Де нам взяти НАШУ країну?

25.02.2011  kievljanin

«- Мене викинули з Луна-парку?! Ну і до чорта!
Я збудую власний Луна-парк!
З блекджеком та шльондрами!»
(Робот Бендер у мультфільмі «Футурама»)

Почну з очевидного: ми живемо У ЧУЖІЙ ДЕРЖАВІ. Чужій державі, яка за якимось бісом розташувалась НА НАШІЙ ЗЕМЛІ. Цю державу можна оцінювати трохи краще чи трохи гірше, залежно від критеріїв оцінки та ступеню поблажливості, але одне поза сумнівом: вона НЕ НАША.

Не очевидно? Спитаймо пересічного співвітчизника: наскільки персонально він впливає на ухвалення законів, за якими йому доводиться жити? Наскільки впливає на рішення президента, парламенту, уряду? Наскільки відчуває себе за них відповідальним? Наскільки довіряє будь-якому органу влади? Правоохоронним органам? Судам? Місцевим радам та міським адміністраціям? В якій мірі він розпоряджається витратами власних податків? Зрештою, кого він більше боїться – бандитів чи правоохоронців? Гадаю, ні в кого нема сумнівів щодо відповідей, які ми почуємо від абсолютної більшості українців. Ці відповіді не різнитимуться у Севастополі та Львові, Одесі та Житомирі, Києві та Донецьку, Харкові та найменшому гуцульському селищі.

Отож, на всьому просторі «від Сяну до Дону» бачимо таке ставлення громадян до номінально своєї держави, яке зазвичай формується лише під окупацією. Це ставлення об’єднує між собою україномовних та російськомовних, православних та католиків, пенсіонерів та студентів, навіть багатих та бідних (можливо, за винятком крихітної купки над-багатих – не знаю, не часто спілкуюсь:-). Це ставлення було незмінним при Кравчуку та при Кучмі; під час Майдану трохи похитнулось, але за п’ять років правління «помаранчевих» відтворилось та десятикратно посилилось; і зрештою за останній рік стало чимось остаточно незаперечним.

Доводиться констатувати факт: за двадцять років незалежності ми (ми всі – кияни та галичани, кримчани та «данєцкіє», «помаранчеві» та «сині» разом з «червоними» та «зеленими») так і не спромоглися побудувати СВОЮ державу.

Не спромоглися. БО НАВІТЬ НЕ ПРОБУВАЛИ.

У далекому 91-му ми наївно вирішили, що після розвалу «совка» у його окремому уламку незрозумілим добрим дивом виросте наша держава. Виросте шляхом магічної трансформації завідомо прогнилих структур радянської влади. Виросте без наших зусиль. Без спільної рефлексії щодо того, у якій власне державі ми б хотіли жити. Без усвідомлення того, яку ціну кожний з нас готовий платити за створення та функціонування такої держави. Без нового Суспільного Договору, який би легітимізував цю державу. Без ухвалення НАМИ, всім суспільством чи принаймні його переважною більшістю, нових основ права. Без заснування «з нуля», знизу нових структур державного управління, які б сприймались нами як СВОЇ і відповідали б за свої дії перед НАМИ.

Ми согрішили одним із семи смертних гріхів - лінощами. Наш злочин – не дія, а бездіяльність. У 91-му ми вийшли на референдум, ствердили незалежність України рекордними 92 процентами голосів, і радісно розійшлися по домівках, залишивши країну партпрацівникам та гебістам. У 2004-му ми за давньою київською традицією вийшли на віче, скинули одного князя, вигукнули на князювання іншого, і знову радісно розбрелися. Наше покарання за ці гріхи – відчуження громадян від країни та держави, тотальна зневага до законів та корупція. Нинішній режим – не хвороба, а лише симптом. Але такий симптом, за появою якого вже недалеко до летального завершення двадцятилітнього перебігу хвороби.

То де ж нам взяти СВОЮ Україну?

Нема нічого простіше. Її треба ЗРОБИТИ САМИМ. Самотужки. Власноруч. Хенд мейд, блін.

Історія дає нам на це унікальний шанс.

Моральна легітимність правлячого режиму у очах абсолютної більшості громадян впала нижче нульової відмітки - після силової зміни Конституції, фальсифікованих місцевих виборів та ухвалення податкового кодексу.

Ця моральна нелегітимність режиму та його антинародний, внутрішньо-окупаційний характер вперше в історії приблизно однаково усвідомлюється на Заході та Сході, у Центрі та на Півдні. Маємо шанс нарешті оминути загрозу розколу країни - ту саму загрозу, грою на роздуванні якої впродовж останніх двадцяти років правлячим кланам вдавалося зупинити всі серйозні спроби суспільних реформ.

Щодо правової легітимності я вже писав, режим через тупість та самовпевненість сам добровільно від неї відмовився, і фактично легітимізував будь-які наші дії, які матимуть достатню суспільну підтримку.

Моральна легітимність так званої «парламентської опозиції» не набагато вища за легітимність режиму; навіть на нинішньому рівні вона тримається лише за рахунок недолугих спроб режиму репресувати окремих опозиціонерів. Добре це чи погано? Як на мене, дуже добре, оскільки нинішня «парламентська опозиція» вповні інтегрована у прогнилу постсовкову систему, і принципово нічим не відрізняється від правлячого режиму; порівняно дещо менше нахабство, ще більшу нездатність виконувати власні обіцянки, та тональність риторики я при всьому бажанні не можу вважати ПРИНЦИПОВИМИ відмінностями. Здається, ми нарешті маємо шанс не потрапити у пастку «фальшивої дилеми», коли замість визначення долі країни та принципових засад побудови держави ми дозволимо дурити себе перетягуванням мотузки між режимом та ЦІЄЮ опозицією (до чого нас старанно штовхають обидві сторони, однаково зацікавлені у збереженні існуючої системи).

Отже, режим – зло очевидне, «опозиція» – всього лише трохи меншеньке зло. То що ж його робити?

Як на мене – забути і про режим, і про «опозицію». Залишити їх разом борсатись у ЇХНІЙ системі. А самим заходитись будувати НАШУ державу.

На початку 21 століття нам доведеться пройти шлях, пройдений США та Францією у 18 столітті – шлях заснування держави знизу, через активний виступ громадян та Суспільний Договір. Краще пізно, аніж ніколи.

Нашим головним інструментом на цьому шляху має стати РЕФЕРЕНДУМ.

Йдеться не про референдум щодо «негайних перевиборів всіх», до якого закликають зараз наші «опозиціонери» - ті самі, які своїм попереднім п’ятирічним правлінням довели країну до Януковича. Такий референдум не лише не дасть позитивного результату, а навпаки – в разі успіху він став би національною катастрофою. Швидше за все, в разі проведення виборів зараз, ПР отримала б у своє повне розпорядження парламент так само легко, як отримала нещодавно місцеві ради. Але чи не гіршим був би фантастичний варіант, при якому на цих виборах незначну перевагу таки отримала б нинішня «опозиція». Зберегти існуючу систему, погодившись на чергову перетасовку тих самих фігур («янучари» – назад до комфортної парламентської опозиції, «юліанці» та «кролікі» - із запасної лави на ігрове поле, всі чиновники нижче першого рангу і половина першорангових сидять у тих самих кріслах, всі корупційні схеми без змін, держава так само далека від народу, закони так само не працюють, дежа вю п’яти попередніх втрачених років…) – означатиме втратити унікальний історичний шанс, який може повторитися дуже нескоро. Так, в разі повернення до влади нинішньої «опозиції» не буде найгірших проявів нинішнього режиму на кшталт відвертих політичних репресій та «табачних» демаршів, влада трохи пом’якшить податковий прес (без зміни суті фіскальної системи), і законсервує існуючий стан щонайменше на десятиліття. За цей час народ остаточно втратить будь-який моральний та психологічний зв'язок із своєю державою, дотримуватись законів стане остаточно «немодним», все молоде, талановите та здатне працювати роз’їдеться за кордон; ця держава, уособлена лише чиновним апаратом та олігархічними кланами, з нетерпінням чекатиме, хто з міжнародних гравців виявиться достатньо спритним, аби за безцінь взяти її у управління; якщо ж таких гравців виявиться одночасно декілька – легко розвалиться на фрагменти, як це сталося з Сомалі.

Референдуми як єдина пряма форма народного волевияву мають стати не допоміжним інструментом в межах існуючої збанкрутілої політичної системи, а головним інструментом побудови принципово нової політичної системи, створеної нами «з чистого листа».

Ми маємо повністю унезалежнитись від існуючої псевдодержави, її законодавства, існуючого політикуму. І не затруднювати собі життя проблемами легітимації своїх дій та своєї майбутньої держави у межах існуючої політико-правової системи.

Я не пропоную ЛАМАТИ існуючу систему. Я пропоную ЗАБУТИ про неї, ІГНОРУВАТИ її, і створювати СВОЮ так, наче старої просто не існує.

Як це має виглядати в реальному житті? І з чого цей процес починати?

Почнемо з відносно простого і зрозумілого для більшої частини суспільства. Нам не подобається азаровський податковий кодекс? Він унеможливлює нормальний розвиток економіки для всієї країни, та безпосередньо підприємницьку діяльність багатьох з нас? Ну то і чорт з ним! Він ухвалений нелегітимним органом влади; при тому ухвалений з порушеннями навіть «їхніх» процедур. Він порушує до біса наших прав навіть у межах їхньої «легітимної» правової системи. Ми не брали на себе, а отже і не маємо, жодного морального чи правового зобов’язання його дотримувати. Повний ігнор і невиконання. Але ж держава не може існувати без податків? Правильно! Залишимо без податків ЇХНЮ державу, і чесно сплатимо наші податки СВОЇЙ державі. Послідовність дій виглядає приблизно так:

1. Збираємо у регіонах юридично не формалізовані, але достатньо представницькі з моральної точки зору форуми громадян, які делегують обраних представників на загальнонаціональне зібрання з метою розробки податкового законодавства. До речі, цілий кодекс тут зовсім не потрібний, у більшості нормальних держав податки регулюються одним невеликим і дуже прозорим за змістом законом. Який правовий статус подібного зібрання? Ніякий, просто група авторитетних у суспільстві людей зібралась порадитись із наболілого суспільного питання. Формально вони поки що не представляють нікого, окрім самих себе. Важливо, щоб ці люди відповідали декільком умовам, а саме:

- були морально авторитетними бодай для окремих середовищ та прошарків суспільства, мали відповідну професійну репутацію у своїх сферах;

- не викликали повного несприйняття у інших середовищах та прошарках, тобто щоб їхня участь у зібранні не робила будь-які ухвалені там рішення автоматично неприйнятними для будь-якої значної частини суспільства;

- не були жодним чином задіяними у владі (бажано не лише нинішній, але так само і у попередній, хоча можливі поодинокі індивідуальні винятки), будь-яких корупційних схемах (ця вимога є абсолютною, бо наявність бодай одної людини з темним минулим автоматично анулює весь потенційний моральний авторитет всього зібрання), та скомпрометованих політичних проектах;
- вміли домовлятись між собою, шукати компроміси, та були готові не лише аргументувати свою особисту позицію, але і відстоювати (як свою власну) ту компромісну позицію, яку буде схвалено більшістю учасників зібрання у підсумку дискусії.

2. Народне зібрання, яке формально все ще нікого не представляє, але насправді вже має більший моральний авторитет у суспільстві, аніж більшість «легітимних» органів влади (як через не скомпрометованість учасників, так само і через загальновідому і прозору процедуру їх обрання, починаючи від зборів у трудових колективах, громадських об’єднаннях тощо, продовжуючи регіональними форумами), обговорює різні варіанти нового податкового закону, пропоновані учасниками зібрання, та виробляє найбільш загальноприйнятний варіант.

3. Народне зібрання ухвалює остаточну редакцію нового податкового закону. Звісно ж, легітимність цього документу поки що «нульова». Але наявний сам документ, його можна поширювати і ініціювати загальнонаціональне обговорення.

4. Розроблений народним зібранням документ виноситься на процедуру легітимації – ВСЕНАРОДНИЙ РЕФЕРЕНДУМ.

5. На цьому етапі доведеться зробити поступку найбільш поміркованим - всім тим, хто принципово поділяючі ідеї «перезапуску» країни, все ж не готові одразу відмовитись від «легітимістських» стереотипів та відверто «забити» на існуюче зараз «законодавство». Такою поступкою має бути спроба зібрати підписи за проведення Референдуму за існуючою зараз процедурою, тобто спроба зобов’язати існуючу владу в межах існуючих правових норм виконати свою пряму функцію – забезпечити реалізацію права народу на ухвалення рішення з одного з головних питань життя країни, згідно до конституційної норми про «народ як єдине джерело влади та права». Цілком очевидно, якою буде реакція влади – ініціативним групам зі збору підписів за проведення референдуму відмовлять у реєстрації, збору підписів всіляко перешкоджатимуть, а самі підписи визнають недійсними. Але спробу чесно дотримати ЇХНІХ законів здійснити варто, для уникнення звинувачень у заколоті, неповазі до права тощо. І лише тоді, коли влада вчергове продемонструє свою зневагу навіть до їхніх законів, вважати себе вільними від будь-яких зобов’язань «легітимістського» характеру. І от тоді почнеться найцікавіше. Для реалізації свого права на формально одноразовий акт волевияву з одного конкретного питання нам насправді доведеться піти набагато далі, і фактично розпочати самодіяльне державотворення «знизу».

6. Для початку нам доведеться у умовах системної протидії влади ЗІБРАТИ НЕОБХІДНУ КІЛЬКІСТЬ ПІДПИСІВ за проведення Референдуму. Це складне завдання, і саме воно стане першим тестом на життєздатність самої ідеї «державотворення знизу» та тестом на дієздатність всіх нас, тих хто візьме на себе вказану історичну місію. І саме створені для збору підписів ініціативні групи, якщо пройдуть це непросте випробування, мають шанс стати ядром майбутньої нової державотворчої сили. Тим більше, що наступний крок буде набагато важчим.

7. Після збору підписів нам доведеться самотужки СТВОРИТИ ВИБОРЧІ КОМІСІЇ ВСІХ РІВНІВ. Самим СКЛАСТИ РЕЄСТРИ ВИБОРЦІВ. Самим ОРГАНІЗУВАТИ ВИБОРЧІ ДІЛЬНИЦІ. І зрештою у вирішальний день самим ЗАБЕЗПЕЧИТИ ЗДІЙСНЕННЯ ГОЛОСУВАННЯ. Фактично нам доведеться самотужки виконати одну з дуже важливих функцій, які традиційно покладаються на державу і забезпечуються роботою чималого чиновного апарату – функцію забезпечення формальних процедур, необхідних для реалізації народом свого невід’ємного права на законотворчість. Виконувати цю функцію доведеться не на «нічийній» території, а в умовах протидії нинішнього, по суті окупаційного, державного апарату. Гадаю, за останній рік вже ні в кого не лишилось ілюзій щодо форм, яких може набувати «протидія» з боку ЦЬОГО режиму. Не виключаю, що арешти ініціаторів референдуму (які всі поголівно раптом «виявляться» наркодилерами, торгівцями зброєю та порноманьяками) ще видадуться нам не найгіршою із ситуацій – порівняно із зникненнями у «таращанському стилі», нападами «невідомих хуліганів» тощо… Однак розв’язок ситуації вповні залежатиме від того, наскільки широку суспільну підтримку матиме ініціатива Референдуму. Як показали 91-й та 2004 роки (не кажучи про досвід десятків інших країн), після досягнення певної критичної маси репресії не лише не призводять до придушення народних виступів, а навпаки – підсилюють їх, і виступають потужним каталізатором революційного процесу (а також певним фільтром від випадкових пристосуванців всередині революційного руху). «Вони» не дають нам складати реєстр виборців – байдуже, проходимо зі списками та підписними листами від дверей до дверей, до кожної квартири чи хати. «Вони» не дають нам видрукувати бюлетені – не проблема, або друкуємо за кордоном і завозимо контрабандою, або ж взагалі множимо самостійно на мільйонах принтерів в квартирах та офісах активістів по всій Україні. «Вони» не дають приміщень для голосування – теж мені злякали, ставимо намети та урни на площах та вулицях. Врешті, «вони» фізично перешкоджають та вдаються до провокацій і насилля – не звикати, формуємо групи самозахисту і самі підтримуємо порядок на вулицях в день голосування. Так, слід розуміти, що спроба вперше у вітчизняній історії «знизу» ухвалити новий податковий закон може закінчитись для її ініціаторів та учасників тривалими термінами ув’язнення, якщо не чимось гіршим – в разі нерозуміння більшістю суспільства цієї ідеї. Але ця ж сама спроба за масової народної підтримки може закінчитись стрімким крахом існуючого режиму, і початком нової сторінки української історії. День Референдуму щодо податків може стати фактично ДНЕМ ЗАСНУВАННЯ НОВОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ. НАШОЇ ДЕРЖАВИ. Ставка така висока, що виправдовує ризики.

8. Отож, припустимо, що ми отримали першу (насправді, вона ж вирішальна) перемогу. Голосування відбулось. У Референдумі ВЗЯЛИ УЧАСТЬ ПОНАД 50% ВИБОРЦІВ (дотримання цієї умови дуже важливе, хоч і є мабуть найскладнішою частиною нашої задачі), і більшість з них підтримала пропонований закон. Що далі?

Далі ми матимемо незвичну для нас ситуацію подвійного, «паралельного» законодавства. Всі фіскальні та правоохоронні органи визнаватимуть азаровський кодекс, і ігноруватимуть результати «нелегітимного» референдуму. Однак для більшості суспільства буде цілком очевидно, що закон, ухвалений всенародним референдумом, має значно більшу легітимність, аніж силоміць нав’язаний режимом. Моральна перевага буде такою значною, що певна частина суспільства погодиться зробити абсолютно очевидний та логічний наступний крок:

9. Почати виконувати СВІЙ закон ЗАМІСТЬ ЇХНЬОГО. Не просто бойкотувати сплату податків за азаровським кодексом (це – само собою, ніхто ж не зобов’язаний платити податки двічі, тим більше за двома різними законами! :-); замість цього чемненько розраховуємо суму податків згідно нового, «народного» закону, і сплачуємо їх. Куди? У державний бюджет? Логічно, але проблемно. По-перше, технічно складно – просто не приймуть, тим більше не зареєструють як законну сплату податків. А по-друге, чи не прикро? Самим ухвалити прогресивний податковий закон, самим добровільно почати сплачувати за ним податки – і раптом віддати їх до рук тих самих корумпованих чиновників, які всі ці роки прилюдно розкрадали наші податки? Дзузьки! Не за те боролись, не для того референдум проводили! Наші податки – МИ НИМИ І МАЄМО РОЗПОРЯДЖАТИСЬ. Звідси витікає наступний крок:

10. Формування органів виконання «народного» податкового закону – ГРОМАДСЬКИХ КАС різних рівнів, від села чи міського кварталу до національного. Вибори туди авторитетних чесних людей (і не треба тут казати, що «всі крадуть»! це один з найпоширеніших міфів, у якому дуже зацікавлена корумпована система; насправді кожний з нас легко може згадати не одну людину, якій особисто він довірив би свої гроші і був би впевнений у її чесності; таких людей чимало, і насправді багатьох з них оточуючі чудово знають; у нинішній прогнилій політичній системі для таких людей нема місця та функції, але ж вони нікуди не поділись, живуть серед нас та готові за потреби виконати громадське доручення). Сплата туди податків, встановлених новим законом. І спільне розпорядження ними – через НАРОДНІ ЗБОРИ, наприклад щоквартальні, відкриті для участі всіх мешканців відповідної територіальної громади. Таким чином досягаються одночасно декілька стратегічно важливих цілей. По-перше, режим позбавляється головного джерела наповнення бюджету. Так, бюджет не стане миттєво зовсім порожнім – великі заводи, «прихватизовані» олігархами, будуть справно сплачувати податки режимові… втім, вони вже зараз є далеко не самими дисциплінованими платниками, наприклад ніхто з нас з вами так масштабно не заборгував до пенсійного фонду, як підприємства пана Ахмєтова… зараз недоплачене олігархами компенсується поборами з дрібного та середнього бізнесу. Впровадження «народної» системи «добровільного самооподаткування» позбавить уряд цього джерела прибутку, і ми скоро побачимо на скільки часу вистачить «олігархічних» податків . Однак набагато важливіший інший результат. Спільне розпорядження витратами своїх кровних коштів –краща школа самоврядування, яку лише можна вигадати. Нація, яка звикне сама витрачати свої гроші, і домовлятись громадою щодо їх витрат, і контролювати виконання цих домовленостей, і звітувати за громадську касу – така нація далі зможе свідомо обирати дійсно компетентну владу, і контролювати її дії, тобто навчиться вповні використовувати демократичні механізми. Спільна сплата та спільні витрати податків, за власноруч ухваленим законом – перший крок від сьогоднішньої стихійної «вічевої» демократії (зібрались на Майдані, вигукнули когось на князювання і розбіглись, допоки князь так не «дістане», що доведеться знову на віче виходити, і наступного кликати…) до європейської зрілої демократії (яка власне і виросла з купецьких магістратів, де виборні «достойні люди» встановлювали щорічні податки, збирали їх до міської казни, та спільно вирішували на що їх витратити, звітуючи перед тодішніми «об’єднаннями платників податків» – ремісничими цехами). Настав час у 21 столітті наздогнати упущене предками і врешті отримати повноцінну модель народовладдя, у якій розпорядження спільними коштами – чи не головна функція всіх представницьких органів, обраних громадянами.

Що далі? Далі – час «ланцюгової реакції», або ж «ефекту снігової лавини». Якщо ми одного разу зуміємо реалізувати своє право на реальне народовладдя, нам це одразу ж сподобається. І модель, напрацьована на прикладі податкового закону, може бути легко застосована для цілого ряду інших сфер життя.

Гадаю, наступним логічним кроком було б вирішення іншої проблеми, яку в суспільстві розуміє кожний, ледь не кожний другий стикався з нею на власному досвіді, і яку неможливо вирішити в межах існуючої системи. Я маю на увазі ТОТАЛЬНУ КОРУМПОВАНІСТЬ СУДОВОЇ СИСТЕМИ, наслідком чого є повна відсутність у країні правосуддя як явища, і тотальна недовіра до судової влади збоку суспільства. Жодний з нас не має ілюзій щодо «чесного» вітчизняного правосуддя, і добровільно не довірить свою долю існуючим судам. Де взяти інші суди? ОБРАТИ! Реформа судової системи, яку ніколи не здійснить корумпована держава, може бути здійснена «знизу» у два послідовних кроки:
- ухвалення шляхом всенародного референдуму нового закону про судоустрій, ключовим положенням якого є ВИБОРНІСТЬ СУДДІВ населенням відповідної громади;
- проведення виборів за цим законом, і формування ОБРАНИХ НАРОДОМ СУДІВ, чию юрисдикцію не визнає режим, але які будуть легітимними, а їхні рішення авторитетними в очах суспільства.

Дивно? Незвично? Так, совкова система привчила нас до того, що суди є частиною тоталітарного державного апарату. Між тим весь англосаксонський світ, той самий що слугує взірцем верховенства права, споконвіку живе із виборними судами. І чомусь всі аргументи, які вживають прихильники нинішнього судочинства («суддею може бути лише дуже спеціально навчений юрист», «неосвічені громадяни почнуть обирати некомпетентних популістів», «судді у своїх рішеннях залежатимуть не від законів, а від настроїв натовпу» тощо), чомусь не заважають Британії, Штатам, Канаді та десяткам інших країн мати розвинене та досконале правосуддя, базоване на інститутах виборності суддів та судів присяжних. І чомусь підзвітні «натовпу» (а насправді – свідомим громадянам, виборцям) англосаксонські судді виявляються куди більше залежними від законів, аніж наші, підзвітні Начальству та Системі.

Хто ж визнаватиме рішення цих свіжообраних «народних судів»? А власне ті, хто їх обирав - ми з вами і визнаватимемо. Бо це будуть НАШІ суди, і обрані НАМИ судді. Звісно, правоохоронні органи на початку лишаться вірними режиму. А для виконання судових рішень правоохоронці необхідні. Проблема?.. Але хто з нас зараз довіряє нинішнім правоохоронним органам? І чи не більшою буде довіра до ОБРАНИХ НАМИ «шерифів», чи як ми їх там назвемо? Врешті, правоохоронні органи також існують не у вакуумі – це лише один з інструментів для забезпечення реалізації громадою, суспільством своїх прав; отже, само суспільству і доведеться ФОРМУВАТИ СОБІ ПРАВООХОРОННІ ОРГАНИ. Також через вибори. Що, знову англосаксонським чимось повіяло?  Так отож! Саме з таких дій свого часу малочисельні, напівголодні, але впевнені у своїй правоті колоністи починали творити на краю землі ту державу, яка зараз диктує свою волю всьому світові… Хіба не переконливий досвід?  У поліцейському відділку, який очолює обраний громадою «шериф», один з його молодих виборців не «впаде зі сходів» з летальним кінцем, як це трапилось з Ігорем Індилом та багатьма менш відомими… Обраний «шериф» десять разів подумає, чи розганяти йому мирне зібрання своїх виборців, що б там не командували «згори». Врешті, ніхто не гарантує, що «шериф» виявиться стійким до спокус і не почне брати хабарі. Але якщо це стає відомим громаді – навряд чи він виграє наступні вибори…

Але як бути на початку, коли новообрані «шерифи» опиняться у ситуації, коли ми з вами вже їм довірили функції охорони порядку, а всі реальні ресурси ще знаходяться у руках режиму? Що ж, нічого страшного, просто доведеться виявити відповідальність, і взяти частину їхньої роботи на всіх нас, принаймні на тих, хто фізично та психологічно на це годні – сформуємо «народні дружини», «міську варту» чи як ми там це назвемо, і якийсь час виконаємо замість недолугої міліції (а заодно частково замість МНС) їхню роботу, поки НАША народна поліція «обростатиме м’язами»…

Отож, навіть в ході перших двох референдумів ми можемо зробити принциповий прорив до вирішення двох ключових проблем суспільства – СИСТЕМИ ОПОДАТКУВАННЯ та ПРАВОСУДДЯ. Але головне –ми отримаємо механізм ВСТАНОВЛЕННЯ НОВОЇ СИСТЕМИ ПРАВА та НОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ – встановлення законів та процедур через прямий народний волевияв, і механізм ЛЕГІТИМІЗАЦІЇ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА ЧЕРЕЗ СУСПІЛЬНИЙ ДОГОВІР.

Більше того – ми фактично отримаємо вже готові зачатки принципово нових органів державного управління. Адже в ході впровадження «народного» податкового закону ми отримаємо, крім власне закону, НАРОДНІ ВИБОРЧІ КОМІСІЇ ВСІХ РІВНІВ, а трохи згодом – також і механізми ГРОМАДСЬКИХ КАС та контролюючі їх ГРОМАДСЬКІ ЗБОРИ – реальні, а не фіктивні органи місцевого самоврядування. Якщо наступним кроком ми впроваджуємо ВИБОРНІ СУДИ, таким чином ми формуємо ще одну окрему гілку влади, і набуваємо рис повноцінного (і при тому авторитетного у суспільстві) функціонуючого державного механізму.

А якщо створеним нами органам самоврядування та правосуддя будуть погрожувати? Що ж, доведеться самим захищати себе і СВОЮ молоду «саморобну» державу, і словосполучення НАЦІОНАЛЬНА ГВАРДІЯ буде найкраще відповідати суті ще одного з добровільних об’єднань громадян…

Чи розумію я, що пропонований мною шлях на якомусь етапі призведе до формування ПАРАЛЕЛЬНОЇ ДЕРЖАВИ, яка на короткий час буде змушена співіснувати з сучасною псевдо-державою на одній території, хоч і в «різних вимірах»? Так, розумію. Розумію і те, що конфлікт двох цих держав неминучий. І виживе у цьому конфлікті лише одна з держав. Прецедент Косового, де десять років «паралельна держава», створена албанцями, реально контролювала майже всю територію автономного краю, який формально знаходився у юрисдикції сербської держави, аж доки не стала із «паралельної» влади владою єдиною, досить переконливий. Так само показові приклади країн Балтії та Карабаху, де впродовж року паралельно існували національна та радянська системи влади, аж до відмирання останньої. А з врахуванням того, що наша держава претендуватиме на ВСЮ територію, зараз контрольовану режимом, десяти років до протистояння чекати не доведеться. Громадянська війна? Навряд чи. Громадянська війна в Україні стане можливою, лише якщо ми знову дамо загнати себе у пастку етно-регіонального протистояння «Схід-Захід» (що однозначно буде головною стратегією режиму). Але передумов для цього зараз нема, якщо тільки в нас вистачить розуму домовлятись по тих принципах і діях, які є максимально спільними, і тимчасово «виносити за дужки» найбільш конфліктні ідеологічні, мовні та історичні питання.

Пропонований шлях розбудови держави «знизу» якраз і дозволяє знайти спільну точку докладання зусиль для порядних громадян Донецька та Львову, Києва та Севастополя, попри ідеологічні, мовні та культурні розбіжності. Лінія фронту пройде не по географічній карті. По один бік барикад опиниться прогнилий режим, однаково чужий «східнякам» та «западенцям», по інший бік – активні громадяни, тимчасово об’єднані спільною метою. Метою, яка є однаково прийнятною для «правоголових» та «ліберастів», «анархістів» та «капіталістів», «свідомих» та «двуязичних», пенсіонерів та власників заводів.

Так, потім, У НОВІЙ, НАШІЙ ДЕРЖАВІ, шляхи цих суспільних груп знову розійдуться, і кожна верства чи середовище захищатимуть свою позицію, точку зору, інтереси. Але захищатимуть В РАМКАХ СПІЛЬНИХ, ПРИЙНЯТИХ ВСІМИ ПРАВИЛ ГРИ, тобто в рамках нової політичної системи, базованої на демократичних механізмах і верховенстві права, і ЛЕГІТИМІЗОВАНОЇ НАРОДНОЮ РЕВОЛЮЦІЄЮ, алгоритм якої я спробував змалювати у цьому дописі.

За таких умов громадянський конфлікт навряд чи набуде форми братовбивчої війни. У цього режиму просто не знайдеться достатньо надійних захисників. Якщо поталанить, він впаде як впало ГКЧП, проти якого вийшла крихітна жменька громадян, але на захист якого взагалі ніхто не вийшов. Якщо не поталанить – у режиму знайдеться купка вірних «секуритаті», які встигнуть трохи попсувати нам життя, перш ніж наша Національна Гвардія відновить порядок та законність…:-) Але в будь-якім разі, це – НЕ ВІЙНА. І не сліпий голодний бунт, з погромом та п’яними дебошами. Це – НАЦІОНАЛЬНА ГРОМАДЯНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ, основою якої є НЕ РУЙНАЦІЯ будь-чого, навіть режиму, а СТВОРЕННЯ НОВОГО, життєздатного, яке замінить собою прогниле та мертве. А воно, оце прогниле та мертве, поруч із живим «саме відвалиться». З такого вже матеріалу воно зроблено, не до столу будь згадане…:-)

Наостанок: я чудово розумію складність пропонованого шляху. Однак мені здається, що будь-які інші шляхи себе вичерпали, і тому цей шлях автоматично став найпростішим. І чим раніше ми почнемо ним рухатись, тим швидше прийдемо до мети – до НАШОЇ, «саморобної», омріяної України.

Джерело

Гуд бай, Уесесерія? Аве, Україно?

kievljanin

Отож, сталося.

Януковичам вдалося те, на чому зламали собі зуби Рух, Кравчук та Майдан.

Легко і майже непомітно, одним рішенням Конституційного Суду (кумедного органу, який ніхто з нас ніколи не обирав) в Україні де-юре демонтовано систему права та влади Української РСР. Ця система успішно пережила розвал Совка, всі подальші історичні викрутаси, і міцно тримала нас у лещатах страшним та невблаганним словом «легітимність».

Для тих, хто «в танку»: стогони та плачі про повернення до кучмівської Конституції 1996-го не мають нічого спільного з дійсністю. В нас нема «Конституції – 96». Після рішення КС в нас тепер просто НЕМА КОНСТИТУЦІЇ.

Так само в нас тепер нема ЖОДНОГО ЛЕГІТИМНОГО ОРГАНУ ВЛАДИ. Після рішення КС вони ВСІ тепер самозванці, які де-факто утримують владу, оскільки мають можливість фізичного примусу. І утримують її РІВНО ДОТИ, доки мають названу можливість. А це вже – не стільки їхня проблема, скільки наша з вами.

Добре це чи погано? Як на мене, кращої новини ми не чули з часів ГКЧП.

 «Канкрєтні данєцкі пацани», самі не розуміючи, що творять, зняли з нас усіх давнє закляття. ЗАКЛЯТТЯ ШЕСТИДЕСЯТНИКІВ.

Уявляю, скільки гнилих помідорів полетить за це твердження в бік моєї кудлатої голови. Пояснюю: я далекий від того, щоб применшувати роль шестидесятників у нашій історії. Їхній героїзм – незаперечний. Ми вчились на їхньому прикладі, вчились безпосередньо у них. Якби не вони, моє покоління було б зовсім іншим, і навряд чи зробило хоча б те, що нам вдалося – «революцію на граніті», розвал СРСР та Майдан. Тим більше, я не маю жодного морального права судити помилки людей, яким дістався в житті набагато складніший шлях, аніж будь-кому з нас.

Але зараз ми говоримо не про людей, а про віддалені наслідки обраної  ними стратегії боротьби з режимом. Шестидесятники першими відмовились від революційної ідеології творення України «з нуля». Українська революція 1917-21, повстанський рух двадцятих, ОУН тридцятих та УПА сорокових - п’ятдесятих, при всіх своїх відмінностях, були єдині в одному: окупаційний режим має бути повалений та забутий, а на звільненому місці переможці мають творити свою державу. Таку, якою вони марили довгими роками боротьби.

Шестидесятники докорінно змінили парадигму визвольних змагань: гаслом дисидентського руху стало «змусити ЇХ (тобто режим)виконувати ЇХНЮ (тобто радянську)Конституцію». Замість визнання України окупованою територією і боротьби проти окупаційного режиму постала ідея наповнення УРСР реальним українським змістом. Дисиденти прийняли нав’язану режимом ФОРМУ, і спробували вимагати від режиму ВІДПОВІДНОСТІ ЗМІСТУ ЦІЙ ФОРМІ.

Режим виявився не готовим до такої постанови питання. Каральний апарат, добре налаштований на придушення повстань та підпілля, виявився не придатним до боротьби із дисидентами, які намагались розмовляти з режимом його ж юридичною мовою, і взагалі всіляко підкреслювали свою позицію законослухняних радянських громадян. Так, їх легко було пересаджати,бо вони не ховались. Однак кожний процес над ними ставав черговою моральною поразкою режиму, і додавав визвольному рухові прихильників.

Для епохи шістдесятих – восьмидесятих така стратегія боротьби виявилась єдиною можливою у тодішніх умовах, а отже – єдино правильною. Кінцевим підсумком дисидентського руху стала горбачовська «перебудова» та породжений нею масовий народний рух, ідеологами та моральними лідерами якого стали дисиденти – шестидесятники.

І от тоді спрацювала бомба уповільненої дії, закладена в самій основі дисидентського руху. Визнання «їхньої Конституції», дотримання якої позиціонувалось як мета руху, АВТОМАТИЧНО ЛЕГІТИМІЗУВАЛО РЕЖИМ. Визвольний рух, покликаний змести Совок і збудувати на його місці нову Україну, виявився від самого початку загнаним у жорсткі обмеження правової системи УРСР. Совєцька влада в Україні апріорі визнавалась не окупаційною, а «своєю», і метою руху ставало НЕ ЇЇ ЗНИЩЕННЯ, А «ПОКРАЩЕННЯ».

Починаючи з виборів 1989-го, основною стратегією та тактикою визвольного руху стало перебирання посад у межах існуючої системи влади.

 «Точку біфуркації» було остаточно пройдено у 91-му. ГКЧП давало унікальний шанс вискочити за межі парадигми «уесесерівської легітимності», і революційним шляхом демонтувати Совок, розчистивши шлях до Справжньої України.

Маю підстави вважати, що за рік – два потому українці вже були б готові до подібного розвитку подій. Наша «революція на граніті» у жовтні 90-го вже була першою спробою вийти за межі «прокляття шестидесятників». Так, у своїх вимогах ми ще в повній мірі дотримувались нав’язаних нам правил гри – висували цілком обґрунтовані з позицій радянського права вимоги до існуючої влади. Навіть метод «переконання» влади - публічне голодування, - був відверто «змавпований» з дисидентських протестів у таборах. Однак дух повстання вже п’янив голови учасників багатотисячних виступів, над студентськими наметами лунали пісні УПА, а такі методи, як страйк та захоплення університетських корпусів, абсолютно випадали із «легітимістської» парадигми шестидесятників.

Якщо наше голодування посіло своє місце у шкільних підручниках (зараз Табачник швиденько виправляє цей «недогляд», але ми тут говоримо про інше) , то ще одна акція того ж періоду невиправдано замовчується.

У дев’яносто першому році Україною прокотилася ініційована Анатолієм Лупиносом (ледь не єдиним з покоління шестидесятників, хто ніколи не визнавав себе «дисидентом», а позиціонував як «революціонера – націоналіста») акція «реєстрації громадян УНР». Ця акція принципово виламувалася з «легітимістської» парадигми. Будь-хто, хто все життя прожив законослухняним «совком», міг підійти до реєстраційного столу, заповнити простеньку анкету, та отримати посвідку, надруковану на хріновому папері в дешевий офсетний спосіб. Зміст посвідки був простий, як двері: «Я, такий-то такий-то, є громадянином незаконно окупованої радянськими військами Української Народної Республіки». І все. І – жодних компромісів з режимом. Є лише МИ, громадяни неіснуючої з 1920 року республіки, і ВОНИ - тимчасова окупаційна адміністрація.

На мою думку, ця акція сильно недооцінена істориками. За планом організаторів, після реєстрації першого мільйона «громадян УНР» мало початись формування органів влади УНР – паралельних структур, жодним чином не пов’язаних з існуючою «легітимною» владою УРСР, і готових у критичний момент цю владу перебрати на себе. Нажаль, не встигли. Але лавина покотилася – за перші місяці акції було зареєстровано шістсот тисяч «громадян УНР», і не було жодних ознак зменшення напливу бажаючих. Тобто щонайменше стільки людей вже ментально визволились із совкового полону, а будь-які революції відбуваються спершу у головах, і лише потім на майданах.

Навіть не берусь судити, яким був би розвиток акції, але ГКЧП «вистрелило» трохи зарано; нам не вистачило року чи двох, щоб зіскочити з голки «уесесерівської легітимності», і дозріти до побудови власної держави «з нуля». Серпневі путчісти дали нам унікальний шанс здійснити революцію, виконати своє «до основанья, а затєм», і з чистої сторінки почати розбудову України. Але ми виявились морально не готовими до такого повороту, і навіть весь наш опір в дні путчу звівся до «захисту конституційного ладу від заколотників». Захисту РАДЯНСЬКОГО КОНСТИТУЦІЙНОГО ЛАДУ. Ми готові були вмерти на НАШИХ барикадах за ЇХНЮ конституцію та ЇХНЮ «легітимність».

Після цього все подальше було визначено наперед – і обрання Кравчука замість Чорновола (логічно, що в межах совкової системи член ЦК компартії завжди матиме фору перед невдахою – дисидентом), і десятиліття заводського парторга Кучми (зміна старшого покоління совкової номенклатури молодшим поколінням звідти ж), і розквіт «данєцкіх» (в межах дивним чином еволюціонуючого совка відбувся дарвінівський відбір, і найбільш пристосованими виявились не обтяжені ідеями, зате дуже мотивовані вижити, «прастиє пацани» з шахтарських бараків)…

Спроба влити молоде вино у старі міхи завершилась так, як і має бути згідно Писання – вино скисло, а міхи пережили все і продовжили псувати наступні врожаї.

У дев’яносто першому ми прої…(вирізано цензурою) свій історичний шанс на творення України, і тим самим ще на 13 років загнали себе в конаючу УРСР.

Другий шанс нам давав Майдан.

І щоб мені тепер не казали, я переконаний: на відміну від 91-го, тоді народ вже дозрів. Хай мені не повірить той, хто бачив Майдан по «ящику», або ж разом з Ющем та Юлею дивився на нас зверху, з красивої сцени. Ті ж, хто були разом з нами внизу, у наметовому таборі, хто блокував тоді Кабмін та АП, ті, хто йшов брати штурмом АП у вечір другого дня, - гадаю, погодяться з моєю оцінкою.

Те, що вирувало тоді на вулицях Києва, вже не було НАТОВПОМ. Це була НАЦІЯ, в середині якої відбувались фантастично швидкі процеси САМООРГАНІЗАЦІЇ. Перехід від стихійного самоврядування Майдану до творення РЕВОЛЮЦІЙНИХ  ОРГАНІВ  ВЛАДИ міг відбутись впродовж лічених днів, якщо не годин. І тодішнім «помаранчевим» лідерам (на генетичному рівні спорідненим із совковою системою, від початку і до кінця породженим цією системою, і зацікавленим не в її демонтажі, а лише у зміні своєї особистої ролі в межах системи) довелося докласти чималих зусиль, щоб зупинити в зародку цей процес, і загнати енергію народної революції  у ту саму іржаву пастку «легітимності».

Другий шанс було прої…(вирізано цензурою) ще швидше, аніж перший.

Українська РСР отримала ще 6 років життя, а ми так і не отримали шансу побудувати замість неї Україну. Точніше, отримали, потримали цей шанс в руках декілька гарячих листопадових днів, і добровільно передали в руки акторів, які на сцені корчили перед нами фарс.

І от тепер януковичі у своїй незайманій дитячій простоті дарують нам ТРЕТІЙ ШАНС.

З моменту рішення КС легітимність влади УРСР перервано. В країні більше нема ні конституції,  ні легітимної влади. Лише купка узурпаторів та самозванців.

НАМ ТЕПЕР ДОЗВОЛЕНО РОБИТИ З НИМИ ВСЕ, НА ЩО У НАС ВИСТАЧИТЬ ФАНТАЗІЇ.

Так, і їм також тепер дозволено ВСЕ. Стосовно НАС. І в них поки що більше можливостей це реалізувати.

Але це вже – питання техніки. Питання ВОЛІ ДО ВЛАДИ, ВОЛІ ДО БОРОТЬБИ, зрештою, ВОЛІ ДО ЖИТТЯ. Сподіваюсь, у нас її більше.

Головне вже сталось. Нас звільнили з полону «легітимності». Нам розв’язали руки. Лише від нас залежить, що ми цими руками зробимо – інтелігентський зашморг для себе, щоб повіситись з розпачу за втраченими можливостями, чи бандерівську удавку для режиму, який стоїть на дорозі між НАМИ та НАШОЮ ОМРІЯНОЮ УКРАЇНОЮ.

Не так важливо, КОЛИ САМЕ вибухне наша чергова революція – вже через рік «азаровщини», чи на парламентські вибори 2012, чи на другий термін Янука у 2015. Навіть якщо мають рацію песимісти, і режим має попереду спокійне десятиліття – ну то й фіг з ним. Втратили вже не одне століття, загубимо ще десять років.

Набагато важливіше, ЯКОЮ буде ця наступна революція.

Якщо ми зможемо скористатись унікальним шансом, подарованим нам «данєцкімі», і нарешті вийдемо за межі застарілої парадигми «легітимності УРСР» - тоді це виправдає всі попередні «іздєржкі».

Якщо у вирішальний момент ми виявимось готові заснувати СВОЮ Україну – з написаною нами самими новою Конституцією, з НАШОЮ культурою та історією, з владою, легітимність якій надає ВІЛЬНИЙ ВИБІР РЕВОЛЮЦІЙНОГО НАРОДУ, а не спадковість від окупаційного режиму, тоді історія виправдає нас за всі попередні помилки.

А за компанію навіть скаже пару теплих слів про «данєцкіх», які в силу нездарності та «малоумія» виступили тим криголамом, що розчистив нам дорогу від УРСР до України.

Гуд бай, Уесесерія! Аве, Україно!

Джерело

Українці в сучасній Росії

Україна дбає про задоволення національно-культурних і мовних потреб українців, які проживають за межами держави 

Конституція України, Ст. 12.

Як повідомляє «Український тиждень» від 7 лютого 2011 року, в Росії створюють нове об’єднання українців: «Всеросійську громадську організацію українців». Про це повідомив посол України в Росії Володимир Єльченко. 

Нагадаємо, що 24 листопада 2010 року рішенням Верховного суду Росії було задоволено позов Міністерства юстиції РФ, яке вимагало розпуску Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКА УР) у зв`язку з «виявленням порушень у господарській діяльності». Крім того, позов Мін’юсту РФ базувався на скарзі активіста фонду «Отчизна» Миколи Журавльова, який заявляв, що ФНКА УР «веде політичну діяльність, прославляє бандерівців і виливає негатив на Росію».

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров 27 січня 2011 року на прес-конференції в Москві сказав, що Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ФНКА УР) була закрита за ведення політичної діяльності: «Була закрита діяльність ФНКА УР, оскільки її керівництво вело роботу не щодо розв’язання культурних і освітніх питань та з реалізації відповідних проектів, як про це заявлялося в її статуті, а вело, загалом, політичну діяльність, і діяльність, яку було направлено прямо і неприкрито на підрив наших двосторонніх відносин». За його словами, у діяльності ФНКА УР були також порушення, пов’язані зі статутом організації та її реєстрацією. «Я виходжу з того, що ніхто не заважає українському земляцтву в Російській Федерації сформувати структуру, яка відповідатиме тим завданням, які декларуються, і це питання буде закрите», – сказав Лавров.

«Верховний суд Росії відхилив нашу скаргу і рішення про ліквідацію автономії вступило в законну силу. Наші докази не були сприйняті», – сказав співголова ФНКА УР Валерій Семененко. За його словами, після цього ФНКА УР буде виключено з реєстру громадських організацій Міністерства юстиції Росії, а далі «будуть ігрища по створенню нової організації».

Федеральна національно-культурна автономія українців Росії (ФНКА УР) була зареєстрована 15 травня 1998 як благодійна організація у сфері культури і мистецтва. Діяльність організації не виходила за обумовлені межі. Що ж у діяльності ФНКА УР могло викликати незадоволення активістів фонду «Отчизна»? 

 Символи Росії й України та їх непохитної дружби

У сучасній Росії надзвичайно поширене вороже ставлення до України та використання зневажливих етнонімів стосовно українців не тільки у неформальному спілкуванні, а навіть у друкованій пресі, кіно та на телебаченні, що викликає занепокоєння українців Росії. На ці нездорові явища (українофобію)  звертають увагу численні заяви українських громад РФ. Українофобські заяви в Росії лунають від різних впливових осіб держави і навіть від представників законодавчої влади, як наприклад від заступника спікера Державної Думи (парламенту) Росії – Володимира Жириновського:  «Ніякої України немає, а в Києві, як і в Мінську, має сидіти російський губернатор (...) Дійсними кордонами Росії є ті, які були у вересні 1917 року (...) Усіх вас ми відправимо до Сибіру, вас не будуть розстрілювати. Українці потрібні як замерзлі музейні експонати».

Занепокоєння багатьох викликає часте і безкарне використання образливих етнонімів стосовно українців не тільки у повсякденному житті, але в пресі і кіно. Українофобські вислови і стереотипи в таких фільмах, як «Брат-2», «72 метри» та інші, не отримали відповідної критичної реакції від органів державної влади Росії.

Ще у 2006 р. (29 січня) національно-культурна автономія українців міста Новосибірська (НКАУ) розповсюдила заяву з пропозицією провести в Росії і в Україні кампанію суспільного осуду журналістів, які розпалюють в ЗМІ національну ворожнечу і ненависть до України. НКАУ м. Новосибірська вважає, що зміст окремих публікацій в ЗМІ РФ принижує національну і людську гідність етнічних українців, що проживають в Російській Федерації. На першому місці стоять статті Георгія Бовта (політолога, канд.іст.наук), опубліковані в gazeta.ru. Судіть самі про тематику і назви його публікацій: 

«Накануне крымской войны» 6.12.2004  

(Уривок: «Если бы на дворе был хотя бы век 18-й, то можно было бы, конечно, собраться на какой-нибудь всеевропейский конгресс во главе с Россией и Пруссией да и поделить Украину, как в свое время Польшу. Себе, соответственно, Крым с Харьковом. Пруссии, то есть Евросоюзу, – все западэнское. После чего там лет 200 еще выборов не проводить, а назначать президентов из Москвы и Брюсселя при утверждении, к примеру, законодательными собраниями. Но, по всему видно, так просто на сей раз не получится(…)»);

«Хохлы как двигатель прогресса» від 18.04.2005 

«Война с хохлами» від 16.01.2006

(Уривок: «В принципе, если уж полностью следовать исторической логике, то, дабы как-то скрасить собственное морально-нравственное банкротство, нынешней российской политической элите, потерявшей в своем мздоимстве уже всякий стыд и срам, следовало бы и дальше вести дело к какой-нибудь «маленькой, но победоносной войне». Хохлы в этом смысле, конечно, противник достойный. Тем более что там восседают во власти по манерам поведения деятели совершенно одного и того же замеса с нашими. Так что они тут же соорудят симметричный нам ответ. Скажем, а не угодно ли «вторую крымскую войну», господа? Так извольте.»)

«Война с Украиной» від 17.08.2009  

Хіба нормальна мисляча людина може пройти спокійно мимо цього свавілля?

Ви чули про осуд цих і їм подібних публікацій у російських ЗМІ?

А може читали гнівні й осудливі публікації владних вітчизняних ЗМІ?  

А може українські державні органи якось відреагували на подібні публікації?

Нотомість ми чуємо і бачимо, як українські «защитники русского Отечества» (сайт газети  «Одна родина») дуже голосно заявляють: «Мы, представители общественных объединений украинцев в России  и российские украинцы, ответственно заявляем, что появившиеся в прессе публикации о том, что якобы имеет место ущемление прав украинской диаспоры со стороны власти Российской Федерации, не имеют под собой никаких оснований и направлены на дестабилизацию отношений между нашими народами и государственными структурами России и Украины.»

А далі йдуть прізвища «істинних» українців, які підписали цей документ:

Бакланов О.Д. – Академик, Председатель Правления  Международного союза общественных объединений «Киевская Русь»;

Лунев Н.С. – Президент «Землячества Донбассовцев»;

Григорович А.А. – 1-й вице-Президент Конгресса национальных объединений России - руководитель Украинской фракции, генеральный секретарь Международного Славянского Комитета(...) та інші з того ж таки Международного союза «Киевская Русь», «Землячества Донбассовцев», «Международного Славянского Комитета». 

Яка ж із перерахованих громадських організацій захищає, а може буде захищати права і свободи українців у Росії? 

Але вже не буде дивним, якщо серед співзасновників нового «прирученого» об’єднання українців «Всеросійська громадська організація українців» будуть фігурувати згадані антиукраїнські організації та їхні голови з секретарями. 

Ось так і живеться нашим братам за межами держави. 

Джерело

Вертоліт Януковича втричі дорожчий, ніж у Путіна і Обами

ТСН

Вертоліт Януковича коштує 17 млн доларів, Путіна - 5-8 млн доларів, Обами - 6 млн доларів, Ангели Меркель - 5 млн доларів.

 
                                    AgustaWestland-139

Вертоліт, яким президент Віктор Янукович буде добиратися з Межигір'я в Київ, коштує дорожче, ніж у провідних світових лідерів. За приблизними оцінками, вартість італо-американської "AgustaWestland-139" Януковича - 17 млн доларів без урахування обробки салону. Барак Обама літає на VIP-варіанті армійського VH-60N White Hawk вартістю 6 млн доларів. Володимир Путін користується "Мі-8" вартістю 5-8 млн доларів. У Ангели Меркель три Eurocopter Cougar AS532 вартістю 5 млн доларів.

Нагадаємо, Віктор Янукович у четвер, 11 листопада, літав із Києва до Калуша Івано-Франківської області на італійському гелікоптері AW139, який є також улюбленим гелікоптером ЦРУ і ФБР.

AW139 є представником новітнього покоління 2-двигунових гелікоптерів середнього класу, який має високі показники економічності, високий рівень надійності, чудові льотно-технічні характеристики, багатофункціональність застосування.



Гелікоптер здатний перевозити до 15 пасажирів на граничній швидкості до 309 км/год. Практична дальність польоту гелікоптера становить 740 км.

AgustaWestland - світовий виробник гелікоптерів. Офіси компанії розташовані в Італії, Великобританії і США.

Як повідомлялося раніше, майданчик для гелікоптера Януковича всього за 10 гривень можна 5 хвилин розглядати в бінокль-термінал в Маріїнському парку.

Джерело

Читайте також:

Для вертольотів Януковича виділять 70 соток в центрі Києва
Януковича на гелікоптері можна буде побачити за 10 грн
Янукович літав на улюбленому гелікоптері ЦРУ і ФБР

Янукович літатиме на роботу за кілька місяців

Для Януковича в "Межигір'я" придбали гігантську люстру за 50 тисяч доларів

24.02.2011.     ТСН

Для резиденції президента придбали 8-кілограмову люстру російської фірми "Рестамп", яка вартує 355 тисячі гривень.

Для резиденції президента Віктора Януковича  "Межигір'я" було придбано люстру вартістю майже 50 тисяч доларів.

"З1 грудня 2010 року "СПС-Груп" придбало у російської фірми "Рестамп" та завезло в Україну 8-кілограмову люстру. За цей витвір мистецтва довелось заплатити 355 тисячі гривень, чи майже 50 тисяч доларів", - пише Kyiv Post з посиланням на дані Державної митної служби.

Фірма "Рестамп" славиться своїми розкішними світильниками для великих об'єктів, як-то Храм Христа Спасителя, Державний російський музей "Мраморный дворец" та особисті апартаменти президента Росії в Кремлі — так зване "Здание №1 Московского Кремля".

Загалом, за даними Державної митної служби, протягом 2010 року "Дом Лесника" та "СПС-Груп" завезли матеріалів на суму 152 672 399, 14 гривень, тобто на трохи більше 19 мільйонів доларів.

Як раніше повідомлялося, фірми "СПС-Груп" та "Дом Лесника" є постачальниками декоративних та оздоблювальних матеріалів на об'єкти в "Межигір'я".

Вони зареєстровані за однією адресою в Броварах на проспекті Кірова, 90, квартира 16.
Власником цього офісу є дружина керівника Державного управління справами Андрія Кравця.

Читайте також:
Янукович завів у "Межигір'ї" зоопарк та аеродром
Тимошенко: Межигір’я залишиться заповідником абсолютного хамства
Янукович орендує резиденцію "Межигір’я" по 3 гривні за сотку

Джерело

Колапс освітньої системи в Україні: основні причини

Колапс освітньої системи в Україні має три джерела і три основні складові. Це — архаїчна система управління освітньою галуззю, відсутність ефективного фінансового менеджменту в освіті, катастрофічне відставання освітнього життя від суспільних потреб.

Про це у своїй статті для «Дзеркала тижня. Україна» пише доктор педагогічних наук, професор Ігор Лікарчук.

За його словами, незважаючи на те, що за роки незалежності змінилися суспільні запити, державна ідеологія та економіка, а відповідно й вимоги до освіти, система управління не зазнала особливих змін: „Більше того, у процесі численних адміністративних реформ вона багато втратила. Зокрема зникла чітка „управлінська вертикаль“. У результаті Міністерство освіти і науки лише формально впливає на призначення та діяльність керівників обласних органів управління освітою, не кажучи вже про керівників регіонального рівня та директорів загальноосвітніх навчальних закладів“.

Натомість за роки незалежності система управління українською освітою набула інших рис. „Насамперед досягла свого апогею абсолютизація влади бюрократії в системі освіти. Яскравим підтвердженням цього є останні звільнення та призначення ректорів низки українських університетів, ухвалення місцевими органами влади рішень про ліквідацію загальноосвітніх шкіл за мовною ознакою та без погодження зі споживачами їхніх освітніх послуг, ситуація з виданням підручників тощо“, — пише І.Лікарчук.

За його словами, у той час, коли у всіх розвинених країнах світу однією з головних складових реформування системи освіти є децентралізація управління освітніми закладами, перехід до самоврядних форм управління ними, в Україні відбуваються протилежні процеси.

„Це ж стосується і контролю за освітньою діяльністю. Якщо в інших країнах такий контроль здійснюють численні громадські організації педагогів та роботодавців, діяльність яких підтримують та ініціюють держава або повноважні і незалежні владні структури, то в нас усі контрольні функції зосереджені в руках освітнього міністерства, — зазначає професор. - Іншими словами, в Україні створено таку систему управління галуззю, яка забезпечила відомчу приватизацію освітньої політики, бюрократичний реванш, корупцію та масову безвідповідальність за результати діяльності системи в цілому“.

Другим чинником кризи в освітній системі України автор називає економічну ситуацію в цій галузі: „За постійними розмовами про недостатнє фінансування освіти в державі забули, що є таке поняття, як ефективне управління освітніми фінансами“.

І.Лікарчук наголошує на необхідності змінити загальну методологію фінансування освіти. За його словами, йдеться про перехід від фінансування видатків на утримання закладів освіти до фінансування видатків на навчання одного учня, студента, слухача за принципом своєрідного „освітнього кошика“ — так, як це робиться в низці країн світу.

„Третє джерело і третя складова колапсу зумовлені тим, що українська освіта впродовж останніх двадцяти років втратила суспільні орієнтири своєї діяльності, не навчилася орієнтуватися на освітні запити суспільства та його окремих громадян. В Україні, на відміну від інших держав світу, не існує практики формування освітніх цілей громадянським суспільством“, — пише професор.

Детальніше читайте у свіжому номері „Дзеркала тижня. Україна“ у статті Ігоря Лікарчука «Три джерела і три складові колапсу української освіти».

Джерело

ТАРАС ШЕВЧЕНКО ПРО МОВУ

"Весела Абетка" - складова великого сайту "Українське життя в Севастополі".

Микито, рідний брате!
Минуло вже більш як півтора року, а я до тебе не написав ні півсловечка. Вибачай, голубе сизий, так трапилось. Скажу щиру правду, не те, щоб ніколи було або що, а так собі ні се, ні те, ще раз вибачай... Воно, бач, і так і не так, а все–таки лучше, коли получиш, прочитаєш хоч одно слово рідне. Серце ніби засміється, коли знаєш, що там діється... А сам, як тільки получиш моє оце письмо, зараз до мене напиши, щоб я знав. Та, будь ласка, напиши до мене так, як я до тебе пишу, не по-московському, а по–нашому. Бо москалі чужі люди, Тяжко з ними жити: Немає з ким поплакати, Ні поговорити. Так нехай же я хоч через папір почую рідне слово, нехай хоч раз поплачу веселими сльозами... Ще раз прошу, напиши мені письмо, та по–своєму, будь ласкав, — а не по–московському...
Не забудь же, зараз напиши письмо — та по–своєму. 1839, ноября 15 дня, С. Петербург

Т. Шевченко, «Повне зібрання творів в 10 томах», т. 6, Київ, 1957, ст. 15— 16

Брате Микито, треба б тебе полаять, а я не сердитий. Нехай буде так, як робиться. Бач за що я хочу тебе лаять, чом ти, як тільки получив моє письмо, до мене не написав, бо я тут турбувався. Трапляється, що письма з грішми пропадають — а в друге за те, що я твого письма не второпаю, чорт-зна по— якому ти його скомпонував, не по-нашому, не по-московському — ні се ні те, а я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом побалакав на чужій стороні язиком людським...
Скажи Іванові Федьорці, нехай він до мене напише письмо окреме — та тілько не по-московському, а то і читать не буду — кланяйся йому.

Санкт—Петербург, Марта 2, 1840.
Т. Шевченко, там само, ст. 17—18

... Спасибі вам і панові Артемовському за ласкаве слово. І спасибі всім тим, хто пише по-нашому або про наше. 8 декабря 1841.

Т. Шевченко, там само, ст. 21

Переписав оце свою «Слепую», та й плачу над нею, який мене чорт спіткав і за який гріх, що я оце сповідаюся кацапам, черствим кацапським словом. Лихо, брате отамане, єй-богу лихо. Це правда, що окрім бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш, цур йому, мене тут і земляки зовуть дурним, воно правда, але що я маю робить, хіба ж я винен, що я уродився не кацапом або не французом. Що нам робить, отамане брате? Прать против рожна чи закопаться заживо в землю — не хочеться, дуже не хочеться мені друкувать «Слепую», але вже не маю над нею волі, та цур їй, а обридла вже вона мені.
С. П. 1842 — 15 сентября.

Т. Шевченко, там само, ст. 24

Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до цієї пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над ними сміються так, як тут москалі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені більше нічого й не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе...
Обіцянку пришлю вашим дівчатам к Великодню, а може й раньше, коли впораюсь. Тільки не ту, що вам писав, а іншу, по–московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.
С. Петербург, 25 января 1843

Т. Шевченко, там само, ст. 27

Ще ось що, чи я вам розказував, що я хочу рисувать нашу Україну, коли не розказував, то слухайте... На види і на людський бит текст буду сам писать або Куліша проситиму, а на історію потурбуйтесь, будьте ласкаві, ви писать три листочки в год. Тілько по–нашому — щоби тямили безглузді кацапи.
6—7 травня 1844. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 32

Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге — як теперішній народ живе, втретє — як він колись жив і що виробляв; із теперішнього биту посилаю вам одну картину для штампу, а ще три будуть готові у августі, а в год буде виходить 10-ть з текстом, а текст исторический будете ви компоновать, бо треба, бачте, по-нашому або так, як єсть в літописах.
29 іюня 1844. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 32—33

Давно ворушиться в мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о Полку Ігоря»...
Вонми гласу моленія моего, друже мій єдиний, пришли мені текст «Слова о полку Ігоря», а то на твоїй душі буде гріх, як не буде воно, те «Слово», переведено на наш задушевний, прекрасний язик.
14 апреля 1854. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 86

Привітай, друже мій єдиний, оцього уральского козачину, з ним я познайомився не дуже давно, він мені тоді здавався добрим чоловіком і щирим уральским козаком, може тепер зіпсувався у вашій білокаменній. Ось що! Він у тебе попросить для мене «Слово о полку Ігоря» Максимовича або Шишкова, дай йому ради святої нашої поезії один екземпляр, коли маєш. Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те «Слово», на наш милий, на наш любий український язик.
1854, 1 мая. Новопетровське укріплення.

Т. Шевченко, там само, ст. 87

Мой милый, мой добрый Зигмунт! Благодарю тебя за твоё ласковое, сердечное, украинское слово, тысячу раз благодарю тебя. Рад бы я отвечать тем же сердцу милым словом, но я так запуган, что боюся родного милого звука.
6 квітня 1855. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 98

Прислав мені із Пітера курінний Панько Куліш книгу своєї роботи, названу «Записки о Южной Руси», писану нашим язиком... Такої доброї книги на нашому язику ще не було друковано.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 130

А Куліша як побачиш, то поцілуй його за мене і скажи йому, що такої книги, як «Записки о Южной Руси», я ще зроду не читав... Живо й просто вилита стареча мова.
22 квітня 1857. Новопетровське укріплення

Т. Шевченко, там само, ст. 133

Добре, дуже добре ти зробив, що надрукував «Чорну раду» по-нашому. Я її прочитав і в «Руській беседі», і там вона добра, але по-нашому лучче.
5 декабря 1857. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 155

Навчи ти мене, будь ласкав, що мені робить з руськими повістями? У мене їх десятків коло двох набереться. Затопити грубу — шкода: багато праці пропаде. Та й грошей би хотілося, бо тепер вони мені дуже потрібні. Порадь, будь ласкав, що мені робить?
26 января 1858. Нижній Новгород

Т. Шевченко, там само, ст. 165

А тепер я захожусь сердиться на тебе, отамани, наш батьку кошовий! Мабуть ти давно в землях християнських не бував і доброї мови християнської не чував, що зовеш мене закадишним другом. Чи ж чути було коли-небудь меж християнами таке бридке, паскудне слово? Мабуть ти, батьку, забув нашу християнську мову і дощенту побусурманився? 1859. 17 січня. С. Петербург.

Т. Шевченко, там само, ст. 189

Шкода, що твої хлопці написали до мене чорт-зна по якому; вони хоч би у Прісі вчилися писать по-людському.
15 мая. 1860. С. Петербург

Т. Шевченко, там само, ст. 211

Я оце заходився жениться, то мені, бач, і тут треба гроші; а вся надія на «Основу» та на «Кобзаря». Будущее подружіє моє зоветься Ликеря — крєпачка, сирота, така сама наймичка, як і Харитя, тілько розумніша од неї, письменна і по-московському не говорить.

22, 25 августа. 1860. С. Петербург
Т. Шевченко, там само, ст. 216

Хотя по языку нас не считал за немцев.
А. Грибоедов

Випускаю оце в люди другого «Кобзаря» свого, а щоб не з порожніми торбами, то наділяю його предисловієм. До вас слово моє, о братіє моя українськая возлюбленная.
Велика туга осіла мою душу. Чую, а іноді й читаю: ляхи друкують, чехи, серби, болгари, чорногори, москалі — всі друкують, а в нас анітелень, неначе всім заціпило. Чого се ви так, братія моя? Може злякались нашествія іноплеменних журналістів? Не бійтесь, собака лає, а вітер несе. Вони кричать, чом ми по-московській не пишемо?... Кричать о єдіной славянской літературі, а не хочуть і заглянуть, що робиться у слав'ян!
Чи розібрали вони хоч одну книжку польську, чешську, сербську або хоч і нашу?...
А на москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по— своєму, а ми по— своєму. У їх народ і слово, і у нас народ і слово. А чиє краще, нехай судять люди. Вони здаються на Гоголя, що він пише не по-своєму, а по-московському, або на Вальтер Скотта, що й той не по-своєму писав. Гоголь виріс в Ніжині, а не в Малоросії — і свого язика не знає; а Вальтер Скотт в Еденборге, а не в Шотландії — а може і ще було що-небудь, що вони себе одцурались. Не знаю. А Борнц усе-таки поет народний і великий. І наш Сковорода таким би був, якби його не збила з пливу латинь, а потім Московщина.
Покойний Основ'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колиски од матері, а Гулак—Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся. Горе нам! Безуміє нас обуяло отим мерзенним панством. Нехай би вже оті Кирпи-гнучкошиєнки сутяги — їх бог, за тяжкії гріхи наші, ще до зачатія во утробі матерній осудив киснуть і гнить в чорнилах, а то мужі мудрі, учені. Проміняли свою добру, рідну матір — на п'яницю непотребную, а в придаток ще і — въ— додали.
Чому В. С. Караджич, Шафарик і іниє не постриглись у німці (їм би зручніше було), а остались слав'янами, щирими синами матерей своїх, і славу добрую стяжали? Горе нам! Но, братія, не вдавайтесь в тугу, а молітесь богу і работайте разумно, во ім'я матері нашої України безталанної. Амінь.
1847, марта 8

Т. Шевченко, там само, т. 1, 1951, ст. 374—375

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими ґудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
«З України».— «Так як же ты
Й говорить не вмиєш
По-здешнему?» — «Ба ні, кажу,
Говорить умію,
Та не хочу».

Т. Шевченко, там само, ст. 246

А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П'явки! п'явки! Може, батько
Останню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі,
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!

Т. Шевченко, там само, ст. 251—252

І Коллара читаєте
З усієї сили,
І Шафарика, і Ганка,
І в слав'янофіли
Так і претесь... І всі мови
Слав'янського люду —
Всі знаєте. А своєї
Дастьбі... Колись будем
І по-своєму глаголать,
Як німець покаже
Та до того й історію
Нашу нам розкаже, —
Отойді ми заходимось!..

Т. Шевченко, там само, ст. 333

Єсть у мене щирий батько
(Рідного немає) —
Дасть він мені раду з вами,
Бо сам, здоров, знає,
Як то тяжко блукать в світі
Сироті без роду;
А до того — душа щира,
Козацького роду,
Не одцуравсь того слова,
Що мати співала,
Як малого повивала,
З малим розмовляла;
Не одцуравсь того слова,
Що про Україну
Сліпий старець, сумуючи,
Співає під тином.

Т. Шевченко, там само, ст. 80— 81

Ну що б, здавалося, слова...
Слова та голос — більш нічого.
А серце б'ється—ожива
Як їх почує!..
Знать, от бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
...Матрос,
Таки земляк наш з Островної,
На вахті стоя,
Журився сам собі чогось,
Та й заспівав, — звичайне, тихо,
Щоб капітан не чув, бо з лиха
Якийсь лихий, хоч і земляк.
Співа матрос, як той козак,
Що в наймах виріс сиротою,
Іде служити в москалі!..

Т. Шевченко, там само, т. 2, ст. 85

...Ради їх,
Людей закованих моїх,
Убогих, нищих...
Возвеличу
Малих отих рабів німих!
Я на сторожі коло їх
Поставлю слово.

Т. Шевченко, там само, ст. 289

В ком нет любви к стране родной,
Те сердцем нищие калеки,
Ничтожные в своих делах
И суетны в ничтожной славе.

Т. Шевченко, там само, т. З, ст. 66

Нация без своей собственной, ей только принадлежащей, характеризующей черты похожа просто на кисель, и самий безвкусный кисель.

Т. Шевченко, там само, т. 4, ст. 9

Шевченко закоханий у красу української мови, її словесну розкіш, чудову співучість, невичерпний гумор, її свобідність від усякої граматичної неволі; він є закоханий у розкішні та влучні метафори і порівняння народної творчості, що творилася на протязі цілих віків; він є закоханий в історичні козачі форми побуту — а тим, часом все те є в зневазі. Не тільки солдацький чобіт режиму Миколи І топче молоду українську літературу, але і українська інтелігенція соромиться свого мужицького виговору та силкується замінити свою чудову мову каліченим, недомовним, напівмосковським наріччям. Шевченко немов почував, що насильство уряду та зрада рідній мові більшої частини української інтелігенції позбавлять його музу правної аудиторії, що презирство до мови, яку він так шанував, стає на дорозі між ним і його народом. Ось через що Шевченко—літератор підтримував Шевченка—громадянина в його націоналізмі.

 А. Луначарський, «Великий народний поет»,
цит. за: «Хрестоматія матеріалів з історії української літературної мови», ч. 2, Київ, 1961, ст. 274

Олекса Тихий. МОВА — НАРОД
Розділ 5

Алкоголізм косить успішних і заможних українців

ТСН

Медики попереджають про ознаки алкоголізму: неможливість зупинитися на одній пляшці спиртного, фізичне полегшення після прийняття оковитої та поява похмілля.

Через алкоголізм в Україні щороку помирає понад 40 тисяч людей. Третина українських чоловіків передчасно помирають через вживання спиртного. До половини підлітків від 14-ти років регулярно вживають алкоголь. Такими є лише офіційні дані.Медики одностайні у тому, що алкоголізм – це хвороба. Розвіюють вони і міф про те, що алкоголіками стають так звані "соціально неблагонадійні елементи". Насправді - хвороба загрожує й успішним.

Найперші ознаки залежності проглядаються майже відразу: пляшкою пива чи келихом вина такі люди, переважно, не обмежуються. Ті, хто потрапляє в залежність, починають пити регулярно, останній дзвінок - похмілля. Якщо стан людини покращується після прийому невеликої дози спиртного, це свідчить про алкоголізм як хворобу.

Зазвичай ні сам хворий, ані його рідні до останнього не усвідомлюють, що треба йти до нарколога. Переважно викликають "швидку".

Методів для лікування в сучасній наркології достатньо, але жоден не буде дієвим, якщо пацієнт сам не визнає своєї залежності й не захоче лікуватися. Таке рішення для алкозалежних приходить здебільшого від страху перед смертю.

Спеціальної пігулки, як панацеї в боротьбі з алкоголізмом немає. Медикаментами знімають інтоксикацію і фізичний потяг. Якщо у клієнта був алкогольний психоз - коли людина стає неадекватною - потрібен заспокійливий курс у наркодиспансері. Далі йде боротьба із психологічною залежністю, де найефективнішою є групова психореабілітація.

Якщо вилікуватися вдалося, про алкоголь лікарі радять забути. Строку давності в алкоголізму немає, повернутися можна і через двадцять років.

Причиною виникнення алкоголізму, переважно, стає цілий комплекс. Насамперед - низький рівень культури, вседозволеність і вседоступність; ще одна причина – генетична схильність. До того ж, більшість не вбачає загрози в так званих "слабкоалкогольних" напоях та пиві.

Від залежності не застрахований хіба що той, хто ніколи не п'є. Решта - ризикує кожен різною мірою. Щоб убезпечитися від недуги, є золоте правило - ніколи не похмелятись і не вживати спиртне кілька днів поспіль.


Читайте також: 
Україна друга у Європі за смертністю від алкогольного психозу
Українські діти найбільше в світі п’ють і курять
У ВР вигадали, як змусити українців менше пити
В українських школах започаткують уроки тверезості
Джерело

Україна стала новою Меккою секс-туризму

ТСН

Інтимні вихідні, або тур за дешевим тілом в Україну: іноземців забезпечують проживанням, харчуванням і повним набором дівчат.

 Україна стає новою Меккою для секс-туризму. Іноземці, які приїхали в Україну реалізовувати свої еротичні фантазії, вдома розповідають про країну як про новий західноєвропейський Таїланд.

У нічних клубах можна побачити італійців, німців, поляків і американців, які приїздять на вихідні "суто відтягнутися". Особливий попит на українських дівчат у турків та арабів.

Іноземці розповідають про "ази" знайомства з українками: потрібно мати презерватив, від 100 до 800 гривень, пригостити дівчину кількома алкогольними коктейлями. "Без грошей, навіть якщо ти Бред Пітт, нічого не вийде", - зізнаються секс-туристи.

Водночас багато чоловіків, особливо зі сходу, приїжджаючи до України починають себе відчувати господарями життя. Нахабність подекуди сягає апогею.

"Вони бачать таку кількість красивих дівчат і починають некоректно себе вести щодо них. Всі ці щипки, хлопки, ми намагаємося обмежити їхню кількість", - зізналися охоронці одного з клубів.
Клуби - це вотчина молодих і незаможних іноземців. Секс-вихідні в Україні собі можуть дозволити закордонні будівельники, сантехніки, мийники машин. Поважніша публіка маршрут планує заздалегідь.

Секс-тур в Україну до кризи коштував близько 1500 доларів – це дорога, проживання, сауна, басейн плюс власне дівчата. Увесь пакет також пропонують при готелях.

Ті, хто вже провів в Україні не одні інтимні вихідні, свій відпочинок планує сам – через Інтернет. Тут можна не тільки заздалегідь замовити дівчат, а й подивитися на "товар" через веб-камеру. І хоча проституція в Україні поза законом, на один закритий сайт припадає відкриття кількох нових.

Окрім всього іншого, у 2005 році Україна скасувала візовий режим для європейців. Якщо в 2004-му гостей з-за кордону було близько 8 мільйонів, а у 2009-му - вже 23 мільйони. Кількість саме секс-гостей не відома, але вона зростає разом із загальним потоком.

Скільки коштує та як розвивається секс-туризм в Україні – дивіться у спецпроекті ТСН "Тіло – в діло".
 

Читайте також:

Проституція в Україні: сутенери в погонах
Тіло в діло: інтим-бізнес розвивається і в умовах кризи
Тіло в діло: як стають повіями
Проституція в Україні: здорових повій - лише 10%
Стара курва Памела Андерсон розбещує українок

Джерело: Текст, Фото