11 жовт. 2014 р.

На кладбище в Ростове-на-Дону обнаружили три ряда свежих могил

11.10.2014, Цензор.НЕТ

На Северном городском кладбище Ростова-на-Дону обнаружили три ряда свежих могил с датой смерти лето-осень 2014.

Об этом в своем Livejournal пишет пользователь andrewrostov.
По его словам на одном из самых больших кладбищ в Европе, расположенном в Ростове-на-Дону (Россия), обнаружены "страннные, если не сказать больше," захоронения.

"В прошлом году, в мае, когда я хоронил своего отца, нам выделили место прямо напротив только, что отстроенного ЖК "Суворовский", который построило Минобороны РФ для военнослужащих. И здесь на отшибе, напротив "Суворовского" захоронения располагались по обе стороны грунтовой дороги, на которой даже могли разъехаться два автомобиля. А в этот раз, подъехать мы не смогли... Пришлось оставить машину и идти пешком. Вместо дороги появились три ряда вот таких захоронений", - пишет пользователь.

"Большинство захоронений - это НМ или НЖ. Я так понимаю "неизвестный мужчина" и "неизвестная женщина". У большинства дата смерти лето-осень 2014, большинство указано как 20-30 лет, 40-45 лет... Почти все до 60 лет. Но много и захоронений с указанными фамилиями и именами. Там тоже все молодые. И даты смерти есть и 2014 и 2013 год, и даже 2012 год. Явно, что захоронения были сделаны в одно время, потому что я сам там бывал и видно, дорогу отдали под захоронения совсем недавно. Они все совсем свежие. Подозрения вызывает и тот факт, что эти захоронения сделаны вдали от центральных аллей и даже не на новых кварталах, где хоронят сейчас. Именно вдалеке и на отшибе, куда могут попасть только родственники тех, чьи могилы там находятся. Очень странными показались таблички с датой смерти, датированным 2012 или 2013 годом. Не думаю, что неопознанные трупы могут хранится в моргах столь долго", - пишет блогер.




захоронения ростов-на-дону
захоронения ростов-на-дону
захоронения ростов-на-дону
захоронения ростов-на-дону
захоронения ростов-на-дону
захоронения ростов-на-дону
захоронения ростов-на-дону

В СБУ рассказали о создании "карты смерти": Идентифицируются массовые захоронения и концлагеря террористов

Возле луганского аэропорта появилось массовое захоронение боевиков: засыпанные траншеи густо утыканы деревянными табличками. ВИДЕО

Источник: http://censor.net.ua/p306644

9 жовт. 2014 р.

Начальником Управління спецоперацій Генштабу призначений Кривоніс

07.10.2014, Незалежне Бюро Новин
Начальником Управління спеціальних операцій Генерального штабу призначений Сергій Кривонос. Про це у вівторок, 7 жовтня, повідомив радник міністра оборони України Олександр Данилюк.

«Начальником Управління спеціальних операцій Генштабу сьогодні призначений полковник Сергій Кривонос, багаторічний спецназівець, начальник штабу ВДВ, відомий зокрема обороною Краматорського аеродрому», – написав пан Данилюк на своїй сторінці в Facebook.




Він також уточнив, що раніше цю посаду обіймав генерал Назаркін.

Як повідомляв НБН, військова прокуратура допитала начальника Генерального штабу Збройних сил Віктора Муженка у зв'язку з розслідуванням трагічних подій, які сталися під Іловайськом Донецької області наприкінці липня-початку серпня.


Операция «Преемник»: как Путина ведут на убой

02.10.14, Артем Тихонов, для "Хвилі" 

