За принципом рою. Тактична настанова про те, як змінити світ

15/04/2013, Тексти.org.ua

Глава 1. Що таке рій.

7 червня 2009 року Піратська партія Швеції отримала 225915 голосів на виборах до Європарламенту, здобувши максимальну серед усіх партій підтримку найбільш «бажаної» електоральної групи – віком до 30 років. Бюджет нашої кампанії становив 50 тисяч євро. Наші конкуренти витратили шість мільйонів. Ми витратили менше відсотка їхнього бюджету, але все одно перемогли, тобто, у нас співвідношення затрат до ефективності було кращим на два порядки. Це сталося виключно завдяки тому, що ми діяли за принципом рою, і цю методику можна застосувати фактично в будь-якій організованій широкомасштабній діяльності. 
Ця книга присвячена цій секретній специфіці. 

«Ройова» організація – це децентралізовані спільні зусилля волонтерів, які зі сторони виглядають подібно до традиційних ієрархічних організації. Вона створена невеликим ядром людей, які спорудили опорну структуру для інших і тим самим дали змогу великій кількості добровольців спільно працювати над загальною метою – такій кількості, яка до появи інтернету не була можливою.
Праця з роєм вимагає від вас робити багато речей цілком протилежно до того, чому вас навчали в архетипічній бізнесовій школі. Вам слід відмовитися від контролю над вашим брендом та його меседжами. Вам слід делегувати керівні повноваження до такої межі, коли будь-хто може приймати майже будь-яке рішення для всієї організації. Вам треба прийняти та погодитися з тим, що люди в організації робитимуть виключно те, що їм до вподоби, і єдиний спосіб керувати ними – це надихнути їх на те, щоб вони захотіли йти туди, куди вам хотілося б повести організацію в цілому.
І тільки коли ви випустите з рук цей контроль, контроль, який організації та менеджери тримали близько до серця протягом століть, тоді ви матимете змогу пожинати переваги рою: та ж перевага в ефективності затрат та у швидкості виконання дій порівняно з конкурентами, яку мала Піратська партія Швеції. Ця книга навчить вас цим методам: від початкового формування рою до його розростання, збереження та застосування. Вона не вчитиме вас пов’язаним із цим теоріям із психології та соціології – просто поділиться досвідом та методиками, які довели свою придатність на практиці.
Коли я починав створення рою Піратської партії Швеції, я оприлюднив приблизний маніфест на досить-таки непривабливому веб-сайті та згадав цей сайт лише одного разу, на чат-каналі спільноти з обміну файлами. Це була вся реклама: наступного дня в партії були сотні активістів. Вчасність, соціальний контекст та месидж мають критичне значення – та якщо у вас є всі три складники, ваш початковий рій сформується так само, як бджоли за кілька годин злітаються на мед. Розбудовувати та керувати ним також критично важливо, але ці завдання є наступними в черзі. Ми ж будемо розглядати по одному завданню за раз.
Виходячи з нашого опису концепції рою, можна подумати, що це повністю децентралізовані аморфні «хмари» людей, на зразок рухів Anonymous чи «Окупуй Уолл-стрит». Втім, хоч ці рої мають спільні цінності, вони не поділяють напрямків та методів дій. Це означає, що вони зосередженні на виконанні малих проектів і залучають порівняно невелику кількість людей протягом порівняно короткого проміжку часу, навіть якщо кожен із цих маленьких проектів збільшує загальну поінформованість про бренди Anonymous чи «Окупуй Уолл-стрит».
Слабку цілісність брендів Anonymous чи «Окупуй Уолл-стрит» частково можна приписати їхньому вибору залишатися без лідерів. І хоч це забезпечує витривалість, бо лідерів, які можуть стати мішенню для ворогів, просто немає, - при цьому жертвою стає спрямованість та мета. Я виявив, що типові для інтернет-спільнот методи консолідації працюють значно краще в поєднанні з сильним лідерством, ніж робота без лідера, а лише під спільним прапором.
Я дізнався про деякі з цих технік, коли мене навчали в армії на офіцера, і навіть більше під час участі в численних онлайнових спільнотах. Але рецепт «секретної приправи» спрацював лише тоді, коли ви берете офіцерську науку про те, як підтримувати міцні групові цінності, додаєте до цього властиві Інтернетові міцні цінності спільної участі та дешевої масової комунікації, і в якості фінального штриха долучаєте управлінський досвід інтернет-компаній, що виник на межі століть.
Та ера інтернет-компаній, т.зв. дот-комів, була для менеджерів у галузі інформаційних технологій вельми специфічною. Якщо вашим співробітникам не сподобалося те, що ви сказали їм на ранковій нараді, вони радісно йшли з офісу геть і знаходили нову роботу ще до обіду. Цим людям було значно простіше знайти заміну грошам, які ви їм платили, ніж вам – знайти заміну їм як співробітникам. Вони не залежали від вашої зарплатні.
Відповідно, цей же досвід має прямий стосунок до роботи з волонтерами, де люди також працюють не за зарплатню (бо вони її не отримують). Лідерство та позитивна мотивація – ось що є ключем.
Імовірно, ще більш важливо, що рій завжди зосереджений на тому, що може зробити кожен, і ніколи на тому, що люди не можуть робити, або що їх змушують робити.
І це повністю відокремлює його від традиційних корпорацій чи демократичних установ, які чітко зосереджені на тому, що люди повинні робити, і на тих кордонах та обмеженнях, у яких вони при цьому перебувають. Ця відмінність є частиною того, чому рій може бути настільки ефективним: кожен може знайти собі те, що йому подобається робити, весь час, із запропонованої палітри, яка просуває завдання рою далі – і нема нікого, хто сказав би їм, як треба або не треба це робити.
Натомість люди надихають один одного. Серед активістів не існує «ланцюжків передачі команд». Кожен спілкується з кожним увесь час, і успішні проекти швидко створюють «хвилі», які досягають інших частин рою. А на менш успішних рій вчиться, і потім рухається далі – і не вказує пальцем на винних.
Якщо вам хочеться стати лідером рою, ви встаєте і кажете: «Я буду робити Х, бо думаю, що завдяки цьому ми досягнемо У. Ласкаво запрошую всіх, хто хоче долучитися до моєї роботи над Х». Кожен учасник рою може встати й сказати це, і всіх заохочують до такого. Це швидко створює неформальну, але дуже потужну структуру лідерства, де люди шукають ролей, які максимізують їхній вплив на досягнення подальших цілей рою – і все це відбувається органічно, без будь-якого централізованого планування чи малювання графіків із послідовністю дій.
І насамкінець, те, що відокремлює рій від традиційних організацій, - це блискавична швидкість дії, майже безкоштовна собівартість дій і велика кількість самовідданих волонтерів. З точки зору рою традиційні корпорації та демократичні установи працюють із швидкістю руху льодовика. І це також є причиною того, чому рій спроможний змінити світ: він повністю переважає традиційні організації за якістю та обсягом робіт, а також за ефективністю витрачених ресурсів.

РІЙ – ВІДКРИТИЙ…

Ключовим аспектом рою є те, що він відкритий для усіх людей, які хочуть взяти участь у спільній справі. Насправді він більш ніж відкритий – будь-кого з будь-якої точки світу заохочують обирати теми для роботи з публічного списку, не питаючи нічиїх дозволів, і просто починати працювати над ними. Нема процесу набору працівників. Кожен, хто хоче долучитися до втілення мети, по-своєму та відповідно до своїх спроможностей, може це робити. Це гостро контрастує з процесом найму співробітників у традиційних організація, де людям треба пройти певні тестування, щоб отримати можливість працювати на організацію.
Перевага цього підходу полягає в тому, що ресурси рою не витрачаються на те, щоб не допускати до нього людей, але на те, щоб залучати людей. Зрозуміло, що деяка робота дублюватиметься, бо багато людей працюватимуть над одним і тим же, і ніхто при цьому не скаже, що їм робити, - але в результаті з’являться кілька рішень, що пройшли паралельну перевірку, і рій швидко дізнається, які з них працюють, а які ні. Цей робочий порядок перетворюється на ітеративний, еволюційний процес проб та помилок, постійної адаптації та покращення, і без чийогось нагляду над тим, щоб сталося саме так.
Відкритість та запрошення інших – це ключова характерна риса рою.

… І ПРОЗОРИЙ

Рій не просто є відкритим – його характерною рисою є прозорість. У ньому майже не існує таємниць. Із точки зору традиційної організації ця концепція є просто шокуючою.
Все за визначенням є прозорим. Фінансові записи може переглянути кожен. Дискусію щодо стратегій й тактики може побачити кожен (і кожне може взяти в ній участь). Конфлікти є прозорими для всіх. Це тому, що всі дискусії відбуваються там, де кожен може їх бачити.
Завдяки цьому забезпечується довіра та впевненість. Так як кожен має змогу бачити всю інформацію та всі дискусії в усій організації, це створює дуже потужне почуття залученості.
Також завдяки цьому досягають вкрай ефективного контролю над чутками. Це щеплення проти недовіри, бо недовіра виникає там, де недостатньо інформації, і люди починають робити висновки на основі неповних даних.
Прозорість також ефективно захищає від лихослів’я на адресу організації: у шведській Піратській партії було кілька випадків, коли ЗМІ вловлювали якісь ознаки конфлікту та подавали їх у сенсаційному ключі, типовому для жовтої преси. У цій ситуації звичайна організація летить шкереберть – але так як будь-хто з читачів цих статей міг подивитися першоджерело та ознайомитися з реальним та оригінальним словесним обміном, то не виникало чуток та реакцій у стилі «він сказав те, а вона сказала ось те». Коли забезпечено прозорість, тоді конфлікти не виходять з-під контролю.
Авжеж, це не означає, що слід записувати кожну дискусію за кавою чи чаркою. Це створить надмірне навантаження, та й нема можливості забезпечити виконання цієї вимоги. Але це означає, що ніхто не докладає зусиль для того, щоб тримати одних людей осторонь від інформації, доступної іншим людям – тож коли дискусії проходять в онлайні, їх фіксують, і кожен може їх читати.
«Бійтеся тих, хто обмежує ваш доступ до інформації, - бо в своїй душі він мріє про те, щоб стати вашим володарем», - комісар Правін Лал (персонаж комп’ютерної гри Sid Meier's Alpha Centauri – прим.)
У тих нечисленних випадках, коли щось тримають у секреті, це робиться для захисту приватності людей у складі рою, і кожен може без труднощів дізнатися, яку саме інформацію зберігають у таємниці – і що важливіше, чому її зберігають у таємниці і хто про цю таємницю знає.
Прикладом легітимної таємниці в рої можуть бути особи донорів, для того, щоб захистити донорів та уникнути конфліктів інтересів, адже люди свідомо чи несвідомо намагатимуться догодити більшим донорам, радше ніж працювати заради загальної мети рою. Людина, що керує банківським рахунком та даними кредитних карток, повинна знати цю таємницю, але її обов’язком буде тримати ці дані при собі.
Останнє за переліком, але не за значенням, - повна прозорість знімає проблему, властиву традиційним структурам із ланцюжком передачі команд: коли хтось в середині ланцюжка може спотворити інформацію, що передається вгору чи вниз, - свідомо чи несвідомо – у сценарії, коли кожна ланка в ланцюжку є інформаційним «вузьким місцем». А якщо вся ця інформація доступна для всіх, ніхто не матиме змоги передати цю інформацію в спотвореному вигляді іншим частинам організації. І навпаки, у рої ніхто не говорить замість інших людей, бо у кожного є свій голос. Це запобігає появі угруповань, бо не існує традиційних керівників середньої ланки, які можуть ставити свої власні цілі, що конфліктують із загальними цілями рою.

