5 трав. 2011 р.

Украинская элита: миф, блеф и провокация

03.12.2003, Сергей Дацюк, "ДИАЛОГ.UA"

Пасквиль. Невинным девушкам и нервным взрослым читать не рекомендуется.


Украинская элита не доказала право на самоопределение своей нации. Она предпочла разграбить страну, сдать ее другим странам, предать ее интересы по отношению к остальному миру. Конфликт вокруг Тузлы — это провокация со стороны российской элиты, адресованная украинской элите. И когда россияне говорят, что нас нет, потому что мы не можем адекватно ответить, они правы: в этом смысле наша нация до сих пор не имеет права на существование

На общественных форумах, чередой идущих в Украине, приглашенные иностранцы очень удивляются навязчивым разговорам в нашей стране об элите. Они, дескать, отказались от этих разговоров давным-давно. Мы же не можем отказаться. У нас мифическая ностальгия по элите. Интересное наблюдение можно сделать на круглых столах, посвященных этой теме: все, кто обвиняет отечественную элиту в неспособности выполнить свою миссию, в этот момент не находятся в позиции элиты и даже не понимают этого. Элита не может обвинять элиту, то есть саму себя, в неспособности к чему-либо.

Элита — это научный социологический термин, а также публицистический термин, использующийся в смысле «нет-элиты-как-жаль», но ни в коем случае – не политический. В политическом смысле элита — это подкармливаемый из разных побуждений миф о присутствии-отсутствии элиты. Вот, например, у нас есть оказывается творческая, научная, техническая, бизнесовая, управленческая, религиозная и, конечно, политическая элиты. Элиты ли?

 Элита — это миф
Миф об элите возникает из гражданской неспособности общества к самоуправлению, из отсутствия политической активности граждан. Миф об элите возникает также в обществе без публичной политики. Возвратите политику — и вы потеряете миф об элите.

Разговоры об элите – это способ сознательно или подсознательно переложить ответственность за принятие решений на отсутствующую социально-активную и ресурсообеспеченную группу. Чем более заметно отсутствие гражданской активности, тем больше слышится разговоров об элите.

Элита в качестве мифа понимается утилитарно: с точки зрения качественных услуг, которые в цивилизованном мире есть, а у нас как-то припозднились. То есть миф об элите будет существовать все время, пока этой самой элиты не будет. А когда она появится, – будет существовать миф о всесилии нескольких людей, принимающих решения в стране. Такая форма (сродни массонской) избранности влиятельных людей характерна именно для тех стран, где эта самая элита есть.

Навязчивые разговоры об элите сегодня – это попытка присвоить знак отсутствующему месту принятия самостоятельных решений в стране, которая к тому же находится во внешнем управлении. В ситуации внешнего управления страной элита приобретает еще одну роль — она лучше других должна знать, перед кем сегодня нужно прогнуться, чтобы было комфортнее, — перед США, Европой или Россией.

В прагматическом смысле элита – это часть общества, которая предоставляет остальному обществу услуги по идеологическому, политическому и экономическому комфорту в настоящем, а также обеспечивает фьючерсные сделки с историей. Если комфорта нет, то работа элиты некачественна. Если фьючерсных сделок не происходит, то нет обеспеченного надеждой и мечтами совместного будущего, а есть только индивидуальное будущее, основанное на собственном страхе и риске. Элита как бы производит мечты о будущем. И чем больше она мечтает, тем больше вариантов будущего можно реализовать на уровне обыденного сознания. И тем больше мифов рождается о ней самой.

Миф первый. Элита – это власть, то есть те, кто принимает властные решения. Как бы номинальная власть в стране и есть ее элита. Критики этого мифа указывают на проблемы, связанные с ростом эгоизма и деморализацией представителей элиты во власти. Претензии, предъявляемые к именно так понимаемой элите, связаны с тем, что издержки от ее деградации более сильные, чем выгоды от ее эгоизма.

Миф второй. Элита — это те, кто заботиться об общественной пользе. То есть оппозиция — это элита, поскольку она моральнее деморализованной власти, потому что она заботится об общественной пользе, в то время как власть заботится только о себе. Критики этого мифа указывают на проблемы, связанные с романтизмом и с отсутствием прагматизма у такой элиты.


Претензии, предъявляемые к таким образом понимаемой элите, связаны с тем, что общественная польза – обычно очень слабый мотив для отстаивания своих интересов при столкновении с другими интересами, например на внешнеполитической арене, где исчезает понятие общественной пользы в смысле национально-общественной пользы.

Миф третий. Элита — это лучшие представители власти и оппозиции, то есть лидеры в некоем рейтинговом подходе. Отсюда в Украине существование множества рейтингов, определяющих лучших из лучших. Мы построили мощную систему иерархии, как в кастовом или средневековом обществе, выраженную во всевозможных знаках отличия. Хотелось бы знать: существует ли в других обществах такое множество видов номерных знаков для автомашин или это наше изобретение, а также получить исчерпывающий список табели о рангах, обозначенных в этих номерах. То есть, если номер автомашины заканчивается на «ВР», то это круче, чем «КМ», или «АП» все-таки круче. И сколько раз нужно присесть, когда видишь номера синего цвета?
Мифичность проявляется еще и в том, что элита — это то, что видится только на расстоянии. И никогда точно нельзя сказать, кто есть элита. Со временем может оказаться, что элита вообще была в другом месте, делала нечто иное, чем власть или оппозиция, и в общем-то мало кем была замечена.

Элита связана с национальной историей, она есть производное от нации, а не от государства, то есть скорее от культуры в целом, а не от текущей политики. Бердяев в «Философии неравенства» (письмо 4 «О нации») говорит, что нация – категория конкретно-историческая, а не абстрактно-социологическая. Социологические опросы никогда не дают представления о нации. Задайте вопрос массе, и вы получите массовый ответ, который мало связан с тем, как люди будут действовать на самом деле. Чтобы хоть что-нибудь понять об украинской нации и национальной элите, нужно рассматривать ее исторически.

В Украине есть единственная маленькая пассионарная прослойка — молодежь. Молодежь в состоянии не только правильно видеть историческую перспективу, но и действовать (бой под Крутами, голодовка 1990 года студентов, перспективные голосования молодежи на выборах). Старшие представители украинской элиты может быть лучше все видят и понимают, но к действию совершенно не приспособлены.

Бердяев в упомянутой работе воюет с равным правом на национальное самоопределение. И это сегодня уже не кажется странным. У нации изначально нет никаких прав на самоопределение и существование. Это право должно быть завоевано физическим противостоянием, доказано культурно и ментально, отстояно в кровавой борьбе с попытками отобрать его. «Еврейское напряженное ожидание Мессии» по Бердяеву не является националистическим. Ожидая Мессию, Украина легче всего попадает под культурное влияние России.

Элита — блеф

Ну, где тут записывают в элиту? Меня запишите. Разговоры об элите нужны для того, чтобы тех, кто говорит о состоянии элиты, и считали элитой. Разговоры об элите — своеобразный блеф, замещение реальной интеллектуальной деятельности.

Ноющая самопрезентация элиты — нечто вроде орденов Брежнева. Именно тогда, когда исчезает содержание властной деятельности, появляется огромный спрос на избранность, отличие от других.

Может элита это просто известные люди? Кипа журналов и газет, проводящих исследование самых успешных людей взахлеб рассказывают про «жизнь удалась». «Корреспондент» в этом сильно отличился. Дескать, — вот успешные люди. А что значит успешные? Они строили свой дерзкий персональный проект, столкнулись с уникальными преградами со стороны общества, но выстояли, победили и доказали свой успех? Ой, что-то не припомню. Они были известны по разнарядке, при любой власти, при любой политике, ни с кем они не сражались, они ждали своего часа, они подстраивались под реальность… Так может это и не успех вовсе?

Зачем функциональное место медиа-реальности, которое обеспечивает известность человека, называть успехом? А затем, чтобы не задавать глупых вопросов, а что же есть успех на самом деле. Успешность медиа-образа не является отнюдь успешностью жизненного проекта его носителя. Находясь ежечасно в медиа-реальности, сильно к тому же цензурируемой, принимая известность за успех, мы оказываемся перед лицом медиа-образа, а не перед лицом личности.
Один известный тележурналист считается успешным. С чего это вдруг? На его место найдется десяток людей, которые будут делать это лучше, но могут оказаться бескомпромиссными, и тогда не удержатся на его месте. То есть, успех – это профессионализм плюс приспособленчество? То есть это мы называем успехом? А как же быть с неприспобленцами? То есть их персональный проект не может быть успешным? А что вообще можно знать об их персональном проекте в обществе тотальной цензуры?

По-настоящему успешный человек из известных в стране только один — Верка Сердючка (Андрей Данилко). Он послал далеко и на долго все нормы и правила снобистствующего вкуса, он переборол пренебрежительное отношение к своему избыточно народному искусству. Он делает песни в телепроектах наряду с другими авторами, которые в отличие от песен других авторов становятся популярными. Он открыто говорит народным языком, переодевается в женщину и не слывет «гомиком». Его приглашают, его цитируют, его изучают.

А в чем успех тележурналиста, ведущего монологичные телепередачи, пиная оппонентов, которые не могут ответить не то что в его телепередаче, но и в других телепередачах? В чем успех тележурналиста, которому благодаря конформизму и лести власти удается удерживаться в медиа-пространстве?

Успешный медиа-образ, формируемый в целях, которые зачастую не принадлежат самому его носителю, — еще не успех его носителя. Народ быстро забывает известных. Есть только одно правило успеха — создание масштабной драматургии личностного противостояния общественным традициям и нормам и победа в этом противостоянии, которая бы имела исторический резонанс.
Известность — еще не успех. Место в медиа-реальности  — еще не успех. Попытка замещения успеха известностью — контрпродуктивна. Это расчет на краткосрочную перспективу. Элитарность как известность — это блеф.

Обществу интеллигенции, переродившейся в пролетариат интеллектуального труда, остается только блефовать. Блефующая элита, скармливающая рейтинги своей известности остальному населению и ведущая дискуссии о неспособности выполнить свою миссию, — это попытка не говорить о чем-либо по большому счету.

 Элита — провокация
Отсутствие элиты, говорят, катастрофа. Давайте срочно создавать элиту. А мы готовы? Элита — это вызов. Элита — провокация для своей нации и для чужих. Единственный способ сегодня создавать элиту — это, для начала, смех и издевка над самими собой. Может, проверим? Давайте поговорим очень жестко, в провокационной манере.

Все уже внутренне согласились с тем, что в отличие от «либеральной империи» в России, Украина создает «либеральную окраину». Но «элита» еще не пришла к единому мнению, окраиной чего должна являться Украина — Европы или России. Все уже согласны, что если долго стоят в раскоряку, то неминуемо поставят раком, но поменять позу еще не решились.

