К осени Украину ожидает стремительное подорожание всех товаров?

23 мая 2012, Ua-Banker.com.ua

 

Отечественные экономисты вплотную занимаются исследованием природы украинской инфляции. Только при установлении истинных причин ее возникновения можно эффективно ей противодействовать. Проблема актуальна еще и потому, что экономика страны в ближайшее время рискует столкнуться с не менее неприятным явлением, имя которому дефляция.

Лукавые цифры

7 мая Госстат опубликовал очередной отчет об инфляционных процессах и динамике поведения потребительских цен. На первый взгляд, есть чему радоваться: в апреле товары не дорожали. А если сопоставить апрель 2012-го с аналогичным периодом прошлого года, то поводов для оптимизма еще больше: розничные цены выросли лишь на 0,6%. На самом деле ситуация настораживает производителей: их затраты на производство промышленных товаров, по сравнению с мартом, увеличились на 3,7%, и на 6,9% относительно апреля прошлого года.

Мало кто спокойно отнесется к информации Госстата Украины. Но, в конце концов, против тех, кто будет справедливо утверждать, что дорожали, к примеру, бензин и фильтры для воды, найдутся и те, кто не менее справедливо укажет на удешевление картофеля и лука. В общем, мы будем опираться на данные госоргана.

Есть два основных объяснения столь заметной диспропорции между ценами производителей и розницы. Первое: платежеспособный спрос населения остается на достаточно низком уровне. Производители и рады были бы перенести свои увеличившиеся издержки из-за роста стоимости топлива, электроэнергии, иных расходных материалов на плечи граждан, но понимают, что те элементарно не смогут тогда покупать их продукцию. Второе: несмотря на вышеописанное ограничение, отечественные производители из-за нестабильности экономической ситуации все равно закладывают в цену своей продукции девальвационные риски и инфляционные ожидания. Пока от этого страдают торгово-посреднические организации. Но долго ли будет сохраняться подобное положение? Вряд ли. Ближайшее последствие подобного дисбаланса — дефляция, более отдаленная перспектива — рост потребительских цен.

Хрен редьки не слаще

За 21 год независимости страны врагом номер один для ее экономики считалась инфляция. Население обоснованно жаловалось на непрерывный рост стоимости товаров и услуг и обесценивание денег. В свою очередь производители повышали цены не только из-за жажды наживы, но и потому, что из-за инфляции постоянно увеличивалась себестоимость выпускаемой ими продукции.

Складывающаяся сейчас ситуация позволяет предположить, что второй раз в истории Украины нас ждет дефляция (первый раз это явление отмечалось в июне–сентябре 2002 года). Под дефляцией подразумевают падение цен.

Казалось бы, лучшего и придумать нельзя: граждане довольны, власть потирает руки в надежде на рост рейтинга в преддверии выборов. Но все намного сложнее. Если дефляция наблюдается на протяжении одного–двух кварталов, то производители начинают сокращать объемы выпуска товаров и, следовательно, штат сотрудников. Хорошо ли это?

 Вопрос риторический

Перечислю ряд отрицательных последствий дефляции. Во-первых, снижение цен на товары и услуги неизбежно приведет к уменьшению прибыли предприятий, вынудит их сокращать штат, заработную плату. Во-вторых, может упасть банковский процент. Тогда НБУ лишится одного из важнейших рычагов управления экономикой (хотя он и сейчас не может похвастаться тем, что ставка рефинансирования Нацбанка играет роль, сколь-нибудь достойную своего высокого имени). В-третьих, промышленные компании и производители аграрной продукции понесут потери на банковских займах, поскольку их условия были зафиксированы до падения цен на промышленную и сельскохозяйственную продукцию. В-четвертых, спрос на товары, несмотря на их дешевизну, может и не подняться: покупатели просто станут ждать еще большего удешевления определенной продукции. Кстати, напомню, что Великая депрессия в США сопровождалась не инфляцией, а именно дефляцией.

Из огня да в полымя

Ошибочно утверждать, что сдерживание роста цен — это неверный путь. В развитых экономиках правительства стремятся контролировать уровень инфляции, но не подавлять ее вовсе. Потому что теорией и практикой доказано: умеренная, на уровне 1,5–2,5% в год, инфляция, с одной стороны, не создает чрезмерных неудобств населению, а с другой, поддерживает стабильный экономический рост.

В Украине ожидается дефляция. Но опасны не только ее вышеописанные негативные последствия. Не менее страшным может быть то, что примерно через полгода в стране стагнация или снижение цен может резко смениться их ростом. Что делает компания, когда испытывает денежный голод из-за уменьшения объемов продаж, когда чувствует финансовую неустойчивость, например вследствие того, что кредит уже взят, перекредитоваться непросто, а рынок расширяется не так, как хотелось бы, а то и вовсе сужается? В этом случае вопрос о возможности повысить цены всегда будет стоять на повестке дня. И даже без растущих издержек на электроэнергию и газ. Потому что наличие ликвидных активов (прежде всего денег) — первое условие существования компании. К этому стоит добавить и соображения о прямых издержках, которые несет фирма в случае кредитования. В первую очередь в условиях снижения объемов продаж крайне сложно выплачивать проценты по займу.

А если с учетом вышеизложенного к осени на рынок выплеснется серьезное количество денежных средств, полученных населением в виде «социальных инициатив» главы государства для предвыборного задабривания? По мере поступления обещанных 16–18 млрд грн на потребительский рынок производители и торгующие в рознице компании (те, запас прочности которых позволит устоять во время ожидаемой летней дефляции) с успехом отыграют все ранее понесенные потери. Отольются кошке мышкины слезы. Что, кстати, уже признал министр труда и социальной политики, заявивший о предстоящем росте цен именно вследствие реализации масштабных предвыборных выплат. Таким образом, достаточно реальным выглядит сценарий очередной разбалансировки в ценовой политике, которую граждане ощутят на своем кошельке.

Дополнительным потенциальным фактором инфляционной тревоги также является ситуация в монетарной сфере. Увеличение притока иностранного капитала (на проведение предвыборной кампании в страну придет немало денег из-за рубежа) в этом году, помимо позитивного влияния на возможность удержания курса гривни, принесет и новые проблемы в монетарной сфере: НБУ не имеет механизмов компенсации инфляционных эффектов притока средств по счету движения капитала платежного баланса. Таким образом, несмотря на в целом благоприятные данные по инфляции с начала года, можно говорить о предстоящем обострении ценовой напряженности, ожидаемом к концу года, пишет ВВ. Повышение мировых цен на сырье и энергоносители, приток «горячего» иностранного капитала при отсутствии достаточных средств монетарной политики, а также угроза нарастания инфляционных ожиданий — все эти факторы негативно повлияют на динамику инфляции в нашей стране.

Не делом, а словом

В действительности ситуация, когда рост денежной массы приводит к снижению темпов роста цен, возможна. При условии, что экономические субъекты готовы к инвестициям.

Главный вопрос состоит не в количестве денег в экономике, а в каналах их обращения. Руководителям финансовых и экономических ведомств страны следует задуматься о том, что создание условий для направления находящихся в экономике Украины денег на реализацию инвестиционных проектов — прямой путь к снижению инфляции. В том числе и посредством уменьшения товарного дефицита. Увеличение производства продукции будет связывать так называемые горячие деньги. Ведь одной из причин инфляции является превышение в экономике объема денег над объемом товарной массы в существующих ценах. Можно данный вопрос решать путем либерализации импортной политики. Но гораздо дальновиднее проводить политику создания привлекательного инвестиционного климата.

Система стимулирования должна быть ориентирована на увеличение собственных инвестиций предприятий и фирм, на повышение загрузки имеющегося производственного потенциала, нормализацию соотношения цен внутреннего и внешнего рынков, на уменьшение налогов на прибыль тех предприятий и фирм, которые обеспечивают реальный рост ВВП за счет собственных инвестиций. Разговоры об этом ведутся едва ли не с момента обретения Украиной независимости. Перейдем ли к делам?

Джерело

Український бізнес "мігрує" на Захід

11 травня 2012, Юрій Віннічук, ЕП

Фото УНІАН

Коли київську компанію, що торгує будівельними матеріалами та інструментами, поінформували про прихід Податкової, частина її працівників терміново покинула офіс, а інші замкнулися там зсередини і поспіхом пакували в паперові коробки бухгалтерську документацію і скидали її тим, що внизу. Одна з коробок впала на Тойоту, якою потім все це відвезли подалі від працівників Податкової.

Сервери компанії спустили вниз на кабелях, через які “в мирний час” працівники мали доступ в інтернет.

В цей час поверхом нижче власник інтерент-магазину В'ячеслав, що торгує побутовою та комп'ютерною технікою, скомандувавши своїм підлеглим негайно виключити комп’ютери і покинути приміщення за 5 хвилин, біг на склад, аби забрати власні сервери, поки цього не зробила податкова міліція. Працівники “евакуювалися” за 4 хвилини.

В результаті, ті, що зверху, "домовилися" з податківцями, а В'ячеслав зробив резервні копії бухгалтерської історії свого бізнесу і почистив сервери.

Ця історія про співжиття середнього бізнесу і контролюючих органів трапилася на початку весни, хоча в Україні щодня відбуваються десятки схожих випадків.

Причини такої взаємодії прості – Податкова знає, коли і за якими схемами компанія оптимізує податкові платежі, і замість боротьби з цим продає бізнесу “індульгенції”.

Наведемо одну з поширених схем оптимізації податкових платежів інтернет-магазином: компанія може купити техніку “по безналу”, а може і за готівку. Далі техніку проганяють через мережу конвертаційного центру - по ланцюжку компаній за потрібною інтернет-магазину ціною. Таким чином можна ефективно мінімізувати податкові зобов’язання.

У випадку придбання техніки за готівку продавцем часто виступає фізична особа-підприємець, у випадку безготівкового розрахунку – ТОВ.

Прихід правоохоронців або податківців на підприємство має чітко окреслену мету: від бізнесу вимагають заплатити податки, заплатити перевіряючим, поділитися часткою в компанії або за їхніми діями явно простежуються суто політичні мотиви.

Нижче наведемо декілька промовистих прикладів з недавнього минулого.

"ПростоПрінт". У вересні 2011 року УБОЗ Києва провело обшук і вилучення документів та устаткування у київській компанії "ПростоПрінт" підприємця Дениса Олейнікова.

Компанію звинуватили у порушенні авторських прав чемпіонату з футболу ЄВРО-2012. Бізнесмен упевнений, що обшуки було проведено через друк футболок з написом “Спасибо жителям Донбасса...”.

Олейніков з родиною залишив Україну, побоюючись арешту.

“Інком”. 12 жовтня 2011 року податкова міліція столиці на кілька годин заблокувала центральну будівлю лідера вітчизняного ринку інформаційних технологій корпорацію "Інком". Згодом після гучного інформаційного скандалу податкова міліція заявила, що помилилася адресою. Учасники ринку говорили, що цими діями “Інком” намагалися переконати поділитися бізнесом.

Засновником "Інкому" є Олександр Кардаков. Він також є власником компанії "Октава Капітал", активи якої оцінюються в 2,5 млрд гривень. “ЕП” звернулася до Кардакова за коментарем. Відповіді ми не отримали.

GSC Game World. На початку зими 2011 року стало відомо, що український розробник комп'ютерних ігор GSC Game World, творець "Козаків" і STALKER покидає український ринок. Одна з причин полягає в тому, що власник компанії Сергій Григорович отримав пропозицію від правоохоронних органів поділитися.

Ex.ua. В січні 2012 року міліція закрила популярний файлообмінний ресурс EX.UA.

Правоохоронні органи стверджують, що ресурс порушував законодавство про захист авторських прав, хоча співробітники сайту упевнені, що всі питання із правовласниками законодавчо врегульовані. Після закриття EX.UA користувачі інтернету на знак протесту масово атакували сайти МВС, президента, уряду, Партії регіонів, Нацбанку, СБУ.

2 лютого міліція відкликала вимогу про блокування порталу EX.UA, а 3 лютого веб-ресурс частково відновив свою роботу. На сьогодні EX.UA працює, але більшість файлів відсутні.

“Розетка”. 19 квітні податкова міліція навідалась у найбільший в Україні інтернет-магазин Rozetka.ua. Проти керівництва магазину порушено кримінальну справу за підозрою в ухилянні від сплати податків на суму понад 7 млн гривень. Робота магазину була призупинена. Пізніше керівництво інтернет-магазину врегулювало конфлікт з державою.

“Сокол”. 19-20 квітня тривали перевірки і в конкурента Rozetka.ua. Зокрема, Державна служба боротьби з економічною злочинністю Дніпровського району Києва провела  перевірки в інтернет-магазині Sokol.ua. 21 квітня роботу магазину було відновлено. Власники Sokol.ua запевняють, що перевірка планова і не пов'язана з Rozetka.ua.

Видання звернулося до ДПС та МВС з проханням прокоментувати методи роботи їхніх працівників з інтернет-бізнесом. Наш запит залишився без відповіді.

ТММ. 8 травня Шевченківська районна прокуратура Києва, за допомогою співробітників Управління боротьби з економічною злочинністю, провела обшук в офісі будівельно-девелоперської компанії "ТММ" в рамках розслідування кримінальної справи за фактом шахрайства посадовими особами компанії.

Фото freedom.sumy.ua

Збільшення фіскального тиску на бізнес у зв’язку з передвиборчими соціальними ініціативами президента Віктора Януковича і перевірок правоохоронців підштовхує українські компанії до масової міграції своїх серверів закордон.

“Ці події підштовхнули учасників ринку задуматися над своєю інформаційною безпекою. І, на жаль, більшість компаній, які займаються бізнесом, почали вже мігрувати або готуватись до відходу з наших дата-центрів. Тим більше, що технології дозволяють розміщувати сховища за межами України. Така тенденція вже намітилася”, прокоментував “ЕП” член правління Інтернет асоціації України Іван Пєтухов.

Найбільш популярними напрямами є Німеччина та Нідерланди, менш привабливими – США і Великобританія.

В інтернеті з кожним днем більшає оголошень про розміщення сайтів компаній на серверах, які фізично розташовані закордоном. З’явилася реклама в центральних ЗМІ про надійність таких сервісів.

Форуми рясніють повідомленнями про те, що український інтернет-бізнес після випадків з Ex.ua та магазинами  “Розетка” і “Сокол” почав масово запасатися доменними іменами за межами України. Підприємці активно зайнялися пошуками нової батьківщини для свого бізнесу, адже закордоном неможливо перевірити сервер чи закрити сайт без рішення суду.

Пєтухов додав, що середня місячна вартість оренди одного виділеного сервера в Європі становить менше 100 євро. Окрім того, все більш популярними стають хмарові технології.

