«Стратегічне мислення – це не про наше військове керівництво»

18 вересня, 2014, Богдан Буткевич, Тиждень.ua

Про перспективи очищен­­ня армії, її командного складу Тиждень розмовляв із Миколою Мельником – засновником-твор­­цем Національної гвардії, екс-першим заступником керівника Головного управління розвідки МО.

У. Т.: Наскільки можна після півроку бойових дій говорити про ефективність армійської структури безпеки в країні?
– Головна проблема – в системі управління на рівні як Міністерства оборони, так і держави загалом. Точніше в її відсутності. Найстрашніше те, що й досі неможливо чітко сказати, хто ким управляє і хто організовує всю схему взаємодії між різними державними структурами та структурними підрозділами того ж таки МО. Тож ми просто приречені створити Ставку Верховного головнокомандування, яка організовуватиме в умовах війни роботу всіх державних органів, годі вже й казати про армію та органи безпеки. Чому цього досі не зроблено, хоча всі військові про­фесіо­нали криком кричать про необхідність таких кроків іще від березня, для мене вже навіть не загадка. Мені невтямки, чому на території Донбасу досі не введено надзвичайного стану. Хоча розумію: він змусить усіх можновладців реально, не на словах перейматися питаннями війни, а не виборів. Понад те, стане реальним бар’єром для повернення на свої місця тих посадовців Сходу, які загравали із сепаратистами. Адже армія прийшла й пішла далі, але у випадку надзвичайного стану залишається військова комендатура, яка має управляти територією і розставляти нормальні патріотичні кадри. Додам: ніхто не скасовував діяльності військово-польо­вих судів у плані протидії прямій диверсійній роботі, яку ведуть російські терористи на звільнених територіях Донбасу. Про комендантську годину й заборону пересування в нічний час я вже мовчу.
У. Т.: Як оціните нинішнє керівництво Міністерства оборони та всіх силових структур?
– Відверто скажу: я намагаюся не давати інтерв’ю останнім часом, бо головне зараз не зашкодити в час війни, але й мовчати не можу. В нинішній ситуації більш невдалу постать на посаду міністра оборони, ніж Гелетей, було складно знайти. Зараз це відомство має очолювати або дуже сильний, незалежний політик, зданий об’єднати навколо свого авторитету всі засоби, або, навпаки, суто військова людина, яку поважають в армії, зі стратегічним мисленням та великим досвідом, розумінням системи безпеки держави, особистість, яка об’єднала б усіх у могутній кулак. Валерій Гелетей, на жаль, не є ні тим, ні тим. Та й заступники в нього відповідні. При всій повазі запитаю: яким чином моряк Ігор Кабаненко спроможний керувати системою територіальної оборони? Не можу казати всього, але розповім, як у квітні цього року Юлія Тимошенко анонсувала створення так званого Руху опору, куди запрошувала майже всіх екс-керівників силових структур. Курирувати все це зголосився той-таки Кабаненко, бо вже тоді він мав на оці посаду заступника міністра. Результат діяльності нульовий.

«Варто звільнити всіх полковників із Генштабу й поставити на їхнє місце  таких, як той майор, який підіймав прапор над Слов’янськом і загинув під Іловайськом. Вони такий порядок наведуть і так швидко, що ви не повірите»

Тепер у нас приблизно така сама ситуація з територіальною обороною, яку від початку мали створювати під егідою МО у взаємодії з органами місцевої влади. Незрозуміло, кому вона підпорядковується, хто її забезпечує, хто опікується соціальним захистом людей, котрі не важливо як, але пішли в бій (хтось поранений, хтось убитий), чому без важкої техніки тощо. Зате існували наполеонівські плани створити три бригади ТрО, одна з яких мала бути спецназом, і т. ін. Знаєте, якби мені запропонували по­командувати підводним флотом, у якому я нічого не петраю, відмовився б.
А як оцінити сам факт ведення бойових дій, коли наші найкращі десантні підрозділи кидають просто на кулемети як звичайну піхоту або, ще гірше, змушують під «Градами» без важкого озброєння тримати оборону тієї ж таки Савур-Могили, хоча це елітні диверсанти, головне завдання яких – командні пункти противника, виведення з ладу артилерійських підрозділів, швидкі атаки в тилу ворога?
Загалом стратегічний рівень мислення та вміння брати відповідальність на себе – це не про нинішнє керівництво. На жаль, там переважно лизоблюди, яких приводили до влади могутні покровителі (як-от Гелетея – Балога та Дурдинець), чиє слово для них головний закон. Як може людина, що командує 1300 підлеглими працівниками Державної служби охорони, дістати звання генерал-полковника? Не знаю особисто керівника Генштабу пана Муженка, але навіть на рівні бригади потрібно мати танковий, артилерійський резерви, власну розвідку. На рівні бригади, повторюся. То як же так вийшло, що під Іловайськом чи Савур-Могилою в оточенні опинилися навіть корпусні генерали?
Може, тому що не використали всі сили, не сконцентрували в потрібному місці резерви, бо поїхали 24 серп­­ня святкувати щойно отримані з рук президента зірки, замість займатися проривом російських військ? Чому в ЗСУ не було другого ешелону, чому Генштаб дозволив собі проводити бодай якісь операції без формування стратегічного резерву? Чому настільки невдало організували прикривання кордону? Невже не видно було, що росіяни вдарять саме там, де вони вдарили? Чому мовчали наші артилерія та авіація, чому не надійшов наказ стріляти? Чому за вісім днів не було сформоване нормальне угруповання військ для розблокування підрозділів під Іловайськом? Та за добу можна навіть із-під Мукачевого й людські, й технічні резерви перекинути, які чомусь там стояли, на західному кордоні, а не на східному. Може, це ми так від «агресивного блоку НАТО» обороняємося? Єдиний висновок, який можу зробити: навіть не оперативно-стратегічний, опера­­тивно-тактичний рівень підготовки нинішнього керівництва Генштабу виявився слабким.
У. Т.: Отже, некомпетентність чи пряма зрада?
– Чесно кажучи, все це більше скидається на зраду, хоча й фактор бардака не варто забувати. Не звинувачуватиму нікого особисто. Може, Муженко й Гелетей не розібралися в ситуації. Або ж дістали команду згори. Якщо згадати історію з Кримом, коли був бездарно «профуканий», зданий без будь-якого опору найбільший в Україні військовий потенціал (літаки, зенітно-ракетні системи, флот), то друга версія мені здається імовірнішою. Особливо коли згадую розмову з Ігорем Тенюхом, який прямо казав, що йому постійно надходив наказ не стріляти. 100% упевнений, що наш Генштаб набитий прямою ворожою агентурою на всіх рівнях. До Євгена Марчука по-різ­­ному можна ставитися, але він іще в березні криком кричав на нардепів: «Міняйте Генштаб! Там аж кишить ефесбешниками». Віз і нині там.
У. Т.: То як же чистити ці авгієві стайні? Генштаб, МО, військову розвідку?
– Я саме працював у Польщі наприкінці 1990-х, коли в них ішла друга хвиля очищення армії. Перша була відразу після повалення комуністичного режи­­му – тоді просто прибрали все старе керівництво від полковника й вище. А під другу чергу люстрації потрапили всі старі, на чиє місце брали хай і не досвідчених, але молодих. Так, спочатку був величезний кадровий голод, складнощі, проблеми. Зате вони виховали молоде патріотичне покоління й дали йому дорогу.
У нас за логікою воно впродовж 20 років теж мало б вирости. Однак його майже нема, і навіть рівень військової освіти катастрофічно впав. Нині питання з кадрами у військовій системі, яка геть прогнила і в якій правив донедавна виключно долар, є ключовим.
І все-таки зараз єдиний шанс і правильний курс – іти на омолодження. Потрібно підтягати бойових офіцерів, максимально активно вичищати старі кадри, навіть якщо вони здаються нині потрібними. Повірте, варто звільнити всіх полковників із Генштабу й поставити на їхнє місце таких, як той майор, який підіймав прапор над Слов’ян­сь­ком і загинув під Іловайськом. Вони такий порядок наведуть і так швидко, що ви не повірите. Думаєте, в полковника кращий мозок? Аж ніяк. Головне – патріотизм. Треба створити незалежний громадський люстраційний орган, який перевірить усіх. Не слухати скавчання, яке неодмінно почнеться, мовляв, «безграмотні дилетанти нищать армію». Я бачив таку кампанію на власні очі, її влаштували в По­льщі ветеранські організації та спілки старих офіцерів – і нічого, пережили, а тепер мають нормальну здорову патріотичну армію. Потрібно терміново дати найвищі посади тим офіцерам, які встигли пройти навчання в західних військових академіях, і масово відправляти туди нових. Варто використати інформацію щодо зрадників у наших лавах, якою володіють західні спецслужби, не допускаючи останніх, щоправда, до конкретних кадрових призначень. А головне – політична воля до змін, якої поки що немає.

