Синдром Юрія Коцюбинського

Як в батьків-борців виростають діти-лакеї   Сергій Грабовський, Український тиждень  Можливо, в силу своєї лакейської природи деякі діти знаних батьків і намагаються щосили нівелювати своїми діями батьківський героїзм і, зрештою, спаскудити в очах нових поколінь батьківські імена?

«Славного батька виродним сином» назвав Юрія Коцюбинського у «Листі без конверту», опублікованому у січні 1918 року у газеті «Нова Рада», письменник, колишній заступник голови Центральної Ради і майбутній віце-президент Української Академії Наук Сергій Єфремов.
Назвав на підставі не слів, а дій Юрія Михайловича: червоні війська під командуванням (хоча й номінальним) Коцюбинського-молодшого штурмували Київ, обстрілювали його з гармат, наводили «більшовицький порядок» у вже взятих ними інших українських містах. Єфремов, котрий був давнім другом Коцюбинського-батька, не міг не сказати всього, що думав у ті дні синові: «Воля справді засяяла вже була під українським небом, i от приходять люди, що цю волю знов кладуть у домовину й важке віко пудовими набоями прибивають... Нас ділить прірва, безодня несходима, яка тільки-но може ділити більшовика от старого соціаліста, що не раз звідав царської тюрми та жандармських скорпіонів. I проте я не заздрю вашій силі й не проміняю її на мою несилу… Десять днів мільйонове місто беззбройних та беззахисних дітей, жінок і мирної людності конає в смертельному жаху. Пане Коцюбинський! Я знав і любив вашого батька… Але я не вагаючись кажу: яке щастя, що він помер, як добре, що очі його не бачили й вуха не чули, як син Коцюбинського бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю!»
І якби ж то Коцюбинський-молодший був поодиноким у своїй настанові: ні, одним із загонів червоних військ командував його друг Віталій Примаков, одружений із донькою Коцюбинського Оксаною, до скинення Центральної Ради закликав поет і політик Василь Еллан-Блакитний…
Ця давня історія згадалася мені, коли в інтернеті з’явився текст «Обращения представителей интеллигенции Украины» до Віктора Януковича (у деяких ЗМІ інформація про нього давалася під заголовком: «Русские интеллигенты тоже хотят к президенту»). Поміж інших, звернення цей підписали донька Олеся Бердника Мирослава та син Павла Загребельного Михайло. В ролі, як вони самі її визначили, «сторонников официального двуязычия в этой стране», людей, завдяки яким Янукович і прийшов до влади, а тому й наполягають на своєму обов’язковому включенні до складу майбутньої робочої групи з напрацювання державної мовної політики.
Ясна річ, що номерами першими і другими серед підписантів ідуть Олесь Бузина та Влідімір Корнілов, котрих зайвий раз представляти не треба (так само, як реально червоними військами при штурмі Києва у 1918 році командували Михаїл Муравйов, Александр Єгоров і Рейнґольд Берзін). Але що б робили «русские интеллигенты» цього штибу - яких поки що на всю Україну, що вони її звуть «этой страной», не набралося і півсотні осіб, - якби не наявність серед них кількох нащадків (по крові, а не по духу) справді визначних батьків, котрі зробили реальний внесок в українську культуру? Адже цей факт дозволяє легітимізувати нищення всього українського – дивіться, нас ведуть у бій питомі українці, сини й дочки славетних батьків! І тому більшовицька газета «Правда» у номері від 25 січня 1918 року могла повідомити: «У Києві вуличні бої. Українські радянські війська на чолі з головнокомандуючим тов. Коцюбинським ведуть запеклі бої, вирішивши не давати ніякої пощади кровожерливим наймитам української буржуазії». Не давали, справді: іменем Юрія Коцюбинського розстрілювали на місці тих, хто мав необережність розмовляти українською мовою, носити вишиту сорочку чи тримати вдома портрет Шевченка…
Сьогодні також розстрілюють, але інакше. Економічними й політичними, а не збройними засобами. Відтак владі потрібні не тільки радикали, а й більш  «м’які» деукраїнізатори України. От, скажімо, член Гуманітарної ради про Януковичі Дмитро Стус, за свою лояльність у січні 2012 року номінований посадою гендиректора Національного музею Тараса Шевченка у Києві. Він був серед тієї групи «представників інтелігенції», яку возили у Крим до Віктора Федоровича, щоб «поговорити за життя», тобто про мову. Після зустрічі Дмитро Стус повідомив, що Янукович «зрозумів, наскільки значну проблему для української мови становить цей законопроект» (про мовну політику – С.Г.). Мовляв, законопроект буде так чи інакше доопрацьований, навіть якщо він «набуде чинності ближчим часом», бо тоді «у вересні до нього внесуть необхідні зміни», - сказав Стус-молодший.
Оцініть красу сказаного: бо ж який к бісу «законопроект»? що саме може «набути чинності ближчим часом»? те, що взагалі не було проголосоване Радою, хай і з порушеннями Конституції та Закону про регламент (один «кнопкодав» за п’ятьох нардепів)? Ані розтоптаного Основного Закону, ані серйозних загроз, які виникають унаслідок бодай тимчасової дії цього закону, ані дволикості Януковича (ну, не міг він не знати, що за законопроект і яким способом протягують його вірні холопи у Раді) Стус-молодший упритул не бачить. Бо не хоче бачити. І жодного протесту після підписання Януковичем акту про знищення української мови як державної з боку зазначеного члена Гумради не помічено. Що ж, саме така людина за теперішньої влади й має очолювати Національний музей Тараса Шевченка…
Можна згадати принагідно і синів В’ячеслава Чорновола, особливо Тараса, який спробував був себе у ролі визначного політика Партії регіонів (ледь не написав – «партії більшовиків»), думаючи, що від нього щось залежить. До моменту, коли цій партії треба було удавати бодай трохи проукраїнську силу, Чорновіл-молодший був потрібен; тільки-но носити машкару стало зайвим, сина славетного батька викинули на смітник. І за те має бути вдячним: не ті нині часи, он Юрія Коцюбинського спершу викинули з партії більшовиків і позбавили роботи, потім відправили на заслання, потім знову перевезли до Москви і розстріляли.
Що ж, не дивно. Подібну публіку завжди охоче використовували, проте водночас і глибоко зневажали. Якби Мирослава Бердник почитала, що про неї пишуть у Рунеті, як її там обпльовують ті самі, хто при нагоді охоче цитує її пасажі стосовно «преступлений украинских националистов», то, можливо, її б це зачепило. А, можливо, і ні. Бо ж як писав визначний російський поет Некрасов, «Люди лакейского звания – Сущие псы иногда. Чем тяжелей наказание, Тем им милей господа». А те, що деякі нащадки знаних українських діячів найзатишніше почуваються саме у лакейській ролі, не викликає сумніву. Чому це так? Не знаю, варто обговорити з фахівцями-психоаналітиками. Можливо, це український варіант Едіпового комплексу – коли підсвідома зненависть до батька-борця за вільну Україну переноситься на державу? І коли Едіп тільки убиває батька, то в нас діточки намагаються вбити батькову справу разом із Батьківщиною?
До речі, Гегель якось висловив дуже жорстку, але влучну думку: «Жодна людина не може бути героєм для лакея. Не тому що вона не герой, а тому що лакей – тільки лакей». Можливо, в силу своєї лакейської природи деякі діти знаних батьків і намагаються щосили нівелювати своїми діями батьківський героїзм і, зрештою, спаскудити в очах нових поколінь батьківські імена? Бо ж кого згадують молоді журналісти, коли звучить прізвище «Чорновіл»? І, боюся, подібна історія цілком може повторитися після ретельної «чистки» шкільних програм при згадці прізвища «Стус»…
…У книжці «Під обухом. Большевики в Києві» Сергій Єфремов, описуючи діяльність нової «справедливої» влади, що спиралася на чужинські багнети, зазначав: «Безглузді заходи безтямних людей з величезними претензіями; з хлестаковською психікою, з одвагою безнадійних неуків, з розпачливою сміливістю, з нестриманою, хоч і вбогою, фантазією – ці заходи вже даються взнаки. Нема жодного сумніву, ще трохи – небагато мине часу, як ці люди зруйнують усе, що тільки підлягає руйнації, і тоді одійдуть, звідки й виринули – тобто в належну їм безвість. Тільки поправляти, що вони напсували і ще напсують, буде надзвичайно важко...».