“Я не закликаю переходити на закордонний хостинг, я закликаю владу переглянути відношення до інтернет-бізнесу. Не робити таких захоплень, не робити вилучення серверів”, - наголошує Пєтухов.

Фото comparex-group.com

Трапляються й варіанти навпаки - сервери знаходяться в Україні, а бізнес зареєстрований в офшорі.

Зокрема, одна з компаній, яка займалася гральним бізнесом, після його заборони в Україні прописала себе в офшорі і швидко перепрофілювалася в компанію, яка офіційно займається інтернет-платежами, а неофіційно - продовжує первину діяльність. Сервери цієї компанії залишилися в Україні.

Це не означає, що дана компанія захистила себе на 100%, але в такому випадку фіскалам чи правоохоронцям вже буде важче проводити вилучення.

До речі, в день, коли податківці блокували роботу “Розетки”, їхні колеги паралельно проводили обшук в цій компанії (з етичних міркувань назву компанії ми вирішили не називати).

Коли приходить Податкова

 

Фото Коментарі

Податкова окрім планових перевірок влаштовує бізнесу і позапланові. Будь-який позаплановий візит податківців є не експромтом, а добре продуманою операцією, підготовка якої здійснюється приблизно за такою схемою.

Аналітичний відділ Податкової переглядає податкову звітність компаній за певний період, і коли задекларовані доходи чи транзакції якогось підприємства починають викликати багато запитань (зростають в декілька разів порівняно з попереднім періодом або на “мертві” рахунки раптом падають шестизначні суми), відділ аналітики починає “розробляти” компанію.

У цьому випадку піднімається реєстрація, рахунки, власники, контрагенти тощо. В підсумку будується схема, яка лягає на стіл керівництву. Якщо ця компанія ще не заплатила або в неї немає “даху” в прокуратурі, СБУ чи інших ешелонах влади, її беруть “в оборот”.

Робота проводиться настільки детально, що на заключному етапі підготовки податківці вже знають точну адресу фіктивних і живих офісів, “податкову біографію” директора, головного бухгалтера, марки їхніх автомобілів, реальне місце проживання.

Після цього на конкретне підприємство, а точніше, на його керівництво (директора та головного бухгалтера) чекає декілька варіантів розвитку подій.

1. Працівники Податкової поштою або для більшого ефекту особисто надішлють/принесуть благу вістку про те, що вашою персоною зацікавились підлеглі О.Клименка. Проте, така вістка на папері має дивовижну здатність губитися або зникати безвісти.

2. На порозі підприємства з’являються працівники податкової з вимогою термінової зустрічі з керівництвом та дозволом на вилучення документів/серверів, яке в більшості випадків проводиться тут же, на місці.

3. Ті ж самі податківці стукають у двері підприємця вже не самі, а з групою підтримки (маски-шоу по-нашому). В такому випадку проводиться не тільки вилучення звітної документації, а і паралельний обшук в офісі компанії, на який теж є дозвіл.

За словами нашого співрозмовника з ДПС, варіант розвитку подій залежить від того, з якою метою готується візит наповнювачів державного бюджету: це може бути просто вистріл на удачу (варіант 1 – раптом хтось злякається і добровільно проспонсорує стражів закону). При 2 і 3 варіантах мета візиту зазвичай полягає в тому, щоб банально “збити гроші” або за особливим розпорядженням згори.

“Буває по різному. Одні домовляються відразу, інші намагаються порвати документи, сідають на них. В ексклюзивних випадках документацію намагалися з'їсти. Це не допомагає”, - ділиться наболілим наш співрозмовник.

Втім, додає він, домовляються у будь-якому випадку, це лише питання часу, суми та вміння вчасно знайти впливового покровителя. Але через якийсь час Податкова з'являється на порозі знову. Такий ось вигідний симбіоз: бізнес працює, а податкова його не чіпає, поки той платить.

***

… А в цей час власник київського інтернет-магазину В'ячеслав домовляється про міграцію своїх серверів в Німеччину.

Джерело 

Чому в Україні дорогі кредити

21 травня 2012, Сергій Лямець, ЕП

Голова НБУ Сергій Арбузов. 

Фото investgazeta.net

 

Економіка зросте завтра, якщо сьогодні їй дати імпульс до розвитку.

Можна стимулювати майбутнє зростання через соціальні виплати, як це вже восьмий рік робиться в Україні.

Можна глянути за кордон і нарощувати експорт.

Можна залучати інвестиції з-за кордону (що, правда, малоймовірно в умовах очікуваної міжнародної ізоляції України), як це десятиліттями робили Китай та Індонезія.

А можна створити умови, щоб підприємства всередині України знайшли достатньо грошей для розвитку.

Все це - економічні аксіоми. Ніхто не сперечається і з тим, що для розвитку економіки банки повинні активно кредитувати, передусім - бізнес.

"Кредитування набуває особливої ваги тоді, коли потрібні структурні зміни розподілу суспільного капіталу. В цій якості банки - санітари економіки", - вважає президент Центру ринкових реформ, колишній міністр економіки та колишній виконуючий обов’язки глави ФДМ Володимир Лановий.

На перший погляд, в Україні з корпоративним кредитуванням все гаразд. З року в рік показники зростають.

І все ж - грошей гостро бракує. У 2007 році частка інвестицій в основний капітал становила 26% валового внутрішнього продукту, і при цьому існувала величезна потреба в додаткових грошах для фінансування нових проектів. У 2011 вона не дотягла до 19% ВВП.

Обсяги інвестицій в основний капітал, млн грн

	2006	2007	2008	2009	2010	2011
Обсяг інвестицій в основний капітал*	125 253,7	188 486,1	23 3081,0	151 776,8	171 091,9	238 174,6
ВВП	544 153	720 731	948 056	913 345	1 082 569	1 316 600
%	23,02	26,15	24,59	16,62	15,80	18,09

* - фактична вартість

Джерело: НБУ

Кредитування вкрай необхідне. Навіть неважливо, кого банки кредитуватимуть - приватний чи державний бізнес.

"Українській економіці потрібна структурна реформа. Уряд міг би доручити ключовим держбанкам фінансувати ті промислові та інфраструктурні проекти, які дали б країні істотний поштовх у розвитку. Сподіватися, що приватний капітал зможе забезпечити такий поштовх, нині не варто", - вважає керівник аналітичного підрозділу групи "Інвестиційний капітал Україна" - ICU - Олександр Вальчишен.

Експерт наводить приклад: завдяки такій практиці в азійських країнах частка інвестицій у ВВП перевищує 30%, а в Китаї - 45%.

Кредити надто дорогі

В Україні ситуація далека від ідеальної. Частка інвестицій у ВВП тут не перевищує 20%, а банки кредитувати не хочуть принципово. Та й підприємства самі не поспішають залучати гроші на умовах, що склалися.

"Гривнева ліквідність у банків коротка, а доларову - нікуди прилаштувати. Відтак, розвиваються тільки два сектори: гривневі позики на короткий термін - карткові продукти, споживчі кредити в ритейлі та короткі лінії в корпоративному бізнесі - і валютні кредити експортерам", - розповів керівник департаменту з роботи з корпоративними клієнтами одного з великих банків.

Він зазначив, що "довгої" гривні нема, а саме багаторічні кредити потрібні для того, щоб вкладати у розвиток великих проектів. Тобто при всьому бажанні підприємства не можуть залучати позики у гривні, скажімо, на п’ять років.

Є ще одна складність. "Думаю, набагато більша проблема - високі кредитні ставки, а також те, що кредити не завжди доступні протягом року", - вважає аналітик Erste Bank Мар'ян Заблоцький.

Справді, за даними НБУ, середня вартість термінових депозитів у гривні становить 17% річних. Беручи у населення дорогі гроші, банки роблять їх ще дорожчими.

За даними порталу finance.ua, позики для бізнесу надаються під 24% річних. Фактично, за чотири роки підприємство повинно повернути два кредити. Це дуже відрізняється від ситуації у, наприклад, Сполучених штатах, де кращі підприємства можуть залучати позики менш ніж під 10% річних на дуже довгі терміни.

Заблоцький наводить кілька прикладів з української реальності.

Перший - між ставками за кредитами та інфляцією простежується слабкий зв'язок, тому часто кредитні умови виглядають непривабливо. Яскравим прикладом є нинішня ситуація, коли інфляція майже нульова, як і економічне зростання, а за кредити просять 16% річних і більше.

Другий - кредити значно важче отримати восени і взимку, коли банки переважно втрачають гривневу ліквідність і тому різко змінюють умови для позичальників.

"Кредити взяти можна, але постійна невпевненість щодо умов та їх відірваність від динаміки зростання ВВП часто призводить до невдоволення позичальників", - констатує аналітик.

Керівник одного з кредитних бюро розцінює такі ставки як загрозу для розвитку економіки - як і ініціативи уряду щодо введення оподаткування депозитів.

"Податок на депозити збільшить ставки за кредитами, і в 2013 році ми отримаємо тотальну стагнацію. Нині ставки і так зашкалюють", - вважає він.

Такої ж думки дотримуються в Асоціації українських банків, яка в останні місяці активно критикує політику Нацбанку із стримування інфляції та курсу. Ця політика донедавна зводилася до зменшення кількості грошей, які банки можуть направити на кредитування.

Ще в березні в АУБ наголосили, що через падіння ліквідності банкам довелося зупинити кредитування, а в деяких з них були затримки з проведенням платежів.

Як наслідок, вважає президент асоціації Олександр Сугоняко, виросли ставки за кредитами у національній валюті для юридичних осіб. Якщо у першому півріччі середні ставки коливалися у межах 12-13%, то в жовтні-листопаді 2011 року вони зросли до 17-20%, а за короткостроковими позиками - до 20-23%.

"Все це свідчить про те, що НБУ перейшов межу в зниженні ліквідності банків, і це призвело до зростання відсоткових ставок за кредитами і гальмування кредитування економіки", - вважає фінансист.

За розрахунками аналітиків АУБ, результатом такої монетарної політики стало уповільнення темпів зростання економіки в другій половині 2011 року: загалом за рік - 5,2%, а в четвертому кварталі - 4,6% до відповідного кварталу 2010 року.

Правда, з грудня 2011 року НБУ переглянув вимоги до формування обов'язкових резервів і дав більше грошей банкам.

Втім, на думку президента АУБ, навряд чи можна очікувати швидкого відновлення кредитування економіки, оскільки банки тепер очікують продовження стримування курсу будь-якою ціною. Це означає, що ставки за депозитами залишаться високими, що в свою чергу формуватиме надмірну ціну на кредити.

Втім, далеко не всі економісти розділяють песимізм двох попередніх експертів.

"Приріст кредитних ресурсів залежить не від бажань центрального банку, а від зростання товарного обігу і частини грошей, яка депонується. Рівень процентних ставок у такій економіці, як наша, крім внутрішніх обставин, визначається припливом зовнішніх банківських кредитів і свободою валютного обігу в країні", - вважає Лановий.

Вальчишен констатує, що в Україні все ж спостерігається макроекономічна стабільність. На це, на його думку, вказують відразу кілька фактів.

По-перше, в економіці спостерігається стабільне зростання ВВП в рамках 5-7% рік до року в реальному вираженні.

По-друге, структура економіки оптимальна відповідно до викликів дня (частка інвестицій, споживання та чистого експорту оптимальні для економіки, у якій ВВП на душу населення все ще відстає від багатьох нерозвинених країн).

По-третє, фіскальна (Мінфін, податкова, митниця і пенсійний фонд) і монетарна (НБУ) політики дозволяють уникнути виникнення дисбалансів - перегрівів на ринках, наприклад, житла чи кредитних карт.

По-четверте, кредитоспроможність уряду, ключових системних підприємств і банків висока.

Якщо перефразувати експерта, кредити в Україні справді занадто дорогі і занадто "короткі". Проте наразі саме така їх ціна дозволяє тримати рівновагу в економіці.

Чому банки не кредитують

Настільки дорогі кредити означають лише одне: підприємства не хочуть їх брати. А це означає, що вони не розвивають нові проекти, які могли б розвивати при наявності доступних позик. Відтак, економіка не отримує стимулу для зростання.

Варто звернути увагу на дивну заяву центрального банку США - ФРС. Він каже, що зростанням кредитування стримується слабкими темпами розвитку економіки. Тобто підприємства просто не відчувають потреби в позикових грошах.

В українських же реаліях справедливим буде ще одне твердження: банки не кредитують, бо не довіряють. Банківські позики повинні сумлінно обслуговуватися позичальниками, а саме з цим в Україні складності.

"Банківська система лежить! Нема хороших позичальників, у яких були б застави для отримання кредитів. Хто міг - вже взяв позику. Решта не проходять за ризик-критеріями банків. Є компанії, які не можуть взяти кредит протягом 5-6 місяців. Банки кричать: приходьте, показуйте "білу" звітність, давайте заставу, що покриває кредит, але таких позичальників нема", - стверджує керівник кредитного бюро.

При цьому спостерігається дивний факт. За даними аналітиків Erste Bank, українські підприємства "закредитовані". Тобто вони вже мають набагато більше боргів, ніж їх колеги з сусідніх країн.

"Наші підприємства найбільш "закредитовані" і найменш прибуткові у Східній Європі. Справа тут не тільки в наявності тіньових доходів - значна "тінь" є і в країнах-сусідах", - стверджує Заблоцький.

Таким чином, українська економіка загнана в глухий кут. "Білі" позичальники вже перебрали кредитів, а не зовсім прозорі підприємства не можуть взяти нічого, бо дорого. Інша причина - відсутність довіри до них. Хоча в Україні не зовсім прозора робота - це не злочин, а, скоріше, норма, яка допомагає вижити.

І все ж у банків є всі причини для недовіри.

"Чесно показавши всі збитки і продавши проблемні портфелі, дуже непоганий Укрсиббанк скотився з п'ятого місця за активами на дев'яте", - розповів ЕП один з банкірів. Цей приклад дає уявлення про масштаб проблемних кредитів у системі.

Криза 2008-2009 років призвела до того, що у банків виникло безліч "неповернень". Частина з них була вимушеними, бо населення і підприємства просто не могли впоратися з подібним навантаженням. Про такі випадки преса писала в тому ключі, що "банки поводяться некоректно з боржниками".

Справді, для відновлення фінансових показників банки забирали заставне майно, а це часто призводило до виселення сімей з квартир чи закриття бізнесу.

Однак була й протилежна ситуація. В Україні дуже багато підприємств вирішили взагалі не платити за боргами. У пресі такі випадки описувалися в тому ключі, що "недобросовісні позичальники уникають відповідальності".

З випадками, коли громадяни або підприємства не могли "потягнути" величезні виплати, банки розібралися порівняно швидко. У 2009-2010 роках пройшли реструктуризації. Скажімо, валютний кредит на п’ять років перетворився у гривневий на десять років, і щомісячні виплати впали.

