Люстрація – єдині ліки для України

ОБОЗРЕВАТЕЛЬ УКРАЇНСЬКОЮ

З приходом до влади Януковича представництво у вищих органах влади тих, кому мала б загрожувати люстрація, лише зросло. Проте ще більшою серед нинішньої української влади є кількість таємних агентів радянської спецслужби, про яких ми, можливо, й ніколи не дізнаємось.

Багатьох українців час від часу відвідують філософські роздуми про те, чому за 20 років незалежності їхня держава не спромоглася реалізувати свій соціально-економічний, науково-технічний та природно-ресурсний потенціал.

Особливо гострими ці думки бувають після подорожей країнами, які стартували одночасно з нашою, а тепер залишили Україну далеко позаду. Ще більше здивування викликає той факт, що чимало колег по колишньому соціалістичному табору не могли похвалитись значними природними багатствами чи індустріальною могутністю, але це не завадило їм здійснити серйозний соціальний прорив. А ось Україна вже два десятиліття продовжує стабільно перебувати у точці зависання.

Формально в нашій державі в роки незалежності начебто здійснено перехід до ринкової економіки, проведено приватизацію та трансформовано громадянські й політичні інститути відповідно до демократичних європейських стандартів. Однак, за зовні привабливим фасадом постає неприваблива реальність. Незважаючи на схожий з Прибалтикою, Польщею, Чехією, Угорщиною алгоритм запровадження основних економічних реформ, їх ефект в українському суспільстві виявився зовсім не таким, як очікувалось. В підсумку Україна за рівнем зарплати на європейському континенті змогла обігнати лише Молдову. Такі «успіхи» змушують констатувати провал української моделі реформування. Очевидно, з самого початку процесу посткомуністичних перетворень у нас була зроблена фатальна помилка, яка деформувала та блокувала всі спроби побудови модерної економіки та нації.

Люстрація в постсоціалістичних країнах: теорія і практика
Навіть побіжний аналіз досвіду реформування в Україні показує, що в його структурі не вистачає одного важливого елементу: люстрації. Очищення органів влади та правоохоронної системи від осіб, пов’язаних з тоталітарним минулим, колишніх співробітників спецслужб та іноземних агентів відкрило країнам Східної та Центральної Європи шлях до більш достойного життя. Жертвопринесення у вигляді масових звільнень (а у певних випадках – притягнення до відповідальності) представників старого тоталітарного режиму відбувались паралельно з соціально-економічними перетвореннями. Їх здійснювали не ідеологічні спадкоємці чи хамелеони з соціалістичного радянського минулого, а люди з світоглядом, не ураженим тоталітарним вірусом.

Теоретичне обґрунтування люстрації варто шукати ще в процесах денацифікації Німеччини та демілітаризації Японії. Досвід лікування від тоталітарних режимів середини ХХ ст. був успішно апробований в умовах кінця ХХ ст.  Рецепти лікування від тоталітаризму фашистського типу застосовувались і проти комуністичних диктатур. Способи проведення люстрації в країнах колишнього соціалістичного блоку схожі за формою, хоча мають певні місцеві нюанси.

Підставою для люстраційних заходів стало прийняття відповідних законодавчих актів, які мають зворотню юридичну силу і передбачають можливість притягнення до відповідальності за злочини, котрі були здійснені до моменту набрання законом чинності. Процес люстрації не був сприйнятий однозначно в суспільстві постсоціалістичних країн і мав як своїх прихильників, так і противників. Він здійснювався як у м’якій, так і доволі жорсткій формі. Але спільною ознакою для всіх держав є те, що еліта проявила політичну волю і засудила злочини комуністичних режимів не лише на словах, а й на практиці.

Класичною за способом проведення прийнято вважати чеську люстрацію. У 1991 році парламент Чехословаччини прийняв закон «Про незаконність комуністичного режиму». В цьому акті чорним по білому стверджувалось, що Комуністична партія ЧССР, її керівництво та члени несуть відповідальність за методи здійснення влади в період з 1948 до 1989 років. Депутати поклали на колишню тоталітарну владу відповідальність за «програмне знищення традиційних цінностей європейської цивілізації, свідоме порушення прав і свобод людини, моральний та економічний занепад, який супроводжувався судовими злочинами і терором проти носіїв інших поглядів, зловживання освітою, наукою і культурою заради політичних і ідеологічних цілей». Також закон не передбачав встановлення строків давності злочинів комунізму, а компартія була чітко названа «злочинною організацією, яка заслуговує засудження, діяльність якої була спрямована на позбавлення людей їх прав».

Всі особи, які підпадали під дію цього закону (а це близько 140 тисяч) втратили право на 5 років займати посади в державних органах, якщо їх вина була доведена. Громадяни Чехії дістали можливість знайомитись з досьє комуністичних спецслужб, які у свій час були заведені на них. Цікаво, що президент Чехії Вацлав Гавел намагався зупинити процес люстрації, але парламент не погодився з його думкою і закон про люстрацію став безстроковим.

Непросто проходила люстрація в Польщі. Хоч ще на парламентських виборах 1991 року всі кандидати мали задекларувати співробітництво з спецслужбами, Лех Валенса не підтримував ідею прийняття спеціального люстраційного закону. Останній набув чинності лише у 1997 році. І зразу перетворився у засіб політичної боротьби. Його жертвами стали відомі політики. Навіть над самим Валенсою нависла загроза звинувачення у співпраці з комуністичними спецслужбами.

З іншого боку, польське люстраційне законодавство досить ліберальне. Його завдання – не покарати, а морально очистити людину. Так, якщо політик сам зізнався у співпраці з спецслужбами, то йому ніщо не загрожуватиме, і свою посаду він не втратить. А от у випадку, якщо людина вирішила приховати деякі факти свого минулого, то її позбавлять права на 10 років займати будь-які державні посади, вона навіть не зможе стати журналістом чи вчителем. Щоправда, з 2007 року люстрація не загрожує бізнесменам, журналістам, діячам науки і викладачам недержавних вузів Польщі.

В НДР з моменту її об’єднання з ФРН активна декомунізація суспільства розпочалась з утворення комісії під керівництвом пастора-дисидента Йоахіма Гаука, якій було передано всі архіви. Перед новим прийомом на роботу держслужбовців та суддів державні органи відправляли запит до комісії і, якщо виявлялись факти співпраці претендентів з комуністичними спецслужбами, процес прийняття на роботу зупиняли.

Угорщина пройшла через два етапи люстрації. Спочатку було прийнято закон про кримінальну відповідальність без строку давності для тих, хто здійснив зраду батьківщини впродовж 1944 – 1990 років. Але у 1994 р. акт було визнано неконституційним. Натомість, акценти змістились у бік відкриття доступу до архівів для громадськості. Було вирішено, що політичні діячі не мають абсолютного права на захист приватного життя, оскільки здійснюють діяльність публічного характеру. Водночас, було обмежено списки осіб, які могли потрапити під люстрацію.

Особливістю люстрації в країнах Прибалтики є її масова підтримка з боку корінного етнічного населення. В цьому сенсі люстрація тут означала також і процес деколонізації та заборони пропаганди символів тоталітаризму.

Естонський закон «Про позасудові масові репресії в Радянській Естонії в 1940-50–ті роки» передбачає порушення кримінальних справ проти осіб, винних в масових вбивствах та інших злочинах. В Латвії кандидати в депутати повинні надавати заяви про наявність у них зв’язків з радянськими спецслужбами. Закон забороняє колишнім працівникам КДБ обиратись в органи державної влади. Аналогічний акт було прийнято в Литві. Литовські депутати перевіряються на предмет співпраці з спецслужбами СРСР чи інших країн. За останніми даними, Литва готується поставити крапку в процесі люстрації та повністю розкрити матеріали архівів КДБ.

Дещо інший формат має люстрація в сучасній Грузії. Тут перший і основний удар було спрямовано проти корумпованих чиновників всіх рівнів включно з високопосадовцями та працівниками правоохоронних органів. За законом, прийнятим за наполяганням президента Саакашвілі, чиновник, який не зможе довести законність походження свого майна, втрачає його і підлягає негайному звільненню через звинувачення у корупції. А у 2010 році грузинський парламент схвалив у першому читанні «Хартію свободи», в якій містяться норми про заборону перебування на вищих державних посадах співробітників КДБ, лідерів компартії та комсомолу починаючи від секретарів районного рівня та глав Телерадіомовлення. Якщо ці люди вже займають певні посади, то вони повинні піти у відставку через місяць. В іншому випадку їх конфіденційні особисті дані будуть опубліковані.

Чому не відбулась люстрація в Україні
На відміну від екс-союзників з соціалістичного табору, Україна так і не наважилась здійснити люстрацію. Хоч суспільство відчувало гостру її необхідність. Країна, яка століттями перебувала під зовнішньою окупацією, пережила всі жахіття тоталітаризму, Голодомор і репресії, колонізацію та русифікацію, вирішила будувати щасливе майбутнє руками вихідців із темного комуністичного минулого. Результат ми можемо спостерігати вже 20 років.

Особливі надії на люстрацію в Україні були у 1991 та 2004 роках. Проте у першому випадку завадила уповільнена ментальна реакція українців. Століття іноземного панування та радянської система залишили глибокий слід у свідомості людей. Суспільство виявилось не готовим до різких змін і рішучого прощання з минулим. Голодомор і репресії завдали серйозного удару по генетичному коду нації. Найбільш активні опоненти радянської окупаційної влади були фізично знищені ще задовго до здобуття Незалежності. Страх як елемент впливу на суспільні процеси надовго скував пасіонарний дух свободи, боротьби та ініціативи. Напевно тому люди, які влаштували геноцид голодом, знищували борців за волю України, відправляли в концтабори дисидентів, й досі залишаються нашими почесними громадянами з достойним фінансовим забезпеченням.

Після перемоги на президентських виборах Леоніда Кравчука, відбувся плавний і легальний процес перетікання перефарбованих екс-комуністів у лави найвищих чиновників Української держави. Аналогічно чимало колишніх членів КДБ удостоїлись честі працювати в СБУ. Спадковість влади збереглася. Люди, метою діяльності яких колись була боротьба з незалежною Україною, тепер стали на сторожі її національних інтересів. Фарс української історії відбувся.

Після відомих подій Помаранчевої революції доля подарувала Україні другий шанс на люстрацію. Але, схоже, це не входило у наміри нової влади. Сам Ющенко ніколи не виступав за здійснення люстраційних заходів, схожих на ті, що відбувалися в інших постсоціалістичних країнах. Помаранчеві навіть не змогли покарати організаторів фальсифікації виборів-2004. Грузинський сценарій люстрації теж не влаштовував українську еліту. В підсумку, очищення держави від колишніх членів компартії, радянських спецслужб, а також корупціонерів не відбулось. Бандити не сіли в тюрми, а величезні матеріальні статки українських чиновників так і залишились у їхній власності. З приходом до влади Віктора Януковича шанси на люстрацію взагалі наблизились до нуля.

Можновладці полюбляють маніпулювати громадською свідомістю та переконувати суспільство у думці, що люстрація – це крок назад. Нинішній фактичний мер Києва Олександр Попов, колишній співробітник КДБ, переконаний, що через люстрацію держапарат України зазнає непоправних втрат професійних кадрів, без яких управління державою неможливе. «Ми за час незалежності зазнали дуже значних збитків саме у кадровій підготовці фахівців, які працюють в державній службі, в муніципальній службі», - стверджує чиновник. Напевно, опонентам люстрації невідомі слова Вацлава Гавела, який у відповідь на докір щодо масового приходу молоді на державні посади відповів: «Краще 5 років помилок, ніж 50 років саботажу».

Небажання сучасної української політеліти проводити люстрацію пояснюється дуже просто: її представники й стануть її головними жертвами. З цього приводу Борис Чикулай, голова громадської організації «Форум Українців Чеської Республіки», підготував дослідження під назвою «Люстрація або Україна під владою КДБ».  Згідно з його підрахунками, станом на 2009 рік серед 909 українських високопосадовців (членів Секретаріату Президента, Кабміну та ВРУ) 38 службовців були агентами КДБ, 244 мали критичну ймовірність співпраці з КДБ, а 178 – високу ймовірність. Щодо решти 449 (49%) державних чиновників, то точної інформації про них немає. Лише 39% політичної еліти України у 2009 році могли не мати комуністичного минулого.

В Секретаріаті Президента Ющенка частка екс-кдбістів як мінімум сягала 50%, а екс-комуністів – 44%. Кабмін Юлії Тимошенко складався на 46% з колишніх агентів КДБ, а точної інформації щодо решти 54% (218) службовців знайти не вдалось. Ще гіршими виявились показники комуністичного минулого у членів центрального органу виконавчої влади України: 64% з них в минулому були комуністами або мали високі шанси бути ними. Навіть в НБУ у 2009 р. також  широко були представлені колишні співробітники радянських спецслужб та комуністи. 33% і 67% відповідно.

Серед перевірених біографій 443 народних депутатів станом на 2009 рік 15 з них виявились колишніми агентами КДБ, 126 мали критичну ймовірність співпраці, а 103 – велику ймовірність співпраці зі спецслужбою СРСР. Тільки 182 депутати мали шанси не бути в минулому членами компартії. Критично високим також є рівень представництва співробітників КДБ та членів компартії у всіх без винятку фракціях Верховної Ради.

З приходом до влади Януковича представництво у вищих органах влади тих, кому мала б загрожувати люстрація, лише зросло. Мало того, колишні співробітники КДБ пишаються своєю службою та зовсім не страждають докорами сумління. Як сказав Олександр Попов в інтерв’ю Бі-Бі-Сі: «Це дуже серйозна школа була. Цікава. І я, коли йшов зі служби, то з каменем на серці йшов». Проте ще більшою серед нинішньої української влади є кількість таємних агентів радянської спецслужби, про яких ми, можливо, й ніколи не дізнаємось.

Перспективи української люстрації: форми і методи
На глибоке переконання багатьох громадян, держава в Україні без проведення люстрації не відбудеться. Утім популярні українські політичні партії з відомих причин не декларують гасла очищення влади від комуністів та КДБістів. Виняток становить ВО «Свобода». Пропозиція партії здійснити люстрацію стоїть першим пунктом в політичній програмі «Захисту українців». Задекларований спосіб її проведення нагадує аналогічні дії в країнах колишнього соціалістичного табору та зводиться до усунення від влади аґентури КДБ та держслужбовців, які працювали на керівних посадах в КПРС, оприлюднення списків агентів КДБ СРСР, які перебували або перебувають на державній службі в Україні та інших суспільно значущих посадах. На місце звільнених внаслідок люстрації посадовців, ВО «Свобода» пропонує призначати молодих фахівців.

З позицій очищення суспільства від комуністичного тоталітарного минулого також виступає громадська організація «Люстрація», створена у 2008 році. Вона ставить за мету добитися схвалення Закону України «Про люстрацію», який би передбачав: заборону Комуністичної партії України яка є правонаступницею КПРС, що цілеспрямовано винищувала український народ з 1917 по 1991 рр.; заборону пропаганди окупаційного комуністичного режиму, в усіх його проявах; оприлюднення списків агентів НКВД, МДБ, КДБ, що діяли на території України; встановлення обов’язкової перевірки кандидатів на посади у державній службі на предмет їх співпраці з іноземними спецслужбами.

Зважаючи на поточне політичне становище, говорити про можливість люстрації в Україні не доводиться. Найбільш підходящий час для таких дій був упущений. Зрозуміло, що спроби очищення органів влади, суду, прокуратури, СБУ та інших важливих інститутів наштовхнуться на шалений опір з боку сучасної еліти нації. Посипаються звинувачення в політичних переслідуваннях, відбудуться спроби втягнути у внутріполітичний процес зовнішні сили та дестабілізувати ситуацію в країні.

В цьому контексті для нашої держави цікавим міг би бути досвід Грузії. Там має місце подвійна люстрація. Спочатку було проведено очищення суспільства від корупціонерів та злодіїв при владі. Такі дії дістали масову підтримку населення, оскільки всі чудово розуміли невідповідність між зарплатою багатьох держслужбовців та їхніми статками. Як і джерела походження цих багатств. Після того як було зламано хребет казнокрадству різних рівнів, реформовано правоохоронні органи і митницю, розпочався другий етап люстрації. Він має завершитися ухваленням Хартії свободи, де є пункти, аналогічні люстраційному законодавству країн Центрально-Східної Європи. Це означатиме остаточне вирішення питання очищення суспільства від тоталітарного минулого.

Грузинський сценарій люстрації цікавий ще й тим, що за роки незалежності України встигло з’явитись нове покоління чиновників, котрі не були раніше членами КПРС чи агентами КДБ. Проте це не завадило їм здійснювати корупційні дії та динамічно зменшувати доходи державного бюджету, перерозподіляючи їх на свою користь. До таких суб’єктів необхідно застосовувати нові методи боротьби. Тому люстрація корупціонерів і злодіїв та притягнення їх до відповідальності може стати тим механізмом, який об’єднає більшість українських громадян. А крапка цьому процесу буде поставлена очищенням влади та суспільства від пережитків радянського тоталітаризму, пише Zaxid.

Джерело

Читати подібні матеріали:
Щодо реформи грузинської поліції і не тільки
Чиновники: казнить нельзя помиловать
Як перемогти корупцію: досвід Гонконгу
Економіка самодостатності, світовий досвід

Перезавантаження духу

Володимир Гонський, УП

Є боротьба за долю України, все решта — то велике мискоборство.
Ліна Костенко

Та не сумуйте Ви так.
Зараз, як ніколи, від кожного з нас залежить: чи стануть наступні роки новою Руїною, чи часом остаточного прозріння, пошуку нових і розчищення призабутих замулених джерел живлення нашої української пасіонарності.
Для нових перемог.
Не шукаймо причини нинішніх бід в політиках. Ні! Низька якість цих персон – не причина, а наслідок.
Порушення взаємозв’язків між людиною, нацією і вселюдською спільнотою; втрата системи психосоціальних механізмів розвитку особистості, пов’язаних з її національною суттю; викривлення цивілізаційного вектора, який пронизує поступ кожного Я через сім’ю, родину, рід, народ і вмонтовує таким чином оце Я у Всесвіт, – ось першопричини кризи людини і суспільства в Україні.
Тому й пишу про сучасну політику зі значно меншим бажанням, ніж про недалеке наше минуле. І зараз, і тоді було багато бруду. І тепер, і тоді були вороги, зрадники чи просто байдужі. Можливо, ще й тому, що тоді було більше героїв?
Хоч і тут можна сперечатися: о, скільки світлих облич, мужніх характерів і воістину героїчних доль наших сучасників тримають цю суспільну піраміду, на вершині якої – агресивні злодійкуваті невігласи (за рідким винятком)!
Для чого я це пишу? Якраз для того, щоб цих світлих хлопців і дівчат ставало все більше, і щоб вони, а не жуліки, стали нарешті героями нашого часу.
Тому в кожній статті – чи політичній, чи історичній, чи соціофілософській – я пишу перш за все про людину. І про націю – бо саме вони є головними цеглинами світобудови, визначальними пульсарами еволюції.
Пишу все це тому, що про це думаю. Як і ви також.
Так влаштований світ, – і нежива, і жива природа, і людська спільнота, і кожна людина приречені на ентропійні процеси спрощення, розпаду, деградації, якщо їх не підживлювати енергією.
Для людини, нації і всього людства ця енергія прагнень, творення, віри, любові, свободи продукується, зокрема, механізмами національної ідеї. Нація є тим життєздатнішою, чим сильніше вона здатна продукувати в собі цю енергію.
Я знаю де пульсує потужне річище, океан живої цілющої енергії, занедбаний мулом нашої хахляцької ліні і недопитливості. Ходімо, – покажу…
На презентації 10-го видання книги "Холодний Яр" було процитовано вислів класика, що українців можна поділити на тих, хто прочитав цю книгу і тих, хто ще ні.
"Кого ты хотел удивить?" – десь так скептично зреагували на цю тезу ті, хто "знає все", але ще не прочитав цю унікальну книгу спогадів учасника Великої вітчизняної війни за волю України 1917-22 років полтавця Юрія Горліс-Горського.
З’ясувалося, що таких, хто "щось чув але не читав" – чи не переважна більшість.
Прочитавши сотні речей на цю святу тему і дещо написавши, стверджую: це феноменальна книга , а ті події – до цього часу ще не пізнана галактика української величі, героїки, доблесті й честі, увійшовши в яку наша суспільна свідомість нарешті знайде поживу для довгоочікуваного нового якісного стрибка.
За своєю масовістю і силою Національно-визвольна боротьба у східній Україні 1917-20-х років має небагато аналогів у світовій історії, перевершуючи в якихось аспектах навіть рух ОУН-УПА – це була чітко організована, суцільна війна українства зі всіма окупантами від Збруча до Кавказу.
Зрештою, УПА зродилась не "на Волині" і не в Карпатах. Нове покоління борців за волю Заходу і Сходу України лише продовжило той змаг, зрісши на крові, найвищих взірцях звитяги, досвіді 7-річної (подекуди – до початку 1930-тих) праведної війни козацько-селянських сотень, полків і дивізій.
Під проводом холодноярців братів-вчителів Чучупак, Нестеренка-Орла, кубанця Уварова, звенигородських отаманів Цвітковського, Гризла, Лютого-Лютенка, витязя Чорного лісу Хмари, подільського полководця Орла-Гальчевського, командира двох Дніпровських дивізій (36 тисяч) Зеленого http://ukrlife.org/main/evshan/zelenyi.html, чернігівсько-сумського отамана Ангела, Головного отамана Херсонщини і Таврії Григор’єва, генерала Гулого-Гуленка (Катеринославщина), командира Степової дивізії Блакитного, батька і синів Соколовських (Радомишль)  та їх сестру, юну гімназистку Сашу (отаман Маруся) і сотень інших героїв…
Ім’я їм – легіон http://www.ukrlife.org/main/evshan/kuli.htm. У "вузьких колах" життя, боротьба і подвиги цих лицарів вже добре досліджені, видано десятки книг http://nezboryma-naciya.org.ua/yar.php, а до українського суспільства за 20 років вони "не дійшли".
Чому? Штатні "українізатори" вкупі з Ющенком дочитали тільки до Крутів? "Кіношники" змізерніли? Для ЗМІ мужність – "неформат"? Для януковичів-табачників смерті подібно?
Так! Але що зробив для цього кожен з нас, дорогі мої патріоти і "патріоти"? Так отож…
Нагадаю любителям поплакати-позітхати: чомусь наші "історики поразок" не збагнуть, що з чотирьох українсько-більшовицьких воєн у трьох перших ми перемогли (самі чи з союзниками).
У першій з них, – наприкінці грудня 1917 року, коли сотні Вільного козацтва зі Звенигородщини, Черкащини і Смілянщини разом із українізованим корпусом Скоропадського в районі Шепетівки-Козятина-Вапнярки розбили і роззброїли збільшовизований Другий гвардійський корпус Бош, що сунув з Південно-Західного фронту до Києва.
Пихаті і бездарні керівники УНР побоялися (це ж можна і владу втратити!) організувати ці сили на захист Києва й України в січні-лютому 1918-го . Тоді б Крути стали символом нашого тріумфу, а історія пішла б іншим шляхом…
Вільні козаки все ж розбили бандитську армію Муравйова, але, на жаль, дещо пізніше: "Особливо видатна операція Вільного Козацтва проти 8-ї російської армії в районі станції Бобринська (нині станція імені Тараса Шевченка, – В. Г.), – писав у праці "Звенигородський Кіш Вільного Козацтва" генерал Тютюнник. – Тут були скупчені ліпші курені Звенигородщини, Черкащини та Єлисаветщини…
Вони прибули з власною артилерією і кавалерією. Бій тривав цілий день, при цьому обидві сторони зазнали значних втрат; він закінчився нічною атакою на росіян, по якій останні були розбиті... Тут мало не був захоплений командант російських військ на Україні Муравйов".
Як воювали ці українські витязі волі, можна – і треба! – зачитуватися довго. Приведу лиш розповідь очевидців з книги "Холодний Яр" про отамана Богдана  з Кіровоградщини, який збирав проти денікінців 5-тисячну дивізію, але й мав "слабкість-розвагу" воювати в одиночку з побратимом на такому собі "козацькому танку":
"На тачанці – кулемет "Кольт", а до крила прив’язаний легкий німецький міномет. У візника ручний кулемет "Люїс". І ото під’їжджає було вночі під яку станцію, заповнену потягами та військом, найчастіше коли відступали большевики, а потім денікінці, та й пішов "воювати"! Лівою рукою стріляє з "Кольта", а правою одягає на міномет міни і пускає їх. Візник із "Люїса" строчить...".
Ким би були ми зараз, якби вони не згинули тоді? Нам завжди не вистачатиме тих мільйонів найкращих журавлів українського генофонду, які впали у рідну землю в герці з ворогом. Скільки таких невідомих "бандітов" Сосюр, Тичин, Довженків, Косинок, упавши, не осяяли своїм генієм вселюдський прогрес?
До 1928 року карав радянських окупантів, продовжуючи боротьбу земляка Зеленого, обухівець Петро Малишко. Його молодший брат Андрій визнавав: "Якби я писав вірші так, як Петро – ціни б мені не було!".
Щось ти мені привидівся, брате…
Наче ти йшов полями засніженими,
З вітрами лютими, з вовками ніжними, – писав про нього та про його побратимів-зеленівців Андрій Малишко в 60-тих.
З розсекреченої біографії великого українця Корольова ми знаємо, скільки разів він чудом рятувався від смерті у імпербільшовицьких тюрмах, ГУЛАГівських концтаборах. Щоб стати генієм космонавтики.
А ким мав стати інженер-воїн-підпільник із Золотоноші Мушкет , який мріяв передати свої унікальні винаходи тільки українській владі?
За свій короткий вік він винайшов: турбіну внутрішнього згорання до аероплана, що зменшувало його вагу в 5-6 разів; нову вибухову речовину, яка за силою вибуху перевищувала всі існуючі майже в 10 разів; спосіб уведення повітря у звичайні гранати-лимонки, що збільшувало силу вибуху в 5 разів.
Скільки ми б мали зараз Андріїв Шевченків, Кличків, Бубок, Вірастюків!?
А уявіть собі на мить, читачу, що ось зараз навпроти Вас у кабінеті сидить дуже красива дівчина з глибокими карими очима. Вона була б гідна стати "Міс Всесвіт".
Але її там немає. Бо вона не народилася. Тисячі таких українських дівчат-красунь не зробили щасливими тисячі красенів-хлопців. І не дали життя тисячам прекрасних діток.
Бо їхні "буржуазно-націоналістичні" бабусі, такі ж красуні, не дали життя їхнім ненародженим матерям, а були вбиті диким загарбником у тисячах казематів, як це описав Горліс-Горський у своїй великій і страшній книзі:
"Останньою переді мною роздягали молоду гарну дівчину. Очі чекіста масніли, коли він оглядав її стрункий стан. Дівчина щось тихо заговорила до голови ЧК, але той грубо пхнув її до черги.
– Хватіт тєбє кантррєвалюционниє пєсєнкі па тєатрах распєвать!
Артистка, яку розстрілювали за "контрреволюційні" пісні, стала в чергу. Роздягнули і мене. Скрутивши шнурком руки, поставили за нею. Тіло її торкнулося мого. Обернулася до мене з божевільним поглядом глибоких чорних очей.
– Я не хочу вмирати... Хочу жити... Чуєте? Хочу жити! – почувся її болісний напівшепіт.
Що я міг їй сказати?! Що від її дотику десь із глибини душі виринув образ Галі й на хвилинку нестримно потягнув до життя? Але погляд на трупи під стіною повернув до дійсності і знову занурив душу в глибоку апатію.
Почався розстріл. По одному брали із черги і підводили під стіну. …Жертву ставили лицем до стіни, і горбатий заслинений … стріляв їй у потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком.
Черга переді мною все скорочується... Серце млосно стискається... Хоч би скоріше скінчилося це очікування! Нарешті один із чекістів узяв за руку дівчину, що стояла поперед мене. Пішла слухняно, як дитина. Коли після пострілу вона впала, простягнувшись під стіною, я, не чекаючи більше, наближаюся і стаю над нею…".
Трагічне кохання автора "Холодного Яру" зі згаданою тут Галею – то окрема тема, незбагненна ще жодним письменником своєю страхітливою ірреальністю.
Якби серед наших очмошнілих прорабів-режисерів і продюсерів знайшовся хоча б один нераб, то мільйони прогресивних жіночок обговорювали б між собою деталі саме цього кохання з фільму-епопеї "Холодний Яр", а не мильно-латино-постсовкову банальщину.
А ідеалами чоловіка, кумирами підлітків були б воїн-аристократ Андрій Чорнота  чи сотник Іван Компанієць  , а не безвольні екранні хлюпики.
Є щось готичне, нині модне, в багатьох тих образах: розвідниця Оля, що несе свою таємницю в пітьму ночі і звідти ж завжди несподівано виринає, повертаючись з чергового завдання (це ніби про неї співає "Вийди, змучена людьми" рок-гурт "Кому вниз" ).
Ось Чорний Ворон  веде свої три сотні вершників-"спецназівців" з 20-ма тачанками на тисячі будьонівців, щоби, розбивши їх, всім загинути, але врятувати Степову дивізію.
Ці реальні герої аж просяться у сценарії фільмів, стукаючи в зачинені двері наших душ. О, де ж ви є, нові Довженки!?
Якби політика Гриценка формував не "советский" патріотизм суворовського училища, а дух славних земляків-звенигородців, борців за волю України, він би не виглядав так жалісливо, він мав би значно більше аргументів, він не був би "десятим непрохідним".
Якби наші брати Клички краще знали – і відчували – могутній дух своїх великих земляків отаманів Келеберди  і Савченка-Нагірного , їм не було б "всьо равно" і "какая разніца", їх не змогли б перемогти ні Льюіс, ні Черновецький.
Отаман Наддніпрянського партизанського загону Іван Савченко-Нагірний написав до своїх рідних у тюрмі перед стратою: "...Ви страждаєте... за те, що я мав щире і правдиве серце, щиро поважав свій край і нарід й з одвертою душою пішов боронити його... Я і вмру оборонцем, але оборонцем... тої святої ідеї, за яку я голову ніс і кладу її в могилу... Історія колись скаже, хто я був і де дівся... Прощай, моя люба Вкраїно, і ти, замучений нарід її...".
Політик спроможний заглянути вперед рівно настільки, наскільки він спроможний оглянутися назад, – казав колись де Ларошфуко.
Тому моя остання порада нашим улюбленим Януковичу, Ахметову, всім олігархам і "еліті".
Національна ідея , пам’ять, культура, патріотизм, ріднонаціональна  мова  – це ваша найміцніша "криша".
І "криша" не проста, а безкоштовна (себто без "оброку" і відкатів), всепроникна і всюдисуща. Ніхто і ніщо так не стоятиме на чатах вашого бізнесу, інтересів, як ця духовно-соціально-політично-психологічна "криша".
Без неї ви дуже швидко знову перетворитесь з "українських господарів" у малоросійських васалів.
Читайте "Холодний Яр", пізнайте боротьбу за свободу і велич нашого народу!
Бо це найцінніше, що у нас є!

Автор вдячний Роману Ковалю, президенту Історичного клубу "Холодний Яр", за допомогу, фото та героїчну роботу в ім’я гордої України.

Джерело

Україна - латиноамериканський сценарій

11.03.2011  Віктор Біщук, Західна інформаційна корпорація

Не потрібно бути фахівцем з економіки, аби зрозуміти, що з українським селом коїться щось не те. Щоразу вищі ціни на продукти та зникнення з полиць магазинів цукру або гречки є набагато переконливішими аргументами, аніж запевнення високопосадовців про те, що все гаразд. 

І коли черговий очільник українського уряду звинувачує в шаленому стрибку цін якихось напівміфічних змовників, то він правий лише частково.

         Латиноамериканський сценарій

Фермер в Україні – явище не надто поширене. Адже заробляти гроші в Україні на банківських спекуляціях або ж на чорній металургії набагато простіше, аніж вирощувати зерно чи буряк. В результаті, лише минулого року загальна кількість фермерських обійсть у країні, за даними Держкомстату, скоротилася щонайменше на півтисячі. За даними Світового банку, на 2009 рік в Україні з зареєстрованих 43 тис. фермерських господарств, лише 26% були прибутковими, а 74% – ледве животіли.

І винна у такому становищі, як вважає президент Асоціації фермерів та приватних землевласників України Ярослав Кардаш, сама держава. «Величезної шкоди сільському господарству України завдає повний хаос у державних стратегіях розвитку аграрного сектора в Україні. Внаслідок цього Україна рухається по латиноамериканському шляху – формування величезних «латифундій», які практично не займаються виробництвом продуктів харчування – овочами, картоплею, плодово-ягідними культурами. Якщо і сіються зернові, то вони використовуються для виробництва, приміром, етилового спирту, адже реалізація спирту набагато рентабельніша, аніж вирощування зернових. Якщо говорити про олію, то також пріоритет надається технічним культурам, які у вигляді сировини продаються за кордон замість того, щоб перероблятись всередині країни на готову продукцію. Тобто, Україна усе більше стає схожою на колоніальний придаток для країн чи-то Європи, чи-то Азії», – каже він.

На думку генерального директора Асоціації «Український клуб аграрного бізнесу» Володимира Лапи, спроби державного регулювання аграрних відносин в Україні здійснюються неякісно. «Мета благородна, а наслідки такі, що фермер сам і страждає. Регулювання є в будь-яких країнах, але воно повинне бути розумним. Тому зараз незрозуміло, коли буде важче – чи з регулюванням, чи без регулювання», – стверджує фахівець.

                              Усе на продаж

Ситуація ще більш ускладниться з скасуванням мораторію на купівлю землі. Нагадаємо, в кінці лютого провалилася спроба опозиції продовжити заборону на продаж землі до 2015-го року. Такий розвиток подій в умовах повного безладу в законодавчому полі є, на думку Ярослава Кардаша, абсолютно неприпустимим. Експерт переконаний, що перш ніж скасовувати мораторій необхідно прийняти відповідні закони, які б регулювали ринок землі, і вони б мали проходити публічне обговорення, як і Податковий кодекс.

Саме скасування мораторію ще нічого не означає, стверджує Володимир Лапа, питання в тому, що буде на заміну: «Одна справа, коли буде дозволено купувати землю фізичним особам, інша справа – юридичним. Так само незрозумілі функції іпотечної установи, незрозумілі функції державного земельного фонду. Якщо ми хочемо, щоб земельний ринок позитивно вплинув на виробників, то мають бути доступні іпотечні програми, адже зараз фермеру потрібно три-чотири роки стукати, щоб почути, що грошей немає. Має бути рівний доступ фермерів до державного фінансування, має бути якесь державне регулювання. Проте зараз я не переконаний, що ситуація буде розвиватись саме в цьому напрямку».

На визначальну роль держави у ситуації з продажем землі наголошує і інший експерт – директор Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер.

За його словами, якщо в Україні запрацює ринок землі, ситуація на продовольчому ринку може суттєво покращитися.

«Але лише в тому випадку, якщо держава не почне знову грубими методами регулювати виробництво продукції і ціни на продаж. Проте в уряді досі немає єдності стосовно того, які обмеження встановити на володіння землею», – каже Пасхавер.

                       Фактор посередника

Справжньою карою для українських фермерів є присутність на ринку величезної кількості різноманітних посередників. Так, за даними Асоціації фермерів і приватних землевласників України, через домінування на харчовому ринку переробників і посередників, українські фермери щорічно втрачають 50-60 млрд. грн.

Яскравим прикладом паразитування на праці фермерів є спроби потужних лобістів в українському уряді «протягнути» рішення Верховної Ради про державну монополію на експорт зерна. Так, законопроекти №8163 «Про внесення змін до Закону України «Про зерно і ринок зерна в Україні» та №8053 «Про внесення змін до Закону України «Про державну підтримку сільського господарства України» дають державі право єдиного експортера зерна.

Прагнення влади під час кризи взяти під свій контроль механізми експорту зерна є цілком прийнятним у випадку, якщо такі зусилля робляться для усунення монополістів на цьому ринку. Жодна європейська країна не усувається повністю від регулювання ринку харчової промисловості. Проте в реаліях України це може призвести до того, що селян змусять продавати своє зерно за низькими закупівельними цінами і тоді вартість хліба в країні може зрости в кілька разів.

Проте це не зупиняє ані ініціаторів даного законопроекту, ані слухняних депутатів більшості у Верховній Раді, які готові, не вникаючи в деталі схвалити будь-яку ініціативу Кабміну. На думку аналітиків, даний законопроект буде прийнятий на найближчому сесійному засіданні ВРУ.

                          Невтішні перспективи

Незграбні спроби влади за допомогою ручного управління, в кращих традиціях радянської планової економіки нормалізувати ціни матимуть лише тимчасовий ефект. Адже замість того, аби лікувати причину хвороби, урядовці намагаються лише замаскувати симптоми.

Бездумне ігнорування владою потреб селян та фермерів протягом 20-ти років незалежності сьогодні привело до абсурдної ситуації. Країна, на території якої зосереджено 30% світових чорноземів – 42 мільйони гектарів, змушена експортувати гречку чи цукор для того, аби погасити ажіотаж населення та заповнити порожні полиці в магазинах.

Ще одна серйозна проблема сільського господарства України – дуже низька ефективність сільського господарства та наднизька продуктивність праці. Наприклад, у Польщі, Чехії, Словаччині м’ясо коштує в 1,5 рази дешевше аніж у нас. Молоко та сири коштують на 30% дешевше, ніж в Україні. Відсталість виробництва породжує дороговизну товару. А це в умовах відкритого ринку веде до неконкурентоздатності українських аграріїв.

Після вступу України до Світової організації торгівлі (СОТ), українські виробники не виживуть без підтримки держави: «Якби у нас працював державний механізм стимулювання пошуку напрямків виробництва продуктів, важливих для усього людства, а це, в першу чергу, екологічне виробництво, тоді можна говорити про якісь перспективи України на ринку СОТ. Проте, сьогодні все виглядає так, що країни Європи, застосовуючи квотування та надлишкову вартість спрямовують Україну у нішу постачальника сировини. А це небезпечний шлях для українських виробників. Вони будуть відтіснені на маргінес європейськими компаніями», –переконаний Ярослав Кардаш.

                           Не все ще втрачено?

Проте сьогодні ситуація не є критичною, природні умови та світова кон’юнктура цін дають Україні можливість таки скористати з свого унікального географічного та економічного положення у світі.

На думку Ярослава Кардаша для того, аби ситуація не переросла в критичну, потрібно, перш за все, напрацювати зрозумілу прозору аграрну політику в країні, дати економічну основу товаровиробникам і сприяти розвитку сілких територій. «Влада має сприяти у придбанні нової техніки, стимулювати екологічні методи культивування тих чи інших культур», – каже експерт.
Аграрний сектор України дуже давно очікує на своїх реформаторів, здатних реалізувати потенціал надбагатих українських земель. Такий шлях – одна з небагатьох можливостей для України реалізувати себе в жорстких конкурентних умовах посткризової світової економіки. Проте наразі селянам та фермерам залишається лише вдовольнятись залишками від розподілу державних пріоритетів фінансування.

Найкращою ілюстрацією для становища в сільському господарстві сьогодні є закинуті села, та сотні тисяч гектарів необробленої землі. Так, за даними управління Держкомзему у Львівській області, лише на Львівщині у 2010 році простоювало понад 170 тис. га ріллі. Для будь-якої європейської країни, це було б непростимою розкішшю. У нас це є нормою, яка й є відповіддю на питання про всі наші аграрні біди.

