Уроки минулого: Соборність, Герої Крут

Т.Г. ШЕВЧЕНКО: РОЗРИТА МОГИЛА 

               Світе тихий, краю милий,

               Моя Україно!

               За що тебе сплюндровано,

               За що, мамо, гинеш?

               Чи ти рано до схід сонця 

               Богу не молилась?

               Чи ти діточок непевних

               Звичаю не вчила?

               «Молилася, турбувалась,

               День і ніч не спала,

               Малих діток доглядала,

               Звичаю навчала. 

               Виростали мої квіти,

               Мої добрі діти,

               Панувала і я колись

               На широкім світі,— 

               Панувала... 

               Ой Богдане! 

               Нерозумний сину!

               Подивись тепер на матір,

               На свою Вкраїну,

               Що, колишучи, співала

               Про свою недолю,

               Що, співаючи, ридала, 

               Виглядала волю.

               Ой Богдане, Богданочку!

               Якби була знала,

               У колисці б задушила,

               Під серцем приспала.

               Степи мої запродані

               Жидові, німоті,

               Сини мої на чужині,

               На чужій роботі.

               Дніпро, брат мій, висихає,

               Мене покидає,

               І могили мої милі

               Москаль розриває...

               Нехай риє, розкопує,

               Не своє шукає,

               А тим часом перевертні

               Нехай підростають

               Та поможуть москалеві

               Господарювати,

               Та з матері полатану

               Сорочку знімати.

               Помагайте, недолюдки,

               Матір катувати».

               Начетверо розкопана,

               Розрита могила.

               Чого вони там шукали?

               Що там схоронили

               Старі батьки? — Ех, якби-то,

               Якби-то найшли те, що там схоронили,-

               Не плакали б діти, мати не журилась.

9 октября 1843, Березань, "Кобзар" 

kobzar1814

"Граблі" історії та лідери-тюхтії

Революційні події в Україні розпочалися в березні 1917 р. після повалення самодержавства в Росії. На противагу Петрограду, де оформилось так зване двовладдя (Тимчасовий уряд і ради робітничих і солдатських депутатів), ситуація в Україні ще більш ускладнювалася. Тут, поряд із місцевими органами Тимчасового уряду і радами робітничих, солдатських депутатів, на політичній арені з'явилась й третя, національно-демократична влада - Центральна Рада. її засновниками виступили українські організації й політичні партії. Основними гаслами Центральної Ради, створеної 3-4 березня 1917 р., стали широка національно-територіальна автономія України в складі федеративної демократичної республіки Росії та українізація всіх сфер суспільного життя.

Принципово важливими при цьому є вихідні уявлення про автономію.

Голова Центральної Ради М. Грушевський видав у Києві спеціальну брошуру "Якої ми хочемо автономії і федерації".

За переконанням М. Грушевського, "автономія має своє власне право, конституційне, чи то на основі договору з центральною властю, чи то з надання, але такого, якого вже не можна взяти назад односторонньою волею центральної влади".

З різних можливих варіантів автономного устрою (обмежена, територіальна — обласна, крайова, екстериторіальна — національно-культурна) найприйнятнішим для України М. Гру шевський вважав широку національно-територіальну автономію. Згідно із задумом, таке державне утворення само мало "вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми дорогами, своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.

Тільки в деяких справах, спільних для всієї російської держави, вона має приймати постанови її загального представництва, в котрім братимуть участь представники України пропорціонально до її людности й людности всієї російської республіки".
Гарантом саме такого автономного устрою України могли бути лише децентралізація Російської імперії, перетворення колишніх провінцій на автономні держави, які склали б федерацію, а остання повинна обов'язково бути демократичною республікою .
По суті такою ж була й позиція провідних українських партій.

Ці теоретичні розрахунки були покладені в основу рішень Всеукраїнського Конгресу (6—8 квітня 1917 р.), який ухвалив:

1) згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу, з'їзд визнає, що тільки національно-територіальна автономія України в стані забезпечити потреби нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі;

2) автономний устрій України, а також інших областей Росії, матиме цілковиту гарантію для себе в федеративному устроєві Росії, через що єдиною відповідною формою державного устрою для Росії з'їзд визнає федеративну демократичну республіку, а одним із найголовніших принципів української автономії — повну гарантію прав національних меншин, що живуть в Україні.

Подальші події підтвердили серйозність політичних намірів керівників Центральної Ради, які прагнули разом з тим трохи обмежити її демократичний характер. Перші ухвали в цьому напрямі були оформлені вже на пленарному засіданні 23 квітня. У "Наказі Українській Центральній Раді", зокрема, проголошувалося, що, виражаючи волю українського народу до створення автономної України у складі Російської федеративної демократичної республіки, Рада тим самим "переймає право ініціативи, об'єднання та керівництва" тих організацій, які мають в ній представництво. Такий висновок дозволив лідерам руху встановити регламент функціонування Центральної Ради. Пункт 7-й другої частини "Наказу" містив положення, яке важко сумістити, на нашу думку, з елементарними уявленнями про демократію: "Екстрені Загальні Збори вважаються дійсними при будь-якій чисельності присутніх". Вважаючи, очевидно, і це недостатнім, укладачі документу зуміли провести через Пленум Ради положення про її Комітет, яке передбачало механізм передачі реальної влади від загальних засідань Центральної Ради, що мали демократичний характер, її виконавчому органу, сформованому значною мірою шляхом позалаштункових угод. Так, 16 з 33 його членів визначав сам Комітет. Усі поточні справи розв'язувалися у його т. з. "комісіях". Членами комісій могли призначатись особи і не з Центральної Ради, які "тим самим ставали членами Ради та Комітету у відповідності з постановою з'їзду". Ці та інші положення документа дають можливість, на нашу думку, цілком певно стверджувати, що вже на згаданому засіданні були створені юридичні підстави для перетворення Центральної Ради з представницького на орган, покликаний лише постфактум схвалювати рішення та дії Виконавчого комітету. Реальна влада значною мірою зосереджувалася в руках осіб, уведених до його складу не демократичним, а адміністративним шляхом, в т. ч. за допомогою кооптації.


І Всеукраїнський Національний Конгрес визначає її керівним центром визвольного руху і обирає до її складу ще 118 осіб. Головою Центральної Ради обирається М. Грушевський, заступниками - В. Винниченко і С. Єфремов. Інші представницькі з'їзди (військові, селянські, робітничі, партійні) також делегують до складу Центральної Ради своїх представників. Таким чином Центральна Рада поступово перетворюється із по суті міського, київського органа у загальноукраїнський представницький орган.

У травні 1917 р. зміцніла Центральна Рада розпочинає переговори із Тимчасовим урядом щодо офіційного визнання автономії України. Але центральний уряд не визнає Центральну Раду виразником волі українського народу і відмовляє в справедливих домаганнях українства. У відповідь, 10 червня 1917 р. Центральна Рада оприлюднює свій І Універсал, в якому декларує прагнення запровадити автономію України. У середині червня створюється виконавчий орган влади - Генеральний Секретаріат на чолі із В. Винниченком.

Тимчасовий уряд змушений був змінити тактику і пішов на переговори із Центральною Радою, наслідком яких став ІІ Універсал Центральної Ради, як свідоцтво певного компромісу. Але домовитись принципово цим двом органам влади так і не вдалося. 4 серпня 1917 р. Тимчасовий уряд видав "Інструкцію для Генерального Секретаріату", яка значно обмежувала права України, її виконавчої влади. І хоча Центральна Рада не відкинула цю "Інструкцію", стосунки між нею і центральним урядом ще більш загострились. Фактично склалася "патова" ситуація, коли Центральна Рада не мала реальної сили, щоб відкрито виступити проти "Інструкції", а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її на практиці.

Чіткого уявлення про власні збройні сили, очевидно, на той час у чільників УЦР ще не склалося. Керівники українського визвольного руху теж не визначили роль власної армії у майбутніх змаганнях за українську державність. Окрім М. Міхновського та його прихильників, що стояли за якнайшвидшу організацію національних збройних сил, окремі течії в Центральній Раді трималися інших поглядів. Найбільшою мірою їх уособлював В. Винниченко, який досить довго вважав творення власної армії справою непотрібною, навіть шкідливою. У перших документах Центральної Ради питання про збройні сили не порушувалося. Тут, очевидно, крім всього іншого, відігравала роль його делікатність, можлива негативна реакція центру (а прояви її могли бути найжорстокішими) навіть при порушенні цієї проблеми. Проте життя, розвиток революційних процесів уже в перші тижні й місяці після лютневих подій висунули проблему національно-військових формувань як питання нагальної політичної практики.

Пожвавлення національного життя, сподівання на швидше вирішення назрілих проблем викликали стихійний рух серед військовослужбовців-українців (як і серед солдатських мас інших національностей). На фронті та в тилу, в Україні й у Центральній Росії, на Кавказі й у Сибіру — всюди, де служили українці, почалося створення українських комітетів, громад, клубів, товариств, виявилися тенденції до утворення окремих українських частин. Так, 12 березня 1917 р. в Петрограді відбулася досить представницька українська маніфестація (брало участь близько 25 тис. українців) з нагоди перемоги революції, а також з нагоди роковин смерті Т. Шевченка. До робітників, студентства, інтелігенції приєднались військовослужбовці. Причому деякі військові частини, укомплектовані українцями, прибули на свято в повному складі. Очолила маніфестацію військових варта поваленого царя (кубанські козаки-чорноморці) з українським січовим прапором і запорозькими бунчуками. Маніфестація справила велике враження, на неї відгукнулися не лише телеграфними повідомленнями, а й спеціальними статтями ціла низка газет різних політичних напрямків.

