ЧИ Є УКРАЇНСЬКА НАЦІЯ ТА НАЦІОНАЛЬНІ МЕНШИНИ В УКРАЇНІ?

ПЕРСОНАЛ ПЛЮС

 «Національність» — це належність до певної нації («натіо» — латиною «плем'я», «народ»). Нація, як стверджує енциклопедія, — «це стійка, історично складена, спільність людей, об'єднаних специфічними етнічними рисами — спільністю території, мови, побуту, традицій, звичок, яка є відображенням цих факторів у суспільній національній свідомості та суспільній національній психології». І в цьому розумінні, звичайно, «нація» відрізняється від «народу», бо «народ — це сукупність людей (різної національності), які проживають на певній території». В Україні є «українська нація» і є «народ України» (або «населення України»), до складу якого входять і українська нація, і представники інших національностей, причому чисельність представників української нації, згідно з останнім переписом населення, становить 78% населення України.
     Звернімо увагу на те, що представники української нації — корінна нація, яка здавна проживає на своїй етнічній території (в Україні), а представники інших національностей з різних причин і в різні часи опинилися на території України, причому всі вони за її межами мають свої державні утворення. Звернімо увагу також на те, що при переписі населення нікого не змушували визначати свою національність. Кожен СВІДОМО і ДОБРОВІЛЬНО підтвердив (чи обрав) свою належність до тієї чи іншої нації, тобто до всього, що означає націю: територія, мова, традиції, звички, національна свідомість, національна психологія тощо. (І якщо представники національних меншин обрали як свою не українську національність, то вони СВІДОМО не вважають рідними територію України, її мову, традиції, національні свідомість і психологію; тобто загалом свідомо не вважають Україну своєю Батьківщиною, а мають її за іншу державу, тому й не є патріотами України.)
     Це означає, що в Україні проживають спільності громадян з різними мовами, традиціями, звичками, національною свідомістю і психологією; причому позаяк усі вони свідомо, добровільно зарахували себе до певної національної громади, то всі вони усвідомлюють, що є різниця між ними і представниками всіх інших національностей.
     Будь-яка різниця у будь-якому процесі у природі завжди викликає напруженість і може спричинити появу конфліктної ситуації. І є самоочевидним, що сама наявність в Україні представників різних національних громад уже у своїй основі створює напруженість, яка може бути основою міжнаціональних конфліктів, особливо між українцями і представниками інших національностей, бо українці становлять більшість в Україні і є (чи повинні бути) державотворчою нацією в Україні, володарями і господарями в Україні, на відміну від представників інших національностей, які потрапили в Україну «на правах гостей» (у кращому разі) і не вважають Україну своєю Батьківщиною, що підтверджується їхнім вибором своєї національності.
     З іншого боку, враховуючи те, що українців в Україні 78%, є зрозумілим (і справедливим), щоб Україна була Українською державою, тобто «державою українців». Логічно, що це має бути встановлено в основному законодавчому документі держави — Конституції України. Однак у Конституції України, лише в передмові, побіжно згадано про «українську націю» в досить дивному і непевному контексті: «...українська нація і увесь Український народ» (що б це могло означати? І чому «українська нація» пишеться з малої літери, а «Український народ» — з великої?), а далі у тексті Конституції згадується лише «український народ» або «народ України».
     Таким чином, можна стверджувати, що українська нація не присутня в Конституції України як основна державотворча нація в Україні (ст. 5), і, очевидно, українська нація вважається лише часткою «народу України». Це означає, що Конституція України не встановлює переваг представників якоїсь однієї нації над представниками інших націй. Справді, у ст. 24 сказано: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом». Тобто суверен України (конституційне чинна особа, носій верховної влади) — це «громадянин», який є представником будь-якої національності в Україні. Тобто повторимо ще раз: згідно з Конституцією України, національність громадянина не має юридичної сили в Україні (тобто не може бути предметом правових дій), як і жодного законодавчого акту, який встановлював би національність громадянина України.
