Чому Латвія сказала «ні» російській мові

19 лютого, 2012,  Дмітрій Алєксандров,  Український тиждень

Російська мова не стане другою державною в Латвії – такими є підсумки всенародного референдуму, що відбувся 18 лютого. Прихильників офіційної двомовності у країні виявилося 24,88% , що приблизно відповідає частці нелатиського населення

Прибічники запровадження другої державної мови від початку усвідомлювали, що референдум для них приречений на провал. У Латвії нині проживають близько 2 млн людей, право голосу мають понад 1,5 млн.

Лідер руху «Родной язык» Владімір Ліндерман в інтерв’ю неодноразово заявляв, що навіть якщо вони зберуть 300–350 тис. підписів, відданих за російську мову, то це вже «можна буде вважати успіхом».

Зрештою, на виборчі дільниці прийшли трохи більше ніж мільйон людей. І це вже рекорд, позаяк навіть на референдумі, присвяченому питанню вступу Латвії до ЄС, явка була нижчою. За російську мову свої голови віддали, за попередніми даними,  273 347громадян Латвії. Однак, як сподівається Ліндерман, ця тактична поразка прихильників російської може перетворитися на їхню ж таки «стратегічну перемогу».

20 років іноземна

Серед трьох країн Балтії національна структура населення у Латвії найбільш неоднорідна. У 2010 році частка латиського населення становила 62%, на початку 1990-х латишів нараховувалося трохи більше ніж 50%. У Ризі вони, наприклад, навіть сьогодні становлять меншість.

Після відновлення незалежності Латвії російська мова як символ радянської окупації дуже швидко втратила свої позиції. Попри те, що на початку 1990-х цією мовою володіли майже 100% дорослого населення, вона стала звичайною іноземною.

Були запроваджені рівні володіння латиською мовою, які давали змогу претендувати на роботу з певних спеціальностей, а відтак з’явився і каральний орган, інспекція з держмови. У латиських школах російська перестала бути обов’язковим предметом для вивчення, коли в російськомовних освітніх закладах на латиську поступово перевели до 40% учбової програми.

 Така ситуація спричинила протистояння з боку російськомовного населення, однак на політичному рівні радикально змінити ситуацію російським партіям так і не вдалося. За 20 років в уряді Латвії не було жодного етнічного росіянина, а «російські партії» ніколи не входили до урядової коаліції. Тим не менш, російськомовне населення доволі швидко й охоче засвоювало латиську. Водночас із повільним, однак упевненим процесом натуралізації до другої половини двотисячних російські виборці з виключно кількісного боку перетворилися на реальну силу.

Що сталося зараз?

У 2011 році сталися дві події, які визначили проведення мовного референдуму та спричинили пов’язане з ним загострення міжнаціональних відносин. Навесні 2011-го країну охопила політична криза, внаслідок якої народ на референдумі проголосував за розпуск парламенту.

За кілька місяців до перевиборів, влітку 2010-го, молоді націоналісти з партії «Все Латвії!» ініціювали збір підписів для проведення референдуму про повне переведення російських шкіл на латиську мову навчання. Зібрати необхідну кількість підписів за латиську мову їм не вдалося, однак ініціатива дістала неабиякий резонанс, тож у відповідь рух «Родной язык» розпочав свій збір підписів за російську мову як другу державну.

Спочатку ця ініціатива мала вигляд маргінальної, тим більше,що лідером проекту став політичний вигнанець, у минулому – націонал-більшовик, ледь не «вічний революціонер» Владімір Ліндерман. Однак все змінили парламентські вибори, на яких проросійська партія «Центр согласия» посіла впевнене перше місце. Й, попри численні поступки своїх позицій (ледь не до фактичного визнання окупації Латвії Радянським Союзом, що вже неймовірно), вона все одно залишилася в опозиції. Це було неабияким розчарування для російських виборців.

І коли один із найпопулярніших політиків у країні – Ніл Ушаков – закликав ставити підписи за проведення референдуму, необхідна кількість підписів була зібрана. Його було призначено на 18 лютого, тож три місяці Латвія жила в атмосфері нагнітання напруженості та закликів до мобілізації з усіх боків.

Зрештою, референдум став для обох сторін не інструментом вирішення конкретної проблеми, а справою принципу. Латиші прагнули захистити рідну мову, те, що насправді об’єднує народ у сучасному світі. І, обстоюючи позиції своєї мови, захистити, зокрема, і свою державу. Росіяни – показати, що вони також живуть у цій країні, і більшість із них навіть не в першому поколінні, що їх чимало та вони мають свої інтереси, на які держава має зважати. Високої явки потребували і перші, і другі, та й результат у кількісному вираженні, напевно, цілком влаштував би обидві сторони.

В останні тижні перед референдумом ситуація в країні загострилася. На вулицях побільшало автомобілів з латвійськими національними прапорами. Громадська активність  спричинила виникнення громадянської ініціативи «Вставай і йди», до якої долучилися представники латвійської еліти, які агітували за збереження латиської мови. Відбулася різка поляризація ЗМІ, більшість з яких не стала триматись нейтральної позиції. Прибічники російської мови активно агітували у соцмережах.

Загроза двомовності змусила латиське населення мобілізуватися, й підсумок референдуму – упевнене «ні» – стало для нього однозначною відповіддю на давнє болюче запитання.

Джерело

Війна за українську мову ведеться вже в українських громадах за кордоном

11.07.2012, УНІАН

Павло Садоха, Голова Спілки українців у Португалії

Вже декілька століть українська мова тримає оборонний рубіж, що зупинив просування агресивного московського світу до Європи.

Серед різних коментарів навколо проблеми мовного закону чіткою лінією виділяється неофіційна думка високих чинів влади: мовляв, це передвиборча гра політичних партій. Можливо, для політиків так, але не для українського народу. І зараз вже не так важливо, чи самі регіонали, чи їхні закордонні патрони придумали таку стратегію. Важливо усвідомити, що своїми діями вони підтвердили - головною опозиційною силою для проросійських партій в Україні є українська мова!

Вже декілька століть українська мова тримає оборонний рубіж, що зупинив просування агресивного московського світу до Європи. I ні теротиріальне захоплення, ні масові знищення (наприклад Голодомори) не допомогли  перейти цей рубіж. 

Та війна не скінчена, про що доводять дії путінських маріонеток в Україні, типу табачників, колесніченків та Кº. Більше того, фронт бойових дій вийшов за межі територіальної України і ведеться вже в українських громадах закордоном. Адже відомо, що українська діаспора формувалася виключно на засадах національної приналежності і єдиного мовного середовища. І до цього часу створила єдину монолітну силу, яка без переслідувань з боку КГБ зберігала і розвивала українську самосвідомість у вільному світі.

Однак, зараз у стратегів «Русского мира» появився шанс змінити ситуацію і  за вже випробовоною схемою використати нову хвилю української трудової міграції для нового наступу на впливову у світі українську діаспору.

Прикладом цього плану є Португалія.

За вітсутності попередніх хвиль так званої політичної діаспори, та при виключно економічній мотивації еміграції українців, промосковським стратегам було просто стимулювати створення громадських організацій, які не ідентифікували себе з окремою національною групою мігрантів, а несли філософію, яка мала б показати португальському суспільству, що нові для них мігранти з України, Білорусії, Молдови, Росії, Казахстану - це єдина культурна група, обєднана російською мовою та ностальгією за СРСР. Так нас і називали спочатку – імігранти зі Сходу.  Без знання португальської мови самі українці не мали шансу щось заперечити. План, дійсно, мав успішну реалізацію ще й за тих умов, що в перші роки трудової міграції в Португалії діяли потужні російськомовні кримінальні угрупування, що безжалісно рекетували беззахисних мігрантів, і об’єднуватися українці боялися через об’єктивні причини конспірації.

Але тут на заваді, як і завжди, стала УГКЦ. Страх українців перед Богом, є більшим, ніж перед людською небезпекою. З приїздом українських священників почала формуватися окрема українська громада. Та все ж найбільшою поразкою сторонників єдиного пострадянського простору стала Помаранчева революція, після якої слово «українець» у португальців почало асоціюватися з позитивним іміджем миролюбивої боротьби за свободу особистості. Крім того, почався інтенсивний  процес створення українських громадських організацій, які почали представляти українську культуру, як окремого етносу, а не як дивно інтерпретованої російськомовними громадськими організаціями - словянської культури. Тим більше, що в цей час, чи не вперше за всю новітню історію України, влада і народ працювали в єдиному гуманітарному векторі.

