Україна 2.0 Ефективна колективна дія

Доповідь підготував: Анатолій Бондаренко

Хочу звернути вашу увагу на таке - у нас настільки великі проблеми, що вони плавно переходять у великі можливості. Наприклад, нам абсолютно не шкода діючої системи державного управління - вона застаріла, роздута, неефективна, а саме головне - люди що мають статус в цій системі, паразитують на суспільстві - використовують ресурси, які мають бути спільними. Насправді, її не можна реформувати, - її потрібно викинути.
Ще в червні ми (адмінгрупа TEXTY.org.ua) все таки провели давно заплановану дискусію. На ній учасникам була запропонована наша точка зору на ситуацію в суспільстві, і як можна на неї вплинути. Нижче я пропоную конспект доповіді (реально багато букв). Нагадаю, що у мене в твітері також відбувалася скорочена трансляція
Нагадаю, сьогодні ми говоримо про наступне:
1. Де ми з вами знаходимося зараз, як члени українського суспільства - це точка А
2. Де нам хочеться бути, в ідеалі - це точка Б
3. Яким чином можна подолати такий шлях - і пройти від А до Б
Отже, пункт перший. Хочу звернути вашу увагу на таке - у нас настільки великі проблеми, що вони плавно переходять у великі можливості. Наприклад, нам абсолютно не шкода діючої системи державного управління - вона застаріла, роздута, неефективна, а саме головне - люди що мають статус в цій системі, паразитують на суспільстві - використовують ресурси, які мають бути спільними. Насправді, її не можна реформувати, - її потрібно викинути.
Викинути її прямо зараз ми не можемо - інакше це буде failed state - країна, що не вдалася. Для того щоб робити такі радикальні зміни, необхідно мати побудовану альтернативну систему, або хоча б її прототип.
Можливо, варто залишити все як є? На жаль, не вийде.

СИМУЛЯКР ДЕМОКРАТИЧНОЇ ДЕРЖАВИ, СКЛАДЕНИЙ НА ПОЧАТКУ 90-Х РОКІВ ІЗ КОМУНІСТИЧНОГО ДЕРЖАПАРАТУ ТА ЗГОДИ СТАРИХ НАЦІОНАЛ-ДЕМОКРАТІВ НА ХОЧА-Б-ЯКУСЬ-СВОЮ-ДЕРЖАВУ БЛИЗЬКИЙ ДО СВОГО КІНЦЯ.

Якщо нічого не робити, державний устрій трансформується в таку систему, де населення, що постійно зменшуєтся, буде використовуватися як ресурсна база для олігархічних підриємств та для відбору податків ще більш жорстокими методами в бюджет ніж зараз, і який буде розкрадатися ще більш цинічно ніж тепер.
До речі, небагато людей знають про чудове гасло часів війни за незалежність у США - не буде податків, якщо не буде наших представників у владі. Наших представників у владі немає - тому буде цілком справедливо, щоб сплату податків на себе повністю взяли олігархи - це їх люди кнопкодавлять у ВР.
Все таки залишити все як є - тупиковий варіант, і він рано чи пізно (скоріше рано) призведе до фейлед стейт та поглинання нас сусідами. У кращому випадку будемо мати демократію африканського зразка.
Емоційний настрій багатьох людей - тікати з цієї країни. Особливо з приходом до влади Януковича. Однак Янукович - з різних причин є могильщиком діючої системи, і його президенство також відкриває можливості, принаймні це сильний стимул для мобілізації тих, кому він сильно не подобається.
Держава, якій за Конституцією, народ делегує владу і дозволяє обмежувати свободи кожного окремого громадянина, повинна надавати "базові сервіси", які вона зараз не надає, або надає дуже погано. Наша держава паразитує на суспільстві, нічого не даючи взамін - і я лише трохи перебільшую. Це - там де ми знаходимся, точка А.

ОДНАК ДІЇ АНТИЕЛІТИ ПРИ ВЛАДІ - ВСЬОГО ЛИШЕ НАСЛІДОК ТИХ СОЦІАЛЬНИХ ПРОЦЕСІВ, ЩО ВІДБУВАЮТЬСЯ "ЗНИЗУ".

Точно так само, як для "шишок" перекривають вулиці столиці, так само нахабно лізуть поперед усіх водії позашляховиків, які "бикують" на дорогах столиці за "правом" власника великого авто. Більше того, точнісінько так само поводять себе люди, що в метро або в лікарні намагаються забігти поперед черги. Президент-зек - це діагноз не стільки для верхів, як для самого суспільства.
Ріка з хабарів, що тече в будь який міністерський кабінет, складається з ручаїв, створених нашими з вами внесками.
Антиеліта поводить себе егоїстично, і цікавиться лише поточним, негайним прибутком - не задумуючись ні про майбутнє, ні про свою відповідальність перед людьми.
Однак ця егоїстичність, намагання отримати моментальну вигоду, притаманно багатьом пересічним членам суспільства. Вверху - те ж саме, що внизу. З іншого боку, брак довіри між людьми заважає тому, щоб спільно вирішувати проблеми, які кожен окремий громадянин не здатний вирішити самостійно.
Базова причина того, що країна рухається в неправильному напрямку (80% населення вважає що в неправильному) - це ми самі.

СПРАВДІ РАДИКАЛЬНІ ЗМІНИ МОЖЛИВІ НЕ НА ВИБОРАХ, А НА РІВНІ МОРАЛІ ТА СУСПІЛЬНИХ НОРМ ПОВЕДІНКИ.

Тоді що нам хочеться, де знаходиться точка Б? Мені особисто - хочеться країни, де в суспільстві існує достатній рівень довіри і сівпраці, для реалізації найбільш складних проектів. Країни, яка здатна відповісти на будь які майбутні виклики - безпекові, кліматичні, екологічні, харчові, технологічні. Мені хочеться країни з майбутнім. Зараз у нас його немає. (Звичайно, весь звичний демократичний набір також входить у мій віш-ліст).
Залишилося питання, як до цього прийти? Варто перевизначити проблему.
Ситуація коли обмежена група людей захоплює у своє використання якись спільний ресурс (наприклад, бюджет або державні механізми влади) називається "трагедією спільного".
Якщо дивитися з цього кута, тоді базова причина поточної ситуації в країні - нездатність груп людей ефективно керувати ресурсами, які знаходяться у спільному використанні. Починаючи від рівня багатоповерхового будинку, і закінчуючи рівнем держави. Саме у таких випадках виникають "трагедії спільного". 

ТРАГЕДІЯ СПІЛЬНОГО

Для суспільства у цілому, найбільш важливими є соціальні дилеми навколо спільних ресурсів. Скажімо, є спільний ставок з рибою. Ви можете ходити ловити рибу у ставку на вудочку(довіряючи, що інші жителі вичнятимуть так само), і тоді всі зможуть користуватися цим ресурсом достатньо довго. Однак, якщо ви раціональний егоїст ( не вірите в співпрацю ), ви вважаєте за краще виловити багато риби сіткою, тому що інші можуть зробити те саме в будь який момент. (поширена думка чи не так?) Дуже швидко в озері вже нічого не живе, або на гроші від продажу великого улову ви будуєте паркан, і не пускаєте до ставка усіх інших.
Отже спільний ресурс щезає - він або вичерпується, або його приватизують найбільш активні та безпринципні учасники гри. Таку ситуацією називають трагедією спільнот (Гаррет Хардін, 1968).
Трагедія стається тоді, коли група людей не може виробити правила по управлінню спільним ресурсом, і поводить себе як набір з роз'єднаних, нездатних між собою домовитися, егоїстів.
Це - поточна ситуація в країні. Державні механізми, призначені для спільного використання, привласнені. Інші спільні ресурси (земля, державне та комунальне майно, щорічний бюджет - тобто сплачені податки, які мають працювати в інтересах усіх ) - насправді використовуються в інтересах незначної частини суспільства, яка змогла захопити над ними контроль. Останній яскравий приклад "трагедії спільного" – те, що відбувається в Харкові.
Історичні дослідження показують - країни, де відсутня довіра, де люди в групах, що складають суспільство, не здатні співпрацювати для того щоб отримувати взаємну довгострокову вигоду, а змушені використовувати тактику "раціонального егоїста", приречені на деградацію та занепад.
Що таке тоді тотальна корупція? Це просто суррогат, спроба замінити відсутність взаємної довіри на грошову транзакцію, щоб отримати за це послуги системи. Корумповані країни в принципі нездатні до довгострокових спільних проектів, а значить і до розвитку, не здатні до оновлення або до змін.
Групи без ефективної комунікації, довіри та співпраці серед учасників, в яких переважають егоїстичні моделі поведінки, та країна, в якій суспільство складається з таких груп (фактично, з роз"єднаних громадян) - неконкурентноздатна і не має майбутнього. Ще раз - це діагноз для сучасної України.

ЕВОЛЮЦІЙНИЙ ПІДХІД

Однак всі необхідні інструменти, для того щоб змінити стосунки людей у суспільстві та їх поведінку під час гри у "соціальні ділеми" зараз буквально валяються під ногами.
Згідно теорії еволюції, люди стали людьми не в останню чергу завдяки тому, що на відміну від наших найближчих родичів-приматів, навчилися вгамовувати жорстку конкуренцію всередині групи, навчилися долати свої моментальні егоїстичні інтереси.
Дійсно, за останніх три мільйона років люди жили у групах мисливців-збирачів. І вижили саме ті групи, які навчилися гальмувати конкуренцію всередині себе, за допомогою соціальних норм поведінки.

ТОМУ, НАСПРАВДІ СПІВПРАЦЯ МІЖ ЧЛЕНАМИ ГРУП, ЩО СКЛАДАЮТЬ СУСПІЛЬСТВО - ЦІЛКОМ ПРИРОДНЯ РІЧ.

