2 трав. 2014 р.

В логове «бандеровцев»


№14(32) 18 - 24 апреля 2014
Текст: Анастасия Рафал 
Фотографии: Михаил Палинчак для «Репортера»
В 1990-е годы водители из Восточной Украины боялись ездить в эти края. Говорили: «У вас тут пулемет в каждой хате». Но уж если кто приезжал — раньше чем через две недели не выбирался. «Пока вместе 15 литров самогона не выпьем…» — смеются местные. Впрочем, и сейчас, если которого из них донять, можно услышать в ответ нервное: «Да, мы бандеровцы! В сарае у нас пулеметы, а танками мы возделываем поля». Корреспондент «Репортера» пообщалась с жителями села Старый Угринов, где родился лидер ОУН Степан Бандера

Их согнали ночью в старый магазин возле кладбища — женщин, стариков, детей — всего около 50 семей.
— Батько неграмотний, мати — інвалід другої групи, четверо дітей, старшому дев’ять. Вже як нас повезли, то тато зіштовхнув його, каже: «Тікай, Володимирко, може хоч ти лишишся живий». І потім всю дорогу його били. Питали: «Де четвертий бандерівець?» А він плакав, як мала дитина, — вспоминает нестарая еще Мария Дзеканка.
Самой ей в ту пору было шесть лет. Помнит, как родная бабка вынесла в дорогу кожух — стояли лютые морозы. А когда семью увезли — не выдержала, померла. Четыре сына и две дочери: один ушел на фронт, второй сдался в плен, третий подался к бандеровцам и погиб, четвертый попал в тюрьму, а теперь вот дочь увозят в Сибирь…
Шел 1947 год.

«Пора вводить антибандеровскую пропаганду»
Березовый крест в Глубоком потоке появился уже в 1990-е —прямо у крыивки, где в октябре 1950-го погибли восемь человек. Дуб, Марьян, Ефрем, Кармелюк — местные опознали всех, кроме одного.
Старые люди часто водили детей в Черный лес за грибами, но обходили этот схрон стороной. Долгое время и имя Бандеры в деревне произносили лишь шепотом. В школьных учебниках о нем не писали даже со знаком минус.
— Мені про нього якось вуйко обмовився, бо він любив сестру Степана Влодзю, — вспоминает Ганна Панська. — Я тоді ще ученицею була.
По иронии судьбы школа располагалась в доме, где родился и вырос будущий лидер ОУН. Сельская община возвела этот дом за свои средства специально для священника Андрея Бандеры. Это была первая каменная постройка в селе.
В 1980-е годы в село позвонили из района, сказали, что пора вводить антибандеровскую пропаганду. «Но ведь дети учатся в доме, где Бандера жил», — возразили местные.
— Вони злякались, — смеется ветеринар Олег Крынычный. — Вам, кажуть, треба терміново побудувати нову школу.
Так на стыке Старого и Среднего Угринова появилось новое, не по-деревенски современное учебное заведение.

В логове «бандеровцев». Фото 1
Мария Дзеканка хорошо помнит, как в январе 1947 года всю их семью выслали в Сибирь

Памятник взрывали дважды
Собственно, в этих краях только два видных здания и есть — школа да музей — белое, в форме подковы здание под красной черепицей. Во дворе памятник и плебания — тот самый дом отца Андрея.
История этого комплекса не менее «подрывная», чем деятельность самого Степана. Неизвестные дважды взрывали памятник.
Ганна Панська еще помнит, как двор окружили люди в черных повязках с автоматами, выключили свет — и вдруг шарахнуло!
— У мене вікна, двері — все було повилітало, — в недоумении моргает красными от ячменя глазами местный сторож Васыль. — А син, півтора роки, завжди спав у колясці, під вікном. В цей день жінка чогось забрала дитину з коляски, а через півгодини як гакнуло — все скло в коляску!
Мешал кому-то и флаг УПА.
— Ввечері поставимо — зранку нема. Йшов якийсь хрін і знімав.
Впрочем, страсти вскоре улеглись. Памятник восстановили. За деньги канадской диаспоры построили музей. Отечественные приверженцы Бандеры не дали на это ни гроша.
Два или три раза в Старый Угринов наведывались Олег Тягнибок и Виктор Ющенко. И если бывший президент запомнился тем, что накануне 2010 года призвал «не голосовать за эту плутовку» (Юлию Тимошенко. — «Репортер»), то лидер «Свободы» и вовсе остался незамеченным.
— Я про партії говорити не хочу, — пресекает мои попытки директор музея Степан Лесив. — Вони тим ім’ям прикриваються, тільки дискредитуючи його. А щиро і безкорисливо помагають ті люди, які не хочуть політичних дивідендів.

Загонял иголки под ногти
В окрестностях Калуша таких историй немало, здесь каждая семья хранит предание о своем известном уроженце.
Местные наперебой рассказывают, что Бандера дирижировал хором и играл в театре, который организовал его отец. Делился с приятелями белым хлебом и требовал от старшей сестры Марты, чтобы слуги питались не хуже хозяев — семья была зажиточной.
Но больше всего им запомнилась тяга мальчика к самоистязанию.

В логове «бандеровцев». Фото 2
Дед Фэдё так никогда и не видел своего отца. Говорит, бандеровцы сожгли его живьем

Однажды к отцу Андрею приехал священник из Львова и рассказал, как поляки замучили украинскую националистку Ольгу Бесараб. Вскоре из соседней комнаты раздался крик Марты. Когда отец подбежал, он увидел странную картину: за столом сидел маленький Степан и… загонял себе иголки под ногти. На вопрос, зачем он это делает, парень ответил: «Хочу знать, выдержу ли я такие пытки».
— Він сам собі пальці закладав у двері та притискав, обливався водою і подовгу стояв на морозі, — пересказывают старожилы.
И в результате «заработал» ревматизм суставов. Возможно, поэтому в 19 лет его рост составлял всего 159 сантиметров.
Эксперименты сына, видимо, не нравились отцу Андрею.
— Він казав комусь із служників: «Ідіть подивіться, чи той дурний ще не повісився», — вспоминает Федор Васильевич Федоров, который, впрочем, Степана никогда не знал.
Напротив, старая Евдоха еще помнит героя современных учебников по истории.
— Отут у них був город, а там стояла церква, а він був дуже набожним. Раз ішов з братом Васильком косити. І почали вони одне одного ременями бити аж до крові. А дядько мій питає: «Що ви робите?» — «А ми своє тіло випробо-вуємо», — тяжело вздыхает старуха.
Истории ее злоключений хватило бы на целую трилогию. Родилась еще «за Польші», в 1941 году попала на работы в Германию.
— Німці знущалися. Били. Не було що їсти.

В логове «бандеровцев». Фото 3
Евдоха провела пять лет в немецких лагерях, а едва вернулась на родину — ее избил и изнасиловал «москаль»

В деревне уже установилась советская власть, когда Дуся вернулась на родину. А там уже «москалі ходили, вбивали людей».
Всего через две недели пришли и за ней.
— Привели у двір, посадили у великий цебер з водою. Я три години сиділа, — стонет Евдокия. — А потім повів мене старшина у школу, почав протоколувати: де той партизан, де той? Валяє мене до землі, б’є. З мене кров тече. А він мене знову до землі. На горі жила учителька і казала потім, що я кричала вже нелюдським голосом. І тоді, — задрожав всем телом, старуха зарыдала, показывая, как на ней рвут одежду, — і що хотів зо мною, то і робив!

«То така чорна мітла»
Жизнь Евдокии сложилась так же драматично, как и история всего села. Старожилам Старого Угринова если и есть чем помериться, то только несчастьями.
При австрийцах они перебивались с гороха на бобы, при Польше больно были биты. «А уж когда советы пришли — и вовсе пропали».
— То ходила така чорна мітла — йой, — трясет седой головой хромой и почти уже незрячий Василий Яцык. — Тут пропадали невинні люди. По 10 за раз на цвинтар звозили.
Впрочем, в первый раз советская власть установилась в селе ненадолго. В 1941-м красных сменили фашисты. Яцык еще помнит, как 12-летним пацаном его гоняли копать окопы. Придут, подтолкнут в спину автоматом и ведут в поле.
И все же германцев здесь вспоминают с бóльшим теплом. Говорят, «немец построил медный водопровод, а москаль в 1944-м пришел и сломал. Немец есть давал, а брат-освободитель — только плеткой по спине».
Поэтому и партизанское движение на этих землях было массовым. В 1944 году, рассказывает Лесив, только к бандеровскому крылу ОУН в Ивано-Франковской области принадлежало 15–19 тысяч человек.
— Он де бунькір був, — показывает дед Яцык на дверь, ведущую в его хату. Лаз в крыивку располагался под крыльцом. — Там у нас шестеро людей два роки жили. А потому тут один їх видав. І їх розстріляли.

В логове «бандеровцев». Фото 4
Музейный сторож Васыль хорошо помнит, как неизвестные дважды пытались подорвать памятник Степану Бандере

Крыивки прятали в сенях, под печью и даже «между стенами в дымоходах». И если бы не предатели, уверен родственник Евдохи Михаил, никто бы и по сей день не знал их местонахождения.
Мужчина 10 лет проработал в музее и хорошо изучил эту тему. Говорит, в соседнем селе живет женщина Ольга Коний, которая еще девчонкой видела, как брали крыивку в Глубоком потоке.
— З її свідчень, ловці прекрасно знали, куди їм іти.

