Семенченко про «Іловайський котел»

Семен Семенченко, командир добровольчого батальйону «Донбас» 2 вересня 2014 на Громадському.

Як ви себе почуваєте?
Самопочуття нормальне.
Чим ви займаєтесь зараз у Києві?
У Києві я зараз роблю дві речі:
Перше – наші поранені бійці, які потрапили в полон, мають бути звільнені. Для цього в нас є кілька шляхів і ми використовуємо їх усі. Є шлях, який використовує ресурс влади – військової і цивільної – їхні канали. Другий – це ресурс комерційний – викуп, обмін. Третій – це міжнародні організації. Ми зараз працюємо за всіма фронтами.
По-друге, ми хочемо (ми – це командири добровольчих батальйонів, які воювали під Іловайськом), щоб було проведено ретельне розслідування цієї трагедії; щоб змінили правила гри, за якими грає наша армія і які привели до цієї трагедії (це важливо не лише як справедлива відплата, це важливо, щоб перемогти). Сьогодні ми зустрічались з президентом, сьогодні ми зустрічались з головою Верховної Ради, вчора зустрічались з прем’єр міністром.
Розкажи свою версію, що відбувалось там (під Іловайськом) – від початку атаки і до сьогодні?
Можна «копнути» взагалі до початку. Звідки з’явився взагалі Іловайськ? На нараді з командувачем сектору (зараз це вже не секрет) чітко визначили план, за яким діятиме армія – це глибоке охоплення і донецьке угрупування мала бути відсічена від всього іншого – від Сніжного, від Горлівки, від Шахтарська. Цим повинна була займатись армія.
Оскільки армія «розпилює» свою піхоту по блокпостах, то добровольчі батальйони повинні були займатись містами за підтримки бронетехніки. Це план, який був глобальним.
Хто мав йти в атаку? Добровольчі батальйони?
Мала йти в атаку армія – вона мала блокували міста. Добровольчі батальйони мали б ці міста – ті, у яких є важка техніка – брати штурмом, міліцейські підрозділи – заходити другою хвилею – і зачищати від кримінально елементу, від терористів, які ховаються по підвалах з гранатометами.
З перших же днів стало зрозуміло, що операція йде не так «гладко» – повного охоплення не вийшло.
Мали повністю відрізати Донецьк дугою – через Іловайськ, через Харцизьк – від Шахтарська, Сніжного. І через Ясинувату з’єднатись з дугою і відрізати від Горлівки. Стандартна ситуація – котел, який дробиться на частини.
Що таке добровольчі батальйони? Добровольчі батальйони – це або батальйони міліції («Азов», «Дніпро», або Національна гвардія, чи батальйони армії («Айдар»).
Але що таке добровольчі батальйони впринципі – це люди з активною позицією; люди, які фінансуються не з бюджету, а народом; люди, які кажуть про те, що вони після війни вони готові взяти участь у будівництві нової держави. Ідейні, так звані. Як кажуть росіяни – «ідейні». Ми пізніше цього торкнемось, бо мета знищити «ідейних» звучала майже у кожних переговорах.
З усього цього багатоманіття «Донбас» є єдиним штурмовим батальйоном, оскільки до цього взяли спільно з бригадою ЗСУ Лисичанськ, Попасна, майже взятий Первомайськ, але нас зупинили й так і не віддали наказ. «Донбас» показав себе, при всій поспішності у його формуванні, високомотивованим формуванням, яке не біжить, яке реально готове входити і воювати. Не буду зараз обманювати людей – багато хто бігає, на жаль.
Які батальйони брали участь у цій операції?
У цій операції брали участь батальйон «Донбас», батальйон «Шахтарськ», батальйон «Азов» і «Дніпро». І мала була бути передана бронетехніка ЗСУ.
Командири батальйонів зібрались, був генерал Хомчак (командувач сектора) і генерал Яровий (заступник міністра внутрішніх справ, який курує батальйони міліції). Це ми говоримо про план штурму. Він мав бути у понеділок.
 Як я пам’ятаю, атаку одного разу відклали…
Давайте «копнемо» ще глибше. Підтягнули спочатку наші чотири батальйони до Іловайська для проведення розвідки боєм. Двома колонами ми вирушили до міста. «Шахтарськ» змушений був відійти. «Дніпра», як я пам’ятаю, тоді взагалі не було в тому районі. «Азов» зупинили на половині дороги – «скували» боєм (тоді саме загинув чоловік Чорновіл). Ми дійшли до самого кінця – ми дійшли до міста. Після цього ми побачили, що нас не підтримують…
Багато хто казав, що «Шахтарськ» і «Азов» просто вийшли з бою…
Я не буду це коментувати на цьому етапі. Я не «багато хто». Я буду казати про те, що чого мав стосунок сам.
… Ми дійшли до самого місті, здолали всі вогневі дочки. «Азов» не дійшов, бо його скували боєм на половині дороги.
Коли ми зрозуміли, що, по-перше, координації між нами нема, бо зв'язок глушать; що та інформації, яку нам дала військова розвідка, не відповідає дійсності – там укріпрайон – і у нас тоді, практично, не було жертв – то необхідно відкласти вхід в місто.
Тоді ми вперше зіткнулись з диверсіно-розвідувальною групою ГРУ Російської Федерацій (вона працювала між нами і «Азовом». Ми навіть подумали, що ми один в одного стріляємо – вони дуже грамотно це робили. Вони знищили двох моїх заступників: автобус повертався назад, зупинились біля замінованого мосту – побачили проводи, які звисали. Вийшли хлопці – бачать проводи, бачать вибухівку. І в цей момент почали працювати снайпери…
Я тоді вже казав, що це починається професійна війна. Нас готували проти сепаратистів (такого самого ополчення, як ми), а це вже працюють елітні війська. І об нам передавали точно такі самі групи – протидиверсійні.
Було ухвалено рішення відійти. Бо сил для подібного штурму точно недостатньо.
Після цього – повідомлення про те, що все чудово: сепаратисти вже біжать, артилерія їх розбила.
Ми висилаємо розвідку, перевіряємо дані, збираємо нараду, визначаємо наряд сил і засобів.
Це вже друга атака?
Так. Друга атака більш підготована.
Я буду говорити лише про підрозділи «Дніпро» (бо вони підтримували з нами «ліктевий» зв'язок) і «Донбас».
Про інші підрозділи мають говорити командири цих підрозділів.
Але вони брали участь у цій атаці?
Вони брали участь. Але, на скільки я розумію, у «Азова» почались проблеми в їхньому секторі. І тому замість 200 людей, вони надіслали 30. Там були, очевидно, передвісники удару через Новоазовськ, тому, щоб відреагувати (це моє припущення) на ймовірну атаку звідти росіян, вони лишили там ці сили.
Так само замість 200 людей надіслав «Дніпро» меншу кількість. «Шахтарськ» не приїхав взагалі.
 Ми не зовсім розуміємо комунікацію. Збирається Генштаб – ви сідаєте, плануєте атаку, всі кажуть: «Ми пришлемо стільки». А потім в атаку приїздить інша кількість?
Є поширена помилка. Зараз, коли конфлікт є між генералами і середнім командним складом (відкритий – з добровольцями, і прихований – серед офіцерів ЗСУ), використовують такі речі як «Ви не координуєтесь». Це неправда. Армія виконує провідну роль в розробці планів. Ми маємо грати допоміжну роль. На практиці ми виконуємо роль піхоти, бо у нас високомотивовані люди – вони не кидають техніку, вони «ідейні». Головний в плануванні – командувач сектора. За ним останнє слово.
Генерал Хомчак?
Так. Генерал Хомчак.
Був наказ до цього змістити штурм на неділю. За різними причинами. Наказ надійшов згори. Від кого – не знаю. А призначили його – на понеділок.
«Донбас» прибув. Всі інші прибути не змогли. Тому ми, поки був час, допомогли військовим. В нас обійшлось без жертв. Зачистили простір кількох сіл – перевірили на диверсантів.
Настав понеділок. Двома колонами ми мали заходити в місто. План було затверджено. І командувач сектора його схвалив. Це не наша ініціатива.

Атака почалась не дивлячись на те, що сил і засобів не вистачало?
Ці сили і засоби мали підійти пізніше, як нам пояснив генерал Хомчак.
Мали брати участь в атаці 800 людей. 800 людей не було. Інші мали підійти пізніше і ЗСУшники підійдуть пізніше.
Вам треба розуміти, що на той момент було навколо Іловайська. Навколо Іловайська стояли пости Збройних сил України. Що це таке? Просто навколо міста серед сепаратистів поставили поставили 4 блокпости. Їх обстрілюють з різних боків мінометами, з автоматичних гранатометів. Вони відстрілюються. Абсолютно відчайдушні хлопці. Кинули – «Відбивайтесь!» Хлопці дійсно відчайдушні. Я пишаюсь, що з багатьма познайомивсь.
І коли ми прибули в неділю, ми якраз познайомились з одним з таких блокпостів. Військові взагалі не ставлять таких питань: вистачає у них сил чи ні.
За суттю було рішення провести розвідку боєм, бо сил немає. Що таке розвідка боєм? Доходимо до першого укріпрайону, виявляється вогнева точка, туди лупить артилерія. Все. Вони проявились – ми можемо відійти спокійно і чекати, поки підійде наряд сил.
Коли ви зрозуміли, що немає інших сил, ви доповідали?
Так. Доповіли командувачу Хомчуку. Всі доповіли своєму керівництву. Всі доповіли своєму начальству. Я доповів керівнику Нацгвардії. Добровольчі батальйони міліції доповіли міністру внутрішніх справ. Хомчак, як я розумію, доповів начальнику Генштабу.
Отже в той день ми проводили саме розвідку боєм. Якщо сили підходять – нормально, якщо не підходять – ми не штурмуємо.
Почалась розвідка боєм. Так вийшло, що в складну ситуацію потрапив «Дніпро» і мотострілки (нам передали бойові машини мотострілків). Вони на зовнішніх обводах потрапили на дуже серйозну оборону. По них почали лупити.
Нам, «Днбасу, вдалось без втрат (в той день взагалі не було втрат) дуже глибоким маневром зайти в місто з тих боків, де нас не чекали.

Вас не здивували, що вони вас пускають так просто?  
Вони не «не пускають». Не треба думати про сепаратистів так розумно. Вони звикли до лобових атак. Нас не пускають. Ми зайшли… Нас не можуть пускати чи не пускати. Ми в тил, фактично, зайшли. Ми зайшли одразу з кількох точок. Нас «запустити» не можуть, бо вони фактично в тил собі запускають. От уявіть: ви сидите в обороні і стріляють туди, а ми в спину до них заходимо…
На жаль, армія завжди атакує «в лоб», вона майже не вдається до маневрів. Ми перший раз спробували маневр в Лисичанську і зрозуміли, що військова справа – це мистецтво, якому треба вчитись. І дуже дивно, що багато людей, які мають академічну освіту, до сих пір водять, як маршал Жуков, «в лоб».
Ми зайшли і з’явилася можливість знищувати їх зсередини. Оборона почала тріщати. Я доповів Хомчуку. До нас підійшли мотострілки. Ми зайняли практично половину міста.
Місто розділяє велике залізничне полотно – це велика ущелина вглибину, через ущелину мости. Тепер потрібно було завести війська, які лишилися, всередину і розстріляти просто все, що там лишилося в тій частині міста. Можна було взяти місто в той самий день.
Того дня не загинув жоден наш боєць. Були втрати серед «Азову» і мотострілків. Хомчак дав команду заводити мотострілків до нас.
Я ухвалив рішення, що ми робимо опорний пункт просто в місті. Зранку чекаємо на обіцяні сили. І беремо другу половину міста.
Звичайно, кинулось в очі, як налякані і раді люди. Іловайськ дуже відрізняється від багатьох луганських міст. Це місто, де люди настраждались. Ми в підвалі школи побачили такі очі, що не забудеш ніколи – і дитячі, і жіночі, і чоловічі. Нагодували їх, заспокоїли, що тепер артилерія лупити не буде…
Ці люди раділи приходу українців чи раділи тому, що може, нарешті, наступити мир? Це важливий момент.
Знаєте, мабуть, були всякі. Мені хочеться вірити, що більше раділи приходу своїх. Серед нас було багато місцевих. Ми пояснили, що ми самі з Донбасу. Ми для них були і українці, і свої. Думаю, що більше раділи «своїм».
Я ж знаю цю ситуацію спочатку. До падіння Януковича про Росію не думав ніхто. Це все штучно створена ситуація.
Тепер видно, що більшість там – російська армія. І меншість – або маргінали, або люди, які втратили своїх близьких, і мстяться.

Місто зруйноване?
Місто? Ні. Згадайте Слов’янськ. Розповідали всім, що він зруйнований, а потім що?
Це все міф, що луплять по місту. Артилерія працює по окремих будівлях. Зазвичай, по тих будівлях, де розміщено опорні пункти бойовиків.
