22 лип. 2012 р.

Безробіття в Україні

17.07. 2012, Український тиждень

В Україні кількість безробітних у червні зменшилася на 18 тис. осіб

У червні офіційний рівень безробіття знизився на 0,1% до 1,6%. Про це повідомила Державна служба статистики.
За даними Держстату, на 1 липня 2012 року в Державній службі зайнятості було зареєстровано 447 тис. безробітних. Натомість, станом на 1 червня в Держслужбі зайнятості  на обліку перебуває 465 тис. безробітних.
Кількість безробітних, які одержали державну допомогу в червні, становила 329,4 тис. людей, середній розмір допомоги на одного безробітного в цьому місяці - 945 грн.

Нагадаємо, у травні офіційний рівень безробіття зберігся на рівні квітня і становив 1,7%.

Між тим, за даними Міжнародної організації праці, які вона оприлюднила у травні, кількість безробітних в Україні становить близько 1,7 млн громадян. Раніше віце-прем’єр Сергій Тігіпко заявляв, що молодіжне безробіття в Україні сягає 20%.

Джерело

ВВП не завжди дає надійну оцінку добробуту

Джон Лукас , Український тиждень

Зростання – не ідеальне поняття. Воно вимірюється валовим внутрішнім продуктом (ВВП), який у процесі детальнішого аналізу розпадається на фактори, що не дають правильної картини економічного чи соціального добробуту.

Політики поклоняються зростанню, гадаючи, що воно здатне вирішити всі проблеми: на їхні заслуги списують розвиток економіки і їх же картають за його брак. Затяті захисники довкіл­­ля часто дотримуються протилежного погляду, демонізуючи зростання як силу, що руйнує світ природи, та з ностальгією згадуючи давні часи, коли людина, ще до того як її загнали до понурих і темних заводських пащ, жила собі тихим сільським життям. Помиляються і ті, і інші. Зростання – поняття не без недоліків, його не варто ідеалізувати, але поки відбувається в розумних межах, не завжди несе зло. Зрештою, в минулому воно здебільшого давало позитивні результати, хо­­ча нині, схоже, настає кінець епохи, коли зростання являло собою те, чим хотіли бачити його ми. 



Зростання – не ідеальне поняття. Воно вимірюється валовим внутрішнім продуктом (ВВП), який у процесі детальнішого аналізу розпадається на фактори, що не дають правильної картини економічного чи соціального добробуту. Під час визначення ВВП набуває наукового статусу, який в аргументації може пропонуватися як беззаперечний факт на кшталт того, як колись збільшення маси тіла вважали доказом того, що молоко, яке дітям давали у школі, зміцнювало їхнє здоров’я. Але до цифр в економіці завжди треба ставитися обережно. Вони вимірюють те, що вимірюють, але наскільки це доцільно – інше питання. Про ненадійність ВВП як показника добробуту свідчить простий приклад: зрос­­тання частково можна було б забезпечити, зокрема, зобов’я­зав­­ши чоловіків платити дружинам за готування, прибирання і сексуальні послуги, а дружин своїм благовірним – за оренду житла і виконання чоловічої роботи в домі.


Це припущення підтверджують і менш химерні приклади. Містер та місіс Джонс ідуть на пенсію і переїжджають до села, де вона працює безоплатно в Добровільній жіночій службі. Після зміни влади її службу переводять на оплачувану основу. Щоб компенсувати додаткові видатки, довелося підвищити податок на дохід фізичних осіб. Пенсії в містера Джонса тепер не вистачає, але дефіцит компенсується за рахунок додаткового заробітку його дружини. Фінансова ситуація для родини не змінилася, але ВВП зріс, оскільки жінка тепер працює на роботі, що приносить дохід.


Місіс Сміт – пацієнтка похилого віку, якій раніше доводилося їхати автобусом до лікарні, щоб отримати повторний рецепт на ліки, йти до аптеки, повертатися назад, а наступного дня забирати виготовлені препарати. Тепер вона телефонує до лікарні, там друкують рецепт, медпрацівник його підписує і надсилає до аптеки. Наступного дня медикаменти місіс Сміт уже чекають на неї. ВВП зменшується, хоча людям живеться краще.


У Девіда Юма був невеликий дохід. Він міг би заробити більше, влаштувавшись на опла­­чувану роботу, але вирішив жити скромно у філософських роздумах. Якби він пішов працювати, ВВП збільшився б, але кому від цього було б краще? Ані йому, ані нам.


Лікарні багатьох студмістечок співпрацюють з університетами, сприяючи розвитку навчання та досліджень. Однак ніхто не стежить, для чиїх потреб – університетських чи лікарняних – використано, наприклад, ксерокс. Якби задля повної прозорості вівся абсолютно точний облік і медзаклади та виші виставляли одне одному рахунки за кожну послугу чи предмет, ВВП збільшився б, але розвиток освіти і науки припинився б. Зрештою, валовий внутрішній продукт можна було б підвищити, якби всім компаніям довелося розбитися на підрозділи, кожен із яких оплачував чи одержував плату за кожну надану чи отриману послугу.



ВВП не є надійним вимірником добробуту, але це показник економічної діяльності. Якщо відбувається економічна операція, від неї виграють обидві сторони. Відтак напрошується висновок: що більше їх проводиться, то краще. Часто так і є. На початку ХХ сторіччя в кожному селі чимало фермерів багато працювали на полях і біля худоби. Сьогодні руки землеробів і доярок замінили трактори та доїльні апарати, а господарям вистачає кількох добре оплачуваних робітників. Стара сільська економіка давала роботу всім і спільну радість, коли збирали урожай, однак плоди праці доводилося розділяти поміж багатьох людей, а землероб в обмін на важкий, виснажливий труд, який із часом перетворював когось на немічного, а когось і на покаліченого, отримував мізерну плату. Сучасна ферма, безперечно, залежить не лише від робітників, а й від тих, хто випускає трактори, постачає дизпальне, виробляє добрива і виводить нові види пшениці. Але навіть за цих умов претендентів на частку надходжень від виробництва продукції значно менше. Попри свої численні вади, економічне зро­стання зробило нас заможнішими від наших предків. Сучасне життя не таке важке і довше порівняно з тими часами, коли люди не мали змоги користуватися якимись своїми особливими вміннями, а натомість отримувати товари і послуги від далеких постачальників.


Не одне століття економічне зростання було рушієм покращень. Таким воно може залишатися і сьогодні, хоча насправді так є не завжди. Якщо я затримуюся на роботі, продаючи страхові поліси, то мені залишається менше часу на родину, відпочинок у пабі чи крикет із друзями. А іноді ці неекономічні види заняття доцільніші за економічні, які їх замінюють. І річ не тільки в тому, щоб десь потусуватися, а радше в соціальному єднанні. Я хочу мати і родину, і друзів, і колег, і компаньйонів, і партнерів так само, як магазини, покупців, постачальників, працедавців та працівників. Гроші дають мені змогу займатися будь-яким бізнесом у будь-якій сфері з людьми, з якими в мене дуже мало спільного, але я не хочу таким чином віддаляти від себе своїх найближчих і найрідніших. Адже сенсу моєму життю додають не гроші й не якісь абстрактні стосунки, які я маю завдяки грошам, а безпосередні розмови з тими, хто мені небайдужий, і те, що ми разом робимо.


Ми повинні поставити економічну діяльність у контекст решти форм соціальної діяльності, як і багатьох інших цінностей хорошого життя. Отримувати і витрачати гроші важливо, але це не головне. Хоча переважно що більше я витрачаю, то більше маю з того, що хочу, а відтак мій добробут поліпшується. Однак це теж означає, що з часом мені доведеться заробляти ці кошти, а отже, треба буде працювати. І хоча не кожна робота створює незручності, логічно припустити, що бути найманим працівником, власне, і є незручністю, саме тому за неї платять. Що більше зростає економічна активність, то більше грошей зможемо витратити, але й працювати доведеться більше.


Багато хто готовий на це, але то є особистий вибір, і завжди будуть люди, котрі в якийсь момент вирішили, що хочуть жити інакше. Хтось скоро виходить на пенсію, інші вдаються до дауншифтингу, міняючи добре оплачувану роботу у великому місті на значно менш прибуткове заняття, якому вони можуть присвятити себе в тихому селі. Кількість останніх, схоже, зростає. Можливість заробити на якісь статусні речі залишається привабливою, але від купівлі четвертого широкоформатного плазмового телевізора втриматися не так уже й важко. Цілком можливо, що не лише деякі люди, а й цілі народи у зрілих економіках перенасичуються споживчими товарами. Відтак баланс між економічною та іншими видами діяльності зміщується.

Джерело

Як викоренити корупцію


Джон Лукас,  Український тиждень

Верховенство права – це основа хорошої конституції, але часто його хибно розуміють. Якщо чиновники ліниві, непрофесійні, нечесні й корумповані, звичне життя стає небезпечним, зникають довіра, стимули до підприємництва і процвітання.


День за днем я живу, сподіваючись, що міліціонер не вимагатиме в мене хабара за невиписаний штраф, коли перейду вулицю в недозволеному місці; сиджу собі тихенько, аби тільки податківець не запитав у мене про начебто несплачені збори; не модернізую своєї ферми, боячись, що її забере кум губернатора; іноземці відмовляються інвестувати в країну, розуміючи, що не знатимуть, кому давати хабарі й за що. Без верховенства права суспільство приречене на зубожіле племінне існування, як у доісторичні часи.


Верховенство права захищати непросто, бо йому взагалі важко дати визначення. Ми певні, що судді не повинні брати хабарів, але від явного «золотіння ручок» до добре прихованих способів тиску, не зовсім законних, але визнаних невід’ємними супутниками ефективного урядування, веде слизька похила доріжка. Незрозуміло, де проводити межу між одним і другим, а це постійно спонукає до розширення цієї сірої зони – і протистояти такому тискові досить важко.


Природно почати з того, що закони слід прописувати й публікувати. Тоді кожен може їх прочитати і знатиме, як діяти. Але сам факт їх написання не необхідний і недостатній. У давній Ісландії, наприклад, вони не існували як манускрипти – їх переказували на щорічному зібранні з пам’яті. І навпаки, перші прописані в Афінах Драконові закони бачаться надміру суворими. Сучасне законодавство можна так само критикувати – не лише за невиправдані обмеження, а й за привілеї, які воно дає одній групі інтересів, представленій ефективним лобі, порівняно з іншими, які просто шукають рівних умов.