Та перемога Януковича у 2010 році стала не тільки початком занепаду суспільства в Україні, але й проблемою для розвитку українських громадських організацій закордоном. Особливо серед представників четвертої хвилі іміграції.

Так, на першу ж зустріч з новим послом України у Португалії були запрошені відчищені від нафталіну лідери громадських організацій, які, за визначенням дипломата, відносились до групи – «Громадських організацій імігрантів з країн СНД, в яких є українці».

Сумнівно, щоб посла не проінформували про життя української громади у країні нового призначення. І, власне, про те, що лідери цих організацій є постійними членами Координаційної Ради російських співвітчизників та фонду «Російський світ» і, що їхня гуманітарна діяльність в Португалії була безуспішною через несприйняття українцями міфу про слов’янську єдність українців та росіян.

Але, навіть всупереч зауваженням представників українських громадських організацій, які за багато років волонтерської роботи підняли імідж України в Португалії, і поясненням, що їм невідомі факти співпраці дипустанов одних країн з націоналістичними організаціями інших, хіба що у випадку шпіонажу, все ж, ігноруючи широку громадську думку, посольство наполегливо нав’язує цю співпрацю.

Як доказ, красномовне розміщення на офіційному сайті посольства України подяки «Посольству від недільної школи Асоціації допомоги імігрантам у Португалії». Тобто, відразу після протесту українських громадських організацій в Португалії проти прийняття закону про «Про засади державної мовної політики», маловідома серед української громади організація, про яку, хіба знають, що вона є членом Координіційної ради російських співвітчизників в Португалії, кинулася дякувати посольству за всесторонню допомогу. Класичний стиль застійного СССР.  Адже, до цього часу подібних подяк від українських організацій, які активно співпрацюють  з світовими українськими надбудовами, як СКУ, ЕКУ, УВКР посольство на сайті не розміщувало.

А,враховуючи те, що подяку висловлюють за якусь допомогу, чи підтримку, означає, що посольство особливо турбується про малочисельний український клас в проросійській організації, вчителі якої так і не усвідомили різниці між українською і міфічною слов’янською культурою, сприймаючи це, як щось тотожне, і не помічає представницьких українських суботніх шкіл, найбільша з яких – «Дивосвіт» в Лісабоні налічує 190 учнів та 27 чоловік педагогічного колективу. Для прикладу, інформації про багаточисельне свято – «Останній дзвоник», яке разом провели чотири українські школи за участі представників Міжнародної української школи, на сайті посольства не має.

Свято Останнього Дзвоника в українському культурно-освітньому центрі ”Дивосвіт” м. Лісабон. Фото http://www.spilka.pt

Цей випадок яскраво відзеркалює загальну політику теперішньої української влади, коли держслужбовці з особливою увагою стараються задовільнити інтереси привілейованої меншості, забуваючи про конституційне право більшості.

Що ж, війну проти власного народу ще ніхто не вигравав. І нашу боротьбу за власну мову у світі сприймають з шаною. А тим представникам влади, яким дає вказівки не свій народ, нагадаємо біблійний вислів: «Не можна одночасно служити  Богові і мамоні», тобто, у даному випадку стратегічній цілі чужої держави. Світ цього не сприйме. Не сприйме цього і сам слов’янський світ – від Адріатики до Балтики, і від Лаби  до Дону.

Джерело

Харківські регіонали роздають гречку в обмін на "язык"

10 липня 2012, Українська правда

Представники Партії регіонів у Харкові роздають продуктові пакети, натомість пропонуючи підписати лист до президента Віктора Януковича щодо надання російській мові статусу державної.

Про це повідомляє громадська мережа "Опора".

"Пакунки роздають в Червонозаводському та Комінтернівському районах Харкова від благодійного фонду "Допоможи ближньому" з листівкою Анатолія Денисенка - імовірного кандидата-мажоритарника від Партії регіонів по 173 виборчому округу", - йдеться в повідомленні організації.

У пакетах, окрім гречки, цукру, чаю, згущеного молока, олії, кави та печива, є також телефонні довідники, лист-пам’ятка із переліком телефонних номерів райадміністрацій та агітаційна листівка від Денисенка.

"Також активісти "Опори" виявили, що під час отримання продуктових пакетів, харків’янам пропонується підписати лист до президента за надання російській мові статусу державної", - вказали в організації.

За даними "Опори", акцію проводять за участю персоналу шкіл, продуктові пакети можна отримати у всіх школах району за місцем проживання. Для цього варто мати при собі посвідчення ветерана праці та бути наявними у поданих списках. Тих, кого немає у списках, на місці просять заповнити заяву до благодійного фонду "Допоможи ближньому".

За словами персоналу шкіл, продовження акції слід чекати в п’ятницю після п’ятої години вечора, коли будуть вручатися пакети всім, хто не встиг їх отримати.

"Опора" звертає увагу на те, що даний факт є підкупом виборців.

Втім, організація зазначає, що особи, винні в порушенні законодавства про вибори народних депутатів, притягуються до кримінальної, відповідальності тільки за підкуп виборців, здійснений тільки після офіційного початку виборчого процесу.

Джерело

Донецький митрополит носить годинник за 150 тисяч євро

10 липня 2012,  "Українська правда"

Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон носить годинник марки Franck Muller.

Про це повідомляють "Новости Донбасса".

Цей годинник був помічений на руці митрополита під час урочистостей на честь 80-річчя Донецької області, які за участю президента України Віктора Януковича проходили 6 липня в Центрі слов'янської культури.

Схожа модель на сайті - продавця коштує 150 тис. євро.

Як відомо, раніше на руці патріарха Московського і всієї Русі Кирила помічали годинник Breguet вартістю 30 тисяч євро.

Джерело

Проблеми з зором

06.07.2012
Оксана Миколюк, для УП.Життя

Зараз знову всі будуть говорити про мовний законопроект: що це "харків-2", "здача України", "політичний суїцид Верховної Ради"; про тих, хто голосував за законопроект, кого не було в Україні, кому що зламали в бійках. Знову говоритимуть, говоритимуть, говоритимуть…

Я хочу говорити не про мову, а про балачки. А це – різні речі. Бо саме балачками ми довели мову під гільйотину, зрештою, як і все інше. Одні – балакають, інші – слухають. Ми вже так звикли до того, що політики мають щось говорити, посилати месиджі, відстоювати свою думку, дебатувати, коментувати, що стали сприймати це за їхню справжню роботу.

Роботу, за яку їм платять гроші, дають квартири, привілеї та недоторканість. Звикли й вони: одягнулися в брендове, зачесалися, зручно сіли в крісло у студії – працюємо в ефірі. А потім ми робимо свій вибір: "Гарно балака - тре за нього голосувать".
Низький уклін за це всім "свободам слова", "великим політикам" і решті подібного штибу передачам. Взагалі, вважаю такі прямі і непрямі ефіри з участю політиків - надзвичайно шкідливими. Скільки років у нас вони – п’ять, сім? А яка користь? Кому з людей стало краще жити від самозакоханих монологів політиків, які не чують один одного? Яка проблема вирішилася? Більше стало робочих місць? Знизилася смертність? 

Ніцше говорив, що є люди, які нагадують йому велике вухо, інші – велике око, а є такі, котрі нагадують язик. У нас – дуже великі вуха. У школі ми навчені слухати, в університеті – теж саме, на роботі спробуй не слухати. (До речі, коли людина безперестанку слухає когось більше 30 хвилин, вона впадає в транс, в якому їй можна нав’язати будь-яку ідею. Це і називається зомбуванням).

Треба чи не треба – ми слухаємо, бо в дитинстві виробився рефлекс: тихо, має бути гарна оцінка за поведінку. Тож краще мовчати, і менше рухатися. І ми продовжуємо слухати політиків, як ті баришні, що люблять вухами – не дивимося на те, що народні депутати роблять.

Психолог з Інституту соціальної та політичної психології одного разу посміялася: "Як мені подобається ота реклама по радіо: "Від помаранчевих нам дістався важкий спадок… Ми подолали руїну.… І відразу за нею : "Увас проблеми з зором? У вас - катаракта?"
Якийсь дурень сказав, що в суперечці народжується істина. І ми думаємо, що якщо оці випрасувані дядьки і тітки будуть довго сперечатися в телевізорі, то, ось-ось, життя стане кращим. Ніколи у світі. Істина не народжується в суперечках чи війнах. Щось конструктивне народжується тільки в діалозі, в творчості, у спільній праці. Де ми це бачили?

Ці політичні балачки шкідливі, бо дають нам ілюзію, що щось вирішиться, а ще – відчуття, що ти причетний до великого. Насправді це – велика гра, в якій виграють вони, а ми програємо. Тому що включаємо телевізор, і підставляємо вуха, і на них вішають тонни брехні, злоби, заздрості, корисливості.

