Що таке “Рускій мір”?

Ігор Лосєв
Хто сьогодні визначатиме цінності «Руского міра?» Ясно, що це може відбуватися тільки в Росії і тільки в Московському патріархаті та деяких інших структурах на кшталт адміністрації президента РФ, ФСБ, СЗР, ГРУ і т.д. 

Російська цивілізація справді має певні особливості, що заважають однозначно зарахувати її до Європи чи до Азії, що між іншим, було характерною рисою Візантії, яку чимало освічених росіян досі вважають своєрідною культурно-історичною матрицею для своєї країни.

А Візантія була, як відомо, ідеократичною державою, де вирішальне значення мала ідеологія, що була набагато важливішою від реального життя. Символічні аспекти однозначно панували над прагматичними. Ідеологія була стрижнем держави, а глава держави мав останнє слово в усіх ідеологічних суперечках. Росія цілком успадкувала цей візантійський примат ідеології над життям, причому саме в тій формі, коли держава в особі свого лідера і своєї державної церкви виступає головним і єдиним ідеологом, що не приймає ніякої конкуренції, а в найкращому разі готовий сприймати лише суто маргінальне існування конкурентів.

Московські царі мали першість у порівнянні з митрополитами і патріархами російської церкви, що цілком вкладалось у візантійську схему цезарепапізму. Саме московський цар вирішував, хто має рацію в тій чи іншій ідеологічно-релігійній суперечці. Після Петра І, коли росіяни побачили, що є інший, західний світ з його тенденціями до секулярності (поділ соціального буття на дві окремі рівноправні сфери – світську та духовну), церкву як співавтора царської влади в ідеологічній царині відсунули на другий план, що найбільш яскраво засвідчило скасування Московського патріархату і заміна його на Святійший Синод під цілковитим державним контролем. Це позбавило на певний час уже петербурзьку імперсько-православну ідеологію попередньої тотальності. Тому вже на початку ХІХ ст. було сформульовано нову фундаментальну ідеологему церковно-державного синкретизму – «православ’я, самодержав’я, народність» (її автором був міністр народної освіти граф Уваров).

Після 1917 року, за більшовиків, тотальність ідеологічності в житті червоної Росії сягнула найвищих меж. Зросійщений варіант марксизму брав на себе місію пояснювати геть усе в житті підданих комуністичної імперії. Ця ідеологія обґрунтовувала кожний крок не лише всередині країни, але й всі дії СРСР у світі. Будь-який лідер комуністичної партії мав одночасно бути її найбільшим теоретиком, що «творчо розвиває марксизм-ленінізм». А дрібніші вожді також мусили бути ідеологами меншого калібру і тому обов`язково мали в «творчому доробку» не ними написану марксистську книжку чи принаймні збірку текстів своїх публічних виступів. Політична влада в СРСР була неможливою без ідеологічного ореолу, без причетності до «священної» ідеократичної традиції. Однак, у Радянському Союзі ідеологічний центр мав бути тільки один, ніякого поліцентризму не дозволялось. Саме ідеологія, крім насильства з боку спецслужб, крім величезної бюрократичної машини, утримувала комуністичну імперію, надзвичайно етнічно строкату, від розпаду.

Ідеологічне сирітство посткомуністичної Росії

  
Після 1991 року з’ясувалося, що Російська Федерація маючи ракети, спецслужби, нафту і газ, не має тотальної ідеологічної системи, що виправдовувала б існування цієї держави та її прагнення до нестримної зовнішньої експансії на першому етапі в межах території колишнього СРСР. Наявність ідеологічного хаосу, різноголосся, конкуренції ідей, що в демократичному суспільстві є нормою, основою для формування ідейного мейнстриму, консенсусу, росіян (і не тільки владу) лякало. Це було абсолютно незвично, адже за всю свою історію, що вимірюється століттями, Росія мала не більше 20-30 років ідеологічної волі. І такі роки розглядалися в російській історіографії здебільшого як «смута», себто руїна.

Росіянам здавалося і здається, що духовна свобода  надзвичайно небезпечна і може призвести до розпаду Росії, як це було з Радянським Союзом.

