форум суспільно-політичного інтернет-видання "Дух волі"
Мова йде про тих людей, які складають за національністю більшість суспільства в Україні, мова про етнічних українців, які так і не спромоглися, як не прикро і боляче, скинути з себе ярмо байдужості, позбутися вад національного характеру, щоб так, як люди в інших країнах, стати господарем на своїй, а не на чужій землі, демонструючи готовність до самостійного життя.Ту готовність, про відсутність якої писав С.Петлюра ще в 1925 році, зокрема, в листі до Ю.Гуменюка, згадуючи чисельні факти нехтування українцями справи національного відродження, які “ на декого…справляли таке враження, що взагалі “ з нас людей не буде” і що взагалі справа з українською державністю безнадійна.”(С.Петлюра ,Ст атті, Київ, 1993 рік, видавництво художньої літератури “Дніпро”)/ І ті сили, які взялися вже в 1991 році за справу розбудови незалежної України, мали би врахувати досвід УНР та пам’ятати і такі слова С.Петлюри:” Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу- розпорошені,неспоєні, не підперті працею поколінь і віків- і не роблю собі ілюзій щодо тєї легкості, з якою ідеал Соборної України може бути здійсненним.. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів, недоглядів,- коли не згадували взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилася у загальній непідготовленості народу до самостійного життя і невміння його поставити над клясовими інтересами інтереси цілого-НАЦІЇ…Для мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахунках дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли”( там же). Цитувати так детально С.Петрюру маємо і сьогодні з огляду на те, що, на жаль, “деякий час” і нині діє, бо провідники української справи вже в 1991 році повторили “ блуд” і “недогляди”, невміння бути реальними політиками, рахувати сили свої і ворожі, не згадали про тяжку історичну спадщину, до якої додалася спадщина радянських часів з її боротьбою проти українського національного відродження.Як не прикро,справдилися слова П.Струве, про які згадує С.Петлюра і сказані ще за часів царизму про те, що він не вірить, ”щоб в межах Російської імперії малоросійська чи українська стихія склалася в національність”. Як стверджують багато авторитетних людей, не склалася та українська національність і сьогодні, а маємо українську стихію, якщо вже не малоросійську. То ж, як не прикро, маємо дати відповідь бодай на 20-тому році незалежності України на питання, яке фактично поставлене історією, на яку вперто закриваємо очі, не засвоюємо її гіркі уроки ,сподіваючись невідомо на що, звинувачуючи в негараздах і ганебному стані справ з незалежністю всіх, тільки не на себе.В цьому лишній раз мали можливість переконатися в дні відзначення Великих роковин, Шевченкового ювілею - 150-ліття з часу його смерті. Не згадуючи про всі прикрі факти, наведемо лише слова Володимира Поліщука, доктора філологічних наук, який був свідком відзначення майже всіх роковин в різні часи і з різною владою, а тому має право відверто сказати таке: ”Чи псевдоукраїнська,чи відверто антиукраїнська влада щодалі цинічніше й очевидніше девальвує ті символи Великих Роковин, вихолощує з них живий дух і живе слово Шевченка.І не тільки,зауважимо,Шевченка»(“Уроки Великих Роковин”,”Слово просвіти” число 11,стор.5, www.slovoprosvity.org)*****. Які б мали бути роковини, автор наводить слова Сергія Єфремова, видатного науковця-літературознавця, автора близько 20-ти публікацій про відзначення роковин Тараса Шевченка: “річниця смерті Шевченка є щорічним підбиттям підсумків національної роботи, культурним святом, яке дає привід озирнутись на пройдений шлях, підрахувати досягнуті результати і поділитись надіями щодо майбутнього”. Ряд “роковин”, починаючи з року, що настав за роком смерті поета, являє собою ніби ряд етапів, пройдених українським рухом, і їх крива, можливо, послужить у свій час цікавою історією українського відродження”. В.