Норми поведінки (з яких потім утворюється мораль), тобто поширене між усіма знання про те, що робити обов'язково, що можна, а що заборонено - це еволюційний механізм, що дозволяє групі з такими нормами діяти успішніше, ніж конкуренти.
Тому, на щастя, будь яке сучасне суспільство - це не лише набір з раціональних егоїстів. Групи лише з такими учасниками давно щезли в конкурентній боротьбі за виживання, тому що були найбільш слабкими. Можна сказати, що моральні люди повбивали не моральних.
Насправді, більшість будь якого суспільства складають люди, що готові співпрацювати в ситуації соціальних дилем, однак якщо будуть бачити що більшість - також співпрацює. Значить, приклади співпраці необхідно їм показувати постійно - і я вважаю це одним із головних завдань.
Люди здатні ефективно розрізняти і вчитися соціальним нормам поведінки - це також наслідок нашої еволюції - групи, що здатні швидко вчити норми поведінки, мали більше шансів.
Часто для того щоб змінити поведінку, не вистачає всього лише сигналу від інших
учасників групи, що якась поведінка є неприйнятною. Отже, поки у нас вважається прийнятним (на рівні моралі) давати хабарі, або кидати на землю сміття - зрештою, кожен з нас так робив, чи не правда? - у нас будуть продовжувати давати хабарі і кидати на землю сміття.
Протилежний приклад - Антанас Мокус, мер Боготи, в 1997 році використав подібні механізми для реформ. Богота тоді неофіційно вважалася найгіршим містом у світі. Мокус знав як треба показати учасникам суспільної групи, що якась їх поведінка - некоректна. Він організував трупу з декількох сотень мімів - артистів, які показували на найбільших перехрестях міста, яка поведінка є правильною (для покращення руху), а яка ні.
Іншим кмітливим ходом була компанія з картками. Всі водії отримали білу і червону картки. Вони показували червону картку іншим учасникм руху за неправильну поведінку, щоб засудити - а білу, для того щоб схвалити дії. Таким чином, це дуже дешевий спосіб перетворив більшість людей на тих, хто карає хоча б і символічно, порушників соціальних норм. Результати Мокуса були вражаючими, але це окрема історія. Нам потрібно придумувати свої спрособи сигналити про порушення поведінки.

СТРУКТУРА УСПІШНИХ ГРУП

Сигнали щодо невірної поведінки (фактично це м'яке покарання за те, що норми поведінки не виконуються) - лише одна складова, один принцип в діяльності груп, які зможуть такми чином ефективно керувати спільним ресурсом (у цьому випадку, дорогами).
Американська вчена Елінор Остром (Нобелевська премія по економіці 2009 року) опрацювала величезну кількість історичних даних та результатів сучасних експериментів, і виділила 8 складових, необхідних для того, щоб учасники груп могли колективно діяти ( робити ефективний менеджмент спільного ресурсу). Насправді, чим більше груп в суспільстві, побудованих за такими принципами, тим більше шансів його змінити.
Якщо ж група не здатна організуватися, домовитися і вирішити проблему управління спільним ресурсом, тоді відбувається одне з двох:
1) або трапляється трагедія спільного, - як найчастіше трапляється в нашому суспільстві
2) або якоюсь зовнішньою, авторитарною силою, вводиться нееффективне централізоване управління.
Можливо, нам потрібно спочатку на рівні окремих груп, а потім і на рівні суспільства поширювати норми поведінки, що будуть сприяти успішним колективним діям, і дадуть можливість отримувати оптимальний зиск під час гри в щоденні соціальні дилеми?
Починати, як стверджує сама Остром, можна з чіткого визначення - хто може бути членом групи, а хто ні, на основі домовленості щодо того, як буде використовуватися спільний ресурс (окреслити межі групи, рецепт номер 1) та налагодити справедливу систему покарань порушників та винагород для тих, хто вносить найбільший внесок (рецепти 2 та 5). 

ОТЖЕ, ПОЧИНАТИ ВАРТО З ІСНУЮЧИХ ГРУП ТА АКТИВІСТІВ. І НА ЦЬОМУ РІВНІ НЕОБХІДНО СТИМУЛЮВАТИ НОРМИ ПОВЕДІНКИ, ЩО ДОЗВОЛЯЮТЬ ВИРІШУВАТИ СПІЛЬНІ ЗАДАЧІ. ЦЕ - ДОВІРА, ВЗАЄМОДОПОМОГА, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ.

Мораль повинна бути відмінною від тієї побутової моралі, що є зараз. Ставлення до халяви, хабарів, нечесної поведінки - різко негативне. Структура таких груп повинна будуватися згідно рекомендацій Остром.
Більше того, на відміну від попередніх часів, ми можемо значно прискорити процес створення подібних норм поведінки в групах. Експериментально доведено, що людина - не знаючи нічого про своїх партнерів по соціальним іграм, здатна значно перебільшувати "поганість" інших людей. Через це люди відмовляються співпрацювати на 30-40% випадків більше, ніж це могло би бути. А що, коли кожен учасник групи буде точно знати, наскільки (в контексті її діяльності) можна довіряти іншому учаснику, навіть якщо ти його особисто не знаєш? Співпраця буде значно успішнішою.
Такий механізм існує, і один з його примітивних варіантів - рейтинг, або сумарна оцінка для користувача на якомусь веб-форумі. Для наших груп ми можемо створити аналогічну систему, навіть із криптографічним захистом - уявімо собі, що за допомогою невеликої програми на мобільному учасники моментально можуть дізнатися, який в системі рівень довіри у кожного.
До речі, Крейг Ньюмарк, стверджує що в наступні 10 років вплив економіки, заснованої на грошах значно поступиться впливу економіки, заснованої на репутації.
Далі, кожен з вас є творцем своєї "соціальної мережі" в реалі та в інтернеті. Вона може стати базою для створення подібної самоврядної групи, яка може бути базою для якогось альтернативного суспільного інституту. (Чи задумувалися ви наприклад, що група «Збережи старий Київ», коли ламала паркани навколо забудов, була альтернативною судовою виконавчою службою?)
Починається все із самих активних - початкового набору з наявних людей і груп. Наступний крок - залучити інших, запустити процес навчання, стимулювати до того щоб все більше і більше людей задумалися (багато хто вперше) що таке держава і влада? Чим більше людей перевизначать для себе своє ставлення до цих інститутів, тим краще.
Почати з місцевої влади і місцевого самоврядування. Що необхідно, для того щоб змінити голі декларації влади на реальні механізи її контролю? Варто задуматися над трьома напрямками:
1) дієвий і дешевий механізм відкликання місцевого депутата (голосування СМС-ами?)
2) вплив на формування місцевих бюджетів - скажімо, 20% буде формувати громада шляхом бюджетуванн знизу.
3) поліція - жодне суспільство не може без неї існувати. Справжня муніціпальна поліція,
з виборними посадами її керівників?
Хто з наявних партій готовий заключити подібну угоду з потенційними виборцями, і включити план реалізації цих положень в свою програму? Ця ідея - з останніх британських виборів, де торі виклали таку угоду на сайті (часто секрет гарної креативності складається в умінні приховувати свої джерела)
Взагалі, варто запустити креативний процес - яке може бути самоврядування в 21 сторіччі? Коли завдяки інтернету стала можлива справжня децентралізація? Коли для обробки інформації та прийняття рішень не обов"язковим є бюрократичні структури, а люди можуть спілкуватися і співпрацювати один з одним без посередників, а напряму? Коли crowdsourcing став найібльш відомим прикладом, того, що раніше називали "сила народу"?
Місцева незалежна преса, в т.ч. електронна, в 21 сторіччі - яка безліч її форм можлива вже тепер? Ще раз повторюся, нам не жаль існуючої системи, ми до неї не прив"язані - коли ми думаємо про нові механізми, обмеженням може бути лише наша уява.
Групи - носії іншої моралі - повинні постійно показувати, на своїх успішних прикладах, чому варто співпрацювати, і який може бути результат. Найперше що приходить в голову
такі групи можуть вчити інших громадян різноманітним інструментам і технологіям, що знов таки валяються під ногами - можливо навіть за якісь гроші. Напрямків діяльності – безліч:
- секції для дітей
- обмін книжками
- мікрофінансові системи
- додаткові гроші
- альтернативне житло
- системи енергозбереження
- відкритий wifi
- тощо
Під час створень правил діяльності альтернативних установ обов’язково враховувати найкращі наукові досягнення: з еволюційної психології, поведінкової економіки тощо.
Створені самоврядні групи повинні працювати над питанням, який новий суспільний договір, і нова конституція потрібна країні?
В перспективі, коли мережа з таких груп, що займаються створенням альтернативного суспільства, стане потужною та розгалуженою, - можна замахнутися на установчі збори, що мають прийняти Конституцію, - лише так народ доведе, що він є єдиним джерелом влади.

УКРАЇНА 2.0 - ОСЬ ЧОГО ВАРТО ПРАГНУТИ.

Фінальне слово.
Досить зрозуміло, що потенційні можливості можуть так і залишитися можливостями
Можливості стають матеріальними лише після добре спланованої дії. Так, задачі по змінах в суспільстві звичайно, дуже масштабні - однак не варто боятися цих масштабів. Масштаби потрібно використовувати для того щоб потім розказувати, наскільки багато ми досягли.
Інша справа: нам необхідно вирости до розмірів задачі, якщо ми дійсно хочемо її вирішити. Ось цим варто займатися на першому етапі - організовувати створення і навчання для майбутніх самоврядних груп, об’єднувати вже існуючі групи за допомогою принципів - дуже загальних, про які вже йшлося, та спільної мети - пам’ятаєте точку Б? Подумайте над тим, як по вашому необхідно розгортати цей рух з побудови альтернативного суспільства, чим наповнити ці пункти:
1) базові групи, із зміненою мораллю, спільною метою та планом
2) мережа самоврядних груп і альтернативні інститути
3) зміна системи
Зрештою, не ми перші і не ми останні, перед ким постає таке завдання. It's doable - це можна зробити - і досвід Тбілісі, Боготи та власне нашого 2004 року(і це лише останні приклади) - все це тому підтвердження.
Наші уявлення про те що є нормальним, і що є можливим навряд чи переживуть десять наступних років.

Лінки:

Елінор Остром
http://www1.umn.edu/ships/evolutionofmorality/text.htm#outcomes
http://scienceblogs.com/evolution/2010/03/economics_and_evolution_as_dif_6.php

Крейг Ньюмарк
http://www.cnewmark.com/2010/04/trust-and-reputation-systems-redistributing-power-and-influence.html

Як зробити нову Україну

23.06.2010, Роман Кульчинський, Анатолій Бондаренко, для "Української Правди"

Влада не може бути іншою, ніж суспільство. Адже всі, кого ми називаємо "влада", виросли тут і увібрали в себе культуру нашого соціуму. Їхній відбір, їхній шлях угору відбувався не в Конго або в Гондурасі, а в нашому суспільстві.

Вони керують країною за тією ж моделлю, за якою ми вибудовуємо стосунки один з одним.

Більше того, досвід попередніх 18 років показує, що змінити країну із середини діючої системи - неможливо.

Лише декілька прикладів:

Як розповідає виконуючий обов'язки міністра фінансів в уряді Тимошенко Уманський, в країні існує шість видів ціни на газ. І, звичайно, спритні ділки на цьому заробляють. За його словами, ця проблема неодноразово піднімалась, але політичної волі на її вирішення не знайшлося.

Уманський також говорив про компенсації автотранспортним підприємствам за пільговий проїзд незчисленної маси "пільговиків". Під цю дудочку з бюджету вимиваються чималі суми. Проблема стара як українська незалежність. І попередник Уманського Пинзеник на посаді міністра неодноразово намагався її вирішити. Але в нього нічого не вийшло.

Не тому, що погано хотів чи йому занесли чемодан із грішми.

Система занадто сильна, щоб її змінити зсередини. Вона чинить спротив змінам. А якщо такі відбулися, із часом самовідновлюється.

Без сумніву, про ці дві досить легкі для вирішення проблеми знала й прем'єр Тимошенко. І без сумніву розуміла, що і як потрібно робити.

Але нічого не змінилося.

Винуватців немає. Аналіз системи приводить до висновків, що й новий уряд нічого не змінить.

Інший приклад: у Броварах ще в 2006 році уведена в експлуатацію сучасна приватна електростанція, яка виробляє тепло на третину дешевше, ніж звичайні станції. Однак її вже чотири роки не пускають на ринок електро- і тепломережі. Тобто, не дають можливості працювати.

Пояснюється все просто.

Місцевій владі вигідно мати більші витрати на тепло - бо їх компенсує державний бюджет. Ефективніша робота, менші збитки - менша компенсація.

Наївно вірити, що хтось із політиків зможе щось змінити.

Система заточена під те, щоб працювати з найменшою ефективністю. Влада так само неефективно забирає й освоює спільні для всіх громадян суспільні ресурси, нічого не даючи взамін.

Єдиний напрямок розвитку такої системи - це занепад та повний розпад.

Помаранчева влада провела одну дуже важливу реформу: запроваджено зовнішнє оцінювання випускників шкіл. Цим майже знищено корупцію при вступі до вузів, і закладено фундамент для інтелектуального оздоровлення нації.

Але система, відновлюючи себе, швидко зім'яла це досягнення.

Табачник - лише видима частина айсберга. А невидима - це 95% керівників вузів, шкіл і всіх чиновників від освіти, яким це нововведення було як кістка в горлі.

Прихильники теорії змови будуть вважати, що шість цін на газ, неефективна схема компенсацій за перевезення пільговиків, скасування ЗНО й небажання пускати в мережу приватну електростанцію - це все "справа рук Кремля". У більш широких масах громадськості й журналістів усе списується на "корупцію" і "неефективність певних політиків".

Але ми вважаємо, що це ознаки фундаментальних дірок пострадянської державної системи, яка в принципі не піддається реформуванню. Її можна тільки знести й побудувати нову.

Такими шляхами пішли прибалтійські країни. Так зараз робить у Грузії Саакашвілі.

Без повної ліквідації, скажімо, МВС, і створення нової, навіть швидше паралельної, організації, з оновленими на 90 відсотків кадрами, підрозділами, документообігом тощо - усі розмови про боротьбу з корупцією й тортурами в цій структурі так і залишаться розмовами. Навіть якщо міністр житиме на роботі й не братиме хабарів.

Тепер виникає питання.

Чи є в нас політик, котрий має бажання й таку підтримку народу, щоб знести увесь цей залишок УРСР - від металургії 30-их років до ЖЕК-ів і дивних радянських свят, - і збудувати нову, модерну державу?

Відповідь очевидна. Ні. Хіба що Янукович розвалить усе пришвидшеними темпами.

І не тому, що наші політики мають якісь особливо погані якості в порівнянні з політиками грузинськими.

Просто за нашими потенційними реформаторами ніхто не стоїть. Ні інтелектуали, ні організовані народні маси, ні команда однодумців, яка може зайняти ключові пости.

Щоб пояснити думку, звернемося до досвіду Лули да Сілва, президента Бразилії. Він вивів країну із хронічних боржників в одного з лідерів нового світу.

На початку шляху до президентства - профспілкова діяльність у досить жорстких умовах. Для майбутніх реформ це означало багатолітній досвід політичної боротьби, уміння переконувати як своїх супротивників, так і соратників.

Також цей досвід давав кадри для майбутньої суто політичної роботи, і забезпечував організовану, а не абстрактну, як у Ющенка після 2004 року, підтримку широких мас.

Далі Лула, як очільник опозиційної партії, виграв ряд місцевих виборів, і провів обіцяні реформи на місцях. Попередня діяльність дозволила залучити до влади людей, які зайнялися виконанням обіцянок, а не дерибаном суспільного майна.

На цьому етапі база організаційної й політичної підтримки розширилися.

Варто розуміти, що правильні реформи викличуть шалений спротив у багатьох людей. Мітинги проти Саакашвілі - яскравий приклад. Щоб змінити країну, цей спротив потрібно долати, спираючись на своїх організованих політичних прихильників.

Українські політики цього позбавлені. Наш діяч, який прийшов до влади з найсвітлішими намірами, мусить для взяття влади спиратися на олігархів, і потім розраховуватися за підтримку.

Відсутність живих і численних партій - теж наслідок кричущого невміння українців співпрацювати між собою.

Таке невміння є наслідком життя в тоталітарній системі. Цю тезу нещодавно довела Нобелівський лауреат 2009 року з економіки Елінор Остром.

Вона на експериментальному матеріалі показала, що групи, яким довгий час указували ззовні, що і як робити, діяли значно менш ефективно після того, як вказівки припинялися. На відміну від груп, які мають досвід суспільної співпраці.

                                     Що в підсумку?

1. Тотально неефективна система державного управління й економіки, яка експлуатує суспільний ресурс, нічого не даючи взамін. Захищаючись, нищить усі спроби її реформувати.

2. Політична система, яка не здатна забезпечити змін, тому що обслуговує неефективну систему держуправління.

3. Люди, які не вміють співпрацювати один з одним. У результаті держава сприймається не як спільний механізм для досягнення спільних цілей, а як щось чуже й вороже.

                                        Що робити?

При всіх системних мінусах є політики, які кращі за інших. І за них потрібно голосувати. Мирна й систематична боротьба з нинішньою системою - теж необхідна.

Але це тактика. Стратегія полягає в іншому.

Аби змінити владу, потрібно змінити суспільство.

Це довгий шлях. Але за період президентства Ющенка стало зрозуміло, що іншого в нас немає. Змінюючи президентів, ми маємо водночас змінювати суспільство, яке їх обирає. Тобто нас.

Гарна ілюстрація - протестанти.

Рух, який визначив обличчя сучасної Європи, почався з 95-и тез Лютера, які він прибив до дверей церкви. У той час, коли прощення гріхів можна було купити, він закликав вважати папські індульгенції недійсними, і прагнути до спасіння через "покарання, смерть і Пекло".

Лютер відмовився діяти в рамках системи.

Він її відкинув і почав створювати власну спільноту, яка жила "правильно". І потім, коли ця спільнота стала успішною, її правила перенеслися на все інше суспільство.

Якщо ми хочемо змінити країну, нам потрібно виробити свої власні правила співпраці і дотримуватися їх.

При цьому ми не повинні йти глибоко в себе й відмовлятися від контактів із зовнішнім світом. Варто дотримуватися тактики, яку колись виробила польська "Солідарність": "Ми повинні бути в усіх структурах самоорганізації чи влади, куди можна потрапити".

Якщо є можливість стати членом батьківського комітету в садочку чи школі, ним потрібно ставати. Це дозволить робити маленькі справи - наприклад, дарувати дітям подарунки не на 23 лютого і 8 березня, а на Великдень тощо. Якщо створюється ОСББ - будьте там одним із керівників. Якщо пропонують обиратися в депутати - обирайтеся й так далі.

Робіть те, що вам до душі.

Але повернемося до правил. Оскільки наша влада - це антиеліта, і вона демонструє антимораль, то нам потрібно робити навпаки.

Для початку варто взяти на озброєння три правила, які поділятимуть усі учасники нашої спільноти:

1. Не давати/не брати хабарів.

2. Вчасно й добросовісно виконувати свою роботу.

3. Не намагатися отримати миттєву вигоду, яка зашкодить іншим.

З публічно оголошених принципів починається формування спільноти. На той час, коли нинішня система остаточно прогниє й опиниться в руїнах, ця спільнота має бути достатньо сильною, щоб взяти владу, котра лежатиме під ногами.

В іншому випадку нас чекає доля Сомалі, де держави як такої немає.

Для кращого розуміння варто навести ще один приклад.

На момент краху комуністичного режиму в Чехословаччині чимало громадян цієї країни були об'єднані в неформальну мережу, яка складалася з безлічі організацій - від товариств садівників до рок-гуртів.

Політичним лідером усіх цих легальних, але не офіційних організацій було об'єднання дисидентів "Громадянський форум", на чолі з Вацлавом Гавелом. Останній у своїх текстах постійно наголошував на необхідності жити, керуючись моральними принципами.

Коли настала година Х, ця мережа змогла за півтора місяці мирних протестів повалити комуністичний режим, взяти владу у свої руки й досить швидко зробити країну однією з найрозвиненіших у Східній Європі.

Для порівняння: у комуністичній Румунії такої мережі об'єднань не було. І повалення режиму було кривавим, а країна довго вибиралася з бідності й постійних політичних скандалів.

Про ази самоорганізації - в одному з наступних матеріалів.

Українські емігранти та побудова Країни Мрії

07.10.2010   © Олексій Толкачов

Україна не має підстав засуджувати закордонних українців. Має настати визнання і налагодження діалогу. Тоді мільйони наших закордонних співвітчизників у належний момент повернуться на історичну землю і створять тут якісно нову реальність – облаштують Нову Україну.

На тлі випробувань, які зараз вкотре доводиться переживати українській державності, дедалі частіше і гучніше в громадському середовищі лунають звинувачення на адресу закордонних українців. Мовляв, утекли вони від реальності, а свою любов до Батьківщини можуть хіба що балачками доводити. Та й те, за тисячі кілометрів від рідних країв.

Постає запитання, якщо ж діаспора справді любить Україну, то чого ж не вертається? Чого ж не поспішає свою незалежну неньку розбудовувати та від недобросовісної влади рятувати? Тут важко не процитувати відомий анекдот із докором на адресу діаспори: «Ви сумуєте за Україною? – Дуже сумуємо! Скоро святкуватимемо 20 років, як ми сумуємо за Україною!»

Окрім всього, з України ще й тікають тисячі українців, які їдуть у пошуку кращого життя, за заробітками. У суспільній думці вони, наче зрадники, втікачі з корабля. Та й закордонна діаспора, яка колись тікала від радянської влади та репресій, часто з презирством ставиться до теперішніх переселенців-заробітчан.

Можна легко піддатися подібним суспільним настроям, тим більше, залишаючись в Україні наодинці з усіма викликами та негараздами. Однак, чи варто при цьому зайвий раз казати про те, що взаємні образи лише поглиблюють розпорошеність серед українців? Виникає прірва між закордонними українцями та самою Україною.

Для подолання образ необхідно спершу розібратися в ситуації, а потім не дивуватися, коли глибший аналіз виявить зовсім іншу картину, яка не залишає місця осуду.

                           Закордонні українці: хто вони?

Середовище закордонних українців є вкрай неоднорідним. На жаль, воно розкидане й розпорошене не лише за територіально-географічною ознакою, але й за соціальними статусами й групами.

Однією з найперших груп є українці, яких українцями можна назвати хіба що умовно: вони не бажають ані пам’ятати, ані знати про існування такої країни. Неважливо, чи вони втекли з Батьківщини декілька років назад, чи два покоління – вони космополітичні. Їхня головна мета – жити, і бажано, якнайкраще. При цьому їх абсолютно не обходять ані суспільні, ані державні справи навіть у тій місцевості, де вони живуть. Їх не так уже й багато із загального числа закордонних українців. Однак хіба їх можна назвати зрадниками? Очевидно, що в самій Україні значно більше так само байдужих громадян, які вмотивовані виключно егоїстичними інтересами. От тільки в Україні такі особи переважно зайняли владні кабінети… А краще б вони таки поїхали з Батьківщини!

Другою, особливою категорією є емігранти з України, які полишили країну на початку ХХ століття та за радянської доби. Саме ця група зазвичай іменується діаспорою. Вона є досить організованою, відкрито і багато говорить про полум’яну любов до України, яку виражає у багаторічному збереженні української мови, культури, традицій. Завдяки цій діаспорі видається література, спонсоруються численні національно-культурні заходи як в Україні так і за кордоном. Вимоги до цієї діаспори вертатися на Україну – безглузді. По-перше, ця діаспора вже історично вросла корінням на чужині. По-друге, вона достатньо романтична, отож часто виявляється неадекватною українським суворим «понятіям». По-третє, вона робить для України достатньо своїми грошима. До речі, про гроші. У середині 1990-х років немало ділків-псевдопатріотів посмоктали гроші з діаспори, обіцяючи «розбудову незалежної суверенної», а насправді накупивши хати та автівки. Відтак, хто на кого має ображатися?

Третя група – це закордонні українці, які емігрували 5-15 років назад, вивезли свої родини, тому вертатися на Батьківщину не збираються. Однак вони ідентифікують себе як українці і готові працювати на благо України. Серед них багато розумних, талановитих, висококваліфікованих людей. Є впливові й багаті. Більшість із них проживає за кордоном легально, офіційно і навіть отримали іноземне громадянство. Сьогодні вони готові на своєму місці працювати на популяризацію України та просування її інтересів у світі. Вони готові формувати позитивний імідж нашої країни і приводити в Україну іноземний бізнес. Фактично, ці українці є поки що незадіяними «агентами впливу» України у світі, потенційними лобістами. Їм вертатися аж ніяк не можна, адже більшу користь вони можуть принести, проживаючи саме за кордоном.

Наступну численну групу складають українські студенти за кордоном. Йдеться про тих, хто проривається сам, а не «батьківських синків та дочок». Студенти їдуть цілком свідомо за кращою освітою. Більшість із них спочатку мріє про те, щоб з часом залишитись на чужині. Однак, чим довша їхня розлука з Батьківщиною, тим сильнішим стає їхнє переконання, що рано чи пізно вони повернуться жити і працювати в Україну. Фактично, ці студенти – золотий запас України, який міг би компенсувати багаторічну «втечу мізків» із країни. Мало того, що вони отримують класну освіту, за кордоном вони стають ще й надзвичайно відповідальними, дисциплінованими, працьовитими і свідомими. Якщо їм забезпечити мінімальні можливості для самореалізації в Україні, то вони неодмінно повернуться.

І, зрештою, остання категорія закордонних українців – заробітчани. Переважно вихідці із західноукраїнських земель – чи не наймасовіша група закордонних співвітчизників. У більшості своїй проживають нелегально, з простроченими візами або й взагалі без них. Саме їх, шукачів хліба, найбільше звинувачують у зраді Батьківщини. Вони ховаються від міграційних служб, погоджуються на будь-яку роботу, щоб заробити копійчину. Більшу частину своїх коштів спрямовують на утримання своїх родин в Україні. Суми щорічних переказів обраховуються ледь не десятками мільярдів доларів… Завдяки їм, українським заробітчанам, західні області дають українській економіці ледь не більше, аніж весь індустріальний Схід України. Потік валюти, що надходить з-за кордону, зрештою допомагає перекрити дефіцит платіжного балансу України. Хіба ж цих «годувальників України» можна назвати зрадниками?


                               Стратегія для України 

Виявляється, закордонні українці аж ніяк не зрадники. І якби вони всі гуртом повернулися до Батьківщини, як до того закликають деякі політики, співаки та моральні авторитети, то Україні навряд чи стало би легше. Скоріше – навпаки. Бо це за нинішніх умов одразу катастрофічно понизить рівень життя всього населення країни.

Водночас, найперспективнішою та найоптимальнішою для України є стратегія не осуду, а визнання і підтримки українських емігрантів. І якщо людина прагне їхати на заробітки за кордон, чи варто її спиняти? Адже людина поїде заробляти гроші для вітчизняної економіки!

Заробітки за кордоном – справа не з легких. Наприклад, робота хатньою робітницею в Брюсселі приносить від 6 до 10 євро на годину. Хоч роботу знайти важко, вдень намагаються працювати по дві зміни, тобто, у двох господарів. В середньому виходить близько 9-14 годин на день. Оскільки працюють без вихідних, то на місяць у кращому випадку вдається заробити дві тисячі євро. В умовах економії прожитковий мінімум у Брюсселі складає 600-1000 євро (разом із орендою житла). У підсумку, щомісяця заробітчанин намагається надіслати своїй родині в Україні близько тисячі євро. А це великі гроші, як для села в Івано-Франківській чи Чернівецькій області! Відтак, один заробітчанин може утримувати в Україні родину з 4-5 осіб і водночас підтримувати депресивні західні регіони.

Виходить, що українські заробітчани – це величезне іноземне джерело доходів вітчизняної економіки. Чим більше їх виїжджає з України, тим потужнішим буде валютний потік в Україну. Чимось це нагадує доходи метрополії від своїх колоній. Або козацькі походи за здобиччю.

У будь-якому разі Україна не має підстав засуджувати закордонних українців. Має настати визнання і налагодження діалогу. Адже світове українство є великим національним потенціалом України.

Українці, поживши трохи за кордоном, зазнають зміни свідомості – звикають до інших стандартів життя. До рівних вулиць, до освітлених під’їздів, до якісних товарів, нормального транспорту, безпечного довкілля. Побачивши контраст, відчувши разючу різницю між «тут» і «там», саме закордонні українці можуть стати каталізатором змін, рушійною силою перетворення України на Країну Мрії.

Держава Ізраїль була створена емігрантами, які повернулися на історичну землю і започаткували якісно нову реальність. Враховуючи певну історичну подібність історичних шляхів єврейського та українського народів, не можна виключати, що так само рано чи пізно вчинять і українці. Мільйони наших закордонних співвітчизників у належний момент повернуться на історичну землю і створять тут якісно нову реальність – облаштують Нову Україну.

Чому я хочу Піночета

22:59 31.08.2006   © Юзьо ОБСЕРВАТОР (Юрій Винничук)

Щоб прийшов і склеїв розколоту країну‚ насадив квадратно-гніздовим способом національну ідею‚ раз і назавжди заборонив компартію‚ позносив би усі ленінські бовдури‚ стер з лиця землі усі сліди савєтської ідеології‚ ввів кримінальну відповідальність за носіння портретів Нікалая Втарова‚ Лєніна і Сталіна‚ за антиукраїнську пропаганду в українських ЗМІ‚ покінчив із п’ятою колоною у вигляді Московського патріархату‚ а потім сам пішов у відставку. Так‚ як це зробив чілійський диктатор. 

Петлюра краще б реінкарнувався в Медведчука замість в Ющенка.

От тоді б і вийшов український Піночет – перейнятий національною ідеєю‚ патріот‚ який водночас може бути хитрим лисом з гострими зубами

Власне кажучи, я вже його хочу давно. Від перших днів незалежності. П’ятнадцять років маразму спонукають хотіти ще дужче. Хтось усі ці п’ятнадцять років хоче Шарон Стовн, а я – Піночета. Але не так. Тобто хочу не так, як можна хотіти Шарон Стовн. А так, як можна хотіти Месію.

Україні потрібні герої, а жінки народжують бухгалтерів. Можливо, ми приречені на бухгалтерів? Починаючи з Петлюри. Бухгалтера Петлюру, нерішучого і слабака, невдаху і тюхтія, оточеного „любими друзями”, замінив бухгалтер Ющенко. Усі негативні і позитивні риси Петлюри лягають на образ Ющенка, наче влиті. У мене навіть таке враження, що це реінкарнований батько Симон. При чому водночас із цілою зграєю реінкарнованих „любих друзів”. Петлюру і Ющенка вирізняє глибока порядність, доброта, щирість, відсутність захланності‚ руки‚ які ніколи не крали‚ і скромність у побуті. Хоча, якщо по-правді, то на дідька лисого мені здалися усі ці чудові риси в людини, яка вирішила, що може керувати державою? 

Чи може чорне стати білим? Може, якщо чорне випрати спочатку у „Меморандумі”‚ а потім – в „Універсалі” та ще й у такій чудовій пральці‚ як „Наша Україна”. І ось уже випраний‚ накрохмалений і випрасуваний Янукович‚ ставши біленьким і пухнастим у дружньому колективі прачок‚ радісно обнімається з „мілашкою” Зваричем. Як проффесор з проффесором. Тисне дружню лапу Ющенкові‚ чи то пак „шкодливому коту Леопольду”, „тріпачу” і „трусу”: „А давай жити дружно!”. І всі „щурі” і „козли”, побравшись за руки‚ кружляють у святковому хороводі. І не страшний нашій пральці жоден калгон‚ навіть Ківалов‚ а оновленого Дона‚ який з натхненням глаголить про світлі ідеали Майдану‚ і Луценко не вкусить.

А ще ж не так давно наш реінкарнований Петлюра мружив мудре чоло в задумі: "Мене турбує питання, чи не є проблемою для українців окремі епізоди з біографії людини, що претендує на найвищу державну посаду"‚ або: "У нас прем'єр-міністри діляться на тих, хто сидів у тюрмі, і тих, хто не сидів. Так от, я – прем'єр-міністр, який не сидів у тюрмі". А що – сидіти в дупі почесніше? І за які такі гріхи ми теж змушені опинитися там саме? 