НАВІЩО ПОТРІБЕН ЗАКОН?
Здебільшого виною тут наше розуміння закону. Від грецьких філософів і римських правників ми успадкували вчення про право, яке можна назвати «теорією великого кийка». Закони створені для того, аби запобігати й карати визначених порушників, яких не може стримати нічого, окрім сили примусу. Єдина альтернатива законові джунглів полягає в наявності правителя з монополією на застосування такої сили, чиє слово є законом: Quod placuit principi legis vigorum habet («Чого бажає повелитель, те має силу закону»). На противагу такому небезпечному всевладдю однієї особи виникли перші середньовічні теорії природного права, а потім теорії договірного устрою, які не так давно сформулював Джон Роулз у своїй книжці «Теорія справедливості». В обох підмічені важливі аспекти, але жодна з них не є самодостатньою. Природне право ґрунтується на раціональності людини. Ми наділені розумом, тож можемо вирішувати, що правильно, а що – ні. Але навіть якби я був максимально розумним і високоморальним, одному мені не завжди вдавалося б визначити, що слід робити. Керуючись тільки власною логікою, я не втямив би, що у Британії маю їздити лівою стороною дороги, а в Європі – правою. Чимало складових буденного життя схожі на правила дорожнього руху: вони залежать від колективного вибору, який часто формується поступово – за певний період. Керуватися слід не лише тим, чим наділила нас природа, а й чутливістю до свого соціального оточення. Теорії договірного права, своєю чергою, не формулюють реалістичних умов для потенційних домовленостей, які вони передбачають, а ґрунтуються на тому принципі, що уряд існує для тих, ким він керує, і водночас уповноважені до правозастосування не мають права приймати рішення на власний розсуд, а повинні добросовісно виконувати тільки ті обов’язки, які належать їм за посадою.


Насамперед закон – це не інструмент примусу, покликаний обмежити злісних порушників, а спільне розуміння того, як можна вирішувати суперечності. Справжнє застосування примусової сили потрібне не так часто. Важливе знання того, що такий інструмент наявний, коли не діє решта, але зазвичай достатньо самого судового рішення, до якого додається засудження небажання дотримуватися правил із боку інших членів суспільства. Загальне право дає нам змогу визначати різні регули, дотримання яких передбачає верховенство права. Ми вимагаємо їх застосування без страху чи упередженості.

Судді мають бути незалежні від будь-яких інших гілок влади, аби знати, що не постраждають, прийнявши рішення не на користь протеже когось із уряду і об’єктивно судячи всіх учасників процесу, хоч би якими були матеріальні чи особисті зацікавленості. Але ми йдемо далі: якщо закон – це спільне надбання соціуму, спрямоване на вирішення спорів, останні слід урегульовувати, керуючись обставинами конкретної справи, а не інтересами держави, які не мають із нею нічого спільного. Нічого протизаконного в тому, аби вирішити, що одна людина повинна померти заради блага інших, немає, але це недостатня причина засуджувати до страти. Верховенство права передбачає не лише відсутність корупційної складової в судових рішеннях, а й прийняття їх без урахування державних інтересів. Британці лютують, коли їхніх співгромадян екстрадують до США, аби висунути їм кримінальні звинувачення за скоєні дії, які у Сполученому Королівстві не визнано злочинами. Безперечно, в офіційного Лондона можуть бути підстави для підігравання Вашингтонові, але це не виправдовує передачі британського громадянина іноземній юрисдикції за скоєне ним у країні, де цієї дії криміналом не вважають. Це аж ніяк не означає, що законодавство не має враховувати державних інтересів. Можна забирати чоловіків до армії і посилати їх на смерть для захисту держави. Державну зраду завжди вважали злочином. Чимало законів сформульовані, щоб захищати громадськість. Однак це закони, а не прикриття засобів тиску для вигідного застосування їх у конкретних випадках.


Сучасні мислителі часто стверджують, що норми стають законами, якщо їх запроваджує законодавчий орган. З огляду на загальну історію права це твердження помилкове. Звичай і суспільна мораль віддавна визнані як одне із джерел закону. Але ще один, вагоміший аргумент додає поняття свободи. Закони, створені відповідним органом, – писані; їх може прочитати кожен, а отже, дізнатися, що дозволено і що можна робити, аби не вилетіти з площини законності. Така людина має свободу, якої звичайні члени суспільства часів до Драконових законів не мали. Якщо не заборонити суддям вигадувати власні закони, громадянин не знатиме свого становища й не матиме змоги впевнено планувати собі майбутнє. Однак позбавляти суддів будь-якої свободи теж непрактично. Така спроба була у випадку Кодексу Наполеона, але вона провалилась: аби керуватися прописаним словом, суддям доводиться тлумачити його. А щоб точно знати, що можна робити, а чого ні, хитрунам, які хочуть зійти із законного шляху, доведеться радитися з юрисконсультом, який глибоко опанував (часто заплутане) слово закону, опрацювавши величезну кількість прецедентів, і знає, щó воно означає в різних поворотах справи. Пересічний громадянин може поверхово знати закон і розуміти, як виплутатися з халепи, але якщо хоче балансувати на межі дозволеного, без кваліфікованого провідника йому не обійтися.


ЩО ТАКЕ МОРАЛЬ?
Другий аргумент на користь того, що мораль не варто перетворювати на джерело закону, полягає в розумінні її природи. Вона відрізняється від закону. Іноді ми кажемо: «Має ж бути якийсь закон проти цього!» – і виправдано це тільки тоді, коли його немає. Є чимало практичних підстав не вважати порушення злочином – як-от, сума, в яку державі обходиться забезпечення дотримання законів, чи намагання уникнути шантажу. Однак особиста покора є особистою, і нав’язувати її іншим через закон не слід.


Я можу віддати власне тіло на кремацію чи медичні експерименти; роздарувати своє майно бідним; присвятити життя допомозі нещасним у йоганнесбурзьких нетрях і вважати все це своїм призначенням, але я не маю змушувати інших чинити так само. Відтак з’явилося твердження, найяскравіше виражене Джоном Міллем, а згодом Гербертом Гартом, про чіткий поділ між мораллю й моральністю і про те, що заборонити будь-яку поведінку можна лише на одній підставі – її здатності нашкодити ще комусь, а факт її неправильності взагалі не має значення. Аргументи Мілля не витримують критики: поняття «шкоди» надто розмите, аби мати якусь вагу, і якщо дослідити його глибше, виявиться, що воно містить моральні оцінки. Але його судження мають застерегти нас від надмірного вчитування в суспільну мораль. Ми повинні залишати простір, у якому різні люди могли б реалізовувати свої різні призначення, даючи чималу свободу, яка сприятиме процвітанню свободи духу.


Однак значна свобода – це не вседозволеність. Ця проблема постала 1961 року, коли такий собі пан Шоу видав довідник повій. На його захист можна сказати, що в Англії немає закону, який конкретно забороняв би публікацію таких довідників, хоча є чимало інших, котрі забороняють придбання таких речей. Попри це, суд визнав його винним, посилаючись на прецеденти, в яких суспільна мораль слугувала джерелом закону. Моральні принципи Шоу могли відрізнятися від загальних, але це не давало йому права відкидати суспільну мораль. Свобода теж не стала достатнім аргументом: те, що він учинив, суперечило загальному змістові закону. Видавець спробував скористатися прогалиною в законодавстві, але невдало.


Закон – це не те саме, що мораль, але вони разом зі звичаями і традиціями є системою, яка уможливлює колективне життя. Шлях розвитку закону, який часто охоплює і його, і звичаї (хоча й не однаковою мірою), переважно нечіткий, але загалом достатньо зрозумілий, аби відокремити міркування, які слід враховувати під час прийняття судових рішень, а які ні. Ми знаємо, чого вимагає верховенство права. Складність полягає в його реалізації. Британії і Америці це вдалося, тому що у новий час там було чимало людей, від природи наділених незалежним мисленням і сильним відчуттям справедливості, тож на суддів, колись звільнених від контролю, можна було покластися в об’єктивному тлумаченні й застосуванні законів. Згодом вікторіанська доба виховала чиновників, готових служити інтересам суспільства, які, попри інші помилки, залишалися чесними й некорумпованими. Однак Індійській цивільній службі та Колоніальній службі не вдалося достатньо міцно прищепити такого ставлення, тож більшість колишніх колоній Британської імперії поглинула корупція, яка стала однією з основних причин їхньої бідності й відсталості. Велике питання там, та й будь-де полягає в тому, як викоренити корупцію і встановити верховенство права, маючи обмежені ресурси.


ЯК ЗАПОБІГТИ КОРУПЦІЇ?
Хоча самі по собі люди готові стати на бік власної корумпованості, в інших вони її не сприймають. Громадська думка настроєна проти корупції. Останньої завжди не схвалюватиме більшість, хоча будуть і винятки. Громадська думка – це потужний профілактичний засіб за умови, що вона виникає на ґрунті достатньої поінформованості. Прозорість забезпечує поширення інформації і стає можливою за малих масштабів: у менших організаціях менше можливостей для приховування, а колеги, які працюють пліч-о-пліч, завжди швидше помітять, що діється. Та найважливіше те, що нереально дати хабара людині, яка продає власний товар чи послуги, скажімо, сантехніку, яка приходить полагодити щось удома, адже будь-яка сума, сплачена їй, буде не хабарем, а цілком законною додатковою платою, оскільки працює вона сама на себе. Економіка малого бізнесу передбачає менше можливостей для корупції і водночас створює сприятливіше середовище для чесного підприємництва. Отже, що менше, то краще. Зокрема, це стосується й державного втручання, хоча такий принцип суперечить намірам політиків, котрі хочуть, аби всі бачили, які вони активні. Однак у будь-якому суспільстві, де бракує порядних і свідомих людей, необхідно дозувати апетит на наявність державних чиновників, аби нечисленні чесні претенденти опинялися там, де вони найпотрібніші. Британські судді і є, і визнані некорумпованими, бо їм добре платять, і призначають їх мало не назавжди. Цього може бути недостатньо, але це непоганий початок. Однак їх небагато, і навіть якщо зменшити державний апарат, потрібні інші чиновники, аби видавати дозволи, збирати мито й виконувати інші функції, з якими може впоратися тільки держава. Як запобігти корупції серед її чиновників, якщо вибирати їх треба із суспільства, що загалом корупції не схвалює, але на індивідуальному рівні не обов’язково є максимально чесним?



