20 лист. 2013 р.

Це жахливе слово "Здравствуйте"

18.11.2013, Сергій Лямець, ЕП 
Вы не устали от слова "Здравствуйте"?
Не вообще, а когда заходите в украинские магазины.
Типичная ситуация. Гуляете вы по огромному торговому центру вроде "Дрим Плаза". Заходите в один магазин, другой, десятый... Двадцатый
И в каждом из них мальчики и девочки хватают вас взглядом, и говорят "Здравствуйте!" Если продавцов несколько, то здоровается каждый.
Ситуация напоминает "бородатый" анекдот. Колобок встретил 33 богатырей, и завязывается непринужденная беседа:
"- Здравствуй, первый богатырь.
- Здравствуй, Колобок.
- Как дела, первый богатырь?
- Хорошо, Колобок.
- Здравствуй, лошадь первого богатыря.
- Здравствуй, Колобок.
- Как дела, лошадь первого богатыря?
- Хорошо, Колобок.
- Здравствуй, второй богатырь..."
Потом Колобок покатился дальше, и встретил Али-Бабу и 40 разбойников. Опять же, есть о чем поговорить.
Если вспомните, еще пару лет назад продавцы приставали с вопросом "Могу я чем-то помочь?" Это приспособление использовалось ими лет десять, и уже успело выесть покупателям весь моск...
Было еще одно. "Спасибозапокупкуприходитееще!". Видимо, заклинание какое-то.
Потом, очевидно, владельцы магазинов поездили в Европу, и удивились тому, что там все здороваются. Продавцы, лифтеры, сантехники и даже сторожа на кладбищах.
В украинские головы пришла мысль: "Вот оно!" И пошла эпидемия.
Удивительно, как наши люди умеют копировать форму, но совершенно выпускать содержание.
Сегодня с посетителями магазинов не здороваются только тетки советской формации. Они по-прежнему рыкают: "Что вам?! Что еще?! Найдите 20 копеек!"
Спросите, и что тут такого? К нам пришли европейские ценности.
Пришли, да не пришли.
Важно же не что говорят, а как говорят.
Фото satansbratn.bei-uns.de
В Британии здороваются с достоинством. Дескать, я ничего себе, но и ты вроде тоже.
Во Франции здороваются слегка надменно, но тоже с уважением.
В Италии - как будто вы секунду назад встали из одной постели.
В Америке здороваются заученно, но добродушно. Дескать, hi!
Здороваясь, здороваются. Как максимум, желают чего-то хорошего. Как минимум, оказывают тебе почтение. Бывают исключения, однако, как правило, все так.
Но украинский сервис - это особое нечто.
Вместе со словом "Здравствуйте" в тебя плюют сгустком недовольства, пофигизма и даже ненависти.
Исключения есть, но крайне редкие. К слову, приветливость резко усиливается по мере движения к Западу Украины. Во Львове уже нередко здороваются так, что хочется сказать нечто приятное в ответ. Центр, Юг и Восток Украины – пока что поразительно хамовиты.
Вот краткий список того, что слышишь за словом "Здравствуйте" в Украине, в зависимости от места и пришедшего человека:
- Извините, я бы не говорил этого, но так надо, потому что если Наташка скажет Виктору Исааковичу, что я не поздоровалась с посетителем, то он оштрафует меня на 100 гривен. А она скажет…
- Блин, я только начал выигрывать.
- Когда мы уже закрываемся?
- Ну опять!
- Как вы меня достали!
- Что тебе надо?
- Ты кто такой?
- Пошел нах…!
- Ой... Извините, не признал!
Список вариантов можно продолжать.
В больном сознании украинского продавца, который воспринимает свою работу как каторгу, слово "Здравствуйте" ассоциируется со всем злом мира.
С насилием родителей, со штрафами на работе, с сатрапом начальником. С непонятным будущим. С недостатком денег. С пробками в городе. С потным попутчиком в метро. С этой его ужасной жизнью, которая так не похожа на его мечту.
Вот и думаешь, заходя в магазин: "Не здоровайтесь со мной. Оставьте свои проблемы при себе".
Хотя, может, это один я такой нервный?

12 лист. 2013 р.

"Змістовна" відповідь Тягнибока


Чергова експрес-брехня від редакції "Експреса"

12.11.2013, ВО "Свобода"

11 листопада 2013 року у ЗМІ з'явилися повідомлення з посиланням на редакцію газети "Експрес" про те, що Голова Всеукраїнського об'єднання "Свобода" Олег Тягнибок буцімто не скеровував позовної заяви до суду з вимогою зобов'язати газету "Експрес" спростувати неправдиву інформацію, поширену виданням у статті під назвою "Гроші Тягнибока-4. Угода з дияволом".
Насправді ще 7 листопада 2013 року Олег Тягнибок звернувся до Франківського районного суду Львова з позовною заявою, вимагаючи визнати інформацію, поширену ТОВ "Експрес мультимедіа груп" 24 жовтня 2013 року в статті під назвою "Гроші Тягнибока-4. Угода з дияволом" (№117 газети "Експрес"), недостовірною та такою, що принижує честь, гідність і ділову репутацію позивача. У позовній заяві Олег Тягнибок наголосив, що наведена у статті інформація є неправдивою, а відповідач публічно поширив негативну й недостовірну інформацію, що спрямована винятково на приниження авторитету та репутації позивача в очах громадян України. У зверненні до суду лідер націоналістичного об'єднання просить визнати поширену 24 жовтня газетою "Експрес" інформацію недостовірною та вимагає зобов'язати відповідача спростувати брехливу інформацію шляхом публікації резолютивної частини судового рішення в газеті "Експрес" – на тій самій шпальті і тим самим шрифтом, що і спростоване повідомлення протягом 1 місяця з дня набрання рішенням суду законної сили (докладніше: http://www.svoboda.org.ua/diyalnist/novyny/043940/).
Прес-служба ВО "Свобода" заявляє, що поширене редакцією газети "Експрес" повідомлення про те, що лідер ВО "Свобода" не звернувся до суду – неправда та примітивна маніпуляція. Це чергове словоблудство редактора "Експреса" Ігоря Починка, вочевидь, пов'язане із загостренням його маніакальної ненависти до "Свободи". Саме це є причиною розгортання інформаційної війни проти націоналістичного об'єднання
Олег Тягнибок звернувся до суду 7 листопада, підтвердженням чому є скановані зображення позовної заяви і фіскального чека про оплату відправлення листа. І це – факт. А нова порція очевидної експрес-стряпанини, якою Ігор Починок намагається дискредитувати націоналістичне об'єднання в очах суспільства – тепер також стала очевидним фактом. У цій ситуації редакція "Експреса" розкрила свою брудну кухню, унаочнивши для широкої авдиторії "високі стандарти" своєї журналістської роботи, безмежно далекі від норм цивілізованої журналістики.
На жаль, для колись шанованої газети маніпуляція, брехня, пересмикування, цькування стали способом служінню одній людині – Ігореві Починку, який розгорнув власну "війнушку" проти ВО "Свобода", виходячи лише із власних меркантильно-бізнесових, а можливо – і політичних інтересів.
N.B. Аби показати, як народжується брехня і довести факт маніпуляції, до якої вдалася редакція "Експреса", надаємо відскановані копію фіскального чека й позовної заяви за підписом Олега Тягнибока.