БІОГРАФІЧНА НОТА
Микола Мельник – військовий, генерал-лейтенант. Народився 1946 року на Львівщині. 1968-го закінчив Київське вище загальновійськове командне училище. У 1968–1975 роках був на чолі підрозділів 24-ї «Залізної» мотострілецької дивізії (нині 24-та бригада ЗСУ) в Яворові на Львівщині. 1978-го закінчив Академію ім. М.В. Фрунзе в Москві. Від 1982-го до 1985 року обіймав посаду радника командира дивізії в Ефіопії. Від 1985-го – на викладацькій роботі на кафедрі тактики у Львівському військово-політичному училищі. Був одним з учасників підпільної організації «Комітет за відродження національної армії України», а також із фундаторів Спілки офіцерів України. Розробив у 1990–1991 роках концепції Збройних сил та Національної гвардії України. У 1991–1998-му був заступником та першим заступником командувача Нацгвардії. Від 2003-го до 2005 року – заступник начальника Головного управління розвідки МО. Активно підтримував перший Майдан. Звільнився з лав ЗСУ в листопаді 2005-го. Керівник департаменту з питань державної безпеки РНБО у 2008–2011 роках

Збройні сили України: спроба відповісти на багато «чому?»

19.06.2014,  Ярослав Тинченко, Тиждень.ua
  
Бойові дії на сході України тривають вже три місяці. Коли вони завершаться – невідомо, а тому в нашому суспільстві накопичилось чимало питань до української армії та її керівництва.

Але те, що ми зараз маємо – результат 23-літніх геніальних реформ у військовій галузі. У цей час навіть президенти України не вдавалися у діяльність своїх військових міністрів, не кажучи вже про громадян. Що ж до небайдужих генералів то офіцерів, то вони традиційно наштовхувались на питання: «Воно тобі треба? Тобі що, немає чого робити?» Відтак, спробуємо популярно викласти історію реформування ЗСУ, яка сталась від моменту їх виникнення у 1991 році.

Оборона починається з однієї фрази
Головним документом для діяльності збройних сил будь-якої країни є Військова доктрина. У цьому документі найголовнішою є одна фраза, в якій чітко окреслено: хто для країни союзник, і хто – ймовірний супротивник. Відповідно до цієї маленької фрази повністю вибудовується оборонна програма всієї країни.
Наразі, в Україні Воєнна доктрина – це «болюче місце». До складу НАТО Україну особливо не поспішали брати, а входити в один військовий блок під крило Росії жодний з наших лідерів не хотів. Відтак, у 1993 році Президентом Л. Кучмою було затверджено Указ «Про Воєнну доктрину України», в якому було зазначено, що вона «грунтується на результатах аналізу воєнно-політичної обстановки, прогнозування її розвитку, принципах оборонної достатності та дотримання політики позаблоковості».
Ще тоді, у 1993 році, цей Указ було піддано критиці, оскільки позаблоковість можуть собі дозволити лише країни з потужними збройними силами, або міцною економікою та традиційно-дружніми стосунками з усіма сусідами. У разі, якщо цього немає, то країна не може бути позаблоковою.
Прихильники «оборонної достатності» та «позаблоковості» апелювали до того, що в України є ядерна зброя (на той момент), а відтак – їй не має про що хвилюватися. Однак, наприкінці 1994 року Україна вирішила добровільно позбутися своєї ядерної зброї (міжбалістичних ракет, боєголовок, літаків та бомбардувальників-ракетоносців) в обмін на гарантії її безпеки та територіальної цілісності з боку Російської Федерації, Великобританії та США (Будапештський меморандум). Власноруч знищивши свої ракети, 2-го червня 1996 року Україна офіційно втратила ядерний статус. Але прихильники гібридної Воєнної доктрини продовжували твердити, що Україну здатні захистити країни, які підписали Будапештський меморандум, передусім – Росія.
Ситуація радикально змінилася у квітні 2005 року, коли за ініціативи Президента В.Ющенка та військового міністра А.Гриценка було змінено Воєнну доктрину. Відтепер «кінцевою метою євроатлантичної інтеграції України визначений вступ до НАТО як основи загальноєвропейської системи безпеки».

Воєнна доктрина 2005 року стала прямим викликом Росії та особисто Путіну. Передусім – через Крим, як базу Чорноморського флоту. Під час інтерв`ю французьким СМІ 5-го червня 2014 року, Президент Росії фактично дав публічну оцінку Воєнної доктрини України 2005 року: «В этих условиях позволить, чтобы историческая российская территория с преимущественным этническим русским населением ушла вот туда, в какой-то международный военный альянс, притом что сами жители Крыма хотят быть частью России, — извините меня, по-другому мы просто поступить не могли».
1 липня 2010 року було оприлюднено Закон України «Про засади внутрішньої та зовнішньої політики», в якому нашій країні було повернуто позаблоковий статус. У червні 2012 року Президент України В.Янукович також повернув стару редакцію Воєнної доктрини з формулюваннями про «оборонну достатність» та «позаблоковість».
Не зважаючи на це, Україна протягом кількох років (2005-2010) жила у стані, коли наша національна Воєнна доктрина називала НАТО – союзником, а відтак Росію – супротивником.
Отож, проаналізуємо: як Україна готувалась з можливим зіткненням з «імовірним супротивником»? Аби відповісти на це питання, слід звернутись до недавнього минулого.

Радянський спадок
У 1991 році молодій українській державі дістався у спадок великий шматок Радянської армії, який нараховував майже 730 тисяч військовослужбовців. Цей шматок був поділений на три військових округи (Прикарпатський, Одеський та Київський), які, у свою чергу – становили частину великого радянського пазлу – танкового кулака для удару по Європі.
Прикарпатський округ (Волинська, Рівненська, Житомирська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька та Закарпатська області) – був другим ешелоном Головного командування Західного напрямку Радянської армії. У можливому бліцкригу до Атлантичного океану війська Прикарпатського округу мали бути введені в дію десь на кордонах Франції та Іспанії. Відповідно, ці війська були оснащені сучасною військовою технікою. До складу округу входили управління 3-х армій, 8 механізованих, 2 танкові, 2 артилерійські дивізії, а також зенітно-ракетні та інші з`єднання.
Одеський округ (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Запорізька області, Крим та Молдавська ССР) – виконував роль «флангового району» -- прикривав південні кордони СРСР та мав допомагати Чорноморському флоту. На території України зі складу цього округу знаходились: 1 управління корпусу, 4 мотострілецькі, 1 артилерійська та 1 повітрянодесантна дивізії.
Київський округ розташовувався на території інших 10 областей України, але був найбіднішим за кількістю військ. У «танковому бліцкригу» він мав відігравати роль постачальника військових кадрів, зброї, техніки, тощо. Відтак, у ньому була зосереджена велика кількість військово-навчальних закладів, складів зброї, підприємств оборонної промисловості, тощо. Військ було порівняно небагато: 2 управління армій, 2 танкові та 3 механізовані дивізії. Протягом 1990-1991 років на територію КВО з Південної групи військ прибуло ще 2 механізовані дивізії, але – з мізерною кількістю озброєння.
У 1991-1992 роках на базі штабу Київського округу було створено апарати Міністерства оборони та Генерального штабу України. Штаби двох інших округів продовжували функціонувати аж до 1997 року попри алогічність такої ситуації.
Ще на початку 1990-х всі військові фахівці майже в один голос твердили, що треба негайно поламати існуючу радянську дислокаційну систему в Україні, спрямовану проти Заходу, проте з майже цілком відкритим фронтом на сході. Зокрема, пропонувалося замість наявних штабів округ, армій та корпусу створити 5-6 корпусів: Захід (Львів), Північ (Житомир-Чернігів), Схід (Дніпропетровськ), Південь (Одеса) та Крим (Сімферополь). До складу корпусу мало б належати стільки військ, скільки було потрібно для оборони певного напрямку.
Аналогічна реформа мала спіткати і Військово-повітряні сили та протиповітряну-оборону. Особливо – останню. Станом на 1991-й рік, штаби корпусів ППО були розташовані у Києві, Львові та Дніпропетровську. Причому, якщо система ППО на заході, на півдні та частково на півночі була цілком задовільною, то на сході – абсолютно незадовільною: за часів СРСР контроль за небом східних областей УСРР здійснювався передусім силами ППО з території Росії.
На превеликий жаль, жодний з військових міністрів не подбав про те, аби привести дислокацію збройних сил до можливості відсічі вторгнення зі сходу. Навіть більше того – з наявних на Правобережній Україні 5 дивізій 2 (у Лубнах та Артемівську) були взагалі розформовані. Три дивізії (нині – бригади), які тут залишилися – знаходяться у відстані від 200 до 500 км. одна від одної (Чернігівщина, Харківщина та Дніпропетровська область). Отож, якби виник прямий збройний конфлікт з Російською Федерацією, ці з`єднання були б миттєво розчавлені.