Сожгли отца
В здешних краях не говорят «бандеровцы», здесь говорят «партизаны».
В подполье шли и остатки УПА, и те, кто не стремился на фронт, — выходцам отсюда давали по одному автомату на пятерых.
Но как именно партизаны Старого Угринова разрушали основы коммунистического строя, в деревне никто не знает. Заметной подрывной деятельности они, вроде, и не вели.
— У них горілка мала буть і файна молодиця. А місцеві мусіли їх кормити, — тяжело вздохнув, закуривает папиросу дед Фэдё. — Одразу після війни ще були партизани, а потім то вже була банда. Вони Бандерою прикривались.
История его семьи трагична. Бандеровцы живьем сожгли отца Фэдё.
— Татів брат Петро був у партизанів. А тоді якраз викривали бунькри. Ну хто здає? І взяли на підозру його, бо він два тижні в тюрмі був. Він втік у Москву, де тета (тетка. — «Репортер») жила. А тут знову бунькри відкривають. Хто винен? Петро. Так він же ж у Москві. Ну і рішили родину знищити. То було в сорок сємому році після свєт різдвяних.
Мама со мнов була вагітна. Прийшли до хати, де була баба і чотири сестри, схопили тата, пов’язали всіх колючим дротом і підпалили.


На войне как на войне
Эту историю не все местные знают, а те, кто слышал, только пожимают плечами.
— Може, то такий дурак трафив серед бандерівців, як Музичко чи Мірошніченко, — предполагает Ганна Панська.
Михаил же рассказывает, что в окрестностях Калуша действовали подразделения НКВД, которые и сами изучали диалект, и вербовали людей из местных, а после с криками «Слава Украине» грабили и насиловали мирных жителей.

В логове «бандеровцев». Фото 5
В селе Старый Угринов многие хранят семейные предания о своем известном уроженце

— Ми знайшли цьому документальне підтвердження, — уверяет мужчина. Но тут же признает, что и подлинные партизаны не щадили своих врагов. Музейщики обнаружили архив УПА с перечнем имен предателей, которых настигла смерть за сдачу крыивок.
Возможно, среди них были и совершенно невинные люди.
— Це ж війна, — разводит руками Михаил. — Люди опинились мiж молотом i наковальнею.

Вывезли в Хабаровск
Советская власть как могла ломала сопротивление в этих краях. Каждую вторую семью из села вывезли в Сибирь. А на остальных поставили клеймо предателей.
Жители Старого Угринова и по сей день часто скрывают, откуда они родом, лишь бы не услышать в ответ презрительное «бандеровец!».
В Восточной Украине над ними потешаются: «А вы всё в землянках живете?» И часто бывают недружелюбны.
— Наша сестра двоєрідна жиє в Одесі, — рассказывает сотрудница сельсовета Богданка, которая здесь всех знает. — І директор визвав малого запитати, чи вдома папка з мамкою не лаються. Бо батько східняк, а мати з того села, де Бандера народився. А потім ще казав, що бандерівці — то страшні люди.
Впрочем, буйных здесь не привечают. Тягнибока не любят, Яроша не знают.
— Убили Музичка — і слава богу, — крестится Панська. — А то їм кажуть: «Здавайте зброю». — «Нє». — «Ідіть в Нацгвардію». — «Нє». А що тоді, рекет робити?

Майдан и Донбасс
Угриновцы, как и многие украинцы, стояли на Майдане и знали, за что боролись. Говорят, даже в Калушском районе какой бизнес получше — все отбирали.
— Приїхали хлопці до хазяїна ковбасного заводу і сказали його продати. Він не захотів, і його отруїли, — многозначительно поднимает бровь Богданка.
Теперь она, как и остальные жители Старого Угринова, лишь разводит руками, глядя, что творится в Восточной Украине.
— Ну як вони так хочуть російську мову, то най у них буде російська мова, — недоумевает Ганна Панська.

В логове «бандеровцев». Фото 6
В этой крыивке в Черном лесу в октябре 1950 года погибли восемь человек. Местные опознали всех, кроме одного

— 50 чоловік захопили обласну адміністрацію. 50 чоловік! Таке враження, що їх туди пускають спеціально, — возмущается ее гость Егор.
Но вскоре и он соглашается:
— Україна ніколи не була єдина. Якщо вони так хочуть, хай ідуть. Що ми з Києвом Україною не залишимось?
— Так вони і Київ заберуть, — поддевает крепкий детина Володя, который здесь тоже в гостях.
— Ні, Київ наш, — сжимает кулаки хозяйка дома. — Моєму зятю мама подзвонила. Каже: «Ромко, як прийде повістка, то я скажу, що ти у командировці». А він одповідає: «Ні, мамо, ви би того не казали. Я піду, — плачет Ганна Панська. — Як я загину, то, може, дітям буде краще жить».

***
А тем временем музей Степана Бандеры работает своим чередом. В год сюда приезжает до 11 тысяч человек. Едут и из Донецка, и из Луганска, и русские, и поляки, и даже белорусы с узбеками. И каждый осмысливает увиденное по-разному, оставляя записи в книге отзывов. Больше всего поразила такая: «Украина — Россия — Беларусь — дружба навеки. Пока мы едины — мы непобедимы. Слава Бандере! Курск, Россия».

Джерело

Леонід Муха. Кулеметник дивізії "Галичина"

02.05.2014, Михайло Галущак, УП

"...Українців у дивізії було 20 тисяч. Загалом же нас у німецькій армії було до 209 тисяч. Росіян в армії Власова було до 150 тисяч, а всього – більше одного мільйона. Чому сьогодні в Росії про це не говорять?"
Дивізійнику Леоніду Мусі 89 років. Перший кулеметник дивізії "Галичина", двічі поранений на фронті, багаторічний в'язень радянських концтаборів... 
З нагоди 71-ї річниці від створення Дивізії (28 квітня) Леонід МУХА розповів для ІП історію свого життя.
- На Вашу думку, чому така велика кількість охочих зголосилась вступити у Дивізію "Галичина" (84 тисяч)?
- З історії ми мали приклад, коли у 1918 році після Брестської угоди німці прийшли в Україну і допомогли вигнати росіян. Ми розмірковували за правилом "ворог мого ворога – мій друг". А головним нашим ворогом завжди була Росія, згодом - Радянський Союз.
По-друге, у нас на той час ще не було своєї повноцінної армії. А як без армії можна було отримати державу? На базі дивізії "Галичина" у майбутньому повинна була утворитись українська армія, що й сталось 12 березня 1945 р., коли нас перейменували у 1-шу Дивізію Української національної армії.
- Чому ж Ви тоді не вступили в Українську повстанську армію?
- Навесні 1943 р. про неї ще ніхто особливо не знав – вона лише зароджувалась. Та й зароджувалась на Волині, а я у цей час був у Варшаві – у мами, куди я приїхав у 1941 р. До цього часу вчився в українській школі у Дрогобичі та Стрию (Львівська обл.).
Мій батько був директором школи в с. Сосновиця біля Володави на Холмщині, але через постійний терор на цих землях з боку польського підпілля навчатись мене відправили все ж у Галичину.
Навесні 1942 року у Варшаві я пішов на біржу праці, де мені дали направлення у школу механізації в місті Лодзі (тоді Ліцманштадт). Там я провчився 4 місяці, і мене вивезли на роботу у Франкфурт-на-Майні, де працював на заводі токарем, слюсарем. Через рік дали мені відпуск додому. Приїхав додому, а там якраз відбувалось вербування до Дивізії – я й пішов.

Леонід Муха
Дивізія давала дуже добрий вишкіл, про який ми, молоді, тільки й мріяли. УПА ж була у підпіллі – мені ніколи не подобався такий метод боротьби. Але ми, дивізійники, завжди гуманно ставилися до земляків, старалися не воювати між собою.
- Як відбувався набір у Дивізію? Звідки дізнались?
- Приїхав до Варшави, прийшов в Український допомоговий комітет, а там сидить комісія і робить набір. Я й записався. Дали мені посвідчення, що я прийнятий в армію. І через 3-4 місяці прийшов виклик у дивізію. Протягом цих місяців очікування я влаштувався охоронцем на заводі.
- Як батьки поставились до вашого вибору?
- Я поставив їх перед фактом. Тато в той час був далеко – на Холмщині. Мені було 17 років і 2 місяці, коли мене прийняли до війська.
- Як формувалась Дивізія?
- Перед відправленням на фронт ми проходили загальновійськовий вишкіл у спеціально призначених для цього таборах. Таким першим табором став полігон у Гайделяґері, біля Дембіци (Польща). Я приїхав туди у вересні 1943 р.
Нас поселили у бараки і почали розподіляти на сотні, батальйони, полки. Згодом відправляли на підстаршинські та старшинські вишколи. Людей, які мали військовий досвід, ставили нашими командирами. Були й такі, хто до того воював у кількох арміях.

 Добровольці їдуть до вишкільних таборів
Мій сотенний командир Василь Татарський був у російській [імператорській армії], армії УНР, польській  арміях, врешті – і в німецьких військових формуваннях. Але загалом у нас було дуже мало офіцерів, адже у міжвоєнний період у польській армії українців не дуже допускали до такого звання.
Кістяк дивізії склали колишні кадрові старшини армії УНР, УСС та УГА, легіонів у німецькій армії. У нас було до 30 старшин, які закінчили - за домовленістю через Симона Петлюру - академію генерального штабу Польської армії.
Українці у Дивізії були командирами сотень, батальйонів. Навіть один - полковник Євген Побігущий - був командиром полка. Вищі ж керівні посади у нас займали німці з фронтовим стажем.
- Як до вас ставились німці?
До мене - ввічливо. Ніколи не відчував зневаги з їхнього боку. Також ніколи не бачив хамського ставлення до інших українців.
- У Дивізії були військові капелани. Яку роль вони відігравали?
- Вони нам постійно нагадували про гідну поведінку щодо цивільного населення, про обов'язок зберігати таємниці та вміння мовчати, про недоторканість приватного майна. Священики виконували службу при штабі полків, звідки роз'їжджали по куренях і сотнях.
Двічі на тиждень капелани проводили виховні зустрічі з військовими на теми характеру вояка, вояцьких чеснот, готовності до самопожертви, товариського співжиття, бойового духу…
- Після Гайделяґеру вас відправили у Нойнгаммер. Які були там умови перебування?
- У Нойнгаммер (Польща) я і ще близько чотирьох десятків дивізійників прибули у січні 1944 р. Тут був спеціалізований воєнний вишкіл з усіма атрибутами для отримання належного військового початкового досвіду. 

Ми мали підготувати приміщення для переїзду дивізії, яка під’їхала згодом. Перед нами у Нойнгаммері проходила вишкіл Хорватська дивізія. До того я закінчив перший курс медичного училища у Стрию, і мене призначили на цьому полігоні старшим санітаром.
У перші дні квітня направили у Лявенбург (Німеччина) на підстаршинський вишкіл – нас поїхало 200 чоловік. Я пройшов вишкіл при важких кулеметах СМГ-42  і при важких гранатометах (120 міліметрових). Вони були, як гармати: одна міна важила 16 кілограм.
- Коли потрапили безпосередньо на фронт?
- Це були перші дні серпня 1944 р. – після бою під Бродами (13-22 липня). Ми виїхали з Лявенбургу, а на наше місце приїхав третій вишкіл дивізії. 5 серпня приїхали до Кракова, з якого нас завернули у вишкільний табір в Нойгаммері.
З-під Бродів повернулося до трьох тисяч вояків, які стали ядром відновленої дивізії. Приблизно 3 тисячі дивізійників загинули та потрапили в полон, також до 3 тисяч пішло в УПА і продовжувало боротьбу.
У відновленій дивізії мене призначили вишкільним підстаршиною. Дали мені 15 людей, і я їх вишколював. Я з цими хлопцями займався близько місяця.

Вишкіл у Лявенбурзі. Леонід Муха - сьомий у другому ряду знизу
29 серпня 1944 р. на Словаччині почалось повстання. Тих, хто мав військовий вишкіл та був у бою під Бродами, відправили на його придушення. Нас уключили в батальйон, який входив до бойової групи  Вільднера. Разом із нами у ній були німці, бельгійці та інші народи.
Радянський Союз підтримував словацьких повстанців, допомагав їм зброєю та військовими загонами. У селі Бабіна ми розірвали кільце укріпленого району та зайняли повстанську столицю Банська Бистриця. Під час цих боїв я тягав лафет, вагою 23 кг, а потім носив 9-кілограмовий кулемет МГ-42.
- Яке мали звання?
- Після першого вишколу нам давали звання десятників, а після другого – кандидатів у підстаршини. Вище звання могли надати нам вже безпосередньо у бойових умовах. Війну я закінчив у званні кандидата на підстаршину.
- У вас є нагорода "Нагкампфшпанге". Що це за нагорода, і як ви її отримали?
- Це відзнака за рукопашний або ближній бій. В Дивізії цією нагородою було нагороджено аж п’ять чоловік. Всього в німецькій армії срібною відзнакою за ближній бій удостоєно 9500 чоловік (проти 18 тисяч героїв СРСР). Німці нагородами не розкидались.  
Нагороду я отримав за бої у Словаччині. У грудні 1944 року Червона армія завдала німцям поразки у битві на північний захід від Будапешту і вийшла на кордон Словаччини, відкривши шлях на Братиславу.
Наш 29-й полк, в який увійшла бойова група Вільднера, став першим в новій бойовій групі Дерна. 26 грудня біля Яблоновець ми закрили прорив радянських сил і створили нову лінію фронту.  
В бою за висоту наша друга сотня була оточена - і вирвалась завдяки тому, що я прикривав відступ кулеметом. З цього бою з нашого боку я вийшов останній. Під час перестрілки мене поранили, але доповз до своїх. Німецький штабний лікар-майор відправив мене в тиловий шпиталь своїм авто і, мабуть, саме він представив мене до цієї нагороди.
- Дивізійникам закидують участь у каральних операціях проти цивільного населення. Зокрема, у спаленні села Гута Пеняцька (Бродівський район Львівщини) 28 лютого 1944 року...
- Це село було осередком польської партизанки. Вони нападали на наші села, і коли дивізійники зайшли у Гуту, то поляки їх обстріляли та вбили нашого вояка. Після цього надійшли німці і те все село зруйнували. Дивізійники не були причетні до цього. У нас навіть була створена слідча комісія, яка розслідувала цю справу, і вона виявила, що жоден із дивізійників участі у спаленні села не брав.
Щодо злочинів, які нам закидують, то у світі вже було створено кілька робочих груп, які розслідували нашу історію, і жодна з них не виявила нашої причетності до військових злочинів. Ані Нюрнберзький процес, ані Канадська державна комісія Дешена, яка безпосередньо займалась справою Дивізії "Галичина", не виявили жодної нашої причетності до вбивства мирного населення.
На історичній реконструкції боїв під Бродами
Але про що ми говоримо? Чого ми повинні постійно виправдовуватись? Всі хочуть, щоб українці під час всіх своїх воєн та революцій були у чистих рукавичках.
Росіяни вбивали нас наліво і направо, поляки спалили близько тисячі українців у селі Сагринь на Холмщині під час Шевченківських днів 1944 р., американці знищили у 1968 р. в’єтнамське село Сонгмі… Знайдіть мені хоч одну державу, яка б не мала військових злочинів – всі хочуть бути святими. Чому і перед ким ми повинні стільки виправдовуватись?
- Де Ви зустріли закінчення Другої світової війни?
- Ми стояли коло замку Гляйхеріх, і наш батальйон останній відступав з окопів. Перед нами йшли вже тільки радянські війська. Всі відступили 6 травня, а ми залишили окопи 8 травня о 14:00.

Леонід Муха. Франкфурт-на-Майні, 1940-ві
Коли ми відступали – нас узяли у полон американці. Я був ранений, і мене відправили у їхній госпіталь. У ньому я пролежав два місяці. Потім прийшло декілька американських офіцерів, запитали, хто я є. Після цього приїхали санітари, посадили мене у машину і передали совітам.
А я ж міг сказати, що я поляк, і моя історія пішла б зовсім іншим руслом. Мав прекрасну легенду, адже народився у Кракові. Але я не міг цього сказати, бо мене так не виховали. То тепер всі мудрі, а ми тоді були дурні. Але я від своєї Батьківщини ніколи не відмовлявся. Серед нас були такі, що назвались угорцями чи поляками, інші – ще кимось. Я казав, що я українець.
- Кому Вас передали у Радянському Союзі?
- Ми потрапили до рук СМЕРШу (відділ контррозвідки). Потім нас вже вивезли у Сибір, де ми одразу ж пішли на роботу. Вдень працювали у шахтах, а вночі кожного з нас окремо викликали та допитували, хто ми і що ми.
- В яких концтаборах були?
- З 1945 по 1948 рр. був у Байдаївці (Кемеровська область). Наступні 8 років – на Колимі. Після звільнення повернувся у Байдаївку, де і одружився.

На Колимі
У 1958 р. повернувся в Україну у місто Миколаїв (Львівська обл.), звідки була депортована в Сибір сім’я дружини. Приписали тимчасово, а згодом наказали вибиратися в Донбас. Коли їхав, моя жінка вже була вагітна. У 1960 р. жінка через родинні зв’язки домовилась з місцевим дільничним, щоб мене все ж таки приписали у Миколаєві.
Тут я вже влаштувався на завод залізобетонного виробництва, де спочатку працював слюсарем, арматурником, а потім став і бригадиром.
У с. Розвадів біля Миколаєва я закінчив вечірню школу, а згодом і технікум у Львові. Після цього мене підвищили до майстра, виконроба, а потім вже став і начальником РЕМ-контори. Коли кагебісти приїжджали на завод, то дивувались, що я перебуваю на такій посаді. Але директор заводу казав їм: "Це не ваша справа, він у мене працює – я за нього і відповідаю".
- Як до дивізійників ставляться в інших країнах?
- Там люди у пошані – на державному рівні вони вважаються ветеранами Другої світової війни.
- Як реагувати на російську пропаганду, яка називає дивізійників "фашистами"?
- Українців у дивізії було 20 тисяч. Загалом же нас у німецькій армії було до 209 тисяч. Росіян в армії Власова було до 150 тисяч, а всього – більше одного мільйона. Чому сьогодні в Росії про це не говорять?
Маленька Латвія мала 2 дивізії, 4 – угорці, 3 – голландці, по одній – естонці, хорвати, білоруси, французи, іспанці. І ніхто там не кричить, що вони фашисти.
Чому сьогодні ніхто не говорить про масове дезертирство у Червоній армії на початку війни? У 1941 році понад 3 мільйони радянських солдатів були у німецькому полоні. І що виграли ті, що пішли з більшовиками? Пізніше сиділи у Сибіру, як і я.

Джерело

Студії з тактики партизанської війни

(З досвіду УПА і боїв 1 УДивізії проти комуністичних партизан)



26.01.2009, Вісті комбатанта
Юрій Тис-Крохмалюк Воєнне мистецтво є нині у постійній еволюції, дуже виразній і цікавій. Причиною того явища є нові винаходи, зосібна атомова енергія та її примінення у воєнних діях. А проте, в історії не було майже ніколи застою у розвитку нових засобів боротьби і нової тактики. Усі зміни спиралися на досвіді минулого, та були логічним наслідком того, що існувало передше. Чинниками розвою мілітарних наук не є якісь неоправдані причини, або просто винахідливість творців нового. У більшості випадків історія кількох тисяч років існування зорганізованого людства навчає, що змінам підлягають в першій мірі суспільні ситуації та їхнє значення для війни. Чинник, якого досі, приміром, не добачували, отже не мав вирішного значення, став поважним питанням, яке позитивно, або негативно впливає на клясичну структуру воєнного знання.
Таким явищем є партизанська, або повстанська війна. Партизани існували тисячі років тому, вони дошкульно стримували похід Цезаря в глиб тогочасної Европи. Партизанами-повстанцями послуговувався Хмельницький та вживав партизанську тактику (пр. битва під Лоєвом 1649 р.), але в тогочасній думці відповідальних начальників польського війська це були побічні явища, які не могли змінити ні тактики, ні узброєння, ні організації війська.
Партизанка виступає сильно в часах тотальних воєн, а тотальні війни спостерігаємо тоді, коли метою війни є не заспокоєння територіяльних вимог королів чи князів, а ідеологічні причини. Це були колись війни релігійні, а сьогодні національні. І коли читаємо у писаннях марксистів про „вітчизняні" війни як явище соціяльне, то не забуваймо, що це були тільки пропагандивні кличі, за якими крилася відбудова московської імперії та впорскненням імперіяльній еліті „молодої" крови. Врешті теж останні події, як пр. русифікаційна політика Москви, відосередочні рухи сателітів та китайсько-московський конфлікт, вказують на те, що соціяльними кличами не можна на довшу мету закрити глибоких і вічних національних питань.
Поява партизан-повстанців, викликала потребу іншої тактики, достосованої до нових обставин боротьби „партизани-реґулярне військо". Повстанська тактика народилася на полях боїв, у наскоках і засідках, та розвивалася на досвіді командирів і на помилках перших збройних виступів.
УПА належала саме до перших того роду появ у другій світовій війні, що більше, вояки УПА не могли розраховувати на нічию допомогу, як пр. московські партизани, чи інші. Одиноким скоординованим союзником була цивільна сітка ОУН, а з тим українське населення країни. Тактика УПА мусіла спиратися отже на чистій партизанській практиці, а не на доставах важкої зброї, стрілива і харчів з-поза терену дій, як це приміром було з совєтськими партизанами в Україні.
Ці справи треба нині мати на увазі; з тієї причини, що ідеологічні, нині національні війни не перевелися, а навпаки будуть у наступній світовій війні головним чинником перемоги чи поразки воюючих сторін, кожна держава вишколює частину свого війська у партизанській тактиці. У тому вишколі грає ролю досвід з діяльности партизан на різних теренах і континентах світу у час світової війни і після неї. Проте захід не користується, на жаль, досвідом УПА, бо про це не має багато даних. Зате москалі і поляки такі дані мають, бо провадили з УПА затяжні бої десяток років та зібрали відповідні матеріяли. Партизанська тактика не є всюди та сама. Вона інакша на наших землях, інакша у В'єтнамі, ще інша на Кубі, чи де інде. Тактика партизан залежить теж від сили ворога, його узброєння, засобів боротьби, морального і фізичного стану вояків.
Мої студії тактики УПА спираю на українських матеріялах з історії УПА, а теж і на моїй праці, присвяченій військовій сторінці УПА. У вузькій журнальній статті не можу ілюструвати мої висновки прикладами боїв і тому мушу обмежитися тільки до деяких важливіших узагальнень. Джерелами партизанської тактики були теж бої відділів І УД проти комуністичних партизан у Словаччині та проти з'єднань Тіта.
У боротьбі проти регулярних з'єднань, їхніх засобів, важкої зброї, тощо, партизани виробили особливу тактику, якою в умовах нерегулярної війни завдають великих втрат противникові, якщо він має тільки вишкіл регулярних військ. Важка зброя, моторові засоби руху є у партизанській війні в умовах близького бою тільки перешкодою з причини трудного терену та особливих умов бою. Тому кожна модерна армія має нині теж вишкіл партизанської тактики, якої основою є догідний терен і скорий рух.
Тактика має на меті завдати ворогові найбільших втрат, при найменших власних, на те, щоб перетривати наступ ворога та здобути перевагу у протинаступі. У партизанській тактиці застосовується схема: наскок — вогонь — знищення ворога — швидкий відступ.
В той час, коли противник вживає зброї далекого засягу та скорого руху своїх з'єднань на далеку віддаль змоторизованими засобами, партизани вживають зброї близького засягу, концентрують переважаючу силу вогню на малому просторі та блискавично міняють свої позиції.
У партизанській війні затираються різниці між наступом і обороною. Ці дві фази постійно міняються, одна переходить у другу, існує тільки бій. Вогонь партизан має на меті зв'язати ворога, та уможливити рух інших малих партизанських відділів у напрямі ворога, щоб знищити його близьким боєм, часто на білу зброю. Часто оборона стає у партизан наступом на білу зброю.
Концентрація — розпорошення — зміна терену — концентрація і т. д. у постійному скорому русі, це є тактичні засоби партизан проти обстрілу їхнього терену важкою зброєю, бомблення з літаків, атомового обстрілу, дій панцерної зброї. Маючи догідний терен, партизани не прикладають особливої ваги до знищення панцерної зброї ворога, бо ця зброя не вирішує висліду бою.
У критичних фазах бою статичний вогонь (пр. важких кулеметів із вкопаними позиціями) не дозволяє на рух, бо в часі руху і нового вкопання, вояк не може діяти вогнем, отже не накидає закону дії. Бо рух у партизанській війні, це не зміна позицій, а постійне пересування в терені з постійним вогнем легкої зброї, різних частин у постійній співпраці: вогонь — рух — вогонь — рух. Сам рух без охорони та сама охорона без руху, дають ініціятиву в руки ворога. Тільки охорона перед посередньою або безпосередньою дією ворога і пересування в терені дають можливість встоятися довший час, та побороти ворога. Це є одна з найважніших засад партизанської війни.
Як бачимо партизанська тактика бою зв'язана сильно з конфігурацією терену. Ліси, гори, багна, дають партизанам можливості скорого руху, скорого введення у дію зброї та скорого розчленування і зникнення в інший терен. Регулярне військо, яке не використовує терену у такий спосіб, посувається вперед повільно, без піддержки власної важкої зброї. Така ситуація є тільки корисною для партизан, які, як виказує досвід УПА, можуть осягнути побіду при перевазі ворога 1-10.
Важка зброя, танки, тощо, не можуть діяти у трудному терені, де бій проходить на коротку віддаль. Тоді чинником перемоги є більша справність і знання партизанської тактики, врешті особисті прикмети вояка, отже, в більшості випадків, важкий терен є корисним для партизан, некорисний для регулярних відділів.
Дії регулярної армії з важкою зброєю є, отже доцільні в терені, який дає їй перевагу в вогневій підготовці до наступу, у продовженні бойового руху у розгоні до наступу. Зрозуміло, що знання терену є теж засадничим чинником. У боях УПА із скиненими з парашутами сов'єтськими партизанами на Волині 1943-44 років, відділи УПА осягали постійні перемоги та розбивали совєтські з'єднання, або змушували їх оминати терени заняті повстанцями УПА. Совєтські партизани на Словаччині теж не знали терену і мимо доброї партизанської тактики, мусіли відступати перед сотнями Української Дивізії. Вони скоро втратили довір'я населення та своїх союзників, чеських партизан; не маючи опори ні в населенню, ні в терені, вони стали легкою добиччю вояків Української Дивізії. Тільки розбиті останки перейшли у втечі на Чехію, де затрималися в судетських горах.
Куди важчі бої Дивізії відбувалися з партизанами Тіта. Гористий терен не дозволяв на потрібну глибину розвинути українські з'єднання до бою, ступневе розташування зброї згідно із засягом її дії було неможливе, концентрація вогню утруднена. Постійні зміни перебування партизан в терені не дозволяли на успіх далекосяжного вогню. Теж конфігурація терену не дозволяла Українській Дивізії розвинутися в глиб, (одиниці другого і третього мету) а бій вирішався тільки на віддалі партизанської зброї: легкі кулемети, машинові пістолі, біла зброя. Коли Дивізія мала успіхи, то тільки тому, що український вояк скоро впіймав основи нової тактики, а партизанськими хитрощами перевищав противника. Проти засідок, штучних перешкод, нападів іззаду, тощо, вояк Української Дивізії відповідав сповидним рухом дозаду, на боки, заскоченням з несподіваного місця, навіть мілітарно абсурдного і т. д.
Не диво, що особливі вояцькі прикмети української людини, дали нам оригінальну тактику повстанців у краю, якою вони змогли вдержатися проти комуністичного бльоку десять років!
Партизани вибирають терен, догідний для того, щоб могли втримати ініціятиву в бою, без труду і втрат приняти вогонь ворога, вживати догідних умов руху, втягнути ворога у засідку, заскакувати його вогнем. Досвідчений командир регулярного відділу зразу зор'єнтується у ситуації. Він вставиться у положення свого противника у виборі терену, він знає, що ворог міг засісти тут, а не там, мимо сповидних ознак приявности партизан в іншому терені. Маючи таких своїх старшин і підстаршин, відділи УД рідко попадали у засідки, а червоні партизани воліли покинути загрозливе для них місце.
У партизанському бою важним чинником є приступити до протинаступу у відповідний час. Повстанські частини скоро втрачають зв'язок із сусідніми відділами, роздроблюються і кожний вояк продовж бою знайдеться у самітній ситуації. Коли доходить до такого стану, тоді треба використати психічну перевагу і вдарити до протинаступу, маючи за собою, можливо, обстріл ворога артилерією чи літаками. У протинаступі слід вогнем розділити ворога на малі групи, і нищити їх машиновими пістолями та білою зброєю.
Вогонь машинової зброї у партизанському бою з обох сторін має свої закони. Він повинен бути нерівномірний: наглі скорі серії — послаблення — нова атака вогню — послаблення — вогонь усією силою — наступ.
Удар мусить бути несподіваний для противника, скорий і рішучий. В партизанському бою рішає кожна секунда. Кожний повстанець має бути вишколений до такої міри, щоб самостійно виконав накази з найбільшою доцільністю для відділу і мети бою. Мужність, ініціятива, відданість справі, це засадничі прикмети партизана. Замало є полягати на технічній перевазі, що, напр., спричинювало великі втрати німців в боях проти УПА.
Тактичним завданням партизан є виключити важку зброю ворога та поставити її поза рамцями можливости вжити у бою. Важка зброя є тільки помічним чинником бою, найважнішою є людина. Засадниче значення важка зброя може мати, і має, тільки у регулярній війні.
Вирішна співпраця вояків у бойових діях є основою кожного реґуляміну, але для партизанської війни вона куди трудніша. Партизани діють малими групами кількох до кільканадцять людей, або поодинокими вояками, а тоді переможе вояк відданий справі, за яку воює, здібний пережити пекло, готовий понести муки і смерть. Психологічна поразка в партизанських боях попереджує завжди мілітарну невдачу. Партизани мають одну ціль: перемогу над ворогом. Не „кунктаторські" переговори, а мілітарна і духова перемога дає їм силу перетривати таку війну. Але так повинно бути і в регулярній війні і у політичній боротьбі поневоленого народу. 1940 року сказав Черчіль:
„Питаєте мене, яка наша ціль? Я назву її одним словом: Перемога! Перемога за всяку ціну, перемога мимо страхіть, бо без перемоги немає дальшого життя!"
Тільки таке духове наставлення у мілітарних діях, у політиці, у житті кожної людини, може принести перемогу поневоленому народові. Перед таким народом, рішеним на все для осягнення історичної мети — дрижить і найсильніший ворог! 
Джерело

1 трав. 2014 р.

ПРО ЩО МОВЧАВ ЛЕВІТАН

Леонід БАГАЦЬКИЙ, Вечірня газета

Сучасний погляд на Велику Вітчизняну війну зазнав кардинальних змін проти того, що панував на радянському просторі в минулі роки. Ці зміни можна прослідкувати на літературному рівні, який, розкриваючи до цього невідоме, все впевненіше наближається до істини. Вчитаємося, наприклад, у романи сталінського часу “Кавалер Золотой Звезды” Бабаєвського, “В окопах Сталинграда” Некрасова, “Сильные духом” Медведєва, “Лісова красуня” Збанацького. Книги різні, бо різні автори. Але виглядають єдиним монолітом у визначенні керівної ролі когось там у чомусь. Далі пригадаємо, якого скандалу наробив трохи пізніше Симонов своїми “Живыми и мертвыми”. Змінилися обставини написання роману. Тому в ньому помітні інші тенденції. Далі в ліс – більше дров. Книги, тематично пов’язані з війною, “Волоколамское шоссе” Бека, “Блокада” Чаковського, “Война” Стаднюка прийшли до читача також одночасно, але пізніше, ніж симоновські одкровення. І в моноліті стали помітні тріщини. Мало того, широкий розлом зяє між “Прапороносцями” та “Людиною і зброєю”, – дітьми одного батька. Ну й, звичайно ж, у ніякі ворота не лізуть “Жизнь и невероятные приключения солдата Ивана Чонкина”, і той переполох, що вчинився, був не менш вагомий, ніж від “Живых и мертвых”. Здавалося б, похитнулася і падає стіна незнання. Війна просвічена наскрізь, вона позбулася білих плям.
Однак не поспішаймо з висновками. До сьогодні знаходяться люди, котрим не доведеш, що було всього в окопах і землянках в три накати. Був фронт, але був і тил. Була Червона армія, але діяла і Українська повстанська армія. І що дивно, радянські ветерани вже давно розціловують при зустрічах ветеранів вермахту, але обурюються при згадці про кровних. Особливо дістається дивізії СС “Галичина”, батальйонам “Нахтігаль” і “Роланд”. Ось таким переконаним противникам української самобутності треба було б познайомитися з книгою А.Боляновського “Українські військові формування в збройних силах Німеччини”, виданою 2003 року у Львові. Вона побудована на документах з німецьких архівів, які неспростовно доводять, що на боці Третього рейху воювали півтора мільйона вихідців із республік СРСР упродовж 1941-1945 років. Найбільше там діяло росіян – 310000 осіб. Якщо мати на увазі лише елітні війська СС, то Росія дала Гітлеру 50 тисяч, народи Кавказу – 110 тисяч, Латвія – 39 тисяч, Естонія – 20 тисяч вояків. На цьому тлі досить скромно виглядає Україна зі своїми уже згаданими дивізією “Галичина”(18 тисяч) та батальйонами по 320 осіб. Більшовики так залили сала за шкуру, що навіть “червона партизанка” Білорусія виставила проти Червоної армії 8 тисяч багнетів у складі Білоруського Корпусу Оборони.
Повторюємо, що проти більшовицького режиму виступило півтора мільйона “своїх”, так би мовити. Це вдвічі більше, ніж привів у 1812 році Наполеон. Отож і питається, чи етично війну 1941-45 років називати вітчизняною, коли стільки людей змушені стати під чужі знамена?
Тепер час поміркувати над тим, чому так мало українців включилося у фашистсько-більшовицьке протистояння з німецького боку. Думається, тому, що вони відчули себе третьою силою, інтереси якої не співпадають з інтересами головних учасників конфлікту і віддали всю свою енергію для досягнення власної мети. Та ж маса українства, що була захоплена радянською хвилею, розкидана по всіх фронтах у денаціоналізованих військових частинах, здеморалізована отруйною сталінською пропагандою, залякана пріснопам’ятними “особыми отделами” та загороджувальними загонами, не змогла підтримати братів із УПА. Ще й сьогодні гикається, коли апологети сталінізму прирівнюють українських повстанців до фашистів без огляду на історичні факти та реальну дійсність.
Якщо вже так хочеться повправлятися у відстоюванні ідеалів, то є благодатніше поле.
Чи багато ми чули про послужний список Російського охоронного корпусу, створеного німцями 12 вересня 1941 року у Бєлграді (Югославія)? А корпус, як відомо, складається з двох або й більше дивізій. У березні 1942 сформовано із росіян полк СС “Варяг” і Перший Східний добровольчий полк. У складі німецької групи армій “Центр” знаходився легіон “Русская Освободительная Народная Армия”, абревіатура РОНА. Не плутати із РОА генерала Власова. Новостворені з’єднання проходили підготовку в навчальних таборах “Москва”, “Урал”, до яких пізніше додався ще й табір “Волга”. Основою російських військ СС стали 29-та і 30-та дивізії за всевермахтовською нумерацією. Куди вже тій “Галичині” до такого масиву!
У січні 1942 року між Брянськом, Орлом та Курськом, на стикові трьох областей і в безпосередній близькості від кордону з Україною, німці утворили так званий Російський автономний округ Локоть. На цій території проживало близько 900000 мешканців. (Для наочності, майже стільки, скільки в Кіровоградській області). Їм було дозволено мати російські початкові школи, одну десятирічку, лікарню, випускати власну газету в містечку Локоть – столиці цієї “держави”. Очолив округ російський інженер Камінський. Він же верховодив у Російській націонал-соціалістичній партії. Йому ж підпорядковувалася уже згадана Російська Визвольна Народна Армія. Про мотиви такого рішення нацистських властей можна тільки здогадуватися. На нашу думку, німці використовували національний момент у цьому суто українському ареалі. Саме звідси змушений був вибиратися знаменитий Сидір Ковпак, щоб уже в Західній Україні творити з українцями те саме, що й Камінський під Путивлем. Дивно, коли під різними знаменами вершиться одна чорна справа. Щоб не бути голослівними, скажемо, що червоними партизанами в Україні спалено близько 30 сіл. (Партизаны – война на два фронта //Новое время, №11, 2001) Мабуть, щоб віддячити фашистам за Хатинь. У путивльських та брянських лісах діяли і загони УПА. Про це пише історик Г.Іванущенко у книзі “Залізом і кров’ю”, виданій 2001 року в Сумах. Мало вивчені ще джерела не дають повної картини перебігу подій у тих місцях, хоча дозволяють припустити серйозне національне протистояння.
Відомо ж, що РОНА під час варшавського повстання відзначилася крайньою жорстокістю. Дійшло до того, що восени 1944 німці навіть судили і розстріляли Камінського за чинені його людьми звірства. То чи не практикували вони того самого раніше, знаходячись серед українців?
При всій зовнішній непримиренності бачимо – між фашизмом та більшовизмом є глибока спорідненість. Гітлерівська верхівка, та й сталінська також, розуміли це. Бо чим же пояснити витяг із секретного меморандуму німецького міністерства Сходу: “Комунізм не є небезпечним для Німеччини; значно більшу небезпеку для Рейху становить український націоналізм. Отже владу в Україні можна спокійно передавати комуністам, які через ненависть до українства видаватимуть прояви його німецькій владі. Згідно з цими міркуваннями в урядових установах в Україні бажаними є також росіяни, тобто московські націоналісти.” (В.Косик ”Україна і Німеччина в Другій світовій війні”, 1993).
У ставленні до національних меншин та інших народів сталінізм недалеко стояв від нацизму, бо хіба не такі ж установки виконувалися в Україні за радянських часів? До речі, українці одразу відчули спорідненість душ обох ідеологій. В народі ходили фольклорні перли типу:
“Ось вам молот, ось вам серп. Получивсь совєцький герб. Хочеш жни, а хочеш куй, Все одно одержиш ...”.
Це про колгоспно-радгоспну систему. Коли прийшли німці, вони лише назву колгоспів поміняли на господарські двори. І український народ відгукнувся: “А що, Омельку, одержав земельку?” А пропагандисти з обох боків, кожен своє, розтиражували в листівках мудрість народну.
На початку світової війни гітлерівці загравали з населенням. Деякі бездержавні нації, наприклад, хорвати і словаки, одержали з Берліна благословення на створення власних держав.
Генерали фон Браухіч і Роммель, адмірал Канаріс, держдіяч Розенберг пропонували надати народам СРСР деякі свободи. Теоретики-політологи рекомендували уникати штучних імперсько-сталінських означень (як от: малороси, радянський народ, великороси), віддавати перевагу природним назвам. Вже тоді передбачали появу нових словотворів типу “лица кавказской национальности”, знаючи схильність росіян навіть на побутовому рівні до презирливих узагальнень (“узкоглазые”, “черномазые” тощо). Начальник поліції безпеки і СД Гейдріх, якого пізніше прибрали партизани, безперестанку повторював, що національне питання необхідно трактувати з особливою обережністю. (В.Косик “Україна і Німеччина в Другій світовій війні”).
Не маємо найменшого наміру розхвалювати людиноненависницький “новий порядок”, але й замовчувати очевидне не годиться. Адже не секрет, що початкова фаза Великої Вітчизняної не викликала всенародної відсічі, хоч радянські джерела твердили протилежне впродовж ще п’ятдесяти років. Ніколи ніде не згадувалося, що німецький провал стався, коли була зроблена головна ставка на російських колаборантів. Ось якраз тоді і з’явилися уже згаданий Російський автономний округ та інші аналогічні структури.
Досить цікава історія встановлення прапора Перемоги над рейхстагом. Тридцятого квітня 1945 року уже було піднято понад тридцять прапорів. Однак сталінська пропаганда зволила оголосити героями двох розвідників: росіянина Михайла Єгорова і грузина Мелітона Кантарію, які виконали наказ аж ... 1 травня. Однополчани “героїв” згадували, що вони розпочали війну лише в Польщі, десь на початку 1945 року. Гинути наприкінці війни молодики не поспішали, тому їх довго вмовляли підняти над рейхстагом прапор 756-го стрілецького полку. Повів їх українець Олекса Берест, замполіт із Сумщини. Отож росіянин і грузин, укріплюючи прапор, стояли на спині українця. Еге ж, знакова картинка? Береста чомусь “забули”, а коли той почав вимагати визнання, то був засуджений на 5 років за хуліганство, хоч, як знаємо, переможців не судять.
Проте через одного. Ось, приміром, маршал Жуков був помічений у мародерстві. Негласний обшук у січні 1948 на квартирі і дачі уславленого полководця дав такий ужинок: сімнадцять золотих годинників, 323 шкурки цінного хутра, 3420 метрів тканин, 60 картин із Потсдамського палацу, двірцеві меблі, гобелени, дорогий колекційний посуд. Пам’ятаємо із фільмів, як трепетно маршал тиснув на клавіші у нечасті хвилини перепочинку серед виснажливих фронтових буднів. Саме любов’ю до гармошки можна пояснити наявність у нього кільканадцяти трофейних акордеонів та баянів найвищого ґатунку. Трохи раніше затримано 7 вагонів з меблями для Жукова – всього 194 предмети.
У рапорті Сталіну про цю акцію говориться: “...в книжных шкафах стоит большое количество книг в прекрасных переплетах с золотым тиснением, исключительно на немецком языке”. Можна уявити, як веселилися аристократи із Політбюро, підколюючи одного з трьох у світі, двічі кавалера ордена Перемоги.
Георгій Костянтинович німецькою володів на рівні “Xенде хох”, “Гітлер капут” тощо.
Про маршала Жукова бажаючі можуть дізнатися докладніше з роботи О.Бушкова “Россия, которой не было”. Описані слідчими цінності, треба думати, повернуті попереднім власникам, але в книзі про те не йдеться.
Колись у Радянському Союзі ходив крилатий вислів: “В “Правде” немає вістей, а в “Известиях” – правди”. Можна твердити, що традиція не вмерла. Ще й сьогодні побутують давні стереотипи стосовно радянського періоду загалом і останньої війни зокрема.
Наприклад, мало хто знає, що Бухенвальд зберігав “профіль” до 1958 року, а Заксенхаузен – аж до 1961-го. І сиділи там, як правило, не переконані нацисти, а противники сталінізму із своїх.
Німці скромно, на відміну від деяких інших народів, не згадують про 1,5 мільйона “російських дітей”, що народилися від “визволителів”.
Вони ж не рипаються і з приводу розграбованої Дрезденської галереї, яку так самовіддано “рятували” наші бійці в якомусь (здається, “Освобождение”) фільмі.
Не афішується західна допомога по ленд-лізу. А вона сягає більше одного мільярда 670 мільйонів доларів сільськогосподарськими продуктами і більше 3 мільярдів 40 мільйонів промисловими товарами.
І ще, ще й ще...

Гітлер, Сталін і Україна: безжальні стратегії

2013-05-10 Юрій Шаповал, УП 

Професор, доктор історичних наук




Шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру мир: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії. Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусь.
"Bloodlands" – саме цим неологізмом позначив американський історик Тимоті Снайдер землі, що найбільше постраждали від нацистської та комуністичної диктатур. До "кривавих земель" (а саме так переклали українською поняття, винайдене Снайдером) він, зокрема, включив Польщу та Україну.
Коли говорять про Україну, зазвичай справедливо наголошують, що нещадний вихор війни двічі пронісся по Україні – із Заходу на Схід і зі Сходу на Захід.
В Україні було задіяно до 60% дивізій Вермахту, майже половину бойових частин Червоної/Радянської Армії, що нанесли низку стратегічних ударів по німцях. Саме з України відкрився шлях радянських військ у Центральну Європу і на Балкани.
У завойовницьких планах Адольфа Гітлера Україна посідала особливе місце. Власне, ці плани будувалися із врахуванням захоплення України, що мала стати важливою складовою частиною реалізації "Плану голоду" (Der Hungerplan).
Цей план передбачав голодування жителів окупованих територій СРСР для того, щоб отримати додаткові продукти харчування для німецьких військ і населення Німеччини.

У стосунку до України Гітлер і Сталін діяли по-плакатному подібно

У стратегії Йосипа Сталіна Україна так само завжди була присутня. Червоний диктатор ніколи не забував прагнення українців до незалежності, продемонстровані у 1917-1920 роках. Він люто боровся не лише із відвертими супротивниками більшовиків.
Серед української етноеліти він постійно вишукував "сепаратистів" і "націонал-ухильників", висловлював недовіру всій Компартії України, а зрештою використав складну ситуацію початку 1930-х років для упокорення України за допомогою Голодомору.
Приреченій на те, щоб опинитись між двома тоталітарними потугами, Україні під час 2-ї світової війни судилося пережити протистояння регулярних армій, геноцидів, депортацій, мобілізацій, вивезень на роботи, зіткнення партизанських і підпільних рухів і ще чимало такого, що направду зробило українську землю кривавою.
Це яскраво продемонстрували події ще до початку Другої світової війни. 15 березня 1939 року угорське військо вдерлося (а Угорщина була союзником Гітлера) у Карпатську Україну, що тільки-но проголосила державну незалежність. Ціною крові та жертв Закарпаття було приєднано до Угорщини.
Боротьба Карпатської Січі була першим військовим виступом хоч і не проти Гітлера безпосередньо, але проти його сателіта. Натомість Сталін публічно демонстрував свої симпатії Гітлеру. Ще 10 березня 1939 року на XVIII з'їзді ВКП(б) Сталін іронізував над Карпатською Україною, сказавши, що це - "комашка, яка хоче прилучити до себе слона".
Крім того, в цій промові Сталін сказав, що Англія, Франція і Америка дуже зацікавлені в тому, щоб Гітлер пішов війною проти СССР.

Пакт Гітлера-Сталіна був підписаний 23 серпня 1939 року у Москві. Сталін щиро усміхається у компанії міністрів закордонних справ Німеччини Ріббентропа (ліворуч) та СРСР - Молотова (праворуч).

22 серпня 1939 року у виступі перед командуючими всіх збройних сил Німеччини Гітлер сказав:"З осені 1938 року я вирішив йти разом із Сталіним… Сталін і я – єдині, які дивляться лише у майбутнє. Так, я найближчими днями на німецько-радянському кордоні подам руку Сталінові і разом з ним розпочну новий розподіл світу…".
Так і сталося 23 серпня того самого 1939 року. Тоді, як відомо, було підписано пакт "Гітлер-Сталін" (який чомусь дотепер називають "пакт Молотова-Ріббентропа"). Диктатори ділили Європу і кожен мав свої розрахунки.  Однак в їхніх планах не було місця незалежній Україні.

