Два світогляди в період глобалізації: культурний імперіалізм і культурний націоналізм

Петро Іванишин, Науково-ідеологічний центр імені Дмитра Донцова

Виплекайте дерево добре, то й плід його добрий; 
а посадіть дерево погане, то й плід його поганий. 
Бо дерево пізнається з плоду.
(Мт. 12,33) 

Витлумачення складних явищ сучасної герменевту емпіричної дійсності – справа непроста, ускладнена, окрім інших моментів, відсутністю часової перспективи, що перешкоджає природному для наукового чи філософського мислення дистанціюванню від об’єкта дослідження. Однак і тут існують різні виходи із ситуації. Один із них полягає у застосуванні в оцінці явищ та закономірностей оточуючого життєсвіту гносеологічних критеріїв, що пройшли випробовування часом, довели власну неконтроверсійність та продуктивність. 

До такого типу критеріїв можна віднести, наприклад, один із націоекзистенціально верифікованих принципів христологічної герменевтики, що має універсальне епістемологічне значення. Віднаходимо його у застереженні Ісуса Христа супроти майбутніх псевдохристологів-фарисеїв, “лжепророків”, прихованих “вовків”: “Стережіться лжепророків, що приходять до вас в овечій одежі, а всередині вовки хижі. Ви пізнаєте їх за плодами їхніми; хіба збирають виноград з тернини або з будяків – смокви? Так кожне добре дерево родить гарні плоди, а лихе дерево – плоди погані. Не може добре дерево приносити плодів поганих, ані лихе дерево – плодів добрих. Всяке дерево, що не родить доброго плоду, рубають і в вогонь кидають. За їхніми плодами, отже, пізнаєте їх”¹ (Мт. 7,15-20). Таким чином, згідно з методологією Божого Сина, слід дивитися не на слова людини і навіть не на її діяльність, а на результати тієї діяльності – “плоди”²

Якщо підійти із цією міркою до актуальних процесів глобалізації, то побачимо, що, як би нас не переконували різні апологети цих начебто “природних” та “неминучих” світового масштабу феноменів у їх потрібності (поширення інформації, загальна автоматизація, економічні зиски, світове утвердження “прав людини” і “демократії” тощо), вони все ж не можуть оцінюватися позитивно, оскільки результати – “плоди” – глобалізаційних процесів таки “погані”. “Поганість” цю можна звести до поняття денаціоналізації як безпосереднього й очевидного результату глобалізації: “подолання націй і націоналізму” ³ та “нівелювання всіх культурних відмінностей” в ім’я стратегічного економічного інтересу плутократичних транснаціональних корпорацій (ТНК)⁴ – створення імперського “світового ринку”⁵ під неофіційним контролем провідних світових наддержав (типу США). Звичайно, окреслену шкідливість ідеології та практики глобалізації ми помітимо, якщо тільки не відмовляємо в цінності основоструктурам національного буття: національній екзистенції, національному світоглядові, національній ідентичності, культурним вартостям та національной державі. 

Сказане спонукає уважніше придивитися до теорії глобалізму, як до “дерева”, що дає “плоди погані”, а відтак, дозволяє ідентифікувати й ініціаторів глобалізму, які за допомогою різноманітних інтелектуальних комунікативних каналів та ЗМІ “приходять до нас в овечій одежі” постмодерної колоніалістичної риторики. Дослідники⁶ не від сьогодні помітили, що “головним опонентом” імперської доктрини глобалізму залишається тільки націоналізм⁷. Тому доречно хоча б в загальних рисах вияскравити наше бачення світоглядної антиномії імперіалізм/націоналізм на близьких нам (неодноразово актуалізовуваних у різних працях) герменевтичних рівнях – методології, теорії літератури, культурології та націології. Наше коротке методологічне окреслення, не претендуючи на остаточність висновків, має на меті допомогти майбутнім дослідникам у сутнісних аспектах проінтерпретувати методологічний рівень теорії глобалізації (імперського “дерева”), увиразнити “спустошуючу” (М.Гайдеґґер) суть глобалізаційних процесів (“плодів” – наслідків колонізації), вийти на характеристику ініціаторів глобалізму (новітніх “лжепророків”) та протиставити їм усім теорію та практику націоналізму (як “дерева доброго” з “добрими плодами”). 

Методологічний рівень тлумачення спонукає нас розглядати імперіалізм та націоналізм як дві діаметрально протилежні системи ідей – ідеології (в широкому значення цього терміна) – антагоністичні типи суспільної свідомості та світогляду (із численними емпірично зумовленими проміжними різновидами), що формують відповідні їм два основні типи людського мислення, а значить, структурують і відповідні взаємосуперечливі форми людської діяльності у різних галузях – політичній, релігійній, мистецькій, економічній, науковій тощо – кожної національної культури. 

Імперіалізм (ще – колоніалізм) постає перед нами як гетерономна суспільна свідомість і суспільний світогляд колоніалістичного типу. Це інтелігібельна стратегія та відповідна їй практика колонізації – “сукупність заходів, якими колонізатор перебирає і реалізовує владу над колонізованим, примушуючи його діяти згідно з рішенням і в інтересах не своїх, а колонізатора”⁸. За німецьким герменевтом Мартіном Гайдеґґером, це той тип мислення, що призводить до “Буттєпокинутості” – “спустошення людського буття”, “перетворення всього – світу, людини, землі – у пустелю”⁹. Перефразовуючи судження австралійського теоретика літературознавчого постколоніалізму Саймона Дюрінґа, імперіалізм – це форма несвободи (неволі), конкретніше – форма національної неволі. Генералізуючи думку французького семіотика (згодом – постструктураліста) Ролана Барта стосовно лібералізму, можемо виснувати, що цей політико-міфологічний світогляд “прагне категорію “бути” звести до категорії “мати”, а з будь-якого об’єкту зробити річ”¹⁰.  

Окцидентальний (передусім) історичний досвід ХІХ і ХХ століть дозволяє виділити три основні модифікації імперського світогляду в Новому часі: демоліберальний (лібералізм, неолібералізм), соціал-демократичний (комунізм, соціалізм) і псевдотрадиціоналістичний (націонал-соціалізм, націонал-більшовизм)¹¹. Характерною особливістю всіх трьох колоніалістичних доктрин є прагнення до всесвітнього чи хоча б регіонального панування, шляхом знищення національних держав інших народів, і витворення глобальних наддержавних конструктів, наприклад, світової “пролетарської” держави у російських більшовиків, “нового порядку” у Європі в німецьких націонал-соціалістів чи мондіалістичної “глобальної цивілізації” у сучасних неолібералів. 

Імперіалізм у сфері культури називають ще культурним (чи культурологічним) імперіалізмом¹² Див. також: Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с.. Під ним доцільно розуміти методологічну настанову та її практичну реалізацію у сфері культури (як системи національно-духовних вартостей), що призводить до фальшування дійсності в інтересах колоніалістичних ідеологій. Фактично імперіалізм продукує в межах культури гетерономні (чужорідні стосовно національного буття чи духу) вторинні семіотичні системи – політичні міфи¹³, – що деформують реальність за допомогою різних за формою, але однакових за своєю шовіністично-універсалістською, денаціоналізуючою суттю методів. Прикладами можуть бути – расистський метод у націонал-соціалізмі, “пролетарська” інтернаціоналізація у марксизмі (комунізмі) або космополітизація у класичному лібералізмі чи постмодернізмі (неолібералізмі). 

Вдалий зразок лібералістичного культурного імперіалізму дає Е.Саїд, коли наводить висловлювання лорда Кромера, “господаря” Єгипту з 1882 по 1907 роки. Кромер радить культивувати саме космополітизм серед колонізованих англійцями народів (ідійців, єгиптян, зулусів тощо): “...хоч ми ніколи не зможемо пробудити в цих людях почуття патріотизму, спорідненого з тим, який опирається на близькість раси або спільність мови, ми зможемо, можливо, виплекати своєрідну космополітичну відданість (виділення наше. – П.І.), засновану на почутті поваги, що природно виникає у відношенні до людей, наділених вищими талантами і схильних до некорисливої поведінки, та на почутті вдячності за добро, вже зроблене, і за те, якого сподіваються”¹⁴. 

Яскравими прикладами методу космополітизації (окрім таких постструктуральних методів, як неофемінізм, деконструктивізм, псевдокомпаративізм, фрейдизм тощо) у сфері новітнього українського літературознавства і публіцистики можуть бути вульгарний “неоміфологізм”, репрезентований роботами Г.Грабовича, О.Забужко та їхніх однодумців¹⁵, що фальшують, а фактично культурологічно знищують творчість та особистість Тараса Шевченка, чи псевдохристологія, що проявляється, скажімо, у межах контроверсійного типу дискурсу М.Мариновича та, менше, Є.Сверстюка¹⁶, коли в інтересах ліберальної доктрини аберується аксіальна для української релігійної культури християнська традиція. 

Якщо розглядати культурний імперіалізм на рівні стратегії спілкування між різними народами, то тут він постає як універсалістська доктрина, суть якої – у нав’язуванні іншим націям власних культурних (чи таких, що вважаються культурними) надбань: мови, релігії, політичних ідеологій, філософських поглядів, мистецьких методів, художніх (чи антихудожніх) творів тощо. 

Найбільш ефективною відповіддю імперіалізмові в усі часи і для різних народів був, є і, сподіваємось, залишиться націоналізм (термін Гердера). При цьому, мабуть, варто відмовитися від тих фальсифікуючих це явище міфів-наличок (про начебто ксефобськість, застарілість, примітивність, буржуазність, зоологічність тощо), що їх раз-у-раз намагалися наліпити на націоналізм, використовуючи якраз практики культурного імперіалізму, передусім різноманітні колоніалістичні (хоч і не тільки вони) теорії. Добре про це пише Саймон Дюрінґ: “Я відмовляюся від позиції, яку займає більшість гуманістів, модерністів, марксистів, а саме, що націоналізм є природно “загрозливою ідеологічною формацією”¹⁷. 