Корупція, будучи відхиленням від прямого шляху, прогресує за певний період, тож її розвиток можна перервати вчасними змінами. Якщо посадовців раз по раз перетасовувати, наступник не відразу дістане зручні зв’язки свого попередника, якими обростає службовець, котрий іде на іншу посаду. Спочатку йому доведеться діяти обережно, бо ж якщо він покаже, що нечистий на руку, не тій людині, про це дізнаються всі, й халепи не уникнути. Тож найбезпечніша в цьому випадку пряма вузька стежка. А доки він виявить, у кого можна без страху вимагати «на лапу», йому час буде переходити на іншу посаду.


Ще один помічний засіб – перестраховування. Якщо функцію державної перевірки доручити двом, улазити в якісь сумнівні оборудки небезпечно буде кожному з них, адже другий завжди уважно стежитиме за тим, що робить перший, і жоден не зможе скоїти чогось так, щоб інший не помітив. Якщо одного чиновника брати зі службовців, знайомих із роботою, а другого – з іншого відділу, з’являється додаткова перевага: усталені практики відповідної служби – й не лише корупційні – проходять ретельну перевірку і в результаті часто очищуються від зайвого й неефективного.


Третім засобом є вимога про оприлюднення інтересів. Поширити сувору норму щодо самоусунення від справи за наявності зв’язку з будь-якою зі сторін, яка діє для суддів, на всю діяльність чиновників неможливо, адже часто їм необхідно знати громадян, із якими вони мають справу. Але якщо вони оприлюднюють наявність такого інтересу, це вже є сигналом, який попереджає всіх, що небезсторонність може збити чиновників із правильного шляху, або врешті приводить їх на хибний, якщо виявиться якась зацікавленість, котру вони забули задекларувати.


Такі заходи допомагають перетворити несхвалення більшістю корупції на потужні санкції проти неї. Але й вони не завжди діють. Влада схильна до корумпованості, а політика – це і є влада. І завжди буде тиск згори, що вимагатиме змінити правила на користь друзів тих, хто біля керма, й «переверховенствувати» право їм на користь. Захід у цьому плані не менш уразливий, ніж Схід. Британія і Америка люблять позиціонувати себе як приклад ґладстонівської чесності. Однак Сполучене Королівство ще тільки розкриває для себе масштаб кумівства на Даунінґ-стрит, 10 (у резиденції прем’єр-міністра), а призначення суддів до Верховного суду США дедалі більше стає справою політики.

ПРО АВТОРА
Джон Лукас – британський філософ. Народився 1929-го. Закінчив Оксфордський університет, де й викладав 36 років, до виходу на пенсію в 1996-му. Автор численних праць із філософії математики, філософії науки, філософії релігії, політичної філософії тощо. Найвідоміша його робота «Розум, машини та Ґедель» (1959), у якій він переконує, що машина Тюрінґа не може представляти людину-математика, й відкидає обчислювальну теорію. Член Британської академії. Основні праці: «Приципи політики» (1966), «Концепція імовірності» (1970), «Свобода волі» (1970), «Природа розуму» (1972), «Трактат про час та простір» (1973), «Демократія та участь» (1976), «Про справедливість» (1980), «Майбутнє» (1989), «Часопростір та електромагнетизм» (1990), «Відповідальність» (1993), «Етична економіка» (1997), «Концептуальне коріння математики» (1999), «Розум і реальність» (2006). Джон Лукас також допоміг заснувати Оксфордську споживчу групу й був її першим головою.

18 лип. 2012 р.

Дерибан бюджетних коштів триває

Влада приховує перерозподіл бюджетних коштів на користь близького до неї бізнесу

14 липня 2012Ілона Заєць , Український тиждень

Скориставшись зосередженням уваги суспільства на мовному законопроекті, парламентська більшість 4 липня ухвалила закон, яким передбачено виведення з публічної площини тендерів держпідприємств, які проводять не за бюджетні гроші.

Голосування відбулося без попереднього обговорення після хвилинної доповіді регіонала Олексія Плотнікова. Законопроект № 9634 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань державних закупівель», розроблений Кабінетом Міністрів, передбачає скасування незворотності закупівлі держпідприємствами товарів та послуг через процедуру тендерних торгів у випадках, коли розрахунок передбачено за власні обігові, а не бюджетні гроші.

ЦІНА ПИТАННЯ
Які наслідки ці законодавчі зміни матимуть для економіки? Йдеться про суму понад третина трильйона гривень, які торік торгувалися через офіційні тендерні процедури. Зокрема, за даними міністра фінансів Валерія Хорошковського, 2011 року відповідно до процедури державних закупівель було витрачено 400 млрд грн і укладено 110 128 договорів. Для порівняння: видаткова частина держбюджету-2011 становила 332,8 млрд грн, але більш як дві третини з цих грошей – зарплати бюджетникам, соціальні виплати та обслуговування держборгу. Так, касові видатки соціального спрямування за загальним фондом державного бюджету 2011 року становили загалом 228,5 млрд грн. Відтак менше 100 млрд були «освоєні» через тендери. Тому статус «небюджетних» грошей у держзакупівлях торік мали близько 300 млрд грн із тих, що пройшли через тендерні процедури. Відтепер, коли закон буде підписаний президентом, цю суму освоюватимуть у тіні, без публічних оголошень про тендери чи взагалі без конкурсної основи.

Що це означає для держпідприємств, суб’єктів господарської діяльності? Фактичну відсутність суспільного контролю у використанні обігових коштів. Інакше кажучи, їхні піарники зможуть зекономити гроші на так звані інформблоки, чи, навпаки, агітаційні кампанії зі спростування критики або ж відбілювання репутації своїх босів.

Сьогодні ми бачимо, як ДУС закуповує фрукти-ягоди по 600 грн за кілограм, харківська влада встановлює в метро лавочки за ціною автівки вітчизняного виробництва, на АЕС замовляють лексуси «як запоруку ядерної безпеки». Не кажучи вже про устаткування із накрутками в 300–500%, консалтингові послуги чи програмне забезпечення за 10–25 млн грн, якого ніколи не буде впроваджено, тощо. Сьогодні ми це бачимо й часом можемо навіть надіслати запити до КРУ або ГПУ з проханням з’ясувати, куди йдуть державні гроші. І навіть отримати відповідь. Адже фірми-постачальники, хоч і наповнюють держскарбницю, як і ми, пересічні платники податків, але отримують свої прибутки за наш рахунок. Бо ми є споживачами послуг державних підприємств, і нам має бути цікаво, за яким призначенням витрачають суми, які ми сплачуємо згідно з тарифами. Однак завтра це бачитимуть тільки сотні уповноважених, яких триматимуть на ланцюжку.

Інший момент. Законом обмежено функції контрольно-ревізійної служби (КРС), головним завданням якої є здійснення державного фінансового нагляду за використанням і збереженням державних грошових ресурсів. По-перше, з функціоналу КРС прибрано дозвіл проводити перевірку державних закупівель на всіх стадіях. Відтак запобігти зловживанням ревізійники не зможуть – мусять лише констатувати порушення за фактом. По-друге, відтепер порядок, кого, коли і як перевіряти, встановлюватиме не згадана служба, а Кабінет Міністрів. Щось у цьому справді є. Наприклад, навіщо давати нові важелі КРС, якщо ними можна оперувати вручну. А інформація про майбутню перевірку, ба навіть перенесення її на зручний час може дорого коштувати як у прямому, так і в зворотному сенсі. Зауважимо також, що вказані обмеження ніяк не зменшують можливості використовувати КРС як репресивний орган.

Звісно, жоден закон не перетворить зарегульованої економіки на конкурентну, хоч би й той, що встановлює обов’язковість тендерів на будь-яку масштабну закупівлю. Однак прозорість ведення торгів зумовлює ширші можливості для зацікавлених. Наприклад, перспективу оскаржити процедуру в судовому порядку. Наразі, хоч би які сталися зловживання в тендерному процесі, за новою редакцією закону про держзакупівлі буде знищено навіть спроби створення в країні конкурентного ринку.

Що означають ці нововведення для замовників торгів? Тобто для держпідприємств. Окрім можливості приховати їх від допитливих, є ще й інший безперечний «позитив» – це скасування процедури оскарження невдоволеними, що в разі несумлінних потенційних підрядників могло затягти процедуру закупівлі устаткування, або вкрай необхідних послуг на місяці, якщо не на роки. Але ж не всі переможені є несумлінними, чи не так?


КОНСТРУКТИВНА СКЛАДОВА?
На сьогодні зарегульована й законодавством, і внутрішніми правилами держпідприємств процедура торгів штучно створила ситуацію, коли замовник має платити більше, бо виробникові бракує часу й натхнення брати участь у тендерах, що можуть тривати роками. Відтак більшість продукувальників та посередників, використовуючи законодавчі можливості, змовляються за ціновими показниками. Сформована тендерна псевдоконкуренція, коли на відкритих торгах між собою нібито змагаються півдюжини дилерів і дистриб’юторів одного заводу-виробника. Їхня функція – лише створювати завищену ціну. Саме за її рахунок отримують хабарі (відкати) і замовник, і виробник. З редукціону тендер перетворився на аукціон.

Понад те, в упертій боротьбі за прозорість тендерів процес обріс такою кількістю регуляторних норм і правил, що часом нівелюється сама ідея: перемогти повинна насамперед якість, і тільки потім – ціна. А щоб контролювати якість у межах торгів – потрібен високий фах. Отже, часто-густо маємо сьогодні ситуацію, коли хвіст виляє собакою: тендерний комітет і фінансовий блок підприємства диктують умови роботи технарям. Якби скасування тендерів знищило й цей дисбаланс у діяльності виробничих підприємств – було б непогано. Щонайменше це дало б економію коштів за рахунок розформування власне тендерних комітетів, де подекуди працює кілька десятків людей на підприємство. І не на саму зарплату.

