Ернст Заграва
Українська політична думка протягом 20-го століття шукала альтернативи як більшовицькому комунізму, так і “справжньому” капіталізму. Тому самому капіталізму, від якого намагалися втікти не лише більшовики, але й лідери української революції – керівники Центральної Ради та Директорії.
Зрештою, офіційною ідеологією українських націоналістів (ОУН) став солідаризм. Його розвивали в своїх роботах теоретики українського націоналістичного руху М. Сціборський (псевдо – Рокош) та О. Бойдуник (псевдо – Боярський). Пізніше – Володимір-Юрій Данилів.
Українськім діячам не вдалося втілити свої ідеї у життя, але, як не дивно, світ, тим часом, прямував своєю дорогою і вибудував щось, що зветься ладом Держави Добробуту; і лад цей великою мірою нагадує їхні креслення.
Солідаризм
Світовий солідаризм (будемо називати його так) був спільним витвором консервативного та соціалістичного рухів, що з різних позицій чинили опір лібералізму. Іноді в західній літературі його називають “вбудованим лібералізмом” (таким, що вбудований у суспільство) і протиставляють “неолібералізму” (такому, що відокремлює суспільство від економіки), інакше кажучі “економізму”, який заперечує право суспільства втручатися в економіку.
Щоб бути стислим, охарактеризуємо лише одну з гілок теоретичної думки, що є одною з найзначніших останніх модифікацій солідаристського руху – посткейнсіанізм.
Посткейнсіанізм вказує, що неоліберальні ідеї вільного ринку побудовані на постулатах і дійсності 18-го, початку 19-го століття. Дія “невидімої руки” вільного ринку тепер вже не є результатом розрізнених чинів тисяч дрібних компаній, та рішень прийнятих мільйонами підприємців та працівників. Теперішній “невільний ринок” є результатом чинів десятка, в кращому разі сотень, великих корпорацій, та кількох об'єднань підприємців і профспілок. В таких умовах не співвідношення пропозиції та попиту вирішують ціни і зарплатні, а співвідношення соціально-економічних потуг корпорацій, а також об'єднань підприємців та профспілок. /1/
Солідаризм (посткейнсіанізм) шукає можливості гармонійного поєднання справедливості, демократії та прагматичної доцільності.
Справедливість шукається у двох напрямках. З одного боку підприємці та працівники усажуються за стіл переговорів для спільного вирішення справедливої платні по всій певній галузі під арбітражем і гарантіями держави. Результат таких переговорів повиний розглядатися всіми сторонами як справедливий. З іншого боку, держава шляхом перерозподілу прибутків перенапрявляє частину благ від тих, хто має, тим, хто не має. Крім того, вона ж, шляхом певного втручання намагається вирівняти можливості сильних і слабких (безпроцентні позики бідним абитурієнтам ВНЗ або безкоштовне навчання, примусове обмеження монополізму, обкладання прогресивним податком великих корпорацій та сприяння дрібному бізнесу, підтримка безкоштовної чи субсидованої охорони здоров'я, що надає бідним таки самі послуги як і багатим, регламентація найменшої платні, довжини робочого дня та тижня, довжини відпусток та таке інше, субсидіювання історично відсталих районів тощо).
Доцільність проводиться у життя шляхом пристосування до глобалізаційних процесів через організоване державою підвищення загальної конкурентоздатності вітчизняної економіки на світовій арені. Це досягається через державне субсидіювання перспективних галузей та окремих підприємств, через державну підтримку науки (особливо фундаментальної), та започаткуванням державою підприємств в галузях, що через свою капіталомісткість є не під силу приватному бізнесу, або з якоїсь причини не користуються його достатньою увагою, але є важливими для економіки. /2/3/ На додаток, перспективні галузі, на період становлення, мусять бути захищені від імпорту.
До того ж економічна класична теорія кейнсіанізму своїм головним показником має безробіття і успіх чи невдачу економічної політики оцінює по збільшенню чи по зменшенню трудової зайнятості населення. Це на відміну від неолібералізма, що головним показником має темпи розвитку.
Успіх всіх перелічених заходів дуже залежить від всіх сторін (профспілок, капіталістів та менеджменту) але головним чином від держави – від її бажання робити всі згадані заходи, її волі робити їх чесно та її здатності провести намічені заходи у життя. Крім того, як і завжди, успіх запровадження будь-якої системи залежить від загального її сприйняття нацією, від того наскільки вона далека, чи близька національній культурі та традиції.