Насправді націоналізм доречно розглядати, у найбільш широкому значенні, як національні свідомість та світогляд іманентного типу, оскільки його “коріння, походження, генезис... – в історичному досвіді народу, а не в соціологічних теоріях”¹⁸ (В.Іванишин). Тобто на рівні колективної свідомості націоналізм визначають як “свідомість належності до нації разом з почуваннями й прагненням, спрямованими на її безпеку і процвітання”¹⁹, на що вказує англійський соціолог та націолог Ентоні Сміт, а на рівні суспільного світогляду та політичної практики – як “ідеологічний рух за досягнення й утвердження незалежності, єдності та ідентичності нації”²⁰. Загалом це той рівень, на якому, скажімо, український націоналізм розглядається вченими “як світогляд, центральним елементом якого є визнання незаперечності, природності права на існування та легітимності націй загалом і української нації зокрема”²¹ (Г.Касьянов). Загалом це “форма свободи” (С.Дюрінґ) чи, точніше, форма національної свободи. 

Здається, саме таке уявлення про націоналізм добре виражено у листі Т.Шевченка до П.І.Гессе за 1 жовтня 1844 року, де прямо говориться про пріоритетність батьківщини у свідомості кожної людини (“…мне кажется, будь родина моя самая бедная, ничтожная на земле, и тогда бы она мне казалась краше Швейцарии и всех Италий“) й утверджується обов’язок супроти неї: “…должно любить и гордится своею прекраснейшей матерью. Я, как член ее (України. – П.І.) великого семейства, служу ей ежели не на существенную пользу, то, по крайней мере, на славу имени Украины”²². При цьому долається ще один хибний імперський стереотип супроти націоналізму як начебто колективного (ще – “священного”) “егоїзму”²³ Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. К.: Таксон, 2003. – С.30.. Насправді важко назвати егоїзмом – самозакоханістю, себелюбством тощо – любов до власної “матері”, до, генералізуючи в онтологічно-екзистенціальному плані, свого буття як опорної основи національного сущого. 

На культурологічному рівні націоналізм постає у формі культурного націоналізму (чи, якщо бути точнішим, націоналізму в культурі). При цьому націоналізм розглядають як “культурну доктрину нації і волю нації, а також пропоновані способи здійснення національних прагнень і волі”²⁴. Звідси не дивним, а закономірним є висновок Е.Сміта про те, що націоналізм є “не так стиль і доктрина політики, як форма культури.., що здобула глобальний резонанс, а нація – це тип ідентичності, чиє значення і пріоритет зумовлені цією формою культури”. “В цьому розумінні, – продовжує англійський вчений, – націю і національну ідентичність слід розглядати як витвір націоналізму та його поборників; значення та уславлення нації й національної ідентичності – теж творіння націоналістів”²⁵. Такою є діалектика органічного взаємозв’язку національного буття з одного боку, та національної/націоналістичної ідеї з іншого²⁶. 

Про націоналізм на рівні культури – і не лише як “форми культури” (за Е.Смітом), а й як стратегії культурної емансипації та самоутвердження – дає добре уявлення націологічний постколоніалізм (С.Дюрінґ, Г.Бгабга, А.П.Мукгерджі, частково Е.Саїд та ін.)²⁷. Переконливим свідченням цьому можуть бути міркування С.Дюрінґа. Австралійський вчений, схоже як і Е.Саїд, виявляє, що увесь європейський культурний досвід позначений впливом імперіалізму²⁸. І це стає підставою для звернення до націоналізму, який “є щось інше, ніж те, що йому приписує імперіалізм”, та утвердження поняття “культурний націоналізм” як найпотужнішого вияву націоналістичної ідеології. На думку дослідника, ця потужність забезпечується тим фактом, що “культури здатні більше боротися, ніж нації; ієрархія культур наче б закріплює ідентичність, тоді як ієрархія націй ніби просто належить до історії та політики”²⁹. Тому С.Дюрінґ розпрацьовує цілу націоналістичну доктрину у сфері австралійської культури, передусім культури літературної: “…я переконаний, що сьогодні твори такої колонії першого світу, як Австралія, повинні бути націоналістичними. (...) Тут націоналізм може підтримувати зв’язок зі свободою, дозволяючи нам чинити опір культурному та економічному імперіалізмові і залишатися поза технологією ядерної війни, яка із сучасними системами комунікації визначає сьогоднішній інтернаціоналізм”³⁰. 

При цьому варто розглядати як типово націоналістичну і ту критику постмодерного постколоніалізму, яку провадить, скажімо, Арун П. Мукгерджі. Індійський вчений підкреслює, що постколоніальні національні культури не є насправді виключно зацикленими на критиці “імперського центру”, це не є їхньою основною розрізнювальною ознакою. Завдання національної культури А.Мукгерджі розуміє суто націоналістично: не як перманентну боротьбу “проти” колоніалізму, а передусім як боротьбу “за” утвердження власної національної ідентичності: “Я б хотів відповісти, що наша культурна продукція витворюється відповідно до наших потреб, і ми маємо набагато більше потреб, крім потреби постійного “пародіювання” імперіалістів”³¹. У такому ж націоналістичному сенсі висловлюється й інший індійський вчений Гомі Бгабга: “Вимоги землі, виживання раси, культурне відродження – усе вимагає зрозуміння і відповідей на самі концепції та структури, які академіки постструктуралізму з’ясовують у мовних іграх, і мало хто з них знає про політичну боротьбу реальних людей поза тими дискурсивними межами”³². 

Один із найпомітніших націологів сучасності американський вчений Бенедикт Андерсон, аналізуючи нації як “уявлені спільноти” (О.Забужко чомусь переклала цей термін як “уявні”), наголошує на конструктивному змісті націоналізму, що особливо яскраво видно на прикладі “культурних продуктів” цієї ідеології: “В епоху, коли прогресивні інтелектуали-космополіти (особливо в Європі?) звично наголошують на майже патологічному характері націоналізму, на тому, що він живиться страхом і ненавистю до Іншого, й на його спорідненості з расизмом, варто було б нагадати собі, що нації викликають любов, причому нерідко любов глибоко жертовну. Культурні продукти націоналізму – поезія, художня проза, музика, образотворче мистецтво – дуже виразно виявляє цю любов у тисячах різноманітних форм і стилів. З іншого боку, настільки рідкісними є аналогічні зразки націоналістичної продукції, що виражали б страх і ненависть. Навіть якщо взяти колонізовані народи, які мали всі підстави для того, щоб зненавидіти своїх імперських володарів, дивовижно, наскільки незначний елемент ненависті у цих проявах національного почуття”³³. 

Не випадково провідні українські мислителі та вчені сьогодення стурбовані, як і їхні попередники, “вічними” для колонізованого народу питаннями явно культурно-націоналістичного спрямування. Так, для прикладу, академік Микола Жулинський, міркуючи над проблемами “національної держави” та набуття “національної ідентичності”, зазначав у 1997 році, що “національний фактор, або ширше – націоналізм, відіграє сьогодні визначальну роль у формуванні духовно-світоглядного змісту системи ціннісних орієнтацій”³⁴. Схожу національно-екзистенціальну позицію (так чи інакше близьку до утвердження націоналізму в культурі) спостерігаємо і в інших сучасних вчених: С.Андрусів, О.Багана, О.Вертія, С.Гречанюка, І.Денисюка, В.Дончика, С.Квіта, Г.Клочека, Л.Мороз, М.Наєнка, Т.Салиги, Л.Сеника, Г.Сивоконя та ін.  

Таким чином, можемо виснувати, що культурний націоналізм (чи націоналізм у культурі) є конструктивною світоглядною позицією творців національної культури, котра спонукає культивувати й утверджувати національну ідентичність на базі національної ідеї, дає підстави для її істинної інтерпретації та художнього вираження і тільки через це передбачає протистояння імперіалізмові. При цьому варто говорити і про вужче явище – літературний націоналізм (чи націоналізм у літературі), якщо згадаємо не лише сучасних постколоніалістів та антиглобалістів націоцентричного типу, але й розмірковування Ж.-Ж.Руссо, І.Гердера, Й.Фіхте, Ф.Шлейєрмахера, Ф.Шлеґеля, Т.Шевченка, Я.Ґрімма, І.Франка, Лесі Українки, В.Дільтея, М. де Унамуно, Д.Донцова, Ю.Липи, Ф.Кафки, Ш.Морра (чи Морраса), В.Жаботинського, М.Гайдеґґера, Є.Маланюка, С.Вейль та ін., котрі так чи інакше окреслювали це питання. Ось як, наприклад, розумів “націоналізми” “в літературах” ранній Юрій Шевельов-Шерех: це “всі світоглядові течії, напрями й нахили, що розглядають людину як визначену в своїх вчинках, настановах, уподобаннях, у всій своїй духовності національною субстанцією і приймають це як чинник позитивний”³⁵. 

Основний метод культурного націоналізму доречно окреслити як націоналізацію, що на практиці виглядає як органічне національно-буттєве “закорінення” (М.Гайдеґґер) чи “укорінення” (С.Вейль) людини, як стимулювання до пошуку відповідей на фундаментальні питання у межах національної традиції – власного, а не “чужого”, історико-культурного “поля” (Т.Шевченко). Ідеться, для прикладу, про оті завжди актуальні Шевченкові герменевтичні питання в межах українського типу “осмислюючого розмірковування” (М.Гайдеґґер): “що ми?”, “чиї сини?”, “яких батьків?”, “ким, за що закуті?” чи “для кого я пишу?”, “для чого?”, “за що я Вкраїну люблю?” тощо. 

Культурний націоналізм постає перед нами як найбільш ефективна стратегія і практика формування національно-духовного (культурного) імунітету (через закорінення у власне буття), тобто духовного захисту чи звільнення від культурного імперіалізму. А тому в межах культурного діалогу його доречно використовувати як методологію духовної експансії тієї чи іншої нації. Духовна експансія, на відміну від культурного імперіалізму, передбачає не нав’язування, а пропонування іншим народам власних культурних надбань. Це видається єдино можливою методологією діалогу культур – неагресивною, іманентною формою спілкування між народами, і не лише в період глобалізації. І тут величезну роль повинна б відігравати культурна політика національної держави, якої в українців ще й досі, на жаль, немає. Тому наша нація до сьогодні залишається лише об’єктом чужинських культурних імперіалізмів (наприклад, американського чи російського), але майже ніколи не стає суб’єктом власної духовної експансії – поширення свого неповторного духовного “Я” у світі.. 

