Ран-
нім аналогом тумену виступав “ок” (стріла), що водночас означав плем’я та бо-
йовий загін (син.: “огюш”, “ель”). – Pritsak O. The Distinctive Features of the ‘Pax
Nomadica’// Popoli delle Steppe: [Settimane di studio del Centro italiano di studi
sull’alto medioevo, 23-29 avrile, Spoleto].- Spoleto, 1988. - P. 769-770.
29 Прагнення окремих істориків (Г. Федоров-Давидов, В. Єгоров) знайти беклярібе-
кам місце в ханській адміністрації на посадах везірів, головнокомандуючих чи
міністрів іноземних справ є перебільшенням та модернізацією історії. Тут не міс-
це давати їм розгорнуте заперечення. Досить вказати на те, що причина цих фан-
тазій полягає в ігноруванні концепції владної харизми у середньовіччі, за якою
право на владу давало лише походження, а везіри вважалися лише слугами суве-
ренів. Письменники мамлюцького Єгипту, на яких покликаються дослідники
Золотої Орди, намагалися підкреслити значимість статутсу везіра, відстоюючи
традиції халіфату всупереч степовим традиціям, які принесли мамлюки. – Див.
про це в Ібн Халдуна: “Тюркські правителі помітили, що везірат втратив свої
повноваження, тому що еміри були надто гордими, аби обійняти цю посаду та її
повноваження, полишивши її особам, яких влаштовувало тримати її на службі
усамітненого та безвладного халіфа. Влада везіра стала другорядною відносно
влади еміра” passim. – Ibn Khaldun. The Muqaddimah: An Introduction to History/
transl. from the Arabic F. Rosenthal, ed. аnd abridged by N.J.Dawood. – Princeton
University Press, 1989. – P. 194.
30 В ханських ярликах на українські землі князівство виступало під іменем тумена
(“тьми”): Володимирська тьма, Луцька тьма, Смоленська тьма і т. п. Текст такого
ярлика в руському перекладі див.: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. IV. –
С. 86-87. Рівнозначність понять юрту та князівства простежується на прикладі іме-
нування Литовського та Смоленського князівств юртами у листі Мегмеда Ґерея
Василю ІІІ 1515 р. – Памятники дипломатических сношений Московского государ-
ства с Крымскою и Ногайскою ордою и Турциею. Т. 2. изд. Г.Ф. Карпов и
Г.Ф. Штендман. – Сборник Русского исторического общества. – Т. 95. – СПб, 1895.
– С. 153.
31 Ibn Battûta. Voyages. Tom II. – Р. 231.
32 Morgan D. The Mongols. – P. 89-90.
33 Як свідчить Плано Карпіні, на захід від Волги, де століттям пізніше знаходилися
литовські володіння, розташовувалися принаймні три улуси (с. 72).
34 Про чуму під час облоги ханом Джанібеком Кафи 1346 повідомляє нотарій Ґабрі-
еле де Муссі з П’яченци. - Heyd W. Histoire de commerce du Levant au Moyen-Âge.
– Amsterdam, 1967. – V. I. – Р. 196, n. 1. Це свідчення є надійне, незалежно від
того, чи саме з цією облогою слід, як пропонує В. Гейд, пов’язувати знамениту
епідемію чуми у Європі 1348 р., знану як “чорна смерть”. Але це скидається на
правду, бо новини про “велетенський голод” (grandissima fame) та епідемії (la
corruzzione dellaria) в Орді хвилювали мешканців Флоренції і у 1352 р., як свід-
чить Маттео Віллані. Власне в осамій цій звістці відчувається паніка, цілком ви-
правдана через чотири роки по чумі, адже він ще два рази робить наголос на
голоді: “скудість харчів” disagio de viuande, “велика нестача продовольства” lo
gran gifetto que I Tarteri haueano di vettuaglia. – Дашкевич Я. Угорська експансія
на золотоординське Поділля 40-х – 50-х рр. XIV ст.// Україна в минулому. – Ви-
пуск V. – Київ – Львів, 1994. – С. 42, та 63-64
35 Barfield T.J. The Perilous Frontier: Nomadic Empires and China, 221 DC to AD 1757. -
Cambridge, MA – Oxford: Blackwell, 1992. – Р. 193; порівн. дані (с. 195) про розпо-
діл монгольських військ між чингізідами, за якими чисельність військ навіть під
командою синів Чингізхана коливалася 1206 р. в межах 5 - 9 тис., а 1227 р. – сягала
тільки 4 тис. Тому 5 – 6 тис. вояків було дуже поважною воєнною силою. В імперії
Юань тумени ділилися залежно від їх чисельності на такі, що мали по 7 тис., 5 тис.