Джерело

---

Продукт РУІна

14.12.2012, Ігор Лосєв , Український тиждень

Як більшовики сформували в Україні інтелектуальну обслугу тоталітарного режиму

Радянська українська інтелігенція (РУІна, вона ж реєстрова) і просто українська інтелігенція різняться не менш суттєво, ніж поняття «колгоспник» і «селянин». Українська інтелігенція як особлива суспільна верства в Україні починає формуватися з ХV–XVI століть, а РУІна – явище, що цілком належить ХХ століттю, зокрема періоду комуністичного режиму (від 1918 до 1991 року), але й сьогодні вона існує у прихованих формах і поки що помітних ознак щодо свого зникнення з історичного кону не демонструє.

Засіб підкорення
РУІна виникла тому, що була вкрай необхідна більшовицькій владі, яка прагнула ефективно контролювати Україну. Бутафорська псевдоукраїнська ерзац-державність у вигляді УРСР (спочатку вона називалася УСРР) була певним компромісом між більшовиками та широкими українськими масами. Жоден насильницьким шляхом нав’язаний, тим більше експортований режим не може існувати без якогось опертя на місцевих мешканців, тобто без колаборації серед частини населення. А з цим було не все гаразд від самого початку. Адже відсоток українців у лавах КП(б)У, що народилася влітку 1918 року в Москві, був вельми низьким. У складі її керівництва на той час етнічних українців налічувалися одиниці. Це була неукраїнська політична партія для України. Ось чому в період першої війни більшовицької Росії проти УНР Владімір Лєнін був змушений вдаватися до маскараду з перевдяганням, вимагаючи, щоб командувач російських червоних військ Володимир Антонов-Овсієнко відкинув першу складову свого прізвища, а військова формація, що прийшла з Росії, називала себе «Українською Червоною армією». Не дарма політика українізації 1920-х – початку 1930-х років згідно з московськими планами передбачала активніше залучення місцевих етнічно українських кадрів до розбудови комуно-тоталітарного режиму і розширення етносоціальної бази імперського центру в Україні.
Звісно, більшовизм, який захопив владу в межах колишньої Російської імперії, був не в змозі керувати цими просторами і забезпечувати якусь повсякденну життєдіяльність без певної частки людей розумової праці. Оскільки серед його активу таких бракувало, спочатку червоний режим змушений терпіти попередню буржуазну інтелігенцію, що була носієм класово чужої ідеології. Не випадково Лєнін дуже не любив публічно виступати перед інтелігенцією (то була страшенно незручна для нього публіка), але охоче виголошував промови перед робітниками, солдатами і селянами, не обтяженими не те що університетською, а навіть неповною початковою освітою.

Кузня кадрів
Однак дореволюційної інтелігенції треба було позбутися за будь-яку ціну, спочатку організувавши їй заміну. Для цього було проведено докорінні зміни в системі освіти та підготовки кадрів. Найперше завдання – перекрити доступ представникам «експлуататорських класів» до навчальних закладів, щоб ідеологічно чужа інтелігенція не могла відтворюватися. Запроваджувалися численні соціальні обмеження для дітей підприємців, лікарів, професури, заможних селян, представників вільних професій, урядовців дожовтневого періоду та ін. Водночас перед тими, кого нова влада вважала своїм, відчинялися двері навіть туди, де щасливці були не здатні вчитися через брак здіб­ностей чи попередньої освіти. Тому освітні вимоги спрощувалися і профанувалися, всіляко полегшувалися.
Здобута таким чином кваліфікація нерідко була суто формальною. Досить сказати, що до радянської Академії Генштабу приймали в 1920-1930-х роках військових, які мали у своєму активі три-чотири класи церковно-приходської школи. Вважалося великим успіхом, якщо такий «академік» по закінченні закладу був здатен скласти іспити за 10 класів середньої школи. Потім це далося взнаки під час Другої світової… Для порівняння: щоб вступити до царської Академії Генштабу, треба було опанувати повний курс гімназії чи кадетського корпусу, провчитися два-три роки в юнкерському училищі, послужити стільки само на офіцерській посаді у військах, скласти безліч іспитів в умовах жорсткої конкуренції і, лише перемігши в ній, нарешті приступити до занять.
Та головним інструментом звільнення від впливу буржуазної інтелігенції, безперечно, були репресії. В Україні цю функцію виконали терор 1920–1930-х років проти «петлюрівської інтелігенції», потім терор 1940–1950-х проти «ідеологічно нестійкої інтелігенції» і репресії 1960-х – початку 1980-х років проти шістдесятників. Але це були лише сплески, активізація репресій, «нормальний» плановий терор проти інтелігенції в Україні мав постійний характер. Він також був засобом формування потрібного ідеологічного продукту з визначеними імперським центром властивостями та особливостями.
Щоб полегшити заміщення старої інтелігенції вихідцями з робітничо-селянських мас, утворювалися спеціальні гібридні заклади освіти, що мали своїм обов’язком не тільки дати вищу чи середню спеціальну освіту, а й знівелювати вади шкільної: робітничі факультети, куди зараховували за спрощеною процедурою, промислові академії (таку закінчив Микита Хрущов без відриву від партійної роботи), інститути червоної професури тощо. Зокрема, на виховання РУІни активно працював такий інститут у тодішній столиці УСРР – Харкові.
Більшовики в Україні поставили собі дуже складне завдання: створити абсолютно нову, цілковито підлеглу в ідеологічному плані інтелігенцію з деяким регіонально-українським забарвленням – РУІну. Тих інтелігентів, які на це не йшли, чекала жахлива доля: фізичне нищення, смерть у таборах чи на засланні, забуття чи напівпідпільне існування. Дехто, щоб вижити, відчайдушно намагався змінитися, проте не всім це вдалося.