Вибір перед українським інтелігентом (чи інтелектуалом) як духовним провідником народу в період глобалізації, отже, такий самий, як був чи буде завжди. Можна сформувати собі власний національний (націоналістичний) світогляд (“виплекати дерево добре”), що допоможе утвердити і захистити власну націю в часі і просторі (принести “добрий плід”). А можна засвоїти чужорідні колоніалістичні ідеї і сформувати світогляд антинаціональний, імперський (“посадити дерево погане”), але тоді не варто, мабуть, дивуватися, що й результати творчості, зумовлені такого типу світоглядом, будуть суто глобалістичними “поганими плодами” – нігілістичними, універсалістськими, спустошуючими для людини і нації. “Бо дерево пізнається з плоду” (Мт. 12,33). 

---

¹ Цитуємо за: Святе Письмо Старого і Нового Завіту. – Рим: б.в.,1988. – 1407с.
²Детальніше див.: Іванишин П.В. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): Монографія / Іл. Г.Доре. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 268с.
³Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – С.163-166.
⁴Заграва Е. Глобалізація і нації. – К.: Фенікс, 2002. – С.5-18.
⁵Бек У. Заблуждения глобализма // Сумерки глобализации: Настольная книга антиглобалиста: Сб. – М.: ООО “Издательство АСТ: ЗАО НПП “Ермак”, 2004. – С.22-23.
⁶Див. роботи Е.Саїда, Е.Сміта, Н.Хомського, С.Гантінґтона, У.Бека, С.Дюрінга, Е.Заграви, О.Панаріна, А.Ашкерова та ін.
⁷Панарин А. Глобализация как вызов жизненному миру. За Хайдеггера // Сумерки глобализации… – С.127.
⁸Саїд Е.Д. Орієнталізм / Пер. з англ. В.Шовкун. – К.:Основи,2001. – С.13.
⁹Гайдеґґер М. Вечірня розмова в таборі для військовополонених // Українські проблеми. – 1998. – № 1. – С.107, 109.
¹⁰Барт Р. Из книги “Мифологии” // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. – М.:Издательская группа «Прогрес», «Универс»,1994. – С.56.
¹¹Детальніше див.: Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,2001. – С.47-63.
¹²Див. також: Іванишин П.В. Національно-екзистенціальна інтерпретація (основні теоретичні та прагматичні аспекти): Монографія. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 308с.
¹³Див.: Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”... – С.47-53.
¹⁴Цит. за.: Саїд Е.Д. Орієнталізм... – С.54.
¹⁵Детальніше див.: Іванишин П. Вульгарний “неоміфологізм”: від інтерпретації до фальсифікації Т.Шевченка. – Дрогобич: ВФ “Відродження”,2001. – 174с.
¹⁶Детальніше див.: Іванишин П.В. Аберація християнства, або Культурний імперіалізм у шатах псевдохристології (основні аспекти національно-екзистенціального витлумачення): Монографія. / Іл. Г.Доре. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 2005. – 268с.
¹⁷Дюрінг С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М.Зубрицької. – Львів: Літопис,1996. – С.565.
¹⁸Іванишин В. Нація. Державність. Націоналізм. – Дрогобич: ВФ “Відродження”, 1992. – С.116.
¹⁹Сміт Е.Д. Національна ідентичність. – К.:Основи,1994. – С.80.
²⁰Там само. – С.82.
²¹Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. – К.:Либідь,1999. – С.307.
²²Шевченко Т.Г. Листи // Шевченко Т.Г. Зібрання творів: У 6 т. – К.: Наукова думка, 2003. – Т.6. – С.30.
²³Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. К.: Таксон, 2003. – С.30.
²⁴Сміт Е.Д. Національна ідентичність... – С.80.
²⁵Там само. – С.99.
²⁶Детальніше див. про зв’язок національної та націоналістичної ідеї у кн.: Іванишин П.В. Аберація християнства… – С.81-87.
²⁷Детальніше див.: Іванишин П. Два постколоніалізми: національно-екзистенціальна диференціація // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – 2004. – Вип. 33. Теорія літератури та порівняльне літературознавство. – Част. 2. – С.191-198.
²⁸Дюрінґ С. Література – двійник націоналізму? // Антологія світової літературно-критичної думки... – С.565.
²⁹Там само.
³⁰Там само. – С.565-566.
³¹Мукгерджі А.П. Чий постколоніалізм і чий постмодернізм? // Антологія світової літературно-критичної думки... – С.563.
³²Цит. за: Слемон С. Тіффін Г. Постколоніальна критика // Антологія світової літературно-критичної думки... – С.537.
³³Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. – К.:Критика,2001. – С.177-178.
³⁴Жулинський М. Національна культура за умов формування нової суспільної солідарності в Україні // Жулинський М. Заявити про себе культурою. – К.: Ґенеза, 2001. – С.181.
³⁵Шерех Ю. Етюди про національне в літературах сучасности // Сучасність. – 1993. – № 4. – С.71.

Джерело

Ще матеріали на цю тему:

Економічний націоналізм як складова національної ідеї
Про сучасний економічний націоналізм

Почему в России невозможно построение демократии

21.02.2011 Павел Пряников,  Свободная Пресса

Европейские ценности разделяет только 20% населения, а власть консервирует народ в невежестве

Царь-палка
Остался год до выборов нового президента. И уже сейчас видно, что идеей, на которой власть будет строить свою программу, станет Палка. От прежних речей Медведева о модернизации и реформах не осталось и следа. Третий президент предпочитает сам играться с гаджетами и серфинговать по мировой паутине, а простому народу в виде кости (даже не мозговой кости, а худосочного ребра) брошены советы заниматься физкультурой, водить хороводы и вечно жить по зимнему времени. Ну а к тем, кто не внемлет советам, прямо на квартиру придёт ОМОН с той самой Палкой.

Отчего буквально за год-два так изменилось отношение власти к своему народу? Из прежних речей Медведева почти исчезли слова об инновациях, демократии, прорыве в будущее. Вместо этого глумление над вечными европейскими ценностями – хотя бы такими как «Свобода. Равенство. Братство» - и одна и та же шарманка со времён Ельцина «Не надо раскачивать лодку!». Вместо демократии и свободы президент предлагает всем россиянам ходить через рамки металлодетекторов и больше одного не собираться («незаконный пикет»). Именно в это выродилась медведевская модернизация, и даже в Сколково, по-видимому, будут создавать только средства слежения, газоанализаторы взрывчатки, усовершенствованные версии водомётов, а для простого народа – Палки-копалки со встроенным ГЛОНАСом.

Моя догадка – Дмитрий Медведев разочаровался в народе. С этим уже не раз сталкивались многие цари и генсеки, а те, кто не мог остановиться в «производстве добра», получали бомбу (как «царь-освободитель» Александр II) или унизительный домашний арест (как Хрущёв). Об учёных, писателях и общественных деятелях - более мелких «освободителях» народа от невежества, мракобесия и силового беспредела и говорить нечего. «Добро в России до добра не доводит», - вовремя смекнул Медведев и решил остаться в памяти народа незапоминающимся Константином Устиновичем Черненко.

А тут ещё и социологи каждую неделю тащат по старинке и не в Твиттер, а на дубовый медведевский стол папки с закрытыми соцопросами, из которых каждый раз следует один и тот же вывод, сделанный не так давно идеологом «Единой России» и о котором в «СП» уже писал Михаил Вербицкий: «Россию населяет звероподобный сброд». «Не для кого стараться, ваше сиятельство».

Иногда из этих папок на белый свет вываливаются листочки, и можно посмотреть, как расписывают российское общество социологи.

Начинай демократию с себя
Но для начала давайте кратко разберёмся, что такое гражданское общество, взамен которого нам предлагают Палку. Вот что писал один из отцов-основателей США и демократ до мозга костей Томас Джефферсон в 1816 году: «Гражданские организации это продолжение системы прямого и децентрализованного самоуправления, где каждый человек получает свою долю в руководстве своей республикой на местном уровне и ощущает себя участником управления делами страны не только в день выборов, но каждодневно; когда в государстве не будет человека, который не был бы членом какого-либо из советов, большого или малого, тогда люди скорее позволят вырвать их сердца, чем допустят отторжение от них власти».

А известный французский социолог Алексис Токвиль чуть позже продолжил мысль американца: «Активное участие индивидов в деятельности социальных микроструктур гражданского общества не только создает реальную основу демократического местного управления, но и базис для развертывания политического процесса самовоспитания, который способен привести к утверждению демократической культуры, побуждающей граждан к восприятию политики как естественной сферы личной заинтересованности и приложения собственных сил. На этой основе демократия из политической надстройки превращается в образ жизни, вплетаясь в повседневную деятельность граждан».

Напомню, всё это писалось почти за 200 лет до Дмитрия Медведева. И главное – среднестатистические американцы и французы того времени в большинстве своём действительно представляли «звероподобный сброд» (как и в большинстве государств белого мира; о мире чёрном, жёлтом и красном можно и не говорить). И всё же власти решились наделить его и свободным волеизъявлением, и возможностью управлять своими маленькими общинами.

Пятая часть Европы
Не то в России. Идеальным вариантом для нынешней власти был бы приход в страну, где люди хотя бы уже лет 50-70 моют тротуары с мылом, а предок Цапка ещё 100 лет назад выслан на каторгу в Австралию, и его потомки стали там добропорядочными бюргерами. «Не повезло со страной». Даже до уровня Польши и Латвии ещё учить и учить, лечить и лечить народ.
А лечить и учить придётся почти 80% россиян – как следует из многолетнего исследования социологов Магуна и Руднева.

Оба учёных несколько лет назад задались целью выяснить, существуют ли среди россиян и остальных европейцев ценности, которые их объединяют.

Магун и Руднев обнаружили в России незначительное меньшинство – 22%, которое разделяет ценности их собратьев из старой Европы (в первую очередь из Франции, Швейцарии и Швеции). В числе этих ценностей: «Открытость изменениям» (в ущерб «Сохранению») и средне-высокая ориентация на «Заботу» (в ущерб «Самоутверждению»). «В целом, это более активная и модернизированная часть населения», - пишут учёные.