і 3 тис. вояків. – Morgan D. The Mongols. – P. 89. Про тумени чисельністю до 1 тис.
вояків див.: Halperin Ch. J. Russia and the Golden Horde: The Mongol Impact on Medieval
Russsian History. – Bloomington: Indiana University Press, 1985. – P. 41.
36 Див. список варіантів імен в Кучиньського. – Kuczyński S. M. Syne Wody (Rzecz o
wyprawie Olgierdowej 1362 r.) // Ten że. Studia z dziejów Europy Wschodniej
X-XVII w. – Warszawa: PWN, 1965. – S. 163.
37 Підозрілість до цієї ідеї О. Ґурки висловив ще С. Кучиньский. – Ibidem. Трансфо-
рмація Кутлубуги в Катлабух сумнівна, оскільки нема пояснення для переходу у
> а, зникнення останнього голосного, а до того ж по сусідству з означеним озе-
ром є інше – Ялпуг, назву якого утворено за однаковою моделлю і з тим самим
апелятивом бух/пуг.
38 Інак (тур. родак, близький друг) – радник, очевидно, зять або стрий хана. Пор.
Амір Алаcуддін Інак у Шіразі к. XIV ст. – Khwandamir. Habibu’s Siyar. Tome
Three/ transl. and ed. W. M. Thackston. – Part 1. – Harvard University Press, 1994. –
P. 182; Part 2. – P. 640. Порівн.: монгольський термін – анда; інший тюркський
термін – кунак. Про інститут анда див.: Morgan D. The Mongols. - Cambridge MAOxford:
Blackwell, 1986. – P. 37.
39 Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов. – Т. 1. – С. 347-348. Інформація Аль-
Мугиббі, буцімто Інак Кутлубуга був лише одним з якихось чотирьох осіб, що
ділять владу з ханами, є не до кінця проясненою. Її ще більше заплутав В. Тізен-
гаузен, додавши від себе, що ці чотири були улусними емірами. Складалося вра-
ження, що якась четвірка стояла над темниками. Оригінальний текст, наведений
Аль-Мугиббі називає Кутлубугу “наібом кана Джанібека” ( نائب القان جانى بك ), що не
було титулом. – Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов. – Т. І. – С. 338 и 348. Аль-
Макрізі титулує його рівнозначно “наібом султана”. – Смирнов В.Д. Кымское
ханство. – С. 137. Термін наіб має загальне значення заступника, намісника, а в
ролі “віце-хана” він, як і належало улусному беґу, мав на підконтрольній терито-
рії найвищі владні прерогативи – керівництво військом і право суду. – Ibn
Khaldun. The Muqaddimah. – P. 194. Ібн Баттута, як було показано, свідчить про
17 таких емірів. Словом, розподіл повноважень вищих достойників Золотої Орди
ще потребує спеціальної дискусії, але наведена інформація підтверджує прина-
лежність Інака Кутлубуги того самого розряду можновладців Золотої Орди, до
якого належали і улусні еміри-темники. Порівн.: Григорьев А. П. К реконструк-
ции текстов золотоордынских ярлыков XIII-XIV вв. // Историография и источни-
коведение стран Азии и Африки: Межвузовский сборник. – Вып. V. – Ленинград,
1980. – С. 31-34.
40 Солхат – це розмовний варіант назви міста Крим (тепер м. Старий Крим), що означа-
ла “ліве крило” (я поділяю цю етимологію В. Смірнова. – Смирнов В.Д. Крымское
ханство. – С. 75). Вона відома лише з європейських джерел, але як і в східних джере-
лах, територія улусів називається ім’ям столичного міста (див. прим. 48).