Поговорять-поговорять, і у всіх відчуття, ніби робота зроблена (і в тих, хто говорить, і в тих, хто слухає) – стільки ж витрачено енергії, стільки емоцій. Є такі люди, які замість того, щоб розв’язувати проблему, шукати виходи, багато балакають – і в них виникає цілком реалістичне відчуття, що все сталося.

В мене є знайома, яка стабільно щопівроку телефонує та обіцяє заїхати провідати мою дочку, перед тим запитавши "що треба". Я знаю наперед, що вона скаже (і що не приїде) – зайнята, всі вдома хворі те, се... Потім – "ой, не вийшло сьогодні", давай - через тиждень. Через тиждень знову - вагомі причини, а ще через кілька днів - знову та ж мантра…

Потім все стихне – знову приблизно на півроку. Я переконана, що така суєта дає їй ті потрібні відчуття.

Тим, що ми витрачаємо свій дорогоцінний час на перегляд політичних шоу, ми підігруємо політикам - їхній позиції, їхній безвідповідальності й бездіяльності. І не тільки вуха страждають.

В гештальт-терапії є поняття "сміттєвого відра". Ним себе відчувала кожна людина, якій хтось виливав душу про таке-сяке життя, про болячки, біди, нещастя, тероризм, катастрофи, долю України, (агресія – у 100% випадків). Хтось зняв в такий спосіб тягар з душі, а хтось, за законом збереження енергії, все це отримав – той, хто навчений слухати і не знайомий із прийомами психологічного самозахисту.

Те саме роблять з нами політики: своїми словесними війнами дають ілюзію, що вони страшенно зайняті, кидаються один в одного (а потрапляє в нас) свинячими хвостами, рогами, пазурями, і всіма тельбухами, а ми це підхоплюємо, наповнюємося. Це те, що треба тим депутатам: щоб бути ближче до народу. А в народу, у свою чергу, вже є про що поговорити з сусідкою, посперечатися в маршрутці, колегою. Словом, подивившись новини, "свободи слова", у нас вже є .. повнота життя!

Ми не помічаємо, як ця політична балаканина, яка підтримується суспільством, нас псує; як, перманентно перебуваючи в ролі "сміттєвого відра", роз’їдається наша особистість. Вже нормою в соціумі стало критиканство: якщо людина когось осуджує, не схвалює, висміює, викриває – вона вже апріорі розумна. Візьміть хоча б тональність коментарів під публікаціями: у більшості випадків люди зливають бруд, агресію.

Це набагато легше, ніж сформулювати кілька речень, наповнених змістом, які б несли ідею, давали натхнення чи надію. Для цього потрібно постаратися, докласти зусиль, зробити якесь "душевноє движение" за Толстим.

Ця деструктивність дуже добре лягає на нашу незрілу ментальність. Українці – етики. А для етиків характерним є вияснювання стосунків, з’ясовування, хто головніший, хто - з ким, хто - проти кого. Плітки, інтриганство, мстивість, заздрість, "виколіть мені одне око, а сусіду – два", – це все ми.

Для відчуття того, що в житті щось відбувається, все має бути напруженим, натягнутим: щоб у повітрі тремтіло, дрижало, гриміло, метало блискавки, щоб не було спокою, щоб не було радості, а лише страх за своє місце під Сонцем – це ж ми. Ми так живемо щодня. Це – низька етика. А є ще етика висока.

Вона властива емоційно зрілим людям, які вже розставили в житті пріоритети і не зраджують їм, якби переважна більшість не тиснула. Висока етика – це свобода, любов, віра. Це не балачки про свободу, любов і віру, а щоденна практика. Кому конкретно нині стало легше жити від того, що я є на світі – кого підтримав, поміг, порадив? Кому стало гірше від того, що я є на світі – кого образив, послав, пройшов повз? Це – точка відліку.
А якщо про захист мови – то як ти її захищаєш? Балаканиною? Чи ти говориш нею? Бо високі матерії – мораль, духовність, нація, мова, – про це балакати може кожен. Це не важко.

Я знову повторю свою мантру: "Самі винні". І це стосується мовного закону, і всього іншого. Ніколи не повірю, що політики з опозиції настільки тупі, що їх "розвели". Вони далися. Бо такі самі.

Люди продовжують грати в гру – "твій"-"мій" ("Буду голосувати за Януковича, бо він сидів, і мій син сидів"). Це – також проблема, яка стосується не тільки політики – всіх. А ти – від кого? А вона – чия? (низька етика). Так вирішуються різні питання, так працевлаштовуються. Аргумент що ти – людина з такими ж правами (висока етика), що ти – не гірший від свояків, подруг знайомих, кумів, і можеш це довести – не проходить.
Спочатку – свої, які б вони не були. Ми з нашою загальмованістю, автоматизмом, "твій-мій" – ідеальні для нашої влади. На такій ментальності можна стригти мільярди. Бо слухаємо тільки тих, хто голосніше крикне, грюкне, стукне. І – "своїх". Все, як у мавп. У мавпячих стадах також є вожак, є ієрархія, яка не порушується: є ті, хто на "олімпі", є "виконавці", є "маргінали".

Віктор Каган, американський психотерапевт, розповів історію, яка сталася в одному із російських зоопарків. У мавп’ячому стаді помер вожак. Стадо зібралося, щоб вибрати нового – у них також є така процедура. Пережерлися, перекусалися, пересварилися – нічого не вийшло. Зібралися вдруге – те саме.

Нарешті якогось енного разу під час таких "виборів" одна з мавп (здається, чоловічого роду), у якої був низький "соціальний статус", яка перебувала на нижчих щаблях ієрархії цього стада, почала ганяти по клітці відро, котре забула прибиральниця. Металеве відро – по залізній клітці. Шум, гам, стукіт, грюкіт! Мавпи налякалися, і вибрали вожаком … її!
Вибори – швидше, ніж нам здається. Закрийте вуха. Не слухайте пройдисвітів, брехунів. Маєте очі – дивіться, читайте, аналізуйте, робіть висновки.

P.S. Перебуваючи в "екопоселенні" в Херсонській області (два рази на день в обласний центр їде автобус; хліб магазині треба замовляти, щоб для тебе привезли; до найближчої аптеки - 3 км; нема гарячої води, а холодну удень відключають – чим не екопоселення?), де не приймає сигнали мій модем, де мою телевізійну антену заглушила сусідська тарілка, я б про прийняття мовного законопроекту не взнала, якби не смартфон.
Перед тим спілкувалася цілий вечір із сусідами, відпочиваючими, бабусею, яка пасла кіз – хоч би хтось сказав: "Прийняли мовний законопроект". Тільки – про дощ, комарів, урожай, якусь "кровинушку".
Господи, думаю, там, у Києві, під Українським домом - війна, а тут – все до лампочки!!! До лампочки – бо мовне питання надуте, як кулька, на якій Вінні Пух летів за медом.
Наступного дня запитала колишню вчительку, мою 75-річну сусідку - що вона скаже про все це, чи взагалі цікавиться. "Як таке може бути, щоб в державі не було одної державної мови? Щоб кожен регіон собі встановлював свою державну мову? Як діти будуть вступати в університети? На сербській, болгарській? Все одно - на українській чи російській! Розмовляйте на своїй - хто вам не дає, але знайте державну!"
Ні, цим людям не до лампочки, вони – в курсі, вони … бачать. В мене з’явилася надія.

Джерело

"Anonymous" підтримали українську мову

05/07/2012,  Anonimous0071



Вітаємо вас, громадяни України! Ми - "Аноніми"!Як всім відомо, Верховна Рада України хоче прийняти новий, не зрозумілий для більшості українського народу закон "Про російську мову як другу державну в Україні". Ми не повинні допустити цього! Вже багато небайдужих до цієї проблеми людей - мітингують біля стін Верховної Ради України та інших державних установ. Ми підтримуємо цей протест і зробимо все можливе, що від нас вимагається. Ми організуємо нові "Досс-атаки" на президентські, міністерські сайти, а також на сайти Верховної Ради України. Заспамимо разом всі їх блоги та форуми. Ми - "Аноніми", закликаємо народ України до підтримання нашої акції протесту! Не будьте байдужими, адже від нашого спільного рішення, залежить майбутнє цілої держави! Об'єднаймося і припинимо безлад, що відбувається в Україні, не допустимо, аби почався хаос у державі, тому що тільки ми - український народ - зможемо зупинити це все! Об'єднавшись - ми сила! Ми не повинні боятися влади, влада - має боятися нас, поважати свій народ, якому несуть службу, чиї інтереси представляють та захищають, як закордоном так і в середині держави.

Ми - "Аноніми"! Ім'я нам - Легіон! Ми - не пробачаємо. Ми - не забуваємо. Будьте з нами!!!

На сайт Ради здійснюються хакерські атаки - спікер

07 липня 2012, Ураїнська правда

Про це повідомив спікер Володимир Литвин у суботу в Житомирі, повідомляє Gazeta.ua.
Він розповів, що на сайт здійснюють хакерські атаки - за 30 сек буває 20 мільйонів запитів.

Литвин застеріг від радикальних закликів, "бо це може розцінюватися як замах на конституційний лад".

Проба сили, на думку спікера, може спровокувати владу на непередбачувані дії.
Водночас, станом на 18:20 суботи сайт Верховної Ради працює.

Раніше повідомлялося, що українське відділення міжнародного хакерського угруповання Anonymous має намір помститися за ухвалення скандального "мовного" ​​закону Ківалова-Колесніченко новими хакерських атаками на сайти української влади.

Солодке життя Януковича

Постачальник підтвердив, що продавав для АП малину по 672 гривень

19 червня 2012, УП

Директор ТОВ "Хімконтракт" Андрій Панченко підтвердив, що його підприємство продало ДУС малину за ціною 672 гривні за кілограм.
Про це він сказав у програмі "Tender News" телеканалу ТВі, передають Наші гроші.
Пояснюючи ціну малини (672 грн. за кг), він повідомив, що українські аграрії не можуть запропонувати якісну ягоду, відтак "Хімконтракт" мусить закуповувати її за кордоном.
"Тому що це імпортна малина… На жаль, ми не навчились створювати ці умови, щоби вона виростала в ідеальному стані",- сказав він.
Тим часом директор ДП "Гарант-сервіс" Держуправління справами Тетяна Козіянчук продовжує стверджувати, що ціни, які були оприлюднені у "Віснику державних закупівель" і у ЗМІ, не відповідають дійсності.
"Хто цю дав інформацію? Звідки ви це взяли. Найдіть у мене такий документ, що я таке робила. Це вообщє така сплєтня, такоє бєзобразіє. Надо в суд подавать на вас всєх. Да не було цього, даю вам слово честі, що це брехня, що це було 5 кг в упаковках",- сказала вона журналістам "Tender News".



Нагадаємо, що 31 травня Державне підприємство Державного управління справами по обслуговуванню офіційних заходів "Гарант-сервіс" уклало низку угод з ТОВ "Хімконтракт" та ДП "Чайка" на придбання фруктів, ягід та овочів на загальну суму 2,60 млн грн.
При цьому імпортну черешню придбано по 204 грн/кг, імпортну вишню по 77 грн/кг, імпортну полуницю по 312 грн/кг. Також придбано моркву ранню по 24 грн/кг, зелену цибулю по 60 грн/кг, цибулю по 8 грн/кг, банани по 26 грн/кг.
Найдорожче в переліку замовленої продукції коштує імпортна малина по 672 грн/кг. Далі йдуть лохина (кущова чорниця) і імпортна ожина по 576 грн/кг, імпортні порічки по 528 грн/кг.

Джерело

10 найбільших фінансових афер України

06.07.2012, ТСН

Фінансові махінації відбуваються практично завжди за участю впливових політиків або силових структур.

Однією із головних проблем української економіки на сьогодні є не криза, а шахраї, які за підтримки влади або силових структур провертають афери на мільйони доларів.

Неповоротні кредити
Жертвою наймасштабнішої з кредитних афер став "Укрсоцбанк". Його "кинуло" на $ 190 млн приватне акціонерне товариство "ІСА Прайм Девелопментс" (компанії пов'язують з ім'ям підприємця Олександра Башенко). Наразі контора не хоче повертати кредит і намагається вивести з-під застави власні об'єкти нерухомості, пише "Коментарі".
Схожі проблеми "Укросоцбанку" створило ТОВ "Пузата хата". Навесні 2011 року Господарський суд Києва визнав підприємство, що володіє однойменною мережею ресторанів, банкрутом. Компанія так і не розрахувалася з банком, який видав їй в 2007-2008 роках кредитів на загальну суму $ 70 млн.
Варто зазначити, що попри банкрутство, мережа закладів продовжує успішно працювати і розширювати бізнес.

Шахраї серед своїх
Дуже часто збиток фінустановам наносять і самі його власники. Так, взимку 2012 року Генпрокуратура завершила розслідування у справі одного з колишніх керівників і найбільших співвласників VAB Банку Сергія Максимова. Користуючись службовим становище, Максимов наполіг на видачу в 2008 році кредитів підконтрольним йому комерційним структурам на десятки мільйонів гривень. Близько 40 млн. грн. з цих коштів були присвоєні ним для подальшої легалізації.
У самому VAB Банку стверджують, що банкір встиг вкрасти набагато більше.
"Аудит з'ясував, що за весь період діяльності Максимов вивів з VAB Банку близько $ 255 мільйонів в офшорні структури, причому під фіктивні рішення суду", - розповів новий власник фінустанови Олег Бахматюк.
Зараз Сергія Максимова випустили під заставу 5 млн. грн., І це при тому, що сума збитку, в якому його звинувачують, в рази вища за ту, яку він заплатив як заставу.
Схожа історія мала місце у горезвісному банку "Надра". Восени 2009 року Генпрокуратура оголосила в державний розшук колишнього голову правління фінустанови Ігоря Гіленка. Йому інкримінується розкрадання коштів ВАТ КБ "Надра" в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за попередньою змовою групи осіб.
Слідство встановило, що банк кредитував нові фірми, які згодом стали банкрутувати. За даними столичної прокуратури, в результаті протиправних дій інтересам фінустанови і його вкладникам було завдано збитків на суму 384 млн. грн.
Першим випадком затримання власника проблемного банку в Україні став арешт Василя Гаврилишина, голову наглядової ради та акціонера "Західінкомбанку", депутата Луцької міської ради.
Під час розслідування було встановлено, що за вказівкою Гаврилишина на підставних осіб були оформлені кредити на суму $ 2,5 млн. За версією слідства, ці гроші потрапили в руки банкіра, який розпоряджався ними на свій розсуд.

Операція "фіктивний вкладник"
Аферисти не пропускають нагоди поживитися і грошима населення. Навесні 2012 року СБУ закінчила досудову справу за фактом розкрадання коштів Фонду гарантування вкладів фізосіб.
Слідство встановило, що до цієї історії причетний власник банків "Національний стандарт", "Володимирський" і "Європейський" Павло Борулько, який викрав з фонду 620 млн грн.
За даними СБУ, в 2009-2010 роках співробітники його банків відкрили 1339 депозитних рахунків на підставних осіб та документально оформили перерахування на них віртуальних грошей. Надалі це послужило підставою для отримання реальних коштів з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
620 млн грн були отримані готівкою трьома особами. Двоє з них працювали одночасно в ВАТ КБ "Національний стандарт" і АКБ "Європейський". Крім того, Борулько отримав в НБУ рефінансування для банків "Європейський", "Національний стандарт" і "Володимирський".

Прийшов - вкрав
Тимчасова адміністрація, покликана зміцнити фінансове становище проблемного фінустанови, може спрацювати з точністю до навпаки.
У вересні минулого року Генпрокуратура направила до суду кримінальну справу колишнього тимчасового адміністратора "Родовід Банку" Сергія Щербини (призначений у 2009 році, після того як держава купила 99% акцій банку). Йому була інкримінована розтрата 342 млн грн, виділених НБУ фінустанові у вигляді рефінансування.

Гроші НБУ - в кишеню
Навесні 2012 року СБУ заявила про причетність народного депутата Олександра Шепелєва (позафракційний, обраний за списками БЮТ) до розкрадання держкоштів рефінансування НБУ.
Шепелєва підозрюють в причетності до розкрадання коштів "Родовід Банку" на суму понад 220 млн грн. Він також є можливим співучасником (спільно з Павлом Борулько) організації розкрадання коштів рефінансування Нацбанку на суму 315,3 млн. грн. в березні-травні 2009 року.

Силовики в долі
Група українських "дочок" міжнародних банків ("Райффайзен Банк Аваль", "ОТП Банк" і "СЕБ Банк") не можуть повернути $ 33 млн, видані в 2006-2008 роках виробнику полімерної пакувальної тари "Хекро Пет Лтд". Власником підприємства-позичальника є екс-співвласник однієї з найбільших в Європі горілчаних компаній Nemiroff Анатолій Кіпіш.
Як стверджують ошукані кредитори, позичальник спочатку не збирався повертати борг. Згідно з даними банків, всі отримані гроші були виведені боржником на рахунки зарубіжних і українських компаній, які не здійснювали господарської діяльності.
"ОТП Банк" ініціював судові процеси по стягненню заборгованості з компанії "Хекро Пет Лтд" та її поручителя Анатолія Кіпіша. Але ні правоохоронні органи, ні суди не допомогли кредиторам повернути гроші.
"За результатами розгляду заяв та позовів банки-кредитори чітко помітили ознаки використання боржником адмінресурсу, корупційних зв'язків у судових, правоохоронних та контролюючих органах. Це і змусило банки подати спільну заяву безпосередньо генпрокурору, головам СБУ, МВС та ДПС", - заявили в "ОТП Банку".

Банкрутство як спосіб піти від зобов'язань
Не менш масштабні афери відбуваються і на страховому ринку. "Вексель", кинута напризволяще страхова "дочка" "Промінвестбанку", "збанкрутувала" незабаром після продажу банку росіянам.
Згідно з інформацією ліквідатора компанії Євгенія Кудляка реєстр кредиторів був сформований ще навесні 2011 року. Усього було отримано претензії на 93 млн грн, з яких законними визнані тільки на 23 млн грн.

Джерело

Способи відмивання грошей в Україні

01.11.2011, ТСН

Найпоширеніші схеми відмивання коштів пов'язані з операціями по незаконному виведенню грошей за кордон та інвестування з офшорних зон.

У всьому світі проблему відмивання грошей пов'язують передусім з організованою злочинністю: наркокартелями, работорговцями, терористами. В Україні же є своя специфіка: легалізацією незаконно отриманих грошей займаються політики, чиновники і навіть правоохоронці. І є вона прямим наслідком глибокої тінізації економіки - від 60 до 80% ВВП знаходиться в тіні.

Наприклад, сьогодні ніхто не дивується з того, що міліцейський чин при офіційній зарплаті в 5 тис. грн їздить на Porsche, заступник мера може дозволити собі покупку вілли в Баден-Бадені, а найчесніший депутат, який до обрання працював простим журналістом, за рік роботи в Раді купує собі кілька квартир. Причому у наведених прикладах держслужбовці та слуги народу готові відзвітувати за джерело доходів так, що з точки зору закону підкопатися неможливо. Тобто десь вони гроші взяли, легалізували і тепер відкрито користуються матеріальними благами, пише Сегодня.
За даними Держфінмоніторингу, в Україну за останні дев'ять місяців відмито близько 32 млрд гривень.
Найпоширеніші схеми відмивання коштів пов'язані з операціями по незаконному виведенню грошей за кордон та інвестування з офшорних зон. Торік таким чином було легалізовано 27 млрд гривень.
На другому місці стоять операції нерезидентів з цінними паперами, де сума підозрілих операцій склала 8,3 млрд гривень.
Третє місце займає оформлення вантажів за підробленими документами або на фіктивні фірми (псевдоекспорт), що дозволяє відмивати близько 5,1 млрд гривень.
Операції страхування і перестрахування - 2,1 млрд грн, операції, проведені з використанням загублених або підроблених паспортів, - 1,6 млрд грн і приватизаційні процеси - 1,1 млрд гривень.
Наразі експерти прогнозують, що у зв'язку в набуттям чинності нового антикорупційного законодавства (вимагає від держслужбовців звітувати і за прибутки, і за витрати), в 2012 році відмивати гроші будуть набагато частіше. Або чиновникам доведеться вести життя підпільних мільйонерів.
Навіть неозброєним оком видно, що в Україні кількість банків і страхових компаній багаторазово перевищує потреби ринку. Викликає подив і кількість страхових - екс-голова правління компанії Generali Garant Юрій Лахно вважає, що їх не повинно бути більше 40-50, а не 450-ти, як зараз. По ідеї, з такою кількістю фінансових компаній, особливо якщо сюди додати ще й кредитні спілки, наша країна не тільки не повинна боятися фінансової кризи, а й перетвориться в другу Швейцарію. Чому ж цього не відбувається?
Значна частина фінкомпаній є ланкою в ланцюжку відмивання грошей і одночасного відходу від податків. Щоб грамотно перетворити "брудні" гроші в "чисті", використовується схема з безлічі фінансових операцій. А у випадку з фінустановою висока активність у розрахунках не викликає підозр з боку органів нагляду - через свої банки дуже легко проводити фіктивні операції.
Часто гроші виводять з країни і з використанням страхових. Укладається договір фіктивного страхування. Витрати на страхування відносять на валові і не платять податок на прибуток. А страхова компанія, в свою чергу, перестраховує ризики в закордонній компанії, виводячи кошти наприклад, в Монако.
Кримінальні структури часто легалізують "брудні" гроші за допомогою так званих конвертаційних центрів. В СБУ повідомили, що в цьому році тільки в Києві було ліквідовано діяльність 11 таких центрів, послугами яких користувалися понад 500 суб'єктів господарювання з різних регіонів України. Мережі фіктивних фірм використовували реквізити більше 150 підприємств, зареєстрованих з порушенням вимог чинного законодавства.
Відзначимо те, що якщо в минулі роки конвертаційні центри в основному займалися мінімізацією податків, використовуючи систему спрощеного оподаткування (на приватних підприємців списувалися гроші за нібито надані послуги), то в цьому році у зв'язку з фактичною забороною з 1 квітня юрособам працювати з підприємцями для мінімізації податків, переведенні в готівку та легалізації грошей стали використовувати фірми-одноденки.
У їх статутний фонд від імені підставних фізичних осіб (інваліди та малозабезпечені часто погоджуються на це за невеликі гроші) вносилися великі суми. Потім на ці фірми оформляли фальсифіковані пакети документів на безтоварні операції в галузях будівництва, транспорту, юриспруденції і маркетингу. Після того як гроші перекочовували з одного рахунку на інший, потім на третій (так кілька десятків разів), в результаті вони потрапляли на рахунок компанії, що замовила конвертацію у вигляді плати за легально надану послугу, наприклад, маркетингове дослідження.
Простий спосіб легалізувати гроші - витратити їх від імені клієнтів - фізичних осіб у власній мережі громадського харчування, торговому центрі, кінотеатрі і так далі. Деякі опитані нами експерти саме так пояснюють особливо високий інтерес інвесторів до будівництва всіляких розважальних закладів: це і бізнес вигідний, і "розчинити" в такому закладі можна скільки завгодно грошей. З виручки офіційно платяться податки, а прибуток є "чистими" грошима. Підрахувати ж, скільки реально було продано послуг в торговому центрі або страв у фаст-фуді, не під силу жодному з податківців.
Одна з найскладніших, але вигідних для злочинців і небезпечних для держбюджету схем - легалізація грошей, яка супроводжується незаконним відшкодуванням ПДВ. Її суть в тому, що експортер отримує "брудні" гроші від імпортера-нерезидента (зазвичай він знаходиться в офшорній зоні), а потім відправляє їх назад нібито за надану послугу / товар. Природно, не відразу, а після того, як ці гроші пройдуть через мережу фіктивних підприємств. Один з посередників зникає, не переводячи до бюджету ПДВ, отриманий від продавця. Але решта учасників схеми вимагають у держави повернення ПДВ.
Фактично рух товарно-матеріальних цінностей, транспортування і перетину ними кордону не відбувається, як і не надається ніяких реальних послуг. Однак за документами, які пред'являються до відшкодування ПДВ, все чисто. Як правило, у реалізації таких схем задіяні корумповані митники і прикордонники, які допомагають з оформленням документів.
Нагадаємо, 27 жовтня Україну виключили з чорного списку міжурядової групи по боротьбі з відмиванням грошей FATF, де країна фігурувала з 2001 по 2004 рік, а потім знову потрапила туди в минулому 2010 році.

Джерело

Мовне небуття

Що буде з країною років через 10, якщо запрацює мовний закон регіоналів

18 червня, 2012, Олексій Сокирко, «Український тиждень»

Мовна «проблема», через котру штучно лихоманить Україну, має багато рис, що не вельми привертають до себе увагу

Мовна «проблема», через котру штучно лихоманить уже два тижні Україну, має багато рис, що не вельми привертають до себе увагу. Значною мірою тому, що «лінгвістичний» простір, котрий намагаються врегулювати сумнозвісним законом Колесніченка – Ківалова (напрочуд вдало поіменованим нещодавно КаКа), має набагато важливіше значення, аніж статусний елемент національної гідності й тотожності. За нинішніх обставин, коли реальний статус офіційної мови лишається, м’яко кажучи, декоративним, будь-які рішення, спрямовані проти повноцінного функціонування української, фактично дорівнюють профанації самої державності, котрої досі не наповнено конструктивним і дієвим змістом. Отже, обираючи мову, суспільство де-факто робить цивілізаційний вибір, бо ж вона засіб не просто комунікації, а ще й творення певних понять, цінностей і правил суспільної гри. Тиждень спробував уявити картину такого цивілізаційного «поступу», якщо закон КаКа запрацює.

СОЦІУМ

Усе, з чим ми стикаємось у щоденному спілкуванні, є мовою соціальних символів. Кожен із нас обирає лексикон, відповідний до його пріоритетів і статусу. Мовна КаКа, котра маргіналізує вживання української, відкриє шлюз, яким суспільство плавно перетече до утвердження російсько-совкових соціальних норм і практик, які, наприклад, домінують на зросійщеному Донбасі. Країна й досі не змогла їх позбутися, але нині вони мають цілком реальні шанси вкорінитися ще більше, але, власне, не в есересерівському варіанті, а в цілком деградованій і потворній його версії. Стандартним уявленням про соціальні норми й цінності стане огидна картина, зображена в нещодавній кінострічці Якоба Пройса «Інший Челсі». Секретар Донецької міськради поєднує там свій статус «слуги народу» з відвертою зневагою до люду, котрий існує для нього як натовп «лохів», чия вершина щастя – випускати пару на стадіонах під акомпанемент шансону й дешевого алкоголю. Територія юрби, селекціонованої службою в армії та середньою школою, – це завод, пивничка, будівельний майданчик, базарчик (для шмаркачів-«інтелігентів» як варіант – якийсь виш із копійчаною зарплатою), ну а на гірший випадок – слідчий ізолятор, бо ж межа між свободою та місцями позбавлення волі стане дуже умовною. В такому суспільстві людина не здійснює вибору. Його роблять за неї природа й випадок, решта в руках «вишестоящіх». Креолізований соціум повернеться до регульованих народжуваності й охорони здоров’я. Остання, зокрема, остаточно перетвориться з охорони на контроль, відтак збереження доброго фізичного стану людини буде залежним від доступу до ієрархізованих рогів достатку.

КУЛЬТУРА

Цієї опції вже років через п’ять узагалі можна серйозно не обговорювати. Україна остаточно закріпить за собою світову першість у дотриманні абсурдного й потворного прямого співвідношення між статистично фіксованим «зростанням духовності» (вже нині чиновники додумалися обстоювати цю тезу, виходячи з кількості охрещень дітей і частотності відвідин вірянами храмів!) та чисельністю злочинів, скоєних того самого часу. Захист нібито упослідженої російськоїавтоматично призведе до: а) неминучої деградації власне самої російської, яка й надалі руйнуватиметься в совково-суржиковому дусі; б) «гламуризації» всього культурного простору країни. Власне, процес уже пішов: достатньо подивитися на змістове наповнення російськомовних серіалів і шоу, які за останні два роки монополізували вітчизняний телепростір. Оскільки панівним механізмом культури лишаться шоу-бізнес і реклама, варто чекати визрівання в населення нових «культурних» пріоритетів, котрі Міхаіл Зощєнко свого часу окреслив цирком, лазнею та велосипедом. А відтак архівний та музейний фонди у зв’язку із незрозумілістю самого статусу національних будуть «фахово» визнані неліквідами й підлягатимуть розпродажу за демпінговими цінами. Останнім бастіоном в обороні «батьківської» культури на деякий час лишиться пісенний конкурс Михайла Поплавського та ешелонована мережа фолк-ресторанів «Кропива». Нинішнім радникам президента з питань культури вкупі з членами численних рад доведеться поступитися крутішим професіоналам на кшталт Філіппа Кіркорова, Надєжди Бабкіной та Сєрґєя Звєрєва.

ЕКОНОМІКА

Тотальна русифікація впровадить свої правила гри не тільки в соціальній сфері, а й в економіці. Як? Дуже просто. Внутрішній ринок функціонуватиме з усією меншовартістю, властивою провінційному базарчику, як за совка. Тотальною рисою, котра визначатиме структуру виробництва й розподілу, стане кастова належність, визначена «понятіямі», а отже, й відсутність будь-якої конкурентності. Ринкова економіка остаточно перетвориться на симулякр, здатний не рухати країну вперед, підвищуючи стандарти життя, а виконувати роль доїльного апарата, який нещадно висмоктує геть знекровлене й деградоване виробництво. Вищим показником ефективності такої моделі стане мовчазний акт про ненапад між олігархами та чиновниками, а решті суспільства запропонують іще дужче затягти паски й пишатися короткочасними «досягненнями». Повернення почесних грамот і перехідних вимпелів для «передовиків виробництва» сигналізуватиме початки колапсу, як свого часу вже було.

Інфраструктура – це щоразу модерніші бляшані кіоски, перелатані дороги й шість годин щодоби відносно справного водопостачання. Навряд чи можна серйозно обговорювати появу в такій країні талановитих учених, винахідників та інтелектуалів, котрі в усьому світі рухають процеси модернізації. Там, де усталена звичка мити руки прищеплюється лише в періоди епідемій, не варто чекати розвитку високих технологій, якщо вони справді претендують на рівень, вищий від санвузла.

ЕЛІТА

Мовна КаКа матиме цілком конкретні наслідки й для майбутнього так званих еліт та контреліт. Власне, йдеться про те, що вони, зрештою, перестануть дратувати електорат своєю присутністю, елементарно зникнувши як політичний клас. Владна еліта стане неактуальною через поступову асиміляцію країни як такої, а опозиційна їй контреліта теж утратить свою функцію як «професійного оборонця» національних цінностей та ідентичності. Не важко передбачити, що першими за непотрібністю ліквідують міністерства освіти, культури й решту гуманітарних відомств. Наприклад, щойно спрофанований призначенням гламурного головного редактора журнал «Українська культура» доведеться просто закрити, а самому очільникові Мінкульту залишитися хіба що при якомусь тепленькому ресторанчику в якості акомпаніатора. Не позаздриш і невсипущим «володарям думок» та «інженерам людських душ» із кола інтелігенції, зокрема творчої. На них, здається, чекає справжня катастрофа, адже замість ворогів у владному таборі, котрі служили мішенями для фейлетонів, гнівних філіппік та букетів, з’явиться порожнє місце. А, як відомо, солдат, котрий втрачає лінію фронту, перетворюється на старця. І навряд чи в цій ситуації на всіх сварливих і бундючних жебрачків вистачить папертей.

НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ

Один із найзаяложеніших, фальшивих аргументів мовного законопроекту регіоналів – дотримання прав розвитку мов та культур нацменшин. Навіть у районах компактного проживання греків, татар, болгар та інших етносів уже зараз відбувається істотне переважання «вєлікого і моґучєго» вкупі з невмирущою совковою злиденністю. В цій ситуації російська мова рішуче почне домінування, остаточно маргіналізувавши культурні анклави, мешканцям яких випадатиме згадувати про власні традиції та ідентичність хіба що на «шароварних» святах урожаю та сільських весіллях. Регіонали ж бо не приховують: реалізація їхньої мовної політики не спричинить бюджетних витрат, про що чітко вказано в пояснювальній записці до законопроекту КаКа. Тобто, як вони чесно зізнаються, ніхто й не збирається витрачатися на розвиток мов нацменш (кримських татар, румунів тощо), хоча на практиці реалізація норм закону КаКа справді потребує багатомільйонних витрат. Головне для них – зберегти нинішній мовний статус-кво, тобто тотальну русифікацію, яка успішно провадиться (навіть без законодавчих нововведень) останніми роками. Барвистий етнографізм швидко засимілює навіть етнічні відмінності, звівши всіх «нацменів» до чітко русифікованого знаменника. Відтак різниці між українськими, скажімо, болгарином та угорцем згодом ми просто не помітимо.

Джерело

Читайте також:

Драконові зуби для рідної мови

Від русифікації до бідності

Плюс русифікація всієї країни…

Гламурні свинопаси

Українці, до збр... до мови!

18 червня 2012, Світлана Єременко спеціально для УП

Я скоро буду виходити на вулиці Києваз траурною пов'язкою на рукаві –
умирає мати поезії мого народу!Все називається Україною –
універмаг, ресторан, фабрика.Хліб український,телебачення теж українське.На горілчаній етикетціекспортний гетьман з булавою.І тільки мова чужа у власному домі.У шовінізму кігті підсвідомі.Ліна Костенко, "Зоряний інтеграл"

Насамперед зауважу: у заголовку я звертаюсь не тільки до українців за національністю, а до українців – громадян України.

У своїй попередній статті я писала, що ми досі безмовні саме тому, що у влади української незалежної держави не вистачило політичної волі, щоб по-справжньому впровадити державну мову в життя. Але існує ще один аспект цієї проблеми – це наша пристосуванська позиція, наша власна байдужість і неповага до української мови й, відповідно, до самих себе. 

Тому й дозволяють собі всілякі "діячі" пропонувати антиукраїнські закони, коментувати матчі Євро-2012 російською, істерично репетувати про неіснуюче "порушення прав російськомовного населення", розраховуючи, що ми в черговий раз "проковтнемо".

Мене завжди дивує фраза: "Я не знаю украинского, но я патриот Украины". Коли ж цей вислів звучить із вуст українців, він мене дратує.

Я не вірю в щирість цих людей, і не вірю в їхній патріотизм.

Натомість я вірю Мустафі Найєму, який вивчив українську й навіть веде нею телепередачу. Беззаперечно вірю Віталію Портникову. Вірю Вахтангу Кіпіані, який народився в Тбілісі, виріс у російськомовному Миколаєві, але робить для України більше, ніж багато українців.

Я вірю Андрієві Куликову, росіянину, чия вишукана мова спонукає до вдосконалення навіть тих, для кого українська рідна. Юрію Макарову, який дуже інтелігентно апелює до здорового глузду, свідомості, намагаючись розбудити в громадян України повагу до себе й до своєї країни.

Я вірю Марійці Бурмаці, яка виросла в російськомовному Харкові, але стала голосом Майдану, і "Крихітці" Саші Кольцовій. Вірю Ользі Мусафіровій, яка чесно заявила, що ніяких утисків своїх прав не відчуває.

І сотням не-українців за національністю – але справжнім громадянам держави Україна, які, поважаючи країну й народ, серед якого живуть, вивчили українську мову. Вірю тим, хто прийшов до українства у вже свідомому віці й почав із того, що досконало вивчив мову.

Але я не можу зрозуміти й поважати тих українців, хто добре знає мову, але не спілкується нею!

...Запізнюючись на конференцію, зупинила таксі. У салоні водія досі висить помаранчева стрічка. Для мене це означає: "Ми з тобою однієї крові". Розмовляємо, знайомимось. Віталій говорить російською, але через деякий час переходить на майже чисту українську. Я не можу промовчати, хоча наперед знаю відповідь: "Віталію, у вас така гарна мова, чому ви не розмовляєте українською?" – "Так никто ж не разговаривает!.."

Мені важко осягнути це пояснення.

Добре, а як же власне "Я"? Як щодо поваги себе як особистості? Чи можна в такому разі говорити про громадянську позицію, незалежні погляди, внутрішню свободу?

Чи розуміє кожен, хто послуговується цією фразою, що виправдовує власну безхарактерність, слабкість і безпринципність та навіть боягузтво? Вочевидь, у нашій свідомості досі панує дух колективізму, натовпу, який виховувався піонерською організацією, комсомолом, партією.

Ми все ще оглядаємось на інших за принципом: як усі, так і я. Ніхто не розмовляє – і я не говоритиму.

Найбільше мене дивує, коли це повторюють освічені культурні люди, які вважають себе інтелігентами. Вони ж не можуть не усвідомлювати, що така позиція веде в безвихідь? Киваючи один на одного, ми й далі гратимемо блюзнірську роль, а в нашій країні й далі звучатиме мова чужої держави.

Мені буває страшенно соромно перед іноземцями, коли вони запитують, чому в Україні, зокрема й у столиці, переважно говорять російською. Починаю пояснювати, що "так історично склалось", що Україна 70 років була під владою комуністів, які проводили русифікаторську політику, що людей репресували за українську мову, вишиту сорочку та українську пісню.

"Все це зрозуміло, – каже мені британець Ейдан, – але ви вже 20 років живете в незалежній державі!" І розповідає, що приїхав до Києва з твердим наміром вивчити українську мову. З великим зацікавленням та ентузіазмом почав учити й розмовляти. Але із часом переконався, що його не розуміють, бо й самі кияни не знають української.

У таких випадках мені нема чим крити. Я почуваюся загнаною в кут. Мені просто соромно.

Бо так і є: ми не знаємо рідної мови! І лінуємось, на відміну від Ейдана, вивчити. А якщо й знаємо, то не спілкуємось "потому что все говорят на русском".

...Перебуваючи на стажуванні у США, у Джексоні, розмовляла з рідними по телефону. І раптом звернула увагу на те, що моя господиня Лінда уважно прислухається до розмови. Здивувалась: ані української, ані російської вона не розуміє. "Якою мовою ти розмовляєш?" – запитала вона англійською, коли я закінчила. Відповіла, що українською. Виявляється, у гостинній родині Лінди та Кірбі в різний час проживало близько п'ятнадцяти осіб з України, але вона вперше почула – і розрізнила! – українську мову!

...В екскурсійному автобусі по Чорногорії гід говорить англійською, російською і польською, хоча в автобусі відсотків 80 українців! Цікавлюсь, чому не українською. "Так все ж украинцы говорят на русском!" – щиро переконаний гід і дивується моєму запитанню. Що ж тут заперечиш? Адже очевидно, що аргументи для переконання йому надали наші туристи. Якщо ми самі себе не поважаємо, то чому з нами повинні рахуватися інші?

День у день я стаю свідком таких абсурдних ситуацій.

Позад мене в маршрутці молода пара спілкується українською. На наступній зупинці вони зібрались виходити й просять водія: "Остановите на остановке".

Дві касирки супермаркету між собою розмовляють українською, але ось до каси підходить покупець: "Здраствуйте, у вас есть карточка, вам нужен пакет?"

Із приятелем заходимо до кав'ярні. На роботі він спілкується українською, з батьками, які живуть у Запорізькій області, також. Щойно ми розмовляли українською, але ось підходить офіціант, який швидше всього приїхав з якогось села на Київщині або Житомирщині і добре знає українську, але мій інтелігентний самодостатній приятель каже: "Принесите нам, пожалуйста..."

Коментарі зайві.

Останнім часом з'явилось іще одне, нове, пояснення: "Не хочу разговаривать на украинском, чтоб не калечить мову как Азаров". Так пояснюють російськомовні кияни. Багато жителів Києва, що приїхали із сіл та містечок різних областей України, розмовляють суржиком. Але замість того, щоб покращити свою українську, переходять на погану російську. Знову ж, "потому что все говорят на русском".

Я ніяк не можу зрозуміти логіки – а чому ж тоді не вивчити мову, щоб не виглядати таким недолугим, як деякі представники влади?

...Алла Горська, душа шістдесятників, художниця, свідомо прийшла до українства. Народилась в російськомовній родині в Ялті, шкільні роки провела в Ленінграді, після Другої Світової війни потрапила до вщент зросійщеного Києва. У тридцять один рік Алла принципово перейшла на українську, а перед цим наполегливо вивчала мову, не соромлячись виписувати незрозумілі слова до кишенькового словника, писати диктанти під диктовку Надії Світличної та працювати над помилками.

Коли в 90-х в Україну почало приїздити багато українців з Америки, Канади, США, мене найбільше вразив їх патріотизм, знання історії, наших традицій, яких ми не знали! А ще вони знали по дві, а то й чотири мови: англійську, німецьку, французьку – але, у першу чергу, українську.

Читаю в газеті "День" про відомого співака 20-30-х років минулого століття Петра Лещенка, якого органи безпеки соціалістичної Румунії знищили в таборах у середині 60-х. Цитую дослівно: "Петро Костянтинович досконало володів українською, румунською, російською, французькою та німецькою мовами".

То ми що, вибачте, дурніші, бо не можемо вивчити одну: українську?

На одному з останніх ефірів "Свободи слова" професор Олексій Гарань, сказав, що прийшов до мови в зрілому віці, і тепер у родині намагаються виховувати дітей українською. І це дуже непросто. Вірю, це справді дуже складно, бо ж мої діти народились й виросли в Донецьку. Але мусимо, бо хто ж, як не ми, виховає в майбутніх громадян України ту, за Ліною Костенко, "високовольтну лінію духу", якої так не вистачає в суспільстві сьогодні!

Моя донька принципово перейшла виключно на українську після відвідин міжнародного молодіжного табору в Литві, куди нашу студентську молодь запросили розповісти про Майдан через півроку після Помаранчевої революції. Крім вихідців із колишнього Союзу, там були литовці, датчани, поляки та білоруси. Вона повернулась із запитанням: "Чому ми так себе не поважаємо.."

Зараз ми справедливо звинувачуємо регіоналів за антиукраїнський законопроект, опозицію за те, що не завадили голосуванню, але...

Почнімо із себе!

Джерело

Україну розколює не мова, а політики

06 червня 2012, УП

Світлана Єременко, журналіст, експерт з проблем ЗМІ та розвитку громадянського суспільства, Український освітній центр реформ

У вівторок була біля Верховної Ради. Гірко. Соромно за нашу опозицію. А між тим…

Так склалось, що після закінчення Київського університету ім. Т. Шевченка мені довелося довгий час жити і працювати у Донецьку. Тому, виходячи з власного досвіду, можу стверджувати, що українська мова не є проблемою для пересічних громадян, це проблема, яку створюють і роздмухують виключно політики.

І, фактично, ми досі безмовні саме тому, що у влади української незалежної держави не вистачило політичної волі, щоб по-справжньому впровадити державну мову у життя.

Я маю щодо цього абсолютно переконливі аргументи.

Коли у 1990 році свідома громадськість виборола першу у Донецьку україномовну школу, конкурс на одне місце складав 10 чоловік! Причому, у списку бажаючих віддати свою дитину до української школи були не тільки українці, а й євреї, росіяни, вірмени, греки.

Батьки розуміли: якщо вони хочуть дати хорошу освіту своїй дитині у майбутньому, треба, щоб вона добре знала українську. Школа № 65 не тільки вижила, вона набула авторитету та стала доказом зацікавленості жителів Донецька у навчанні саме українською, а діти приїздили навіть з віддалених районів.

Шістдесят п’ята довела перспективність навчання українською мовою й необхідність відновлення українських шкіл, яких до Першої світової війни у Донецьку були десятки.

На початку дев’яностих мені, редактору відділу студентської молоді донецької обласної молодіжки, довелося брати інтерв’ю про реформу вищої школи у ректора Донецького університету В. П. Шевченка.

Тоді Володимир Павлович мене переконував, що створення україномовного ліцею при Донецькому університеті – ще не на часі. Мовляв, студенти не знають української мови, немає викладачів, відсутні підручники і т. п.

Я ж доводила шанованому ректору, що діти у Донецьку не є ізольовані. Вони їздять до бабусь у село, слухають передачі по радіо, читають книги та й багато батьків розмовляють українською. Тобто, мова у них є у пасиві, потрібна тільки практика.

Моє інтерв’ю мало назву за словами ректора: "Лицей на украинском – это нереально". Але завдяки тиску патріотичної громадськості, за підтримки відомих представників інтелігенції ліцей при університеті відкрили таки з українською мовою викладання.

І він став першим україномовним ліцеєм на Східній Україні. Через деякий час (і досі) навчатись у ньому стало престижно! Кращі і найталановитіші учні Донеччини, які мріють вчитись в університеті, спочатку вступають до ліцею. І нікому не заважає українська.

Коли у 1995 році ми з професором Білецьким заснували у Донецьку україномовний аналітично-інформаційний журнал "Схід", метою якого було виховання нової української еліти, нам ледве що не показували пальцем біля скроні.

Спочатку автори приносили в редакцію статті російською. Мені як головному редактору довелося тактовно пояснювати, що журнал виходить державною мовою і рекомендувати фахових перекладачів.

Через рік ми досягли того, що "Схід" став ваківським у чотирьох номінаціях: економіка, філософія, політологія та історія, а редакція журналу стала осередком патріотично налаштованих однодумців, серед яких були і росіяни, і євреї.

Щодо статей, то їх нам подавали тільки українською, і ні в кого не виникало жодних запитань: ні у аспірантів, ні у академіків.

Весною 2000 року ми з колегами, за підтримки Українського освітнього центру реформ, створили громадську організацію "Донецький прес-клуб", який мав за мету об’єднати журналістів, надавати колегам важливу суспільно-значиму інформацію та забезпечити доступ до сучасних технологій: комп’ютерів, Інтернету.

На першому засіданні прес-клубу довелося почути: "А почему это на украинском?". Довелося пояснити: прес-клуб працює державною мовою. Такі репліки ще можна було чути з півроку, а далі всі звикли, що у прес-клубі спілкуються українською і ніякого спротиву, непорозумінь, протестів це не викликало.

І редакція журналу і прес – клуб тісно співпрацювали з владою. Тож мені часто доводилось вирішувати якісь питання в обладміністрації. Розмовляла завжди українською і чиновники, спілкуючись, також намагались переходили на державну.

В когось це була майже літературна мова, в когось – суржик. Але не в тому суть. Головне, вони були готові до того, щоб розмовляти українською, принаймні, на державній службі.

Та й взагалі, існує ґрунтовна помилка щодо українства на Донеччині. Чомусь, коли говорять про Східну Україну, зокрема й Донецьк, то уявляють, що там живуть виключно росіяни або російськомовні українці. Насправді це не так.

У Донецьку дуже багато україномовних українців з Центральної та Західної України , які приїхали туди після закінчення Київського державного університету, Львівського поліграфічного інституту, Дніпропетровського гірничого та металургійного інститутів та ін.

Крім того, величезна кількість юнаків та молодих чоловіків – українців приїздили за вербуванням у пошуках кращого життя на шахти та металургійні заводи.

Інша справа, що в умовах русифікаторської політики радянської влади, яка формувала "єдиний совецкий народ", вони почувалися меншовартісними і швидко русифікувалися. Це щодо приїжджих. А у всіх тих Олександрівках, Мар’їнках, Андріївках, Оленівках, і навіть у селі Красному, де народився Прокоф’єв, звучить українська мова.

Проголошення незалежності дало цим людям можливість повернутися до рідної мови, згадати історію, традиції, відчути себе повноцінними громадянами власної держави. Та й більшість росіян, євреїв, греків за виключенням деяких ликових, болдирєвих, колісніченків, корнілових і бондаренок, що до них долучились останнім часом.

Ця більшість, і навіть чиновники різних установ, як даність сприйняли українську мову як державну і готові були спілкуватись.

Але, в української влади навіть після прийняття Конституції, не вистачило рішучості довести справу до кінця: впровадити державну мову.

Не дійшли до цього руки у першого президента Кравчука, про Кучму годі й говорити, про Ющенка гірко згадувати. Не вистачило політичної волі. Побоялись жупела українізації, який при нагоді піднімали як прапор шовіністично налаштовані болдирєви.

А справа стояла за малим: організувати курси української мови для держчиновників, запровадити екзамен з української мови та історії при отриманні українського громадянства, як це робиться у країнах, громадяни яких себе поважають, а найголовніше - зобов’язати виконувати положення Конституції.

Особисто у мене таке враження, що українська влада у цьому напрямку протягом 20 років незалежності робила півкроку вперед, а два кроки назад, оглядаючись на те, а що скаже Росія, боячись, що шовіністи піднімуть черговий репет про неіснуючу "насильну українізацію", або просто діючи за принципом "якось воно буде". От сьогодні і маємо результат!

"Противники української ідеї, української держави вигадали і активно підтримують міф про "дві несумісні України" – Західну і Східну. Вони немов би то зовсім різні…

Стара притча говорить: "Розділяй і владарюй". Тут мабуть і "собака заритий". Розділена Україна, розшматована, ослаблена не буде загрозою для сусіда, її легше буде по шматочках проковтнути.

Не буде злагоди – ослабне держава, не буде єдності – зачахне, зникне у міжусобицях і сам народ. Ці істини, ці аксіоми, на жаль, багато разів спрацьовували у нашій історії. І не на нашу користь…

Їх же хочуть зексплуатувати наші недоброзичливці й зараз. Але, мабуть, на сьогодні зась!" – це абзац з книги "Ми йдемо", професора, доктора наук В. Білецького про діяльність Донецького товариства української мови. Книга видана у 1998 році!

Пройшло 14 років, а у нас ті ж самі проблеми. Ворожа Україні та народові влада, яка не змогла забезпечити "покращання життя вже сьогодні", щоб відволікти народ від болючих проблем, обтрусила від нафталіну і витягнула на поверхню стару проблему мови. І аж заходяться прислужники режиму, розпинаючись про " порушення прав російськомовних громадян".

Все до болю знайомо.

Такі нісенітниці смішно слухати і навіть не хочеться обговорювати, якби не… проект закону "видатних діячів сучасності" Колєснікова-Ківалова прийнятий у першому читанні.

То, може, таки прийшов час сказати: "Зась!" !?

Джерело