При этом, что интересно, «русские европейцы» равномерно рассредоточены по профессиям и территории страны, опровергая тезис многих интеллектуалов, что «жизнь есть только внутри Садового кольца в Москве». «Что касается профессиональной принадлежности, уровня образования, а также региона, в котором проживает респондент, то чётких и последовательных различий между «меньшинством» и «большинством» пока обнаружить не удалось. Возможно, это свидетельствует об относительной равномерности распределения упомянутого меньшинства между регионами и социальными стратами», - делают вывод Магун и Руднев. При этом те самые 22% «русских европейцев» имеют гораздо больше общего с французом или шведом, чем с остальными 78% своих сограждан, подтверждая вывод многих социологов, что на территории страны есть две России – одна косная, до сих пор описываемая на Западе как «кнут, водка, погром, мужик, медведь и балалайка», и передовая, к которой применимы эпитеты «Ломоносов, Пушкин, Толстой, академик Павлов, Большой театр и Бродский».

Социологи Магур и Руднев эзоповым языком, чтобы не слишком обижать тем самые 78% россиян, описывают устремления и образ жизни «косной России»: «Для россиянина, в сравнении с жителями других стран, характерна более высокая осторожность (или даже страх) и потребность в защите со стороны сильного государства, у него слабее выражены потребности в новизне, творчестве, свободе и самостоятельности и ему менее свойственна склонность к риску и стремление к веселью и удовольствиям. Но в то же время речь идет о его сильном стремлении к богатству и власти, а также к личному успеху и социальному признанию.

Сильная ориентация на личное самоутверждение оставляет в сознании этого человека меньше, чем у представителей других стран, места для заботы о равенстве и справедливости в стране и мире, для толерантности, заботы о природе и окружающей среде и даже для беспокойства и заботы о тех, кто его непосредственно окружают».

В общем, сплошные персонажи Салтыкова-Щедрина.

И далее социологи делают уж совсем убийственный вывод, от произнесения вслух которого у президента Медведева должен выпасть айфон из рук: «При этом за 15 лет исследований не зафиксировано заметной динамики ни по одной из шкал (в отличие от многих других «транзитных» стран)». То есть ни роста, ни снижения числа «русских европейцев». Как в начале ельцинского пути было их 22%, так и при медведевских нанотехнологиях столько же и осталось. «Бесполезно делать что-то хорошее и даже плохое. Что воля, что неволя - пусть всё идёт, как и прежде шло».

«Те общие характеристики, которые присущи большинству россиян, это и есть культурный барьер на пути модернизации», - резюмировал Магун на недавнем форуме в Перми. По его словам, для воспитания российского общества в духе открытости нужна долговременная культурная политика.

Народ живет так, как научился мыслить
А вот и ещё выпавший на свет с медведевского стола листочек. И снова доклад Медведеву и его окружению, что не для кого стараться. «Страна такая, ничего не поделаешь».

В этот раз свои данные о «двух Россиях» приводит социолог и экономист Сергей Магрил.
«Анализ интегральных показателей свидетельствует: макросоциальные стратегии основных групп современного российского общества вновь направлены на его дезорганизацию, а потому и дезинтеграцию.

Для бизнес-элит в качестве интегрального показателя социального качества принят массированный вывоз капитала из России в условиях предельной изношенности ее инфраструктуры и основных фондов. Кумулятивный вывоз капитала уже на рубеже нулевых годов оценивался почти в 1 трлн долл.

Массовые слои общества характеризует критически низкий уровень взаимного межличностного доверия – всего 24% при среднеевропейском уровне доверия 80–85%. Это порождает политическую беспомощность – более 90% россиян заявляют о том, что не могут влиять на решения властей, – и влечёт отказ от политической ответственности за судьбу России – порядка 80% респондентов снимают с себя ответственность за происходящее в стране», - ставит диагноз стране Магарил. И в отличие от Магуна и Руднева он уже не снимает вину с происходящего и с элит. Опять же вспомним исследование той самой пары социологов, что «русские европейцы» равномерно распределены по всем слоям российского общества, и с большой долей вероятностью в окружении Путина и Медведева может быть сосредоточено 78% наших сограждан «с водкой, балалайкой и медведем».

Не снимает Магарил вину за невежество и мракобесие народа и с интеллигенции, которую некогда было принято считать «совестью нации», и чьи представители шли на каторгу и в ссылку за счастье простых сограждан. «Интеллигенция России также не продемонстрировала необходимой политической культуры и способности действовать солидарно, чтобы блокировать разрушительные антисоциальные реформы и навязать правящей бюрократии политику национального развития. Более того, стремясь сохранить элементарно приемлемый уровень жизни, интеллигенция встала на путь негативной адаптации. Об этом свидетельствуют поборы в средней школе, в системе медицинского обслуживания, коррупция в судах и даже в высшей школе», - констатирует социолог.

По словам учёного, «вторая», «косная Россия» составляет примерно ту же долю, которая фигурирует в исследованиях Магуна и Руднева – 73-76%. И Магарил делает похожий вывод о тщетности 20-летнего правления представителей элиты «новой России»: «В обществе идут мощные процессы социального воспроизводства сознания подданных. Память поколений о государственных репрессиях и стремление уберечь подрастающее поколение на случай ужесточения политического режима – причина того, что лишь в 1% современных российских семей считают важным воспитывать у детей демократические ценности, а формировать гражданственность и убеждения – менее чем в 7% семей. Тем самым массово воспроизводятся такие характеристики человеческого потенциала, которые препятствуют инновационно-демократической модернизации.

Известно: образ мысли определяет образ действий; массовый образ мысли определяет массовый образ действий. Народ живет так, как научился мыслить. Инновационно-демократическая модернизация нереальна без модернизации массового сознания. Но для этого требуется немалое историческое время. Есть ли оно у России? Неочевидно. У Советского Союза его не хватило».

На новое поколение, то самое, которое сидит в «интернетах», изучает иностранные языки и имеет свободный доступ к образцам европейской свободы и демократии, надежды тоже нет. «Прививка европейскости» отторгается и самой молодой частью общества. «По данным социометрии, порядка 80% выпускников российских вузов – социально апатичны», - диагностирует Магарил.

Патроны России и их клиентелла
Безотносительно того, кто стоит во главе страны – Сталин, Брежнев, Ельцин или Медведев, в стране воспроизводится один и тот же тип межличностного взаимодействия – патрон-клиентельные группы. Их очень хорошо описывал английский философ и социальный антрополог Эрнст Геллнер: «Эта система создала изолированных, аморальных, циничных индивидуалистов, не имеющих возможностей для самореализации, изощренных в лицемерии и приспособленчестве. Социальная атомизация на фоне непрекращающегося государственного террора, особенно массовых репрессий в сталинскую эпоху, сделала людей подозрительными и недоверчивыми, думающими только о себе, в лучшем случае, о своих близких.

Основу неформальных социальных сетей… составляли патрон-клиентельные группы. Каждая такая группа обычно состояла из какого-нибудь важного и влиятельного должностного лица (например, партийного чиновника, директора предприятия, профсоюзного лидера, руководителя торговой организации и т.п.) и зависящих от него индивидуальных просителей (родственников, друзей, земляков, сослуживцев, подчиненных, «нужных» людей из других ведомств и т.п.). Влиятельная персона выступала в роли патрона, который оказывал покровительство своим просителям (клиентам), обеспечивал благами и защитой в обмен за их лояльность и поддержку. Один и тот же клиент мог иметь нескольких патронов, а многие клиенты сами были нижестоящими патронами со своими собственными клиентелами».
Типичное описание какой-нибудь средневековой пиратской республики!

Основа России - садовод и инвалид
Но, может, все три социолога – Магарил, Магун и Руднев сгущают краски? Где-то не там ищут и не так исследуют? Тогда почитаем доклад Общественной палаты «О состоянии гражданского общества в России в 2010 году» - организации, куда чуждый для власти человек не пролезет (президент де-факто назначает всех его членов).

И что же нам пишут глаза, рот и уши президентско-правительственной группировки?

«К сожалению, сегодня три четверти россиян (76%) выражают уверенность, что в отношениях с людьми следует быть осторожными, и лишь 18% – что большинству людей можно доверять. Следовательно, основную массу своих сограждан россияне считают чужими людьми.
Примерно треть россиян – социально одиноки, еще столько же замкнуты на ближнем окружении и с недоверием относятся к другим, не входящими в их сообщество. Открытых людей очень мало. Распространенность таких установок тормозит развитие социальной самоорганизации и социальной ответственности. Ощущение сплоченности окружения, в свою очередь, формирует чувство защищенности», - почти один в один то же самое, что «наисследовали» вышеупомянутые социологи.

И всё же даже «среди такого сора» умудряются прорастать чахлые ростки гражданского общества. И кому же доверяют «простые россияне», кого видят опорой и спасением? Президента и правительство? Православную церковь и партии? А вот кого: «Россияне в числе самых значимых общественных объединений называют садовые товарищества и организации инвалидов (46% и 42% опрошенных соответственно). Для сравнения: общества, борющиеся с незаконной застройкой, экологическими проблемами пользуются уважением только у 9% россиян». Инвалиды и садоводы – вот опора и надёжа Российской Федерации. Что неудивительно – в стране 15-20 млн. инвалидов (а вместе с членами семей – половина России), и 40-50 млн. «шестисоточников». Проведи сейчас честные президентские выборы, и народ посадит на трон зеркальное отражение самого себя: садовода-инвалида, в одном флаконе.

Больная и одинокая Россия, копающаяся на скудных дерново-подзолистых почвах, и не помышляющая, что где-то есть счастье. Можно осуждать простой народ за отсутствие инициативы, стремления учить языки и играться с айфоном. Но сначала вылечите россиян, может тогда у них это всё и получится? Общественная палата приводит цифры нездоровья населения: «В настоящее время только 23,7% населения Российской Федерации относятся к группе практически здоровых граждан. К группе, у которой есть риск развития заболеваний, относятся 16,3% населения, а 58,3% нуждаются в амбулаторно-клиническом лечении». Больше половины населения с трудом передвигается и не спит по ночам от боли, и даже если вы им в каждом населённом пункте установите по «будке гласности», интернет-кафе и отделению РОСНАНО – многие физически до них не доберутся.