     Тим часом в Конституції (ст. 92, п. 3) сказано: «Виключно законами України визначаються права корінних народів і національних меншин». Тобто ця стаття юридично розділяє такі поняття, як «український народ», «народ України» та «громадяни, які мають рівні права» (ст. 24), і поняття «корінні народи» і «національні меншини». Однак яка юридична різниця між ними, якщо всі вони мають рівні права? Що юридичне означає «корінні народи» і «національні меншини» і які (окремі чи неоднакові) права мають корінні народи та національні меншини? Відповіді немає, і немає жодного закону щодо якихось прав цих «корінних народів».
     Зате є «Закон про національні меншини в Україні». Про цікаві речі мовиться в його передмові: «Верховна Рада, виходячи ІЗ ЖИТТЄВИХ ІНТЕРЕСІВ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ... (виділено автором), приймає цей закон з метою гарантування національним меншинам права на вільний розвиток». Що б це мало означати? По-перше, з яких таких «життєвих інтересів» української нації ухвалюється цей закон, тим більше, що, згідно з Конституцією, юридично української нації не існує (так само, як і національних меншин), а є «народ України» (ст. 5)? По-друге, чому тільки національним меншинам потрібно гарантувати право на вільний розвиток? Чи то в Україні «корінні народи» гноблять національні меншини, позбавляють їх можливості вільно розвиватися? Однак представники нацменшин не скаржилися й не скаржаться на якесь там гноблення. По-третє, якщо стаття 24 гарантує всім громадянам рівні конституційні права і свободи, то навіщо виокремлювати нацменшини? Це означає, що: або конституційно нацменшини не мають якихось прав, або ж нацменшини спеціально вивищуються над «корінними народами» і передусім, очевидно, над українцями, бо ті становлять більшість «народу України».
     Останній висновок правильний, бо досить звернути увагу, наприклад, на ст. 16 «Закону про нацменшини», де сказано: «У державному бюджеті України передбачити спеціальні асигнування для розвитку національних меншин». Тобто українці, які становлять 78% «народу України», повинні сплачувати податки на розвиток нацменшин. А чому б українцям не сплачувати податки на свій власний розвиток, особливо якщо завважити, що деякі нацменшини, наприклад, євреї, мають представників з вищою освітою (на 1000 осіб) набагато більше, ніж українці, і живуть вони, мабуть, не бідніше за українців (згідно з переписом населення 1989 року, тільки 12 українців на 1000 мали середню спеціальну та вищу освіту, тоді як жидів — 643 на 1000, тобто в 50 разів більше; до речі, хто-небудь і коли-небудь бачив, щоб жид старцював, був «бомжем», тоді як українців старцює дуже багато).
     То ж чи не треба передусім асигнувати «вільний розвиток» українців? І якщо є «Закон про національні меншини», то чи не логічно і справедливо ухвалити «Закон про українську націю в Україні», де було б чітко визначено права та обов'язки української нації, зокрема і стосовно нацменшин? У «Законі про національні меншини» також було б доцільним, логічним і справедливим визначити права та обов'язки нацменшин стосовно української нації.
     (До речі, відсутність у паспорті скасованої графи «національність» не дає можливості встановити чисельність нацменшин. Наприклад, згідно з останнім переписом населення, в Україні І проживає 121 тисяча євреїв, а на їхньому веб-сайті ( http://www.jew/ -roots.com.) вказано, що їх кількість в Україні становить 600 тисяч. То на яку кількість євреїв треба «передбачати асигнування» в 1 бюджеті?) Таким чином, у Конституції законодавче закріплено несправедливість: попри рівноправність усіх громадян України, українці мусять фінансувати національні! меншини (не кажучи вже про інші «права» національних меншин, про які згадано в «Законі про нацменшини»). До того ж у самих українців жодних прав стосовно нацменшин.
