НЕУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА

29.02.2008, Григорій Приходько, м. Бібрка.

В січні влада відзначила 89-у річницю Злуки українських земель, і наказала готуватись до святкування 90-річного ювілею. І разом з тим, влада, вже сімнадцятий рік поспіль, замовчує Четвертий Універсал Центральної Ради, день прийняття якого співпадає з днем проголошення Злуки. Роки різні. В січні Четвертому Універсалові виповнилось 90 років, тож навіть заклятим комуністам, а не лише блаженним демократам годилося б згадати.

Згадали історики і журналісти. Михайло Роль («День Соборності: святкування з присмаком меншовартості», Інтернет-видання «Українська правда», 29.01.08) нагадав політикам, що Злука стала похідною подією від Четвертого Універсалу, і наголосив, що день незалежності треба відзначати 22 січня. А «Існуючий День Незалежності 24 серпня (дату фактичного відновлення незалежності) доцільно було б відзначати як День Національного відродження».

Погоджуючись з принциповою позицією автора статті, маю піддати сумніву його слова про «фактичне відновлення незалежності», що, начебто, сталося 24 серпня 1991 року.

Націоналісти мають підстави стверджувати, що відновлення Української держави не сталося. Таких підстав кілька.

Перша. Державу Україна (а не Українську державу!) проголосив, очолив і сформував її правові засади вищий орган колоніальної влади — Верховна Рада УРСР. В жодному установчому акті — ні в Акті проголошення незалежності, ні в Законі про правонаступництво держави, ні в Конституції – жодним словом не згадана воля Українського народу, його право і його боротьба за державу. Актом від 24 серпня 1991 року незалежність проголошена «Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року».

Звернімо увагу на лукавство радянських депутатів: вони проголосили незалежність зі страху, начебто, перед небезпекою, яка вже минула. Якщо їх лякали минулі небезпеки, то чому вони не згадали, скажімо, голодомор 1933 року або початок радянсько-німецької війни в 1941?

Причина, мабуть, не в небезпеках, що минули, а в тих, що настали. А настало добре відоме: провал ГКЧП. Кремлівські заколотники опинилися в тюрмі. Подібне, мабуть, світило й верхівці УРСР. Тож не дивно, що комуністи у Верховній Раді УРСР одностайно проголосували за незалежність.

Друга. Захистившись від прокуратури метрополії проголошенням незалежності, номенклатура УРСР зберегла агентурну підпорядкованість і корпоративні зв’язки з московською номенклатурою. Відтак вона не стала і не могла стати українською. Її колоніальна природа зберегла традиційні для її режиму дискримінації.

Українці, як і раніше, зазнають економічного визиску. Взяти, бодай, загальновідомі сертифікатну приватизацію, обкрадання пенсіонерів трастами, розпаювання землі з забороною на її продаж, що спричинило тіньовий розпродаж землі за цінами, що вдесятеро менші від ринкових, тощо.

Влада не визнає права українців на властивий їм державний устрій. Натомість витворила політичну й правову системи, що суперечать уявленням українців про справедливість і моральність. Це зумовило масове відчуження українців від держави, їхню байдужість до державних і громадських справ, масову втечу українців з Батьківщини.

Влада нехтує правом українців на національну героїку і на статус домінантної нації. Вона понині замовчує державницькі акти українців, які підтверджують їхнє історичне право на державу.

Третя. Маргінальний статус проблематики української нації. Ні культура українців, ні їхні мова і духовність, ні їхнє звичаєве право – ніщо суто українське не стало пріоритетом держави. Властиво українські інституції поставлені в ринкові умови. Підступність цієї політики в тому, що: по-перше, соціальна селекція суспільства та кретинізація його еліти в часи московського поневолення позбавили українців спроможності до конкуренції. По-друге, держава законодавчо й адміністративно сприяє космополітичним інституціям, а тим самим створює додаткову перешкоду до відродження українських. В таких умовах українство приречене програвати. І якщо такий стан збережеться, то до кінця століття українство, як етнічна ідентичність, як мовна і духовна спільність і як сукупність консолідуючих, регулятивних та комунікативних інституцій народу зникне.

Четверта. Соціальна дискримінація українців. Одним із перших актів Української держави мало б бути відновлення справедливості щодо українського народу. Конкретно, держава мала б розпочати кримінальне переслідування за організацію й здійснення геноциду, за репресії з політичних, релігійних та ідеологічних мотивів, за депортацію українських родин та малих народів, що мешкають в Україні, за позасудові вбивства націоналістів і видатних діячів української культури та за інші злочини колоніальної влади проти людяності. Але сталося інакше.