Виховуючи національний страх
Більшовицька кузня інтелігентських кадрів працювала з 1918 до 1991 року, коли заповзято, з шаленою активністю, а коли формально і мляво, але необхідний соціальний продукт було сформовано. Це була не самостійна суспільна верства, не модератор громадських настроїв, не генератор ідей, а інтелектуальна обслуга тоталітарної влади, що мала панічно боятися українського націоналізму, будь-яких згадок про українські національні інтереси, будь-якого критично-об’єктивного ставлення до панівної нації радянської імперії. У них виховували комплекс потенційного винуватця, крипто-націоналіста, який у будь-який момент може бути викритий. Власне, лише формальна належність до української національності була достатньою підставою для звинувачень такого штибу. Екзистенційний страх перед українським націоналізмом, а відтак і перед чіткою артикуляцією й захистом українських національних інтересів, і перед страшною потугою Кремля, який, як Бог, усе знає й усе бачить, є характерною і майже невиліковною рисою РУІни. Тому її патріотичні поривання – то переважно «бунти навколішках».
Це також були екзистенційний страх перед власною націо­нальною ідентичністю і почуття провини за неї, за неналежність до найпрогресивнішої і найвидатнішої (за словами Сталіна на банкеті з приводу перемоги у Другій світовій) нації Радянського Союзу. За винятком деяких своїх представників, РУІна – плід імперсько-колоніального виховання.
Про те, що цей страх у середовищі української інтелігенції виникав не спонтанно, а внаслідок цілеспрямованих зусиль імперського центру, після розпаду СРСР написав у московському журналі «Дружба народов» дослідник Юрій Барабаш: «Прихід до влади «совєтів» не змінив сутності мовної політики центру, нові моменти з’явилися лише в тактиці: традиційний протекціонізм стосовно російської мови (постанови ЦК КПРС 1976 і 1983 років) було доповнено й підкріплено позірно демократичною концепцією двомовності – «добровільно»-змагального спів­існування національних мов як нібито рівноправних із російською, однак необов’язкових, на відміну від останньої, для вивчення і застосування… У цих умовах концепція двомовності могла виконувати і виконувала виключно функцію привілейованого становища російської як мови загальнозрозумілої («я вам русским язиком говорю!»), а отже, «загальнорадянської». Водночас двомовність формує своєрідний психокомплекс страху перед рідною мовою як віддзеркалення страху бути українцем, потураючи таким способом і можновладцям, і денаціоналізованому міщанству».
Цей потужний комплекс меншовартості зумовив і побоювання РУІни згодом після здобуття Україною незалежності брати на себе відповідальність за долю нації та держави, страх бути інтелігенцією державного народу з усіма наслідками, що звідси випливають, з величезним морально-політичним тягарем.

Під керівництвом партії
Імперія постійно культивувала національне боягузтво в РУІні. Той, хто сягав належного рівня глибокоекзистенційного страху перед Москвою, ставав офіційним «спецукраїнцем», що був записаний імперським центром до реєстру «представників українського народу», який від його імені на форумах і фестивалях міг виступати з дозволеними промовами, представляючи «українську літературу», «український театр», «українське кіно», «українську науку» тощо.
Боягузтво доповнювалося холуйством, яке щедро винагороджувалося і заохочувалося через систему творчих спілок та академічних ступенів і звань, через премії, урядові нагороди й номенклатурні спецрозподільники.
Творчі спілки УРСР – доволі ефективний засіб партійного управління інтелігенцією, типовий для тоталітарних держав, адже вони були не продуктом самостійної ініціативи інтелігентів, а елементом партійної розбудови духовної сфери. Аналогічну систему контролю за інтелігенцією запровадили в нацистській Німеччині у вигляді так званої Імперської палати культури з підпалатами преси, радіомовлення, кінематографії, театру, літератури, музики, зображувальних мистецтв. Членство в одній із них було обов’язковим для будь-якого без винятку представника творчих професій Німеччини. За творчу діяльність без наявності відповідних членських посвідчень нацистська влада переслідувала і карала дуже суворо – від заборони на професію до ув’язнення чи запроторення до концтабору. Згадаймо долю російського поета Іосіфа Бродского, який насмілився в брєжнєвську добу писати вірші, не будучи членом Спілки письменників: його засудили за «неробство» і відправили до виправної колонії. Потім, уже за кордоном, Бродскій став нобелівським лауреатом.
Але РУІна виховувалася не тільки насильством і залякуванням, а й підкупом і розтлінням. Член Спілки письменників України в часи СРСР за вельми обмежених здібностей, проте з правильною ідеологічною позицією міг стати мало не живим класиком української літератури з виданням багатотомного повного зібрання творів коштом держави. Було багато й інших «лакомств нещасних», про які деякі представники творчого цеху досі згадують із ностальгією.

Унаслідок викладених вище обставин українська нація сьогодні не має відповідної інтелектуальної потуги, яку РУІна не здатна забезпечити. Деякі її представники загрузли в шкідливих для країни постмодерністських псевдокультурних вправах, пародоксалістських квазіетичних іграх і скандалах. Час від часу ця публіка розважається сумнівними політичними прогнозами та безвідповідальними пропозиціями. Усе те нагадує якусь сумну клоунаду. А в той час як суспільство потерпає від браку повноцінного інтелектуального продукту, правильної візії громадських процесів і національних перспектив, нова Україна потребує нових інтелектуалів без похмурої спадковості невигойного совка, творення, а не РУІни…

Джерело

Більшовицька навала

15.12.2012, Ярослав Файзулін, Український тиждень

Механізми становлення радянської влади в Україні у 1917–1921 роках засвідчують її окупаційний характер

Захопивши під час Жовтневого збройного перевороту владу в Петрограді, Владімір Лєнін та його соратники розпочали боротьбу за контроль над Україною. Їхньою суперницею була Центральна Рада, найорганізованіша на той момент сила, що мала високий авторитет у суспільстві й відкрито виступила проти незаконної узурпації більшовиками влади в Росії. Щоб компрометувати УЦР в очах населення та військ на фронті, більшовики звинувачували її в «контрреволюційності» та «буржуазності», а також використовували апробований у Росії «джентльменський набір» популістських гасел: про мир, землю, фабрики й заводи.
Проголошення 7 листопада 1917 року ІІІ Універсалу Центральної Ради про створення УНР мобілізувало червоних на втручання у справи суверенної держави. Становлення української національної державності аж ніяк не входило в більшовицькі плани. Тому керівництво радянської Росії всілякими засобами намагалося протидіяти цьому й відновити панування над усіма землями колись «єдіной і нєдєлімой».