Перешкоди на шляху впровадження канадійського солідаримзу
Фактом є те, що практично всі європейські країни, в більшому чи меншому ступені, запровадили в себе лади, що, хоча і не є строго солідаризмом, тим не менш, за своїми ознаками сильно його нагадують. Класичними прикладами вважаються Швеція та Австрія. В той же час у США подібні ідеї хоча і мали свій зірковий час, тим не менш досягнули найменших успіхів, а тепер зазнають найсильнішого відкату. Загальновизнаною причиною цього вважається виключний індивідуалізм американської нації.
Нашим предметом тут буде Канада. Країна, що по своїх економічних, соціальних, психологічних та інших характеристиках займає проміжну позицію між Європою та США. Такий стан особливо виразно підкреслює як слабкі так і сильні сторони солідаризму.
Слабкість (в порівнянні з Європою) канадійського (тим більше американського) солідаризму бачать перш за все у федералізмі. Солідаризм передбачає державу, як центральний елемент системи, що, з одного боку є формуючою сутністтю по відношенню до інших елементів системи (організуючою і дісциплінуючою), а, з іншого боку, навпаки є результатом перехресних впливів всіх інших елементів.
Федералізм же руйнує дійовість цієї сутністті, перетворюючи цей цілістний і потужний елемент системи на набір елементів, що самі ведуть внутрішню боротьбу між собою. Замість злагодженого, цілеспрямованого впливу держави на всі інші елементи, з'являються союзи елементів держави (федерального органу, провінційних, районих тощо) з місцевим капіталом, працею іншими елементами суспільної системи. /4/5/
Таким чином, замість злагодженого, цілеспрямованого впливу держави на всі інші елементи (на капітал, на профспілки, на всі інші системи-потуги суспільства) з'являються союзи елементів держави один проти одного, укладені зі згаданими потугами.
Саме такий стан канадійської федеральної держави призвів до того, що вона так і не спромоглася організувати суспільство у належні інституції – організовані капітал і працю (бажано вздовж галузевих розрізів).
Задача подібної організації суспільства є справжнім викликом для будь-якої держави, зокрема і європейської. Опір виникає перш за все з боку великих корпорацій, що не бажають державного втручання у свою діяльність. На додаток до цього, оскільки вкликі корпорації також опираються і впливу профспілок на внутрікорпоративні рішення, а держава підтримує (більш того, організує) галузеві переговори корпоративного менеджменту з профспілками, то корпорації і з цього боку мають конфронтацію з державою. Контроль над доходами та перерозподіл прибутків, що запроваджується солідаристською державою зустрічає вже незадоволення не лише корпорацій, але й капіталу (або не лише менеджменту великих корпорацій, вле й акціонерів та власників спекулятивного капіталу, якщо персоналізувати поперднє речення). /6,384/
Але й профспілки (що часто постають і міцніють за допомоги солідаристської держави), не схильні завжди йти назустріч побажанням держави, особливо коли справа стосується обмеження зарплатень (що є важливим для стримування інфляції або підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів). В обмін на кооперацію вони вимагають від держави більшого політичного впливу, якій використовують для вимог поліпшення умов роботи і соціальних гарантій для працівників, а заодне і прав профспілок. /6,387/ А все це, разом взяте, здатне перекреслити вигоди набуті від стримування підвищення зарплатень, а отже підірвати увесь комплекс заходів солідаристської держави.
На додаток, всередині економіки більшості країн є сильні корпорації й цілі галузі, що шукають виходу на чужі ринкі. Оскільки доступ до чужих ринків, частіше за все, вдається набути лише у обмін на відкриття власних ринків, то такі корпорації тиснуть на свою державу, підштовхуючі її до більш відкритої зовнішньоекономічної політики. І навпаки, слабкі галузі і корпорації вимагають від держави більшої закритості.
Поряд із цими звичайними проблемами солідаристської (скажимо європейської) держави, канадійська держава зустрічає додаткові складності. Оскільки значна доля її предприємств є філіями іноземних компаній (в першу чергу американських), то виникає задача узгодження їхніх інтересів (а отже, до певної міри, й інтересів їхніх іноземних штабквартир) з інтересами вітчизняного бізнесу.
Більше того, профспілки виявляються розколотими вздовж всіх перелічених поділів: профспілки вітчизняних компаній та іноземних філіалів, сильних і слабих компаній, нарешті профспілкові об'єднання різних провінцій. Узгодження всіх цих інтересів (для спільної позиції на галузевих переговорах з працедавцями та торгів з державою) справді виявляється задачею нелегкою. /7/8/
Чинники, що сприяють солідаризму в Канаді
Більшість зазначених проблем на шляху до впровадження солідаризму в Канаді є спільними також і для США. Тим не менш є суттєві відмінності. Розгляд цих відмінностей може дати нам можливість зрозуміти глибше природу солідаризму.
Канадійська держава є непорівнянно більш потужною ніж американська. Остання, спланована для урівноваження різних гілок влади, практично не здатна до рішучих дій на внутрішньому поприщі. “Більшість ... часу країна видається цілком задоволеною фактом, що внутрішня політика є грою, яка грається у непрозорому світі закулісних торгів між політиками, яки перебувають у стані постійної боротьби за переобрання, та лобістськими групами, що оплачують їхні компанії”. /9,110-111/. Канадська система навпаки спланована для цілеспрямованої дії. Партія, що набуває всього лише відносну більшість, формує свій уряд, головою якого автоматично стає голова партії. До того ж прем'єр, як і міністри, є членом парламенту. Якщо уряд втрачає підтримку більшості в парламенті, то він має надати можливість сформувати уряд новій більшості, або скликати нові вибори. Більше за те, канадійській сенат призначається за рекомендацією прем'єр-міністра, так само як судді окружних судів. Така система дає можливість федеральному уряду діяти цілком рішуче і послідовно. /10/
Зрештою канадійська держава порядкує 45% ВВП, що є середнім по Європі й у півтори рази більшим ніж у США (різниця стане ще більшою, якщо врахувати, що США витрачає у два рази більше на озброєння).
Відзначаючі слабкість американської держави Майкл Адамс зауважує, що Біл Клінтон, який займав позиції, як для США дуже солідаристські, був найменш успішним коли виступав за обмеження озброєнь чи універсальну систему охорони здоров'я. І навпаки, він був у зеніті слави коли на третину демонтував, і без того благеньку, американську систему допомоги бідним, старим і хворим (систему Держави Добробуту). /9,113/
Канадійська державна структура, не відміняючі всі складності, створені федеральною системою, з широкими повноваженнями провінцій, тим не менш, як показала історія, неодноразово дозволяла рішучим урядам успішно проводити свою політику. Що вказує на те, що, на відміну від американської держави, канадійська держава здатна проводити в життя свої плани, які навіть можуть йти в розріз із планами великих корпорацій (коли вважає це за потрібне).
Пояснень цим різницям можна знайти три.
1. Канадська державна система є великою мірою спадком від міцної імперської британської машини. В той час як американська є витвором революційного ентузіазму, який (як і завжди у таких випадках) йшов дуже далеко по шляху заперечення всього традиційного. /11/
2. Канада довший час перебувала в складі Британської імперії, а тому в її громадян залишилося шанобливе ставлення до Держави, подібне до європейського (втім, можна сказати загальнолюдського, бо американська недовіра до інституту держави є справді унікальною).
3. Історія Канади є більш “європейською”. Нові території опановувалися спершу військом і там будувався форт, як форпост державної влади. А тоді вже навколо нього селилися поселенці, які від самого початку мали свою державну владу і свій державний захист від індіанців, з якими встановлювалися певні форми взаємодії. Американська експансія була іншою. Переселенці просувалися вперед самі і лише пізніше, на вже обжиті землі з'являлася держава щоб дати закон і взяти податки. Оскільки поселенці перед тим самі винищували індіанців, то вони не потребували державного захисту. Вони вже проходили певні форми самоорганізації і тепер зовсім не потребували накинутого державою нового порядку. Зрештою вони вже звикали жити без податків. Все це визначило суто американській погляд на державу, як на підозрілий, майже непотрібний інститут, що хоче накинути громаді свою волю та невідомо для чого збирати податки.
Зрештою саме дві американські агресії дали канадійцям почуття потреби надійної держави.
Більш солідаристське чи більш індивідуалістичне суспільство знаходять свій вираз не лише у внутрішній політиці держави, але й у зовнішній. Майкл Адамс, у своєму бестселері, де він порівнює психологічні тенденції канадійської та американської націй, пише таке: “Безперечно, зростаюча прірва в соціальних цінностях між нашими країнами протягом 1990-х років... хоча б частково мусить бути віднесена на рахунок того, що після руйнації радянської імперії... США залишилися єдиною надпотугою світу... Цей унікальний новий статус знизив американську потребу кувати багатосторонні союзи проти потужного і грізного суперника і заохотив США повернутися до більш агресивної однобічності, яку вони демонстрували під час завойовування американського Заходу та в доктрині президента Манроу..., що проголошувала американські права контролювати справи у західній напівкулі, доктрині, що тепер... поширена на всю планету... Історія залишається з нами. Насилля, що було США, залишається США. Моралізм – добрі, погані, правильні і неправильні, чи ви з нами, чи ви проти нас, встановити моральне старшинство, чекати на провокації, а тоді нищити їх – це була Америка і залишається Америка...” /9,115-116/
Підсумком цього дослідження різниць психологій звучать наступні слова: “Канада і країни Європи намагаються збалансувати сили ринку з соціальною політикою, щоб примирити прагнення багатих ставати ще багатше і творити виокремлені еліти, з державою добробуту, з перерозподілом доходів від тих хто має, до тих, хто не має. Такі країни визнають права індивіда, але намагаються збалансувати їх з правами колективів. Ці суспільства в більшій мірі ніж американці усвідомлюють, що індивіди можуть мати забагато свободи і, що ця свобода може бути використана безвідповідально, на шкоду самому індивіду та іншим. Для канадійців значно більш вагомими ніж для американців є мир, порядок і добрий (читай активний) уряд. Це прагнення консервативних людей, які не сприймають лібералізм вісімнадцятого століття, що вів колись за собою американських революціонерів”. /9,116-117/
З урахуванням сказаного можна твердити, що не дивлячись на всі наведені раніше складності канадійського солідаримзу, він обіймає сильні позиції в головах людей Канади (як рядових так і політиків), в традиції цієї країни і навіть у її побудові. /12/ Головною проблемою канадійського солідаризму є не так слабкість держави, непоступливість профспілок чи непримиренна позиція великих корпорацій, як наявність могутнього ліберального сусіди.
Канадійській федеральний уряд досить сильний, щоб проводити свою лінію.
Агресивність профспілок до певної міри можна віднести на комуністичний вплив, що скрізь шукав і бачив класової конфронтації. Поступова зміна психології може і повинна змінити позицію профспілок.
Канадійські корпорації значно слабіші за американські, а тому патернальні заходи канадійської держави завжди знаходять достатньо сильний відгук в бізнесових колах.
Солідаризм зараз переживає важки часи, але в той час як європейські країни єднаються між собою і набувають додаткової сили для ствердження своїх Держав Добробуту, Канада перебуває в економічному і політичному союзі з набагато сильнішим союзником, що ніколи і ніде добровільно не зупинявся перед тим, щоб насаджувати іншим своє бачення справедливості і свободи (чи то робиться дипломатією канонерок, чи то позиками Світового Валютного Банку).
Перспективи солідаризму в Україні
Україна є суто європейською країною, зі стародавними традиціями державності (чи то своєї, чи накинутої). Стародавній досвід бездержавної самоорганізації козаків і слобод (мешканці яких вірогідно сприймали державу подібно до того як її сприймали американські піонери) перерваний. Відсутність федералізму робить центральний уряд сильним гравцем. Відсутність справді великих корпорацій ще по справжньому не ділить українську економіку на тих, хто рветься на завоювання чужих ринків навіть ціною відкриття власного ринку і тих, хто прагне державної протекції будь-що. Неструктурованість українського суспільства робить його добрим матеріалом для цілеспрямованих зусиль держави з формування такого структурованого суспільства.
Що стоїть цьому на перешкоді, так це:
1) Неусвідомлення, що “ліберальні цінності” це те, чому об'єднана Європа чинить опір, а не те, куди вона прямує.
2) Той факт, що oлігархія в українському варіанті виконує роль великих корпорацій, лише у більш брутальному вигляді.
3) Таврування інституту держави як винного за всі негаразди в країні, як минулі, так і нинішні.
4) Послаблення держави, як через приватизацію (зменшення економічної потуги держави в суспільстві), так і через зменшення підтримки серед населення (зменшення соціальної потуги держави в суспільстві).
Тим не менш, виглядає сумнівним, щоб 13 років могли карколомно змінити як психологію нації, так і здатність держави впроваджувати у життя свої плани.
Доля українського солідаризму, як і канадійського, є невизначеною. Але ситуація в наших країнах протилежна. Канаді сила обставин (економічний союз з набагато сильнішою ліберальною економікою та зрілість власних корпорацій) працюють проти солідаризму, а психологія нації є чинником, що утверджує його. В Україні ж навпаки, сила обставин (недозрілість власних корпорацій та перспектива союзу з солідаристською Європою) працюють на солідаризм. Але психологія нації (правильніше сказати - настрої владної та опозиційної еліт) працює проти.
З цього випливає, що справа солідаризму в Україні лежіть в освіті, в усвідомленні, в розумінні. Лібералізм вбачається єдиною альтернативою комунізму просто через неграмотність, незнання інших підходів. Чим більше буде відповідної літератури тим міцнішими ставатимуть позиції солідаризму в Україні. Як наслідок:
- по-перше українська наукова думка дістане альтернативу неолібералізму, що підніме рівень українських дискусій на рівень, на якому вже давно перебувають суперечки європейських та американських науковців,
- по-друге виведе з глухого куту вкраїнську політичну думку в якому вона перебуває через те, що і провладні й опозиційні сили однаково стоять на неоліберальних позиціях, а як так, то суперечки між ними виглядають не як ідеологичні, а лише як протистояння особистостей чи кланів.
І перш за все варто ознайомити нинішніх націоналістів з роботами “Націократія” Сціборського, “Національний Солідаризм” Бойдуника, “Солідарність і Солідаризм” Володимира-Юрія Даниліва.
Але поряд з дуже потрібним перевиданням старих заслугованих робіт на цю тему є необхідним й поширення цілком сучасних робіт, що розглядають ситуацію у поточному контексті. (/13/14/)
------------------------------------------------------------------------
[1] Jouhn Cornwall and Wendy MacLean, Economic Recovery for Canada: A Policy Framework. Toronto, 1984, стор. 92.
[2] P.R. Krugman, Strategic Trade Policy and the New International Economics. Cambridge MA, 1986.
[3] J.D. Richardson, The Political Economy of Strategic Trade Policy. International Organization, Vol.44,1991, стор. 107-133.
[4] Michael Jenkin, The Challenge of Diversity. Ottawa, 1983.
[5] Hugh Thorburn, Planning and the Economy. Toronto, 1984.
[6] John H. Goldthorpe, Problems of Political Economy after the Postwar Period / In Charles S. Maier, Changing Boundaries of the Political: Essays on the Evolving Balance Between the State and Society, Public and Private in Europe. Cambridge, 1987.
[7] W.C. Riddell, Canadian Labour Relations: An Overview / in W.C. Riddell, Canadian Labour relations, Toronto, 1986.
[8] Michael Howlett and M. Ramesh, The Political Economy of Canada. Toronto, 1992.
[9] Michael Adams, Fire and Ice. Toronto, 2003.
[10] Юджин А. Форсей, Як канадці керують державою. Київ.
[11] Скажімо лише один голос вирішив долю англійської мови як державної в США (її збиралися замінити на голандську). Вже після цього голосування Бенджамін Франклін агітував змінити граматику “американської мови” так, щоб кожна літера означала звук, як у кирилиці. Зрештою в цьому напрямку американська революція не прорвалася далі словника Вебстера, в якому правопис деяких слів був наближений до вимови. Як приклад: британські colour і centre були замінені на color та center.
[12] З цієї точки зору цікавим є те, що новий прем'єр Канади, якого всі вважали проамериканцем на відміну від Крет'єна, напередодні виборів, що насуваються вважав за необхідне (для своєї виборчої компанії) заявити наступне: “Ми відмінні від США, ми хочемо бути відмінними від США. Ми хочемо бути Канадою і ми є канадійцями і ми дуже горди цим”. І далі уточнюючи розбіжності він указав саме на відмінності у психології двух націй, що стосуються з одного боку солідарності її громадян, що знаходить свій вираз на прикладі загальнодоступної державної медицини (в якій всі платять за всі на відміну від приватної американської системи, де багатший має краще обслуговування), а з іншого боку стосуються ставлення до держави і готовності платити їй податки; він додав: “Ви не можете мати Системи Охорони Здоров'я подібної до канадійської, ви не можете мати соціальних програм подібних канадійським, якщо маєте податки подібні до американських”, Виступ у передвиборчій компанії на Острові Принца Едварда 24 травня 2004 року.
[13] Богдан Сікора, Російська Економічна Експансія в Україні. Київ, 2003 (див. розділи присвячені перспективам розвитку: стор. 338, 465-466, 472-473).
[14] Ернст Заграва, Глобалізація і нації. Київ, 2002, та інші: http://www.geocities.com/ukrexlibris2002/zahrava/
Немає коментарів:
Дописати коментар