41 Про посаду тудуна див. мою статтю: Тудун// Східний Світ. - 1998. - № 1-2 (К.,
2000). - С. 183-204. Текст угоди надруковано C. Desimoni. Trattato dei Genovesi col
Chan dei Tartari nel 1380-1381, Scritto in Lingua Volgare// Archivio Storico Italiano. -
Tomo XX (1887) . - Firenze, 1887. - P. 164-165.
42 Balard M. La Romanie génoise (XIIe-début du XVe siécle). – Roma: École française de
Rome, 1978. – P. 161, 461, 662.
43 Це припущення не суперечить аргументам Г. Федорова-Давидова (Федоров-
Давидов Г.А. Общественный строй Золотой Орды. – Москва: Наука, 1973. –
С. 52-55.) проти спадкового характеру пожалувань у Золотій Орді. Разом з тим
вони не суперечать й практиці зосередження контролю над певними улусами в
одній родині. Аргументом на користь цього припущення стосовно Криму є дані
про Кутлубугу, який 1381 р. у Криму обіймав посаду даруги. – Balard M. La
Romanie génoise. – P. 319. Цей Кутлубуга ще залишався на цій посаді 1392 р.,
після чого його слід зникає. – Heyd W. Histoire de commerce du Levant au MoyenÂge.
– V. I. – Р. 207, not. 2. Аналогічний приклад родинних зв’язків між волода-
рем Криму і його намісником-податківцем до портового міста дає Ногай та його
племінник Актаджи. –Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов. – Т. І. – С. 195. По-
рівн. практику утримування посади тудуна Кафи в Кримському ханаті беґами
клану Шірінів.
44 Про це пише Ібн Халдун. – Тизенгаузен В.Г. Сборник материалов. – Т. І. – С. 389.
45 Тизенгаузен В.Г. – Т. І. – С. 412, прим. 2. Сильним аргументом на користь цього
є факт, наведений В. Смірновим, – Смирнов В.Д. Крымское ханство. – С. 131, –
що в татарському епосі Мамай титулується мурзою.
46 За пам’ятними записами, зробленими на полях вірменських служебних книг з
Криму, Мамай силою оволодів Солхатом, а отже цілим Кримським улусом, на-
прикінці серпня 1365 р. Запис від 23 серпня 1365 р. повідомляє про облогу Мама-
єм Солхата, в якому зібралося усе населення півострова від Керчі (Кеч) до
Херсонеса (Сару-Карман), а запис від 1368 р. згадує про взяття міста Казарії-
Хриму трьома роками раніше. – Саргсян Т. Э. Армянские памятные записи XIV
века о политической жизни в Крыму и строительной деятельности крымских ар-
мян // Историческое наследие Крыма. № 8 (2004). – С. 153 (док. № 6), 156 (док.
№ 10). В світлі цих даних стає зрозумілим Ібн Халдунове суперечливо сформу-
льоване повідомлення про Мамая: “До його володінь належало місто Крим. На
той час його там не було” (Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов. – Т. І. –
С. 389). Воно означало, що Мамай не правив Кримом (“його там не було”) у часи
Бірдібека. На жаль, вірменські джерела не повідомляють імені Мамаєвого конку-
рента у Криму. Також достеменно невідомо, де знаходився Мамаїв улус і який
був його статус (тьма чи тисяча) до утвердження Мамая в Криму.
47 Ільяса ще немає серед свідків угоди правителя Солхата з Кафою кінця 1380 р.,
але він з’являється у новій угоді, укладеній одразу по смерті Мамая.
48 Тому що місто Крим було звичайним місцем перебування еміра, на що між
іншим вказує й биття монети з легендою “місто Крим”, починаючи з 1266-67 рр.