Ще до проголошення незалежності номенклатура КПУ та генералітет П’ятого Управління КГБ, шляхом соціальної ізоляції націоналістів перехопили у них ініціативу. Вони вживали заходи, щоб знейтралізувати можливі спроби законодавчого захисту прав та інтересів українців. Одним з таких заходів були «демократичні» вибори до Верховної Ради УРСР в 1990 році. В тих виборах верхівка КПУ витворила парламент, що мав демократичний образ – на втіху західним політикам; і був зручний в управлінні – для внутрішнього вжитку.

17 квітня 1991 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон про реабілітацію жертв політичних репресій. Але тішитися репресованим не довелося, бо реабілітація присутня в Законі лише як слово. За змістом той Закон є актом амністії, бо він унеможливив скасування вироків. Щоправда, в Законі репресії схарактеризовані як необґрунтовані. Але відсторонення судів від процесу реабілітації дало підстави Верховному Суду і Генеральній Прокуратурі визнавати вироки «реабілітованих» як обґрунтовані і законні.

Окрім репресованих з політичних мотивів, мільйони українців були репресовані з економічних мотивів. Всякий раз, як ЦК КПРС розпочинав грандіозне будівництво, він санкціонував своєрідну мобілізацію робочої сили. Це здійснювалось від виглядом боротьби чи то проти класових ворогів, чи проти алкоголізму, чи проти дармоїдства. «Мобілізація» відбувалась у вигляді ув’язнення або примусових робіт «на хімії».

Влада незалежної держави, спадкуючи колоніальну традицію, відмовляє тим людям у зарахуванні до трудового стажу років невільницької праці.

Навіть, коли вона зараховує, як уразі з «реабілітованими», вона відмовляється підтвердити їхні заробітки, що мало б стати підставою для нарахування трудової пенсії. Відтак «реабілітованим», які не встигли набрати необхідних п’яти років поспіль стажу на свободі, влада встановила мінімальні пенсії за віком. Незважаючи на те, що в декого трудовий стаж перевершує сто років.

Заробітки радянських в’язнів влада приховує не випадково. МВС СРСР, у віданні якого були тюрми і табори, самовільно забирало у в’язнів 50% заробітків. Але й 50%, які залишалися після угамування апетитів МВС, до в’язнів не доходили. Бо з них вираховували ще й за житло, за опалення, за воду, за харчування і т.д. Тож в’язням діставалося десь 10 – 15% зароблених ними грошей. Тож, щоб жертви радянського МВС не зажадали повернення їм незаконно відібраних грошей, нинішні МВС і Росії, і України відмовляються видавати довідки про їхні заробітки.

Повернуся до своєї тези про агентурну підпорядкованість нашої влади. Вона проявляється, зокрема в тому, що в законодавстві Верховна Рада наслідує російський парламент не лише в плані юридичних формулювань, а й у спільності інтересів. Закон про реабілітацію Верховна Рада УРСР прийняла після того, як подібний Закон був прийнятий в Росії. Наслідок – як і в Росії, унеможливлене скасування вироків «реабілітованих». Відтак унеможливлене кримінальне переслідування осіб, що здійснювали протиправні репресії. І в часи незалежності українське законодавство наслідує російське. Аж понині. Виплата заощаджень в Ощадбанку почалася в Росії. Потім у нас. При чому, вельми поспішно. Чому?

На це запитання міг би відповісти нинішній перший віце-прем’єр Олександр Турчинов, якби він розповів, про що він вів переговори в Москві восени минулого року? Преса повідомляла, що Турчинов зустрічався з Путіним. Про що розмовляли опозиційний кандидат в депутати українського парламенту і всемогутній правитель Росії? Чи нагадав Турчинов Путіну, що Уряд УРСР ще на початку 1991 року перевів у Москви всі заощадження українського населення в радянському Ощадбанку?

Дещо міг би розповісти і Віктор Янукович, уряд якого нагромадив 22 млрд. гривень для уряду його суперниці Юлії Тимошенко. Навіщо від збирав гроші? Може, для погашення російського боргу перед українськими вкладниками?

Та й до Президента Ющенка є запитання. Чи Міністерство закордонних справ і Служба безпеки України контролюють несанкціоновані ним переговори позаурядових політиків з урядовими чинами Росії?

П’ята. Колоніальне правонаступництво. 12 вересня 1991 року Верховна Рада прийняла Закон про правонаступництво держави. Вже першою статтею Закону вона проголосила себе «найвищим органом державної влади України в депутатському складі Верховної Ради Української РСР».

Правонаступництво, що встановлене колоніальним законодавчим органом, є легітимним лише щодо державних кордонів, територіального устрою та майна імперії, що розташоване на території держави. І все. На цьому повноваження колоніального органу мали бути припинені. Але депутати пішли далі і встановили Україну наступницею колоніальної правової системи. Cт.3 Закону про правонаступництво: «Закони Української РСР та iншi акти, ухвалені Верховною Радою Української РСР, діють на території України, оскільки вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України».