Петлюра і Ющенко відзначалися ще однією характерною рисою: вони будь-яку свою перемогу завиграшки перетворювали на поразку. Легко і невимушено. 

Ось тому я хочу Піночета. Щоб прийшов і склеїв розколоту країну‚ насадив квадратно-гніздовим способом національну ідею‚ раз і назавжди заборонив компартію‚ позносив би усі ленінські бовдури‚ стер з лиця землі усі сліди савєтської ідеології‚ ввів кримінальну відповідальність за носіння портретів Нікалая Втарова‚ Лєніна і Сталіна‚ за антиукраїнську пропаганду в українських ЗМІ‚ покінчив із п’ятою колоною у вигляді Московського патріархату‚ а потім сам пішов у відставку. Так‚ як це зробив чілійський диктатор.

Смішно звучали звинувачення на адресу генерала Піночета. Виявляється, за його наказом було створено спеціальний підрозділ з грізною назвою “Караван смерті”, який виловлював комуняк і замість того, аби оздобити ними гілляки‚ скидав з гелікоптера в океан. Загинуло таким чином аж... 75 осіб. Але завдяки Піночетові Чілі не стало на шлях Куби, бо тоді б загинули сотні тисяч, не рахуючи того, в яких би злиднях довелося потім жити.

Що таке 75 осіб? У нас в одній лише армії щороку гине понад сотню юнаків. І нічого. Ніхто не б’є на сполох‚ і ще жоден генерал за це не сів. А скільки шахтарів загинуло на Донбасі? А ще жоден тамтешній піночетик-власник шахти не опинився за гратами. За влади Кучми політиків‚ журналістів і бізнесменів загинуло не менше‚ а то й більше. І все якось Рудому Панькові зійшло з рук.

Можливо‚ якби до влади прийшов наш український Піночет‚ то теж загинуло б 75 осіб. І кожен з нас міг би навіть скласти їхній список. І‚ я так думаю‚ що коли б цей список звести докупи‚ то цифра б щонайменше подвоїлася. Але яка б тоді благодать нарешті настала!

А так‚ мусимо жити там‚ де і наш Президент – в дупі. Тепло‚ затишно‚ дощ не мочить‚ можна й не нарікати. А все чому? Та тому‚ що Петлюра замість реінкарнуватися в Ющенка краще б реінкарнувався в Медведчука. От тоді б і вийшов український Піночет – перейнятий національною ідеєю‚ патріот‚ який водночас може бути хитрим лисом з гострими зубами.

І‚ можливо, коли нашому доброму‚ нашому щирому Президентові нарешті оголосять імпічмент‚ народ знову стрепенеться і на захист НАШОГО, РІДНОГО невдахи Ющенка знову рушать маси на Київ. А, можливо, що й ні. Бо регіонали теж не дурні – дерибанячи країну, уже не забудуть про те, що треба час від часу якусь кістку кинути й у народ: підняти пенсії на десять гривень, здешевити газ на копійку...

Іван Васюник недавно порівняв Ющенка з Авраамом Лінкольном, який об’єднав Північ із Півднем Америки. Я не знаю, чи пан Васюник добре обдумав те своє порівняння, бо кінець Лінкольна мене мало надихає. Зрештою‚ як і кінець Петлюри.

Чи хтось не знає часом‚ у кого реінкарнувався Шварцбард?

Це я так‚ для інформації. Нічого особистого.

«Зарплатні сльози». Хто винен і що робити?

18 жовтня 2010 року 
Василь Юрчишин, директор економічних програм Центру Разумкова
 
Недавно Центр Разумкова (за підтримки шведського агентства міжнародного розвитку Sida) провів масштабне наукове дослідження: «Заробітна плата в Україні: на шляху до економічного зростання й добробуту». На питання мережевого видання «Оглядач» відповів Василь Юрчишин, директор економічних програм центру.

У нашій державі знецінюється не лише валюта, але й праця. Наші з вами робочі години, дні та роки. Суспільство вже давно зіткнулося з проблемою ринкової оплати праці. Збережена стара система оплати привела до так званої «несправедливої» оцінки праці. В умовах непередбачуваності й невизначеності оцінки праці, виникла гонка заробітної плати і цін, яка підсилила соціальну напруженість в суспільстві.
Виникла різниця — і вона збільшується — між зростанням цін на товари та послуги й індексацією заробітної плати. Неадекватність оцінки праці, програвання зростанню цін, невиплати зарплати породили масу сьогоднішніх проблем: бідність працюючого населення, відтік висококваліфікованої робочої сили в різні сфери, спад виробництва, скорочення споживчого попиту.
Що стосується мінімальної заробітної плати, то теоретично і практично дана проблема не нова, і вирішити її не так вже важко. Але «вгорі» не усвідомлюють її дійсну роль в економіці, а «низи» не добиваються дотримання своїх елементарних соціальних і економічних прав, голос же експертної громадськості із цього приводу практично не чутний.
Недавно Центр Разумкова (за підтримки шведського агентства міжнародного розвитку Sida) провів масштабне наукове дослідження: «Заробітна плата в Україні: на шляху до економічного зростання й добробуту». На питання мережевого видання «Оглядач» відповів Василь Юрчишин, директор економічних програм центру.
— Василю Володимировичу, низькі доходи, в першу чергу заробітна плата, породжують низькі рівні попиту й заощаджень. Це зменшує капіталовкладення, немає зростання виробництва, внаслідок чого доходи громадян ще більше зменшуються. Низькооплачувана праця неякісна й малопродуктивна. Яка головна причина такого стану справ?
Сучасна ринкова економіка вимагає відповідного розвитку інституційного середовища, тобто без стабільного і сприятливого нормативно-правового поля, певної суспільної стратегії розвитку, децентралізації системи ухвалення рішень сучасна економіка просто не існує. Незважаючи на деякі зміни останніх років, в Україні так і не відбулися системні соціально-економічні перетворення. До того ж постійні політичні протистояння влади дуже погано впливали на вироблення стратегії розвитку країни, і, перш за все, на створення міцного економічного базису підвищення суспільного добробуту і якості життя громадян.
В Україні попит на працю диктує експортоорієнтована економічна модель, заснована на низькотехнологічних укладах і дешевій робочій силі. Ця модель склалася в період тривалої трансформаційної кризи 1990-х років і досі не зазнала принципових змін. Економічне зростання 2000–2007 років було обумовлене не вдосконаленням структури національної економіки, а, в основному, сприятливою зовнішньоекономічною кон’юнктурою, і так же ґрунтувався на використанні дешевої робочої сили як конкурентної переваги.
Ситуація обтяжується низькою якістю і корумпованістю державних інститутів, включаючи судову владу, зрощенням влади і крупного бізнесу, нерозвиненістю громадянського суспільства. Всі ці хвороби не дозволяють інститутам влади виконувати основні функції держави: введення принципу верховенства права, захист власності, вільного підприємництва і добросовісної конкуренції.
Ціна праці в Україні, дійсно, істотно нижче, в порівнянні з країнами ринкової економіки. Проблемою перекосу тут є те, що темпи зростання зарплат не відповідають темпам зростання продуктивності праці, а структура доходів є спотвореною, оскільки частка заробітної плати в них складає близько 40% замість 65–80%.
Аналіз системи формування заробітної плати в Україні, показує, що саме кваліфікована праця в таких сферах, як державне управління, освіта, охорона здоров’я, культура, в науці і науковому обслуговуванні коштує в Україні дуже і дуже мало, адже більшість з цих сфер діяльності визначає майбутнє країни. До того ж нинішня політика оплати праці і система формування заробітної плати в Україні не тільки не сприяє, але і перешкоджає становленню середнього класу, створює соціальну структуру, протилежну європейській: у нас середній клас складає не більше 10–12%, переважна більшість громадян різною мірою є бідними, а 1–2% населення — багатими і надбагатими.
Несприятливим чинником є те, що в доходах громадян частка соціальних виплат з бюджету така ж (або навіть вище), як і заробітки від трудової діяльності, тобто від 42 до 44%. Це говорить про неефективність витрат на соціальну підтримку населення. Її отримує не вузька верства бідного населення, а значна частина сімей. Також, це демонструє той факт, що зарплата не є мотивацією до зайнятості.
— Сучасна ринкова економіка дедалі більшою мірою визначається якістю людського капіталу. Яка ситуація в Україні?
За висновками фахівців ООН, якщо кілька десятиліть тому конкурентні переваги були у країн з багатими природними ресурсами, капіталами, то сьогодні економічне зростання на 64% залежить від людського й соціального потенціалу, від природних ресурсів на 20%, від капіталу — на 16%. Отже, йдеться про необхідність постійного відтворення людського капіталу в сучасному соціально-економічному середовищі.
Як правило, до складників людського капіталу відносять, перш за все, капітал освіти, капітал здоров’я та капітал культури, а також - соціально-психологічний капітал.
Критичними для України є дві складові індексу людського розвитку: об’єм ВВП з розрахунку на душу населення, який є низьким, і, особливо, інтегрований показник якості життя — «Очікувана тривалість життя». В Україні протягом 2000–2007 років він фактично не змінився і склав на 2007 — 68,2 року, тоді як в Швеції він підвищився з 79,7 року в 2000 до 80,8 років у 2007 році; у Польщі — з 73,3 до 75,5 року, відповідно. Низьке значення цього показника для України говорить про незадовільну якість життя українського суспільства: низька якість харчування, відпочинку, умов життя в цілому, нездорового способу життя, який є наслідком пригніченого соціально-психологічного стану людей. Тим часом, саме цей показник — незадовільна якість життя — є головним з погляду якості людського капіталу, більш того, він окреслює перспективи його розвитку. Для України в даний час позитивні зміни цього показника недосяжні.
Збереження ситуації, що склалася, в цілому не тільки не сприяє зміцненню або розширеному відтворенню людського капіталу, але і загрожує його погіршенням або «вимиванням» за межі країни.
Нинішній наднизький рівень оплати праці в Україні не мотивує легальну роботу і робить її непрестижною, приводить до деградації або відтоку з країни кваліфікованих професійних кадрів. Цей рівень робить дефіцитним Пенсійний фонд, гальмує розвиток вітчизняного виробництва через украй низьку платоспроможність населення. Крім того, не тільки мінімальна заробітна плата, як державна гарантія, але і середня зарплата в наший країні не дозволяють реалізувати конституційну норму про право кожного громадянина на якісний життєвий рівень, і як наслідок — українці мають найнижчу тривалість життя серед європейських країн.
— Регуляторна політика держави повинна б сприяти активізації вільного підприємництва, продуктивно використовувати суспільні ресурси, перш за все — праці і капіталу, але, поки, не сприяє.
Про якість регуляторного середовища можна судити за показниками розвитку малого і середнього підприємництва, який є рушійною силою розвитку економіки. У країнах ЄС на його частку припадає в середньому понад 50% ВВП, 40% зайнятого населення, 70% нових робочих місць. У постсоціалістичних країнах і країнах Центральної та Східної Європи саме розвиток малого і середнього підприємництва в середині 1990-х років багато в чому посприяв їх реструктуризації, особливо яскравим є приклад Польщі: у 1994 році частка МСП досягла 51%!
В Україні централізація влади у поєднанні з зрощенням з крупними фінансово-промисловими групами перешкоджають розвитку малого і середнього підприємництва, а отже — економічного зростання. У 2007 р., на піку економічного зростання, частка МСП в зайнятості населення складала всього 14,4%, цим сектором вироблялося 7–8% ВВП. Ці українські показники, на жаль, «відповідають» російським: зайнятість у відповідному секторі Росії складала близько 10% і виробляла 10–11%  ВВП. Загальне уявлення про якість регуляторного середовища можна скласти з Індексу сприяння підприємництву, що розраховується Світовим банком. Його останній звіт, опублікований на початку 2010 року, охоплює 183 країни світу, де Україна посіла 142 місце.
Головними проблемами малого і середнього підприємництва впродовж всього періоду незалежності є, перш за все, податкова політика держави: система оподаткування складна, непрозора і нестійка, та ще останніми роками з’явилася практика завчасного стягнення податків. Масив нормативно-правових актів по питаннях оподаткування налічує понад 500 документів різного рівня, до яких постійно вносяться численні зміни, місцеві податки і збори переобтяжені неефективними платежами, адміністрування яких обходиться дорожчим за самі надходження.
Окремою проблемою є спрощена система оподаткування суб’єктів малого підприємництва, яка на практиці обернулася застосуванням схем відходу або зменшення оподаткування і стала додатковим чинником спотворення конкурентного середовища.
Самі підприємці серед проблем зазначають ще інфляцію, низький платоспроможний попит на продукцію і послуги, не говорячи вже про відсутність інвестиційних можливостей громадян. До речі, останню проблему, як одну з головних, що викликають зниження темпів зростання МСП і об’ємів їх виробництва, називають і фахівці. Вона виходить за межі вимірювань регуляторного середовища, проте безпосередньо стосується рівня оплати праці в країні. Саме украй мізерна платоспроможність більшої частини українського суспільства, в т.ч. що працює, сформувала нинішню структуру МСП: там переважає дрібна торгівля, заснована на «сірому імпорті», побутові послуги, що надаються тіньовим способом і так далі.
— Менше, ніж громадяни України, в Європі не заробляє ніхто. Що зробило українців європейськими аутсайдерами по заробітках? Як ви оцінюєте нинішню ситуацію з доходами населення України і що можна змінити?
Країни СНД (Україна зокрема) і Східної Європи почали перехід до ринкової економіки 18–20 років тому, і за цей період більшості з них вдалося поліпшити добробут країни: у 2008-му розмір ВВП в 23 з 30 держав перевищив рівень 1989 року. Лідерами стали Туркменістан, Казахстан, Азербайджан і Польща. А Україна опинилася в групі з семи держав, які в останній передкризовий рік не змогли перевершити рівень попереднього періоду. У 2009 році ВВП нашої країни склав тільки 70% від рівня 1989 року.
Ці результати розвитку економіки і є основною причиною низьких зарплат в Україні. За оцінкою Світового банку, в 2008 році національною дохід в Україні на одного жителя складав трохи більше 3 тис. доларів, в Росії — близько 10 тис., в Польщі — майже 12 тис. доларів. Зрозуміло, що при такій різниці зарплати у нас не підвищаться ні до польського, ні до російського рівня. Деяке підвищення добробуту наших громадян останніми роками багато в чому пов’язане з позичковим бумом, але ця модель зростання доходів не може бути стійкою.
Зарплата громадян України 2009 року впала до найменшого в історії рівня. Падіння заробітків виявилося таким значним, що середня зарплата в Україні стала найнижчою в Європі. Навіть у найближчих сусідів в Білорусі та Молдові справи йдуть краще.
Фінансова криза, стрімка девальвація гривні, працедавці, які економлять на персоналі: все це зробило українців європейськими аутсайдерами по заробітках.
В кінці 2009 року середньостатистичний українець отримував в середньому трохи більше двохсот доларів на місяць (дані Держкомстату). У Молдові цей показник був ненабагато, але вище, в Білорусі — близько 400 дол., а в Росії вже близько 700 дол. У Польщі середня зарплата в два рази більше російської, в Німеччині — близько 4,5 — 5 тис., а в Данії дорівнювала понад 5 тис. доларів.
Для багатьох українців заробітна плата — це єдине джерело доходу, а тому проблема низької ціни праці вимагає швидкого рішення. Прожитковий мінімум в Україні на сьогоднішній день складає близько 2 тис. гривень, тільки в цьому випадку можна було б говорити про більш-менш нормальний соціальний рівень, про більш-менш нормальний підхід до формування оплати праці і всіх соціальних складових. Разом з тим, на сьогоднішній день, законодавчо встановлений прожитковий мінімум в Україні складає 861 гривню в місяць, а з 1 грудня 2010 року ця сума виросте до 875 гривень в місяць.
Перші наслідки зниження зарплат соціологи вже зафіксували: рівень бідності в кінці 2009 року, в порівнянні з попереднім роком, виріс з 11% до 17%. На думку знавців, падіння рівня доходів відбилося, перш за все, на найперспективнішому прошарку українського суспільства — середньому класі, на якому практично вже поставлений хрест. Сподіватися на поліпшення становища українцям не варто, доки не підвищиться продуктивність їхньої праці, або не почнеться зростання вітчизняного ВВП.
До збільшення оплати праці в Україні можна прийти двома шляхами. Або стимулювати інвестиції в підприємства і інфраструктуру, які дозволять підвищити продуктивність праці і збільшити доходи країни. Або чекати нового грошового дощу з розвинених країн, який рано чи пізно знову проллється на Україну, — в результаті поліпшення зовнішньої кон’юнктури на ринках сталі й продовольства, а також наступного позичкового буму, що, втім, буде не скоро. В обох випадках зростання економіки в найближчі декілька років не буде швидким. Крім того, уряд повинен уникнути помилок, пов’язаних з надмірним роздуванням бюджетного дефіциту і грошовою емісією. Інакше доведеться чекати не зростання, а нового скорочення зарплат.
— Чи не приведе підвищення зарплати до зниження конкурентоздатності української економіки. Як можна вирішити цю проблему?
Сьогодні ситуація в Україні складна: країна повинна одночасно вирішувати ряд суперечливих завдань. По-перше, з одного боку, це ліквідація диспропорцій між вартістю праці і вартістю життя. З іншого — повинен бути фінансовий взаємозв’язок між оплатою праці і її продуктивністю.
По-друге, неодмінне підвищення заробітної плати, бідне населення не має стимулів для розвитку, як власного, так і суспільства в цілому. А з іншого боку — підтримка конкурентоспроможності вітчизняних виробників, як вагомого чинника зростання і розвитку економіки, яка досі базується переважно на дешевій праці.
Виконати подібні завдання, та ще і усунути суперечності між ними можливо лише за умови впровадження нової ідеології, нової моделі української економіки: з орієнтацією на освіту, нові технології, на технічне переоснащення. А у результаті матимемо продуктивну конкурентну працю і високу заробітну плату.
Ми, в Україні, повинні в принципі перестати говорити про дешеву працю, як про конкурентну перевагу. На мою думку, це ганьба для європейської країни. Кваліфікована, високопродуктивна праця, і її європейські стандарти оплати повинні стати «візитною карткою» України вже найближчими роками.
— Які заходи слід зробити для усунення майнової поляризації українського суспільства, підвищення доходів, виведення їх з «тіні», забезпечення якісної зайнятості працездатного населення?
Поляризація доходів населення України, дійсно, достатньо висока.
Поляризації можна уникнути стандартними способами фіскального перерозподілу доходів. Маються на увазі податки на нерухомість, предмети розкошу, прогресивна шкала податку на доходи громадян. Проте ці заходи межують з політичними рішеннями, і зробити їх реальністю дуже непросто. Виведення доходів з «тіні» також лежить в площині податкових рішень, а точніше — соціальних платежів, які, по суті, сприймаються працедавцем як податок.
Потрібно визнати, що оподаткування трудових доходів (заробітної плати) повинне здійснюватися по ставках нижче, ніж оподаткування інших доходів. Обов’язково оподатковувати доходи громадян від фінансових і майнових операцій. Важливе також відновлення, як передбачено законом про державні соціальні стандарти і гарантії, повноцінного введення для всіх платників неоподатковуваного мінімуму доходів на базі прожиткового.
Головним чинником деградації ринку праці є дешева робоча сила: звужується попит на дешеву працю, звужуються і пропозиції від нього. Цілком можливо, весною 2011 року Україну може чекати нова криза, криза тотального дефіциту не тільки кваліфікованих кадрів, але і малокваліфікованих працівників.
Показники соціальної сфери в останні місяці демонструють постійність тенденцій попередніх років. Зокрема, не змінилася в порівнянні з попереднім роком, структура доходів населення: питома вага заробітної плати в ній складає близько 42%, доходи у формі прибутку і змішаного доходу — близько 13%, доходи від власності — близько 3%, доходи від соціальних дотацій і інших поточних трансфертів — близько 42%. Очевидно, що заробітна плата в Україні немає домінуючій складовій в доходах громадян.
Така структура доходів населення показує, що зусилля влади направлені не на підтримку середнього класу, а переважно на бідні верстви населення. Незбалансованість і неефективність соціальної політики держави сприяє розвитку в суспільстві патерналістських, (просто кажучи паразитичних), настроїв.
Доводиться констатувати, що Україна рухається в напрямі радянської економічної моделі: з низьким рівнем заробітних плат і високими об’ємами різних соціальних трансфертів, що розподіляються з державного бюджету і бюджетів нижчих рівнів. Вартість робочої сили при такому сценарії розвитку так і залишається заниженою, і, як наслідок, український ринок праці втрачає найбільш активних і кваліфікованих працівників.
Висновок можна зробити один: країна потребує дій, а не декларацій. Дій, направлених на реальні зміни соціально-економічної ситуації в країні. Ключовим елементом цих реформ повинна стати детінізація зайнятості і доходів громадян. Ця тема з року в рік проголошується всіма урядами, і відчувається вже певна втома від цього гасла. Проте, необхідно чітко зрозуміти: без виведення з «тіні» основної маси доходів громадян на пенсійній реформі, на реформі системи соціальних пільг і оплати праці можна ставити крапку. Адже саме в «тіньовому» секторі знаходиться головне джерело наповнення державної скарбниці, істотного збільшення доходів Пенсійного фонду і фондів соцстраху.
Влада приречена на проведення системних реформ, перш за все — в соціальній сфері.
Очевидно, що зміни продовжуватимуться не один рік, будуть непростими і не популярними. Швидкого позитивного ефекту від проведених реформ також не буде. Проте, якщо суспільство побачить, що нести тягар змін будуть всі категорії населення, а не тільки середній клас і бідні, то такі реформи будуть підтримані громадянами, і, головне, дадуть необхідний результат — поліпшення добробуту українського народу.

Угода партії снайперів

22.07.2007 © Ігор Каганець

Реформація державного устрою почнеться з масового руху творчого класу

До аварії з «ожидівським фосфором» діяльність владної верхівки асоціювалася з піснею гурту «Мертвий півень»: «Влада собi як влада: суцiльнi бандити». Після 16 липня 2007 р. в пам’яті виринають слова гурту «Абздольц»: «якщо їх не вбити, вони нас уб’ють». Бо нинішня влада стає дедалі небезпечнішою для українського народу. Під її керівництвом технологічна інфраструктура країни розпадається, виробнича дисципліна занепадає, кількість аварій нестримно зростає. Зокрема, за словами Віктора Балоги, «комунальна інфраструктура зношена більше ніж на 60%, внаслідок чого кількість аварій за останні 10 років зросла майже у 5 разів».

Грошей на відновлення техносфери у держави немає. Населення України продовжує скорочуватися через високу смертність. За період після проголошення незалежності українців стало менше на 6 мільйонів. Станом на 1 червня 2007 року їх чисельність склала 46 млн. 507 тисяч. Зате, як повідомляє журнал «Кореспондент», за останній рік вітчизняні олігархи вражаюче збагатилися. Тепер загальний статок 50 гривневих мільярдерів країни дорівнює 64,4 млрд доларів, що більш ніж в два рази перевищує прибуткову частину держбюджету. Найбільше багатіїв у Партії регіонів — вісім осіб ($ 17,9 млрд), стільки ж само в Блоці Юлії Тимошенко ($ 6,27 млрд).

За словами політолога Костянтина Матвієнка, головною загрозою національній безпеці України є її владна верхівка. Сьогодні вже очевидно, що вона некомпетентна. А причиною цього є її повна безвідповідальність. Йдеться зовсім не про докори сумління чи патріотичні почуття. Ця публіка достатньо засвідчила свою аморальність, вона не ідентифікує себе з українським народом. У неї психологія квартирантів, а який квартирант буде розбудовувати своє тимчасове помешкання? Грошові рахунки, нерухомість, лікарі, діти, курорти цієї псевдоеліти — все за кордоном. Тож коли почнеться «технологічний апокаліпсис», вони вже на другий день будуть далеко. Улетять на персональних літаках. Тож коли говоримо про відповідальність, то маємо на увазі дієвий правовий механізм нагороди або покарання за результати діяльності.

Керівник має право збагачуватися тільки разом з народом, яким він керує. Власність, отримана на прямому чи посередньому зубожінні суспільства, є ганебною і злочинною. Термін «ганебна власність» походить з римського права, що є основою сучасної європейської правової системи. Згідно з цією традицією, «ганебне збагачення може бути стягнуто і від спадкоємця, навіть якщо злочин погашений». Тобто, згідно з римським правом, санкції за ганебне (нечесне) привласнення не мають терміну давності за цивільними позовами. В сучасних європейських державах правовим відповідником «ганебної власності» є «брудні гроші» та їх «відмивання». Недоторканою є тільки суспільно визнана правильна (чесна) власність. Джерелом правильної власності є творча праця самого власника — створення ним нового продукту, нової суспільної цінності. Правильна власність особи — фізичної чи юридичної, — створюється лише внаслідок збагачення суспільства або ж законно успадковується, якщо раніше була чесною.

Отже за економічні злочини доведеться відповідати, а все награбоване — повернути або компенсувати заподіяні збитки.
Панівна верхівка (істеблішмент) як вогню боїться персональної відповідальності. Однією з головних цілей антиконституційного заколоту 2004 р. під назвою «політреформа» було створення системи колективної безвідповідальності. Відомо, що там, де відповідає більше одного, не відповідає ніхто. А що вже казати про 450 нардепів. З цією ж метою «еліта» здійснює демонтаж правової системи, що відкриває їй простір для абсолютної сваволі.

Проте ця «маленька хитрість» істеблішменту насправді є наївним хованням голови в пісок. Адже відповідальність за ганебне збагачення не списується НІКОЛИ. Деформації, завдані природному порядку, неминуче мають бути виправлені тими, хто їх спричинив. То ж ти або виправляєш завдану шкоду, або Всесвіт виправляє тебе доти, доки не усвідомиш деякі фундаментальні речі. Наприклад, що красти, брехати і вбивати — це зло. Зокрема, не можна вбивати шляхом геноциду, тобто через створення умов, що ведуть до вимирання людей. Вбивати несправедливо низькими зарплатами за чесно виконану роботу і економічною депортацією. Руйнуванням природи та техносфери. Наркотиками, алкоголем, тютюном, розпустою.

Неминучість відповідальності — це об’єктивна реальність, що не залежить від нашого бажання. Це закон природи. Просто якщо «еліта» не бажає персональної відповідальності, то вона отримає іншу відповідальність — колективну. Це означає, весь панівний клас без винятку визнається злочинним за фактом належності до злочинної групи, яка здійснила економічні злочини в особливо великих розмірах. Тобто всі — президент і міністри, всі олігархи і всі нардепи, бандити і ті, хто обіцяв «бандитам — тюрми!». Докладніше див. «Кримінальний кодекс України», розділ VI «Співучасть у злочині».

Можливо, серед них є персонально невинні люди. Але ж панівний клас не бажає персональної відповідальності, значить погоджується на відповідальність колективну. Тому-то сам факт належності до істеблішменту стає підставою для покарання за «економічні злочини в особливо великих розмірах». До речі, раніше це була розстрільна стаття. І багато хто про це ще пам’ятає з неприхованою ностальгією.

Таким чином, маємо лише два варіанти. Перший: створюється конституційна система персональної відповідальності за результати діяльності на всіх рівнях — від президента до сільського голови. Розробляється цивілізований механізм легалізації ганебної власності через реальну компенсацію суспільству заподіяних збитків. Ці збитки ретельно розраховуються й оформлюються як борг, який «елітні боржники» мають повернути суспільству протягом визначеного терміну. Така собі «реструктуризація заборгованості». Всі нормально працюють на своїх місцях і збагачуються разом з народом. Жодних революцій.

Другий варіант: персональна відповідальність продовжує ігноруватися, що автоматично означає колективну відповідальність всієї владної верхівки за результати державного правління. Оскільки результати вочевидь катастрофічні, то весь істеблішмент підлягає вищій мірі покарання. Винятком будуть лише ті представники панівного класу, що розірвуть кругову поруку і реально виступлять за персональну відповідальність та чесну власність — див. «Кримінальний кодекс України», стаття 31. «Добровільна відмова співучасників».
Хтось скаже, що нинішню систему безвідповідальності змінити неможливо, владоможці ніколи цього не дозволять. А їх ніхто вже й не питатиме — це ж злочинці. «Сучасна цивілізація — це несформульована угода владоможців, спрямована на задоволення їхніх претензій. Проте ця угода дійсна лише доти, доки не буде укладена нова угода, щоб здерти з них шкіру» — писали французи Луї Повель і Жак Берж’є в книзі «Ранок магів». Так що ніколи не кажіть «ніколи». Вся історія людства — це безперервна зміна панівних верхівок.
А тепер про веселе. Нещодавно на сайті www.nep.org.ua було проведене напівгумористичне опитування: «За кого будете голосувати на виборах до парламенту?» У списку перерахували найвідоміші партії, а на останню позицію поставили неіснуючу «Маленьку партію снайперів». Так от вона набрала більше 80% голосів. Згодом автори опитування склали колективний портрет прихильників високоточної стрільби. Вони мають своє житло. Непогану роботу чи маленький бізнес. Були за кордоном. Освічені. Одружені. Сидять в Інтернеті. Мають якісь кошти чи можуть залучити їх через кредити. Типовий середній клас.

Висновок авторів цього експрес-дослідження: «Владна еліта навіть не уявляє, як виборці її не люблять! Виявляється, кількість людей, готових по-справжньому стріляти у нинішніх правителів, катастрофічно збільшується! І це дуже непокоїть!»

Можна було б посміятися з цієї соціології, якби те ж саме не говорили політологи. На всеукраїнській конференції «Стратегія для України: випробування державністю» (4 липня, Київ, Український дім) експерти погодилися, що люди гостро потребують політичної альтернативи. А за існуючих «партійних гігантів» голосують лише тому, що про інших нічого не знають. Тобто якщо в списку для голосування з’явиться Маленька партія снайперів і вона спроможеться захистити результати волевиявлення від фальсифікацій, то «гіганти» миттєво перетворяться на «карликів». Тобто на тих, ким вони є насправді.

Хто ж вони такі — ці несподівано виявлені соціологами «снайпери середнього класу»? Це саме ті, що укладуть згадану вище НОВУ УГОДУ. І зроблять «еліті» пропозицію, від якої та не зможе відмовитися.

Поки що політичний процес в Україні відбувається в формі змагання олігархічно-кланових груп («верхів») за маніпулювання свідомістю найменш освічених або соціально пасивних верств населення: пенсіонерів, пільговиків, інвалідів, малокваліфікованих робітників тощо («низів»). «За кадром» лишається середній клас: менеджери, працівники інтелектуальної та інформаційної сфери, студенти, малий і середній бізнес, кваліфіковані спеціалісти. Визначальним тут є не соціальний чи майновий статус, а ініціативність, самодостатність і психологія відповідальності за свою долю. А щодо володіння власністю, що є класичною ознакою середнього класу, то в інформаційну епоху головним чинником багатства є інтелект і культура. Тож для того, щоб нинішній відносно бідний український середній клас став заможним, йому потрібні лише свобода для саморозвитку і національна солідарність.

Цей постіндустріальний середній клас - український творчий клас - вже не піддається олігархічному зомбуванню. Натомість дедалі більше усвідомлює, що за нинішнього устрою в нього немає майбутнього. Бо олігархічно-паразитичній системі не потрібні творчі, самодостатні, шляхетні люди. Отже, для свого визволення творчому класу треба змінювати не лише політиків, а й весь суспільний лад. Для цього й потрібна НОВА УГОДА. Згідно з нею право на існування матиме лише чесно зароблена власність. Кожен керівник нестиме персональну відповідальність за результати свого керування. Суспільство розвиватиметься так, щоб задоволення сьогоднішніх потреб не відбувалося за рахунок майбутніх поколінь. Нерівність у доходах громадян буде законодавчо обмежена — наприклад, коефіцієнтом 10. Тобто найуспішніші будуть збагачуватися разом з усім народом. Діяльність влади буде контрольована і прозора, бо народ буде просвіченим і озброєним.

Нинішня привабливість образу снайпера викликана не лише ненавистю до псевдоеліти. Це своєрідний ідеал, з яким себе ідентифікує творчий клас. Адже снайпер — це точність, лаконічність, відповідальність, індивідуальна майстерність. А також така важлива риса, як здатність терпеливо дочекатися слушного моменту, після чого діяти максимально швидко і рішуче.

Чорнобильська катастрофа 1986 року показала всю некомпетентність і аморальність комуністичної влади. Від людей приховували правду про небезпеку, ліквідатори не мали належного захисту, в радіаційному Києві провели масову першотравневу демонстрацію. Люди зрозуміли, що для влади вони ніщо і їхнє життя нічого не вартує. Чорнобиль став детонатором розвалу тоталітарної системи і наступних масштабних перетворень.

Через 21 рік біля села Ожидів на Львівщині відбулась аварія, яку назвали «Другим Чорнобилем». Звісно, що масштаби незрівнянно менші. Зате таке ж саме замовчування правди про небезпеку, незахищеність пожежників, нестача води і медикаментів, некомпетентність і безвідповідальність керівництва.

Як відомо, число 21 означає завершення циклу. «Другий Чорнобиль» 2007 року — це виразний знак, що термін псевдоукраїнської «держави-аварії» закінчився. Реформація почнеться з масового руху творчого класу. Лише він спроможний подолати розпад і перейти до цивілізованого устрою. Відомо, що «революцію роблять не постійно голодні, а ті ситі, яким одного разу не дали поїсти».

Опубліковано зі скороченнями в газеті "День" 24 липня 2007 р.: Держава-аварія

Небезпечний час «противсіхів»

«Дух волі» Суспільно-політичне інтернет-видання 
Дата публікації: 2010-11-02  Василь Іванців

Отже, виборче цунамі минуло. Українське суспільство чи то застигло в очікуванні результатів свого голосування – формальних, згідно з якими і формуватимуться органи місцевої влади, чи то просто, змучене від усього того бруду, який місяцями виливали на голову одне одному кандидати, вирішило зітхнути з полегшенням та трохи відпочити. Запанувала тиша. При чому, абсолютно незрозуміло, чи влада нас, звичайних громадян, нарешті залишить у спокої бодай на деякий період до наступних виборів, чи тиша ця насправді оманлива?

 Можливо, хтось і не погодиться, що через наші з вами домівки пронеслося цунамі чи інше, не менш небезпечне стихійне лихо. Але якщо ви із цим згідні, то мали б сприйняти за очевидний факт, що будь-яка стихія залишає по собі руїну. Тоді нинішню тишу варто сприймати відповідним чином. І дуже наївними виглядають очікування тих, хто і цього разу сподівався на наступний день після виборів прокинутися в оновленій країні або – ще краще – когось там перемогти. Стихія здатна перемогти усіх нас, поглинувши наших однодумців разом із нашими опонентами. Водночас, кожен, хто вистояв, має нагоду швидко переконатися, що оновлення полягає лише в одному – усе навколо знесене. І в першу чергу це зараз стосується тих ідеалів, за які нібито боролися політики, які нібито підтримували громадяни. Кажу «нібито», бо саме ці вибори відкрили нам очі на те, чого раніше ніхто з нас помічати не хотів. Тепер же, здається, основне питання полягає ось у чому: чи ми, нарешті, дозволимо собі розплющити очі та об’єктивно поглянути на очевидні речі. Іншими словами, варто вже зараз робити хоча б попередні висновки із виборчого процесу, який, без перебільшення, стане визначальним для подальшої долі цілої України.

 Висновок перший. Якщо не помиляюся, за два десятки років Незалежності в Україні ще не було настільки важливих виборів до органів місцевого самоврядування. З одного боку, усі погоджуються, що вони стали генеральною репетицією для влади та опозиції для наступних парламентських та президентських виборів. Саме зараз відточувалися політтехнолгії влади та опозиції, і можна було наочно подивитися чиї технології більш ефективні (про чесність, порядність та справедливість говорити у наш час просто смішно). З іншого боку, саме за таких екстремальних умов, коли влада Януковича застосувала всю силу від відверто несправедливого законодавства до потужного адмінресурсу та найагресивнішої реклами, яка коштувала величезних грошей, можна було побачити, чого вартий наш вітчизняний електорат. Зокрема, чи після численних розчарувань та набутого немалого досвіду у голосуванні на усіх попередніх виборах, люди нарешті навчилися думати, за кого голосують? Перший висновок – позитивний. Бо після 31-го жовтня 2010-го року в країні більше немає неважливих виборів. За владу відтепер боротимуться на усіх рівнях, і це очевидний великий крок на шляху до побудови громадянського суспільства. Головне тут, щоб цей позитивний рух тільки тим першим кроком не обмежився, бо в нашій новітній історії найчастіше саме так і траплялося.

 Висновок другий. І влада, і опозиція мали би зрозуміти, що вони ці вибори, загалом, програли. Це випливає, передусім, із низької явки виборців на дільниці, найбільшої за всю історію кількість людей, які проголосували «проти всіх», а головне – із того, що ні влада, ні опозиція не досягли тієї мети, яку вони ставили перед собою, принаймні, у своїх передвиборчих промовах.

 Наприклад, Партія Регіонів заявляла, що здобуде більшість чи не на всій території України. А натомість з тріском програла на заході держави. Якщо вірити попереднім результатам, які випливають із соцдосліджень та екзот-полів, про жодний тотальний контроль ПР у місцевих органах влади йтися не може. Вони лише можуть радіти, що завдяки своїм зусиллям і передвиборчим технологіям взагалі якось представлені у тих областях, де їх уже органічно не сприймають. Однак, зі свого боку, опозиція, яка сподівалася, що тривалий час перебування при владі Януковича призведе до низьких результатів Партії Регіонів у їхніх «вотчинах», також виявилася неправа. Обидва факти можуть свідчити лише про одне: нинішні політики чимдалі гірше орієнтуються у ситуації та навряд чи можуть об’єктивно оцінювати реалії, що складаються на території всієї України.

 Висновок третій. Поведінка електорату ще раз довела, що українці поки що надто далекі від побудови справжнього громадянського суспільства. Крім того, напевно, не дуже зручно мають зараз почуватися ті, хто активно виступав за мажоритарну систему виборів. Попри все, люди голосували не за передвиборчі програми кандидатів, у обіцянки яких уже ніхто не вірить, і вже навіть не за «гарні обличчя», а, у першу чергу, за партійну приналежність. Як засвідчують численні факти, навіть у мажортарних округах велику кількість голосів отримали ті, хто належав до популярної у тому чи іншому регіоні політичної сили. Часом було навіть неважливо, хто той кандидат, чи має бодай найменший життєвий досвід чи бодай якусь більш-менш мудру програму собі написав. Тож, як не прикро, українці і далі готові голосувати лише за «своїх», якими б поганцями вони не виявилися в результаті. І це – велика перемога тих сил, які вже давно ставлять собі за мету розколоти Україну як державу.

 Висновок четвертий. Демократія, як така, в Україні програла. Коли влада прийняла напівтоталітарний закон про вибори – ми не побачили в Україні масові акції протесту. Люди мовчали, коли різноманітними маніпуляціями знімали з виборчого процесу опозиціонерів. Вони не обурюються і зараз, коли ЦВК не оголошує не те що попередніх результатів виборів, але й навіть явки на дільниці. Невже це не байдужість населення і не мовчазна згода із тим, що ви там, мовляв, робіть собі що хочете? Ситуація виглядає надто відмінною від тієї, яка склалася у 2004-му році. Якщо електорат мовчатиме й далі, це мовчання можна буде трактувати як згоду на авторитаризм у державі.

 Висновок п’ятий. Незалежність і Соборність України вкотре опиняється під питанням, і про це вже, без будь-яких обмовок говорять навіть з екранів центральних телеканалів. Якщо влада у місцевих органах центру, сходу та півдня України належатиме Партії Регіонів, а на заході – «Свободі», то тільки концентрація чи не всіх владних повноважень в руках Президента рятує Україну від фактичного розколу. Власне, тут можна лише радіти, що свого часу основну владу таки не змогли передати «на місця». Однак, що відбуватиметься далі, адже ПР та «Свобода» - непримиренні антагоністи (принаймні вони самі так говорять про свої міжпартійні стосунки та ідеологічні розбіжності)?

 Згадаймо собі, що прилюдна боротьба між ПР та БЮТ відбувалася, в основному, в площині перспектив розвитку України як найближчого друга Росії чи майбутнього члена ЄС. Тепер же, коли місце посунутою усіма правдами-неправдами у кількох областях «Батьківщини» однозначно займає «Свобода», до дискусії додається як головний аргумент питання мови, яке вже не перший рік вкидує у суспільство сама Партія Регіонів, а також питання етнічного походження. Причому, вже тепер таким чином, що деякі лідери «російськомовних» українців оголошують себе мало не окремою нацією (все ще українською, але аж ніяк не спорідненою, наприклад, із галичанами), а у сусідній Росії тим часом розвивають ідею про те, що українці та росіяни, насправді, вже тепер не братні народи, а, виявляється, один і той самий народ?!

 Що ж ми, в результаті, можемо отримати від такої політики? Влада радикалізується, при чому за географічним принципом. Населення демонструє дедалі більшу байдужість до всього, що напряму не стосується їх гаманців та шлунків. За кандидатів в депутати вже голосують за тими же принципами, за якими купують розрекламовані пральні порошки. Отже, ми бачимо не тільки байдужість політиків до народу, але й самого народу до політиків. І при цьому Україна залишається важливою, але найбіднішою країною Європи, у якій, як ми тепер знаємо із заяв європейських діячів, згортається демократія, процвітає корупція… Словом, відбувається усе те, що не вписується у європейські стандарти. Якби політика на нашому континенті робилася так, як це було 90 років тому, нас би, мабуть, знову з трибуни котроїсь поважної міжнародної організації визнали політично незрілою нацією, і результат був би заздалегідь відомий. Прикро, що нинішня патова ситуація в державі знову дає можливість сусіднім країнам активно впливати на нашу з вами долю. Але чи далекі вони тепер від того, щоб здобути право вирішувати нашу долю?