Замість корпусної системи управління було відновлено три «класичні» військові округи радянського зразка. Але тепер вони звуться Західним, Північним та Південним оперативними командуваннями. Скорочення та розформування дивізій сухопутних військ відбувалось не за логікою, а виходячи з наявності нового/старого озброєння. Першими пішли «під ніж» дивізії з застарілим озброєнням.
Деякі області, як, наприклад, Донецька та Луганська, була взагалі значною мірою демілітаризовані. Там не залишилось сухопутних військ, попри те, що в цих областях знаходиться кілька потужних складів зброї (передусім – в Артемівську), унікальні військові підприємства та зенітно-ракетні дивізіони.
Подібна ситуація склалась і з протиповітряною обороною. Аби закрити «дірки» у небі,  в Україні було об`єднано військово-повітряні сили та протиповітряну оборону в єдиний рід військ – Повітряні сили. Той небесний простір, який не контролювала наша система ППО, мала прикривати авіація. Вразливість цього плану полягає в тому, що авіація у разі виникнення збройного конфлікту з Росією може бути поступово знищена протиповітряною обороною РФ. А наші зенітно-ракетні бригади та дивізіони, зважаючи на відсутність сталого щита на сході, не комплексно зможуть допомогти авіації. Саме тому зараз російські політики активно погрожують Україні зробити т.зв. «закрите небо» – бо протиповітряна оборона РФ дійсно здатна наробити нашим Повітряним силам чимало прикростей.
Чому ми виявилися майже беззахисними на східному напрямку? На це питання вичерпно відповів колишній міністр оборони України у 1996-2001 та восени 2004 – на початку 2005 років генерал О.Кузьмук в інтерв`ю, присвяченому анексії Криму 15-го березня 2014 року: «Ни один план стратегического применения вооруженных сил Украины не был направлен на защиту с Востока и Севера, ни разу…»
Твердження генерала Кузьмука фактично входить у протиріччя з тією Воєнною доктриною, яку мала Україна завдяки президенту В.Ющенку та військовому міністру А.Гриценку протягом 2005-2010 років. Тому, зізнання Кузьмука можна трактувати таким чином: Ющенко та Гриценко підписали декларативний акт, але жодного реального підґрунтя для захисту нашої країни не зробили. Про шлях у НАТО повідомили весь світ, але будувати плани з оборони України проти військ РФ не стали. Цікаво, що жорсткій критиці А.Гриценка та його наступника – Ю.Єханурова піддав у 2010 році новий міністр оборони адмірал М.Єжель. Він, зокрема, твердив: «у 2010 році було зупинено руйнацію армії і досягнуто стабілізацію».
По факту, «руйнація» збройних сил України продовжувалась і за часів Єжеля, і його наступника – Лєбєдєва. Загалом, останні 10 років існування нашої армії характерні двома рисами:
-- безглуздим скороченням збройних сил до мінімуму, яке супроводжувалось масовим знищенням військової техніки та вогнепальної зброї;
-- масовим продажем «усього зайвого», для чого у складі Міністерства оборони України було створено «Державний департамент надлишкового майна та земель».
Гадаємо, що діяльність цієї останньої структури слід взагалі зробити предметом окремого розслідування. Приміром, подейкують, що Міністерство оборони через цей департамент лише у Києві «добровільно відмовилось» від понад 100 земельних ділянок, на яких розташовувались (або знаходяться зараз) військові частини. Чимало цих ділянок – в історичному центрі міста, де війська дислокувались ще у 18-19 століттях.

«Паперова армія» та реальний бойовий склад ЗСУ
Регулювання чисельності української армії мало відбуватись на підставі міжнародних документів, передусім – Договору про звичайні збройні сили в Європі (1990 рік) та додаткових Ташкентських домовленостей (1992 рік). У цих документах визначалась чисельність звичайних озброєнь у кожній країні Європи. Для України були надані досить солідні квоти – згідно з її положенням, територією та чисельністю населення. Виходячи з цих домовленостей, Україна могла мати збройні сили у кількості 400-450 тисяч осіб.
По-факту утримувати збройні сили такої кількості було дуже складно:
-- по-перше фінансово;
-- по-друге – матеріально, адже війська мали постійно поповнюватись озброєнням нових зразків.
Відтак, ще за часів президентства Леоніда Кучми було прийнято рішення про різке скорочення збройних сил. У 2000-му році у них ще нараховувалось 415 тисяч 850 осіб, а у 2005-му – вже 245 тисяч осіб. В принципі, на цій цифрі слід було зупинитись. Але президент України Віктор Ющенко та його команда чомусь вирішили піти далі. І це – за умов нової Воєнної доктрини, в якій вони сміливо погрожували Росії.

У 2005 році, за часів військового міністра Анатолія Гриценка, було запроваджено план реформування збройних сил, який передбачав їх скорочення до 2011 року до 143 тисяч осіб, в тому числі – 116 тисяч військовослужбовців. Але по факту навіть з цієї цифри власне бойовий склад збройних сил був дуже не чисельним. Згадані 143 тисячі поділялися таким чином:
Цей план був орієнтований винятково на можливість використання наших збройних сил у якому-небудь невеличкому локальному конфлікті. Можливість глобального військового протистояння нашими політиками та військовими навіть не розглядалась. Якщо б вони не виключали можливості прямого зіткнення з якою-небудь країною, то у цьому плані мали б бути показані так звані кадровані з`єднання – за їх рахунок армію можна збільшити у два-три рази.
План Гриценка, а слідом за тим – і плани інших військових реформаторів, реалізовувались і за часів президентства В.Януковича. Останній його міністр, П.Лєбєдєв, в решті решт планував скоротити збройні сили до 100 тисяч, з яких військовослужбовців – лише 75 тисяч.
Саме згідно плану Лєбєдева восени 2013 року було відмінено призов до лав збройних сил, а самі вони переводились на добровільно-контрактну основу. Лєбєдєв обіцяв військовослужбовцям, які мали залишитись, буквально «золоті гори»: і високі зарплати, і квартири, і соціальний статус…. Офіцерам було обіцяно «покращення» ще навесні 2012 року. Але обіцяні суттєві підвищення зарплат залишились обіцянками, що викликало гірке розчарування серед професійних військових. На тлі цього президент Росії В.Путін у 2012 році «переміг» українську армію у Криму рубльом. Військовослужбовці Чорноморського флоту почали отримувати у 3-4 рази більше, ніж їх колеги зі збройних сил України.
Згідно підписаного В.Януковичем законопроекту «Про чисельність Збройних сил України на 2013 рік», станом на 31-го грудня у складі наших військ служило 168 тисяч 201 особа. З них – 125 тисяч 482 військових, а решта – цивільні працівники. У пресі та мережі інтернет розповсюджені також дані, що з цих 168 тисяч 47 тисячу становлять жінки.
Зараз озброєння наших збройних сил приблизно на 90-95% -- радянського виробництва – у більшості фізично та морально застаріле. Нові зразки озброєння існують в одиничних екземплярах. Причому, більшість цього озброєння виробляється у східних областях.
Динаміку кількості озброєння в Україні протягом 1990-2011 років можна простежити у таблиці:

Що ми маємо зараз
Під час Революції на Майдані Віктор Янукович кілька разів погрожував використати збройні сили. Коли 18-19 лютого начальник Генерального штабу України адмірал Ільїн спробував реалізувати план використання збройних сил у придушенні Революції, несподівано для Януковича виявилося, що… немає ким придушувати.
В оприлюднених планах адмірала Ільїна йдеться про залучення до придушення Революції лише сил швидкого реагування – ніяких інших він використати фізично не міг. А це – близько 6 тисяч осіб. Але до складу цих сил також належали 30-а танкова та 95-а аеромобільна бригади, розташовані на Правобережжі України та укомплектовані місцевими мешканцями, а також – деякі авіаційні та морські підрозділи. Їх використання було під сумнівом. Фактично, у розпорядженні Ільїна залишались частини 25-ї аеромобільної бригади з Дніпропетровська, 79-ї – з Миколаєва, підрозділи морської піхоти та «спецназ з Очакова». На цей спецназ покладалось, зокрема, завдання штурмувати Будинок Профспілок у Києві. По факту у напрямку Києва вирушило 500 чи 600 десантників з Дніпропетровська, кілька танків з Житомира та 350 морських піхотинців. Щодо спецназу, то його використання у Києві було в принципі проблематичним, оскільки очаківці – морський спецназ – бойові плавці! Що вони мали робити зі своїми ластами та масками у Києві – адмірал Ільїн роз`яснити не попіклувався.