     Як згадувалося вище, в Україні ні один юридичний документ не засвідчує національність громадянина. Цікаво, що 1991 року, коли найпершим і найважливішим завданням Верховної Ради, очевидно, мало бути ухвалення законів для створення Української держави, чомусь відразу ухвалили закон про зняття графи «національність» у паспорті. Кому заважала графа «національність»? Якщо це зробили, то, мабуть, комусь це було вигідно. Та кому? Результати проведеного мною опитування про ставлення до скасування в паспорті позначки «національність» показали: жоден українець не схвалив цієї дії. (До речі, чому графу «національність» скасували без проведення референдуму з цього питання або хоч би опитування?) Навіщо це зробили? Чи не для того, щоб не було відомо, хто (за національністю) розкрадає Україну (1990 року 52 млн громадян України були власниками всіх її багатств, а зараз усе це стало власністю тільки кількох десятків осіб; цікаво, хто вони за національністю?). А хто були ті 32 тисячі «націоналістичних бандитів» (як їх тоді називали в пресі), розстріляних тільки протягом 1919 року, і тільки у Києві під орудою Ісаака Шварца? Або хто організував Голодомор 1932—33 pp.?
     Усе звалюють на Сталіна. Так, Сталін — вбивця, деспот, тиран, для якого людське життя нічого не варте, але дурнем він не був. Він будував індустріальне розвинену державу; йому потрібна була валюта для закупівлі технологічного обладнання за кордоном. Валюти не було, а тому продавали сировину, і передусім хліб. Однак хліб вирощують люди. Сталін не міг бути зацікавленим у знищенні рабів, а до того ж тоді він ще не мав тієї влади і сили, яку мав уже 1937 року.
     Голодомор здійснювали свідомо, і тільки проти українців. Жоден єврей тоді не помер в Україні від голоду. У Росії також голоду не було. Організаторами Голодомору в Україні були Мендель Хатаєвич, Лазар Каганович.
     Дивно, що 2003 року так багато говорили про Голодомор, але ніхто не говорив про його організаторів. Однак досить ознайомитися хоч би з рапортом тодішнього італійського консула у Харкові Граденіго. У своєму звіті в Італію він доповідав, що на його запитання начальнику ОГПУ у Харкові, єврею, про причини такого голоду, той відповів: «Місцевий етнос повинен бути переінакшеним». І взагалі, цікаво знати, наприклад, громадяни якої національності найзаможніші в Україні або скільки радників-неукраїнців було в оточенні Президента Л.Кучми, або знову ж таки представники якої національності займаються наркобізнесом?
     До речі: наявність графи «національність» у паспорті не суперечить жодному закону України та міжнародним законам.
     Позаяк графа «національність» у законодавстві України відсутня, стають не зрозумілими такі речі в Конституції України, як «національне законодавство України» (ст. 9), «національне багатство» (ст. 14), «національні інтереси» (ст. 18), «національний гімн» (ст. ЗО), «національна безпека» (ст. 32, 36, 92), «національний банк» (ст. 85), бо юридичне нічого національного в Україні немає. Тому, очевидно, треба замість слова «національний» вживати слово «державний».
     Таким чином, в Україні немає законодавчого акта, який юридично підтверджував би національність громадянина України. А тому в Україні зараз юридично немає української нації, як і національних меншин, і кожен може назватися сьогодні, наприклад, арабом, завтра — євреєм, а післязавтра — чукчею. Тому «Закон про національні меншини в Україні» не чинний і мав би бути скасований відразу ж з ухваленням Конституції України. На цій самій підставі потрібно скасувати статтю «Кримінального кодексу України» про відповідальність за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, як і всі інші законодавчі акти, які стосуються будь-чого національного. І чи потрібне для цього рішення Конституційного Суду України? І чи влаштовує така ситуація українців? Що вони думають з цього приводу?

Джерело