«Зачем Путин отпустил Ходорковского?» – этот праздный вопрос интересует многих любопытствующих. Тиран, который боится «русского Майдана», в самый разгар «Майдана украинского» отпускает на волю человека, который потенциально может возглавить протест, а в перспективе – стать хозяином Кремля. Акт доброй воли? Уравновешивание «плохих» поступков (поддержка Януковича) «хорошими» в надежде услужить Западу?
Может, если Путин отпустил своего злейшего врага, Майдан ему не так уж и страшен? Может, Путин ждет его давно и знает, на что идет?
Посмотрим, куда Ходорковский отправился в день освобождения. А отправился он в аэропорт, откуда смог благополучно добраться до Берлина, чтобы затем обосноваться в Швейцарии. Укромное местечко, расположенное вдали от слабеющей империи, от зоны грядущих великих потрясений. Нельзя же Ходорковскому в неспокойные времена оставаться в Москве или Петербурге, а то еще под шальную пулю попасть можно. И вообще, когда начнет литься кровь, лучше не марать в ней свои руки по локоть, а выражать озабоченность из Женевы. Это полезно для имиджа. Пусть пачкаются другие, кто будет находиться в центре событий.
Берегут Ходорковского. Ой как берегут.
Для чего?
История с Ходорковским напоминает случай с Ионом Илиеску. Изначально тот подавал большие надежды. В 50-е он стал председателем оргкомитета Ассоциации Студентов, в 60-е годы возглавил отдел ЦК РКП по пропаганде, затем стал министром по делам молодежи. Многие пророчили ему большое будущее, но любитель интриг Чаушеску в 1971 году внезапно назначил Илиеску заместителем председателя уездного совета жудеца Тимиш. Серьезный удар. Дальше опальный карьерист стал председателем уездного совета жудеца Яссы, а позже был снят даже с этой должности. В 1984 году Илиеску исключили из партии. Он стал обычным директором обычного книжного издательства, и печатал литературу для инженеров и студентов технических вузов.
Таким образом, во время Румынской революции (революции ли? В ее полноценности сомневаются даже жители Румынии) Илиеску находился в безопасности. Накануне отстранения Чаушеску от власти он ничем себя не запятнал и выглядел как принципиальная жертва кровавого режима. Человек, которому можно доверять.
В то же время, Илиеску имел опыт государственной работы и был знаком со многими высокопоставленными военными и партийными функционерами. 22 декабря 1989 года, когда Чаушеску уже покинул Бухарест, военные взяли под свой контроль столичный телецентр. Подавалось это под соусом «народ хочет свободы слова». Людям давали возможность рассказать на всю страну о том, какой Чаушеску гадкий тип, как плохо жилось при нем и как хорошо всем станет, когда его больше нет. Восхитительное шоу, так нужно сделать во время следующего Майдана, чтоб вся страна в едином порыве бросилась в пропасть. Наконец, в 14 часов дня 22 декабря в эфир вышли военные – генерал Николае Милитару и капитан 1-го ранга Константин «Чико» Думитреску.
Неожиданно для всех, Думитреску в прямом эфире в камеру обратился к Иону Илиеску и попросил его явиться в телецентр. Но что мог решить обычный директор обычного книжного издательства, циничным образом отстраненный от власти? Человек, не обличенный должностями? Что характерно, Думитреску обратился к Илиеску как к своему старому товарищу.
Прыткая жертва кровавого режима появилась в телестудии примерно через полчаса после выступления генерала и капитана. Уже в 14.45 Илиеску бодро рапортовал о создании Комитета национального спасения. Трудно поверить, что такая идея пришла ему в голову всего за 30 минут.
Немедленно после своего выступления Илиеску отправился к генерал-лейтенанту Виктору Стэнкулеску, который после загадочного самоубийства министра обороны генерал-полковника Василе Мили занял его пост. Накануне Миля в ночь с 21 на 22 декабря отказался арестовать Чаушеску, хотя глава Секуритате и министр внутренних дел Юлиан Влад в приватной беседе предлагал ему сделать это немедленно. Говорят, Милю убил Чаушеску; но инсценировка самоубийства могла быть и делом рук Секуритате, поскольку генерал-лейтенант не захотел присоединиться к заговору силовиков против зарвавшегося диктатора.
В любом случае, новым министром обороны после смерти Мили стал Стэнкулеску – судя по всему, участник заговора. Немедленно после своего назначения и еще до бегства Чаушеску он отвел войска с улиц и дал толпе дойти до здания ЦК РКП, где диктатор скрывался. Потом Стэнкулеску при помощи шефа Пятого департамента Секуритате генерал-майора Марина Нягое и командующего ВВС генерала Иосифа Руса предоставил Чаушеску два вертолета, но до ЦК РКП долетел только один из них. Что случилось с этим вертолетом дальше, знают все.
Спустя час после бегства лидера генерал Стэнкулеску своим указом переподчинил вооруженные силы министерству обороны, поскольку главнокомандующим все еще считался Чаушеску. Чудесным образом Стэнкулеску невредимый и незаметный выбрался из осажденного ЦК РКП и добрался до минобороны. В минобороны в то время находился Илие Чаушеску, брат генерального секретаря. Чаушеску немедленно отправил его под стражу и стал ждать. Ждать, когда Константин «Чико» Думитреску выступит по телевидению и позовет Иона Илиеску в студию.
Когда Илиеску выступил по телевидению и прибыл в минобороны, Стэнкулеску быстро ввел будущего президента в курс дела. Сразу после этого частям поступает приказ снова выйти на улицы, на этот раз – охранять новоявленный режим.
В Комитет национального спасения вошли бывшие и действующие партийные функционеры, а также деятели культуры. Откровенного «палева», как в Украине с регионалами в «Блоке Порошенко», удалось избежать. Илиеску и генералам – плюс, Петру Порошенко и олигархам – минус.
Кстати, в тот же день майдановцы демонстранты в Бухаресте трижды пытались создать свое правительство из народных лидеров революции. Хотели сделать премьером высокопоставленного функционера Корнелиу Мэнеску, открыто выразившего недовольство режимом Чаушеску еще весной 1989 года. Естественно, у демонстрантов ничего не получилось. Естественно, Комитет национального спасения был преподнесен им на блюдечке как единственное спасение страны от грядущей гражданской войны. Для пущего страха неизвестные вооруженные люди еще и серию атак в центре Бухареста устроили. Мол, только Комитет спасет вас от зеленых человечков Путина от террористов Чаушеску. Попытки противиться режиму Илиеску – голаниаду – весной 1990 года подавили с привлечением военных и шахтеров.
Последовательность событий Румынской революции приведена согласно статье румынского историка Иоана Скурту, который внимательно исследовал роли всех участников переворота. Скурту называет Стэнкулеску «менеджером революции». Важную роль в революции сыграл и Теодор Братеш. Нет, он не стоял на баррикадах и не бросался на танки с «молотовым». Он управлял телевещанием из 4-й студии бухарестского телецентра, где выступали демонстранты и генералы. Он создал нужный информационный фон и подпустил к микрофону тех людей, кого надо.
Итак, при чем же здесь Ходорковский? Если провести параллель, принципиальную жертву кровавого режима, снятую со всех должностей и попавшую в опалу, накануне большого шухера от греха подальше отправили в Швейцарию, чтоб будущий президент России смог спокойно и плодотворно провести время, пока его не позовут в студию какие-нибудь генералы, пока из него не сделают «спасителя нации». Все это время Ходорковский для лучшей сохранности находился в морозильной камере, а теперь просто пришло время его размораживать.
Почему Путин «разморозил» Ходорковского 13 декабря, аккурат в разгар Майдана и за месяц до эскалации насилия в Киеве, за два с половиной месяца – до Крыма? Путин и его окружение заранее готовились к запуску разрушительного для России сценарий, вовремя пересадив Ходорковского с тонущего «русского Титаника» на спасительную шлюпку. Ходорковский российским правящим кругам нужен для того, чтобы оставить все, как есть, когда закончится русская революция. Ходорковский – надежда российской клептократии, семя старого путинского режима, из которого вырастет обновленный режим, менее жесткий и более лояльный Западу. А нынешняя российская элита станет «менеджерами» и актерами революции, и красиво впишется в новую постреволюционную реальность, какой бы она ни была.
И Путин об этом знает, но ничего поделать не может: оставлять страну без преемника – глупо, тем более кандидатура Ходорковского была согласована со всеми задолго до того, как гениальный замысел начал рушиться. Путин знает, в каком гадюшнике оказался. Он знает, что какие-нибудь русские Юлиан Влад и Василе Миля обсуждают его арест, и даже надеется спастись. Но надежда умирает последней, и выхода у Путина больше нет, и есть только коридор, по которому его ведут на убой. В воле Путина – менять только темп ходьбы, но не останавливаться и не поворачивать назад.
Приход Илиеску к власти в Румынии спрогнозировал журналист Питер Джонсон 16 марта 1986 года. Через три с половиной года так и случилось. После 13 декабря 2013 года стало возможным назвать будущего президента России. И теперь можно не сомневаться, что революция в России уже согласована со всеми заинтересованными сторонами. Революции в России – быть!
Ее «менеджеры» уже выбрали главных актеров и готовят массовку. Илиеску включил телевизор. Вертолет прогревает двигатель.

Подарунок для Путіна. Атака Донецького аеропорту 02.10.14

03.10.2014, Дзеркало тижня.Україна 

Донецький аеропорт штурмують як бойовики "Оплоту" і "Востка", так і російські військові. Відходять з великими втратами, повідомляють очевидці.

Донецк аэропорт
Бойовики та російські десантники наполегливо штурмують аеропорт Донецька
Під час спроб штурму Донецького аеропорту в четвер, 2 жовтня, були вбиті сотні бойовиків і російських військовослужбовців. Про це йдеться в повідомленнях на інтернет-форумах від імені очевидців подій.
Зокрема, на російському форумі викладено докладний звіт про три невдалі спроби штурму. У першому, який почався в 5 ранку, брали участь близько 400 бойовиків "Оплоту" і "Сходу", а також найманців з Росії. Атака була успішно відбита українськими військовими. Об 11 ранку також атакували бойовики. Близько години дня в атаку пішли російські десантники при підтримці трьох десятків танків. Їм вдалося захопити старий термінал аеропорту і дійти до першого поверху нового терміналу.
"Далі не знаю, але з нового (терміналу) ніхто не повернувся... А ще через годину укри вибили десантуру зі старого терміналу, гаражів та готелю. Точну кількість втрат не скажу, але не менше 2 сотень точно", - йдеться в повідомленні на форумі.