Утім, цей примарний позитив можна було б узяти до уваги, якби керівників підприємств призначали з метою їхнього (підприємств, а не керівників) фінансового та виробничого розвитку. А не з огляду на партійну чи родинну близькість. На сьогодні це навіть гіпотетично не бачиться можливим, принаймні через процедури держрегулювання.

Міністр економрозвитку і торгівлі Петро Порошенко наполягає на тому, що більшість держпідприємств (за його даними, близько 1200) має бути приватизовано. Це на сьогодні реальна можливість стимулювати керівників до праці за ринковими законами, а не за родинно-клановими інтересами. Однак пан Порошенко вже виступив із заявою, що для підприємств-монополій, які не можуть бути приватизовані, має зберегтися відкритість і прозорість закупівель. Але, цікаво, у який спосіб, якщо закон це питання обходить? Причому розробляло його якраз міністерство Петра Олексійовича.

Звичайно, прозорість процедури закупівель не виключає нецільового використання коштів, особливо в українських реаліях. Інакше не було б сьогодні резонансних «вишок Бойка», цікавинок про «золоту» сувенірку, яку придбають держмонополії, вдвічі й більше розбухлих бюджетів на підготовку до Євро-2012, мільйонних витрат на «замовні» статті й телесюжети тощо. В ГПУ накопичилося чимало справ про нецільове витрачання коштів до ухвалення аналізованого в цій статті закону. Проте безконтро­льність витрат створить умови для зростання масштабу проблеми й позбавить громадськість можливості контролювати порушення, а причетних до них чиновників – необхідності остерігатися суспільного розголосу зловживань.

Скандальні держзакупівлі, які викликали суспільний резонанс завдяки поки що відкритій процедурі проведення тендерів.

ПОКРАЩЕННЯ АЛЬТКОМУ
Будівельна фірма, яку ЗМІ пов’язували з віце-прем’єром з інфраструктури Борисом Колесніковим, стала справжнім символом держзакупівель по-регіональному. Загалом Альтком від 2008 року, здебільшого «для підготовки до Євро», дістав підрядів на 11,68 млрд грн, із них понад половину – 2011 року. В червні 2012-го він отримав 471,34 млн грн на будівництво шляхів у Полтавській області, водночас вартість одного кілометра дороги мала б перевищувати 30 млн грн. А в липні, по завершенні свята футболу, стало відомо, що Нацагентство з проведення Євро надасть цій фірмі 140 млн грн на будівництво в Донецькому аеропорту за безтендерною процедурою, яку використовували для підготовки до чемпіонату.

«ВИШКИ БОЙКА»
У березні 2011-го Чорноморнафтогаз купив за $400 млн плавучу бурову установку для видобутку вуглеводнів на шельфі Чорного моря. Як установили ЗМІ, це на $150 млн дорожче, аніж середня ціна такого обладнання у світі. Пізніше було придбано другу вишку за тією самою ціною. Латвійська фірма, що їх продала, самоліквідвувалася в січні 2012 року.

«Євродороговкази»
До проведення чемпіонату Європи з футболу українські міста прикрасили пластикові вивіски та дороговкази зі світлодіодами. При цьому метро Харкова закупило такі світляні таблички по 8,5 тис. грн за штуку, а без світлодіодів – по 5 тис. грн. У Києві 120 дороговказів для туристів придбали в середньому по 15 тис. грн, а в Донецьку вони обійшлись по 9 тис. грн за штуку.

«Книжки Хорошковської»
У березні 2012 року Міносвіти закупило низку підручників для шкіл з іноземними мовами навчання у видавництва, що виявилось єдиним учасником тендера. Посібники української для молдавськомовних діточок обійшлись бюджету по 496 грн 75 коп за екземпляр, «Математика» для польськомовних – по 506 грн за примірник, а «Українська мова» для них-таки – по 647 грн 9 коп. Серед авторів книжок була мати першого віце-прем’єр-міністра України Ольга Хорошковська.

«Золота малина»
На початку червня 2012 року держпідприємство «Гарант-сервіс», що обслуговує офіційні заходи вищих органів влади, закупило на 2,6 млн грн фруктів, ягід та овочів для їдалень Адміністрація президента та банкетного залу Верховної Ради. За даними «Вісника держзакупівель», черешня обійшлась у 63 грн за кілограм (імпортна – 204 грн), манго – 408 грн, чорниця – 576 грн, а малина – 672 грн.

ПЕРЕБІР
Показовий випадок, коли скандал у ЗМІ призвів до скасування гігантської сумнівної закупівлі, стався у серпні 2011 року. Тоді Держземагентство відмовилось від угоди з ТОВ «Інвестеко» про придбання пластмасових знаків для розмежування земельних ділянок. Сума угоди мала становити 4,9 млрд грн, а вартість кожного із 50 млн вказівників аж 98 грн.

Джерело

17 лип. 2012 р.

Рецесія в Україні

13 липня, 2012, Дмитро Калинчук Український тиждень 

Статистичні дані свідчать, що в Україні набирають обертів кризові тенденції, які найближчим часом можуть вкотре вилитися у «неочікувану» кризу. Проте уряд демонструє вдаваний спокій і намагається переконати громадян, що «проблеми тимчасові і незабаром все налагодиться».

Уже в І кварталі (за який є дані) валовий внутрішній продукт (ВВП) України зріс лише на 1,8% порівняно із відповідним періодом минулого року. Тож закладений у цьогорічний бюджет показник зростання у 3,9% може бути досягнутий хіба що за неочікуваного стрибка у наступних кварталах. Проте два місяці ІІ кварталу свідчать, що для нього не те що немає підстав, а показники у більшості галузей економіки навіть продовжують погіршуватися. Переробна промисловість України за перші 5 місяців 2012 року зменшила обсяги виробництва на 0,4%, а загальну статистику по індустрії рятував видобуток корисних копалин. Причому очевидною є похила динаміка не лише в зорієнтованих на експорт галузях, а й у тих, які працюють майже виключно на внутрішній ринок, що робить ситуацію особливо небезпечною.

Зокрема в металургії, продукція якої 2011-го становила 32% українського експорту, падіння виробництва за підсумками перших п'яти місяців року сягнуло 1,6% (тут і надалі наведені дані порівняно з відповідним періодом попереднього року). Тоді як в нафтопереробній – 32,3%, легкій промисловості – 9,7%, меблевій – 9%, деревообробній – 5%, целюлозно-паперовій – 3% та фармацевтичній промисловості – 0,4%. Зростання обсягів виробництва наразі продовжують демонструвати лише хімічна (12,6%), машинобудівна (2,2%) та харчова промисловість (0,3%). В сільському господарстві поки що спостерігається мінімальне зростання (1,5%), проте воно швидко обернеться різким спадом у разі справдження одностайних прогнозів щодо різкого зниження цьогорічного врожаю зернових. Обсяги будівництва зросли лише на 0,3%. Тоді як обсяги перевезень вантажів і пасажирів суттєво зменшилися (на 3,4 та 4,4% відповідно).

ПОДВІЙНИЙ УДАР
Традиційно причиною погіршення ситуації в економіці країни експерти називають загальносвітові економічні тенденції. «Затяжна боргова криза в Європі та підвищення ризиків виходу Греції з єврозони формують негативні очікування споживачів, а значить, внутрішній ринок ЄС залишатиметься слабким. У свою чергу, це негативно позначиться і на експортоорієнтованій українській економіці», – каже Віталій Ваврищук з інвестиційної компанії Concorde Capital. Ще більш категоричний в оцінках завідувач кафедри стратегічного управління економічним розвитком ДонНТУ академік Олександр Кендюхов: «Цього року прогнозують входження України в другу хвилю світової економічної кризи, яка може розпочатись наприкінці року». Користаються із цих пояснень і спікери фінансово-економічного блоку у владі. Зокрема, керівник групи радників голови Нацбанку Валерій Литвицький нарікає, що «зміна зовнішнього попиту карколомна», мовляв, торік за чотири місяці експорт товарів і послуг зріс на 37,3%, а цього – лише на 3,5%.
Справді, непевна ситуація в країнах, що є найбільшими торговельними партнерами України, не може не вплинути й на нашу економічну ситуацію. Єврокомісія прогнозує за підсумками року рецесію у сімнадцяти країнах Європи. Чехія, Нідерланди, Італія, Іспанія та Велика Британія вже зараз оголосили про технічну рецесію. Погіршується ситуація і в Китаї, де помітними є ознаки кризи іпотечного кредитування, яка уже зараз призвела до падіння темпів будівництва житла і зменшення споживання конструкційних матеріалів, а також загального охолодження економіки. Гальмування економічного зростання відбувається в Росії.
Проте списувати всі проблеми на ситуацію у світі означає всього лише ховатися від відповідальності за прорахунки власної економічної політики. А їх у владі, якщо й намагаються шукати, то зазвичай зовсім не там, де слід.
«Ми були занадто несміливими, щоби стимулювати економіку і не надто перейматися тим, що буде дефіцит бюджету, що інфляція буде більшою, ніж нам хотілося б, не сильно перейматися, тим чи буде в нас програма з МВФ», – зазначив Валерій Литвицький. «Ми все ще не навчилися ефективно освоювати бюджетні кошти», – додає Ярослав Жаліло, перший заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень при президентові України.

