6 лист. 2013 р.

«ЯКОСЬ ВОНО БУДЕ»?..

Любов Пясецька, Персонал плюс,   
№ 34 (387) 26 серпня - 1 вересня 2010 року                                         
Щоб відкрити нову й блискучу сторінку в своїй історії, необхідно позбутися рабської психіки, хохлацьку розляпаність і сахаринність замінити на вольовість і мужність, запліднені розумом.   
Микола Хвильовий

Ментальність — така річ, яка може обернутися злим жартом. Кому, як не нам про це знати?.. Наприкінці 80-х, після тривалої перерви, знову побачили світ фейлетони Остапа Вишні «Чукрен» та «Чухраїнці» (І927 рік, газета «Вісті»). Для нас і про нас.
Найбільше Вишня атакував такі слабості свої, своїх земляків, вважаючи, за Гоголем, що «кому вже немає духу посміятися з власних вад своїх, краще тому вік не сміятися». Особливо — слабість в українців інстинкту громадської та національної єдности, їхній анархічний псевдоіндивідуалізм, інертність, — всі ті анахронічні риси у психології та думанні українця, що так дорого обійшлись і обходяться Україні на суворій випробі доби динамічних перемін і модернізації.
Остап Вишня, можливо, як ніхто з його колег-письменників бачив не тільки привабливі риси образу українця, а й те, які саме риси цього образу заважають динамічному розвиткові, входженню в цивілізоване життя. «Мали чухраїнці цілих аж п’ять глибоко національних рис. Ці риси настільки були для них характерні, що, коли б котрийсь із них загубився в мільйонній юрбі собі подібних істот, кожний, хто хоч недовго жив серед чухраїнців, вгадає:
- Це — чухраїнець.
І ніколи не помилиться…
Риси ті, як на ту старовинну термінологію, звалися так:
І. Якби ж знаття?
2. Забув.
3. Спізнивсь.
4. Якось то воно буде!
5. Я так і знав».
І далі Остап Вишня створює п’ять окремих сюжетів, де у сатирично-гумористичному плані висміює ці риси образу чухраїнця.
Якби ж знаття — «найхарактерніша для чухраїнця риса». Прискіпливо аналізував українство сатирик, засуджуючи неповоротний спосіб його мислення, страшенно боляче було йому за таку нездатність до дії, безініціативність, пасивність нашого люду.
Автор критикує зденаціоналізованих чухраїнців (вважай, українців), які не знають ні власної історії, ні хто вони взагалі:
«Як запитають було їх:
– Якої ви, люди, нації?
Вони, почухавшись, одповідають:
– Та хто й зна? Живемо в Шенгерієвці. Православні». Дуже гостро кпинить своїх земляків О.Вишня за рабський дух, за брак почуття національної гідності, гордості й самоповаги.
     «А найбільше любили чухраїнці на вгородах соняшники. — Хороша, — казали вони, — рослина. Як зацвіте — зацвіте-зацвіте!. А потім як і схилить голову і стоїть перед тобою, як навколюшках… Так, ніби він — ти, а ти — ніби пан. Уперто покірлива рослина» — виплекане століттями колоніального «виховання» українство. Ця ніби хвалебна характеристика образу соняшника відтіняє натури тих чухраїнців, які забули про національну гідність, перейнялися рабською психологією.
«Гонів із сотню за Атлантидою, трошки вбік, праворуч» розташувалась така давня країна Чукрен, назва якої походить від того, «що її населення, люд тобто Божий, завжди чухався.
… Дитина маленька, як тільки починало було спинатися на нього і коли його чи запитають про що-небудь, чи загадаються, що зробити, зразу воно лізе до потилиці і починає чухатись. І так ото чухається все своє життя, аж поки дуба вріже…»
Сатирично відгукується Вишня не тільки на лінощі, а й на процеси малоросійства, недбальства у ставленні до рідної мови й культури, розчинення їх у союзному «кориті».
