Основа цивілізаційного вибору (частина 2)

11 липня, 2012,  Олександр Крамар, Український тиждень

 

ОРІЄНТИРИ ДЛЯ УКРАЇНИ

З огляду на вище описаний успішний досвід країн нашого регіону та з урахуванням цивілізаційних викликів, які стоять перед Україною, необхідною бачиться системна мовна політика, спрямована на консолідацію політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструмента розриву із совковими традиціями й подолання постколоніальної інерції до євразійської деспотично-люмпенської моделі (культурно-інформаційний та цивілізаційний простір якої сьогодні реставрують і кристалізують на основі російської мови).

Для цього потрібно розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. А такого можна досягнути лише гострою потребою її знання й використання, без чого в будь-якої людини не було б шансів реалізувати себе в країні. Значне поширення російської серед українців не може бути виправданням для утвердження за нею якогось особливого статусу, навпаки, воно має нагадувати про масштаб проблеми русифікації, яку необхідно чимшвидше подолати.

Більшість російськомовних у побуті українців не просто лояльно ставляться до української, а й прагнуть перейти на неї. Однак такої можливості у зрусифікованому з імперських часів середовищі не мають. Тому слід забезпечити право вільного доступу до україномовного продукту в ЗМІ, культурному просторі, чого не відбувається нині.

І що більшою є частка наших «російськомовних» земляків у тому чи тому регіоні або населеному пункті, то рішучішими мають бути державні зусилля щодо створення умов для їхнього добровільного повернення до рідної мови – української. За основу слід брати не кількість людей, які під впливом постколоніальної інерції продовжують спілкуватися нав’язаною їм упродовж трьох століть насильницької русифікації чужою мовою, а частку українців (яка сягає 80%). І природною мовою в них має бути саме українська так само, як у росіян російська, поляків – польська, а в турків – турецька. З іншого боку, чисельність носіїв російської треба визначати не на основі сформованої внаслідок тривалої політики русифікації викривленої етнолінгвістичної структури, а виходячи із частки етнічних представників, яка не перевищує 16%, і в усіх регіонах, окрім Криму та Севастополя становить меншість населення.

Першими реальної, а не декларативної українізації мають зазнати державні та бюджетні організації. На це достатньо одного року. Усі держслужбовці, які за даний час повноцінно не оволодіють українською, не зможуть далі працювати (до окремих висококваліфікованих співробітників можливий індивідуальний підхід, крім того, під відповідну норму можуть не підпадати співробітники, яким до виходу на пенсію залишилося менше п’яти років).

Співробітники органів державної та місцевої влади, судової та правоохоронної системи, соціальні працівники у спілкуванні із громадянами, які звертаються до них російською або іншими мовами національних меншин, можуть ними й відповідати, але тільки впродовж перших 3 років перехідного періоду. Надалі державні органи та судова і право­охоронна системи мають бути переведені повністю на українську, а в спілкуванні з особами, які не розумітимуть державної мови, слід задіювати перекладачів. Для пенсіонерів та малозабезпечених категорій громадян вони можуть бути найняті за рахунок бюджету.

Проте найпотужніші інструменти інтеграції політичної нації – це освіта, ЗМІ та культурний продукт.

У навчальних закладах, де мовою викладання є українська, в робочий час потрібно використовувати лише її (з відповідними санкціями для порушників цієї норми). Винятки можливі лише за ситуації, коли відбувається підготовка іноземних студентів. Упродовж перших п’яти років має бути проведено перепідготовку викладацького складу навчальних закладів, де мовою викладання є державна. Мета – підтвердження їхньої здатності вільно володіти професійною українською мовою для викладання своїх предметів. Ті, хто не пройдуть переатестації, мають бути позбавлені права працювати в закладах, де мовою викладання є українська, й за наявності вакантних місць переспрямовані на роботу до шкіл із мовами національних меншин.

Аби створити можливості для вивчення української тим, хто хоче, однак не може її опанувати (особливо у сильно зрусифікованих регіонах), на базі навчальних закладів необхідно створити розгалужену мережу безкоштовних курсів.

Щоб відкрити перспективи для самореалізації представників молодого покоління нацменшин у державі, де єдиною повнофункціональною державною мовою стане українська, в закладах дошкільної та середньої освіти, де навчання проводять мовами відповідних груп населення, має бути запроваджено поглиблене вивчення українських мови, літератури, історії і традицій, що матиме на меті прищепити дітям повагу до національної ідентичності країни, де вони проживають.

Поступово частка предметів українською, що їх викладатимуть у школах національних меншин, які фінансовано коштом державного та місцевого бюджетів, має поступово збільшуватися: від 20% на п’ятий рік реалізації програми на 20% кожні наступні п’ять років. Із тим, щоб по завершенні 15-річного перехідного періоду в таких школах державною мовою викладали 60% предметів. Водночас вивчення всіх предметів можна проводити виключно на основі створених і затверджених Міносвіти України навчальних програм та за чітко визначеним переліком підручників, розроблених і надрукованих у країні.

Особливу увагу має бути приділено дерусифікації ЗМІ, кінопрокату й ринку друкованої продукції. На всіх приватних загальнонаціональних телерадіокомпаніях ефір українською повинен охоплювати не менш ніж 80%, а мовами етнічних меншин – зіставно з їхньою часткою в структурі населення країни. Для регіональних телерадіокомпаній у місцях компактного проживання етнічних меншин частка ефіру державною мовою може бути встановлена на рівні не менш як 50%. Водночас упродовж перших п’яти років можна допускати субтитрування україномовного продукту мовами відповідних меншин.

Доцільно також використати фінський досвід. Упродовж перших трьох років має бути створено державне телебачення (п’ять-шість каналів) із одним каналом для національних меншин, ефір яких наповнювався б аудіовізуальним продуктом російською, кримськотатарською, румунською, болгарською, польською та іншими мовами. Ефір решти держканалів має бути формовано продуктом виключно українською мовою (оригінальним чи дубльованим).

У сегменті друкованих ЗМІ внаслідок постімперської інерції та експансії російського продукту на територію України сформувалася ситуація, в якій реальні запити її громадян спотворюються. Більшість, яка хоче й може читати українською, не маючи відповідної пропозиції, погоджується користуватися російськомовним продуктом. Складається неприйнятна і загрозлива для країни ситуація, коли пропозиція визначає попит (утім, за сучасних реалій, так часто трапляється і в інших сферах економіки).

З метою захисту позицій державної мови на перехідний період (20 років) має бути введена обов’язкова норма про те, що всі друковані періодичні видання, реалізовані на території України, повинні мати україномовну версію свого продукту. Її присутність обов’язкова в усіх точках збуту не гірше за російськомовну. Лише такий підхід здатен подолати постколоніальну інерцію «нав’язування попиту», спотворення реальних запитів громадян, яка все ще спостерігається нині.

Щоб стимулювати ринкові механізми на книжковому ринку, потрібно передбачити прозорий механізм державного дотування перекладу книжок українською з рівним доступом для всіх учасників ринку. Частка тиражу й асортименту книжок у книгарнях усіх регіонів України має коригуватися з часткою українців у структурі тамтешнього населення, але не може бути нижчою за 50%.

З метою стимулювання розвитку національного кіно та шоу-бізнесу можна запозичити польський досвід: держава має взяти на себе фінансування 90% першого фільму/альбому молодих вітчизняних режисерів та виконавців. При цьому має ітися про продукт виключно українською мовою. Для цього може бути використано отримані від успішних проектів кошти, а додатковим джерелом фінансування програми мають стати спеціальні збори на книжкову, кінематографічну та аудіопродукцію, виготовлену за кордоном або недержавною мовою всередині країни.

З огляду на фактично втрачені два десятиліття, перехідний період, упродовж якого має завершитися поступова дерусифікація основних сфер життя, не може тривати понад 10–15 років, після яких основною мовою спілкування в державі повинна стати українська. Ширшу сферу застосування російська може зберегти лише в тих регіонах, де частка власне росіян зіставна з часткою українців або її перевищує. Такими є лише Крим та до певної міри Донбас (без півночі Луганської області).

У будь-якому разі після 10–15 років відбудеться реальне структурування суспільства. Значна частина тимчасово російськомовних у побуті громадян, які нарешті дістануть україномовне середовище, якого вони часто не мали впродовж останніх 20 років, повернуться до рідної мови. З огляду на те, що й певний відсоток людей з етнічних меншин завжди переходить на реально домінуючу в країні державну мову, частка україномовних у перспективі має зрости більш як до 80%. Інша частина – залишиться національною меншиною.

НЕ СЛОВОМ, А ДІЛОМ

Для того щоб мовна політика мала вигляд не одноразових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, втілювалася, важливо створити ефективний державний орган для контролю за дотриманням мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями, прописаними механізмами їхньої реалізації та можливостями вживати санкції проти порушників.

Наприклад, в Естонії з цією метою була створена Мовна інспекція, в Латвії цю роль виконує Центр державної мови. Їхнє завдання – стежити за виконанням закону про мову. Крім того, цим органам були надані широкі права адміністративного впливу на державні та громадські організації, приватні структури та певне коло осіб. До компетенції інспекції входять контроль за виконанням вимог до вживання мови в діловодстві органів державної влади та місцевого самоврядування, у сфері обслуговування, торгівлі та охорони здоров'я, а також контроль за знанням державної мови працівниками, зобов'язаними нею володіти.