Але ж річ зовсім у іншому. Наприклад, у тім, що НБУ, щоби з політичних мотивів відтермінувати зниження курсу гривні, вдавався до драконівських методів вилучення грошей із реальної економіки. Або уряд для того щоб продовжити до того ж таки жовтня 2012 року ілюзію економічної стабільності, постійно удосконалював інструментарій вилучення коштів у підприємців, посилюючи податковий тиск і уникаючи під різними приводами повернення ПДВ. Усе це супроводжувалося збільшенням податкового навантаження на малий бізнес, поступки (причому вкрай обмежені) якому були зроблені тоді, коли це вже не могло нівелювати усіх негативних наслідків попереднього експерименту. Не менш болюче позначилося на економіці й різке погіршення безпеки ведення бізнесу в Україні через спроби наближених до влади «підприємців» провести перерозподіл того чи іншого ринку під себе.
Тим часом представники влади намагаються і внутрішній чинник кризової ситуації, до якої занурюється українська економіка, інтерпретувати як дію незалежної від уряду стихійної сили, яку вітчизняна влада, мовляв, ще й долає значно краще, ніж керівництво більшості країн світу, включно із європейськими. «Якщо навіть не було б світової проблематики, в Україні є певні елементи циклічності. Два – три роки – й уповільнення. Треба зважати на сили дії економічних законів», – твердить згаданий вище Валерій Литвицький. Урядовці наголошують, що, попри уповільнення, Україна все ж таки демонструє зростання економіки, тоді як у багатьох країнах ЄС рецесія – вже доведений факт. При цьому вдаються до некоректного порівняння із розвиненими країнами, ігноруючи тенденції, що відбуваються в країнах, що розвиваються (і яким за своїми реаліями більше відповідає Україна). Ярослав Жаліло переконує, що падіння виробництва – явище тимчасове і невдовзі ситуація покращиться: «Ми бачимо ситуацію, коли країни просто не в змозі збалансувати свої фінанси, після того як вони боролися з кризою за допомогою фінансових вливань… Ми очікуємо пожвавлення в європейській економіці в другому півріччі, бо ці технічні рецесії – це момент переосмислення власних політик. Ми очікуємо поліпшення ситуації».
Нарешті, деякими показниками у владі відверто (але безпідставно) вихваляються. Наприклад тим, що Україна досягла ледь не рекордно низького показника інфляції, яка у річному співвідношенні вже є від'ємною (тобто ціни є нижчими, аніж відповідного місяця рік тому). Однак, по-перше, з огляду на неадекватну реальній структурі споживання українців методику обрахування показника інфляції, ця інформація є досить сумнівною, а по-друге, дефляція (скорочення цін) є насправді руйнівним процесом для будь-якої сучасної економіки. Особливо такої, як українська, де кредитні ресурси дістаються виробникам під двозначні цифри щорічних відсотків. Другим показником, який донедавна викликав гордість у представників фінансово-економічного блоку влади, була курсова стабільність гривні. Щоправда, за кадром бадьорих заяв залишається динамічне скорочення золотовалютного резерву країни, який, за прогнозами МВФ, навіть без надзвичайних обставин до кінця року скоротиться щонайменше на $5 млрд і буде значно нижчим від мінімально необхідного співвідношення до імпорту.
Ще нещодавно Валерій Литвицький заявляв: «Фінансова, бюджетна, цінова, курсова стабільність – це той позитив, який нам дає можливість дивитися більш-менш спокійно вперед. Здається, все знову-таки відбудеться, як у старому англійському анекдоті: коли слуга одного з лордів втратив надію переконати господаря у тому, що місто заливає вода під час повені, він розчинив двері й сказав: «Темза, сер!»

Читайте також  

Джерело

12 лип. 2012 р.

Ще один крок тоталітаризму

12. 07. 2012, Український тиждень

В інтерв’ю Тижню керівник ТВі розповів про візит податківців на канал, порушену проти себе кримінальну справу, прогноз подальшого розвитку ситуації та своє небажання поки шукати політичного притулку за кордоном



Гендиректор ТВі Микола Княжицький: «У нашій країні прийти можуть до кожного»

Що ближче до виборів, то сильніше влада тисне на засоби масової інформації. І заборона на проведення перевірок ЗМІ під час виборчої кампанії, обіцяна головним податківцем Олександром Клименком, тому не перешкода. Сьогодні до редакції телеканала, незручного владі через свою незалежну позицію, завітали представники податкової міліції, які взялися за вилучення документації каналу та ознайомили його керівника Миколу Княжицького з рішенням про порушення кримінальної справи. Не за фактом злочину, а особисто проти нього. Суть претензій податківців полягає в начебто незаконному формуванні каналом податкового кредиту на суму 6 млн грн. Торік канал вже перевіряли щодо цього, однак тоді порушень не виявили. Цього року до ТВі податківці приходили знову, відшукали якісь порушення, але буквально минулого місяця канал виграв відповідну справу в Адміністративному суді. Як розвиватиметься ситуація цього разу, Микола Княжицький прогнозувати не береться.


У. Т.: Пане Княжицький, що відбувається зараз в редакції телеканала?
– Зараз тут сидять податкові інспектори та переписують документи, які вони хочуть у нас вилучити. Цей процес можна подивитися на нашому каналі та «Українській правді» в режимі он-лайн.

У. Т.: Про які документи йдеться?
– Це нам самим цікаво. Податківці кажуть, що це мають бути всі документи, які хоч якось пов’язані з формуванням нашого податкового кредиту. Саме таке формулювання міститься в судовому рішенні. Які саме документи, ми не знаємо, мені здається, що вони також.

У. Т.: У прямій трансляції показують двох податківців. З ними ще хтось є?
– Всього прийшло п’ятеро осіб.

У. Т.: Вони поводяться коректно? Чи виникали якісь конфлікти ?
– Вони-то себе поводять коректно, інша річ, що вони принесли рішення суду, про яке ми не знали і яке було ухвалено без нашої присутності, в якому йде мова про порушення кримінальної справи, про що ми теж і гадки не мали.

У. Т.: Справу порушено осоюисто проти вас, не за фактом злочину?
– Персонально проти мене.

У. Т.: Чи йшла вже мова про якийсь запобіжний захід проти вас?
– Ні, там ідеться просто про факт порушення кримінальної справи. Але мене насторожило те, що напередодні представники податкової міліції приходили в поліклініку, до якої я приписаний, і вимагали мою медичну картку. Я досі не розумію, з якою метою.
Якщо мене викликатимуть на допити, я буду на них ходити. І міра запобіжного заходу в такому разі не є обов’язковою. Хоча, звісно, її теж можуть обрати.

У. Т.: Ви не боїтеся чи не маєте інформації, що вас намагатимуться заарештувати чи вимагатимуть підписки про невиїзд?
– Я цього не знаю, але може бути все, що завгодно.

У. Т.: Ви не діятимете за прикладом окремих ваших колег, які за наявності ознак тиску на їхні видання чи на них особисто, виїхали за межі України і заявили, що можуть просити про політичний притулок?
– У нашій країні ніхто ні від чого не зарікається. Зараз принаймні я цього робити не збираюся.

У. Т.: Наскільки перевірка податківців заважає нормальній роботі каналу?
– Звичайно, заважає. Це відволікає людей, які займаються у нас фінансами, тощо. Вони, вочевидь, хочуть, щоб ми повернули 6 млн грн податкового кредиту, а це доволі велика сума.

У. Т.: Але якщо документи вилучать, канал зможе повноцінно функціонувати?
– Я не знаю, які саме документи вони вилучать і чи зможемо ми тоді функціонувати. Наприклад, якщо нам доведеться переоформляти ліцензію згідно з новим законом про мови, ми цього зробити не зможемо без вилучених документів.

У. Т.: Тож варіант блокування роботи каналу ви не відкидаєте?
– Таке може статися.

У. Т.: На вашу думку, чому вилучення документів сталося саме зараз, хоча пресинг на канал здійснювався і раніше? Ви отримували якісь попередження, чи сьогоднішній візит податківців став цілковитою несподіванкою?
– Жодних попереджень ми не отримували, крім того, що телефонували з лікарні і повідомили, що податківці вимагали мою медичну картку. А  сталося все саме зараз, бо наближаються вибори. А Євро-2012 вже завершилося.

У. Т.: Як, на вашу думку, надалі розгортатимуться події і як ви маєте намір діяти?
– Ми працюватимемо далі, розповідатимемо правду. Ми вже виграли суд, зараз оскаржуватимемо дії податкової в судах, хоч і розуміємо, що судова система у нас не є незалежною. Крім того, сподіваємося на підтримку громадян, політиків, колег, тому що це все аж ніяк не ілюзорна загроза, йде трансляція, порушено кримінальну справу, у нашому випадку все цілком реально.

У. Т.: Які телеканали ви ще можете назвати незалежними? Тобто, до кого можуть прийти наступного разу?
– У нашій країні це може статися з кожним. Ніхто ні від чого не зарікається. Але я не хотів би говорити про колег, когось залякувати, це було би некоректно. 
 

11 лип. 2012 р.

Основа цивілізаційного вибору (частина 2)

 