Уряд без повноважень
У листопаді 1917-го загострюється політичне протистояння Центральної Ради та київських більшовиків, які вчинили кілька невдалих спроб захопити владу в українській столиці або ж принаймні показати Петроградові свою значущість. Зазнали краху також їхні плани створити спільний виконком Ради робітничих і солдатських депутатів та Української Центральної Ради й здобути в ньому більшість (після виборів вони дістали тільки 23 місця, опинившись у меншості проти українських соціалістичних пар­тій). Відсутність значної підтримки червоних в Україні продемонстрували також вибори до Всеросійських установчих зборів. За них тут віддали голоси лише 10% громадян – у 2,5 раза менше, ніж загалом по Росії. Соціалістичні політсили, що входили до Центральної Ради, передусім Українська партія соціалістів-революціонерів, набрали 77% голосів.
Після провальних «мирних» спроб захопити владу в Україні більшовики вирішили вдатися до більш рішучих заходів. Зокрема, активно експлуатовано було ідею скликання Всеукраїнського з’їзду рад для переобрання складу Центральної Ради, на якому однопартійці Лєніна знову-таки планували здобути більшість і провести свої постанови. Та не сталося як гадалося, українські соціалісти спрацювали краще, й на з’їзді, що відкрився 4 грудня за участю понад 2 тис. делегатів, більшовики опинилися в цілковитій меншості. Всеукраїнський з’їзд рад висловив повну підтримку Центральній Раді й відмовився від переобрання її складу. Більшовикам залишалося покинути київський з’їзд, заявивши про його неправочинність. 11–12 грудня 1917-го в Харкові, зайнятому російськими радянськими військами, був інсценований альтернативний з’їзд, куди з’їхалося лише 206 делегатів, що представляли 82 рад (більшість із Донецько-Криворізького басейну) із 240. На ньому проголосили встановлення радянської влади в Україні, обрали Центральний виконавчий комітет рад і сформували маріонетковий уряд – Народний секретаріат. Нарком освіти Володимир Затонський сам визнавав фіктивність цього кабінету: «…народні секретарі називали себе урядом, та самі до того ставилися трохи гумористично. Та й насправді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала. Апарату жодного, треба все утворити з нічого. Простота звичаїв у той час взагалі була велика, і плутанина розумінь також. Наприклад, жодним способом не щастило нам відокремити функції народного секретаря фінансів від обов’язків касира». Декоративний український радянський уряд був зручною ширмою для Раднаркому в Петрограді, який дістав можливість будь-яку агресію російських більшовиків списувати на внутрішній конфлікт між харківським Народним секретаріатом та київською Центральною Радою, тобто трактувати як громадянську війну в Україні.
Харківський уряд не мав жодної реальної влади на українській території і всі свої рішення приймав зі згоди Петрограда. Це розуміли всі, й це не могло не позначатися на ставленні до «урядовців». До прикладу, під час окупації більшовиками Києва у лютому 1918-го червоногвардійці мало не розстріляли наркома освіти Затонського за те, що знайшли в нього в кишені записку українською мовою. Врятувало те, що в іншій кишені виявилася посвідка, виписана Лєніним.

Війна й терор
3 грудня 1917-го до Києва з Петрограда надійшов ультиматум Раднаркому на адресу Української Центральної Ради зі звинуваченням у «подвійній політиці», небажанні скликати Всеукраїнський з’їзд рад (хоча він був запланований на 4 грудня 1917-го) й вимогами слухняно виконати більшовицькі директиви: припинити роззброєння червоних частин, взяти участь у придушенні повстання Алєксєя Калєдіна, який оголосив захоплення більшовиками влади в Росії злочином і взяв на себе всю владу на Дону. В разі невиконання зазначених вимог упродовж 48 год Раднарком оголошував Центральну Раду в «стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії та на Україні». Пункти ультиматуму були абсолютно абсурдні, адже їх виконання означало б ліквідацію української державності. Тому УЦР його обґрунтовано відкинула 5 грудня 1917-го. Раднарком, безумовно, очікував саме на таку відповідь: уже того самого дня до ставки російського верховного головнокомандувача прапорщика Ніколая Крилєнка виїхав Володимир Антонов-Овсієнко, що дістав завдання організовувати боротьбу з Центральною Радою.
Без офіційного оголошення війни російські радянські війська рушили на Україну. 13 грудня вони захопили станцію Лозова, 18-го – Павлоград, 21-го – Синельникове. 25 грудня 1917-го командувач Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ на Київ, який узяли 26 січня 1918 року. Доти з Росії в Україну прибули близько 20 тис. матросів, солдатів, червоногвардійців – загони Ховріна, Сівєрса, Єґорова, Железнякова, Бєрзіна, Прімакова та ін. Просування червоних українськими землями супроводжувалося грабунками, розстрілами, пияцтвом і розпустою. Командувач більшовицьких частин на Лівобережжі Міхаіл Муравйов оцінював свої війська доволі критично: «Це така армія, що може лише наступати. Тільки-но вона зупиниться, так і почне розкладатися, реквізувати, красти, вбивати».
Безперечні докази злочинів червоних містять матеріали слідчої справи Міхаіла Муравйова, а також десятки спогадів сучасників і публікації тогочасної преси. «Большевики ввійшли до міста з боку Печерська й Липок – багатших кварталів […], де мешкали звичайно багатші військові й цивільні урядовці, взагалі заможні люди, і справили тут баню, – писав у своїх спогадах член Центральної Ради й міністр закордонних справ за часів Гетьманату Дмитро Дорошенко. – Вривались в помешкання, витягали звідти генералів, офіцерів і просто дорослих мужчин і вбивали їх тут же, або вели до колишнього царського палацу і розстрілювали там або по дорозі».

Засоби підкорення
Більшовики розглядали Україну виключно як сировинний придаток, колонію, що своїм хлібом та багатими природними ресурсами мала забезпечувати добробут метрополії. Ще на початку червня 1917-го на загальних зборах київської організації більшовиків один із їхніх лідерів Георгій Пятаков наголошував: «Ми підтримуємо українців у їхніх протестах проти всяких циркулярних заборон уряду, як-то заборона українського військового з’їзду. Але взагалі українців підтримувати нам не випадає, бо пролетаріатові рух цей не вигідний. Росія без української цукрової промисловості не може існувати, те саме можна сказати про вугілля, хліб (чорноземна смуга)».
«Ради бога, використовуйте найбільш енергійних і революційних для відправляння хліба, хліба, хліба!!! Інакше Пітер може сконати. Спеціальні поїзди й загони. Зсипання і збирання. Проводжати поїзди. Повідомляти щодня. Ради бога!» – писав 15 січня 1918-го в листі до надзвичайного комісара РНК РСФРР в Україні Сєрґо Орджонікідзе та командувача Південного угруповання більшовицьких військ Володимира Антонова-Овсієнка партійний вождь Владімір Лєнін.

Перша російсько-радянська окупація України була нетривалою, тоді не дійшло до повної анексії її земель більшовицькою Росією. Та в ході наступних збройних кампаній комуністична влада сповна продемонструвала свій характер агресора. Політика воєнного комунізму/червоного терору супроводжувалася масовим пограбуванням населення, засланнями до таборів, «інститутом відповідачів» та круговою порукою селянства, спаленням цілих сіл за невиконання норм хлібозаготівель чи опір владі, терористичними методами управління на зайнятих землях. Уперше населення багатої на чорноземи України змушене було за мирного часу пережити голод у 1921–1922 роках.

Джерело

ЖУРНАЛІСТ ДЖОУНЗ УПЕРШЕ РОЗПОВІВ ПРО ГОЛОДОМОР

13.12.2012, Федір Сидорук 

Федір Сидорук
Журналіст (Київ).
Лауреат почесної нагороди Amnesty International за внесок у боротьбу за права людини

Ґарет Джоунз - британський журналіст, який мандрував Україною на початку 1930-х, вперше описавши жахіття голоду. Його репортажі випадали з модних тоді на Заході симпатій до СРСР. Він був убитий за загадкових обставин у 1935-му.