Поліщук наводить мало цікаві, як не прикро, етапи відродження і стверджує, що навіть в роки незалежності організація шевченківських днів “щодалі більше навіває тривогу, сум, обурення”. Не стали винятком і останні роковини, під час яких ніхто не звернувся до української нації з пророчими словами Т.Шевченка “обнімітеся, брати мої, молю вас, благаю”. Не присоромив етнічних українців за їхню нездатність до самостійного життя, не закликав до оздоровлення нації через звільнення від закляття безпам’ятства, не присоромив їх, як це робив Т.Шевченко, cвого часу А.Погрібний і інші, як це робить сьогодні Ліна Костенко. І якщо вже Т.Шевченка в такі дні ми не розуміємо, не хочемо знати його живий дух і живе слово, то зроузміло, чому замовчуємо хворобу української нації і слова тих, хто кличе негайно бити на сполох, вдарити у дзвони до українців! Натомість,ми стали свідками, як на телеканалі “Інтер” вже росіяни на чолі з Кисельовим вчили нас, яким має бути Т.Шевченко сьогодні, на що один із присутніх влучно зауважив, що Т.Шевченко не отримав би премію його імені, якби жив серед нас зі своїм “Кобзарем”.”Слово просвіти” наводить слова одного із провідників Ю.Костенко, який, бідкаючись про відсутність “ справжнього українського господаря”, говoрить на мітингу: “І так буде доти, доки українська влада не базуватиметься на українських національних інтересах”. І ні слова до нації і про нaцію, яка не здатна до самостійного життя і не здатна обрати дійсно українську владу, яка тільки і буде спроможна базуватися на українських національних інтересах. Лауреати Шевченківських премій всіх часів наполягають на зустрічі з Януковичем і пишуть в листі до нього, до “людини”, яка тільки і чекає 300 голосів в парламенті, щоб надати російській мові статус державної з відповівдними наслідками для української: ”Ми переконані, що в цей ювілейний час Вам, Вікторе Федоровичу, є що нам сказати, як і нам є чим поділитися з Вами”. Як відомо, українська діаспора в США свого часу відмовилася від зустрічі з Януковичем, а шевченківські лауреати в Україні самі запрошують Януковича! І не соромно! І не червоніють! Що хотіли почути і що мали сказати ті, хто в більшості своїй ще рік тому галасували по Україні “Буде Ющенко-буде Україна”?! Хіба що – знову ж, за словами Т.Шевченка: “правдою торгувати”.Як стверджує Михайло Голубець, доктор біологічних наук, заступник голови Народної Ради у ВР України(1990-1994), ” у нас вміють купувати, вміють, відповідно, продаватися” (“Слово просвіти”, число 10, стор3). В цей же час стало відомо, що народний депутат Стецьків запропонува організувати український народний рух, ”посполите рушення” без попереднього виконання вимог статті 11 Конституції України про консолідацію української нації, розвиток її мовної, етнічної самобутності, без законодавчого закріплення впливу громад за національною ознакою на склад влади, без відновлення графи про національність, відтак, без розвитку здатності етнічних українців до самостійного життя, без чого “ посполите рушення “ буде не українським, а скоріше малоросійським. Зрозуміло, що ніяких підсумків національної роботи не підводили і не згадували про таке, бо було, очевидно, соромно дивитися, як крива українського національного відродження навіть в роки незалежності стрімко падає. Чому, дає пояснення той же М.Голубець: ”Цій Верховній Раді вже нічого не допоможе. Наш нaціонально-демократичний склад спримітизувався, став зрадницьким у національному питанні. І їм немає чого лекції читати. Потрібна нова Верховна Рада. Передусім - інший закон для її обрання. Це проблема:врятувати Верховну Раду від страшної хронічної хвороби”. І вказує на першопричини такого ганебного явища: ” відтоді і до сьогодні нація українська - занедбана, зруйнована, без досвіду патріотів-державотворців, які б мали навички, знали, як реалізувати будь-які питання державотворення” (там же). М.Голубець не перший, хто відверто і публічно нагадує нинішнім провідникам національно- демократичних сил про нагальність сходу їх з політичної арени. Вони це чують, читають та не дослухаються і позичивши у сірка очі, продовжують штовхати українську справу до прірви, замовчуючи проблему, підміняючи загальну справу оздоровлення української нації політичними ігрищами за владу, частковими заходами з національними гаслами для самозадоволення і щоб нагадати супільству про себе. Чи знають вони про одвічну трагедію українців ще з часів Б.