Разговоры об элите в Украине – это способ публичной демонстрации «садо-мазохистского извращения» и следующей за этим «мастурбации без эрекции». То есть разговор идет приблизительно так: «мы импотенты, потому, что не можем отстранить от власти кастратов. Но поскольку мы осознаем, что мы импотенты, и представляем, как бы мы могли отыметь кастратов, то само это обстоятельство позволяет нам думать, что какая-то потенция у нас все же есть».

Мы долго соблазняли всех мужиков — и США, и Россию, и Европу. Мужики собрались, мы в известной позе. Теперь только решить надо, всем сразу будем отдаваться или по очереди. Первой пристроилась Россия. «Караул», — закричали тут некоторые «импотенты», — «Украину имеют!». «Так ей нравится!» — говорят в России. «В общем, ничего, но слишком грубо. Нельзя ли понежнее как-нибудь…» — заявляют кастраты. «Да, пожалуйста! Вам куда понежнее — в Тузлу или еще ниже?» — говорят в России. Кастраты и импотенты призадумались, и снова заговорили о национальной элите.

Элита, типа, имеет миссию. Ее остальное общество кормит, поит, закрывает глаза на ее воровство с одной целью — чтобы она заботилась о благе этого самого общества, спасала его в кризисных ситуациях. Поэтому нынче безмолвствующему большинству можно бы и счет предъявить: это чего же вы творите, бездельники? Мы вас кормим, поим, к наркоте не придираемся, несовершеннолетних пользовать разрешаем, даже статью о мужеложстве отменили — все для вас. А вы что? Страну имеют по полной программе. А вы нам разговоры про элиту скармливаете. Или публичное харакири — или лишим вас звания элитных камикадзе.

Имеем ли мы элиту, если ее имеют другие элиты, вот в чем вопрос? Чтобы тебя считали мужиком, нужно хоть раз мужское достоинство показать. Элита суть использование потенции, а не разговор о причинах импотенции. Провокация российской элиты — это демонстрация мужской силы, провокация украинской — виляние бедрами. И то и другое — провокация. Но в одном случае это месседж: «Я тебя возьму», а в другом случае – месседж: «Возьми меня».

Украинская элита не доказала свое право на самоопределение ее нации. Она предпочла разграбить страну, сдать ее другим странам, предать ее интересы по отношению к остальному миру. Конфликт вокруг Тузлы — это провокация со стороны российской элиты, адресованная украинской элите. И когда россияне говорят, что нас нет, потому что мы не можем адекватно ответить, они правы. В этом смысле наша нация до сих пор не имеет права на существование.
А если так, то историческая миссия украинской элиты — в кровавой войне доказать, что она элита. Не будет крови — не будет элиты. Нечего тешить себя иллюзией про миролюбивость украинского народа. Все остальные способы слезных убеждений и дискуссий для истории — не аргумент. Москва слезам не верит, Москва кровушки жаждет…
Джерело 

Уроки минулого
Програма наступу українців, або подолати комплекс жертви 
Куди прямує Україна
Неукраїнська держава
Що таке Україна?
Як створити державу нового часу   
Неефективна держава чи некомпетентна влада? 
Верховна Рада України – система колективної безвідповідальності  
Як зробити нову Україну

4 трав. 2011 р.

Эксперты прогнозируют очередную волну эмиграции из Украины

11.03.2011, PNTB.TB

Согласно данным исследования Международного института образования, культуры и связей с диаспорой Национального университета "Львовская политехника", проведенного 2010 года, 49% опрошенных молодых людей до 30 лет заявили, что хотят уехать из Украины на постоянное место жительства.  Чуть меньше - 47% выехали бы с целью трудоустройства.
Еще несколько лет назад украинская ехали заграницу, чтобы заработать на образование детей или на открытие бизнеса, сейчас ситуация изменилась, и люди все чаще говорят о выезде на постоянно, говорит руководитель Западноукраинского центра "Женские перспективы" Любовь Максимович.

Украина ожидает еще одна волна, но не заработка, а прямой эмиграции, с целью покинуть страну и забрать своих родных.

"Мы уже видим первые проявления того, как люди выезжают, они не едут зарабатывать, как есть часто, и среди них лучшие люди, которые могли бы работать в Украине, они едут с целью - уехать", - говорит эксперт Центра Марта Чумали.

Джерело

ЄС ПРОТИ УКРАЇНИ

14 квітня 2011, Андрій Ільків, спеціально для УП адвокат, Львів

Земля – це, мабуть, єдине, що ще де-юре залишилось в України, а де-факто активно торгується на чорному ринку. Мораторій на продаж подовжують із року в рік.
І ось "крига скресла". Президент ще влітку наголосив на необхідності сформувати прозорий ринок землі. Прем'єр обіцяє ринок землі України в закордонному візиті. Ручний парламент розробляє пакет законів. У березні з'являється ще одна новина: в адміністрації президента переконані в необхідності відкрити ринок землі для іноземців.
Що в такому разі чекати пересічному українцю?..
"Вільна земля в сьогоднішньому світі – ласий шмат. Транснаціональні компанії полюють на неї. Наприклад, саудійці вже придбали 700 тисяч гектарів землі у найбідніших країнах, таких як Сенегал і Малі. Китайці придбали приблизно 3 мільйони гектарів землі в Конго. Вирощуватимуть олійні пальми. Приватні інвестори з ОАЕ купили 465 тисяч гектарів землі на Мадагаскарі.
Але сьогодні погляди так званих міжнародних інвесторів спрямовано на Україну. Вони розглядають нас як відсталу третьосортну сировинну країну. Для нас вже написали сценарій. Самодостатньому українцеві місця там немає!
Українцеві відведено роль хіба що кріпака. Саме тому запровадження ринку землі – це оголошення війни українській Нації". Так написав у своєму блозі Олег Тягнибок.
Не виключено, що роль кріпака буде відведена українцю лише на першому етапі, відразу ж після тотального скуповування землі іноземцями, з повними кишенями валюти, забезпеченої лише папером, на якому вона видрукувана, та томагавками, які можуть собі дозволити купити всю землю України впродовж кількох діб.
І такого роду бліцкриг іноземного капіталу по відношенню до Української землі – не зупинять, навіть, українські олігархи, київські владні небожителі. Адже Україна не спромоглася на власну конвертовану гривню та вимушена обмінювати безцінні національні багатства на новітні храмові гроші.
Паперові, без домішку й крихти золота чи срібла.
Ісус розкидав столи. Люди знову наставили, і знову міняють, уже з іменем Христа.
Тож, досить тільки на мить узаконити вільну купівлю – продаж Української землі іноземцями, ледь прочинити двері, щоб крізь неї просунулася тільки рука із хрусткими іноземними папірцями, – не встигнете їх порахувати, як у шпарину пролізе все тіло чужого вуйка. Потім два тіла. А там підуть діти, онуки. Ті підуть до школи тощо.
Не очуєтеся, як не чужинцеві потрібно буде вчити українську мову, а Вас примусять засісти за словники. А потім і словники стануть зайвими, – з Вами розмовлятимуть конклюдентними діями – мовчки. Наприклад, батогом.
А далі, якщо ніде не звертати, пряма дорога до Косово.
Не буквально, а так – mutatis mutandis, "змінивши те, що слід змінити".
Таке собі захоплення території держави за допомогою демографічної експансії, як це нещодавно на наших очах зробили проживаючі в Сербії албанці. Хоч і тут не обійшлося без томагавків, але, тим не менше, висока народжуваність албанців, їхня десятикратна перевага над сербами примусили останніх залишити територію, на якій жили діди-прадіди більше 1300 років. Різали по живому не тільки землю, а й людські животи.
І Україна наймитувала, коли в Косово розпинали Христа.
Тож чи стане Україна mutatis mutandis сербським Косово?
Не хотілося б. І сьогодні на стороні Олега Тягнибока та мільйонів простих українців стоїть діюча Конституція та стаття 109 Кримінального кодексу – "Дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади".
Чи встоїть Конституція без нашої помочі перед риб'ячими очима? Ой леле.
Незважаючи на те що Основний закон не містить визначення поняття конституційного ладу, його основні засади регламентовано в розділах I, III, XIII Конституції – пункт 4.3 рішення КСУ у справі про здійснення влади народом N 1-5/2005 від 05 жовтня 2005 року. А зміни засад конституційного ладу – затверджуються всеукраїнським референдумом – про це наголошує 156-а стаття Конституції.
Серед базових засад конституційного ладу перший розділ Конституції зазначає, що земля є – "об'єктом права власності Українського народу", 13-та стаття, його "основним національним багатством, що перебуває під особливим захистом держави", стаття 14.
Названі норми Конституції уповноважують також органи державної влади та органи місцевого самоврядування здійснювати право власності народу на землю, гарантують відповідно до закону право власності на неї громадянам, юридичним особам та державі.
Так пише Конституція – і це також засади конституційного ладу в Україні.
Яким повинен бути закон, покликаний регламентувати порядок набуття та реалізації права власності на землю? Невже, на кшталт, Цивільного кодексу, за яким "правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб", 316-та стаття, та "на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна", стаття 317?
Я впевнений, що не таким. І така впевненість підкріплена Конституцією України, волею Українського народу, яку законним шляхом не здатна ревізувати пара з вуст 450 депутатів Верховної Ради України.
Жоден закон не вправі заперечити "суверенну волю народу", виражаючи яку, ВР 28 червня 1996 році прийняла Конституцію України, усвідомлюючи при цьому "відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями".
З Богом та власною совістю якось домовилися... От-от тими ж самими вулицями йтимуть хресні ходи й гей паради.
Домовимося й із попередніми поколіннями. Ми переписуємо їхню історію та приписуємо їм наші думки. Нинішнє покоління, як і кожне нинішнє покоління впродовж віків – не варте своїх батьків та достойне своїх правителів. Хоча й сьогодні це не королі, шляхтичі шпаги чи мантії, а пересічні "бідні люди торговиці" із великими грошима.
Тож мова йде про прийдешні покоління, конкретно зазначені в преамбулі до Основного закону.
З ними – як домовитися? Фізично не можливо. Людство навчилося обманювати себе, але – не час.
Прийдешні покоління… Вони, дасть Бог, прийдуть і неодмінно запитають: де ж основне багатство України, наша власність – земля?
Знову позичати очі в Сірка. Так сі стало, мусили продати землю, бо треба було купити одноразовий непотріб.
Може, досить ганьбити образ Божий?!..
Тож закон, який у контексті 14-ї статті Конституції повинен гарантувати право власності на землю громадянам, юридичним особам та державі. Повинен і в першу й в останню чергу – альфа й омега! – гарантувати прийдешнім поколінням виключне право власності на землю та відкидати щонайменший ризик розвитку в Україні сербського сценарію.
Не буде в українського народу землі – не буде ані української Конституції, ані українських законів.
P.S. Шановні Генеральний прокурор України та голова Служби безпеки України!
Прошу вважати цю статтю відповідно до статті 95 Кримінального процесуального кодексу повідомленням про ймовірний злочин, передбачений статтею 106 ККУ.
Дії сьогоднішньої влади, спрямовані на вилучення в прийдешніх поколінь Українського народу Української землі – є діями, спрямованими на насильницьку зміну конституційного ладу.
"Відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями" – це дійсно невідворотна відповідальність, це – Конституція в Конституції, панове.
Пильнуйте за головним учасником бойових дій, щоб він та йому подібні не перетворили Україну в Косово.
Їхні діти – це далеко на всі прийдешні покоління українців.