   «Спочатку в них пісні були дуже короткі, мелодійні з глибоким змістом, а потім, як уже було заведено «Всечухраїнський день музики», почали співати «Корито».
Ой корито, корито,
Повне води налито.
Там дівчонки руки мили
А мальчики воду пили,
Не хочу я чаю пить,
Не хочу заваривать,
Не хочу тібє любить,
З тобой разгаваривать».
Таке ж «зачухане» керівництво в Чукрен. Одні співи — Європа дивуватись перестала, просто відгородилась.
«Сусіди-атлантидяни оті самі, аж вікна було позачиняють:
Співають чухраїнці! От народ!?»
Чухраїнці звикли до свого напівдикого існування. Ця звичка така глибока, що стала характером.
Гостро висміював сльозливу емоційність та надмірний ліризм української літератури.
Тепер спробуємо дати етнопсихологічну характеристику національних рис українців, поданих Остапом Вишнею.
Спираючись на соціально-психологічні дослідження з історії культури українського народу, праці М. Костомарова, М. Грушевського, В. Липинського, Л. Чижевського, О. Кульчицького, доходимо висновку, що менталітет українського народу, його психічного складу властиві чотири системотворчі ознаки:
— інтроверсивність вищих психічних функцій у сприйнятті навколишньої дійсності, що виявляється у зосередженості особи на фактах і проблемах внутрішнього, особистісно-індивідуального світу;
— кордоцентричність, що проявляється в сентименталізмі, чутливості, емпатії, любові до природи, в пісенному фольклорі, яскравій обрядовості, естетизмі народного життя, культуротворчості;
— анархічний індивідуалізм, що виявляється у різних формах прагнення до особистої свободи, без належного устремління до державності, коли бракує ясних цілей, достатньої стійкості, витривалості, дисципліни й організації;
— перевага емоційного, почуттєвого над волею та інтелектом, перевага морального буття над інтелектуальним.
Як можемо переконатись, Остап Вишня створив цілісний психологічний портрет типового українця з усіма, притаманними йому негативними рисами.
Існує кілька чинників, які вплинули на формування української душі (за Кульчицьким): геопсихічний, історичний, культуроморфічний.
Геопсихічний фактор становлення української психіки полягає в тому, що родючість землі, чарівна м’якість краєвиду не сприяють розвиткові активно-агресивних настанов на боротьбу з природою за перетворення навколишнього середовища. «Хвиляста м’якість» лісостепу чи «безкрайня далечінь степу» сприяють розвитку споглядальних настанов. Степ як «рух у безкрає» породжує «ерос» — почуття любові до безконечного, абсолютного. («Усе було чухаються вони та співають», — вдало підмічає Остап Вишня).
Але ж цей чинник, на жаль, змінюється. Екологічна криза сучасної України, сплюндрованість і загибель родючих чорноземів, страшна трагедія Чорнобиля, отруєння хімікатами та радіонуклідами річок та озер тощо — формують сьогодні настанову на дійове забезпечення біологічного виживання українця.
Не варто забувати й про вплив історичних подій та історичної дійсності, їх селекційної дії — від печенігів до насильницької колективізації, наслідком якої стало винищення сміливих і завзятих, а залишися жити податливі, слухняні, покірливі з комплексом меншовартості й кривди.
При формуванні та усталенні менталітету величезну роль відіграє колективне несвідоме (культуроморфічний аспект). Тобто, за Карлом Юнгом, «архетипи». Найхарактерніший архетип українського колективного несвідомого є тип ласкавої, плодючої Землі, збагачений віковим спільним досвідом співжиття хліборобського народу з доброю Ненькою — Землею.
Не менш важливим у становленні ментальних настанов Українця був міфологічний архетип Богині-Матері. Він пов’язаний з культом Великої Богині, який виник ще у трипільські часи і тривав до початку ХХ століття, злившись пізніше з культом Богородиці. Осередком культу «Богині-Матері» була родина. Мати відіграє основну роль у вихованні дітей, виразно домінує у родинному житті. А родинне життя сприяє формуванню таких рис характеру, як доброта, лагідність, м’якість, сердечність, ніжність. Ці архетипи, як і деякі попередні чинники, позбавляють світосприймальні настанови українця наступальної активності. «Вічні діти» великої «Богині-Матері», українці («чухраїнці» в Остапа Вишні) завжди сподіваються, що саме вона вирішить всі їхні проблеми, а вони «чухатимуться» все життя і «якось-то воно буде».
Активно-рефлескивна настанова українця значною мірою спрямована на насолоду життям. «І нема таких християн, які б так, як вони, жили за принципом: не журитися про завтрашній день», — писав Боплан свого часу. Тобто, знову ж таки, «якось-то воно буде».
Безумовно, висока емоційність, чутливість та ліризм — це дар, що визначає людяність і є основою творчості. Але сила емоційного мрійництва зменшує роль раціонально-вольового компоненту психіки. Замість дієвої, активної боротьби за оптимальне вирішення наболілих громадсько-політичних і культурних проблем українець занурюється у настрої («Один чухраїнський поет грізної стихії не перелякався, заліз на височенну вербу і чекав смерти. Коли вода вже залила йогопритулок, він продекламував журно: Ой, поля, ви, поля, Мати, рідна земля, Скільки крови і сліз По вас вітер розніс…»).
Українець століттями не мав власної держави, а отже — суспільства, що відповідало б його духовним потребам. А тому його особистий, емоційно забарвлений інтерес міг і не збігатися з державним. Через те на запитання, хто ви? — чухраїнцям важко відповісти : «Та хто й зна? Живемо в Шенгерієвці. Православні». Дійсно, переходячи від польського короля на службу, скажімо, до російського царя або й турецького султана, українець нікого не зраджував, лишаючись вірним собі, шукаючи такого притулку, де можна було б максимально самореалізуватися.
Індивідуалістський код цінностей, властивий менталітету українського народу, як відомо, стимулює мотивацію досягнень, особистісну незалежність, автономність, потребу спиратися лише на власні сили, впевненість. Це явище прогресивне, бо є передумовою появи суб’єкта — людини, здатної до свідомого створення громадянського суспільства в традиціях європейського розвитку. Поєднання індивідуалізму з ідеєю рівності та неприпустимості насильства — стійкий позитивний компонент українського менталітету.
Український індивідуалізм певною мірою поєднує нас з індивідуалістичною Європою, але, перейшовши межі, веде до анархізму. «У вдачі українського народу переважає особиста воля» — зауважував Костомаров понад сто років тому.
Французький дослідник Гійом де Боплан відзначав: «Вони тонкі й проникливі, винахідливі й щедрі, без наміру й амбіцій стати багатими. Зате надзвичайно люблять свободу, без якої не хотіли б жити. Якраз з цього приводу вони такі схильні до бунту і повстають проти місцевих вельмож, коли вважають їх надто захланними». Дійсно, причина наших історичних невдач, що випливали з нашого вибуялого індивідуалізму, можна схарактеризувати парадоксом, що в неволі опинились ми тому, що надмірно любимо волю.
Хочеться сподіватися, що сьогодні, після тривалих лихоліть, народ України психологічно готовий будь-що об’єднатися у власну «спілку» — державу, у межах якої тільки й можна забезпечити права особистості на підставі верховенства загальнолюдських цінностей.
Свою роль зіграло й окраїнне розміщення України з потребою у постійній обороні, її захисту. Це породжувало дружинницький, а згодом лицарсько-козацький тип людини, з насолодою ризику й бажанням активно підпорядковувати себе шляхетним ідеалам оборони честі, волі та віри. Проте, в обстановці вічних небезпек, існує й інша можливість: власної закритості, втечі у приватне життя, характеризованих українськими приповідками «моя хата з краю», «нижче трави, тихше води», чи «покірне телятко дві мамки ссе».
На відміну від європейця, що, наче «стріла у вічність», виборює безсмертя, здобуваючи скарби оформленої модерної культури, українець часто-густо сповнений спокоєм неминучості та покірністю долі, своєрідним замріянням. Яскравим виразником цього є лірична пісня. «До співів були вони великі мастаки. Співають було цілими століттями… А ті співають, а ті співають… Перестануть, почухаються та знову».
Всі вищезгадані риси психіки українського народу відображаються в його неповторній пісенності. Кому ж, як не Остапові Вишні — глибокому знавцеві української пісні, знати про це. Ну що є наш славний і на всіх перехрестях названий індивідуалізм? Його можна коротко окреслити: індивідуалізм без індивідуальностей! Бо індивідуальність — це ж ясна окрема форма.
Наш індивідуалізм — це знову лірична втеча від твердих форм, від гранітових берегів, від загальновживаного і конечного. Коли 1917-го пройшла по українській землі воля-свобода, то « Гей гук, мати, гук!..» — лунало в Україні. Але коли йшлося про те, щоб ті прекрасні пісні зв’язати в одну могутню симфонію державної армії, знаємо, як було тяжко.
Невже мусимо проклясти наше кохання-пісню, щоб здобути скарб оформленої модерної культури й державної свободи? Щораз частіше чуємо нове гасло: геть із ліризмом, з настроєністю, пісеньками! Це виразна антитеза попередньому. Пригляньмося до неї критично. Що означає вона в такій загостреній формі? Чи не є вона саме продовження тієї настроєвості, душевної емоційності? Бо для емоцій притаманно перебігати з крайнощі в крайність, від кохання до ненависть і навпаки.
Українська ментальність — специфічне світобачення нашого народу, яке значною мірою впливає на його вибір власної історичної долі.
Чимало десятиліть минуло відтоді, як з-під пера народного улюбленця Остапа Вишні вилетіла «усмішка» з назвою «Чухраїнці (спроба характеристики. Актуальність цього твору очевидна. Як не дивно, вже в новому тисячолітті, після всіх можливих і неможливих подій української історії, ці риси збереглись, чим підтверджується непорушність нашого генетичного коду. Бо ж і сьогодні на кожному кроці знаходить підтвердження того, про що писав Остап Вишня ще в 1927-му.
Всі охарактеризлвані ним риси, особливо «Якби ж знаття!» та «Якось-то воно буде?» охоплюють стійку звичку «чухраїнця» не надто замислюватися про можливі наслідки, не прораховувати наперед всі «за» і «проти» чи просто не заглядати в майбутнє, розраховуючи на самоплив подій, «думкою багатіти». Відтак, як знаємо з сучасної епохи: «Маємо те, що маємо».
Навіть використання слів «якось», «щось», «десь», «чомусь», які виражають невпевненість чи невизначеність способу дій, стало стійкою ознакою мислення не тільки звичайного «чухраїнця», але й тих, хто взяв на себе відповідальність вести наш корабель у бурхливому океані глобалізації.
Телебачення і преса насичені яскравими прикладами «якосьного» мислення: «Ми якось визначилися у цих питаннях», «З цим уже давно треба щось робити!», «Дитині треба якось пояснити правила поведінки», «Спробуємо щось зробити». Чи варто й надалі в серйозних відповідальних справах «якось» покладатися на «щось» чи «когось»?
Напрошується однозначна відповідь: ні, не варто, але одразу виникають сумніви — адже Остап Вишня вважав ці риси глибоко національними. Таким чином, втрата цих рис може загрожувати втратою неповторності, ідентичності нашого характеру, То що — «якось собі буде далі?..»
Словом, перечитаймо «якось» Остапа Вишню.

Немає коментарів:

Дописати коментар