Інформацію про великі втрати бойовиків підтвердив і депутат міськради Златоуста (РФ) Олександр Негребецких, який відправився воювати за Донбас рядовим.
"Вже восьмий день воюємо. Позавчора нас просто зрадили. Розстрілювали, як хотіли. Неграмотне керівництво командування нас "злило". Через це зазнали дуже великих втрат і втомилися виносити своїх товаришів", - сказав він 1 жовтня в інтерв'ю виданню ura.ru.

Засновниця групи у Facebook «Вантаж-200 із України в Росію», громадянка Росії Олена Васильєва зараз відвідує на Донбасі зону проведення АТО. За допомогою учасників цієї групи, вона систематизує дані про громадян та військовослужбовців Росії, які загинули, були поранені, або зникли під час боїв на сході України. Під час поїздки її супроводжують декілька озброєних охоронців, які ні на крок не відступають від активістки. Озвучена Васильєвою інформація про участь російських військових у конфлікті в Україні, їх масову загибель мала великий резонанс не тільки в Україні та Росії. 8 жовтня вона відвідала Слов’янськ, де дала інтерв’ю Радіо Свобода. Вона зазначила, що аеропорт Донецька нібито намагалися взяти до 7 жовтня, дня народження президента Росії Володимира Путіна. А кількість громадян Росії, які загинули на Донбасі, за її словами, досягла цифри 4700 осіб. Серед яких є, як і професійні військові, так і найманці та добровольці, каже вона.
 
Як повідомлялося, керівник групи Інформаційний опір Дмитро Тимчук також підтвердив великі втрати "Оплоту": "За попередніми даними - до 40% убитими і пораненими. Основна частина бронетехніки, знищена в районі аеропорту в Донецьку, а також н.п. Піски і Авдіївка належала даному батальйону".

8 жовт. 2014 р.