ТОЖ У ВАС Є ПРОВОКАТИВНА ІДЕЯ?

Імовірно, ви читаєте цю книгу тому, що на задвірках вашої свідомості чигає декілька спокусливих ідей, і ви шукаєте способів їхнього втілення. І ось вам нудна частина, пов’язана з реалізацією цих ідей: а чи провели ви підрахунки?
В усіх роях має значення чисельність. Чисельність людей. Подібно до армії мурашок у амазонських вологих лісах, тут ідеться про те, щоб подолати ваших опонентів за рахунок повної переваги у біомасі, завдяки значно вищій спроможності організовувати та спрямовувати енергію волонтерів, – використовуючи вашу організаційну динамічність, яка завжди буде набагато потужнішою, ніж у ваших ворогів, де і коли б ви її не застосували, - так як армія мурах долає ворога завдяки своїй здатності швидко спрямовувати та переміщати наявну в неї локальну біомасу.
Тож це перший бар’єр, який має перейти ваша ідея: чи достатньо багато людей захопилися цією ідеєю, і чи можна «зарядити» достатньо велику кількість людей на спільну роботу над нею, щоб цього вистачило для перетину критичного порога? Чи можна визначити цей поріг, і якщо так, скільки людей повинно бути на борту, щоб ваша ідея стала успішною?
Як ми бачимо, тут ситуація починає виглядати дещо традиційно. Нам слід визначити, що є критерієм успіху для ідеї. Яка подія означатиме успіх, і що потрібно, щоб добитися цієї події?
Для нової політичної партії, такої як Піратська партія Швеції, визначити критерій успіху було легко: перемогти на виборах. Звісно, на шляху до цієї мети є багато маленьких сходинок, і є багато сходинок після того, як мети досягнуто (таких, як збереження електорального статусу). Але це дає нам осяжну мету, над якою можна працювати.
Давайте подивимося, з яких компонентів складається ця мета.
Нам буде потрібна висока якість активістів і велика кількість виборців. Політика, в решті решт, - це гра з числами. Це спортивне дійство, що виконується публічно.
У випадку з Піратською партією спусковим механізмом для здобуття кількості учасників були файлообмінні системи. У 2006 році близько 1,2 мільйонів громадян – виборців – Швеції обмінювалися культурою та знаннями всупереч монополії власників авторських прав, і не бачили в цьому нічого поганого, але владні кола їх постійно демонізували.
Щоб потрапити до парламенту, потрібно 225 тисяч голосів. Це означало, що якщо всього-навсього чверть із цих демонізованих людей достатньо розлютилася такою практикою, і не сприймає подібне поводження, сидячи мовчки, то Піратська партія потрапляє до парламенту. Це була наша мета, поставлена в перший же день на веб-сайті: 225 тисяч голосів. Вона була правдоподібною, вона була досяжною, вона гуртувала навколо себе, вона змінювала світ.
Звісно, були й інші фактори в суспільстві, що мали стосунок до цього конфлікту, такі внутрішні теми, як свобода слова та висловлювань, а також загальна свобода Інтернету. Але якщо почнеш міркувати про абстрактні концепції, то твої потенційні волонтери почнуть позіхати. Нам буде потрібно, щоб значні маси ставали під прапори ідей, які легко пов’язати із повсякденним життям цих людей, і в такий спосіб збільшити рій до критичної маси.
Потрапивши до рою, люди та активісти прагнутимуть зрозуміти ці ідеї на глибшому рівні. Нам це теж потрібно. Але «площа поверхні» ідеї рою має бути достатньо великою, щоб привернути до неї достатню кількість людей і тим самим забезпечити успіх.
Ваша ідея має зводитися до такої-от математики. Скільки людей, залучених на мінімальному рівні, еквівалентному до голосування за вас, купівлі продукту чи підписування звернення, потрібно вам задля успіху?
Вам слід ідентифікувати групу людей, які позитивно відреагували на вашу провокативну ідею, оцінити розмір цієї групи і тоді зробити аргументоване припущення про те, яка частина цієї групи може залучитися до рою при найнижчому рівні активності.
Пам’ятайте, однак, про масштаб тих кількісних показників, про які йде мова. Рої зазвичай залучають сотні тисяч людей, іноді це навіть мільйони. Вони скеровуються та координуються десь тисячею людей, яка працює на рій у свій вільний час, і можливо – лише можливо – є одна чи дві особи на постійній зайнятості, що координують основні питання.
Звісно, ваш рій може мати нижчі вимоги до успіху, ніж залучення одного мільйона людей. Тільки вам про це відомо. Але вам, принаймні, потрібно якнайточніше вгадати кількісні показники.
Це важко, бо крім здогадок у вас нічого не будет. Наприклад, шведська партія захисту прав жінок – у країні, де гендерна рівність є чи не найкраще забезпечена – потенційно приваблює половину електоральної бази. Але чи можете ви активізувати достатньо велику частку цих людей навколо ідеї подальшого урівнювання статей? (Така спроба була. Виявилося, що це неможливо).
На противагу цьому, через три роки після старту, в 2009, Піратська партія Швеції отримала 225915 голосів на європейських виборах, забезпечивши тим самим перші місця в Європарламенті. Математика чудово співпала з моїми попередніми оцінками в 225 тисяч голосів.
Отже, в наступних частинах книги ми ретельно розглянемо вашу ідею з приводу того, як сформувати рій, і побачимо, що необхідне для виконання цієї ідеї – в той же спосіб, у який Піратська партія Швеції досягла успіху та почала змінювати світ.
Ми почнемо з розгляду питань, пов’язаних із стартом рою, і побачимо, наскільки інтенсивними вони можуть бути, і обговоримо, як можна збудувати опорні структури людей – організаторів – і забезпечити присутність рою на всій території, яку ви збираєтеся покрити. Ми обговоримо техніки та методики, властиві рою як такому, аж навіть до практичних речей, таких, як роздавання агітматеріалів, і навчимо роздавати ці матеріали ефективно.
Після цього ми детальніше подивимося, як керувати повсякденною діяльністю рою – одну частину становитиме класичний менеджмент проектів, іншу – досвід із розв’язання конфліктів, ще іншу – методи збереження цілей рою, його культури та цінностей під час подальшого розростання.
Насамкінець, ми поглянемо, як використовувати отриману ройову організацію для досягнення широкомасштабних результатів, які змінюють світ, і на те, що стається, коли у вас усе вийшло занадто добре.
Але всьому своя черга. Повернімося до вашої провокативної ідеї, що чигає десь на задвірках вашої свідомості, і обоворимо, як розпочати її втілення.

Переклад здійснюється за пожертви. Ви теж можете допомогти!

Джерело  

До образа Славчика моляться на Львівщині

05.05.2013, Ольга ЖАРЧИНСЬКА, "Вісник"

Хлопчик, який помер у муках, допомагає людям у їхніх бідах

Вперше про Славчика Сухоребського почула у селі Страдч Яворівського району на Львівщині, яке відоме своєю Хресною дорогою. На одній зі стацій (зупинок) є скульптурка хлопчика, який тримає чашу в руках перед Спасителем світу, що несе свій хрест на Голгофу. Як виявилося, це семирічне хлопченя з Івано-Франківська померло у невимовних муках без жодних нарікань, приймаючи щоденно Святе Причастя. 16 травня йому виповнилося б 16 років, а у сім відійшов у вічність…

Вже згодом довідалася, що в одній з церков, теж на Львівщині, написаний образ із зображенням Ісуса Христа і Славчика. А ієромонах Леонід Григоренко, який був духовним отцем цієї справді святої дитини під час її мученицької хвороби, видав про Славчика книгу. Почуте і прочитане справді вражає великою дитячою вірою в Бога і мужністю перед наближенням смерті.

Причастя замінило знеболюючі ліки
Коли Славчикові було півтора рочку, його мамі Ірині наснився сон, нібито вона сидить на зеленій галявині й ніжно пригортає сина до грудей. І тут побачила Богородицю, яка їй сказала: «Я прийду і заберу його у тебе».
Проходили роки, хлопчик ріс здоровою і дуже доброю дитиною, про це свідчать листи, які після його смерті надходили від різних людей і в сім’ю, і до отця Леоніда. Та одного дня у садочку, коли Славчику було шість рочків, його хтось штовхнув, він впав і зламав ліву ніжку. Минув місяць, а дитина не могла ходити. Лікарі зробили рентгенологічне обстеження, після чого батьки почули страшний вирок: у хлопчика саркома. Лікування у Києві та Німеччині не допомогло. Вже перед від’їздом у Франфуркт-на-Майні Славчик попросив, щоб йому дали Святе Причастя.
Після хіміотерапії у нього почало випадати волосся, а біль настільки був нестерпним, що навіть спотворив дитяче личко. Але Славчик не жалівся, не нарікав, а навіть заспокоював батьків, яким несила було дивитися на муки дитини, що відмовилася приймати знеболюючі уколи. Хлопченятко лише щоденно молилося. Згодом на колінці утворився нарив, другий, третій… Всього їх було аж дванадцять, вони постійно кровоточили. Ампутацію лікарі відмінили, бо зрозуміли, що це не допоможе, лише прискорить смерть.
Сім’я, збагнувши, що їхня дитина приречена, переїхала до монастиря сестер Введення в храм Пресвятої Діви Марії. Монахи, священики і люди дивувалися надзвичайному терпінню хлопчика. Ставало зрозуміло, що лише присутність Божа і ангели можуть дати таку силу, щоб усе це приймати з таким смиренням. Хоча, як каже отець Леонід, перебільшують ті, хто пише, що він не плакав і не кричав. І плакав, і кричав, бо були моменти, коли біль наступав з такою силою, що його неможливо витримати живій людині. А ще просив, щоб рідні не плакали над ним… Отець Леонід у своїх спогадах пише так: «…І чим більше дитина довідувалася про Бога та нарешті стала повністю віддана Йому, тим важчими виявлялися тілесні страждання. Колінце ставало опухлішим… З нариву вийшло багато крові та гною. І це викликало нові страждання. Після перев’язки бинти разом з ліками прилипали до рани, їх важко було зняти, бо це завдавало нових фізичних і душевних страждань Славчику, батькам і навіть тим, хто міняв пов’язки. Медсестри і лікарі не витримували дивитися на ті муки і виходили помолитися… Запричастивши Славчика, ми помітили, що все його тіло опухло: личко, шийка, ручки, ніжки, отже, стан був найважчий, але хлопчик брав участь у молитві, повторював «Отче наш», слухав Апостола, Євангеліє, простягав рученята на помазання єлеєм… Через тиждень, в ніч перед святом Покрови Пресвятої Богородиці, близько одинадцятої години вечора всі, хто був біля Славчика і молитовно зітхав у Святому Дусі, побачили, як він простягнув ручки, неначе був розіп’ятий на хресті, заплющив оченята, радісно усміхнувся і заснув. Пресвята Богородиця заопікувалася і попровадила душу блаженної дитини до Неба. За кілька годин відбулися зміни, що так здивували присутніх: набряки лиця, рук, ніг у Славчика щезли. Перед людьми постало бездоганне миле тіло Божого дитяти».

Чи стане Славчик святим мучеником?
Священики, які бачили Славчика, говорили, що дитина, яка не ходила у школу, не могла так розмірковувати про Бога, бо не знала всього того. Отже, це йшло від Святого Духа. А коли мама у розпачі казала: «Дитинко, за що ти таке терпиш?», Славчик відповідав: «Ісусик терпів більші муки». Така щира віра і надзвичайна любов до Бога маленького Славчика навернула на праведний шлях багатьох людей, яких раніше цікавило лише мирське життя.
Отець Василь, священик із села Фалиш Стрийського району на Львівщині, довідавшись про цю дитину, був вражений:
– У церкві одразу сказав парафіянам, що була така дитина, яка перетерпіла великі муки, – розповідає він. – Цей семирічний хлопчик показав нам, дорослим, як правильно, по-християнськи, треба ставитися до своєї хвороби і навіть смерті. І ось так виникла ідея цю дитину, хоча вона не проголошена святою, вирізнити, щоб вона стала ангелом-покровителем для ненароджених і народжених дітей, які тепер часто хворіють. І не треба забувати про тих, яких після Чорнобиля масово вбили абортами і штучними родами, боячись поганих наслідків. Вони не мають свого заступника, адже не хрещені і без імені. Мені на очі потрапив образ Спасителя з дитинкою, який написав відомий датський художник Карл Блох. Замість обличчя того хлопчика на нашому образі, написаному вже стрийським художником Святославом Глущаком, обличчя Славчика. Зірочки на образі внизу – це нехрещені діти, а ангели зверху – це хрещені. Христос тримає терновий вінець, Славчик в тозі з гілочкою – це символи мучеництва. Ми освятили цей образ і тепер маємо його у нашій церкві. Люди до нього моляться, адже є свідчення, що ця дитина допомагає багатьом, хто до неї звертається.
Ми можемо лише із болем думати про цього хлопчика. Хтось обов’язково запитає: «Чому безневинна дитина так страждала?» Це відомо лише Богу. Один зі священиків, який знав Славчика, сказав: «Такі діти терплять за всіх нас, за цей світ, за теперішню молодь…» Чи буде офіційно Славчик визнаний святим – питання часу.

Джерело

Монастирський хліб

04.05.2013, Марія ДУБУК, 

Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО, "Вісник"

 
Його готують цілий день, помолившись до Хлібної ікони Божої Матері.

Сьогодні багато хто ностальгічно згадує часи, коли у кожній сільській хаті стояли дерев’яні ночви, у яких наші прабабусі замішували хліб. Це був цілий ритуал. Нині ситуація змінилася, і на допомогу людям прийшли розпушувачі, різноманітні добавки. Багато дискусійних розмов у ЗМІ і про термофільні дріжджі, які завдають шкоду організму, знищуючи мікрофлору кишківника, впливають на пам’ять. Однак є ще монастирі, де хліб, пряники, паски печуть, як і колись, на природній заквасці.

Перші люди їли хліб, як «грязь».

Павло Білорус з Кременця приходить до монастиря по хліб

Про хліб написано багато, його оспівано у піснях та поетами у віршах. Але яким же був перший хліб? У «Посмертній вістці» преподобного Ніла Мироточивого написано, що коли Адам згрішив і був вигнаний з раю, то за свою непокору позбавився і всіх благ, відчувши голод. Він збирав зерна жита і їв. Згодом став їх вирощувати. А після народження Каїна – і перетирати на борошно, зрошуючи своїми сльозами, щоб воно було, як «грязь». І їв цю закваску… Тобто перша закваска з’явилася ще у ті далекі часи. Тож не дивно, що наші предки хліб пекли тільки на ній, притому присвячуючи цій процедурі чи не цілий день. У Кременецькому Богоявленському жіночому монастирі також кожен паломник може скуштувати хліба на природній заквасці. Матушка Тамара, яка несе послух у пекарні, розповіла, що вивели її сестри самі:
– Помучилися, поки зробили хмельову закваску (спочатку то надто кисла була, то якась гірка). А ця якраз та, що треба. Роблять ще закваску із солоду, але ми зупинилися на хмельовій. Розмножуємо її, підживлюючи винними коржами, які нам привозять з Криму. За півмісяця, коли закваска слабне, кидаємо в посудину цей винний хлібець. О шостій годині ранку робота на пекарні вже кипить. До закваски додаємо гарячої води, цукру, борошна (щоб маса була, як сметана), і до дев’ятої години вона бродить. Опару робимо на вісім літрів: половину випікаємо пшеничного хліба і стільки ж – висівкового (він корисний для кишківника). Звичайну воду не використовуємо, а готуємо відвар з картоплі, додаючи до нього відвар звіробою (можна і душиці, чебрецю, аїру). Ці трави дають гарний смак і запах. Обов’язково відварюємо й насіння кропу. Це впливає на пористість, хліб не так швидко черствіє і довше зберігається.
Хліб у печі сестри вставляють аж о 15-й годині. А вже готові гарячі буханці складають у спеціальні мішки, щоб відійшли. Тож уся процедура в середньому займає аж 12 годин. Але це того варте, бо монастирський хліб і справді не схожий на дріжджовий – він набагато смачніший. На заквасці в обителі випікають і медові пряники, роблять квас. Вони користуються особливим попитом у паломників, які, прямуючи до Почаївської лаври, обов’язково зупиняються у Кременці, щоб поклонитися місцевим святиням та купити продукції з пекарні.

Лампаду запалюють від свічки з Єрусалима
– Ми продаємо ще й саму закваску. Віруючі часто розпитують, як нею користуватися. Доводиться пояснювати. Пригощаємо їх і чаєм з 28 трав. У нас є сестра-травниця, яка достеменно знає пропорцію зел для чаю, які сама й збирає. Тож наш напій дуже смакує паломникам, – додає матушка Тамара.
На заквасці у монастирі і квас, який виготовляють з жита, ячменю, пшениці, душиці, цикорію. Він смачний, аж пощипує в роті (куди до нього тим, які продають у магазинах чи влітку в бочках). Вся рецептура продукції розроблена сестрами.

 

– Але головне, що все потрібно робити з молитвою, – додає матушка. – Наприклад, при підготовці хліба до випікання горить лампада, запалена від свічки, яку привезли з Єрусалима від Гробу Господнього. Тут же – ікона Божої Матері «Хлібна». Вона явилася на Соловках у 1540 році майбутньому святителю Филипу, Митрополиту Московському, коли він ніс послух на монастирській пекарні. Чудотворний список цієї ікони у сувору зиму блокадного Ленінграда рятував міщан від голоду. Нині, за духовним заповітом хранительки образа, він знаходиться у храмі ікони Божої Матері «Віднайдення загиблих» у Санкт-Петербурзі. Тож ми до неї молимося, читаємо акафіст. Адже що потрібно Господу? Аби наше серце було з Ним.
Сама матушка Тамара родом з Донецька. У монастир прийшла дев’ять років тому. Хоч за спеціальністю бухгалтер, однак каже, що в обителі це ніякої ролі не відіграє. Тут головне – послух. Тож кожна із сестер несе їх по кілька. Вона особисто порядкує на пекарні та в лавці, де продають хліб, а на Великдень – паски. А знають про кременецьку випічку по всій Україні, бо вона смачна, приготовлена з молитвою і любов’ю. І на природній заквасці.


Джерело

Півстоліття у підпіллі

12.03.2006, Євгенія ЛІЩУК, "Вісник"

Ілько Оберишин – легендарна особистість, останній провідник УПА у Збаразькому окрузі. У 1991 році, після півстолітнього підпілля, повідомив про себе владі. Перед цим переховувався від совітів по людях, лісах, вокзалах. Найнадійніший притулок Ільку Степановичу забезпечила дружина Емілія. Сорок років вона ховала його на горищі свого будинку у селі Городниці Підволочиського району. 

 

 Здатися комуністам навіть не думав

– Я народився у Потоці Рогатинського району на Івано-Франківщині. Ріс у національно-патріотичній родині, у 17 років став членом молодіжного підрозділу ОУН „Юнацтво”, вів антинікотинову і антиалкогольну агітацію, – розповідає Ілько Степанович. – У 1939 році вступив на фізико-математичне відділення Львівського університету, а коли почалася війна, деякий час працював учителем. У 1941 році, як повноправний член ОУН, отримав псевдо „Стецько” і знову поїхав на навчання до Львова, у медінститут. За дорученням організації забезпечував повстанців ліками, а у 1944 році, з приходом „совітів”, перейшов у глибоке підпілля. У 1947-му мене включили до групи Служби безпеки при Тернопільському обласному проводі ОУН і з півсотнею побратимів на чолі з провідником Гаром скерували у Збаразький район. З боями ми пройшли всю Тернопільщину... 
На жаль, 13 лютого 1951 року у бою з „гебістами” загинули останні товариші Ілька Оберишина. Залишившись на самоті, спротиву радянській владі Ілько не припинив. На початок 50-х років підпільною боротьбою, за його словами, були охоплені понад півтисячі жителів області. Вони мали легальну роботу вчителів, інженерів, будівельників і водночас таємно допомагали УПА. Листівки Ілько Оберишин друкував на машинці у криївці, влаштованій на обійсті родини із села Остап’є, що неподалік Городниці. Навіть пані Емілія, яка шість років пропрацювала вчителькою у цьому селі і в той час уже була знайома з Ільком, не знала про схрон. Згодом Оберишин таки посвятив її у таємницю, і, буваючи у Львові, Емілія привозила тоненький папір для друку листівок.
У хрущовську відлигу газети писали, що радянська влада амністує усіх членів ОУН-УПА, які прийдуть з повинною. Але про те, щоб здатися на милість комуністам, Ілько навіть не думав, чекав, коли постане українська держава.

 

«Батьком» сина став швагро

Особисте життя Ілька та Емілії сповнене щирої любові і водночас драматизму. Вони познайомилися у 1948 році, у хаті швагра пані Емілії Василя Цетнера, який допомагав підпільникам. За порадою Ілька він вступив до компартії, очолив місцевий колгосп, отримав навіть орден Леніна. Саме пан Василь невдовзі виручив подружжя у вкрай пікантній справі. Коли у 1951 році в Емілії народився син Аркадій, жінку викликали у райвідділ МГБ. „Органи” цікавило, хто є батьком хлопчика. Вчителька обурилася – яке, мовляв, ваше діло? І відразу ж зрозуміла, що чекісти просто так від неї не відчепляться (за підозру у сприянні „бандитам” Емілія Турчин перебувала „на олівці” в енкаведистів з 1945 року). Вдома вона звернулася до сестри з незвичайним проханням: „Хай Василь посвідчить у МГБ, що то його дитина”. Попросити чоловіка про „таке” сестра не наважилася, і тоді Емілія повела з ним розмову сама. І Василь погодився. Після „делікатної” співбесіди Цетнера з дізнавачами Емілії дали спокій. Навіть під час одруження Аркадія всі функції „батька” на весіллі теж виконував Цетнер. Можна лише уявити, які почуття переживав справжній тато Ілько, спостерігаючи за весіллям єдиного сина через шпарину у даху...
Коли Емілія народила „незаконну” дитину, сім’я не відвернулася від неї. Молодих таємно повінчав брат Ілька, священик Василь. А охрестили Аркадія, теж підпільно, у Львові.
– Сорому через „підозрілу” вагітність я не відчувала, – каже пані Емілія. – Як вчителька була на хорошому рахунку, і в очі мене ніхто не звинувачував...
Синові Аркадієві, який жив переважно у бабусі, пані Емілія розповіла про тата, коли дитині виповнилося 12 років. Заздалегідь пояснила, чим загрожує родині викриття Ілька, і хлопчик пообіцяв, що триматиме язика за зубами. Спершу він соромився незнайомця, але пізніше звик і уважно слухав батькові розповіді. Лише один раз син ледь не „спалив” тата. До підлітка прийшов товариш, діти хотіли пограти у м’яча, але пані Емілія закинула його на горище, щоб син менше нищив черевики. Коли Аркадій підійшов до драбини біля горища і тихо попросив тата скинути м’яч, друг, що очікував у коридорі, почув це. Пізніше він довго допитувався у пані Емілії, що у неї є на горі. Відповіддю, що там всякий старий мотлох, не задовольнився, і вдома розказав про пригоду батькам. Та вони втримали почуте у таємниці.

 

Почув гімн України – і вийшов зі схрону

Моментів, коли чужі люди могли випадково викрити Ілька Степановича, було немало.
– Одного разу прийшов учитель-донощик. Випитував, чи була у селі організація УПА. Поки розмовляли, з горища почав сходити Ілько – не чув, що у хаті хтось є. Я підійшла до драбини, зробила страшне лице. Він поліз назад, а я гукнула: „А кота! А кота!” Котів буцімто проганяла... Іншим разом пішла на роботу і забула зачинити двері. Прийшла листоноша, наткнулася на Ілька. Подякувавши, він взяв газети... Ми дуже потерпали, що та жінка донесе, бо Ілька ж легко можна було запідозрити – він був дуже блідий без сонця і повітря. Того ж дня він зібрався і десь пішов на кілька місяців. Але мене тоді ніхто не чіпав. Через подібні ексцеси нерви були завжди не на місці, а Ілько не раз хотів накласти на себе руки. Та якось нас Бог беріг. У мене чи в чоловіка є, напевне, сильний ангел-охоронець.
На горищі Ілько Оберишин рятувався від холоду трьома електричними грілками і периною. Загартувався так, що не хворів і в найбільші морози. Ще два роки тому він був практично здоровий. „Ніколи не пив горілки і не курив”, – пояснює. Нині, у 85 років, пан Ілько нарікає на високий тиск і головний біль, проблеми з пам’яттю. Але раніше встиг написати книжку „Півстоліття в підпіллі”. Посміхаючись, згадує він, як у 1991 році, після референдуму 1 грудня, почув на тернопільському вокзалі український гімн і, не роздумуючи, пішов до РУХу, щоб заявити про себе тодішньому керівнику крайового проводу НРУ Івану Бойчуку. На Оберишина той дивився, як на якесь диво. В УСБУ Ількові Степановичу довелося розповісти про деталі життя і боротьби, щоб йому повірили. Тоді ж здав бойовий пістолет з набоями – необхідності тримати останню кулю для себе вже не було. У 1993 році він очолив обласне товариство „Меморіал”, а нині вже на пенсії. Обласна влада спочатку виділила йому грошову допомогу – 30 гривень, в останній рік підмога зросла до 260 гривень.  

Емілія Турчин каже, що Ілько ніколи не каявся. Та й вона сама зізналася, що прожила б життя так само, якби довелося це зробити вдруге...

Джерело

"Пакращення": в українців найменша зарплата у Європі

02.05.2013, Леся ЯСИНЧУК, ЕКСПРЕС

 

 

Найбільше робітникам платять у Люксембурзі - 4089 доларів на місяць

 

У перші дні травня робітники в різних країнах знову вийшли на демонстрації, заявляючи про свої права. Попри те, що Міжнародний день солідарності трудящих відзначають вже понад сто років, основні вимоги представників робітничих спеціальностей й донині мало змінилися: скоротити робочий день, підвищити оплату праці...
-- Крім того -- розширити соціальний пакет -- як-от оплатити мобільний зв'язок, харчування на роботі, дитячий садочок для дітей, заняття у фітнес-залі, -- каже Світлана Баварська, експерт консалтингової компанії "BR". -- Так-так, не дивуйтеся. Бо у соціальний пакет працівників європейських підприємств сьогодні входить зазвичай медичне страхування, оплата тренінгів та семінарів, страхування життя, недержавне пенсійне страхування, подарунки до свят. Але тамтешні робітники хочуть більшого. Утім, на тлі масового безробіття підприємства в ЄС навряд чи переглядатимуть пункти соціальних пакетів у бік збільшення.
-- А що входить у соціальний пакет українського робітника?-- Класичні соціальні пакети пропонуються в Україні переважно на іноземних підприємствах, -- розповідає Мирослав Якібчук, голова Національного форуму профспілок України. -- Але останнім часом спостерігається тенденція, коли західні компанії, звичайно окремі, перестають і це робити -- страхувати найперше здоров'я, життя людей. Робітники звертаються до нас, скаржаться, не знають, що робити.
Щодо соціального пакету на більшості українських підприємств, то вони є лише на папері, але фактично не виконуються. Давно канули в лету навіть такі зобов'язання, як калорійне харчування в умовах шкідливого виробництва. На практиці залишилися "голі" зарплатні.
-- Знаю, що на деяких наших підприємствах працівникам ще оплачують лікування зубів, -- додає Анатолій Акімочкін, заступник голови Незалежної профспілки шахтарів. -- На мою думку, головне, щоб українські робітники мали достойну зарплатню, за яку можуть собі дозволити елементарні речі. На жаль, нині держава цього не гарантує.
-- До речі, а які зарплати у наших робітників? Чи набагато нижчі, ніж у Європі, США?М. Якібчук: -- Якщо брати європейський простір, то в українців нині - найменша заробітна плата у Європі. Якщо рік тому Молдова відставала від нас за цим показником, то сьогодні вже випередила. Середня заробітна плата найманих робітників в Україні -- 1300 -- 1500 гривень. Звичайно, на деяких підприємствах
металургійної, вугільної галузі заробітки робітників можуть складати й 4 -- 8 тисяч гривень. Але це радше винятки, ніж правило.
-- Офіційна статистика стверджує, що середня зарплата нашого робітника -- 3 500 гривень.М. Якібчук: -- Пам'ятаєте, минулого року пан Азаров побував на одному з автомобілебудівних підприємств. Коли він сказав про 3,5 тисячі зарплати, то йому робітники в очі розсміялися і доводили, що вони отримують 1,5 тисячі гривень, працюючи повний робочий місяць. Це ще раз підтверджує -- реальна картина зовсім інша. Варто нині поїхати у районний центр на якесь підприємство, і все стане зрозумілим.
Розрив між українськими зарплатами та, до прикладу, європейськими -- величезний. Якщо наш робітник за годину роботи отримує в середньому 2 -- 2,5 долари, то німецький -- 40 євро, а скандинавський -- 80 євро. Частка заробітної плати в собівартості української продукції нині становить у середньому 8 -- 11%, а європейської -- 40 -- 50%.
А. Акімочкін: -- У Німеччині середня зарплата шахтаря -- 2 тисячі євро. В Україні гірники з видобутку вугілля, прохідники мають з великим "натягом" до восьми тисяч гривень, тобто до однієї тисячi доларів. Австралійські шахтарі отримують близько 5 тисяч доларів на місяць. І це при тому, що умови та засоби праці наших робітників i європейських, австралійських -- не порівняти. На більшості українських шахт обладнання настільки застаріле, зношене, що його давно пора викинути.
С. Баварська: -- Нещодавно ООН склала рейтинг середніх заробітних плат робітників у 72-х країнах світу. З'ясувалося, що середня платня робітника у світі становить 1480 доларів на місяць. Найбільше робітникам платять у Люксембурзі -- 4 089 доларів на місяць, у Норвегії -- 3 678, в Австрії -- 3 437, у США -- 3 263. Найменше -- у Таджикистані (227 $), Пакистані (255 $). Україна зайняла 56 місце з показником 686 $, розмістившись між Колумбією та Китаєм.
-- А скільки годин працюють робітники в різних країнах?М. Якібчук: -- У більшості європейських держав робочий день робітника триває 7 годин, в Україні -- 7 -- 8. Хоч нині науково доведено, що людина ефективно працює всього шість годин. Тобто, якщо роботодавець хоче максимально експлуатувати найманого працівника, то він має працювати не більше шести годин. Бо потiм людина починає погано думати, рішення приймає не так ефективно. Адже впроваджуються технології на виробництві, що потребують
більшої уваги, напруженості, швидше виникає фізична втома. Тому на сьогодні у світі є тенденції до скорочення затрат фізичної робочої праці.
-- Чи важко нині знайти роботу представникам робітничих професій в Україні?М. Якібчук: -- Бачимо спад виробництва. Чимало підприємств зупинилося, що пов'язане з тиском на бізнес податкових служб, фіскальних структур. Багато працівників пішли у вимушені відпустки. Спостерігається зменшення вакансій, навіть на звичайні, некваліфіковані роботи. Якщо два-три роки тому без проблем можна було знайти роботу слюсаря, токаря, монтажника з доброю оплатою, то нині це набагато складніше.
-- Як впливає комп'ютеризація, новітні технології на працю робітників?М. Якібчук: -- У світі -- дуже відчутно. Якщо найманий японський робітник ще десять років тому проходив перекваліфікацію кожні п'ять років, то сьогодні -- щопівроку. Це у зв'язку з тим, що втілюються у життя нові технології.
В Україні про таке говорити не доводиться. Можу згадати лише одне підприємство, яке відкрилося в нас i побудоване, як кажуть, за останнім писком науки та техніки -- це відомі "теплиці Фірташа" на Тернопільщині. Так, відбулася невелика модернізація металургійної галузі, вугільної. Але переважно на наших так званих модернізованих підприємствах встановлюють обладнання, зняте з виробництв інших країн.
А. Акімочкін: -- Однозначно, що майбутнє -- за комп'ютеризацією виробництва. От я був на вугільній шахті в США, де взагалі людей не бачив. Там на штреку стоїть комп'ютер і керує всім обладнанням, що знаходиться у лаві. Це так звана безлюдна виїмка вугілля.
-- Чи відомо, у яких країнах світу працює найбільше робітників?М. Якібчук. -- Основними промисловими зонами є азійські країни -- Китай, Індія, Індонезія. Там продукують 60% світового ВВП. Нові виробництва розвиваються у цих регіонах якраз за рахунок дешевої робочої сили.
Але хочу додати, що зарплати робітників в Китаї нині зростають чи не найстрімкішими темпами у світі. Бо Піднебесна -- не тільки найпотужніший виробничий ринок, але і найбільший ринок споживання.

Джерело

Канадський ідеаліст і українські реалії

15.12.2011, Галина Терещук, Meest-Online.com


Ігор Бардин

21 рік тому пан Бардин, канадський адвокат українського походження, започаткував Канадсько-українську парламентську програму (Canada-Ukraine Parliamentary Program) обміну студентів. За цей час стажування в парламенті Канади пройшли 700 молодих людей. Як зазначив Ігор Бардин, програма діятиме й протягом 20 наступних років. Доки в Україні не постане нова еліта, яка змінить державу.

— Пане Бардин, позаду — 21 рік вашої праці, зусиль і, мабуть, надзусиль. Ви, успішний адвокат у Канаді, присвятили цьому проекту багато часу й переконували друзів і знайомих, що для України дуже корисно та важливо, щоби молодь стажувалась у парламенті Канади. Чому ви взялися за цю справу?
— Зараз можна почути від багатьох канадійців українського походження: мовляв, нам не потрібна Україна, а мусимо будувати Україну в Канаді. Але я запитую: «А що то таке — будувати Україну в Канаді?» Програма виникла тому, що мене цікавила співпраця з університетами й молоддю. Я активно займався університетськими справами, був засновником кафедри українознавчих студій при Торонтському університеті, першим секретарем фундації при створенні інституту в Едмонтоні, був причетний і до діяльності Інституту Шептицького в Університеті Святого Павла. 1989 року приїхав в Україну, познайомився з багатьма людьми й зрозумів, що студентський обмін був би дуже корисним і потрібний для України. Спершу була ідея, щоб і канадські студенти стажувались у парламенті України. Але я не знайшов жодної фінансової підтримки ні від українського, ні від канадського урядів. Мене це шалено розізлило, і я, як адвокат, звернувся до своїх клієнтів. 22 родини дали гроші, аби молоді люди могли стажуватись у парламенті Канади. Ми зібрали 1 млн CAD, і цей «залізний фонд» рятує нас дотепер. Уклали договір із канадським урядом, і вже навесні 1991 року, до проголошення незалежності української держави, троє студенток з України стажувались у канадському парламенті. Із року в рік число молодих людей зростало.
— Коли рік-два тому виникли фінансові труднощі, ви зверталися до українських багатіїв — Рината Ахметова, Віктора Пінчука, у фонд Леоніда Кучми. Чи знайшли розуміння?
— Україна нічого нам не дала на програму. Ми апелювали до пана Ахметова, мали навіть зустрічі із представниками його фонду, але проект видався їм нецікавим.
— Чому?
— Вони не зрозуміли, що та програма дає студентам певну життєву відвагу, якої вони ніколи не здобудуть удома, і будує патріотизм.
— Чимало молоді, яка повертається після навчання, праці, стажування за кордоном, не може знайти себе в Україні, перед ними зачинені всі двері, бо посади зайняті дітьми високих і маленьких чиновників, олігархів і політиків. Люди почуваються непотрібними, хоч мають гарну освіту, і тому намагаються покинути Україну…
— Один із наших випускників був народним депутатом, чимало є в місцевих органах влади, один балотувався в мери Львова й надалі має намір боротися за цю посаду, а йому допоможуть його друзі, які також стажувались у Канаді. Вони стають активнішими, і, власне, тут є криза. Бо ці молоді люди приїжджають в Україну (а із 700 осіб усі повернулись на Батьківщину) і хочуть за все братись і змінювати багато речей. І в тому полягає проблема. Вони — гарячі — падають у крижане озеро й отримують шок. Бо для них немає місця, не використовується їхній потенціал, талант і ентузіазм, що дуже важливо. Я хотів би програму обміну продовжити ще як мінімум на 20 років. Бо за цей час в Україні має народитися нова еліта. На моє місце прийдуть люди, які продовжать цю програму без хабарів і домовленостей. Бо за ці роки намагалися вдаватись до всіляких способів. Але ці люди думають, даруйте, по-дурному, бо всього не можна купити за гроші. Річ не в грошах. Я хочу, щоб у парламенті Канади стажувалася здібна молодь, яка не була за кордоном по 20 разів, яка має інше мислення. За­охочую молодих людей їхати вчитись і працювати за кордон і повертатись на Батьківщину. Наші випускники працюють у Світовому банку у Вашинґтоні, й один молодий чоловік із Луганська має намір повернутися в Україну. Він любить свій донецький край і відкрито про це говорить. Але водночас це добре, що українці працюють у банку чи інших установах, бо вони були би гарними порадниками для своєї країни, бо вони є українцями й зацікавлені в Україні, бо тут залишилися їхні рідні, і вони хочуть кращої країни.
— Протягом 21 року ви щороку буваєте в Україні, що за цей час вразило найбільше?
— Найбільше — не те, що багато моїх знайомих з України, які творили Світовий конґрес юристів, знайшлись у таборі Віктора Януковича, як те, що вони виправдовують свій крок. А це — уже молодше покоління українців. Я дуже цим розчарований, гадаю, що їх могли підкупити якимись забавками. Не розумію молоді, чому вона так скоро приймає цю ситуацію в країні. Невже молодь так збайдужіла? Вона мало знає про минуле й не думає про майбутнє. Але позитивне — те, що залишилось багато людей, які мають і відстоюють власну позицію, хочуть бачити Україну правовою державою, що ґрунтується на принципах демократії та верховенства права. В 1990-х відбувався перерозподіл майна. Щоразу менше того майна залишається, багато з нього розкрадено. Може, це й добре. Бо як зникне можливість роздавати майно та будинки дітям людей влади, тоді вони звернуть увагу на важливіші справи щодо розвитку країни. Але це все не від тих людей, що при владі, залежить, а від нової еліти.

Джерело

Корупція та історія, українські аналогії
Український неофеодалізм
ХТО КЕРУЄ УКРАЇНОЮ?
Опозиція чи імітація?
Україна приречена: корінь проблем
Любомир Гузар: інтелігенція – це не гриби, що ростуть по дощі
Украинские интеллектуалы - струны без скрипки
Які посади "дарують" вітчизняні можновладці своїм дітям
Чи любимо Україну як Тарас Шевченко?
Що заважає європейській перспективі українців?
З нас людей не буде?!

Моя Україно: Євген Кокоць...

А я лиш частка древнього народу,
Піщинка з берега ревучого Дніпра,
Та в моїх генах гени мого роду
І нескоримий Дух Пророка Кобзаря.

Повернувся додому і... заплакав за чужиною

„Тут крадуть дуже легко і швидко, але відновлювати справедливість чомусь треба на протязі років”.

Євген Кокоць

Євген Кокоць усі 40 років свого життя на чужині прагнув повернутися на Батьківщину. Коли на початку дев’яностих років у Англії почалась активна агітація за повернення українців на батьківщину, мовляв, молода Україна потребує допомоги, потрібно інвестувати гроші в її економіку, 70-літній Євген Кокоць вирішив вчинити саме так. На початку дев’яностих одразу по здобутті Україною незалежності успішний англійський підприємець вирішив відправитися у рідні місця.

Повернення
“Я плакав у літаку, коли сповістили, що ми перетнули повітряний простір України, — згадує Євген Кокоць, — то було велике хвилювання для мене. Здавалося, що тепер все буде добре, адже повертаюся на Вітчизну”.
Декілька перших місяців він присвятив подорожам по рідній землі. Відвідував родичів (якби ж знав, що то за родичі!), спілкувався з простими людьми. Після цього повернувся на деякий час в Англію. Були ще одні тимчасові відвідини Батьківщини. Євген Кокоць пізнавав свою землю, її людей, призвичаювався до життя тут.
Наступного разу Євген Кокоць приїхав на Україну вже з наміром залишитись тут назавжди. Чоловік зняв з свого банківського рахунку “круглу” суму, попрощався із своїми дітьми, остаточно залагодив справи і вирушив “підіймати українську економіку”.

Праця заради Батьківщини
Розпочався новий етап у житті Євгена Кокоця, він почав щиро трудитися для того, щоб допомогти Україні. Сімдесятилітній дідусь зайнявся організацією приватного підприємства на зразок ферми, що працювало б у селі.
Євген Кокоць придбав на аукціоні приміщення колишнього колгоспу у селі Посіч Тисменицького району. Після цього купив деревооброні станки і різноманітне приладдя, зайнявся пошуком і закупівлею свійських тварин (від овець до кур).
Так у 1997 році розпочало роботу приватне підприємство “ЕКО-господарство”. На виробництві працювало сім чоловік. Колишні працівники того підприємства згадують, що заробітню плату власник за європейськими нормами сплачував кожного тижня (а зарплата була така, що і “в місті” таку мало хто отримував), а тільки приходив кінець робочого дня, він одразу ж припиняв виробництво. Проте українська дійсність почала проявляти свою правдиву сутність. Часто доводилося стикатися із заздрістю, злодійством. Принципово Євген Кокоць заборонив обробляти деревину “без відповідних документів” (тобто крадену). Зауважимо, що в Посічі крадіжки лісу — буденна справа. Щирий патріот України не хотів сприяти розкраданню природних багатств. Але цим він нажив собі багато відкритих і прихованих ворогів. Він згадує, що з таким матеріалом до нього приїжджали навіть місцеві високопосадовці, проте він стояв на своєму: “Немає документів, навіть не переходіть мій поріг”. Підприємство розвивалося, справи йшли доволі успішно. Своєю “правою рукою” на підприємстві Євген Кокоць взяв одного свого родича (саме так ми будемо називати у статті цю людину, яка пізніше зіграє фатальну роль у долі Євгена).

“Добрий” родич чи покидьок?
Незабаром у Євгена Кокоця почались проблеми зі здоров’ям. Той самий родич давав йому таблетки, але полегшення не приходило. Навпаки, у чоловіка почалися часті галюцинації, страшні головні болі. Одного разу Євген почув від рідні: “Це все буде моє, а тебе я здам у “дурку”. Чоловік і далі приймав “ліки” від родича, а полегшення все не було. Євген вирішив будь-що вибратися до Англії, бо тамтешній медицині він більше довіряв.
Майже при смерті Євгена Кокоця відправляють до обласної лікарні, де він підписує довіреність все тому ж родичеві (якому на той момент щиро довіряє) розпоряджатися майном свого підприємства у зв’язку з таким вaжким станом свого здоров’я. Проте вона швидко була анульована, бо Євгенові покращало. Але покуштувавши одного разу, „права рука” не хотіла втрачати такий ласий шматок. Він рішуче взявся за справу. Оскільки Євген не відмовився від наміру їхати на Туманний Альбіон, він порадив йому підписати нове доручення про розпорядження майном, яке б давало право родичу знову взяти до рук майно свого дядечка. Євген, не повністю оговтавшись від хвороби, простосердечно виконав це і відправився до Англії. Як стверджує Євген Кокоць, він мав на увазі розпоряджатися в значенні вести підприємницьку діяльність, але насправді несвідомо надав право в тому числі і відчужувати “родичу” своє майно. Нотаріуси, певно, “забули” пояснити старій і хворій людині, що саме вона підписує.
Тільки в Англії від лікарів він дізнався, що його хтось накачував наркотичними речовинами. Це був удар для Євгена Кокоця, адже не важко було здогадатись, звідки в його крові взялась та гидота. Треба було тільки згадати, хто давав Євгенові ліки весь цей час. „Турботлива рідня” разом з цим часу не гала. В кращих традиціях афер, “добрий і турботливий” родич заходився переоформляти довірене йому майно на свою дружину.
Йшов 2004 рік. Повернувся на Україну і Євген. Дідусь не бажав бачитися з своїм “добрим” родичем. Але зовсім випадково, під час одного з візитів до Посіцької сільради, Євген дізнався, що він вже не має жодного відношення до “ЕКО-господарства”. Як не дивувався і не заперечував цьому чоловік, папери говорили про інше. Власником підприємства і всього його майна, земельної ділянки вже була дружина того сумнозвісного родича.
Останній на той час вже “у поті лиця” хазяйнував у підприємстві. Деякий час воно ще працювало, але невдовзі “новий влсник” абсолютно все почав продавати. “Спочатку ми опиралися цьому, — згадує один з колишніх працівників, — але коли побачили папери про те, що маємо нового власника, казати було нічого”. За гроші тоді пішли всі станки і обладнання, кілька сотень голів свійських тварин, що їх тримало “ЕКО-господарство”. Зараз на місці колись успішного і прибуткового підприємства — суцільна пустка.

Наші органи
Євген не склав руки і звернувся до правоохоронних органів. Тисменицький районний відділ міліції відкрили кримінальну справу за статтею 190 Кримінального кодексу „Шахрайство”, яка тягнеться ось уже два з половиною роки. За цей час розчарування Євгенове в Україні тільки збільшувалось. “Один з слідчих, коли я до нього звернувся першим ділом сказав мені: “Давай 50 доларів”, — розповідає Євген Кокоць, — Був випадок, коли в мене викрали автомобіль, я звернувся до поліції і потрапив на прийом до їхнього начальника. Він мені сказав, що знає, де машина, вона у Молдові, але щоб її повернути, я маю дати п’ять тисяч доларів”. Куди не звертався ошуканий підприємець, всюди допомога йому впиралася в хабар. Один прокурор за свої послуги „скромно” попросив надати йому у розпорядження номери банківських рахунків Євгена у Англії, на які йому надходить пенсія. Кримінальна справа продовжувала розглядатись. Проводились допити, була навіть одна очна ставка Євгена з “родичем”. Євген Кокоць: “Мене посадили посеред кімнати, завели його, спитали, чи він признає, що незаконно відібрав у мене майно, той відповів, що не признає. Його одразу вивели”.
За словами Євгена Кокоця, три місяці тому все раптом затихло. Ніхто більше не приходив, нікуди його не викликали. Наш кореспондент вирушив до Тисменицького районного відділу міліції, щоб дізнатися про долю цього провадження.
Начальник відділення Павло Татарин, згадавши, про яку справу йдеться, запевнив, що “підніме папери, опитає людей і надасть потрібну інформацію”. Згодом він же повідомив, що справа передана до обласного слідства, порадив звернутися туди.
Яке ж було наше здивування, коли виявилося, що начальник обласного слідчого відділу Павло Клюба рік тому працював у Тисменицькому райвідділі, і навіть вів саме цю справу, проте був переведений “в область” і справу, за його словами передали комусь іншому, але однозначно вона залишилась “за районом”.
В кінці кінців виявилось, що справа була тимчасово зупинена “до встановлення особи, яка скоїла злочин”. От як, немає слів від подивування “оперативністю” слідства. Одночасно перший міліціонер Тисменицького району повідомив, що нещодавно її ведення було відновлене. Виявилося, що відновлена вона була 6 лютого цього року, саме в ті дні, коли ми почали активно випитувати у наших міліціонерів про стан розслідування.
За словами начальника слідчого відділу Тисменицького райвіділлу міліції Віктора Соколюка, зараз проводиться досудове слідство. 

“Я не хочу тут більше жити”
Дуже тяжко вимовляти ці слова про Батьківщину людині, яка сорок років свого життя марила поверненням на Україну. Так, саме так Євген Кокоць зараз говорить про рідні місця і людей, що їх населяють.
Всі ці неймовірні розчарування і стреси довели його до важкого стану здоров’я. Почали даватись взнаки старі воєнні поранення, Євген Кокоць майже не може ходити, його погано слухаються руки. Щоб поставити елементарний підпис, йому доводиться підтримувати одну руку іншою. Зараз він мешкає у фактично чужої йому людини, колишнього свого працівника на „ЕКО-господарстві”. Чоловік має ще сестер на Україні, мало того, на Прикарпатті. Але ніхто не дає про себе чути. „Поки допомагав їм, висилав гроші, то був для них братиком Генею, а зараз, коли я немічний, знати мене не хочуть”, — розповідає Євген. Це біда не тільки його. По всій Україні навіть рідні люди підтримують стосунки тільки з розрахунку. Розуміючи все це, чоловік не може збагнути, щ сталося з колись такою йому рідною і знайомою країною. “В Україні вкрасти можна за п’ять хвилин, а повернути вкрадене неможливо навіть за роки. Все, що я хочу — повернутися до Англії і там спокійно дожити віку. Чому там права людини поважаються, а в Україні — ні, а на першому місці — гроші?” — з сльозами говорить він. І чоловік би повернувся, але пропускний режим між країнами за усі ці роки значно ускладнився, і колишньому солдату військ ЇЇ Величності тепер дуже важко улагодити проблеми з Британською візою.
Зауважимо, що фактично єдиним, хто перейнявся долею Євгена Кокоця є Голова Правління Благодійної фундації ім. Короля Юрія, депутат обласної ради, Павло Андрусяк. Він постійно відвідує та допомагає ветеранові. Звертався за допомогою до британського омбудсмена в справах ветеранів, возив немічного дідуся до Британського посольства та намагався сприяти Є.Кокоцю в отримнні візи та поверненні до Англії, наразі безрезультатно. Виявляється, бюрократи живуть не тільки в нас. Знаючи, що Євген Кокоць стільки часу провів у Англії, чиновники у Посольстві Великобританії в Україні все одно зволікають з оформленням необхідних паперів. Ми запитали в П. Андрусяка, що керувало ним в його прагненні допомогти, на що Павло Васильович відповів: “Я просто не вважаю, що ця героїчна людина заслуговує на таку безрадісну старість”. Є ще люди в Україні...

Доля Євгена Кокоця
Ця стаття присвячена не минулому, а сучасності, але Євген Кокоць прожив наскільки драматичне життя, що не розповісти про долю цієї людини було б гріхом.
Народився він у 1926 році на території теперішньої Польщі. Коли прийшла війна, Євген вступив у ряди УПА. “То були тяжкі часи. — розповідає він. — Ми боролися з загарбниками і переховувались у лісах, а місцеві мешканці носили нам їжу, та й що то за їжа — сухарі і пригоріла кава, з цього тільки й жили”.
Пізніше доля занесла Євгена Кокоця у ряди дивізії “Галичина”. Проте згодом він потрапляє до британців. Його беруть у армію і відправляють у африканський корпус генерала Монтгомері. Євген служив у танкових військах. Після перемоги над військами німецького генерала Роммеля підрозділи, що вних служив Євген, відправили на Італію. Український хлопець брав участь у висадці на Сіцилії, у битві при Монте Кассіно. Дивлячись на стару чорно-білу фотографію з тих місць, Євген Кокоць плаче: “Скільки там нашого люду загинуло! Після битви там було величезне кладовище британської армії. Але куди не глянь, всюди наші прізвища на надгробках”.
Був випадок, коли у італійському містечку британці впритул зустрілися з німецькими частинами. Зав’язалась жорстока сутичка. Але між позиціями ворогів опинився жіночий монастир з сирітським притулком. “Стрілянина була страшна, а звідти було чути крик переляканих дітей”, — згадує Євген Кокоць. Не витримавши цього, він сідає у свій танк і без жодного наказу їде напролом до монастиря. Під перехресним вогнем Євген садить у танк сиріт з монахинями і везе їх у свою частину. Врятувавши дітей, від величезної емоційної перенапруги він знепритомнів. Цей вчинок проте не залишився поза увагою командування. Його викликали у штаб. “Я вже не знав, що і думати, адже туди викликали тільки через щось погане”. Проте Євгенові видали нову форму, і повезли до Риму у Ватикан. “Мені нічого не пояснювали, казали, щоб мовчав і робив те, що скажуть. Ми приїхали у Ватикан, зайшли у великий зал і, тут до нас вийшов сам папа римський”. Виявилось, що про вітчайдушний вчинок Євгена стало відомо Пієві XII. Під час аудієнції британському солдатові з рук папи було вручено почесний орден від Ватикану.
По закінченні війни Євгена направили служити на Суецький канал у митну службу, потім у Берлін у “Контрольну комісію Німеччини”. Після служби Євген вирішив жити у Великобританії.
Йому пропонували прийняти британське громадянство, але Євген Кокоць відмовився і заявив, що буде чекати, коли Україна стане незалежною, щоб прийняти її громадянство. Тому він жив на чужині з посвідченням про право проживання у Об’єднаному Королівстві.
На Туманному Альбіоні чоловік поступив в університет на спеціальність архітектура. Це дало йому можливість розпочати власну справу. Євген зайнявся відновленням старих англійських будинків XIII століття. Для цього він консультувався з багатьма спеціалістами з історії і культури Англії, їздив у музеї, вивчав специфіку старовинної архітектури Британії.
Зрештою Євген Кокоць став вельми успішною людиною, його справа приносила немалі прибутки. Він одружився, незабаром народилися діти. Проте думки про Україну не давали йому спокою.

---------------------------------------------------------------

Сталося те, що врешті мало статися. Хоч могло бути ще не тепер, якось не так. І розчарування у житті та безвихідь зовсім не заперечують радості ще кількох хвилин під сонцем біля лісу. Але наприкінці минулого тижня настав ще один черговий кінець світу. Помер Євген Кокоць. Дивовижний чоловік, котрий прожив незбагнене життя. Життєпис українського двадцятого століття.
Біографії під клепсидрами запам’ятовуються дуже погано. Це є характерною особливістю живих, яким не зрозуміти тих, хто перестав бути. Залишається тільки ледь помітний слід десь у підсвідомост Що з того можна витягнути? Двадцяті роки, тоді ще українські Устрики Долішні. Якісь юнацькі виправи в УПА. Реально прожитий розстріл, який не став смертельним через чудо. А чудом були бомби, скинуті з радянського літака. Далі біографія перетворюється у короткий курс географії. Відень. Вишколові табори дивізії «Галичина». Рейси знову ж бомбардованою Німеччиною. Втеча до англійців. Північна Африка, Близький Схід. Наступ на Італію. Танк. Подвиг під Монте-Касіно, медаль, отримана з рук Папи у Римі. Тоді Берлін, криза і блокада 1953 року. Цих рекомендацій було би досить, щоби прийняти Кокоця до еліти еліт світового вояцтва.
Після демобілізації він осів у Англії. Почав цілком іншу, навіть дещо супротивну попередньому професіоналізмові діяльність – навчився відбудовувати стародавні садиби. Повертав їх до життя. Реставратор-реаніматор. Повертав пам’ять, закладену у занедбані будівлі. Все було так успішно, а він, як останній впертюх, десятиліттями не приймав англійського громадянснства, чекаючи на українське. Не мав стосовно цього жодних сумнівів. І дочекався. І примчав до нас. Став мешканцем тоді ще майже не заселеного Посіча, впроваджуючи там бізнес не для себе, а для української перспективи.
Власне тоді почалися його нещастя. Насправді вони наші, він виявився лише проявником тотального українського нездоров’я. «Багатого англійця» кидали всі. Він не встигав нічого зрозуміти. Ця війна, в якій ми живемо, не подібна на жодну нормальну війну.
Врешті він опинився власником цінностей на межі голоду. Йому впродовж кількох років помагали вижити різні добрі люди. Він залишався лицарем до останнього, був паном свого життя навіть тоді, коли перестав хоч якось ним керувати. За це ним захоплювалися, через це його щиро ненавиділи.
Тепер він помер. Невдовзі стане частиною своєї землі. Живими залишаться пристрасті і проблеми – як заволодіти майном Кокоця. А він тепер може злити Богові стільки компромату на цей нещасний народ... Хоча здається, що вкотре цього не зробить.

Джерело

Моя Україно...
Не так тії вороги, як добрії люди... 

Ржев: неизвестная битва Георгия Жукова

В начале 1942 года в результате знаменитого контрнаступления линию фронта удалось отбросить на 150--200 километров от Москвы. Советские войска под командованием Георгия Жукова в ходе трех наступательных операций пытались срезать обращенный в сторону Москвы изгиб линии фронта, получивший название Ржевский выступ, и окружить находящуюся на нем 9-ю армию группы «Центр».
Ожесточенные бои на этой небольшой территории продолжались в общей сложности 13 месяцев, до марта следующего года, но к намеченной цели так и не привели: Ржевский выступ ликвидировать не удалось. В марте 1943 года немцы сами оставили позиции, выпрямляя линию фронта и перебрасывая войска и технику к Курску.
Бои под Ржевом — один из самых кровавых эпизодов Великой Отечественной. Общие потери Красной Армии только по официальным данным превысили миллион человек. Ржев и соседние города были полностью разрушены.
Поскольку крупной победы, как в Сталинграде или под Москвой, на Ржевском правлении одержано не было, после войны об этой трагической странице военной истории предпочли забыть. В мемуарах Жукова ей уделено всего несколько абзацев, а маршал Конев, также командовавший там, вообще обошел эту тему молчанием...
Журналисты НТВ провели собственное расследование, собрав свидетельства непосредственных участников событий и архивные документы, многие их которых были до сих пор засекречены. Съемки фильма продолжались столько же, сколько и сама битва — больше года.
На площадке, в болотистых полях подо Ржевом, помимо журналистов работали более ста актеров, каскадеров и энтузиастов, была задействована настоящая техника времен Второй мировой — самолеты, танки. Сочетание документального расследования, художественной реконструкции и компьютерных спецэффектов погружает зрителя в атмосферу одного из самых масштабных и самых трагических сражений Великой Отечественной.