Джерело 
*** 

29.04.11, Олексій КОЗАЧЕНКО , " Цензор НЕТ"

Хто і як планує обезземелити українського селянина?

Міжнародні корпорації розглядають Україну під трьома кутами зору: 

1) ринок збуту неякісної продукції європейського виробництва та виробника продуктів, яких не вистачає на євроринках; 

2) країну дешевої землі, яку потрібно скупити протягом найближчого часу; 

3) небажаного гравця на ринку сільгосппродукції, якого понад усе потрібно стримати з виходом на міжнародні ринки.

Виступаючи в ефірі каналу ICTV у Великодню неділю, віце-прем’єр-міністр Борис Колесніков наголосив, що Україна може здійснити економічний прорив завдяки сільському господарству, а через чітку державну стратегію щодо виробництва зерна може показати всьому світу «економічне диво». Проте, чи затребувана українська продукція на міжнародних ринках і що насправді потрібно від України з боку основних світових лідерів? 


Європейський Союз, Світовий банк, Міжнародний валютний фонд, Американська торгова палата, Світова організація торгівлі… Список можна продовжувати… Саме ці структури, пропагуючи демократичні цінності та принципи ринкової економіки, грають в подвійну гру (зазвичай, це гра в одні ворота), сприймаючи державу-партнера виключно як сировинний придаток до глобальних фінансових схем. Саме ці структури критикують встановлення квот на експорт, самі встановлюють обмеження експорту або імпорту. І найголовніше – саме вони є головними виконавцями великого плану транснаціональних корпорацій, спрямованого на контроль над земельними ресурсами аграрних країн.
Фахівці з цих міжнародних установ не цураються жодних методів, серед яких найбільш розповсюдженим є обмеження експорту з країн-учасників аграрного ринку, скупівля за безцінь земельних угідь (особливо – чорноземів), провокації у ЗМІ щодо керівництва урядів, публічна дискредитація тих, хто наважується захищати національного виробника та фінансування міжнародних лоббістичних громадських організацій, головним завданням яких є підрив економіки держав-виробників аграрної продукції. Яскравим прикладом останніх є Американська торгова палата (створює передумови для обезземелення населення тієї чи іншої країни) та Європейська бізнес-асоціація (заснована Євросоюзом для тиску на аграрні міністерства країн-сусідів ЄС).


Зона невільної торгівлі
На сьогодні Україна не змогла здолати протекціонізм Євросоюзу під час переговорів про створення Зони вільної торгівлі (ЗВТ). Адже офіційний Брюссель не хоче пускати до себе українську аграрну продукцію. Україна запропонувала компроміс: поступово збільшувати квоти. Зрозуміло, що Євросоюз відмовився.
Під час підписання угоди про ЗВТ сторони мають право на винятки щодо певних видів сільськогосподарської продукції. У переговорах з ЄС найгостріша боротьба точиться стосовно цукру, курятини, свинини та молочної продукції. За словами прем'єр-міністра Миколи Азарова, запропоновані Європою квоти для українських товаровиробників надто маленькі. Так, за пільговими ставками можна буде експортувати не більше 20 тисяч тонн зерна та 1 тисячу тонн свинини. Не треба бути експертом аграрного ринку, щоб зрозуміти, що для України це як коню цукерка. До речі, про цукерки: у розпал переговорів стало відомо про намір Євросоюзу запровадити мито на українські цукерки в розмірі 50%. Якщо мито буде введено, то кондитери зазнають значних втрат. Дехто розцінив це як спробу економічного тиску на Україну.
Аналітики сьогодні по-різному оцінюють наслідки приєднання України до ЗВТ для вітчизняних аграріїв. Адже, по-перше, вступ до ЗВТ практично повністю відкриє внутрішній ринок України для європейських товарів. Обнулення митних бар’єрів залучить в українську економіку не високі технології, а лише посилить приплив в Україну іноземного товару, який вдарить по в’ялому вітчизняному виробнику.
По-друге, при входженні в ЗВТ, зняття тарифних і нетарифних обмежень на європейську продукцію автоматично скоротить надходження до державного бюджету України на 20%. Про це, між іншим, не так давно говорив Президент України Віктор Янукович. Чи є у нашої держави можливість компенсувати такі гігантські фінансові втрати?
По-третє, на території ЗВТ Україна не зможе продати жодного українського товару під тією назвою, під яким він відомий українському споживачеві. Справа в тому, що в ЄС використовується єдина номенклатура опису та кодування товарів. У результаті цього, в ЄС українські товари будуть коштувати дорожче європейських аналогів, як мінімум, на суму, сплачену українськими виробниками за вимушений ребрендинг. Фактично авторськими правами на торговельні марки, європейці закрили свій внутрішній ринок навіть для тих іноземних виробників, яких вони пустили в ЗВТ. Ось і виходить, що формально в Зону вільної торгівлі немає митних зборів, здорожують іноземні товари, а фактично їх роль грає націнка за ребрендинг.
За словами президента Українського клубу аграрного бізнесу Алекса Ліссітси Європа відкрила для України 80% позицій, які могли б українці поставляти до Європи буквально вільно. «Але єврокомісар забув сказати, що ці 80% позицій, відкритих для України, включають саме ті продукти, якими Україна «славиться». Це банани, це кокоси, це пальмове масло. Тобто, нам відкрили те, що ми ніколи в житті не виробляли і виробляти не будемо. А ті 20%, які нам закрили або квотували, це мова йде про зерно, м'ясо, молочні продукти, цукор, де нам квоту дали, наприклад, рівно нуль», - наголосив експерт.
«Якщо говорити про зону вільної торгівлі з ЄС, то є серйозні обмеження, які стосуються односторонніх несправедливих і далеко не партнерських обмежень, особливо все що агропромислового сектору. У частині запропонованої угоди про зону вільної торгівлі з Європейським Союзом – є дискримінаційні обмеження, які не сприяють тому, щоб українська продукція просувалась на європейський ринок. Запропоновані умови з боку ЄС не сприяють тому, щоб аграрна продукція просувалась на європейський ринок», - вважає президент Чернігівської регіональної торгово-промислової палати Костянтин Іванов.


Продовольча безпека чи відсутність експортних обмежень?
За великим рахунком, міжнародні корпорації розглядають Україну під трьома кутами зору: 1) ринок збуту неякісної продукції європейського виробництва та виробника продуктів, яких не вистачає на євроринках; 2) країну дешевої землі, яку потрібно скупити протягом найближчого часу; 3) небажаного гравця на ринку сільгосппродукції, якого понад усе потрібно стримати з виходом на міжнародні ринки.
Водночас, Європейський Союз та США всіляко нарікали на порушення Україною правил СОТ через спроби створити зерновий пул з Росією та Казахстаном чи запровадження квот на експорт зернових. Зрозумівши, що СОТ експорту ніяк не допомагає, а інші члени ігнорують її умови, Україна вирішила не поспішати з інтеграцію до організації. Адже, на сьогодні не зрозуміло, кому вигідне таке партнерство, в якому виробника з України не допускають до євроринків жорстким квотуванням з боку ЄС, а будь-які спроби українського уряду захистити національного виробника спричиняють серйозний тиск з боку євролобістів міжнародних агрохолдингів та латифундистів.
Ці установи та їх лобістичні організації впевнено та послідовно підривають продовольчу безпеку України, цілеспрямовано намагаючись скасувати квоти на зернові українського виробництва. Хоча вся міжнародна спільнота визнає, що внутрішнє квотування гарантує продовольчу безпеку країни-експортера аграрної продукції.
У підтвердження цього, говорячи про введення українським урядом квот на експорт зерна, генеральний секретар ООН Пан Гі Мун зазначив, що мета такого кроку - захистити вітчизняних споживачів від зростання світових цін на продукти харчування.
«На державах лежить головна відповідальність за забезпечення продовольчої безпеки своїх народів, тому вони мають законне право турбуватися про це. Квоти можуть допомогти запобігти росту внутрішніх цін на зерно. Система ООН рішуче виступає за підтримку малих фермерів, щоб вони могли підвищувати продуктивність своїх господарств і бути більш стійкими до стресів (зокрема до коливань цін як на виробничі ресурси, так і на продукти харчування). Будь-яка урядова політика має бути спрямована на посилення сталості та стійкості господарств усіх розмірів, на забезпечення прозорого та стабільного клімату для державних і приватних інвестицій», - зазначив генсек ООН.
Також він підкреслив, що Україна як один з провідних виробників і експортерів зерна у світі повинна відіграти надзвичайно важливу роль у зміцненні глобальної продовольчої безпеки. «Україні - одна з небагатьох країн світу, в якій не задіяні орні землі, і вона почала розширювати сільськогосподарське виробництво. Крім того, Україна почала підвищувати продуктивність сільського господарства», - зазначив генсек ООН. А от ці слова Пана Гі Муна експерти розцінили досить однозначно: Європа надзвичайно зацікавлена у зерні, якого не вистачає у країнах Євросоюзу та у орних землях, не отримавши які, євро держави можуть з часом опинитися на глобальному продовольчому узбіччі.
На думку експертів, на сьогоднішній день більшість керівників Євросоюзу, Світового банку і Світової організації торгівлі є корумпованими та залежними від міжнародних аграрних корпорацій. Саме ці структури розпочали цілеспрямовану політику втручання у економічну безпеку України шляхом надання лобістських рекомендацій щодо ефективності чи неефективності встановлення державою зернових та інших квот на сільгосппродукцію.
«Через своїх лобістів у СОТ, Світовому банку та корумпованих єврокомісарів інтернаціональні аграрні корпорації фактично оголосили війну виробникам вітчизняної сільськогосподарської продукції, оскільки саме Україна є головним їхнім конкурентом на європейському ринку продовольства. Фактично, Євросоюз, не зважаючи на світову продовольчу кризу, не пускає українського виробника сільськогосподарської продукції на європейські ринки, ставлячи під загрозу продовольчу безпеку громадян країн-учасниць Євросоюзу. Як відомо, українська яловичина користується попитом на зовнішніх ринках, за 2010 рік її експорт зріс на 12%», - запевняє директор «Асоціації виробників та реалізаторів сільгосппродукції» Василь Стоянчук.
«Однією із найголовніших причин глобальної продовольчої кризи є змова міжнародних аграрних корпорацій, які контролюють основну частку ринку продовольства у світі. Саме ці структури розпочали активну кампанію, спрямовану на штучний ажіотаж на продукти харчування. Сьогодні Євросоюз, СОТ та Світовий банк виконують політичне замовлення глобальних комерційних структур та де-юре і де-факто втручаються у внутрішні справи України. Українські виробники і без рекомендацій окремих європейських лобістів уміють працювати на своїй землі», - повідомив Василь Стоянчук.
На сьогодні експерти аграрного ринку висловлюють припущення, що якби Світовому банку вдалося домогтися від керівництва української держави відмінити квоти на зернові в січні 2011 року, з України було б вже вивезено всі запаси зерна, а вартість хліба в середині країни сягнула б 2,1 долара.
Фактично, міжнародні фінансові інституції при лобіюванні скасування зернових квот в Україні закладали міцне підґрунтя майбутніх продовольчих бунтів всередині України за єгипетським, марокканським чи лівійським варіантом. Адже, якщо не буде зернових квот, з України в ту ж мить буде вивезений зерновий запас і вітчизняні споживачі залишать навіть не з дорогим бубликом, а з діркою від нього.


Ринок обезземелення України
Як бачимо, головним завданням міжнародних агромонополістів є дискредитація урядів чи аграрних міністрів у країнах, які на перше місце поставили продовольчу безпеку своїх громадян.
На думку експертів, позиція Міністра аграрної політики та продовольства України Миколи Присяжнюка не подобається європейським чиновникам та дрібним лобістам. А позиція його зводиться до того, що головне завдання земельної реформи – не обезземелити українського селянина. Для транснаціональних корпорацій це означає, що вони не зможуть скупити родючі українські ґрунти, оскільки після введення в обіг земель сільськогосподарського призначення їх могтимуть купити лише громадяни України та виключно фізичні особи.
Позиція Міністра агропроду не сподобалася і у Світовому банку та Міжнародному валютному фонді, тому протягом кількох місяців з моменту оголошення вищим керівництвом держави свого бачення земельної реформи, головний лобіст агрокорпорацій – Американська торгова палата звернулася до голови профільного Комітету Верховної ради України Григорія Калєтніка з вимогою внести зміни до проектів двох законів – «Про ринок землі» та «Про державний земельний кадастр». Проте, навряд чи пан Калєтнік піде на рекомендації агролобістів та здаватиме інтереси власної держави.
Міжнародні структури на цьому не зупинилися і зустрілися з керівництвом вітчизняного агропроду у складі представників Європейської бізнес-асоціації (ЄБА). Вимоги під час зустрічі мало в чому розходилися з вимогами Американської торгової палати – від України хочуть головне – її землю і її зерно, незважаючи на те, вистачає його вітчизняному споживачеві чи не вистачає.
Судячи з того, що на аграрного міністра та керівників українського АПК було спрямовано значні зусилля щодо їх системної дискредитації, учасники зустрічі залишилися незадоволені тим, що міністр не готовий йти на їхні уступки. Прикладом потужної провокації проти Міністра аграрної політики та продовольства України Миколи Присяжнюка став надуманий скандал навколо інтерв’ю з міністром для англомовної газети «Kyiv Post». Як бачимо, реакція латифундистів не змушує довго чекати, адже на сьогодні в руках євролобістів – серйозні фінанси, виділені на нагнітання інформаційної кампанії у підконтрольних або корумпованих ЗМІ.
На сьогодні питання стоїть по-справжньому серйозно і принципово: чи зможе український уряд стати першим урядом в історії незалежної України, який витримавши зовнішній тиск, не дозволить здати національні позиції та до останнього захищатиме вітчизняного виробника аграрної продукції? І чи стане все-таки наріжною умовою проведення земельної реформи ключова позиція про недопущення обезземелення українського селянина?


Подібні публікації на цю тему:


Джерело

3 трав. 2011 р.

Фасадна дерегуляція

29.04.2011,  Ксенія Ляпіна, для ЕП

Чого прагне влада? Виглядати як європейська держава чи справді просуватися до цивілізованих норм? Якщо перше, то все робиться правильно: уряд ініціював закон, який не містить жодного корисного поштовху для розвитку підприємництва.

Малюнок Андрія Більжо

Чому дерегуляція "фасадна"? Бо нагадує, як у нас інколи ремонтують пам'ятки архітектури: штукатурять фасад, залишаючи мешканцям будинку прогнилі комунікації та провалені стелі. Однак ніхто, крім них, цього на бачить.

Так і дерегуляція в українській економіці: фасад красивий, бо стільки ж законів прийнято, є що показати іноземним експертам, і тільки підприємці знають, які гнилі комунікації ховаються за тією красою.

Одним з яскравих прикладів фасадної дерегуляції є недавно ініційований відповідним законом перегляд регуляторних актів органів місцевої влади. Мета - скорочення кількості регуляцій, які заважають розвиватися бізнесу на місцях.

Гучний процес проголошений таким, що принесе чергове щастя бізнесу, особливо малому і середньому. Власне, саме для малого бізнесу і ухвалювався цей закон. Що ж відбувається на практиці? А відбувається імітація процесу. Причому не вперше.

Подібна дерегуляція відбулася 2005 року за наказом президента Віктора Ющенка. Тоді прем'єр Юлія Тимошенко відзвітувала  про скасування 4,5 тисячі регуляторних актів. Це мало свідчити про настання райського життя, та цього не сталося.

І останні виміри doing business та інших рейтингів підтверджують, що рівень ведення бізнесу в Україні тільки погіршився. Бо і тоді, і зараз бюрократія діє за чітким алгоритмом - звітувати кількістю, імітувати процес, захищаючи свій головний інтерес.

А головний інтерес бюрократії - залишити бар'єри, подолання яких потребує давання хабарів. Без цього сьогоднішня бюрократія жити не може, а тому всі дії з ліквідації регуляторних бар'єрів самою бюрократією не є ефективними.

Дерегуляція має відбуватися, насамперед, за поштовхом з боку підприємців, які мали б сигналізувати владі про ті регуляції та рішення, які, на їхній погляд, заважають працювати вільно, безперешкодно та без корупції.

Натомість влада створює кишенькові групи, куди включає "свій" бізнес, і посилається на такі групи як на істину в останній інстанції. Як правило, ці групи не відображають інтереси 99% інших підприємців. Тому наслідком такої роботи є скасування або незначущих, або давно застарілих і недіючих регуляцій.

Суттєві ж регуляції залишаються. Наприклад, у якому місті скасовано рішення про правила обмеження розміщення малих архітектурних форм? Нема таких прикладів. А саме це, в першу чергу, змушує бізнес вдаватися до корупційних схем.

Чи в якому місті є приклад зменшення або глибокої диференціації ставок єдиного податку внаслідок пропозицій бізнесу? І таких прикладів нема, хоча насправді бізнес неодноразово висував подібні пропозиції. Та влада навчилася їх не чути.

Тож врешті-решт влада знову прозвітує про велику кількість скасованих регуляцій. Вже зараз йдеться про скасування 90% регуляторних актів. Як рахуватимуть ці відсотки, не зрозуміло. Не виключено, що кілограмами чи метрами, бо визначити вагу того чи іншого акта може тільки бізнес. Тільки він може говорити про ефективність.

Другий приклад фасадної дерегуляції - "єдині вікна". Звіти уповноваженого органа, яким раніше був Держкомпідприємництва, а нині є Міністерство економічного розвитку і торгівлі, стверджують, що Україна щільно вкрита "єдиними вікнами".

Однак підприємці як не могли отримати важливі дозволи через "єдине вікно", так і не можуть. При тому, що закон забороняє видавати дозволи в інший спосіб, ніж через єдиний офіс. Тож на папері закон працює, а в житті - ні.

Реальні дозволи як видавалися, так і видаються дозвільними органами. Бізнесу легше не стало - отримання дозволу, як і раніше, супроводжується хабарами.

Яскравий приклад - свіжа інформація СБУ про затримання посадовців ветеринарної служби. За даними СБУ, сума хабара сягнула 400 тисяч доларів. Ось ціна дозвільної діяльності в Україні! Не для держави, а для конкретних чиновників. Тому і не працюють дозвільні центри. Принаймні, так, як це передбачено законом.

Більше того, паралельно з існуючими на папері "єдиними вікнами" прийнято ще один документ, за яким органам, уповноваженим щодо інвестицій та інновацій чи то національних проектів, дозволено створювати "єдині вікна" для інвесторів.

Виникає цікаве питання: кого вважати інвестором? Влада на це відповідає, що інвестором є будь-який підприємець, навіть той, хто хоче відкрити ларьок.

Тобто на рівні закону існують дві паралельні системи "єдиних вікон", обидві дозвільні. Одні - відповідно до закону про дозвільну систему, інші - мають супроводжувати інвестора, надаючи йому платні послуги із супроводження проекту.

Однак найбільше єзуїтство полягає в тому, що не відкриті ні одні, ні інші "єдині вікна". І якщо підприємець захоче скористатися одним чи іншим, то навряд чи зможе.

Третій приклад - скорочення ліцензій. Гучно заявлено про скорочення видів ліцензованої діяльності. Але на запитання, яка ж кількість підприємців, що займається ліцензованою діяльністю, відчула це скорочення, відповідь - 9%.

Полегшення відчують перевізники безпечних вантажів і туристичні агентства. Усі інші види діяльності, ліцензування яких скасоване, є штучними і малопоширеними.

Ось ще один приклад. Недавно Верховна рада прийняла закон, який скасував свідоцтво про державну реєстрацію юридичної особи та фізичної особи-підприємця.

Зроблено це з єдиною метою: скоротити кількість "папірців", необхідність яких відсутня, бо є Єдиний державний реєстр юридичних осіб та фізосіб-підприємців. Він містить всю необхідну інформацію, причому в ретроспективі - як змінювалося керівництво чи місцезнаходження підприємства, які рішення приймалися.

Тож цілком очевидно, що наслідком прийняття закону має стати спрощення і здешевлення відкриття та ведення бізнесу. Однак закон ще не підписав президент, а підприємці вже скаржаться на підвищення плати за отримання витягу з реєстру.

Водночас для органів влади доступ до реєстру безплатний. Цікаво, як застосовуватимуться норми закону чиновниками. Знову вимагатимуть за довідки гроші? Самі перевірятимуть достовірність наданої підприємцем інформації?

До речі, жодна копійка, сплачена підприємцями за довідки, не потрапляє до держбюджету. Кошти осідають на так званих держпідприємствах, які обслуговують усі реєстри, включаючи Єдиний реєстр юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців.

Цікавий момент: у законі не зазначено, чи має витяг з реєстру певний термін дії. Тож чи достатньо буде підприємцеві взяти витяг "раз і назавжди"? Питання відкрите.

Ще один приклад: поки що не підписано, але вже ухвалено ініційований урядом закон "Про внесення змін у деякі законодавчі акти України щодо спрощення започаткування підприємництва". Цей закон зменшує розмір статутного фонду, який сьогодні і так встановлений на рівні мінімальної заробітної плати.

Ця сума однозначно не є перешкодою для створення підприємств, проте уряд гучно оголосив про усунення цієї "вади". Насправді ж підприємства не створюються через те, що вони не можуть існувати за Податковим кодексом. Згідно з ним, з першої ж хвилини, ще не заробивши ні копійки, підприємство вже винне державі.

Постає питання: чого прагне державна влада? Виглядати на фасаді як європейська держава, яка просувається до цивілізованих норм, чи справді до них просуватися?

Якщо перше, то все робиться правильно: уряд ініціював абсолютно "фасадний" закон, який не містить жодного реального корисного поштовху для розвитку підприємництва. Але скільки ж галасу навколо цього документа!

Тепер розповідатимуть іноземним інвесторам про спрощення, покращення і поглиблення. Однак реальність не змінилася на краще - підприємств більше не стає. Створити компанію мало, вона повинна жити. Проте переглядати кодекс влада не збирається, зате з'являються нові й нові приклади "фасадної" дерегуляції.

Джерело

















Єдиний податок як плата за право на працю

03.05.2011,  Тетяна Павлюк, для ЕП

Ставки починаються з 400 гривень, і це лише єдиний податок. А є ще єдиний соціальний внесок і податок на доходи фізосіб. Разом - 700 гривень на місяць навіть за відсутності найманих робітників. Немало, враховуючи, що доходу може й не бути.
 
 
Фото ukranews

Після прийняття Податкового кодексу не вщухають дискусії щодо майбутнього податкової системи України, зокрема, чи бути єдиному податку і в якому вигляді.

Ідей багато. Ставка пропонується як фіксована, так і плаваюча, залежить від обсягу виручки, виду підприємницької діяльності, наявності найманих працівників, розміру населеного пункту, рівня мінімальної заробітної плати в країні.

Починаючи від моделей, заснованих на передбачуваних витратах підприємців на підприємницьку діяльність, до моделей, які ґрунтуються на розрахунку від зворотного: сума, яку уряд хоче отримати від платників, ділиться на їх кількість. Пропозиції бувають різні, однак аргумент влади "залізний": дуже потрібні гроші!

Однак ставка єдиного податку - це не просто сума грошей, яка періодично вилучається державою у підприємця, її величина і порядок оплати визначається державою, і за порушення цього порядку настає покарання.

Пропоную глянути на єдиний податок з іншого боку - з боку самого платника. Чим є для нього єдиний податок і яка його ціна, виходячи з можливої альтернативи? Де та межа, за якою він краще закриється або піде у тінь? Як він її визначає?

Оскільки держава вирішила вчинити демократично і дала можливість висловитися з цього приводу самим донорам бюджету з трибуни Ради підприємців при Кабміні, то й інші підприємці вирішили спробувати вплинути на ситуацію.

Відтак, виникло кілька робочих груп, які паралельно працюють над однією проблемою. Групи різні і результати у них різні, як і аргументація.

Група розробників при уряді, група №1, для розрахунку ставки єдиного податку взяла передбачувані витрати підприємця на ведення діяльності і розрахувала податкове навантаження, виходячи із запропонованого рівня максимального обороту.

Отримані значення ставок починаються з 400 гривень на місяць, і це лише єдиний податок. Крім нього, є ще єдиний соціальний внесок і податок на доходи фізосіб, який також сплачується роботодавцем. Разом - 700 гривень на місяць навіть за відсутності найманих робітників. Дуже істотно, враховуючи, що доходу може й не бути.

Це не єдиний недолік. Головне, що ставки прив'язані до змінної величини, отже, підприємець повинен стати ще й бухгалтером. Скільки часу залишиться на роботу? Крім того, база нарахування постійно зростає, значить, буде рости і податок. Однак чи виростуть доходи підприємця? Невже вони теж постійно ростуть? Аж ніяк!

За останні два роки вони тільки скорочуються - позначається загальний занепад економіки, тоді як витратна частина будь-якого бізнесу невблаганно зростає. До того ж, єдиний податок підприємець платить авансом. У підсумку - постійно зростаючий авансовий платіж, ймовірність якого 100%, та абсолютно невизначені доходи.

Привабливі умови ведення бізнесу, правда? Цивілізовані принципи оподаткування, які проголошують, що податки нараховуються та сплачуються з доходу чи прибутку, а не з витрат, не знайшли підтримки у даній концепції. Напевно, так було простіше.

Потяг авторів з ради при Кабміні до прогресивного збільшення податкового навантаження на підприємця залежно від кількості найманих робітників невиправний.

Покладаючи на себе зобов'язання роботодавця, підприємець повинен знати, що буде покараний державою за таку самовпевненість - відрахування в бюджет і фонди збільшуються багаторазово, досягаючи десятків тисяч гривень на рік.

Однак сам факт наявності найманих працівників ще не гарантує отримання додаткового доходу, а тим більше прибутку. Зате гарантовано збільшуються витрати підприємця із сплати як єдиного податку, так і решти податків.

Держава дає зрозуміти, що розвиток бізнесу не вітається. Вихід - при прийнятті даної моделі оформляти найманих працівників підприємцями або не показувати їх зовсім.

Друга група розробників, створена після податкового майдану і підтримувана профільним парламентським комітетом, виходила з того, що єдиний податок є ціною держави на певну послугу - право займатися підприємницькою діяльністю.

Послуга користуватиметься попитом на ринку лише тоді, коли ціна буде прийнятною для обох сторін. Відтак, для визначення ставки єдиного податку правильніше використовувати іншу модель ціноутворення.

Виходячи з класичної теорії ціноутворення, ціни на товар або послугу встановлюють для того, аби їх продати і отримати прибуток. При цьому важливо призначити не дуже високу і не дуже низьку ціну. Надто дорогу послугу ніхто не купить, а надто дешева не покриє затрат виробника.

Треба шукати золоту середину.

Є дві моделі ціноутворення. Одна орієнтована на витрати, друга - на споживачів. Політика цін, орієнтована на витрати, ставить за мету покрити всі або, принаймні, більшість витрат. Їх розрахунок будується на основі даних виробничого обліку і планування. Мабуть, група розробників №1 є прихильником саме цієї моделі.

Однак навряд чи ідеологи, які пропонують цю модель визначення величини єдиного податку, розглядали фактичні витрати фізосіб на ведення різних видів діяльності і порівнювали їх з доходами, які вони отримують. У цій моделі треба розглядати витрати держави на адміністрування єдиного податку, а не витрати підприємця.

Моделі, орієнтовані на споживача, використовують принцип вільного ціноутворення, за якого ціна не призначається, а формується в результаті торгу, на основі взаємної угоди між продавцем і покупцем, у результаті взаємодії попиту і пропозиції.

Сума фіксованого податку повинна бути такою, щоб навіть за відсутності будь-якого доходу у звітному періоді, що дуже ймовірно, вона була посильною для підприємця.

Держава, виступаючи в ролі і виробника, і продавця своїх послуг, прагне підвищити ціну, керуючись витратним принципом і бажанням отримати вагомий прибуток. Покупець, у даному випадку фізособи-підприємці, виходячи з корисності для них такої послуги і бажання знизити витрати, прагне до "своєї" ціни.

Однак якщо на конкурентному ринку споживачеві допомагає конкуренція, то тут альтернативи у підприємців нема: цю послугу можна купити тільки у держави.

Розумна держава не буде зловживати своїм монопольним становищем у задоволенні потреби громадян вести на свій страх і ризик підприємницьку діяльність і призначить прийнятну ціну. Недалекоглядність може дорого коштувати.

Підприємці підуть "у тінь", і державі доведеться витратити набагато більше зусиль і ресурсів у спробі повернути хоч щось з того, що можна було отримати як податок, але тепер вже у вигляді штрафів. І ще невідомо, чи матиме ця спроба успіх.

Підприємництво дуже важливе для економіки кожної країни. Малі підприємства легше пристосовуються до умов ринку, швидше реагують на технологічні новації. Будучи основою економіки, малі підприємства закладають основи великих.

Разом з тим, вони вкрай вразливі і дуже болісно реагують на найменше погіршення бізнес-середовища. Тому перш ніж експериментувати, державі слід подумати про наслідки. Істина народжується в суперечці, у прагненні сторін прийти до згоди.

Джерело

Як виховувати дитину

Ольга Папуша, сайт "Моя дитина"

Як, люблячи, не залюбити малюка або звідки беруться баловані діти

Часто добродумні мами і тати, бабусі і дідусі намагаються бути для своєї кровинки "ідеальними" виховниками. Міцно тримати в обіймах малюка, захищаючи його від небезпек та загроз великого світу. Оберігати від синців і подряпин, стресів і напружень, впливів і віянь. Вкласти в дитину все найкраще, що знають і вміють самі. Навчити усім необхідним навичкам, котрі можуть згодитися у дорослому житті. Передбачити, не допустити, відвернути.

А тим часом порядні наміри дають несподіваний результат: малюк, котрого усі обожнюють, плекають та потішають, стає наче сам не свій. Здорове, сите, доглянуте маля виглядає безрадісним, мало посміхається, вередує з першого-ліпшого приводу, радше насторожено, аніж зацікавлено реагує на іграшки, ігри та людей, швидко втрачає інтерес до будь-чого. Словом, стає примхливим, непередбачуваним, іноді – нестерпним. Замість повітряного змія, котрого батьки майстерно складають за домашнім столом і збираються випустити високо в небо, в хаті з’являється дракончик...

Дещо про путівці і манівці
Давно минули ті часи, коли на дитину дивилися, як на "чистий аркуш", котрий треба заповнити вщерть. Тепер достеменно відомо, що кожна дитина народжується із солідним запасом знань про цей світ та вродженою націленістю до спілкування з собі подібними. Кожний новонародженець сам, активно взаємодіючи зі своїм оточенням, творить свій організм та свідомість. Все, що йому потрібно від батьків, - це  нормальне життя: дім, родина, люди, котрі малюка розуміють і приймають. Необхідні тепло, захищеність і доброзичливість, ніжність, ласка, голублення, милування. Нормальне життя також неодмінно передбачає свободу – можливість вибирати, виявляти ініціативу, приймати рішення, котрі інші люди поважатимуть.

Отож, нормально жити для дитини означає відчувати любов і любити. А зовсім не те, що батьки замість любити будуть до нестями залюблювати його, замість пестити – розпещуватимуть.