(Смирнов В.Д. Крымское ханство. – С. 74.) На Крим як адміністративний центр
великої провінції вказує присутність в ньому кадія з титулом “великого кадія”,
що означало його вищій статус. Додатковим свідченням цього є також присут-
ність численних релігійних інституцій та осіб. Див. їхній перелік в Ібн Баттути. –
Ibn Battûta. Voyages. Tom II. – Р. 204-205. Назву адміністративного центру пере-
брала на себе і вся територія улусу. В довідці про Мамая Ібн Халдун так і зазна-
чає, що йому належало місто Крим. – Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов. –
Т. І. – С. 389. Аль-Аскалані згадує про кримського еміра як “господаря Криму”
صاحب القريم) ). – Там само. – С. 452. За назвами столиць ставали відомі Кримський,
Астраханський, Казанський та Касимівський ханати.
49 Єдиною підставою для виділення Криму в окремий улус послужила неточність у
перекладі В. Тізенгаузеном Ібн Халдунового повідомлення про володіння Мамая
“К владениям его принадлежал и город Крым”. Оригінал не дає підстав для наго-
лосу сполучником (“и город Крым”), який уводив в оману, ніби це місто було
одним з його володінь, але решту їх письменникові або було невідомо, або задов-
го перераховувати. – Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов. – Т. І. – С. 389.
50 Плано Карпини. – С. 72. Ім’я Мочі в російській транскрипції А. Малеіна подано
як Мауці.
51 Ibn Battûta. Voyages. Tom II. – Р. 204-217. Що Азак був центром окремого улуса,
очевидно, розташованого між річками Дон та Волга, між іншим, свідчить факт
карбування там монети.
52 ПСРЛ. – т. 15. – Вып. 1. – Стлб. 141.
53 M. Balard. La Romanie génoise. – P. 457.
54 Вказівка на традицію Кримського тумену знаходиться в посаді шірінського бека
Емінека: “предводитель Кримського тумену” (Kırım tumanını bilgen) з ярлика Га-
джжі Ґерея 1453 р. – Le Khanat de Crimée dans les Archives du Musée du Palais de
Topkapı / présenté par A. Bennigsen, P. N. Boratav, D. Desaive, Ch. Lemercier-
Quelquejay. Paris-La Haye: Mouton éditeur, E.H.E.S.S., 1978. – Р. 33 (факсиміле на
С. 36, лівий стовпчик, рядки 7-8).
55 Кримський хан Менґлі Ґерей (правив з перервами 1468-1515) вважав перехід
Великої Орди на правий берег Дону за напад на його володіння. 1501 р. армії
кримців та великоординців під час протистояння на р. Дон біля впадіння у неї
р. Тиха Сосна (неподалік від сучасного м. Вороніж) будують кожне на своєму
березі по фортеці одна проти одної. – Памятники дипломатических сношений
Московского государства с Крымскою и Ногайскою ордою и Турциею. Т. 1 / изд.
Г.Ф. Карпов. Сборник Русского исторического общества. – Т. 41. – СПб., 1884. –
С. 354, 356, 359, 361, 368-369. В той же час Правобережжя Дніпра вважалося ос-
манською територією, що остаточно було закріплене османським завоюванням
Очакова 1538 р. – Veinstein G. L’occupation ottomane d’Očakov et le problème de la
frontière lituano-tatare, 1538 - 1544”// Passe turco-tatar present sovietique: Ètudes
offertes à Alexandre Bennigsen. – Paris, 1986. – P. 123–155.
56 Перелік варіантів імені див.: Kuczyński S. M. Syne Wody. – S. 163.
57 Слідом за В. Смірновим, інші вчені теж ідентифікують ім’я Кочубея як Хаджи-
бея. – Kuczyński S. M. Syne Wody. – S. 163; Batūra R. Lietuva tautų kovoje prieš
Aukso Ordą: Nuo Batu antplūdžio iki mūšio prie Mèlynųjų Vandenų [Литва у бороть-
бі народів проти Золотої Орди: (Від нашестя полків Батия до битви на Синіх Во-
дах)]. Vilnius: Mintis, 1975. – S. 272-273.
58 Видання: Григорьев Г. Ярлыки Тохтамыша и Сеадет-Герая // Записки Одесского
общества истории и древностей. – Т. І. – Одесса, 1844. – С. 337-346; Березин Н.И.
Тарханные ярлыки Тохтамыша, Тимур Кутлука и Саадет-Гирея. – Казань, 1851. –
С. 15.