"У своїх розслідуваннях він ніколи не боявся ризикувати. Я боявся, що якось його ризик виявиться надмірним. Ніщо не оминало його уваги. Він не дозволяв, щоб жодна перешкода відвертала його від шляху, який міг привести до пізнання потрібного йому факту. Він володів майже бездоганним умінням докопуватися до суті важливих речей".

Девід Ллойд Джордж, прем’єр-міністр Великої Британії

"Колосальні події  - такі, як голод в Україні 1933 року, що привели до загибелі мільйонів людей, фактично пройшли повз увагу більшості англійських русофілів", - писавнепримиренний критик  тоталітаризму, автор романів "1984" і "Ферма тварин" Джордж Орвелл.

Як мухи у павутинні

До цієї впливової когорти належали й вихідці з Фабіанського товариства. Назване на честь давньоримського державного діяча та полководця Фабіана Максима Кунктатора, який набув слави вичікувальною тактикою у переможній війні з Ганнібалом, воно проголошувало своєю метою перетворення Великої Британії на демократичну соціалістичну державу без революцій і насильства.

У всесвітньому літопису подій чимало парадоксів, одним з яких є згаданий британський феномен.

Під час економічної депресії 1930-х років, що охопила західний світ, консерватизм вийшов з моди і політичний маятник різко колихнувся ліворуч. Фабіанці, які за світоглядом були соціалістами-утопістами, звернули свій погляд у бік СРСР, враженого кризою іншого ґатунку, докорінним насильницьким зламом суспільних відносин.

Однак країна, де здійснювався безпрецедентно жорстокий соціальний експеримент, поставала в їхній уяві втіленням Утопії.  

Засліплений ілюзіями погляд соціалістів-утопістів оминав масові жертви політичних репресій, винищення класів, виморених голодом через соціальну та національну належність мільйонів українських хліборобів. До вух фабіанців не долинали гасла "Кто не с нами, тот против нас" і "Если враг не сдается - его уничтожают".

Плакат із колекції радянської пропаганди, зібраної Ґаретом Джоунзом під час поїздки в СРСР у 1931 році. Колекція плакатів була знайдена у 1990-му році внучатим племінником Джоунза Найджелом Коллі у колишній спальні Ґарета під ліжком (на той час будинок належав старшій сестрі журналіста, 94-річній Ґвинет). Джерело: colley.co.uk

Дивує те, що в цих західних діячів не спрацьовував навіть інстинкт самозбереження. Якби насправді відбулася світова революція, що нею марили комуністичні вожді, саме вони неминуче стали б першими жертвами політичних процесів і екзекуцій.

Фабіанці взяли на себе роль "п’ятої колони", фетишизуючи - всупереч здоровому глузду та елементарній  моралі - людиноненависницький експеримент, а його деспотичного вершителя звели в кумири.

Комуністичний режим влаштовував  західним клевретам мандрівки до країни Псевдоутопії з червоними килимами та хлібосольними банкетами. Ті, хто хотів, щоб їх ввели в оману, легко потрапляли у тенета більшовицької пропаганди. Як мухи у павутиння.

Вебби, Веллс і Шоу

За лаштунками "потемкинских деревень" вони не бачили українських сіл, знелюднених Великим голодом 1932-1933 років. Видатні фабіанці Сідні Вебб (він навіть обіймав посаду міністра праці у лейбористському уряді) та його дружина й ідейна соратниця Беатрис подорожували Україною, коли масштабна трагедія була вже очевидною.

Але вони категорично відкидали існування голоду і приписували будь-які нагадування про нього підступам ворогів улюбленої країни Рад. Невипадково канадська дослідниця Венді Макелрой саркастично назвала їхні політичні тлумачення "павутиннням брехні" ["A Webb of Lies" - гра слів на різниці між прізвищем Webb і "павутиною" (web)].

"Ліві радикали на Заході аплодували радянському експерименту, - писала Макелрой. - Серед найгучніших були захоплені голоси британських соціалістів-утопістів Сідні та Беатрис Веббів. 1932-го вони подорожували до Росії. Того самого року, коли Сталін керував кампанією геноциду проти куркулів - мільйонів селян, переважно українських, які відмовлялися від колективізації.

Коли виявилося, що розстріли відбуваються надто повільно, він створив штучний голод, повністю перекривши доступ до шляхів і залізничних колій. Тоді у куркулів відібрали усі продукти харчування, паливо, худобу та насіння для сівби. Кількість загиблих оцінюється від 6 до 10 мільйонів.

Вебби їздили Україною у розпал голоду 1932-1933 років, брали інтерв'ю у радянських чиновників. Вони дійшли висновку, що голод придумали антикомуністи. У двотомнику "Радянський комунізм: нова цивілізація?" (1935 р.) Вебби повторили своє твердження, що ніякого голоду не було".

Особливо впливових на Заході гостей удостоював аудієнції особисто кремлівський диктатор. Так, у серпні 1934 року він приймав президента британського ПЕН-клубу фабіанця Герберта Веллса. Славетний письменник-фантаст, якому вдавалося проникати у таємниці далеких світів і робити унікальні наукові прогнози, виявив повну наївність на Землі.

Зберігся і запис їхньої розмови, що тривала майже три години і справляє дивне враження. Скромно назвавшись  "звичайним громадянином", британський гість поставив Сталіна у роль вершителя долі людства. "Я приїхав запитати Вас, що Ви робите для того, щоб змінити світ", -  проголосив він.

"Я зізнаюся, що ставився до Сталіна з деякою підозрою та упередженням, - писав Веллс. – У моїй свідомості був створений образ вельми обережного, зосередженого в собі фанатика, деспота, заздрісного, підозріливого узурпатора влади…

Усі непевні чутки й підозри назавжди перестали існувати для мене після того, як я поговорив з ним декілька хвилин. Я ніколи не зустрічав людини більш щирої, порядної та чесної. У ньому немає нічого темного й зловісного, і саме цими якостями слід пояснити його величезну владу в Росії".

Сталін використав західну інтелігенцію для власної пропаганди закордоном і в СРСР. Обкладинка видання 1935 року. Джерело: ebay.com

Фатальної помилки серед британських гостей припустився не тільки Герберт Веллс. Це стосується й Бернарда Шоу, котрого Сталін запросив з нагоди 75-річчя.

Всесвітньовідомий  ірландський драматург, один з найвпливовіших  інтелектуалів в елітарному колі фабіанців, був у захваті. "Я очікував побачити російського робітника, а побачив грузинського джентльмена", - заявить він, повернувшись до туманного Альбіону. Дійшло до того, що він пропонував висунути кремлівського диктатора на Нобелівську премію миру.

Він прогнозував: "Нова комуністична система спроможна вивести людство з теперішньої кризи"… Голод в СРСР? Це нонсенс. "Я ніколи не бачив, щоб десь годували так добре, як у Москві", - заявив Шоу з притаманним йому снобізмом. Про українців та про Україну, де в той час уже почався мор, він узагалі не згадував.