Жуков преступник Второй мировой войны

22 июня 1941 года. За лето 41-го года Вермахт разгромил Рабоче-крестьянскую Красную армию (РККА). Миллионы солдат и офицеров РККА попало в плен, примерно миллион погибло и столько же пропало без вести.
Приказ Жукова: Бойцы, сдавшиеся в плен, по возвращению подлежат расстрелу. Семьи тех, кто сдался врагу разыскать и расстрелять.

К своим солдатам относился, как к расходному материалу.

Соотношение сил на советской западной границе 22 июня 1941.
Германия: 166 дивизий, Танки 4 171 (тяжелых танков нет вообще), самолеты 4 846
СССР: 190 дивизий, Танки 15 687 из них 1475 (Т-34), самолеты 10743

Берлинская операция - силы сторон:
Германия - 766 000 человек
СССР - 2 500 000

Штурм Берлина - силы сторон:
Германия - 85 000 (солдат, полиции, гитлерюгента и ополченцев)
СССР - 1 500 000
Советская армия так и не смогла полностью завладеть городом.

Жуков:
Вот сейчас говорят, что союзники никогда нам не помогали... Но ведь нельзя отрицать, что американцы нам гнали столько материалов, без которых мы бы не могли формировать свои резервы и не могли бы продолжать войну... У нас не было взрывчатки, пороха. Не было чем снаряжать винтовочные патроны. Американцы по-настоящему выручили нас с порохом, взрывчаткой. А сколько они нам гнали листовой стали! Разве мы могли бы быстро наладить производство танков, если бы не американская помощь сталью? А сейчас представляют дело так, что у нас всё это было своё в изобилии.
...Без американских грузовиков нам нечем было бы тягать нашу артиллерию.

США начали помогать СССР начиная с 22 июня 1941
20 сентября 1945 все поставки по ленд-лизу в СССР были прекращены.
Без американской помощи СССР не смог бы устоять против Германии.

Объём американских поставок по ленд-лизу в СССР составил около 11 млрд долларов США. Согласно закону о ленд-лизе, оплате подлежала только уцелевшая в ходе войны техника; для согласования итоговой суммы, сразу по окончании войны начались советско-американские переговоры. На переговорах 1948 г. советские представители согласились выплатить лишь незначительную сумму. Переговоры 1949 г. тоже ни к чему не привели. В 1951 г. американцы дважды снижали сумму платежа, которая стала равняться $800 млн, однако советская сторона соглашалась уплатить только $300 млн. Соглашение с СССР о порядке погашения долгов по Ленд-лизу было заключено лишь в 1972 году. По этому соглашению СССР обязался до 2001 г. заплатить $722 млн, включая проценты. К июлю 1973 г. были осуществлены три платежа на общую сумму $48 млн, после чего выплаты были прекращены. Таким образом, из общего объёма американских поставок по Ленд-лизу в $11 млрд долларов СССР, а затем Россией, было признано, а затем частично оплачено, $722 млн, или около 7 %.

СМЕРШ, личное оружие Сталина

25.03.2013, "Совершенно секретно", No.4/287

Владимир ВОРОНОВ

 

Виктор Абакумов,  Фото: ИТАР-ТАСС

В апреле исполняется 70 лет со дня создания новых структур госбезопасности, объединенных названием СМЕРШ
Вавгусте 1944 года был опубликован Указ Президиума Верховного Совета СССР о награждении орденами и медалями большой группы военных авиаторов. Но, просматривая наградные листы, я приметил пару товарищей совершенно нелетных специальностей, в графе «должность, часть» у которых значилось: отдел контрразведки СМЕРШ.

За заслуги перед Германией?

Глаз сразу цепляет формулировки из наградного листа замначальника отдела контрразведки СМЕРШ 14-й воздушной армии подполковника Петра Жура: «Тов. ЖУР… проделал большую работу за время Отечественной войны по разоблачению контрреволюционного элемента и по пресечению их преступной деятельности». (Лексика и орфография оригинальных документов сохранены. – В.В.) «Под его личным руководством в частях 14 ВА были вскрыты 3 изменнические группы, по которым арестовано и осуждено 25 человек, а также арестовано и осуждено более 80 человек антисоветчиков, дезертиров, членовредителей». Лишь один наградной лист, а уже свыше сотни врагов, якобы выявленных в штабах авиадивизий и на аэродромах (где ж еще их мог раскопать бдительный «авиасмершевец»?). Можно ли поверить, будучи в здравом уме и трезвой памяти, что среди боевых летчиков и авиатехников было столько врагов, да еще в 1944-м?! К слову, не всякий немецкий ас мог похвастаться столь высокой результативностью в деле истребления кадров советских ВВС.
Наградной лист на начальника отдела контрразведки СМЕРШ 14-й воздушной армии полковника Сергея Никитина – та же лексика, те же формулировки 1930-х: «За успешную работу в период Отечественной войны по разоблачению и пресечению антисоветской деятельности к-р элемента, тов. НИКИТИН достоин правительственной награды – ордена «Отечеств. войны 1 степени». Конечно, достоин – «решительно вскрывал и разоблачал подрывную деятельность вражеской агентуры и антисоветских элементов, искоренял изменников и предателей, своевременно предупреждая их преступные намерения…». Попутно главный чекист воздушной армии «вел беспощадную борьбу с трусами и паникерами, расправляясь с ними в необходимых случаях на месте, во время боя на передовой линии огня».
Расправлялся «на передовой линии огня» и во время боя – применительно к летчикам? Неужели начальник СМЕРШ воздушной армии, негласно забравшись в кабину истребителя или штурмовика, беспощадно отстреливал трусов и паникеров из табельного ТТ из-за бронеспинки – прямо в воздухе, над линией фронта?!
Уж поработал так поработал: «Под непосредственным руководством тов. НИКИТИНА… было вскрыто и разоблачено более 30 шпионов, 300 изменников и значительное число другого антисоветского элемента». Крутой полковник – даже JG27, одна из самых результативных истребительных эскадр Люфтваффе, и та истребила красных авиаторов меньше, чем смершевец Никитин.

Дотянуться до каждого

Могло показаться, что создание СМЕРШ мало что меняло: те же особые отделы, что действовали и раньше, те же функции – борьба со шпионами в армии (реальными и мнимыми), с «антисоветскими элементами, проникшими в части и учреждения Красной Армии», «с предательством и изменой родине», с «дезертирством и членовредительством на фронтах», «проверка военнослужащих и других лиц, бывших в плену и окружении». Да и кадры – те же чекисты-особисты. И методы работы абсолютно идентичны, полномочия – формально такие же, как у особистов. Так ведь и бессменный начальник СМЕРШ – тот же Виктор Абакумов, ранее возглавлявший Управление особых отделов НКВД. Разве что из заместителей наркома внутренних дел Берии он превратился в заместителя уже Сталина. Возглавляемая же им организация, номинально числившаяся уже за Наркоматом обороны, реально стала отдельной «конторой».
В утвержденном Сталиным Положении о СМЕРШ четко сказано: начальник ГУКР СМЕРШ НКО «является заместителем Народного Комиссара Обороны, подчинен непосредственно Народному Комиссару Обороны и выполняет только его распоряжения». А нарком обороны – сам Сталин. Так что Абакумов, слегка обойдя на повороте бывшего патрона, Берию, получал непосредственный выход на вождя.
Но существеннее иное: отныне вся централизованная система чекистского контроля над армией была подчинена исключительно Сталину, лично и непосредственно, только ему и больше никому! Таким образом он убил сразу нескольких зайцев. Заполучил в свои руки достаточно компактную и острую оперативно-карательную структуру, с помощью которой мог без проволочек дотянуться до всех, от маршалов до рядовых. А при необходимости – и до Лаврентия Павловича. Поскольку созданием конкурирующей организации Сталин не только выразил Берии свое недовольство, но и недвусмысленно погрозил: «Плохо мышей ловишь, Лаврентий, смотри…»
Не забудем, что тогда же, 14 апреля 1943 года, из НКВД в отдельный Наркомат госбезопасности (НКГБ СССР) вывели и «оперативно-чекистские» подразделения. Так вождь обзавелся сразу тремя карательными механизмами вместо одного, да еще и конкурирующими.
Сам факт создания СМЕРШ  наводит на мысль об абсолютной непригодности не только традиционных форм чекистского контроля за армией, но и недееспособности чекистской организации вообще. Война наглядно показала: машина НКВД себя исчерпала, оказавшись совершенно непригодной для дел, когда противник – настоящий, а не шпионы, придуманные в кабинетах. К началу 1943 года это уже огромная, забюрокраченная, неповоротливая и просто зажиревшая структура, практически переставшая «ловить мышей» – реальных шпионов и диверсантов.
На тот момент под началом Берии было 11 заместителей, в одном лишь центральном аппарате – свыше 100 структурных подразделений, 118 республиканских и областных управлений; особые отделы 14 фронтов, семи округов и четырех флотов; 43 транспортных отдела НКВД – на железнодорожном транспорте; само собой, контрразведка, разведка, диверсанты, террористы, правительственная ВЧ-связь. И – пять «войск»: пограничные, внутренние, по охране особо важных предприятий промышленности, конвойные, по охране железных дорог. А еще, помимо милиции, пожарных, архивистов, истребительных батальонов и МПВО (местная противовоздушная оборона), – огромная промышленно-лагерная империя: тюремное и еще 10 лагерных управлений, лишь одним из которых был ГУЛАГ…
А толку-то, если в итоге хваленые чекисты провалили, как полагал Сталин, все – и врага не разведали, и настоящих немецких шпионов с диверсантами прозевали. Не говоря уже о том, что должным образом не держали под надзором военачальников.
Где были зоркие чекисты, если они позволили военным отступать до Москвы, Волги и Кавказа?! Как они допустили, что в 1941 году в плену оказалось 68 одних лишь генералов (комбригов, комдивов, бригадных, дивизионных и корпусных комиссаров), да еще 18 добавилось к ним в 1942-м? Что целых 3,5 миллиона командиров и красноармейцев, включая сына самого вождя, в 1941-м очутились там же – вместо того, чтобы сражаться до последнего патрона? И это невзирая на то, что Красная армия была пронизана огромной сетью стукачей: по данным исследователя «Мемориала» Никиты Петрова, с 1 июля 1941 года по 1 января 1943 года армейские особые отделы НКВД завербовали 1 миллион 85 тысяч осведомителей и агентов.
Одновременно выяснилось, что чекисты не способны качественно организовать в тылу врага ничего – ни разведки, ни партизанского движения, ни диверсий с террором.
Зато с террором (против своих) у них получалось.
Из наградного листа начальника 5-го отделения Особого отдела НКВД 38-й армии лейтенанта госбезопасности Владимира Шевченко: «Отлично выполняет задания по изъятию и ликвидации контрреволюционного и шпионского элемента. В г. Дрогобыче в первые дни войны, под его руководством ликвидировано до 400 человек немецкой агентуры…» Если кто не догадался – особиста наградили за организацию массового расстрела заключенных в тюрьме западноукраинского города Дрогобыча.
Реорганизация НКВД – по замыслу – сразу же возвращала утерянную было инициативу в руки Сталина, дав ему на выходе эффективный инструмент личного контроля, прежде всего над армией.
Как оказалось, не стоит недооценивать эффект даже чисто бюрократической перестройки: новая организация стала много компактней, за счет этого и появились иные оперативные возможности. Именно за счет этой компактности Сталину действительно удалось не на бумаге, как прежде, а реально заставить работать фактор личной ответственности каждого за личный участок работы – в Красной армии СМЕРШ действительно контролировал все. Каждый опер и следователь прекрасно понимал, что он реально лично отвечает перед Абакумовым, а значит – и перед Сталиным.