Не виключено, що коли до Віктора Януковича дійшло, що збройних сил у нього фактично немає, він і почав вживати кроки щодо евакуації.
Після перемоги Революції Україна позбулась свого майже 18-тисячного контингенту у Криму, який був «куплений» за російські зарплати В.Путіним. Цікаво, що два місяці тому надвисокі зарплати російських військовослужбовців у Криму були скорочені на третину або половину. На підставі того, що, мовляв, тепер Крим – уже Росія, а раніше був «закордонною військовою базою». Крім того, військовослужбовців (як «корінних» російських, так і колишніх українських) примушують або їхати служити в інші регіони РФ, або звільнятись. Але й тут В.Путін жорстоко поглузував: пенсії як «корінним», так і «колишньо-українським» військовим він чомусь вирішив виплачувати за Пенсійним законодавством України! А це – значно менше від російських військових пенсій.
Крім того, Україна втратила значну частину особового складу внутрішніх військ та спецназу МВС та СБУ (цей останній – «Альфа», і без того був дуже нечисленним). Значна частина професіоналів звільнилась з правоохоронних органів, почуваючи образу через те, що сталось на Майдані.
Фактично, у непорушному стані залишились лише Прикордонні війська – близько 50 тисяч осіб (з них 10 тисяч – цивільні), але ця служба мала продовжувати охороняти 7-тисячний кордон держави.
Нові київські лідери та суспільство перебували у «святому переконанні», що Україна має потужні збройні сили, які захистять її територіальну цілісність. Заява в.о. міністра оборони України адмірала І.Тенюха, зроблена ним 11-го березня 2014 року, про те, що в нас «по факту у стані бойової готовності перебуває 6 тисяч» стала майже сенсацією.
Треба визнати, що адміралу І.Тенюху та – особливо – генералу М.Ковалю довелось зробити майже неможливе:
– у найкоротші терміни відмобілізувати усі наявні сили (швидкого реагування, нарощування, стабілізації);
– здійснити практично миттєву та приховану передислокацію щонайменше понад 20 військових з`єднань.
В цьому контексті особливо слід відмітити, що деякі бригади перекидались на схід та південь з західних гарнізонів, і ця операція, попри глобальну інформатизацію, була здійснена практично непомітно.

Виходячи з усього вищенаведеного, спробуємо відповісти на питання, які зараз найбільше турбують наше суспільство.

Незабудки

09.02.2012, Fresher

Я её очень люблю, вы понимаете? Сегодня у нас как раз ровно год со дня свадьбы, годовщина значит. Я купил ей букет цветов, она любит незабудки. Наверное, именно из-за названия я их и не забываю, не путаю ни с чем другим.
Спешу с работы в приподнятом настроении, мы живём в другом районе, в маленькой, но уютной квартирке. Отпросился вот пораньше, начальник понял меня, отпустил, годовщина ведь. Надо успеть. Надо успеть пораньше. Она, моя Танечка, наверняка приготовила что-нибудь вкусненькое. Я так много работаю, но этот вечер будет наш с тобой, солнце моё. Я обещаю.
Бегу до остановки. Справа замечаю группу крепких парней, в чёрных кожаных куртках, человек шесть, не меньше, окружили кого-то, кричат матом, что-то явно не поделили, слышу угрозы – отморозки. Мне не видно к кому они обращены, да и некогда рассматривать. Сегодня такой важный день! Пробегаю мимо и вдруг останавливаюсь как вкопанный. Слышу какие-то совсем детские голоса на фоне пьяного мата.
- Отдай, мне мама подарила, не трогай… Ну отдай, ну пожалуйста!
- Слышь, придурок, заткнись. Что там у тебя ещё есть?
Поворачиваюсь и смотрю. Двое школьников, лет по четырнадцать или вроде того, а над ними, как коршуны, с презрением и чувством безнаказанности склонились ублюдки на голову выше лет по 17-18, у каждого в руках по бутылке пива. Рыгают.
Гопников точно шесть человек, а этих всего двое. Я вижу, что ситуация накаляется, вижу как один из малолеток пытается выхватить у главного задиры свой телефон или что-то похожее, но тот отталкивает его так, что школьник валится на землю. Остальные ржут.
Он явно угодил ему в нос или рассёк губу. Течёт кровь. Школьник закрывает лицо руками, кажется, он плачет. Второй подбегает и вцепляется в руку главаря. Отморозки валят его с ног, начинают пинать прямо по лицу. Редкие прохожие, все как один, идут мимо. Мне некогда думать, у меня в руках букет незабудок, благодаря им, я не забываю. Мне надо спешить, спешить, спешить…
- Что уставился придурок?
Это было обращено ко мне, и я чуть было не выступил вперёд, но остановился. Отморозки ещё больше раззадорились, они били двоих детей ногами, в живот, по печени. Они бросили мне вызов, пиная их ещё сильнее, как бы показывая, что я не смогу их остановить.
Это было бы странным и нелепым, пытаться усмирять пьяных подростков, когда ты с букетом цветов в руках. К остановке как раз подошёл мой автобус. Не было времени, совсем не было. Я должен ехать. Два маленьких и беззащитных пацана смотрели на меня, я запомнил эти взгляды. Похоже, им теперь достанется ещё больше. Я повернулся и быстрым шагом проследовал к автобусу.
Всю дорогу я думал об этом случае и, несмотря на противоречивость своего поступка, ощущал странную и даже пугающую уверенность, что всё сделал правильно.
- Нормально доехал? – спросила Таня и поцеловала меня.
Я вытащил букет из-за спины и протянул его ей.
- С годовщиной, любимая!
Она поставила цветы в вазу. Незабудки, чтобы не забывать – на самое видное место. Другой подарок – маленькое золотое колечко я припрятал на потом. Вот зажжем свечи, тогда. Она искренне обрадовалась любимым цветам. Я не спешил с основным подарком. В нашей маленькой, но уютной квартирке пахло всякими вкусностями.
- Ты приехал раньше, ещё ничего не готово!
Она улыбалась, а я смотрел в её глаза, и на секунду мне показалось, что она смотрит куда-то сквозь меня, будто не может сфокусироваться на моём взгляде. В это же мгновение я ощутил странный холод и почувствовал себя совершенно пустым, с ощущением, будто кто-то откачал из меня все внутренности, оставив лишь голографическую оболочку.
К тому моменту я уже, кажется, подзабыл про случай на остановке, и вдруг по какой-то непонятной причине вновь вспомнил. Непреодолимая сила заставляла меня вспоминать снова и снова, проживать тот момент моего ухода, как будто больше я не помнил ни о чём вовсе, лишь ту остановку, лишь глаза беззащитных пацанов. Я был для них шансом.
- О чём ты сейчас думаешь? – спросила она.
Таня увидела, как я провалился в себя, и вернула меня обратно. Я решил, что должен рассказать ей. Вернее, даже не так: я знал точно, что обязан всё ей рассказать. Прямо здесь и сейчас.
- На самом деле, по дороге кое-что произошло, но я не знаю, как ты это воспримешь – начал я, рассказав ей всё до мельчайших подробностей, про глаза малолеток, про букет и про моё отступление с автобусной остановки.
До самого последнего момента она слушала очень внимательно, как будто ждала, что в этой истории вот-вот прилетит супермен и всех спасёт, более того, и это явно выражалось в её глазах, этим суперменом обязательно должен был быть я.
Я закончил рассказ. Её лицо исказилось. Её глаза смотрели на меня со злобой. Я вновь почувствовал непреодолимый холод и опять, будто я лишь оболочка, меня нет. Она испепелила стену позади меня, будто стараясь не смотреть в глаза, при этом уставив свой взгляд ровно в сердцевину моих зрачков.
- Да как ты мог так поступить! – она взорвалась, я впервые видел её такой – ты же понимаешь, что это дети! Этих отморозков нужно было пинать ногами, кусать и рвать! Ты трус, как я могла всё это время не видеть, ты просто трус! Ты должен был хоть что-то сделать, наплевать на цветы, бросил бы их в мусорку, триста раз наплевать на них, ты мог заступиться?! И на время – плевать! И на хренов автобус! А если бы этот был наш с тобой ребёнок? Может их избили до полусмерти, может калеками сделали! Может даже убили?! Надо было орать на всю улицу, звать прохожих, кто-нибудь обязательно бы помог! Ты придурок, как ты мог… как я могла…
На её глазах выступили слёзы, я не знал как реагировать. Она уткнулась лицом в ладони и плакала навзрыд. Я не мог шелохнуться, ощущая лишь пустоту и странное ощущение, что несмотря на все её крики, я всё-таки поступил правильно. Я был в этом уверен, но не мог ни понять сам, ни объяснить ей. Я просто знал, как знают то, что после зимы наступает весна, а после неё – лето.
- Убирайся вон, трус. Тряпка! Пошёл вон!
Странное спокойствие ощущалось во мне. Спокойствие и безмятежность. Даже звонок в дверь не потревожил его. Она, вытирая слёзы, вскочила и побежала к двери, наверное, подальше от меня. Я, будто зная, что меня там ожидает, не торопясь последовал за ней.
- Кто там?
За дверью что-то ответили, и Таня, будто испугавшись, поспешила скорее открыть. Я стоял рядом, чуть сзади. Сначала зашла моя мама, за ней ещё незнакомый человек. Мама зашла и вдруг заплакала, кинулась обнимать Таню.
- Сашу убили, Сашу… Сашу убили,- сквозь слёзы говорила она, даже не смотря на меня.
- Погодите, мама, ну что вы такое говорите, вот же он стоит! – Таня неглядя отвела руку и показала на меня.
Мама посмотрела, и я вдруг опять почувствовал этот взгляд сквозь. Таня обернулась и посмотрела точно таким же взглядом.
- Наверное, он на кухню пошёл,- Таня смутилась, т.к. всё это время ощущала меня позади себя, она пробежала на кухню, потом проверила комнаты, туалет, ванну. Меня она нигде не нашла.
А ведь я всё это время действительно стоял рядом со всеми в коридоре, теперь уже ощущая, что смотрю на всё происходящее, в том числе и на себя, со стороны. Я не понимал, что происходит, но не мог вымолвить ни слова. Я попытался закричать, и замахать руками, но меня никто не слышал и не видел, в том числе и я сам.
- Что ты делаешь, Танюша? Ты понимаешь, его нет, я видела сама, его больше нет, его убили, – на маму опять нахлынули слёзы.
- Так вот же, он мне цветы подарил! Незабудки, чтобы не забывала я его! Вот они, стоят в вазе на самом видном месте! – Таня повернулась к вазе. Она была пустой. Вода была налита, но цветов в ней не было. От беспомощности она заплакала
- Гражданочка, мы вынуждены сообщить, что ваш муж убит, – заговорил вдруг тот самый человек, что пришёл с мамой, – я старший следователь Ермаков, нам нужны ваши показания. Тело опознано. Он скончался ещё до приезда скорой. Двенадцать ножевых ранений. Свидетели утверждают, что он вступился за каких-то парнишек молодых, когда на тех напали другие постарше. Их было шестеро против него одного. Перед этим он успел вызвать помощь… но мы опоздали.
Мне вдруг всё стало ясно. Я знал это с самого начала, но поверил лишь после его слов. Я взглянул в глаза Тани, а потом в глаза мамы. Мне даже на секунду показалось, что они видели меня, впрочем, это было уже не важно. Я посмотрел на незабудки, они стояли в вазе на самом видном месте. Она не забудет. Я шагнул прочь и последней моей мыслью было: «Я всё сделал правильно».