З величезним піднесенням пройшла в Києві 19 березня стотисячна українська маніфестація, окрасою якої стали кілька тисяч озброєних українських вояків. За словами В. Винниченка, "це був грандіозний вибух національного почуття, демонстрація національної радості, слава визвольній Революції". На нараді українців-вояків київської залоги вже 16 березня ухвалили заснувати український військовий клуб і почати організацію українського війська. Для цього було створено Український військовий комітет на чолі з полковником Глинським та командиром запасної київської бригади полковником Волошиним. До президії організаційного комітету були обрані також капітан Гоц, поручник Міхновський і прапорщик Павелко. Цей комітет став, власне, першою центральною організацією для проведення українізації у війську.

22 березня 1917 р. збори українців-офіцерів оголосили себе "Установчою військовою радою" . За прикладом Києва військові клуби, ради створювались і в інших містах. Повсюдно проводились віча військовослужбовців.

Слід сказати, що такого розмаху руху українців в армії не чекали навіть лідери Центральної Ради. М. Грушевський писав: "Організаційні завдання, поставлені Українською Центральною Радою, програма українізації життя й ладу на Україні несподівано для багатьох викликали найбільший рух у війську".

Д. Дорошенко так розмірковує з приводу формування перших військових одиниць в Україні: "Творення власної національної армії яко головної основи української державності — ось що було провідною ідеєю керівників руху. Тому-то вони старалися будити в масах українців-вояків національне почуття і споминами про колишні козацькі часи воскресити стару історичну традицію. Звідси — імення наших гетьманів, як патронів нових військових організацій і військових частин: клуб ім. Полуботка, полк ім. Б. Хмельницького, полк ім. Дорошенка і т. д. Солдатська маса дуже охоче йшла на ці національні гасла і залюбки приймала історичну традицію: дуже легко воскресли навіть зовнішні форми, атрибути історичної козаччини, не тільки в назвах, але і в убраннях, навіть в козацьких чубах та оселедцях. Це був здоровий національний рух ідейного характеру. Відроджуючи історичну національну традицію, цей рух логічно відроджував і традицію української державності: ідеал самостійної Української Держави сам собою вимальовувався перед очима провідників цього руху, і самої маси, яка за тими провідниками йшла".

Наростанню українського руху в військах сприяла і Центральна Рада, яка утворила в своєму складі військову комісію для завідування військовими справами.

Слід зауважити, що настрої солдатських мас були явно різкішими, радикальнішими за позицію лідерів Центральної Ради.

Для практичного керівництва процесами формування національних збройних сил при Центральній Раді утворено Український Генеральний військовий комітет з 18 осіб. В їх числі — В. Винниченко, С. Петлюра, В. Павленко, О. Пилькевич, І. Луценко, М. Полозов, С. Письменний, А. Певний, Ю. Капкан, М. Міхновський, М. Іванов та інші. Головою комітету обрали С. Петлюру.

Позиція С. Петлюри щодо українського війська значно відрізнялась від позиції В. Винниченка, навіть, радше, була протилежною їй. Але і вона не була чіткою і однозначною: "Нам не треба постійного війська, але всенародного озброєння, міліції...". Петлюра намагався вести розумну військову політику. В. Іванис писав:

"Петлюра, що був головним керівником з'їзду, тримає вояків у цілковитій підпорядкованості Центральній Раді, як найвищому органові України, і в той же час до Тимчасового російського уряду зберігає певну толерантність, щоб не дати приводу до збройного конфлікту, до якого Україна ще не була підготовлена". На Першому військовому з'їзді, який розпочався 22 травня 1917 р., виявилися дві різні позиції щодо утворення українського війська. Частина делегатів на чолі з М. Міхновським була за негайне проголошення самостійності України й розглядала створення сильної армії як необхідну умову побудови держави. Лідери Центральної Ради зайняли протилежну позицію.
Більшість делегатів з'їзду погодилися з тим, щоб поступово продовжувати роботу зі створення української армії, формуючи окремі полки. Власне на з'їзді перемогла лінія Центральної Ради та лівих партій. Для реалізації цих рішень було утворено Генеральний військовий комітет, головою якого обрали С. Петлюру. Проте одностайності серед членів комітету не було, переважала позиція лідерів Центральної Ради. Його діяльність була спрямована переважно на культурно-організаційну роботу серед військ.
Лідери Центральної Ради мали надію мирно полагодити справи з Тимчасовим урядом, сподівались на сприяння лівих російських партій, стояли на позиції федеративного устрою Росії, вірили обіцянкам "демократів". Тому Центральна Рада і керівництво лівих українських партій стримувало українізацію військових частин, відправляючи їх з України на німецький фронт.

Політичний провід Центральної Ради покладав великі надії на переговори з Тимчасовим урядом і більшовицькою Радою депутатів, але вони в Петрограді провалились. Російський уряд відмовився піти на будь-які поступки, виступив проти українізації армії, а керівники більшовицької Петроградської ради навіть не прийняли делегацію. За пропозицією Центральної Ради 18 червня 1917 р. С. Петлюра скликає II Всеукраїнський військовий з'їзд. Незважаючи на погрози О. Керенського віддати учасників з'їзду під військово-польові суди, до Києва з'їхалось 2308 осіб, які репрезентували 1,6 млн українських військових. Делегати розкритикували політику Центральної Ради за зволікання у питаннях державотворення і розбудови власної армії. Цим з'їзд фактично висунув ультиматум Тимчасовому урядові, наполягаючи виконати вимоги делегації Центральної Ради на переговорах. Було підтримано дії Центральної Ради, закликано народ неухильно виконувати усі її постанови. Делегати зажадали негайного виконання рішень І Військового з'їзду щодо українізації армії.

Значною мірою саме під тиском військових делегатів і представників селян Центральна Рада зробила перший крок до проголошення самостійності України. Спочатку на з'їзді, а потім урочисто на Софіївському майдані було проголошено І Універсал, де, зокрема зазначалося: "Віднині ми самі будемо творити українське життя... Хай буде Україна вільною... але не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою Російською".
Універсал з великою радістю і ентузіазмом зустріли всі українці. Проте не можна не звернути уваги на те, що у вирішенні долі рідного краю автори документа більше покладалися на замирення з Тимчасовим урядом, що продовжував шовіністичну політику, а не на власний народ, не на його силу. Жодним словом універсал не згадує про проблему власної армії чи українізацію наявних збройних сил. Всеукраїнський військовий з'їзд сформував український уряд. Згідно з І Універсалом, як відомо, створено Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Першим військовим міністром стає С. Петлюра.

Щодо позиції Центральної Ради, її керівництва у справі українізації армії вельми промовистим є епізод, який згадує в своїх мемуарах М. Грушевський. 4 липня до нього прийшла депутація від ешелону, що прямував із Саратова на фронт. Солдати ешелону — українці — оголосили себе полком ім. М. Грушевського і просили голову Центральної Ради прийняти від них парад. М. Грушевського бентежила не лише делікатність прохання щодо найменування частини, а й перспектива відмови солдат їхати на фронт. Після певних вагань він погодився прийняти парад лише за твердої умови, що солдати негайно вирушать на фронт. Ці події були досить показовими. Процес українізації військових сил відбувався знизу. Центральна ж Рада, кинувши у маси притягальні лозунги національного відродження та згуртування, домагаючись легітимізації цього процесу, вкотре виявила непослідовність, не зважилась опертися на підтримку власного населення, примножити тим самим свою силу, авторитет. Вона, як не дивно, продовжувала більше прислухатись до позиції Тимчасового уряду. А той по-своєму, по-великодержавницьки сприймав коливання Ради, дуже реалістично розраховуючи, що без належної фізичної сили, без збройної опори вона не є серйозною загрозою, не зможе протистояти грубому натиску, змушена буде згодитися з тим, що їй буде продиктовано з Петрограда.

Заступник голови Українського Генерального військового комітету В. Кедровський відзначав: "Український генеральний комітет намагався якнайбільше стягнути в Україну, в запасні полки українців, щоб таким чином українізувати місцеві залоги, але російське командування цьому перешкоджало, і переважно залогами в Україні були російські запасні частини, з тим розрахунком, що в кожному більшому скупченні запасних частин українські мали бути в меншості. Разом з тим українізовані частини лишалися поза межами України, де вони були оточені переважною більшістю московських військ, "верных Временному правительству" й ворожих взагалі українському національному рухові".

Незважаючи на всі заходи й домагання Українського військового комітету, жодна добре впорядкована з українізованих частин не була переведена в Україну або на один з українських фронтів.
 
Протистояння між обома центрами влади було припинено перемогою більшовицького повстання в Петрограді і ліквідацією Тимчасового уряду у жовтні 1917 р. Центральна Рада засудила переворот, створила Комітет з охорони революції і проголосила себе єдиною владою в Україні. 7 листопада 1917 р. вона видала ІІІ Універсал, яким заявлялося про утворення Української Народної Республіки й оголошувалася широка програма соціально-економічних реформ.

Залишаючись на автономістсько-федералістичній платформі, Центральна Рада не визнала Ради Народних Комісарів за центральний уряд Росії і виступила ініціатором творення федерації на засадах однорідно-соціалістичної влади. Це призвело до конфлікту між РНК і Центральною Радою, що набував дедалі гостріших форм, особливо після негативної відповіді Ради на ультиматум петроградського уряду від 3 грудня 1917 р.