Все, що не можна було реструктурувати, списали. За даними НБУ, банки України з листопада 2009 року по грудень 2011 року списали 25 млрд грн безнадійних позик.

Зараз проблемні кредити банків становлять 14% від усіх виданих або 153 млрд грн. Величезна їх частка - позики, за якими боржники не хочуть платити взагалі.

Про такі випадки мало відомо, хоча вони масові. Причина проста: банки намагаються не розголошувати інформацію, бо в договорах кредитування прописана вимога не називати позичальника та умови, на яких він отримав гроші. Інакше позичальник може не платити відсотки, а в реальності - взагалі нічого.

"Банки бояться своїх боржників, а останнім вже все одно: вони переступили межу і можуть використовувати всі законні та інші методи для тиску на банк. Банк розкриє інформацію, якщо він все списав і змирився з тим, що вже ніколи нічого з цього клієнта не матиме", - пояснив глава департаменту одного з великих банків.

Як банки борються з клієнтами

"Економічна правда" вже писала, як саме підприємства не повертають борги. Це історії банку "Надра", фірм Ігоря Єремеєва, багатостраждального "Родовід банку". Це "Караван", "Союз-Віктан", "Сіті'ком", "Квіза-Трейд" і Черкаська птахофабрика, які не захотіли платити за облігаціями.

Причому щороку придумувалися нові способи "поховати" борг. У 2010 році боржники просто заперечували поручительство за кредитами. У 2011 один з чиновників Адміністрації президента придумав, що банк не мав права видавати валютні кредити, оскільки у нього не було на це індивідуальної валютної ліцензії.

"ОТП банк" навіть програв такий позов одному із своїх позичальників на рівні Вищого спецсуду, в результаті чого банки завалили аналогічними позовами.

Сьогодні для визнання договору недійсним використовуються все більш витончені інструменти - аж до визнання тимчасової неосудності.

Зазвичай "відмовники" використовують рішення судів. Банки, природно, пручаються. Так, у квітні Вищий спеціалізований суд України видав постанову №5, яка звузила можливості боржників з оскарження кредитних договорів.

Зокрема, суд припинив спроби позичальників розірвати кредитні договори у зв'язку з істотною зміною обставин. Він вказав, що боржники могли передбачити наслідки світової кризи і зміну курсу валют, а також могли отримати кредит у гривні.

"Для багатьох неприємним сюрпризом стало положення, що договір поруки не припиняється, якщо банк однобічно підвищив ставку за кредитом, і право на таке підвищення було передбачено в договорі поруки", - сказала партнер міжнародної юридичної групи AstapovLawyers Тетяна Кузьменко.

Рішення ВССУ торкнулося й іншої технології, яку використовували боржники: недійсності кредитних договорів, укладених без згоди чоловіка чи дружини.

"Позиція суду полягає у тому, що недотримання формальних вимог при укладанні угод позики чи іпотеки не спричиняє їх недійсності", - каже Кузьменко.

Як змінити ситуацію

Звичайно, такий стан справ не є нормальним. Навіть якщо банки успішно борються зі схемами ухилення від сплати боргу, нові кредити вони видавати бояться.

Звичайно, закон повинен захищати і сумлінних боржників, і добросовісні банки. На жаль, в українських судах питання зараз, швидше, "вирішуються". Це відрізняється від ідеальної ситуації, коли справи розглядаються відповідно до духу закону.

Однак вирішення проблеми лежить не тільки в юридичній сфері. "В Україні дуже високі витрати на соціальне забезпечення - 28% від ВВП, поступаємося лише Угорщині. Тому у нас значний податковий тиск на підприємства. В результаті, підприємства дуже мало заробляють", - говорить Заблоцький.

Через це вітчизняні компанії вкладають надто мало грошей у власний розвиток.

"У збалансованій економіці існує внутрішній глибокий ліквідний ринок корпоративних облігацій. Без нього нам не обійтися. Розвиток внутрішнього фінансового ринку в майбутньому буде стримувати темпи зростання кредитування, але у позичальників буде альтернатива", - вважає Вальчишен.

Для покращення ж банківського кредитування доведеться не тільки вирішити питання сумлінності позичальників і банків, а й провести низку оздоровчих заходів.

"Ринок банківських кредитів досі є джерелом кризи, а не макроекономічної стабільності. Щоб стати більш функціональним, він повинен повернути коефіцієнт "кредити до депозитів" до "норми" 1, яка була до кінця 2004 року.

Робити це можна через списання "поганих" позик, визнання збитків, докапіталізації за рахунок приватних власників, а не платників податків, та залучення депозитів. Свіжі статистичні дані свідчать, що цей коефіцієнт становить 1,57 (наприкінці 2011 року - 1,63), тобто ще досить високий", - підсумував аналітик.

Джерело

Володимир Лановий: про стабільність гривні у 2012 році

22 квіт. 2012,  Спільна Правда - телепроект, завданням якого є донесення правдивої інформації про найголовніші події сьогодення.

Тема вісімнадцятої програми - чи буде стабільність національної валюти у 2012 році? 

Гість: Володимир Лановий - президент Центру ринкових реформ.
Ведучий: Олександр Данилюк.

”Реформи”, тобто розподіл фінансових потоків

15.03.2012 -22.05.2012, Володимир Лановий,  
доктор економічних наук, професор

© 2005-2012, Економічна правда

Викладене нижче макроекономічне есе присвячене українській внутрішній політиці. Модель, що використовується владою, має на меті прискорене збагачення купки наближених бізнесменів і політиків, а також прокураторів Партії регіонів на місцях.

Гроші примітивно запозичаються, вилучаються з банківського обігу, централізуються і розподіляються між своїми.

Політичних і економічних суперників нейтралізують відомими способами. Власних інвесторів грабують і виштовхують за кордон. Кваліфіковані молоді спеціалісти – баласт для здійснення оборудок розкрадання і корупційного збагачення. Вільне підприємництво винищується як клас. Критично настроєну масу людей перекуповують за копійки.

Проте, закони економіки не піддаються ні обману, ні підкупу. За діючої моделі ми приречені на гальмування, відсталість, злиденність і депопуляцію, і залишаємось у лещатах державно-управлінської безпорадності. Нижче я пробую препарувати цю модель вичавлювання соків з нашої економіки.

Перерозподіл фінансів – грабіж серед біла дня

Ми знову на порозі втрат через убогість і безсоромність нашого державного керівництва. Загальна ситуація – ніби в очікуванні стихійного лиха, яке позбавить нас частини національного надбання й добробуту власної сім’ї. Джерело небезпеки – банкрутство української держави на міжнародній арені.

Провальна зовнішньоекономічна політика, яка знову демонструється урядом України, приведе нашу економіку до фінансового фіаско, як вже тричі було у новітній історії країни – 1993-1996, 1998-1999, 2008-2009 рр. (про них читайте у статтях ”Макроекономіка чи макродефектономіка” та інших, надрукованих 23 вересня – 6 жовтня 2011 р).

Це спричинить втрати й у внутрішній економіці, які торкнуться усіх сторін життя. Не постраждають тільки найбільш спритні ділки та міліцейсько-чиновницька зграя, яка кожного року здирає шкіру з власного народу за допомогою фіскально-бюджетного батога та незаконних поборів, для яких криз не існує.

Недолуга внутрішня економічна політика підривала у попередні роки і підриває сьогодні основу життя – реальну господарську діяльність. Інновацією теперішнього моменту є те, що, бажаючи вдовольнити апетити своїх політичних і фінансових магнатів, чинний уряд усі можливі і неможливі фінансові потоки висмоктує з національного господарства і направляє у корупційні бізнес-проекти.

На голодній пайці не тільки ті, хто страйкує. Усі – від селян і шахтарів – до медиків і комерсантів не можуть дочекатися виплат, соціальних допомог, кредитів, на які сподівалися.

Економіка буксує: обсяги її продукції недостатні для задоволення вже звичних людських потреб. Вона настільки квола, що без іноземних кредитів і поставок неспроможна нагодувати наявну чисельність громадян України. У 2010 і 2011 рр. фактичний обсяг ВВП країни – менший, ніж сукупні доходи усіх українських сімей.

Тобто, вартість усіх товарів і послуг широкого споживчого призначення – їх сума дорівнює ВВП – є меншою за сукупні грошові доходи лише самих українських громадян. Покрити нестачу товарів і послуг допомагає надлишковий (чистий) імпорт, а також закордонне валютне канючення української влади.

Володимир Лановий. Фото "Радіо Свобода"

Візуально, складові товарного покриття сукупних споживчих потреб України показані на рис.1. Ми спожили товарів і послуг у 2010 р на 1125,6 млрд грн, а ВВП досяг лише 1094,6 млрд грн. Отже, чистий імпорт дав споживчих цінностей на 31,0 млрд грн, або $3,9 млрд ( що відповідає звітному платіжному балансу НБУ).

Для того, щоб їх оплатити, всього було зроблено $1,9 млрд чистих іноземних запозичень (15,2 млрд грн). Різниця перекрита іншими валютними джерелами. Наприклад, чистий приток прямих іноземних інвестицій (ПІІ) дорівнював $5,7 млрд.

У 2011 р ситуація значно погіршилася: негативний експортно-імпортний баланс зріс до $9,2 млрд, а чисті іноземні кредити склали $2,2 млрд. І для покриття дисбалансу вперше після кризи 2008 р знадобилися ще резерви Національного Банку – вони зменшилися на $3,8 млрд.

Чому наша економіка настільки залежна від імпорту і неспроможна сама задовольняти внутрішні потреби? Чому заклик прем’єр-міністра Миколи Азарова щодо імпортозаміщення нагадує пустодзвонні лозунги соціалістичної епохи?

Тому що залежність від імпорту завжди була і буде. Вона є результатом певного розподілу праці між країнами – раз. Наявність у нашій торгівлі іноземних товарів паралельно з вітчизняними підвищує конкуренцію – це два. А перевищення імпорту над експортом є наслідком недостатності продуктивності і якості нашої праці, неспроможності розширити присутність на світових ринках.

І, в принципі, задача полягає у стрімкому зростанні продуктивності праці, яке забезпечить перевищення розмірів ВВП над сумою сукупних доходів громадян, інвестицій та накопичень держави.

В чому причини слабкої продуктивності?

Щоб визначити причини слабкої продуктивності, подивимось на структуру розподілу, перерозподілу і кінцевого споживання ВВП України і доданої вартості іноземних товарів і послуг (вона вимірюється чистим їх імпортом) на окремих фазах цього процесу. Рис. 1 - 3 дають картину пофазного перерозподілу ресурсів у 2010 р ( усі показники цієї моделі у 2011р. будуть опубліковані урядом лише у квітні теперішнього року).

На рис. 1 можна побачити основні непорозуміння первинного розподілу отриманої Україною у 2010 р доданої вартості. По-перше, кидаються в очі зовсім незначні обсяги коштів, що виділяються для оплати праці в реальному секторі економіки – 399,4 млрд грн або лише 35,5% від усього обсягу доданої вартості.

Це - повідомлення про недостатність стимулів до праці, малу її значимість у загальному результаті.

Можна зробити припущення щодо низької продуктивності праці, яка обумовлена перш за все засиллям у вітчизняній економіці застарілих виробництв, які не потребують кваліфікованих кадрів. Також незначний обсяг витрат на оплату праці є наслідком придушення інтересів працюючих роботодавцями, що стало можливим завдяки високому рівню безробіття в країні.

По-друге, досить нераціональним є співвідношення зарплати та інших прибутків громадян – від прав власності, оренди, позичок, підприємництва тощо – які склали 224,9 млрд грн, або 20% усієї доданої вартості. Це непрямо свідчить, з однієї сторони, про кричущу нерівномірність розподілу доходів у суспільстві, а з другої – про нестачу робочих місць у виробничих корпораціях і необхідність людям заробляти самим.

По-третє, дуже малим є позитивне сальдо прибутків і збитків усіх підприємств – 13,9 млрд грн. Це при тому, що прибутки прибуткових підприємств дорівнювали 155,2 млрд грн. Але збиткова частина господарств закінчила рік з негативним результатом у 141,3 млрд грн – факт, неприйнятний для конкурентної ринкової економіки. Окрім того, це підтверджує засилля у нашій економіці технологічно архаїчних виробництв.

По-четверте, важливою є й така інформація (див. рис. 1): недостатність ресурсів примноження основного капіталу самими господарствами - чисті прибутки підприємств ( 1,2 % усіх ресурсів), амортизація капіталу (5,5 %), ПІІ (4,1 %). Разом із зарплатою й майновими та іншими прибутками громадян усі вони – прямі продуктивні витрати реальної економіки. Проте на цій фазі на них припадає лише 2/3 загальної величини доданої вартості країни.

Рис. 1. Розподіл доданої вартості і чистого імпорту України на первинні фінансові фонди у 2010 р, млрд грн

Як держава вилучає капітал з економіки

Рис. 2 демонструє другу фазу перерозподілу, коли первинні доходи і фонди людей, підприємств, держави частково вилучаються за допомогою податково-бюджетних і державних пенсійно-соціальних фондів, перерозподіляються між собою і направляються на урядові потреби.

При цьому, на жаль, держава проявляє байдужість до потреб інших учасників економіки, виходячи за рамки розумної централізації фінансів.

Так, уряд запозичив на внутрішньому і зовнішньому ринках всього 124,3 млрд грн, хоча зобов’язання з повернення кредитів і виплати відсотків дорівнювали тільки 26,7 млрд грн. Окрім того, він взяв у кредит ще 20,1 млрд грн за допомогою інструментів стабілізаційного фонду. В результаті, надходження до бюджету були штучно збільшені на 117,7 млрд грн.

Оскільки таке збільшення фінансових засобів уряду не мало додаткового товарно-матеріального покриття, держава перетягнула на свої потреби те, що об’єктивно повинно було надійти для споживання людям і на ринок інвестицій. Такі дії влади дезорганізували економіку, дестабілізували фінанси.

Також після фіскальних поборів до бюджету частка продуктивних витрат економіки - зарплати, прибутків громадян і кампаній разом з амортизацією та ПІІ - зменшилась у загальній доданій вартості з 2/3 до 54 %.

Можна сказати, що своїми позичковими та податковими агресіями у 2010 р. нинішня влада нанесла непоправимої шкоди нашому малопродуктивному господарству. І ця фінансова обжерливість влади ще буде відгукуватися усім нам.

Далі, рис. 2 ілюструє, на що витрачалися фінансові ресурси суспільства після їх перерозподілу через бюджет і державні пенсійно-страхові фонди. Зокрема, з’являються державні закупівлі, в ході яких бюрократи фінансують капітальне будівництво, оплачується газ і тепло, купують техніку і транспортні засоби та інше, а також бюджетні субсидії збитковим державним корпораціям і банкам.