Далее Общественная палата (отражающая представления президента о России) снова приводит цифры относительно «первой» и «второй» России. «Государственная политика модернизации ещё не ясна для всех слоёв общества и крайне медленно переводится в практическую плоскость. Не случайно, по данным Института социологии РАН (на июнь 2010 года) только 23% российских граждан верят в то, что модернизация произойдет в течение ближайших 5–10 лет.

Имеется креативное меньшинство (2%), активные слои (25%), готовые апробировать модернизационные нововведения».

И жили они долго и несчастливо и умерли в один день



Дмитрий Медведев, Владимир Путин и их патрон-клиентельные группы устали от народа и от «не той страны». «Верхи не могут, низы не хотят» - кто учился в советской школе, тот помнит эту краткую формулу грядущей Революции. Осталось узнать – «хотят ли российские низы?». Пока, как мы посмотрели в выкладках социологов – «хотят», и даже молодёжь, которую принято везде сегодня считать «авангардом» - тоже хочет. А значит, в этом межеумочном состоянии страна может болтаться ещё очень долго.
 

Джерело

Калина ВАТАМАНЮК: «Люби мене, так непросто бути Спасителем»

Марта Войцехівська-Павлиш, Регіональна газета «Західний кур’єр»

«Про душу теперішнє покоління майже не думає як про живу сутність. Нема на такі дурниці часу. Може, тому не думає, що її ніхто не бачив, як не бачив образ Бога, не бачив образ Смерті. І хоч усі ми чуємо, відчуваємо, що вона є носієм нашого тіла, або, як кажуть святі старці, наших шкіряних одеж, та кожен чомусь розуміє інакше, простіше: то «я», а не душа моя», – 

Калина Ватаманюк

– Шановна Калино Миколаївно. Нещодавно ви подарували людям вже п’яту свою книгу – «Очима душі». В ній, як і в попередніх, знову глибока, довірлива, проста і в той же час небуденна розмова про нас самих, про сенс життя, про святе в нім і неминуще. Як збирали матеріал? Чим ця книга інакша від попередніх?

– Ніяких завдань перед собою ніколи не ставила і не ставлю. Пливу день від дня у духовних потоках – у них думки, помисли, дії самі спрямовуються у певне русло, і це, як показало життя, іде завжди на благо мені і близьким. Це той випадок, коли святі отці завжди радять: віддай себе Богу і Бог через тебе творитиме Свої діла на землі. Болить мене цей світ уже давно. Цей біль, бува, спалює дотла – тоді тікаєш від світу, від людей в самотність, в глибоченні білі сніги Карпат, в дрімучі ліси. Вони оновлюють сили, повертають снагу до життя. Думаю, що люди, які живуть серцем на землі, мало мають спокою.

Як збираю матеріал? Нічого такого я не роблю. Життя само його збирає, разом з сотнями листів-розповідей, які лягають на мій письмовий стіл.

– Чи з’явилися в даному часі для вас якісь нові теми, бачення, які були менш характерними ще вчора? Як нинішній стан наших церков по-вашому готовий відповідати на нові виклики часу? Який найбільший клопіт нинішньої людини? Чи піднімає церква питання, на які ще має бути дана відповідь?

– Щодо нових тем, на які ще вчора не так виразно звучали для суспільства, то це, певно, питання екології душі, екології землі, людських помислів… З останніх, тобто, з помислів наших, починається не лише благополучне чи неблагополучне життя особисте, але й життя родини, сім’ї, країни.

Щодо того, чи наші церкви готові відповідати на нові виклики часу, нові проблеми людини, яка все більше віддаляє себе гріхами від Бога? Думаю, що, на жаль, в цілому – не готові. Знаю дуже мало справжніх духовних осіб, які б відповідали власним способом життя, мисленням, способом конкретних дій високому покликанню священика. Є такий у Криворівні протоієрей Іван Рибарук. Ця особистість – величезна глиба мудрості, світла і тепла, розуміння людського болю, поради… А ще він організатор багатьох духовно-освітніх заходів. При своїй церкві випускає журнал «Виноградна лоза», є ініціатором видання і перевидання сакральних творів глибокої старовіччини Гуцульщини. Щосуботи Гуцульщина слухає по хвильовому радіо його духовні бесіди. Послухали би всі, які це розмови! Це не затерті, не заштамповані проповіді, які ми здебільшого чуємо з церковних амвонів, – це новий погляд на духовний стан людини, на християнство. Від його слова загорається серце. А це головне, це найголовніше у християнстві. Звідки у о. Івана Рибарука цей талант? Спочатку була потужна, титанічна праця над собою, над своєю духовною освітою, потім пішло переродження душі, а потім, думаю, благодать Духа Святого осіла в його серці, в його розумі, в житті, в служінні людям. Тому, думаю, церква на ділі повинна бути відділена від держави і займатися суто духовними питаннями – це сіяння по людських душах зерен Божої правди, це виховання живими прикладами, власним життям духовенства глибокої християнської моралі, внутрішньої чистоти, совісності, праведності, особливо у молодого покоління.

Перебирати зернятка вервиці, повірте, легше, ніж допомогти реально сусіду, віддати йому у нужді останню гривню і не чекати за це подяки. Не чекати оплесків, нагород від світу навіть за велике добро, зроблене людям. Сьогодні настав час, коли ми можемо оцінювати людей, політиків, друзів, рідних, навіть власних дітей, зрештою, і самих себе не по умінню красиво говорити, красиво одягатися, красиво дивитися розфарбованими очима, а по наших ділах, по тому, як ми живемо, як ми відреаговуємо на щастя чи нещастя ближнього свого.

Питаєте, який найбільший клопіт нинішньої людини? Молодих – аби добре виглядати, знайти дохідну роботу, але найлегшу і найчистішу. Жінок – аби схуднути, перемінити свій образ так, аби сам Бог не впізнав Свою дитину, яку посилав з неба на землю для Своєї великої роботи; аби вийти заміж – хай навіть за старого, аби тільки грошовитого. Скільки скалічених назавжди доль ридає з конвертів, присланих мені! Люди, люди, та не такими, бісівськими, завжди програшними, методами будується щасливе благополучне життя. Та й, зрештою, що таке щастя? Звичайно, це не красиве молоде обличчя – завтра ви не захочете дивитися на себе у дзеркало, бо життя біжить галопом по судьбі – і ще ніхто не зумів ні не зістаритись, ні не вмерти. 



Щастя – це внутрішня гармонія сама з собою. Це такий стан душі, коли вона прозріла і виросла у ту міру, про яку казав апостол Павло: все мені можна, та не все для мене корисно. Тобто людина іде життям впевнено, не боячись ніяких труднощів, ніяких несподіваних поворотів у долі, бо з нею Бог і вона з Богом – то ж іде Князь світу цього і немає у ній він нічого. Немає, бо така людина чиста, як Божа сльоза в оливковому городі. Ось це щастя – жити, у чистоті, у правді Ісусовій, у праведності. А дари? А дари – від Неба. Бог знає коли і скільки дати нам, і те, що нас не опоганить, а збудує у Його істині і Його Любові.

– Світ розділився в думках, як має вести себе людина в інтимному житті. 



Викликали спротив заклики Папи Римського Бенедикта XVI щодо припинення практики застосування протизаплідних засобів. В той же час людство пожирає СНІД. Страшна статистика абортів. 



Криза економічна зараз ускладнила цю ситуацію – багато матерів відмовляються народжувати, адже і без кризи пересічна сім’я відчуває проблеми через низьку підтримку державою дитинства і материнства. З іншого боку – сама цінність людини як Божого творіння применшена, коли людство також прагне нині узаконення практики евтаназії. Чи маєте ви досвід в обговоренні таких проблем, чи виробилася власна позиція сприйняття та трактування цих болячок часу?

– Думаю, що у такій сокровенній справі ніякі заклики, навіть Папи Римського, ніякі закони, ніякі нагайки, моралізм не можуть вплинути на повернення цього розгнузданого процесу у зворотний бік. 



Світ котиться у прірву – і це ми бачимо не з екранів телевізора, а поруч, тут у цю ж хвилину. Заклики церкви, священичі проповіді, батьківська мораль, заборони уже не діють. Не діє і християнська етика у школах. 



Розкажу вам такий приклад. Чи то по іронії долі, а чи по невезінню одна вчителька, уже пенсійного віку, вела в загальноосвітній школі (не важливо в якій) уроки християнської етики і була вихователем у пришкільному інтернаті. І ось минулого теплого вересневого вечора вона ішла через невеличкий парк, який розмістився у центрі селища. З сусідніх будинків, магазинів, кафе проливалося світло у цей позолочений вереснем куточок. Далі вона з жахом розповіла: «Іду мимо лавочок, а на кожній з них, уявляєте, на кожній, молоді люди займаються без сорому любов’ю. 

Чую наче знайомі голоси: «Дура стара». Я зупиняюся і чую таке, чого за прожите життя не чула: «Ганно Іванівно, а вас що жаба тисне? Ви що заздрите нам, що стоїте отут, як… Марш, стара суко, звідси…» І тут я побачила своїх вихованців, своїх учнів… Уявляєте, що зі мною сталося?! На мене світ обвалився, я ледь пам’ять не втратила. А на другий день при зустрічі зі своїми школярами я очей вгору не можу підняти, а вони… вони регочуть з мене…»

Ми опустили час, коли треба було і ще можна було захистити молоде покоління від деморалізації, від руйнування духу його. Але цим ніхто не займався. Як і землею нашою, лісами і взагалі екологією, не займаються. Наплювали в ріки, вирубали реліктові дерева. Карпати, як голови у бритоголових крутіїв, лисинами світять, усю живність повистрілювали. А один, розумний, сидить цілий день на порозі, стріляє у горобців, навіть у мух і метеликів, у все, що літає і має крила. Побив усіх собак у навколишній окрузі, а тепер у себе вдома розводить собак, аби потішити себе їхньою смертю – «…о, каже, який у мене кайф, коли ці пси скавчать, мучаться скалічені кулею, а смерті нема і нема. Чим довше мучаться, тим мені веселіше, тим більшу насолоду маю від того…» Така правда нашого сьогоднішнього життя. Хтось скаже, що так не всюди є, що є між нами й добрі діти, добрі люди. Є одиниці. А ви просто не потрапляли у таку халепу, як Ганна Іванівна, бо ночами не ходите. І взагалі ми мало що знаємо про своїх чад. У них подвійне лице, подвійне життя: одне – для людей, для батьків, друге – для самого себе. А не може суспільство зі всіма своїми мудрими кадровими інституціями поправити мораль, це уже почав робити Бог. Він чистить нас, наших дітей злоякісними хворобами, СНІДами, буревіями, потопами, трагедіями на дорогах, в повітрі… Іде велика планетарна чистка землі і всього живого на ній. Це Отець Неба просіває не на ситі, а на решеті Правди Своєї безпутніх землян. Скажімо, від минулорічної липневої повені в горах люди мали б винести великий духовний урок. Держава допомогла багатьом горянам. Але як і повінь зносить з землі усе добре і недобре, так і в допомозі люди з різним мисленням, з різною совістю навалом відвойовували собі шмат тої допомоги. І вийшло так, що ті, які дійсно постраждали, але не уміли довоюватися, не мали доступу до розпридільників допомоги, отримали її не в повному обсязі. А хто взагалі не постраждав, бо живе високо в горах, отримали її. Каже сусід до сусіда:

– Федю, а ти, дурний, чого за допомогою не йшов. Ади наш свекор Петро, як і ми живемо високо на горах, але стіни пообливав водою, відлупав кавалок стіни, пустив лицемірну сльозу перед комісією і знаєш скільки тисяч йому дали?

– Та де би я сусіде здогадався, що повінь пливе не низом, а вгору уже пливе, вгору. То таки направду треба бути не дурним, а безбожником, аби таке придумати…»

Ось такі ми люди, навіть у біді не боїмося образити Бога своєю внутрішньою огидою. І найстрашніше те, що багато навколо мовчать: навіщо собі життя ускладнювати?

– Чи вважаєте, що є в нас проблема сектантства, яка дає підміну Бога замість Бога. Чи є підстави так говорити? Чи маєте практику зустрічей з людьми неканонічної церкви? Чому так багато з’явилося сект, чим спровокована така ситуація?

– Ніякої практики зустрічей з людьми нетрадиційної церкви не маю. Ні з ким ніколи не сперечаюся. Якщо не питають, не відповідаю. І взагалі, на полосі життя, через яку зараз переходжу, у мене немає внутрішньої потреби поринати у скупчення людей, не говорячи уже про натовп, про юрбу, яка викликує гасла, ставить вимоги. Можливо ці люди роблять добру роботу – вони борються. Можливо, це їх місія, можливо, вони для цього прийшли на землю. Але це не моє.

А знаєте, чому сектантство так напористо прокладає собі дорогу у наше християнське життя? Чому так багато церков з’явилося їхніх поруч наших, канонічних? Чому миряни сьогодні уже нерідко відходять від нас? Бо люди шукають живу церкву, у якій би жив живий Бог, у якій би горіло їхнє серце, де б вони душею відчували Духа Святого. Я не знаю, чи вони у сектантських церквах знаходять Його. Я знаю, що Дух дихає де хоче і на кого хоче. І не можна сказати, і це ніхто не може підтвердити, а чи заперечити, що Святий Дух не навідує Євангельські церкви. До речі, Святий Антоній Чернігівський казав, що в останні часи відродяться в Україні храми, вони золотом будуть сяяти під небесами, їх буде у десятки разів більше, ніж до руйнування. Та Духу Святого у них не буде. Дух Святий покине церкву, бо духовенство і їхня паства говоритимуть красиві слова, але діла їх будуть противні Богу. Тому той, хто справді буде служити Христу, усамітниться у себе в домашньому куточку і через праведне життя та молитви стягатиме благодатні потоки Духа Святого – і в царстві Божому предстане першим. Так сказав святий старець Антоній Чернігівський. І не лише він. Сьогодні люди усі грамотні, розумні, освічені – і втручатися у світ їхніх думок, їхніх духовних пошуків, устремлінь, думаю, безглуздо. Кожна церква повинна стати не будовою з золоченими куполами, товстезними стінами, досконалими євангельськими іконами і т. ін., а надпотужним магнітом Світла Христового, Любові Христової, великої Науки Христа нести у собі Його Правду, Його милість, Його терпіння, устремління бути Його присутністю на землі. І ця висока місія покладена на священство, духовенство, яке повинно іти служити у храм Богу, спасати людські душі через глибинні проповіді слова Божого, а не здобувати професію попа, купувати престижні, дохідні парафії. Як казала одна мати: «Володьку, не йди у стоматологи – там люди кричать, як зуби будеш виривати; іди, синку, вчитися на священика – і гроші будеш мати, і то так файно у золотих ризах будеш сіяти між народом». І Володька став священиком. Отримав парафію – а люди ходили, ходили на Служби його, тай покинули церкву: одні пішли у Євангельську, інші їздять до Єговістів і тепер уже самі проповідують. Розумієте, про що я кажу? Людина сама вибере, куди їй іти. А вона піде туди, де більше світла, де більше любові буде литися, де вона відчує, що ось тут її справжнє спасіння. І їй в цьому ніхто не заборонить. Церква – це корабель спасіння. І кожна здравомисляча людина захоче сісти на той корабель, який довезе її до Христа, до місць світла, відпочинку, спокою і вічної любові.

– Що рятує наше грішне людське життя, робить його щасливим?

– У всіх своїх п’ятьох духовних книгах я даю відповіді на ці злободенні питання. Написано про це п’ять книг, у яких простежується закон сіяння і жнив. Бог дав нам Закон, як жити, аби відчувати себе у цій Долині Сліз затишно. Можна собі образно уявити цей закон, як надійний паркан, як міцну огорожу певної Божої території. На ній, на цій території, ви живитеся Божими енергіями і ніколи не відчуваєте недостатку в чомусь. Тут вам і в голову не прийде просити в Отця Небесного того, що надміру, що буде вас позитивно вирізняти з-поміж інших братів і сестер. Тут ми діти Божі і тут ми самодостатні і перебуваємо в енергіях позитиву. За парканом – територія уже Сатани. Там діють інші закони – зваб насолодами, успіху, блиску, вивищеності, наддостатку – і все це у красі, у легкості. Людина спочатку дивиться через шпарину паркана у світ диявола і бачить, що там усе можна і тобі за це нічого не буде. Тоді вибиває дошку і через отвір переходить на територію тьми. Так зробили наші прародичі Адам з Євою, коли спокусилися райським забороненим Богом яблуком. І що? Вони вигнані з раю і смерть та біди стали їхніми супутниками через усе життя. А тепер подивімося на того, Кого Отець Неба послав спасти нас. В час сорокаденного посту до Христа в пустелі підходить диявол і обіцяє йому усі царства світу. Прочитуймо частіше цей уривок з Євангеліє – він щораз додає нам свіжі сили у доланні спокус. Ісус показав нам, як треба діяти у власному житті. А як ми діємо? Моя книга «Очима душі» відкривається такими словами: «Добро, яке робили людям, світу ваші батьки, діди, прадіди, буде берегти вас і ваших нащадків від усього того, що ми називаємо злом, трагедіями і нещастями. Життя іде по колу – тож залишаймо і ми за собою Мости Світла і Спасіння для прийдешніх поколінь». Цим сказано все.

– Що думаєте з приводу того, якої преси, чтива, журналістики потрібно нині українському суспільству, просто людству?

– Скажу так: Христос приніс нам благу вість, благу новину. Наша преса сьогодні несе здебільшого погані новини. Може я живу в інших часових вимірах, але як журналіст не можу позитивно оцінити все те сміття, ті вбивства, ґвалтування, корупцію – всю ту чорноту, якою живлять, годують читача засоби масової інформації. Таке враження, що ти відкриваєш газету і поринаєш у хаос, де діють і правлять бал темні сили. Вся ця погань згромаджується граблями (якими, чиїми граблями) на сторінки газет, на екрани телевізорів, аби шокувати читаючого. Журналістика зараз захворіла злоякісною пухлиною. Цією заразою ми формуємо світогляд людський, якось, але таки впливаємо, на його думки, вчинки, на його моральне лице. Мало світла, мало духовного простору, мало Христової любові проливається зі сторінок наших газет, з інших інформаційних рупорів. Україні, народу українському потрібен позитивний приклад-портрет сім’ї, родини, окремої людини, нам треба шукати і показувати людей з духовною красою, показувати, як їхня чистота діє на їх життя, на життя їх дітей. Нам потрібні сяючі обличчя, на які можна орієнтувати і своє, може й загублене грішне життя. Через життєві історії, які вигранюють небесною чистотою, казати світові і людям, що ще не все втрачено, ще є серед нас такі, які тримають цей світ, нашу Україну на чистоті своїх сердець. І саме таке життя найправильніше, найвиправданіше і воно має продовження у вічності.

Для довідки.

Калина Миколаївна Ватаманюк – відома на Гуцульщині і далеко за її межами журналістка і духовна письменниця. Крім цього, є однією з фундаторів Духовно-екологічного центру християнської злагоди і любові «Здвижин» на місці з’яви Матері Божої в с.Кобаки, що на межі Гуцульщини і Покуття. Цей єдиний у своїй новітній формі християнського життя центр, яким молитовно опікується Коломийська єпархія УПЦ КП, розпочав своє життя з публікації «Хрест» у першій книзі пані Калини «Від Лиця Твого, Господи, судьба моя іде…».

Джерело

Єдність тілесного і духовного в процесі соціалізації особистості

Марія Пірен,

доктор соціологічних наук,
професор кафедри державної політики
та управління політичними процесами
Національної академії державного управління
при Президентові України

Проблеми осмислення співвідношення тілесного і духовного в процесі соціалізації особистості в глобалізаційну епоху є надзвичайно важливим чинником трансформаційних перетворень українського суспільства на демократичних засадах. У всіх періодах цивілізаційних суспільних змін проблема духовності осмислювалась представниками як релігійних, так і наукових шкіл. У статті автор ділиться міркуваннями щодо цих питань з позиції проблемного стану духовності в сучасному українському суспільстві.

Поняття соціалізація (лат. – socialis) означає розвиток людини як соціальної істоти, становлення її як особистості.

Сучасні глобалізаційні зміни і трансформаційні перетворення в українському суспільстві суттєво впливають на соціалізаційні особливості особистості. Відбувається злам ідеологічних традицій, перегляд моральних, правових норм і духовних цінностей в суспільстві та в світогляді людей.

Дотримуючись підходів французьких науковців, розглянемо соціалізацію особистості як широкий комплекс взаємовідносин між людиною і суспільством, причому виокремимо аспект духовності в глобалізаційний період суспільного розвитку. 

Соціальність індивіда – це завжди конкретно-істотне явище, бо його основою є конкретно-сутнісні умови діяльності, які висувають певні вимоги до змісту і спрямування якостей та властивостей індивідів на даний період суспільного розвитку.

Вітчизняні психологи виокремлюють сфери, в яких розгортається весь зміст процесу соціалізації особистості – діяльність, спілкування і самосвідомість [1, с. 20]. Саме в такому ракурсі й розглянемо соціалізацію особистості. 

Соціалізація – це процес соціальності індивіда у відповідності з „вимогами”, „цілями” суспільства. Сучасне покоління живе в глобалізаційну епоху, епоху підвищення ролі людини як творця соціального світу і самої себе. Дослідниця феномена соціалізації В. Москаленко вважає, що соціалізація, формуючи наші звички, бажання, є одним із факторів соціального контролю та встановлення порядку в суспільстві [10]. З цим ми цілком погоджуємося, бо соціалізація людини відбувається в конкретних умовах її життєдіяльності. В процесі соціалізації у людини формуються соціальні якості, вміння, навички, знання, що дає їй змогу стати дієздатним учасником соціальних відносин та затребуваних епохою змін. Соціалізуючись у суспільстві, ми ще й спостерігаємо за іншими людьми, за владою, політиками, керівниками трудових колективів. Якщо, наприклад, осмислювати діяльність депутатського корпусу та інших високопосадовців, то складається враження, що вони, соціалізуючись, не замислюються про відповідальність, а в більшості своїй дбають лише про власні корпоративні інтереси. У них завищені самооцінки, що не є суспільно-прийнятною нормою, бо чим вища самооцінка, тим більше місця гордині, яка не дає побачити свій вчинок і тверезо його оцінити та осмислити з позицій самоконтролю і духовності. Звернімо увагу на феномен духовності – „душі в індивіда”. Всім відомо, що душа важливіша за тіло. Вона є вічність, як сказано в Книзі „Буття” - Біблії [4].

Фізичне тіло – це „тимчасовий одяг”, який має послужити душі, а не зашкодити їй. Чи так ми розуміємо своє духовне єство в процесі соціалізації на даному етапі глобалізаційних змін?

Багато повчального й незвичного для нас дано нам в духовних книгах для осмислення проблем соціалізації громадян в суспільстві. Наприклад, заповіді Мойсея, де йдеться про закони буття, за якими мала б реалізуватися соціалізація, яких мусимо дотримуватися. Там, зокрема, сказано: „…і прибув Мойсей, та й оповів народові всі Господні слова та всі закони. І весь народ відповів одноголосно, та й сказали: Усе, про що говорив Господь, зробимо!” (Друга книга Мойсея: Вихід, 24:3). А чи зробило людство це? Ні! Особливо це видно в глобалізаційний період з його багатьма непростими викликами. Єдині ліки при цій хворобі українського суспільства, яке перебуває у кризовому стані, – це лікування душ як наших можновладців, так і решти громадян від негативних впливів.

Найважливіша функція політико-владної еліти - бути взірцем для свого народу. Чи є так? Ні, не є вона взірцем! Стан духовності української еліти надзвичайно низький. Тому й зупинимось на цьому чиннику як надзвичайно важливому якісному мірилі соціалізації особистості.

Про осмислення свого існування, свого життя, власне духовного єства ми мало дбаємо. Отже, якщо замислимося над сутністю життя, його духовністю, то мусимо, перш за все, подумати про наступні чинники:

· ставлення людини до людини;

· осмислення відповідального ставлення до свого внутрішнього стану;

· стосунки між людиною і Творцем (Богом).

Якщо ж випадатиме хоча б один із цих чинників, то міняється сутнісне поняття духовного життя особистості.

Кожна по-справжньому талановита особистість, наскільки дано їй таланту, прагне чесно його реалізовувати й показати ту проблему життя, яку покликана осмислити, як дар Господній. Талант має таку дорогоцінну властивість, що не може обманювати, бо в іншому випадку особистість перестає бути талановитою. Це засвідчують факти людського буття та історія розвитку людських цивілізацій. До прикладу, Т. Шевченко, Г. Сковорода, Г. Костюк, В. Вернадський потерпали за свої ідеї, проте реалізували талант.

У повсякденних відносинах з людьми ми підсвідомо більше довіряємо совісті людини, аніж встановленим у суспільстві законам і правилам. Тому й нормальні взаємовідносини між людьми можливі тільки доти, доки люди не втратили совість. До слова, у психології щодо феномена „совість” робилися спроби установити та осмислити наступні моменти. По-перше, чи є „совість” природною властивістю людини, з якою вона народжується, а чи вона є плід виховання і зумовлюється життєвими чинниками, в яких формується людина? По-друге, чи є „совість” проявом волі, розуму, почуттів людини, а чи вона є самостійною силою?

Уважний аналіз проблем, пов’язаних з феноменом „совість”, переконує, що вона не є наслідком (плодом) виховання чи фізичного інстинкту людини, а має вище, непояснюване походження (пов’язана з душею та Господом). Тут можуть бути також і інші думки.

Совість засвідчує, що існує вища справедливість. Рано чи пізно кожен отримує „нагороду” за свої вчинки: совісні й ті, що совісті суперечать. В класичній художній літературі совість утверджувалась як основна міра подій і вчинків, як основа основ людського буття.

І. Франко свого часу зауважив, що „якщо європейські літературні твори нам подобались, хвилювали наш естетичний смак та фантазію, то твори російських – мучили нас, затівали нашу совість, пробуджували в нас людину”. Отже совість є мірилом життєвих цінностей людини як суспільного феномена.

Грішник ненавидить праведника, бо в нього совість як критерій деформована, або він її і зовсім не має. Людина ненавидить того, проти кого грішить. Ненависть засліплює, заперечує Бога. Погляньмо: хіба по-Божому допускати корупцію, „прихватизовувати”, обдурювати людей обіцянками тощо? Але все це є у високому політикумі сучасної України. Це наша загальнонаціональна тривога: совість відкинуто на узбіччя. Якщо ми не будемо про неї думати, повертати її в суспільні відносини шляхом соціалізації, то зникнемо, як зникли римляни, коли для них основними гаслами суспільної свідомості стали критерії – „хліба і видовищ!” В Україні на даний час хіба не основним стало гасло: „влади і грошей!”? 

Тим часом в духовних Книгах людського буття та в „Євангелії” сказано, що кожен повинен мати міру у всьому: „Отож умертвіть ваші земні члени: розпусту, нечисть, пристрасть, лиху пожадливість та зажерливість, бо вона ідолослужіння” (Послання Св. Апостола Павла до коринтян, 3:5).

Що ж є негативом (гріхом) в процесі соціалізації людини? Запитання не з простих! Гріх – це порушення гармонії і створення хаосу в душі (внутрішньо людина розуміє грішні дії, але спокуса сильніша за її сили), хаос блокує благодатні сили, його совість не контролює. У кожного свій шлях і тільки його внутрішній зв’язок з Богом. Тому в процесі соціалізації людина повинна дбати про здатність розрізняти „добро” і „зло”, „міру речей”. Чи так є в сучасному соціумі? Лише частково! Більшість людей матеріальне ставлять понад усе. Проте рідко хто замислюється, яким шляхом воно набувається. Головне – якомога більше землі, нерухомості, грошей, влади. Наприклад, при досягненні влади помисли одні – як використати її заради власних корпоративних інтересів? Дуже суттєво, в даному контексті, сказано в Євангелії: „Ви дарма дістали, дарма й давайте” (Євангеліє від Св. Матвія, 10:8). Та в нашому суспільстві багаті багатіють, а бідних стає все більше. Ніхто ні владою, ні капіталом не ділиться.

В процесі соціалізації людина має набувати не тільки професійні знання. Духовні знання вона повинна набувати паралельно з професійним зростанням. Однак і тут спостерігаємо парадокси: не кожній душі можна давати духовні знання, злі душі їх використовують для обману. Соціалізуючись в суспільстві, людина повинна вміти усвідомлено контролювати свої вчинки, бути щирою. Що пропонують духовні канони щодо цього? „Нехай кожен дає, як серце йому призволяє, - не в смутку й не з примусу, бо Бог любить того, хто з радістю дає!” (Послання Св. Апостола Павла до коринтян, 9:7).

Таке усвідомлене добро породжує оздоровлення душі і дає наближення до Бога та здоров’я для фізичного тіла. „Отож коли чиниш ти милостиню, не сурми перед себе, як то роблять оті лицеміри по синагогах та вулицях, щоб хвалили їх люди. По правді кажу вам: вони мають вже нагороду свою!” (Євангеліє від Св. Матвія, 6:2).

В контексті соціалізації в глобалізаційний період слід мати на увазі, що моральність в соціумі має фізичну дію. Це враховують частково медики при лікуванні хворих, селяни при збиранні врожаю, депутати в парламенті, коли приймають рішення в інтересах суспільства. Наприклад, коли врожай поганий, то селяни в будь-якому куточку планети замислюються, а чим згрішило село в цьому році. Правда, в перехідних суспільствах про духовність думають менше, ніж про фізичне, матеріальне. Так є нині у нашому українському суспільстві. І такою була картина в минулому країн, що пройшли перехідний період.