Як розпізнати поза межі любові?
В найширшому значенні розпещувати, залюблювати, розніжувати дитину – це балувати її. Розбалувана дитина ніби отримує "звільнення" від власної долі, дозвіл на те, щоб не мати справи з життєвими труднощами. Мазунчик упевнений, що увесь світ обертається довкола нього. Він уникає необхідності співпрацювати з іншими і визнавати за собою – окрім прав – ще й обов’язки. Навіщо? Адже поруч завжди є дорослий, котрий охоче позбавить своє чадо не лише будь-якої роботи, але й самої думки про неї. Дитя, на можливості котрого щораз не зважають, а з бажаннями щораз цяцькаються, захищене від реальності і від вимог, що раз у раз постають перед ним. Розбалувана дитина – це дитина обмежена у своїх головних потребах розвиватися, дорослішати, здобувати свободу, вона виростає менш підготовленою до життя.

Отож, перевірте, чи  бува не маєте схильності до стилю потурання у вихованні вашого малюка:
-                   чи правда, що ви зазвичай робите для маляти те, що воно здатне зробити саме (зумисне будите для годування; намагаєтеся втиснути "ще 20 грамів молока згідно з віковою нормою" чи "ложку за маму-тата"; вкладаєте спати малюка "бо час", відволікаєте "від дурниць" до "серйозних речей")?
-                   чи правда, що ви берете на себе обов’язки дитини (кидаєтеся з пляшечкою до маляти, щойно воно заворушилося, хоча й не подало "сигналів"; тримаєте пляшечку міцно всі 12 місяців; перетираєте їжу навіть для "зубатого" малюка; скидаєте обережно вбрання з дитини до купелю чи після прогулянки, дарма що малюк може й сам гарувати нівроку; приречено подаєте викинуті  іграшки до манежу замість попустувати разом; коли до дитини звертаються, ви квапливо втручаєтеся і реагуєте-відповідаєте замість дитини)?
-                   чи правда, що ви надаєте дитині особливі "послуги" та ставитеся до неї, як до гірського кришталю (довго колишете перед сном і носите на руках малюка, котрого ви вирішили "вже тепер" вкласти спати, а він без упину "викликає на біс" вас з вашими колисковими і примовляннями; спите в одній постелі з дитиною – від смеркання до ранку, бо вона окремо не бажає засинати або часто прокидається вночі; щоразу годуючи дитину, ховаєтеся під килимок і вдавано бадьорим голосом зненацька вигукуєте цілу годину "ку-ку!" – доки хтось з ваших помічників устигає втиснути до рота подивованого маляти ложечку супу; обкладаєте крихітку, здатну сидіти, подушками і страхуєте її щонайменші відрухи, дії, кроки – аби чогось не трапилося!; вважаєте, що від ігор та занять у дитини потерпає нервова система – профілактично даєте їй магнезію та відкладаєте всілякі розвиткові вправи десь на років три-п’ять; вважаєте загартування катуванням дитини; ваше материнське мовлення (baby talk – див. статтю про мовлення в цьому виданні) все солодше з віком маляти і – головне – навіть фантастично незрозуміліше, аніж його власний лепет)?
-                   чи правда, що ви намагаєтеся зорганізувати життя так, аби вашій крихітці не довелося скуштувати на собі штрикавок життя (від народження тільки пошепки говорите в кімнаті, де спить маля; гуляєте лише в теплі сухі дні – і бажано влітку (скільки тієї зими!); добре кутаєте малюка вдома і надворі – кому ж ліпше, як не вам, знати, коли йому холодно, а коли ні; постійно покрикуєте "Не треба!", "Не роби цього!", "Не чіпай!", "Обережно!", "Це небезпечно, відпусти, мамуся сама зробить!"; до року твердо вирішили кип’ятити воду для купелю, мити іграшки та не допускати дитячого смоктання пальця і длубання в носі; при зустрічі з незнайомими людьми притьмом берете малюка на руки і міцно пригортаєте його до себе, втішаючи словами, що ви "тут", "поруч", "завжди"; якщо трапився який-небудь фізичний біль, ви довго упадаєте коло дитини, жалієте-голосите над нею, нарікаєте на все і всіх; намагаєтеся не дратувати і не засмучувати нічим дитину – знаходитеся постійно в неї на виду, не залишаєте ні з ким ні на мить,  покинули навіть думки про свій відпочинок і роботу в найближчий час, ласий шматочок залишаєте й готуєте лише для малюка, а коли нарешті берете до рук філіжанку кави, обов’язково чимось тішите  цієї миті й маля, щоб йому не довелося почуватися обділеним)?

Чи відповіли ви "так" бодай на одне з цих питань? Розпанькування буває важко розпізнати, коли мова йде саме про вашу крихітку і про вашу манеру ставлення до неї. Легше це бачити та критикувати в інших. Одначе відповідальність за "надуживання" батьківськими почуттями й очікуваннями лежить саме на батьках. І маля, як правило, тут ні до чого.

Головні спонуки любити дітей понад міру
Причин, чому так стається, що маля розбалується, є кілька. Серед найбільш вагомих та очевидних такі:
-                   загальна тенденція мати менше дітей, народжувати їх пізніше, довге очікування маляти через проблеми зі здоров’ям одного з батьків чи їх обох. Це  змушує маму й тата надавати кожній дитині великого значення;
-                   діти "обходяться" родині дуже дорого: колиски й коляски, суміші і памперси, вбрання, іграшки й забавки, а пізніше, зрозуміло, ще й хороші няні, садочки, гуртки, секції, репетитори, приватні школи й університети – цілковита розкіш, і саме собою починаєш здувати із неї пилинки;
-                   збільшення середньої тривалості життя зробило й дитинство тривалішим: дитину вважають дитячою все довше й довше, відкладаючи щораз більше "на потім" вимоги до її самостійності й відповідальності. Це робить дітей безпорадними;
-                   самим батькам приємно балувати малюків – це так душевно, переконливо для ролей "мама" або "тато", це так живить почуття цінності батьківського "я". Це позбавляє дитину впевненості в собі і створює уявлення абсолютного батьківського всезнання, непомильності, влади.
-                   реагувати на бажання дитини, не роблячи різниці між ними ("не можу" і "не хочу" – різні речі), а отже – не даючи й дитині зрозуміти різниці між ними, насправді зручно, просто – словом, діло нехитре. Хоча полегшення від мінімуму зусиль буває недовгим.

Батькам корисніше і спокійніше було б знати, що діти вже з самого народження (а може,  й раніше) – неймовірно стійкі та скорохвацькі натури. Вони швидко змірковують, що нічого не вміти – це пречудовий спосіб змусити інших опікуватися собою і щодуху поспішати на допомогу. Час подбати про ставлення до дітей – час довіряти власним дітям.

Практика і лірика
Новонародженець неодмінно потребує батьківської опіки та турботи. Між ним та мамою-татом виникає особливий зв’язок прихильності. Купаючись в любові та батьківській ніжності, малюк росте здоровим фізично й морально. Однак пам’ятайте, що цей зв’язок – бондінг ("возз’єднання" у перекладі з англійської) – потрібен найперше для того, аби малюк не сумнівався: його люблять, він у безпечному місці.

Любові й тепла ніколи не буває забагато, тому не потрібно "дозувати" ніжність й пестощі. Любов – як і будь-яке інше почуття – не може бути ані хорошою, ані поганою, ані корисною, ані шкідливою. Зате вияви  її можуть бути різними і по-різному вибудовувати взаємини. Люблячі батьки можуть зіпсувати дитину, коли не знатимуть міри у своїй самовіддачі чи самопожертві. Тому, голублячи дитину, дослухайтеся до себе: материнство повинне приносити вам глибоке задоволення, не викликати страху перед майбутнім, сповнювати сенсом кожну вашу мить, дарувати сили для нових звершень, надихати на подвиги.

"Батько і мати – два сонечка ясних", – мовиться в пісні. Отож абсолютно нормально і навіть дуже добре, коли батьки люблять дітей по-своєму. Мамина любов радше милосердна, всепрощальна, батьківська – справедлива, вимоглива. Вони доповнюють одна одну, виховуючи в малюка різні, утім однаково важливі якості: миролюбність, співчутливість, довіру, самостійність, відповідальність, рішучість. Галактика людських взаємин повниться новими яскравими зорями.

Беззастережно любити малюка означає визнавати його індивідуальність, окремішність та самостійність почувань. Любов, підкріплена повагою, у стократ сильніша – вона всесильна. Найновіші дослідження свідчать, що кожне немовля має свій темперамент, тим-то одне спокійно їсть і легко засинає, інше обертається дзиґою та спить, як зайчик під кущем. Сприймайте малюка природно – а в природи, відомо ж бо, нема поганої погоди. Посмішка – це сонячний промінь, сльоза – це дощик, вереск – це грім і блискавки. Що б не відбувалося, зберігайте світлий настрій, терпець і будьте послідовними!

Плекати маля – це чутливо реагувати на всі зміни, що відбуваються з ним, дозволяючи розпізнати можливості свого тіла та способи управління ним. Що менша дитина, то краще треба вміти "вловлювати" її потреби, почуття й належно реагувати. Дійте впевнено – адже з перших днів ви налаштовані на одну хвилю з крихіткою, відчуваєте її енергію і запити, як свої, розумієте свого малюка без слів, інтуїтивно:
-                   маля крутиться, плаче уривчасто  і дедалі голосніше, ворушить губами – так воно повідомляє про голод;
-                   малюк несподівано заходиться плачем, підбирає ніжки до живота, що виявляється твердим на дотик – він сигналізує про кольки;
-                   маля відчайдушно кричить, дриґає ніжками аж п’ятки червоніють, живіт роздутий – так воно сповіщає про гази;
-                   малюк блідий й важко дихає, але тихо протяжливо скиглить, жалібно плаче – він занедужав;
-                   крихітка довго пхинькає, важко засинає, утім сон неглибокий – вона попереджає про перевтому;
-                   малюк жалібно схлипує, кліпає очками, не має інтересу ні до чого – він захотів спати;
-                   дитина вимогливо, наполегливо і безперервно плаче, вовтузиться, напружує ніжки – їй дошкуляють мокрі пелюшки чи одяг;
-                   маля раптово закричало, активно рухає руками-ногами, в нього тремтять ручки, підборіддя – воно злякалося;
-                   дитя без кінця марудить, крутить голівкою навсібіч, однак затихає, щойно відчуває вас близько чи бачить – воно нудьгує, почувається самотньо і кличе до спілкування.

З кожною хвилиною, днем, місяцем малюк вчиться усвідомлювати свої потреби, розуміти власні бажання, розбиратися в дорослих очікуваннях. Не проґавте тієї миті, коли ваш зв’язок з дитиною повинен поставати із взаємних згод та навчання ("вибирай, котре брязкальце тобі до душі – це чи це", "з котрого горняти питимеш – того чи того", "яку шапку вбиратимеш – синю чи червону"). Не перетворіть бондінг на патронування та узалежнення ("на, бався", "тримай і пий швидко", "мусиш тепло вдягнутися"). Вчіть і вчіться розрізняти свої почуття та почуття дитини, свої потреби та потреби крихітки, дозволяйте малюкові змалечку вибирати у відповідності до його ж можливостей. Не перетворюйте волосінь для повітряного змія на линву – інакше все життя триматимете віжки.