Как Путин ловил диссидентов и работал провокатором

Скандальное фото задержания у Казанского собора во время массовой акции протеста в Ленинграде 12 марта 1989 г. лидера Демократического Союза Валерия Терехова, в котором принимал самое непосредственное участие В.В. Путин, за считанные дни облетело весь мир, взбудоражив не только российскую блогосферу, но даже мировые СМИ.
Путин обманул страну, что якобы не участвовал в массовых арестах во время перестройки (ВИДЕО). Как обманывал ее и раньше.
Скандальное фото задержания у Казанского собора во время массовой акции протеста в Ленинграде 12 марта 1989 г. лидера Демократического Союза Валерия Терехова, в котором принимал самое непосредственное участие В.В. Путин, за считанные дни облетело весь мир, взбудоражив не только российскую блогосферу, но даже мировые СМИ: http://www.ansa.it/web/notizie/rubriche/mondo/2013/07/26/Putin-arresta-d…
Впервые эта фотография с подписью «В. Путин курирует захват лидера Демократического Союза Валерия Терехова. Казанский собор. 1989» была опубликована в книге правозащитника Юлия Рыбакова «Мой век» (СПб., 2010. С. 426), который получил ее много лет назад от самого Терехова, скончавшегося в 2007 г. Рыбаков тоже принимал участие в том питерском митинге весной 1989 г. и лично видел, как будущий президент России Владимир Путин лично распоряжался сотрудниками МВД и КГБ, производившими задержания участников протестной акции…
На разгорающийся скандал вокруг нашумевшего фото с Путиным при аресте диссидентов в марте 1989 г. вынужден был отреагировать даже Кремль, и ведущее российское информ-агентство ИТАР-ТАСС вечером 26.07.2013 г. передало «молнию» из Ново-Огарево, что «президент России Владимир Путин крайне удивлен появившейся информацией в интернете, что он участвовал в советское время в задержании диссидента».
Об этом сообщил пресс-секретарь российского президента Дмитрий Песков: «нашли в Интернете такую вещь — Путин участвует в задержании диссидента.
Я показал это Путину, он удивился больше меня, более того, по поручению президента мы точно узнали, когда же он вернулся из Германии — и оказалось, что из Германии он вернулся через три месяца после того, как была сделана эта фотография. Это просто к тому, как люди с честными революционными лицами, цитируя Шекспира, цитируя Гамлета… чего это все стоит. Мне обидно, что люди с такими лицами врут»: http://www.itar-tass.com/c95/821031.html
Как видим, в официальном сообщении кремлевской пресс-службы вовсе не отрицается очевидное сходство «куратора» массовых арестов у Казанского собора с В.В. Путиным, но в качестве контраргумента тиражируется одна-единственная деталь, уже давно ставшая самой что ни на есть головоломкой для абсолютного большинства биографов Путина.
Да и немудрено, коли возвращение Путина в Ленинград после «служебной» командировки в ГДР по линии КГБ окутано такой плотной завесой секретности, что впору призадуматься, чем это всё вызвано…
Известно, что службе в КГБ Владимир Путин посвятил целых 15 лет, и впоследствии при каждом удобном случае он всегда уверял, что нисколько в этом не раскаивается. Об этом периоде своей жизни Путин сам достаточно подробно информировал российских читателей в книге «От первого лица». Кроме того, некоторые бывшие сокурсники признались, что им нередко приходилось видеть Путина во время крестного хода у церкви среди дружинников — блюстителей порядка в штатском с красными повязками на рукавах. Власти в Советском Союзе стремились не допустить присутствия молодежи на богослужениях, и потому КГБ внимательно следило за всеми, кто посещал храмы.
За время службы в Ленинградском управлении КГБ Путин завязал дружеские отношения с двумя своими сверстниками. Через 25 лет все трое заняли высшие посты в иерархии государственной власти Российской Федерации: президент Владимир Путин, нынешний руководитель путинской администрации Сергей Иванов и секретарь Совета безопасности РФ Николай Патрушев.
Вскоре после избрания Горбачева генсеком Путин был направлен для повышения квалификации в Краснознаменный институт им. Андропова, где все курсанты на время учебы получили псевдонимы, — так Путин стал «Платовым»: http://video.yandex.ru/users/rublev-museum/view/85/
А вот дальше биографические сведения о Путине становятся крайне противоречивыми, особенно по части его разведывательной деятельности в ГДР. Согласно его собственным высказываниям, он работал «по линии политической разведки», приехав с семьей в Дрезден в 1985 г.
Формально он был зачислен в состав Группы Советских войск в Германии, но на самом деле служил в советской разведке, тесно сотрудничавшей с Министерством государственной безопасности ГДР («Штази»). Аппарат представительства КГБ в ГДР насчитывал тогда 1000 сотрудников, и лишь восемь из них работали в Дрездене под руководством генерала Владимира Широкова. Территориально ГДР делилась на 14 округов. Дрезден был административным центром одного из них.
Группа советской разведки в Дрездене размещалась в доме № 4 на Ангелика-штрассе в аристократическом квартале Лошвиц, прямо напротив окружного управления МГБ. Путины занимали стандартную двухкомнатную квартиру с прихожей и чуланом на третьем этаже сборно-щитового дома № 101, расположенного на Радебергер-штрассе. Во второй половине 1986 г. у них родилась вторая дочь.
По данным газеты «Зэксите Цайтунг», негласным сотрудником Путина был в то время некто Райнер Зоннтаг, по заданию КГБ засланный в одну из западногерманских праворадикальных организаций. Ранее неоднократно судимый в ГДР, Зоннтаг вскоре стал сутенером, — на «Штази» работали многие проститутки, — и затем был убит в Мюнхене при загадочных обстоятельствах.
По словам самого Путина, в Кельне хорошо осведомлены о его деятельности в Дрездене, т.к. все документальные материалы из архивов «Штази», касающиеся его пребывания в Восточной Германии, после падения Берлинской стены были полностью переданы спецслужбам ФРГ, и никакие неприятные сюрпризы его ждать не могут…
Тем не менее, накануне президентских выборов в марте 2000 г. журналисты со всего мира съехались в Германию с целью совершить поездку «по путинским местам». Они старательно искали следы пребывания Путина в Дрездене и Лейпциге, Бонне и Берлине, досконально расспрашивали всех известных в разведке людей, но так толком ничего и не узнали. Бывший начальник Первого Главного управления Владимир Крючков, возглавлявший КГБ в 1988-1991 гг., вообще не помнил Путина.
В интервью «Московским новостям» Крючков выдвинул предположение, что Путин, вероятнее всего, не был кадровым разведчиком, а всего лишь сотрудником какого-нибудь другого подразделения КГБ, направленным в командировку в ГДР на обычный срок в 5 лет. Этим же предположением В. Крючков объяснял возвращение Путина из ГДР в Ленинградское управление КГБ по работе с личным составом (МН, № 2(1021), 25-31 января 2000).
Фамилия Путина ничего не говорила и легендарному руководителю Разведывательного управления министерства государственной безопасности ГДР Маркусу Вольфу. Бывший секретарь Дрезденского окружного комитета СЕПГ Ганс Модров также уверял, что никогда в жизни не встречался с Путиным! Последнее тем более странно, что в России циркулировали упорные слухи, что якобы Модров поддерживал «особые отношения» с Горбачевым именно через Путина, который  был членом «парткома» представительства советской разведки в ГДР.
Надо заметить, что с приходом Путина к власти начался массовый вброс фальсифицированных «документов» по истории России сразу же вслед за фальсификацией результатов президентских выборов 26 марта 2000 г., когда в целом по России Путин получил по оценкам большинства экспертов приблизительно 48-49% голосов, но Администрация Президента и «министерство выборов» спустили «сверху» ЦИК цифру 52,94% (39 740 434 голосов), хотя в момент окончания выборов в 20:00 за Путина было всего 44,5% (Верховский А.М., Михайловская Е.М., Прибыловский В.В. РОССИЯ ПУТИНА: пристрастный взгляд. М.: Центр «Панорама», 2003. C.146-158): http://echo.msk.ru/blog/expertmus/1104708-echo/#cmnt-16286404
Сослуживцы отмечали «завистливость и сквалыжность» Путина. Кстати, по мнению одного из сослуживцев, Владимир Путин «сильно нервничал» в трудных ситуациях. Часто он машинально прятал руки в карманах, очевидно, желая таким образом скрыть свои душевные переживания. В беседах с друзьями и коллегами  Путин любил называть себя «типичным представителем красной бюрократии» и с гордостью рассказывал об активном участии деда в революционных событиях в Санкт-Петербурге в октябре 1917 г.
Чем внимательнее биографы  Путина изучают период его жизни в ГДР, тем противоречивее оказываются данные о нем. Похоже, бойцы так называемого «невидимого фронта» в Москве изо всех сил пытаются прикрыть данный период плотной завесой секретности или просто направить журналистов по ложному следу…
Во второй половине 1980-х гг., по информации ряда изданий, Путин имел отношение к распродаже имущества Группы Советской войск в Германии («…Путина могут лягнуть. Особенно те, кто знает, чем он занимался в период службы в ГДР. Дело о разворовывании имущества Западной Группы войск довольно темное…» // Новая газета, № 39 (д), 21-24 октября 1999).
В 1987 г. Путин вместе со многими другими сотрудниками представительства КГБ был награжден бронзовой медалью «За выдающиеся заслуги перед Национальной Народной армией ГДР», но этой награды советских офицеров удостоили исключительно в честь семидесятилетия Октябрьской революции. 7 февраля 1988  г. Путин  был награжден бронзовой медалью «За заслуги» Министерства государственной безопасности ГДР, хотя никаких особых заслуг за ним не числилось. И совсем непонятно, почему Президиум Верховного Совета СССР наградил его «Знаком почета»?