Россия. Немного о горячей воде

the_great_ukr

В комментариях к прошлому посту рашистка lena_pi заявила "В России есть горячая вода, а в Украине нет. Шах и мат"
А ватники в целом радостно ревут после сообщений об отключении горячей воды в Киеве и Харькове.

СРАЗУ ХОЧУ ОТМЕТИТЬ, ЧТО Я ЗНАЮ О ПРОБЛЕМАХ В УКРАИНЕ С ГОРЯЧЕЙ ВОДОЙ! И ЭТОТ ПОСТ НЕ ПОПЫТКА УМАЛИТЬ ПРОБЛЕМУ ИЛИ СДЕЛАТЬ ВИД, ЧТО ЕЕ НЕТ!

Однако возьмем Московию. Если судить по глумливым и радостным визгам ваты, в Ресурсной Федерации в горячей водой никогда нет проблем, она всегда поступает в дома ватников бесперебойно и стоит копейки, ведь чего-чего, а угля, мазута и газа в Федерации больше всего, и их, конечно же, не жалко для "дарагих росиян"....

Для начала возьмем Норильск.



Город обеспечивает почти 2% ВВП РФ и является самым грязным в мире. Уж что-то, а коммуналка в городе должна быть на высоте, при таких-то мучениях. Однако, как выясняется, в Норильске регулярно отключают горячую воду при подготовке к отопительному сезону (что по этому поводу скажут ватники, гогочующие про Киев?).

Горячую воду начали отключать в Кайеркане 22 августа в связи с подготовкой к отопительному сезону

Ватница Наталья из Талнаха (обособленный район Норильска) гневно спрашивает, почему нет горячей воды:

Наталья 19.06.2014 17:59
Добрый день. Уже больше недели из крана с горячей водой льется холодная вода в доме 2 по ул. Федоровского. Когда появится в конце концов горячая вода. А между прочим в конце месяца вы чудом образом включите платеж за использование горячей воды. Сегодня 19 мая обратилась в аварийную службу по телефону 445089 на что диспетчер ответила что вообще ничего не знает что делать с нашим домом. Прошу обратить внимание на обращение так сегодня также написала по данному вопросу на сайт администрация города норильска. Спасибо

Жители Талнаха и Норильска до сих пор негодуют и пытаются выяснить почему же нет горячей воды. Заместитель главного инженера ресурсоснабжающей организации МУП КОС, как и другие специалисты, причину сложившейся ситуации объясняет летними ремонтными работами и отсутствием циркуляции в трубах

А вот наивный ватник пишет президенту:

"Дело в том, что с наступлением отопительного сезона в г. Норильске изо дня в день в наши квартиры подаётся горячая вода очень плохого качества, она коричневого цвета и с резким техническим запахом. Мы вынуждены ежедневно "бегать с тазиками", греть холодную воду, так как душ принять просто невозможно. А мы за эту воду платим немалые суммы в месяц, перерасчет естественно никто не делает. Можно хоть каждый день набирать эту воду из крана и нести независимым экспертам. Они дают заключение о непригодности такой воды к применению в домашних условиях, но проблему этим не решить! Терпения больше нет, должностные лица, отвечающие за это направление деятельности бездействуют, в городских средствах массовой информации неоднократно освещалась эта проблема, но она всего лишь освещалась, никаких улучшений нет, каждый год одно и тоже, грязная техническая вода в кране!!! Помимо того, что мы живём в одном из самых загрязнённых городов мира, благодаря ОАО ГМК "Норильский никель", нас просто травят еще и грязной горячей водой. Я знаю, что Вы намерены ближайшие дни посетить г. Норильск, поэтому прошу о помощи в решении этой проблемы. Местные чиновники не решают её, наверное им что-то мешает, а может просто не хотят. Единственное, что они хорошо умеют делать, так это предоставлять Вам отчеты на бумаге, но это всего лишь на бумаге, а на деле ничего не делается!!!"

В Норильске не редкость и "просто аварии", оставляющие целые районы города без тепла и горячей воды при 50-градусном морозе.

Теперь возьмем Воркуту, город, дающий значительное количество угля.



В Воркуте в ночь на 25 июня отключат тепло и горячую воду
"Поскольку в Воркуте действует открытая система водоснабжения, одновременно с отключением отопления произойдет и отключение горячего водоснабжения"
Однако дать возможность рассказать про Воркуту я все же бы предпочел не СМИ, а одному ватнику-птушнику, который некоторое время срал у меня в комментах, пока не получил живительный бан.

"А жителям Воркуты? Зачем гражданам России, живущим в этом российском городе, горячая вода и центральное отопление? Эти блага отключили 25 июня. Включат на День Шахтёра. Особенно холодно в детсадах, больницах, роддоме. Ибо на улице +7 градусов"

А зачем жителям Воркуты тепло и горячая вода, ватничек? :))))Крым же ваш!

"Ещё раз: центральное отполение и горячее водоснабжение отключенно 25 июня и включат на день шахтёра.
То есть 2 месяца без центрального отопления и горячей воды-это факт. И такое происходит каждый год"

"Я рад за вас. А у нас уже месяц нет горячей воды. И ещё месяц не будет. Экономят мазут. За бортом на 16 часов +10. Уже лет 14-15 так"



Каждое лето примерно на две недели отключают горячую воду в Воронеже. Почти месяц не было горячей воды в Екатеринбурге и Верхней Пышме. многомесячные отключения горячей воды совершенно нормальная ситуация для Рязани, Копейска, Красноуфимска, целых районов Екатеринбурга. Практически полностью лишены горячей воды летом такие города, как Волгоград и Верхний Уфалей. Кроме того, для "пятой экономики мира" совершенно типичная ситуация, когда горячей воды очень долго нет на какой-либо отдельно взятой улице или в каком-нибудь отдельно взятом доме.

У нас, Украинцев, есть проблемы с горячей водой. Однако у нас и близко нет того громадного количества ресурсов, которое есть у вас. Стране, у которой первое место в мире по газу и второе по мазуту, позорно иметь такие проблемы с горячим водоснабжением и теплом. Стыдно, имея такие запасы газа и объемы экспорта, иметь более трети населения, не имеющего доступа к газу. Это как если бы саудиты испытывали бы проблемы с бензином. Или как если бы бразильцы не имели возможности достать кофе. Я уже молчу о том, что 20% российских квартир в принципе не имеют ГВС, а 12%-не имеют канализации..

Поэтому не вам, ватники, смеяться над Украинскими проблемами с горячей водой. Не вам.

Почему Украина всегда будет лучше России

# Ekaterina

«Понимаешь, Джордж, Украина - это даже не государство»,- так, по сообщениям, сказал тогдашний российский президент Владимир Путин тогдашнему президенту США Джорджу Бушу в 2008 году. Это заявление воплощает в себе настроение, в значительной мере пронизывающее сложившуюся в последние годы враждебность между двумя соседями, т. е. российское чванство. Россия, кажется, думает, что управляет здесь делами. Поэтому представляется целесообразным оценить данное отношение - имеет ли Россия право быть высокомерной? В конце концов, какая страна лучше: Россия или Украина?
Надменность Путина не является просто отклонением. На нее отзывается общественное мнение. Недавний опрос, проведенный российским центром «Левада», обнаружил, что 49% россиян относятся к Украине «плохо» или «очень плохо». На Украине же, согласно аналогичному опросу, люди имеют совсем иные взгляды: 91% относятся к своим славянским кузенам дружелюбно. Что же вызывает возмущение у русских - что сделала Украина (суверенная нация, свободная проводить свою внутреннюю и внешнюю политику), чтобы породить такую враждебность? Не зависть ли это?
Путин недавно подбросил дров в политическое пламя, повторив слова знаменитого российского генерала Антона Деникина: «Никому не следует позволять вмешиваться в отношения между нами, они всегда были делом самой России». Увлечение Путина историографией заслужило ему титул «Владимира Историка» в недавней редакционной статье «Київ-Пост». Но историю можно рассматривать через разные стекла. Ее можно прочесть, да собственно говоря, и переписать, потворствуя интересам самого историка. Что может иной взгляд через другое увеличительное стекло рассказать нам об этих двух странах?
На Украине и в России произошло много исторических катаклизмов, обе страны перенесли большие тяготы. Но та страна, которая с большей готовностью принимает историю как она есть, лицом к лицу, и старается исправить прежнюю несправедливость, а не просто закопать поглубже вызывающие досаду «скелеты в шкафу»,- именно эта страна сегодня является в большей степени маяком добра.
Позиция России в этом отношении обманчиво отрицательная. Давайте отложим путинское чтение истории. Россия до сего дня чернит голодомор (организованный Сталиным голод, выкосивший целые области украинского населения) – как «дерзкую попытку (украинцев) фальсифицировать историю». То же самое государство недавно ввело закон, запрещающий отрицать национальную победу в Великой Отечественной войне (второй мировой войне) – «триумф», который обошелся смертью 27 миллионов «победителей». Как же может «хорошая» страна юридически закрепить это как победу? Более того, как можно пытаться реабилитировать лидера, возглавлявшего страну во время такой катастрофы, как смеет Путин называть Сталина «эффективным»?
На Украине разгораются споры. Вполне понятно, что история здесь является чувствительной темой. Хотя большая часть из 8 миллионов, погибших во второй мировой войне украинцев пали, сражаясь за «серп и молот», немалое число пало и за фашистов. Дивизия СС «Галиция» состояла из 20 тысяч украинских добровольцев, сражавшихся против коммунистов. Суть дела не в том, были ли они мучениками-патриотами или презренными предателями, а в том, что их существование признается, служит предметом споров и благодаря этому отдельный человек может составить собственное мнение. Уроки прошлого можно усвоить. Общество, позволяющее открытое обсуждение прошлого – это общество, которое смотрит в будущее.
Вернемся же к будущему. «Думаю, что у вас нет нравственного права баллотироваться на президентских выборах»,- заключительный выпад Виктора Балоги против Виктора Ющенко, нынешнего президента Украины и бывшего босса вышеупомянутого лица. Это заявление в значительной мере характеризует недостатки украинской демократии: наносящие удар в спину завистники, прихлебатели, партийные фракционеры, грабящие страну магнаты, эгоисты, искажающие истину в личных целях – короче говоря, хаос. Но в этом заявлении есть одна положительная сторона: в России оно бы никогда не появилось. Точно так же, как «большой брат» Оруэлла не спускал глаз с тех, кто мог бы высказаться в защиту такого мятежного поступка, как иная точка зрения, и сегодняшний Кремль быстро расправляется с диссидентами.
Ассошиэйтед Пресс всего несколько дней назад сообщило о жестоком подавлении еще одного протеста (Единой) Россией. Почему же Кремль не может позволить даже намека на общественное недовольство? И наоборот, почему публичные демонстрации являются для украинцев радостью бытия? Ответ прост: эти страны резко отличаются в том, что касается уважения к плюрализму, к выражению различных мнений. В России линия Кремля – единственная линия. Россия должна быть «управляемой демократией» с «диктатурой закона», если процитировать некоторые из хорошо известных лозунгов Путина. Вполне могут сказать, что Россией нельзя управлять иначе. Она чересчур большая, чересчур дикая. Но если дело обстоит так, почему Николас Эберштадт в своем эссе для «Уорлд Эфээрз» провозглашает, что «Россия первой показала совершенно новый пример массового истощения населения и сокращения продолжительности жизни, ранее неведомый во всей истории человечества». Управляемая демократия терпит крах. Будущее России выглядит мрачно.
Хотя с точки зрения демографических тенденций на Украине дела обстоят ненамного лучше - продолжительность жизни 67.8 лет, в сравнении с российской цифрой 65.8 лет, следует учитывать, что большой сосед обладает гораздо более значительными природными ресурсами и поэтому не должен бы находиться в такой беде, в которой оказался. Различие очевидно: российская управляемая демократия оставляет мало места для маневра, и у русских нет никакого другого варианта, как поддерживать правящую элиту, а страна будет загнивать и идти к вымиранию.
Украинский же электорат, напротив, имеет возможность коллективно выразить свое недовольство на следующих президентских выборах. Если украинские избиратели не потеряют веру в демократию, не потеряют веру в способность плюрализма в конечном итоге раскрыть истину, отделить пшеницу от плевел и найти лидера, стремящегося как можно лучше послужить их интересам, Украина однажды освободится из тени своего авторитарного соседа. Семена открытого общества посеяны – лелей же их, Украина. Возможно, однажды украинский президент, греясь на солнышке Европейского Союза, отпустит колкое замечание: «Понимаете, господин председатель ЕС, Россия – это даже не государство».

Діти борців за «рускій мір» живуть і навчаються в Європі

03.08.2014, Роман Кириченко

Росія – країна, яка бореться за мораль та православні цінності. А ще більше – проти бездуховності Заходу. Ну, принаймні, російське населення так вважає. Воно все сильніше і сильніше підтримує у цій нелегкій справі свого вождя та його вірних слуг. Росіяни насміхаються із західних санкцій, бо щиро вірять в свою перевагу над Заходом. «Как мы такую красоту на гамбургеры променяли?» — ці слова зараз ледь не гасло антизахідного руху в Росії. Зараз російське населення як ніколи вороже до Європи та США – ще б пак, антизахідна пропаганда діє надзвичайно добре, настільки, що кожна сім`я знає про якусь кризу в Європі, про євросодом та іншу муть. І дуже тішиться від того, що живе в Росії – країні духовності. І в цьому їх неабияк підтримує владна верхівка, ось уже який рік вона грізно бореться за останню, при чому і словом (це виявляється у різних формах пропаганди), і ділом (а ось це вже виявляється в низці дивакуватих законів).
Але Росія ще залишається країною подвійних стандартів. Духовність і жахи «гейропи» — це для «бидломаси», тоді як верхівка, що так активно «захищає» від цього всього своє населення користується західними благами, а особливо – її діти.

Ось ще весною «зжигаючий і закапуючий серця геїв» Дмитро Кісєльов разом із сім`єю відпочивав у гейській Голандії, а ось саме зараз цим займається у такій же гейській Іспанії активний борець за «православний мір» в Україні Іван Охлобистін. А обвішане їхньою лапшею населення нехай і далі сидить в духовном мірє.
Але найбільш показовим прикладом, все ж, є діти. Кожен нормальний батько чи мати буде дбати про якнайкраще виховання і забезпечення своїх дітей. При цьому не буде жаліти на це нічого.
От нічого не жаліють на своїх дітей і російські можновладці, браві борці за православні цінності.

Президент Росії Володимир Путін офіційно має дві доньки: Марію (1985) і Катерину (1986). І живуть вони, як ви вже, мабуть, здогадалися, не у православній Росії. Поки їх батько бореться за розширення меж «русского міра», Марія та Катерина розширили його до меж Нідерландів та Німеччини відповідно.
Старша донька Путіна живе у Ворсхоотен, неподалік Гааги (передачі батьку недалеко буде носить). І має вона ще неправославного чоловіка-голландця (мабуть, ось де розкривається вся суть її місії в цій гей-країні!).
Молодша донька оселилася в Мюнхені і не так давно одружилася, чоловік теж не православний.
Прем`єр-міністр Росії Дмитро Медвєдєв має одного сина – Іллю. Син ще поки в Росії, але вже встиг заявити, що продовжить своє навчання… у Масачусетському університеті в США. А ви кажете санкції…

Ще один борець за «рускій мір» міністр іноземних справ Росії Сергій Лавров, який так славно своїм язиком поносить США всюди, де може, має єдину дочку – Катерину. Катя, очевидно, виконує якусь секретну шпигунську місію Росії – інакше пояснити той факт, що вона закінчує Колумбійський університет Нью-Йорку та на постійній основі живе у США, пояснити не можна.
Але цими трьома постатями число активних борців за «русскую духовность» у всьому світі (особливо у США та Європі) не обмежується, хоч українцям вони є менш відомими.