ОРІЄНТИРИ ДЛЯ УКРАЇНИ
З огляду на вище описаний успішний досвід країн нашого регіону та з урахуванням цивілізаційних викликів, які стоять перед Україною, необхідною бачиться системна мовна політика, спрямована на консолідацію політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструмента розриву із совковими традиціями й подолання постколоніальної інерції до євразійської деспотично-люмпенської моделі (культурно-інформаційний та цивілізаційний простір якої сьогодні реставрують і кристалізують на основі російської мови).
Для цього потрібно розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. А такого можна досягнути лише гострою потребою її знання й використання, без чого в будь-якої людини не було б шансів реалізувати себе в країні. Значне поширення російської серед українців не може бути виправданням для утвердження за нею якогось особливого статусу, навпаки, воно має нагадувати про масштаб проблеми русифікації, яку необхідно чимшвидше подолати.
Більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому слід забезпечити право вільного доступу до україномовного продукту в ЗМІ, культурному просторі, чого не відбувається нині.
І що більшою є частка наших «російськомовних» земляків у тому чи тому регіоні або населеному пункті, то рішучішими мають бути державні зусилля щодо створення умов для їхнього добровільного повернення до рідної мови – української. За основу слід брати не кількість людей, які під впливом постколоніальної інерції продовжують спілкуватися нав’язаною їм упродовж трьох століть насильницької русифікації чужою мовою, а частку українців (яка сягає 80%). І природною мовою в них має бути саме українська так само, як у росіян російська, поляків – польська, а в турків – турецька. З іншого боку, чисельність носіїв російської треба визначати не на основі сформованої внаслідок тривалої політики русифікації викривленої етнолінгвістичної структури, а виходячи із частки етнічних представників, яка не перевищує 16%, і в усіх регіонах, окрім Криму та Севастополя становить меншість населення.
Першими реальної, а не декларативної українізації мають зазнати державні та бюджетні організації. На це достатньо одного року. Усі держслужбовці, які за даний час повноцінно не оволодіють українською, не зможуть далі працювати (до окремих висококваліфікованих співробітників можливий індивідуальний підхід, крім того, під відповідну норму можуть не підпадати співробітники, яким до виходу на пенсію залишилося менше п’яти років).
Співробітники органів державної та місцевої влади, судової та правоохоронної системи, соціальні працівники у спілкуванні із громадянами, які звертаються до них російською або іншими мовами національних меншин, можуть ними й відповідати, але тільки впродовж перших 3 років перехідного періоду. Надалі державні органи та судова і право­охоронна системи мають бути переведені повністю на українську, а в спілкуванні з особами, які не розумітимуть державної мови, слід задіювати перекладачів. Для пенсіонерів та малозабезпечених категорій громадян вони можуть бути найняті за рахунок бюджету.
Проте найпотужніші інструменти інтеграції політичної нації – це освіта, ЗМІ та культурний продукт.
У навчальних закладах, де мовою викладання є українська, в робочий час потрібно використовувати лише її (з відповідними санкціями для порушників цієї норми). Винятки можливі лише за ситуації, коли відбувається підготовка іноземних студентів. Упродовж перших п’яти років має бути проведено перепідготовку викладацького складу навчальних закладів, де мовою викладання є державна. Мета – підтвердження їхньої здатності вільно володіти професійною українською мовою для викладання своїх предметів. Ті, хто не пройдуть переатестації, мають бути позбавлені права працювати в закладах, де мовою викладання є українська, й за наявності вакантних місць переспрямовані на роботу до шкіл із мовами національних меншин.
Аби створити можливості для вивчення української тим, хто хоче, однак не може її опанувати (особливо у сильно зрусифікованих регіонах), на базі навчальних закладів необхідно створити розгалужену мережу безкоштовних курсів.
Щоб відкрити перспективи для самореалізації представників молодого покоління нацменшин у державі, де єдиною повнофункціональною державною мовою стане українська, в закладах дошкільної та середньої освіти, де навчання проводять мовами відповідних груп населення, має бути запроваджено поглиблене вивчення українських мови, літератури, історії і традицій, що матиме на меті прищепити дітям повагу до національної ідентичності країни, де вони проживають.
Поступово частка предметів українською, що їх викладатимуть у школах національних меншин, які фінансовано коштом державного та місцевого бюджетів, має поступово збільшуватися: від 20% на п’ятий рік реалізації програми на 20% кожні наступні п’ять років. Із тим, щоб по завершенні 15-річного перехідного періоду в таких школах державною мовою викладали 60% предметів. Водночас вивчення всіх предметів можна проводити виключно на основі створених і затверджених Міносвіти України навчальних програм та за чітко визначеним переліком підручників, розроблених і надрукованих у країні.
Особливу увагу має бути приділено дерусифікації ЗМІ, кінопрокату й ринку друкованої продукції. На всіх приватних загальнонаціональних телерадіокомпаніях ефір українською повинен охоплювати не менш ніж 80%, а мовами етнічних меншин – зіставно з їхньою часткою в структурі населення країни. Для регіональних телерадіокомпаній у місцях компактного проживання етнічних меншин частка ефіру державною мовою може бути встановлена на рівні не менш як 50%. Водночас упродовж перших п’яти років можна допускати субтитрування україномовного продукту мовами відповідних меншин.
Доцільно також використати фінський досвід. Упродовж перших трьох років має бути створено державне телебачення (п’ять-шість каналів) із одним каналом для національних меншин, ефір яких наповнювався б аудіовізуальним продуктом російською, кримськотатарською, румунською, болгарською, польською та іншими мовами. Ефір решти держканалів має бути формовано продуктом виключно українською мовою (оригінальним чи дубльованим).
У сегменті друкованих ЗМІ внаслідок постімперської інерції та експансії російського продукту на територію України сформувалася ситуація, в якій реальні запити її громадян спотворюються. Більшість, яка хоче й може читати українською, не маючи відповідної пропозиції, погоджується користуватися російськомовним продуктом. Складається неприйнятна і загрозлива для країни ситуація, коли пропозиція визначає попит (утім, за сучасних реалій, так часто трапляється і в інших сферах економіки).
З метою захисту позицій державної мови на перехідний період (20 років) має бути введена обов’язкова норма про те, що всі друковані періодичні видання, реалізовані на території України, повинні мати україномовну версію свого продукту. Її присутність обов’язкова в усіх точках збуту не гірше за російськомовну. Лише такий підхід здатен подолати постколоніальну інерцію «нав’язування попиту», спотворення реальних запитів громадян, яка все ще спостерігається нині.
Щоб стимулювати ринкові механізми на книжковому ринку, потрібно передбачити прозорий механізм державного дотування перекладу книжок українською з рівним доступом для всіх учасників ринку. Частка тиражу й асортименту книжок у книгарнях усіх регіонів України має коригуватися з часткою українців у структурі тамтешнього населення, але не може бути нижчою за 50%.
З метою стимулювання розвитку національного кіно та шоу-бізнесу можна запозичити польський досвід: держава має взяти на себе фінансування 90% першого фільму/альбому молодих вітчизняних режисерів та виконавців. При цьому має ітися про продукт виключно українською мовою. Для цього може бути використано отримані від успішних проектів кошти, а додатковим джерелом фінансування програми мають стати спеціальні збори на книжкову, кінематографічну та аудіопродукцію, виготовлену за кордоном або недержавною мовою всередині країни.
З огляду на фактично втрачені два десятиліття, перехідний період, упродовж якого має завершитися поступова дерусифікація основних сфер життя, не може тривати понад 10–15 років, після яких основною мовою спілкування в державі повинна стати українська. Ширшу сферу застосування російська може зберегти лише в тих регіонах, де частка власне росіян зіставна з часткою українців або її перевищує. Такими є лише Крим та до певної міри Донбас (без півночі Луганської області).

У будь-якому разі після 10–15 років відбудеться реальне структурування суспільства. Значна частина тимчасово російськомовних у побуті громадян, які нарешті дістануть україномовне середовище, якого вони часто не мали впродовж останніх 20 років, повернуться до рідної мови. З огляду на те, що й певний відсоток людей з етнічних меншин завжди переходить на реально домінуючу в країні державну мову, частка україномовних у перспективі має зрости більш як до 80%. Інша частина – залишиться національною меншиною.

НЕ СЛОВОМ, А ДІЛОМ
Для того щоб мовна політика мала вигляд не одноразових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, втілювалася, важливо створити ефективний державний орган для контролю за дотриманням мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями, прописаними механізмами їхньої реалізації та можливостями вживати санкції проти порушників.
Наприклад, в Естонії з цією метою була створена Мовна інспекція, в Латвії цю роль виконує Центр державної мови. Їхнє завдання – стежити за виконанням закону про мову. Крім того, цим органам були надані широкі права адміністративного впливу на державні та громадські організації, приватні структури та певне коло осіб. До компетенції інспекції входять контроль за виконанням вимог до вживання мови в діловодстві органів державної влади та місцевого самоврядування, у сфері обслуговування, торгівлі та охорони здоров'я, а також контроль за знанням державної мови працівниками, зобов'язаними нею володіти.
Інспектори мають право вживати різні заходи адміністративного впливу: від попереджень до накладання великих штрафів, що стягуються з організацій і приватних осіб, а також приписів державним установам і приватним підприємствам про звільнення працівників. Ефективність діяльності проявляється в епітеті, який вона здобула серед тієї частини суспільства, що вперто ігнорує державну мову, – «Мовна інквізиція».
Найвідоміша складова роботи Мовної інспекції Естонії полягає у проведенні регулярних перевірок у різних установах, де є значна кількість російськомовних працівників, зобов'язаних знати і використовувати естонську мову (до таких належать, наприклад, вчителі російської мови в російських школах або вихователі в російських дитячих садках).
Приміром, у листопаді того року Мовна інспекція визнала неприйнятними виявлені під час перевірки факти ведення засідань міськради міста Нарви переважно російською мовою та поставила перед її головою Алєксандром Єфімовим вимогу привести її роботу у відповідність до національного законодавства про місцеве самоуправління та державну мову. Пізніше були звільнені п’ять працівників дитячого садка у Нарві. За словами директора закладу Маре Вялья, після попередження, зробленого рік тому, ці вихователі так і не вивчили естонської, а тому продовжувати працювати не мали права.

ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА ТА ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ
Не варто боятися прогнозованого посилення інформаційної війни Кремля та проросійських сил в Україні з дискредитації такої, по-справжньому державницької мовної політики. Вона й так ведеться та й велася, навіть попри очевидну абсурдність поширюваних тез на тлі продовження тихої русифікації низки регіонів і сфер життя в Україні. Варто розуміти, що невдоволення викликають не наявні чи відсутні реальні порушення громадянських прав, а неготовність низки представників колись панівної нації імперії погодитись на статус національної меншини.
Коли протягом останніх двох десятиліть тривав процес русифікації українців Криму, можливостей для задоволення їхніх потреб у освіті рідною мовою не було, а публічна сфера півострова продовжувала жити виключно російською мовою, тривала безпідставна істерія, наслідком якої стало те, що, за даними соцопитування, проведеного Центром Разумкова 2008 року, 75,2% респондентів на півострові заявили, що їх «насильно українізують». Це при тому, що на півострові лише 17,9% українців змогли зберегти свою рідну мову, тоді як серед росіян російську рідною продовжують вважати понад 95%. Мабуть, наслідком такої «насильної українізації» можна вважати ненормальну ситуацію, коли серед громадян України, мешканців Криму лише кожен четвертий володіє українською (26,5%), а не можуть розмовляти або й зовсім не розуміють – 43,4%.
Невдоволення з боку Кремля і зорієнтованих на нього сил в Україні може зникнути лише в разі юридичного утвердження панівного статусу в постколоніальних державах, а в ідеалі відродження втраченої імперії, або остаточного усунення підґрунтя для таких претензій. Це і є причиною того, чому керівництво РФ, яке плекає реставраційні плани щодо так званого євразійського простору, так активно підтримує невдоволення серед російськомовного населення наявними правами в пострадянських республіках, широкими як для етнічних меншин, але завузькими як для панівної нації.
Зусилля Латвії та Естонії, спрямовані на дерусифікацію та розширення до необхідного рівня сфери функціонування державної мови, також спровокували протидію з боку Москви та зорієнтованих на неї радикальних проросійських організацій всередині цих країн. Проти обох балтійських держав ведеться фактично безперервна інформаційна війна, метою якої є дискредитувати їхню мовну політику як таку, що нібито порушує права людини та національних меншин. Причому чимало міжнародних організацій свідомо чи несвідомо цій кампанії підігрували. Проте обидві балтійські держави досягли позитивних результатів саме тому, що послідовно продовжували провадити мовну політику, попри інформаційний галас ззовні. Слушно зауважуючи, що мовне законодавство у тій же РФ значно жорсткіше.
Зокрема, нещодавно замовлений МЗС Естонії порівняльний аналіз мовної політики в Естонії та Росії виявив низку показових фактів. У РФ реклама може бути виключно російською мовою, а в Естонії – також іноземною, якщо вона супроводжується перекладом естонською. Російські РАЦСи видають документи, зокрема, сертифікати, довідки, свідоцтва, лише російською мовою. В Естонії регістр народонаселення видає документи, якщо потрібно, англійською та російською мовами. Мовні вимоги в іспиті на отримання громадянства РФ такі самі, які естонська держава висуває вчителям, медпрацівникам і фахівцям з вищою освітою.
Росія назвала перехід російських шкіл в Естонії на 60% навчання естонською мовою дискримінаційним. Однак в Естонії, як і раніше, залишається можливість здобуття освіти російською мовою, тоді як національні меншини в РФ не мають змоги навчатися рідною мовою. В національних меншин у Росії, що спілкуються рідною мовою, є право на здобуття освіти рідною мовою, однак держава зобов'язана забезпечити лише російськомовну основну освіту. Це означає, що мільйонні нацменшини Росії, такі як українці, вірмени, азербайджанці, не можуть навчатися рідною мовою. Раніше в РФ можна було використовувати в судах національних республік місцеві мови, проте нині все діловодство в цивільних та адміністративних судах має вестися російською.