Джерело

КТО КОРМИТ УКРАИНУ?

07.03.2011  Юрій Біганський інтернет-домівка

Откопал очередную статью на весьма заезженную тему. Ценна она тем, что написана москвичем, да еще и в далеком 2004-м году. В подобных щекотливых вопросах я всегда считаю более ценными свидетельства нейтральной, незаинтересованной стороны. Как и в случае с высказываниями Тайванчика о Януковиче, приведенные ниже измышления уж никак нельзя списать на черный пиар и политическую агитацию "донбасофобов". Статья московского журналиста написана уже после победы Ющенко на выборах и задолго до второго пришествия Януковича во власть, поэтому она явно не преследует никаких корыстных интересов. Это лишь попытка найти корни распространенного в Украине заблуждения.
Привожу статью здесь полностью, ибо считаю, что она наиболее точно и бесстрастно дает ответы на давно муссируемые на украинских форумах вопросы.


                                          КТО КОРМИТ УКРАИНУ?

«Политически озабоченная» часть российского общества обескуражена итогами украинских выборов. В частности, многие никак не могут взять в толк: как же так получилось, что промышленно-развитый Восток Украины, обеспечивающий значительную часть поступлений в государственный бюджет, проиграл каким-то «западенцам», которых в последнее время модно представлять как бездельников и голодранцев, живущих исключительно на подачки ЦРУ и прочей «мировой закулисы»?

Но, однако, стоит задуматься: а КОГО, собственно, «кормит» та самая Восточная Украина? Вопрос на самом деле ключевой; наверно, ответив на него, мы сможем понять и суть украинских выборов в целом.

В качестве пищи для размышлений хочу предложить вам собственные наблюдения. Так получилось, что пару лет назад мне довелось провести довольно длительное время на Украине – и как раз в Донбассе. В качестве журналиста, помогающего одному из кандидатов в Верховную Раду. Два месяца встреч, общения с людьми…

Меня тогда поразил странный «элемент абсурдизма» в мировоззрении, с которым, как оказалось, мирно сосуществовали многие встреченные мной жители Донбасса . Я натыкался на него в разговорах "за жизнь" с самыми разными местными жителями - будь то журналисты, предприниматели и даже домохозяйки. Город шахтерский, а я человек любопытный.

Спрашиваю о шахтах:
- А что, ребята, шахты-то у вас прибыль приносят?
(смотрят как на идиота)
- Да ты что? Они ж у нас все убыточные!
- Как? Неужели все?
- А то ж! Все, все убыточные! Шахтер в забое 70 баксов в месяц получает - мыслимое дело? А потому что убыточные они.
- А! - говорю я. - А на что ж ваши шахты живут?
- Да им всем дотации из Киева выделяют. Из бюджета.
(дальше следовали, как правило, жалобы на то, что дотации маловаты, выделяются не с должной регулярностью и т.д.)
Разговариваем дальше. Как правило, разговор неминуемо выезжает на то, что Донбасс "кормит Украину".
- Да мы - говорят мне - на 25% бюджет Украины пополняем! Мы - самая прибыльная часть экономики Украины! Задолбал уже этот Киев! (на эту тему в Донбассе говорили много и с удовольствием)
- Простите, - спрашиваю я, когда мне удавалось вставить слово, - вы - это кто?
- Как кто?! Мы, шахтеры!!
- Вы?? Шахтеры?? Так у вас что, шахты прибыльные?!
- Говорят же тебе, дурила - они ВСЕ убыточные!
- Гм... Что, все на дотациях?
- Мы ж тебе говорили уже! Из Киева дотируют!
- А что – вы их прибыльными сделать не можете?
- Вот чудак-человек! Да НЕВОЗМОЖНО это. Понимаешь?! В ПРИНЦИПЕ невозможно!
- А… А почему?
- Да потому! Уж мы здесь живем – знаем!
- А-а... Но вы Киев кормите?
- А то! Да не Киев – всю Украину кормим! Ты экономические отчеты почитай! Видал – на, читай! (некоторые и вправду давали отчеты) 25% всего бюджета перечисляем!
И т.д.

Самое интересное, что сами мои собеседники – в общем-то умные, прекрасные люди – В УПОР не замечали противоречия в собственных высказываниях. Их «картина мира» почему-то казалась им абсолютно непротиворечивой. Да, шахты убыточные – а они и не могут быть прибыльными; да, шахты все на дотациях из бюджета Украины; но ЗАТО мы кормим эту самую Украину – потому что Донбасс перечисляет всей Украине огромные суммы, это каждому школьнику известно.

Можно было бы отнестись к этому как к аберрации массового сознания, подивиться странному артефакту – да и забыть о нем. А можно и поразмыслить…

Ведь все изложенное – действительно факты. Шахты Донбасса практически все дотируются из госбюджета Украины, а сам Донбасс дает львиную долю в этот самый бюджет. Как же такое может быть?

Ответ прост – кроме шахт, есть еще мощнейшая металлургия. Есть «Азовсталь» и прочие гиганты еще советской экономики, которые успешно «вступили в рынок» и продают свою сталь и изделия из нее не только в Европу, но в США. Они-то, очевидно, и платят эти самые налоги, которыми так гордятся местные жители…

Но задумаемся – а за счет чего, собственно, эти металлургические предприятия так успешны? Да уж не в последнюю очередь – за счет дешевого и качественного угля, который дают шахты Донбасса. А почему уголь так дешев? – продолжим мы свои неуместные расспросы
Да потому что шахты дотируются из госбюджета! Вот он, перед нами, во всей красе, круговорот налогов в украинской экономике: шахты поставляют уголь меткомбинатам по заведомо НИЗКИМ ценам, сами безнадежно сидя на дотациях; дотации дает украинский бюджет; сам бюджет пополняется в значительной мере за счет налогов с металлургических предприятий, которые все при этом ЧАСТНЫЕ.

Сформулируем еще проще и понятней: владельцы украинской металлургии покупают себе уголь из своих же налогов, используя украинский бюджет в качестве бессловесного посредника. Идеальная схема, которой, думаю, позавидовал бы и Абрамович!

Мы видим, что на Украине «волею судеб» возник страннейший феномен: металлургические предприятия, которые налогов практически не платят. И за счет этого (а также, безусловно, за счет нищенского существования большинства шахтеров) отменно процветающие и ПРИНОСЯЩИЕ БАСНОСЛОВНУЮ ПРИБЫЛЬ своим хозяевам.

Эта прибыль исчисляется миллиардами долларов.

И вся она зависит от благорасположения Киева.

Странный вопрос: нужен ли металлургическим магнатам Украины «чужой» Президент Ющенко?

Джерело

Свыше половины украинцев не довольны властью

09/03/2011, Сайт  Дніпродзержинська

Согласно опросу Киевского международного института социологии, 57% украинцев считают, что страна в своем развитии движется неправильным путем.

При этом 13% считают, что "дела вообще не идут", и только 13% считают, что дела идут в правильном направлении.

Как отмечает КМИС, анализ полученных данных показал, что неодобрительная оценка курса изменений в Украине связана с преимущественно негативной оценкой действий властей. Почти 53% граждан оценивают политику власти в основном или в большей степени негативно, 30% склонны оценивать эту политику как частично положительно, частично негативно, и только 14% склоняются больше к позитивной оценке, чем к негативной.

Если сравнивать с июнем прошлого года, то уровень положительных оценок действий власти среди граждан Украины упал с 48% до 14%, а уровень негативных оценок вырос с 21% до 53%. Таким образом, преимущественно позитивное отношение большинства граждан к политике власти в середине прошлого года в феврале 2011 года изменилось на преимущественно негативное.

Самые большие изменения наблюдаются в Восточном регионе, где уровень позитивных оценок политики властей сократилась с 70% до 17%, а уровень негативных - вырос с 7% до 45%.

Похожие изменения отмечаются и в Южном регионе, где количество довольных политикой властей сократилась с 68% до 18%, а число недовольных действиями властей выросло с 11% до 45%.

Опрос КМИС проводился 9-18 февраля, в его рамках социологи опросили 2040 респондентов, проживающих во всех областях, в возрасте от 18 лет.

Подробности
По материалам: Корреспондент

Джерело

І знову в нас, як не в людей

Юзьо Обсерватор

                                   Львівські Обсервації 

Бр-р-р! Зимно. І чого у нас, як не в людей? Усі революції під зиму? Нє, щоб навесні, коли сонечко сяє, пташки співають, душа радіє. А ще краще влітку, коли весь наш, з дозволу сказати, політичний бомонд готується дупи гріти на Багамах. Ото взяти і зіпсувати йому ці плани всенародними майданами.

А той бомонд, я вам скажу, тупенький у нас. Воно ж і далі думає, що всі акції протесту проплачені, апельцини наколоті, а валянки американські. Тому знову чуємо, що люди на Майдані стоять за 200 грн. І вирішила влада для народу добре зробити: перекрила виїзд з міст і в’їзд до Києва. Ну, щоб люди за свої 200 грн. не перемерзли. Добра така влада. І дурненька. Бо забула, чим це все закінчилося п’ять років тому. 

Тепер почали тихенько перекуповувати верхівку мітингувальників, аби ті не ставили політичних вимог і йшли на компроміс. Але й це їм не вдалося. Хотіли пересварити мітингувальників із бюджетниками, але й тут пшик. Особливо після того, як всім стало відомо, що Черкаський Деревообробний комбінат заборгував Пенсійному фонду 2 мільйони 529 тисяч грн. А власник цього комбінату голова Держкомпідприємництва Мішаня Бродскій. Той самий, що так натхненно триндів нам про злиденну пенсію «бабушек і дєдушек». А всю провину покладав на тих, котрі єдиний податок платять.

І ніякий суд Мішані не страшний. Бо наш суд найгуманніший суд на світі. Якщо Алєксандр Єфремов повідомляє про те, що Конституційний суд України підтримав подання депутатів про необхідність проведення парламентських виборів у жовтні 2012 р. за 12 годин до того, як сам Суд обнародував своє рішення, то тут питань нема. Тут можна тільки подивуватися, яким пророчим даром наділений Єфремов!

                           Найвільніший з вільних

Ну, нарешті я вже знаю, чому ми не можемо бути вільними. Татусько у Брюсселі відкрив мені очі. «Людина, – сказав він, – вільна тоді, коли вона не бідна». Ну, а оскільки ми всі, окрім декого, бідні, то нам вєк свободи нє відать. Зуб даю.

А містичні знаки навіть у Брюсселі переслідують нашого Татуська. Цього разу обвалився з трибуни баннер з символікою Євросоюзу…

А ще я тішуся, що наш президент крутіший за їхніх. Бо такого гвинтокрила за $17 млн. ніхто не має. Так і хочеться написати: ніц собі не шкодуйте, Вікторе Федоровичу, за наші гроші. Бо гроші – то набувне. А другого такого лідера у нас вже ніколи не буде…

                           Коли таємне стає явним

От просте питання: з кого повинна складається влада тієї чи іншої держави? З представників народу, нє? Свята правда, але питання в тому, про який народ йдеться. Бо влада у нас складається переважно з представників сусіднього народу. Ба навіть з конкретних висуванців цього ж таки народу.

Коли я довідався, що Табачніка «настоятєльно» рекомендував атєц Русского Міра Кіріл Гундяєв, я не дуже й дивувався. А що? Нормальна пропозиція для втілення прадавньої кремлівської мрії: об’єдєніть і поглотіть. То чи міг Татусько не послухатися свого духовного отця?

Але жиби наш ас СБУ таваріщ Харашковскій був теж креатурою Кремля – цього я не міг сприйняти. То й що, що він займав у Росії пост президента Evraz Group S. A., який об’єднує капітали Абрамова, Абрамовича та інших таких самих? Мало де чиї гроші лежать. І що з того, що з усіма ними Пуцін не раз водочку попивав і сільодочкою закусював?

Нє, ну звичайно, якби ФБР або ЦРУ раптом очолив який-небудь Абдурахман, що володіє в Пакистані концерном і був би вась-вась із пакистанським президентом, то там би вся Америка на вуха стала. Але не ми.

А якби там почули, що начальник ФБР або ЦРУ влаштував сабантуй у Брюсселі для депутатів Європарламенту у супер-дорогому ресторані La Maison du Cygn? Та там платники податків взяли би штурмом штаб-квартиру ФБР або ЦРУ, винесли того начальника і запхали б його рилом в тово-во.

А ми нє. За наші гроші ті піцики есбеушні п’ють, гуляють і ще нам писки затуляють. А чому? Бо всі ми вийшли зі совка, але совок з нас не вийшов. Азійське застілля і досі вважається важливою передумовою будь-якого сходняка – чи то бандитського, чи есбеушного.

А тут чую – у Києві мають з’явитися магазинчики «для бідних». От цікаво, чи можна буде там купити за доступною ціною те, чим закусювали гості голови СБУ?

                          Епоха бенкендорфів

Але що там казати – життя таки покращується. Корупція у вищих навчальних закладах сама собою зникне. Тут уже природа постаралася. У 2011 р. в Україні буде рекордно низька кількість випускників: з 392 тис. у цьому році їхня кількість спаде до 192 тис. Так що скоро чиновники і викладачі змушені будуть теж вийти на мітинг, бо жити на одну платню тяжко.