І перші, і другі є особливо бажаними чиновництву: вони дозволяють йому мати свій нелегальний бізнес з державними грошима. У 2010 р. держзакупівлі за рахунок бюджету дорівнювали 8%, а субсидії – 2,1 % ВВП України. Стає зрозумілим, навіщо можновладці понатягували звідусіль кредити і оголили податками вітчизняну економіку.

Рис. 2. Перерозподіл первинних фінансових фондів економіки України через бюджет і державні пенсійно-соціальні фонди у 2010 р, млрд грн.

Можна також побачити, наскільки мізерними стають після виконання фінансових зобов’язань перед державою ресурси накопичення основного капіталу економіки - власні інвестиції підприємств і банків та іноземні інвестиції. Їх разом залишається тільки 8,9 % ВВП.

Це говорить і про обмеженість внутрішніх можливостей – до вказаних вище треба додати занижені норми амортизації виробничих фондів, – і про незадовільні темпи надходження іноземних інвестицій та значний відплив національних прибутків за кордон, як свідчення неприйнятних умов для бізнесу в Україні.

На цій фазі перерозподілу отримуємо також незадовільне співвідношення сукупної зарплати працюючих у реальному секторі економіки і усіх пенсійно-соціальних виплат громадянам - як 1 до 1,06. Обсяг продуктивної праці менше обсягу пенсійно-соціальних послуг. Висновок: витрати на оплату праці явно занижені, робочих місць недостатньо, при такому співвідношенні підняти пенсії і соціальні виплати нереально. А наміри влади щодо їх скорочення стали очевидними вже у 2011 р

Перерозподіл скоріше шкодить, ніж сприяє розвитку

На рис. 3 показаний перерозподіл усіх чистих доходів громадян на поточні потреби, платежі і заощадження. В результаті, отримуємо кінцеве використання ресурсів доданої вартості та державних запозичень за напрямками.

Маємо визнати, макроекономічний перерозподіл є неефективним з наступних причин:

(а) економіка отримує незначну частку валових приватних інвестицій в основний капітал (включають приватні інвестиції українських громадян, банків і підприємств) - у сукупності 10,1 % усіх ресурсів; отже перерозподіл не націлений на зростання потужності й модернізацію вітчизняного капіталу;

(б) невиправдано великі кошти виділяються для державно-бюрократичних потреб – свідчення гіперцентралізації фінансових ресурсів країни;

(в) населення України не схильне до гривневих заощаджень – тільки 7,4 % усіх витрат громадян (окрім того, 4 % заощаджується в іноземній валюті), а також до інвестицій у негрошові активи – лише 1,7% усіх витрат. Воно вибирає поточне споживання (79 %), аби скоріше розпрощатися з гривнями і не мати мороки з правами власності.

Рис. 3. Перерозподіл фінансових доходів на кінцеве споживання заощадження та інвестиції в Україні у 2010 р, млрд грн

Отже, можна сказати, що система перерозподілу доданої вартості і запозичених коштів приносить доволі сумнівні, з економічного погляду, результати. Перерозподіл скоріше шкодить, ніж сприяє розвитку.

Ресурсів на найважливіші людські потреби не вистачає. Капітал зношується і не служить створенню нових робочих місць. Ми не модернізуємо виробництво, а виштовхуємо справжній бізнес і за ним – працівників за кордон.

Люди проїдають зароблене і довіряють свої накопичення лише іноземній валютній системі, а не інвестують у власну економіку. Держава нарощує борги, підриває наші надії на майбутнє, але не забуває прислужувати олігархічним кланам і наситити кишені корупціонерів.

Фактично, діюча модель макроекономічного перерозподілу приводить до диспропорцій у ресурсному забезпеченні динамічного розвитку суспільства.

Для певності порівняємо структуру кінцевих суспільних витрат, заощаджень й приватних інвестицій України та сучасної європейської країни зі схожими виробничими, демографічними, соціальними і природними характеристиками. Наприклад, Німеччини (таб.1).

Табл.1. Кінцеві показники споживання у ФРН та Україні у 2010 році, у % до ВВП кожної країни

Показники	ФРН	Україна
Державні закупівлі Поточні витрати громадян Чисті заощадження громадян Інвестиції бізнесу Іноземні інвестиції	1,3 75,3 8,2 16,5 6,5	8,0 79,6 7,4 7,7 4,2
Обсяг ВВП, млрд євро	2476,8	106,3
Обсяг ВВП на 1 мешканця, тис. євро	30,6	2,3

Як можна побачити, в Україні частка витрат бюджету на держзакупівлі у 6 разів більша, ніж у Німеччині, що підтверджує надзвичайну централізацію вітчизняним урядом фінансових ресурсів. Натомість українські чисті заощадження, інвестиції бізнесу та іноземців мають у 2 рази меншу вагомість відносно ВВП, ніж німецькі. Їх явно недостатньо для нашої відсталої, немодернізованої економіки.

Викривлений макроекономічний перерозподіл не надає ресурсів для зростання продуктивності праці. За цих обставин не може бути високою й динаміка ВВП і реальних доходів громадян. Не дивно, що український валовий внутрішній продукт і доходи на одного жителя у 15-25 разів менші за аналогічні показники ФРН.

Скудність заощаджень та інвестицій не дозволяє мати ресурси не лише для того, аби наздогнати провідну європейську країну, а навіть для елементарного подолання приниженого стану наших громадян. Є також неможливим вивести державу зі стану безнадійного боржника, що є життєво необхідним для України.

”Реформи” полягають в отриманні прав на розподіл фінансових потоків

Повернемося до фінансового перерозподілу в Україні. Ненажерливість владолюбців у 2010 р обернулася згубними наслідками для 2011 і наступних років. Видатки бюджету на погашення й обслуговування раніше отриманих позичок підстрибнули у 2011р. у 3,5 разів – до 90 млрд грн.

Це спричинило нестачу коштів для поточного фінансування соціальних, управлінських, оборонних та інших видатків. Зросла вартість і звузився ринок державних запозичень, впала ліквідність банківської системи. Ще глибше впала частка приватних інвестицій та заощаджень населення у ВВП: відповідно до 7,1 і 2,9 %. Навіть державні замовлення трохи впали – приблизно до 68 млрд грн.

Отже, вибраний шлях – у нікуди.

Можна назвати основні викривлення у фінансовому перерозподілі доданої вартості, які спричиняють поступове загнивання країни:

-  форсування гіпертрофованих державних іноземних запозичень і чистого імпорту товарних цінностей;

-  занижений рівень зарплат працюючих ( і замала їх частка у сукупних особистих доходах громадян) через незадовільну продуктивність праці, нестачу робочих місць і переважання низькооплачуваних робіт;

-  вкрай низький рівень середньої прибутковості підприємств, майже половина з яких є формально збитковими, але до них не застосовуються механізми банкрутства і ліквідації збитковості;

-  надзвичайно високі й без міри чисельні податки, платежі, інші фіскальні збори і відрахування до бюджету, пенсійного і соціальних фондів;

-  занижені норми амортизації основних фондів і завищене вилучення податково-митними органами прибутку підприємств;

-  дискримінаційні фіскально-податкові умови приватно-бізнесової діяльності;

-  неприйнятно великий дефіцит державного бюджету та скерування більшої частини банківської ліквідності на його фінансування; гіперцентралізація державою фінансових ресурсів суспільства і надмірно великі обсяги державних закупівель;

-  загальна фінансова незбалансованість і висока ризикованість урядових запозичень; здебільшого неринкові способи встановлення фінансових параметрів: цін, тарифів, валютного курсу гривні, процентних ставок за кредитами і депозитами та інших; усе це спричиняє фінансову нестабільність і відлякує людей від заощаджень та інвестицій.

Перераховані викривлення системи макроекономічного регулювання – вкрай шкідливі й небезпечні для розвитку країни, а бездіяльність українських урядів щодо їх ліквідації – не можна назвати інакше, як злочинною. Вони постійно відтворюються вже 20 років.

Якщо їх не викорінити, Україну і абсолютну більшість українців очікують не найкращі часи. Зростання добробуту практично не буде, а ось соціального розшарування й озлобленості між людьми – скільки завгодно.

Для тих, хто зневірився у можливості щось змінити, скажу: нічого конструктивного не робиться лише тому, що особам у високих урядових кріслах це не потрібно! Їх ”реформи” полягають в отриманні ними прав на розподіл фінансових потоків, а це вони роблять ”професіонально”, цинічно і далеко не на користь мільйонам громадян.

Дійсне ж макроекономічне регулювання полягає не у покращенні ручного розподілу і примусі працювати на магнатів та їх обслугу, а у стимулюванні державою позитивних структурних зрушень і процесів росту та досягненні збалансованості економіки.

Стимулювати зростання і розвиток, завдяки яким – піднімати добробут людей, а не придушувати активність, якими б соціальними демагогіями це не обґрунтовувалось.

Чому українці вже не хочуть працювати

Ключовим, на мій погляд, є усунення викривлень у розподілі валового продукту в ході формування зарплат і прибутків громадян.

По-перше, не може бути такої колосальної нерівності в доходах різних соціальних груп, видів діяльності і галузей, як зараз в Україні.

Величезний розрив у зарплаті за виконання різних видів робіт підриває її стимулюючу дію, оскільки ріст індивідуальних доходів стає залежним не від кваліфікації робітників, якості і продуктивності праці, а від місця роботи.

Виникнення значного розриву у зарплаті робітників різних професій є також наслідком часткової декваліфікації робочої сили радянської школи, рівень якої став невідповідним новим вимогам приватного бізнесу. Таким робітникам платять набагато менше через надлишкову пропозицію їх трудових послуг.

З цього можна зробити висновок й про відставання рівня сьогоднішньої освіти, включаючи систему перенавчання, від вимог часу. В результаті – міжгалузева і професійна міграція , "плинність" кадрів, неосвіченість і недбайливість працівників.

Одним із основних чинників майнового розшарування стала корупція. З нею місце роботи стало ще сильніше впливати на здобутки людей, послабляючи стимули до праці і підприємництва. Саме завдяки очікуванню незаконних доходів, посади у владі та органах надання державних послуг для багатьох стали маніакальним бажанням.

Люди готові давати хабарі, аби опинитися на посадах потенційного хабарництва. Корупційні доходи у багатьох випадках перевищують законні зарплати і прибутки. В результаті вилученнь через корупцію суспільство втрачає значну частину державних видатків, інвестицій підприємств і заощаджень сімей, які б могли підвищувати потенціал його розвитку.

Не менш шкідливими є й викривлення суспільної свідомості, моральна й інтелектуальна деградація, втрата честі, соціальна пасивність, які є неодмінними супутниками цих зловживань. Наш національний людський капітал втрачає свою вартість.

Не повинні також настільки різнитися доходи від приватного великого бізнесу і доходи рядових робітників, освітян, медиків, селян. Майнова поляризація суспільства розхитує соціальну терпимість і кооперацію між людьми, дестабілізує суспільство, штовхає до нездорових способів збагачення – шахрайства, фінансових афер, податкових маніпуляцій, хабарництва.

В Україні соціальне розшарування досягло диких, можливо, латиноамериканських рівнів. Хоча соціологи повідомляють про співвідношення доходів 10% найбагатших і 10% найбідніших українських громадян як 40/1 ( у європейських країнах це співвідношення на рівні від 6/1 до 7/1), можна самим підрахувати: офіційні українські гривневі мільйонери ( а їх – сотні тисяч) багатші за мільйони пенсіонерів у 100 і більше разів. А неофіційних мільйонерів, поза сумнівом, у нас більше, ніж офіційних.

На жаль, українська державна система "вирівнювання" соціальних перекосів є суцільною фікцією.

- Мінімальна зарплата і пенсії підвищуються повільніше, ніж зростають ціни;

- ПДВ нараховується на ліки, хліб, молоко, послуги ЖКГ, які споживаються головним чином незаможними сім’ями;

- бідні платять вищі податки – ставка оподаткування зарплати – 17%, дивідендів та інших майнових прибутків багатих – 5%, не зростають ставки податків пропорційно збільшенню доходів;

- соціальні субсидії не призначають безробітним, безхатченкам або нужденним, якщо у них є холодильник або праска.

Фото toonpool.com

По-друге, українська влада фактично карає людей за самозаробіток грошей з власної ініціативи.

Надавати інтелектуально-професійні послуги, вирощувати квіти, ялинки і декоративні рослини, робити ремонтні роботи, продавати каву і пироги, посередничати у торгівлі, вкладати у цінні папери й нерухомість – небезпечно з огляду на агресії міліції, податківців,судів, виконавчої служби.

Складається враження, що дрібний власник вже вдруге за останні 100 років (перший раз – після жовтневого перевороту 1917 року) стає для правлячого класу ворожим елементом. Те ж стосується селян – дрібних землевласників, яких влада ізолює від можливостей бізнесу – постачальників посівного матеріалу, матеріалів, техніки, кредитів, ринків продажу тощо. Ніби право на підприємництво мають лише крупні корпорації , та й то – лише наближені до влади.

В результаті маємо тотальне безробіття, нелегальну приватну діяльність через бажання уникнути обтяження і побори влади, заощадження, які ризиковано оприлюднювати і вкладати в справу. Відбувається також виштовхування ділових людей в еміграцію, де умови для бізнесу непорівняно кращі, і підприємцям гарантоване соціальне забезпечення. Масовий бізнес залишається слабо розвинутим, прибутки активних громадян – неприпустимо малими, а сам дрібний бізнес – непривабливим для людей.

По-третє, недопустимою є гіпертрофія банківських споживчих позичок відносно сумарних грошових надходжень сімей.

Значні позички не спонукають людей до заробляння грошей, і придушують вагомість продуктивної праці. Окрім того, споживче кредитування населення у надмірних обсягах штучно збільшує платоспроможний попит на внутрішньому ринку, штовхає людей до ажіотажних купівель і відволікає від необхідності заощаджень. Суспільство з перекосом у кредитування сімей і з високою інфляцією цін не думає про накопичення на майбутнє – на старість, житло, навчання тощо.

Без цих накопичень економіка не може бути здоровою. Вона задовольняє ажіотажний попит збільшенням поставок товарів з-за кордону, подавляє внутрішнє виробництво, не створюючи фінансову базу для інвестицій і майбутнього розвитку.

Саме така картина спостерігалася в Україні у 2007-2008 роках, коли позички на споживчі потреби видавалися банками у необмежених обсягах, і нерідко без будь-яких гарантій та навіть надій на повернення. Запозичення отримував хто завгодно, включаючи безробітних. Видавалися вони для купівлі не тільки коштовних , а й дешевих речей – мобільних телефонів, фотоапаратів, туристичних путівок тощо. Не потрібно було робити майнових чи інших застав. Поручителями часто визнавалися випадкові люди з нез’ясованим майновим статусом і т. і.