Встановлення розумних меж і порогів, їхнє постійне зміцнення (наполегливе, а проте приязне) допомагає дітям сприймати життя впорядкованим, а не безладним. Порядок – організованість годування, прогулянок, ігор, стосунків – означає передбачуваність, а передбачуваність просто таки обожнюють діти: з нею вони почуваються в безпеці.

Немовля має бути впевненим, що його потреби (їжа, сон, свіже повітря, нові враження, спілкування, ігри) будуть задоволені. Утім у батьківських пестощах воно вчиться розпізнавати, що є потребами (смачну кашу треба брати ложкою, солоденьку моркву слід гризти), а що – бажаннями (ложку нехай несе до рота мама, моркву їстиму лише терту).

Задоволення дитячих потреб, допомога малюкові в тому, чого він сам допоки не може зробити, – таки батьківський  обов’язок. Потурання примхам і забаганкам ("можу, але не хочу") – це таки балування: виховання без визначеної мети, ідеалів, правил, старань, зіткане із взаємних слабостей та примусу.

Виховувати, пестити дитину – це велике мистецтво. Розпещувати її – це, як твердять фахівці, спорт або реклама. Тому й плоди цих зусиль зовсім різні: або гарне і дуже дерево, або красива декоративна квітка. Дерева здіймаються в небо і шукають сонця. На жаль, багато вазонів потребують затінку і по-справжньому ніколи не живуть.

Джерело

Донбаські Кущі-3.



















16 квітня цього року голова райдержадміністрації Заставнівського району Чернівецької області Михайло Бойчук разом зі своїм братом і зятем по-звірячому побили чотирьох місцевих рибалок. Потерпілі отримали численні травми, аж до переломів ребер, а один із побитих навіть опинився в реанімації з проломленим черепом і внутрішнім крововиливом.

При цьому нападники були озброєні вінчестером, гвинтівкою і бейсбольними битами, а пізніше в одного з них вдома були виявлені вісім одиниць вогнепальної зброї, в тому числі автоматів Калашникова і гранат. Минуло трохи більше як тиждень, і таблоїди сповістили громадськість про аналогічний випадок, що стався вже в іншому, протилежному кінці країни. У Чугуївському районі Харківської області член виконкому місцевої міськради відкрив по рибалці стрілянину з автомата Калашникова.

Звертає на себе увагу той факт, що якщо перший випадок викликав хоч якийсь резонанс у суспільстві, то другий залишився практично непоміченим і громадянами, і опозиційними політичними силами. І справа тут не в різної тяжкості шкоді, завданої здоров’ю потерпілих, і не в кількості учасників обох конфліктів.

Показово також, що кривдниками рядових українців в обох випадках стали представники чинної влади і члени Партії регіонів. Харківський стрілець Олександр Семенюта є членом Чугуївського виконкому і одним зі спонсорів міського осередку провладної партії, а чернівецький регіонал Михайло Бойчук був призначений на посаду голови РДА указом самого Януковича.

При чому тут Партія регіонів, скаже скептично налаштований читач і, пригадавши в суперечці прізвище бютівця Віктора Лозінського, заявить, що містечкові царки можуть виявитись в будь-якому куточку України. У відповідь наведу два аргументи.

По-перше, нагадаю про те, що Лозінський ніколи не був переконаним прихильником будь-якої політичної сили. До парламенту він ішов виключно за депутатською недоторканністю і можливістю лобіювати свої бізнесові інтереси. Саме тому він із такою легкістю змінював свої політичні уподобання. Сьогодні мало хто пам’ятає, що до свого потрапляння до табору «біло-сердечних» Лозінський дуже плідно працював на благо Партії регіонів. У листопаді 2004-го майбутній «мисливець на людей» був навіть нагороджений почесною грамотою, яку підписав лідер регіоналів Віктор Янукович – «за самовіддану працю під час виборчої кампанії 2004 року» та вірність «донецьким» ідеалам. А 2006 року Лозінського нагородив уже прем’єр Янукович, відзначивши особисті заслуги першого у розвитку Кіровоградської області.

Коли все почалось
По-друге, ще до здобуття всієї повноти влади в Україні «донецькими» випадки, подібні до вище описаних, були рідкістю і не мали системного характеру, за винятком хіба що Донбасу і споконвічно проросійського Криму. У цих краях 90-і, по суті, і не закінчувалися. Просто братки переодягнулися з «адідасів» у «бріоні» і поміняли «жигулі» на «мерседеси». «Помаранчеве» затишшя тут видалося дуже недовгим. Насправді вихідці з суворого Донбасу, зазнавши поразки на президентських виборах 2004–2005 років, успішно реваншували вже в 2007 році, під час прем’єрства Януковича при Президентові Ющенку.

Багато прикладів цього можна знайти у статті «Президент Ющенко став гарантом вседозволеності для «донецьких» та «закарпатських», що була опублікована автором цих рядків ще на початку 2008 року, а також у попередніх журналістських розслідуваннях з циклу про донбаські паралелі з російською Кущівкою.

Скандальна справа «банди Немсадзе», за зізнанням потерпілих, почала розвалюватися саме в 2007-му. У тому ж році під час дострокових парламентських виборів до Верховної Ради за партійними списками регіоналів потрапили ті, хто якісь десять-п’ятнадцять років тому фігурував у кримінальних зведеннях правоохоронців. Таким чином донецький клан посилив свій вплив у верхівці української влади, а через пару років бандитське свавілля повернулося на свої малі батьківщини. Причому з відсотками.

У статті журналіста Андрія Латиніна «Дежа вю: братки з ОЗУ «Сейлем» і «Башмаки» повертають собі контроль над Кримом», опублікованій у червні 2009 року, докладно описується, як влада в АРК почала відходити у руки «героїв» початку і середини 90-х років минулого століття . Саме тоді бандитське свавілля стало впритул перебиратися з донецької провінції до самої столиці Донбасу.

Бандитське беззаконня у самому серці Донбассу
З 2005 року фірма підприємця Володимира Розумовського, розташована в Куйбишевському районі Донецька, потерпала від рейдерських атак і силового тиску з боку свого сусіда в особі ТОВ «ТЕК», власником і директором якого є такий собі Олександр Групський. А вночі 4 лютого 2009-го бандити перейшли вже до тотального наступу: люди Групського проникли на територію «Фабрики декоративних рослин» Розумовського і порізали водопровід. У результаті водою залило всі околиці, а рослини підприємця залишилися без живильної вологи.

Скарги Розумовського до правоохоронців і місцевої влади не приносили ніякого ефекту, навіть незважаючи на те, що його заяви доповнювалися приголомшливими фотографіями і відеозаписами дій злочинців. У порушенні кримінальних справ потерпілому незмінно відмовляли. Групський же, навпаки, влаштував Розумовському з товаришами «солодке» життя, обрушивши на нього цілий шквал усіляких перевірок з боку райвиконкому, міськвиконкому, податкової, міліції, прокуратури, санепідемстанції. В окремі місяці «Фабрика декоративних рослин» зазнавала відразу три-чотири атаки держслужбовців.

Відбитися від наїздів бандитуватого «колеги»-сусіда, а може, навіть зберегти власне життя Розумовському вдалося через майже два роки. Та й то лише завдяки активному залученню уваги великої кількості ЗМІ до проблеми і проведенню з їхньою допомогою тривалої інформаційної кампанії. Сьогодні підприємець не бажає навіть повертатися до теми колишнього протистояння з Групським. Він невимовно задоволений вже тим, що рейдери залишили його фірму у спокої і начебто навіть обіцяють відшкодувати завдані збитки. У можливість домогтися покарання для своїх кривдників з боку закону підприємець зовсім не вірить.

Безкарність же, як відомо, завжди народжує спокусу повторення злочину. Це дуже добре відомо Олександрові Групському, який, до речі, теж є членом Партії регіонів. До «Фабрики декоративних рослин» жертвами його хижацьких методів ведення бізнесу вже ставало ціле селище в донецькій Куйбишевці.

Після розвалу одного з місцевих колгоспів у 90-х усе його майно перейшло до колективної власності колишніх працівників, що згодом у 1997 році заснували «Донецьку овочеву фабрику». В силу деяких причин діяльність підприємства виявилася нерентабельною. У травні 2000 року відділом державної виконавчої служби Куйбишевського райуправління юстиції в місті Донецьку майно КСП було описано та арештовано, також був накладений арешт на рахунки підприємства. А 25 червня 2001 року господарський суд Донецької області порушив справу про банкрутство фабрики. При цьому сума необхідних стягнень з підприємства на користь громадян, юридичних осіб і держави склала в цілому 364 000 гривень. Близько 109 тисяч із них була заборгованість по заробітній платі трудовому колективу.

Справу про банкрутство КСП «Донецька овочева фабрика» було порушено 25 червня 2002 року, а ще через рік фінансова неспроможність підприємства була підтверджена остаточно. Однак у відповіді Донецького обласного управління юстиції одному з колишніх працівників КСП, громадянинові Сидорову, підписаній в. о. заступника начальника Є. І. Мезенцева, стверджувалося, що КСП не значиться за місцем розташування з 2001 року, а за цією адресою міститься інше підприємство. Цією фірмою було ТОВ «ТЕК», що належить Олександрові Групському!

Це дуже стислий опис традиційної для донецьких «бізнесменів» схеми відбирання землі та майна у селян. Нагадаю, що аналогічні методи, хоча й без застосування фізичної сили, були взяті на озброєння і однією з героїнь попередньої статті – регіоналкою Ларисою Радзишевською, яка залишила без даху над головою кілька десятків селян із донецького села Дальнє.

Але головне, що об’єднує Групського, Радзишевську і їм подібних, – це повне сприяння їхнім діям з боку місцевих держслужбовців, абсолютна більшість яких була призначена на свої посади рідною партією. У випадку з Групським підтримка здійснювалась ще й з боку тутешніх «авторитетів».

Колись у розмові з автором цих рядків Розумовський говорив, що під час своїх «наїздів» на «Фабрику декоративних рослин» Групський погрожував йому своїм покровителем на ім’я Мішаня. У колективному зверненні працівників КСП «Донецька овочева фабрика» до колишнього Президента Віктора Ющенка йдеться про такого собі Михайла Михайловича, ім’ям якого начебто і прикривався їхній кривдник. Про зв’язок Групського з якимось Михайлом Михайловичем згадується і в свідченнях дружини донецького адвоката Сергія Сигидіна, що був застрелений 12 липня 2010 року чотирма пострілами впритул із пістолета «ТТ». За її словами, всі троє чоловіків були близькими друзями.

Із великою часткою ймовірності можна говорити про те, що цим самим загадковим Михайлом Михайловичем є Михайло Ляшко, також відомий у Донецьку під прізвиськами «Михал Михалич» і «Мишаня Косий».