ДЕРЖАВА, А НЕ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПРОСТІР
Російськоцентричний цивілізаційний простір, який формується на теренах колишнього СРСР під новим брендом Євразія, ґрунтується на безперспективній з погляду розвитку моделі організації як соціально-економічного життя (всеохопний монополізм деспотичного керівництва держави-деспота, яка до пори делегує можливість управляти тією чи іншою власністю лояльним до неї сатрапам, при цьому нехтуючи правами й інтересами решти громадян, яких розглядають крізь призму їхньої корисності для відповідної системи), так і суспільно-політичного (пірамідальна олігархічно-люмпенська модель, у якій верхи управляють низами, маніпулюючи найпримітивнішими інстинктами).
В постколоніальних реаліях України безповоротний розрив із результатами тотальної русифікації культурно-інформаційного простору (поєднаний із розширенням інтегрованості у світовий за допомогою загального оволодіння англійською) є необхідною умовою виходу зі сфери його впливу. Лише після цього країна отримає шанс на органічну інтеграцію до заснованих на традиціях громадянського суспільства особистої свободи та поваги до приватної власності європейського цивілізаційного простору та реальну соціально-економічну модернізацію, а отже, і забезпечить підвищення якості життя громадян.
Суттю державної мовної політики має бути надання громадянам України, які раніше були насильно русифіковані або позбавлені змоги/мотивації знати природну мову спілкування на території України, можливості вільно опанувати мову держави, громадянами якої вони хочуть бути, адже є чимало людей, які не володіють українською мовою, однак пов'язують свою долю саме з нею.

Основа цивілізаційного вибору (частина 1)


Передумовами цивілізаційного прориву мають стати дерусифікація та консолідація суспільства на основі української мови. Тиждень пропонує проект мовної політики після Януковича



Педалювання питання про запровадження в Україні другої державної мови, що активізувалося напередодні чергових виборів, стало наслідком того, що всі роки незалежності російська й далі домінувала, а українська так і не стала повнофункціональною державною, на основі якої відбувалася б консолідація політичної нації, а відтак формувалася базова умова цивілізаційного прориву з перехідного стану.

Унаслідок постколоніальної інерції та браку ефективної державної мовної політики російська всі ці роки панувала в основних економічних та культурних центрах країни, за винятком Львова. Зберігається цілковите її домінування в бізнес-середовищі та ЗМІ, нею публікується більшість друкованої продукції. Російською, як і раніше, спілкується більшість політиків, всупереч законодавству (і з урахуванням лазівок у ньому) вона домінує поміж бюрократичного апарату (за винятком режиму «не на люди/відеокамеру»). Де-факто зберігається непропорційно широке її представництво в системі освіти (особливо якщо йдеться про негуманітарні предмети в середній освіті, негуманітарні професійні та вищі навчальні заклади, а також значну частину гуманітарних вишів у південно-східних регіонах України). Якщо лекції можуть читатися українською, то семінарські заняття та консультації часто відбуваються російською.
І далі функціонує навіть радянське мовне законодавство, зокрема закон про мови 1989 року, яким російська визнана мовою міжнаціонального спілкування (!). Але ж мова міжнаціонального спілкування – це і є фактично державна (така суперечність стала наслідком того, що означений документ ухвалювали ще в Україні як частині Радянського Союзу).
Аналогічний досвід є в Індії, де вже понад 60 років офіційно державною мовою є хінді, проте англійська, за якою «тимчасово» було збережено офіційний статус звичної мови міжнаціональної комунікації в поліетнічній колишній колонії, і тепер виконує роль, посуті, єдиної державної. Проте якщо у випадку англійської, яка водночас є основною мовою міжнародного спілкування, це мало загалом позитивне значення для країни й для індійців певною мірою цивілізаційно виправдано, то домінування російської консервувало в Україні совок і пов’язане з цим відставання і було гарантією неповернення до Європи. 

РУСИФІКАЦІЯ ТРИВАЄ
Домінування в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції закріплювало деформовану в колоніальну добу історії свідомість громадян України, посилювало стереотипи про меншовартість нашої культури та мови, а відтак призвело до утвердження в суспільстві думки, що знати державну мову і послуговуватися нею необов’язково. Наприклад, за даними моніторингу суспільно-політичної ситуації Інституту соціальної та політичної психології АПНУ (серпень 2006 року), 25,5% на Заході та 19,1% в Центрі вважали, що українська мова перебуває у такому самому занедбаному стані, як і за радянських часів. Загалом по країні вважали, що саме українська потребує державного захисту, 44,7% опитаних, тоді як щодо російської аналогічної думки дотримувалися майже вдвічі менше громадян – 25,3%. Виникла абсурдна ситуація, коли не іммігранти змушені докладати зусиль, щоб зберегти ідентичність та власну мову, а, навпаки, корінний народ.
Як результат – за роки незалежності не те що не розпочався процес подолання наслідків русифікації, її навіть не вдалося цілковито спинити, а лише загальмувати. У загальнонаціональному масштабі, за даними Інституту соціології НАНУ, частка громадян, які в домашньому спілкуванні послуговувалися українською, за період із 1992 по 2011 рік зросла з 36,8% до 42,8%, а тих, хто російською, – з 29% до 38,6%. Це сталося насамперед за рахунок людей, які раніше стверджували, що використовували в родині обидві мови, – їхня питома вага за відповідний час зменшилася з 32% до 17,1%. На користь української, що було б логічно в Українській державі, відповідна гомогенізація спостерігається лише на Заході, де більш ніж триразове скорочення частки двомовних (із 19% до 6%) відбулося цілком за рахунок зростання україномовних. Тоді як в інших макрорегіонах тривав процес русифікації: в Центрі з 5% колись двомовних лише 1% перейшов на українську, а 4% – на російську; на Півдні з 10% білінгвів 1% став україномовним, а 9% – російськомовними. У результаті за період з 1992 по 2010 рік частка тих, хто в сімейному спілкуванні послуговувався лише російською, на Півдні збільшилася із 43% до 54%, а на Сході – з 56% до 64%.
Натомість джерелом формування білінгвів були саме україномовні громадяни. Із результатів опитування, проведеного компанією «СОЦІС» у квітні 2002 року (які корелюють із підсумками організованого за кілька місяців до того всеукраїнського перепису), чітко видно, що група людей, які використовують у сімейному спілкуванні обидві мови, виокремлюється переважно з тих, хто вважає рідною українську. Наприклад, у середньому по країні українську рідною назвали 65%, а російську – 34%, при цьому в сім’ї лише російською спілкувалися ті самі 34%, а ось із 65% виключно українською розмовляли лише 44%, а решта 21% – обома залежно від обставин. За даними Центру Разумкова, у Києві вдома російською 2005 року послуговувалися 39,9%, українською – 18,1%, тоді як тією або іншою залежно від обставин – 41,2% (зокрема, приблизно однаково – 23,6%, переважно російською – 12,3%, переважно українською – 5,3%). Як свідчить порівняння зі структурою населення столиці за рідною мовою, до білінгвів належали здебільшого україномовні, що тією чи іншою мірою зазнали русифікації.
Причому поміж молодих людей та громадян середнього віку зменшення частки білінгвів на користь російськомовних у побуті відбулося з кількаразовою перевагою. Так, за даними Інституту соціології НАНУ, з 1992 по 2010 рік серед останніх питома вага україномовних у побуті збільшилася з 36% до 39%, російськомовних – із 29% до 37%, поміж перших – відповідно з 33% до 36% та з 34% до 39%. Тобто серед українців до 30 років частка виключно російськомовних була не лише вищою, ніж цілком україномовних, а й швидше зростає.
Визначальний вплив на мовні уподобання молоді мають масова культура та ЗМІ, які значно перевершують вагу таких чинників, як мова освіти/державних установ. За даними моніторингу, проведеного Рухом добровольців «Простір свободи», у будень з 18-ї до 22-ї години і у вихідний з 12-ї до 16-ї (кінець жовтня 2011-го) лише 22,2% телеефіру восьми найрейтинговіших каналів та 4,6% пісень шести найрейтинговіших станцій були українською. Частка дубльованих нею фільмів у легальному кінопрокаті в січні – жовтні 2011 року зменшилася порівняно з 2009-м із 60% до 47,8%. Загальний наклад російськомовних газет у 1995–2005-му зріс із 47% до 64% і після нетривалого та незначного падіння у 2005–2010 роках до 63,3% у 2011-му році сягнув 66,5%. При цьому тираж україномовної преси з 1995-го по 2011-й скоротився з 47% до 30,1%.