Інспектори мають право вживати різні заходи адміністративного впливу: від попереджень до накладання великих штрафів, що стягуються з організацій і приватних осіб, а також приписів державним установам і приватним підприємствам про звільнення працівників. Ефективність діяльності проявляється в епітеті, який вона здобула серед тієї частини суспільства, що вперто ігнорує державну мову, – «Мовна інквізиція».

Найвідоміша складова роботи Мовної інспекції Естонії полягає у проведенні регулярних перевірок у різних установах, де є значна кількість російськомовних працівників, зобов'язаних знати і використовувати естонську мову (до таких належать, наприклад, вчителі російської мови в російських школах або вихователі в російських дитячих садках).

Приміром, у листопаді того року Мовна інспекція визнала неприйнятними виявлені під час перевірки факти ведення засідань міськради міста Нарви переважно російською мовою та поставила перед її головою Алєксандром Єфімовим вимогу привести її роботу у відповідність до національного законодавства про місцеве самоуправління та державну мову. Пізніше були звільнені п’ять працівників дитячого садка у Нарві. За словами директора закладу Маре Вялья, після попередження, зробленого рік тому, ці вихователі так і не вивчили естонської, а тому продовжувати працювати не мали права.

ІНФОРМАЦІЙНА ВІЙНА ТА ПОДВІЙНІ СТАНДАРТИ

Не варто боятися прогнозованого посилення інформаційної війни Кремля та проросійських сил в Україні з дискредитації такої, по-справжньому державницької мовної політики. Вона й так ведеться та й велася, навіть попри очевидну абсурдність поширюваних тез на тлі продовження тихої русифікації низки регіонів і сфер життя в Україні. Варто розуміти, що невдоволення викликають не наявні чи відсутні реальні порушення громадянських прав, а неготовність низки представників колись панівної нації імперії погодитись на статус національної меншини.

Коли протягом останніх двох десятиліть тривав процес русифікації українців Криму, можливостей для задоволення їхніх потреб у освіті рідною мовою не було, а публічна сфера півострова продовжувала жити виключно російською мовою, тривала безпідставна істерія, наслідком якої стало те, що, за даними соцопитування, проведеного Центром Разумкова 2008 року, 75,2% респондентів на півострові заявили, що їх «насильно українізують». Це при тому, що на півострові лише 17,9% українців змогли зберегти свою рідну мову, тоді як серед росіян російську рідною продовжують вважати понад 95%. Мабуть, наслідком такої «насильної українізації» можна вважати ненормальну ситуацію, коли серед громадян України, мешканців Криму лише кожен четвертий володіє українською (26,5%), а не можуть розмовляти або й зовсім не розуміють – 43,4%.

Невдоволення з боку Кремля і зорієнтованих на нього сил в Україні може зникнути лише в разі юридичного утвердження панівного статусу в постколоніальних державах, а в ідеалі відродження втраченої імперії, або остаточного усунення підґрунтя для таких претензій. Це і є причиною того, чому керівництво РФ, яке плекає реставраційні плани щодо так званого євразійського простору, так активно підтримує невдоволення серед російськомовного населення наявними правами в пострадянських республіках, широкими як для етнічних меншин, але завузькими як для панівної нації.

Зусилля Латвії та Естонії, спрямовані на дерусифікацію та розширення до необхідного рівня сфери функціонування державної мови, також спровокували протидію з боку Москви та зорієнтованих на неї радикальних проросійських організацій всередині цих країн. Проти обох балтійських держав ведеться фактично безперервна інформаційна війна, метою якої є дискредитувати їхню мовну політику як таку, що нібито порушує права людини та національних меншин. Причому чимало міжнародних організацій свідомо чи несвідомо цій кампанії підігрували. Проте обидві балтійські держави досягли позитивних результатів саме тому, що послідовно продовжували провадити мовну політику, попри інформаційний галас ззовні. Слушно зауважуючи, що мовне законодавство у тій же РФ значно жорсткіше.

Зокрема, нещодавно замовлений МЗС Естонії порівняльний аналіз мовної політики в Естонії та Росії виявив низку показових фактів. У РФ реклама може бути виключно російською мовою, а в Естонії – також іноземною, якщо вона супроводжується перекладом естонською. Російські РАЦСи видають документи, зокрема, сертифікати, довідки, свідоцтва, лише російською мовою. В Естонії регістр народонаселення видає документи, якщо потрібно, англійською та російською мовами. Мовні вимоги в іспиті на отримання громадянства РФ такі самі, які естонська держава висуває вчителям, медпрацівникам і фахівцям з вищою освітою.

Росія назвала перехід російських шкіл в Естонії на 60% навчання естонською мовою дискримінаційним. Однак в Естонії, як і раніше, залишається можливість здобуття освіти російською мовою, тоді як національні меншини в РФ не мають змоги навчатися рідною мовою. В національних меншин у Росії, що спілкуються рідною мовою, є право на здобуття освіти рідною мовою, однак держава зобов'язана забезпечити лише російськомовну основну освіту. Це означає, що мільйонні нацменшини Росії, такі як українці, вірмени, азербайджанці, не можуть навчатися рідною мовою. Раніше в РФ можна було використовувати в судах національних республік місцеві мови, проте нині все діловодство в цивільних та адміністративних судах має вестися російською.

ДЕРЖАВА, А НЕ ГЕОГРАФІЧНИЙ ПРОСТІР

Російськоцентричний цивілізаційний простір, який формується на теренах колишнього СРСР під новим брендом Євразія, ґрунтується на безперспективній з погляду розвитку моделі організації як соціально-економічного життя (всеохопний монополізм деспотичного керівництва держави-деспота, яка до пори делегує можливість управляти тією чи іншою власністю лояльним до неї сатрапам, при цьому нехтуючи правами й інтересами решти громадян, яких розглядають крізь призму їхньої корисності для відповідної системи), так і суспільно-політичного (пірамідальна олігархічно-люмпенська модель, у якій верхи управляють низами, маніпулюючи найпримітивнішими інстинктами).

В постколоніальних реаліях України безповоротний розрив із результатами тотальної русифікації культурно-інформаційного простору (поєднаний із розширенням інтегрованості у світовий за допомогою загального оволодіння англійською) є необхідною умовою виходу зі сфери його впливу. Лише після цього країна отримає шанс на органічну інтеграцію до заснованих на традиціях громадянського суспільства особистої свободи та поваги до приватної власності європейського цивілізаційного простору та реальну соціально-економічну модернізацію, а отже, і забезпечить підвищення якості життя громадян.

Суттю державної мовної політики має бути надання громадянам України, які раніше були насильно русифіковані або позбавлені змоги/мотивації знати природну мову спілкування на території України, можливості вільно опанувати мову держави, громадянами якої вони хочуть бути, адже є чимало людей, які не володіють українською мовою, однак пов'язують свою долю саме з нею.

Джерело

Основа цивілізаційного вибору (частина 1)

11.07.2012, Олександр Крамар, Український тиждень

Передумовами цивілізаційного прориву мають стати дерусифікація та консолідація суспільства на основі української мови. Тиждень пропонує проект мовної політики після Януковича

Педалювання питання про запровадження в Україні другої державної мови, що активізувалося напередодні чергових виборів, стало наслідком того, що всі роки незалежності російська й далі домінувала, а українська так і не стала повнофункціональною державною, на основі якої відбувалася б консолідація політичної нації, а відтак формувалася базова умова цивілізаційного прориву з перехідного стану.

Унаслідок постколоніальної інерції та браку ефективної державної мовної політики російська всі ці роки панувала в основних економічних та культурних центрах країни, за винятком Львова. Зберігається цілковите її домінування в бізнес-середовищі та ЗМІ, нею публікується більшість друкованої продукції. Російською, як і раніше, спілкується більшість політиків, всупереч законодавству (і з урахуванням лазівок у ньому) вона домінує поміж бюрократичного апарату (за винятком режиму «не на люди/відеокамеру»). Де-факто зберігається непропорційно широке її представництво в системі освіти (особливо якщо йдеться про негуманітарні предмети в середній освіті, негуманітарні професійні та вищі навчальні заклади, а також значну частину гуманітарних вишів у південно-східних регіонах України). Якщо лекції можуть читатися українською, то семінарські заняття та консультації часто відбуваються російською.

І далі функціонує навіть радянське мовне законодавство, зокрема закон про мови 1989 року, яким російська визнана мовою міжнаціонального спілкування (!). Але ж мова міжнаціонального спілкування – це і є фактично державна (така суперечність стала наслідком того, що означений документ ухвалювали ще в Україні як частині Радянського Союзу).

Аналогічний досвід є в Індії, де вже понад 60 років офіційно державною мовою є хінді, проте англійська, за якою «тимчасово» було збережено офіційний статус звичної мови міжнаціональної комунікації в поліетнічній колишній колонії, і тепер виконує роль, посуті, єдиної державної. Проте якщо у випадку англійської, яка водночас є основною мовою міжнародного спілкування, це мало загалом позитивне значення для країни й для індійців певною мірою цивілізаційно виправдано, то домінування російської консервувало в Україні совок і пов’язане з цим відставання і було гарантією неповернення до Європи. 

РУСИФІКАЦІЯ ТРИВАЄ

Домінування в українському інформаційно-культурному просторі іншомовної продукції закріплювало деформовану в колоніальну добу історії свідомість громадян України, посилювало стереотипи про меншовартість нашої культури та мови, а відтак призвело до утвердження в суспільстві думки, що знати державну мову і послуговуватися нею необов’язково. Наприклад, за даними моніторингу суспільно-політичної ситуації Інституту соціальної та політичної психології АПНУ (серпень 2006 року), 25,5% на Заході та 19,1% в Центрі вважали, що українська мова перебуває у такому самому занедбаному стані, як і за радянських часів. Загалом по країні вважали, що саме українська потребує державного захисту, 44,7% опитаних, тоді як щодо російської аналогічної думки дотримувалися майже вдвічі менше громадян – 25,3%. Виникла абсурдна ситуація, коли не іммігранти змушені докладати зусиль, щоб зберегти ідентичність та власну мову, а, навпаки, корінний народ.

Як результат – за роки незалежності не те що не розпочався процес подолання наслідків русифікації, її навіть не вдалося цілковито спинити, а лише загальмувати. У загальнонаціональному масштабі, за даними Інституту соціології НАНУ, частка громадян, які в домашньому спілкуванні послуговувалися українською, за період із 1992 по 2011 рік зросла з 36,8% до 42,8%, а тих, хто російською, – з 29% до 38,6%. Це сталося насамперед за рахунок людей, які раніше стверджували, що використовували в родині обидві мови, – їхня питома вага за відповідний час зменшилася з 32% до 17,1%. На користь української, що було б логічно в Українській державі, відповідна гомогенізація спостерігається лише на Заході, де більш ніж триразове скорочення частки двомовних (із 19% до 6%) відбулося цілком за рахунок зростання україномовних. Тоді як в інших макрорегіонах тривав процес русифікації: в Центрі з 5% колись двомовних лише 1% перейшов на українську, а 4% – на російську; на Півдні з 10% білінгвів 1% став україномовним, а 9% – російськомовними. У результаті за період з 1992 по 2010 рік частка тих, хто в сімейному спілкуванні послуговувався лише російською, на Півдні збільшилася із 43% до 54%, а на Сході – з 56% до 64%.

Натомість джерелом формування білінгвів були саме україномовні громадяни. Із результатів опитування, проведеного компанією «СОЦІС» у квітні 2002 року (які корелюють із підсумками організованого за кілька місяців до того всеукраїнського перепису), чітко видно, що група людей, які використовують у сімейному спілкуванні обидві мови, виокремлюється переважно з тих, хто вважає рідною українську. Наприклад, у середньому по країні українську рідною назвали 65%, а російську – 34%, при цьому в сім’ї лише російською спілкувалися ті самі 34%, а ось із 65% виключно українською розмовляли лише 44%, а решта 21% – обома залежно від обставин. За даними Центру Разумкова, у Києві вдома російською 2005 року послуговувалися 39,9%, українською – 18,1%, тоді як тією або іншою залежно від обставин – 41,2% (зокрема, приблизно однаково – 23,6%, переважно російською – 12,3%, переважно українською – 5,3%). Як свідчить порівняння зі структурою населення столиці за рідною мовою, до білінгвів належали здебільшого україномовні, що тією чи іншою мірою зазнали русифікації.

Причому поміж молодих людей та громадян середнього віку зменшення частки білінгвів на користь російськомовних у побуті відбулося з кількаразовою перевагою. Так, за даними Інституту соціології НАНУ, з 1992 по 2010 рік серед останніх питома вага україномовних у побуті збільшилася з 36% до 39%, російськомовних – із 29% до 37%, поміж перших – відповідно з 33% до 36% та з 34% до 39%. Тобто серед українців до 30 років частка виключно російськомовних була не лише вищою, ніж цілком україномовних, а й швидше зростає.

Визначальний вплив на мовні уподобання молоді мають масова культура та ЗМІ, які значно перевершують вагу таких чинників, як мова освіти/державних установ. За даними моніторингу, проведеного Рухом добровольців «Простір свободи», у будень з 18-ї до 22-ї години і у вихідний з 12-ї до 16-ї (кінець жовтня 2011-го) лише 22,2% телеефіру восьми найрейтинговіших каналів та 4,6% пісень шести найрейтинговіших станцій були українською. Частка дубльованих нею фільмів у легальному кінопрокаті в січні – жовтні 2011 року зменшилася порівняно з 2009-м із 60% до 47,8%. Загальний наклад російськомовних газет у 1995–2005-му зріс із 47% до 64% і після нетривалого та незначного падіння у 2005–2010 роках до 63,3% у 2011-му році сягнув 66,5%. При цьому тираж україномовної преси з 1995-го по 2011-й скоротився з 47% до 30,1%.

ЦИВІЛІЗАЦІЙНИЙ ШАНС

Русифікація є водночас і способом, і наслідком здобуття домінуючих позицій креольською російсько-совковою елітою, яка постійно тягнула країну назад до євразійського простору, олігархічно-люмпенських принципів відносин більшої частини суспільства (холопів) та влади і панівної верстви загалом («обраних» людей). Водночас блокуючи засвоєння європейської політичної та бізнесової культури. Адже мова є не лише нейтральним засобом комунікації, вона завжди прив’язана до певної традиції, контексту й підтексту.

Російська мова недарма виступає базовою ознакою «Русского міра», оскільки саме за її посередництва формується унікальний ментально-психологічний тип, що є не просто сприйнятливим, а й зорієнтованим на ту модель суспільно-політичного і соціально-економічного життя, яка постійно відтворюється в Росії. Спроби європеїзації та озахіднення російської цивілізації приречені, а народи, які не усвідомлюють цього, дорого за те платять.

І навпаки, європейські народи, що свого часу перебували під владою Москви, але рішуче й безоглядно проводили дерусифікацію, не тільки мовну (оскільки вона є лише базою), а й культурно-ментальну, досягали успіхів. Часто вони полягали не так у макроекономічних показниках (наприклад, обсяг ВВП на особу чи обсяги зовнішньої торгівлі або торгівельного сальдо), як у зміні якості життя та принципів співіснування різних соціальних груп і більшої частини суспільства та панівних верств (як у розподілі національного багатства, так і відповідальності влади перед народом).

Тому модернізація (глибинна і якісна, а не поверхова та механічна) України, як і будь-якої іншої пострадянської країни, неможлива без розриву «пуповини», що пов’язує її з російською совковою євразійською цивілізацією. А тією «пуповиною» є спільний культурно-інформаційний простір, який визначальним чином впливає на світогляд і масову свідомість перехідних суспільств. Цей простір, своєю чергою, ґрунтується саме на мові.

Водночас унаслідок браку ефективної державної політики з інтеграції російськомовного населення до української нації на 20-му році незалежності у складі України фактично зберігалися уламки «новой исторической общности советский народ», на які дедалі більші сподівання покладають ідеологи її нової-старої форми – «Русского міра».

Адже справа не обмежується мовою. Більшість мешканців російськомовних регіонів, перебуваючи під інформаційним впливом Росії, і далі ототожнюють себе з іншою державою, демонструють несприйняття самої української ідентичності як рівнозначної російській, німецькій, польській, румунській чи турецькій. Різниці між Україною і Росією вони часто або взагалі не бачать, або розуміють як «Україна не Росія» або «Україна (Донбас, Крим) не такі, як решта Росії», так само як «Баварія не така, як решта Німеччини».

Тим часом територіальний патріотизм, не підпертий мовно-культурною самоідентифікацією, раніше чи пізніше трансформується в «регіоналізм», і наступним поколінням стає дедалі важче пояснювати, у чому різниця між їхньою «місцевою ідентичністю» та ідентичністю сусіднього народу, в якого та сама мова, чимало побутових традицій, спільний інформаційний простір (адже мова виступає одним із найважливіших факторів у здатності пересічних громадян розрізняти національний та іноземний продукт, а відтак впливає на їхню спроможність опиратися інформаційному впливу ззовні).

У цьому контексті слід розглядати і неприйнятність для України досвіду тих європейських держав, які часто ставлять у приклад прихильники українсько-російського білінгвізму, двох державних мов та державотворчих націй. Ці приклади або не придатні для зіставлення з українською ситуацією, або/та не є позитивними. У Білорусі результатом формальної двомовності (1995 року 83,3% білорусів на референдумі проголосували за російську як державну) та збереження орієнтації на совкову традицію і євразійську цивілізаційну модель стала втрата не лише ідентичності, а й цивілізаційної перспективи. Країна перетворилася на заповідник неконкурентної соціально-економічної моделі й нині перебуває в агонії.

Як «успішніші» в економічному сенсі приклади часто наводять Бельгію та Швейцарію, Ірландію та Фінляндію. Але водночас чи то від незнання, чи зумисне замовчують ті особливості перелічених держав, які свідчать про повну неприйнятність їхнього досвіду для України. По-перше, декотрі з них утворено на основі кількох територіально поділених етносів. Наприклад, Бельгія включає франкомовну Валлонію та нідерландськомовну Фландрію. Швейцарія – це конгломерат німецькомовних, франкомовних та італомовних кантонів, жителі яких між собою часто спілкуються, використовуючи міжнародну, англійську мову. По-друге, ці приклади часто не є позитивними. Так, Бельгія вже досить давно перебуває на межі розколу, а конфліктності в забезпеченні мовних прав бельгійців у «змішаних» валлонсько-фламандських масивах і досі не подолано. Швейцарія є конфедерацією одномовних територіально-адміністративних одиниць, що не підходить Україні бодай із тієї причини, що в нас спостерігається співіснування носіїв української та російської в різних пропорціях, однак усередині більшості регіонів.

Ірландський чи фінський досвід нашій державі не підходить також. По-перше, в Ірландії уже на момент відновлення незалежності абсолютно домінувала англійська, а місцева мова фактично зникла з повсякденного вжитку. За цих обставин білінгвізм став лише проявом відчайдушної спроби реставрувати національну мову «з нуля». По-друге, англійська – як міжнародна – забезпечувала республіці значні переваги в розвитку і при цьому не загрожувала ідентичності, що визначалася низкою інших маркерів, як-от католицька релігія чи традиції визвольної боротьби. У Фінляндії шведська мова не несе в собі цивілізаційного негативу російсько-совкової моделі розвитку, а державний статус для неї став платою за збереження влади Гельсінкі над заселеними виключно шведами Аландськими островами. Водночас Стокгольм, на відміну від Москви, не претендує на реставрацію «Шведського світу» із колишніх володінь, відсутній фактор постколоніального непропорційного домінування шведської мови в інформаційно-культурному просторі Фінляндії, аналог котрого маємо у сучасній Україні.

Натомість можна навести приклади країн із постколоніальними проблемами, що зіставні з нашими, зі схожими стартовими умовами та складною історією протидії російській експансії, досвід яких успішніший порівняно з дотеперішнім українським. Йдеться про держави Балтії – Латвію і особливо Естонію.

Етнолінгвістична ситуація в останній із них упродовж ХХ століття була дуже схожа на вітчизняну. Згідно з переписом 1922 року, росіян там жило 8,2%; на території сучасної України (за даними переписів 1921–1926 років у різних державах, до складу яких входили наші землі) – також 8,2%. 1989-го було зафіксовано частку жителів Естонії, що вважали рідною естонську на рівні 61%; в Україні українську такою назвали тоді 64%.

Навіть на початку нового тисячоліття баланс між носіями державної та російської мов був в обох країнах майже ідентичним. За даними перепису населення у 2000-му, естонська виявилася рідною для 67% всього населення, тоді як російська – для 30%. У нас відповідного часу українську рідною вважали 67,5%, російську – 29,6%. У столиці Естонії Таллінні російська була рідною для значно більшої кількості жителів, аніж у Києві, а на сході країни російськомовне населення становило 80–95% (95,1% в Нарві, 95,8% в Сіламяе, 82,2% в Кохтла-Ярве тощо) – тобто значно більше, аніж на Донбасі чи навіть у Криму.

У Латвії на момент відновлення незалежності на початку 1990-х років етнолінгвістична ситуація бачилася ще складнішою – лише для 51% жителів латиська була рідною, а в столиці взагалі тільки для третини. 2000-го серед мешканців країни загалом латиші все ще становили 57,6%, у Ризі та її околицях – близько 40%.

Проте в обох балтійських країнах оволодіння державними мовами, якими стали мови титульних націй, було відразу визначено як головний інструмент консолідації суспільства. Цілеспрямована й послідовна мовна політика створила потужну мотивацію для вивчення естонської та латиської навіть попри те, що, на відміну від нашої державної, кожною з них користувалося на той час трохи більше ніж 1 млн осіб, а для російськомовного населення оволодіти ними з об’єктивних причин було значно складніше, ніж українською.

В Естонії на законодавчому рівні державна мова – єдина для спілкування органів влади, судочинства та правоохоронної системи. Закон встановлює право представників національних меншин діставати відповіді рідною мовою від державних і муніципальних установ, але тільки в тих регіонах, де естонська не є мовою більшості постійного населення. 2002 року ті, хто не володів естонською, отримали право спілкуватися з чиновником через перекладача, котрого, щоправда, мають оплачувати самі.

До початку 2001-го існувала норма про обов’язкове володіння естонською для депутатів будь-якого рівня, і навіть був прецедент, коли одного з них позбавили мандата через незнання мови. Очевидно, що така регула була б необхідною і в Україні, бо в постколоніальних реаліях внаслідок надмірної лояльності вітчизняного законодавства серед вороже антиукраїнських нардепів спостерігаються безкарні прояви демонстративної зневаги до державної мови: як відомо, нещодавно Вадим Колесніченко заявив, що ніхто не може змусити депутатів спілкуватись у Верховній Раді українською.

У середній освіті діє норма про викладання 60% усієї програми естонською навіть у школах нацменшин. Водночас у власне естонських, які відвідує і значна кількість росіян та представників інших меншостей, на відміну від реалій України, використовують виключно державну мову.

Тамтешній закон щодо телеефіру також установив вимогу перекладати естонською аудіовізуальні твори (зокрема, передачі й рекламу). Мовлення без перекладу не повинне перевищувати 10% тижневого обсягу продукту власного виробництва. Вивіски, покажчики, оголошення, повідомлення та реклама в громадських місцях мають бути тільки естонською. Виняток – лише для міжнародних заходів та іноземних представництв, обслуговування іноземних туристів.

Уже впродовж першого десятиліття по відновленні незалежності Естонії відбулися закономірна маргіналізація та поступове витіснення із провідних позицій у сфері політичного та економічного життя й освіти російської (яка дедалі більше відповідала своєму статусові мови національної меншини), а також її заміщення державною. Водночас очевидним стало й проникання на її місце перспективнішої в сенсі розвитку країни англійської. За переписом населення 2000 року, останньою володіли 25% жителів країни загалом і 35% – Таллінна.

Аналогічна тенденція до зміцнення позицій державної мови спостерігалась і в Латвії, де того ж таки 2000 року латиську визнавало рідною вже на 6% населення більше, аніж становили власне латиші.

Читайте також:  

Що буде через 10 років після прийняття мовного закону(прогноз)

Джерело 

Чому Латвія сказала «ні» російській мові

19 лютого, 2012,  Дмітрій Алєксандров,  Український тиждень

Російська мова не стане другою державною в Латвії – такими є підсумки всенародного референдуму, що відбувся 18 лютого. Прихильників офіційної двомовності у країні виявилося 24,88% , що приблизно відповідає частці нелатиського населення

Прибічники запровадження другої державної мови від початку усвідомлювали, що референдум для них приречений на провал. У Латвії нині проживають близько 2 млн людей, право голосу мають понад 1,5 млн.

Лідер руху «Родной язык» Владімір Ліндерман в інтерв’ю неодноразово заявляв, що навіть якщо вони зберуть 300–350 тис. підписів, відданих за російську мову, то це вже «можна буде вважати успіхом».

Зрештою, на виборчі дільниці прийшли трохи більше ніж мільйон людей. І це вже рекорд, позаяк навіть на референдумі, присвяченому питанню вступу Латвії до ЄС, явка була нижчою. За російську мову свої голови віддали, за попередніми даними,  273 347громадян Латвії. Однак, як сподівається Ліндерман, ця тактична поразка прихильників російської може перетворитися на їхню ж таки «стратегічну перемогу».

20 років іноземна

Серед трьох країн Балтії національна структура населення у Латвії найбільш неоднорідна. У 2010 році частка латиського населення становила 62%, на початку 1990-х латишів нараховувалося трохи більше ніж 50%. У Ризі вони, наприклад, навіть сьогодні становлять меншість.

Після відновлення незалежності Латвії російська мова як символ радянської окупації дуже швидко втратила свої позиції. Попри те, що на початку 1990-х цією мовою володіли майже 100% дорослого населення, вона стала звичайною іноземною.

Були запроваджені рівні володіння латиською мовою, які давали змогу претендувати на роботу з певних спеціальностей, а відтак з’явився і каральний орган, інспекція з держмови. У латиських школах російська перестала бути обов’язковим предметом для вивчення, коли в російськомовних освітніх закладах на латиську поступово перевели до 40% учбової програми.

 Така ситуація спричинила протистояння з боку російськомовного населення, однак на політичному рівні радикально змінити ситуацію російським партіям так і не вдалося. За 20 років в уряді Латвії не було жодного етнічного росіянина, а «російські партії» ніколи не входили до урядової коаліції. Тим не менш, російськомовне населення доволі швидко й охоче засвоювало латиську. Водночас із повільним, однак упевненим процесом натуралізації до другої половини двотисячних російські виборці з виключно кількісного боку перетворилися на реальну силу.

Що сталося зараз?

У 2011 році сталися дві події, які визначили проведення мовного референдуму та спричинили пов’язане з ним загострення міжнаціональних відносин. Навесні 2011-го країну охопила політична криза, внаслідок якої народ на референдумі проголосував за розпуск парламенту.

За кілька місяців до перевиборів, влітку 2010-го, молоді націоналісти з партії «Все Латвії!» ініціювали збір підписів для проведення референдуму про повне переведення російських шкіл на латиську мову навчання. Зібрати необхідну кількість підписів за латиську мову їм не вдалося, однак ініціатива дістала неабиякий резонанс, тож у відповідь рух «Родной язык» розпочав свій збір підписів за російську мову як другу державну.

Спочатку ця ініціатива мала вигляд маргінальної, тим більше,що лідером проекту став політичний вигнанець, у минулому – націонал-більшовик, ледь не «вічний революціонер» Владімір Ліндерман. Однак все змінили парламентські вибори, на яких проросійська партія «Центр согласия» посіла впевнене перше місце. Й, попри численні поступки своїх позицій (ледь не до фактичного визнання окупації Латвії Радянським Союзом, що вже неймовірно), вона все одно залишилася в опозиції. Це було неабияким розчарування для російських виборців.

І коли один із найпопулярніших політиків у країні – Ніл Ушаков – закликав ставити підписи за проведення референдуму, необхідна кількість підписів була зібрана. Його було призначено на 18 лютого, тож три місяці Латвія жила в атмосфері нагнітання напруженості та закликів до мобілізації з усіх боків.

Зрештою, референдум став для обох сторін не інструментом вирішення конкретної проблеми, а справою принципу. Латиші прагнули захистити рідну мову, те, що насправді об’єднує народ у сучасному світі. І, обстоюючи позиції своєї мови, захистити, зокрема, і свою державу. Росіяни – показати, що вони також живуть у цій країні, і більшість із них навіть не в першому поколінні, що їх чимало та вони мають свої інтереси, на які держава має зважати. Високої явки потребували і перші, і другі, та й результат у кількісному вираженні, напевно, цілком влаштував би обидві сторони.

В останні тижні перед референдумом ситуація в країні загострилася. На вулицях побільшало автомобілів з латвійськими національними прапорами. Громадська активність  спричинила виникнення громадянської ініціативи «Вставай і йди», до якої долучилися представники латвійської еліти, які агітували за збереження латиської мови. Відбулася різка поляризація ЗМІ, більшість з яких не стала триматись нейтральної позиції. Прибічники російської мови активно агітували у соцмережах.

Загроза двомовності змусила латиське населення мобілізуватися, й підсумок референдуму – упевнене «ні» – стало для нього однозначною відповіддю на давнє болюче запитання.

Джерело

Війна за українську мову ведеться вже в українських громадах за кордоном

11.07.2012, УНІАН

Павло Садоха, Голова Спілки українців у Португалії

Вже декілька століть українська мова тримає оборонний рубіж, що зупинив просування агресивного московського світу до Європи.

Серед різних коментарів навколо проблеми мовного закону чіткою лінією виділяється неофіційна думка високих чинів влади: мовляв, це передвиборча гра політичних партій. Можливо, для політиків так, але не для українського народу. І зараз вже не так важливо, чи самі регіонали, чи їхні закордонні патрони придумали таку стратегію. Важливо усвідомити, що своїми діями вони підтвердили - головною опозиційною силою для проросійських партій в Україні є українська мова!

Вже декілька століть українська мова тримає оборонний рубіж, що зупинив просування агресивного московського світу до Європи. I ні теротиріальне захоплення, ні масові знищення (наприклад Голодомори) не допомогли  перейти цей рубіж. 

Та війна не скінчена, про що доводять дії путінських маріонеток в Україні, типу табачників, колесніченків та Кº. Більше того, фронт бойових дій вийшов за межі територіальної України і ведеться вже в українських громадах закордоном. Адже відомо, що українська діаспора формувалася виключно на засадах національної приналежності і єдиного мовного середовища. І до цього часу створила єдину монолітну силу, яка без переслідувань з боку КГБ зберігала і розвивала українську самосвідомість у вільному світі.

Однак, зараз у стратегів «Русского мира» появився шанс змінити ситуацію і  за вже випробовоною схемою використати нову хвилю української трудової міграції для нового наступу на впливову у світі українську діаспору.

Прикладом цього плану є Португалія.

За вітсутності попередніх хвиль так званої політичної діаспори, та при виключно економічній мотивації еміграції українців, промосковським стратегам було просто стимулювати створення громадських організацій, які не ідентифікували себе з окремою національною групою мігрантів, а несли філософію, яка мала б показати португальському суспільству, що нові для них мігранти з України, Білорусії, Молдови, Росії, Казахстану - це єдина культурна група, обєднана російською мовою та ностальгією за СРСР. Так нас і називали спочатку – імігранти зі Сходу.  Без знання португальської мови самі українці не мали шансу щось заперечити. План, дійсно, мав успішну реалізацію ще й за тих умов, що в перші роки трудової міграції в Португалії діяли потужні російськомовні кримінальні угрупування, що безжалісно рекетували беззахисних мігрантів, і об’єднуватися українці боялися через об’єктивні причини конспірації.

Але тут на заваді, як і завжди, стала УГКЦ. Страх українців перед Богом, є більшим, ніж перед людською небезпекою. З приїздом українських священників почала формуватися окрема українська громада. Та все ж найбільшою поразкою сторонників єдиного пострадянського простору стала Помаранчева революція, після якої слово «українець» у португальців почало асоціюватися з позитивним іміджем миролюбивої боротьби за свободу особистості. Крім того, почався інтенсивний  процес створення українських громадських організацій, які почали представляти українську культуру, як окремого етносу, а не як дивно інтерпретованої російськомовними громадськими організаціями - словянської культури. Тим більше, що в цей час, чи не вперше за всю новітню історію України, влада і народ працювали в єдиному гуманітарному векторі.

Та перемога Януковича у 2010 році стала не тільки початком занепаду суспільства в Україні, але й проблемою для розвитку українських громадських організацій закордоном. Особливо серед представників четвертої хвилі іміграції.

Так, на першу ж зустріч з новим послом України у Португалії були запрошені відчищені від нафталіну лідери громадських організацій, які, за визначенням дипломата, відносились до групи – «Громадських організацій імігрантів з країн СНД, в яких є українці».

Сумнівно, щоб посла не проінформували про життя української громади у країні нового призначення. І, власне, про те, що лідери цих організацій є постійними членами Координаційної Ради російських співвітчизників та фонду «Російський світ» і, що їхня гуманітарна діяльність в Португалії була безуспішною через несприйняття українцями міфу про слов’янську єдність українців та росіян.

Але, навіть всупереч зауваженням представників українських громадських організацій, які за багато років волонтерської роботи підняли імідж України в Португалії, і поясненням, що їм невідомі факти співпраці дипустанов одних країн з націоналістичними організаціями інших, хіба що у випадку шпіонажу, все ж, ігноруючи широку громадську думку, посольство наполегливо нав’язує цю співпрацю.

Як доказ, красномовне розміщення на офіційному сайті посольства України подяки «Посольству від недільної школи Асоціації допомоги імігрантам у Португалії». Тобто, відразу після протесту українських громадських організацій в Португалії проти прийняття закону про «Про засади державної мовної політики», маловідома серед української громади організація, про яку, хіба знають, що вона є членом Координіційної ради російських співвітчизників в Португалії, кинулася дякувати посольству за всесторонню допомогу. Класичний стиль застійного СССР.  Адже, до цього часу подібних подяк від українських організацій, які активно співпрацюють  з світовими українськими надбудовами, як СКУ, ЕКУ, УВКР посольство на сайті не розміщувало.

А,враховуючи те, що подяку висловлюють за якусь допомогу, чи підтримку, означає, що посольство особливо турбується про малочисельний український клас в проросійській організації, вчителі якої так і не усвідомили різниці між українською і міфічною слов’янською культурою, сприймаючи це, як щось тотожне, і не помічає представницьких українських суботніх шкіл, найбільша з яких – «Дивосвіт» в Лісабоні налічує 190 учнів та 27 чоловік педагогічного колективу. Для прикладу, інформації про багаточисельне свято – «Останній дзвоник», яке разом провели чотири українські школи за участі представників Міжнародної української школи, на сайті посольства не має.

Свято Останнього Дзвоника в українському культурно-освітньому центрі ”Дивосвіт” м. Лісабон. Фото http://www.spilka.pt

Цей випадок яскраво відзеркалює загальну політику теперішньої української влади, коли держслужбовці з особливою увагою стараються задовільнити інтереси привілейованої меншості, забуваючи про конституційне право більшості.

Що ж, війну проти власного народу ще ніхто не вигравав. І нашу боротьбу за власну мову у світі сприймають з шаною. А тим представникам влади, яким дає вказівки не свій народ, нагадаємо біблійний вислів: «Не можна одночасно служити  Богові і мамоні», тобто, у даному випадку стратегічній цілі чужої держави. Світ цього не сприйме. Не сприйме цього і сам слов’янський світ – від Адріатики до Балтики, і від Лаби  до Дону.

Джерело

Харківські регіонали роздають гречку в обмін на "язык"

10 липня 2012, Українська правда

Представники Партії регіонів у Харкові роздають продуктові пакети, натомість пропонуючи підписати лист до президента Віктора Януковича щодо надання російській мові статусу державної.

Про це повідомляє громадська мережа "Опора".

"Пакунки роздають в Червонозаводському та Комінтернівському районах Харкова від благодійного фонду "Допоможи ближньому" з листівкою Анатолія Денисенка - імовірного кандидата-мажоритарника від Партії регіонів по 173 виборчому округу", - йдеться в повідомленні організації.

У пакетах, окрім гречки, цукру, чаю, згущеного молока, олії, кави та печива, є також телефонні довідники, лист-пам’ятка із переліком телефонних номерів райадміністрацій та агітаційна листівка від Денисенка.

"Також активісти "Опори" виявили, що під час отримання продуктових пакетів, харків’янам пропонується підписати лист до президента за надання російській мові статусу державної", - вказали в організації.

За даними "Опори", акцію проводять за участю персоналу шкіл, продуктові пакети можна отримати у всіх школах району за місцем проживання. Для цього варто мати при собі посвідчення ветерана праці та бути наявними у поданих списках. Тих, кого немає у списках, на місці просять заповнити заяву до благодійного фонду "Допоможи ближньому".

За словами персоналу шкіл, продовження акції слід чекати в п’ятницю після п’ятої години вечора, коли будуть вручатися пакети всім, хто не встиг їх отримати.

"Опора" звертає увагу на те, що даний факт є підкупом виборців.

Втім, організація зазначає, що особи, винні в порушенні законодавства про вибори народних депутатів, притягуються до кримінальної, відповідальності тільки за підкуп виборців, здійснений тільки після офіційного початку виборчого процесу.

Джерело

Донецький митрополит носить годинник за 150 тисяч євро

10 липня 2012,  "Українська правда"

Митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон носить годинник марки Franck Muller.

Про це повідомляють "Новости Донбасса".

Цей годинник був помічений на руці митрополита під час урочистостей на честь 80-річчя Донецької області, які за участю президента України Віктора Януковича проходили 6 липня в Центрі слов'янської культури.

Схожа модель на сайті - продавця коштує 150 тис. євро.

Як відомо, раніше на руці патріарха Московського і всієї Русі Кирила помічали годинник Breguet вартістю 30 тисяч євро.

Джерело

Проблеми з зором

06.07.2012
Оксана Миколюк, для УП.Життя

Зараз знову всі будуть говорити про мовний законопроект: що це "харків-2", "здача України", "політичний суїцид Верховної Ради"; про тих, хто голосував за законопроект, кого не було в Україні, кому що зламали в бійках. Знову говоритимуть, говоритимуть, говоритимуть…

Я хочу говорити не про мову, а про балачки. А це – різні речі. Бо саме балачками ми довели мову під гільйотину, зрештою, як і все інше. Одні – балакають, інші – слухають. Ми вже так звикли до того, що політики мають щось говорити, посилати месиджі, відстоювати свою думку, дебатувати, коментувати, що стали сприймати це за їхню справжню роботу.

Роботу, за яку їм платять гроші, дають квартири, привілеї та недоторканість. Звикли й вони: одягнулися в брендове, зачесалися, зручно сіли в крісло у студії – працюємо в ефірі. А потім ми робимо свій вибір: "Гарно балака - тре за нього голосувать".
Низький уклін за це всім "свободам слова", "великим політикам" і решті подібного штибу передачам. Взагалі, вважаю такі прямі і непрямі ефіри з участю політиків - надзвичайно шкідливими. Скільки років у нас вони – п’ять, сім? А яка користь? Кому з людей стало краще жити від самозакоханих монологів політиків, які не чують один одного? Яка проблема вирішилася? Більше стало робочих місць? Знизилася смертність? 

Ніцше говорив, що є люди, які нагадують йому велике вухо, інші – велике око, а є такі, котрі нагадують язик. У нас – дуже великі вуха. У школі ми навчені слухати, в університеті – теж саме, на роботі спробуй не слухати. (До речі, коли людина безперестанку слухає когось більше 30 хвилин, вона впадає в транс, в якому їй можна нав’язати будь-яку ідею. Це і називається зомбуванням).

Треба чи не треба – ми слухаємо, бо в дитинстві виробився рефлекс: тихо, має бути гарна оцінка за поведінку. Тож краще мовчати, і менше рухатися. І ми продовжуємо слухати політиків, як ті баришні, що люблять вухами – не дивимося на те, що народні депутати роблять.

Психолог з Інституту соціальної та політичної психології одного разу посміялася: "Як мені подобається ота реклама по радіо: "Від помаранчевих нам дістався важкий спадок… Ми подолали руїну.… І відразу за нею : "Увас проблеми з зором? У вас - катаракта?"
Якийсь дурень сказав, що в суперечці народжується істина. І ми думаємо, що якщо оці випрасувані дядьки і тітки будуть довго сперечатися в телевізорі, то, ось-ось, життя стане кращим. Ніколи у світі. Істина не народжується в суперечках чи війнах. Щось конструктивне народжується тільки в діалозі, в творчості, у спільній праці. Де ми це бачили?

Ці політичні балачки шкідливі, бо дають нам ілюзію, що щось вирішиться, а ще – відчуття, що ти причетний до великого. Насправді це – велика гра, в якій виграють вони, а ми програємо. Тому що включаємо телевізор, і підставляємо вуха, і на них вішають тонни брехні, злоби, заздрості, корисливості.

Поговорять-поговорять, і у всіх відчуття, ніби робота зроблена (і в тих, хто говорить, і в тих, хто слухає) – стільки ж витрачено енергії, стільки емоцій. Є такі люди, які замість того, щоб розв’язувати проблему, шукати виходи, багато балакають – і в них виникає цілком реалістичне відчуття, що все сталося.

В мене є знайома, яка стабільно щопівроку телефонує та обіцяє заїхати провідати мою дочку, перед тим запитавши "що треба". Я знаю наперед, що вона скаже (і що не приїде) – зайнята, всі вдома хворі те, се... Потім – "ой, не вийшло сьогодні", давай - через тиждень. Через тиждень знову - вагомі причини, а ще через кілька днів - знову та ж мантра…

Потім все стихне – знову приблизно на півроку. Я переконана, що така суєта дає їй ті потрібні відчуття.

Тим, що ми витрачаємо свій дорогоцінний час на перегляд політичних шоу, ми підігруємо політикам - їхній позиції, їхній безвідповідальності й бездіяльності. І не тільки вуха страждають.

В гештальт-терапії є поняття "сміттєвого відра". Ним себе відчувала кожна людина, якій хтось виливав душу про таке-сяке життя, про болячки, біди, нещастя, тероризм, катастрофи, долю України, (агресія – у 100% випадків). Хтось зняв в такий спосіб тягар з душі, а хтось, за законом збереження енергії, все це отримав – той, хто навчений слухати і не знайомий із прийомами психологічного самозахисту.

Те саме роблять з нами політики: своїми словесними війнами дають ілюзію, що вони страшенно зайняті, кидаються один в одного (а потрапляє в нас) свинячими хвостами, рогами, пазурями, і всіма тельбухами, а ми це підхоплюємо, наповнюємося. Це те, що треба тим депутатам: щоб бути ближче до народу. А в народу, у свою чергу, вже є про що поговорити з сусідкою, посперечатися в маршрутці, колегою. Словом, подивившись новини, "свободи слова", у нас вже є .. повнота життя!

Ми не помічаємо, як ця політична балаканина, яка підтримується суспільством, нас псує; як, перманентно перебуваючи в ролі "сміттєвого відра", роз’їдається наша особистість. Вже нормою в соціумі стало критиканство: якщо людина когось осуджує, не схвалює, висміює, викриває – вона вже апріорі розумна. Візьміть хоча б тональність коментарів під публікаціями: у більшості випадків люди зливають бруд, агресію.

Це набагато легше, ніж сформулювати кілька речень, наповнених змістом, які б несли ідею, давали натхнення чи надію. Для цього потрібно постаратися, докласти зусиль, зробити якесь "душевноє движение" за Толстим.

Ця деструктивність дуже добре лягає на нашу незрілу ментальність. Українці – етики. А для етиків характерним є вияснювання стосунків, з’ясовування, хто головніший, хто - з ким, хто - проти кого. Плітки, інтриганство, мстивість, заздрість, "виколіть мені одне око, а сусіду – два", – це все ми.

Для відчуття того, що в житті щось відбувається, все має бути напруженим, натягнутим: щоб у повітрі тремтіло, дрижало, гриміло, метало блискавки, щоб не було спокою, щоб не було радості, а лише страх за своє місце під Сонцем – це ж ми. Ми так живемо щодня. Це – низька етика. А є ще етика висока.

Вона властива емоційно зрілим людям, які вже розставили в житті пріоритети і не зраджують їм, якби переважна більшість не тиснула. Висока етика – це свобода, любов, віра. Це не балачки про свободу, любов і віру, а щоденна практика. Кому конкретно нині стало легше жити від того, що я є на світі – кого підтримав, поміг, порадив? Кому стало гірше від того, що я є на світі – кого образив, послав, пройшов повз? Це – точка відліку.
А якщо про захист мови – то як ти її захищаєш? Балаканиною? Чи ти говориш нею? Бо високі матерії – мораль, духовність, нація, мова, – про це балакати може кожен. Це не важко.

Я знову повторю свою мантру: "Самі винні". І це стосується мовного закону, і всього іншого. Ніколи не повірю, що політики з опозиції настільки тупі, що їх "розвели". Вони далися. Бо такі самі.

Люди продовжують грати в гру – "твій"-"мій" ("Буду голосувати за Януковича, бо він сидів, і мій син сидів"). Це – також проблема, яка стосується не тільки політики – всіх. А ти – від кого? А вона – чия? (низька етика). Так вирішуються різні питання, так працевлаштовуються. Аргумент що ти – людина з такими ж правами (висока етика), що ти – не гірший від свояків, подруг знайомих, кумів, і можеш це довести – не проходить.
Спочатку – свої, які б вони не були. Ми з нашою загальмованістю, автоматизмом, "твій-мій" – ідеальні для нашої влади. На такій ментальності можна стригти мільярди. Бо слухаємо тільки тих, хто голосніше крикне, грюкне, стукне. І – "своїх". Все, як у мавп. У мавпячих стадах також є вожак, є ієрархія, яка не порушується: є ті, хто на "олімпі", є "виконавці", є "маргінали".

Віктор Каган, американський психотерапевт, розповів історію, яка сталася в одному із російських зоопарків. У мавп’ячому стаді помер вожак. Стадо зібралося, щоб вибрати нового – у них також є така процедура. Пережерлися, перекусалися, пересварилися – нічого не вийшло. Зібралися вдруге – те саме.

Нарешті якогось енного разу під час таких "виборів" одна з мавп (здається, чоловічого роду), у якої був низький "соціальний статус", яка перебувала на нижчих щаблях ієрархії цього стада, почала ганяти по клітці відро, котре забула прибиральниця. Металеве відро – по залізній клітці. Шум, гам, стукіт, грюкіт! Мавпи налякалися, і вибрали вожаком … її!
Вибори – швидше, ніж нам здається. Закрийте вуха. Не слухайте пройдисвітів, брехунів. Маєте очі – дивіться, читайте, аналізуйте, робіть висновки.

P.S. Перебуваючи в "екопоселенні" в Херсонській області (два рази на день в обласний центр їде автобус; хліб магазині треба замовляти, щоб для тебе привезли; до найближчої аптеки - 3 км; нема гарячої води, а холодну удень відключають – чим не екопоселення?), де не приймає сигнали мій модем, де мою телевізійну антену заглушила сусідська тарілка, я б про прийняття мовного законопроекту не взнала, якби не смартфон.
Перед тим спілкувалася цілий вечір із сусідами, відпочиваючими, бабусею, яка пасла кіз – хоч би хтось сказав: "Прийняли мовний законопроект". Тільки – про дощ, комарів, урожай, якусь "кровинушку".
Господи, думаю, там, у Києві, під Українським домом - війна, а тут – все до лампочки!!! До лампочки – бо мовне питання надуте, як кулька, на якій Вінні Пух летів за медом.
Наступного дня запитала колишню вчительку, мою 75-річну сусідку - що вона скаже про все це, чи взагалі цікавиться. "Як таке може бути, щоб в державі не було одної державної мови? Щоб кожен регіон собі встановлював свою державну мову? Як діти будуть вступати в університети? На сербській, болгарській? Все одно - на українській чи російській! Розмовляйте на своїй - хто вам не дає, але знайте державну!"
Ні, цим людям не до лампочки, вони – в курсі, вони … бачать. В мене з’явилася надія.

Джерело

"Anonymous" підтримали українську мову

05/07/2012,  Anonimous0071



Вітаємо вас, громадяни України! Ми - "Аноніми"!Як всім відомо, Верховна Рада України хоче прийняти новий, не зрозумілий для більшості українського народу закон "Про російську мову як другу державну в Україні". Ми не повинні допустити цього! Вже багато небайдужих до цієї проблеми людей - мітингують біля стін Верховної Ради України та інших державних установ. Ми підтримуємо цей протест і зробимо все можливе, що від нас вимагається. Ми організуємо нові "Досс-атаки" на президентські, міністерські сайти, а також на сайти Верховної Ради України. Заспамимо разом всі їх блоги та форуми. Ми - "Аноніми", закликаємо народ України до підтримання нашої акції протесту! Не будьте байдужими, адже від нашого спільного рішення, залежить майбутнє цілої держави! Об'єднаймося і припинимо безлад, що відбувається в Україні, не допустимо, аби почався хаос у державі, тому що тільки ми - український народ - зможемо зупинити це все! Об'єднавшись - ми сила! Ми не повинні боятися влади, влада - має боятися нас, поважати свій народ, якому несуть службу, чиї інтереси представляють та захищають, як закордоном так і в середині держави.

Ми - "Аноніми"! Ім'я нам - Легіон! Ми - не пробачаємо. Ми - не забуваємо. Будьте з нами!!!

На сайт Ради здійснюються хакерські атаки - спікер

07 липня 2012, Ураїнська правда

Про це повідомив спікер Володимир Литвин у суботу в Житомирі, повідомляє Gazeta.ua.
Він розповів, що на сайт здійснюють хакерські атаки - за 30 сек буває 20 мільйонів запитів.

Литвин застеріг від радикальних закликів, "бо це може розцінюватися як замах на конституційний лад".

Проба сили, на думку спікера, може спровокувати владу на непередбачувані дії.
Водночас, станом на 18:20 суботи сайт Верховної Ради працює.

Раніше повідомлялося, що українське відділення міжнародного хакерського угруповання Anonymous має намір помститися за ухвалення скандального "мовного" ​​закону Ківалова-Колесніченко новими хакерських атаками на сайти української влади.

Солодке життя Януковича

Постачальник підтвердив, що продавав для АП малину по 672 гривень

19 червня 2012, УП

Директор ТОВ "Хімконтракт" Андрій Панченко підтвердив, що його підприємство продало ДУС малину за ціною 672 гривні за кілограм.
Про це він сказав у програмі "Tender News" телеканалу ТВі, передають Наші гроші.
Пояснюючи ціну малини (672 грн. за кг), він повідомив, що українські аграрії не можуть запропонувати якісну ягоду, відтак "Хімконтракт" мусить закуповувати її за кордоном.
"Тому що це імпортна малина… На жаль, ми не навчились створювати ці умови, щоби вона виростала в ідеальному стані",- сказав він.
Тим часом директор ДП "Гарант-сервіс" Держуправління справами Тетяна Козіянчук продовжує стверджувати, що ціни, які були оприлюднені у "Віснику державних закупівель" і у ЗМІ, не відповідають дійсності.
"Хто цю дав інформацію? Звідки ви це взяли. Найдіть у мене такий документ, що я таке робила. Це вообщє така сплєтня, такоє бєзобразіє. Надо в суд подавать на вас всєх. Да не було цього, даю вам слово честі, що це брехня, що це було 5 кг в упаковках",- сказала вона журналістам "Tender News".



Нагадаємо, що 31 травня Державне підприємство Державного управління справами по обслуговуванню офіційних заходів "Гарант-сервіс" уклало низку угод з ТОВ "Хімконтракт" та ДП "Чайка" на придбання фруктів, ягід та овочів на загальну суму 2,60 млн грн.
При цьому імпортну черешню придбано по 204 грн/кг, імпортну вишню по 77 грн/кг, імпортну полуницю по 312 грн/кг. Також придбано моркву ранню по 24 грн/кг, зелену цибулю по 60 грн/кг, цибулю по 8 грн/кг, банани по 26 грн/кг.
Найдорожче в переліку замовленої продукції коштує імпортна малина по 672 грн/кг. Далі йдуть лохина (кущова чорниця) і імпортна ожина по 576 грн/кг, імпортні порічки по 528 грн/кг.

Джерело

10 найбільших фінансових афер України

06.07.2012, ТСН

Фінансові махінації відбуваються практично завжди за участю впливових політиків або силових структур.

Однією із головних проблем української економіки на сьогодні є не криза, а шахраї, які за підтримки влади або силових структур провертають афери на мільйони доларів.

Неповоротні кредити
Жертвою наймасштабнішої з кредитних афер став "Укрсоцбанк". Його "кинуло" на $ 190 млн приватне акціонерне товариство "ІСА Прайм Девелопментс" (компанії пов'язують з ім'ям підприємця Олександра Башенко). Наразі контора не хоче повертати кредит і намагається вивести з-під застави власні об'єкти нерухомості, пише "Коментарі".
Схожі проблеми "Укросоцбанку" створило ТОВ "Пузата хата". Навесні 2011 року Господарський суд Києва визнав підприємство, що володіє однойменною мережею ресторанів, банкрутом. Компанія так і не розрахувалася з банком, який видав їй в 2007-2008 роках кредитів на загальну суму $ 70 млн.
Варто зазначити, що попри банкрутство, мережа закладів продовжує успішно працювати і розширювати бізнес.

Шахраї серед своїх
Дуже часто збиток фінустановам наносять і самі його власники. Так, взимку 2012 року Генпрокуратура завершила розслідування у справі одного з колишніх керівників і найбільших співвласників VAB Банку Сергія Максимова. Користуючись службовим становище, Максимов наполіг на видачу в 2008 році кредитів підконтрольним йому комерційним структурам на десятки мільйонів гривень. Близько 40 млн. грн. з цих коштів були присвоєні ним для подальшої легалізації.
У самому VAB Банку стверджують, що банкір встиг вкрасти набагато більше.
"Аудит з'ясував, що за весь період діяльності Максимов вивів з VAB Банку близько $ 255 мільйонів в офшорні структури, причому під фіктивні рішення суду", - розповів новий власник фінустанови Олег Бахматюк.
Зараз Сергія Максимова випустили під заставу 5 млн. грн., І це при тому, що сума збитку, в якому його звинувачують, в рази вища за ту, яку він заплатив як заставу.
Схожа історія мала місце у горезвісному банку "Надра". Восени 2009 року Генпрокуратура оголосила в державний розшук колишнього голову правління фінустанови Ігоря Гіленка. Йому інкримінується розкрадання коштів ВАТ КБ "Надра" в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем за попередньою змовою групи осіб.
Слідство встановило, що банк кредитував нові фірми, які згодом стали банкрутувати. За даними столичної прокуратури, в результаті протиправних дій інтересам фінустанови і його вкладникам було завдано збитків на суму 384 млн. грн.
Першим випадком затримання власника проблемного банку в Україні став арешт Василя Гаврилишина, голову наглядової ради та акціонера "Західінкомбанку", депутата Луцької міської ради.
Під час розслідування було встановлено, що за вказівкою Гаврилишина на підставних осіб були оформлені кредити на суму $ 2,5 млн. За версією слідства, ці гроші потрапили в руки банкіра, який розпоряджався ними на свій розсуд.

Операція "фіктивний вкладник"
Аферисти не пропускають нагоди поживитися і грошима населення. Навесні 2012 року СБУ закінчила досудову справу за фактом розкрадання коштів Фонду гарантування вкладів фізосіб.
Слідство встановило, що до цієї історії причетний власник банків "Національний стандарт", "Володимирський" і "Європейський" Павло Борулько, який викрав з фонду 620 млн грн.
За даними СБУ, в 2009-2010 роках співробітники його банків відкрили 1339 депозитних рахунків на підставних осіб та документально оформили перерахування на них віртуальних грошей. Надалі це послужило підставою для отримання реальних коштів з Фонду гарантування вкладів фізичних осіб.
620 млн грн були отримані готівкою трьома особами. Двоє з них працювали одночасно в ВАТ КБ "Національний стандарт" і АКБ "Європейський". Крім того, Борулько отримав в НБУ рефінансування для банків "Європейський", "Національний стандарт" і "Володимирський".

Прийшов - вкрав
Тимчасова адміністрація, покликана зміцнити фінансове становище проблемного фінустанови, може спрацювати з точністю до навпаки.
У вересні минулого року Генпрокуратура направила до суду кримінальну справу колишнього тимчасового адміністратора "Родовід Банку" Сергія Щербини (призначений у 2009 році, після того як держава купила 99% акцій банку). Йому була інкримінована розтрата 342 млн грн, виділених НБУ фінустанові у вигляді рефінансування.

Гроші НБУ - в кишеню
Навесні 2012 року СБУ заявила про причетність народного депутата Олександра Шепелєва (позафракційний, обраний за списками БЮТ) до розкрадання держкоштів рефінансування НБУ.
Шепелєва підозрюють в причетності до розкрадання коштів "Родовід Банку" на суму понад 220 млн грн. Він також є можливим співучасником (спільно з Павлом Борулько) організації розкрадання коштів рефінансування Нацбанку на суму 315,3 млн. грн. в березні-травні 2009 року.

Силовики в долі
Група українських "дочок" міжнародних банків ("Райффайзен Банк Аваль", "ОТП Банк" і "СЕБ Банк") не можуть повернути $ 33 млн, видані в 2006-2008 роках виробнику полімерної пакувальної тари "Хекро Пет Лтд". Власником підприємства-позичальника є екс-співвласник однієї з найбільших в Європі горілчаних компаній Nemiroff Анатолій Кіпіш.
Як стверджують ошукані кредитори, позичальник спочатку не збирався повертати борг. Згідно з даними банків, всі отримані гроші були виведені боржником на рахунки зарубіжних і українських компаній, які не здійснювали господарської діяльності.
"ОТП Банк" ініціював судові процеси по стягненню заборгованості з компанії "Хекро Пет Лтд" та її поручителя Анатолія Кіпіша. Але ні правоохоронні органи, ні суди не допомогли кредиторам повернути гроші.
"За результатами розгляду заяв та позовів банки-кредитори чітко помітили ознаки використання боржником адмінресурсу, корупційних зв'язків у судових, правоохоронних та контролюючих органах. Це і змусило банки подати спільну заяву безпосередньо генпрокурору, головам СБУ, МВС та ДПС", - заявили в "ОТП Банку".

Банкрутство як спосіб піти від зобов'язань
Не менш масштабні афери відбуваються і на страховому ринку. "Вексель", кинута напризволяще страхова "дочка" "Промінвестбанку", "збанкрутувала" незабаром після продажу банку росіянам.
Згідно з інформацією ліквідатора компанії Євгенія Кудляка реєстр кредиторів був сформований ще навесні 2011 року. Усього було отримано претензії на 93 млн грн, з яких законними визнані тільки на 23 млн грн.

Джерело

Способи відмивання грошей в Україні

01.11.2011, ТСН

Найпоширеніші схеми відмивання коштів пов'язані з операціями по незаконному виведенню грошей за кордон та інвестування з офшорних зон.

У всьому світі проблему відмивання грошей пов'язують передусім з організованою злочинністю: наркокартелями, работорговцями, терористами. В Україні же є своя специфіка: легалізацією незаконно отриманих грошей займаються політики, чиновники і навіть правоохоронці. І є вона прямим наслідком глибокої тінізації економіки - від 60 до 80% ВВП знаходиться в тіні.

Наприклад, сьогодні ніхто не дивується з того, що міліцейський чин при офіційній зарплаті в 5 тис. грн їздить на Porsche, заступник мера може дозволити собі покупку вілли в Баден-Бадені, а найчесніший депутат, який до обрання працював простим журналістом, за рік роботи в Раді купує собі кілька квартир. Причому у наведених прикладах держслужбовці та слуги народу готові відзвітувати за джерело доходів так, що з точки зору закону підкопатися неможливо. Тобто десь вони гроші взяли, легалізували і тепер відкрито користуються матеріальними благами, пише Сегодня.
За даними Держфінмоніторингу, в Україну за останні дев'ять місяців відмито близько 32 млрд гривень.
Найпоширеніші схеми відмивання коштів пов'язані з операціями по незаконному виведенню грошей за кордон та інвестування з офшорних зон. Торік таким чином було легалізовано 27 млрд гривень.
На другому місці стоять операції нерезидентів з цінними паперами, де сума підозрілих операцій склала 8,3 млрд гривень.
Третє місце займає оформлення вантажів за підробленими документами або на фіктивні фірми (псевдоекспорт), що дозволяє відмивати близько 5,1 млрд гривень.
Операції страхування і перестрахування - 2,1 млрд грн, операції, проведені з використанням загублених або підроблених паспортів, - 1,6 млрд грн і приватизаційні процеси - 1,1 млрд гривень.
Наразі експерти прогнозують, що у зв'язку в набуттям чинності нового антикорупційного законодавства (вимагає від держслужбовців звітувати і за прибутки, і за витрати), в 2012 році відмивати гроші будуть набагато частіше. Або чиновникам доведеться вести життя підпільних мільйонерів.
Навіть неозброєним оком видно, що в Україні кількість банків і страхових компаній багаторазово перевищує потреби ринку. Викликає подив і кількість страхових - екс-голова правління компанії Generali Garant Юрій Лахно вважає, що їх не повинно бути більше 40-50, а не 450-ти, як зараз. По ідеї, з такою кількістю фінансових компаній, особливо якщо сюди додати ще й кредитні спілки, наша країна не тільки не повинна боятися фінансової кризи, а й перетвориться в другу Швейцарію. Чому ж цього не відбувається?
Значна частина фінкомпаній є ланкою в ланцюжку відмивання грошей і одночасного відходу від податків. Щоб грамотно перетворити "брудні" гроші в "чисті", використовується схема з безлічі фінансових операцій. А у випадку з фінустановою висока активність у розрахунках не викликає підозр з боку органів нагляду - через свої банки дуже легко проводити фіктивні операції.
Часто гроші виводять з країни і з використанням страхових. Укладається договір фіктивного страхування. Витрати на страхування відносять на валові і не платять податок на прибуток. А страхова компанія, в свою чергу, перестраховує ризики в закордонній компанії, виводячи кошти наприклад, в Монако.
Кримінальні структури часто легалізують "брудні" гроші за допомогою так званих конвертаційних центрів. В СБУ повідомили, що в цьому році тільки в Києві було ліквідовано діяльність 11 таких центрів, послугами яких користувалися понад 500 суб'єктів господарювання з різних регіонів України. Мережі фіктивних фірм використовували реквізити більше 150 підприємств, зареєстрованих з порушенням вимог чинного законодавства.
Відзначимо те, що якщо в минулі роки конвертаційні центри в основному займалися мінімізацією податків, використовуючи систему спрощеного оподаткування (на приватних підприємців списувалися гроші за нібито надані послуги), то в цьому році у зв'язку з фактичною забороною з 1 квітня юрособам працювати з підприємцями для мінімізації податків, переведенні в готівку та легалізації грошей стали використовувати фірми-одноденки.
У їх статутний фонд від імені підставних фізичних осіб (інваліди та малозабезпечені часто погоджуються на це за невеликі гроші) вносилися великі суми. Потім на ці фірми оформляли фальсифіковані пакети документів на безтоварні операції в галузях будівництва, транспорту, юриспруденції і маркетингу. Після того як гроші перекочовували з одного рахунку на інший, потім на третій (так кілька десятків разів), в результаті вони потрапляли на рахунок компанії, що замовила конвертацію у вигляді плати за легально надану послугу, наприклад, маркетингове дослідження.
Простий спосіб легалізувати гроші - витратити їх від імені клієнтів - фізичних осіб у власній мережі громадського харчування, торговому центрі, кінотеатрі і так далі. Деякі опитані нами експерти саме так пояснюють особливо високий інтерес інвесторів до будівництва всіляких розважальних закладів: це і бізнес вигідний, і "розчинити" в такому закладі можна скільки завгодно грошей. З виручки офіційно платяться податки, а прибуток є "чистими" грошима. Підрахувати ж, скільки реально було продано послуг в торговому центрі або страв у фаст-фуді, не під силу жодному з податківців.
Одна з найскладніших, але вигідних для злочинців і небезпечних для держбюджету схем - легалізація грошей, яка супроводжується незаконним відшкодуванням ПДВ. Її суть в тому, що експортер отримує "брудні" гроші від імпортера-нерезидента (зазвичай він знаходиться в офшорній зоні), а потім відправляє їх назад нібито за надану послугу / товар. Природно, не відразу, а після того, як ці гроші пройдуть через мережу фіктивних підприємств. Один з посередників зникає, не переводячи до бюджету ПДВ, отриманий від продавця. Але решта учасників схеми вимагають у держави повернення ПДВ.
Фактично рух товарно-матеріальних цінностей, транспортування і перетину ними кордону не відбувається, як і не надається ніяких реальних послуг. Однак за документами, які пред'являються до відшкодування ПДВ, все чисто. Як правило, у реалізації таких схем задіяні корумповані митники і прикордонники, які допомагають з оформленням документів.
Нагадаємо, 27 жовтня Україну виключили з чорного списку міжурядової групи по боротьбі з відмиванням грошей FATF, де країна фігурувала з 2001 по 2004 рік, а потім знову потрапила туди в минулому 2010 році.

Джерело