Рада народних комісарів оголосила Центральній Раді ультиматум. Застерігалось, що в разі невиконання поставлених вимог через 48 годин Росія вступає в збройну боротьбу з військами Центральної Ради. У відповіді на ультиматум, підписаній В. Винниченком і С. Петлюрою від імені уряду України йшлося: "Стан війни між двома державами Російської республіки Генеральний секретаріат вважає убивчим для справи революції і для торжества інтересів робочих і селян. Секретаріат всіляко уникає кривавих засобів вирішення політичних і державних питань, але якщо народні комісари Великороси беруть на себе всі подальші братовбивчої війни, вимусять Генеральний секретаріат прийняти їх виклик, то Генеральний секретаріат ніскільки не сумнівається, що українські солдати, робітники і селяни, захищаючи свої права і свій край, дають належну відповідь народним комісарам".

Але братовбивча війна не лякала більшовицький уряд. Імперські амбіції, страх втратити владу взяли гору над здоровим глуздом. Червона орда посунула в Україну. Війська Муравйова захопили Харківщину, Донбас, Полтавщину, Катеринославщину, на початок січня підійшли до Києва. Окрім невеликих загонів і Слобідського Коша під командуванням С. Петлюри, їм практично ніхто не чинив перешкод. Українські корпуси імені різних гетьманів або переходили на бік більшовиків, або заявляли про свій нейтралітет. Це був  жорстокий наслідок страшних помилок з боку політичного проводу Центральної Ради у недооцінюванні будівництва власної армії, національно свідомої та відданної ідеям України. 

12 грудня 1917 року Всеукраїнський з'їзд Рад у Харкові проголосив Україну радянською республікою і вже в половині грудня надходила військова й інша допомога більшовицьким силам в Україні. Під командуванням Антонова-Овсієнка 20-тисячний більшовицький загін прямував на схід України, а з північного сходу наступав загін Михайла Муравйова. Незважаючи на те, що загін названо Східним фронтом, він становив більше ніж шість тисяч чоловік, переважно московських і петроградських червоногвардійців та матросів Балтійського флоту.^[4][5] Наприкінці грудня 1917 року радянську владу вже було встановлено у Харківській, Катеринославській та Полтавській губерніях. На черзі був Київ. Загальне командування операцією захоплення столиці здійснював Михайло Муравйов; більшовицьке угрупування під його особистим керівництвом нараховувало до 6 тис. чоловік, мало кулемети і артилерію. Наступ на місто більшовицькі війська вели двома групами: одна залізницею Харків-Полтава-Київ, друга у напрямі Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом із майже 300 тисяч війська, яке було прихильним до Центральної Ради ще влітку 1917 до січня 1918 кількість військ вірних УНР зменшилася до близько 15 тисяч людей в усій країні. Історики звертають увагу на здеморалізований стан українських військ, на їхню стомленість війною та, передусім, на відмінну систему революційних агітаторів у складі більшовицьких військ, які схиляли на свій бік цілі загони армії УНР.^[6] Іншою загрозою для УНР, до речі, була велика кількість більшовицьких прихильників у країні, навіть у Києві. Вирішальним для долі бою під Крутами і реально загрозливим для уряду УНР було і більшовицьке повстання на заводі Арсенал, яке успішно придушено. За таких умов єдиною надією і опорою Центральної Ради залишилась патріотично налаштована студентська молодь Києва, яку і було залучено на захист столиці України.

Найкраще цю ситуацію описав Володимир Винниченко у своїй книзі «Відродження нації»:

«…Це була війна впливом… Наш вплив був менший. Він був уже остільки малий, що ми з великими труднощами могли складати якісь невеличкі більш-менш дисципліновані частини й висилати їх проти більшовиків. Більшовики, правда, теж не мали великих дисциплінованих частин, але їхня перевага була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставили їм ніякого опору або навіть переходили на їхній бік, що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська біднота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Єдиною активною мілітарною нашою силою була наша інтелігентна молодь і частина національно-свідомого робітництва, яке гаряче стояло за українську державність, розуміючи за нами ту державність так само, як і ми її розуміли»… ^[7] 

 
У Четвертому Універсалі уряд УНР закликав до боротьби з більшовицькими військами — а вже 5 січня 1918 року на зборах студентів молодших курсів Київського університету св. Володимира і Українського народного університету було ухвалено створення студентського куреня Січових Стрільців. Незабаром з'явилося у київських газетах звернення до українського студентства.

Звернення до «До українського студентства»:

(«Нова Рада» за 11 січня 1918 р.)

«Прийшов грізний час для нашої Батьківщини. Як чорна гайворонь, обсіла нашу Україну російсько-«большевицька» грабіжницька орда, котра майже щодня робила у нас нові захвати, і Україна, одрізана звідусіль, може врешті опинитись в дуже скрутному стані. В цей час Українська фракція центру Університету св. Володимира кличе студентів-українців усіх вищих шкіл негайно прийти на підмогу своєму краєві і народові, одностайно ставши під прапор борців за волю України проти напасників, які хочуть придушити все, що здобуто нами довгою, тяжкою героїчною працею. Треба за всяку ціну спинити той похід, який може призвести Україну до страшної руїни і довговічного занепаду. Хай кожен студент-українець пам'ятає, що в цей час злочинно бути байдужим… Сміливо ж, дорогі товариші, довбаймо нашу скелю і йдімо віддати, може, останню послугу тій великій будові, яку ми ж самі будували — Українській державі! Записуйтесь до «Куреня Січових Стрільців», який формується з студентів Університету св. Володимира та Українського Народного Університету, звідки, мабуть, ми будемо розподілені серед декотрих українських військових частин, для піднесення культурно-національної свідомості та відваги…»

Для охорони кордонів України з півночі на станції Бахмач із середини грудня 1917 року перебував український гарнізон у складі чотирьох сотень (старших курсів) 1-ї Київської юнацької (юнкерської) школи імені Богдана Хмельницького. 26 січня прийшло повідомлення від командира цього загону Аверкія Гончаренка з-під Бахмача, що негайно потрібно допомоги проти більшовицьких загонів, що нападають. А вже 27 січня прибуло підкріплення: перша сотня новоствореного Студентського куреня. Переважна більшість студентів була без жодної військової підготовки, дві швидкосформовані сотні мали недостатньо боєприпасів та були погано озброєні: мали лише 16 кулеметів та саморобний бронепоїзд у вигляді артилерійської гармати на залізничній платформі. На додаток, уже під час самого бою, приєдналося ще й 80 добровольців з підрозділів місцевого Вільного козацтва.

Не наважуючись зустріти ворога у Бахмачі, де перебувало до 2 тис. по-більшовицькому налаштованих робітників, Аверкій Гончаренко наказав відступити до залізничної станції Крути і зайняти оборону. Туди вони дісталися вже 28 січня 1918 року. Позиції, розташовані за кілька сотень метрів від самої станції, були непогано підготовлені для бою. На правому фланзі вони мали штучну перешкоду — насип залізничної колії, на лівому — студентська сотня у складі вже наявного там загону почала рити окопи і споруджувати земляні укріплення. Командувач загону в Бахмачі Аверкій Гончаренко мав у своєму розпорядженні 4 сотні бійців, переважно студентів та юнкерів. Студентський курінь було поділено на чотири чоти (взводи) по 28 — 30 людей. Три з них зайняли позиції в окопах, четверта, що складалася з наймолодших та тих, хто не вмів стріляти, перебувала у резерві.

Наступного ранку 29 січня 1918 року, близько 9 години ранку розпочався наступ. Загін матросів Ремньова потрапив під обстріл захисників Крутів. З тилу їх підтримував ще й бронепоїзд і гармата, які здійснювали виїзди у тил ворога, що наступає, та вели їх обстріл. На залізничній платформі також була гармата сотника Лощенка, якою також стримували наступ більшовиків. Утрачаючи вбитих і поранених, більшовики вперто просувалися вперед. Їхня гарматна батарея, що до часу стріляла не досить вдало, зосередила вогонь на українських позиціях. Бій тривав більше ніж 5 годин, українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Приблизно у цей час на допомогу Ремньову почали надходити інші загони Муравйова (зокрема, 1-й Петроградський загін), а з боку Чернігівської колії підійшов ворожий бронепоїзд і почав обстріл оборонців із тилу.

Тим часом, за свідченням очевидців у студентів та юнкерів закінчувалися набої і скінчилися снаряди для гармати. Загони більшовиків почали обходити позиції захисників з лівого флангу — настала небезпека оточення і юнкери зі студентами почали відхід у напрямку Києва. Більшості вдалося відступити на потязі, який на них чекав. Коло станції Бобрик знаходився більший загін під керуванням Симона Петлюри, але, отримавши звістку про повстання на заводі Арсенал, Петлюра рушив на Київ, оскільки, на його думку, найбільша небезпека була саме там.

Юнкери відступали під прикриттям насипу, а у студентів спереду і позаду була відкрита місцевість. Командир студентської сотні сотник Омельченко вирішив спочатку багнетною атакою відбити ворога, а вже потім відступати. Атака виявилася невдалою, адже юнакам протистояли професійні вояки. Сотня зазнала втрат, загинув і сам Омельченко. Допомога резерву не дала більшовикам оточити та знищити студентів. Забравши вбитих і поранених, українське військо відходило до ешелону. Більшовики, або не хотіли, або, швидше за все, не могли  наздогнати основні сили і продовжувати наступ на Київ того ж дня — залізницю заздалегідь розібрали ще в Крутах.

Коли близько 17 години зібралися усі українські підрозділи, з'ясувалося, що не вистачає однієї чоти студентів, що стояла найближче до станції: у сум'ятті бою в полон потрапив розвідувальний звід (близько 30 осіб). Відступаючи у сутінках, студенти втратили орієнтир та вийшли прямо на станцію Крути, вже зайняту червоногвардійцями. Один із більшовицьких командирів Єгор Попов втратив рівновагу, коли дізнався, що втрати становили не менше 300 осіб. Щоби якось їх компенсувати, він наказав ліквідувати полонених. За свідченнями очевидців, з 27-ми студентів спочатку знущалися, а потім розстріляли.^[8] Учень 7-го класу Григорій Піпський зі Старосамбірщини перед розстрілом перший почав співати «Ще не вмерла Україна», і решта студентів підтримали спів.

Ось як описує ці події колишній голова Генерального секретаріату Центральної Ради УНР Дмитро Дорошенко :

"Коли з боку Бахмача і Чернігова рушили на Київ більшовицькі ешелони, уряд не міг послати для відсічі ні єдиної військової частини. Тоді зібрали нашвидку загін зі студентів та гімназистів старших класів і кинули їх — буквально на забій — назустріч прекрасно озброєним і численним силам більшовиків. Нещасну молодь довезли до станції Крути і висадили тут на «позиції». У той час, коли юнаки (в більшості ніколи не тримали в руках рушниці) безстрашно виступили проти більшовицьких загонів, начальство їх, група офіцерів, залишилася в поїзді і влаштувала тут пиятику у вагонах; більшовики без клопоту розбили загін молоді і погнали його до станції. Побачивши небезпеку, ті хто знаходилися в поїзді поспішили дати сигнал до від'їзду, не залишившись ні хвилини, щоб захопити з собою відступаючих… Шлях на Київ був тепер зовсім відкритий "(Дорошенко, " Війна і революція на Україну ").


В самій Україні ситуація дедалі ускладнювалась з посиленням позицій більшовиків, масовим переходом під їх контроль місцевих рад, які брали в свої руки владу над цілими регіонами.

Політичне протистояння досягло апогею після I Всеукраїнського з'їзду Рад, який пройшов у Харкові і оголосив Україну радянською республікою, її федеративний зв'язок з Радянською Росією, поширив на Україну дію декретів і розпоряджень РНК, а владу Центральної Ради та її законодавство кваліфікував не чинним.

Тим часом у Бресті розпочались переговори між Центральними державами та Росією, які могли закінчитися заключенням сепаратного миру зі згубними для УНР наслідками. Все це й зумовило рішення Центральної Ради про включення до переговорного процесу. Однак будь-які міжнародні угоди могли набути легітимності лише в разі набуття Україною якісно нового державного статусу - самостійності, відокремлення від Росії. Тому 22 січня 1918 р. Центральна Рада своїм IV Універсалом проголосила самостійність УНР.

27 січня 1918 р. делегація Центральної Ради заключила Брестський договір із Центральними державами, за умовами якого останні зобов'язувалися допомогти звільнити Україну від більшовиків, за що Україна мала постачати в Німеччину і Австро-Угорщину велику кількість хліба й продуктів. На початку березня австро-німецькі частини зайняли Київ, а до кінця квітня 1918 р. майже вся Україна була окупована. Разом із військами Центральних Держав у Київ повернувся український уряд. Повернення Центральної Ради сприймалось населенням без особливого ентузіазму, реальний авторитет і вплив її невпинно падали.

На фоні наростаючого невдоволення політикою Центральної Ради, її неспроможності виконати умови договору, зокрема, щодо хлібних поставок, 29 квітня 1918 р. відбувся державний переворот, внаслідок якого до влади прийшов гетьман Павло Скоропадський. В історії України розпочався новий період, який тривав біля восьми місяців і дістав назву - період Гетьманату або Української Держави.

Прийшовши до влади, П. Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади - мав право видавати закони, призначати голову Ради міністрів, затверджувати і розпускати уряд, також він контролював зовнішньополітичну діяльність держави. Суть його державотворчих планів полягала у тому, щоб шляхом встановлення авторитарної форми правління зупинити розвиток революційних процесів, які оцінювались як деструктивні, а потім, спираючись на стабільну ситуацію, створити дієздатний державний апарат, боєздатну армію, провести нагальні політичні та соціально-економічні реформи.

За період свого правління гетьманському уряду вдалося досягти деяких успіхів. Так, в країні певною мірою стабілізувалося економічне життя - була встановлена українська грошова система, засновувалися банки, відновився залізничний рух. Очевидні зрушення сталися у справі українізації освіти та культури. До позитивних моментів можна віднести й розширення кола зовнішньополітичних стосунків Української Держави; проведення судових реформ тощо.

Але ці успіхи стали можливими, насамперед, завдяки присутності в Україні німецько-австрійського окупаційного війська, що виступало основним гарантом державної стабільності. Всі кроки в економіці супроводжувалися непопулярними заходами в сфері соціальної політики. Залишалася нерозв'язаною земельна проблема, а практика повернення поміщицьких земель і застосування карних загонів проти селянства примушувала останніх підніматися на збройну боротьбу проти уряду. Не сприяла зміцненню позицій уряду й наявність серед вищого бюрократичного апарату високого відсотку колишніх російських чиновників, які в переважній своїй більшості сприймали Гетьманську Державу як тимчасову і як плацдарм для відновлення старих дореволюційних порядків і єдиної неподільної Росії. Відкрита орієнтація на інтереси імущих класів не вела до консолідації українського суспільства навколо національної ідеї, а навпаки - поглиблювала розкол у ньому.

Все це зумовлювало нестійкість гетьманського режиму, а опозиція щодо нього, яка виникла з перших же днів після перевороту, дедалі посилювалась. Вже всередині травня 1918 р. опозиція організаційно оформилася в Український Національно-Державний Союз, який у серпні перетворився на Український Національний Союз. УНС повів рішучу боротьбу проти гетьманського режиму, а восени взяв курс на повстання. У листопаді 1918 р. для керівництва повстанням було обрано Директорію з 5-ти осіб: В. Винниченко (голова), С. Петлюра, А. Макаренко, П. Андрієвський, Ф. Швець. Момент виступу проти гетьмана був вдало обраний лідерами Директорії - гетьман втратив підтримку Німеччини, яка програла I світову війну і підписав непопулярний союз з небільшовицькою Росією. Армія Директорії швидко росла за рахунок незадоволених селян і в грудні 1918 р. вона переможно ввійшла до Києва.

З приходом до влади Директорії було проголошено відновлення УНР. 26 грудня Директорія видала Декларацію, в якій заявлялося, що вона намагатиметься встановити баланс між революційними реформами й порядком. Одним із основних положень Декларації була обіцянка експропріювати державні, церковні та великі приватні землеволодіння для перерозподілу їх серед селян. Уряд брав на себе зобов'язання бути представником інтересів робітників, селян і трудової інтелігенції, а також оголошував про намір позбавити виборчих прав земельну й промислову буржуазію. Для вирішення нагальних проблем скликався Трудовий Конгрес, який мав відіграти роль передпарламенту.

Але небагато з поставлених цілей удалося здійснити. Становище Директорії було дуже тяжке. Чисельна армія повстанців, що забезпечила тріумфальний рух на Київ, розтанула з такою ж швидкістю, з якою створилась. Масу її давали селяни, які, поваливши гетьманський режим, поспішали додому, щоб ділити панську землю.

Україна опинилася оточеною ворогами з усіх боків. На заході стояли польські війська. З півночі, негайно, після повалення гетьманату, посилився рух радянських військ. На південно-східному кордоні зростали російські антибільшовицькі сили під керівництвом генерала Денікіна. Південна смуга, з Одесою, Миколаєвом, Херсоном була зайнята інтервентами Антанти.
Складна зовнішня ситуація погіршувалася й внутрішньою нестабільністю, бо всередині Директорії не було єдності, не було спільної лінії в політиці. Основним питанням залишалася форма організації влади. Частина членів уряду Директорії стояла на парламентських позиціях, інша - почала схилятися до Рад. В. Винниченко запропонував компромісовий варіант - створити трудові ради. Але Директорії так і не вдалося створити систему влади. Під прапором Директорії процвітала отаманщина, що призвело до анархії.

В цей же час відбулися значні події на західноукраїнських землях. В умовах розпаду Австро-Угорської імперії була створена 18 жовтня 1918 р. Українська Народна Рада, яка взяла на себе функції об'єднання всіх західноукраїнських земель в одне ціле. Тим часом відроджена Польща також готувалася взяти владу в Галичині. Щоб запобігти цьому, Національна Рада у ніч на 1 листопада зайняла Львів, а потім і всю територію Східної Галичини. 13 листопада 1918 р. було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗуНР). Президентом її став Є. Петрушевич, головою Державного секретаріату (уряду) - К. Левицький.

Але з таким розвитком подій у Галичині не змирився польський уряд, розпочавши збройний наступ на Львів. Майже три тижні прихильники Народної Ради відстоювали Львів, але в кінці листопада вони його залишили. Народна Рада спочатку перемістилася в Тернопіль, а потім у грудні 1918 р. в м. Станіславів (нині !вано-Франківськ), де й пробула майже півроку.

У складній політичній обстановці, Народна Рада звернулася до Директорії з проханням про об'єднання УНР і ЗУНР. Акт злуки УНР та ЗУНР був проголошений 22 січня 1919 р. в Києві, а потім його затвердив Трудовий Конгрес. Однак спроба возз'єднання двох українських держав була приречена залишитися декларацією. Польські війська методично витісняли адміністрацію ЗУНР з території західноукраїнських земель Існування УНР теж ставало дедалі більш проблематичним з огляду на вторгнення радянських військ.

Чому українці постійно стають на ті самі "граблі" історії?

Подивиться на рай тихий,
На свою країну,
Полюбіте щирим серцем
Велику руїну,
Розкуйтеся, братайтеся!
У чужому краю
Не шукайте, не питайте
Того, що немає
І на небі, а не тілько
На чужому полі.
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.