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ШАНС
Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих позицій креольською російсько-совковою елітою, яка постійно тягнула країну назад до євразійського простору, олігархічно-люмпенських принципів відносин більшої частини суспільства (холопів) та влади і панівної верстви загалом («обраних» людей). Водночас блокуючи засвоєння європейської політичної та бізнесової культури. Адже мова є не лише нейтральним засобом комунікації, вона завжди прив’язана до певної традиції, контексту й підтексту.
Російська мова недарма виступає базовою ознакою «Русского міра», оскільки саме за її посередництва формується унікальний ментально-психологічний тип, що є не просто сприйнятливим, а й зорієнтованим на ту модель суспільно-політичного і соціально-економічного життя, яка постійно відтворюється в Росії. Спроби європеїзації та озахіднення російської цивілізації приречені, а народи, які не усвідомлюють цього, дорого за те платять.
І навпаки, європейські народи, що свого часу перебували під владою Москви, але рішуче й безоглядно проводили дерусифікацію, не тільки мовну (оскільки вона є лише базою), а й культурно-ментальну, досягали успіхів. Часто вони полягали не так у макроекономічних показниках (наприклад, обсяг ВВП на особу чи обсяги зовнішньої торгівлі або торгівельного сальдо), як у зміні якості життя та принципів співіснування різних соціальних груп і більшої частини суспільства та панівних верств (як у розподілі національного багатства, так і відповідальності влади перед народом).
Тому модернізація (глибинна і якісна, а не поверхова та механічна) України, як і будь-якої іншої пострадянської країни, неможлива без розриву «пуповини», що пов’язує її з російською совковою євразійською цивілізацією. А тією «пуповиною» є спільний культурно-інформаційний простір, який визначальним чином впливає на світогляд і масову свідомість перехідних суспільств. Цей простір, своєю чергою, ґрунтується саме на мові.
Водночас унаслідок браку ефективної державної політики з інтеграції російськомовного населення до української нації на 20-му році незалежності у складі України фактично зберігалися уламки «новой исторической общности советский народ», на які дедалі більші сподівання покладають ідеологи її нової-старої форми – «Русского міра».
Адже справа не обмежується мовою. Більшість мешканців російськомовних регіонів, перебуваючи під інформаційним впливом Росії, і далі ототожнюють себе з іншою державою, демонструють несприйняття самої української ідентичності як рівнозначної російській, німецькій, польській, румунській чи турецькій. Різниці між Україною і Росією вони часто або взагалі не бачать, або розуміють як «Україна не Росія» або «Україна (Донбас, Крим) не такі, як решта Росії», так само як «Баварія не така, як решта Німеччини».
Тим часом територіальний патріотизм, не підпертий мовно-культурною самоідентифікацією, раніше чи пізніше трансформується в «регіоналізм», і наступним поколінням стає дедалі важче пояснювати, у чому різниця між їхньою «місцевою ідентичністю» та ідентичністю сусіднього народу, в якого та сама мова, чимало побутових традицій, спільний інформаційний простір (адже мова виступає одним із найважливіших факторів у здатності пересічних громадян розрізняти національний та іноземний продукт, а відтак впливає на їхню спроможність опиратися інформаційному впливу ззовні).

У цьому контексті слід розглядати і неприйнятність для України досвіду тих європейських держав, які часто ставлять у приклад прихильники українсько-російського білінгвізму, двох державних мов та державотворчих націй. Ці приклади або не придатні для зіставлення з українською ситуацією, або/та не є позитивними. У Білорусі результатом формальної двомовності (1995 року 83,3% білорусів на референдумі проголосували за російську як державну) та збереження орієнтації на совкову традицію і євразійську цивілізаційну модель стала втрата не лише ідентичності, а й цивілізаційної перспективи. Країна перетворилася на заповідник неконкурентної соціально-економічної моделі й нині перебуває в агонії.
Як «успішніші» в економічному сенсі приклади часто наводять Бельгію та Швейцарію, Ірландію та Фінляндію. Але водночас чи то від незнання, чи зумисне замовчують ті особливості перелічених держав, які свідчать про повну неприйнятність їхнього досвіду для України. По-перше, декотрі з них утворено на основі кількох територіально поділених етносів. Наприклад, Бельгія включає франкомовну Валлонію та нідерландськомовну Фландрію. Швейцарія – це конгломерат німецькомовних, франкомовних та італомовних кантонів, жителі яких між собою часто спілкуються, використовуючи міжнародну, англійську мову. По-друге, ці приклади часто не є позитивними. Так, Бельгія вже досить давно перебуває на межі розколу, а конфліктності в забезпеченні мовних прав бельгійців у «змішаних» валлонсько-фламандських масивах і досі не подолано. Швейцарія є конфедерацією одномовних територіально-адміністративних одиниць, що не підходить Україні бодай із тієї причини, що в нас спостерігається співіснування носіїв української та російської в різних пропорціях, однак усередині більшості регіонів.
Ірландський чи фінський досвід нашій державі не підходить також. По-перше, в Ірландії уже на момент відновлення незалежності абсолютно домінувала англійська, а місцева мова фактично зникла з повсякденного вжитку. За цих обставин білінгвізм став лише проявом відчайдушної спроби реставрувати національну мову «з нуля». По-друге, англійська – як міжнародна – забезпечувала республіці значні переваги в розвитку і при цьому не загрожувала ідентичності, що визначалася низкою інших маркерів, як-от католицька релігія чи традиції визвольної боротьби. У Фінляндії шведська мова не несе в собі цивілізаційного негативу російсько-совкової моделі розвитку, а державний статус для неї став платою за збереження влади Гельсінкі над заселеними виключно шведами Аландськими островами. Водночас Стокгольм, на відміну від Москви, не претендує на реставрацію «Шведського світу» із колишніх володінь, відсутній фактор постколоніального непропорційного домінування шведської мови в інформаційно-культурному просторі Фінляндії, аналог котрого маємо у сучасній Україні.
Натомість можна навести приклади країн із постколоніальними проблемами, що зіставні з нашими, зі схожими стартовими умовами та складною історією протидії російській експансії, досвід яких успішніший порівняно з дотеперішнім українським. Йдеться про держави Балтії – Латвію і особливо Естонію.
Етнолінгвістична ситуація в останній із них упродовж ХХ століття була дуже схожа на вітчизняну. Згідно з переписом 1922 року, росіян там жило 8,2%; на території сучасної України (за даними переписів 1921–1926 років у різних державах, до складу яких входили наші землі) – також 8,2%. 1989-го було зафіксовано частку жителів Естонії, що вважали рідною естонську на рівні 61%; в Україні українську такою назвали тоді 64%.


Навіть на початку нового тисячоліття баланс між носіями державної та російської мов був в обох країнах майже ідентичним. За даними перепису населення у 2000-му, естонська виявилася рідною для 67% всього населення, тоді як російська – для 30%. У нас відповідного часу українську рідною вважали 67,5%, російську – 29,6%. У столиці Естонії Таллінні російська була рідною для значно більшої кількості жителів, аніж у Києві, а на сході країни російськомовне населення становило 80–95% (95,1% в Нарві, 95,8% в Сіламяе, 82,2% в Кохтла-Ярве тощо) – тобто значно більше, аніж на Донбасі чи навіть у Криму.
У Латвії на момент відновлення незалежності на початку 1990-х років етнолінгвістична ситуація бачилася ще складнішою – лише для 51% жителів латиська була рідною, а в столиці взагалі тільки для третини. 2000-го серед мешканців країни загалом латиші все ще становили 57,6%, у Ризі та її околицях – близько 40%.
Проте в обох балтійських країнах оволодіння державними мовами, якими стали мови титульних націй, було відразу визначено як головний інструмент консолідації суспільства. Цілеспрямована й послідовна мовна політика створила потужну мотивацію для вивчення естонської та латиської навіть попри те, що, на відміну від нашої державної, кожною з них користувалося на той час трохи більше ніж 1 млн осіб, а для російськомовного населення оволодіти ними з об’єктивних причин було значно складніше, ніж українською.
В Естонії на законодавчому рівні державна мова – єдина для спілкування органів влади, судочинства та правоохоронної системи. Закон встановлює право представників національних меншин діставати відповіді рідною мовою від державних і муніципальних установ, але тільки в тих регіонах, де естонська не є мовою більшості постійного населення. 2002 року ті, хто не володів естонською, отримали право спілкуватися з чиновником через перекладача, котрого, щоправда, мають оплачувати самі.
До початку 2001-го існувала норма про обов’язкове володіння естонською для депутатів будь-якого рівня, і навіть був прецедент, коли одного з них позбавили мандата через незнання мови. Очевидно, що така регула була б необхідною і в Україні, бо в постколоніальних реаліях внаслідок надмірної лояльності вітчизняного законодавства серед вороже антиукраїнських нардепів спостерігаються безкарні прояви демонстративної зневаги до державної мови: як відомо, нещодавно Вадим Колесніченко заявив, що ніхто не може змусити депутатів спілкуватись у Верховній Раді українською.
У середній освіті діє норма про викладання 60% усієї програми естонською навіть у школах нацменшин. Водночас у власне естонських, які відвідує і значна кількість росіян та представників інших меншостей, на відміну від реалій України, використовують виключно державну мову.
Тамтешній закон щодо телеефіру також установив вимогу перекладати естонською аудіовізуальні твори (зокрема, передачі й рекламу). Мовлення без перекладу не повинне перевищувати 10% тижневого обсягу продукту власного виробництва. Вивіски, покажчики, оголошення, повідомлення та реклама в громадських місцях мають бути тільки естонською. Виняток – лише для міжнародних заходів та іноземних представництв, обслуговування іноземних туристів.
Уже впродовж першого десятиліття по відновленні незалежності Естонії відбулися закономірна маргіналізація та поступове витіснення із провідних позицій у сфері політичного та економічного життя й освіти російської (яка дедалі більше відповідала своєму статусові мови національної меншини), а також її заміщення державною. Водночас очевидним стало й проникання на її місце перспективнішої в сенсі розвитку країни англійської. За переписом населення 2000 року, останньою володіли 25% жителів країни загалом і 35% – Таллінна.
Аналогічна тенденція до зміцнення позицій державної мови спостерігалась і в Латвії, де того ж таки 2000 року латиську визнавало рідною вже на 6% населення більше, аніж становили власне латиші.

Читайте також: