3 грудня — День народження нашого перворозума, письменника і музиканта, народного будителя Григорія Савича Сковороди.
 |
Під перший чистий сніг, під зоряну грудневу ніч завжди згадую зворушливі слова з далекого далека:
На что ж мнъ замышляти,
Что в селъ родила мати?
Нехай у тъх мозок рвется,
Кто высоко вгору дмется...
Так через роки мандрів і пізнань у пісні «Ой ты, птичко жолтобоко» згадує Григорій Сковорода рідну матір Пелагею Степанівну — вічну трудівницю із вишневого села, яких так багато розкидано по Україні. А ще пізніше в листі до доброго приятеля описує край свого дитинства: «Земелька це пагориста. Гаями, садками, горбами, джерелами розцяткована. На такому місці я народився біля Лубен». Ми уточнимо: «біля Лубен» — це в селі Чорнухи на річці Многа — лівому допливі Удаю.
Село Чорнухи свій писемний родовід започатковує з кінця ХVІ століття, тільки не з літописних згадок, а в інвентарних книгах польських князів Вишневецьких, писаних батогами на спинах підневільних селян. Бундючний магнат Ієремія Вишневецький наставляв свого чорнухинського посошеного М'ясковського: «Мордуйте їх так, щоб вони відчували, що вмирають!»
А вже через століття Чорнухи стали сотенним козацьким містечком. Од чорнухинських фортечних валів і далі на захід, на Волинь гнали козаки ляхів — і визвольний похід збадьорювала розкотиста пісня:
Ой на горі, ой на горі
Та женці жнуть,
А попід горою, яром-долиною
Козаки йдуть...
Певно, й народилася пісня в чорнухинському краї, бо гарно передає тутешній окошир: яри поросли могутнім дуб'ям, на горах жита сивіють, долиною річки Многа козацький шлях скрадається...
Вичистили рідний край од пана-ляха — і стала в Чорнухах козацька сотня Лубенського полку. Осів біля землі дід Григорія, поставив хату на вигоні, край берестового гаю. Батько Григорія, поважний Сава Сковорода, повернувшись додому із Січі, де навчився письма й вправності з шаблею, теж узявся за соху — орач і воїн.
Мати Григорія — із корсунської козацької родини Шангіреїв. Це підтверджує документально запис у книзі Петербурзької царської капели, в якій співав талановитий чорнушанин: «Григорій, син Сковороди, Лубенського полку, містечка Чорнух, а утримує його мати Пелагея Степанівна, дочка Шангіреївна».
У міцній та вольній козацькій родині підростав, ставав на крило жвавий і допитливий хлопець Грицько Сковорода. Легко давалася йому перша наука — граматка, часослов і псалтир — у церковно-парафіяльній школі при козацькій сотні. Гордився Сава Сковорода сином: хто ще так швидко прокаже біблійні псалми, хто краще за Григорія співає в хорі на церковному криласі, хто може із мандрівним кобзарем проказати, не збиваючись, думу про козацькі походи, про батька Хмеля, про якого через роки й сам скаже проникливо: «Будь словен вовек, о муже избранне, вольности отче, герою Богдане...»
Синова шкільна наука коштувала Саві Сковороді три чверті пшона та карбованця на рік. Але й такі кошти для «малогрунтовного» козака не падали з неба. Виручала невелика винарня та літній ярмарок. У ревізькій книзі Чорнух, де зазначався збір від «вишинкованого вина», запис від 19 липня 1735 року свідчить «Від Сави Сковороди Чорнуського із п'яти відер п'ятдесят копійок».
Збір сплачено — тепер з легким серцем і на ярмарок, особливо людний і барвистий у кінці стиглого, обважнілого серпня. У ярмарковий день Гриць уставав з батьком рано-ранісінько, тільки птаство співом проклюне ніч, одягали сорочки білого полотна й вирушали з двору. А ярмарок, притомлений далекими дорогами — їхали до Чорнух з Лубен, Лохвиці, Пирятина, було, й з Києва добивалися, — поволі оживав, розсипався говіркими рядами — і в кожному витворений вмілими руками крам. Дубові діжки й колеса, шкури на чоботи-витяжки й пахучий дьоготь, плахти й рушники, розмальовані горнятка й білі липові ложки, кавуни й мед у сотах. Очі розбігаються...
Та козацькі вольності кололи недремне око царської Москви. Того ж року, 1722-го, коли народився Григорій Сковорода, імператор Петро І, зневаживши залишки козацької автономії, видав указ про створення Малоросійської колегії — їй підпадала під управління вільнолюбива Україна. Обміряні скупим кроком, «тяглоубогі» козацькі наділи один за одним зникали в обширі роздаровуваних царським урядом родючих земель над Многою грузинським князям Асихмановим, сотнику Опанасу Шостаку, майору Степану Милородовичу, а згодом чорнуські ниви перейшли «у вічне і спадкове володіння» графові Безбородьку.
Така ж безземельна доля, а згодом і взагалі закріпачення чекала і «малогрунтовну» родину Сковородів, але склалося інакше: старший брат Степан подався в Петербург, розраховуючи на допомогу дядька Гната Полтавцова, який вибився в камер-фур'єри царського двору, а Григорій вибрав поле не орне, а писемне, книжне, засіяне словом. У 1734 році дванадцятирічний Григорій Сковорода подався до Києва, в Могилянську академію, яка стала альма-матер для багатьох козацьких окоренків.
Далі життя — мов скора вода: студіювання латини й любомудрія в Могилянці, альт у капелії «веселої цариці Єлизавети», п'ятирічна мандрівка по знання по Європі, короткотривале викладання піїтики в Переяславському колегіумі, кількарічне домашнє вчителювання у гербового дідича Степана Томари в селі Каврай — й уся друга половина життя в слобідському краї, де вчив у Харкові добронравності «молоде шляхетство» і пішки дістався кожного містечка і майже кожного сільця.
Рідну отчину — заклечані садками Чорнухи — не забував. На вакаціях у Могилянській академії через Яготин, Березань та Пирятин діставався до батьківського дому. Направляючись із Каврая до Харкова вчителювати в колегіумі при Покровському монастирі, завітав до Чорнух вклонитись могилам батьків. Збираючись в останню дорогу в селі Пан-Іванівці на Харківщині, попросив приятелів передати з Чорнух жмут дубового листя, аби устелили його могилу зеленою згадкою про дитинство.
Можливо, це й виглядає сивою легендою, але не для наших сучасників — старого вчителя Трохима Сергійовича Зуба, завідуючого музеєм Г.Сковороди Миколи Соленика та й усіх чорнушан.
Для них Григорій Сковорода — рідний земляк, пам'ять про нього бережуть свято, ще й примножують. Чорнуський учитель історії і географії переклав свої 84 роки на життєві перелоги Сковороди — і вони збіглися, реінкарнувалися в його днях і трудах уже в двадцятому столітті. Допитливий хлопець Трохим перебрав у спадок сковородинівські здібності: рано навчився грамоті (тільки читав не псалтир, а «Тараса Бульбу»), гарно співав (тільки не на церковному криласі, а в сільському клубі), добре грав (як і його земляк — на сопілці і скрипці, та ще й на баяні). Три десятки літ учителював, вів учнів сковородинівським шляхом знань і моралі. Написав книгу про видатного земляка «Велетень думки і слова».
До 240-річчя від дня народження створив музей Григорія Сковороди. Трохим Сергійович створив музей, який нині переріс у великий комплекс «Меморіальна садиба Сковороди». Любовно веде сковородинівський дім людина доброго серця й любові до святої справи Микола Соленик, який кожен музейний експонат перевтілює в образ живого Григорія Сковороди.
...Провівши подумки допитливого підлітка Григорія із Чорнух у Києво-Могилянську академію, я на самоті дочитую його пісню про рідне село:
А я буду себъ тихо
Коротати милый вък.
Так минет мене все лихо,
Щастлив буду человък.
У своєму житті Сковорода прагнув усамітненості, любив селитися на хуторах і пасіках, ішов у дубові гаї і до чистих джерел, де легко дихалося, вільно думалося. Не прийняв мудрець ні світських чинів, ні церковних звеличень, за життя навіть не видрукував жодного свого твору, а його тихий голос будив наш народ, підіймав зі сна, лягав на серце піснями, дарував надію.
І сьогодні Сковорода йде українською землею. Несе від хати до хати, від серця до серця слово мудрості і любові.
Немає коментарів:
Дописати коментар