Цей досить впливовий в столиці Донбасу бізнесмен закладав основи свого фінансового добробуту у «хвацькі 90-і» (починав пересічним продавцем на Горлівському колгоспному ринку) і завжди намагався уникати публічності. Згадки про нього дотепер можна було знайти лише на сторінках скандально відомої (і офіційно забороненої владою) книги «Донецька мафія» і в матеріалах нечисленних журналістських розслідувань. Примітно, що вище вказані джерела інформації завжди ставили Михайла Ляшка в один ряд із такими людьми, як Брагін, Узбек, Немсадзе, Стельмашенко, Чертков, Аркалаєв, Кий та іншими, які здобули собі в Донбасі вельми специфічну популярність. Михайло Ляшко також вважається одним з найближчих сподвижників і бізнес-партнерів нардепа-регіонала Бориса Колеснікова. Цікаво, що, за неперевіреними даними, на останніх місцевих виборах Михайло Ляшко з подачі Партії регіонів став депутатом Будьонівської райради Донецька, таким чином дебютувавши в політиці.

Провінційні жахи «біло-блакитної» вотчини
У донецькій же глибинці сьогодні процвітає повне беззаконня. Від тамтешніх «відморозків» сьогодні потерпають навіть силовики.

У червні цього року співробітники «Беркута» Марчук і Столбовський на службовому авто патрулювали околиці Великої Новосілки, про яку також згадувалося в одній з наших попередніх статей. Цей захід здійснювався гостями з Донецька в рамках офіційно запланованого оперативно-профілактичного відпрацювання. Інтерес «беркутівців» до одного з місцевих жителів, що здався їм підозрілим, вилився в групове побиття… правоохоронців. Коли натовп увійшов до ражу, від особливо буйних голів почулися ідеї про те, щоб обеззброїти міліціонерів і, прив’язавши до дерев, зняти їх на камери мобільних телефонів! Бійку вдалося зупинити лише колегам-товаришам Марчука і Столбовського по службі, що оперативно прибули на місце події. Пізніше обох «беркутівців» було госпіталізовано.

Призвідником бійки виявився один з представників впливового у місті сімейства Кузнєцових, що перебувають у родинних стосунках з головою місцевого райсуду і ведуть дружбу з головою райради, який, як раніше повідомлялося, є в тих краях чимось на зразок намісника Бога на землі. У підсумку щодо самих же співробітників правоохоронних органів було порушено кримінальну справу, і їм ледве вдалося зберегти свою свободу. Що стосується Кузнєцових, то обидва брати, які брали участь в бійці, і раніше неодноразово мали проблеми з законом, залишилися повністю безкарними.

У січні цього року в новинні зведення ЗМІ потрапив і Амвросіївський район Донецької області. Зокрема, в телесюжеті (див. відео), показаному на ТРК «Україна», розповідалося про аграрних рекетирів, які обклали даниною місцевих фермерів – щоб «гріти зону». Постраждалі відмовлялися дивитися в об’єктив камери журналістів, а правоохоронці, які займалися розслідуванням кримінальної справи, зізнавалися в тому, що вони нібито перенеслися до бандитських 90-х. Втім, прізвища злочинців не називалися, тому перевірити, чи понесли бандити заслужене покарання, дуже проблематично. Може статися, все вийшло зовсім навпаки.

Львівський оскал донецької Феміди
Наприклад, у лютому 2011 року колегія суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області під головуванням судді В. Перетятька прийняла ухвалу, якою вирішила змінити запобіжний захід із перебування під вартою на підписку про невиїзд трьом членам львівської кілерської «бригади» Степана Максимова, яка за пристойні гроші обіцяла в Києві «вирішити усі ваші проблеми». Власне, ці троє, на переконання слідства, здійснювали керівництво рядовою кілерською «піхотою» з питань організації збору інформації і даних про особу, оброблення цих даних та організацію їхньої перевірки, підготовки та вчинення вбивства, розробки плану вбивства та втечі після його вчинення, організації конспірації та переховування учасників групи, забезпечення виконавця вбивства вогнепальною зброєю.

На свій рахунок упродовж 1998–2003 років «бригада» з понад 20 осіб записала низку розбійних нападів на квартири грошовитих мешканців і вбивств на території західних областей. Зокрема, на Рівненщині банда вчинила два вбивства і три розбійні напади, на Тернопільщині – три розбійні напади, на Львівщині – вісім розбоїв і вбивств. У Києві кілери, які входили до згаданого угруповання, теж скоїли кілька замахів і вбивств на замовлення.

Нічого не нагадує?..
«Поза всяким сумнівом, Львівський суд взяв за основу рішення Донецького суду 2010 року, який виправдав керівника злочинної групи Гіві Немсадзе, на рахунку якої доведених 52 (!) убивства – на підставі того, що групою начебто керував не Гіві, а його брат-небіжчик Гурам. Який, за свідченнями очевидців, був звичайним наркоманом і до «стрілок» і «розбірок» не мав жодного стосунку», пише «Україна кримінальна».

Саме так. Львівський суд узяв приклад з донецької Феміди, а не навпаки. Судовий процес у справі банди, до речі, триває вже не рік і не два, але з-за ґрат злочинці вийшли чомусь тільки зараз, коли прийшла нова влада.

Освоєння жовто-блакитної цілини «по-донецьки»
На закінчення статті повернуся до того, звідки почав. Тобто до Чернівецької області. Щоб усім, хто сумнівається, було зрозуміло: те, що трапилося там, не є чимось геть випадковим. Насправді той інцидент з побиттям рибалок є лише малесеньким штрихом, проявом стійкої тенденції до всеосяжного зрощування криміналу і влади, започаткованого нинішньою злочинною владою в межах всієї країни.

Так, на минулих виборах до органів місцевого самоврядування регіонали провели до Чернівецької міськради Миколу Клима, що, як підозрюють журналісти з сайту ОРД, в минулому мав прізвище Загурський. Так от, за інформацією видання, Загурський був лідером одного з найбільш небезпечних злочинних угруповань, що діяло на території Чернівецької області в період з 1990 по 2004 рік. У різні часи угруповання налічувало від десяти до тридцяти осіб і спеціалізувалося на розбої, здійсненні замовних вбивств, рекеті, вибиванні боргів, крадіжці і торгівлі вкраденими автомобілями, їхнім поверненням до господарів за винагороду, а також незаконним вивезенням громадян за кордон та іншими темними справами. За версією журналістів, покровителем Клима є партнер відомого українського олігарха Дмитра Фірташа Юрій Борисов, офіційно призначений куратором області зусиллями міністра палива та енергетики Юрія Бойка.

Хіба треба ще щось додавати до всього вищесказаного?..

Так, у дев’яності бандитів і злочинних угруповань вистачало в усіх містах і селах величезної України. Проте тоді їх десятками і сотнями відправляли за ґрати, а не всебічно «відмазували» в судах, випускали на волю, а через деякий час відправляли прямо до влади, наділяючи мандатами, посадами і повноваженнями.

Джерело

Донбаські Кущі: кримінальні паралелі...
Кріпацтво в донецькій глибинці

1 трав. 2011 р.

Ультиматум В. Януковичу від громадян України

Всеукраїнська акція протесту проти псевдореформ та псевдореформаторів

Час: 11.00 14 травня


Місце: Київ – Верховна Рада, регіони – державні адміністрації

Сьогодні необхідно продемонструвати владі той реальний рівень громадської незгоди з її діями, який накопичився в суспільстві. Ця акція має стати сигналом того, що ані псевдореформи, ані псевдореформатори Україні більше не потрібні. З кожним днем життя українців істотно погіршується. Якщо не зупинити цей процес зараз, завтра це не матиме сенсу. Та швидість, з якою Україна летить у прірву, не залишає часу для роздумів.

14 травня усі громадяни, небайдужі до долі України, мають вийти на вулиці і показати всьому світові, що українці не є мовчазною отарою, яку можна безкарно гнати на забій.


Пане В. Януковичу!
За час Вашого перебування при владі стало абсолютно очевидним, що курс, який Ви обрали, є загрозою для нашої країни та народу.

Олігархічні клани, яких Ви привели до влади, проводять бездарну та відверто антидержавну політику, яка все глибше заганяє Україну в прірву, перетворюючи наших громадян на рабів та жебраків, знищуючи майбутнє наших дітей.

Після скасування конституційної реформи 2004 року Ви та Ваші депутати самовільно привласнили собі повноваження, які ніколи не були делеговані Вам народом України.

Відмовляючись від негайного проведення виборів, Ви фактично узурпували владу в країні та протиставляєте себе громадянам.

Ваша влада - найгірша з усіх, які в нас коли-небудь були.

Таким чином, у Вас та Вашої команди не має ані юридичного, ані морального права для продовження свого перебування на посадах.

Ми, громадяни України, єдине джерело державної влади
ВИМАГАЄМО
НЕГАЙНОГО ПРИПИНЕННЯ АНТИНАРОДНИХ СОЦІАЛЬНИХ ЕКСПЕРИМЕНТІВ
та
ПРОВЕДЕННЯ ВИБОРІВ ВЕРХОВНОЇ РАДИ ТА ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ.
В іншому випадку ми будемо змушені вдатися до акцій громадянської непокори




14 ТРАВНЯ - ДЕНЬ ГНІВУ

Джерело

У Facebook готують український День Гніву

Реактор - український автономний спротив


У популярних соціальних мережах почалася оперативна координація дій з підготовки та проведення всеукраїнської акції протесту День Гніву, яка призначена на 14 травня.

На Facebook і в соцмережі "ВКонтакте" були створені офіційні сторінки, через які здійснюється інформування та мобілізація учасників майбутніх протестів, повідомив лідер громадянського руху "Спільна справа" Олександр Данилюк, який координує підготовку акції.

"Ми орієнтуємося на активну та інформовану частина суспільства, для якої Інтернет є базовим майданчиком для комунікацій і отримання інформації. Можливість миттєвого поширення повідомлень, притаманна соціальним медіа, стала головним аргументом на користь координації нашого протесту саме через соцмережі", - розповів Данилюк.

За його словами, в різних мережах виявлено вже десятки неофіційних аккаунтів на тему організації Дня Гніву і з відповідним контентом.

"Очевидно, що є серед них сторінки, створені нашими однодумцями, які щиро хочуть допомогти, але є й такі, які зареєстровані особами, які відомі нам як відверті провокатори. Тому приносимо вибачення громадянам, які намагаються нам чесно сприяти, але з огляду на ризики просимо всіх довіряти тільки інформації з наших офіційних сторінок", - зазначив координатор руху.

Зазначимо, що схожі технології поширення інформації та підготовки мітингів добре зарекомендували себе під час підготовки "арабських революцій" - в Єгипті, Тунісі та Лівії.

Джерело