Віце-спікер держдуми Сергій Железняк відомий тим, що дуже активно бореться проти нацизму на його символів, навіть проти власівського триколору. А ще і проти блогерів та піратства в інтернеті. Він один з ініціаторів законопроектів, скерованих проти оскаржання офіційної версії історії Великої Вітчизняної війни. А ще він ініціатор того, щоб всі сервери, які містять інформації про російських громадян розташовувалися в Росії.
А от інформація про його дітей навряд чи буде розташована в Росії. Три з чотирьох його доньок живуть і навчаються за кордоном. Двоє в Лондоні, одна в Швейцарії. При чому навчання там явно не дешеве. Ще б пак – бідний татусь, мабуть, весь в боргах, бо за рік він витрачає на їх навчання в три рази більше, ніж має зареєстрованого доходу. Ну, не краде ж він їх, чи не так?:)

Ще один віце-спікер держдуми Олександр Жуков має сина Петра, який так пустив коріння в Лондоні, що встиг відсидіти там у в`язниці. Ну, не знав тато, що в гейропі не можна відмазати синочка, так би, може, і не пустив би його туди.
Депутат держдуми від «Єдиної Росії» Олександр Ремезков пішов у своїй ненависті до США настільки далеко, що відправив старшого сина Степана у престижний військовий коледж Valley Forge, що в Пенсильванії, там він навчався за програмою підготовки офіцерів США! До того він вчився у Великобританії у таких престижних закладах, як Malvern College, Fettes College, CATS Canterbury College. Зараз же він вчиться у приватному університеті  Hosfra у Нью-Йорку. Ох, ці ж проклятиє піндоси…
Не краща доля і в інших дітей Ремезкова. Середній син Микола з 2008 року вчиться в Malvern College у тій же Великобритонії. А наймолодша і єдина донька Марія з 2012 року живе у Відні, де займається гімнастикою.

Голова РЖД Володимир Якунін відомий тим, що є одним із головуючих фонду «Русский мир», крім цього він ще і ревний православний християнин – кожен рік на Пасху особисто бере участь у доставці Священного вогню з Єрусалима в Росію.
А от сини та внуки Якуніна живуть за кордоном. Старший син Андрій уже займається бізнесом у Лондоні. Молодший Віктор старається не відставати від брата, живе він на постійній основі у Швейцарії, там же займається бізнесом. До слова, сімейство Якуніних має велику офшорну імперію, про що неодноразово писав Навальний.

Уповноважений у справах сім`ї та дитини Павло Астахов відомий тим, що активно боровся за заборону усиновлювати громадянами США російських дітей (да, правильно, нічого в цивілізації жити!). Сам Астахов має трьох дітей: Антона (1988), Артема (1993) і Арсенія (2009).
Антон навчався в Оксвордському коледжі і Нью-Йоркському економічному колежі (як же його там американці не побили?!). А молодший взагалі був народжений у Ніцці, а хрестився в Каннах.
  Борис Гризлов, лідер «Єдиної Росії», має доньку та сина. Дочка Євгенія (1980) живе в Талліні і навіть має естонське громадянство. Як бачимо, не така вже і ненависна Росії Балтія.
Андрій Фурсенко, вже колишній міністр освіти Росії, відомий введенням ЄДЕ (ЕГЭ), очевидно, не надто довіряє російській освіті, тому своїх дітей відправив навчатися за кордон, це він досить довго приховував.  Навіть зараз його син Олександр живе в США.

І на десерт я залишив постать депутатки від «Справедливої Росії» Олени Мізуліної, вона ж голова комітету держдуми з питань сім`ї, жінок і дітей. Список православних «заслуг» цієї пані вражає. Вона навіть хотіла зробити православ`я державною релігією країни. Крім цього, вона відома боротьбою проти «педофільського лоббі», є співавтором низки законів проти гейпропаганди, противником абортів та сурогатного материнства і навіть орального сексу. І це далеко не все.
А от сина вона свого, очевидно, не любить, інакше як вона могла віддати свого ріднесенького на розтерзання гейопедофілам у Бернський та Оксфордський університети? Але це не все, Микола Мізулін навіть зараз живе в Європі, працює юристом у Бельгії, де дозволені одностатеві шлюби. За що ти так з сином, Олено?!
Це далеко не повний список таких прикладів. І, як ми бачимо, поки діти простих росіян помирають за розширення меж «русскава міра», діти можновладців користуються всіма благами західного життя. «За Русь – розорвусь!», однак. Найсумніше, що населення не може зрозуміти, що їх обманюють, дуже лицемірно і підло обманюють. Росіяни не мають мужності це визнати, бо простіше і далі вірити у свою перевагу.
Так, діти українських можновладців також досить часто навчаються за кордоном. Проте це хоч корелює з проєвропейською політикою держави. Якщо говорити про прихильників «русскава міра» в Україні, то ситуація аналогічна з російською. Діти Олега Царьова навчаються у Великобританії, поки їх батько повертає країну в СРСР. А старі кровосісі Симоненко та Азаров спокійно розгулюють вулицями Відня і при цьому бояться прицілів камер більше, ніж атаки геїв чи педофілів.:)
Хоча остання новина про те, що Гай Юлій Пшонка планує отримати казахське громадянство, свідчить, що навіть тут Україна більш прогресивна, ніж Росія (слова менше розходяться з ділом).
Я не вірю, що ситуація в Росії зміниться. Батьки будуть сидіти перед телевізорами і дивитися ті жахи, які їм показує відпочивший у Європі Кісєльов, боятися Америки, в якій живуть і вчаться діти багатьох можновладців, а своїх діточок відправлятимуть боротися із «фашизмом» в Україні. Я не здивуюся, якщо та ж сама Мізуліна, приймаючи новий православний закон, десь у себе вдома сміється з того, як вона в чергове провела бидломасу. Сміється, мабуть, і Путін, бо він і сам дивується з того, як зміг одурити свій же народ.

Чем Украина лучше России

hronika.info

№1: В Украине существеннее помощь при рождении ребенка

Сейчас в России прожиточный минимум для детей составляет 2106 грн. (Для удобства мы перевели рубли в гривны). Помощь при рождении ребенка выплачивается до достижения его полуторагодовалого возраста; в Украине – до трехлетнего.

Размер одноразового пособия составляет 4122 грн. Ежемесячное пособие по уходу за ребенком выплачивается в размере 40% от среднего дохода за предыдущие два года. Средняя зарплата в России составляет 4500 грн, то есть 40% - это 1800 грн. Умножаем эту сумму на 18 месяцев (на протяжении которых эти выплаты осуществляются): 1800х18= 32 400 грн.

Вместе с одноразовым пособием общая сумма выплат для работающей мамы составляет 32 400+4122=36 522 грн. То есть, это 17 прожиточных минимумов.
Для неработающих мам минимальный размер пособия по уходу за первым ребенком составляет 772 грн., вторым ребенком и последующими детьми –1545 грн. То есть, при рождении первого ребенка мама совокупно получит сумму эквивалентную 8,5 прожиточных минимумов (18 тыс. грн.), а при рождении второго ребенка – 15 прожиточных минимумов (32 тыс. грн.)

Для сравнения: прожиточный минимум для ребенка до 6 лет в Украине составляет 1032 грн. В Украине размер пособия составит 41280 грн, независимо от количества детей в семье. То есть, совокупно мама получит на ребенка 40 прожиточных минимумов, то есть в два раза больше, чем в России.

07.06.2014, Незалежне бюро новин

З 1 липня допомога при народженні первістка зросте на 10 тисяч гривень

 

 

З 1 липня розмір допомоги при народженні першої дитини збільшиться на 10 тис. 320 грн і складе 41 тис. 280 грн. Це передбачено законом України «Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні», схваленим парламентом 27 березня, повідомила прес-служба Міністерства соціальної політики.

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«З метою оптимізації соціального захисту сімей з дітьми допомога при народженні дитини та по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку об'єднані в один вид – допомога при народженні дитини. Крім того, відтепер сума не буде залежати від того, якою ця дитина народилася, першою, другою, третьою і т.д., державою встановлено фіксований розмір допомоги – 41 тис. 280 грн», – йдеться в повідомленні.
Відразу після народження дитини сім'ї буде виплачуватися 10 тис. 320 грн. Решту суми допомоги (30 тис. 960 грн) родина отримуватиме протягом 36 місяців по 860 грн щомісяця. Якщо член сім'ї, який отримує допомогу вирішить вийти на роботу, виплата однак буде тривати до досягнення дитиною 3 років.

Час перебування члена сім'ї у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку зараховується до трудового стажу.

При цьому Мінсоцполітики звертає увагу на те, що допомога, яка була призначена до 1 липня 2014 року, не переглядатиметься, а виплачуватися в тих же розмірах і термінах, адже відповідно до закону України «Про державну допомогу сім'ям з дітьми» допомога при народженні дитини надається у розмірі, встановленому на дату народження дитини.

 

№2: В Украине производятся продукты более высокого качества

Только 1% потребляемой россиянами воды соответствует мировым стандартам качества. Оборот фальсифицированной и контрафактной продукции в России составляет, в зависимости от отрасли, от 30 до 90%. Чаще всего выявляются подделки растительного и сливочного масла, сгущенного молока, чая, кофе, минеральной воды, тушеной говядины, меда и кондитерских изделий. В настоящее время почти 70% продуктов питания выпускается по никем не контролируемым ТУ, а не по ГОСТам, что позволяет производить некачественную пищу. В России отменена обязательная сертификация пищевой (включая алкоголь) и парфюмерно-косметической продукции, остались только санитарные нормы, а сертификат соответствия ГОСТу заменен добровольной декларацией производителя.

В то же время, в Украине уже внедрены системы управления качеством и безопасностью пищевых продуктов на 553 предприятиях. Продолжается работа по внедрению одной из лучших таких систем — НАССР - доля предприятий, на которых установлена система управления безопасностью пищевых продуктов НАССР — 34%. При этом количество сертифицированных производств растет с каждым днем.

№3: В Украине жилье в городах стоит дешевле

В Москве средняя цена 1 кв. метра на первичном рынке элитного жилья отмечена на уровне $19.881. Самые дорогие новые элитные квартиры в столице располагаются в районе Патриарших прудов: цена предложения в этом районе составляет $33.950 за 1 кв. метр. На втором месте дом на Малой Дмитровке с ценой квадрата $32.520. На килограмм золота в Москве можно купить 2 кв. метра приличного жилья.

Для сравнения: в Киеве в элитном районе Печерск квадратный метр жилья в новостройке в среднем стоит $2780, то есть, в 12 дешевле, чем в Москве.

№4: В Украине меньше риска купить некачественные медикаменты

Россия занимает второе место в мире по распространению поддельных лекарств. 82% медикаментов, реализуемых через общедоступные аптеки, фальсифицированы или не соответствуют срокам годности. Обычно, в таблетки не докладывают активное вещество, либо используют «пустышки» из мела.

В России ежегодно реализуется на 300 млн. евро фальсифицированных медикаментов.

Только 2% отечественных предприятий фарминдустрии отвечают мировым стандартам.

Для сравнения: в Украине только 10% лекарств – подделка.

№5: в Украине более высокие ставки по депозитам

В России банковские вклады в рублях сейчас приносят в лучшем случае 12% дохода в год, в Украине (в нацвалюте) – 25%. То есть, разница доходности – более, чем в два раза.

№6: в Украине высшее образование обходится дешевле

Доступность высшего образования в России бьёт все европейские рекорды: Парижский университет Сорбонна — от 250 до 1000 евро в год (12 — 50 тыс. руб.) Мюнхенский технический университет — около 1200 евро в год (55 тыс. руб.) Берлинский технический университет — около 500 евро в год (25 тыс. руб.) МГИМО — от 118 до 290 тыс. руб. в год ГУ Высшая Школа Экономики — от 145 до 313 тыс. руб. в год. Для сравнения: в КНУ им. Тараса Шевченко год обучения стоит 30 тыс. грн., в Киево-Могилянской академии – 28 тыс. грн.

№7: в Украине можно не бояться выходить на митинг

В России организатор публичного мероприятия должен подать в орган исполнительной власти уведомление о проведении публичного мероприятия в срок не позднее 10 дней до дня его проведения. При проведении пикета власти нужно предупреждать за три дня. Исключение из этих правил – когда в митинге или пикете принимает участие один человек.

Если действия участников митинга или пикета не соответствуют целям, лозунгам и заявленному регламенту этого мероприятия, полиция имеет право его остановить и попросить участников митинга разойтись.

Для сравнения: в Украине граждане имеют право мирно собираться, предупреждая об этом органы исполнительной власти или органы местного самоуправления. Но конкретного срока, в течение которого необходимо уведомить органы исполнительной власти или органы местного самоуправления о проведении указанных акций, действующим законодательством Украины не установлено. Поэтому на практике эта норма фактически никогда не действует. Не говоря уже о том, что во время митинга милиция не имеет права разгонять мирных митингующих только за то, что они не скандируют те лозунги, «которые были заявлены в регламенте».

Украинским пенсионерам живется лучше российских 

01.10.2013, bigmir.net

Украина заняла 66 место в рейтинге уровня жизни пожилых людей, обогнав Россию. А к 2050 году каждый третий житель страны будет старше 60 лет.

Украина – одна из самых неподходящих стран для жизни пенсионеров. Однако в России пожилым людям живется еще хуже.
К 2050 году число людей, старше 60 лет, у нас превысит 30%.
Таковы данные Global AgeWatch Index, составленного HelpAge International.

Украина занимает 66 место в рейтинге уровня жизни пожилых людей

bigmir.net

Где пенсионерам жить хорошо
В этом рейтинге Украина занимает 66 место из 91 стран. Нас подвели уровень здравоохранения и создания условий для пожилых людей.
Выше Украины в рейтинге оказалась Беларусь – 60 место, Польша – 62 место, Сербия – 64 место.

Украина и соседи в рейтинге уровня жизни пожилых людей

Global AgeWatch Index

А вот Россия – аж на 78-м, рядом с Непалом, Камбоджей, Гондурасом.
Согласно данным рейтинга, лучше всего пенсионерам живется в Швеции. Эта страна - в первой десятке по всем параметрам рейтинга: уровень доходов, здравоохранение, занятость и образование, создание благоприятных условий.
Первые строчки заняли страны Северной и Западной Европы, Северной Америке и некоторых странах Восточной Азии и Латинской Америки.

ТОП-20 стран для пожилых

Global AgeWatch Index

Замыкает рейтинг – Афганистан, как самая неблагоприятная страна для пожилых людей.

25 пророческих цитат Джорджа Оруэлла

18.09.2014, Fresher

Знаменитые антиутопии Оруэлла «Скотный двор» и «1984» были написаны в середине ХХ века, и хотя предсказания фантаста об ужасах тоталитарного режима не сбылись, именно в наши дни они приобретают новое, немного зловещее звучание.
Еще раз перечитав произведения Оруэлла, мы по-прежнему не теряем надежды, что все-таки он ошибался.




Все животные равны. Но некоторые животные более равны, чем другие.
Свобода — это возможность сказать, что дважды два — четыре. Если дозволено это, все остальное отсюда следует.
Кто управляет прошлым, тот управляет будущим; кто управляет настоящим, тот управляет прошлым.
Если соблюдаешь мелкие правила, можно нарушать большие.
Если вам нужен образ будущего, вообразите сапог, топчущий лицо человека — вечно.
Власть — не средство; она — цель. Диктатуру учреждают не для того, чтобы охранять революцию; революцию совершают для того, чтобы установить диктатуру. Цель репрессий — репрессии. Цель пытки — пытка. Цель власти — власть.
Каких взглядов придерживаются массы и каких не придерживаются — безразлично. Им можно предоставить интеллектуальную свободу, потому что интеллекта у них нет.
В любом обществе простые люди должны жить наперекор существующему порядку вещей.
Лучшие книги говорят тебе то, что ты уже сам знаешь.
Массы никогда не восстают сами по себе и никогда не восстают только потому, что они угнетены. Больше того, они даже не сознают, что угнетены, пока им не дали возможности сравнивать.
Многие люди вольготно чувствуют себя на чужбине, лишь презирая коренных жителей.
Всякий писатель, который становится под партийные знамёна, рано или поздно оказывается перед выбором — либо подчиниться, либо заткнуться.
Бывают ситуации, когда «неверные» убеждения более искренни, чем «верные».
В нашем обществе те, кто лучше всех осведомлён о происходящем, меньше всех способны увидеть мир таким, каков он есть. В общем, чем больше понимания, тем сильнее иллюзии: чем умнее, тем безумнее.
Во времена всеобщей лжи говорить правду — это экстремизм.
Абсолютно белое, как и абсолютно чёрное, кажется каким-то дефектом зрения.
И если все принимают ложь, навязанную партией, если во всех документах одна и та же песня, тогда эта ложь поселяется в истории и становится правдой.
Нет ничего твоего, кроме нескольких кубических сантиметров в черепе.
Иерархическое общество возможно только на основе бедности и невежества.
Чтобы видеть то, что происходит прямо перед вашим носом, необходимо отчаянно бороться.
Ни за что на свете ты не захочешь, чтобы усилилась боль. От боли хочешь только одного — чтобы она кончилась. Нет ничего хуже в жизни, чем физическая боль. Перед лицом боли нет героев.
Нам, представителям среднего класса, кроме правильного произношения, терять нечего.
Война — это способ разбивать вдребезги, распылять в стратосфере, топить в морской пучине материалы, которые могли бы улучшить народу жизнь и тем самым в конечном счёте сделать его разумнее.
Патриотизм по природе своей не агрессивен ни в военном, ни в культурном отношении. Национализм же неотделим от стремления к власти.
Если ты в меньшинстве — и даже в единственном числе, — это не значит, что ты безумен.
Люди могут быть счастливы лишь при условии, что они не считают счастье целью жизни.