Торкнувшись цієї проблеми 1933 року у передмові до п’єси "На мілині", Шоу категорично заперечував існування голоду в Україні. При цьому посилався на авторитет колишнього прем’єр-міністра Франції соціаліста Едуара Ерріо, котрий після пишних прийомів на українській землі заявляв: "Голод – вигадка капіталістичної пропаганди".

"…Ліві – такі, як Джордж Бернард Шоу та  Г.Дж. Веллс їздили до Росії й лизали чоботи Сталіну. Однак вони дуже помилялися, - вважає британський кінодокументаліст і журналіст Джон Свіні. – Сталін багато в чому не кращий за Гітлера. Адже від того голоду загинули 10 мільйонів [офіційна оцінка сучасних українських істориків - 4 млн - ІП]".  

Один проти течії

У період економічної депресії ліберальна інтелектуальна частина британського суспільство повірила у міф про "радянський рай". Але цей плин захопив не всіх.

Ґарет Джоунз

Ґарет Джоунз - 25-річний журналіст-інтелектуал, випускник Кембриджського університету, помічник колишнього прем’єр-міністра Великої Британії Девіда Ллойда  Джорджа, знавець мов і міжнародної політики після першої поїздки до СРСР надіслав у серпні 1930-го батькамтакого листа:

"Ура! Чудово, що я знову в Німеччині. Я у захваті, - писав він. - Росія у дуже поганому стані. Вона прогнила. Окрім хліба, їжі немає. Гноблення, несправедливість, бідність серед робітників. 90% невдоволених.

На півдні країни точаться розмови про нову революцію. Та вона ніколи не відбудеться: армія та ОДПУ надто сильні. Зима принесе одне з найбільших страждань.

Голод. Уряд тут найжорстокіший у світі. Селяни ненавидять комуністів. Цього року тисячі й тисячі кращих людей відправили до Сибіру та на Соловки. Люди відверто висловлюються проти уряду. На Донбасі умови нестерпні…"

Молодий валієць, як свідчить лист, дивився на речі без рожевих окулярів. Прагнучи розібратися в усьому до пуття, він виявив феноменальне вміння аналізувати події й робити прогнози.

Ґарет Джоунз незадовго до своєї загадкової смерті у 1935 році

Чи не вперше в англомовних текстах вжито поняття "масовий голод". На листі Ґарета Джоунза дата - 26 серпня 1930 року.

Розвінчуючи утопію фабіанців, Джоунз не утримався від закидів у їхній бік. "Я божеволію, коли думаю про те, що такі люди, як Вебби, котрі їздять до Росії, де їх добре годують і водять за носа, заявляють, що там рай", - обурювався він.

Недоторканних для нього не існувало. Наприкінці березня 1933-го він заявить: "Найбільше після Сталіна в Росії ненавидять Бернарда Шоу. Для багатьох, хто читав, як він описує достаток продовольства у країні, що вмирає з голоду, майбутнє ще безнадійніше, ніж теперішнє…".  Це інтерв’ю, розповсюджене Reuters, опублікував ряд видань по обидві сторони Атлантики.

Скан із записника Джоунза. Ці записи зроблені в 1932-33 роках (з сайту colley.co.uk): "The cattle has nearly all died. The horses also. I joined the Kolhkoz 3 weeks ago… They made us pay so many taxes that life became a burden". Woman came out and started crying: "They’re killing us. In my village there used to be 300 cows and now we only have 30. The horses have died. How can I feed us all?" Man: "I have a family of 10 people. How can they live?" Woman: "And the kulaks! Look at what they call kulaks. Just ordinary peasants who have a cow or two. They’re murdering the peasants, sending them away. Oppression, oppression, oppression!" They said: "How can the harvest be good? We haven’t horses and they don’t give us enough to eat." Went on a bit further and spoke to a girl 19 and a man 18 years old. Both said: "We have nothing.  If it were not for Moscow we would starve. No potatoes left".

Добре відомі подробиці полеміки про голод в СРСР між Ґаретом Джоунзом такореспондентом The New York Times у Москві Волтером Дюранті, який звинувачував його у вигадуванні "страшилки" і цинічно стверджував, що "росіяни голодують, але не вмирають з голоду".

Та є підстави твердити, що британський журналіст, не називаючи прізвищ опонентів, вів ще й інший диспут - проти фабіанців.

У березні 1933 року The Manchester Guardian опублікувала опублікувала написаний у стилі радянського агітпропу відкритий лист головному редактору за підписами Бернарда Шоу та двадцятьох інших британських прибічників СРСР.

Вони заперечували існування голоду в СРСР, засуджували "сліпу нерозсудливу кампанію" з дискредитації тамтешнього прогресу і всіляко вихваляли радянські здобутки.

Того ж місяця на шпальтах The Manchester Guardian Джоунз видрукував свій перший репортаж про голод в Україні, написаний на основі особистих вражень від зустрічей з приреченими на смерть мешканцями сіл Харківщини.

Замість "сповнених надії та ентузіазму" радянських людей поставали хлібороби, яких вже стискала за горло кістлява рука смерті.

Плакат жовтня 1933 року з оголошенням про один із Джоунзових лекційних турів про більшовицьку державу. "Розповідь про те, живуть люди під радянським правлінням - від того, хто гарно володіє російською". Вхід платний - Найджел Коллі припускає, що таким чином Джоунз хотів гарантувати свою фінансову незалежність як журналіста

У травні Джоунз, скориставшись тим жанром, що й Шоу, надіслав відкритого листаголовному редактору The Manchester Guardian. Він підняв голос на підтримку кореспондента цієї газети Малкольма Маґґериджа, який після поїздок на охоплені голодом Північний Кавказ і Україну анонімно опублікував  за підписом "Нотатки оглядача" серію статей і став об’єктом нападок.

"Погляди Вашого кореспондента, - доводив Джоунз, - повністю підтвердили мої мандрівки селами та найнадійніші закордонні представники в Радянському Союзі".

Історія, зрештою, розставила все на свої місця. Апологетика фабіанцями сталінізму та їхній міф про радянську Утопію розцінюється як аномалія, що переросла у злочин.

Свого часу вони знехтували правдою про українську трагедію, яку розкрив Ґарет Джоунз. Та нині, попри усі перешкоди й політичні кульбіти у самій Україні, вона поступово торує шлях, сприяючи відродженню майже втраченої генетичної пам’яті.

Ще один розворот записника (починаючи від червоної крапки, з сайту garethjones.org): "In the Ukraine. A little later. I crossed the border from Great Russia into the Ukraine.  Everywhere I talked to peasants who walked past – they all had the same story;      “There is no bread – we haven’t had bread for over 2 months – a lot are dying.”      The first village had no more potatoes left and the store of буряк (beetroot) was running out.  They all said ‘the cattle is dying. Нечем кормить. We used to feed the world now we are hungry. How can we sow when we have few horses left? How will we be able to work in the fields when we are weak from want of food? Then I caught up…"

Заслуги Ґарета Джоунза перед Україною та українцями з морального та інтелектуального поглядів унікальні. Він підняв завісу над нашою найжахливішою національною трагедією і однією з наймасштабніших гуманітарних катастроф у новочасній світовій історії.

Порушивши сувору офіційну заборону й ризикуючи свободою й життям, він кинув виклик більшовицькому режиму, мандруючи голодними українськими селами.

Репортажі Ґарета Джоунза були Антиутопією, створеною на основі реальних фактів. Опубліковані за його підписом в англійській, американській, німецькій та французькій пресі, вони лишаються унікальним першоджерелом історичної правди.

Одна з публікацій Джоунза у Manchester Guardian. Заголовок: "Немає хліба!" Ґарет Джоунз чує голоси голоду по всій Україні - колишній житниці Росії"

Перші статті Джоунза частково заповнили вакуум про українську трагедію навесні 1933 року у західній пресі. І це в той час, коли гурт західних кореспондентів у Москві уклав ганебну угоду з комуністичною владою.

В обмін на інформацію про влаштований Кремлем судовий "шпигунський" процес над британськими інженерами з електротехнічної компанії Metropolitan-Vickers, вони замовчували голод в Україні, що вже перейшов у стадію Голодомору.

Нечисті на руку репортери засудили й зреклися того, хто єдиний дотримувався професійної етики й людської порядності та був оголошений за це небажаною особою в СРСР.

Вже після того, як у листопаді 1933 року президент США Франклін Д.Рузвельт встановив дипломатичні відносини з СРСР, давши індульгенцію сталінському режиму, Джоунз 1935-го року написав серію матеріалів про Голодомор для The New York American. Мабуть, вона була б не останньою, якби невдовзі після цього його життя трагічно не увірвалося. 

Ґарет Джоунз, який за вдачею був правдолюбом, загинув у Маньчжурії, викрадений і розстріляний за підозрілих обставин за день до свого 30-річчя.

Джоунз у Маньчжурії, незадовго до смерті. Фото: telegraph.co.uk

Є припущення, що він став жертвою ОДПУ-НКВС за те, що кинув виклик більшовицькому режиму. Німецька транспортна компанія Wostwag, послугами якої cкористався Джоунз, була даховою організацією НКВД- ОГПУ.

Післямова

Сповнений почуття відповідальності, Джоунз шукав Правду для себе й для суспільства. У статті "Прощавай, Росіє" він пояснює свій шлях так:

"Роками молодь у Британії була спантеличена. Здавалося, капіталістична система опинилася на краю безодні. Люди втратили роботу у кожному британському місті й селі.

Дивлячись на це, чимало хто з молодих казав: "Коїться щось не те. Можливо, слід повчитися у Радянського Союзу?". Я сам належав до тих мільйонів, які вважали, що Росія спроможна дати нам урок.

До поїздки в Росію ідеалізм більшовиків вражав мене. То була країна, керівники якої прагнули побудувати промисловість на благо робітників. З часом мала запанувати рівність, а класи зникнути. Несправедливість, притаманна капіталізму, більше не повинна була  існувати. Освіта мала прийти до селян, усе мало служити інтересам мас".

Однак тональність статті різко змінюється, коли Джоунз змальовує те, що побачив в СРСР на власні очі.

"З людського погляду, - пише він, - більшовики проявили деякі чудові риси. У 1930-1931 роках багато з них продемонструвало великий ентузіазм та героїчну самопожертву.

Це – кредит. Але який дебет?

Передусім, швидке падіння рівня життя. 1930-й був поганим роком, та нині, навесні 1933-го, він здається часом процвітання. Країну переслідує голод. Певно, будівництво великих фабрик не відшкодує його.

Точиться жорстока класова війна. Це – не літературний образ, а реальна програма терору.

Класова війна призвела до нещадного знищення мільйонів людей, винних тільки у тому, що вони не робітничого походження. Її наслідком стало всевладдя ОГПУ і покарання тортурами.

Під класову боротьбу підпадає все. Придушення релігії – це не міф, а підтверджений факт, ще одна чорна мітка радянському режиму.

Лицемірство розплодилося у ширших масштабах, ніж будь-коли. Комуністи не наважуються критикувати політику партії. Хоча їм відомо про голод і про те, що п’ятирічка призвела країну до катастрофи, вони й досі говорять про славні досягнення і про підвищення рівня життя. Та ідеалізму 1930-1931 років більше не існує.

Головною спонукою став СТРАХ. Партієць боїться, що його виключать з партії. Селянин боїться померти від голоду. Робітник боїться, що втратить хлібну картку. Професор боїться звинувачень у тому, що його лекції - контрреволюційна пропаганда. Городянин боїться, що йому не видадуть паспорт. Інженер боїться звинувачень у саботажі.

Однак найбільший злочин, що його  можна інкримінувати радянському режиму, - це знищення селянства. Від шести до семи мільйонів селян відправили з рідних осель у вигнання. Таку ж саму жорстокість виявлено щодо інших селян. У них відібрали землю та худобу й прирекли на становище кріпаків.

Тож який урок дає нам радянська Росія?

Держава не може існувати, спираючись на доктрину класової  боротьби. Натомість ідеї особистої свободи і прав кожної людини, що панують у Британії, не такі вже й хибні. Тож їх потрібно захищати будь-якою ціною".

Ґарет Джоунз виявив інтелектуальну мужність, визнавши свої помилки й вирвавшись із полону Псевдоутопії.

Він зробив те, на що не спромоглися ліберальні інтелектуали, котрі претендували на роль провідників західного суспільства, а насправді вводили його в оману аж до часів холодної війни, в яку Сталін втягнув виморену голодоморами й репресіями маріонеткову Українську РСР.

Джерело

Хто є пан Фірташ?

13.12.2012, Сергій Щербина, ЕП

Фото УП

В конце ноября журнал "Корреспондент" опубликовал свой вариант рейтинга самых богатых людей Украины.

Всех отечественных богачей по-прежнему с большим отрывом опережает Ринат Ахметов. Его состояние оценили 17,8 миллиарда долларов.

У "серебряного призера" Игоря Коломойского - "всего" 3,4 миллиарда. Результаты следующих участников рейтинга отличаются ненамного.

Один из известнейших бизнесменов, фамилию которого принято включать в собирательный образ "украинские олигархи" сразу после Ахметова, - Дмитрий Фирташ - занял только пятое место с 3,2 миллиарда долларов.

По версии издания, его опередили младшие партнеры двух лидеров рейтинга - Вадим Новинский и Геннадий Боголюбов соответственно.

Однако есть одна существенная деталь. В публикации отмечается, что состояние лидеров рейтинга существенно уменьшилось в сравнении с 2011 годом. Но только не у Фирташа. Капиталы этого бизнесмена выросли на целый миллиард долларов.

* * *

Самым влиятельным украинским олигархом считается Ринат Ахметов. Донецкий бизнесмен построил действительно гигантскую бизнес-империю, которая контролирует целые отрасли экономики.

Его главная политическая инвестиция остается более чем выгодной. Акционерное общество "Партия регионов" сформировало большинство в новом парламенте, и в "правлении" у Ахметова очень широкое представительство.

Более того, олигарх состоит в партнерских отношениях с самим "государем" Виктором Януковичем, а его люди помогали организовывать зарубежные компании "кронпринцу" Александру.

Однако становится очевидным, что у Ахметова появился серьезный конкурент - Дмитрий Фирташ. Этот человек был неизвестен "загалу" до появления скандальной компании "Росукрэнерго" - газового посредника между Россией и Украиной.