Хмельницького, про яку ,зокрема, пишуть історики В.Смолій і В.Степанков, нагадавши про перехід у католицизм і ополячення майже всіх князівських родин українського походження (Пронські, Слуцькі, Збаразькі, Вишневецькі та інші): ” Трагізм цієї ситуаціїї полягає у дeнаціоналізації, втраті етнічної самосвідомості, економічно найпотужнішого, політично найвпливовішого та найкраще організованного класу-стану українського суспільства, який задля збереження і нaступного зміцнення своїх станових інтересів не лише не підтримав боротьбу народних мас України проти іноземного поневолення, за створення національної державноcті ( не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), а й брав активну участь у її придушенні” (“Богдан Хмельницький”, Київ,”Либідь”.1995рік). Нинішня ситуація не менш трагічна, бо за відчуттям Ліни Костенко ми втрачаємо незалежність. До того ж фактично нічого не робимо, щоб не втрати її, в єдино можливий спосіб, консолідуючи українську націю, діючи бодай відповідно до статті 11 Конституції України. Нинішні ж «вишневецькі» (Колісніченко, Левченко, Симоненко, Марченко, Кравченко, Матвійчук, Близнюк і багато інших, різного положення при владі, всіх і не згадаєш) не сажають на палі, а ведуть спільно з силами вчорашнього дня, недругами українського національного відродження активну, відверту, публічну боротьбу проти оздоровлення етнічних українців, виведення їх із стану “дурного хохла”, в якому вони перебували декілька століть, а більшість перебуває і нині. І ніхто із національно-патріотичних сил не протистоїть їм, слухаючи про права людини, зокрема, права на вибір мови спілкування, хоч маємо з боку нинішніх “вишневецьких” реалізацію права на зраду національних інтересів. Сама тема трагічної ситуації і нездатності титульної нації до самостійного життя відсутня в інформаційному полі за винятком окремих авторів, на яких “вишневецькі” не звертають уваги, а націонал-патріоти не дослухаються, замовчують. Трагічність нинішньої ситуації посилюється широкою і зростаючою денаціоналізацією і зросійщенням майже половини населення української національності. До того ж запис про національність відсутній в паспортах і інших паперах про особу громадянина. Дивує і позиція української діаспори за кордоном, насамперед, СКУ, яка не бачить чи закриває очі на трагізм ситуації в Україні, підтримуючи і далі стосунки з нинішніми провідниками української справи, час яких вийшов, і не допомагаючи новим, щоб виправити ситуацію бодай на перспективну, щоб крива національного відродження не падала і надалі. То ж маємо сподіватися на себе і на те, що дійсно українське “посполите рушення”, саморганізація українських громад не тільки нагадає етнічним українцям як більшості суспільства про їхню відповідальність за стан справ в державі, про необхідність зміцнювати і розвивати здатність до самостійного життя, але й приведе до української справи нових провідників., позбавлених “блуду і недоглядів”, ігнорування тяжкої історичної спадщини. Присоромлені ж нами нардепи-українці із різних фракцій відновляить запис про національність, а в закон про вибори депутатів внесуть положення, за якими не партії і не комісії, а збори громад за національною ознакою, як було в СРСР право зборів трудових колективів, будуть визначати,за кого голосувати в округах в день виборів.Це буде кроком до обрання дійсно української влади, бо нас, етнічних українців, більшість в суспільcтві. Ось тільки б не забувати слова Т.Шевченка “обнімітеся, брати мої, молю Вас, благаю”. Ось тільки б зняти ярмо байдужості і закляття безпам’тства.Чи вдасться зробити такий подарунок до 20-тої річниці незалежності, зробивши відповідні сумні підсумки національної роботи і необхідні висновки, щоб спільно, допомагаючи одне одному, робити з себе людей, які б інтереси нації ставили вище за станові, кланові чи партійні?! Поки не пізно, здається…
Джерело