А так між нами, то на дідька тота вища освіта, якщо диплом можна купити, як то зробило півтора десятка чиновників, про яких нам відомо? Або поступити до внз і на заняття не ходити, як то роблять усі чиновники, а потім лише прийти і отримати диплом. А можна і взагалі кар’єру зробити, будучи анальфабетом. Як Валід Арфуш. Де ще в якій країні віце-президентом Національної телерадіокомпанії міг би стати мало того, що араб, то ще й людина без освіти?
Дуд-дубом, а НТК без нього ніяк не обійдеться. Як і без його безпосереднього начальника Бенкендорфа. Чи думав колись Шевченко, що ми і через півтора сотні літ будемо при Бенкендорфі жити?

А знаєте чим займався тамтой Бенкедорф, котрий жив у 1781– 1844 роках? Придушував декабристів, слідкував за Пушкіном, а ще, як подає енциклопедія, «виступав за пом’якшення державної політики стосовно євреїв». Я от дивлюся, які нові обличчя прийшли на Перший національний канал і думаю: яка дивовижна спадкоємність поколінь!

                             На розпутті

Безробітний Юрій Луценко шукає роботу. І то неабияку, а освітянську з платнею в 5 тисяч грн. «Вважаю себе, – мовляв, – спеціалістом в системі безпеки, підготовки законів. Маю непогані знання в галузі історії, журналістики, досвід управління».

От де-де, а ще в освітянських сферах наш Юрась не був помічений. Та й куди з таким послужним списком? У який внз? І що там робити без учених ступенів? Лаборантом працювати? Хоча можна ще в школу піти, або в дитячий садок. Але там платня в 5 тисяч грн. – це тільки мрія. Та й у внз без наукового ступеня ніхто стільки не дасть. Залишається хіба податися послом до Німеччини. Тим більше, що зв’язки уже налагоджені.

                             Ото цурис!

Поїхав Нікалай Азаров на свою істарічєскую родіну в Калугу і провідав рідну школу. Ну, там хутенько до його приїзду організували персональний стенд. Мовляв, ось які визначні сини Росії вчилися у нас. Азарич підходе, мружить одне око, мружить друге і повідомляє: «А єто нє я!»
«Ну как же-с! Ну как же-с! Да вот же ж – Нікалай Азаров!»

«А у мєня тагда другая фамілія била».

І то ж треба! У тій школі якийсь єнший Нікалай Азаров учився. А воно ж, оте ніби наше, не Азаров було, а Пахло. І мусило поміняти, бо з таким прізвищем хіба в кабінет міністрів попреш? Тільки в організоване злочинне угрупування. Що, в принципі, на одно виходить.

Але то таке, з ким не буває. А от вітання, яке калузькі дітки нашкробали Азаричу, вартує увічнення: «Желаем стать премьер-министром России». Ну, це ж треба, які розумні ці дітки! Як геніально відчули мрію усіх українців.

                             Йой страх!

О, скоро будемо мали свій готель з привидами. Ну, та певно! Львову давно вже пора доганяти Лондон за кількістю духів. А ми ще відстаємо. А тепер буде відразу два готелі з привидами, їден на Цитаделі, а другий на Наливайка. Бо обидва на кістках.

Історики кажуть, що на Наливайка вже не раз збиралися щось будувати, але щойно дізнавалися про те, що тут був цвинтар, резигнували. Бо нащо, жиби там щось по ночах кістками торохтіло і пугукало? Але голова Галицької райадміністрації Ірина Маруняк твердо стоїть на своїй позиції: «У мене нема такої інформації». І фертик.

Як то файно бути матолком! Досить сказати, жи не маєш такої інформації і можеш собі робити, що хочеш. Але інформацію можна знайти в книжках про старий Львів. Ну, не щодня ж Марініну читати, нє?

А жи на кістках будувати, то лихий знак, знаємо з трагічних випадків на Цитаделі. Тільки що нашим нуворишам! Вони і по кістках, і по трупах підуть.

Джерело

Невиконані заповіти Кобзаря

9.03.2011.  "Народний оглядач"

9 березня в день народження Тараса Шевченка на славнозвісній Львівській клумбі Львівська крайова організація Української Республіканської партії провела акцію «Невиконані заповіти Кобзаря». Активісти партії виставили напоказ символічних дев’ять плакатів з віршами Шевченка, перев’язавши їх синьо-жовтими та червоно-чорними стрічками.

Плакати поділялись на три групи. Перша – стан соціального та національного гноблення в Україні. Друга – хто в цьому винен? Третя – що робити? Великими літерами на плакатах видрукувані фрагменти поезій Кобзаря, а нижче – написані від руки коментарі республіканців стосовно сучасного становища українства.

Перед громадою та представниками ЗМІ виступили заступник голови УРП Ростислав Новоженець, голова Львівської крайової організації УРП Тарас Бучковський, голова секретаріату ЛКО УРП Роман Семчишин та інші.

Всі виступаючі наголошували на тому, що поезії Шевченка сьогодні піддаються своєрідній цензурі. Публічно виголошуються лише ті з них, де немає різких оцінок чи закликів до радикальних дій. От і цього разу у момент акції влада зорганізувала біля пам’ятника Тарасу Шевченку, що поруч, перманентний концерт, де на весь центр Львова транслювали пісні Кобзаря на зразок «хлюпочуться качаточка поміж осокою». У той час як доречніше було б згадати шевченкове «степи мої запродані жидові, німоті, сини мої на чужині, на чужій роботі…». Проте, перекричати солістів було важко.

Зокрема, Р.Новоженець сказав, що Шевченко нині, як ніколи, актуальний. Його поезії немов би сьогодні писані. Важливо не лише один раз на рік декламувати Шевченка, але і намагатись його почути. Бо його слова – це слова істини, які промовляють лише пророки. А чого вчив нас великий Кобзар? Передусім, наш священний обов’язок - виконати його заповіт: «І вражою злою кров’ю волю окропіте!»… Не почули Тараса у 1991-му році, коли проголошували Незалежність України, і біля керма в державі залишилися комуністи, кагебісти і вся інша шовіністична нечисть. Вже не секрет, що нині Україною керує клан національних меншин, де немає жодного етнічного українця. Це нащадки тих, хто чинив репресії, голодомори, втягував нас у війни за чужі інтереси…

Виставка плакатів закінчується промовистими словами Шевченка: «А щоб збудить хиренну волю, треба миром, громадою обух сталить»… Республіканці це розцінюють як необхідність національної революції в Україні.

Прес-служба ЛКО УРП

Джерело 

Україна залишилася за межею бідності

04.03.2011 Обозреватель Українською

Комплексна програма по подоланню бідності в Україні не виконана. Про це повідомили в прес-службі Рахункової палати.

У відомстві нагадали, що в 2000 році Україна приєдналася до Декларації тисячоліття ООН, однією з цілей якої є викорінювання бідності й голоду в світі. У наступному році були затверджені Стратегія подолання бідності й Комплексна програма забезпечення її реалізації на 2002-2009 роки.

Останній етап реалізації Комплексної програми завершений в 2009 році. Рахункова палата провела аналіз її виконання, і результати засвідчили, що завдання програми не виконане, стратегічні напрямки не досягнуті. На всіх етапах дії Комплексної програми визначені в ній показники рівня бідності жодного разу не були досягнуті.

Рівень бідності в 2009 році становив 26,4%, перевищивши визначений Стратегією прогноз на 4,9%. Кожен з восьми громадян країни в 2009 році потрапив у категорію крайньої бідності — її рівень становив 13%. Передбачене до 2010 року скорочення рівня бідності до 21,5% і рівня крайньої бідності до 3% не відбулося, констатували в Рахунковій палаті.

Одним з головних стратегічних напрямків Комплексної програми було збільшення доходів від трудової діяльності. Однак, як показав аналіз, фактично має місце тенденція до зменшення частки заробітної плати в структурі доходів населення, тоді як частка соціальної допомоги та інших поточних трансфертів росте.

В 2009 році розмір реальної заробітної плати скоротився на 9,2%, у порівнянні з 2008-м, і фактично впав до рівня 1999 року.

Не досягнуті цілі впровадження Єдиної тарифної сітки, прийняті протягом 2009 року й першого півріччя 2010 року урядові рішення призвели в бюджетній сфері до руйнування тарифної системи й «зрівнялівки» в оплаті праці.

Експерти Рахункової палати відзначають, що прожитковий мінімум, який є критерієм формування рівня оплати праці й соціальних виплат, досі визначається на підставі наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг, затверджених урядом ще в 2000 році. Разом із цим, на тлі росту споживчих цін в 2000-2009 роках в 2,3 разу, прожитковий мінімум виріс лише в 1,9 разу. Занижений розмір прожиткового мінімуму фактично призводить до заниження пенсій, зарплат, соцдопомог малозабезпеченим верствам населення і зменшенню реальних доходів українців.

Також експерти відомства констатують, що був провалений ще один напрямок Комплексної програми — забезпечення соціальним житлом соціально незахищених верств населення. МінЖКГ не забезпечило в 2009 році виконання заходів Стратегії по створенню умов для формування житлового фонду соціального призначення й забезпечення житлом громадян, що мають право на таке житло. За час реалізації Комплексної програми розробка проекту закону про затвердження Загальнодержавної програми розвитку соціального житла не завершена, робота над документом відновлена лише в 2010 році.

Стратегічні завдання по подоланню бідності не виконувалися також місцевими органами влади, що призвело до значного зростання показників бідності населення сіл і малих міст. В 2009 році бідність поглибилася в 11 областях України. Оцінку в 40% перейшли чотири області: Волинська, Кіровоградська, Сумська й Херсонська, у двох останніх за межею бідності живе майже половина населення.

Колегія Рахункової палати вважає, що в найкоротший термін влада повинна затвердити Загальнодержавну програму подолання й запобігання бідності в Україні, Загальнодержавну програму зайнятості населення й Загальнодержавну програму розвитку соціального житла, інформують Відомості.

Джерело

Самозахист по-українськи — 2. Харківський досвід

самозахист

В селі Просяне Нововодолазького району, що на Харківщині, до часу жив-не тужив такий собі тракторист Михайло Жиденко. Зі слів односельців — чолов'яга скромний, мирний, роботящий, малопитущий. І якось трапилась у нього межова суперечка із сусідкою. Остання, ж замість того, аби вирішити ту проблему якось полюбовно, вирішила натиснути на сусіда. Поскаржилась синові, а той, в свою чергу, приватним чином попрохав допомогти у вирішенні цієї не вартої виїденого яйця справи знайомих ментів, які, до того ж, були із іншого району.

І от одного похмурого листопадового дня 2006 року двійця бравих борців із злочинністю, вдягнених у цивільне, за свідченням очевидців, явно напідпитку, та ще й без відповідних документів, завітали на подвір'я до Жиденка розрулювати міжсусідську суперечку. Правда, виконувати свою миротворчу місію вони почали у досить дивний і агресивний спосіб.

Далі в мене питання на засипку. Що має зробити нормальний чолов'яга, якщо до нього в обійстя увірвуться незвані малознайомі «гості», образять і навіть підіймуть руку на його дружину, а потім накинуться на нього самого? Правильно! Нормальний чолов'яга ухопить, що під руку навернеться, і викине супостатів геть із подвір'я, а якщо ті будуть пручатися — просто зведе їх на нуль. Приблизно саме так і вчинив Михайло Жиденко. А під руку йому навернулась двостволка…

Не відрекомендувавшись і не пред'явивши документів, парочка ментів спочатку обматюкали дружину Михайла Любов Головко і, відштовхнувши її в бік, взялась мотузити господаря, поваливши останнього на землю. Люба ще раз спробувала втрутитися. Захищаючи чоловіка, вона накинулась на невідомих, як вона гадала з їх поведінки, бандитів зі спини. Ті на мить покинули Михайла і заходились бити жінку. Ну, а поки менти розбирались із настирною дружиною, її чоловік встиг заскочити до хати і озброїтися рушницею.

Михайло недвозначно попередив незнайомців, що якщо ті не заберуться геть — стрілятиме на ураження. Але запалу підпилих нападників це не остудило, і вони із криками «Кишка тонка!» кинулись до Михайла. Пролунали постріли. В результаті один із міліціянтів втік, а іншого — старшину Харківського райвідділу Віталія Сидоренка — виносили із двору вперед ногами.

Ця справа відразу ж завдяки ЗМІ набула гучного розголосу. Але попри це, попри значну увагу до її розвитку з боку громадськості, попри те, що долею Жиденка перейнялась низка правозахисних організацій, навіть представники останніх від початку не дуже вірили у справедливість суду і в те, що для Михайла все завершиться більш-менш благополучно. Наприклад, відома харківська правозахисниця Людмила Клочко песимістично пророкувала, що Жиденко може загриміти на нари років так на 15-ть, якщо не по-життєво. Не менш песимістичні перспективи малював в той час ще один відомий харківський правозахисник Євген Захаров.

Але попри ці пророкування, через два роки судової тяганини спочатку Харківський обласний апеляційний суд повністю виправдав Михайла Жиденка, а ВС України це рішення залишив у силі.

Як ви вважаєте, чому в країні суцільного судово-ментівського свавілля та ще й в місті, яке набуло слави ментівської столиці, таке могло трапитися? Мо' ЗМІ свою роль зіграли, мо' широка громадськість тиск на суд чинила, а мо' правозахисники і вправні адвокати розстаралися? Ну, не без того…

Але найголовніше, що вплинуло на рішення суду — як згодом зазначали і сам Михайло Жиденко, і багато хто із безпосередніх учасників судового процесу — це була підтримка його односельців. І справа навіть не в тому, що обурені поселяни, згуртувавшись на захист свого земляка, влаштували декілька стихійних мітингів в самому селі Просяне включно із перекриттям найближчої дороги, і не лише в тому, що вони влаштовували декілька гучних протестних пікетів побіля місцевої облдержадміністрації, облсуду і навіть їздили до ВС України, а в тому, що на кожне судове засідання односельці Жиденка ходили як на роботу — кидали всі справи і їхали підтримати свого земляка у Харків. І так понад два роки…

При цьому представникам влади та правоохоронних органів недвозначно було дано зрозуміти, що якщо суд не винесе щодо Жиденка справедливого вердикту, окреме село Просяне може бути оголошеним зоною забороненою для відвідин його будь-якими правоохоронцями. До речі, декілька тижнів після цього випадку навіть представники прокуратури, не кажучи вже за міліціянтів, боялися поткнутися в село задля проведення необхідних у цьому випадку слідчих дій.

Зрозуміло, якщо проаналізувати всю цю історію в сенсі технології самоорганізації, то вона знову, як і минулого разу, чудовим чином відповідатиме Чотирьом Золотим Принципам Нестора Махна. Але сьогодні не про це, а трохи про інше.

Односельці Жиденка усвідомили одну просту істину: сьогодні бузувіри прийшли до твого сусіда, а завтра можуть прийти і до тебе. І аби цього не трапилось, сусіда треба захищати сьогодні. І захищати до останнього, як себе самого. А ще краще захищати гуртом, бо, як відомо, колективний спротив завжди був ефективнішим за індивідуальний.

Ну, а ще згадана та інші подібні історії корисні своїм досвідом та прикладом для інших, що можна і ось так: не мовчки похнюпивши голову та тихо підбираючи криваві соплі, а з носака по носопирці у відповідь зайді, а то й і від пуза віялом.

Але про силу прикладу якось іншого разу…

Валерій Семиволос, вільний журналіст,

Харківська обл., село Губарівка,

Товариство «Малого Кола»

Джерело: Блог Олександра Білецького

Україна повертатиме зовнішній борг власною територією

Екс-голова Держфінпослуг Віктор Суслов вважає, що Україна зможе розрахуватися із зовнішнім боргом тільки землею.

“Треба зрозуміти, що продаж наших сільськогосподарських земель – це єдиний спосіб для України розрахуватися з своїми зовнішніми боргами і очевидно, що таке рішення в 2011 році буде прийнято, повинен створитися ринок землі. Очевидно, що на цей ринок будуть допущені іноземні покупці”, – зазначив Суслов, нагадавши,  що зовнішній борг України становить $43,7 млрд.

Україна набрала стільки боргів, що дійшла до межі. Про це раніше заявив глава Держкомітету з питань регуляторної політики й підприємництва Михайло Бродський.

Як повідомляв раніше DELFI колишній очільник Мінфіну Віктор Пинзеник, уряд збільшить зовнішній борг впродовж двох років на 313 млрд. грн.

А як ви думаєте, з якого регіону може початися продаж території України?

Джерело: DELFI.ua

Принцип забороненого плоду

04.03.2011  Ф.Крюгер



Часи написання розлогих текстів відходять в минуле. Актуальними стають інструкції та директиви.

Інтрига ситуації в Україні носить природній характер. Чим сильніше пружина стискається, тим потужніше і швидше випрямляється. Дія породжує протидію. Революція породжує контрреволюцію. Тиск феодалів породжує протидію активної частини трудового населення. Відсутність протидії в умовах України обумовлена генетичною виснаженістю корінного етносу, який відчув на собі протягом ХХ століття селекцію двома світовими війнами, голодом 1921-22/1946-47 років, геноцидом 1932-33 років, за які жоден з організаторів та виконавців не був покараний. З останнього факту, цілком можливо, будуть зроблені відповідні практичні висновки.

Тривалість генетичного виснаження обумовлена фактором часу. Феодальні нащадки організаторів та виконавців злочинів проти трудового народу України, не відчуваючи належного спротиву, збільшують градус тиску, адже лише методом активізації економічно-психологічного виснаження в карально-репресивному режимі зберігається тотальний суспільний контроль. Інформаційне зомбування генетично і морально виснаженого населення покликане унеможливити його спротив. Циклічність інтервалів між спалахами корегується при цьому волею Всевишнього.

Підставами грандіозних змін стають навіть побутові причини. Погана поведінка дрібного елітного хама Чаплинського породила феєрію під назвою Хмельниччина. Хто дасть гарантію, що завтра вкотре витримають наругу нерви  викинутого феодалом на вулицю сталевара, тероризованого бандою чергового лозинського селянина чи втомленого від зневіри безквартирного офіцера? Історія констатує доконаний факт – ніхто такої гарантії дати не може. Є чаплинські-лозинські – є хмельницькі-залізняки. Нічого дивного в тому, що феодальний кагал чаплинських-лозинських прагне морально і фізично ліквідувати потенційних хмельницьких і залізняків, немає. Більше того – це нормально, адже феодальне поголів’я має посилений інстинкт самозбереження з огляду на бажання скористатися награбованими матеріальними благами за період  власного фізичного існування.

Розуміння природи речей привносить елемент байдужості. Проте байдужість багатогранна, і далеко не завжди статична. Пекельний коктейль ненависті, огиди і байдужості як наслідок непопулярних реформ. І побутовий конфлікт, що здатен, як свідчить наша історія, породити цунамі. Бо непопулярні реформи не потрібні – потрібні реформи популярні. Непопулярними реформами окупанти називали Голодомор.

Новий феодалізм базується на крадіжках в особливо великих розмірах. Процес розкрадання започаткований т.зв. «перестройкой», ініціатором якої була Комуністична партія на чолі зі своїм Генеральним секретарем М.Горбачовим. Хто і якими каналами підкинув цю ідею комуністам не суттєво, проте на слід пошуків вказують і профінансований запломбований вагон ліваків-екстремістів навесні 1917 року, і етнічна одноманітність керівних органів лівоекстремістських політичних партій, і оперативне перевтілення партійно-комсомольського активу на недоторканих банкірів-депутатів. Хіба не цікаво дізнатися, де і ким нині працюють онуки кагановічєй-хатаєвічєй? І на якій, власне, підставі? Коріння нового феодалізму – буржуазно-комуністична єресь нащадків, посібників та поплічників організаторів і виконавців Голодомору. Це ключовий момент того, що відбувається.

Нові феодали розуміють – контроль над минулим дозволяє контролювати сьогодення. З цієї причини  ліквідований національний кінематограф і загнана в гетто українська книжка. Художні фільми про героїчне минуле українського народу за визначенням становлять небезпеку для нових феодалів, адже являють собою пряму аналогію, стаючи таким чином керівництвом до дії. Остаточне вирішення хазарського питання Святославом, Хмельниччина, Коліївщина, боротьба за самостійність у ХХ столітті – всі ці актуальні теми є табу для залишків кіновиробництва, штучно спрямованих в бік серіальної обслуги. Історія України заборонена. Заборонена історія України – заборонений плід, що має властивість притягувати. Очевидний попит втомленого бидлогламуром суспільства на праву справу сигналізує – з кожним днем термін, відведений провидінням на генетичну реабілітацію корінного народу, спливає.  Процес неминуче наближається до логічного завершення, що стане стартом швидкого – бо позбавленого нікому не потрібних інтелектуальних розмірковувань - повернення до витоків. Все очевидно, і це добре, бо економить час.

Тому і не потрібна революція. Революція – руйнація. Революція – це те, чим займаються нові феодали, руйнуючи ландшафтні старожитності з метою побудови спа-салонів і суші-барів. Різниці між революційними бланками-бронштейнами та їхніми нащадками, поплічниками і посібниками немає. Як ті, так і інші байдикували на гламурних закордонних курортах, а народ в цей час працював і воював.

 Термінологія карбує реальність. Революція – ліберальний проект. Натомість правий – від слова «правильний», а не від розташування лавок в конвенті наприкінці ХVIII століття. На кожен напад є самозахист, на кожну революцію – контрреволюція. Трудовому народу  потрібна хороша зарплата, цікава праця, повернення до великодержавного статусу Київської Русі як відновленої ядерної держави, домашній затишок і яскраві радісні видовища, базовані на збереженні расово-культурної ідентичності свого роду. Хто проти? Феодали та їхня агентура. Тому, в принципі, персональна  ідентифікація феодалів, які розікрали землю, ліси, лани, санаторії, дитячі табори відпочинку, пляжі, озера і мальовничі галявини, не обов’язкова. Персональна відповідальність = колективна відповідальність. Часи написання розлогих текстів відходять в минуле. Актуальними стають інструкції та директиви.

Джерело: Блог Олександра Білецького

Де нам взяти НАШУ країну?

25.02.2011  kievljanin

«- Мене викинули з Луна-парку?! Ну і до чорта!
Я збудую власний Луна-парк!
З блекджеком та шльондрами!»
(Робот Бендер у мультфільмі «Футурама»)

Почну з очевидного: ми живемо У ЧУЖІЙ ДЕРЖАВІ. Чужій державі, яка за якимось бісом розташувалась НА НАШІЙ ЗЕМЛІ. Цю державу можна оцінювати трохи краще чи трохи гірше, залежно від критеріїв оцінки та ступеню поблажливості, але одне поза сумнівом: вона НЕ НАША.

Не очевидно? Спитаймо пересічного співвітчизника: наскільки персонально він впливає на ухвалення законів, за якими йому доводиться жити? Наскільки впливає на рішення президента, парламенту, уряду? Наскільки відчуває себе за них відповідальним? Наскільки довіряє будь-якому органу влади? Правоохоронним органам? Судам? Місцевим радам та міським адміністраціям? В якій мірі він розпоряджається витратами власних податків? Зрештою, кого він більше боїться – бандитів чи правоохоронців? Гадаю, ні в кого нема сумнівів щодо відповідей, які ми почуємо від абсолютної більшості українців. Ці відповіді не різнитимуться у Севастополі та Львові, Одесі та Житомирі, Києві та Донецьку, Харкові та найменшому гуцульському селищі.

Отож, на всьому просторі «від Сяну до Дону» бачимо таке ставлення громадян до номінально своєї держави, яке зазвичай формується лише під окупацією. Це ставлення об’єднує між собою україномовних та російськомовних, православних та католиків, пенсіонерів та студентів, навіть багатих та бідних (можливо, за винятком крихітної купки над-багатих – не знаю, не часто спілкуюсь:-). Це ставлення було незмінним при Кравчуку та при Кучмі; під час Майдану трохи похитнулось, але за п’ять років правління «помаранчевих» відтворилось та десятикратно посилилось; і зрештою за останній рік стало чимось остаточно незаперечним.

Доводиться констатувати факт: за двадцять років незалежності ми (ми всі – кияни та галичани, кримчани та «данєцкіє», «помаранчеві» та «сині» разом з «червоними» та «зеленими») так і не спромоглися побудувати СВОЮ державу.

Не спромоглися. БО НАВІТЬ НЕ ПРОБУВАЛИ.

У далекому 91-му ми наївно вирішили, що після розвалу «совка» у його окремому уламку незрозумілим добрим дивом виросте наша держава. Виросте шляхом магічної трансформації завідомо прогнилих структур радянської влади. Виросте без наших зусиль. Без спільної рефлексії щодо того, у якій власне державі ми б хотіли жити. Без усвідомлення того, яку ціну кожний з нас готовий платити за створення та функціонування такої держави. Без нового Суспільного Договору, який би легітимізував цю державу. Без ухвалення НАМИ, всім суспільством чи принаймні його переважною більшістю, нових основ права. Без заснування «з нуля», знизу нових структур державного управління, які б сприймались нами як СВОЇ і відповідали б за свої дії перед НАМИ.

Ми согрішили одним із семи смертних гріхів - лінощами. Наш злочин – не дія, а бездіяльність. У 91-му ми вийшли на референдум, ствердили незалежність України рекордними 92 процентами голосів, і радісно розійшлися по домівках, залишивши країну партпрацівникам та гебістам. У 2004-му ми за давньою київською традицією вийшли на віче, скинули одного князя, вигукнули на князювання іншого, і знову радісно розбрелися. Наше покарання за ці гріхи – відчуження громадян від країни та держави, тотальна зневага до законів та корупція. Нинішній режим – не хвороба, а лише симптом. Але такий симптом, за появою якого вже недалеко до летального завершення двадцятилітнього перебігу хвороби.

То де ж нам взяти СВОЮ Україну?

Нема нічого простіше. Її треба ЗРОБИТИ САМИМ. Самотужки. Власноруч. Хенд мейд, блін.

Історія дає нам на це унікальний шанс.

Моральна легітимність правлячого режиму у очах абсолютної більшості громадян впала нижче нульової відмітки - після силової зміни Конституції, фальсифікованих місцевих виборів та ухвалення податкового кодексу.

Ця моральна нелегітимність режиму та його антинародний, внутрішньо-окупаційний характер вперше в історії приблизно однаково усвідомлюється на Заході та Сході, у Центрі та на Півдні. Маємо шанс нарешті оминути загрозу розколу країни - ту саму загрозу, грою на роздуванні якої впродовж останніх двадцяти років правлячим кланам вдавалося зупинити всі серйозні спроби суспільних реформ.

Щодо правової легітимності я вже писав, режим через тупість та самовпевненість сам добровільно від неї відмовився, і фактично легітимізував будь-які наші дії, які матимуть достатню суспільну підтримку.

Моральна легітимність так званої «парламентської опозиції» не набагато вища за легітимність режиму; навіть на нинішньому рівні вона тримається лише за рахунок недолугих спроб режиму репресувати окремих опозиціонерів. Добре це чи погано? Як на мене, дуже добре, оскільки нинішня «парламентська опозиція» вповні інтегрована у прогнилу постсовкову систему, і принципово нічим не відрізняється від правлячого режиму; порівняно дещо менше нахабство, ще більшу нездатність виконувати власні обіцянки, та тональність риторики я при всьому бажанні не можу вважати ПРИНЦИПОВИМИ відмінностями. Здається, ми нарешті маємо шанс не потрапити у пастку «фальшивої дилеми», коли замість визначення долі країни та принципових засад побудови держави ми дозволимо дурити себе перетягуванням мотузки між режимом та ЦІЄЮ опозицією (до чого нас старанно штовхають обидві сторони, однаково зацікавлені у збереженні існуючої системи).

Отже, режим – зло очевидне, «опозиція» – всього лише трохи меншеньке зло. То що ж його робити?

Як на мене – забути і про режим, і про «опозицію». Залишити їх разом борсатись у ЇХНІЙ системі. А самим заходитись будувати НАШУ державу.

На початку 21 століття нам доведеться пройти шлях, пройдений США та Францією у 18 столітті – шлях заснування держави знизу, через активний виступ громадян та Суспільний Договір. Краще пізно, аніж ніколи.

Нашим головним інструментом на цьому шляху має стати РЕФЕРЕНДУМ.

Йдеться не про референдум щодо «негайних перевиборів всіх», до якого закликають зараз наші «опозиціонери» - ті самі, які своїм попереднім п’ятирічним правлінням довели країну до Януковича. Такий референдум не лише не дасть позитивного результату, а навпаки – в разі успіху він став би національною катастрофою. Швидше за все, в разі проведення виборів зараз, ПР отримала б у своє повне розпорядження парламент так само легко, як отримала нещодавно місцеві ради. Але чи не гіршим був би фантастичний варіант, при якому на цих виборах незначну перевагу таки отримала б нинішня «опозиція». Зберегти існуючу систему, погодившись на чергову перетасовку тих самих фігур («янучари» – назад до комфортної парламентської опозиції, «юліанці» та «кролікі» - із запасної лави на ігрове поле, всі чиновники нижче першого рангу і половина першорангових сидять у тих самих кріслах, всі корупційні схеми без змін, держава так само далека від народу, закони так само не працюють, дежа вю п’яти попередніх втрачених років…) – означатиме втратити унікальний історичний шанс, який може повторитися дуже нескоро. Так, в разі повернення до влади нинішньої «опозиції» не буде найгірших проявів нинішнього режиму на кшталт відвертих політичних репресій та «табачних» демаршів, влада трохи пом’якшить податковий прес (без зміни суті фіскальної системи), і законсервує існуючий стан щонайменше на десятиліття. За цей час народ остаточно втратить будь-який моральний та психологічний зв'язок із своєю державою, дотримуватись законів стане остаточно «немодним», все молоде, талановите та здатне працювати роз’їдеться за кордон; ця держава, уособлена лише чиновним апаратом та олігархічними кланами, з нетерпінням чекатиме, хто з міжнародних гравців виявиться достатньо спритним, аби за безцінь взяти її у управління; якщо ж таких гравців виявиться одночасно декілька – легко розвалиться на фрагменти, як це сталося з Сомалі.

Референдуми як єдина пряма форма народного волевияву мають стати не допоміжним інструментом в межах існуючої збанкрутілої політичної системи, а головним інструментом побудови принципово нової політичної системи, створеної нами «з чистого листа».

Ми маємо повністю унезалежнитись від існуючої псевдодержави, її законодавства, існуючого політикуму. І не затруднювати собі життя проблемами легітимації своїх дій та своєї майбутньої держави у межах існуючої політико-правової системи.

Я не пропоную ЛАМАТИ існуючу систему. Я пропоную ЗАБУТИ про неї, ІГНОРУВАТИ її, і створювати СВОЮ так, наче старої просто не існує.

Як це має виглядати в реальному житті? І з чого цей процес починати?

Почнемо з відносно простого і зрозумілого для більшої частини суспільства. Нам не подобається азаровський податковий кодекс? Він унеможливлює нормальний розвиток економіки для всієї країни, та безпосередньо підприємницьку діяльність багатьох з нас? Ну то і чорт з ним! Він ухвалений нелегітимним органом влади; при тому ухвалений з порушеннями навіть «їхніх» процедур. Він порушує до біса наших прав навіть у межах їхньої «легітимної» правової системи. Ми не брали на себе, а отже і не маємо, жодного морального чи правового зобов’язання його дотримувати. Повний ігнор і невиконання. Але ж держава не може існувати без податків? Правильно! Залишимо без податків ЇХНЮ державу, і чесно сплатимо наші податки СВОЇЙ державі. Послідовність дій виглядає приблизно так:

1. Збираємо у регіонах юридично не формалізовані, але достатньо представницькі з моральної точки зору форуми громадян, які делегують обраних представників на загальнонаціональне зібрання з метою розробки податкового законодавства. До речі, цілий кодекс тут зовсім не потрібний, у більшості нормальних держав податки регулюються одним невеликим і дуже прозорим за змістом законом. Який правовий статус подібного зібрання? Ніякий, просто група авторитетних у суспільстві людей зібралась порадитись із наболілого суспільного питання. Формально вони поки що не представляють нікого, окрім самих себе. Важливо, щоб ці люди відповідали декільком умовам, а саме:

- були морально авторитетними бодай для окремих середовищ та прошарків суспільства, мали відповідну професійну репутацію у своїх сферах;

- не викликали повного несприйняття у інших середовищах та прошарках, тобто щоб їхня участь у зібранні не робила будь-які ухвалені там рішення автоматично неприйнятними для будь-якої значної частини суспільства;

- не були жодним чином задіяними у владі (бажано не лише нинішній, але так само і у попередній, хоча можливі поодинокі індивідуальні винятки), будь-яких корупційних схемах (ця вимога є абсолютною, бо наявність бодай одної людини з темним минулим автоматично анулює весь потенційний моральний авторитет всього зібрання), та скомпрометованих політичних проектах;
- вміли домовлятись між собою, шукати компроміси, та були готові не лише аргументувати свою особисту позицію, але і відстоювати (як свою власну) ту компромісну позицію, яку буде схвалено більшістю учасників зібрання у підсумку дискусії.

2. Народне зібрання, яке формально все ще нікого не представляє, але насправді вже має більший моральний авторитет у суспільстві, аніж більшість «легітимних» органів влади (як через не скомпрометованість учасників, так само і через загальновідому і прозору процедуру їх обрання, починаючи від зборів у трудових колективах, громадських об’єднаннях тощо, продовжуючи регіональними форумами), обговорює різні варіанти нового податкового закону, пропоновані учасниками зібрання, та виробляє найбільш загальноприйнятний варіант.

3. Народне зібрання ухвалює остаточну редакцію нового податкового закону. Звісно ж, легітимність цього документу поки що «нульова». Але наявний сам документ, його можна поширювати і ініціювати загальнонаціональне обговорення.

4. Розроблений народним зібранням документ виноситься на процедуру легітимації – ВСЕНАРОДНИЙ РЕФЕРЕНДУМ.

5. На цьому етапі доведеться зробити поступку найбільш поміркованим - всім тим, хто принципово поділяючі ідеї «перезапуску» країни, все ж не готові одразу відмовитись від «легітимістських» стереотипів та відверто «забити» на існуюче зараз «законодавство». Такою поступкою має бути спроба зібрати підписи за проведення Референдуму за існуючою зараз процедурою, тобто спроба зобов’язати існуючу владу в межах існуючих правових норм виконати свою пряму функцію – забезпечити реалізацію права народу на ухвалення рішення з одного з головних питань життя країни, згідно до конституційної норми про «народ як єдине джерело влади та права». Цілком очевидно, якою буде реакція влади – ініціативним групам зі збору підписів за проведення референдуму відмовлять у реєстрації, збору підписів всіляко перешкоджатимуть, а самі підписи визнають недійсними. Але спробу чесно дотримати ЇХНІХ законів здійснити варто, для уникнення звинувачень у заколоті, неповазі до права тощо. І лише тоді, коли влада вчергове продемонструє свою зневагу навіть до їхніх законів, вважати себе вільними від будь-яких зобов’язань «легітимістського» характеру. І от тоді почнеться найцікавіше. Для реалізації свого права на формально одноразовий акт волевияву з одного конкретного питання нам насправді доведеться піти набагато далі, і фактично розпочати самодіяльне державотворення «знизу».

6. Для початку нам доведеться у умовах системної протидії влади ЗІБРАТИ НЕОБХІДНУ КІЛЬКІСТЬ ПІДПИСІВ за проведення Референдуму. Це складне завдання, і саме воно стане першим тестом на життєздатність самої ідеї «державотворення знизу» та тестом на дієздатність всіх нас, тих хто візьме на себе вказану історичну місію. І саме створені для збору підписів ініціативні групи, якщо пройдуть це непросте випробування, мають шанс стати ядром майбутньої нової державотворчої сили. Тим більше, що наступний крок буде набагато важчим.

7. Після збору підписів нам доведеться самотужки СТВОРИТИ ВИБОРЧІ КОМІСІЇ ВСІХ РІВНІВ. Самим СКЛАСТИ РЕЄСТРИ ВИБОРЦІВ. Самим ОРГАНІЗУВАТИ ВИБОРЧІ ДІЛЬНИЦІ. І зрештою у вирішальний день самим ЗАБЕЗПЕЧИТИ ЗДІЙСНЕННЯ ГОЛОСУВАННЯ. Фактично нам доведеться самотужки виконати одну з дуже важливих функцій, які традиційно покладаються на державу і забезпечуються роботою чималого чиновного апарату – функцію забезпечення формальних процедур, необхідних для реалізації народом свого невід’ємного права на законотворчість. Виконувати цю функцію доведеться не на «нічийній» території, а в умовах протидії нинішнього, по суті окупаційного, державного апарату. Гадаю, за останній рік вже ні в кого не лишилось ілюзій щодо форм, яких може набувати «протидія» з боку ЦЬОГО режиму. Не виключаю, що арешти ініціаторів референдуму (які всі поголівно раптом «виявляться» наркодилерами, торгівцями зброєю та порноманьяками) ще видадуться нам не найгіршою із ситуацій – порівняно із зникненнями у «таращанському стилі», нападами «невідомих хуліганів» тощо… Однак розв’язок ситуації вповні залежатиме від того, наскільки широку суспільну підтримку матиме ініціатива Референдуму. Як показали 91-й та 2004 роки (не кажучи про досвід десятків інших країн), після досягнення певної критичної маси репресії не лише не призводять до придушення народних виступів, а навпаки – підсилюють їх, і виступають потужним каталізатором революційного процесу (а також певним фільтром від випадкових пристосуванців всередині революційного руху). «Вони» не дають нам складати реєстр виборців – байдуже, проходимо зі списками та підписними листами від дверей до дверей, до кожної квартири чи хати. «Вони» не дають нам видрукувати бюлетені – не проблема, або друкуємо за кордоном і завозимо контрабандою, або ж взагалі множимо самостійно на мільйонах принтерів в квартирах та офісах активістів по всій Україні. «Вони» не дають приміщень для голосування – теж мені злякали, ставимо намети та урни на площах та вулицях. Врешті, «вони» фізично перешкоджають та вдаються до провокацій і насилля – не звикати, формуємо групи самозахисту і самі підтримуємо порядок на вулицях в день голосування. Так, слід розуміти, що спроба вперше у вітчизняній історії «знизу» ухвалити новий податковий закон може закінчитись для її ініціаторів та учасників тривалими термінами ув’язнення, якщо не чимось гіршим – в разі нерозуміння більшістю суспільства цієї ідеї. Але ця ж сама спроба за масової народної підтримки може закінчитись стрімким крахом існуючого режиму, і початком нової сторінки української історії. День Референдуму щодо податків може стати фактично ДНЕМ ЗАСНУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. НАШОЇ ДЕРЖАВИ. Ставка така висока, що виправдовує ризики.

8. Отож, припустимо, що ми отримали першу (насправді, вона ж вирішальна) перемогу. Голосування відбулось. У Референдумі ВЗЯЛИ УЧАСТЬ ПОНАД 50% ВИБОРЦІВ (дотримання цієї умови дуже важливе, хоч і є мабуть найскладнішою частиною нашої задачі), і більшість з них підтримала пропонований закон. Що далі?

Далі ми матимемо незвичну для нас ситуацію подвійного, «паралельного» законодавства. Всі фіскальні та правоохоронні органи визнаватимуть азаровський кодекс, і ігноруватимуть результати «нелегітимного» референдуму. Однак для більшості суспільства буде цілком очевидно, що закон, ухвалений всенародним референдумом, має значно більшу легітимність, аніж силоміць нав’язаний режимом. Моральна перевага буде такою значною, що певна частина суспільства погодиться зробити абсолютно очевидний та логічний наступний крок:

9. Почати виконувати СВІЙ закон ЗАМІСТЬ ЇХНЬОГО. Не просто бойкотувати сплату податків за азаровським кодексом (це – само собою, ніхто ж не зобов’язаний платити податки двічі, тим більше за двома різними законами! :-); замість цього чемненько розраховуємо суму податків згідно нового, «народного» закону, і сплачуємо їх. Куди? У державний бюджет? Логічно, але проблемно. По-перше, технічно складно – просто не приймуть, тим більше не зареєструють як законну сплату податків. А по-друге, чи не прикро? Самим ухвалити прогресивний податковий закон, самим добровільно почати сплачувати за ним податки – і раптом віддати їх до рук тих самих корумпованих чиновників, які всі ці роки прилюдно розкрадали наші податки? Дзузьки! Не за те боролись, не для того референдум проводили! Наші податки – МИ НИМИ І МАЄМО РОЗПОРЯДЖАТИСЬ. Звідси витікає наступний крок:

10. Формування органів виконання «народного» податкового закону – ГРОМАДСЬКИХ КАС різних рівнів, від села чи міського кварталу до національного. Вибори туди авторитетних чесних людей (і не треба тут казати, що «всі крадуть»! це один з найпоширеніших міфів, у якому дуже зацікавлена корумпована система; насправді кожний з нас легко може згадати не одну людину, якій особисто він довірив би свої гроші і був би впевнений у її чесності; таких людей чимало, і насправді багатьох з них оточуючі чудово знають; у нинішній прогнилій політичній системі для таких людей нема місця та функції, але ж вони нікуди не поділись, живуть серед нас та готові за потреби виконати громадське доручення). Сплата туди податків, встановлених новим законом. І спільне розпорядження ними – через НАРОДНІ ЗБОРИ, наприклад щоквартальні, відкриті для участі всіх мешканців відповідної територіальної громади. Таким чином досягаються одночасно декілька стратегічно важливих цілей. По-перше, режим позбавляється головного джерела наповнення бюджету. Так, бюджет не стане миттєво зовсім порожнім – великі заводи, «прихватизовані» олігархами, будуть справно сплачувати податки режимові… втім, вони вже зараз є далеко не самими дисциплінованими платниками, наприклад ніхто з нас з вами так масштабно не заборгував до пенсійного фонду, як підприємства пана Ахмєтова… зараз недоплачене олігархами компенсується поборами з дрібного та середнього бізнесу. Впровадження «народної» системи «добровільного самооподаткування» позбавить уряд цього джерела прибутку, і ми скоро побачимо на скільки часу вистачить «олігархічних» податків . Однак набагато важливіший інший результат. Спільне розпорядження витратами своїх кровних коштів –краща школа самоврядування, яку лише можна вигадати. Нація, яка звикне сама витрачати свої гроші, і домовлятись громадою щодо їх витрат, і контролювати виконання цих домовленостей, і звітувати за громадську касу – така нація далі зможе свідомо обирати дійсно компетентну владу, і контролювати її дії, тобто навчиться вповні використовувати демократичні механізми. Спільна сплата та спільні витрати податків, за власноруч ухваленим законом – перший крок від сьогоднішньої стихійної «вічевої» демократії (зібрались на Майдані, вигукнули когось на князювання і розбіглись, допоки князь так не «дістане», що доведеться знову на віче виходити, і наступного кликати…) до європейської зрілої демократії (яка власне і виросла з купецьких магістратів, де виборні «достойні люди» встановлювали щорічні податки, збирали їх до міської казни, та спільно вирішували на що їх витратити, звітуючи перед тодішніми «об’єднаннями платників податків» – ремісничими цехами). Настав час у 21 столітті наздогнати упущене предками і врешті отримати повноцінну модель народовладдя, у якій розпорядження спільними коштами – чи не головна функція всіх представницьких органів, обраних громадянами.

Що далі? Далі – час «ланцюгової реакції», або ж «ефекту снігової лавини». Якщо ми одного разу зуміємо реалізувати своє право на реальне народовладдя, нам це одразу ж сподобається. І модель, напрацьована на прикладі податкового закону, може бути легко застосована для цілого ряду інших сфер життя.

Гадаю, наступним логічним кроком було б вирішення іншої проблеми, яку в суспільстві розуміє кожний, ледь не кожний другий стикався з нею на власному досвіді, і яку неможливо вирішити в межах існуючої системи. Я маю на увазі ТОТАЛЬНУ КОРУМПОВАНІСТЬ СУДОВОЇ СИСТЕМИ, наслідком чого є повна відсутність у країні правосуддя як явища, і тотальна недовіра до судової влади збоку суспільства. Жодний з нас не має ілюзій щодо «чесного» вітчизняного правосуддя, і добровільно не довірить свою долю існуючим судам. Де взяти інші суди? ОБРАТИ! Реформа судової системи, яку ніколи не здійснить корумпована держава, може бути здійснена «знизу» у два послідовних кроки:
- ухвалення шляхом всенародного референдуму нового закону про судоустрій, ключовим положенням якого є ВИБОРНІСТЬ СУДДІВ населенням відповідної громади;
- проведення виборів за цим законом, і формування ОБРАНИХ НАРОДОМ СУДІВ, чию юрисдикцію не визнає режим, але які будуть легітимними, а їхні рішення авторитетними в очах суспільства.

Дивно? Незвично? Так, совкова система привчила нас до того, що суди є частиною тоталітарного державного апарату. Між тим весь англосаксонський світ, той самий що слугує взірцем верховенства права, споконвіку живе із виборними судами. І чомусь всі аргументи, які вживають прихильники нинішнього судочинства («суддею може бути лише дуже спеціально навчений юрист», «неосвічені громадяни почнуть обирати некомпетентних популістів», «судді у своїх рішеннях залежатимуть не від законів, а від настроїв натовпу» тощо), чомусь не заважають Британії, Штатам, Канаді та десяткам інших країн мати розвинене та досконале правосуддя, базоване на інститутах виборності суддів та судів присяжних. І чомусь підзвітні «натовпу» (а насправді – свідомим громадянам, виборцям) англосаксонські судді виявляються куди більше залежними від законів, аніж наші, підзвітні Начальству та Системі.

Хто ж визнаватиме рішення цих свіжообраних «народних судів»? А власне ті, хто їх обирав - ми з вами і визнаватимемо. Бо це будуть НАШІ суди, і обрані НАМИ судді. Звісно, правоохоронні органи на початку лишаться вірними режиму. А для виконання судових рішень правоохоронці необхідні. Проблема?.. Але хто з нас зараз довіряє нинішнім правоохоронним органам? І чи не більшою буде довіра до ОБРАНИХ НАМИ «шерифів», чи як ми їх там назвемо? Врешті, правоохоронні органи також існують не у вакуумі – це лише один з інструментів для забезпечення реалізації громадою, суспільством своїх прав; отже, само суспільству і доведеться ФОРМУВАТИ СОБІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ. Також через вибори. Що, знову англосаксонським чимось повіяло?  Так отож! Саме з таких дій свого часу малочисельні, напівголодні, але впевнені у своїй правоті колоністи починали творити на краю землі ту державу, яка зараз диктує свою волю всьому світові… Хіба не переконливий досвід?  У поліцейському відділку, який очолює обраний громадою «шериф», один з його молодих виборців не «впаде зі сходів» з летальним кінцем, як це трапилось з Ігорем Індилом та багатьма менш відомими… Обраний «шериф» десять разів подумає, чи розганяти йому мирне зібрання своїх виборців, що б там не командували «згори». Врешті, ніхто не гарантує, що «шериф» виявиться стійким до спокус і не почне брати хабарі. Але якщо це стає відомим громаді – навряд чи він виграє наступні вибори…

Але як бути на початку, коли новообрані «шерифи» опиняться у ситуації, коли ми з вами вже їм довірили функції охорони порядку, а всі реальні ресурси ще знаходяться у руках режиму? Що ж, нічого страшного, просто доведеться виявити відповідальність, і взяти частину їхньої роботи на всіх нас, принаймні на тих, хто фізично та психологічно на це годні – сформуємо «народні дружини», «міську варту» чи як ми там це назвемо, і якийсь час виконаємо замість недолугої міліції (а заодно частково замість МНС) їхню роботу, поки НАША народна поліція «обростатиме м’язами»…

Отож, навіть в ході перших двох референдумів ми можемо зробити принциповий прорив до вирішення двох ключових проблем суспільства – СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ та ПРАВОСУДДЯ. Але головне –ми отримаємо механізм ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ СИСТЕМИ ПРАВА та НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ – встановлення законів та процедур через прямий народний волевияв, і механізм ЛЕГІТИМІЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЧЕРЕЗ СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР.

Більше того – ми фактично отримаємо вже готові зачатки принципово нових органів державного управління. Адже в ході впровадження «народного» податкового закону ми отримаємо, крім власне закону, НАРОДНІ ВИБОРЧІ КОМІСІЇ ВСІХ РІВНІВ, а трохи згодом – також і механізми ГРОМАДСЬКИХ КАС та контролюючі їх ГРОМАДСЬКІ ЗБОРИ – реальні, а не фіктивні органи місцевого самоврядування. Якщо наступним кроком ми впроваджуємо ВИБОРНІ СУДИ, таким чином ми формуємо ще одну окрему гілку влади, і набуваємо рис повноцінного (і при тому авторитетного у суспільстві) функціонуючого державного механізму.

А якщо створеним нами органам самоврядування та правосуддя будуть погрожувати? Що ж, доведеться самим захищати себе і СВОЮ молоду «саморобну» державу, і словосполучення НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ буде найкраще відповідати суті ще одного з добровільних об’єднань громадян…

Чи розумію я, що пропонований мною шлях на якомусь етапі призведе до формування ПАРАЛЕЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, яка на короткий час буде змушена співіснувати з сучасною псевдо-державою на одній території, хоч і в «різних вимірах»? Так, розумію. Розумію і те, що конфлікт двох цих держав неминучий. І виживе у цьому конфлікті лише одна з держав. Прецедент Косового, де десять років «паралельна держава», створена албанцями, реально контролювала майже всю територію автономного краю, який формально знаходився у юрисдикції сербської держави, аж доки не стала із «паралельної» влади владою єдиною, досить переконливий. Так само показові приклади країн Балтії та Карабаху, де впродовж року паралельно існували національна та радянська системи влади, аж до відмирання останньої. А з врахуванням того, що наша держава претендуватиме на ВСЮ територію, зараз контрольовану режимом, десяти років до протистояння чекати не доведеться. Громадянська війна? Навряд чи. Громадянська війна в Україні стане можливою, лише якщо ми знову дамо загнати себе у пастку етно-регіонального протистояння «Схід-Захід» (що однозначно буде головною стратегією режиму). Але передумов для цього зараз нема, якщо тільки в нас вистачить розуму домовлятись по тих принципах і діях, які є максимально спільними, і тимчасово «виносити за дужки» найбільш конфліктні ідеологічні, мовні та історичні питання.

Пропонований шлях розбудови держави «знизу» якраз і дозволяє знайти спільну точку докладання зусиль для порядних громадян Донецька та Львову, Києва та Севастополя, попри ідеологічні, мовні та культурні розбіжності. Лінія фронту пройде не по географічній карті. По один бік барикад опиниться прогнилий режим, однаково чужий «східнякам» та «западенцям», по інший бік – активні громадяни, тимчасово об’єднані спільною метою. Метою, яка є однаково прийнятною для «правоголових» та «ліберастів», «анархістів» та «капіталістів», «свідомих» та «двуязичних», пенсіонерів та власників заводів.

Так, потім, У НОВІЙ, НАШІЙ ДЕРЖАВІ, шляхи цих суспільних груп знову розійдуться, і кожна верства чи середовище захищатимуть свою позицію, точку зору, інтереси. Але захищатимуть В РАМКАХ СПІЛЬНИХ, ПРИЙНЯТИХ ВСІМИ ПРАВИЛ ГРИ, тобто в рамках нової політичної системи, базованої на демократичних механізмах і верховенстві права, і ЛЕГІТИМІЗОВАНОЇ НАРОДНОЮ РЕВОЛЮЦІЄЮ, алгоритм якої я спробував змалювати у цьому дописі.

За таких умов громадянський конфлікт навряд чи набуде форми братовбивчої війни. У цього режиму просто не знайдеться достатньо надійних захисників. Якщо поталанить, він впаде як впало ГКЧП, проти якого вийшла крихітна жменька громадян, але на захист якого взагалі ніхто не вийшов. Якщо не поталанить – у режиму знайдеться купка вірних «секуритаті», які встигнуть трохи попсувати нам життя, перш ніж наша Національна Гвардія відновить порядок та законність…:-) Але в будь-якім разі, це – НЕ ВІЙНА. І не сліпий голодний бунт, з погромом та п’яними дебошами. Це – НАЦІОНАЛЬНА ГРОМАДЯНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ, основою якої є НЕ РУЙНАЦІЯ будь-чого, навіть режиму, а СТВОРЕННЯ НОВОГО, життєздатного, яке замінить собою прогниле та мертве. А воно, оце прогниле та мертве, поруч із живим «саме відвалиться». З такого вже матеріалу воно зроблено, не до столу будь згадане…:-)

Наостанок: я чудово розумію складність пропонованого шляху. Однак мені здається, що будь-які інші шляхи себе вичерпали, і тому цей шлях автоматично став найпростішим. І чим раніше ми почнемо ним рухатись, тим швидше прийдемо до мети – до НАШОЇ, «саморобної», омріяної України.

Джерело