Не дивно, що приблизно третина тих позичок "вилетіла в трубу", декілька установ розвалилося. Тут явно "дав маху" Національний Банк, який не забезпечив потрібну дисципліну, фінансовий контроль і хеджування ризиків банківської активності.

По-четверте, у нас при розподілі доходів не виконуються не те що макроекономічні закони і правила, а навіть аксіоматичні норми. До них належить і неприпустимість більш стрімкого приросту середньої зарплати в економіці відносно підвищення продуктивності праці.

В Україні у 2001-2007, 2010 і 2011роках усе було навпаки – за даними урядової статистичної служби, середня зарплата зростала швидше. Те ж планується на 2012 рік: вона у реальному вимірі повинна зрости на 9%, а продуктивність праці – лише на 5,7%.

В результаті такої політики, трудові виплати не залежать від трудової продуктивності, а отже, вони і не стимулюють продуктивність. А це є першопричиною низької динаміки ВВП країни і тої його частини, яка забезпечує утримання пенсіонерів, інвалідів, дітей, безробітних, інших , хто потребує допомоги і захисту. Не дивно, що в Україні їх становище особливо погане.

Чому так відбувається, і як працюючим вдається перетягувати ковдру суспільних доходів на себе? На мій погляд, повільне зростання продуктивності праці випливає з надто незадовільних темпів росту ефективності національного господарства, що у свою чергу є наслідком його інституційних хвороб. А саме, монополізації ринків, майнової безвідповідальності боржників, розкрадання активів державних корпорацій, чиновницького протекціонізму окремим приватним кампаніям, корупційних схем отримання прибутків та інших.

У той же час показники випереджаючого підвищення середньої зарплати викликають сумніви – вони можуть бути наслідками статистичних маніпуляцій. Як тимчасові явища, такі випередження стають можливими завдяки надлишковим гіпертрофованим обсягам грошової емісії НБУ, що спостерігалося у минулі роки.

По-п’яте, досить дивно виглядає десятилітній тренд перевищення приросту реальних доходів населення, розрахованих на душу населення, над приростом ВВП України на душу населення.

Адже валовий продукт є матеріальною базою отримання реальних доходів людей. Тільки один раз, у 2003 році, доходи населення відставали від темпів підвищення ВВП.

Реальні доходи за 2001-2010 роках зростали у 2,3 рази швидше, ніж валовий продукт на душу населення. Загалом за десять років вони підстрибнули у 3,7 рази.

Може бути два раціональних пояснення такого нелогічного явища. Перше: додаткові доходи виникають завдяки імпортним надходженням і запозиченням, які були особливо активні у 2006-2010 роках.

Друге: економіка штучно накачувалася грошима, які збільшували номінальні зарплати і соціальні виплати. Це дійсно спостерігалося у 2000-2005 роках.

І ще одне нераціональне пояснення: державний статистичний орган у своїх розрахунках занижував рівень приросту споживчих цін, і завдяки цьому показував більш високе зростання доходів громадян, ніж насправді. Це він може робити, якщо не враховує усі дефлятори споживчих товарів і послуг та маніпулює вагою окремих дефляторів.

Дійсно, за вказані десять років споживчі ціни зросли у 2,75 рази, а дефлятори ВВП – у 4,2 раза. Різниця настільки велика, що викликає недовіру до статистичних розрахунків.

Згадаймо, зокрема, що споживчі товари і послуги складають 71% обсягів внутрішнього валового продукту. Я схиляюсь до думки, що індекс інфляції занижувався і, відповідно, показник приросту реальних доходів громадян є недостовірним, завищеним.

Більше схоже, що збільшення реальних доходів був нижчим за зростання ВВП, і за 10 років не перевищило 60 %. Отже, офіційна інформація про рух зарплати і ВВП на душу населення є насправді статистичною ілюзією.

Поза тим, жодне з пояснень дійсного відставання росту ВВП України від потенційних можливостей не втішає. А усі штучні маніпуляції з грошовим попитом приведуть тільки до загасання економічної динаміки.

Табл. 2. Динаміка доходів громадян і ВВП України в розрахунку на душу населення, проц.

Показники	2001	2002	2003	2004	2005	2006	2007	2008	2009	2010	2001-2010
Індекс реального приросту доходів громадян/ душу населення	123,9	119,2	110,3	120,8	125,2	112,8	115,5	108,6	90,5	117,3	370,1
Індекс фізичного приросту ВВП/душу населення	110,3	106,3	110,7	113,2	103,7	108,3	108,6	102,7	85,7	104,3	163,6

По-шосте, вкрай негативним є співвідношення загального фонду зарплати і прибутків громадян, - з однієї сторони, та пенсій, соціальних виплат і допомог – з іншої.

Причина – неприпустимо мала чисельність зайнятих порівняно з чисельністю престарілих і соціально вразливих членів громади.

На це співвідношення більше впливає не "старіння" нації , як заявляють деякі політики і спеціалісти (адже головний чинник – "тривалість життя" - не змінився), а величезний дефіцит робочих місць, який не вдалося подолати ще з часів розвалу планової економіки.

Масова трудова еміграція і структурне безробіття не дають змоги виправити вказану диспропорцію між фондом зарплати і пенсійно-страховими і соціальними виплатами держави.

Убогість соціальної політики влади полягає у тому, що вона за цієї складної ситуації не придумала нічого кращого, аніж підвищити пенсійний вік та відмовити пенсіонерам в обов’язковій індексації пенсійних виплат, якої не було вже два роки.

По-сьоме, причиною нестачі нових робочих місць є недостатні обсяги інвестицій в основний капітал. А їм заважають мізерна прибутковість виробництв і доходів громадян, неліквідність бізнесу, що вже вичерпав себе, і дуже високі процентні ставки за кредитами, що загрожують боржникам втратою капіталу.

Ще старина лорд Джон М. Кейнс вивів цю залежність між процентом і зайнятістю у суспільстві. Тож Україна з найвищими відсотками за кредити протягом усіх 20 років існування власної грошової системи і 50%-ю зайнятістю, порівняно з 1991 роком, є найкращою ілюстрацією теоретичних висновків класика.

Фото i-r-p.ru

По-восьме, слід вказати на серйозну небезпеку економічному становищу країни у разі витіснення в еміграцію кращих наших робітників та напливу в Україну низькокваліфікованої робочої сили із злиденних держав Азії й Африки.

Про таку перспективу, як про звичну річ, дискутують демографи. За оприлюдненими даними Світового Банку, у 2011 році з України емігрувало 6,6 млн громадян, а приїхало на заробітки 5 млн  іноземців. Дані, як на мене, не викликають довіри. Проте, я про інше.

Заміщення таким способом втрат людського капіталу внаслідок виїзду українців у пошуках роботи, в дійсності, не відбувається. Падає якість цього капіталу, виявляється його невідповідність до попиту на працівників потрібної кваліфікації.

Просте, кількісне заміщення українців іноземцями, непідготовленими до роботи на наших не тільки новітніх, а й традиційних підприємствах, спричинятиме лише зростання безробіття з усіма його негативними наслідками. І у той же час, діючі кампанії більш гостро відчуватимуть дефіцит кадрів, і не зможуть розвиватися. При цьому, звичайно, для держави втрачається сенс покращення якості і осучаснення освіти – це не впливатиме на задоволення кадрових потреб і ефективність вітчизняного виробництва.

Отже, витікають наступні висновки з цього дослідження формування доходів українських сімей :

-        зарплата дуже слабко стимулює людей до активної діяльності та праці;  

-        норми регулювання приватного бізнесу є дестимулюючими та дискримінаційними;  

-        хронічно не вистачає робочих місць і найкращі й молоді покидають країну;

-        не створені умови позичкового стимулювання зростання зайнятості, проте роздрібними кредитами заохочується надлишкове споживання сімей;  

-        залишається низькою якість робочої сили;

-        корупційна система стала майже всеохоплюючою і фактично дозволеною владою;

-        громада озлоблена і деморалізована через незаконне надзбагачення купки одних і жебрацтво інших, які у більшості;

-        збільшення номінальних доходів громадян не супроводжується ростом ефективності виробництва і у значній частині є штучним;

-        середній рівень зарплати через відносний надлишок пропозиції робочої сили і декваліфікацію старих кадрів є найнижчим у Європі;

-        держава демонструє свою неспроможність повноцінно виконувати пенсійно–соціальні функції.

ЩО РОБИТИ?

Гірше бути не може. Праця втратила престижність, а життя більшості громадян стає усе біднішим. Падають заощадження й приватні інвестиції. Люди втрачають надії на краще майбутнє.

Чи існує вихід?

Так. Перерахуємо, що треба зробити.

Перше. Стимулювати створення робочих місць, особливо у нових високотехнологічних галузях та нарощувати продуктивність праці , що пов’язано з приростом нового і оновленням діючого виробничого капіталу.

Задля цього треба, перш за все, перейти на засади проекспортної економіки, позбавившись статусу чистого імпортера і безнадійного боржника, підняти ринкову конкуренцію, обов’язкову майнову відповідальність боржників та стимули приватного бізнесу і приватних інвестицій. Зокрема, мова йде про створення умов для вільного підприємництва перш за все через адміністративну дерегуляцію, фінансове, валютне й податкове сприяння і забезпечення стабільності правил господарювання.

Друге. Уряд також повинен заохочувати бізнесменів до розгортання трудомістких галузей економіки і скорочення енерговитрат, та всіляко підтримувати дрібне й середнє підприємництво (спеціальними доступними кредитами, пільговим оподаткуванням, державними гарантіями інноваціям, індивідуально-накопичувальним пенсій ним і медичним страхуванням та іншим).

Третє. Необхідна спеціальна кредитно-грошова політика Національного Банку щодо зниження банківських процентних ставок до прийнятного у збалансованій економіці рівня. Він, як мінімум, вдвічі нижчий середньої чистої прибутковості національного виробництва. За таких умов стане можливим динамічне збільшення приватних інвестицій і нових робочих місць.

Фото sovmusic.ru

Четверте. З метою сприяння працевлаштуванню в Україні молодим випускникам вітчизняних вищих навчальних закладів, варто встановити скидки зі ставок відрахувань до державного Пенсійного Фонду кампаніям, в штатах яких є такі молоді спеціалісти. Наприклад, застосовувати половинну ставку відносно фонду зарплати молоді.

П'яте. Поштовх до якісного покращення має отримати від влади система освіти – наданням фінансових, інтелектуальних, технічних та кадрових інвестицій, а також запровадження моделі корпоративних замовлень на випускників ВУЗів. Необхідно також фінансово підтримувати з державного бюджету роботу приватних рекрутінгових агентств як підрядників центрів зайнятості. Фінансування останніх повинно бути диференційованим по регіонах, у залежності від рівня безробіття і направленим на перенавчання й працевлаштування (а не на будівництво офісів , як зараз).

Шосте. Визначальним для боротьби з трудовою еміграцією є просування житлового будівництва.

Варто започаткувати створення фондів житлового будівництва, що фінансувалися б державою разом з приватними інвестиційно-кредитними установами. Такі фонди доцільно було б розміщувати у регіонах (областях) України. Вони могли б надавати довгострокові позички інвестиційно-будівельним кампаніям, які б ставали власниками та орендодавцями житла до повного викупу останнього мешканцями. Це дозволить захистити реальних жителів - покупців нових квартир ( будинків) від різних посередників-аферистів, а також дозволятиме збільшити потік інвестицій у житлову сферу, створюючи кращі гарантії кредиторам.

Сьоме. Має бути знижена загальна ставка нарахувань на фонд зарплати підприємств (приблизно вдвічі) – це ключове питання.

Восьме. Потрібна й перебудова шкідливої системи споживчого кредитування, поле використання якої зараз обмежене Нацбанком України (діє іпотечне і автомобільне кредитування).

Можливі напрямки такої перебудови, на мій погляд, наступні: надання банками позичок виключно у межах майбутніх прибутків позичальників, і як частки цих прибутків; застосування лімітованих кредитних карток, що видаються клієнтам під депозитний внесок; обмеження рівня процентної ставки за споживчими кредитами (якщо ринкові процентні ставки зависокі, ці позички не повинні видаватися); перехід до негрошової – лізингової або товарної форми надання запозичень; охоплення ними лише торгівлі товарами довготривалого вжитку та інші.

Дев'яте. Для зупинки ескалації кримінального збагачення осіб, держава мусить перш за все ліквідувати джерела корупційного отримання доходів чиновників та бізнесменів, і розкрадання суспільних фінансів.

Це – державні закупівлі, субсидії банкрутам, рекапіталізація банків через стабілізаційний фонд, привласнення і нецільове використання бюджетних коштів, приватизація державних підприємств. Зокрема, акції останніх треба продавати не одним чи двома пакетами по 50-90% - це робиться на запит олігархів.

Потрібно встановити верхню межу пакету акцій одного товариства, що має право отримати особа у процесі приватизації ( для окремих типів об’єктів, наприклад, природно-монопольних – не більше 5-10 %), і розповсюджувати акції дрібними частками серед якомога більшого числа українських громадян. Власниками повинні стати не одиниці, а мільйони.

Необхідно також упереджувати концентрацію майнових активів в одних руках, отриманих сумнівним шляхом. Наприклад, забороняти купівлю підприємств з метою їх горизонтального об’єднання; не дозволяти поглинання фірм внаслідок штучного банкрутства; ввести кримінальну відповідальність за рейдерське захоплення атрибутів власності та органів управління, а також за примус міноритарних акціонерів до продажу своїх прав.

Потрібні ефективні дії влади з ліквідації таких типових для наших реалій способів незаконного збагачення крупного бізнесу, як привласнення:

(а) монополістичних надприбутків від зухвалого маніпулювання цінами та якістю товарів і послуг на ринках;

(б) ренти за використання природних ресурсів, корисних копалин і земель;

(в) сільськогосподарської ренти, коли перекупники і переробники занижують ціну на продукцію селян;

(г) завищених обсягів відшкодування сплаченого ПДВ шляхом подання фальшивих документів щодо експорту товарів і послуг;

(д) прибутку від ухиляння від сплати імпортного мита і ПДВ з імпортних товарів;

(е) політичної ренти, яка є наслідком чиновницького потурання олігархам з податкових зобов’язань, оплати енергетичних товарів, отримання пільгових кредитів тощо.

Десяте. Гальмуванню майнового розшарування й соціальній нерівності повинен сприяти також перехід до універсального для всіх видів прибутків громадян помірно прогресивного оподаткування індивідуальних доходів.

При цьому ставки податку доцільно встановити на рівні від 0 до 18-20%. Найменш оплачувані працівники не тільки не повинні вносити до бюджету жодної податкової гривні, а й мають отримувати державні субсидії – грошові або натуральні, наприклад, харчовими продуктами, ліками, товарами для дітей тощо.

Одинадцяте. Ще один спосіб зменшення диференціації матеріального стану людей – звільнити від оподаткування ПДВ соціально важливі товари й послуги, які здебільшого вживають малозабезпечені сім’ї.

А це означає, що податкова буде зобов’язана повертати сплачене ПДВ виробникам відповідних товарів і послуг при їх продажі всередині України. Це буде стимулювати збільшення їх випуску і зниження вартості.

Паралельно треба підвищувати ставки акцизів на товари, які у більшості споживають заможні громадяни.

Дванадцяте. Маємо прийняти в якості закону щорічний випереджаючий приріст продуктивності праці відносно підвищення середньої зарплати в економіці. А от динаміка мінімальної зарплати повинна бути вищою за зростання її середнього рівня. Тоді з часом можна сподіватися на зменшення соціальних диспропорцій в суспільстві.

Прокризовий бюджет, або Гроші на вітер

Фото ictv.ua

Головне питання для Мінфіну - як витягти більше грошей з економіки. Аргументація чиновників: це потрібно для задоволення соціальних потреб.
Друге за важливістю для них - питання максимізації витрат на державні закупівлі. Типова аргументація: бюджет не можна проїдати - тільки використовувати для розвитку економіки.
Третє непересічне питання для бюрократичного класу - максимальне виділення видатків на утримання самих себе. Тут аргументів не існує, гроші виділяються крадькома, завуальовано у непрофільних статтях, різними каналами.
Для задоволення апетитів коштів не вистачає, і окремі відомства вдаються до такої запеклої боротьби, що, здається, готові перегризти одне одному горло.
На жаль, усі три пріоритети урядових сановників - шкідливі для економіки. Чому?
Для них отримання більших фінансових сум - це збільшення їх суб’єктивного впливу на суспільство, це встановлення залежності колективів людей від їх рішень, це посилення їх влади. Якщо не чинити опору бажанням цих керманичів, то вони захоплять усі наші гроші і вказуватимуть, як краще їх витрачати.
Саме тоді і з’являються можливості маніпулювати податковими вимогами і за хабарі чи політичну лояльність та спонсорство занижувати податкові зобов’язання окремих кампаній. Для зграї клерків не існує меж, вони не вважають когось рівним собі, а тому не збираються ні з ким ділитися своєю фінансовою владою.
Особливим цинізмом пройняті сьогоднішні соціальні турботи влади про незахищених членів суспільства, коли уряд із своїми бізнес-партнерами вирішив поділитися частиною прибутків з пенсіонерами і вкладниками Ощадбанку СРСР.
Усе виглядає як подачка перед виборами, але моральні аспекти відносин з громадянами уряд, схоже, не хвилюють.
Хвороба максимізації бюджетних вилучень з реальної економіки - перше завдання фінансової влади - не має національних ознак і кордонів.
Згадаймо досвід європейських держав - Швеції, Франції, Італії чи Німеччини, які переживали періоди захоплення соціалістичними ідеями і збільшували фінансову владу чиновництва у 1970-1980 роках.
Тоді держбюджет цих країн сягав 50% ВВП і більше. Наслідком були гальмування розвитку, небачене до цього безробіття, знецінення національних валют.
Наприклад у Швеції, яку нерідко представляють прикладом ідеальної моделі соціалізму, з 1990 року до 1994 року падали обсяги ВВП, дефіцит бюджету сягнув 13-14% валового продукту, а безробіття вибухнуло з 1,5 до 13%.
Відмова від такого патерналізму була рішучою і сталася у всій Західній Європі. Хоча відомо, що бюджетні моделі європейських країн залишаються більш соціалізованими, ніж їх аналоги у Південно-східній Азії чи Північній Америці.

Українських можновладців не треба змушувати викачувати гроші з економіки. Після кризи 2010-2012 років темпи росту доходів держбюджету суттєво випереджали темпи підвищення обсягів вітчизняного ВВП.

	2010 рік*	2011 рік*
Темп росту номінального ВВП України	119,9	121,9
Темп росту доходів державного бюджету України	122,6	126,6
Темп росту видатків державного бюджету України	124,5	114,4

* - у процентах до попереднього року

Відомо, якими способами максимізують сьогодні бюджетні надходження фінансові владарі України: податковими і неподатковими поборами, неповерненням ПДВ експортерам, внутрішніми і зовнішніми державними позиченнями, що фінансують зухвалі щорічні дефіцити бюджету, продажем, орендою або прибутковим володінням державними активами - підприємствами, нерухомістю, акціями.
Про податкові митарства і знущання вже було сказано, але використання цього інструментарію сьогоднішнім керманичам замало. Вони вдалися до надзвичайних запозичень і довели до непомірних розмірів короткостроковий державний борг, опинившись у так званій борговій пастці.
У 2009-2010 роках дефіцит бюджету сягав третини його видатків, а загальні суми отриманих урядом кредитів, строки яких, як правило, не перевищували двох років, становили відповідно 100 і 140 мільярдів гривень.
Щодо ВВП дефіцит бюджету дорівнював у ці роки 9-10%. Приблизно таким же рівнем дефіциту відзначалися у цей час і бюджети США та Франції. Проте Україна - не США і не Франція: вони отримували кредити на 15-30 років і під 2-3% річних, а не під 15-20%, як Україна.
Як тепер відомо, приклад "старших братів" надихнув Грецію, Португалію, Ірландію та інших сьогоднішніх безнадійних боржників до таких же антикризових кроків, і вони збільшили дефіцитне бюджетне фінансування до 11-14%. Наслідки відомі.
Крім отримання кредитів для фінансування дефіциту бюджету, українські державні винахідники знайшли ще один витончений спосіб вилучення кредитних ресурсів на бюрократичні потреби.
За ініціативою президента країни підчас кризи 2008 року був прийнятий закон про створення стабілізаційного фонду, який дозволяє збирати до нього кошти у борг шляхом випуску і продажу державних облігацій.
Зібрані гроші використовуються урядом самочинно - поза бюджетом і поза ухваленням парламентом. Для цих операцій знадобилися банки, націоналізовані Кабміном після їх банкрутства у ході кризи.
Вони надають отримані від продажу облігацій фінансові ресурси в кредит підрядникам для будівельних проектів влади або перекривають борги державних корпорацій.
За своєю природою стабілізаційний фонд нічим не відрізняється від дефіциту бюджету, і безконтрольний порядок використання державних позик за його допомогою є черговим чиновницьким вивертом, який дозволив занизити у звітності реальний рівень дефіциту скарбниці і юридично не відповідати за доцільність і правомірність використання ресурсів.
Фактично дії з коштами цього фонду суперечать Конституції. Однак це правове неподобство й економічне нахабство триває. Так, у 2011 році через рахунки фонду пройшло більше 25 мільярдів гривень.
Не можна не згадати, що близько половини видатків на будівництво за замовленнями влади не матеріалізується у нових конструкціях, а осідає у кишенях корупціонерів та їх бізнес-партнерів.
У борг жити - погано закінчити. А якщо платити такі відсотки - просто бути приреченим до банкрутства, що вже почалося 2011 року. У 2012 році цей процес досягне свого піку.
Ще один негативний наслідок: більша частина позичок була отримана від вітчизняних банківських установ. А значить, якби не уряд, то кредити надійшли б суб’єктам реальної економіки для розвитку виробництва.
До того ж вільне кредитування підприємств є процесом відбору для фінансування банками найбільш ефективних галузей та проектів.
Завдяки такому відбору здійснюються структурні зміни у розподілі капіталу і відтак - структурні вдосконалення національного господарства. Отже, процес таких вдосконалень відкладається на невизначений час.
Вилучення Кабміном практично усіх вільних ресурсів банків мало й інші негативні наслідки. На позичковому ринку створилася монополістична ситуація, і уряд змусив кредиторів знизити проценти за позичками нижче їх об’єктивних значень.
Під тиском влади і за відсутності альтернатив для розміщення ліквідності банки нараховували 6-7%, які не дозволяли їм покривати реальну вартість ресурсів.
Облікова ставка Нацбанку коливалася від 8 до 9,5%, а відсотки за гривневими депозитами не падали нижче 10-11%. Давати дешеві позики вдалося змусити лише державні банки. Взамін НБУ виділяв їм усю нову емісійну гривню. Результатом такої політики став критичний стан банківської системи.
Нестача платіжних засобів підкинула ставки процентів на міжбанківському ринку з 2-4%, якими вони були ще два роки назад, до 20-30%, а на ринку кредитування господарських одиниць Кабмін розхитав гойдалку процентних ставок до небачених за останнє десятиріччя 35-40%.
Дефіцит кредитів зупинив процес міжгалузевого перерозподілу капіталів, законсервував стару структуру економіки, а надвисокі процентні ставки "з’їли" власні прибутки кампаній.
Інший бік державних запозичень - іноземні кредити - теж гіпертрофований. У 2009 році і 2010 році їх обсяги підскочили до 5 мільярдів доларів і 6,2 мільярда доларів.
За їх допомогою був штучно виправлений дисбаланс валютних надходжень та платежів України і створена ілюзія профіциту платіжного балансу: у 2010 році і першій половині 2011 року НБУ рапортував про зростання валютних резервів.
Однак надмірний попит влади на міжнародні позики спричинив стрибок процентів за українськими суверенними єврооблігаціями до 11-12% і витіснив з поля міжнародних запозичень приватних суб’єктів вітчизняної економіки.
У 2012 році прийшов час повертати набрані борги, і обсяги надлишкового - дефіцитного - бюджетного фінансування повинні суттєво зменшитися.
Для погашення раніше отриманих державою кредитів і сплати відсотків у 2012 році буде витрачено майже 100 мільярдів гривень, у 2011 році на ці потреби витрачено близько 90 мільярдів гривень.
Щоб профінансувати повернення і обслуговування загального державного боргу, Кабмін сподівається отримати у 2012 році нові кредити на 60-80 мільярдів гривень. Дефіцит бюджету планується у розмірі 45 мільярдів гривень. Отже, загальна потреба у додаткових надходженнях - приблизно 120-130 мільярдів.
Становище досить скрутне: джерел запозичання не вистачає, кредитні рейтинги падають, а борг наростає ще й за рахунок накручування високих процентів. Країна переступила критичний рівень, після якого нових кредитів не можна отримати у обсягах, достатніх для погашення і обслуговування старих заборгованостей.
Для пошуку коштів влада йде на скорочення фінансування поточних традиційних потреб і, як завжди, вдається перш за все до перегляду соціальних зобов’язань.
Видається це як героїзм владолюбців у скрутні часи, ніби відсутність грошей породжена об’єктивними причинами. Звичайно, триватиме "викручування рук" господарствам та фінансовим установам фіскальними органами, і знову буде знекровлений банківсько-кредитний ринок через непомірні урядові запозичення.
Не виключене й надлишково-емісійне наповнення грошового обігу, до якого може удатися центральний банк в умовах невиконання бюджетних надходжень. Фінансово-цінова дестабілізація, що буде цим спровокована, стане способом задоволення фіскальних сановницьких забаганок.
Ще одним вкрай зухвалим і шкідливим для країни способом максимізації надходжень до бюджету є свавільне використання чиновницькою ордою прибутків державних підприємств та доходів від приватизації об’єктів державної власності.
Зараз владі закортіло на бюджетні гроші збудувати стадіони, готелі, аеропорти, дороги, хоча відповідних доходів бюджет не акумулює, і джерелом капіталовкладень повинні були б стати приватні фонди.
Однак для можновладців це не проблема. Вони ніби як приватні власники державних банків і корпорацій розпорядилися відібрати у цих компаній прибутки і направити їх на цілі, потрібні владному клану.
Те, що своїми діями чиновники підривають фінансовий стан компаній, їх постачальників, партнерів та фінансистів, урядовців абсолютно не хвилює.
Особливо характерна ця ситуація для держпідприємства "Укртрансгаз", яке здійснює подачу блакитного палива до європейських країн та експлуатує магістральну газотранспортну систему - ГТС.
Це підприємство, заробляючи солідні прибутки, не може профінансувати роботи з модернізації ГТС, оскільки усі його статки вилучаються для непрозорих операцій формально збиткового холдингу "Нафтогаз України" та урядових установ.
Що ж стосується доходів від приватизації об’єктів державної власності, то тут панує інший принцип: гроші від продажу нікого не цікавлять, підприємства не продаються й за півціни. Тут усі забувають про доходи бюджету, бо права власності передаються своїм - особам, визначеним "нагорі".
Головне, щоб юридично комар носа не підточив. Непотрібних учасників відсікають надуманими вимогами. Реальні аукціони не проводяться. Широкого інформування ні про приватизацію, ні про її результати немає.
Отак і володарюють, як у себе вдома. Здирають шкіру з одних і дарують пряники іншим. Тупцюють, як слон у крамниці посуду: винищують бізнес, розвалюють фінанси, розтринькують суспільне багатство.
Перед Мінфіном - інше "історичне" завдання: будь-яким способом спрямувати гроші з бюджету на держзакупівлі. У цьому питанні кожний міністр - при справі.
Знайти "зрозумілих" постачальників та підрядників і максимізувати потік відомчих асигнувань саме на оплату контрактів з ними. До того ж сьогоднішнім бізнесменам при владі й шукати нікого не треба: у них свої фірми-виконавці, які виконують соло на безальтернативних конкурсах з розміщення держзамовлень.
У 2011 році для вирішення цього завдання були заморожені зарплати в освіті та медицині - розморозили їх лише після страйків та пікетувань урядових будинків - і пенсії рядових пенсіонерів. Пізніше, у другій половині року, уряд пішов на абсолютне зменшення виплат "чорнобильцям", "афганцям" та дітям війни.
Для урізання своїх зобов’язань він скоротив чисельність пенсіонерів, збільшивши пенсійний вік і обов’язковий стаж. Подальшу атаку чиновників на соціальні виплати в умовах скорочення позичкових надходжень до скарбниці неважко передбачити.
Що поганого у розгортанні обсягів держзакупівель? Якщо навіть не звертати увагу на корупційний механізм їх розміщення, а останній призводить до завищення цін закупівлі і викидання державних фінансів на вітер, а точніше - у приватні кишені, то варто повторити тезу про неефективність виконання таких замовлень.
Державні розпорядники бюджетних засобів за визначенням є псевдо-замовниками: вони замовляють не для себе і не за свої гроші, тому якість товарів, робіт і послуг завжди незадовільна. А якщо виконавцем виступає державна кампанія, то невимогливість замовника помножується на безвідповідальність постачальника.
Хто головні підрядники Кабміну? Державні кампанії.
"Укравтодор" - про якість автомобільних шляхів і аварійність на них спокійно говорити не можна - у 2011 році освоїла майже 9 мільярдів бюджетних гривень.
"Укрзалізниця" та інші підприємства транспортно-інфраструктурного відомства витратили більше 9 мільярдів гривень, підрядні підприємства Міненерго - більше 11 мільярдів гривень. Є де розгулятися, а от результатів роботи не видно.
Це не дивно: частина грошей не доходить до оплати робіт та послуг. Нерідко державні замовлення взагалі не виконуються. Та й хто може проконтролювати виконання? Міністерства та відомства не згадуйте. Рука руку миє…
Крім того, в останні два роки спостерігається перетягування ковдри держзакупівель у центр, коли замовниками виступають органи центральної влади і оплачуються усе більш помпезні проекти. Це, правда, збіглося з підготовкою до "Євро-2012", але все одно - гігантоманію теперішньої влади нікуди не сховаєш.
До того ж далеко не всі проекти пов’язані з європейським чемпіонатом. Тут слід згадати слова німецького економіста Ойкена: "Там, де економікою керує центральна адміністрація, зазвичай беруться за спорудження гігантських об’єктів. Так було в Німеччині після 1936 року, у Росії після 1928 року, в давньому Єгипті".
Гігантоманія, що поглинає величезні суми, шкодить розвитку суспільства, бо відвертає гроші від тисяч і мільйонів інших його потреб. Це означає, що школи і лікарні виконання своїх замовлень, мабуть, не дочекаються.
Витрачання доходів на державні закупівлі в українському юридичному форматі - це марнування суспільних грошей, втрати для економіки та утримання за спільний громадський кошт неспроможного бізнесу і корупційного чиновництва.
Нарешті, третє доленосне для бюрократів завдання: збільшення фінансових витрат на апаратні потреби і власні прибутки. Нова влада ставить рекорди з перетягування бюджетної ковдри на свій бік: видатки на утримання структур влади зростають значно швидше за зростання самого бюджету.
Особливих успіхів досяг силовий блок уряду: прокуратура, міліція, служба безпеки, податкова адміністрація та сама президентська адміністрація. Поза цим переліком знаходяться витрати на шахське оздоблення апартаментів і літака президента країни - вони не підлягають фінансовому аналізу.
Незважаючи на бюджетний дефіцит, видатки на утримання силовиків щорічно приростають ледь не на половину. Звідки така щедрість, чим вони це заслужили і чи не є це проявом сили цих органів у зв’язку із нинішніми пріоритетами влади?
Проте не набагато відстають й інші урядові структури: і фінансові, і промислові, і аграрні. Виглядає так, що чиновництво відчуло: маятник влади хитнувся від демократії до бюрократії, і хоче надолужити те, що воно не змогло взяти раніше.
Треба також звернути увагу на те, що при зростанні видатків на утримання органів уряд гнув лінію на скорочення чисельності держслужбовців і витрат на оплату їх праці. Можливо, це лише чергова популістська акція, а можливо - керівництво не збирається ділитися здобиччю із простолюдом, якого вистачає й у апараті влади.
На цьому фоні не може не дивувати "повернення владного класу обличчям" до мільйонів людей, що злидарюють. Влада збирається виділити до виборів на соціальні видатки 8-20 мільярдів гривень.
За рахунок цих коштів буде здійснена 100-гривнева доплати до пенсій, або їх підвищать на 4-5% у середньорічному вимірі.
Також видадуть по 1 тисячі гривень компенсацій вкладникам Ощадбанку СРСР. Усього обіцяють 6 мільярдів гривень, але видадуть не більше 1,5-2 мільярди через технічні складнощі та інфляційні наслідки, тоді як весь борг сягає 128 мільярдів.
Плани щодо приросту ВВП у 2012 році за січень-лютий розвіялися, як дим, а перспективи нових зовнішніх позик на західному напрямку наближаються до нуля через відмову МВФ і загрозу дефолту після зниження кредитного рейтингу України на негативний. Очевидно, заради збереження влади олігархи погодяться скинути недоїдки з панського столу, трохи зменшивши крадіжки з бюджету.
Отже, оцінюючи діючу бюджетно-перерозподільчу модель, слід використати терміни гіперцентралізована, антинародна, нахабно-паразитуюча, яка позбавляє реальний сектор ресурсів, розтратна, яка викидає на вітер величезні суми.
Своєю участю в економіці України вона, на жаль, витісняє конкурентоспроможних приватних господарників, надаючи суспільні накопичення корупціонерам і державним утриманцям. Така модель є прокризовою, дефіцитною, за будь-яких макроекономічних умов вона погіршує можливості продуктивного накопичення капіталу, його структурної модернізації і ефективного використання.

Структурні зміни у царині бюджетної системи України, які дозволять суттєво зняти фінансову напругу і мінімізувати негативний вплив цієї системи на економіку, можна звести до наступних.

1. Зменшення частки держбюджету в обсязі ВВП країни завдяки зменшенню урядових запозичень, недопущенню затримок повернення ПДВ експортерам і погашенню накопиченої заборгованості, скороченню обсягів держзакупівель, ліквідації бюджетних субсидій збитковим урядовим корпораціям і планово-збитковим галузям - вугільній промисловості та теплокомуненерго, зниженню витрат на утримання органів влади.

2. Ліквідація стабілізаційного фонду, який приховано накопичує держборг, заборона кредитування державою боргів державних корпорацій та банків.

3. Безумовне прийняття бездефіцитного бюджету держави, що дозволить поступово повертати внутрішні позички і збільшувати ринкові інвестиційно-кредитні ресурси економіки, а також зменшувати суверенний борг та знижувати витрати бюджету на його обслуговування.

4. Оптимізація управління державним боргом: реструктуризація на довші терміни чинних зовнішніх позичкових зобов’язань та зменшення внутрішнього боргу шляхом конвертації дорогих державних облігацій у дешевші.

5. Скорочення у 2012-2013 роках частки держзакупівель у видатках бюджету і ВВП України у два-три рази. В подальшому - досягти рівня європейських країн: не більше 2% валового продукту.

З цією метою - передати функції замовників і виконавців підрядних робіт приватному сектору. Розділити за регіональною ознакою на 10-15 самостійних підприємств державні монополістичні кампанії, що виконують підрядні роботи, і створити умови конкуренції між ними.

Розміщувати держзамовлення на конкурсних засадах, якщо їх обсяги перевищують 1 мільйон гривень, і проводити конкурси на пониження вартості. Покласти функції замовника на реального отримувача товарів, робіт і послуг.

6. Проведення відкритої приватизації демонополізованих державних корпорацій шляхом продажу окремих пакетів акцій на міжнародних аукціонних засадах.

При цьому повинні бути заборонені штучні обмеження для учасників та передача в одні руки контрольних пакетів. Обов’язкове широке, завчасне і повне інформування про приватизацію. Запровадження роздрібного продажу акцій серед українських громадян шляхом відкритої підписки на них за фіксованою ціною.

7. Прийняття правила щорічного зменшення частки витрат на утримання апарату влади у загальних видатках державного кошторису.

Для цього слід перейти на нормативний спосіб розрахунків витрат, скасувати право урядових органів щорічно здійснювати капітальні витрати - купівлю авто, техніки, меблів, будівельних робіт.

Вивести об’єкти надання побутових, лікувальних, оздоровчих, дозвільних послуг із складу міністерств і відомств, скорочувати число державних органів за рахунок оптимізації управлінських функцій та інтеграції допоміжних підрозділів.

Якщо порахувати, на скільки можна зменшити видатки бюджету за цими непродуктивними напрямками, то отримаємо разючі результати.

1. Оптимізація управління боргом зменшить видатки зі 100 до приблизно 55-60 мільярдів гривень - на 40-45 мільярдів. Така економія становить 2,7-2,8 % ВВП України у 2012 році.

2. Ліквідація державного стабілізаційного фонду поверне економіці щорічно мінімум 25 мільярдів гривень, а це 1,6% ВВП.

3. Недопущення дефіциту бюджету, який фінансується доходами від приватизації державного майна, зменшить видатки на 10 мільярдів гривень або на 0,7 % ВВП плюс ще 8-10 мільярдів гривень - 0,7% ВВП - дадуть додаткові надходження від приватизації за відкритими аукціонними процедурами.

4. Скасування субсидій збитковим державним і комунальним підприємствам зекономить 35-40 мільярдів гривень, що дорівнює 2,4-2,7% ВВП.

5. Скорочення фінансування держзакупівель дасть зменшення видатків бюджету на 40-50 мільярдів або на 3-3,8% ВВП.

6. Зменшення витрат на утримання чиновницького апарату становитиме 8-10 мільярдів гривень, а це 0,6-0,7% ВВП країни у 2012 році.

Отже, загальна економія може досягти 190-200 мільярдів гривень або 12,7-13,3% ВВП у 2012 році. Як відомо, у 2012 році загальні видатки бюджету становлять 450 мільярдів гривень або 29-30% валового продукту України.

Виходить, зараз більше 40% суспільних накопичень викидається на вітер! Разом з фінансуванням боргів держави вони становлять майже 60% бюджету країни.

В інтересах суспільства за рахунок скорочення урядових витрат, на які жирує бюрократія, потрібно зменшити суму вилучень ресурсів з ринкового обороту, забезпечивши зниження частки бюджету у ВВП до рівня не вище 23-24%.

Це дозволяє зняти надмірне податкове навантаження і запровадити модель накопичувального пенсійного страхування.

Також необхідно збільшити мінімум удвічі фінансування галузей розвитку і соціального захисту людини: освіти, науки, культури, інформатики, охорони здоров’я, екології, житлово-комунальної сфери, дітей та інвалідів.

Завдяки суттєвому зменшенню нафаршированих корупцією операцій бюджетного фінансування вдасться серйозно знизити потенціал незаконного збагачення і дикого майнового розшарування суспільства.

Чиновникам подібні пертурбації - ножем по горлу. Вони у таких випадках діють одноманітно: звинувачують критиків у некомпетентності. Іншого не варто й чекати, адже це - наступ на їх панівне становище. Втім, реакція владолюбців не така вже й важлива.

Як влада наживається на нестабільності

                        Фото tsn.ua

Зростання економіки неможливе без макроекономічної стабільності. Під нею розуміють сталість фінансово-грошових параметрів національної економіки у часі.
В історії нема прикладів динамічного розвитку країн з грошовими сурогатами, яким не довіряють люди.
За будь-яких пропорцій чи стимулів макроекономічного перерозподілу нестійкість грошей і цін руйнує вартість і робить господарську діяльність ненадійною, а очікувані прибутки - примарними.
І навпаки: є країни надзвичайно успішної динаміки, яка стала можливою в умовах незмінності купівельної спроможності їх грошових знаків.
Цікаво, що курс гонконгського долара не змінюється вже шість десятиліть, а успіхи економіки цього східно-азійського тигра добре відомі.
Німеччина бурхливо розвивалася саме у періоди використання твердої бундес-марки: у 50-60-ті, а потім - у 80-ті роки попереднього століття. Однак у 20-х роках, коли знецінення дойче-марок було і щомісяця, і щодня, економіка лежала.
Україна має і свій досвід залежності росту виробництва від сталості грошової одиниці. Невтішні темпи розвитку України значною мірою зумовлені саме фінансово-ціновими вакханаліями.
У роки гіперінфляції цін - 1992-1996 роки - вітчизняне господарство, як відомо, взагалі падало, а не зростало. Падало настільки глибоко, що до цього часу не вдалося відновити рівня 1990 року. Зрив ВВП у 2008 році, як відомо, також був спровокований стрімким знеціненням вартості гривні відносно світових валют.

Гіперінфляція 1993 року. Фото analytic-info.net

Стабільність можна визначити як довготривалу макроекономічну збалансованість, тобто вона досягається завдяки збалансованості економіки у часовому вимірі. Виявляється ж стабільність за допомогою деяких загальних показників.
Основні з них - інфляція цін і дефлятор ВВП, зміна ставки валютного курсу і рівень банківських відсотків за кредитами. Між цими індикаторами простежується висока кореляція: не буває низьких відсоткових ставок при стрімкій девальвації валютного курсу або значному зростанні цін.
Таким чином, фінансово-грошова стабільність чи її протилежність проявляється синхронно через усі індикативні показники.
Сьогодні вони свідчать про наявну в Україні нестабільність. У першій половині 2011 року розігналася надвисока інфляція - приблизно 12% у річному вимірі.
У другій половині року формально ціни на споживчі товари і послуги не зростали. (Насправді ж це твердження страждає недостовірністю: статистичні зведення державної служби не викликають довіри через їх замовний характер.)
Проте стрибнули до небаченого за останні роки рівня банківські процентні ставки - до 30% і вище. Кредити господарствам припинилися на чотири-п’ять місяців. Позики отримували лише підрядники урядових замовлень через державні банки, які використовували централізовані ресурси: від уряду та НБУ.
Як відомо, інфляція була призупинена адміністративно-силовим методом.
По-перше, Нацбанк отримав жорстку команду стримати грошовий попит підприємств і громадян. Відтак він перестав випускати в обіг нові порції гривні і вилучав "зайву" ліквідність, якою володіли банки.
Для цього центробанк скористався власними депозитними сертифікатами, які були розміщені в установах з надлишком грошових засобів. Всього за рік таким чином було вилучено у банків на різні строки 166,8 мільярда гривень. Для порівняння: приріст усіх банківських депозитів за рік не перевищив 73 мільярди гривень.
Крім того, комерційні банки витратили 53,5 мільярди гривень на купівлю облігацій внутрішньої держпозики.
Закінчився цей експеримент кризою платіжної системи, коли наприкінці вересня 2011 року на казначейському рахунку не було коштів для обов’язкових поточних платежів уряду, та скаженим стрибком процентів за господарські кредити, які стали неймовірно дефіцитними.
Це був прояв вульгарного монетаризму, який лише шкодить економіці - після нього вона рухається вниз.
Такий стан тривав до листопада - потім Нацбанк відпустив гайки: він перестав вилучати ліквідність через депозитні сертифікати і за два останні місяці року надав банкам прямих кредитів на 18,6 мільярда гривень, тоді як за десять попередніх місяців таких позик було удвічі менше - 9,2 мільярда гривень.
Цікаво, що такими діями НБУ майже повністю повторив кроки Федеральної резервної системи США на початку 1980-х років.
Тоді вона, протидіючи інфляції, спочатку вилучила з обігу і скоротила грошову масу, але після стрибка процентних ставок до небачених 18-20% відмовилася від свого плану і відновила надходження на ринок додаткових монетарних засобів.
Монетаризм як теорія виник на базі дослідження американської практики такого грошового регулювання у 1980-ті роки і стверджує шкідливість подібних маніпуляцій для економічного розвитку.

У 2012 році у США прогримів рух "Захопи Уол-стріт". Фото bigpicture.ru

По-друге, українська влада, визначивши інфляцію головним ворогом своєї фінансової політики, заборонила у 2011 році піднімати ціни скрізь, де вони встановлюються адміністративно.
Передусім, тарифи на послуги у сферах природних і організаційних монополій: зв’язку, залізниці,енергетиці, ЖКГ, муніципальному транспорті.
Кумедно було чути заяву міністра інфраструктури про те, що вони не будуть підвищувати вартість квитків на плацкартні місця у пасажирських вагонах. У спальних і "загальних", значить, будуть. Отаке "ринкове" мислення.
За придушення об’єктивного руху цін інфляція не зупиняється, а переходить у прихований стан. Розуміючи неприродність такої динаміки цін, у людей виникає занепокоєння, яке трансформуються в очікування прискорення інфляції.
І справді, з часом її стиснута пружина випрямиться, і вона може прийти у більш гострому вигляді - гіперінфляції. Такий досвід Україна має.
Дивно, що чинний уряд ним не володіє і намагається повернути економіку до цінового режиму радянської та ранньої пострадянської епохи. Навіщо він повернув з небуття Держкомцін? Знову командувати цінами?
Може, незабаром відродять Держплан і отримання за картками "соціальних" продуктів для народу? Усе це - прояв безпорадності і невігластва, хоча не можна відкидати й навмисної побудови централізованого планування, зручного для управління імперіями олігархів.

Київ, 1991 рік. Фото forum.pravda.com.ua

У таких умовах грошової стабільності бути не може. Вона забезпечується лише при рівновазі попиту і пропозиції на ринках, в тому числі - на товарних і грошових.
Стан товарних ринків важко визнати збалансованим. Нема свободи підприємництва, рівності прав учасників, вільного ціноутворення, конкуренції.
Рівновага попиту і пропозиції повинна бути досягнута й на всіх грошових ринках: міжбанківському, кредитування господарств і людей, державно-облігаційному, депозитному, фондово-корпоративному, інвалютному.
Проте органи влади не бачать необхідності вирішувати ці завдання. Навпаки, своїми централізованими втручаннями у перерозподіл фінансових фондів і встановлення процентних ставок вони тільки віддаляють економіку від монетарної збалансованості, а отже - і від монетарної стабільності.
Нестабільність робить фінансові накопичення небезпечними для власників коштів, а без накопичення надлишку фінансів неможливі виробничі інвестиції.
Таким чином, плинність вартості грошей зупиняє приріст основного капіталу, що змушує економіку тупцювати на місці.
У вітчизняному господарстві вже три роки загальний обсяг інвестицій в основний капітал не перевищує 155 мільярдів гривень. Це при тому, що ВВП України за 2010-2011 роки збільшився на 46,3% - з 913,3 до 1335,8 мільярда гривень.
Однак знову ж таки - цей номінальний ріст валового продукту в основному є наслідком накручування цін - індекс дефлятора за два роки становив 33,4%, - а не реального приросту ВВП на 9,7%.
Заради справедливості слід сказати, що не менш мінливою та руйнівною для виробництва була макроекономічна політика усіх попередніх урядів України. Більше того, грошова й цінова накачка економіки завжди були необхідними умовами бюджетних і кредитних крадіжок та корупційних оборудок влади.
Отже, стабільність залишається недосяжною мрією.
Автора серйозно занепокоїло звернення Миколи Азарова до новопризначеного міністра фінансів Юрія Колобова: той повинен "попрацювати з банками", щоб вони знайшли гроші для фінансування бездонного дефіциту урядового бюджету.
З цього випливає, що "священна корова" і далі буде поглинати грошові пагони банківсько-кредитної системи, при тому, що ці пагони вже захопила посуха загального безгрошів’я і недовіри до гривні. З цією владою загроза нестабільності є постійною. Як треба діяти, щоб вийти з такого стану?
Основні джерела інфляції як фактора нестабільності для України наступні.
1. Тотальна монополізація товарних ринків. В останні два роки вона зросла, і зловживання з цінами стали ще більш нахабними.
2. Адміністративне встановлення цін і тарифів на продукцію державних і муніципальних підприємств. Влада не забувала про забезпечення їх прибутковості щорічним підняттям цінових рівнів.
3. Зростання цін на імпортні товари, зокрема, енергетичні. Тут особливий вплив мають перманентне підвищення плати за російські газ і паливні матеріали. У 2012 році цей процес триватиме.
4. Штучне збільшення гривневої банківської ліквідності та платіжної маси з боку НБУ. Регулятор вдається і буде вдаватися до адресних кредитів рефінансування окремих банків поза розумними межами і реальними підставами.
5. Надлишкові іноземні запозичення уряду, які не призначені для його міжнародних платежів і надходять в обмін на внутрішній валютний ринок. На останньому виникає надлишок доларової пропозиції. Для збереження валютного курсу цей надлишок викуповує Нацбанк, чим невиправдано збільшує гривневу масу.
Чи спроможний уряд запобігти цим потокам посилення цінової інфляції?
Здається, вичерпане лише джерело іноземних запозичень для фінансування дефіциту бюджету, і влада просто не зможе задовольнити свої інвалютні апетити.
Частину цінової інфляції уряд намагатиметься загнати у приховану форму, як, наприклад, замороження тарифів на житлово-комунальні послуги. Інші складові будуть діяти майже на повну силу. Не виключені й рецидиви адміністративного зменшення банківської ліквідності і придушення грошового попиту.
Отже, зниження дефіцитності на позичковому ринку чекати не варто. Звісно, при цьому приріст виробництва буде під загрозою.

Фото newsukraine.com.ua

Хоча від безхребетного та некомпетентного керівництва можна чекати й повністю протилежних вчинків, наприклад, штучного інфляційного збільшення грошових знаків для заповнення спустошеного бюджету.
Другим фактором нестабільності є недоступно високі ставки плати за банківські кредити. Головні постійно діючі причини такого стану теж добре відомі.
1. Висока інфляція цін, яка вимагає адекватної компенсації втрат вартості фінансових активів з плином часу. У 2012 році процентні ставки будуть також підігріватися інфляційними очікуваннями людей.
2. Значна ризикованість надання позичок - вірогідність їх повернення банкам залишається низькою. Ситуація ускладнюється поганим бізнес-кліматом і адміністративним регулюванням ринків, що заважає достовірності банківських оцінок проектів і маркетингу.
3. Висока дефіцитність ринкових грошово-кредитних ресурсів через їх надмірні державні запозичення і крен у наданні емісійних позичок державним фінансовим установам. У 2012 році дані перекоси лише посиляться.
4. Розірваність окремих грошових ринків, відсутність саморегулювання потоків між ними, нерівність прав різних банків, допущених чи змушених працювати на ринках, які відрізняються процентними ставками, наявністю ресурсів і кредиторів.
На жаль, зниження ринкових процентних ставок не є метою чинної влади, тому покращення ситуації з кредитуванням національної економіки годі й чекати.
Паніка на грошових ринках виникає також при вибухових або лавиноподібних зривах рівня валютного курсу національної грошової одиниці. Це третій з основних факторів монетарної нестабільності. В Україні такі зриви відбуваються значно частіше і з незрівнянно більшими амплітудами, ніж у будь-яких інших країнах.
Варто замислитися, чому жодній іншій країні світова криза 2008 року не завдала такого удару по валютному курсу, як Україні. На думку автора, така вразливість внутрішнього валютного обігу є наслідком фінансової закритості України, що фактично означає ізольованість держави від світового монетарного ринку.
В Україні обов’язковими є урядові та нацбанківські адміністративні процедури і дозволи на відкриття валютних рахунків банків, міжнародні валютні трансферти, позичкові та фондові операції, на право надавати валютні кредити і здійснювати інвестиції на українській території, на банківську конвертацію гривні.
Усі ці та інші адміністративні правила і обмеження, що повністю суперечать нормам ЄС, перешкоджають вільному руху міжнародного капіталу, дискримінують діяльність іноземних фінансових операторів, позбавляють валютний ринок конвертаційності, гарантованості, передбачуваності й транспарентності.
Перш за все це підвищує ризикованість валютних операцій для іноземних інвесторів, що змушує їх уникати довгострокових контрактів, та піднімає вартість іноземних позичок. Різниця процентних ставок між Україною та єврозоною не скорочується: в Україні вони в три-чотири рази вищі.
Також українська територія залишається непривабливою для міжнародних фінансових посередників, і вони надають перевагу іншим європейським економікам. Іноземний капітал майже не надходить, і Україні доводиться заробляти валюту власними силами.
Якихось успіхів на цій ниві, як відомо, не досягнуто. Запаси валюти у банківському секторі - на межі, тому збої у валютному обігу не буде чим залагодити.
Через ці обставини шоки на світових фінансових ринках, як було у 1997-1998 роках і 2008 році, супроводжуються зупинкою надходжень міжнародного боргового капіталу та портфельних інвестицій в економіку, а також терміновим вилученням з неї короткострокових вкладень і репатріацією їх до міжнародних банків-донорів.
У другій половині 2008 року чистий відплив банківських і господарських кредитів з України перевершив 8,1 мільярда доларів - більше 7% ВВП. З них 4,5 мільярда становили короткострокові позички.
Паралельно відбувається зменшення пропозиції валюти на внутрішньому ринку у зв’язку із зростанням суми чистої купівлі людьми доларів у банків вроздріб. У 2008 році ця сума перевищила 6,5 мільярда доларів. У таких умовах нестача інвалюти стала катастрофічною, і внутрішній ринок, як відомо, вибухнув.

В 2011 році Нацбанк запровадив новий порядок обміну валют. Фото ye.ua

Отже, головні причини лавиноподібних девальвацій валютної ставки гривні, що періодично відбуваються у вітчизняній економіці, наступні.
1. Перманентний дефіцит зовнішньої торгівлі, який потребує додаткового притоку інвалюти для оплати імпорту.
2. Висока вартість і обмеженість обсягів міжнародного кредитування економіки через її фінансову закритість та високу ризикованість іноземних інвестицій.
3. Короткостроковість міжнародних кредитно-інвестиційних угод, що дозволяє іноземним операторам знизити фінансові ризики і у шокові періоди швидко репатріювати фінансові ресурси до своїх країн.
4. Обмежені за обсягом ПІІ, що є наслідком несприятливих умов бізнесу.
5. Психологічна недовіра до стійкості гривні, девальваційні очікування населення у зв’язку з негативними тенденціями у динаміці платіжного балансу економіки, що створює додатковий попит сімей на іноземну валюту для потреб заощаджень.
6. Брак власних запасів валюти, особливо у банків та уряду, архаїчна політика виштовхування долара з ринків кредитів, інвестицій, депозитів і заощаджень шляхом встановлення дискримінаційно високих резервних вимог.
Усі ці компоненти працюють на прискорення чергового падіння валютного курсу гривні, якого не уникнути. Тільки диво може відстрочити такий хід подій на 2013 рік, наприклад, подарунок МВФ або рублева злива з Росії, але тоді падіння буде глибшим - подібним до того, яке відбулося у 2008 році.
Отже, очікувати в Україні грошової стабільності у найближчому майбутньому не доводиться. Критичним буде, мабуть, 2012 рік. Уряд України заклопотаний винятково власними фіскально-бюджетними і позичковими пріоритетами. При цьому руками самих урядовців руйнуються основи макроекономічної стабільності.
Влада протидіє приватно-ринковим процесам, об’єднанню, саморегулюванню і збалансованості грошових ринків, посиленню конкуренції на товарних ринках.
Вона інертна щодо зростання дефіцитності зовнішньої торгівлі і платежів, накопичення боргів. Нічого не робиться для фінансової відкритості та конвергенції з європейською системою, а отже, не буде насичення України капіталом до рівня розвинутих країн. До того ж, у цьому році досягне піку й фінансова криза у ЄС.
Нестабільність фінансів і цін буде заважати накопиченням і заощадженням. Люди, очевидно, не довірятимуть банківським гривневим депозитам. Симптоматично, що у Греції за два останні роки заощадження зменшилися більш ніж на чверть. Неважко спрогнозувати, що не збільшаться й обсяги приватних інвестицій.
Суттєво скоротяться і державні та муніципальні капіталовкладення: у 2012-2013 роках прийде час витрачати бюджетні кошти на сплату відсотків і погашення раніше отриманих кредитів. Загальмується й динаміка виробництва.
Січень 2012 року підтвердив ці прості істини: зниження темпів розвитку почалося в усіх галузях економіки, не дивлячись на бажання Азарова нікого не пускати на різдвяні канікули. Такими методами справу не покращити. Прискорення розвитку економіки не буде. Сором за такий принижений стан держави лише ростиме.

Для утвердження макроекономічної стабільності з боку влади потрібні такі дії.
1. Досягнення повноцінного функціонування товарних ринків, що включає конкуренцію між постачальниками, усунення монополістичних зловживань, рівність прав покупців і постачальників, саморегулювання попиту і пропозиції, невтручання адміністративних органів у ціноутворення і розподіл товарів та засобів платежу, еластичність ринкової пропозиції товарів і вартісна еквівалентність обміну.
2. Забезпечення ринкових відносин у міжнародній торгівлі, зокрема, адекватна реакція імпортерів, в тому числі газу, на зростання цін на товари, що ввозяться, об’єднання зовнішнього і внутрішнього ринків газу, диверсифікація зовнішніх джерел енергозабезпечення, державна підтримка українського експорту з метою виходу на постійний профіцит торгівельного балансу України.
3. Становлення збалансованої ринкової грошово-кредитної системи. Недопущення штучного адміністративного збільшення або зменшення банківської ліквідності і надання НБУ адресних кредитів окремим банкам. Скасування розривів між грошовими ринками, зниження ризикованості кредитних і депозитних операцій.
4. Перехід до бездефіцитного бюджетного фінансування, зменшення частки видатків на закупівлі, обмеження урядових міжнародних запозичень потребами високотехнологічного імпорту та обслуговування зовнішнього боргу.
5. Запровадження відкритої фінансової моделі економіки: зняття заборон у міжнародному русі капіталів, розрахунках і трансфертах, міжнародному фінансовому посередництві, конвертації гривні на банківських рахунках, наданні валютних кредитів та здійсненні валютних інвестицій всередині країни.
6. Державне сприяння іноземним інвестиціям, забезпечення свободи інвестиційної діяльності, відкритості фондового інвестування і ліберального валютного обміну, ліквідація обмежень і зарегульованості приватного бізнесу.
7. Подолання високої вартості українських міжнародних облігацій та короткостроковості іноземних позичок, що надаються уряду і фірмам в Україні, шляхом скорочення обсягів зовнішніх запозичень, збалансування державних фінансів, зниження процентів за кредитами, хеджування валютних ризиків.
На жаль, поки що український корабель рухається в інший бік. Такі цільові установки - не для влади, що діє вручну, маніпулює фінансами, користується корупційними пріоритетами, застосовує методи комуністичного господарювання. Країна лише віддаляється від стану збалансованості та стабільності.