59 Назва Kaczubieiow, як вона подана в першій звістці Яном Длугошем під 1415 р.
(цит. за: Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VI, С. 142, прим. 3), зберігає
ознаки імені Кочубея. Хаджибей – пізніша народна етимологія оригінальної назви.
60 У Золотій Орді та підлеглих її територіях (на Русі, у генуезькій Кафі) було поши-
рене іменування населених пунктів саме за іменами воєначальників. Див. напри-
клад, у генуезькій та османській Кафі назви кварталів: Алі-юзбаші,, Пірі-Юзбаші. –
Balard M., Veinstein G. Continuité ou changement d’un paysage urbaine: Caffa génoise
et ottomane // Le paysage urbain au Moyen-Age. – Lyon, 1981. – Р. 79-129.
61 Плано Карпини. История монгалов. – С. 72.
62 Там само. – С. 69-70.
63 Див. Березин И. “Внутреннее устройство Золотой Орды (по ханским ярлыкам)” //
Журнал Министерства народного просвешения. – 1850. – Октябрь. – Отд. ІІ. –
С. 1-24.
64 ПСРЛ. – Т. ІІ. – С. 549-550
65 Там само. – С. 557-558.
66 Там само. – С. 564-565, 578-579, 585-589, 591, 594.
67 Див., зокрема, ярлики 1507 р. Менґлі Ґерея та 1540 р. Сигізмундові І. –Pułaski K.
Stosunki z Mendli-Girejem. – S. 314; Акты, относящиеся к истории Западной Рос-
сии. – Т. 2/ изд. И. Григорович. – СПб, 1848. – С. 363.
68 Докладніше про Брацлавську тьму див.: Дашкевич Я. Угорська експансія на
золотоординське Поділля 40-х – 50-х рр. XIV ст. - С. 43-51.
69 Див.: Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. 1. – С. 290, 477, прим. 1.
70 Так пояснює її С. Кучиньський (s. 170) з посиланням на “Географічний словник
королівства Польського”.
71 Див. російські переклади листів Менґлі Ґерея: Сборник РИО. – т. 41. – С. 418-
432. На р. Ак-су збиралися ногайські князі під час повстання проти Кримського
хана Девлета Ґерея (1699-1702); див. цитати татарської хроніки “Таріх-і Мугам-
мад Ґерей”: Смирнов В. Д. Крымское ханство. – С. 681.
72 Материалы для истории Крымского ханства/ сост. Фейз-ханов Хусейн Молла, изд.
Вельяминов-Зернов В. В. – СПб, 1864. – С. 299, 301, 394, 785, 813; J. W. Redhouse.
A Turkish and English Lexicon – Constantinople, 1890 (reprint: Beyrut, 1974). – Р. 1254.
73 Хожение Зосимы в Царьград, Афон и Палестины// Книга хожений: Записки
русских путешественников XI-XV вв. – Москва, 1984. – С. 121, 299.
74 Золотоординський посол на Русь 1315 р. Тиатемер. – Троицкая летопись/ ред.
М.Д. Приселков. Москва: Наука, 1950. – С. 355.
75 Ця форма засвідчена серед достойників улусу Джучі. Бай-Деміром (b.y.d.m.r)
звали брата Узбекової дружини Баялун – DeWeese D. Islamization and native Religion
in the Golden Horde. – P. 120. Порівн. імена з тим же компонентом, переда-
ним по-різному: Толуктомур та Кутлудомур засвідчене в Ібн-Баттути: Ibn Battûta.
Voyages. Tom II. – Р. 206.
76 Мусульманський мандрівник Ібн Баттута, який проїхався Золотою Ордою
1334 р., засвідчив квітучу ісламську культуру уже через якийсь десяток років
після воцаріння Узбека (1312 – 1341). Тема християнізації надчорноморських
татар заторкується у хроніці Маттео Віллані, але точної вказівки на факт христи-
янізації в ній нема. – Див. дослідження і тексти: Дашкевич Я. Угорська експансія
на золотоординське Поділля 40-х – 50-х рр. XIV ст. – С. 32-65.