По версии, восходящей к большому интервью, которое было дано Путиным в начале 2000 г. трем журналистам газеты «КоммерсантЪ» и составило основу предвыборной книги «От первого лица», он пребывал в Дрездене до января 1990 г.: «Когда в январе 1990 г. мы вернулись из Германии, я еще оставался в органах, но потихоньку начал думать о запасном аэродроме» (Геворкян Наталья, Колесников Андрей, Тимакова Наталья. От первого лица. Разговоры с Владимиром Путиным. М., изд. «Вагриус». С. 76). Бывшая супруга президента Людмила Путина называла похожую дату: «Мы вернулись в Союз в начале 1990 г., кажется, 3 февраля» (Блоцкий Олег. Владимир Путин. Книга вторая. Дорога к власти. М., ОСМОС-ПРЕСС, 2002. С. 271).
Как бы то ни было, ФАКТ ОСТАЁТСЯ ФАКТОМ — к лету 1987 г. Владимир Путин уже вернулся из ГДР на свою постоянную работу в Ленинграде, судя по воспоминаниям его соседей по дому, получившим квартиру одновременно с ним! Летом 1987 г. Владимир Путин поселился вместе с родителями в новой 3-комнатной квартире (99 кв.м. общей площади) в доме 42 по Среднеохтинскому проспекту в Ленинграде.
Странно, что никто из журналистов до сих пор не удосужился взять выписки из домовой книги о дате заселения Путиных в квартиру на Средней Охте. Впрочем, после констатации полного равнодушия к метрическим книгам о якобы «тайном» крещении Путина в детстве уже не приходится ничему удивляться ….
Стоит обратить внимание, что, по версии Юрия Шутова, Путин был возвращен в Ленинград из ГДР ДОСРОЧНО, так как «был замечен в несанкционированном контакте с представителем агентурной сети противника» («Новый Петербург», 24 декабря 1998).
Для справки: сотрудник КГБ в отставке, пожелавший остаться неизвестным: «Путина убрали из Германии и перевели в действующий резерв за несанкционированные контакты. У него в связи с этим, конечно, были определенные сложности. Потому что из органов в то время так просто не уходили»: http://www.profile.ru/items_3762
В досье западногерманской разведки БНД, опубликованных в СМИ Германии, сообщается, что во время службы в КГБ Владимир Путин был неверным мужем и бил жену. Досье обнаружил эксперт по БНД Эрих Шмидт-Ээнбоом. «По некоторым сведениям, российский премьер-министр имел несколько романов в бытность шпионом в Дрездене в конце 80-х годов», — отмечала британская The Daily Mail: http://www.dailymail.co.uk/news/article-2056547/Vladimir-Putin-philander…
По информации БНД, некая переводчица, которая была агентом этой спецслужбы, подружилась с женой Путина Людмилой: «та сказала агенту, что ее муж «прибегал к домашнему насилию и [имел] много сексуальных связей». По словам Шмидта-Ээнбоома, шпионка, которая подружилась с Людмилой Путиной, фигурировала в БНД под кличкой «Ленхен», но также имела прозвище «Балкон» за пышную грудь: «у нее был роман с неким полковником КГБ, она забеременела и воспользовалась этим как предлогом для выезда в Западный Берлин на лечение, что позволило ей бежать на Запад в 1989 г. за несколько месяцев до падения Стены» (The Times).
По данным немецкой газеты Bild, Шмидт-Ээнбоом набрел на информацию о внебрачных связях Путина, собирая материалы о внедрении агента БНД в «штаб-квартиру КГБ». Шмидт-Ээнбоом «попал прямо в точку. А я лично знаю со слов двух предыдущих президентов БНД, что в дрезденский период Путин был плейбоем»,- заметил неназванный «высокопоставленный эксперт по разведке из Германии».
В 1987-1990 гг. Владимир Путин числился на должности «помощника проректора ЛГУ по международным связям» (От первого лица. С. 77). Бывший генерал КГБ Олег Калугин определял функции В.В. Путина в университете как «резидент КГБ». «Международные связи» включали в себя обучение иностранцев, и в качестве помощника проректора В.В. Путин курировал иностранных студентов и аспирантов в ЛГУ.
В 1989 г. Владимир Путин участвовал в организации совместного предприятия ЛГУ и компании Procter & Gamble (P&G). За 1% доходов, отчисляемых ЛГУ, кампания P&G получила один из особняков ЛГУ на Университетской набережной под торговлю американским мылом и стиральным порошком. Через ректора ЛГУ Станислава Меркурьева Путин возобновил знакомство с А. Собчаком. Когда в начале 1990 г. ректор Ленинградского университета Станислав Меркурьев вылетел в Нью-Йорк, с ним были еще два человека: Анатолий Собчак, который должен был выступить с лекцией в тамошнем университете, и … кадровый офицер КГБ  Путин, которого был направлен для сопровождения ректора ЛГУ.
11 июля 2001 г. итальянская газета La Repubblica опубликовала первое расследование о Владимире Путине, которое произвело эффект разорвавшейся бомбы. Статья «Putin, le bugie sul Kgb» («Путин, ложь о КГБ») была приурочена к грядущему саммиту «большой восьмерки» и должна была развеять ореол таинственности вокруг президента России. Авторы журналистского расследования Карло Бонини (Carlo Bonini) и Джузеппе Д`Аванцо (Giuseppe D`Avanzo) разоблачили в свое время на страницах газеты Corriere della Sera Бориса Ельцина, «Семью», их кредитные карточки, компанию Mabetex и лично Павла Бородина в августе 1999 г.
Для того чтобы мировая общественность наконец узнала, кто такой Владимир Путин, Карло Бонини и Джузеппе Д`Аванцо провели собственное двухмесячное расследование и опросили многих свидетелей, имеющих непосредственное отношение к карьере российского президента. Журналистам удалось найти множество доселе неопубликованных документов и даже встретиться с двумя суперсвидетелями, до сих пор хранившими молчание: один из них — агент КГБ, а другой — высокопоставленный чиновник из администрации Санкт-Петербурга.
Как сообщалось в сенсационной статье La Repubblica, в 1999 г. «Семья», состоявшая из Татьяны Дьяченко, Анатолия Чубайса, Александра Волошина, Бориса Березовского, Романа Абрамовича, Александра Мамута и Валентина Юмашева, осознала, что «деду» пора искать замену: «лучше всего для этого подходил маленький серый человечек — Володя Путин, кукла в руках кукловодов». Он должен был защитить «Семью» от бесконечных нападок со стороны прокурора Карлы дель Понте (Carla del Ponte) и других «врагов новой России», утверждавших, что Борис Ельцин и его дочери брали взятки от владельца компании Mabetex.
Для справки: анонимный источник «Профиля» в Кремле: «Путин только кажется серым и незаметным. Он настоящий «психологический каннибал»: говорит одно, думает другое, а делает третье. Если он получит какой-нибудь людоедский приказ, за который не будет нести ответственности, он его выполнит. Расстрелять мирную демонстрацию? Расстреляет»: http://www.profile.ru/items_3762
«Подполковник запаса «В» (газета намеренно не называет его имени, но располагает о нем подробными данными, благодаря письму, направленному в редакцию La Repubblica) проработал в КГБ/ФСБ 15 лет. 5 января 2000 г., устав от чтения «небылиц», публикуемых в газетах, «В» написал письмо, которое, однако, так и не было напечатано,
Владимиру Иванидзе, лучшему журналисту в постсоветской России, занимающемуся независимыми расследованиями и работающему в издании «Совершенно секретно». «В» утверждает: «Путин говорит, что работал в Первом Главном Управлении, ПГУ. Я не думаю, что это возможно. С 1 февраля по 30 июня 1976 г. я вместе с другими 25 слушателями прошел курс обучения в Академии КГБ. Среди нас был и Путин, но наша группа не готовилась и не имела никакого отношения к ПГУ. Наша группа готовилась для «пятерки», иными словами, для управления по «’борьбе с идеологическими диверсиями противника».
Таким образом, Владимир Владимирович Путин начинал не в Первом Главном Управлении, а в «пятом отделе» ленинградского управления КГБ, занимавшимся «промыванием мозгов» диссидентов и им симпатизирующих».
Для большей убедительности в середине газетной полосы La Repubblica было помещено факсимиле этого разоблачительного письма, которое подполковник запаса «В» когда-то отправил Артему Боровику: http://ricerca.repubblica.it/repubblica/archivio/repubblica/2001/07/11/p…
9 марта 2000 г. Артём Боровик погиб в результате авиационной катастрофы, при падении самолёта Як-40, совершавшего рейс Москва-Киев, на борту которого также находился глава компании «Группа „Альянс“» Зия Бажаев. Все 9 человек, включая 5 членов экипажа, погибли. Как утверждала польская журналистка Кристина Курчаб-Редлих, что Боровик и Бажаев летели … за детскими фотографиями Путина: «перед первыми выборами Путина Артем Боровик, президент холдинга «Совершенно секретно», сообщал, что скоро будет опубликована история путинского детства. 9 марта 2000 года Артем Боровик и Зия Бажаев погибли, когда собирались лететь за детскими фотографиями Путина, которые кто-то обещал им дать.
Почему частный самолет Боровика взорвался в Шереметьево? В тот же день 9 марта был приготовлен большой прием для журналистов, которые ждали в Грузии, что их познакомят с Верой Путиной, но их сразу посадили в автобус и отправили обратно. Я разговаривала с Генрихом Боровиком, и у него,  журналиста еще советских времен, не было вообще никаких вопросов по этому поводу. Он был уверен, что его сына убили именно из-за этой истории, и он доказывал, что обледенение самолета при температуре плюс 4 было невозможно. Столько раз в худших условиях этот самолет летал – ничего не случилось»: http://www.svoboda.org/content/article/24936327.html
Таким образом, утверждение пресс-секретаря Путина Дмитрия Пескова, что якобы «Путин вернулся из Германии через три месяца после того, как была сделана фотография» задержания участников диссидентского движения у Казанского собора во время массовой акции протеста в Ленинграде 12 марта 1989 г., НЕ СООТВЕТСТВУЕТ ДЕЙСТВИТЕЛЬНОСТИ!
P.S. Данная статья была размещена в блоге Дмитрия Абрамова на сайте «Эха» еще в 19:30 мск. 27.07.2013 г.: http://echo.msk.ru/blog/expertmus/1124014-echo/ Однако, казалось бы, либеральная редакция «Эха Москвы», всегда отстаивающая принципы свободы слова, до сих пор не пропускает под надуманными предлогами статью с сенсационными разоблачениями для публикации на сайте «Эха». Впрочем, подобное отношение   все чаще наблюдается за последнее время у некогда «рупора свободы»…
Источник – http://elise.com.ua/?p=12794

7 жовт. 2014 р.

Чому Харків український?

5 жовтня, 2014, Світлана Потапенко, Тиждень.ua

Росія вперто намагається накинути свій понад двохсотрічної давності міф про те, що Харків не є частиною України. Місто пережило кілька хвиль русифікації, але від того не стало російським, як цього хотілося б кремлівським політтехнологам



Коли в травні 1917 року делегація Української Центральної Ради в Петрограді проводила переговори з представниками російського Тимчасового уряду, ос­­тан­­ні відкидали будь-які порухи щодо включення Харкова й області під юрисдикцію української влади. Володимир Винниченко пізніше згадував: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулися Чорного моря, Одеси, Донець­­кого району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі Збори, почали вимахувати руками, розхрістались і виявили всю суть руського гладкого, жадного націоналіз­му».
За 100 років російські апетити не змінилися. Тож сьогодні не зай­вим буде нагадати, хто заснував Харків, чому перлиною української барокової літератури є «Байки харківські» Григорія Сковороди і як так сталося, що саме в Харківському університеті виник один із перших українознавчих осередків.

Козацького роду
1654-й вважається офіційним роком заснування Харкова, ко­­ли ватага переселенців із Наддніп­рянської України оселилася на берегах Лопані. Невдовзі було збудовано фортецю, а місцева козацька залога разом із козака­­ми сусідніх поселень (Валки, Вільшана, Вовчі Води (Вовчан­­ськ), Дворічна, Деркачі, Золочів, Липці, Люботин, Мерефа, Огуль­­ці, Перекоп, Пересічне, Таранів­­ка, Тишки, Салтів, Соколів, Ціркуни, Хорошів, Хотомля) сформувала Харківський козацький полк (1660–1765).
На колонізованих теренах переселенці повною мірою відтворювали ту соціальну структуру, яка вибудувалася в ранньомодерній Українській державі за роки Національно-визвольних змага­­нь. У цьому переконують перепи­­си харків’ян 1655, 1660, 1667 і 1669 років. Тут бачимо козаків, міщан і селян, причому здебільшого з характерними українсь­кими прізвищами на -енко: Кондратенко, Федоренко, Іваненко, Пан­­ченко. Трапляються й «смач­­ні» пріз­ви­ща-прізвиська, як-от Жовтило, Редька, Середа чи Бугай. Така ономастична картина цілковито перегукується з даними перепису 16 полків Гетьманщини 1649-го, де прізвища на -енко зафіксовані в понад половини (56%) із 40 475 внесених до реєстру осіб.
Формально не підпорядковуючись гетьманові, слобідські полки, утім, були якнайтісніше пов’язані з ранньомодерною Українською державою. Насамперед через своїх очільників – полковників та місцеву полкову і сотенну старшину
Заснування Харкова козаками міцно закарбувалося в усній народній традиції населення Слобожанщини. Так, в одному з переказів йдеться про козака Харка як фундатора міста. Цьому міфічному персонажу встановили па­м’ятник ювілейного для міста 2004 року. Серед засновників згадується і козак Іван Каркач – особа більш ніж легендарна. Натомість зі збережених документів випливає, що, найімовірніше, ватагу переселенців 1654-го очолював отаман Іван Кривошлик. І саме йому мають бути віддані лаври харківського осадчого.
Друга половина XVII – сере­дина XVIII століття – час розквіту козацького Харкова, коли місто було центром однойменного пол­­ку поруч зі ще чотирма слобідськими козацькими полками (Ізюмським, Острогозьким, Охтирським і Сумським). Формально не підпорядковуючись гетьмано­­ві, вони, утім, були якнайтісніше пов’язані з ранньомодерною Українською державою. Насамперед через своїх очільників – полковників та місцеву полкову і сотенну старшину.

Представники українських шляхетських родів, які після буремних подій 1640-х років по праву зайняли провідні позиції в українському суспільстві, становили кістяк козацько-старшин­сь­кого прошарку, підсилений ок­ремими вихідцями з неаристократичних (міщан і селян) соціальних груп. Наскрізь пронизаний шлюбно-сімейними і свояцькими зв’язками, цей прошарок акумулював владу і багатства (передовсім землю), витворюючи (чи рад­­ше модифікуючи) власну шляхетську ідентичність.
У Харківському полку такими старшинськими династіями були Донці-Захаржевські, Ковалевські, Квітки, Жуки, Смородські, Черня­­ки, Шидловські, Щербини.
Початок роду Донців-Захар­жевських дав харківський полковник Григорій Єрофійович (?–1691). Він відзначився у численних виправах проти татар, дбав про розширення території полку, а в останні роки його полковникування було зведено величний харківський Покровсь­кий собор (1689) – один із ранніх зразків українського козацького бароко. Адже опікування православною церквою, будівництво та оздоб­лення храмів власним коштом вважалося справою честі для української старшини. Згадаймо, що найбільшим церковним меценатом Гетьманщини був Іван Мазепа.
Таким самим неодмінним атрибутом шляхетського самоусвідомлення козацької старшини були герби. Слобідські старшини, як і українська козацька еліта загалом, послуговувалися шляхетськими гербами, що мало унаоч­нювати їхній зв’язок із елітами попередніх епох. Ті самі Донці-Захаржевські використовували поєднання чотирьох гербових зображень: «Ружа», «Колона», «Китаврус» та «Урсин». А герб Квіток мав шість складників: «Погоня», «Стрім’я», «Радван», «Бонча», «Шеліга» і «Рогаля».
Козацький Харків неможливо уявити без провідного освітнього й наукового центру Слобожанщини – Харківського колегіуму (1722–1817). Заснований випускником Києво-Могилянської академії білгородським єпископом Єпифанієм Тихорським, він став загальностановим навчальним закладом, особливо популярним серед дітей козацької старшини. Його учні опановували програму, яка спиралася на загальноєвропейську систему «семи вільних мистецтв»: головний акцент було зроблено на досконалому вивчен­­ні латинської мови, правил вір­шування й красномовства, творів античних авторів. Засвоєння філософії і богослов’я становило найвищий освітній щабель. У 1760-х до навчальних програм додали курси французької та німецької мов. Окрім того, в колегіумі вивчали музику, математику, геометрію, історію й географію.

Із Харківським колегіумом пов’язане ім’я Григорія Сковоро­­ди (1722–1794). Син козака Лубенського полку, студент Києво-Могилянської академії, філософ європейської культурної традиції, поет, чия творчість позначила апогей українського літературного бароко. Протягом 1759–1769 років (із перервами) Григорій Савич викладав у ньому поетику, синтаксис, давньогрецьку мову й етику. Зі своїми учнями він підтримував товариські зв’язки й надалі, подорожуючи Слобожанщиною і подовгу гостюючи в їхніх домівках. Написана Сковородою під час мандрів «у лiсах, полях, садах, селах, хуторах та пасiках, що лежать довкруж Харкова» збірка «Байки харківські» вперше у вітчизняній літературі підняла байку на щабель окремого літературного жанру філософської спрямованості.
Рубіж XVIII і ХІХ століть історики розглядають як, без перебільшення, тектонічний злам в історії Європи, що проклав очевидну межу між домодерною і модерною епохами з відмінним світобаченням людей, різною соціальною структурою суспільства, іншим економічним ладом. В історії Харкова, як і України загалом, це ще й межа між козацьким та імперським періодами. Адже 1764 ро­ку було ліквідовано посаду гетьмана, 1765-го розформовано слобідські козацькі полки, 1775-го зруйновано Запорозьку Січ, 1783-го припинили існування козацькі полки Гетьманщини. На українські терени було поширено загальноімперський адміністративний поділ і зламано місцевий соціальний устрій.
Відтак із 1765-го Харків став центром Слобідсько-Української губернії, а з 1780-го – Харківсь­­кого намісництва. У 1797 році Слобідсько-Українську губернію відновили, перейменувавши пізніше знову в Харківську. Протягом 1835–1856-го остання разом із Чернігівською і Полтавською входила до складу Малоросійського генерал-губернаторства, а Харків був його адміністративним центром. Губернський устрій проіснував на Харківщині до 1925-го, коли територію колишньої губернії поділили на п’ять округів: Ізюмський, Куп’янський, Старобільський, Сумський і Харківський.

Університет замість військового училища
Початок ХІХ століття був знаковим для Харкова: 1805 року в місті відкрили університет. Найактивнішу і дещо авантюрну роль при цьому відіграв місцевий дрібний дворянин, а за походженням серб (але по материнській лінії нащадок українського старшинського роду) Василь Каразін (1773–1842). Річ у тім, що місцева еліта хотіла, аби в Харкові було засновано військове училище, і навіть почала збирати для цього добровільні пожертви. Каразіну ж вдалося переконати уряд у нібито палкому бажанні слобідських дворян підтримати фінансово відкриття університету. Врешті, його таки відкрили, а дворянство лишилося розчарованим.
Хай там як, а зафундування університету стало доленосною подією. Почало змінюватися са­ме місто: до нього приїздили іноземні професори, формувала­­ся місцева інтелектуальна спіль­но­­та, зростала кількість чиновників. Окрім традиційної дере­в’я­­­­ної забудови зводили кам’я­­ні споруди й викладали бруківкою вулиці. Харків перетворювався на місто в його сучасному розумінні.
Однак у задумах Петербурга новозаснований університет мав стати не лише центром освіти і науки, а й засобом русифікації регіону. Адже до закла­­ду був «приписаний» відповідний навчальний ок­­­руг, у межах якого начальник («попечитель») разом із університетським керівництвом контролювали середню і початкову ос­­віту. За спогадами сучасників, міс­­цевих учителів «лама­­ли» і при­­мушували говорити з учнями російською або й узагалі віддавали перевагу ви­кладачам-ро­­сі­янам.

Проте така урядова політика мала лише відносний успіх. Слобідська еліта – нащадки місцевих старшинських родів – залюбки розмовляла поміж собою українською і плекала спогади про дідівську військову славу. З її середовища вийшов один із найвидатніших діячів української культури першої половини ХІХ століття, творець української нової прози Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843).
Нащадок старшинського ро­ду, Квітка писав під псевдонімом Основ’яненко, утвореним від назви родинної маєтності під Харковом – села Основи. Прадідом Григорія Федоровича по лінії батька був харківський полковник Григорій Семенович Квітка, стараннями якого 1713 ро­ку в Основі звели храм Іоанна Предтечі. Предки по лінії матері належали до полковницької родини Шидловських. Бли­­зь­­кими родичами Квіток були прилуцькі полковники Горленки. Квітки вели власну родинну хроніку, уривки якої збереглися до сьогодні.
Тож не викликає подиву, що у своїй творчості Григорій Федорович ряс­­но використовував історичні сюжети: перекази про заснування Харкова нібито кимось із Квіток, розповіді про напади татар на слобідські поселення і проведення російськими військовими перепису слобожан 1732 року, власні дитячі спогади про зустріч із запорозьким полковником Антоном Головатим. У листах до Тараса Шевченка Квітка-Основ’я­­ненко постійно заохочував молодого поета писати українською мовою, а той, своєю чергою, віддавав належне літературному доробку «батька», присвятивши йому знамениті рядки:
…Наша дума, наша пісня,
не вмре, не загине…
От де, люди, наша слава,
Слава України!..
Біля джерел нової української літератури стояв й уродженець Черкащини, випускник, а пізні­­ше ректор Харківського університе­­ту Петро Гулак-Артемовський (1790–1865). Він, як і Квітка-Ос­нов’я­­ненко, належав до кола «харківських романтиків» – інтелектуалів, чиї творчі й наукові інтереси були пов’язані з україно­знавчою тематикою (Ізмаїл Срезневський, Левко Боровиковсь­кий, Амвросій Метлинський, Опанас Шпигоцький).
У цьому науковому середовищі сформувався Микола Костомаров – видатний історик і громадський діяч, діяльність якого мала величезний вплив на українське суспільно-політичне жит­­тя середини ХІХ століття. Його наукові зацікавлення зосереджувалися переважно навколо подій Національно-визвольної війни середини XVII століття та історії ранньомодерної Української держави. Водночас він прагнув осягнути історичні шляхи східно­слов’я­­нських народів, передовсім українців і росіян, вказуючи на суттєві відмінності в їхньому світобаченні та ментальності. Його «Книга буття українського на­­ро­­ду» («Закон Божий») стала прог­рамним документом Кирило-Мефодіївського братства (1845–1847), заманіфестувавши ідею соціального й національного визволення слов’янських народів, серед яких ключову роль відігравали б українці.
Друга половина ХІХ століття принесла помітні зміни в соціальне й національне «обличчя» Харкова. Поштовхом до змін ста­­ли так звані Великі реформи – комплекс ліберальних реформ, проведених у Російській імперії у 1860–1870-х роках, найвагомішою з яких стала ліквідація кріпацтва. Це суттєво пришвидшило перехід економіки на капіталістичні рейки, завершення промислового перевороту й початок індустріалізації. Харків набував значення важливого залізничного вузла, зростала його роль як економічного і промислового центру.
Нові підприємства потребували великої кількості робочих рук, тому стрімко збільшувалося населення Харкова: на 1912 рік там мешкало 238 466 осіб, і це був третій (після Києва й Одеси) показник серед українських міст. Проте зростання відбувалося здебільшого за рахунок створення умов для припливу етнічних росіян (переважно селян) із Курсь­­кої, Орловської, Московської, Калузької губерній. Як наслідок – частка містян-українців невпинно зменшувалася. Так, за даними Всеросійського перепису населен­­ня 1897 року, 25,6% мешканців Харкова назвали рідною мовою українську, а 63,2% – російську. Однак тут слід брати до уваги, що не всі ті, хто вказав російську, обов’я­з­­ково мали бути етнічними росіянами. Давалися взнаки наслідки політики русифікації, коли знання цієї мови було запорукою успішної соціальної реалізації. Тим більше дані перепису в інших містах Харківської губернії засвідчили таке: лише в Чугуєві (де від початку відсоток українців був менший) рідною українську назвало 8,9% населення, у решті міст (Білопілля, Богодухів, Валки, Вовчанськ, Зміїв, Золочів, Ізюм, Краснокутськ, Куп’янськ, Лебедин, Недригайлів, Охтирка, Сло­в’я­­нськ, Старобільськ, Суми) част­­ка україномовних коливалася від 98,6% (Краснокутськ) до 70,5% (Суми).

У горнилі війн та русифікацій
1900 рік став черговим рубежем не лише в історії Харкова, а й у віт­­чизняній політичній історії загалом: діячі студентських громад на з’їзді в Харкові заснували першу в Наддніпрянській Україні політичну партію – Революційну українську партію (РУП). Її очолив Дмитро Антонович, а за політичну програму було взято брошуру Миколи Міхновського «Самостійна Україна». Щоправ­­да, в наступні роки РУП пережила кілька розколів, остаточно перейшовши на соціал-демокра­тичну платформу й оформившись у 1905-му як Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП).
Зі зняттям заборон на друк українською мовою 1906 року в Харкові стали видавати першу україномовну газету «Слобожанщина». З ініціативи Миколи Міхновського з 1912-го виходила газета «Сніп». Тоді ж почало діяти Українське імені Г. Квітки-Основ’я­­ненка літературно-мистецько-етнографічне товариство, що ставило за мету проведення українознавчих досліджень.

Події Першої світової війни та Української національно-демо­кратичної революції 1917–1921 ро­­ків перекроїли до невпізнанності політичну карту Східної Європи. Згідно з III Універсалом Української Центральної Ради від 7 (20) листопада 1917-го Харківщина разом із більшістю українських етнічних земель увійшла до складу УНР. IV Універсал від 9 (22) січня 1918-го проголосив самостійність УНР. Однак розпочата в грудні 1917-го військова агресія радянської Росії, несприятлива міжнародна ситуація і внутрішньополітичні проблеми виявилися для Української Народної Республіки фатальними. Боротьба за створення національної держави на той час була програна. В Україні на понад 70 років утвердилася радянська влада, проголошена 12 (25) грудня 1917-го на російських багнетах нелегітимним І Всеукраїнським з’їздом рад у Харкові.
До 1934-го Харків зберігав статус столиці Української Соціалістичної Радянської Республіки. Попервах місто навіть динамічно повертало собі українське «обличчя»: Москва змушена була проводити так звану українізацію, інакше не втримала б владу. Заодно виявляли свідомих українців, щоб потім знищити їх у горнилі масових репресій 1930–1940-х. Неминучим, хоча й небажаним для Москви побічним продуктом політики «українізації» було тимчасове створення сприятливіших, ніж у царські часи, умов для розвитку національної культури. Тож на її хвилі стрімко зростала кількість україномовних книжкових і газетних видань, українська домінувала в урядових та освітніх установах. Вирувало літературне й мистецьке життя, у Харкові творили Микола Хвильовий і Лесь Курбас.
1930-ті принесли Харківщині, як і більшості українських земель, страшні демографічні втрати внаслідок Голодомору 1932–1933 років, колективізації, репресій. «Украї­­нізацію», як і слід було очікувати, згорнули. Столицю перенесли до Києва. Було утворено Харківську область спершу у складі 78 районів (1932), а потім 33 (1939).
У роки Другої світової війни Харківщина поряд із Чернігівщиною, Сумщиною, Донеччиною і Луганщиною входила до прифронтової зони, де було встановлено найжорсткіший режим нацистської окупації. Неподалік Харкова у травні 1942-го трапився сумнозвісний «Барвінківський котел», коли внаслідок помилок командування в оточення потрапило близько 200 тис. радянсь­ких солдатів. Офіційною датою звільнення міста до сьогодні вважається 23 серпня 1943-го, хоча насправді запеклі бої на його околицях тривали до 29 серпня.
У повоєнну добу Харків зберіг значення великого освітнього, про­­мислового, господарського цент­­ру. Водночас радянська політика й надалі була спрямована на нівелювання української природи міста, його повзучу русифікацію під заливкою «інтернаціоналізації». Із наслідками цієї політики доводиться мати справу і сьогодні.