ФЕНОМЕН ЕКОНОМІЧНОЇ САМОДОСТАТНОСТІ В РЕАЛІЗАЦІЇ ЯПОНСЬКОЇ МОДЕЛІ РОЗВИТКУ

Трофимова В.В., к.е.н.                                                             Київський національний економічний університет ім. В. Гетьмана

УДК 339.92:332.133

Обґрунтувано конкурентні переваги японської моделі економічного розвитку. Визначено та проаналізовано чинники економічної самодостатності національної економічної моделі Японії. Міжнародні зіставлення та аналіз динаміки основних макроекономічних показників розвитку японської економіки дозволили зробити висновки щодо сутності реалізованого феномену економічної  самодостатності.

Competitive advantages of economic development model of Japan are substantiated. Factors of economic self-reliance of Japanese national economic model are identified and analyzed. International comparison and ananlisys of dynamics of main macroeconomic indicators of Japan`s economic development let make conclusions on the essence of economic self-reliance phenomenon.

Ключові слова: національна економічна модель, конкурентні переваги, економічна самодостатність, інновації, науково-технологічний розвиток, державне регулювання, міжнародна конкурентоспроможність.

Актуальність проблеми. Сучасна криза, зумовлена зміною технологічних укладів, випробовує стійкість національних економічних моделей, а феномену розвитку японської економічної моделі притаманний постійний пошук оригінального шляху самодостатнього розвитку та збереження унікальності. Автаркічна упродовж багатьох століть національна економічна система Японії у 1868 р. ініціює запровадження моделі, яка набула назви імітаційного капіталізму (“catching-up capitalism”). Становлення відкритої за суттю капіталістичної системи призводить до сформування  в країні відкритої експансіоністської економічної моделі, окремі компоненти якої стають прикладом для наслідування іншими країнами. Японія продемонструвала світові інституціональне диво, докорінно реформувавши національну політичну систему упродовж 1868-1873 рр., здійснила економічний прорив і посіла гідне місце серед країн-лідерів у стислі терміни (60-ті роки ХХ ст.). Розвиток компонентів японської економічної моделі постійно перебуває в динаміці, що дозволяє забезпечити самодостатність її національної економіки в глобальному світі.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідженню національної економічної моделі Японії присвячені наукові праці М. Портера, Х. Такеурі та М. Сакакібара [1], П. Кругмана [2], Дж. Лінкольна та М. Герлаха [3], С. Фотеля [4], Д. Вітакера та Р. Коула [5], Р. Коо [6]. Феномену економічної самодостатності, реалізованому у японській економіці, вітчизняні автори, нажаль, не приділяють достатньої уваги. Нині економіка Японії – високопродуктивна система, в якій ефективно взаємодіють ділові кола й урядові структури країни. Й визначення «Japan incorporated» (Акціонерне товариство «Японія») є досить містким і влучним. Насамперед, простежуються особливості структури власності. В країні сформувалось суспільство, для якого «корпорація понад усе». Багатство сконцентровано в руках корпорацій – юридичних осіб. Вони є основними власниками нерухомості й основних виробничих фондів. Індивідуальні власники стають другорядним чинником на ринку капіталів та цінних паперів. Відтак корпорації контролюють  сферу політики, активно діють у сфері культури, освіти та наукових дослідженнях.

Мета роботи полягає у обгрунтуванні конкурентних переваг національної економічної моделі Японії та визначенні напрямів модернізації її компонентів в контексті збереження та посилення самодостатності національної економіки.

Виклад основного матеріалу дослідження. У процесі становлення та розвитку японської національної економічної моделі можна виділити певні етапи (табл.1). Критерієм для виділення автором зазначених етапів є зміна основних параметрів компонентів національної економічної моделі (державне регулювання, суспільна відповідальність, соціалізація, ринкове саморегулювання, власність, корпоративна система, інтелектуалізація, транснаціоналізація, аллокація ресурсів, міжнародна конкурентоспроможність, безпека, екологічність). При цьому всі компоненти є взаємопов’язаними та можуть досліджуватись лише системно.

Таблиця 1.

Етапи становлення та розвитку національної економічної моделі Японії

№ п/п	Період	Етап
1.	1868-1873 рр.	інституціоналізація демократичного політичного режиму
2.	1873-1904 рр.	етап початкової індустріалізації
3.	1904-1945 рр.	мілітаризаційний етап
4.	1946-1959 рр.	Відновлювально-лібералізаційний етап
5.	60-ті роки ХХ ст.	реалізація плану подвоєння національного доходу за рахунок експорту – експансіоністський етап
6.	70-ті роки ХХ ст.	етап «зростання із збереженням негативного сальдо торгового балансу» - етап «негативного зростання»
7.	80-ті роки ХХ ст.	етап стрімкого експортоорієнтованого економічного зростання
8.	90-ті роки ХХ ст.	уповільнення економічного зростання, активне залучення до процесів регіоналізації у азіатсько-тихоокеанському регіоні
9.	Початок ХХІ ст.	нарощування потенціалу для здійснення базисних інновацій, формування економіки знань

Складено автором.

Роль державного регулювання в економічному розвитку Японії важко переоцінити. Адже завдяки реалізації виваженої та послідовної державної політики впродовж 1868-1873 рр. радикально змінився політичний, громадянський та економічний устрій суспільства. Після створення парламентської монархії була здійснена еволюційна (без соціальних потрясінь) реформа місцевого самоврядування, законодавчої влади, судової системи, а з метою сформування громадянського суспільства запроваджені основні громадські свободи (рівність станів, право на вільне обрання професії). В економічній сфері були ліквідовані внутрішні митні обмеження, запроваджені єдині грошова та податкова системи, проведена земельна реформа, захищена законом приватна власність на землю.

Під поводом правлячої еліти упродовж наступного періоду (1873-1904 рр.) відбулася прискорена індустріалізація країни, запроваджена європейська система освіти (у 1877 р. відкритий університет у Токіо, у 1879 р. - Академія наук, у 1900 р. - індустріальний науково-дослідний інститут). Японський уряд реалізував політику активного запозичення найуспішніших європейських досягнень, залучаючи провідних спеціалістів з інших країн світу для освоєння новітніх технологій, насамперед,  у військовій сфері.

Успіхи на шляху індустріалізації вимагали розширення власної ресурсної бази. Й вирішувалось це завдання на основі воєнної експансії. Проте саме досвід Японії засвідчив руйнівність й безперспективність мілітаризаційної стратегії розвитку протягом 1904-1945 рр., адже у цей період відбулося значне послаблення держави, внаслідок військових дій були зруйновані виробничі потужності та підірваний накопичений завдяки індустріалізації країни потенціал. Розпочинаючи з 1946 р., японська економіка зазнала значного впливу американської ліберальної економічної моделі через окупацію країни з боку США. В цей період був проведений ряд соціально-економічних реформ, спрямованих на посилення конкурентного середовища та послаблення внутрішньокорпоративних зв’язків в межах zaibatsu. При цьому слід зазначити, що з розвитком конкурентного середовища, японська економіка набувала ознак плановості, адже в умовах обмеженості ресурсів (90% сировини становить імпорт) єдиною стратегією розвитку стає жорстка економія та державний контроль за використанням ресурсів. У практиці державного регулювання економіки були запроваджені таблиці «Витрати-Випуск» В. Леонтьева.

У 1960 р. Японія розпочинає реалізацію так званого «Плану Ікеда», який передбачав подвоєння ВВП упродовж десятиріччя на основі зростання експорту готової продукції. Факторами прискореного економічного зростання стали значний обсяг приватних капітальних інвестицій, наявність надлишкової висококваліфікованої робочої сили та зростання продуктивності праці завдяки запорвадженню провідних західних технологій. Продукція легкої промисловості та підприємств по виготовленню побутової техніки стали основною статтею експорту до США – найбільшого споживача ХХ ст. У подальшому в структурі експорту постійно зростав рівень технологічності пропонованої продукції. У 2007 р. основними експортними товарами були автомобілі, напівпровідникова продукція, продукція металургії.

Відповідний урядовий орган визначав галузі, які в перспективі набули глобальності та «перехопив» ініціативу щодо їх подальшого розвитку шляхом придбання патентів на певні винаходи або реалізацію прикладних досліджень з метою віднайдення оптимального варіанту комерціалізації піонерної інновації. Країна реалізує стратегію досягнення світового лідерства як за цінами,  так і якістю пропонованих товарів. Низький рівень оплати праці та жорстка система її організації, підтримувана високим рівнем особистої відповідальності, дозволили виробникам досягти лідерства за цінами, а для підвищення якості продукції була запроваджена система американських спеціалістів Е. Демінга та Дж. Джурана. Відтак, боротьба за забезпечення високої якості продукції набула ознак національної ідеї.

Японський феномен самодостатності найбільше виявився саме у цей період, адже зростання було досягнуто без залучення іноземних інвестицій та міжнародних кредитів на основі капіталізації власного прибутку. Мережева корпоративна система Японії стала тією інституційною основою, яка дозволила мобілізувати кошти для придбання провідних світових технологій та організації великомасштабного виробництва. Держава забезпечила надання пільгових кредитів підприємствам, які були спроможні досягти високого рівня міжнародної конкурентоспроможності. З метою стимулювання процесу експорту було здійснено девальвацію йєни. Провідна роль держави виявилась також у реалізованих заходах щодо стандартизації продукції, надання права на прискорену амортизацію та податкові пільги для постачальників комплектуючих, особливо напівпровідникової галузі.

Разом з тим нещодавні дослідження М. Портера, Х. Такеурі та М. Сакакібара засвідчили, що у досягненні високого рівня міжнародної конкурентоспроможності певними галузями японської економіки уряд не відігравав значної ролі, яка йому традиційно приписувалась, проте значне сприяння надавалось урядом тим галузям, які упродовж ХХ ст. залишались неконкурентоспроможними [1, 75-76]. Дж. Лінкольн та М. Герлах твердять, що уряд мав можливість відігравати значну роль в розвитку бізнесу лише завдяки особливій мережевій структурі японської корпоративної системи, яка є одним з виявів високого рівня організованості соціальних (досі кастових, на нашу думку) зв’язків у країні, які склались історично й не змінювались упродовж останніх двох століть [3]. Сучасні кейрецу є наступниками колишніх zaibatsu, реформованих за часів американської окупації. У період «демократичної інституціоналізації» у другій половині ХІХ ст. була збережена регіональна еліта шляхом надання князівствам статусу префектур, а їх правителям – статусу губернаторів. Відтак, стабільність еліт у кастовому суспільстві забезпечила стабільність суспільного, зокрема, й економічного, розвитку.

Роль уряду у японській економічній моделі реалізується у визначенні пріоритетних галузей для прискорення економічного зростання, послідовності у реалізації макроекономічної політики, підтримці агресивного розвитку експорту, цілеспрямованому протекціонізмі внутрішнього ринку, обмеженні іноземних інвестицій, офіційному дозволі на створення картелів та ліберальному антимонопольному законодавстві, спонсорській участі уряду у реалізації спільних науково-дослідних проектів, жорсткому регулюванні фінансового ринку.

Японська економіка є другою за обсягом ВВП після економіки США, проте розпочинаючи з 1995 р.  США значно випереджають інші країни світу за обсягом ВВП. У 2007 р. показник ВВП на душу населення у Японії був нижчим за відповідний показник інших країн-лідерів.

Політика щодо споживання у Японії радикально відрізняється від передбаченої в межах моделі керованого капіталізму. Насамперед йдеться про невикористання державних закупівель для стимулювання підприємницької активності в країні. Якщо упродовж 1955-1998 рр. абсолютний обсяг приватного споживання у цінах 1990 р. зріс у 9 разів, то державного – лише у 4,5 раза. Що ж до приватного споживання, то й тут має місце парадокс. Розпочинаючи з 1970 р., щорічні темпи зростання абсолютного обсягу приватного споживання зменшуються й у 1998 р. падіння внутрішнього попиту досягло 1% [7].

Упродовж 70-х років ХХ ст. разом зі зростанням показника загального обсягу експорту збільшується негативне сальдо платіжного балансу Японії. Причинами цього стали зміни у міжнародному фінансовому середовищі. У 1971 р. було відмінено конвертованість долара у золото й запроваджене вільне курсоутворення. Йєну було ревальвовано від рівня 360 до 308 йєн за долар США, що погіршило становище експортерів. Світова енергетична криза 70-х років ХХ ст. також негативно позначилась на стані національної економіки. Досягти позитивного значення платіжного балансу країна спромоглась лише у 80-і роки ХХ ст., позначені стрімким економічним зростанням за рахунок експорту інноваційної та високотехнологічної продукції. За період 1953-1991 рр. обсяг промислового виробництва у Японії зростав на 8,5% щорічно, у той час, як у США – лише на 3,1% [7].

Наприкінці 1990 р. Японія досягла найвищих темпів економічного зростання, національне багатство перевищило ВВП у 8 разів, хоча у 1980 р. воно оцінювалось у 1,360 трлн. йєн, що перевищувало ВВП у 5,6 раза. Таке зростання мало ознаки спекулятивності, адже відбувалось за рахунок зростання цін на нерухомість та цінні папери. У 1997 р. економіку Японії спіткала фінансова криза, а 1998-1999 рр. були присвячені відновленню фінансової рівноваги. Програма економічного відновлення, реалізована до кінця 1999 р., зазнала певних коректив, й уповільнена через світове скорочення попиту у галузі інформаційно-комунікаційних технологій у 2000-2001 рр. Але вже розпочинаючи з 2003 р., спостерігається повільне економічне зростання економіки країни.

Базовими чинниками самодостатності японської економічної моделі є

·        значна роль інститутів та мережевої організації суспільства на всіх історичних етапах розвитку;

·        тісний зв’язок між владою та бізнесом без ознак гіперкорупції;

·         розвиток конкуренції за принципом «координація та змагання, а не боротьба, яка виснажує ресурси»;

·        висока адаптивність нації, яка зумовлює досягнення високих результатів удосконалюючих інновацій, ефективність інституційних інновацій, високий рівень продуктивності праці та національних навчальних інститутів;

·        високий рівень розвиненості компонента «суспільна відповідальність» порівняно з іншими країнами.

90-ті роки ХХ ст. позначені рецесією японської економіки. Так, за 131 місяць протягом 1991–2002 рр. Японія була піддана рецесії впродовж 66 місяців, у той час як США - лише 16 місяців. У 90-хх роках зростає бюджетний дефіцит з 0,6% ВВП у 1990 р. до 8,5% ВВП у 2000 р. Зростає й державний борг. Причини рецесії 90-х років полягають у зниженні стимулювання до інновацій в економіці, адже основою розвитку у другій половині ХХ ст. став процес постійного пошуку можливостей щодо запозичення розроблених піонерних технологій з метою розвитку нових глобальних галузей економіки та втілення цих технологій у високоякісній та відносно недорогій продукції.

Нині нова техніко-економічна парадигма лише формується, тому японці не мають об’єкта комерціалізації. Адже японці схильні до реалізації продуктових інновацій скоріше у галузі товарного виробництва, а інновації у сфері послуг запроваджуються досить повільно. Відтак сфера послуг є неконкурентоспроможною, а тому потребує значних витрат на її розвиток.

Слід наголосити й на такому компоненті національної економічної моделі, як обмеження розвитку малого та середнього підприємництва (високий рівень оподаткування особистих доходів, пригнічення цінової конкуренції, значні перепони щодо входження до галузі, значні приховані перепони для імпорту, консерватизм банківської системи).

Особливості національної банківської системи, яка забезпечила мобілізацію фінансових ресурсів Японії для здійснення великомасштабних проектів у другій половині ХХ ст., на початку ХХІ ст. не дозволяє стимулювати підприємницьку активність шляхом надання кредитів малим та щойно створеним фірмам. Система перехресного володіння акціями призвела до утвердження моделі, згідно з якою кредити надаються переважно великим компаніям з експортною орієнтацією виробничих та торгових операцій.

На сучасному етапі економічного розвитку країни необхідним є формування нової моделі державного регулювання економіки переважно у напрямі децентралізації влади, посилення місцевого саморегулювання, лібералізації правил внутрішнього ринку, підтримки малого бізнесу, підприємництва у сфері послуг, що дозволить посилити позиції країни зокрема на світовому ринку послуг (йдеться про значний потенціал міжнародного туризму).

У 1995 р. японський уряд запровадив планування науково-технологічного розвитку (п’ятирічні Базові плани науково-технологічного розвитку), а також довгострокову стратегію створення інновацій в пріоритетних галузях до 2025 р.  «Innovation 2025», напрями реалізації якої представлені у табл.2.

Таблиця 2.

Напрямки реалізації стратегії «Інновації 25»

Інновації в сфері науки та технологій	Інновації в соціальній системі	Інновації в сфері людського капіталу
·                    Диверсифікація фундаментальних досліджень; ·                Запрошення найвідоміших науковців; ·                    Підвищення міжнародної конкурентоспроможності університетських досліджень; ·                    Реалізація нових міждисциплінарних дослідницьких проектів; ·                    Посилення взаємодії фундаментальних досліджень та імпульсів ринку; ·                    Сприяння реалізації спільних міжнародних дослідницьких проектів; ·                    Сприяння зміцненню та стандартизації прав інтелектуальної власності.	·                    Сприяння створенню інновацій у сфері послуг; ·                    Використання державного замовлення з метою стимулювання попиту; ·                    Створення інкубаторів та інвестиційне забезпечення розвитку нових інноваційних компаній; ·                    Диверсифікація можливостей працевлаштування; ·                    Сприяння дослідженню соціальних систем; ·                    Сприяння диверсифікації бізнес стратегій.	·                    Сприяння культурній диверсифікації шляхом розширення можливостей щодо спілкування з представниками інших культур, ознайомлення з їх культурою, товарами, технологіями тощо, впровадження системи безперервної освіти вчителів, переходу від методик навчання, заснованих на запам’ятовуванні, до методик, що активізують мислення. ·                    Сприяння зростанню професіоналізму та широкої спеціалізації, зокрема шляхом запровадження університетських курсів з ключових піонерних технологій з поєднанням з базою практики, посилення вимог до базової освіти, уніфікація вимог до вступу до гуманітарних та технічних освітніх закладів.

Адаптовано автором за [8]

Основними чинниками, що визначатимуть долю країни у подальші 20 років, є скорочення чисельності та старіння населення країни; загострення конкуренції за ресурси та ринки збуту внаслідок економічного зростання та посилення зовнішньої економічної експансії азійськими країнами; розвиток мережевого суспільства, заснованого на знаннях; поширення глобалізаційних процесів; зростання чисельності населення у світі; збільшення розриву між «багатими» та «бідними» націями. Відповіддю на виклики сучасного глобалізаційного етапу розвитку стало запровадження стратегії «трьох Е». Екологічність (еnvironment protection), енергетична безпека (Energy security), економічне стале зростання (Economic sustainable growth) є базовими для самодостатнього розвитку національної економіки. Реалізація цих компонент у національній моделі дозволить як підтримувати у подальшому високий рівень міжнародної конкурентоспроможності, так і забезпечити високий рівень добробуту громадян.

У контексті зазначених чинників японський уряд визначив ряд пріоритетних сфер науки та технології (табл. 3), досягнення лідерства у яких може забезпечити найвищі стандарти життя для населення країни. 

Таблиця 3.

Визначення стратегічних галузевих науково-технологічних пріоритетів згідно з Базовим планом науково-технологічного розвитку Японії у 2001-2005 рр.

Науково-дослідні пріоритети у галузях
Науки про життя	Інформаційно-комунікаційні технології	Дослідження довкілля	Нанотехнології та матеріали
·         генна інженерія ·         молекулярна біологія ·         харчові технології ·         біоінфор-матика ·         дослідження мозоку	·                  системи мобільного телефонного зв’язку ·                  оптичні комунікаційні технології ·                  ІКТ термінали ·                  нове покоління мережевих технологій ·                  високопродуктивні комп’ютерні технології обробки та аналізу даних ·                  нове покоління інтерфейсу технологій	·                   розроблення виробничих систем, які мінімізують споживання ресурсів та випуск відходів ·                   технології мінімізації впливу хімічних речовин на довкілля та людину ·                   технології боротьби із глобальним потеплінням ·                   дослідження космосу та океану ·                   розроблення освітніх та інформаційних програм для споживачів щодо довкілля	·                   технології аналізу структури, форми та поверхні матеріалів ·                   технології в енергетиці ·                   технології безпеки життя ·                   біологічні нанотехнології ·                   матеріали із надможливостями (надміцні, надлегкі, надлюмінсцентні і т.д) ·                   наноінформаційні пристрої

Адаптовано автором за[9].

На заходи щодо реалізації даного плану виділено 24 трлн. йєн (на виконання Базовим планом науково-технологічного розвитку Японії 1995-1990 рр. було витрачено лише 17 трлн. йєн), що становить 1 %  від ВВП, номінальне зростання якого протягом періоду становило 3,5%. При цьому 46% коштів було витрачено на визначені планом пріоритети, замість запланованих 38%.

У 2001 р. з метою оптимізації менеджменту проведено реорганізацію 68 національних дослідницьких інститутів, у 2004 р. національні університети, перетворені на корпорації, значно активізували спільні промислово-академічні дослідження, що призвело до створення понад 1000 компаній при університетах, 18 регіонів – кластерів знань та 19 проектів індустріальних кластерів. За цей період три японських дослідника у галузі хімії та  один у галузі фізики відмічені Нобелевською премією. На реалізацію Третього базового плану науково-технологічного розвитку 2006-2010 р. планується спрямувати 25 трлн. йєн. У 2007 р. в сфері науки та технологій було зайнято 827 тис. осіб, а витрати у цій сфері становили 18,5 трлн. йєн, що сягає 3,62% від ВВП (у 2000 р. цей показник становив 3,07% від ВВП).

Таблиця 4.

Концепції Третього базового плану науково-технологічного розвитку у 2006-2010 рр.

Концепції
Розвиток людської мудрості	Максимізація національного потенціалу	Захист здоров’я та безпека
1.                  Прорив у знаннях  шляхом відкриття нових принципів та феноменів, невпинні технічні інновації 2.                  Реалізація най передових проектів.	1.                  Стале зростання на базі захисту довкілля. 2.                  Новий рівень комерціалізації інновацій у промисловості.	1.          Створення суспільства здорових громадян всіх вікових категорій. 2.          Забезпечення особистої та національної безпеки.
Вимоги до наукових досліджень ·               Відповідність визначеним концепціям ·               Відповідність суспільним очікуванням, що репрезентовані у національних опитуваннях ·               Відповідність науково-технологічним стратегіям інших країн ·               Можливість швидкої комерціалізації шляхом промислового використання

Адаптовано автором за [10].

72% коштів було витрачено приватними компаніями, у яких працює переважна більшість науковців -  483 тис. осіб, з яких 90% зайняті у промислових компаніях. Найбільші витрати на НДДКР здійснюють виробники автомобілів (16,9%), ІКТ -  16,2%, ліків – 8,8%. 40% фінансування, передбаченого Третім базовим планом спрямовуються на розвиток чотирьох галузей: ІКТ (15,8%), науки про життя (13,8%), дослідження довкілля (5,3%), наноматеріали та технології (4,5%).

У 2006 р. Японія експортувала технологій на суму 2378,2 млрд. йєн, що на 17,3% вище, ніж у попередній рік. 73,9% доходу від експорту надходило від закордонних філій. Японія випереджає європейські країни за рівнем реєстрації патентів, проте відстає від США в абсолютному вимірі. За кількістю винаходів на мільйон населення Японія посідає перше місце у світі й випереджає США у 3,5 раза. На інновації Японія витрачає 136 млрд дол. США на рік й посідає згідно з соціологічним дослідженням «The economist» друге місце у світовому рейтингу після США (330 млрд. дол. США). Китай (130 млрд. дол. США на рік) наздоганяє Японію. 40% компаній, за даними того самого дослідження, вважають найкращим місцем для інновацій США, 12% - Індію та лише 2%-  Японію.

Висновки. Відтак, Японія прямує у ХХІ ст. як потужна економічна держава, володіє сучасними продуктивними силами, в яких нестача природних ресурсів перекривається високим рівнем кваліфікації й культури праці робочої сили, активним і гнучким використанням капіталу й можливостей менеджменту, високим рівнем і техніки. Державні органи й підприємці здійснюють політику активної зовнішньоекономічної експансії на світовому ринку й вирішують складні проблеми внутрішнього розвитку.

Аналіз тенденцій розвитку японської економіки дозволяє визначити ряд конкурентних переваг реалізованої національної економічної моделі: синергетичність, високий рівень суспільної відповідальності, яку тривалий час невірно визначали як високий рівень державного регулювання; галузево-секторальна селективність та пріоритезація компонента державного регулювання. Саме таке унікальне поєднання компонентів формує самодостатність японської економічної моделі.

Останнім часом у західних наукових колах активізувались дискусії щодо можливості переходу від однієї форми капіталізму до іншої, проте навряд чи японська комунітарна модель набуде ліберального проамериканського варіанту. Відбувається взаємне збагачення моделей. Західні економіки набувають рис, притаманних японській економічній моделі, насамперед йдеться про її мережевість та високий рівень кооперації.

Необхідність модернізації реалізованої економічної моделі зумовлена невідповідністю між цілями японського суспільства та наявними ресурсами для їх досягнення. Японія ставить за мету досягнення абсолютного світового технологічного лідерства. Проте Японії не слід вдаватися до стратегії ендогенного зростання 1950-1960-х років, коли бізнес опанував зовнішні ринки переважно за рахунок внутрішнього ринку, тобто за рахунок японського суспільства. Ціни на внутрішньому ринку були вищими за ринкові, імпорт товарів обмежений, а тому споживачі мали значно обмежувати споживання та, фактично, спрямовувати кошти на фінансування експортерів. Внутрішній ринок споживчих товарів у певному сенсі був відмежований від світових тенденцій. Частка Японії у світовому споживанні значно відстає від аналогічного показника США. Саме тому увага уряду має бути приділена споживачам, розвитку внутрішнього попиту та його насиченню. Джерелом ресурсів для здійснення прориву у базисних інноваціях мають стати кошти транснаціональних компаній, як власні завдяки підвищенню рентабельності глобальних операцій, так і запозичені через механізми міжнародного ринку капіталу.

З метою зміцнення національної самодостатності ключовими напрямами модернізації кластеру також стануть заходи щодо розконцентрації власності для підвищення загального добробуту зокрема через механізми фондового ринку, спрощення доступу для іноземних інвесторів та інновацій та підвищення конкуренції на ключових ринках товарів і послуг, робочої сили, технологій та фінансів. У ХХІ ст. розвиток на основі стратегії «трьох Е», тобто екологічність, енергетична безпека, економічне стале зростання, призведе по посилення самодостатності японської економічно моделі.

Література:

1.     Портер М. Японская экономическая модель: может ли Япония конкурировать? / М. Портер, Х. Такеури, М. Сакакибара; Пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2005. – 262 с.

2.     The Return of Depression Economics and the Crisis of 2008 (Hardcover) by Paul Krugman (Author) Hardcover: 224 pages NY W.W. Norton & Company Publisher: W. W. Norton (December 1, 2008)

3.     Lincoln James R. Japan's Network Economy: Structure, Persistence, and Change (Structural Analysis in the Social Sciences). Cambridge university press, 2007. – 409 p.

4.     Vogel Steven K. Japan Remodeled: How Government and Industry Are Reforming Japanese Capitalism (Cornell Studies in Political Economy). – Cornell university press, 2007. – 254 p.

5.     Recovering from Success: Innovation and Technology Management in Japan by D. Hugh Whittaker (Editor), Robert E. Cole. -  Oxford University Press, 2006. - 352 p.

6.     Koo R.C. The Holy Grail of Macroeconomics: Lessons fro, Japans Great Recession. – Singapore: Wiley, 2008. – 296 p.

7.     Statistical Handbook 2008. - Statistical Bureau of Japan. –Dated 15 February, 2009. - Available at <www.stat.go.jp/english/data/handbook>

8.     “Innovation 25” Council interim report of February 26, 2007–Dated 15 February, 2009. - Available at <<www.keidanren.go.jp>>.

9.     The Science and Technology Basic Plan (2001-2005) –Dated 15 February, 2009. - Available at<<www.keidanren.go.jp>>.

10.                        The Science and Technology Basic Plan (2006-2010) –Dated 15 February, 2009. - Available at<<www.keidanren.go.jp>>.

Налог на роскошь: мы платим за сараи, они не платят за гольф-клубы

03.04.2012, Никита Скуратов, Власти.нет

Что бы ни делали наши чиновники, какие бы реформы ни инициировало правительство, какое бы очередное «покращення» ни обещал нам Виктор Федорович, все в конце концов сведется к тупому отниманию денег у рядовых граждан.

Так радостно обсуждаемый нашими правителями готовящийся налог на «роскошь» — лишнее тому подтверждение. Если в двух словах, то «роскошью» оказались квартиры от 120 кв.м, дома от 250 кв.метров, машины с двигателем от 3 литров, а так же дачные сараи и собачьи будки. 

И без того далеко неоднозначный закон о налоге на роскошь после доработок в Минфине принял гротескные формы. 

Драгоценности, меха и дорогие часы — это не роскошь, решили чиновники. Наверное, в зеркало на себя посмотрели.

Далее Минфину подумалось, что жилую площадь «роскошного» особняка нужно сократить с 200 кв.м до 120. Да чего, собственно жилую?! Если больше 120 квадратов общей площади — это роскошь. Причем, неважно, сколько человек живет в этой квартире — один или многодетная семья из семи человек.

Аналогично поступили и с домами — больше 250 кв.м. общей площади — и ты почти олигарх. Даже если половину этой площади занимает гараж, котельная и кладовка — все равно роскошно!

Этот дом в селе Теребовля Тернопольской области имеет общую площадь 285 кв. метров (жилая площадь 130 кв.м) и, по логике Минфина, должен облагаться налогом на роскошь. Правда, у его хозяев денег не хватило даже на забор …

Подумав, очевидно, что обитателям всяких там «межигорий» со множеством конюшен, гостевых домиков, гольфклубов, зоопарков, теннисных кортов и прочих строений груз нового налога может оказаться не по силам, чиновники придумали список объектов, не подлежащих налогообложению. К ним в частности отнесли все помещения, не предназначенные для постоянного проживания, помещения для животных, хранения инвентаря и т. п. Но! Они не будут считаться роскошью только в том случае, если расположены на одном участке с домом, который является постоянным местом жительства.

В случае с Межигорьем, например, конюшни, зоопарки, сауны, домики для гостей, охраны, пожарной части и т. п. налогом на роскошь не облагаются.

Эти строения не предназначены для постоянного проживания, но они находятся на участке где, постоянно живет один известный человек, поэтому их налогом не облагают.

Зато если у вас на даче стоит сарай для лопаты, граблей и поливочного шланга, имеется загородка для курей и будка для собаки — это роскошь, за которую надо платить налог.

А вот такое строение, расположенное на даче, где постоянно люди не живут, считается роскошью и подлежит налогообложению.

Скрепя сердце, в Минфине оставили в перечне роскошных атрибутов самолеты, вертолеты и суда. Правда, и тут установили необлагаемые налогом минимумы мощности двигателей. 

Что касается автомобиля как роскоши, то здесь подход к определению базы налогообложения откровенно архаичный. В век гибридных авто, мощных, но малолитровых двигателей рассчитывать роскошь машины не по ее цене, а по объему двигателя — как минимум, примитивно.

 

Этот «роскошный» Мерседес 1995 года выпуска имеет объем двигателя 4,2 литра и однозначно является «роскошью» и, по мнению Минфина, должен облагаться налогом. Его рыночная стоимость на сегодняшний день составляет не более 12 тысяч долларов.

 

 Этот новенький Мерседес 2012 года выпуска сделан по последнему слову европейской техники и соответствует всем экологичным нормам Евросоюза. При мощности в 204 л.с. объем его двигателя составляет всего 1,79 литров, а цена — порядка 70 тысяч долларов США. Такие авто налогом на роскошь, конечно же, не облагаются.

Итог. Если в Минфине не включат мозг, если в Кабмине не увидят идиотизм Минфина, если Администрация президента еще не услышала неприятный металлический лязг вил, которые украинцы стали доствать из своих «роскошных» сараев, то даже страшно предположить, к чему может привести введение нового налога…

Джерело

Хто спасе Україну? 

Що твориться в Україні,
Душа болить, друже.
Ти ж говориш про духовність,
Бандюкам - байдуже!


Бачиш, як вони плюндрують
Неньку Україну!
Давно Путін фінансує
Бандитськую зміну!!


Вибрав гідного васала,
Що продасть і маму,
А державі - Україні,
Викопає яму.


На іконі присягав:
Путіну й Кирилу.
Всім покажуть бандюки,
Яку мають силу.

Януковича в парламент
Двері не пускали,
Ніби зраду України
Вже передбачали.


Він з трибуни до народу
На Біблії клявся.
Україну об’єднати
Він пообіцявся.


Роз’єднав і продає
У московську зону (вливу),
А ти кажеш про мораль
З Божого закону.


Про що, брате, ти говориш?
Про яке кадило??
Ти поглянь яке в бандитів
Проросійське рило!!!


А ти знову про духовність,
Про попів, кадила!
Та бандитів лиш зупинять
Із тризубом вила!!!

Kультурна катастрофа Росії та її витоки

23.03.2012, Щоденна всеукраїнська газета «День», №51-52

Олександр ПАЛІЙ, історик, політолог, кандидат політичних наук

ФОТО З САЙТА BIBLIOTEKAR.RU «ІВАН ГРОЗНИЙ УБИВАЄ СВОГО СИНА ІВАНА». СЛАВЕТНА КАРТИНА ІЛЛІ РЄПІНА. АБСОЛЮТНА ВЛАДА ВОЛОДАРІВ МОСКОВСЬКОЇ ДЕРЖАВИ НЕВІДВОРОТНО ПОРОДЖУВАЛА ТЯЖКІ ЗЛОЧИНИ...

«Росію спіткала моральна катастрофа» — написав режисер Андрій Кончаловський. Це не черговий ліберал, а син «гімнотворця СРСР» Сергія Міхалкова і рідний брат багатолітнього улюбленця Кремля, ще одного режисера Нікіти Міхалкова.

«Переважна більшість населення Росії, подібно низці інших країн Африки та Сходу, живе у зовсім іншому, ніж Європа, історичному вимірі, а точніше — в середньовіччі. Але, на відміну від Африки і мусульманських країн, ми як-не-як — Європа. Нам від Європи нікуди не дітися — ми не Китай і не Індія», — пише Кончаловський.

«Несподівана свобода без правил, яка встановилася в країні, різке зубожіння населення, стрімке збагачення окремих людей і, головне, інформаційний «океан», що обрушився на людей зі свідомістю, яку було століттями ізольовано від решти світу, — все це викликало розгубленість і комплекс неповноцінності. І хоч як ми старалися переконати себе в тому, що у нас особливий шлях, — постійного порівняння з Європою нам було не уникнути. І це порівняння не на нашу користь. Нам дуже важко зрозуміти, чому у «нас» не так, як у «них», — задається питанням Кончаловський.

«У Росії людина не може пишатися своїм багатством. Навіть якщо вона нажила його чесною працею, вона намагається скоріше сховатися за височенним парканом від поглядів сторонніх. Ви не помічали, що після перебудови Росія стала країною найвищих парканів? У нас в Росії ніхто не вірить нікому! Прислів’я «Оглянись вокруг себя, не имеет ли кто тебя!» — найяскравіший доказ цього...»

Кончаловський пояснює природу російських лінощів: «Ну як може ставитися до праці селянин, який знає, що половину (якщо не більше) у нього заберуть «служиві люди», щось забере складальник оброку, і йому залишиться тільки на прожиток і на наступний посів? Як може ставитися до праці хлібороб, який не знає, якою буде урожай при такому нестійкому кліматі, як у середній смузі Росії? Але дітей годувати треба. Тому для феодального трудівника, трудівника, який працює не на своїй землі, праця — це тягар, неминуче зло, а справжнє задоволення можна дістати лише поза роботою... Російська історія не виховала в людях почуття персональної відповідальності!»

«Якщо ми не усвідомимо, як далеко ми відстали, протягом одного-двох поколінь нам судилося скотитися в неоліт і там залишитися», — підсумовує Кончаловський.

Пояснення такої ситуації, на думку Кончаловського, лежить «в середньовічній свідомості росіян»: «Узагалі феодалізму на Русі не було, як не було й феодалів, що могли обмежити владу князя, а були сатрапи, цілком залежні від великого князя. А замість лицарів були свої служиві — князівська дружина, яка, подібно до лицарів, годувалася за рахунок оброку з хлібороба, «тяглового стану»... Ставлення феодала до грошей, як до землі, яка може тільки перерозподілятися, породжувало висновок, що «збагачення іншого завжди йде за мій рахунок». Як результат — ми досі сприймаємо піднесення сусіда як загрозу власному добробуту. Звідси заздрість і бажання облити лайном кожного, хто успішніше нас. Про це я і зняв фільм «Курочка Ряба», який так не люблять «захисники» російського народу!».

За словами Кончаловського, «православний обряд — каяття, спокута і відпущення гріха — теж сприяв розбещеності людини: новий гріх і «дозволяється», і завжди може бути відпущений в майбутньому...». За його словами, «незважаючи на те, що Східне християнство на Русі майже і не розвивалося з V століття, ми все одно культура європейська». Пробачимо йому явні проблеми з історичною хронологією, як і те, що Руссю нинішня Росія, за великим рахунком, не тільки не була, але й ніколи не звалася, змінивши назву Московії одразу на Російську імперію.

Визнаючи, що справжнього феодалізму в Росії не було, Кончаловський гудить цей самий феодалізм. Мовляв, випадіння з російської історії важливої ланки призвело до того, що Росія тепер її змушена переживати.

Якщо Кончаловський визнає, що в Росії ніколи не було феодалізму, то що тоді нині переживає Росія? Чи може східна деспотія з елементами рабства, що зберігалися в Росії до 1960-х років, раптом повернути колесо історії назад, у європейський феодалізм? Адже для того щоб пересісти з воза на нову машину, не потрібні століття, потрібно просто купити машину і скласти іспит на права. Так давно зробили чимало країн, що розвиваються.

Важлива частина феодалізму — лицарство й широка автономія лицаря-феодала від монарха та міщан від феодалів. Чи дуже схожі на лицарів представники нинішнього правлячого класу хоч в Росії, хоч в Україні?

Деморалізацію Кончаловський називає «нежорстким, розпливчастим етичним кодом»: «Відсутність певних принципів у нашому етичному коді сприяє прояву гіршого в людині: егоїзму, байдужості, тотальної недовіри і в результаті постійної готовності до агресії, що робить обивательське життя дуже важким. І що важливо — більшість людей навіть не знають, що можливе інше життя!». Цікаво, що Кончаловський входить у пряму суперечність із більшістю російських політиків, які досі стверджують особливу моральність російського народу. Наприклад, глава комітету Держдуми Росії з конституційного законодавства і держбудівництва Володимир Плігін нещодавно застеріг: якщо пострадянські держави не знайдуть своєї форми об’єднання, вони «будуть включені в інші, можливо, не настільки толерантні і моральні об’єднання, якими колись були Російська імперія і надалі Радянський Союз».

Так одразу й не зрозумієш: чи це такий гумор у депутатів Держдуми, чи це просто наслідок того, що багаторазове повторювання беззмістовностей протискає мізки? Бо назвати «толерантним і моральним» об’єднанням найбільш криваву державу у світовій історії — явний перебор навіть для депутата Держдуми. І це вже не згадуючи про такі «дрібниці», як заборона читати й писати українською мовою в «толерантній» Російській імперії. А про її «моральність» дуже добре свідчить російська література. І особливо «поет» Чехов, якого, судячи з усього, нинішня влада, не дуже читає.

Однак повернімося до Кончаловського. Син радянського «гімнотворця» загруз у марксистських історичних формаціях. А як сказав один філософ, матеріалізм — це лише лахміття істини.

Суть справжніх відмінностей Європи від Росії у тому, що, крім феодалізму, в Європі за часів феодалізму відбулася надзвичайно глибока християнізація.

ФОТО З САЙТА DRAKULA.ORG КАДР ІЗ ФІЛЬМУ «ЦАР» (2009). ОЛЕГ ЯНКОВСЬКИЙ У РОЛІ ВЕЛИКОГО ПРАВДОБОРЦЯ Й ГУМАНІСТА, МИТРОПОЛИТА ФІЛІПА КОЛИЧЕВА

Крім історичного досвіду боротьби за себе і свої права та століть боротьби феодалів проти королів і міщан проти феодалів, на європейців вплинули не менш важливі речі. Це культурний християнський код, що досі, попри поширення атеїзму і секуляризму Європою, проступає буквально із кожної «щілини» європейської культури.

Хоч що б там писав Кончаловський про століття християнства, достеменно відомо, що ще й через півтора століття після християнізації Києва, у середині XII століття, на землях нинішньої Центральної Росії язичники вбивали християнських просвітників. Відомі навіть їхні імена — це, зокрема Кукша Печерський, преподобний із Києво-Печерської лаври.

Московські царі, самі формальні християни, не вимагали більшого і від підданих, як це було і в Орді.

А якщо людина є просто індивідом, біологічною істотою, жодним чином не зв’язаною з вищою силою та іншими людьми, то як можна заборонити їй мати крайній, абсолютний егоїзм, на який нарікає Кончаловський?

А ще ж були проблеми і в самій російській церкві.

Колись і в Москві траплялися вищі ієрархи, які могли виступати проти влади, виходячи зі своїх моральних ідей. Але ті часи, схоже, минули.

Нині в російській мові є словосполучення «Фількині грамоти» — порожні, нічого не значущі папірці. Колись митрополит Московський Філіп Количев надсилав Івану Грозному листи, в яких закликав царя одуматися, розпустити опричнину, не ходити на молитву в татарських головних уборах (тафьях) тощо, а найголовніше — припинити вбивства християн. У відповідь Іван Грозний презирливо називав Філіпа Фількою, а його листи — «Фількиними грамотами». Як наслідок, митрополита відправили в ув’язнення, а потім його задушив Малюта Скуратов. Слово «Філька» в російській мові стало синонімом простака й недоумка, що швидше свідчить про те, що народ прийняв сторону царя.

Що є від християнства у заявах нинішнього голови синодального відділу із відносин церкви і суспільства РПЦ, протоієрея Всеволода Чаплина про необхідність (!) великої війни і участі у ній всього чоловічого населення? Є й інша подібна маячня, яка, схоже, свідчить, що в Московській церкві навіть ієрархи часто вірують не в Бога, а хіба в статути спецслужб.

Нещодавно патріарх Кирило власноруч доповнив перелік «смертних гріхів». Таким він назвав порушення військової присяги, дезертирство і ухилення від служби в армії. А ще священики Московського патріархату полюбляють «освячувати» зброю масового знищення — ядерні ракети.

У Севастополі настоятель храму Святителя Філіпа УПЦ МП протоієрей В’ячеслав Костенко нещодавно заявив, що паства повинна шанувати генералісімуса Йосифа Сталіна. Бо той «із відзнакою закінчив духовне училище і навчався в семінарії, так що мав правильне поняття про духовність».

Протоієрей Одеської єпархії УПЦ МП Георгій Городенцев нещодавно заявив, що критикувати Сталіна і його діяльність означає «хулити Духа Святого, хула на Якого не проститься ні в цьому віці, ні в майбутньому». Він упевнений, що російський народ шанує Сталіна, бо «щось дуже важливе й цінне пов’язане з діяльністю Йосифа Віссаріоновича, щось таке, що не може визначити сучасна історична наука». Те, що саме завдяки Сталіну значна частина народу забула заповідь «Не убий», схоже, не особливо турбує кандидата богослов’я, викладача духовної семінарії, редактора релігійної газети і члена Богословсько-канонічної комісії при Священному синоді УПЦ МП. Нині під час деяких «хресних ходів» МП люди з перекошеними від злоби обличчями несуть портрети Сталіна.

Іще раніше у церкві під Петербургом з’явилася ікона із зображенням Сталіна. Ігумен Євстафій відзначав: «Хоч що б говорили, а для мене Сталін — батько. І я не хочу зраджувати його».

Якщо Сталін — найкривавіший вбивця в історії людства — батько, то хто його діти?

Чи ж треба з такими батьками дивуватися кримінальній статистиці, за якою Росія — №2 у світі за кількістю тяжких злочинів на 100 тисяч населення серед «невоюючих» країн? До речі, як свідчить вітчизняний МВС, приміром, за 2011 рік злочинність в Криму була найвища по країні (1898 злочинів на 100 тисяч населення проти 422 в найменш криміналізованій Івано-Франківській області, тобто майже вп’ятеро більша). Перша п’ятірка найбільш кримінальних регіонів, за даними МВС, уже багато років має такий вигляд: Крим, Запорізька, Дніпропетровська, Луганська, Донецька області. Приміром, за даними перепису 2001 року, в Івано-Франківській області народжених не в Україні було 3%, в Криму — 35%, а в Запорізькій, Дніпропетровській, Луганській і Донецькій областях — по 14—15%. Що це, як не кореляція рівня злочинності в певних регіонах в залежності від кількості громадян, скажемо максимально політкоректно, не народжених в Україні?

Згадаємо початок ХХ століття. У Росії відбулася «азійська реконкіста». Кількасотлітні, але все ще кволі паростки європейськості і цивілізації в Росії були тотально знищені з країни більшовизмом. Який хоч і мав західні філософські шати, але практикою повністю виріс із російської історії. Абсолютна більшість культурних діячів і просто носіїв європейського способу життя були вбиті та вигнані з країни. І те, що нині відбувається в Росії з протестами ліберальної опозиції — це просто нове, «не бите» покоління європейської культури ледь-ледь піднімає голову. І коли нині російська влада стверджує, що ці протести куплені Держдепом, вона мимоволі сама ображає росіян, стверджуючи, що вони не можуть протестувати на власний розсуд.

ФОТО З САЙТА ALLART.BIZ МАЛЮТА СКУРАТОВ (КАРТИНА ХУДОЖНИКА ПАВЛА РИЖЕНКА). САМЕ ВІН, ЗА ПЕРЕКАЗАМИ, ВИКОНУЮЧИ НАКАЗ ЦАРЯ, ЗАДУШИВ МИТРОПОЛИТА ФІЛІПА

Ось що, наприклад, 1919 року писав очевидець, православний протоієрей Валентин Свенціцький: «А релігія? Ніколи світ не бачив такої наруги тих самих святинь, яким народ щойно поклонявся! Сотні священиків вбиті тільки за те, що вони священики, їх віддавали на муки і розпинали на хрестах, як за часів Нерона і Діоклетіана. І все це робив добрий слов’янський російський народ, який ми благоговійно називали Народом-богоносцем!».

Як сказав один філософ, уся культура — із храму. А якщо храми спаплюжено, де взятися культурі?

Християнізації Росії у ХХ столітті було завдано колосального удару. Не дивно, що нині чимало ієрархів російської церкви говорять про потребу нової євангелізації Росії, тобто проповідування людям християнства «з нуля», мов язичникам.

В Україні християнство прижилося дещо глибше. Річ і в довшому часі християнізації, і в більшій незалежності української церкви від влади в періоди власної князівської і козацької державності, а також, можливо, в народній психології. Приміром, 2011 року на Великдень в Україні храми відвідало 14 млн населення, а у втричі більшій Росії — лише 7 млн.

Схоже, син автора гімнів СРСР загубився у трьох соснах, вирощених радянською матеріалістичною освітою.

Але повернімося до Кончаловського. Він, критикуючи феодальну свідомість, наостанок сам цілком по-феодальному звертається до «царя». Ось такий парадоксальний колообіг зусиль радянського інтелектуала. Хоча якщо століття історичного розвитку не змогли змінити народної свідомості, то що може змінити один правитель?

Навіщо Кончаловський озвучив ці свої ідеї? По суті, він став на звичну для російських інтелектуалів стезю критики Росії, початої ще Лермонтовим («Страна господ, страна рабов»), Пушкіним («К чему стадам дары свободы?»), Чернишевським («Жалкая нация рабов. Сверху донизу все рабы») і доведеної до екстремуму російськомовною письменницею, одеситкою Іриною Ратушинською, авторкою нашумілого роману «Одесити» про Голодомор 1933 року на Одещині (вірш «О Родине»).

Але цей «тренд» раптом продовжив син автора двох гімнів СРСР і одного РФ, долучившись таким чином до дітей Йосифа Сталіна і Микити Хрущова, які не схотіли жити в країні, що збудували їхні батьки.

Можливо, справді хоче допомогти Росії стати сучасною. Можливо, реагує на віяння часу, де навіть Ксенія Собчак — публічна особа, що роздумує про долю Росії. Можливо, й таке, що просто нагадує про себе і просить гроші у Путіна на нове кіно. Нещодавно Кончаловський зняв за гроші «Зовнішекономбанку» Росії фільм «Лускунчик і пацючий король», який провалився, — і за оцінкою критиків, і в прокаті. Пропали чи то десятки, чи то сотні мільйонів доларів, надані банком, головою наглядової ради якого є голова російського уряду Путін.

Це справа Кончаловського. Для нас же його міркування цінні тим, що, з одного боку, дають чітко усвідомити: ніякого перспективного історичного проекту у «російського світу» немає, і це визнають самі російські інтелектуали. Це страшні манівці, які ведуть відомо куди. А крім того, ми можемо через призму російського режисера краще подивитися збоку і на саму Україну.

Глибина моральних проблем в Україні теж величезна. І має схожу природу — радянське безбожництво, наслідки якого країна нині випльовує в тяжких муках.

Джерело

"Аскетичне" життя патріарха Кирила

30.03.2012,Юрій РАЙХЕЛЬ  

Щоденна всеукраїнська газета «День»,  №56-57,

...Про «свіжі» гріхи

У скандалі довкола «квартирного питання» глави РПЦ, мов у краплині води, відобразилася криза російського православ’я

А может вы святой отец, партийный?

Скандал довкола судової справи, пов’язаної з патріархом Російської православної церкви Кирилом, набирає обертів. Якось раніше рейдерські захвати були прерогативою бізнесу. Тепер виявилося, що й служителі церкви найвищого рангу не проти за допомогою судів захопити чуже майно.

Сам характер позову проти сусідів квартири патріарха Кирила (у миру Гундяєва) не викликає особливого інтересу. Добре відомо, як діє система судочинства, як російська, так і українська, щодо багатіїв або можновладців. А часто це одне й те саме. Тут хотілося б зупинитися на моральних і етичних проблемах цієї справи. У ній, мов у краплі води, відбилася криза російського православ’я.

ІЗ МІЛЬЯРДЕРІВ — У АСКЕТИ

З отцями церкви пов’язаний не лише цей скандал, а й багато інших. Причому біографія та діяльність саме патріарха Кирила викликає надто багато запитань, що ставитися до нього, як до справжнього носія моральних цінностей, проповідуваних Російською православною церквою.

Як пише російська «Новая газета», саме в 1990-ті роки нинішній глава РПЦ, а тоді голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату (ВЗЦЗ МП) митрополит Смоленський і Калінінградський Кирил «завоював становище й набув неабияких статків», що, за твердженням «Новой газеты», дозволило йому «врешті-решт зайняти патріарший престол». До вступу на цей престол особисті статки Кирила оцінювалися деякими експертами в 4 млрд доларів, стверджується в матеріалі. Розповідаючи про бізнес Володимира Гундяєва, газета посилається на «обширне досьє», що його склав доктор історичних наук Сергій Бичков, який опублікував не один десяток статей, здебільшого про тютюновий бізнес майбутнього патріарха (а ще був бізнес з морепродуктами й нафтою). Жодна з його публікацій не була офіційно спростована, щодо багатьох речей Кирило визнав, що факти, зібрані Бичковим, відповідають дійсності, зазначає «Новая газета».

У кінці публікації газета згадує предмети розкоші, якими рясніє життя глави Російської православної церкви, — починаючи з годинника Breguet вартістю 30 тис. доларів, який українські журналісти поряд з чотками угледіли на руці Патріарха, до особистого літака, вілли в Швейцарії, «терема» в Передєлкіні, палацу в Геленджику. Узагалі, ієрархи Російської православної церкви завжди були схильні до надмірностей. Церква за царських часів була після самодержця російського найбільшим власником у країні. Вилученими в неї цінностями більшовики довго фінансували іноземних комуністів, роздмухуючи світову революційну пожежу. Та не вийшло, товариші як у Москві, так і в інших країнах швидко навчилися розпилювати дармові гроші.

«БУДИНОК НА НАБЕРЕЖНІЙ»: ПРОДОВЖЕННЯ ІСТОРІЇ

Якби не скандальний випадок, не відомо, чи звернув би хто-небудь увагу на житлові запити патріарха та на те, що пентхаус його міститься в «Будинку на набережній». Саме тому «Будинку на набережній», про трагедію якого першим написав у своїй однойменній повісті Юрій Трифонов, уперше вживши це словосполучення.

ФОТО З САЙТА NOVAYAGAZETA.RU. ЗАНАДТО БЛИЗЬКО!

«Будинок на набережній» є одним з головних символів 1930-х років і винищування режимом партійної й господарчої еліти, яка заселяла квартири комплексу на Берсенєвській набережній Москви-ріки. Невипадково головним спостерігачем на будівництві Будинку уряду — офіційна назва споруди — був заступник глави ОГПУ, а фактично керівник спецслужби Генріх Ягода. Під’їзд будинку № 11 — нежилий, у ньому немає ні квартир, ні ліфтів. Припускають, що звідти або прослуховували квартири мешканців інших під’їздів, або за стінами приховані якісь таємні приміщення. Крім цього під’їзду в будинку були конспіративні квартири чекістів. Вони працювали в ньому під виглядом комендантів, консьєржів, ліфтерів і в своїх квартирах зустрічалися з інформаторами або ховали особливих мешканців, як, наприклад, агента радянської розвідки в Південній Африці Дітера Герхардта. У роки Великого терору 1937—1938 рр. з двох тисяч мешканців будинку понад 800 були репресовані. Багато цілими сім’ями. У ті роки будинок називали «Пасткою для більшовиків», «Будинком попереднього ув’язнення». У період 1937—1953 рр. квартири в будинку не менш як п’ять разів міняли своїх господарів, а деякі майже двадцять.

Через цензурні обмеження в своїй повісті Юрій Трифонов, який сам жив у цьому будинку в дитинстві, не міг писати про репресії. Про них говориться глухо та іносказаннями. «Серая громада висела над переулочком, по утрам застила солнце, а вечерами сверху летели голоса радио, музыка патефона. Там, в поднебесных этажах, шла, казалось, совсем иная жизнь, чем внизу, в мелкоте...» — писав Юрій Трифонов у повісті «Дом на набережной». Будинок є образом усього того темного, що нависало над життям кожної людини в СРСР, але зовні все було весело. У якій іще країні так вільно дихала людина морозним повітрям в колимських таборах або на будівництві воркутинської залізниці в тундрі?

З будинком пов’язані легенди, зокрема й такі, в яких розповідається про тіні безневинно репресованих, які приходять у свої квартири, а також про тіні катів, що обирають свої жертви. І легенди не далекі від дійсності. Заступник Берії Богдан Кобулов, користуючись тим, що мав ключі від усіх квартир, заздалегідь проникав до квартири тих, за ким уночі мав приїхати чорний воронок. Свого роду вісник смерті.

ФОТО ВЛАДИСЛАВА МУСІЄНКА «ТОЙ САМИЙ BREGUET»

Саме в цьому будинку патріарх Кирил має квартиру. А тепер хоче розширити свою нерухомість. Тіні минулого його не бентежать.

Узагалі, відносини Російської православної церкви й влади завжди були цілком конкретними. За малими винятками її ієрархи завжди знаходили з керівництвом країни спільну мову. Стала церква свого часу частиною й комуністичної влади, й за це вона досі не покаялася. Міняти своїх господарів їй не вперше, хоча принципи, за великим рахунком, ті самі. Так і тепер, коли священиків не засилають і не розстрілюють, характер відносин церкви з владою залишається незмінним.

Оголошена президентом Медведєвим десталінізація дуже швидко заглухла. Зокрема й тому, що церква цю ініціативу очищення суспільства не підтримала. Що говорити, якщо церква сама не пройшла цю десталінізацію, якщо вона фактично продовжує працювати на авторитарну владу, як і колись?

З цього погляду Українська православна церква як Московського, так і Київського патріархату, автокефальна й греко-католицька пішли далеко вперед. Чого вартий навіть той факт, що УПЦ визнала Голодомор геноцидом, тоді як РПЦ, неухильно слідуючи за світською владою, цього не визнає.

Ще одна цікава деталь. Пентхаус Патріарха — з видом на Храм Христа Спасителя, який свого часу відбудовував мер Москви Юрій Лужков і який торік «прославився» ліфтами за вівтарем, прихованими офісними приміщеннями, що здаються в оренду, а також банкетним залом і автомийкою. Христос гнав міняйл з храму, а нинішні його послідовники їх навпаки впускають. Чи варто дивуватися фінансовим операціям патріарха? А далі все йде по низхідній. Який піп, така й парафія. Дивлячись на отців церкви, на їхню поведінку, багато людей втрачають віру. А патріарх Кирил приїжджає до України й звинувачує в цьому підступні темні зарубіжні сили. Та жодні вороги Російській православній церкві не потрібні, якщо в неї такі отці. Вона сама вповзла в кризу, ніхто її не штовхав. Ось і пожинає плоди всього цього дійства.

ПАТРІАРХ КИРИЛ ТА ЮРІЙ ШЕВЧЕНКО: ПЕРЕДІСТОРІЯ

«Квартирне питання» патріарха обплетене безліччю цікавих і вельми красномовних подробиць і деталей. Наприклад, контекст взаємин патріарха та колишнього міністра охорони здоров’я Росії Юрія Шевченка, проти якого й було подано позов, — не такий простий.

За благословенням патріарха Алексія II Шевченко закінчив у Ташкенті духовну семінарію, після чого був рукопокладений у сан священика в Українській православній церкві. У нього склалися дружні стосунки з Блаженнійшим митрополитом Володимиром.

2008 року Алексій II помер, а патріархом став Кирил. За словами родичів Юрія Шевченка, незабаром після цього до нього звернулися представники Московської єпархії з рекомендацією підписати покаянного листа Кирилу за те, що був рукопокладений без його відома. Шевченко робити цього не став, оскільки порушень канонів не було. За словами близьких лікаря, тісні стосунки між Шевченком і патріархом Володимиром викликали в керівництві РПЦ неприховане роздратування. Можливо, в цьому — основа історії з пилом, судовим процесом і викликаним ним скандалом?

Як зазначають близькі Шевченка, він є практикуючим хірургом, визнаним елітою світової кардіохірургії, багато оперує в Росії та за кордоном. При цьому веде священицьку діяльність у Національному медико-хірургічному Пироговському центрі, де збудував Храм Святого Миколи Чудотворця. Зараз він тяжко хворий (у нього виявили онкологічне захворювання), і єдине його бажання — щоб суд був справедливим і дивився на суть справи, а не на те, ким є представники позивача. Цілком природне бажання, от тільки навряд чи здійсненне в сучасній Росії.

За даними російського журналу The New Times, пентхаус Патріарха було куплено 2002 року, і він є єдиною квартирою в Москві, зареєстрованою саме на священнослужителя з прізвищем Гундяєв, про що є відповідний запис у кадастровій відомості. Пікантність ситуації з судом полягає в тому, що позов подано від імені Лідії Леонової, яка проживає в квартирі патріарха, але в процесі судового засідання не подала жодних документів, що вона представляє власника квартири. На подібні «дрібниці» суд уваги не звернув, що й визначило його вердикт.

Журналіст Сакен Аймурзаєв у блозі на сайті радіостанції «Эхо Москвы» пише, що коли 3 квітня 1969 року Володимир Гундяєв прийняв чернечий постриг, так звану малу схиму, він отримав ім’я Кирило й дав чотири обітниці: послуху, безшлюбності, безкорисливості (відмова від особистої власності), безперервної молитви.

Щодо стосунків з Лідією Леоновою є різні версії, але нас більше цікавить порушення обітниці безкорисливості. За словами керівника прес-служби Московського патріархату Володимира Вигилянського, запитання про квартиру Кирила неетичні, це приватне життя, яке є недоторканним. Це як сказати. Якщо йдеться про найвищого представника Російської православної церкви, то такі запитання дуже етичні. І річ тут не у вторгненні в приватне життя, а у виконанні взятих на себе обітниць. І якщо вони порушуються, то з цього слід робити далекосяжні висновки. Сакен Аймурзаєв зауважує: порушення хоча б однієї з даних обітниць — церковний злочин. А це аж ніяк не особиста справа й не приватне життя.

«Новая газета» нагадує цитату з виступу патріарха в Україні. «Дуже важливо навчитися християнської аскези... Аскеза — це здатність регулювати своє споживання. Це перемога людини над хіттю, над пристрастями, над інстинктом. І важливо, щоб цією рисою володіли й багаті, й бідні». А ще важливіше, щоб цю рису мали служителі Російської православної церкви всіх рангів, особливо найвищих.

І насамкінець. Юрій Шевченко заповідав свою квартиру дочці та її чотирьом дітям. Як пише головний редактор радіостанції «Эхо Москвы» Олексій Венедиктов, «Арешт квартири за рішенням суду має завадити переданню її в спадок. Залишається дочекатися — й тоді квартира в кишені. Якось не дуже, Ваша Святість...»

А як же милість до хворих і малолітніх? Чи заповіді для ієрархів Російської православної церкви вже нічого не означають? Схоже, що так. Заради квартири в «Будинку на набережній», який уже давно має стати меморіальним музеєм, одним з нагадувань про жертви сталінізму, зневажаються закони не лише церкви, а й звичайної моралі. То хіба це — не криза російського православ’я? Може, час уже припинити святотатство й покаятися, як закликає християнська релігія?

КОМЕНТАРІ

«ДВІ ХВОРОБИ РПЦ»

Андрій ЮРАШ, релігієзнавець, доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Це скандал, який навряд чи прикрашає будь-яку Церкву і релігійного діяча. Головна причина в тому, що Російська православна церква в умовах теперішньої Російської держави фактично є державним формалізованим інститутом, а не громадським інститутом вільного неформального волевиявлення людини, як це має бути в ліберальному суспільстві. Звідси проблеми, що породжує будь-яка система — світська, церковна, тоталітарна. Ці проблеми породжуються замкненою системою стосунків і екстраполюються у церковну сферу.

З іншого боку, ставитися до цього питання однозначно навряд чи можна, тому що будь-яка особа, в тому числі церковна, і в російському, і в західному суспільстві може і повинна мати певне матеріальне утримання. Певні статки самі по собі не можуть бути негативом. Негативом є те, як ці статки здобуваються і використовуються. Саме в цій площині треба і можна розглядати факт останнього суду в Москві за квартиру і характером бізнесу, який призвів до того, що патріарх Кирил, ще коли він був Митрополитом Смоленським і Калінінградським, керівником відділу зовнішніх церковних зв’язків, використовуючи свої можливості, фактично в тісній співпраці з державою провадив свій бізнес.

Православ’я як система релігійних принципів і догматів є надзвичайно багатою і цілісною традицією. Але це багатство має бути співставлене з новими, модерними тенденціями. Якщо неадекватно відповідати на виклики модерну (я говорю і про проблеми секуляризму, і ліберальних принципів, і об’єктивної відкритості суспільства), церква може прийти до двох негативних результатів (хвороб). Їх ми можемо спостерігати сьогодні на прикладі РПЦ. По-перше, це комплекс винятковості, котрий породжується з того, що церква не може адекватно усвідомити і знайти рецепти, як функціонувати і жити в нових умовах. Принцип винятковості призводить до накопичення потенціалу фундаменталізму, консервативності, який не дозволяє вповні розвиватися багатому історичному богословському духовному потенціалу, який накопичило православ’я за багато століть свого функціонування. Друга негативна сторона — зрощення або надто тісне партнерство із державними структурами. Релігія, за своїм визначенням, апріорі є сферою вільного духовного, внутрішнього, а отже — непідзвітного нікому, тільки власній душі, совісті, системі почувань. І коли церква перестає орієнтуватися, що її зміст — зосередження на внутрішніх переживаннях, почуттях людини, і вважає, що може допустити насильство над суспільством, тоді вже вона перетворюється із духовного інституту в напів- або повністю тоталітарний організм. Для того щоб реалізувати цю насильницьку, тоталітарну функцію, церква співпрацює з державою, що породжує констатоване вище зрощення зв’язками з державою.

Очевидно, це не може не відбитися на Україні. Російська церква має досить потужні впливи в українському суспільстві. Соціологія переконує, що від 18 до 25 відсотків населення України декларують, що вони є і хочуть залишатися вірними РПЦ. Це дуже суттєва група населення.

Отже, українське суспільство в цьому сенсі мало би орієнтуватися на плюралістичну модель, поступово переконувати частину української громади в потребі акцептування нових ліберальних підходів. На цих підходах повинно функціонувати українське суспільство в сенсі ставлення до релігії, оскільки, на відміну від Росії, ми приречені жити у поліконфесійному, мультикультурному суспільстві. Тому ті підходи, які РПЦ, Московська патріархія можуть застосовувати до суспільства у межах Російської Федерації, не можуть бути прийняті в Україні, українською громадою. Якщо громада, яка свідомо обирає належність до Московського патріархату, не буде орієнтуватися на домінуючі ліберально-поліконфесійні цінності українського суспільства, це може провокувати конфлікти. В цьому відношенні треба і державі, і суспільству призвичаювати українську громаду вірних РПЦ до того, що навіть вірність духовній традиції, яку вони сповідують в умовах Української держави, має набирати дещо інших організаційних і культурно-духовних обертів.

«РОСІЙСЬКА ЦЕРКВА — ЦЕ НЕ ТІЛЬКИ ПАТРІАРХ КИРИЛ»

Владика ЄВСТРАТІЙ (ЗОРЯ), Українська православна церква Київського патріархату:

— У Кирила «сполучається» — служіння в церкві і серйозні бізнесові справи. Я би сказав, що це криза православ’я в Росії, навіть швидше криза Московської патріархії. Вона втрачає авторитет у суспільстві саме через такі події. Три роки тому, коли патріарх Кирило прийшов на патріарший престол, багато хто сподівався на розвиток російської церкви, на її «осучаснення». Але з кожним роком все більша кількість людей розчаровується в ньому як у духовному провіднику. Ці скандальні події лише сприяють поширенню розчаруванню. Разом з тим Російська церква — це не тільки патріарх Кирило. Якщо пригадати 1920—1930 рр., то й тоді було багато зрадників християнської віри, віруючі та священики відрікалися публічно від Бога і ставали богоборцями. Проте Господь за цей час явив і багатьох святих, які твердо стояли у вірі. Для Російської церкви — сьогодні неприємні і важкі випробування, але вона повинна пройти через них для того, щоб очиститися від тягаря минулого.

Лев Миколайович Толстой — «офіційне» православ’я та одержавлена Православна церква: 1. «Очень хочется сказать нашим соотечественникам и казенно-официальным богословам: да идите и вы к отцу своему, диаволу, вы, взявшие ключи царствия небесного, и сами не входящие в него, и другим затворяющие его!» «Исповедь», 1881—1882 гг. 2. «Я начал с того, что полюбил свою православную веру больше своего спокойствия; потом полюбил христианство более своей православной церкви и священников ее; теперь же люблю истину более всего на свете, и до сих пор истина совпадает для меня с христианством, как я его понимаю». «Ответ на отлучение от церкви», 1901 г. 3. «Я взял богословские книги и стал изучать их. И вот изучение это привело меня к убеждению, что та вера, которую исповедует наша иерархия и которой она учит народ, есть не только ложь, но и безнравственный обман. В православном вероучении я нашел изложение самых непонятных, кощунственных и безнравственных положений, не только допускаемых разумом, но совершенно непостижимых и противных нравственности — и никакого учения о жизни и смысле ее!» «Четвероевангелие», 1906 г.

На мою думку, криза полягає в тому, що з кожним роком і патріархи, і Московська патріархія більше сприймаються не тільки як духовна сила і голос, який закликає до духовності й моральності, а і як один із політичних центрів впливу. Причому цей центр тісно прив’язаний до державної влади, і відповідно весь комплекс тих кризових явищ, який проявляється в російському суспільстві, охоплює і Московську патріархію як частину вибудуваної владної вертикалі в Росії. Приблизно ці ж проблеми відчувала на собі Російська церква на початку ХХ ст., коли криза монархії дуже боляче била і по авторитету церкви, яка, по суті, її захищала. Звільнення з-під влади монархії для самої Російської церкви виявилося благом, хоча вона і потрапила в час нових випробувань. Але разом з тим, будучи звільненою від такої зовнішньої «опіки», церква змогла серйозно підготуватися до випробувань «безбожницького» періоду. Патріарх Тихон, якого було обрано, виявився гідним і достойним провідником Російської церкви в ці буремні роки та підготував її до цього періоду.

В такому становищі знаходиться Російська церква і зараз. У неї стара система, яку було закладено ще в радянський час. Вона й досі функціонує по інерції. Зараз РПЦ повинна пройти шлях оновлення і очищення від цієї прив’язки до владної системи і обслуговування інтересів влади. Церква має більше слугувати Христу і народу. Думаю, що Російська церква зможе пройти ці випробовування, але при нинішньому патріарху це навряд чи завершиться.

Як ця ситуація впливає на Україну? Багато з тих, хто ще 10—15 років тому сприймав Російську церкву як якийсь зразок чи ідеал для наслідування і вважали, що для України та Української церкви це найкращий варіант, зараз розчарувалися. Навпаки, це благо, що Українська церква віддаляється від російської. Адже ті проблеми й негаразди, які стали властивими Російській церкві (особливо в останні роки), спонукають багатьох в Українській церкві змінюватися і не робити таких помилок, які роблять патріарх Кирил і його оточення, щоб не прийти до таких самих плачевних наслідків. Це говорить про консолідацію самої Української церкви. Думаю, що зараз приходить розуміння того, що Московський патріархат не є тією силою, яка може допомогти нам у подоланні власних проблем, адже він сам погруз у своїх.

Підготували Тетяна КОЗИРЄВА, «День», Львів, Ігор САМОКИШ, «День»

РЕАКЦІЯ ПАТРІАРХА КИРИЛА

Сам патріарх публічно ніяк не прокоментував скандал довкола суду та свого майна, проте вчора негативно висловився на адресу блогерів і дискусій у інтернеті. «Досить простежити за дискусіями в блогах, які ведуть віруючі — як миряни, так і духівництво. Часто після прочитання в голові спливає розхожа фраза: «цю б енергію — та в благих цілях!». І хочеться багатьом учасникам цих інтернет-дебатів поставити просте запитання: говорите ви дуже переконливо — а в чому полягають ваша реальна робота й ваші реальні справи? Які ваші практичні дії?» — цитує патріарха інформаційне агентство «Росбалт».

«Ніяк не применшую важливості й необхідності глибоких, серйозних дискусій у православному середовищі, але хочу кожному їх учасникові нагадати, що саме його стосуються слова Спасителя «за плодами їхніми впізнаєте їх» (Мф. 7:16). За плодами, а не за розмовами й тим паче не за баламученням, не за анекдотами, не за базіканням, не за бажанням здатися сильним, розумним, переконливим, хльостким тощо», — підкреслив Кирило.

«Якщо наше православне інтернет-співтовариство сприйме цю велику заповідь Божу «за плодами їхніми впізнаєте їх», то наш інтернет-простір очиститься від усього того лушпиння, яке сьогодні надриває етичне почуття дуже багатьох людей», — переконаний Святійший патріарх Кирило.

ДО РЕЧІ

Російська православна церква ктивно просуває питання про залучення до штату озброєнь і бойової техніки ВДВ мобільних надувних храмів-наметів. «Якщо храми залучать до штату, їх можна буде десантувати з літаків разом із самохідками та бойовими машинами десанту», — повідомив російському агентству Інтерфакс офіційний представник управління прес-служби Міноборони РФ у ВДВ Олександр Кучеренко. За його словами, в рамках реформування Збройних сил Росії на всі повітряно-десантні війська передбачена всього одна штатна посада для військових священиків — помічник командира бригади з виховної роботи.

Джерело

17.02.2012 01:23 Петро Саруханов, «Новая газета»

За що раб (Божий) Кирил дякує рабові (на галерах) Путіну

До вступу на патріарший престол особистий статок Кирила деякі експерти оцінювали в 4 млрд доларів. Чим займався в «лихі 90-ті» предстоятель РПЦ ...

Патріарх Кирил (Гундяєв), дотримуючись «законів жанру», звично сварить 90-ті. Хоча саме тоді він здобув становище і забагатів, що дозволили йому врешті решт посісти патріарший престол. До вступу на цей престол особистий статок Кирила оцінювалося деякими експертами в 4 млрд доларів.

Святкуючи 1 лютого третю річницю своєї інтронізації, патріарх РПЦ Московського патріархату Кирил запропонував Володимиру Путіну, який відвідав його в Даниловому монастирі, провести в спокійнішій обстановці ґрунтовну розмова з лідерами «традиційних» конфесій Росії. Путін погодився, і зустріч відбулася вже 8 лютого там же - в Даниловому монастирі. Головним спікером на ній був, зрозуміло, Кирил, хоча кільком муфтіям, рабину з помічником, ламі, протестантським пасторам і католицькому священику було дозволено коротко проспівати свої «осанни» національному лідеру. Промовчав лише старообрядницький митрополит Корнилій - але не тому, що йому дуже неприємні такі «осанни», а з природної скромності. Від РПЦ МП ще виступили митрополити Іларіон і Ювеналій, протоієрей Всеволод Чаплін і головний піарник, а також цензор патріархії Володимир Легойда.

З притаманною йому прямотою патріарх висловив прямо в очі Путіну все, що він думає про «майбутнє нашого президента». Зрозуміло, зал завмер, коли Кирил попередив: «Я абсолютно відкрито повинен сказати як Патріарх, який покликаний говорити правду, не звертаючи уваги ні на політичну кон'юнктуру, ні на пропагандистські акценти...» Ось він, «борг патріаршого печалування», згаданий в статуті РПЦ МП, тобто борг предстоятеля церкви заступатися перед сильними світу цього за гнаних, неправедно гноблених, в'язнів сумління. «Невже скаже про політв'язнів?» - промайнуло в голові. Але нічого несподіваного не сталося, «патріарше печалування» знову не відбулося.


З граничною прямотою патріарх сказав «про те, що величезну роль у виправленні цієї кривизни нашої історії (лихих 90-х. - Ред.) зіграли особисто Ви, Володимире Володимировичу. Я хотів би Вам подякувати. Ви колись сказали, що Ви працюєте, як раб на галерах, - з тією лише різницею, що у раба не було такої віддачі, а у Вас дуже висока віддача».


Ну що ж, придивімося уважніше до цієї «кривизни нашої історії» і до того, які плоди ця кривизна принесла особисто громадянинові РФ Гундяєва Володимиру Михайловичу, нареченим у чернецтві Кирилом.

Стартовий і фінішний капітали
Початок бізнесу В.М.Гундяєва було покладено в 1992-1994 роки. Найбільше досьє на цей бізнес склав доктор історичних наук Сергій Бичков, який оприлюднив не один десяток статей, переважно про тютюновий бізнес майбутнього патріарха. Жодна з його публікацій не була офіційно спростована, багато в чому Кирил визнав, що факти, зібрані Бичковим, відповідають дійсності.

Сигарети
У 1993 році за участю Московської патріархії виникла фінансово-торговельна група «Ніка», віце-президентом якої став протоієрей Володимир Верига - комерційний директор Відділу зовнішніх церковних зв'язків (ВЗЦЗ МП), яким керував Кирило. За рік при Уряді РФ і при ВЗЦЗ МП з'явилися дві «паралельні» комісії з гуманітарної допомоги: перша вирішувала, яку допомогу можна звільнити від податків і акцизів, а друга - ввозила цю допомогу за церковною лінією і продавала комерційним структурам. Таким чином, більша частина допомоги, звільненої від податків, поширювалася через звичайну торговельну мережу, за звичайними ринковими цінами. По цьому каналу тільки в 1996 році ВЗЦЗ МП ввіз в країну близько 8 мільярдів сигарет (дані урядової комісії з гуманітарної допомоги). Це завдало серйозної шкоди «тютюновим королям» того часу, мусили платити мита й акцизи і тому програвали у конкурентній боротьбі ВЗЦЗ МП, - вважається, що вони й «замовили» інформаційну кампанію з викриття бізнесу Кирила. За твердженням Бичкова, коли Кирил вирішив вийти з цього бізнесу, на митних складах залишалося «церковних» сигарет більш ніж на 50 млн доларів. У кримінальній війні за ці сигарети був убитий, зокрема, помічник депутата Жириновського на прізвище Дзень. А ось лист Державного митного комітету РФ на адресу Московського митного управління від 8 лютого 1997 року щодо «церковних» сигарет: «У зв'язку із зверненням Комісії з питань міжнародної гуманітарної і технічної допомоги при Уряді РФ та рішенням голови уряду від 29.01.1997 за № ВЧ-П22/38 дозволяю митне оформлення тютюнових виробів в установленому порядку зі сплатою тільки акцизного збору, що надійшли на митну територію до 01.01.97, згідно з рішенням вищезазначеної Комісії».

Ось, власне, відтоді і закріпився за митрополитом Кирилом новий титул - «Тютюновий» (втім, зараз його так вже не титулують). Тепер його прийнято називати «Лижнег» - з легкої руки православних блогерів, які звернули увагу на величезне значення в житті й діяльності Кирила його захоплення гірськими лижами (це захоплення обслуговують вілла в Швейцарії і особистий літак, а на Красній Поляні воно допомагає закріплювати неформальні стосунки з сильними світу цього).

Пікантності тютюновому бізнесу Кирила додає той факт, що в православ'ї куріння вважається гріхом: воно і насправді є згубним для здоров'я і життя людини. Сам Кирило так спробував виправдати свою участь у цьому бізнесі: «Люди, які цим займалися, не знали, що ж робити: спалити ці сигарети чи відправити їх назад? Ми звернулися до уряду, і він виніс рішення: визнати це гуманітарним вантажем і надати можливість його реалізувати». Представники уряду категорично спростували цю інформацію, після чого патріарх Алексій II ліквідував комісію ВЗЦЗ МП і створив нову Комісію РПЦ МП з питань гуманітарної допомоги на чолі з єпископом Алексієм (Фроловим).

Нафта
Але повернімося в «лихі роки», коли виникла «кривизна нашої історії». Крім згаданого фонду «Ніка», ВЗЦЗ МП виступив тоді засновником комерційного банку «Пересвет», АТ «Міжнародне економічне співробітництво» (МЕС), АТ «Вільне народне телебачення» (СНТ) і ряду інших структур. Найбільш дохідним бізнесом Кирила після 1996 року став експорт нафти за лінією МЕС, звільнений на прохання Алексія II від митних зборів. Кирила в МЕСі представляв єпископ Віктор (П'янков), який нині проживає як приватна особа в США. Річний обіг компанії склав у 1997 році близько $2 млрд.

Зважаючи закритість цієї інформації, зараз важко зрозуміти, чи продовжує Кирило брати участь у нафтовому бізнесі, проте є один вельми промовистий факт. За кілька днів до початку військової операції США проти Саддама Хусейна в Ірак літав заступник Кирила єпископ Феофан (Ашурков).

Морепродукти
За повідомленнями «Порталу-Credo.Ru», в 2000 році отримали розголос дані про спроби митрополита Кирила вийти на ринок морських біоресурсів (ікра, краби, морепродукти) - відповідні урядові структури виділили заснованій ієрархом фірмі (АТ «Регіон») квоти на вилов камчатського крабу і креветок (загальний обсяг понад 4 тисяч тонн). За даними калінінградських журналістів, митрополит Кирил, як правлячий архієрей єпархії РПЦ МП у Калінінградській області, брав участь в автомобільному СП в Калінінграді. Характерно, що Кирил, навіть ставши патріархом, не призначив єпархіального архієрея на Калінінградську кафедру, залишивши її під своїм прямим управлінням.

Розкіш
У 2004 році науковий співробітник Центру досліджень тіньової економіки при РДГУ Микола Мітрохін випустив монографію про тіньову економічну діяльність РПЦ МП. Вартість активів, які контролював митрополит Кирил, оцінювалася в цій роботі в $1,5 млрд. За два роки журналісти «Московских новостей» спробували переоблікувати активи глави церковного МЗС і дійшли до висновку, що вони налічують уже $4 млрд.

А за інформацією The New Times, в 2002 році митрополит Кирило купив пентхаус у «Будинку на набережній» з видом на храм Христа Спасителя. Це, до речі, «єдина квартира в Москві, зареєстрована саме на митрополита за його мирським прізвищем Гундяєв, про що є відповідний запис у кадастровій відомості».

Ще один атрибут цього життя, який став предметом широкого обговорення, - годинник Breguet вартістю близько 30 тисяч євро, які зняли на лівій руці патріарха поруч з чернечими чотками українські журналісти. Сталося це наступного дня після того, як Кирило пишномовно віщав у прямому ефірі головних українських телеканалів: «Дуже важливо навчитися християнській аскезі... Аскеза - це здатність регулювати своє споживання... Це перемога людини над хіттю, над страстями, над інстинктом. І важливо, щоб цю рису мали і багаті, і бідні».

Притчею во язицех стали і розкішні кортежі патріарха Кирила, і послуги охорони з ФСО, якими він користується. У Москві, коли їде патріарх, перекриваються всі вулиці на його шляху, що, природно, викликає масове обурення автовласників. В Україні ж півкілометрові кортежі Кирила абсолютно шокували місцевих жителів: у сусідній країні навіть президент їздить набагато скромніше.

Треба, щоправда, віддати належне Кирилові: для офіційних візитів він фрахтує літаки компанії «Трансаеро», а особистим авіапарком користується тільки в особистих цілях.

Окрема і майже невичерпна тема - палаци і резиденції патріарха. Кирил прагне і в цій справі не відставати від перших осіб держави. Його постійною житловою резиденцією вважався новозбудований палац у Передєлкіно, заради якого знесли кілька будинків місцевих жителів. З вікон електричок Київського напрямку він виглядає як великий російський терем - на зразок Теремного палацу в Кремлі. Кирилу там не подобається: тривожить близькість залізниці. Тому нинішній патріарх розпорядився заново опорядити палац у Даниловому монастирі, який і раніше не виглядав бідно. Не минулося без скандалів і на будівництві патріаршого палацу в Геленджику, поруч з легендарним «палацом Путіна» в Прасковіївці. Як і у випадку з Путіним, палац патріарха викликав в першу чергу обурення місцевих екологів: він побудований на території заповідника, під час будівництва було вирубано багато дерев, занесених у Червону книгу, а територія палацу перекрила для місцевих жителів вихід до моря. Патріарші резиденції є і в усіх більш-менш великих монастирях Росії.

Вивезення капіталу благословляється
Але повернімось у Данилів монастир. Після того як глава путінського штабу Говорухін вимовив чудові високодуховні слова про те, що за Путіна корупція в Росії набула нарешті цивілізованих форм, вже не здається дивним, що патріарх Кирил вітає відтік капіталів з Росії (адже і його власні заощадження зберігаються аж ніяк не на батьківщині). «Той факт, - сказав Кирил Путіну, - що сьогодні в Іспанії, коли це одна з процвітаючих країн, масово продається нерухомість іспанцями і масово купується росіянами, - дуже добрий сигнал всьому світові. Країна, яка бідна, в якій криза, не може дозволити собі те, що сьогодні не дозволяють багаті країни».

Фраза хоч і плутана, але зрозуміло, що, з християнського погляду, ми повинні ототожнювати «красиве життя» нуворишів за кордоном зі славою і багатством нашої країни.

Отже, якщо Путін знову президент, як пророкує Кирил, то можна вважати, що «сергіанство» (політика повного підкорення Церкви владі), про яке так тепло відгукнувся в своїй промові чекіст Путін, знову демонструє свої переваги над християнським сповідництвом і мучеництвом. Яких навряд чи може сильно прагнути патріарх, чиє земне життя оберігають співробітники ФСО.  

Джерело

Війна проти людства

Фильм Галины Царевой "Яд от элиты: биологическое оружие".

От создателей фильмов "Правда о прививках" и "Трансгенизация -- генетическая бомба", "Пандемии лжи". Сегодня много говорится о новых вызовах безопасности и стабильности общества, принимаются новых законы по борьбе с терроризмом. Однако любые меры окажутся не столь эффективными, если не будет учитываться фактор биологического терроризма. Биотерроризм - использование биологических агентов или токсинов для уничтожения человеческих, продовольственных, экологических ресурсов или получение над ними контроля. Компоненты биологического оружия сегодня попадают во многие продукты. Большое количество выведенных в лабораториях биообъектов высыпаются сегодня на нашу планету. Болезни, которые возникают после их применения, не поддаются лечению. Один вид вируса может мутировать настолько быстро, что становится почти неуправляемым никакими средствами. В фильме рассказывается о биологическом, генетическом, этническом оружии, о нано-технологиях, о мутациях, которые происходят с животными и людьми, а также о новой неизвестной болезни "маргелонов", поразившую уже миллионы людей. Вы увидите, какие эксперименты проводились над ничего не подозревающим гражданским населением планеты лишь с одной целью - подчинить волю человека и сократить население планеты.

Вакцини - смертельний бізнес

Органические продукты - слишком большая роскошь для украинцев

Юлия МОРОЗ,   UAINFO

Украинскому потребителю мало знакомы органические продукты. А между тем страна входит в двадцатку мировых стран-лидеров органического движения. Правда, основной объем производимой органической продукции идет на экспорт, поскольку органические продукты относятся к средневысокому и высокому ценовым сегментам.

Спрос на органические продукты  в мире постоянно повышается. Украинский потребитель тоже не против потребления органических сельскохозяйственных продуктов, но позволить себе такую роскошь не может.

Отечественному производителю органических продуктов выгодно продавать их на тех рынках, где покупатель сможет уплатить за них. Насыщать внутренний рынок украинским производителям органических продуктов нет смысла, поскольку покупательская способность нашего потребителя не позволяет приобрести  их.

Поэтому украинцам, несмотря на то, что страна является  одним из мировых лидеров по производству органических продуктов, остается довольствоваться импортными сельхозпродуктами, насыщенными всякими химическими элементами, ГМО и минеральными удобрениями.

По данным Международной федерации органического сельскохозяйственного движения, сегодня органическое сельское хозяйство практикуется в 160 странах мира, суммарная занимаемая площадь под органическими сельскохозяйственными продуктами составляет 37,2 млн. га. В 2009 году мировое производство органических продуктов достигло 54,9 млрд. долларов США, а в 2010 году продажи увеличились еще на 5%.

По официальным данным Федерации органического движения Украины в 2002 году в нашей стране было 31 хозяйство, сертифицировано как органическое. В 2008 году таких хозяйств было уже 118.

Дальнейшее развитие органического движения на Украине, с целью выращивания сельскохозяйственных продуктов не только для экспорта, но и для внутреннего рынка без государственной поддержки не возможно. И, несмотря на то, что Украина имеет все возможности для выращивания доступных по цене и качественных обычных и органических продуктов, население страны будет продолжать употреблять пластмассовые турецкие и польские помидоры, китайскую гречку, и испанские огурцы, произведенные для так называемых третьих стран, а не для Европы.

Джерело

Продукты с ГМО гораздо вреднее, чем мы думаем?

27.02.2012, UAINFO

В «Журнале прикладной токсикологии» опубликованы вызывающие беспокойство результаты недавних исследований, которые указывают на то, что генетически модифицированные культуры с «пакетированными признаками», то есть такими множественными признаками, создаваемыми методами генной инженерии вместе в одном растении, как устойчивость к гербициду глифосату и способность производить инсектицидные токсины Bacillus thuringiensis (Bt), вероятно гораздо опаснее для здоровья человека, чем считалось ранее по причине их синергетической токсичности, сообщает denis_balin.

Путём генной инженерии устойчивость к глифосату, активному ингредиенту гербицида Раундап, была передана многим генетически модифицированным растениям с тем, чтобы можно было неизбирательно распылять гербицид на поля без риска уничтожения полезных культур. Хотя устойчивые к глифосату ГМ-растения выживают, после этого они содержат остатки глифосата и его различные матаболиты (например, аминометилфосфоновую кислот), представляющие значительную угрозу для здоровья населения.

В ходе этого самого последнего исследования содержащий глифосат гербицид Раундап был испытан на эмбриональных клетках почек человека в концентрациях от 1 до 20000 миллионных долей (ppm). Было обнаружено, что концентрация от 50 ppm, что по замечанию авторов «намного ниже, чем при разведении в сельском хозяйстве», вызывала смерть клеток, причём 50 процентов клеток погибало при концентрации 57,5 ppm.

Исследователи также обнаружили, что продуцируемый ГМ-растениями инсектицидный токсин, известный как Cry1Ab, способен вызывать смерть клеток при концентрациях от 100 ppm.

Рассмотрев совокупность полученных данных, авторы пришли к выводу:

«На основании указанных результатов мы доказываем, что изменённые Bt-токсины не являются нейтральными по отношению к нецелевым человеческим клеткам, а также, что они могут оказывать комбинированные побочные эффекты в сочетании с другими остатками пестицидов, характерными для ГМ-растений»

Эти тревожные открытия следуют сразу за недавними разоблачениями о том, что Раундап на несколько порядков более ядовит, чем полагалось ранее. Всего 5 дней назад (14 февраля) журнал «Архивы токсикологии» сообщил, что Раундап токсичен для человеческой ДНК даже при растворении его в пропорциях в 450 крат ниже, чем при использовании в сельском хозяйстве.

Указанный эффект возможно имеет место благодаря наличию в составе Раундапа поверхностно-активного полиоксиэтиленамина, который может значительно усиливать впитывание глифосата в подверженные его воздействию клетки и ткани человека.

Джерело

Фильм Галины Царевой "Трансгенизация - генетическая бомба".

Одной из острейших проблем современности является проблема внедрения и распространения новых биотехнологий, связанных с генетическими изменениями живых организмов. Генетически модифицированные (трансгенные) организмы содержат в своем генетическом аппарате фрагменты ДНК из любых других живых организмов, например, в растении могут быть вставлены гены насекомого, животного или даже человека. С помощью генной инженерии уже получены гибриды картофеля с томатом, сои с сизым табаком, подсолнечника с фасолью. Есть и более обескураживающие данные: морозоустойчивый сорт помидоров со встроенным геном камбалы, засухоустойчивая кукуруза с геном скорпиона, томата с геном жабы. Но достаточно ли у человека знаний, чтобы исполнять роль природы?

828 ученых из 84 стран мира подписали открытое письмо правительствам всех стран об опасности генетически модифицированных организмов (ГМО). Сейчас таких подписей уже более 2 тысяч. Ученые требуют ввести мораторий на использование трансгенов в пище.

В 2003 г. посевы ГМО во всем мире занимали площади более 70 млн. гектаров. И, вместе с тем, в последние годы резко обозначился вопрос - насколько безопасны данные технологии?

Генетически-модифицированные организмы - сегодня это проблема со многими неизвестными. И эти неизвестные проявят себя не сейчас, а через десятки лет в нас, в наших детях и внуках. И таинственный ген скорпиона заявит о себе тогда, когда будут бесполезны любые оправдания. Поэтому вопрос о чистой продукции не несущей угрозы - это вопрос выживания человечества.

В фильме рассказывается о научных исследованиях в области ГМО; о технологии создания ГМО; о бесплодии ГМ-организмов; о генетическом загрязнении; о пищевых и агротехнических рисках; о медицинских рисках; о ГМО в детском питании; о ГМО в России и других странах.

Год выхода: 2007