Звернімо увагу на особливість формулювання: закони, що ухвалені після проголошення незалежності, не суперечать колоніальним законам. Це означає, що колоніальний режим для українців зберігається.

Успадкування колоніальної правової системи позбавило українців юридичних підстав для національного відродження в межах чинної держави. Бо національне відродження мало б починатися з деколонізації. Насамперед це означає заміну колоніальної правової системи національною. Наголошую: не правова реформа, а заміна правової системи. Не економічна і політична реформи, а деколонізація.

Окремо треба наголосити на спадкуванні території. Наші противники, коли йдеться про правонаступництво держави, спекулюють тим, що, мовляв, територія УНР була менша, ніж територія УРСР. Відтак, — кажуть вони, — успадковуючи УНР, Україна мусить віддати Росії значні території.

Правова система і кордони належать до різних сфер політики. Установлення правової системи то є внутрішня справа нації, а відтак жодна інша нація не може втручатися в неї. Однак, визнання держави урядами інших країн легітимізує її правову систему. Щодо УРСР, то жодна
незалежна держава не мала з нею дипломатичних стосунків. А от УНР визнали 44 держави.

Установлення державних кордонів — то є прерогатива міжнародної політики, і воно здійснюється на основі міждержавних договорів та домовленостей. Нинішні кордони були визначені домовленостями керівників України, Білорусі й Росії в грудні 1991 року про розпуск СРСР. В подальшому правове обґрунтування кордонів здійснювалося і здійснюється понині на основі міждержавних договорів.

Про національне відродження, як і про відновлення держави, можна було б говорити в тому разі, якби український парламент успадкував правову систему минулих державних утворень Українського народу. Найближчою до нас за часом легітимною державою українців була Українська Народна Республіка. Четвертим Універсалом Центральної Ради було проголошено: «однині Українська Народня Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною Вільною Суверенною Державою УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ».

Саме правову систему УНР мала успадкувати незалежна Україна. І тому, вже в Акті проголошення незалежності та в Законі про правонаступництво держави мала б міститися політико-правова оцінка того, що сталося внаслідок поразки Держави Українського Народу. А саме.

Правовий досвід українців був перерваний воєнною агресією Росії. УНР була розбита, а її територія окупована російськими військами. Для управління окупованою територією в Україні уряд Росії створив структуру, яка стала називатись як Українська Радянська Соціалістична Республіка (УРСР). Ця структура для українців була колоніальною, відтак українці щодо неї не мали і не мають жодних зобов’язань. З часу окупації України і до проголошення незалежності 24 серпня 1991 року вся відповідальність за злочини окупаційної влади лежить на урядові Росії.

Депутати пішли іншим шляхом. Вони промовчали про УНР і успадкували правову систему УРСР. Правова система УРСР не була самостійною. Вона була інтегрована в радянське право. За радянським правом УРСР була республікою. Як така, вона, разом з республіками Білорусі й Росії в 1922 році добровільно стала засновницею СРСР. За радянською конституцією УРСР була суб’єктом СРСР. Відтак вона цілковито відповідальна за всі злочини радянського режиму на території України.

Облудність радянського права, зокрема, в тому, що республікою, тобто державою воно визнає структуру, яка не мала своїх громадян – її територію всуціль заселяли громадяни СРСР. Вже цієї ознаки досить для того, щоб кваліфікувати УРСР як колоніальну адміністрацію. Незважаючи на це, чинним Законом про правонаступництво держави вся відповідальність за злочини проти народу покладена на незалежну державу Україна. А тим самим Росія звільнена від відповідальності.

Щоб продемонструвати для депутатів Верховної Ради «досягнення» за 16 років колоніального правонаступництва, пошлюсь на соціальні пріоритети держави. Хто у нас заслужені, народні, привілейовані? Правильно: радянські і нинішні чиновники, депутати, функціонери КПРС, генерали радянських спецслужб. А погляньмо на духовні пріоритети. Знову домінує метрополія. А де ж ми? А ми в наймах по закордонах. Або в духовному і соціальному гето на своїй землі.

Наша гордість і наш біль – Українська Повстанська Армія й досі не визнана державою саме через те, що держава успадкувала колоніальне право. Якщо вірити, що УРСР була державою, та до того ж українською, то для УПА не лишається юридичного місця в чинній державі.

Національно-визвольна боротьба українців стане визнаним історичним процесом, якщо держава зречеться колоніального права, а правову систему успадкує від УНР. Тоді правове визнання факту окупації України військами Росії легалізує національно-визвольну боротьбу українців і створить правові підстави для відновлення справедливості щодо українців.

Джерело