77 Дашкевич Я. Угорська експансія на золотоординське Поділля 40-х – 50-х рр.
XIV ст. – С. 32-65.
78 Bratianu G. I. “Demetrius princeps tartarorum (ca. 1360-1380)”// Revue des Études
roumaines. – IX-X (1965). – Р. 39-46.
79 Steingass F.A Comprehensive Persian-English Dictionary. Beirut: Librarie de Liban, 1998.
– P. 1031. Від цього слова утворено назву сучасної столиці Молдови м. Кишинева.
Це зайвий раз доводить поширення цього апелятиву в місцевій топоніміці.
80 Греков Б. Д., Якубовский А. О. Золотая Орда и её падение. – Москва-Ленинград,
1950. – С. 282.
81 В усякому разі тут до кінця XVIII ст. існувала окрема татарська Буджацька орда,
і її столицею вважався Аккерман, через що цю орду називали ще Білогородсь-
кою. – Докладніше про неї у XV-XVIII ст. див.: Трепавлов В. В. История Ногай-
ской Орды. – Москва: Восточная литература, 2002. – С. 449-454.
82 Cazacu M. À propos de l’expansion polono-lituanienne au nord de la mer noire aux
XIVe-XVe siècles// Passé turco-tatar prèsent soviétique”: Etudes offertes a Alexandre
Bennigsen. Paris, 1986. – Р. 99-122.
83 Наведені дані суголосять оцінці литовських походів як єдиної широкої кампанії,
що обгрунтовується в публікаціях Ф.М. Шабульда, в тому числі і в даному збір-
нику. Однак з огляду на те, що Ольгерд названий лише у зв’язку з подіями на
Білобережжі та Синіх Водах, сумнівно, щоби він очолював похід на Коршев, що
його “Литва взяли”, як записано у Рогозькому літописці. Але, звичайно,
з’ясування цього питання – тема спеціальної студії.
84 Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 80.
85 Сборник РИО. – т. 41. – С. 418.
86 Хан писав про це у листі до Івана ІІІ. – Сборник РИО. – т. 41. – С. 430. Московсь-
кі писарі транскрибували ім’я Фетг як Феті чи Беті.
87 Сборник РИО. – т. 41. – С. 432.
88 Архив Юго-Западной России. – ч. VII. – т. ІІ. – С. 163. М. Грушевський помиляв-
ся, ототожнюючи це місце з річкою Сниводь, оскільки татарський шлях пролягав
саме через Торговицю. Прямий зв’язок Торговиці на Синюсі з Таванню на Дніпрі
засвідчений документально на початок XVI ст. – Грушевський М. Історія Украї-
ни-Руси. – Т. VI. – С. 9, прим. 2.
89 У Кримському ханаті еквівалентом цього титулу був султан – член правлячої
династії. – Сыроечковский В. Е. Мухаммед Гирей и его вассалы. – С. 38-39;
İnalcık H. The Khan and the Tribal Aristocracy: The Crimean Khanate under Sahib
Giray I// Harvard Ukrainian Studies. – Vol. III-IV (1979-1980). – P. 447.
90 Плано Карпіні навіть поскаржився, що інших базарів не було, і йому довелося
поголодувати проїхавши Сарай. – Плано Карпіні. – С. 119. Ібн Баттута описав
такий базар: “Ми бачили також одне велике місто, що рухалося із своїми мешка-
нцями, в якому були мечеті та ринки, і де пічний дим здіймався у повітря – це
тому що турки готують страви і під час подорожі. Вози, які тягнуть коні, перево-
зять цих людей, і вони, прибувши на місце отаборування, знімають намети з возів
і встановлюють їх на грунті, тому що вони дуже легкі. Їх навіть використовують
для мечетей та крамниць”, – Ibn Battûta. Voyages. Tom II: De la Mecque aux
steppes russes et à l’Inde/Traduction de l’arabe de C. Defremery et B. Sanguinetti
(1858); introduction et notes de Stéphane Yerasimos.- Paris: La Découverte, 1997. –
Р. 217. Йосафат Барбаро (§ 30, 31) залишив подібний опис: “Щойно правитель
зупиняється, вони одразу влаштовують базари, з’їхавши з широких доріг. Якщо
це відбувається узимку, то від багатьох ніг тварин утворюється страшення баг-
нюка, якщо ж влітку – то страшенна курява. Одразу ж після того, як влаштовано
базари, вони розбивають свої вогнища, смажать і варять м’ясо і готують свої
страви з молока, масла, сиру. У них завжди є дичина, передусім олені. У їхньому
війську є ремісники – ткачі, ковалі, зброярі та інші, і взагалі є усі потрібні ремес-
ла... Згадавши про купців, і повертаючись до теми, а власне до татарського війсь-
ка, скажу, що при ньому завжди є купці; одні різними шляхами привозять сюди
товари, інші ж лише проходять через орду з наміром йти до інших країв”, – цит.
за: Хрестоматия по этнической и традиционной культуре старожильческого на-
селения Крыма. Часть первая / Ред.-сост. М. А. Араджиони, А. Г. Герцен. – Сим-
ферополь: Таврия-Плюс, 2004. – С. 57.
91 Там само. – С. 116. Однак папський легат помилково тлумачить слово “орду” як
“середина”, розуміючи його через тюркську мову, яку чув навколо себе і намагався
потроху опановувати. Насправді це було індо-перське слово, що означало військо,
табір, ставку. Більш вільний у спілкуванні з місцевим людом Ібн Баттута в одному
місці пояснює, що “орду” на мові тюрків означає імператорський кортеж, а в ін-
шому “[військовий] табір”, – Ibn Battûta. Voyages. – Tom II.– Р. 217, 225.
92 Що ринки при ставках виникали не стихійно, переконує такий приклад персональ-
ного ставлення особи ханського достоїнства до цього. Менглі Герей вимагав від
Івана ІІІ повернення Гаджжі Агмета та Гаджжі Муси, астраханських купців, які
торгували з Кримом. Він називає їх купцями його, а не астраханського, базара
(РИО. – Т. 41. – С. 271) або ордубазара (“мой же ордубазарцев человек”. – Там са-
мо. – С. 446; “ордубазарец мой”. – Там же. – С. 447). Кримські хани часто зазнача-
ли місцем видання ярликів палац (сарай) на Ордубазарі. – РИО. – Т. 41. – С. 446;
порівн. Орду Сарай: Материалы для истории Крымского ханства. – С. 19, 84, 119,
240, 329 – остання згадка цієї збірки відноситься до 1053 р. гіджри/1643-1644 р.
93 Перо Тафур з Севільї, який відвідав Кафу 1438 р., повідомляв про “lordo bazar” у
Солхаті, ставці Кримського улусу. – Pero Tafur. Andanças y viajes por diversas partes
del mundo avidos/ed. M. J. De la Espada, Madrid, 1874 (факсимільний репринт –
Roma: Bulzoni Editore, 1986). – Р. 163; український переклад див.: Галенко О. Крим
у 1438: Опис Криму Перо Тафура // Україна в минулому, № 8, Київ-Львів, 1996.
94 Хунджи, Фазлуллах ибн Рузбихан. Тарих-и алам-ара-йи амини. – Баку, 1987. –
С. 107. Порівн. назви міст Ордубад (< ordu + abad; abad – перс. місто) біля м. На-
хчевань в Азербайджані, м. Орду на узбережжі Чорного моря в Малій Азії.
95 За повідомленням Масуда Кухістані, на р. Яїк (суч. Урал) існував інший Ордуба-
зар, названий столицею Кипчацького степу. Цитування у російському перекладі
та географічну прив’язку див.: Зайцев И. Астраханское ханство. – Москва: Вос-
точная литература, 2004. – С. 36-37. В. В. Трепавлов визначає Ордубазар як “ко-
лишню кочову ставку Бату”. – Он же. История Ногайской Орды. – С. 98.
96 Наприклад, деякі міста, що виникли під час арабських завоювань, утворилися
саме з військових таборів арабів, що викликали повстання супутніх їм ринків:
Фустат (Каїр), Кайруан, Куфа і Басра. Такі міста-гарнізони називалися по-
арабськи “миср”, що, між іншим, стало арабською назвою Єгипту. Функціону-
вання цих міст як центру розподілу здобичі див. War and Society in the Ancient
and Medieval Worlds: Asia, the Mediterranean, Europe and Mesopotamia/ K. Raaflaub
and N. Rosenthal eds. – Harvard University Press, 1999. – P. 309-314; Kennedy H.
The Armies of the Caliphs: Military society in the Early Islamic State. – London –
New York: Routledge, 2001. – P. 37, 44, 60-63, passim.
97 “Вони називають це місце (або табір) Орду базаром”, – повідомляв португальсь-
кий мореплавець у своїх записках про відвідання Індії. – Antonio Tenreiro/
Itinerario de Antonio Rtenreiro em que se contem como da India vêo por terra a estes
reynos de Portugal. – Lisboa, 1829. – Ch. XVII. – P. 45.
98 Див. свідчення Йонаса Ганвея у 1743 р.: “Ця частина табору, що зветься по-
турецьки Ордубазаром, або таборним базаром, починається наприкінці площі пе-
ред покоєм сторожі”. – Jonas Hanway. An Historical Account of the British trade over
the Caspian Sea with the author’s journal of travels from England through Russia into
Persia: and back through Russia, Germany and Holland: to which added the revolutions
of Persia during the present century, with the particular history of the great usurper Nadir
Kouli: illustrated with maps and copper-plates. 3d edition. London, 1761. – P. 247.
99 Надруковано в: Le Khanat de Crimée dans les Archives du Musée du Palais de
Topkapı. – вставка між С. 80 та 81.
100 Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Т. VI. – С. 102.
101 Golden P. Introduction to the History of the Turkic Peoples: Ethnogenezis and State-
Formation in Medieval and Early Modern Eurasia and the Middle East. – Wiesbaden:
Otto Harrassowitz, 1992. – Р. 300.
102 В. Григорьев. Монеты Джучидов, генуэзцев и Гиреев, битые на Таврическом
полуострове и принадлежащие обществу // ЗООИД. – Т. І. – С. 301-314; Юргевич
В. О монетах генуэзских, находимых в России// ЗООИД. – Т. VIII. – С. 147-160.
103 Heyd W. Histoire de commerce du Levant au Moyen-Âge.– V. I. – Р. 192-196; Balard M.
La Romanie génoise. – P. 150-162. Для порівняння зазначимо, що в той же час венеці-
анців було випроваджено з Судака 1343 р. – Balard M. La Romanie génoise. – P. 158.
159
104 Balard M. La Romanie génoise. – P. 209.
105 Докладно про це: Heyd W. Histoire de commerce du Levant au Moyen-Âge.– V. I. –
Р. 204-210.
106 Про це існує чисельна історіографія. Головні події та бібліографію див.: Парас-
ка Ф. Внешнеполитические условия образования Молдавского феодального го-
сударстваю. – Кишинев, 1981.
107 Історія України-Руси. – Т. IV. – С. 81.
108 Тривалий період усобиць зрештою призвів до падіння династії Юань у 1368 р.
Докладніше див.: Grousset René. The Empire of the Steppes: A History of Central
Asia / transl. by Naomi Walford. 6th ed. New Brunswick, N.J. – London: Rutgers University
Press, 1999. – Р. 321-329.
109 Ця трансформація докладно досліджена М. Баляром у його праці “La Romanie
génoise (XIIe-début du XVe siécle)” (Roma: École française de Rome, 1978. 1008 P.).
Конспективний підсумок згаданої трансформації див.: Balard M. Gênes dans l’histoire
économique de la Mer Noire (XIIIe-XVe s.)// Bulgaria Pontica Medii Aevi II: Deuxième
symposium international, Nessebre, 26-30 Mai 1982. – Sofia, 1982. – P. 86-127.
110 Основні характеристики Чорноморсько-Балтійської зони з обширною бібліогра-
фією див.: Pritsak O. Trois leçons sur l’historie du Grand duche de Lithuani-Ruthenie
(avec l’Ukraine) jusqu’en 1569. (Resumé) // Journal of Turkish Studies. – Vol. 11
(1987). – P. 105-121.

Джерело