Известность Фирташу принесла его война с экс-премьером Юлией Тимошенко. Там было все. Дошло даже до того, что бютовцы обвиняли Фирташа в связях с авторитетнейшим в определенных кругах человеком - Семеном Могилевичем.

Фирташ тоже инвестировал в Партию регионов и не прогадал. После избрания Януковича президентом во власти появилась более-менее устойчивая группа под условным названием "газовики" или "Росукрэнерго". К этой группе, кроме самого Фирташа, относят Юрия Бойко, Сергея Левочкина и Валерия Хорошковского.

Фото УП

Группа получила тотальный контроль над нефтегазовой отраслью и приятные бонусы в виде кресла главы Администрации президента и СБУ. Позднее, конечно, начались сложности.

Янукович отобрал СБУ, сослав экс-главу этого ведомства Хорошковского на должность первого вице-премьера без портфеля. Нефтегазовым рынком заинтересовалась "семья". Стали появляется сообщения, что и самого Фирташа решили "держать в тонусе" с помощью налоговиков.

Представительство в списке Партии регионов у "газовиков" сравнительно скромное. Впрочем, ходят упорные разговоры, что Фирташ инвестировал в партию Виталия Кличко. С ним связаны новоизбранные депутаты от "УДАРа" Сергей Куницин и Павел Рябикин. Говорят, и Виктор Пинзенык появился в списке Кличко не просто так.

Однако есть один показатель, по которому Фирташ превзошел всех акционеров власти. За последние годы олигарх получил контроль над безумным количеством государственной собственности.

Что есть у Фирташа? У него есть фактический контроль над государственными газовыми компаниями "Укргаздобыча" и "Укртрансгаз". Есть банк "Надра", подобранный после крушения 2008-2009 годов.

Еще вначале года "Экономическая правда" писала, что Фирташ фактически создал химическую монополию в Украине. С 2010 года, при власти Януковича, он получил контроль над крупнейшими производителями удобрений.

А уже осенью 2012 года Фирташ укрепил свою монополию на розничном рынке газа. Осенью бизнесмен как заведенный скупал государственные пакеты акций облгазов. Никто особо и не скрывал, что государство продает облгазы под Фирташа.

"В нагрузку", благодаря решению Кабмина Николая Азарова, проданные облгазы получили государственные газораспределительные сети на праве хозяйственного ведения. То естьфактически - в бесплатную аренду.

Интерес Фирташа есть и в титановой отрасли. Бизнесмен и раньше неформально контролировал цепочку от добычи титановой руды до выпуска продукции. Хотя формально многие предприятия из этой цепочки являются государственными.

Например, в аренде у его структур находятся Иршанский ГОК и Вольногорский ГМК. Был, правда, один компрометирующий момент: у арендаторов скопился существенный долг за аренду, и они продолжительное время не могли договориться с Фондом госимущества о его погашении. Цена вопроса - 130 млн гривен.

Фото УП

Также в сферу его влияния входит госхолдинг "Титан Украины", который объединяет государственные пакеты акций "Сумыхимпрома", "Титана", "Крымского титана" и Запорожского титаномагниевого комбината.

Кстати, "Сумыхимпромом" управлял менеджер Фирташа, который благополучно довел завод до банкротства. Кроме того, до декабря 2012 года структурам олигарха напрямую принадлежало 50% -1 акция "Крымского титана".

В июле 2012 года правительство поручило передать ФГИ 100% акций "Титана Украины" для дальнейшей продажи 100% акций "Сумыхимпрома", 50%+1 акций "Крымского титана", 100% акций государственной акционерной компании "Титан".

Кроме того, в ноябре был объявлен конкурс по отбору инвесторов для "Запорожского титаномагниевого комбината". "Одним из условий конкурса является внесение его победителем до окончания первого года со дня госрегистрации общества взноса в уставный капитал - 688,85 млн грн", - сообщили тогда в фонде.

О том, что титановые предприятия тоже отдадут Фирташу, не знали только первоклассники. И уже в декабре процесс пошел.

Накануне стало известно, что структура Ostchem Germany, принадлежащая Фирташу,сконцентрировала 100% акций "Крымского титана". Надо понимать, что это ведущий в Восточной Европе производитель диоксида титана.

За первое полугодие 2012 года чистый доход предприятия по МСФО дошел до отметки 709,57 млн грн, а чистый убыток составил 119,77 млн грн.

Фото УП

Издание "Коммерсант-Украина" сообщало, что Фирташ получил объект фактически без конкурса. Поскольку его структура уже была акционером "Крымского титана", она имела приоритетное право на покупку акций, и ФГИ предложил их купить.

Однако это не все. По данным источников, в пятницу, 14 декабря будет объявлен победитель конкурса по выбору инвестора для Запорожского титаномагниевого комбината. В конкурсе приняли участие две компании: люксембургская Luxembourg Company of Metals & Alloys и кипрская Tolexis Trading Ltd.

Люксембургская фирма была основана в 1996 году Игорем Туркиным и является мажоритарным владельцем российского производителя слитков и сплавов титана ООО "Ступинская титановая компания".

А вот за кипрской компанией стоит Фирташ. Tolexis Trading владеет двумя компаниями, входящими в Group DF: Междуреченским горно-обогатительным комбинатом и "Валки-ильменитом".

Основні придбання Дмитра Фірташа у 2012 році (пакети акцій)
"Газова монополія"
Івано-Франківськгаз	Запоріжгаз
Миколаївгаз	Луганськгаз
Севастопольгаз	Лубнигаз
Дніпропетровськгаз	Сумигаз
Тисменицягаз	Вінницягаз
Житомиргаз	Чернівцігаз
Волиньгаз	Кримгаз
"Титанова монополія"
"Кримський титан"	Запорізький титаномагнієвий комбінат (?)

По информации источников ЭП, победителем конкурса станет украинский олигарх. Именно ему достанется единственный в Украине и Европе производитель металлического губчатого титана.

* * *

Очевидно, это далеко не последний государственный объект, который отойдет Дмитрию Фирташу. Бизнесмен продолжает формировать монополии на украинском рынке, а государство закрывает на это глаза.

Государство не желает ничего слышать о том, к каким последствиям ведет монополизация, и сдает крупнейшие предприятия узкому кругу заранее определенных "победителей" так называемых конкурсов.

Если же кто-то из "избранных" пытается залезть в интерес "семьи", он обязательно получит по рукам. Лисичанский НПЗ - яркий пример.

Если раньше хотя бы была конкуренция между олигархами, то сейчас приватизация окончательно превратилась в раздачу собственности "кому надо". И Фирташ здесь занимает лидирующие позиции, получая львиную долю госсобственности.

В чем секрет такого успеха? Как ему удалось занять такую выгодную позицию? Сделал ли он это сам или благодаря кому-то? Есть ли что-то в заявлениях бывшей власти о роли Могилевича? Точного ответа на эти вопросы нет.

Однако есть одно простое предположение. Не является ли такая приватизация раскладыванием денег в разные кошельки, которые, в конечном счете, принадлежат тому, кто их раздает?

Джерело