Наприклад. Коли працює безпілотник, тоді взагалі «краса» – немає випадкових пострілів внікуди, снаряд кладуть правильно у вогневу точку
…Наступного ранку я доповів про ситуацію. Знову повідомили, що підведуть підкріплення. Наказ лишатись там. Знову не загинула жодна людина.
В місто заходить «Дніпро». Нашим шляхом. Лишається друга частина міста, яку ми мали вже… Мотострілки вже були з нами (БМП, це зведена рота 93-ї і 17-ї бригади).
Ми сконцентрували людей на мосту. Я мав особисто (бо це таки не атака, а не просто стояння на блокпосту) показати людям, що я іду першим. Що я відправляю їх не помирати. Що я вірю в результат. Тут мене і поранили. Березі пощастило – у нього кілька осколків влучили у бронежилет. В цей момент я здав командування. У нас не було жодної жертви. Жодної.
Ці всі «товариші» поховались в нори, бо «наглость – сторое счастье» і «наглость города берет». Ми зустріли підкріплення – заїжджали «КАМАЗи» батальйону «Восток» – вони повністю були очманілі – розстріляли. Заїжджали «КАМАЗи» батальйону «Оплот» з боєкомплектом. Їх розстріляли.
Місто було на долоні. Заводь – бери.
Далі всі події я можу реконструювати лише за доповідями підлеглих. При чому епізодичними.
Що казали у Генштабі?
По перше вимагали «Швидше! Швидше!» (брати місто – ред.). Але на ці вимоги ніхто особливо не піддавався. Бо це не перше наше місто. І ми розуміли: якщо ми не сплануємо, ніхто за нас не спланує. Тому розвідка – інформація – якщо ми впевнені, ми йдемо.
В місті були окремі групи бойовиків. Можна вже було працювати і без підкріплення.
Після цього протягом тижня наші війська лишались без підкріплення. «Дніпро» і «Донбас» працювали в місті. Був наказ знаходитись там. Мені наказ був від Нацгвардії, у «Дніпра» – від МВС. На скільки я розумію, весь цей час керівництво МВС, як я потім з’ясував, намагалось добитись від ЗСУ, у яких були дуже значні сили в тому районі, які нічого не робили, завести туди підкріплення.
Тиждень я не «піднімав (як це писали потім) істерик». Я лежав собі у лікарні і намагався зрозуміти, чим я можу допомогти своїм підлеглим. З ними не було іноді з’вязку.
Атаки припинились. Наші відбили потім 4 танкові атаки. Ми їх просто попалили. Ми не батальйон міліції, у нас є важке озброєння, у нас є протитанкова зброя. Звідти ніхто б не вийшов, бо ми прийшли звільнювати свою землю. Якби був наказ, ми б вийшли.
Наказ був там стояти там. Настрій людей був – брати місто.
Кому передавати місто – невідомо, де підкріплення – невідомо.
Коли минув тиждень, сепаратисти перестали турбувати нас контактними атаками. Вони зрозуміли, що їм тут нічого не світить. Вони бачили, що люди не бояться, люди працюють. Вони почали працювати по нас артилерією, «Градами».
Повідомили, що підкріплення не підходить вже тиждень, - я почав уже бити у всі дзвони і через Facebook. Не дочекавшись підкріплення від ЗСУ (я вважаю, що це злочинно, бо ці сили там були). І передусім не батальйони міліції мають штурмувати міста.
[…] Ми свої завдання там виконували повністю.

Що тобі пояснювали? Чому немає підкріплення?
Мені пояснювали, що «ті мудаки – не надсилають»… […] Скажімо одне – допомоги від ЗСУ не було. Хоча в тому районі, це не військова таємниця, було більше 1000 людей вільних.
Ситуація абсолютно нормальна була: дайте команду вивести або ми самі вийдемо.
Підкріплення надсилають через тиждень. Все абсолютно нормально і спокійно. Ну не вдалося взяти місто. Ми закріпились, треба звільнювати територію.
Ви зрозумійте. Все, що було до цього. Три міста, який брав «Донбас», кілька міст, які брали ЗСУ. Ця «м’ясорубка» під Савур-Могилою і в районі Айдару. І все інше – це доблесне захоплення залишених сепаратистами позицій – і Слов’янськ, і Краматорськ. Вони майже завжди, коли відчували, що програють, відходили.
А це вже реальний бій, який міг би бути прообразом бою в Донецьку, коли вони не відходили. Це для них був ключик. Це для них «Кощеєва смерть».
Чому так вимагали його взяли? Це великий залізничний вузол. Якщо його береш поруч Харцизьк як на долоні. Береш Харцизьк – все. Вони в котлі.
Згадайте Слов’янськ. Коли вони залишили місто? Коли закрили Миколаївку, останню лінію постачання. Ніхто в котлі воювати не буде – не божевільні.
Потім приходить підкріплення до наших. Чудово. Все нормально. Ніяких трагедій. Починається зачистка міста.
А далі починається найцікавіше. Підкріплення приходить від МВС. Бо ми Нацгвардія – має стосунок МВС, батальйони міліцію – від МВС. Ми свої. Вони бачать – ЗСУ підкріплення не надсилає. Вони знімали з певних ділянок і пересилати до нас наших братів, які йшли нам допомагати.
Тут вони просто не відправили допомогу? Я по-людськи цього не розумію.
Не сприймайте це по-людськи. Це абсолютно нелюдські ігри. Я впевнений, що вам розкажуть купу причин, чому більше 1000 людей там стояло з важкою військовою технікою і нам на допомогу не йшли. Я не знаю. Це слідча комісія має розбиратись.
Коли відбувається війна, я президент, є міністр оборони, є голова Генштабу, є ви, є керівник сектора. Це люди, які ухвалюють рішення. Хто з них не ухвалив рішення?
Давайте я розповім всю історію до кінця і ви або самі зробите висновок, або зрозумієте, для чого ми сьогодні ходили до президента…
Що відбуваєтсья далі? Пост Юрія Бутусова. Бойова тривога. Прорив батальйонної групи через Савур-могилу.
І він обриває всі телефони…
Звідки Бутусов це знає?
Від Хомчука.
Керівник сектора повідомляє журналістові… Президентові він телефонував?
Думаю, що до цього він повідомив всім.
По-друге, це не секретна інформація. Це не секретна інформація. Це не пересування наших військ. Це російське вторгнення.
Але якщо вже далі після повідомлення про прорив батальйонної тактичної групи, про яку 100% відомо начальнику Генштабу (голову даю), журналіст публікує пост про це і що це виклик, і що на нього треба терміново реагувати. Не треба паніки, але… Його звинувачують в панікерстві.
Далі мені додзвонються хлопці і кажуть, що у нас закінчуються боєприпаси. Я починаю телефонувати всім, кого можу дістати.
Щоб ви розуміли ситуацію. Я не командую там. Там командує генерал. Все доповідається в Генеральний штаб. Я бачу, що ситуація не вирішується. Я намагаюсь бити у всі дзвони. Я знаю, що спочатку патронів у нас було на два дні (я не писав про це ніде).
Що тобі казав міністр оборони?
Я не знайомий з міністром оборони. Точніше, знайомий, на жаль… Але це окрема розмова.
Я телефоную своєму начальству (Нацгвардії), я намагався вийти на президента. Або треба ввести війська з міста. Або нам треба сказати, кому місто передати, бо місто фактично взято. Або відреагувати якось на це вторгнення.
Але ми себе спокійно почуваємо, бо за нами артилерія, а ще за нами кілька частин ЗСУ.
Ви думаєте, що вони там є?
А вони там були. Наш тил прикрито.
Але ситуація дурнувата. В нас місто не приймають. Скільки можна там знаходитись? Нас в місті обстрілюють. В нас закінчується боєкомплект.
Після цього йде другий удар. З-під Новоазовська заходять танки.
В Іловайську про це все відомо. Командувач сектора повністю урядовим і військовим зв’язком володіє всією ситуацією.
Звичайно, можна було мені нікуди не лізти. Моя справа – лежати під капельницею і читати книжки. Але це мої товариші. І не важливо, хто з якого батальйону. Там вже були батальйони «Миротворець», «Світязь», «Херсон», «Дніпро», наші брати з ЗСУ, які взагалі помирають, не ставлячи запитань (це нас слухає суспільство…).
Там всі. Йдуть вже два удари. Мені дзвонять хлопці. «Що ми тут робимо?» Наказ знаходитись там. Далі йде удар з Моспино.
Я розумію, до чого йде. Доклавши всім, кому можна, вислухавши інформацію, що «Так-так-так, добре». Пам’ятаєте, я збирав мітинг під Генштабом…
Під адміністрацією президента?
Це не я збирав. Це бійці додзвонились до громадських активістів. Я не збирав, але я до нього приєднався.
Я лежу під капелницею, мені дзвонять і кажуть: «Зараз почнуть громити адміністрацію президента». При чому не просто люди – провокатори… Всім, кому не лінь, полізли туди піаритись.
Я двічі визодив телефоном і казав ,чим українці відрізняються від москалі. Люди дослухались
Провокаторів там піймали. Надавали… Все минулось.
Наступного дня Генштаб – та сама історія, знову тримаємо провокаторів. І за зведеннями АТО все чудово.
Я навіть пам’ятаю той заголовок: «Істерики під Іловайськом інспіровані ФСБ». Тобто я, який повідомив всім, кому можна, повідомив, що у нас боєкомплект закінчується, і хлопці, які били у всі дзвони, – «підпрацьовують агентами ФСБ». А ті, хто нас туди завів, вони, очевидно, патріоти України…
Що відбуваєтсья далі? А далі втікають ті, хто нам прикривав тил. Тікають! При чому Юрій Береза з пістолетом в руці зупиняв начальника штабу […].
Це історія не секретна, що частини просто тупо втекли.
Вони втекли від чого? Їх обстрілювали? Їх оточували?
Я хочу сказати річ, яка більшості наших глядачів не сподобається. Я до цього прийшов після двох місяців перебування там. Будь-яка війна на дуже значний відсоток (99-80) складається з підлості, боягузства, паніки, може навіть бардаку. Не всі, хто на фронті – герої.
Це залежить від офіцерів, від мотивації, від ситуації. Будь-які війська можуть і проявити максимум героїзму, і піддатись паніці. Це дуже складна штука.
Так от ті війська, які прикривали нам тил, відійшли. Я зараз не можу назвати номера номера частин. Я зараз просто не пам’ятаю.
Це не значить, що треба панікувати. Це правда. У будь-якій війні є оточення. Бувають перемоги і поразки. Найголовніше – на чиїй чаші вагів буде останній удар.
Лишалась ще можливість вийти з того котла (це вже реконструював потім) до 2 години ночі. Нам навіть ніхто не повідомив про відхід цих частин.
Ніякої допомоги не прийшло, не дивлячись на всі «істерики». АТО повідомляло, що все чудово. А потім подвійне кільце оточення. Після попереджень від військових місцевого командування, від Хомчука, після постів журналістів, після моїх доповідей, після моїх «істерик», як вони кажуть, – подвійне кільце оточення… Конкретна російська танкова бригада і десантники російські.
Мої хлопці – «Сенсей» і «Дід» мали з ним справу якраз.

І далі відбуваються цікаві речі. Чергова дурість – отримуємо наказ лишатися там. Далі кільце оточення – і все добре, прекрасна маркіза. А в цей час з інтернету бійці пишуть, додзвонюються. І просунуте суспільство все це бачить, співвідносить до повідомлень АТО – і це призводить до ще більш панічного відчуття в них: «нас обманюють». Далі починаються думки, а що взагалі далі з цим робити? Я так розумію, хлопці роблять свої спроби вирватися, я намагаюся теж зробити, що можу. А що в мене є? В мене є телефон, є довіра людей. В мене більше нічого немає.
Далі зв’язок з бійцями – раз на день. Що відбувається, незрозуміло, бо там глушать мобільний зв’язок. Телефоную керівництву. Керівництво розповідає, що допомога йде. Бригаду Нацгвардії відправляють на допомогу, а потім її розвертають вниз, до Маріуполю. Починається смикання, суєта. Доповідаю президентові. А далі я читаю, що Путін дозволив, щоб був гуманітарний коридор, якщо виходити без зброї. Кому? Навіщо? Ну дає і дає. Наші тримаються, там командує генерал. Я залишив командування. Зараз будуть пробиватися, вже мітинги були з цього приводу. Тобто, суспільство про це вже знає. А далі зранку мені телефонують хлопці і розповідають, що вони в бою двома колонами зранку вийшли з міста. Потім, реконструюючи події, мені стало відомо, що була вимога здати зброю, а вони відмовились. І та колона, де в більшості були бійці батальйону «Донбас» і частина з інших, потрапляє до м'ясорубки.
Що відбувається? По них прямою наводкою починають лупити танки, БМП. Далі доповнюю тим, що чув від «Діда» та «Сенсея». Наші приймають бій, знищують частину їхньої техніки. Захоплюють один танк. Я пишаюся тим, що ніхто не здригнувся, не побіг. Ті у шоці, контактного бою вони не витримують. Захоплюють полонених росіян, одному з них надали допомогу. А далі починається розмова з росіянами. Приблизно так: «Укри? Неукри? Фашисти? Нефашисти?». Вони бачать таких самих людей, як вони самі. Вони бачать таких самих офіцерів. Вони бачать, що їхніх полонених ніхто не з’їдає, не продають на органи, а надають допомогу. І починається розмова. І з’ясовується, що вони чекають на нас вже два дні. І що основний наказ – знищити ідейних. Контрактників, в принципі, можна відпустити. Якщо без зброї.
А далі починаються пригоди двох колон – це я так умовно називаю – по яких працює кадрова російська армія у засаді. Хлопці могли пробитися через цей російський полк, в них було багато поранених. Можна було бити. Я думаю, що при контактній війні однозначно будуть стикатися люди між собою. І марно вважати, що в Путіна така віддана армія. Вони помирати невідомо через що не будуть. В них наступає не те що прозріння, вони просто не розуміють, де знаходяться. Багато з них не розуміють, що вони в Україні.
А далі починаються мої спроби якимось чином зі свого ліжка визволити хлопців. Президент підтвердив, що він зв’язується з російською стороною і домовляється про те, щоб звільнити тих, хто не здались (не буду казати хто, я їх не засуджую). «Донбас» не здався. «Дніпро» пішов іншою колоною з Хомчаком. Там був «Донбас» і кілька батальйонів міліції, також військовослужбовці ЗСУ. Мені ввечері, фактично вже вночі, дзвонить президент і говорить: «Все нормально. Завтра тих, хто не здався, відпустять зі зброєю. Тих, хто здався чи потрапив у полон, а потрапили у полон поранені, поміняємо протягом кількох днів». І це не інсайдерська інформація, я запитав, чи я можу про це повідомити? Мені відповіли, що так.
Він з Путіним говорив?
Не знаю, він не сказав. Скоріш за все, розмова була на найвищому рівні. А потім між собою Генштаби зідзвонились. Я думаю, що це відбулося, бо Путін вже розумів, що приховати вторгнення неможливо, бо це фактично війна. І йому не потрібна була слава військового злочинця. Скоріш за все так.
Настає ранок. Мали піти колони за хлопцями о 5 ранку. Ми домовились, що я напишу о 10-тій для родичів, що все у порядку, що їх витягнуть з «котла». Чисте поле, догорають розбиті машини, більше 80 поранених, купа хлопців, які зайняли кругову оборону. З різних сторін танки, піхота. Там видно, що це кадрові військові. Але так вийшло, що командир, який залишився замість мене, він був на чолі колони, яку розбили першою, його з ними не було. Багато було вбитих командирів взводів та рот. Нагадаю, що там глушать зв’язок, тому мені приходилось телефонувати то одному бійцю, то іншому. Питаю: «Хто командир? - Його вбили. – Давай нового до телефону». Кажу йому, що якщо буде загроза життю, приймайте рішення самі. Я вас засуджувати не буду. Ніхто здаватися не збирався взагалі. Про це вже можна говорити. Багато хто збирався стрілятися. Кілька бійців так і зробили.
Настає 5.00 ранку. Настає 6.00 ранку. Цілий день я вишу на слухавці, питаю: «Пішли машини?» Машини мали піти від Міністерства оборони. На той момент було три «котла» - Старобешеве, Новая Катеринівка та Червонопілля. В мене серце болить за всіх, але зв’язок, зрозуміло, я тримаю з «Донбасом», бо я несу за них відповідальність. Неважливо, чи я командую, чи я лежу – там мої хлопці. Я їм кажу – президент домовився. І телефонував за день разів 30. Їхати з Комсомольського, де стояла лінія фронту на той момент, а далі - російські танки, до Червонопілля – 22 хвилини. Я обколовся знеболювальним, ми сіли в машину і поїхали туди, під Комсомольськ, чекати на колони. Ми намагалися пробитися далі – не виходило.
Почалися складнощі. Телефонують хлопці і говорять: 137 полк не знає про ніякі домовленості. Знову починаєш телефонувати по всьому ланцюжку. Генштаб віддзвонюється: зараз їм повідомлять. Добре. 10.00, 11:00 – машини не виходять. Знову хлопці кажуть: російська танкова дивізія не знає про таку домовленість.
Що це означає? Президент обдурив?
Ні, я певен, що така домовленість була. Що далі відбувається? Я знову телефоную і зв’язую між собою Генштаби. Починаємо розмови із самими росіянами. З’ясовується, що «ДНРівцям» плювати на Путіна, як вони самі казали. Вони проти цього.
 Це правда, що були такі телефонні розмови, що «ДНРівцям» повідомляли про домовленості з Путіним, а вони ледь не посилали?
Так, були такі телефонні розмови. Але ополченці тоді не представляли собою загрози, тому що були саме російська війська. Але давайте далі. В той день я телефонував хлопцям разів 20-30. Питав, а де ж колона, які автомобілі будуть? Кажуть: секретна інформація, ми не знаємо. О 16.00 я з упевненістю, що все нормально, сиджу у військоматі селища Комсомольського, який тримає бригада Нацгвардії. Ми заїжджаємо з українським прапором, бачимо – ще один БТР з українським прапором. А колони нема й нема. Виходять лише якісь окруженці.
17.00. Нікого досі нема. Проїжджаємо 15 кілометрів від Комсомольська. Там вже є зв’язок, з’ясовуємо, що ніхто не приїхав, ні до кого. І що хлопців почали обстрілювати мінометами, зі снайперських гвинтівок. Не на ураження, а зганяти до купи. І постійно: здавайтеся, здавайтеся, здавайтеся. Далі зв’язок втрачається. Тобто, я свідчу про те, як виконувалося доручення президента. Не з 5 до 10 ранку, а взагалі за цілий день туди ніхто не приїхав. І наступний день теж. Дві доби минуло – і до Червонопілля доїхали машини. Я розумію, що можуть бути різні проблеми в дорозі. Але це не той темп, яким проїжджають 22 хвилини до своїх братів, що в оточенні.
На той момент ні зі ким зв’язку вже немає. Далі вже хлопці розказували: хтось почав групами відходити, комусь довелось здатися через те, що закінчився боєкомплект, це поранені, здебільшого. В основному, групи різні пішли на вихід. Вдень, через поле, в зеленку. А там же немає лісів, а лише невеликі лісосмуги. Отже, різні групи розсіялися. Але в чому проблема: росіяни дали слово, що з полоненими нічого не буде, але ж є ще «ДНРівці», які серйозно звірствують. І далі починається вихід хлопців звідти малими групами. Поступово – 15 чоловік, 20, 50. Виходить Юрій Береза, комбат «Дніпро-1», виходить генерал Руслан Хомчак, ще хтось. В результаті, маємо таку собі «шахматку». Об’єднали дружин та матерів з організаторськими здібностями і почали збирати інформацію: того бачили там-то, того – на відео, той вийшов, такий-то – невідомо де.
Скільки людей ви втратили? Скількох ви не можете знайти?
Я знаю, що 80 чоловік знаходяться у полоні. Це ті поранені, які були передані. Я не можу сказати зараз, яку кількість людей я вважаю загиблими. Тому що вони продовжують виходити. І поки я не побачу тіла, для мене ця людина жива.
Тіла скількох ти вже бачив?
12 чоловік. Але поки невідома доля більшості бійців.
А далі – ще цікавіше. Виходить Юрій Береза і розповідає свою частину історію. Виходить «Миротворець» і розказує свою частину історії. Це ж не єдиний «котел». Просто про нього стало відомо.
Нам задають питання. І ми ставимо питання. Якщо зараз є необхідність захищати батьківщину, то необхідно зібрати у кулак тих, хто готовий. Не тих, хто готові бігти, а тих, хто готові стояти до кінця. І вибрати час, щоб підготувати таких самих. Ті, хто готові помирати за батьківщину, вони не готові помирати даремно. Вони готові помирати за батьківщину недаремно. А не за такі ось «іловайськи».
Система побудована так, що ніхто не несе персональної відповідальності ні за що. Ти дав злочинний наказ? Все одно. Ти не давав наказів? Все одно. Тебе спіймали «на гарячому»? Наприклад, передачі військових таємниць чи крадіжки. Максимум, щоб не було шуму, тебе звільнять. Немає такої системи, за якої б людина, що не дає результату, забирається. А та, що дає результат, піднімається на його місце. А через це відсутність координації, «забивання баків», тобто, обман Верховного Головнокомандувача. Через це і маємо такі історії. Тому що немає персональної відповідальності. Якщо батьківщина хоче, щоб за неї бились, і ми прагнемо цього ж, ми повинні отримати чіткий сигнал про те, що правила гри змінились. Про те, що командуватимуть ті, хто дає результат. Про те що ті, хто скоїв злочин, понесуть покарання. І ми вимагали не голів, не помсти, а чіткого проведення розслідування і показового покарання винних.