11 лист. 2013 р.

Україна ліквідувала останній ЗРК С-200

11 листопада 2013, Мілітарний портал




30 жовтня припинив своє існування останній зенітно-ракетного дивізіон С-200В 540 Зенітно-ракетного Львівського полку імені Івана Виговського, що базувався у місті Кам’янка-Бузька Львівської області (ВЧ А-4623). Таким чином, Україна лишилася без єдиного типу  ЗРК великого радіусу дії.
Згідно планів реформування Збройних сил України Міністерство оборони планово, протягом останніх років, зняло з бойового чергування всі ЗРК великої дальності С-200В. 540 полк був останньою частиною де ще не так давно на чергуванні стояв ЗРК С-200В. Крім нього С-200 ніс чергування у 96 Зенітно-ракетній бригаді (м. Київ), 160 Зенітно-ракетній бригаді (м. Одеса), 208 Зенітно-ракетній бригаді (м. Херсон) та 50 Зенітно-ракетному полку (м. Феодосія, АР Крим).
Основною причиною такого кроку є моральна та фізична застарілість комплексу. Так, ЗРК базується на стаціонарних, заздалегідь підготовлених майданчиках великої площі, координати яких давно відомі, що робить з комплексу ідеальну ціль для сучасних високоточних засобів ураження. Одним з головних недоліків є низька канальність по цілі (тобто кількість цілей які одночасно може обстрілювати один комплекс)  - 1 ціль (на яку наводиться 2 ракети). Окрім цього ЗРК не здатен протидіяти низьколітаючим цілям (нижня межа враження складає 300 метрів – для прикладу, у С-300П вона складає 25 метрів).
Однак, ЗРК С-200 був єдиним комплексом дальної дії (радіус дії до 250 км), був здатен прикривати значні промислові райони, знищувати авіацію ще на підльоті до кордонів України, був одним з факторів можливого стримання.  
В новітні історію України ЗРК С-200 ввійшов тим, що 4 жовтня 2001 року на навчаннях у Криму (мис Опук), в результаті помилкового наведення ракета дивізіону С-200 втратила навчальну цільі перенацілилась на потужніший сигнал від цивільного літака Ту-154, що летів з Тель-Авіва (Ізраїль) у Новосибірськ (РФ), і вразила його. Загинуло 78 людей. В той же час, ряд експертів (у тому числі і тодійшній Міністр оборони Кузьмук) не визнають того що це була саме наше ракета.

Довідка:
С-200 (за класифікацією НАТО — «SA-5 Gammon») — радянський всепогодний зенітний ракетний комплекс дальнього радіусу дії, призначений для оборони великих промислових районів, боротьби злітаками, повітряними командними пунктами, постановниками перешкод та іншими пілотованими і безпілотними засобами повітряного нападу на висотах від 300 м до 40 км, що летять з швидкостями до 4300 км/год, та на дальностях до 300 км в умовах інтенсивної радіопротидії.

Джерело

Армія розпродасть свої землі

28.05.2013, Сергій Щербина, ЕП

Міністр оборони Павло Лебедєв. Фото styknews.info
1 лютого прес-служба Міністерства оборони поширила заяву заступника міністра Олександра Олійника, який розповів про плани звільнити Збройні сили від невластивих їм функцій.
Це ж туманне формулювання передбачає "звільнення" Міноборони від зайвої інфраструктури та надлишкового майна.
Зокрема, Олійник стверджував, що у 2013 році військове відомство планує завершити роботу з врегулювання на законодавчому рівні механізму реалізації військової нерухомості. Разом із земельними ділянками, на яких вона розташована.
"Це дасть можливість протягом двох-трьох років отримати додаткові надходження до держбюджету - до 6 млрд грн", - наголосив чиновник.
Власне, про майбутній розпродаж військового майна експерти попереджали ще з моменту призначення на посаду глави відомства в кінці грудня 2012 року Павла Лебедєва. Тут варто нагадати про історію цієї людини.
Нинішній міністр служив у війську ще за часів СРСР. Лебедєв закінчив Ярославське вище військове фінансове училище та у 1984-1992 роках служив у Чернівецькому гарнізоні заступником та начальником фінансової служби різних військових частин. А потім пішов у бізнес.
У 2000-х роках Лебедєв був тісно пов'язаний з непублічним "донецьким" олігархом Леонідом Юрушевим. Останнього часто згадують у зв'язку з прізвищем покійного Ахатя Брагіна, більш відомого як "Алік Грек".
Однак "вотчиною" нинішнього міністра є Севастополь. З Лебедєвим пов'язують низку девелоперських проектів у Криму, зокрема, аквапарк "Зурбаган" та готель "Аквамарин". Більше того, розповідають, що міністр мав певне відношення до кримських проектів старшого сина президента Олександра Януковича.
Очевидно, такий комплекс факторів зіграв свою роль при виборі Віктором Януковичем міністра оборони в уряді його "Сім'ї". Фінансово-девелоперське спрямування Лебедєва недвозначно вказувало на найближче майбутнє армії.
Ще на початку 2013 року джерела ЕП стверджували: Збройні сили отримали вказівку терміново визначити нерухомість, техніку і майно, які будуть виставлені на продаж.
Тепер Міноборони активно працює над тим, щоб підвести під цей грандіозний ярмарок нормативну базу. В розпорядженні ЕП опинилися копії низки урядових документів, розроблених військових відомством, які покликані стати такою базою.
Ці документи свідчать: одним із першочергових завдань є продаж земель Міноборони.
Земельний порядок
Найближчим часом на засіданні Кабміну повинен бути розглянутий "Порядок відчуження земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого військового майна, що підлягають реалізації, та земельних ділянок, які вивільняються у процесі реформування Збройних сил і Державної спеціальної служби транспорту".
Проектом урядової постанови про затвердження цього порядку передбачається, що Міноборони та адміністрація Держспецтрансслужби повинні подати до Кабміну для затвердження перелік земельних ділянок для реалізації та відчуження.
У разі затвердження документу він повинен набрати чинності з 1 серпня 2013 року.
Відповідь про ціну питання дає пояснювальна записка, підписана Лебедєвим.
Натисніть для збільшення
"За час реформування у Збройних силах утворилося 411 надлишкових військових містечок, на яких розташовано понад 7 тис будівель і споруд. Зазначені об'єкти тривалий час не використовуються в інтересах Збройних сил та не плануються до подальшого використання, на їх утримання витрачаються кошти держбюджету. До кінця рокупланується вивільнення ще 214 містечок", - зазначив чиновник.
"Натомість, відчуження зазначених об'єктів надасть можливість отримати додаткові надходження до державного бюджету протягом 2013-2017 років у сумі від 6 до 9 млрд грн", - стверджує Лебедєв.
Текст самого порядку містить 28 пунктів.
Натисніть для збільшення
Багато цікавої інформації містить експертний висновок до проектів Міноборони, підписаний начальником урядового управління експертизи у сфері безпеки та оборони та погоджений з міністром Кабінету міністрів Оленою Лукаш.
"Земельні ділянки, що належать до земель оборони, та об'єкти нерухомого майна є єдиним матеріальним ресурсом, кошти від реалізації якого Міноборони вважає головним джерелом покриття видатків для реалізації положень держпрограми реформування та розвитку Збройних сил", - сказано у висновку.
У перекладі на людську мову це означає, що українська армія може розвиватися лише за рахунок розпродажу власного майна. Інших грошей в української держави для власного війська, очевидно, не передбачається.
Не менш цікаво почитати можливі ускладнення і ризики у процесі реалізації запропонованого військовими документа.
Зокрема, у документі зазначено, що загальна орієнтовна площа земельних ділянок, які не передбачаються для користування армією, - 45 тис га. З них під об'єктами нерухомості - 9,5 тис га.
"Таким чином, основним об'єктом продажу є земельні ділянки, розпорядження якими здійснюють місцеві державні адміністрації, і на яких відсутні об'єкти нерухомості, управління якими здійснюють Збройні сили. Проте проект не погоджений з місцевими держадміністраціями", - наголошується у висновку.
Фото radiosvoboda.org
Експерти також ставлять під сумнів наміри Міноборони виручити за землі 6-9 млрд грн. Зазначається, що військове відомство не надало відповідні розрахунки.
"Така позиція суперечить положенням проекту акту, якими передбачено фінансування заходів, пов'язаних з проведенням технічної інвентаризації та держреєстрації прав власності за рахунок коштів організаторів торгів - державних адміністрацій разом з Міноборони та Держспецтрансслужбою", - йдеться у документі.
"Реалізація проекту акта не позбавляє Міноборони та адміністрацію Держспецтрансслужби необхідності витрачати кошти на утримання та охорону нерухомого майна і земель (потреба в коштах тільки на охорону вивільнених 411 військових містечок становить майже 200 млн грн на рік без урахування витрат на сплату комунальних послуг та утримання персоналу)", - йдеться у документі.
"Швидке отримання надходжень до загального фонду від продажу нерухомого військового майна та земельних ділянок, що належать до земель оборони, є сумнівним, оскільки реалізація проекту постанови потребуватиме значного часу, необхідного для виготовлення землевпорядної документації, інвентаризації та оцінки майна і земель", - наголосили експерти.
Вони стверджують, що за таких умов "оперативно реалізовуватиметься лише незначна - високоліквідна частина, а продаж інших об'єктів нерухомості та земельних ділянок є проблематичним". Отже, таке майно і надалі тривалий час буде на утриманні Збройних сил.
 
Натисніть для збільшення
* * *
З твердженнями урядових експертів важко не погодитися. Складається враження, що вся історія затівається для продажу найбільш ласих шматків військової нерухомості, а інший неліквід залишиться висіти мертвим тягарем на злиденній армії.
Чи дослухаються до них урядовці, які затверджуватимуть проект Лебедєва, - велике питання. Є інформація, що на військове майно і військову землю є багато серйозних претендентів, серед яких почесне місце посідає президентська "Сім'я".
Військові містечка з підведеними комунікаціями часто розташовані у місцях, де вигідно збудувати, наприклад, черговий бізнес-центр.
Інша річ, що, за твердженнями інформованих людей, сам міністр оборони не горить бажанням запускати військовий ярмарок. Адже переплачувати за "армійський непотріб" ніхто не збирається, а отже, неможливо буде уникнути як мінімум "сірих" схем відчуження. А на кого "вішатимуть всіх собак" - здогадатися неважко.
Хай там як, та останнє, про що думають в цьому випадку, - про саме військо. Точніше, те, що від нього залишилося. Що зможе убезпечити Україну, коли спливе термін придатності останніх літаків і танків, - не знає ніхто.
Хоча, наприклад, видатки на утримання МВС збільшуються: бюджетом міліції передбачено 16 млрд грн. Перед виборами міліція витратила десятки державних мільйонів на нові кийки, бронежилети, турнікети, водомети... Втім, одним "Беркутом" і кийками довго не повоюєш. Із зовнішнім ворогом, звісно.

Україна посіла 27 місце у світі за кількістю доларових мільярдерів

11.11.2013, УП

За кількістю доларових мільярдерів України опинилася на 27 позиції світового рейтингу між Єгиптом і Чилі.
Про це свідчать результати дослідження "Перепис мільярдерів 2013", повідомляє "Капітал" з посиланням на дослідження міжнародної компанії Wealth-X та швейцарського фінансового конгломерату UBS.
Згідно з даними звіту, на сьогоднішній момент світовий клуб мільярдерів налічує 2 170 людей з 78 країн.
За останні чотири роки число "членів клубу" зросло на 60%, а сукупний розмір їх чистих активів - більш ніж удвічі (до $6,5 трильйонів в 2013 року).

 http://billionairecensus.com/


Тим самим стан клубу мільярдерів вже зараз перевищує обсяг ВВП будь-якої країни світу, крім Китаю та США.
За прогнозами експертів, до 2020 р. кількість доларових мільярдерів збільшиться майже вдвічі і складе близько 3 900 осіб.


http://billionairecensus.com/

Чверть (24%) всіх мільярдерів світу є жителями США, які володіють третиною (32%) всіх активів "клубу".
Більше ста мільярдерів також проживають в Китаї (157), Німеччини (148), Великобританії (135), Росії (108) та Індії (103).
Що стосується ділових столиць світу, найбільше представництво успішні люди мають у Нью-Йорку (96), Гонконзі (75) і Москві (74).
У світовій клуб мільярдерів також входять і 18 українців, розмір активів яких становить $49 мільярдів.
Це перше у своєму роді дослідження, завданням якого був поглиблений аналіз статків найбагатшої частини населення світу.

Джерело

10 лист. 2013 р.

Яценюк, Кличко и Тягнибок наехали на журналистов

09.11.2013, Мустафа Найем, УП
Рабы, сосите пиво, расплата у дверей,
Сатрапы иудеи вас держат за зверей,
Вас травят алкоголем, наркотики суют
И вашу землю, воры, агрессорам сдают.
Но вы аполитичны, вам на борьбу плевать,
Для вас всегда первично, лишь выпить да пожрать,
Иметь бы тачку рядом, да телку без идей,
Да ящик с телеядом, калечащий людей.
Тупые остолопы, ходячие столбы
Посмешище Европы, российские рабы,
Вы все неравнодушны к хозяйскому кнуту,
Вы все давно послушны узде и хомуту.
Вы к Богу обратились для красного словца
Из моды окрестились, не веруя в Христа
Лакейская порода, холопствующий сброд
Вам не нужна свобода, вам плохо без господ,
Электорат безликий, двуногое дубье,
Вы прадедов великих, гнилое отребье.

Арсений Яценюк, Виталий Кличко, и Олег Тягнибок жестко осудили журналистов львовской газеты "Експрес" за расследование о совместном бизнесе семьи лидера "Свободы" и доктора Василия Новицкого, арестованного в Австрии за мошенничество.

Причем заявление стыдливо появляется только на каких-то блогах – его нет ни официальном сайте УДАРа, ни на сайте Батькивщины. В документе нет ни одного довода, ни одного факта, ни одного опровержения. Только голые обвинения в стиле Анны Герман.




Вообще, это ПЕРВОЕ совместное заявление трех лидеров касательно работы журналистов в Украине за три года президентства Виктора Януковича.

Яценюка, Кличко и Тягнибока не объединяют манипуляции на телеканалах, куда они примерно ходят сами и регулярно отправляют своих представителей. Их также не объединял рейдерский захват телеканала ТВі. Не было совместных заявлений ни об избиениях журналистов, ни об увольнениях на телеканалах, ни о трудовых конфликтах в УНИАН.

Их объединило только совместное мочилово журналистов, посягнувших сделать расследовании об оппозиции. Я не против критики нашего цеха. Но в данном случае избирательность оппозиции мало чем отличается от избирательного правосудия, против которого они выступают.
 


"Господа, вы или крестик снимите или трусы наденьте". 

Не нравится расследование – есть цивилизованные способы: не верите судам, можно написать официальное опровержение с фактами и доводами, можно обратиться в редакцию с просьбой передать оригиналы документов. Проявите фантазию. А совместные заявления оставьте для тушек и рейдеров.

7 лист. 2013 р.

Дорогая редакция



Дорогая редакция
Борис Ложкин
Фото Игорь Тишенко для Forbes Украина
В декабре 2006‑го в переговорной комнате «Украинского Медиа Холдинга» (сейчас – UMH Group) проходило собрание топ‑менеджеров  – подводили итоги уходящего года и строили планы на будущее. Основной владелец и президент компании Борис Ложкин подошел к доске и вывел на ней единицу с девятью нулями. 
Миллиард  – столько в долларовом выражении должен стоить холдинг в 2010 году, объяснил он.

Это были амбициозные планы. В конце 2006‑го UMH находился от миллиарда очень далеко. Выручка компании  – $97 млн, но бизнес был динамичным. За год UMH открыл 15 региональных офисов своего ключевого издания «Теленеделя» в России и один  – в Казахстане, в Украине начал выпускать пять новых журналов. По прогнозам международного рекламного агентства ZenithOptimedia, среднегодовой рост рекламных бюджетов в Украине и России в течение следующих лет должен был составить не менее 25%. «Поэтому цель в $1 млрд выглядела вполне реальной»,  – говорит первый вице‑президент компании Григорий Шверк.

Спустя семь лет Ложкин продал свой холдинг группе ВЕТЭК 27‑летнего Сергея Курченко за $340–$370 млн. И хотя это намного меньше заветного миллиарда, в день объявления о продаже многие украинские и российские бизнесмены поздравили Ложкина с успешной сделкой. Никто из владельцев украинских СМИ, если вывести телевидение за скобки, пока не смог заработать на медиабизнесе столько же. Для большинства собственников СМИ их газеты, журналы и сайты  – это инструмент влияния, символ престижа, в общем, что угодно, но только не бизнес. И даже те, кто пытаются заработать на медиарынке, в один голос твердят: здесь никогда не было сверхдоходов.

Сложно поспорить, и Ложкин  – исключение, лишь подтверждающее правило. Столь выгодно продать бизнес было бы сложной задачей, если бы на рынке не стали подыскивать себе медиаактивы влиятельные бизнес‑группы.
Ложкин сумел очень выгодно продать свой бизнес
Фото Игорь Тишенко для Forbes Украина
Холдинг Ложкина не мог не привлечь их внимания. UMH сегодня  – лидер отечественного рынка прессы, радио и интернета. Он включает более 50 брендов, среди которых такие известные украинским читателям, как «Теленеделя», «Корреспондент», «Комсомольская правда в Украине», «Футбол», bigmir.net, «Наше радио» и др. Компания также входит в топ‑10 игроков издательского рынка России и покрывает около 12% взрослого русскоговорящего населения постсоветского пространства (18,6 млн человек).

Ложкин зарабатывает на журналистике с 14 лет. В старших классах он стал писать на внештатной основе в газеты «Вечерний Харьков» и «Ленінська зміна». 
К окончанию школы у Ложкина уже было около 50 публикаций. В урожайные месяцы он зарабатывал почти 100 рублей  – сумму, сопоставимую с зарплатой матери.

После школы поехал поступать на факультет журналистики МГУ. Не прошел. «Слишком либерально трактовал историю»,  – объясняет Ложкин. Вернувшись в Харьков, он устроился в штат «Вечернего Харькова», причем сразу на две должности  – ответственного секретаря и корреспондента. «Тогда я научился тайм‑менеджменту,  – вспоминает Ложкин.  – Опоздание на одну‑две минуты при сдаче в типографию было ЧП городского масштаба». Параллельно учился в местном пединституте.

Первый собственный медиапроект 18‑летний Ложкин запустил в январе 1990‑го. Реализованная им идея сегодня поражает простотой  – выпускать программу телепередач. В городе вещал круглосуточный телеканал АТВ («Авторское телевидение»), пользовавшийся у местных жителей большой популярностью из‑за фильмов, которые тогда можно было посмотреть только на видеокассетах. Но когда и что будет показывать АТВ, зрители не знали. Ложкин договорился с руководством канала, что они будут планировать показ фильмов на неделю вперед, а он – публиковать программу в своей газете, которую так и назвал  – «АТВ». Затраты бизнеса были мизерными: себестоимость  – 5 коп., комиссия реализаторов  – еще 5 коп., а розничная цена  – 50 коп.

В 1994 году Ложкин вместе с первым партнером Андреем Гунченко (скончался в 2007‑м) начал выпускать газету «Теленеделя». По сути это была та же «АТВ», но приправленная текстами о жизни бомонда. Первый номер был бесплатным и вышел тиражом 60 000 экземпляров. «Я со всеми нашими ребятами раздавал газету прохожим на центральной площади Харькова»,  – вспоминает первый главред «Теленедели» Игорь Магрилов. Очередь за ней стояла через всю площадь, хвастается Ложкин.

32‑страничная газета стала приносить прибыль с третьего номера. Через три месяца основатели «Теленедели» вернули инвестиции. Спустя два года она издавалась уже в девяти городах Украины общим тиражом около 1 млн экземпляров. Газета стала №1 в стране по поступлениям от рекламы. Суммарные инвестиции составили $0,5–1 млн.
Не все шло гладко. Однажды в киевской редакции «Теленедели» взбунтовался технический отдел  – дизайнеры и верстальщики отказались готовить очередной номер из‑за задержек зарплаты. Ложкин согласился заплатить строптивым сотрудникам, но тут же их уволил. А чтобы не сорвать публикацию номера, из Харькова в Киев ночным поездом выехали дизайнер и наборщик текстов.

Одна из сильных сторон Ложкина  – умение раньше конкурентов находить выгодные ниши. «В то время такого сочетания  – телепрограммы и историй из жизни звезд  – в Харькове никто не предлагал,  – рассказывает Шверк.  – Борис понимал: получилось в Харькове, получится и в других городах».

«Теленеделя» уже почти 20 лет на рынке и за эти годы не надоела читателям. «В то время большинство газет издавалось по «советскому» принципу  – без понимания рынка и целевой аудитории,  – вспоминает пресс‑секретарь премьер‑министра Николая Азарова Виталий Лукьяненко, с 1995 по 1997 год занимавший пост президента «Теленедели‑Киев».  – «Теленеделя» все время совершенствовалась».

Осенью 2002‑го директор по маркетингу UMH Елена Мартынова сидела в недавно купленном компанией офисе в киевской промзоне  – Ложкин не любил тратить лишние деньги  – и составляла письмо‑предложение о сотрудничестве. Предназначалось оно директору по лицензионной политике американского Forbes Media Мигелю Форбсу. «Dear Miguel. Let me introduce myself. We want to cooperate with you» («Уважаемый Мигель. Позвольте мне представиться. Мы хотим сотрудничать с вами»)»,  – писала она фразами из школьного учебника. Никакого предварительного знакомства с представителями Forbes не было: Мартынова отправила письмо на адрес, который нашла в интернете. Ответа не получила.

К этому времени UMH из провинциальной медиакомпании вырос в общеукраинский холдинг с оборотом $20 млн.

После успешного старта «Теленедели» Ложкин начал активно расширять линейку продуктов. В конце 1990‑х UMH делал ставку на хорошо известные в СНГ бренды  – купил франшизу на выпуск в Украине таких изданий, как «Аргументы и факты», «Комсомольская правда», играя на ностальгии соотечественников по старым газетам.
Forbes никак не вписывался в этот ряд изданий с «социалистическим» прошлым. Но Ложкин смотрел на медиарынок России и Польши, а там все указывало на то, что скоро самая лакомая часть рекламного пирога достанется глянцу. Он начал переговоры о покупке лицензий на издание в Украине нескольких журналов, в том числе женских Elle и Marie Claire. Пробовал договориться с издательством Condé Nast о выпуске GQ, Vanity Fair, Vogue.

В начале двухтысячных ни один из именитых издательских домов не прельстился идей работать в Украине. Реакция со стороны Forbes Media последовала лишь спустя шесть лет после письма Мартыновой. Во второй половине 2008‑го в Киев для знакомства с топ‑менеджерами UMH прилетел старший советник по международным вопросам Forbes Томас Вольф. К этому времени желающих приобрести лицензию Forbes уже хватало: интерес проявляли издательство «Экономика», издательский дом «Вавилон» и др.

Американцы отдали предпочтение Ложкину  – лицензионное соглашение было подписано осенью 2009‑го. Договориться с Condé Nast удалось лишь в прошлом году: первый номер украинского Vogue вышел в феврале 2013‑го.

Ставка на глянец сыграла. В «Forbes Украина» еще не был назначен главред, а все рекламные площади в первом номере уже раскупили, говорит директор по рекламе сегмента деловых СМИ UMH Неля Чернышук. «Forbes перетянул на себя часть рекламных бюджетов других деловых изданий  – прежде всего «Галицких контрактов», «Бизнеса», «Деловой столицы»,  – объясняет глава коммуникационной группы Aegis Media/GMG Александр Гороховский.

Где Ложкин брал деньги на развитие проектов? До середины нулевых его бизнес расширялся за счет реинвестиций  – прежде всего, прибыли «Теленедели».

Первую крупную ссуду Ложкин взял только в 2006 году. «Мы привлекли кредит для развития «Теленедели» в России»,  – говорит Шверк, не вдаваясь в детали.

Банковским ссудам Ложкин предпочитал деньги партнеров  – большинство проектов он развивал вместе с кем‑то из крупных бизнесменов, для которых медиа было непрофильным. Схема выглядела так. Ложкин обычно контролировал более 50% проекта и занимался оперативным управлением. Участие партнера ограничивалось финансированием своей «доли» расходов и получением дивидендов.

Бывали и исключения. Например, запуская «Теленеделю» в новом городе, Ложкин соглашался уступить местному партнеру операционное управление. «Главное были даже не деньги, а понимание того, что происходит в городе, и нужные знакомства»,  – объясняет Шверк. Партнер был обязан еженедельно отчитываться о состоянии дел.

Когда UMH заработал репутацию серьезной и успешной компании, уже к Ложкину приходили с предложением создать совместный медиапроект. Так, к примеру, возникло партнерство с СКМ Рината Ахметова: его «Медиа Группа Украина», UMH и KP Media объединили свои интернет‑активы, создав United Online Ventures (UOV). «По итогам 2013‑го компания выйдет в ноль, в 2014‑м уже будет плюс,  – обещает гендиректор UOV Дмитрий Лисицкий.

Доли партнеров в разных проектах Ложкин со временем старался выкупить или предлагал конвертировать их в акции UMH. «Если партнер владеет пакетом, скажем, в «Теленеделе‑Донецк», его заботит успех только этого проекта, и он не склонен реинвестировать прибыль в развитие иных направлений,  – объясняет Шверк.  – Другое дело  – если он акционер уже всей компании».

В конце 2003 года UMH пришел в Россию, начав развивать сразу несколько проектов: «Теленеделю», журнал «Футбол», «Истории из жизни» и т. д. На российском рынке расти было гораздо сложнее. «Там более жесткая конкуренция,  – поясняет гендиректор холдинга Александр Страхов.  – Но даже несмотря на это, мы с нуля смогли пробиться в топ‑5 самых массовых изданий».

Единственная ниша, в которой Ложкин не пытался создавать проекты,  – телевидение. «В любом сегменте медиарынка нужно быть первым,  – отмечает он.  – Это не тщеславие, а расчет: только так в СМИ можно зарабатывать деньги». Купить большой телеканал по справедливой цене в Украине невозможно, добавляет он: «В оценке их стоимости нет бизнеса  – там политика. Слишком переоценены».

Эффект масштаба сработал в кризис. В 2009‑м году общий бюджет рекламодателей для печатных СМИ сократился на 33%. Выручка UMH – только на 25%. «К примеру, в деловом сегменте наша доля рынка составляет 75%,  – констатирует Чернышук.  – Это позволяет нам, приходя к рекламным агентствам, предлагать, чтобы почти весь их рекламный бюджет был отдан нам».
18-летний Ложкин держит первый номер телепрограммы «АТВ»
Фото из личного архива
С другой стороны, постоянно растущие аппетиты UMH требовали инвестиций. Например, осенью 2012‑го компания запустила сайт Forbes.ua с собственной редакцией, в 2013‑м планировала начать выпуск в Украине Vogue. Хотя Ложкин и не жаловал банковские кредиты, долги компании перед финансовыми учреждениями разрослись до $70 млн.

Нужны были новые инвесторы. Ложкин пытался привлечь капитал посредством IPO. На декабрь 2012‑го был намечен выход на Варшавскую биржу. Ложкин планировал привлечь $50 млн, разместив максимум 25% акций холдинга, рассказывает Андрей Пивоварский, бывший глава инвестподразделения Dragon Capital, которая готовила размещение. Но момент был выбран не лучший. Если бы компания провела IPO, как планировала, ее капитализация составила бы не более $100 млн, отмечает Пивоварский. «Оценка была унизительно низкой»,  – говорил Ложкин в одном из интервью.

В феврале 2013‑го Игорь Мазепа, гендиректор инвесткомпании Concorde Capital и миноритарный акционер UMH group, предложил Ложкину подыскать покупателя на часть холдинга. Ложкин согласился. Как и в случае с IPO, поначалу он был готов продать 25–40% акций за $50–100 млн. «Потенциально заплатить порядка $100 млн за такой пакет могли трое‑четверо инвесторов»,  – констатирует Мазепа. Неожиданно нашелся еще один, готовый дать больше.

В один из ноябрьских вечеров 2012 года первый главный редактор журнала «Forbes Украина» Владимир Федорин редактировал статью, посвященную бизнесу 27‑летнего харьковчанина Сергея Курченко. Это был материал‑расследование о неизвестном широким массам предпринимателе, который за два года взял под контроль 50% (позже Курченко заявлял о 30%) отечественного рынка сжиженного газа. В статье для Курченко было мало приятного: говорилось, что его компания реализует сжиженный газ и нефтепродукты без отчислений в бюджет и пользуется протекцией сына генпрокурора Украины Артема Пшонки.

Это было уже после публикации расследования на сайте Forbes.ua. Курченко опровергал напечатанное и хотел не допустить появления статьи в журнале  – он приехал в офис UMH для разговора с Ложкиным. Уехал ни с чем, но после его визита Ложкин потребовал тщательной проверки материала юристами холдинга. Она была настолько скрупулезной и продолжительной, что Федорин поставил ультиматум: или статья выходит, или он пишет заявление об уходе, не сдав очередной номер в печать. Номер вышел.

Спустя полгода по медиарынку поползли слухи, что Курченко покупает UMH. Журналисты, работающие у Ложкина, иронизировали по поводу такой возможности. 20 июня им стало не до смеха  – UMH объявил о продаже 98% акций бизнес‑группе Курченко ВЕТЭК. Федорин подал в отставку.

Как потом выяснилось, переговоры о продаже длились всего два месяца. Курченко готов был купить только весь холдинг. Ложкин согласился. «Я устал искать инвестиции, и к тому же мне предложили очень хорошую цену»,  – объясняет он.
Сразу два медиаменеджера из разных компаний, осведомленных об условиях сделки, сообщили, что на руки основатель UMH получит не менее $340 млн. Половину этих денег ВЕТЭК перечислила сразу. Еще столько же компания должна уплатить Ложкину до 1 марта 2014 года. Кроме того, ВЕТЭК взяла обязательство погасить часть долгов UMH  – максимум $30 млн.

Сильно ли Курченко переплатил за UMH? Мультипликаторы, с которыми сейчас торгуются зарубежные активы‑аналоги, говорят, что да. Например, текущее отношение стоимости польской медиакомпании Agora S.A. к ее EBITDA за 2012‑й  – 5,9. Мультипликатор же сделки по продаже UMH  – 12,9 (если отталкиваться от суммы в $370 млн и EBITDA в 2012‑м $28,7 млн).

Ложкин утверждает, что UMH можно было продать еще дороже. До Курченко интерес к холдингу проявлял крупнейший игрок российского рынка «Газпром‑Медиа», сообщил Forbes информированный источник. Но в отличие от Курченко, его представители не спешили. Они предлагали Ложкину разбить сделку на три этапа, к каждому из которых привязать финансовые результаты. Его успех зависел не только от сотрудников UMH, но и от экономической ситуации в стране, говорит Ложкин. «Если бы за это время в Украине случилась девальвация, выполнение плана было бы сорвано»,  – объясняет он.

Чтобы закрыть сделку с Курченко, Ложкин выкупил доли партнеров по UMH: Петра Порошенко в «Корреспонденте», а также Геннадия Боголюбова в «Фокусе», украинской «Комсомольской правде» и «Теленеделе» в России. «Эту инвестицию я рассматривал исключительно как бизнес‑проект,  – рассказывает Боголюбов.  – Мне предложили достаточно высокую цену за мою долю, и я согласился». К тому же миллиардер не хотел связывать себя партнерскими отношениями с будущим владельцем UMH. «Я знал, кто потенциальный покупатель холдинга, и возможности остаться в этом проекте не рассматривал»,  – сообщил он в письменном ответе Forbes.

Зачем компании, специализирующейся на газовом бизнесе, медиахолдинг? После объявления о сделке появились публикации, что ВЕТЭК купила UMH в интересах «семьи»  – приближенных к президенту Виктору Януковичу лиц. И что это может обернуться цензурой в изданиях холдинга накануне выборов 2015 года.

Действительно, в преддверии президентской гонки украинский медиарынок испытывает давно невиданный бум инвестиций. В феврале 2013‑го Валерий Хорошковский продал группу «Интер» Дмитрию Фирташу из оценки в $2,5 млрд. Был куплен оппозиционный канал TBi. На рынке прессы появился ряд новых высокобюджетных проектов  – газеты «Капитал», «Вести», еженедельный журнал «Вести. Репортер» и др.

«Медиабизнес в кризисе, взрывного роста в этой отрасли ждать не стоит, а, судя по открытым источникам, сумма сделки (по покупке UMH.  – Forbes) настолько высока, что вряд ли позволит окупить вложения в ближайшее время,  – отмечает главный редактор российского Forbes Елизавета Осетинская, оговариваясь, что говорит как журналист, а не как представитель компании Axel Springer Russia.  – Возможно, цель покупателя  – не столько заработать, сколько влиять на редакционную политику изданий UMH».

Курченко и его топ‑менеджеры утверждают, что купили медиабизнес исключительно с целью заработка. «Это на 100% бизнес‑сделка и выгодная покупка»,  – заверял основатель ВЕТЭК журналистов Forbes сразу после новости о приобретении UMH. Он также заявил, что готов вложить в медиабизнес в течение трех лет еще $100 млн.

«Вы думаете, мы будем хуже руководить холдингом, чем Ложкин?  – говорил журналистам Forbes один из консультантов, привлекавшийся ВЕТЭК для проведения сделки.  – А если Сергей окажется этаким Цукербергом в медиа?»

В августе этого года для управления медиабизнесом в рамках ВЕТЭК был создан субхолдинг «ВЕТЭК‑Медиа». Возглавить его пригласили Юрия Ровенского, бывшего гендиректора российской компании РБК, до недавнего времени занимавшего пост вице‑президента Сбербанка России. «Пока я  – лишь наблюдатель»,  – отмечает он, до закрытия сделки оперативное управление остается за Ложкиным. Ровенский уверяет, что заинтересован в сохранении управленческой команды и после ухода главы холдинга. Многолетние соратники Ложкина тоже не против поработать без него. «Борис попросил нас остаться в UMH  – хотел бы, чтобы мы продолжили дело, начатое вместе»,  – сообщает Шверк.
Хлеб от зрелищ
Сам Ложкин уйдет, как и его супруга  – руководитель сегмента деловых медиа UMH Надежда Шаломова. «Я не хочу быть наемным менеджером в чужой компании  – вне зависимости от ее владельца»,  – подчеркивает Ложкин.

Ровенский считает, что его уход не будет таким болезненным, как кажется. «Система управления холдингом выстроена хорошо, и Ложкин вовлечен в нее так сильно вовсе не потому, что иначе компания не сможет работать,  – полагает он.  – А просто потому, что так исторически сложилось».

Чем медиабизнес Курченко будет отличаться от медиабизнеса Ложкина? Ровенский убежден, что следует развивать и телевизионное направление, но фокусироваться на нишевых каналах, которые гарантируют синергию телевидения и печатных СМИ.

«Медиахолдинг обеспечит возврат инвестиций за шесть‑семь лет,  – утверждал Курченко в интервью Forbes.

Ложкин говорит, что от идеи создать миллиардный бизнес не отказался. Куда бывший медиамагнат вложит деньги, он пока не рассказывает, но намекает, что это будут «продвинутые» проекты  – возможно, электронная коммерция. «Мы ведем переговоры со стартапами в России, Украине и США»,  – отмечает Ложкин. Он добавляет, что не прочь поехать на несколько месяцев в Кремниевую долину  – ближе познакомиться с американской IT‑индустрией. «Это не значит, что я планирую эмигрировать,  – объясняет бизнесмен.  – Но мне нравится образ жизни, когда ты не привязан ни к какой определенной стране».

6 лист. 2013 р.

Українці - колективний портрет


12.11.2009, Ольга Калита, 
практичний психолог, Львів, для УП  




Фото Наш век
Україна ніколи не мала мудрих провідників. Це раз за разом оберталось для неї страшними катастрофами, знищенням як матеріального, так і культурного і духовного надбання.
То через князівське, то через гетьманське безголів’я. Тепер вона стоїть на порозі третьої руїни через президентсько-парламентське.
Чим далі, тим більше поглиблюється прірва між невеликою купкою неймовірних скоробагатьків-мільярдерів і основною частиною народу, яку вони нахабно експлуатують.
А що народ? Мовчить.
Що ж, зрозуміло, що після століть такого глуму, грубого приниження національної честі і гідності, потрібно починати нове життя із найважливішого – самоствердження.
Для цього потрібно психологічно розвиватись, позбутись потворного "комплексу жертви і раба", який немов би ланцюгами спутав наші кроки. Час усвідомити, що не завжди тільки хтось інший винен у наших бідах, а ми заслуговували такої долі, яку мали і маємо нині.
Ніхто нам, українцям, не зробив більше шкоди, як зробили собі ми. Усвідомлення цього допоможе стати господарями відповідальними за власну долю і уникнути в майбутньому прикрих помилок, що ми робили в минулому.
Століттями залякувані, усунуті від активного суспільного життя чужинцями, ми стали пасивні і ліниві, звикли до інтелектуального й фізичного байдикування, до роботи, яка нам нерідко була непотрібна.
Звикли крадькома визирати, що в світі діється і заспокоювати себе тим, що наша хата скраю. Тепер вона стала крайньою зусібіч і нам потрібно терміново подолати вікову інертність мислення і дії кріпаків.
Ми, українці, надто легко впадаємо в ейфорію від слів, а не від справ, добровільно "вловлюємось на гачок", поводимось як той екзотичний птах страус…А потім, впадаємо в іншу крайність – тяжко розчаровуємось, нарікаючи на них, хоча самі погодились на маніпуляцію…
Кінця і краю не видно цьому зачарованому колу… Ось і зараз перед черговими виборами "батька чи мами нації" ми знову готові наступити на ці самі граблі.

Хто нам винен, що ми такі? 
 Сьогодні найважливіше завдання нації – пізнати себе. Усвідомити, хто ми є: цивілізований європеєць чи окраїнний абориген.
У нас були колись два типи національного характеру: слабкий тип – хліборобів і сильний – козаків. Для першого порпатися в святій матінці-землі дорожче за волю, для другого свята воля дорожча за життя. Нині від другого типу маємо лише руїну.
Дмитро Донцов поділяв ще категоричніше: на козаків і свинопасів. Зрозуміло, що козаків завжди було замало. Їх забракло Хмельницькому, щоб виграти вирішальну битву за волю, їх забракло Мазепі, щоб порятувати Україну від загибелі.
Петлюра взагалі не мав ким воювати…
Вперше з гіркою категоричністю протиставив психіку козака психіці "свинопаса" Тарас Шевченко. Він був не проти селянського стану, а проти тих "хамовитих синів", які покірно хилилися перед панською пикою.
Іван Франко відверто іронізував з людини, яка, сидячи нишком під чужим ярмом, уважала, що "множачись серед мук, можна вирости в силу і забрати весь край в свої руки".
У вступі до книжки "Галицькі образки" він писав про українців, як про "расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду". Дуже гіркі слова.
Ще менше щадив самолюбство українця Донцов. "Свинопаси" у всі віки були, є і будуть з їх полохливою ненавистю до героїчного, до патріотичного націоналізму і кращих козацьких традицій, які кличуть до боротьби і заважають "зав’язуватись салу".
Трагедія України – не в розгулі чужих орд, а в тому, що вона сама не перестала бути ордою.
Власна орда винищила нас із середини. Жоден європейський народ так охоче не повертав зброю, призначену для ворогів, проти себе самого: брат проти брата, син проти батька.
Махновці нищили гетьманців, щорсівці – петлюрівців, бандерівці – бульбівців. А яка то була б грізна сила, якби разом стали проти спільного ворога!
Не москалі вигнали з України уряди Грушевського, Винниченка, Петлюри, а за твердженням того ж таки Винниченка, самі українці.
Не татари організували Голодомор 1933 року. Не німецькі фашисти виловлювали по галицьких селах молоденьких сестер милосердя УПА, стадом, немов пси, ґвалтували їх, а свої ординці на ймення Іваненки, Петренки, Ковальчуки…
За роки радянської влади вони видушили, витлумили з України все, чим може пишатись нація: таланти, інтелігенцію, мислячих людей, які мали власну думку.
Ні, не дикий татаро-монгол, а українець під час арешту зламав прикладом щелепу Максиму Рильському, не сталінські посіпаки, а Хвильовий з Тичиною підписували смертний присуд письменниці Старицькій-Чернихівській…
Найстрашніша орда та, що скалить зуби в нашому серці. В Україні вона винищила елітарний генофонд, перетворила велику націю на покірне бидло.
Пишу аби люди наші критично подивились на себе, на діла рук своїх і хоча б замислилися, чи можна  "на ментальності свинопасів збудувати міцну незалежну державу? Лише в незалежній державі можна відродити козацький генотип, який нам дуже потрібний.

За що нас, українців, не поважають?
По-перше, за простацтво
З нас насміхаються, що ми занадто конкретні, дріб’язкові, що наші ідеали не сягають вище корита й жолоба, а помисли заповнені лише салом і борщем, а сучасною термінологією – накопиченням матеріальних статків. Ніде правди діти – це справді так.
Проте, спочатку про причини цього. Перш за все в українця відняли державу, а з нею і почуття господаря на своїй землі і національну гордість. Другий удар – забрано майно, а з ним і почуття людської гідності.
Третій удар – його дітей у школах поколіннями напихали звульгаризованим, догматичним матеріалізмом. Внаслідок чого, задавлена вульгарною матерією, наша інтелігенція так і не змогла піднятись духовно вище рівня сільського дядька.
Дмитро Донцов називає найпоширеніший психологічний типаж остійським, який безнадійно прив’язаний до дрібних матеріальних благ, вульгарний у смаках, пристосуванець і кон’юнктурник, завжди біжить за вітром. Його власні інтереси нерідко дорожчі від такої "абстракції", як незалежність України…
Наша сучасна молодь виростає без душі, без почуття національної гідності. Це ми, старше покоління совків, виховуємо так своїх дітей. Нинішні молодики й гадки не мають гуртуватися в могутню партію, яка б витягла Україну з біди, не беруться до управління економікою, навпаки, стають на шлях розбою, пияцтва, наркоманії, ранніх дошлюбних стосунків.

За жіночий розум
Винищення козацького генотипу призвело до перегину українського інтелектуального потенціалу в бік "жіночого розуму". Це не докір жіноцтву, але це відвертий докір нашій чоловічій половині.
Прояв жіночого розуму в чоловічому виконанні – дивуватись несподіванкам та бідкатись. Сучасні чоловіки в Україні мовчки терплять коли місяцями їм не платять "пани" зароблені гроші, коли їх нещадно експлуатують, допускають свавілля купки олігархічних кланів, які захопили владу в державі і безсовісно обдирають народ як липку.
І це сильна половина людства!?

За крутійство
Щоб вижити, українець віками змушений був крутити, хитрувати, грати, миттєво змінювати свою думку і позицію залежно від "напрямку вітру". Та лихо в тому, що набувши генетичного вкорінення, таке крутійство нещадно б’є по нас самих.
Доки не переродимося генетично, не видавимо з себе наймита, ми ще довго будемо крутити, хитрувати, вдавати, носити камінь за пазухою, але на цей раз один проти одного.
Ще довго брутальна мораль буде панувати в наших душах: не вкрадеш – не проживеш, не зрадиш – не викрутишся, не підмастиш – не поїдеш, невміння дотриматись слова.
Крутійство бачимо в "кручених" постановах уряду, чим раз більше падає рейтинг всіх владних інституцій, росте недовіра до президента, парламенту, суду.
За лінивство
Найбільше дивує твердження про нібито надзвичайну працелюбність українців. З чого це видно? Може в нас поля не в бур’янах, дороги, як скло, міські вулиці прибрані, вимиті; села, немов міста – асфальтовані, газифіковані, телефонізовані?
Наважусь на висновок: ми, українці, генетично не можемо бути працелюбними. Бо народ, який триста літ працював не на себе, не на свою державу, свою національну честь, від природи не може бути ні працелюбним, ні працьовитим.
Це генетичний наймит. А наймит – це ледар, брехун і злодій, майстер крутити, чухати потилицю, шукати крайнього, робити за принципом: стук-грюк – аби з рук.
Переважна більшість наших керівників, спеціалістів, чиновницької братії навіть гадки не мають, що вони не вміють оперативно працювати.
Ще один з об’єктивних показників працьовитості народу – врожайність його полів. Так ось, наш споконвічний хлібороб вирощує в середньому вдвічі нижчі врожаї всіх культур, аніж його колеги з передових країн.

За панібратство
В ментальності українців панує такий мотив: вони вважають, що всі рівні, незалежно чи академіки, чи сторожі, всі з одного стада, ніхто немає права вивищуватись над "рідними братами".
Така настанова сформувалась тоді, коли народ змушений був миритися з чужими панами, верховодами, проте дуже болісно сприймав, як у число тих погоничів вибивались свої.
Однак палиця має два кінці. Де панує всезагальна рівність, там немає поваги до особи, її людської гідності. Українці не сприймають як належне Божої заповіді про те, що треба ставитись до ближнього, як самого себе.
Але, якщо немає поваги до себе, то яка ж повага до ближнього? Яке панує брутальне панібратство і неповага до ближнього: серед трудівників різних галузей, у військових залогах, навіть в стосунках народних обранців в залі під куполом!
Чому українець не терпить, щоб його побратим піднявся вище нього хоча б на щабель? Таке нездорове пантрування рівності сірої маси веде до спотвореного зміщення ідеалів, культурного розвитку цілої нації.
Треба визнати, що ми генетично ненавидимо інтелігенцію, буквально свідомо не виплекали її такою, яку мусив би мати чисельний європейський народ. А те, що стихійно засіялось, з натяком на інтелігентність, винищуємо з тупою брутальністю кирзака.

Українець українця за ніщо має…
Причиною неволі був брак національної самоповаги, брак довіри українця до українця – цього нам бракувало завжди.
Референдум 1991 року – перший великий історичний здвиг. Політики прагнули влади. Інтелігенція – прав, свобод, відродження національної культури, мови, символіки, перейменування вулиць.
А трудовий люд? Робітники з хліборобами на високі матерії не претендували, вони мріяли про добру зарплату, автомобіль, кольоровий телевізор, відповідний харч і одяг для родини.
Політики загалом влади домоглися, інтелігенція як не матеріально, то принаймні морально виграла теж. Трудовий люд у всій своїй масі зістав жорстоко обдурений.
Здається і президента маємо від Бога, такого, якого заслуговуємо, і уряд останньої довіри, кращого вже не знаєш з кого вибрати. Але нічого вони людям не дали – ні землі, ні приватної власності, ні правопорядку.
Бо добродій політик – це ж бо наш українець, у якого любов до рідної неньки починається з любові до самого себе, своєї особистої незалежності, своїх амбіцій. Він завше мав на оці передусім керівне крісло і себе в ньому з усіма приємними наслідками для його персони.
На сьогодні ми збудували олігархічне суспільство, в якому так звані бізнесмени не є тими людьми, які дбають про побудову держави, успіх реформ, відродження нації.
Переважна більшість з них – спритні крадії та махінатори, їм байдужі інтереси держави. Це патріоти лише власного шлунку та кишені. З такими "українцями" Україна ніколи не матиме сил піднятись вище варіанту третього світу.
Нашим високим посадовцям варто запам’ятати, що держава, котра платить робітнику таку ганебну зарплату, за робітника його не вважає. А він, своїм правом, не вважає її за державу.
Мудрий філософ Кант найбільше захоплювався "зоряним небом над собою і моральним законом в собі". Знав, що казав.
Кожна сильна нація міцна саме цим моральним законом "в собі", носієм якого є провідна верства. Де вона суворо вимоглива до себе, не піддається спокусам користолюбства і розпусти, понад усе ставить людську чесність і патріотичний обов’язок, там нація досягає своєї мети.
Моральний закон невблаганний: коли ментальні якості голоти стають "духовним багажем" всього народу – в суспільстві настає катастрофа.
Ми постійно відчуваємо брак ведучої, державотворчої формуючої суспільство сили. Хто поведе нас?
Поведе той, хто найкраще поєднає в собі три засадничі чесноти: мудрість, мужність і шляхетність. Поведе той, хто зуміє повернути народові втрачений оптимізм, віру в неминучість кращого життя, в своє славне призначення на землі.
Хто свою державну мудрість, лицарську мужність і шляхетність передасть усім верствам і станам, власним високим покликанням примусить людей перестати паскудити свою землю і свідомо взятись до чесної праці. Я вірю в це!

В 1998 році українська громадськість познайомилась з книжкою Арсена Паламаря "Третя руїна або роздуми над недолею". Минуло одинадцять років… проте, і досі вона є дуже актуальною.



Джерело