Борис Єльцин вимагав від політиків і науковців сформулювати російську національну ідею. Була потрібна найвища ідеологічна санкція для всіх практичних кроків російської держави, для створення власної неоімперії, потужного центру сили на світовій арені. Що ж могло стати основою такого ідеологічного комплексу? Звісно, не збанкрутіла комуністична ідея. Не російський націоналізм у чистому вигляді, бо він створював проблеми на національних територіях самої Росії, не кажучи вже про сусідні держави.

Дуже перспективною видалася глобальна і націоналістична водночас ідея «Руского міра». Вона мала бути націоналістичною для етнічних росіян і наднаціональною для тих, хто до них не належить. Головним промоутером ідеї виступив Московський патріархат. 

                 Демарш патріарха Кирила

На думку лідера Російської православної Церкви , озвучену на IV Асамблеї «Руского міра», «Рускій мір»– це окрема цивілізація, не західна і не східна, що протистоїть всім іншим ідеологічно, ментально і етично. Саме ці три елементи правлять за незримий кордон між ним та іншими «мірами». Однак географічно та історично цей «мір» прив’язується не до російських етнічних територій, а до Києва і Дніпра. Нібито саме там 1000 років тому, на думку Кирила, народився цей «Рускій мір». Це спроба накинути нинішню російську культурно-політичну, ідейну мережу на сучасну Україну, перетворюючи її таким робом на підсистему російської системи. В цій неоімперській ідеології все будується на підґрунті цілої системи історичних міфів.

Московський патріархат, усупереч історичним даним, знову витворює картину народження Росії… на берегах Дніпра.

А глобально-віртуальна схема «Російського міра» покликана повністю розчинити Україну і українське (як і Білорусь і білоруське) в російській безмежності. Він знову, як за часів Російської імперії і СРСР ототожнює поняття «руський» і «російський», «Русь» і «Росія». Однак робить певні реверанси у бік України, задля годиться, бо сьогодні таке ототожнення зовсім у стилі Карамзіна виглядає надто вже кумедно.

В цьому «Руском міре» Російська православна церква має виступати своєрідним ідеологічним полісменом і наглядачем, що не визнає ніяких державних кордонів. На цю роль, за твердженням Кирила, його церква має санкцію безпосередньо від Бога. Себто йдеться про «богообрану» структуру, що привласнює право розпоряджатися історичною долею інших народів і країн. Особливо вражає фраза керівника РПЦ-МП: «Ми визначаємо, що добре, а що погано, виходячи з цінностей Руского міра». Це дуже нагадує слова Леніна на ІІІ з’їзді російського комсомолу: «Морально все, що служить справі пролетаріату». Але тоді, як і зараз, було актуальним питання: а хто саме визначає, що служить, а що – ні? Спочатку це визначав Ленін, потім Сталін, потім Хрущов, а потім Брежнєв.

А хто сьогодні визначатиме цінності «Руского міра?» Ясно, що це може відбуватися тільки в Росії і тільки в Московському патріархаті та деяких інших структурах на кшталт адміністрації президента РФ, ФСБ, СЗР, ГРУ і т.д. А церковному ієрарху, християнському владиці, якщо він служить Христу, а не кесарю (чи сам хоче бути кесарем), треба було б виходити не з цінностей ідеологічно-геополітичного комплексу, а з цінностей Євангелії.

Тут же ми бачимо намагання створити російську жорстко контрольовану політичну та ідеологічну надбудову над новими незалежними державами на теренах колишнього СРСР, а якщо поталанить, то й над державами Балканського півострова. Йдеться про прагнення ідеологічного (а відтак і політичного) диктату над сусідніми країнами, і цієї жаги панування не можуть приховати солодкі слова патріарха Кирила. Цей демарш патріарха ще раз переконує: Росія зовсім не збирається демократизуватися, вона має намір й надалі залишатися авторитарно-деспотичною, а всі заяви про «суверенну демократію» покликані тільки ввести в оману світову громадськість. А перспективи створення «Руского міра» змушують згадати про 70-річне формування «радянського народу» та його кінцевий результат.

Джерело