Цілком дружні розмови. Офіцери Червоної Армії та Вермахту під час вересневої кампанії 1939 року

Характерний запис зробив у своєму щоденнику восени 1939 року відомий німецький письменник Генріх Манн:
"Сталін - той самий Гітлер, він багато років гудив Гітлера та його державу, хоча певно заздрив йому. Один зрадник побудував усю свою кар’єру на антибільшовизмі. Раптом він робить поворот, і тут таки інший зрадник розкриває йому обійми? Вони знайшли одне одного, щоб виступити проти цивілізованого світу. Нарешті yдвох".
17 вересня 1939 року СРСР вступив у Другу світову війну: війська Українського фронту увійшли на територію Західної України і Західної Білорусії.
22 вересня Червона Армія була у Львові, а 27 вересня нацисти захопили Варшаву.
Микита Хрущов, тодішній партійний лідер УРСР, згадував, як акуратно німці і росіяни виконували попередні домовленості і переходили обумовлені раніше лінії розподілу захоплених територій. Відомо, що проводились спільні нацистсько-радянські військові паради. Стали доступними і деякі факти співпраці Ґестапо і НКВД, хоча ця тема дотепер не отримала належного висвітлення.

Спільний парад у Бресті 22 вересня 1939 року

Вересень 1939 року сталінська пропаґанда подавала як "визвольний похід" Червоної Армії, "золотий вересень" для Західної України, як "братерське об’єднання". Ці кліше повторюють часом і в сьогоднішній Україні (переважно комуністи), а особливо в Росії.
Та хіба можна в таких категоріях оцінювати змову двох тираній? Тираній, що поділили між собою сфери впливу від Балтійського до Чорного моря, від Фінляндії до Бессарабії, зокрема домовилися знищити Польщу як державу.
Не слід лукавити: СРСР вступив у Другу світову війну на боці нацистів, а вже потім, у червні 1941-го, направду страшною ціною довелось розплачуватись і "виправляти" вади сталінської таємної дипломатії.
Не було ніякого "братерського об’єднання". Як засвідчують відкриті в останні роки документи, йшлося про встановлення на західноукраїнських землях комуністичної диктатури, насадження відповідних адміністративних структур та знищення попередньої польської адміністрації (та її репрезентантів), про послідовне нищення українських національних організацій і української інтеліґенції (апріорно для Москви "націоналістичної").
Оперативні групи НКВД і прикордонників (на початок жовтня 1939 року в них нараховували на Білоруському фронті близько 90 тисяч, а на Українському фронті близько 105 тисяч осіб) здійснювали тотальні арешти.

Радянські та німецькі солдати. Львів, вересень 1939 року

Внаслідок домовленостей з нацистами СРСР захопив значну частину території і населення тодішньої польської держави.
З точки зору міжнародного права це була відверта аґресія, що порушувала низку міжнародних домовленостей. Не "золотим", а коричнево-червоним для Західної України був вересень 1939 року.

"Золотий вересень". Радянський плакат представляє події осені 1939 року як звільнення українських земель від польської окупації

Саме тому і патріоти-поляки, і патріоти-українці стали жертвами того "золотого вересня". Вже з грудня 1939 року розпочалася підготовка до депортації населення західних областей України і Білорусії до віддалених районів СРСР.
Перших мешканців було депортовано у лютому 1940 року разом із родинами польських військових осадників і лісничих. Друга депортація у квітні 1940 року охопила родини репресованих. Третя і четверта відповідно у червні 1940-го і у травні-червні 1941 року - переважно біженців.
Всього депортовано було близько 320 000 осіб. Дотепер не підраховано кількість померлих у транспортах, в’язницях, таборах та розстріляних на підставі різних вироків.
Крім того, після початку радянсько-нацистської війни у 1941 році були розстріляні тисячі в’язнів і військовополонених.

Найбільш відомим військовим злочином СРСР у Другій світовій війні стала Катинь - розстріли польських військовополонених під Смоленськом, у Харкові, Києві та Калініні. На фото - ексгумація у Катині, що була здійснена німецькою окупаційною владою навесні 1943 року

Наприклад, з початком радянсько-нацистської війни у 1941 році у Биківні НКВД було розстріляно велику групу в’язнів із Києва. При цьому сліди злочинів були ретельно приховані.
Отже, напередодні німецько-радянської війни Польща та Україна були поділені між двома диктаторами. Частина земель, до яких у 1940 році Сталін ще додав відібрану у Румунії Молдавію й Бесарабію з українським населенням, була інкорпорована в УРСР. Західні окраїни української етнографічної території підлягали безпосередньо 3-му Рейху, або підлеглим Берліну Румунії та Угорщині.
Не маючи своєї власної незалежної держави, українці мусили виконувати громадянські обов'язки країн, громадянами яких вони були. Для більшості українців це означало служити в рядах радянських збройних сил, а для решти - у німецькій, румунській та угорській арміях.
22 червня 1941 року поставило хрест на злочинних домовленостях Гітлера і Сталіна, але не на випробуваннях для українців. З початком війни розпочалося здійснення мобілізаційних заходів. Ресурси України вивозилися на Схід СРСР і райони Середньої Азії.
Туди було евакуйовано 3,5 мільйони громадян України. На Схід вивезли обладнання 550 найбільших українських промислових підприємств, а решту розграбували німці.

Львів, червень 1941 року. Місцеві мешканці вітають німецькі війська. Фото з Нацонального цифорового архіву Польщі

За умов наступу німецьких військ ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдалося евакуювати: устаткування заводів, фабрик, колгоспну техніку, реманент, палити збіжжя, сільськогосподарську рослинність.
Про це йшлося у директиві Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 року, у виступі Сталіна по радіо 3 липня 1941-го, у спеціальній постанові Державного Комітету Оборони від 22 липня 1941-го та в інших документах. Як відомо, в них мовилося про утворення зони "спаленої землі".

Іще один "визволитель" українських земель. Німецький плакат, 1941 рік

У колишньому СРСР дозволялось згадувати про те, що ворогові нічого не залишали. Проте не можна було згадувати про злочини комунiстичного режиму, заподiянi при виконаннi й перевиконнi (а якже інакше при тоталітаризмі?!) сталiнської полiтики "спаленої землi", коли комуністична влада втiкала на схiд.
Наприклад, не нацисти, а комуністична влада при евакуації в Запoрiжжi висадила у повітря Днiпрогес. І все б нічого, але про це не знали нi цивiльне населення, нi навiть нижче за течією розташованi вiйськовi частини.
Дніпрогес. Запоріжжя, 1941 рік

В Днiпропетровську було підірвано хлiбокомбiнат разом з робiтниками. В Одесi при відступі Червоної Армії затопили приморськi квартали разом з жителями, а ранених червоноармiйцiв скинули в море разом з санітарними машинами.
З Харкова вивезли представників iнтелiґенцiї - щоб спалити в закритому будинку. В Уманi живими замуровували людей в льоху.
Такі приклади можна множити. І все це робили не нацисти, а комуністи при відступі, точніше, при втечі від супротивника. Подекуди люди протидіяли цій політиці "спаленої землі". Наприклад, селяни зривали спроби нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства, тварин тощо.

У Львові та інших містах Західної України НКВД без суду і слідства розстріляла кілька тисяч політв'язнів. Нацисти скористалися цим фактом, щоб спровокувати єврейські погроми на початку липня 1941. Львів, подвір'я в'язниці №1, 1941 рік. З архіву ЦДВР

Ось чому можна і доцільно писати не лише про злочини та репресiї нацистської окупацiї (як це робиться зазвичай), а й про злочини комуністичного режиму щодо своїх власних громадян.
Люди, якi пережили цю катастрофу, знали, що український народ терпiв вiд обох тоталiтарних систем, як гiтлерiвської, так i сталiнської.

Інший злочин СРСР був викритий нацистами у Вінниці, у 1943 році, і... використаний для виправдення Голокосту. Німецький плакат має виразний антисемітський підтекст

На території України нацисти здійснювали по суті політику двох голокостів – тотального винищення євреїв (загинув понад 1 мільйон, а Бабин Яр у Києві став символом трагедії євреїв України), а також планомірного винищення слов’ян – українців, росіян, поляків, білоросів.

Київ, Бабин Яр. Німецькі солдати порпаються у речах розстріляних євреєв. Фото Йоганнеса Гьоле, початок жовтня 1941 року

Величезним "комбінатом смерті" мав стати спланований нацистами до побудови Тотенбурґ на берегах Дніпра під Києвом. Менші за розміром такого роду "комбінати" нацисти спорудили по всій Україні. Чимало українців опинились и у концтаборах за межами України.

Однією з вулиць Сталіно (Донецьк) іде єврей із пов'язкою на рукаві, 1941 рік

Війну, що розпочалася, в СРСР було названо "Великою Вітчизняною війною". Вже 22 червня 1941 року сталінський академiк Омелян Ярославський написав статтю, яку наступного дня надрукувала газета "Правда" пiд заголовком "Велика вiтчизняна вiйна радянського народу" (спочатку всi три слова писалися з малої букви).
Згодом запровадили велику букву для слова "вiтчизняна", а наприкiнцi вiйни почали писати першi два слова з великої букви).
Одначе події після 22 червня поставили під сумнів пiд сумнiв, власне, "вітчизняність" війни, леґендарний ентузiазм і монолітність цивiльного населення у справі оборони "социалистического отечества", виявили глибинний розкол суспільства меншою мірою на три групи:
- на тих, хто в силу різних обставин (в тому числі в силу переконань) воював в Червоній Армії;
- на тих, хто не хотів повернення комуністів і відкрито протистояв їм;
- і на "мовчазну більшість", яка готова/змушена була пристосуватись до різних режимів.

Пам'ятник Сталіну та Леніну в Артемівську. Фото 1941 року з photo-war.com

Те, що комуністи не довіряли своїм же громадянам, підтверджується багатьма фактами. Наприклад, щоб запобігти прослуховування інформації про події на фронтаx з неконтрольованих владою джерел, проводилася реквізиція радіоприймачів у населення прифронтових районів.
З метою "дозування" інформації про події на фронтах та у світі було створено Радянське інформаційне бюро (Совинформбюро).
Ніхто інший, як сам Сталін у своєму відомому тості 25 червня 1945 року сказав: "У нашого уряду було чимало помилок, були у нас моменти відчайдушного становища в 1941-1942 роках, коли наша армія відступала... Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть, ми поставимо інший уряд, який укладе мир з Німеччиною та забезпечить нам спокій".

Мешканці Харкова роздивляються німецькі плакати

Що робив в тому кривавому червні сам "батько народів", ще належить дізнатись, хоча сьогодні вже багато здавалося б неймовірного ми знаємо.
Наприклад, підтверджено, що шокований наступом нацистів, Сталін був готовий запропонувати Гітлеру новий варіант Брестського миру: Вячеслав Молотов під час зустрічі з болгарським послом звернувся до нього з проханням передати в Берлін пропозицію припинити бойові дії.
Натомість Сталін був готовий віддати нацистам Україну і Білорусію. Одначе в той момент, з огляду на військові успіхи, Гітлер відкинув ці пропозиції.

Німецький пропагандистський плакат, 1941 рік

Радянське суспільство було стероризованим і роз’єднаним, а відтак значна його частина чекала на прихід німців з надією на позбавлення від більшовицької тиранії.
Як згадував Дем’ян Коротченко (не якийсь нацистський пропаґандист, а секретар ЦК КП(б)У), у початкові дні війни "абсолютна більшість цивільного населення в Україні не бажала продовжувати боротьбу проти німців, а намагалась різними засобами прилаштуватись до окупаційного режиму".

Радянський пропагандистський плакат, 1941 рік

Тобто війна розколола суспільство. Однак були й сили, які розуміли, що ні Берлін, ні Кремль не дадуть Україні свободи.
І з огляду на це принципово іншої трактовки потребує той факт, що 30 червня 1941 року у день нацистської окупації Львова активісти Організації Українських Націоналістів під орудою Степана Бандери проголосили відновлення крайового правління Української держави (місцевого уряду на чолі з Ярославом Стецьком), не поінформувавши про це німців.
Це не була акція колаборантськи налаштованих українців-державників, а віддзеркалення ситуації, наявної у суспільстві. Українцям приписують багато "фобій", але у державофобії звинуватити їх важко.
Тепер повернімося ще раз до сталінських слів, сказаних 25 червня 1945 року. Отже: "Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших сподівань, йдіть геть… Проте російський народ (в ориґіналі: "русский народ" - авт.) не пішов на це... І ця довіра російського народу Радянському уряду виявилась тією вирішальною силою, що забезпечила історичну перемогу над ворогом людства, - над фашизмом. Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

Сталін: "Спасибі йому, російському народу, за цю довіру!"

Масштаб втрат України в роки війни такий: втрати СРСР становлять до 40% сукупних втрат, заподіяних всім учасникам Другої світової війни, разом узятим, а матеріальні втрати України дорівнюють приблизно 40% тодішніх загальносоюзних втрат. У 1940 році в Києві було 930 тисяч мешканців, у 1943-му – 180 тисяч.
Всього, за сучасними підрахунками, СРСР у 1941-1945 роках втратив 32 мільйони осіб. Це були, як співали в радянські часи, "дети разных народов".
Офiцiйні втрати Україні у війні становлять до 10 мільйонів осіб. Але у Кремлі підкреслювали (як, до речі, і нині в Росії почали підкреслювати) роль лише росiйського народу.

Вуличні бої біля Держпрому у Харкові, лютий 1943 року

Це не вiщувало нiчого доброго іншим народам і, зрозуміло, українцям, яким ВКП(б) не довiряла за те, що вони перебували пiд нiмецькою окупацiєю. І тут сталінський режим використовував різні системи покарання.
Показовою була доля українців, яких називали "чорносвитками", оскільки вони воювали у домашньому одязі без найменшої підготовки. Восени 1943 року кінорежисер і письменник Олександр Довженко записав у щоденнику: "Розповідають, що в Україні починають уже готувати для мобілізації 16-річних, що в бій женуть погано навчених, що на них дивляться як на штрафників, нікому їх не жаль".
Справді, у 1943 році з’явилась спеціальна директива, що вимагала ширше використовувати таке джерело поповнення військ, як мобілізація військовозобов’язаних з окупованих раніше районів. Широкі мобілізаційні заходи було розгорнуто буквально з перших днів повернення комуністичної влади на українську землю.
За підрахунками фахівців, у 1943-1945 роках в Україні до Радянської Армії було мобілізовано близько 3 мільйонів осіб.

Батьківщина-мати. Радянський плакат, 1943 рік

У 1944 році кожен третій військовослужбовець діючої армії був українцем. У військах 1-4-го Українських фронтів у стройових, переважно піхотних частинах і з’єднаннях, українці становили 60-80%.
Одначе антилюдяна сталінська військова стратеґія, що не рахувалася з жертвами, призвела до значних втрат серед чоловічого населення України. Не менше третини мобілізованих жителів УРСР загинули в цей період. Повоєнний етнодемографічний вакуум в Україні заповнювався за рахунок жителів інших реґіонів СРСР.
Цікаво, що під час війни сталінський режим загравав із національними почуттями українців, щоб стимулювати їхній патріотизм. Зокрема, серед усіх союзних республік лише УРСР дозволили мати "свій" орден. Йдеться про орден Богдана Хмельницького, запроваджений 10 жовтня 1943 року указом Верховної Ради СРСР.
Нагадаю і про те, що учасники бойoвих дій у 1941-1945 роках одержали 7 млн. орденів та медалей. З них 2,5 млн. припало на частку уродженців  України, частка українців серед Героїв Радянського Союзу становила 18,2%  (Росіян було найбільше - 71%, білорусів - 3,3%, представників інших 40 національностей - 7,4%.)
Нарешті, не варто забувати, що саме українець у прямому сенсі поставив крапку у 2-й світовій війні. Це був молодий ґенерал українського походження Кузьма Дерев’янко, який 2 вересня 1945 року від імені СРСР підписав на борту крейсера "Міссурі" капітуляцію Японії.

Генерал Кузьма Дерев'янко підписує акт капітуляції Японії

Тим не менш Сталін до кінця своїх днів проводив антиукраїнську стратеґію, не довіряючи українцям, санкціонуючи періодичні "антинаціоналістичні" кампанії.
Наприклад, ще в січні 1944 року на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) особисто Сталін виступив з промовою "Про антиленінські помилки і націоналістичні перекручення у кіноповісті Олександра Довженка "Україна в огні".
Кіноповість не просто критикували, а оголосили "антирадянською", яскравим виявом "націоналізму, вузької національної обмеженості". Це був виразний сигнал до чергової масштабної антиукраїнської кампанії, повний формат якої виявиться у повоєнні роки.
Врахування цього, а також інших репресивних акцій, дає підстави ревізувати один з наріжних комуністичних постулатів – про визволення України. У 1944 році такого визволення по суті не відбулося, а відбулося вигнання нацистів з території України.
Та війна після війни, що її сталінський режим розгорнув з того часу на західноукраїнських землях і вів аж до середини 1950-х років – один з найпереконливіших арґументів на користь саме такої дефініції. Одначе є й чимало інших.
На один з них вказує, зокрема, колишній югославський комуніст Мілован Джилас у своїй книзі "Бесіди із Сталіним". Він згадує, як він у складі делеґації Югославії у 1945 році повертався з Москви і заїхав до Києва. Джилас пише про Микиту Хрущова, росіянина, який керував Україною з 1938 року:
"Це було незвично навіть для нас, комуністів, які могли виправдати все, що здатне дискредитувати ідеальний образ нас самих, що серед українців, нації, так само багаточисельної, як французи.., не знайшлося жодної людини, здатної бути прем’єром уряду".

Нікіта Хрущов утішає жінку на вулиці звільненого Києва у листопаді 1943 року

А далі Джилас твердить, що не можна пояснювати криваве протистояння у Західній України лише впертістю українського націоналізму, адже виникає запитання: звідки береться цей націоналізм, якщо всі народи СРСР насправді рівні?
А насправді обвинувачення українців у "націоналізмі" мають ширше значення, ніж часом думають. Не лише Сталін, а й Гітлер успішно користувався цими обвинуваченнями для того, щоб винищити саму думку про реальність України як направду незалежної держави.

Радянські солдати ведуть німецьких військовополонених вулицями Києва 16 серпня 1944 року

Як зауважує Тимоті Снайдер, якого я згадував на початку, динаміка масового знищення у випадку Радянського Союзу і нацистської Німеччини була зумовлена саме тим, що обидва режими спиралися на утопічні ідеології, орієнтовані на імперський політичний курс.
Тепер прийшов інший час. Час трактувати минуле, зокрема період 2-ї світової війни, не забуваючи про те, що сталося в Радянському Союзі після серпня 1991 року.
…Колись один автор стверджував, що історик, який пише про війну, мусить бути і сторонами, що протистоять одна одній, і, власне, самою війною. Напевно ідеально було б, якби кожен дослідник, який наважується писати про коротко згадані мною непрості події, прагнув би бути і Німеччиною, і більшовицькою Росією, і – ясна річ - Україною.

Дивіться також: