Над світом сяє хрест меча

Дмитро Штикало, ВАТРА

“Хто не зі мною, той проти мене;

(Мат. 12, 30)

“Я не прийшов принести мир, а меч”

(Мат. 10,34)

Слова Христа

“Не думайте, що я прийшов принести мир на землю, я не прийшов принести мир, а меч. Бо я прийшов роз’єднати чоловіка з його батьком, і доньку з її матір’ю, і невістку з її свекрухою. І ворогами чоловікові його домашні. Хто любить батька або матір більш, як мене, не є мене достойний; а хто любить сина або доньку більш, як мене, не є мене достойний. І хто не візьме свого хреста і не піде за мною, не є мене достойний”. (Мат. 10,34–38.)

Так говорив Христос до своїх апостолів, коли приготовляв їх до тяжкого й відповідального завдання, на довгу й тернисту дорогу, на бій нерівний і досмертний, за нову Правду і Надію, за нову Віру.

І тут ми відразу входимо в саму суть питання, що замкнене в тільки що наведених словах Христа. Питання незвичайної ваги, що в нашу епоху, в наші дні стає щораз більш пекуче, набирає щораз більшої гостроти і настирливо вимагає його розв’язки.

Є це – проблема виключності й непримиримості кожної релігії, проблема нетерпимості, неприєднаності і загорілості пророків і їх віри. В розгляданому тут випадку – віри Християнізму. Проблема ця на величнім тлі життя і науки Христа – виступає особливо гостро і ясно.

А те, що в наші дні, в нашу епоху надає цій проблемі величезної актуальності і гостроти, – це справа взаємовідношення трьох, діючих і рішаючих в нашу добу релігій: християнізму, більшовизму й націоналізму.

Розгляньмо це все по черзі.

Виключність і непримиримість, фанатична віра! Це вони є конечною передумовою перемоги кожної ідеї, кожної віри. Це вони створюють довкола пророка оцей дивний німб, оце вражіння володарськості, оцей світляний круг – ореол над головою людини, що майже завжди своїм життям і своїм зовнішнім виглядом була скромна, вбога і проста. І примір Христа є якраз найбільше типовим і величним цього підтвердженням. [...]

Суть справи в тому, що віра, релігія – це незрушимі догми, що пламенно й невблаганно голосять: так – так, ні – ні, а ніколи: і так, і ні, або так, або ні, або й  ніяк і як і хто хоче… І ще суть справи в тому, що ці догми, ця віра ніколи не знижується до чиєїсь висоти, лиш інших до своїх висот підносить. Бо пророка ніхто й ніколи не вибирає, а родиться він з висоти, якраз з отієї незломної віри у своє післанництво. І не його настановляють, а він настановляє своїх апостолів і наслідників. [...]

Хоч сьогодні віра християнська вже поширена по цілому світі, та її головною базою є Европа, що хоч і найменша простором поміж усіма частинами світу, та проте найгустіша людським скупченням, – все ще відіграє і напевно ще довго відіграватиме провідну роль у світі. І саме ця Европа є у цілості християнська, хоч церковно нез’єднана. Бо Захід Европи є католицький і протестантський, Схід – православний. На грані Заходу і Сходу діють і перехрещуються їх впливи.

І ось в цій Европі в нашу добу і на наших таки очах виростають і до рішаючого голосу приходять дві нові релігії: релігія новітнього націоналізму і релігія більшовизму. Підкреслюю: дві нові релігії.

А що ми вище на прикладі Христової віри-релігії тільки що розглядали, які прикмети-властивості має кожна релігія, – то само собою з величезною силою накидається питання: як же ж заховуються ці релігії у зустрічі між собою? І ми вже на самому початку загально сказали, що ця проблема в нашу епоху, в наші дні набирає величезної актуальності й гостроти.

Тепер приглянемося до цього ближче.

Спершу справа взаємовідношення християнізму і більшовизму, бо ця справа є дуже проста. Це два смертельні вороги, що мусять між собою звести бій на смерть і життя. Бо ці релігії оперті на цілковито різних, одна одній непримиримо ворожих, взаємно себе виключаючих основах.

Християнська релігія – це догматична віра в Абсолют, єдиного досконалого Бога, Творця неба і землі, всього видимого і невидимого. Альфи, Омеґи, початку й кінця, старту й остаточної мети усього. Християнська релігія – це релігія об’явлена, надприродна і тому це перш усього віра, а не природний досвід й оперта на ньому логіка. Віра ірраціональна, – оперта на інстинкті, на почуваннях, а не на розумі. Віра – ціла задивлена у Майбутнє, яка дочасне людське життя на землі уважає не за ціль у собі, але за підготовку до другого життя, життя вічного. Від того, як людина живе тут на землі – згідно з засадами (принципами) християнської релігії чи проти них, – узалежнює ця релігія майбутню долю людини у другому, позагробовому, вічному житті. Й тому все земне, переминаюче – є нічим у порівнянні з вічним, до якого повсякчасно кожна людина повинна змагати.

Догматична, ірраціональна віра в єдиного Бога (хоч і в трьох особах), першенство (примат) і протиставлення духовного матеріальному, вічного – дочасному, – ось ці основи, що на них побудована християнська релігія.

Знов же більшовизм – це також релігія, але релігія матеріалістична і раціоналістична. Підставою й початком усього визнає вона матерію, що то з неї самочинно (самородно) на протязі багатьох тисячоліть мало витворитись життя ростинне, звірське і людське. Є це так званий історичний матеріалізм.

В противенстві до християнської релігії – релігія більшовизму знає тільки земне життя. А ціллю людського життя більшовизм уважає щастя, що його – на його думку – може дати тільки матеріальний (господарський, економічний) добробут*.

* Коли брати справу чисто теоретично, то комунізм це доктрина (теорія), а більшовизм – це російська практика, що за свою ціль ставить здійснювати доктрини комунізму. А що доктрина комунізму має інтернаціональний характер, центром же Комуністичного ІІІ Інтернаціоналу (Комінтерну) є Москва, – уважаю за правильне вживати слова більшовизм на означеня всіх тих рухів, у якій частині світу чи країні вони не виступали б, що спираються на комуністичну теорію, а придержуються більшовицької практики, діючи під проводом московського Комінтерну.

Тому більшовизм учить, що найважнішою, підставовою ділянкою людського життя є ділянка господарська, а боротьба за засоби, потрібні до життя – є одинокою рушійною силою усіх життєвих процесів не лише в ростинному та звіринному, але також у людському світі (боротьба класів). Уся ж духовна культура (література, мистецтво, наука і т.д.) для більшовизму це тільки “надбудова” отої підставової, господарської ділянки.

Далі. Більшовизм відкидає всяку ірраціональну віру, протиставляючи їй досвід, розум, логіку, що її старається вивести та оперти на природничих науках. І згідно з цим своїм “досвідом” більшовицька релігія навчає, що свою ціль – цебто щастя, оперте на матеріальному добробуті – люди зможуть осягнути тільки в рамках безнаціонального і безкласового соціалістичного, а в останній своїй фазі комуністичного, суспільства. Суспільства, організованого на засадах спільного володіння засобами продукції (виробництва) і самими продуктами (виробами). І цілий розвиток людства від найдавніших часів має нібито йти по лінії витворення такого комуністичного суспільства. Є це віра в так званий “автоматичний” (самочинний) поступ людства.

Такою у загальному й головному є суть більшовицької релігії, більшовицької доктрини. Маркс, Енгельс і Ленін – це головні її творці і пророки. А історичним завданням пролетаріату (вбогого робітництва) цілого світу є перевести цю релігію в життя шляхом пролетарської революції і вставновлення на цілому світі диктатури пролетаріату. Ця диктатура пролетаріату – як навчає більшовизм, – є  передумовою і першим етапом до будови соціалізму й комунізму, більшовицького раю на землі. Це завдання пролетаріату більшовизм замкнув у двох своїх лозунгах (кличах): “Пролетарі всіх країн, єднайтеся!” і “Хай живе диктатура пролетаріату!”.

Матеріалізм і раціоналізм (віра у всевладний людський розум як всевладного суддю й мірило добра і зла), – ось підвалини, що на них побудована доктрина більшовизму, оця своєрідна (безбожницька) релігія.

Ясно, що релігія християнізму і релігія більшовизму це два смертельні вороги, що одинокою формою і змістом їх взаємовідношення може бути тільки боротьба на смерть і життя. Ось про що пише Митрополит Андрей Шептицький у своєму пастирському листі про комунізм: “В однім лише більшовики є щирі, коли висказують ненависть проти Бога, проти об’явленої релігії…З цілої їх праці і з усіх їх намірів висказене одно виразно й щиро: ненависть до Бога і до релігії. Комуністи є безбожниками та в їх програмі нема точки, де вони були б щирішими, як у тій одній: боротьба проти Бога…Де покажуться комуністи-більшовики, там зараз починають горіти церкви й кров невинна ллється облильними потоками”.

І для того: “хто помагає комуністам в їх роботі, навіть чисто політичниій”, хто помагає комуністам “у переведенні їх планів т.зв. народного чи людового фронту з  соціалістами і радикалами”, “хто помагає комуністам у якій-небудь їхній акції” – той “зраджує церкву”, “зраджує свій нарід”, “зраджує справу убогих, терплячих і покривджених у цілому світі”… Ось провідний мотив пастирського листа митрополита. [...]

А тепер питання: чи тут, у цьому вирішальному для християнства бою, кинута й найвища ставка більшовизму? Чи тут, у цьому зударі між християнізмом і більшовизмом, рішається також бути чи не бути більшовизму?

На це засадниче питання, питання величезної ваги – з усією рішучістю, з найглибшим переконанням відповідаю: Ні!

І з такою самою рішучістю тверджу, що найвища ставка більшовизму, його бути чи не бути рішається в бою з націоналізмом. Націоналізм буде могилою для більшовизму! І в нашу добу – націоналізм це одинока сила, здібна скрутити голову цій гідрі.

Що ж таке націоналізм?

Націоналізм – це відвічна воля нації бути нацією.

Нація – це найвища органічна людська спільнота. Нема націоналізму без нації і немає нації без націоналізму. Націоналізм існує відколи й доки існує нація.

І тому про націоналізм якогось народу приходиться говорити вже від народження цього народу, від перших днів його приходу на арену історії. Бо вже тоді цей нарід хотів жити як нарід, як окрема від інших, йому подібних, спільнота. Вже тоді отже була оця воля народу бути народом – цебто націоналізм. Це бо вже отой принцип життя, що каже дубові рости і бути дубом, леву бути левом, людині бути людиною. Нарід – це організм, і то організм найвищого роду і в ньому діє оця, тільки що згадувана засада (принцип) життя. Нарід хоче жити і рости – могутніти та повсякчасно бути собою. Нарід хоче бути народом! А оце його “хочу”, оця його відвічна незмінна воля бути собою – це і є націоналізм.

І скільки є націй – стільки є націоналізмів. Але як усі люди є засадничо такі самі, мимо безлічі своєрідних питоменностей окремих людей, – так само й націоналізми різних народів є засадничо такі самі, мимо багатьох своєрідних питоменностей кожного націоналізму зокрема. І не можна говорити що – приміром – японський націоналізм запозичив свої основні засади в німецького націоналізму, – як не можна говорити, що японець запозичив свою тілесну будову (структуру): двоє ніг, дві руки і т.д. [...] Колір “шкіри” поодиноких націоналізмів може бути різний (чорний, білий, жовтий) – але “кров” усіх націоналізмів є червона.

З правди, що націоналізм існує відколи і доки існує нація випливає очевидний висновок, що можна говорити про націоналізм різних епох. В тому розумінні можемо, приміром, говорити про український націоналізм княжої доби, націоналізм часів київського митрополита Іларіона (першого українця на київській митрополичім престолі, на якому до цього часу сиділи самі греки), націоналізм часів автора “Слова о полку Ігоревім”, часів Козаччини, – хоч у цих часах і далеко пізніше ні в нас в Україні, ні взагалі ні ніякій іншій країні не знали навіть самого слова націоналізм.

Ясна річ, що націоналізми нашої доби дуже різняться від націоналізмів попередніх епох.

І щойно наша доба витворила, остаточно викристалізувала такий світогляд, таку ідеологію, що її називаємо – світоглядом, ідеологією, вірою новітнього (модерного) націоналізму.

І щойно цей новітній націоналізм є отою новою релігією, що на наших очах зводить рішаючий, безоглядний та геройський бій за виключне право формувати обличчя світу, за виключне право творити життя.

Нація! Нарід! “Велика єдність”, “сплетення усіх справ, усіх чинностей”, як висловлюється Джузеппе Мадзіні, одна з чільних постатей італійського відродження (рісорджіменто).

Нація – це перше й останнє слово віри націоналізму. Нація – це вихідна й метова правда націоналізму. Це пробний камінь, критерій усього доброго й злого (є це так звана моральна своєзаконність націоналізму, або “аморальність”, що не значить: неморальність атеїстичної релігії).

І для націоналіста – цебто визнавця націоналістичної релігії, – ціль і щастя людського життя лежить у віддані себе цілого своїй нації. А мораль націоналістичної релігії така: добре є все те, що є добре для нації, зле все те, що є зле для нації.

Вже з вище сказаного про націоналізм добре видно що – подібно як справа взаємовідношення християнізму і більшовизму, – мається і справа взаємовідношення більшовизму і націоналізму. Більшовизм і націоналізм – це два смертельні вороги й одинокою формою і змістом їх взаємовідношення може бути тільки боротьба на смерть і життя.

Свідомий цього націоналізм – свідомий і більшовизм і найновіша тактика більшовизму: творення в усіх країнах т.зв. “людових” чи “народних фронтів” – є звернена якраз і передусім проти націоналізму, чи, як його більшовики називають, “фашизму”. Бо націоналізм і більшовизм – це не лише відмінні й ворожі один одному світогляди, це не тільки на різних і ворожих собі правдах-засадах оперті доктрини. Це передусім цілковито відмінні світовідчування, це передусім цілковито відмінний дух, що віє з цих релігій.

І – скажім це тут відразу – саме цей дух новітнього воюючого націоналізму наближує його до воюючого християнізму. Дух цього націоналізму, що його може найбільшим апостолом є француз Моріс Барес, а з українців – Дмитро Донцов.

“Новітній націоналізм”, – читаємо в одного з його апостолів (Донцова), – “зачав шукати свого Бога не в викомбінованім розумовім ідеалі, лише у власнім бажанні, у власній вірі… Ідея нації прибрала аксіоматичний характер ідеї, що сама в собі знаходить своє оправдання, що спирається не на розум, лиш на віру”. [...] А далі пише цей самий автор: “головними рисами нового націоналізму його вороги слушно уважають войовничий дух (“воюючий націоналізм”), дух “нетолеранції” і “насильства”, його безкомпромісовий “фанатизм”…Суть нового націоналізму – війна, і один з його маркантних представників (Муссоліні) каже, що “війна є божеського походження”.[...]

“Модерний націоналізм”, – читаємо дальше, – “тримає високо прапор традиціоналізму, прив’язання до землі батьків, до їх віри, звичаїв, до родини й раси. Але ж сей традиціоналізм єднає модерний націоналізм з церквою… Культові предків завдячує модерний націоналізм свої найсильніші душевні пориви”.

Можна би наводити багато примірів, взятих з життя церкви і народів на доказ і для ілюстрації, що дух новітнього націоналізму є дуже зближений до духу воюючого християнізму. Що більше! Тільки там, де затріумфує релігія новітнього націоналізму, тільки там могтиме тріумфувати релігія християнізму. Але під одною умовиною: що церква свідомо змагатиме наблизити себе до націоналізму.

Наша епоха сувора і тверда – вона песимістична, але це песимізм сили, зроджений з надміру життєвої енергії [...] Це дітьми нашої доби є і Муссоліні і Гітлер, що родилися з висоти і на висоти піднялися! Визнавці й чолові провідники воюючого націоналізму. Це дітьми нашої доби є безсмертні герої з-під Крутів і Альказару [1]!

Добре, скаже може дехто, – але як ви погодите національну виключність, національне самолюбство (егоїзм), що є підставовою засадою новітнього націоналізму, – як ви “згармонізуєте” його з наукою Христа?! Тим, які думають, що це сліпа вуличка і що з неї нема ніякого виходу, а точніше – є тільки один вихід – вертатися назад, – може прикрою буде ця несподіванка, коли скажу, що Христові цілком не була чужою ні національна виключність, ні національний егоїзм.

Бо що це є національна виключність і національний егоїзм? – Це, без сумніву, засада: “Ми самі!” і “наша нація – передусім!”. Це без сумніву клич: “найгарніший прапор – це прапор нашої батьківщини”. Але, чи ж не Христові слова до апостолів: “На дорогу поган не ходіть, і в міста Самарянські не заходьте”. (Мат. 10, 5–6). [...]

Думаю, що в загальному, справу взаємовідношення християнізму й новітнього націоналізму ми вичерпали. Для повноти і для стислості додам ще таке: Подібно як християнська, так і націоналістична релігія є самі для себе замкненою цілісністю і як такі – вони нікого стороннього доповнення не потребують.

Націоналістична релігія – виходить від нації і доходить до нації. Від нації починає і на нації кінчить. І – як такій – їй ніякого доповнення не треба. Що більше! Релігія новітнього націоналізму, як кожна релігія, є догматична, виключна і зависна, а з цього факту випливає рішуча й безоглядна вимога до її визнавців – визнавати тільки ті догми, що їх вона подає до вірування. Націоналістична релігія вимагає від своїх визнавців –- вірити в націю і цілим своїм життям здійснювати цю віру. Нічого іншого й нічого понад це релігія націоналізму не вимагає.

Але справа ось у чому: релігія націоналізму не може мати нічого проти того, щоби її визнавці (націоналісти) визнавали догми іншої релігії, наскільки ці чужі догми гармонізують і покриваються з її власними догмами. Беручи конкретно – догми новітнього націоналізму мусять узгоджуватись і покриватись з догмами християнізму, щоби націоналісти могли бути віруючими християнами, а християни, віруючими націоналістами.

Націоналізм вимагає віри в націю, а не в Бога. Але суттю нації є її відвічна воля бути собою. Воля – чинник нематеріальний. І тому від одвічної волі нації (а точніше націй) проста дорога до предвічної Праволі. А це значить нічого іншого, як проста дорога до предвічного Бога, оцього “Прімо Моторе” (Першого Мотора) усього! І хоч націоналізм каже вірити в націю, то не забороняє вірити в Бога. Від церкви отже буде передусім вимагати її добро піти назустріч новітньому націоналізмові і разом з ним працювати над моральним вихованням і перевихованням даного народу. І це не є случайне, що два найвизначніші провідники сучасних націоналістичних рухів своїх народів – Муссоліні й Гітлер – є християнами-католиками і що обидва вони врешті-решт таки знайшли з християнсько-католицькою церквою спільну мову (як також з церквою протестантською в Німеччині).

Подібне завдання – знайти спільну мову з новітнім українським націоналізмом – стоїть у всій своїй повноті і далекосяглому значенні і перед нашою церквою чи радше церквами: католицькою і православною. Перед одною й другою в однаковій мірі й однаковій гостроті та важливості.

Це питання набере величезної гостроти й актуальності особливо після повалення більшовиків на СУЗ (Східноукраїнських землях). [...]

Але чи свідома церква, так католицька як православна, тієї передумови, що її вона мусить сповнити, коли хоче, щоби її задумана акція увінчалась бажаним успіхом? А тією передумовою є: найти спільну мову з новітнім українським націоналізмом. Тією передумовою є , щоб оці майбутні місіонери, які діятимуть на українських землях, щоб вони чинно вірили в українську націю, дорожили її світлим Минулим, і виходячи з незавидної Сучасності, боролись твердо й до останнього віддиху за її велике Майбутнє.

І в цьому церква мусить йти плече в плече з українськими націоналістами і ніколи без них, а тим більше проти них. Якщо у цьому церква не зуміє зговоритися з націоналістами – її акція не увінчається бажаними успіхами, що очевидно не принесе ніякої користі українській нації, а тимменше українській християнській церкві*. [...]

* Про це вже мала нагоду переконатися греко-католицька Церква в Галичині, влаштовуючи свято “Українська Молодь – Христові”. Аранжери цього свята мали – що так скажу – незвичайно сміливу й не менше оригінальну думку: хотіли йти спільно з націоналістами, але проти тих-же націоналістів.

І тут націоналістичний рух поставив перед церквою безоглядну вимогу: хто не з нами, – той проти нас! Внаслідок цього бачимо намагання багатьох поверхово і лише формально сприйняти світорозуміння й світовідчування новітнього українського націоналізму, прикриваючи своє дійсне обличчя аж надто часто уживаним і ще частіше надуживаним словом націоналізм, – не без різних додатків. [...]

І це ви, що скиглите, збираєтесь йти до отих “братів” – з чим? Зі своїми смутками та жалями?! Краще не вибирайтесь, а то “крізь демонські прокльони” почуєм ваші та вже не “тихі” стони!..

Уся наша сучасна українська дійсність тверда і вимагає твердих людей. Живемо в епосі, що її символом є – меч. Живемо в час напруженого людського одиничного й збірного зусилля, у час запеклої боротьби світів, народів, держав.

“Над світом сяє хрест меча” – ось прекрасна у своїй символічній глибині і простоті і правдивості візія поета! (Евген Маланюк). Візія нашої ери, візія передусім нашої доби!

Хрест і меч–символ церкви і нації! Хрест – що є мечем, меч – що є хрестом! Хрест меча –ось гармонія і синтеза християнізму й націоналізму!

Під цим знаком й Україна йде назустріч своєму Завтра. Іде назустріч своїй історичній долі, своєму історичному післанництву (місії).

Це історичне післанництво України – це і є на сумежі Заходу і Сходу, на пограниччі двох світів – творити нове життя.

По дорозі до здійснення свого історичного післанництва Україна мусить виконати, між іншим, одне важке й далекосягле своїми наслідками завдання: знищити більшовизм. І немає найменшого сумніву, що це якраз і передусім завдання України, а не чиє інше. Від правильного виконання цього завдання у великій мірі залежатиме те, чи Україна вже в найближчій майбутності стане рішаючим і самостійним чинником у світі, на Сході Европи в першу чергу.

Чи Україна виконає своє історичне завдання? Безумовно – так! В це ми незломно віримо! І всі знаки на небі і на землі це ясно заповідають і на це виразно вказують!

І немає ні одного українського націоналіста, який не вірив би в те, що кільканадцять літ тому, при нагоді смерті Леніна пророкував Дмитро Донцов:

“Історія запише колись у своїх анналах, що коли Ленін помер у Москві, то могилою ленінізму була Україна”.

Могилою для ленінізму, а не могилою внаслідок ленінізму, як цього хотіли б московські більшовики!

А знак, що сяє над світом, є непомильним дороговказом до Великого Завтра України.

Примітки:

[1.] Оборона цитаделі Альказар в місті Толедо – знаковий епізод Громадянської війни в Іспанії 1936 – 1939 років. У липні – вересні 1936 року гарнізон правих повстанців, що складався із курсантів військової школи, бійців громадянської гвардії, офіцерів та цивільних активістів націонал-патріотичних партій (всього до 1000 осіб) в ході запеклих боїв обороняв приміщення військової академії проти атак переважаючих сил республіканців (до 8000 багнетів з артилерією, бронетехнікою та авіацією). Захищаючи свої сім’ї, які знайшли в Альказарі притулок від червоного терору, іспанські націонал-патріоти в надзвичайно складних умовах витримали облогу до прибуття Африканської армії генерала Ф. Франко.

Штикало Д. Над світом сяє хрест меча. ­­– Львів: Слово (накладом Ольги Грозовської).–- 1936. – 48 с.

Про автора: Дмитро Штикало (1909 – 1963) – український соціал-націоналіст, активіст студентського руху, учасник націоналістичного підпілля, Член Крайової Екзекутиви ОУН. Журналіст, активно займався публіцистичною діяльністю, редагував часопис “Наш клич”. В’язень польського концентраційного табору Береза-Картузька. Під час Другої Світової війни працював на підпільній радіостанції УПА в Карпатах, після війни – на еміграції. Брошура “Над світом сяє хрест меча” мала надзвичайно великий вплив серед підпільного активу ОУН та симпатиків організованого націоналізму, фактично ставши неформальною програмово публікацією.

Джерело

Що може об’єднати українців

15.02.2011, Володимир ЯВОРСЬКИЙ

Мало не щодня чуємо у засобах масової інформації від політиків (та й від простих людей) розпачливе: Україна розділена! Як зробити Україну єдиним цілим? Що може об’єднати українців?

На жаль, ідейно-культурний розлам українського народу на Схід і Захід є незаперечним фактом. І цей розлам сягає глибинно-підставових речей, а не просто викликаний певними атрибутивними відмінностями, якими можна було би легковажити. Поділ українців криється у найголовнішому – у фундаменті їх національної свідомості, себто в самоіндентифікації. Ототожнення або неототожнення (чи часткове ототожнення) себе з Україною – ось та лінія, яка відділяє одних українців від інших. Є українці, для яких єдиним рідним краєм є Україна і все з нею пов’язане (мова, церква, історія, герої, література, культура, традиції). І є інші українці, які лише частково себе ототожнюють з Україною, або й зовсім себе з нею не ототожнюють. Для них рідною є рівною мірою як Україна, так і Росія, а для багатьох навіть ріднішою є Росія, а для декого рідною є винятково Росія і, звичайно, все з нею пов’язане (мова, церква, історія, герої, література, культура, традиції).

Це свідчить, що в значної частини українців підірвана, або дуже ослаблена українська ідентичність (національна свідомість). Українці з підірваною ідентичністю живуть в основному на Сході та Півдні України. Захід та Північ заселяють переважно українці з більш-менш виразною українською ідентичністю. А тому ідейно-культурний розлам України географічно проходить приблизно по діагоналі між цими регіонами. Причина того, що східні та південні українці мають таку вутлу українську ідентичність, полягає в брутальній політиці асиміляції, яку впродовж трьохсот років провадила Росія як царська, так і комуністична.

І ось тепер у незалежній українській державі ми маємо надскладну проблему: що робити з цим розтлівущим спадком підросійської доби, як сконсолідувати етнічно єдиний, проте роз’єднаний в ідейно-культурному аспекті український народ? А те, що консолідація абсолютно необхідна, ні в кого не викликає сумнівів. Адже всім ясно, що тільки міцна, згуртована спільнота може бути успішною й годна долати на своєму шляху навіть, здавалося би, непереборні перешкоди. І навпаки, суспільство розділене, несконсолідоване, частини якого дивляться в різні боки, невідворотно чекають лише невдачі, байдуже які би розумні і раціональні плани не пропонували б йому керманичі і які б сприятливі обставини не виникали.

Отже, підсумовуючи, мусимо сказати: причина нашого хронічного відставання у багатьох життєво важливих ділянках, і взагалі всіх наших українських невдач – це наша глибинна загальнонародна несконсолідованість, яка породжена загрозливо великою масою українців із підірваною українською ідентичністю. Тому, як би ми не закликали до єдності, до яких би хитрощів не вдавалися, намагаючись, скажімо, об’єднати українців обіцянками матеріального добробуту (ідея Януковича), нічого з цього не вийде. Держава Україна, частина громадян якої ототожнює себе і свою долю з цією державою, а друга частина якої розривається у взаємозаперечному ототожненні себе і своєї долі частково з Україною, а частково з Росією (не кажучи вже про тих, хто повністю ототожнює себе з Росією) не може бути ефективною, не може мати жодних здобутків. І будь-які рішення уряду цієї держави не знаходитимуть належної підтримки серед громадян, адже якщо одні може й будуть підтримувати ці рішення, то другі активно їх саботуватимуть, а треті, яких завжди найбільше, просто залишатимуться пасивними. Таким чином справа утвердження української ідентичності має величезну державну вагу. Від її вирішення залежить усе: наші досягнення в політичній, економічній і культурній сферах і, може, саме існування України як держави.

Але чи не перебільшуємо ми значення ідентичності? Чи дійсно вона є глибинним фундаментом народу, тим, без чого неможлива консолідація?

Розгляньмо це докладніше. Що таке держава? Це самоорганізація життя певної спільноти людей, об’єднаної низкою притаманних лише їй специфічних властивостей. Фактично ці спільноти називаються націями. І саме нації (іноді об’єднання націй під диктатом якоїсь одної) і творять держави. А чому кожна нація так чи інакше прагне самоврядності і в кінцевому підсумку засновує власну державу? Та тому, що нація, будучи спільнотою із специфічними, тільки їй притаманними властивостями, внутрішньо потребує жити згідно із цими властивостями. Саме для захисту і утвердження своїх специфічних властивостей нації і створюють окремі держави. І, якщо держава заснована на національних властивостях певної нації (національна самобутність, ідентичність) і ці властивості в повній мірі близькі всім її громадянам, тоді це сильна, міцна держава, позаяк вона базується на найвсеохопнішому, найглибшому і найприроднішому (бо створеному не штучно) фундаменті. Така держава витримає будь-які катаклізми і якщо й впаде в силу тих чи інших причин, то не надовго. Адже відомо з історії, що навіть ущент знищені держави неодмінно знову (навіть через століття) поставали, якщо зберігалися нації, які їх створювали. І лише вигублення чи асиміляція нації може відновлення держави зробити неможливим.

Який з цього висновок? А той, що основою і єдиним джерелом потуги тої чи іншої держави є нація, а тому питання захисту і утвердження національної ідентичності громадян має бути безумовним і позадискусійним пріоритетом будь-якого державного керівництва, тим більше керівництва такої роз’єднаної країни, як наша. Саме в цьому бачив свою головну мету і саме її намагався втілювати в життя третій Президент України Віктор Ющенко, і саме в цьому полягає його неоціненна заслуга перед Україною.

Отже, з цим усе ясно. Шлях об’єднання України лежить в утвердженні української ідентичності наших громадян, себто в заходах, які би привели до максимального збільшення українців із стовідсотковою українською ідентичністю.

Але перш ніж рухатися далі, мусимо розглянути питання, чому українці так піддалися асиміляції, чому українська ідентичність сьогодні ослаблена, чому вона не зуміла знайти ефективного захисту проти асиміляційного тиску «руских». Це, на мою думку, пов’язане з психоповедінковими характеристиками української нації, її своєрідними відповідями на зовнішні виклики. Нерозуміння цих характеристик змушує декого навіть і зараз цілком поважно заявляти, що ніякої української нації не існує і що українці – це якась вигадка, ілюзія, штучне утворення. Особливо цим грішать деякі «аналітики» в Росії (за царської Росії уявлення, що українці – це «те же самые русские, только испорченные», було взагалі панівним), подібне «знання» про українців було в минулому і в поляків (ukrajincy jest malopolaсy). Та хай там як, але вже сама живучість таких хибних поглядів змушує застановитися.

І справді, чому дехто робить такі висновки, і чи є для цього хоч якісь підстави? Підстави, безумовно, є. І вони викликані одним – поверхневим сприйняттям дійсності, нездатністю глибоко проникати в речі. Адже багато людей дивиться на світ одномірно, спрощено, бачить лише те, що яскраве, виблискує, само впадає в очі. І зовсім не помічає того, що збоку, що затаєне, що перебуває в тіні і нічим зовнішнім не вирізняється. Проте багатство і розмаїття світу аж ніяк не обмежується тільки яскравими окремостями. Яскравих окремостей, між іншим, незрівнянно менше, ніж неяскравих. І перші за своєю суттю нічим не кращі за других, а другі нічим не гірші за перших. Тому, якщо хтось бачить лише яскраві предмети, за загальною зовнішньою схожістю не помічає суттєвих відмінностей між тим чи іншим предметом, а тим більше нездатний виявити кардинальні відмінності внутрішніх рис предмета, то це попросту свідчить про ґандж його очей, і не більше.

Ми з’ясували багато питань і тепер добре розуміємо, що альтернативи утвердженню української ідентичності нема. Але як її утверджувати? Що вважати головним, а що другорядним? Спробуймо розібратися.

У чому суть міцності людської спільноти? Вона полягає в тому, що всі одиниці цієї спільноти ототожнюють себе з нею і лише з нею, себто почувають себе її невід’ємними частинками. Отже, найважливішим в утвердженні ідентичності нашої української спільноти є зробити так, щоб всі громадяни України ототожнювали себе з Україною і тільки з Україною. Але чи можна домогтися такого наскрізного ототожнення, коли українці поділені мовою, церквою, різним ставленням до історичних подій, героїв, поділені культурними уподобаннями, традиціями тощо? Можна! Адже йдеться про етнічно єдиний народ, а не про два різні народи. Українці, які себе ототожнюють тільки з Україною, і українці, які ототожнює себе частково з Україною, а частково з Росією внутрішньо, на рівні психоповедінки, однакові. Отож завдання цілком здійсниме і полягає лише в тому, щоб допомогти українцям з ослабленою ідентичністю повернути втрачені зовнішні ознаки українськості, себто допомогти їм повернутися до свого природного стану. І саме з цієї причини найвище державне керівництво України може і зобов’язане зробити все, щоб питомі українські цінності (мова, література, культура, традиції) а також історичні події, герої, церква (які мають оцінюватися з погляду користі чи шкоди щодо змагання за незалежність) були засвоєні якомога більшою кількістю українців. Це аксіома, яка не може ставитися під сумнів. Звичайно, що всі заходи такого ґатунку мають бути насамперед пропаґандивними, спрямованими на переконання людей, а вже потім адміністративними. І діяти треба у цьому напрямі обдумано, але твердо й неухильно.

І все таки всі ці названі вище заходи є хоч і важливі, проте недостатні. Адже всі вони стосуються минулого, а справжній успіх можливий лише тоді, коли основну енергію людей спрямовувати в майбутнє. А щоб ясно бачити це майбутнє, минувшину належить сховати на дно пам’яті і не використовувати як зразок ухвалення тих чи інших актуальних рішень. Нове має досягатися новими засобами, продиктованими живими обставинами, позаяк не можна успішно рухатися вперед, повернувши голову назад. Таким чином найвищий державний провід України, аби надихнути людей до дії, максимально урухомити потугу мас, має сформулювати для українського народу достатньо привабливу і ясну мету, до якої треба йти і задля якої варто долати труднощі, зосібна нелегку проблему з утвердження української ідентичності. Фактично йдеться про національну ідею. І тут нічого не треба вигадувати. Вона давно сформульована в працях українських мислителів, інтелектуалів, політиків, і належить лише проговорити її максимально виразно і гучно, щоб вона стала надбанням свідомості кожного без винятку українця. Її суть полягає в піднесенні України до найвищих світових вершин політично, економічно і культурно. Політично Україна має бути незалежною державою, вага й потуга якої покликана утримувати стабільність й об’єднання Західної та Східної Європи; економічно Україна має вийти в ряд найрозвинутіших країн світу і за деякими важливими параметрами (наприклад, виробництво аграрної продукції) стати головною в Європі; культурно Україна має збагатити світ великими досягненнями у всіх царинах науки й культури, зосібна літературі, кіно, театрі, музиці, образотворчому мистецтві, архітектурі тощо, крім того, винятково на добровільній основі має втілитися в життя величний проект перетворення української мови на мову загальнонародного спілкування.

І тут ми підходимо до одного надважливого аспекту, без якого всі зусилля об’єднати український народ і реалізувати національну ідею можуть виявитися малоефективними. Мова йде про визначення критерію єдності, сформулювання найзагальнішої (та ще й реальної існуючої) цінності, яка вже зараз, на теперішньому етапі розвитку українського суспільства, могла би об’єднати абсолютну більшість українців. Такою цінністю, на моє глибоке переконання, є незалежність України. Отже, незалежність України треба оголосити найбільшою цінністю і головним об’єднавчим фактором усіх українських громадян, а також межею, за яку переступати неприпустимо. Всі інші дискусійні речі (мова, погляд на історію, героїв, церкву тощо) належить визнати внутрішньою проблемою української нації і винятковим правом українців самим її вирішувати за умови, ясна річ, визнання незалежності України як найбільшої цінності. З огляду на це українців, які є прихильниками питомих українських цінностей і українців, які не бажають поки що чи й взагалі позбуватися чужих набутих цінностей буде заохочено ставитися один до одного не як ворог до ворога, а як брат до брата, якого можна і треба переконати в слушності тої чи іншої своєї позиції. Адже їх об’єднуватиме спільна цінність – незалежність України, яка буде рівною мірою дорога як одному, так і другому. Це дасть можливість знизити гостроту протистояння двох Україн і перевести енергію людей в більш конструктивне русло – в процес обговорення, дискусій, пошуків компромісів, а отже й зближення українців один з одним.

Визначивши незалежність України як об’єднавчу цінність, ми тим самим отримаємо ґрунт, спираючись на який можна буде ефективно впливати на свідомість українців з підірваною ідентичністю. У зв’язку з цим належить зініціювати в народних масах широке обговорення питання українського патріотизму: у чому його суть і навіщо він потрібен, звичайно у контексті незалежності України як головної об’єднавчої цінності. При цьому слід акцентувати на такій тезі: лише почуття інакшості, своєрідності, неповторності є спонукальним мотивом прагнення бути незалежним. Отож, якщо хочемо незалежності, то це означає, що ми почуваємося інакшими, відмінними від сусідів, і тому потребуємо виражати себе в особливих, властивих лише нам формах. Таким чином українці, особливо з ослабленою ідентичністю, змушені будуть самі собі пояснити, чому вони хочуть незалежності, себто в чому полягає їх інакшість. Людей необхідно спонукувати думати і робити вибір. Це єдиний спосіб змінити небажані світоглядні засади суспільної свідомості, нав’язані за підросійської доби. Кожен українець має замислитися над тим, наскільки його позиція і дії узгоджуються з найбільшою об’єднавчою цінністю.

Як бачимо, сила незалежності України як головної об’єднавчої цінності полягає в тому, що вона: а) здатна увібрати в себе (об’єднати) переважну більшість наших громадян, включаючи навіть українців з максимально підірваною ідентичністю і навіть залишає надію на повернення до отчого берега тим, хто його цілковито зрікся; б) стирає згубну непримиренність між українцями з повною і українцями з ослабленою ідентичністю, бо вказує першим, що ті українці, які віддані незалежності України, але позбавлені деяких елементів української ідентичності, не втрачені для України і тим більше не є її ворогами, а другим приносить відчуття впевненості, що ніхто насильно не посягатиме на їх надбання з чужої ідентичності, якщо вони будуть відданими незалежності України і готовими пов’язувати свою долю з українською державою. Разом з тим українці з ослабленою ідентичністю мусять добре усвідомлювати, що прив’язаність до чужих цінностей хоча невідворотно й не робить їх ворогами України, але в тій чи іншій мірі гальмує успішний рух до реалізації національної ідеї, яку вони зголосилися підтримувати разом зі всім українським народом. Адже можна бути російськомовними і все ж залишатися українськими патріотами, можна триматися ще якихось ознак «рускої» ідентичності, не втрачаючи повністю своєї українськості, але все це так чи інакше підриває консолідацію громадян України, ослабляє їх спільне бажання діяти в одному напрямі. Адже, як уже говорилося вище, основою держави, силою її існування і руху вперед є нація, специфічні властивості якої вимагають узгодження всіх виявів суспільного життя. Іншими словами, щоб бути сильною, держава мусить розвиватися згідно з глибинними потребами нації, яка її створила. Тому наявність чужої ідентичності в Україні є явищем достатньо небезпечним.

Отже, висунувши незалежність України як об’єднавчу цінність, оголосивши національною ідеєю перетворення України в провідну державу світу, а також послідовно здійснюючи необхідні кроки із зміцнення української ідентичності, можна буде поступово стерти небезпечний розлам нашого суспільства, надійно згуртувати його і справді втілити в життя українську національну ідею, якою марило не одне покоління українців.

Джерело

Україна для українців чи українці для України?..

                               Націоналіст

Ким би не був: юрист чи журналіст,

Письменник чи поет, учитель мови,

Боротись буду, я – націоналіст,

Життя дорогу обирать готовий!

Нехай минає рік, і два вже згодом,

Хай сонце зійде, день новий прийде.

А я вперед ітиму зі своїм народом!
Бо тільки той, хто йде вперед, - дійде.
Боротись буду! Я – націоналіст…
Життя – то вічна боротьба:
За Батьківщину, за свободу,
Коритись завжди – роль раба! 

© Вікторія Коновалець, Гоголівська академія

Два поняття настільки схожі і водночас різні. Абсолютно протилежні думки стосовно одного і того ж поняття заставляють задуматися кожного. Йдеться про такі поняття як «патріотизм» та «націоналізм». Що це за поняття? Чому щодо них подаються суперечні визначення навіть у словниках? Чому одне і те саме визначення кожен трактує по-своєму? Невже не існує одного загального тлумачення кожного з даних понять?
Насправді такі визначення існують, та проблема розуміння з’являється внаслідок стереотипного мислення щодо цих понять і небажання бачити істинний сенс двох простих і водночас складних слів: простих в сенсі розуміння та складних в духовному баченні.
«Патріотизм - це не вибух емоцій, а спокійна і міцна відданість, що триває протягом усього життя людини.» (Р. Стівенсон)
Мабуть, з даним визначенням неможливо не погодитись, але лише в одному випадку – якщо слово «відданість» відображає лише моральний аспект даного слова. Якщо ж відданість переростає у дію, то це не патріотизм. Це націоналізм. Патріотом може вважати себе кожен. Чому? Бо це ні до чого не зобов’язує. Патріотом бути неважко. У словнику можна знайти таке визначення поняття патріотизму:
«Патріотизм (грец. patriótes — співвітчизник, грец. patrís — батьківщина) — любов до Батьківщини, відданість своєму народові, готовність заради них на жертви і подвиги.»
Бути готовому неважко. Важче показати свою готовність. Важче почати діяти. Важче перейти із розряду «Україна для українців» до розряду «Українці для України». Перший розряд описує патріотизм. Другий - націоналізм. Різниця є, вона досить значна.
«Істинний патріот — це людина, яка, заплативши штраф за неправильне паркування, радіє, що система діє ефективно.» (Пітер  Уостхолм). Націоналіст в свою чергу робить усе можливе, щоб система діяла ефективно. Патріот – спостерігає, націоналіст – діє. Суб’єктивність розуміння націоналізму полягає в тому, що його намагаються подати як негативну і навіть небезпечну характеристику. Але що може бути поганого в тому, щоб діяти, а не просто спостерігати? «Націоналізм - небезпечне явище! Від руху за збереження і розвитку національних традицій, культури, мови і т. ін., націоналізм може перейти до несприйняття інших культур, шовінізму, що може вилитись у дискримінацією через національну невідповідність!» - саме це стандартна відмовка «патріотів», які не хочуть діяти.
Провівши свого роду опитування серед молодих людей, я дійшла висновку, що більшість з них має не зовсім чітке уявлення про різницю між патріотизмом і націоналізмом.
14% опитаних вважає себе націоналістами, 45% – патріотами, 28% вважає себе і патріотами, і націоналістами, оскільки на їх думку ці поняття розмежувати неможливо, 13% не належать ні до націоналістів, ні до патріотів.
Націоналізм закликає до дій. Спостерігаючих занадто багато. Від одного тільки спостерігання краще не стане нікому. Націоналізм не заперечує, що свою Батьківщину потрібно любити. Так, потрібно, без цього нікуди. Але це повинно бути лише початком. Патріотизм – це перша стадія, на якій ми чекаємо віддачі; це стадія «Україна для українців». На цьому закінчуватися готовність не повинна. 

Потрібно пам’ятати, що «Вітчизна — ось і альфа, і омега!» (Д. Павличко)

Джерело

Чому не буде українською?

11/04/2013, Мирон Авачинський, Meest-Online.com

Людина в молоді роки веде життя бурхливе, різноманітне, а звідти – і цікаве. Із роками бурхливість трансформується в інші принади, але життя залишається не менш цікавим. Більш як 30 років тому я створив власну сім’ю. Як і годиться, із Божої волі, народження першої дитини не забарилося. Пишатися тим, що багато часу приділяв вихованню хлопчика, я не можу. Праця-кар’єра, громадські обов’язки, особисте гобі заважали цьому процесу. Я був задоволений тим, що дитина була плодом кохання. Це була очікувана, планова дитина. Відчуваючи відповідальність, я своєчасно повністю відмовився від вживання алкоголю, перестав курити, регулярно займався спортом. Тобто, провадив здоровий спосіб життя.
Допомагаючи дружині, я часом присипляв хлопчика. Дитячі казки я вже давно забув, тому почав сам вигадувати історію про трьох маленьких братиків. Складаючи оповідання, я умисно вкладав у них корисну, на мій погляд, інформацію, навчаючи синочка. Малюк спочатку із цікавістю слухав, а згодом і сам почав дечим доповнювати. Я з радістю підтримав його доповнення. Хлопчик ріс, ми ускладнювали й розширювали оповідання.
Через вісім років у нашій сім’ї з’явився ще один синочок, і йому також припали до смаку ці оповідання. Чи добру оповідку я склав, судити не буду, але, розповівши її деяким своїм знайомим, почув схвальні відгуки.
Наша сім’я переїхала на постійне місце проживання до Канади. Обидва сини закінчили тут середні школи, університети. Працюють за фахом. Медалі в школі, дипломи з відзнакою в університеті , зареєстроване в патентній установі відкриття — це їхня наполеглива праця.
І ось коли мені перевалило за 60, я вирішив поділитися життєвим досвідом. Можливо, кому згодиться. Упевнений, що шкоди нікому не буде. Написав дитяче оповідання «Брати з Міссіссаґи». Це – оповідання для батьків, які бажають займатися розвитком своїх дітей. Знаючи, що малі дітки — вельми здібні, писав оповідання українською та російською мовами. Поїхав в Україну та зробив переклад англійською. За допомогою носія мови — викладача російської, відредагував твір, хоча знайти такого в Західному реґіоні, дe ми колись мешкали, уже непросто. А ось коли почав вирішувати питання редагування українською мовою, то заробив, як то кажуть, собі на горіхи. За справу почергово бралося двоє викладачів гімназії. На мою пропозицію щодо оплати кожен із них не міг назвати ціну своєї роботи, а я був готовий заплатити, скільки забажають. Коли казав, скільки заплатив викладачу російської мови, то одразу погоджувалися, але протягом місяця так і не спромоглися відредагувати твір! Уже трошки розчарування опановувало мене, і я пішов до міського відділу освіти. Там порадили методиста з української мови. Підкреслено поважно й люб’язно я виклав своє прохання. Трохи повагавшись, методист узялася допомогти мені, пояснивши, що робити це буде не на роботі, а вдома. Яку ціну вона запропонувала, на ту я й згодився без зайвих розмов, позаяк  намагаюся завжди дотримуватися неписаного правила «до своїх – по своє». Обіцяла зробити за три тижні, але не зробила ні за три, ні за чотири, ні за п’ять.
Ближня рідня мене не зрозуміла в цьому питанні, а дехто звинуватив у графоманстві, оскільки жодного зиску з видання дитячих книжок не буває. Незважаючи на це я вивчив питання друку оповідання, і виявилось, що ціна в Україні — майже така, як у Канаді. Але ж у Канаді дизайн і папір — набагато кращі!
Згадані труднощі призвели до того, що російськомовний зразок оповідання має скоро вийти в журналі, а ось українською й англійською мовами оповідання наразі не вийде. Шкода, що задумка моя пропадає. Друк оповідання-тренінгу окремо українською мовою спричинився до здорожчання проекту, а, на мою думку, видання доцільно зробити трьома мовами.
Якщо є люди, що розуміють моє прагнення та бажають підтримати мене в друкуванні українською мовою оповідання «Брати з Міссіссаґи», то це можливо зробити в Ukrainian Credit Union Limited, Transit — 01972, Institution — 828, Account Number — 395490-101. Шкода, що все так виходить, але вважаю, що тут не так мене треба підтримати, як українство. По «маковій зернині» ми можемо утверджувати себе щоденно та здобути повагу серед оточуючих.

Джерело

Звідки починається геноцид

Народну музику навмисно хочуть знівелювати, щоби не знав світ, хто ми є…

СЛОВО ДО УКРАЇНЦЯ 

Чия мова, того й держава

Основа цивілізаційного вибору

Основа цивілізаційного вибору - 2

Мовне небуття

Чому Латвія сказала «ні» російській мові

Читайте також:

Драконові зуби для рідної мови

Від русифікації до бідності

Плюс русифікація всієї країни…

Гламурні свинопаси

Сторінки з історії всесвітньо відомого романсу

18/04/2013, Анатолій Житкевич, Meest-Online.com

У пісень, як і в людей, – свої долі. Деякі з них з’являються й тут же зникають, інші – ще довго не сходять зі сцени, звучать у програмах радіо й з екранів телевізорів, а найулюбленіші стають народними піснями. У чому ж криється їхній успіх? Залежить це від тексту пісні або від мелодії, чи, можливо, вирішальну роль відіграє актуальність теми та потреби часу? Мабуть, усе це разом є вагомим і потрібним. Однак коли в тексті вірша йдеться про щось лагідне, задушевне, хвилююче, то він раніше чи пізніше стане піснею. Так було й із відомим романсом «Не питай, чого в мене заплакані очі» Івана Огієнка — історика, поета, людини енциклопедичних знань, титанічної працьовитості й відданого патріота України.
Це був один із перших віршів молодого поета, навіяний юнацькою романтикою. Уперше його було опублікованому в київській газеті «Громадська думка» 1906 року. І були там такі слова:
Не питай, чого в мене заплакані очі,
Чого завше втікаю я в гай
Та блукаю по темних лісах до півночі,
Не питай, не питай, не питай.
Було в цих рядках стільки душевної теплоти й інтимної лірики, що стали вони народною піснею. Власне, до народного варіанту пісні ввійшла тільки ця перша строфа вірша, хоч кожна із чотирьох, написаних автором, заслуговувала на те, аби їх заспівали.
Тепер важко сказати, чому саме так сталося, але в літературі є чимало випадків, коли наслідок результаті народних переробок літературного твору оригінальний текст або доповнюється новими строфами, або ж із часом віддаляється від авторського. Так трапилося з віршем Т. Шевченка «Нащо мені чорні брови», у якого, коли він став піснею, з’явилося нове закінчення. Подібне спостерігається й у текстах віршів Г. Сковороди, С. Руданського, М. Старицького, прикладом цього є відомі пісні «Стоїть гора високая» Леоніда Глібова, «Сонце низенько» Івана Котляревського чи «Чорнії брови, карії очі» Костянтина Думитрашка.
Ще більшим свідченням таких змін є варіант популярної зараз пісні «Час рікою пливе», де одночасно використано тексти Івана Франка та Богдана Лепкого. Небажаним є й явище, яке сталося з знаменитою піснею-танго «Гуцулка Ксеня», яка має два різних варіанти текстів. Один із них створений автором музики композитором Ярославом Барничем, цей текст добре відомий в українській діаспорі, а другий, допрацьований і більше знаний в Україні, був створений самодіяльним композитором зі Стрийщини Романом Савицьким. Це призвело до того, що зараз виконавці співають варіант Савицького, зазначаючи автором тексту й музики Ярослава Барнича.
Та все ж при порівнянні слів вірша й пісні «Не питай, чого в мене заплакані очі» виникає цілком закономірне запитання: як могло статися, що вони не збігаються? Зрозуміло, що потреби в переробці чи доповненні тексту були викликані самою його будовою, де починаючи від другої строфи автор припустився зміни розміру та ритміки. Так, уже в другій стрічці куплету замість восьми складів є дев’ять, а в третій замість 13 — лише сім. Ось авторський текст:
Не питай!.. Хоч і палко тебе я кохаю
І довіку кохатиму, миле дитя.
Тільки рідному краю
Я віддам своє вільне життя.
Але, замість того, щоби шукати доповнення тексту для вирівнювання ритмічності, невдоволені виконавці пішли шляхом створення зовсім іншого варіанту, далекого від оригіналу:
Не питай, чого в’яну і сохну, як квітка,
Бо так щиро кохаю тебе.
Ти покинув мене, сиротину,
На посміх, поговір для людей.
Так же було замінено й третій, останній, куплет пісні, де замість авторського тексту виник такий варіант:
Не питай, бо нічого тобі не скажу я, —
Бачив ти мої сльози і сум,
А нещирі слова та байдужі
Не розвіють тяжких моїх дум.
Тут перемогло явище фольклоризації твору, яке в процесі усного побутування суттєво відійшло від першоджерела та зазнало невиправданих змін. У такому випадку багато залежало від географії поширення пісні та характеру її виконавців. Так, у різних місцевостях України, а особливо – на Поліссі та в Галичині, стали народжуватися свої варіанти пісні. Зупинити це було неможливо. І як добре, що це не вплинуло на творчість Івана Огієнка як поета, а згодом — ученого, педагога, державного, громадського діяча, мовознавця, літературознавця, перекладача, редактора та видавця, ректора університету в Кам’янці-Подільському та міністра освіти за часів «Директорії», а в останні роки життя – ще й православного митрополита. Навіть тепер важко сказати, у якій із цих сфер він залишив найпомітніший слід.
І все ж таки віршеві Огієнка «Не питай, чому в мене заплакані очі» надзвичайно пощастило. Його, як народну пісню, неодноразово вміщували в різноманітних збірниках народної творчості, що періодично виходили в українських радянських видавництвах, які в примітках, звісно ж, подавали за безіменний. Як вірш його опубліковували у збірках «Старовинні українські народні пісні та романси» (Київ, 1959) й «Українські народні романси» (Київ, 1961), «Пісні літературного походження» (1978) і включали до серії збірок «Українська народна творчість», яку впродовж низки років випускав Інститут етнографії та фольклору імені М. Рильського спільно з видавництвом «Наукова думка».
Один із варіантів пісні «Не питай, чому в мене заплакані очі» було надруковано у збірці «Пісні Тернопільщини» Степаном Стельмащуком і Петром Медведиком. Що ж до творчості Івана Огієнка, то варто нагадати, що він залишив після себе величезну наукову й художню спадщину, про яку пересічний читач в Україні майже нічого не знає. Не досліджено цей пласт творчості й літературознавцями. А він, безперечно, – цікавий, самобутній і різнобічний.
У незалежній Україні вийшло кілька його праць, але все-таки про нього, як про непересічну особистість, і досі відомо дуже мало. Важливо зазначити, що його антологію «Українська муза» було перевидано 30-тисячним накладом лише 1993 року в київському видавництві «Обереги» разом із ґрунтовним науковим коментарем Федора Погребенника.
Окрім «Громадської думки» й «Української музи» поетичні твори Івана Огієнка публікувалися в періодичному україномовному виданні «Нова громада», у поетичних збірках «Терновий вінок» і «Розвага». Під деякими віршами стоїть його літературний псевдонім «Іван Рулька».
Додамо, що Іван Огієнко залишив по собі величезну наукову та художню спадщину, про яку пересічний читач в Україні мало поінформований. Лише за десять перших років перебування Огієнка в Канаді у відновленому виданні «Нашої культури» вийшло 29 його праць. Серед них – «Історія української літературної мови», «Українська церква за час Богдана Хмельницького», «Іконоборство». До фундаментальних досліджень його робіт слід додати й серію життєписів про видатних діячів українського православ’я та цикл філософських містерій і поетичних легенд на релігійну тематику та драматичних творів. Словом, трапилося так, що за межами України про нього знали набагато більше, ніж у рідному краї.
Отже, той, хто був із народом, хто дихав із ним одним повітрям в унісон, — із народом буде навічно, але на жаль, і Іван Огієнко все ще не повною мірою посів належне йому місце в пантеоні національної слави. Радянська бюрократія зробила все, аби скомпрометувати його славне ім’я, а нинішній владі він усе ще ні до смаку, ні до часу.
Уперше в радянські часи пісню «Не питай, чому в мене заплакані очі» з нотами було вміщено в другому томі видання «Українські народні пісні», підготовленому до друку Інститутом мистецтвознавства, фольклору й етнографії АН УРСР і опублікованому 1955 року видавництвом «Мистецтво». На жаль, упорядники цього видання З. Василенко та М. Гордійчук не вказали ні автора пісні, ні першоджерела, звідки її було взято.
В українського народу є немало пісень-романсів, які здобули загальне визнання. Зокрема, це – «Дивлюсь я на небо» Владислава Заремби, «Ніч яка, Господи, місячна, зоряна» Михайла Старицького, уже згадана «Гуцулка Ксеня» й «Ох, соловію» Ярослава Барнича, «Червоні маки» Івана Недільського, «Марічка» (слова Михайла Ткача, музика Степана Сабадаша), «Солов’їний романс» Анатолія Кос-Анатольського, «Намалюй мені ніч» Мирослава Скорика, «Я знов тобі» на слова Ганни Чубач і «Хтось не прийшов в вечірній час» (слова Олександра Олеся) Богдана Весоловського, низка творів Степана Гумініловича тощо.
Варто зауважити, що останніми десятиліттями відбувається ренесанс сучасного українського романсу, а з ним оживає й діамант Івана Огієнка, який і тепер так чудово виконують в Україні Марія Стефюк, Христина Вівчар, Ольга Чубарева, Олег Скрипка, гурт «Океан Ельзи», дует у складі Ірини Семененко й Ангеліни Швачки та піаніст Костянтин Віленський. Звучить він і в кінофільмі «Гроза над полями» (режисер Ю. Лисенко). Полюбляє співати його й студентська молодь.
Так склалася доля одного з ранніх юнацьких віршів Івана Огієнка, що протягом більш ніж 70 років диктатури пролетаріату він побутував у народі як «пісня літературного походження невідомого автора».
Іван Огієнко (митрополит Іларіон) помер 29 березня 1972-го, на 91-му році життя, і похований на кладовищі Ґлен-Іден у Вінніпезі. До речі, коли його ховали, то вкинули в могилу грудочку землі з рідного Брусилова та не забули заспівати рядки з його поезії, які дали початок народженню безсмертної пісні. І тепер, коли ми чуємо в концертних залах, в ефірі радіо й телебачення його «Не питай, чого в мене заплакані очі», то знову й знову слова та чудова мелодія пісні проникають нам у душу й торкаються найпотаємніших струн нашого серця.

Джерело

Опозиція чи імітація? - 2

Если б Яценюк выходил на Майдан с женой, детьми и без охраны...

14.04.2013, Татьяна Урбанская, УНИАН

В 2002 году, когда украинцы выходили на акцию «Украина без Кучмы» народу было понятно, кто враг, а кто – друг, и зачем вообще уличные протесты. В 2004 году, во время оранжевого Майдана, ситуация была несколько иная, но похожа: выбирали меньшее зло, за свой выбор готовы были бороться и мерзнуть на площадях. Все — от мала до велика. 

Но самое главное в тех событиях — политики были с народом. Даже не так... Политики ходили в народ. Не боялись проехаться в метро, выпить с простыми людьми чаю в палатке, выйти на сцену с женой и детьми... 

В основном, это были представители парламентской оппозиции. И народу льстило такое поведение депутатов, кандидатов и прочих обитателей зданий на Грушевского, Садовой, Банковой, Липской и Шелковичной. Опять же, «простые» люди на интуитивном уровне понимали, что, если будут бить (а бить вполне могли бы), то лидеры тоже будут биты. Собственно, это понимание как-то сплочало, лозунги, звучащие из динамиков, воспринимались не как пустые фразы, а посещение Майдана всей семьей было чем-то сродни новой семейной традиции, ибо стояли (пусть это и пафосно звучит) за будущее своих детей. 

Последним мероприятием а-ля «политики с народом» можно считать суд над Тимошенко. Когда никакой «Беркут» или «Грифон» не пугали сторонников экс-премьера, потому что рядом с ними на улице стояли депутаты. Узнаваемые и не очень, без значков, костюмов и «корочек». Более того, в разношерстной толпе можно было увидеть и их жен. У кого дети постарше — и детей. А не проплаченных «манданарбайтеров» или мелких партийных функционеров. 

Сегодня же ситуация в корне изменилась. Кто скажет, сколько времени провел в палатках на Крещатике под Печерским судом «переемник» Тимошенко Арсений Яценюк? А часто ли киевляне видят лидеров оппозиции в общественном транспорте? Тот же Арсений Петрович, в отличие от своих однопартийцев Бригинца и Парубия, а также внефракционного Дония, вряд ли ответит на вопрос, сколько стоит жетон в метро. А Тягныбок, если бы хоть иногда спускался в подземку, уже знал бы, что в метрополитене давно есть wi-fi. 

Также абслютно не понятно, почему лидеры (ну, ладно, один лидер) пытаются на собственноручно организованных акциях протеста охранять себя так, будто работают на Банковой. От кого и от чего охраняются? Если это из-за недоверия к людям, которых выводите на улицы, так не стоит ожидать, что в ответ украинцы тоже проникнутся к вам доверием. 

От провокаций? От морковки, яйца или снежки? Так охрана — не панацея от подобных «терактов». Вон, у Литвина в президиуме Верховной Рады в свое время даже дежурный зонт был «для защиты». И где сейчас этот Литвин? 

Нынешние оппозиционеры на акции «Вставай, Украина!» призывают народ выходить на улицы с детьми и родителями, к противостоянию власти (вплоть до неуплаты за коммунальные услуги), много и красиво говорят о демократических свободах, правах граждан, соблюдению законов... Потом спокойно уходят в кабинеты. А народ остается на улицах противостоять «Беркуту». В такие моменты хочется крикнуть нашим оппозиционерам в спину: «Эй, вы куда?!». 

А кто же возьмет на себя ответственность за то, что люди поверили обещаниям (и за качество этих обещаний - отдельно) и вышли? Ответственность за то, что, несмотря на призывы людей не приглашать проплаченных «прапороносцев», таковые массово присутствуют? Ответственность за то, что после «снежной атаки» кого-то (был ты на митинге или не был) таскают по райотделам милиции?..  

Украинская оппозиция любит критиковать народ за то, что, дескать, украинцы слишком пассивны и не идут отстаивать свои права и защищать демократию. Но сами-то оппозиционеры – что ж пример не подадут? Пусть на площади выйдут не тусовщики «за деньги», а рядовые члены партий и их семьи (без лишних флагов и «таксы» за простой). Да и сами лидеры могли бы показать своим соратникам пример. Но, может быть в Черновцах рука об руку с Яценюком шли его родные и близкие? Или во Львове Тягныбок пригласил на митинг родственников? 

Так почему простые граждане должны делать то, чего не делают сами «лидеры»?
 
Джерело

Опозиція чи імітація?

НАУКОВЦІ В УКРАЇНІ – НЕ В ПОШАНІ

09.04.2013 Анна Григораш, Галина Титиш, УП
 

Біолог Наталя Шульга виїхала з України у 92-му. Після захисту кандидатської дисертації і років роботи в Інституті молекулярної біології і генетики НАН України, науковець поїхала здійснювати дослідження в Університеті Рочестера у США.
"Я їхала в Америку на рік, а залишилася на 13", - каже вона. За цей час Шульга стала асоційованим професором з досліджень. Її роботи публікувалися у найвпливовіших наукових журналах в її галузі.
Тим часом її рідний Інститут у Києві потроху розвалювався. "У них не було грошей навіть платити за комуналку, всі наші препарати, які зберігаються при -70°, довелося зібрати в одну кімнату", - розповідає вона.
Пані Наталя згадує, як, працюючи в Америці, допомагала українським колегам то реактивами, то підпискою на "Science". "Я була в постійному контакті з Інститутом, але директор мені писала: "Нема куди повертатися", - пригадує Шульга.
У 2004 році в Україні сталася подія, яка знову перевернула її життя. Помаранчева революція і особисте запрошення нового президента Віктора Ющенка зробили неможливе. Пані Наталя спакувала валізи і приїхала до Києва будувати "Український Гарвард" на базі Києво-Могилянської академії.
Шульга переконує, що рішення повернутися було прийнято не під впливом ейфорії. "Я свідомо приймала рішення приїжджати. Я не бавилася", - каже вона.
Незважаючи на вироблену Шульгою стратегію реформування ВУЗу та можливість отримати грант на будівництво у Могилянці наукового центру, здійснити глобальні реформи в Академії їй так і не вдалося.
"Моя помилка полягала в тому, що я була неадаптована до України, якої я не знала. Я не могла збагнути цю систему родинності, вічний патерналізм, коли всі одне одному друзі… Напевно я дійсно рухалася дуже швидко, можливо, навіть агресивно. Але я просто добре організована людина", - каже тепер Шульга.
За 7 років пані Наталя знову адаптувалася в Україні. Вона є співзасновницею "Українського наукового клубу", який публікує рейтинги науковців, а також планує новий освітній проект.
На питання, чи не думала вона повернутися в Америку, Шульга щиро дивується: "Я вже взяла на себе відповідальність тут".

НАУКОВЦІ В УКРАЇНІ – НЕ В ПОШАНІ. КРАЩЕ ТОРГУВАТИ ПИРІЖКАМИ, НІЖ ПІТИ В ЛАБОРАТОРІЮ

- Пані Наталю, ви 13 років працювали в Університеті Рочестера у США, стали успішним науковцем. Ви для себе зрозуміли, чим західні дослідники відрізняються від українських? 
- У світі науковці – у великій пошані. Ці люди присвячують своє життя науці, виокремлюючи себе з інших активностей – публічних, соціальних, розважальних. І суспільство це розуміє, воно горде, що у них є такі люди, які приносять країні славу через свої відкриття.
Українські науковці не є в пошані. Ти невдаха, якщо підеш в лабораторію. Краще вже пиріжками на базарі торгувати. У нашому суспільстві – засилля культів, містики, екстрасенсів, магів.
І це логічно, бо коли немає інтелектуальної роботи для мозку, вона заміщується видовищними речами, політичними шоу Савіка Шустера, де ви можете говорити що завгодно, а поліція вас не чекає на виході. Можна називати опонента корупціонером і бандитом, а на виході вас не арештовують.
- Ви колись казали про "локальних героїв" – тих українських науковців, які не популяризували свої дослідження. У таких умовах важко зрозуміти реальну картину. На вашу думку, українські науковці конкурентоздатні?
- Так, в Україні, на жаль, є багато так званих "нульових академіків". Вони не популяризували свої дослідження, не надрукувавши за всю свою наукову кар’єру хоча б одну статтю в профільних журналах, які читаються у всьому світі.
А якщо ви не надали свої досягнення для аналізу іншим, значить, ви не існуєте для світу. Це те, що я називаю локальними геройством.
Але у нас все ж є вчені, які чесно і глибоко займаються дослідженнями, і вони включені в світовий контекст. Існують українські науковці, що конкурентоздатні у всіх галузях. Математики, фізики, хіміки, біологи – вони всі дуже добре працюють.
- Якось Ви зауважили, що українська наука досі залишається клановою закритою системою. Чи змінюється ця ситуація, чи є у нас взагалі перспектива увійти у світовий науковий простір?
- На сьогоднішній день Україна не поставила собі питання, де вона хоче бути в світі.
Справа в тому, що якщо економіка не базується на фундаментальних та прикладних дослідженнях, вона обмежена продажем природних ресурсів, застаріла, не продукує нове знання. Значить, вона буде його імпортувати, а сама буде тільки видобувати нафту, газ, вугілля, ростити пшеницю. Тому люди живуть "локально" і тут немає проблем,  все чудово.
Але якщо ми хочемо вийти за межі кордонів у відкритий простір, нас спитають: "Де ваше нове знання?". А там не можна руками махати: або опубліковано, або ні.
У Казахстані Академія наук з державної установи була реформована в громадську організацію, а фінансування досліджень переведено від фінансування інститутів до фінансування проектів.
Так сталося, тому що були застосовані світові критерії ефективності досліджень, і  виявилося, що у казахів є лише 56 осіб які могли б бути підтримані державою у межах академії. У нас таких ще менше. За тими критеріями, які ми зараз використовуємо, з усієї Академії наук є 34 такі людини.
Академія наук на нас ображена, бо вони вважають, що у них кожен член є видатним вченим, який зробив неоціненний внесок у світову науку. На жаль, ми не можемо знайти цьому підтвердження з точки зору світових критеріїв, але вони думають, що вони так домовилися, і це правильно. І продовжують обирати членів за своїми внутрішніми, закритими критеріями.
Я не вважаю, що нашу Академію наук можна змінити так, як це зробили казахи. Хоча у них вийшло непогано, бо підсилились прикладні дослідження і, як наслідок, почала зростати економіка.
Нам треба впровадити світові критерії і на них орієнтуватися, намагатися принаймні в наступних циклах їх застосовувати. Все ж таки, наукові досягнення та соціальна активність є різні речі. Не можна вибирати до Академії людей за їх лояльність до політичних партій, або за менеджерські здібності.

Наталя Шульга у "Науковому кафе"

СИСТЕМА ЗВАНЬ В УКРАЇНІ ДУЖЕ ВИГІДНА ДЕПУТАТАМ І ЧИНОВНИКАМ

- Ви кажете про необхідність запровадження світових критеріїв у науці. Але в Україні досі живуть за власними закритими правилами. Вам теж казали, що за нашими критеріями ви "були 13 років у засланні", а не займалися наукою…
- Дійсно, коли я повернулась в Україну у 2005 році, у ВАКу сказали, що я маю захистити тут докторську дисертацію. Я була доктором в Америці, але це не мало значення тут.
Кожна моя публікація у науковому журналі – це закінчена дисертація за мірками США. У мене середній індекс цитування – за 50. Скільки ж разів треба підтверджувати свою здатність бути незалежним дослідником? У всьому світі – лише раз. Далі ви або продовжуєте працювати в науці, або робите інший вибір. У нас же процес контролюється не вашими здобутками, а групою людей, які розглядають зовсім інші параметри для надання вам ступеня.
Ми з Олегом Кришталем (засновник і президент "Українського наукового клубу") подали у ВАК пропозицію, щоб у переліку вимог для отримання ступеня доктор філософії серед всього іншого була одна публікація з першим авторством у реферованому журналі зі списку Thompson Reuters (там їх понад 17 тисяч).
Але нам тоді сказали, що це неможливо, через це в Україні припиниться процес підготовки кандидатів, бо це додатковий процес оцінки. Наш аргумент був у тому, що процес сповільниться, але далі піде якісніший продукт.
Не пройшло і 5 років, як прийнято рішення, щоб умовою для подання на захист дисертації була 1 публікація у закордонному журналі. Але ж закордон – це і Молдова, і Білорусь. Ось так трансформуються ідеї у нашому суспільстві. Це забрало 5 років, а якість яка? І в цьому не вина голови ВАК, а всієї спільноти дослідників, які толерують і підтримують такий стан речей, відновлюючи застарілі правила і архаїчну систему.
У світі існує система оцінювання науковців через посилання. Ви маєте популяризувати те, що ви зробили, надрукувавши статтю у журналі, який читають більшість ваших колег у світі. Не локально, у Житомирі чи Київській області, а у всьому світі. Якщо ви зробили щось якісне, корисне, етика зобов’язує у таких реферованих журналах давати посилання на вашу роботу. Чим більше таких посилань, тим більше зростає ваш індекс цитувань.
У нас досі є звання. Але коли хтось каже, що він "заслужений діяч науки і техніки", цей критерій навіть не перекладається, тому що немає аналогів у світі ні "народних", ні "заслужених" діячів. Ці звання не можна оцінити.
Навіть для артистів, співаків існує об’єктивний критерій – кількість проданих квитків, дисків. Бо ви не можете змусити людину купувати диски цього виконавця. Тому існують премії - "срібний", "золотий", "платиновий" диск.
Система звань в Україні дуже вигідна всім, особливо депутатам і чиновникам. Тому що законодавство дозволяє їм викладати, займатися дослідженнями без конфлікту інтересів. Тому деякі університети просто штампують дипломи, корочки і посвідчення в надії на сприяння у майбутніх держзамовленнях та фінансові вливання.
Науковці мають мізерну офіційну зарплату, а до неї – певну кількість надбавок. Система створена таким чином, що важливим є не якість досліджень, а саме ті надбавки, присудження  яких є в руках угруповань, які складаються іноді і з "проффесорів".
- У нас навіть президент - "проффесор"
- Так, над тим, щоб Янукович отримав звання професора, працював цілий інститут! За нього протягом двох років читали лекції, але табелювали Януковича! Жодної статті з економіки він не народив. За нього писали і одну, й другу дисертацію, і ті нещасні книжки, за деякі з яких він отримав фантастичні гонорари при тому, що знайти їх неможливо.
Ці книжки не можна порівнювати з бестселерами в США, які купуються скрізь в магазинах і на розкладках у метро, аеропортах, вокзалах і коштують не більше 15 доларів у паперовій обкладинці!
Для захистів Януковичу скликали спеціалізовану раду мінімум з 10 осіб. Але чому цей інститут не закрили після таких дій? Де позиція професійного середовища? Тут або пряме порушення професійної етики, або такі низькі вимоги для академічного професійного росту, що ніякої виснажливої творчої праці для отримання ступенів та звань в царині економічних досліджень в Україні не передбачається.
Перш за все - це порушення наукової етики! В західному суспільстві це недопустимо. До першого випадку. Другого вже не буде, бо таку людину викидають з системи.
Після такої економічної науки не варто чекати ефективних економічних реформ, бо нема кому їх здійснювати. Немає кваліфікованих знавців і практичних моделей, які б могли мобілізувати суспільство.
Приклад Януковича знеохотить кожного мотивованого дослідника залишатися в країні, бо він буде знати, що є інші "проффесори", які диктуватимуть, скільки заплатити, щоб пройти захист.
До речі, нещодавно так безпрецедентне рішення було прийнято – дозволено університетам та інститутам брати гроші за захисти. Тепер той, хто захищає дисертацію в НКУ Шевченка, має в касу внести 12000 гривень. А той, хто докторську – 18000. Це нечувано, ніде в світі такого нема! Неофіційну корупцію переводять в офіційну!
- Якими ще є відмінності роботи науковців в Україні і закордоном?
- В Україні науковці ізольовані, у нас немає культури співпраці, обміну речовинами, препаратами. На заході вчені включені в інформаційні системи обміну знаннями, обмінюються наробленими препаратами, методами, обговорюють та перевіряють кожний новий результат.
Крім того, працює етика – тонкий механізм правдивих рекомендацій, який утримує людей від необачних вчинків. Порушення етики може бути лише раз, другого шансу просто не станеться, бо професійне середовище таку людину не прийме до себе.
Перед тим, як опублікувати роботу у реферованому журналі, його редактор надсилає текст чотирьом рецензентам. А хто такі ці рецензенти? З одного боку, вони – ваші колеги, бо інакше не зможуть оцінити роботу, а з іншого – конкуренти.
Кожен з них читає роботу і пише свої висновки і зауваження. Потім редактор порівнює їх і або публікує текст, або повертає авторові з конкретними зауваженнями, як його можна покращити. В результаті якість досліджень лише підвищується.

МИ НЕ МОЖЕМО ВЕСЬ ЧАС КАЗАТИ, ЯКА У НАС ПОГАНА КРАЇНА. ЯКЩО ВАМ ПОГАНО ТУТ ЖИТИ, ЗРОБІТЬ ЩОСЬ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ

- Пані Наталю, розкажіть про своє повернення в Україну. Що для вас було найбільшою несподіванкою?
- Я повернулася на іншу планету, в країну, яку я не знала. Я все пропустила.
Найбільшим шоком був цинізм і підміна цінностей. Особливо в моїй галузі, яку я вважала бездоганною. Там є настільки чіткі критерії і методологія, яку фальсифікувати дуже важко і в нормальному суспільстві неможливо!
Ще одним шоком для мене була реакція українського наукового середовища на публікацію світових рейтингових таблиць.
Я також була вражена боязню щось сказати, бо тебе звільнять. Навіть якщо ти академік і тобі не дають грошей на твій інститут. Це фантастична річ, яку ми перетягнули з Радянського Союзу – професійна позиція може бути знищена через те, що ви сказали щось, що не подобається президенту Академії, чи якомусь секретарю президії, чи політичному лідеру.
В цілому я вважаю, що країна – це є люди і нічого більше. Територія, населена людьми. Якщо соціум не може домовитися, як йому жити і що для нього є ціннісним, що є першорядним і другорядним, то виходить країна Україна. Куди не подивись, суцільні проблеми. Ми всі причетні до цієї ситуації.
- А чи не виникає у вас відчуття, що в Україні вже сформована критична маса людей з європейськими цінностями, людей, які можуть щось змінити?
- Не факт. Якщо це так, то чому вони не в тих критичних місцях, де треба керувати, нести відповідальність? Чому ця критична маса – досі у підпіллі?
Ми не можемо весь час себе поборювати, казати: "Ти поганий, і ти поганий, у нас взагалі погана країна". Якщо вам не подобається країна - зробіть щось краще. Замалюйте вульгарні графіті в під’їзді, якісь елементарні речі зробіть.
Коли я приїхала у Київ, я поставила у себе в під’їзді ящичок для сміття, бо побачила, що всі папірці – на підлозі. Тепер всі кидають сміття у ящик.
Можна проголошувати, які ми естети, яка у нас духовність. Але ви подивіться, як наші люди шклять балкони. Це ж фавели! Але у Бразилії люди не мають коштів, тому вони будують трущоби, крадуть електрику. Але ми що, не можемо організуватися і засклити балкони одним кольором? Де вся естетика поділася? Це твоя вулиця, твій під’їзд, твій вигляд. Це всі бачать, і не тільки громадяни України!
Працювати разом задля спільного блага ми ще не навчилися. Сьогодні можна ставити діагнози суспільству. Невже ми суспільство байдужих?

Виступ Шульги на TEDx

- Що ви можете порадити молодим українським науковцям, які хочуть серйозно займатися наукою – лишатися в Україні, чи їхати закордон? 
- Кожній мотивованій людині треба шукати в Україні найкращі лабораторії, осередки, центри, де відбуваються справжні дослідження. У нас їх мало, тому велика конкуренція і попасти туди важко. Якщо не виходить туди потрапити, значить треба виїжджати і реалізовувати себе за кордоном.
Якщо людина мотивована – це вже цінність. Наука – універсальна в усьому світі. Якщо людина зробить відкриття в іншому місці, для світового товариства воно буде все одно ціннісним. Але якщо ви загубите мотивацію, скажете собі: "Нема для тебе шляхів", я вважаю це втратою і трагедією.
Говорити: "Ти тут загинайся, вбивайся, але не їдь" не можна. Кордони відкриті. Люди можуть їхати, дивитися і повертатися. Головне – вірити в свою мрію, не можна дати системі себе ламати!
А завдання для тих, хто тут – творити більше середовищ, куди люди можуть повертатися з новими знаннями і досвідом. Але це завдання не для молодих, вони ще не мають досвіду і зв’язків. Це завдання якраз для корифеїв – тих кому є що передавати. Приклад державної ключової лабораторії молекулярної та клітинної біології, де працює 65% дослідників до 35 років потрібно поширювати на інші галузі досліджень.

Виступ Шульги на TEDx

- У безлічі інтерв’ю розповідають, що українці розумні, талановиті і нічим не гірші, аніж, наприклад, американці. Але тим не менше, саме американці мають найбільше Нобелівських премій, вони активно працюють над інноваціями. У чому проблема українців? Це особливості виховання, побудова суспільної моделі, яка не дає можливість "прорватися"?
- В основі американського життя лежить протестантська етика, за якою ви "заробляєте бали", працюючи для себе і для суспільства. Перепрацьовувати – це добро. А у нас треба відпочивати. Ніхто в світі так не відпочиває, як ми.
Стратегічно Америка побудована на англосаксонському еталоні відповідальності. Один мій американський друг українського походження найкраще пояснив різницю між західною і слов’янською цивілізаціями: "Якщо в західній цивілізації слово і дія стремлять до нуля, то в слов’янській – до безкінечності".
Крім того, це країна емігрантів, куди приїжджали найбільш мотивовані люди. Коли після другої світової війни німці знищили своїх євреїв, частина з них, науковців, опинилася в Америці і за півроку фактично створила ядерну бомбу. Тоді американці зрозуміли цінність інтелекту і створених для нього умов. Вони відкрили кордони для людей з розвиненим інтелектом.
Я приїхала в Америку, не мріючи бути науковцем світового рівня. Але я була вражена тим, як система на мене відреагувала! Тільки у мене пішли результати, моментально мене почали підтримувати, допомагати, надавати можливості. Тільки працюй. США – країна вільного доступу і конкуренції. Це і є найвищими цінностями, які сповідують пересічні громадяни та захищають і розвивають політичні та бізнесові еліти. Звідси і наслідки: захотіли бути першими в світі – і зробили!
Фото Галини Титиш, zn.ua, TEDx Kyiv

Джерело

На всесвітньому конкурсі Україну представить школяр

11.04.2013, УП

Фото ko.com.ua

Цього року у всесвітньому фіналі конкурсу Microsoft Imagine Cup Україну представить наймолодший учасник конкурсу Андрій Коноваленко із проектом Camtouch.

Андрію 16 років, він учень Стаханівської багатопрофільної гімназії №15 у Луганській області, пише Watcher.
Школяр розробив програмне забезпечення, яке здатне перетворити будь-яку поверхню, наприклад, стіну чи екран проектора, на інтерактивну дошку без додаткових витрат.
Хлопець передбачає, що його винахід стане найбільш корисним для освітніх закладів, оскільки технологія дозволяє всього за 200 гривень отримати аналог мультимедійної дошки, економлячи при цьому кілька тисяч доларів США.

"Я вірю, що мій винахід – це доступний спосіб навчати учнів за допомогою сучасних технологій. Мені приємно, що школа, в якій я навчаюсь програмуванню, уже зацікавилась у використанні моєї програми у кожному класі", – коментує Андрій Коноваленко, творець проекту Camtouch.
Зараз керувати зображенням на живій дошці можна лазерною указкою, але переможець планує невдовзі удосконалити свій винахід, увівши взаємодію з екраном за допомогою дотику.

Андрій Коноваленко. Фото ain.ua

Переможця серед дев’яти команд-фіналістів обирало журі, до котрого увійшли представники бізнес-інкубатора EastLabs, експерти у сфері високих технологій, редактори найпопулярніших медіа-ресурсів України та представники компанії Dell в Україні.
Окрім цього, серед членів журі уже традиційно були відомі українці, що цікавляться інноваціями та розвитком молоді.
Міжнародний фінал Imagine Cup 8-11 липня 2013 в Санкт-Петербурзі. Там Андрій Коноваленко змагатиметься за кубок конкурсу та $50 тис із учасниками з понад 100 країн світу.
Андрій і інші студенти з усього світу змагатимуться за перемогу і приз в $ 50 тис, дадає ain.ua.
Як відомо, минулого року цьому міжнародному конкурсі перемогла українська команда QuadSquad з проектом EnableTalk.
EnableTalk - це рукавички, оснащені сенсорами, сонячними батареями для підтримкою акумулятора.
Ці спеціальні рукавички перетворюють рухи у звуки або текст.
Пристрій українських студентів увійшов в список найкращих винаходів 2012 року з версією Time.

Джерело

Як фальсифікують рибу

04.04.2013, Екатерина Березовская, "VESTI.RU"

Минтай вместо трески и масляная рыба вместо осетрины: Россельхознадзор выявил множественные случаи подмены рыбных продуктов в российских магазинах. Исследования ведомства показали, что фальсифицировать можно практически любую рыбу. Для этого в ход нередко идут химикаты, и речь не только о более-менее безобидных красителях.

Качественная рыба уплыла с российских прилавков. Заключение экспертов Россельхознадзора неутешительно: оказывается, угадать, какой именно морепродукт окажется в тарелке, с трудом могут и гурманы, и опытные продавцы. Как и в Европе и США, дорогую рыбу у нас часто заменяют дешевой.

Самая популярная подмена – минтай вместо трески. Внешне – почти никаких отличий, окрас и цвет мяса совпадают. Вкус тоже примерно одинаковый. Вот только цены разные: килограмм минтая стоит около 110 рублей, а треска – на 50-60 рублей дороже. Кстати, чаще всего подделывают филе. Опытные покупатели стараются покупать эту часть рыбы с кусочком кожи. Так легче определить, что на прилавке. Скажем, форель или что-то еще. С осетриной и масляной рыбой тоже сплошные сложности, а разница в цене уже примерно в три раза. Подмену покупатель заметит, когда приготовит блюдо. По сравнению с деликатесом, подделка не такая сочная.

Впрочем, купить дешевую рыбу втридорога - еще не самое страшное. Если при подделке не использовались красители и химические вещества, покупателю, можно сказать, повезло. Скажем, серая макрель, которую часто выдают за тунец, от него отличается по цвету – не такая яркая. Однако это просто исправить при помощи настоящего волшебного зелья, моноксида углерода, который придает рыбе стойкий малиновый оттенок и продлевает срок годности.

О том, что рыбный скандал для России не менее актуален, чем для Европы, говорит статистика. После грибов в нашей стране чаще всего отравляются именно некачественными морепродуктами. Эксперты уверены, что причина как раз в незаконной замене одного сорта на другой. А из-за отсутствия правовой базы – проследить путь рыбы от судна до прилавка магазина практически невозможно. 

Впрочем, тревогу о том, что мясной скандал сменился рыбным, первыми забили в Германии. Международная организация по охране океана Oceana обнародовала шокирующие данные: 30% рыбы в этой стране не соответствует заявленному наименованию.

Ситуация в США еще хуже, там подделывают 40% всей рыбы. После анализа ДНК выяснилось, что чаще всего в ресторанах более дешевой рыбой заменяют морской окунь (в 87% случаев) , и тунец (59%). Редкость, если повар подаст и настоящую треску: ее в 19% случаев заменяют минтаем. Кстати, в Великобритании именно этот сорт встречается в популярных fish&chips вместо окуня. Безопасней всего, по мнению исследователей, заказывать лосось, его подделывают реже всего.

Частыми в США стали и так называемые рыбные процессы. Например, оптового торговца из Верджинии приговорили к 63 месяцам заключения за то, что он выдавал вьетнамского сома за камбалу. Единственная рыба, из-за которой не возбуждали уголовные дела – пангасиус. Она считается одной из самых дешевых – меньше 60 рублей за килограмм.

Джерело

Унікальний винахід українського школяра

04.03.2013, Тетяна Голубенко, "Зроблено в Україні"

Учень одинадцятого класу черкаської спеціалізованої школи №17 Леонід Оліфер створив унікальний винахід – демонстраційний седиментограф, здатний замінити кілька шкільних приладів для лабораторних робіт з фізики та хімії. Винахід хлопця вже оцінили на всеукраїнському рівні – пристрій Леоніда став одним із трьох найкращих на Національному етапі міжнародного конкурсу науково-технічної творчості для школярів Intel ISEF (International Science and Engineering Fair), де було представлено понад 210 розробок.

Шістнадцятирічний Леонід Оліфер моделюванням цікавиться з дитинства. Спершу, як і більшість хлопчаків, робив моделі автівок, а вже пізніше захоплення переросло у комп’ютерне моделювання фізичних процесів. Упродовж останнього року Леонід працював над створенням приладу, який би поліпшив лабораторні роботи з фізики та хімії у школах. Врешті-решт, винайшов демонстраційний седиментограф, вартість якого всього-на-всього п’ять євро.
«Пристрої, які зараз існують – дуже дорогі, коштують приблизно кілька тисяч євро. І не кожен шкільний заклад може собі це дозволити. Тому я вирішив це спростити, здешевити і створив прилад, який буде давати такі самі результати, як і прилади, які є на ринку. Однак коштуватиме у сотні разів дешевше», – каже сам Леонід.
Хлопець переконаний, що його винахід стане в нагоді не лише на шкільних уроках. Приміром, за його допомогою можна визначити вміст дорогоцінних металів під час розробки гірських руд. Не виключено, що демонстраційний седиментограф використовуватимуть і у біомедицині, зокрема, досліджуючи характер осідання еритроцитів у крові.
«Винахід Леоніда Оліфера цінний тим, що досить часто потрібно в польових умовах, без використання великої апаратури, визначити вміст якихось домішок у гірських породах. Саме цей прилад дозволить це робити швидко і якісно. Навіть визначати процентний вміст різних частинок. Такий прилад даватиме люфт часу: не треба буде надсилати зразки, спеціально їх досліджувати, а лише потім отримувати результати», – зауважує фізик Тамара Шемшур.
«У звичайній школі, без дорогих приладів, це робиться дуже просто: береться дитина, її садять за мікроскоп і вона набирає статистику із бажано п’ятисот, тисячі частинок. Кожну поміряти, витратити кілька годин для того, щоб набрати статистику – це доволі довго. Якщо ж використовувати мій прилад, треба просто засипати у нього порошок – і через кілька хвилин маємо такий самий результат, який можна отримати за допомогою прямого спостереження», – розповідає юний винахідник.
Між тим, на демонстраційному седиментографі Леонід зупинятися не збирається – він уже досліджує новий різновид зварювання, який можна використовувати у космосі. Свої наукові пошуки винахідник презентував на захисті наукових робіт у Малій академії наук і на обласному етапі здобув два перших місця. Вже за місяць звання кращого юного наукового дослідника Леонід виборюватиме на Всеукраїнському етапі.
Попри значний внесок у наукові дослідження, поки що жодної фінансової підтримки від держави хлопець не отримував. Єдина винагорода – стипендія Черкаського голови облдержадміністрації за минулорічне призове місце у Всеукраїнському етапі МАН. Поки що всі проекти Леоніда фінансують його батьки і частково спеціалізована школа №17, в якій хлопець навчається. Щоб допомогти Леонідові в його дослідженнях, для школи придбали оптичний USB мікроскоп за спонсорські кошти.
У травні Леонід Оліфер представить демонстраційний седиментограф у фіналі міжнародного конкурсу Intel ISEF, який відбудеться в штаті Арізона. Саме в США юний дослідник збирається запатентувати свій винахід. Каже, що так набагато простіше, адже менше «тяганини з паперами».
Уже зараз Леонід отримує запрошення до вступу від різних вищих навчальних закладів. Однак, місце навчання хлопець обиратиме вже після повернення з Арізони. Він не заперечує, що, задля розвитку української науки, може обрати вітчизняний ВНЗ.

Джерело