ГЕРОЯМ КРУТ

У тім далекім вісімнадцятому році
На першому до Волі кроці
На   УНР Державу молоду
Росія кинула червоную Орду!
Ті окупанти сунули із півночі і сходу,
Як допомога «братнього» народу
Під гаслами: «земля – селянам!»
Свободу в’язням уркаганам!
Робітникам заводи, ЩІ!
ХОХЛИ принишкли, і в кущі!
В таких і хата чомусь скраю!
Бог не бере таких до раю!
І лиш студенти-патріоти,
Які в спромозі кинутись на ДОТИ
На зустріч вийшли тій Орді
В свої ще роки молоді.
Під Крутами в нерівному бою
Там захищали землю, честь свою!
Було їх 300, як спартанців.
Їм би дівчат любить,
Ходить на танці,
А їх відважні, юнії  СЕРЦЯ
За Україну бились до кінця!

Це наші Спартанці!
Це наші Герої!
Москва запевняла – Петлюри  «ізгої»
Недолюбили, недожили
І найдорожче - Життя віддали.
Щоби нащадки сказати змогли:
- Я, УКРАЇНЕЦЬ!
- Я, маю ДЕРЖАВУ!
Яку не віддам москалям на розправу!   

Використані джерела 

1. Кобзар

2. Історія України - Мельник А.І. 

3. ІсторіяУкраїни - Пасічник М.С.
4. Вікіпедія

Душа — это квинтэссенция личности

Холланд Джон – Сила души: Пробуждение сверхъестественных спо­собностей

Каково истинное значение слова «душа»? Можете ли вы вообще ответить на вопросы: Где находится душа? Будет ли она существовать после нашей смер­ти? Какое отношение к этому имеет духовность? Как со всем этим связан Бог?

На протяжении веков наука, так же как религиоз­ные и духовные традиции, уделяла большое внимание определению, значению и природе души. Некоторые люди полагают, что душа — просто еще одно название для духа и что оба эти слова означают одно и то же или что душа заключает в себе религиозное или даже духовное качество. Часто слово «душа» используется с оттенком определенной гордости в таких сферах жизни, как религия, социальные обычаи, питание, музыка или танец. Я даже слышал, как с помощью этого слова выражают глубокие эмоции, например: «Он вложил в эту работу все свое сердце и душу» или «Большой души человек». В течение многих лет я сам занимался исследованием души, и меня поразило та­кое огромное количество определений и значений для одного-единственного слова.

Душа есть сознание. Я считаю, что душа — это квинтэссенция личности. Когда вы смотрите на свое отражение в зеркале, вы видите ваше тело, волосы, глаза, улыбку или даже насупленный взгляд! Вы видите собственное отражение. Но то, что вы видите, — это всего лишь ваша внешняя оболочка; это на самом деле не вы. Душа — это некая субстанция внутри тела. Ваша личность часто может быть инструментом выражения души во внешнем мире, и это играет значительную роль в том, как вы относитесь к другим и к себе. Нет двух похожих душ; к счастью, каждый из нас уникален. Именно душа определяет, кто вы есть и что делает вас… вами.

Некоторые люди спрашивают: «Зачем мне знать о существовании души?» В трех словах я бы ответил так: «Потому что каждый из нас — духовное суще­ство, пребывающее в физическом теле, которое по­лучает человеческий опыт». И поскольку вы одновре­менно и физическое, и духовное существо, вы должны гордиться всем, что в вас есть. Если вы отрицаете собственный опыт, соединяющий в себе эти обе сто­роны вашей личности, вы упускаете очень многое из того, что вам предлагает жизнь. Зачем жить лишь наполовину?

Многие из тех, кто стремится к накоплению мате­риальных благ, находятся под ложным впечатлением, что таким образом они привносят в свою жизнь сча­стье, полноту и цель. Даже когда у них накапливается достаточное количество вещей, они все равно часто спрашивают себя: «Почему я по-прежнему чувствую пустоту внутри?» Те, кто живет духовной жизнью и действует с уровня души, понимают, что существует нечто гораздо большее, чем видимый материальный мир. Я замечал, что эти люди, похоже, видят более обширный фрагмент картины мира, обладают более высокой точкой обзора, лучше понимают и глубже сознают, кто они такие, что они делают и как живут. Но если вы относитесь к тому типу людей, которые продолжают искать ответы только во внешнем мире, то я очень надеюсь на то, что понимание и работа со своей душой покажут вам, что подлинная мудрость и руководство находятся внутри вас. Это удивительное место с его неограниченными ресурсами доступно всем и каждому, — осознав это, вы начнете чувство­вать, видеть и переживать мир так, как никогда не считали возможным.

Когда я решил написать о поразительной силе и способностях души, я хотел дать тебе, читатель, по­нимание того, что такое душа (основанное на моих исследованиях и личном опыте) и чем она отличается от понятия «дух». В этой книге я обращаюсь к обоим понятиям.

В древних писаниях и Библии человек представлен как триединое существо, то есть он состоит из трех взаимосвязанных частей: тела, души и духа. Душа также описывается как оболочка, оживленная ду­хом, а физическое тело, в свою очередь, выступает в роли защитной оболочки для души. Когда я впервые услышал такое объяснение, я представил матрешку — в ней точно так же вложены друг в друга одно другого меньше ее подобия.

Чтобы помочь вам лучше понять разницу между душой и духом, приведу простую аналогию. Пред­ставьте себе автомобиль. Корпус автомобиля — это ваше физическое тело, водитель — ваша душа, веду­щая машину в разных направлениях и к разным целям; горючее, приводящее машину в движение, — ваш дух. Божественная сила духа — это то, что, вдохновляя и питая вашу душу, толкает вас вперед, чтобы вы могли быть тем, кто вы есть, и тем, кем вы надеетесь стать в этой жизни.

Дух — это жизненная сила, энергия жизни, которая делает живыми всех нас. Это часть Божественного Ис­точника, которая присутствует во всем живом, и она обладает собственным сознанием. Мы можем быть уникальными и отдельными душами, но существует нечто общее, что связывает нас, и это — сила духа. Та же самая энергия, которая зажигает звезды в небе и пронизывает всю Вселенную, присутствует в каждом из нас. Кстати, в древности верили, что каждая видимая в небе звез­да — это душа одного человека. Идея заключалась в том, что душа, как и яркий свет звезды, помогает вам ориентироваться во тьме.

Джерело

Шесть дней творения по Библии и по науке

Светлана КУЗИНА, Комсомольская Правда

Версия геологов: Бог мог создать мироздание за несколько дней, если под днями подразумевать миллионы и миллиарды лет [обсуждение]

БИБЛЕЙСКОЕ ВРЕМЯ

В свое время «Илиада» Гомера стала путеводной звездой для археолога Генриха Шлимана, отыскавшего легендарную Трою, руководствуясь исключительно текстами древнегреческого стихотворца. Может быть, и библейское сказание о сотворении мира столь же информативно и правдиво?

- Бог сотворил мир за 6 дней, - рассуждает кандидат геолого-минералогических наук Михаил Бурлешин. - Явная несуразица. Ведь согласно научным фактам Земле - несколько миллиардов лет.

Но библейские аллегории нельзя понимать буквально. Они нуждаются в интерпретации. И некоторые ученые сегодня допускают: под днем сотворения мира подразумевается некий этап историко-геологического развития нашей планеты. А современная геологическая наука делит историю развития Земли как раз на шесть крупных эр - догеологическую, архейскую (древнейшую), протерозойскую (первичной жизни), палеозойскую (древней жизни), мезозойскую (средней жизни) и кайнозойскую (новой жизни).

Чем не 6 «дней»?

ДЕНЬ ПЕРВЫЙ

ПО БИБЛИИ. Бог сотворил небо и землю, отделил свет от тьмы и назвал свет днем, а тьму ночью.

ПО НАУКЕ. По теории Бурлешина и его единомышленников, наша планета существует не менее 7 млрд. лет. То есть на два миллиарда лет больше, чем написано в учебниках. Первый день сотворения мира ученый отождествляет с ранним периодом догеологической эры, которая длилась 2 - 2,5 млрд. лет. Из них от ста до нескольких сотен миллионов лет современные теоретики отводят на формирование Земли, Луны и других планет Солнечной системы из первичного газопылевого облака, вращавшегося вокруг Солнца. С образованием земной тверди возникает понятие неба. А под разделением света (дня) и тьмы (ночи) подразумевается вращение Земли вокруг ее оси и одновременно вокруг светила - Солнца.

ВТОРОЙ ДЕНЬ

ПО БИБЛИИ. Бог создал твердь небесную «и отделил воду, которая под твердью, от воды, которая над твердью».

ПО НАУКЕ. На языке науки это соответствует процессам, происходившим в поздний период догеологической эры, когда завершалось формирование земной атмосферы, гидросферы, первичной земной коры, мантии и ядра. Объем планеты постепенно увеличивался за счет поглощения частиц густого газопылевого облака, а разогрев достиг такой степени, что отдельные участки ее поверхности стали плавиться и возникли очаги магмы. Постоянно происходили излияния горячей лавы из недр, землетрясения. Из космоса на земную поверхность обрушивались ливни комет и метеоритов. Молодая, только начавшая формироваться атмосфера была до отказа насыщена электричеством. Мощный слой облаков закрывал солнечный свет, атмосфера была пропитана пылью.

Когда более 5 млрд. лет назад из атмосферы стали выпадать жидкие осадки, они, едва коснувшись раскаленной поверхности земли, тут же испарялись. Земная кора начала коробиться впадинами и возвышенностями, где впоследствии, когда планета стала остывать, заплескались волны океанов и возникли материки.

ДЕНЬ ТРЕТИЙ

ПО БИБЛИИ.  Бог собирает поднебесную воду в одно место и являет сушу. Называет сушу землей, а собранные воды - морями. Создает растительность.

ПО НАУКЕ. Совершенно очевидно, что третий день отвечает длительному периоду, охватывающему архейскую эру, а также ранний и средний периоды протерозойской эры.

4,3 млрд. лет назад закончились процессы формирования первичной земной коры, состоящей из базальтов, а также океанов и морей. Появились необходимые предпосылки для зарождения жизни.

В эпоху возникновения первичной жизни атмосфера и воды морей Земли были бескислородными, а солнечный свет не достигал поверхности планеты. Очевидно, древнейшие жизненные формы были вирусоподобными. Их жизненные процессы шли за счет тепла, выделяемого из недр Земли, а также радиоактивного и космического излучений.

Потом появились бактерии, сине-зеленые водоросли, способные жить в условиях острого дефицита кислорода и солнечной радиации. Они оказались способны выделять кислород.

С появлением кислорода в воде и атмосфере зарождаются простейшие насекомые, бурно развиваются водоросли. На Земле резко холодает. На дне мелководных морей появляются черви, кораллы, губки, иглокожие, морские звезды, моллюски, медузы.

В отношении континентов и океана сходство Божьих деяний во время третьего дня сотворения мира и реального этапа истории Земли - идеальное. А в отношении описания растительности есть разночтения. В Библии сказано: «И сказал Бог: да произрастит земля зелень, траву, сеющую семя, дерево плодовитое, приносящее по роду своему плод, в котором семя его на земле. И стало так».

Ученым же известно, что в девонском периоде палеозойской эры, длившемся 405 - 345 миллионов лет, появились предки плаунов, примитивные папоротники и хвощи. Это были травянистые растения, а представители древесных пород возникли лишь в конце девона. Но Библия использует понятия «семя», «дерево», «плод», из чего любой специалист должен сделать вывод, что имеются в виду высшие голо- и покрытосеменные растения. Первые из них появились в палеозойскую эру, вторые - в мезозойскую, то есть много позже раннего и среднего протерозоя. Они требовали для существования насыщенной кислородом атмосферы, наличия озонового слоя и достаточной солнечной радиации. Поэтому, надо полагать, нельзя понимать применительно к Библии эти термины буквально. Книга книг не научное исследование, а рассказ о развитии жизни на Земле, очень простой рассказ, понятный людям далекого прошлого.

ДЕНЬ ЧЕТВЕРТЫЙ

ПО БИБЛИИ. «И сказал Бог: да будут светила на тверди небесной, для отделения дня от ночи, и для знамений, и времен, и дней, и годов... И создал Бог два светила великие: светило большее, для управления днем, и светило меньшее, для управления ночью, и звезды».

ПО НАУКЕ. Четвертый день, по мнению геологов, совпадает с поздним периодом протерозойской эры, который длился примерно 1030 млн. лет. На этом этапе атмосфера Земли становится прозрачной, земная твердь после длительного мрака предыдущих этапов обогревается лучами Солнца, освещается светом Луны и звезд. Поэтому аллегорическое описание божественного деяния четвертого дня становится вполне естественным и понятным. Иначе зачем потребовалось бы Богу заново создавать Солнце, отделять день (свет) от ночи (тьмы)? Ведь это деяние было проделано им в первый день сотворения мира.

ПЯТЫЙ ДЕНЬ

ПО БИБЛИИ. Творец заселяет моря пресмыкающимися и рыбами, а землю - птицами.

ПО НАУКЕ. Этот день охватывает палеозойскую эру, ранний и средний периоды мезозоя. Палеозой длился 330, а мезозой - 173 млн. лет. Просветление атмосферы и ее азотно-кислородный состав обусловили эволюционный взрыв в развитии земной жизни: появление рыб, рептилий и птиц. До того жизнь 3 млрд. лет «топталась» на уровне вирусов, бактерий и простейших водорослей.

И, наконец, ДЕНЬ ШЕСТОЙ

ПО БИБЛИИ. Бог создает скотов, гадов, зверей, а затем - человека.

ПО НАУКЕ. Шестой день соответствует позднему периоду мезозойской эры и кайнозойской эре, который длился 67 млн. лет. В позднем мезозое, в меловом периоде, зародились млекопитающие, а затем, в плейстоцене, продолжавшемся 2 млн. лет, появился человек.

И только на СЕДЬМОЙ ДЕНЬ человек разумный заселил Землю. Тогда, собственно, и завершилось библейское сотворение мира. Возможно, с этого времени следует начинать отсчет седьмого библейского дня, когда Бог почил «от всех дел Своих».

ВМЕСТО ПОСЛЕСЛОВИЯ

- Михаил Иванович, а каким образом древние люди, не владевшие фундаментальными научными знаниями, могли описать так точно грандиозную картину сотворения мира, что спустя тысячелетия она находит свое подтверждение в исторической геологии?

- Древние ничего не смогли бы описать без помощи Всевышнего, - отвечает Бурлешин. - Все знания, которые поражают нас, когда мы читаем Библию, были даны избранникам путем прямого Его откровения.

Многие люди полагают, что именно наука в первую очередь подтверждает материалистический взгляд на Вселенную и человека. Но соответствует ли это истине? Если обратиться к собственным высказываниям выдающихся ученых последних нескольких столетий, то выясняется, что они никогда не противопоставляли Бога и науку. Бог всегда стоял над Миром, ибо создал его. Об этом пишут те, кто в науке, быть может, «приблизился» к Богу ближе всего: Альберт Эйнштейн, Нильс Бор и многие другие. Ведь великие физики старались понять, по каким законам устроена Вселенная, иначе говоря, по каким законам ее устроил Бог.

А что вы можете сделать за шесть дней?

Джерело

Научное доказательство существования Бога

Доказательства основаны на законах термодинамики

Весьма распространена точка зрения, что существование Бога недоказуемо рационально-логическими способами, что Его существование можно лишь принять на веру как аксиому. Хочешь – веруй, хочешь – не веруй – это личное дело каждого. Что же касается науки, то чаще всего считается, что ее дело – изучать наш материальный мир, изучать рационально-эмпирическими методами, а так как Бог нематериален, то наука не имеет к Нему отношения – пусть, так сказать, Им «занимается» религия.

На самом же деле это как раз неверно – именно наука предоставляет нам наиболее убедительные доказательства существования Бога – Творца всего окружающего нас материального мира.

Уже в 9-м классе средней школы ученики имеют представление о некоторых фундаментальных научных законах, например, о Законе сохранения энергии (называемым еще 1-м Законом термодинамики), и Законе самопроизвольного роста энтропии, известном также под названием 2-го Закона термодинамики. Так вот, существование библейского Бога-Творца есть прямое логическое следствие этих двух важнейших научных законов.

Зададимся сначала вопросом: откуда взялся наблюдаемый нами окружающий нас материальный мир? На него возможны несколько вариантов ответов:

1) Мир потихоньку эволюционировал в течение многих миллиардов или триллионов лет из какой-то «первозданной материи». В настоящее время это, так сказать, «общепринятая» точка зрения. Что будто когда-то существовал полный хаос, который потом по неведомым причинам вдруг «взорвался» (теория Большого взрыва), а затем потихоньку «эволюционировал» от «первичного бульона» к амебам, а, затем, к человеку.

2) Материальный мир существовал всегда, вечно, – в том виде, в каком мы его наблюдаем сейчас.

3) Материальный мир просто взял да возник из ничего сам собой определенное время тому назад.

4) Мир был создан Богом некоторое время тому назад в виде первозданной хаотичной материи, а затем эволюционировал к современному виду в течение многих миллионов лет, но не «сам собой», а под воздействием того же Бога. Это так называемая теория «теистической эволюции», которая сейчас тоже является довольно модной.

5) Материальный мир был создан из ничего Богом определенное время тому назад полностью в завершенном виде и с тех пор по настоящее время находится в состоянии постепенной деградации. Это – библейская концепция, или креационизм.

Теперь, вооружившись 1-м и 2-м Законами термодинамики, попробуем ответить на вопрос, какая же из этих концепций является правильной, или, точнее, какая из них этим законам, по крайней мере, не противоречит.

1-я из вышеперечисленных концепций, совершенно очевидно, противоречит 2-му Закону термодинамики, согласно которому, все природные самопроизвольные процессы идут в сторону увеличения энтропии (то есть, хаотичности, неупорядоченности) системы. Эволюция как самопроизвольное усложнение природных систем полностью и совершенно однозначно запрещена 2-м Законом термодинамики. Этот закон и говорит нам о том, что из хаоса никогда, ни при каких условиях сам собой не может установиться порядок. Самопроизвольное усложнение любой природной системы невозможно. Например, «первичный бульон» никогда, ни при каких условиях, ни за какие триллионы и биллионы лет не мог породить более высокоорганизованные белковые тела, которые, в свою очередь, никогда, ни за какие триллионы лет не могли «эволюционировать» в такую высокоорганизованную структуру, как человек. Таким образом, эта «общепринятая» современная точка зрения на происхождение Вселенной абсолютно неверна, так как входит в противоречие с одним из фундаментальных эмпирически установленных научных законов – 2-м Законом термодинамики.

2-я концепция также противоречит 2-му Закону. Ибо, если бы наш материальный мир был вечен и не имел начала во времени, то, совершенно очевидно, что, согласно 2-му Закону, он деградировал бы к настоящему времени до уровня полного хаоса. Мы же, однако, наблюдаем в окружающем нас мире высокоупорядоченные структуры, каковыми, кстати, и сами являемся. Итак, логическим следствием 2-го Закона является вывод о том, что наша Вселенная, весь окружающий нас материальный мир имели начало во времени.

3-я концепция, согласно которой мир возник из ничего «сам собой» определенное время тому назад в готовом высокоупорядоченном виде, и с тех пор потихоньку деградирует, – конечно же, не противоречит 2-му Закону. Но… она противоречит 1-му Закону (Закону сохранения энергии), согласно которому, энергия (или материя, так как E=mcc) не может возникнуть сама собой, из ничего.

Модная сейчас 4-я концепция, согласно которой эволюция существует, но не «сама по себе», а под «управлением Бога», также противоречит 2-му Закону термодинамики. Этому закону, на самом деле, совершенно все-равно, происходит ли эволюция «сама по себе», или же «под водительством Божьим». Он просто говорит о принципиальной невозможности протекания в природе эволюционных процессов и фиксирует наличие в ней процессов прямо противоположных – процессов самопроизвольной дезорганизации. Если бы эволюционные процессы самоусложнения в природе существовали (независимо от того, под воздействием ли Бога, либо без Него), то 2-й Закон просто-напросто не был бы открыт и сформулирован наукой в том виде, в каком он сейчас существует.

И лишь 5-я, библейская концепция, креационизм, полностью удовлетворяет обоим фундаментальным научным законам. Материальный мир не возник сам собой, его сотворил нематериальный Бог – и это соответствует Закону сохранения энергии (1-му Закону термодинамики), согласно которому материя не возникает сама по себе из ничего. При этом 1-й Закон фиксирует отсутствие возникновения материи (энергии) из ничего в настоящее время, что также соответствует библейскому утверждению, что «в 6 дней завершил Бог дела свои и почил», – то есть, что с той поры Бог уже не творит новой материи. Упомянутое же в Библии «проклятие», наложенное Богом на материальный мир, как раз соответствует действию 2-го Закона термодинамики.

Таким образом, можно спокойно и смело, без всяких натяжек утверждать, что сотворенность материального мира доказана наукой, так как этот факт является очевидным логическим следствием двух фундаментальных, эмпирическим путем установленных научных законов – 1-го и 2-го Законов термодинамики.

Другое дело, что ведь и науке можно не верить. Например, разного рода изобретатели «вечных двигателей», по-сути, не верят в истинность 1-го Закона термодинамики – Закона сохранения энергии. Поэтому они и пытаются изобрести механизм, который создавал бы энергию «из ничего». Точно также, те, кто верит в истинность теории эволюции, по-сути дела, не верят в истинность 2-го Закона термодинамики, однозначно запрещающего возможность эволюции как самоусложняющегося процесса – и точно также они пытаются «изобрести», придумать будто бы существующий в природе «механизм» или закон, согласно которому происходили бы процессы самоорганизации материи.


Данный текст был подписан Дмитрием Таланцевым и показался нам весьма интересным. К сожалению, нам не удалось связаться с автором по адресу dmittal@dataforce.net для получения разрешения на публикацию. Во избежании недоразумений мы готовы с ним связаться по E-mail.

Джерело

ИСПОВЕДЬ ЯСНОВИДЯЩЕЙ

Статья взята из газеты "Исцелись верой" 

Письмо бывшей "целительницы", предлагаемое Вашему вниманию, прислано в редакцию светско-православной газеты "Исцелись верой" (при Тимашевском Свято-Духовом монастыре), кандидатом филологических наук - Матвеевым Петром Станиславовичем.
"Здравствуйте уважаемый Петр Станиславович!
На протяжении четырех лет слежу за вашими публикациями в центральной прессе и по радио. Большинство Ваших статей посвящено возрождению духовности в России.
Лично себя я не могу назвать духовно-развитым человеком, скорее - наоборот… Жаль, что я это поняла совсем недавно, а до этого все Ваши статьи против экстрасенсов, целителей, магов - вызывали у меня протест, а зачастую и озлобленность. Это происходило потому, что сама я, на протяжении семи лет, занималась "целительством" (во всяком случае, тогда я еще была уверена, что "лечу" людей, а не калечу их). Возможно, я бы и посей день так думала, если бы не одно "но"…
Это "но" заключается в том, что два года назад я решила пройти курсы по развитию в себе экстрасенсорных способностей, в частности - ясновидения. Это решение я приняла потому, что количество клиентов, приходящих ко мне на лечение, было довольно не велико, ведь люди больше всего "бегают" по предсказателям, ясновидящим и гадалкам, нежели по целителям, вот я и решила освоить еще одно "магическое искусство" - ясновидение, а до этого, в 1991 году, я закончила, тогда еще полулегальные, курсы оккультного лечения, т.е. целительства.
Курсы "ясновидения" длились не так уж долго - всего три месяца, но они для меня показались тремя годами, и вот почему: курсы преподавал, на первый взгляд, весьма невзрачный человек, который привлекал к себе внимание лишь своей сутулостью и тем, что одевался только в черное. Все эти "детали" придавали ему весьма необычный вид. Перед началом лекций он представился "Магистром международной категории в области психоэнергосуггестологии и гипноза." Свое "звание Магистра" он подтвердил показом соответствующего диплома всем присутствующим.
С самого первого занятия я почувствовала, что этот человек действительно обладает необъяснимой силой и властью над людьми, а также умением управлять ими. На мне, как впрочем и на всех остальных, это проявлялось в следующем: слушая его, все пребывали в каком-то оцепенении, совершенно ни о чем постороннем не хотелось думать, а потому все его лекции беспрепятственно и прочно укладывались в "ячейках" моего подсознания. Кстати, еще до начала лекций, магистр всех предупредил о том, что тетрадки для конспектов нам не понадобятся, т.к. все, что он будет преподавать, само сабой заложится в нашей памяти под воздействием его сверхъестественной силы.
И это действительно подтвердилось: прошло 2 года, а я до сих пор помню каждое его слово и действие. Вы, Петр Станиславович, в своих статьях, называете это "кодировкой". И теперь я с Вами полностью соглашаюсь - - это действительно было кодирование, так как избавится самостоятельно от этого невозможно!
Впрочем, все по-порядку: перед самым концом курсов, на последней лекции, магистр заверил всех нас, что теперь мы все занесены в "космический банк данных" и обладаем сверхспособностью общаться с Космосом и Высшим Разумом, но предупредил, что это произойдет не сразу, а только спустя какое-то время, в течение которого мы должны заниматься медитационными упражнениями, с которыми он ознакомил нас, прежде чем расстаться…
Я усердно следовала советам "учителя магистра": занималась медитацией строго утром и вечером - по два часа. Через две недели я почувствовала, что медитироваться два раза в день стало для меня недостаточно, какая-то сила заставляла меня вставать среди ночи и произносить заклинания и "мантры". Родственники стали смотреть на меня как на сумасшедшую, из-за чего я решила не заниматься медитациями по ночам. Только один день я удержалась от этого, как заметила, что во мне нарастает психическое напряжение, раздражительность на близких - вплоть до психоза, и в этот день я , впервые за весь период занятий медитациями, услышала посторонний голос, произносимый как бы из неоткуда: "Это тебе за непослушание." Конечно, я это восприняла как слуховую галлюцинацию, но когда этот голос я стала слышать все чаще и чаще, я поняла, что обещания магистра начинают сбываться…Это окончательно подтвердилось тогда, когда я возобновила свою "целительскую" деятельность.
Это проявилось в следующем: как-то пришла ко мне моя давняя знакомая, которая часто у меня "лечилась" и говорит, что у нее возобновились приступы сердца и мучают еще чаще, чем раньше. Я внимательно посмотрела на нее и перед моими глазами как бы проплыла картинка, на которой я увидела медицинский шов; невидимый голос предсказал: "Будет операция…"
Я неуверенно произнесла: "Надя, вам предстоит операция на сердце…" Подобное проявилось и на других пациентах: невидимый голос, через мои уста, одним предсказывал беды, а другим - радости. Слух о моих способностях быстро распространился в нашем районе, и уже моя двухкомнатная квартира не вмещала такое количество клиентов. Не буду скрывать - я за это брала деньги, и причем - немалые. Я иногда удивлялась: как это нам с мужем (взрослый сын жил в другом городе) раньше хватало его инженерской зарплаты, а сейчас, имея такой солидный приработок, мне все время кажется, что у нас мало денег и надо бы больше - это же подтверждал и "невидимый голос": "Бери больше, иначе потеряешь дар…"
Уже через год я купила большую квартиру в центре Москвы, продав свою маленькую - окраине. А спустя месяц, как мы переехали в новую квартиру, я потеряла одновременно мужа и сына (сын приезжал с семьей погостить и оба погибли в автокатастрофе). Во время похорон все тот же "голос" сказал: "Так нужно Космосу", потом "невидимый голос" исчез не какое-то время, из-за чего мне пришлось приостановить прием посетителей. Зато вместо "голоса" ко мне во сне стал приходить погибший муж, который твердил одно и то же: "Брось дружить с дьяволом, нам из-за тебя плохо…."
Я бы не придала этим снам особого значения, если бы не такой случай: приехала я в очередной раз на кладбище и дала волю слезам….Подошла ко мне старушка и говорит: "Ты дочка не плач так, им от твоих слез там несладко - себя мучаешь и их тоже….Грех так убиваться за у мершими, ты лучше Богу молись за них". Ну я и рассказала старушке о своем сне… Она как узнала, чем я занимаюсь, отскочила от меня и стала крестить меня своей рукой, а мне так плохо стало от ее крещения, что упала я возле могилы, ни одной частью тела не могла пошевелить, только глазами смотрела. Уходя, женщина сказала: "Сатане ты душу свою отдала и мужа с сыном отдала ему же. Тебе в Церковь надо - священнику все рассказать, иначе худо тебе…" Если бы я знала, что гибелью близких несчастья мои не закончатся, я бы скорее предпочла умереть, чем пережить такое, что меня ожидало впоследствии…
Долго я не могла пойти в церковь, чтобы рассказать священнику о своем "ремесле", т.е. о своих занятиях "целительством" и предсказаниями. И все же настал такой момент, когда я уже не могла носить этот камень на душе, поскольку погибший муж продолжал навязчиво снится: во сне он являлся сильно разгневанным и угрожал расправой, если я не брошу заниматься целительством. И все же, в одно из воскресений, я наконец-то решила пойти в храм. Но с самого утра мне нездоровилось: поднялась температура, был сильный озноб. Подумав, что простудилась, я отменила свое решение. И что самое удивительное, к вечеру того же дня я была уже совершенно здорова: признаков болезни уже и след простыл... А на следующий день я, как обычно, принимала клиентов.
Через неделю я снова подумала о том, что надо бы сходить в церковь. Это была суббота, а в церковь я планировала пойти в воскресенье, то есть завтра. Вечером этого же дня неожиданно пришла моя давняя подруга, которую я не видела более полугода. Подруга была в приподнятом настроении, принесла шампанское, конфеты и маринованные грибы собственного изготовления. Как я потом от нее узнала, этот внезапный визит был связан с ее скорым замужеством. Вечер мы провели за вкусным ужином: ее маринованные опята были изумительны. Около 11-ти вечера мы распрощались, и я вскоре легла спать. Среди ночи меня разбудили сильные рези в животе и тошнота…. А к утру меня увезла "скорая" с диагнозом "отравление". Так что и во второй раз мне не удалось пойти в церковь. Таких попыток было еще пять: то ливень с грозой помешал поездке, то гололед, то транспорт, который не ходил в связи с погодными условиями, то снова заболела… На протяжении всего этого времени, в течение которого я пыталась пойти в храм, я заметила, что все эти препятствия не случайны, а именно какая-то неведомая сила не пускала меня в церковь, и мне от этих мыслей стало еще страшнее… Я почувствовала, что полностью подчинена какой-то силе, сопротивляться которой практически невозможно… И я, наверное, так и не смогла бы пойти в церковь, чтобы поговорить со священником, если бы не одно чудо….
Да, это действительно было чудом! С тех пор, как я пыталась несколько раз попасть в церковь, прошло около года. Однажды находясь на балконе, я увидела, как к нашему подъезду подъехала машина, из которой вышел священник. Он, в сопровождении одного мужчины, вошел в подъезд. У меня мелькнула мысль поговорить с этим священником. "А вдруг это единственный шанс и больше возможности не будет?" -подумала я.
Выйдя из своей квартиры, я стала по этажам искать священника. Нашла я его на 3-ем этаже. Он освящал квартиру, в которую вселилась одна верующая семья. Когда священник вышел из квартиры, я обратилась к нему, кратко изложив смысл беседы. Мой вопрос его заинтересовал, и он согласился ненадолго зайти ко мне. Разговор с ним длился около часа, в конце которого священник строго наказал мне подготовится к исповеди и не медлить с этим… Еще он сказал, чтобы я сожгла всю сатанинскую литературу по которой я училась "целительству и ясновидению" (книги, конспекты и т.д.) и более никогда этим не занималась.
Сразу после беседы я почувствовала огромное облегчение на душе и в тот момент была уже твердо уверена покончить со своей "профессией". Но не прошло и часа как я впала в уныние: мысли о том, на что я буду жить, когда брошу заниматься своим "бизнесом", не давали мне покоя. Совсем заболев от своих терзаний, я решила на неопределенное время отложить мою затею с Исповедью, и продолжала принимать клиентов, решив, что все само собой образуется. Посетителей, желающих узнать свое будущее, становилось все меньше и меньше. И, в конце концов, настало такое время, когда за месяц проходило всего 2-3 клиента, и я заскучала: одна, в огромной квартире, даже словом обмолвится не с кем. Соседи со мной не дружили: то ли завидовали моей зажиточности, то ли не одобряли мое "целительство" и считали меня "ведьмой" - не знаю… Совсем погрузившись в тоску, я, в один прекрасный день, вдруг вспомнила о своей невестке, которая с 4-х летним сыном (моим внуком) уехала в Вологодскую область, сразу после гибели моего сына, и проживала там у своей матери. Я написала ей письмо, где убедительно просила переехать жить в Москву, а не прозябать где-то в деревне. Не прошло и месяца, как невестка с внуком переехали ко мне на постоянное место жительства. Еще через месяц моя невестка была устроена на высокооплачиваемую работу, а я с внуком сидела дома. Я уже забыла давно, что ребенок обладает свойством забирать все свободное время и не давать никакой возможности заниматься чем-то другим. Занимаясь с внуком с утра до вечера, я совершенно забросила все свои занятия медитациями. И какое-то время мне казалось, что без этого всего даже легче жить, я бы сказала свободнее на душе, но это длилось месяца три, а потом со мной стало что-то происходить: меня стал раздражать мой внук, в душе появилась какая-то озлобленность, причину которой я не могла объяснить. Да и злиться на внука и невестку было не из-за чего: невестка работала с утра и до вечера, без выходных, зарабатывая на всех нас. Но, несмотря на это, зло во мне нарастало. Я заметила, что это зло было направленно на внука, хотя мальчик и вел себя хорошо, мне почему-то хотелось его ударить или накричать. Я почувствовала, что становлюсь неуправляемой…
Вот из-за этого я снова решила заняться медитациями, которые раньше помогали мне снимать психическое напряжение. Во время одной из медитаций случилось нечто странное: ко мне явилось светящееся существо, которое спросило меня: "Хочешь быть всемогущей и сказочно богатой?"
Я утвердительно ответила.
Тогда существо сказало: " Я - тот, кто тебе все это может дать, но ты должна отдать мне самое дорогое…"
После этих загадочных слов существо исчезло…
Во время всех последующих медитаций я пыталась снова выйти на связь с этим существом, чтобы
выяснить, что он имел ввиду, говоря: "Ты должна отдать самое дорогое…." Но существо не появлялось… Прошло какое-то время, и я немного успокоилась.
(Уважаемый Петр Станиславович, я наверно утомила вас своим длинным письмом, но я уже приближаюсь к развязке и приступаю описать то, чего бы я никогда не сделала в своей жизни, и в результате чего я сейчас нахожусь там, откуда нормальным выйти практически невозможно.)
Этого дня я никогда не забуду - это было 13 февраля. Как обычно, оставаясь вдвоем с внуком, я подшивала новые занавески, а внук играл в комнате покойного мужа. Вдруг оттуда я услышала грохот и звон стекла… Я вбежала в комнату и увидела перепуганного внука, рядом с которым лежал разбитый портрет мужа и расколовшийся на множество осколков немецкий столовый сервиз, который нам подарили на свадьбу.
Не знаю, что со мной произошло в тот момент, но ум у меня помрачился, я стала неистово бить мальчишку, говоря на него всякие бранные слова, а он, будучи сильно напуганным, пытался спрятаться от меня в те места, откуда я не могла бы его достать. Запрятавшись под диван, внук затаился, а я пошла на кухню и попыталась успокоиться, но ничего не получилось. Обессиленная от своего гнева, я села в кресло и, как мне показалось, задремала… Как сквозь туман я увидела яркий свет, а спустя несколько мгновений я уже смогла разглядеть контуры светящегося существа, которое приблизившись ко мне, произнесло: " Сегодня ты должна доказать свою любовь ко мне. За это я вознагражу тебя могуществом и силой управлять людьми. Но для этого ты должна принести жертву, ты докажешь мне свою любовь…"
Я в растерянности спросила: "Что это за жертва?" Существо приглушенно ответило: "Это кровь ребенка - твоего внука". Я закричала: "Я этого не смогу сделать…" и…проснулась. А голос, уже наяву, ответил: "Я тебе помогу…"
Через пару минут я поднялась с кресла, как по чьей-то команде, и направилась к дивану, под которым спрятался внук. Заглянув под диван, я увидела, что ребенка там нет. Я стала искать его по всей квартире, а затем, услышав возню на балконе, я заглянула туда: внук сидел и, несмотря на холод, играл в своей песочнице. Меня охватил какой-то неописуемый гнев и я не своим голосом произнесла: "Ты тот, кого я должна убить…"
Мне бы, одержимой, в тот момент остановится, отрезветь, но гнев нарастал, и обуздать его я была не в силах. Я машинально отодвинула фанеру, которая закрывала прутья балкона (капитально балкон еще не успели сделать) и вытолкнула мальчишку между ними (моя квартира находится на шестом этаже)….
Далее подробно описывать события нет смысла: сначала был следственный изолятор, а сейчас психбольница, где в ближайшее время должны дать заключение о моей вменяемости или невменяемости, а потом…, потом мне уже будет все равно, где я буду: в тюрьме или останусь здесь. В любом случае жить не стану. Сейчас полная опустошенность, как в теле, так и в душе, хотя лгу - души в себе я уже не чувствую. Остались только слуховые галлюцинации, во время которых я слышу нечеловеческий хохот (да, да - это не смех, а хохот!!!) невидимого существа…
Думаю, Петр Станиславович, мое письмо Вам - это единственное, на что я теперь способна. Знаю, что после того, что вы узнали обо мне, Вам будет противно держать мое письмо в руках, но это уже ваше право…Прощайте…"

Джерело