Спецоперация «Измена Родине»

Бывший смершевец Леонид Иванов в своей книжке «Правда о СМЕРШ» писал: «Органы СМЕРШ пользовались высочайшим авторитетом и уважением в войсках». На деле все обстояло ровно наоборот: отношение настоящих фронтовиков к смершевцам было таким же, как у обывателей Московии – к опричникам Ивана Грозного. Очень емко это отношение в своих мемуарах выразил боевой летчик-истребитель Дмитрий Панов (в его послужном списке 13 сбитых самолетов противника и несколько представлений к званию Героя Советского Союза): «…Было в армии, особенно среди боевых офицеров, которых много погибло от рук трусливых сталинских холуев, глубокое отвращение к этому виду деятельности, как ни романтизируй его в бесчисленных книжках… или с киноэкрана».
Но ревнители СМЕРШ все равно обижаются: «Люди работали, а теперь их грязью обливают!» И твердят про «заказные потоки необоснованных упреков в адрес армейских чекистов».
Только какой уж там шквал «заказного негатива» – в любом книжном магазине полки просто ломятся от апологетов СМЕРШ!
Из года в год чекисты называли одни и те же цифры: за время войны военные контрразведчики обезвредили свыше 30 тысяч немецких шпионов, более 6 тысяч террористов и около 4 тысяч диверсантов. Но не забудем и того, что все эти десятки тысяч «заброшенных» – советские граждане, а не немцы. По данным историка Никиты Петрова, с июня 1941 года по 10 мая 1946 года органами военной контрразведки было арестовано 699 741 человек, из них 43 505 – по обвинению в шпионаже. Из числа арестованных почти 70 тысяч были расстреляны – каждый десятый.
Но были ли у спецслужб Третьего рейха ресурсы – финансовые, материально-технические, человеческие и организационные, – чтобы реально подготовить и забросить столько агентов? Как-то не прослеживаются ни по каким документальным источникам такие сверхвозможности. Канарис с Шелленбергом (и Гиммлером в придачу), наверное, много раз гордо переворачивались в гробу, слыша из уст чекистов, сколь бессчетной агентурной армадой они якобы замусорили советские фронты! Если же счет агентов в самом деле шел на десятки тысяч, можно лишь спросить: что же это за чудесный режим, если он умудрился сотворить невиданное в истории количество своих противников из своих же граждан?!
Кстати, как творили шпионов, зафиксировано самими же документами СМЕРШ.
Из приказа начальника управления контрразведки СМЕРШ Южного фронта генерал-майора Ковальчука от 16 июня 1943 года: «30 марта сего года был арестован кр-ц 865-го стр. полка 271 сд Бельченко Петр Филиппович лишь на основании того, что он был в немецком плену и не дал согласия на секретное сотрудничество с органами НКВД…» Из того же документа:  «В результате провокационных вопросов следователь Степанов добился вымышленных и неправдоподобных показаний от арестованного Шелестова о его якобы причастности к немецкой разведке…» Сколько таких Бельченко и Шелестовых засадили в числе официально «обезвреженных» 30 тысяч немецких шпионов?! И сколько безвинно осужденных и расстрелянных «шпионов» приходилось на каждого настоящего – десятки, сотни, тысячи? Кстати, ведь и капитан Александр Исаевич Солженицын, арестованный смершевцами в феврале 1945 года после перлюстрации его писем, – он тоже попал в «шпионскую» статистику СМЕРШ?
Но даже на этом фоне особым затейником смотрелся Яков Афанасьевич Едунов, выросший к концу войны до начальника управления контрразведки СМЕРШ 2-го Белорусского фронта. Особо отличился он, как значится в его представлении к ордену Красного Знамени, еще будучи начальником Особого отдела 48-й армии Брянского фронта: «По инициативе тов. Едунова организовано несколько инсценировок «сдачи в плен», в ходе выполнения которых нашими бойцами было уничтожено более 30 немецких солдат и офицеров, как из числа тех, которые шли навстречу мнимо сдавшимся, так и тех, которые затем вступили в бой с инсценировочными группами. Этот метод истребления фашистов повлиял на то, что немцы впоследствии открывали огонь и по действительным перебежчикам». Это не считая того, что тов. Едунов по ходу еще «обеспечил изъятие 125 человек, готовившихся перебежать к врагу».
Начальство высоко оценило опыт передовика чекистского производства. 19 мая 1943 года начальник управления контрразведки СМЕРШ Брянского фронта Николай Железников докладывал Абакумову об этом уже как о оперативно-чекистском мероприятии под кодовым названием «Измена Родине»: «Одной из наиболее эффективных мер борьбы с изменниками
Родине… было проведение операций по инсценированию под видом групповых сдач в плен к противнику военнослужащих,
которые проводились по инициативе Управления контрразведки
«Смерш» фронта… Под видом сдачи в плен наших военнослужащих сблизиться с немцами, забросать их гранатами, чтобы противник в будущем каждый переход на его сторону группы или одиночек изменников
встречал огнем и уничтожал».
Наверное, и за реальных шпионов тоже давали ордена. Но если судить по наградным листам, в особой цене были именно такие «подвиги». Или как у смершевца майора Городжего, который «проявлял смелость и отвагу ведя борьбу с трусами и паникерами». Ах да, конечно же, он еще «организовал предотвращение большого количества случаев попытки изменить Родине». То есть сначала организовал, а потом предотвратил.
Да, конечно, были в СМЕРШ и настоящие «чистильщики», как в романе Богомолова, бравшие настоящих агентов, а не придуманных, и порой погибавшие в настоящем бою, а не от перепоя. Только подсчитано, что за годы войны военными трибуналами осуждено не менее 994 тысяч советских военнослужащих, из них 157 593 – расстреляны. Практически весь этот «расходный материал» трибуналам поставили именно особисты-смершевцы. И это, похоже, главный итог их деятельности на фронтах Великой Отечественной: сто полнокровных дивизий, которые могли бы воевать, – четыре посаженных фронта! И пятнадцать одних лишь расстрелянных дивизий… Таких колоссальных достижений по части уничтожения своих солдат не было даже у Гитлера. За пять лет войны, с сентября 1939 года по сентябрь 1944-го, в вермахте к смертной казни было приговорено всего лишь 7810 солдат и офицеров. Не говоря уж о том, что вермахт прекрасно обошелся без «особых отделов гестапо».

  СПРАВКА

Главное управление контрразведки (ГУКР) СМЕРШ Наркомата обороны (НКО) СССР и Управление контрразведки СМЕРШ Наркомата Военно-морского флота СССР созданы 19 апреля 1943 года постановлением Совнаркома СССР. Отдел контрразведки СМЕРШ появился и в НКВД. СМЕРШ – от сокращения «Смерть шпионам», авторство устрашающе-емкого наименования приписывают Сталину. Новый «острый» орган создали на базе Управления Особых отделов НКВД СССР, из его же кадров.




Фото: ИТАР-ТАСС; из архива автора

Джерело

Найнеефективніша армія світу

23.02.2013, Рух Прес

Олександр Яковлєв

Олександр Яковлєв: "За моїми підрахунками, жертвами війни стало понад 30 мільйонів радянських людей". День совітської армії зовсім не є святом це скорше день типу людської трагедії та безпідставного знищення дюдей, про це президент Міжнародного фонду "Демократія" покійний академік Олександр Яковлєв повідомив РП ще більше року тому, про те, що офіційні дані про загиблих у роки Великої Вітчизняної війни досі занижені. На думку пана Яковлєва, жертвами війни стало понад 30, а може і 40 мільйонів радянських громадян, а не 20, як говорилося раніше.

Пан Яковлєв переконаний, що люди загинули в основному "внаслідок бездарного керівництва з боку Сталіна, котрий винищував народ заради того, щоб те чи інше місто взяти раніше, ніж американці чи англійці".

Винним Сталіна Яковлєв вважає і в тому, що той "бездарно підготував країну до війни, коли одна гвинтівка на трьох, і треба чекати, поки уб'ють цю людину, аби цією гвинтівкою скористатися самому".
В інтерв'ю журналістам РП пан Яковлєв розповів також, що за роки Великої Вітчизняної війни 954 тисячі радянських військових були розстріляні своїми ж за звинуваченням у боягузтві та за різні негативні вчинки. "Звичайно, там були і якісь злочини, але навіть за них в іноземній армії не розстрілювали", - наголосив пан Яковлєв. Як приклад він наводить розстріл, свідком якого став сам. "Німці наступали, ми їх чекали, а коли наступають, страшнувато стає. І от хлопчина років вісімнадцяти підхопився і побіг. Його можна було би просто зупинити, звалити на землю, й через 5 хвилин він би отямився, адже він не давав собі звіту, він не пам'ятав себе. Але командир роти тут же йому кулю в спину". Адже совітський фашизм був значно більшим фашизмом ніж німецький нацизм, бо фашистом себе називав італійський диктатор Мусоліні.
Олександр Яковлєв при цьому підкреслив, що такі розстріли на фронті були в порядку речей, і в їхній необхідності спеціально переконували командирів. "Я приїхав на фронт, а там комісар батальону інструктує: "Коли ви говорите "в атаку", а вони не піднімаються - стрельни сам у першого-ліпшого, застрель - і тут же піднімуться", - розповів пан Яковлєв. Це черговий раз свідчить про те, що скільки існувала російська імперія, навіть під назвою СРСР для неї її люди не мали жодної ціни - вони були як сміття.
Також президент фонду "Демократія" закликав припинити розмови про те, чий внесок у перемогу над фашизмом був вагомішим. "Колись я читав у одному американському підручнику про Другу Світову війну, так у ньому навіть не було згадки про Радянський Союз - це крайній ступінь аморальності. Але з іншого боку - теж аморальною є совітська міфологічна пропагандпа, якщо хтось у нас робить так, що ми совіти і лише ми здобули цю перемогу", - наголошує пан Яковлєв. "Пора рахуватися з фактами історії: перемогу здобула антигітлерівська коаліція. Вони без нас Гітлера би не повалили, а ми - без них. А мотивувати тим, у кого більше загинуло... Це, по-моєму, навіть соромно - рахувати трупи. Не треба мертвих чіпати, більше - менше - вони теж можуть помститися, бо вони теж уміють говорити".
Як повідомляв РП про крах радянської міфології, творення міфів радянською пропагандою про надзвичайну ефективність і розумність радянської армії переслідувало єдину мету - замаскувати недолугість вищого командування і технічну відсталість радянських озброєнь. У післявоєнні роки командувач американським корпусом у Європі генерал Ейзенгауер висловися про військову геніальність маршала Жукова - в контексті його перемог. Він сказав, що, згідно з американськими законами, за кожну зі своїх "великих" перемог за кількістю людських втрат, маршал Жуков отримав би в якості винагороди тюремний строк.
Тим часом тричі герой Радянського союзу, "сталінський сокіл" Олександр Іванович Покришкін фотографується на тлі радянського Ла-5 із намальованими 57-59 зірочками - це кількість збитих німецьких літаків, - але насправді літав і здобував перемоги на американському винищувачі Aircobra. Якщо порівнювати його з подібним за рангом пілотом Люфтваффе Еріхом Гартманом,який за юнацький вигляд i зріст дістав прізвисько Bubi — малюк. Він служив у ескадрілiї імені аса І світової війни Манфреда фон Рігтгофена, цей малюк у 825 повітряних боях на своєму "мессершміті" Ме-109Е отримав "лише" 352 повітряних перемоги. (з них 345 - над рядянськими літаками).

Джерело