Одне слово, доки людина примножуватиме свою безбожність, аморальність, доти природа примножуватиме свої виклики: Чорнобиль, мікроби, бурі, град, потопи, засухи тощо. Однак Бог справедливий до кожної людини. Ми часто спостерігаємо це у житті. Наприклад, коли люди отримують інформацію про вченого, політика, депутата, які творять чи створили зло, то у всіх на устах одне запитання: „Як вони, знаючи багато, не змогли навчитися двом речам: боятися Бога та поважати людей?” Чому про це не думають ті, хто творить зло? Бездуховність, войовничий атеїзм в СРСР призвели до цього. Сьогодні причиною цього є теж і низька самосвідомість особистості.

Виходячи з практики життя та аналізу людського буття, святитель Микола Сербський твердить, що найгірша людина не менше трьох разів у житті згадує про Бога: коли бачить праведника, що страждає за чужий злочин; коли сама страждає за чужий злочин; коли приходить смертний час. Він писав: „Як жаль, якщо уста твої повні нечистих слів, розум твій наповнений нечистих думок, серце твоє наповнене нечистих бажань та пристрастей! Тоді вся твоя зовнішня розкіш слугує поглибленню твоєї внутрішньої убогості; твоя зовнішня краса служить поглибленню твого внутрішнього безчестя” [15]. 

Задумаймося: які можуть бути наслідки соціалізації такої людини у суспільстві? Негативними! Вони не слугують ні людям, ні Богу. Тому доходимо висновку, що служіння Богу є водночас і служінням людям, а служіння людям є служінням Богу. 

Чи думає наша політико-владна еліта про це? Чи часто замислюємося над цим і ми з вами? Чи думаємо, що все, що ми робимо, є правильним? 

Ми рідко вимовляємо слово Бог. А часом дехто і заперечує його, бо не прийнято, бо живемо ще, до певної міри, марксистсько-ленінськими ідеологемами. Заперечення Бога в соціумі не доводить абсолютно нічого про Бога, а показує відстань між Богом і тим, хто його заперечує, тому й соціалізація особистості має бути пронизана духовністю.

До речі, духовна література свідчить, що окремі велети духу мали таку Божу милість – бачити й слухати велич Духа Господнього. Це Пантаджам і Шанкара в Індії, мусульманські суфії в Персії, Плотін із римлян, у Західній Церкві – Святий Франциск, Свята Тереза, мадам Гійон. У це життя ми послані не для того, щоб мати щастя, а щоб заслужити його своїм єством: думкою, працею, поведінкою. Сенека писав: „Раніше ти помреш чи пізніше – неважливо; добре чи погано – ось що важливо! А добре померти – означає уникнути тривог жити погано”.

Людина в процесі соціалізації проходить різні іспити на землі для того, щоб удосконалити свою душу та більш духовно жити, щоб не було переваг фізичного. Ми на землі пов’язуємо наше вміння діяти соціалізаційно, але в процесі соціалізації втомлюємося мирськими справами, мирська суєта нас цілком „охоплює своїми лещатами”. Тоді говоримо: „Дайте спочити моєму тілу! Дайте спочити моїй душі!”. Або, як пише Святитель Микола Сербський: „Дайте мені Бога!” [4, с. 159].

У цьому контексті цікавою є проблема: коли ми відпочиваємо (наше фізичне тіло), чи відпочиває наша душа? Вночі душа працює так само, як і вдень. Це засвідчують як фізіологи, так і високодуховні мислителі. Вночі душа узагальнює і засвоює денний досвід. Вночі ж душа формує свій погляд та оцінки діям особистості в соціумі.

Мусимо пам’ятати, навчають нас Книги Буття, що у процесі соціалізації особистості та реалізації її людські страждання ніколи не можуть перейти міру. Бог стежить за кожною людиною уважніше й милостивіше, ніж будь-який садівник за своїм садом. У народі кажуть: „Бог не дає більше випробувань, ніж людина може витримати їх”. Кожен із нас несе свій хрест...

Наша душа має здатність зору, слуху, нюху, смаку і дотику, і ці прояви душі ми відчуваємо через наше фізичне тіло. Цікаво є й те, що Творець дає нам фізичне тіло і такі обставини, через які ми можемо удосконалювати нашу душу. Тобто в процесі соціалізації ми реалізуємо себе через реалізацію життєвих проблем. Усе, що трапляється з нами в життєтворчості, – це сходинки до духовного чи бездуховного. Ми ж люди настільки заклопотані мирським, мирською суєтою, що не завжди хочемо чути Господа, який попереджає нас не робити духовні помилки, щоб не занапастити душу. Щодо цього Ісус Христос зауважив: „І не лякайтеся тих, хто тіло вбиває, а душі вбити не може; але бійтеся більше того, хто може й душу і тіло вам занапастити в геєні” (Євангеліє від Св. Матвія, 10:28). 

На наших очах відроджуються храми, але чи наповнені вони віруючими, чи звучить у них щира молитва? Ми бачимо, що вчорашні апологети вульгарного матеріалізму намагаються нині стати союзниками Церкви. Їх нова тактика – залишити храми і навіть відновити, але зруйнувати храм людської душі.

Людина не є Творцем, щоб творити свою життєву силу. Вона є лише відкритою для отримання Божественної сили – благодаті. Або ж є закритою для неї.

Якщо людина не розуміє свого призначення на Землі – творити добро і починає шукати щастя лише у фізичному (тілесному комфорті), то досконалого, духовного щастя вона не знайде, маючи навіть великі матеріальні статки. Це ми бачимо в сучасному українському суспільстві. 

Наведення порядку в собі – важлива проблема для гідної соціалізованої особистості. Наприклад, навіщо говорити про норми поведінки для якоїсь людини, коли ми знаємо, що жадібність, боягузливість, самовпевненість не дадуть їй можливості їх дотримуватися? Навіщо писати закони, знаючи, що вони залишаться тільки на папері? І так буде доти, доки не усвідомимо: нічого, окрім духовності та безкорисливості кожної людини, не примусить будь-яку систему працювати так, як вважається нормою.

До прикладу, можна загнати „в глухий кут” хабарників, рекетирів, рейдерів, інших незаконослухняних членів суспільства. Однак допоки залишаються потенційні хабарники, рекетири, рейдери тощо, то залишається й загроза, що вони протопчуть собі нові стежки, щоб продовжити старі справи. Неможливо зробити людину доброю лише за допомогою законів. Можна скільки завгодно збільшувати кількість міліціонерів, представників силових структур, вдосконалювати їх оснащення, розширювати мережу тюрем, але проте суспільство від цього кращим не стане. Ось чому наведення порядку „в собі” має стати звичайною нормою для кожної людини. Цьому необхідно вчити людину з дитинства, в сім’ї та відповідних інститутах держави. І у цій справі великі надії покладаються на психологів. Правомірною буде теза, що моральне суспільство має складатися з моральних людей, які мають високі духовні якості. Це дається в процесі соціалізації. 

А чи багато маємо наукових напрацювань у цій сфері? Думаю, що ні. Хоча й маємо окремі дослідження, які переконують затребуваність духовності в суспільстві. Зокрема, академік І. Бех зазначає, що „духовність передбачає вихід за межі егоїстичних інтересів, особистої користі й зосередженість на моральній культурі людства” [3, с. 124]. Та й проблема нашої соціалізації дає надзвичайно широкий вихід на предмет осмислення нашого буття, очищення соціуму через очищення нас самих в процесі соціалізації. 

У цей вік насильства, жорстокості лунає спокійне тверде слово Євангелія та його проповідників, Святих Апостолів про те, що кожна людина звітує у своїх вчинках, словах і думках, що „нема нічого прихованого, що не відкрилося б” (Мф. 10, 26). Правда переможе повсюди: у світовому ладі й у кожній людській душі; цей час настане. 

Основні думки вчення Святого Письма щодо соціалізованості Апостол Павло висловив у 2-му Посланні до коринф’ян: „Всім нам належить стати перед судом Христовим, щоб кожному одержати згідно з тим, що він робив, живучи в тілі, добре або лихе” (2 кор. 5, 10).

Від природи кожному Бог дав певні таланти – душевні й тілесні сили, а також здібності, які потрібно, соціалізуючись, реалізувати через служіння суспільству. Отже нам належить дати відповідь за наші звання, посади й усі службові обов’язки. Стосовно цього в Євангелії сказано, що почують всі голос Праведного Судді: „Відійдіть від Мене, хто чинить беззаконня” (Мф. 27, 23).

З суддів і можновладців Господь теж спитає, чи не проміняли вони правду на якийсь прибуток, чи не догоджали вони сильним і багатим і чи не залишали вони без захисту принижених, знедолених. У цьому контексті: „Горе тим, …що несправедливо чинять в суді за хабар” (Іс. 5, 22-23). А скільки судових рішень приймають наші судді саме за „хабар”! 

Соціалізація – суспільний феномен. Оцінюючи її, доходимо висновку, що маємо думати про неї як про важливий критерій суспільного контролю. Якщо закони „не в моді”, то прислухаймося до слів духовних особистостей. Зокрема, Апостол Павло закликає: „Благаю вас поводитися гідно звання, до якого ви покликані” (Єф. 4, 1).

Члени нашого суспільства розділені, тому що всяк намагається задовольнити лише власні інтереси, а не думає про інших. Через примноження беззаконь і у представників політико-владної еліти, і у „простих” громадян нівелюється таке почуття, як любов. Але ж любов – всесвітній закон; вона зв’язує людей у сім’ї, в колективі, в суспільстві, в країні. Любов являє собою суттєву властивість Божу. Апостол Іоан сказав: „Бог є любов, і хто перебуває в любові, перебуває в Бозі, і Бог у ньому” (1 Ін. 4, 16). Нас навчають багато чому, але дуже мізерно любові до Бога, до людей. Багато людей навіть ніяковіє, коли йдеться про Бога, забуваючи, що найдорогоцінніший скарб – життя, який нам дано через батьків, дано Богом. Людина за своєю природною сутністю істота суспільна. Від колиски й до могили вона постійно перебуває серед собі подібних, входить з ними у безперервну взаємодію. Тому в процесі соціалізації особистість має набувати високих якісних характеристик соціалізованості. 

Скільки потрібно людині терпіння, тактовності, вправності, хитрувань, інколи неправди та лицемірства, щоб реалізувати себе у цьому складному світі! Однак з такого розмаїття стосунків слід вибирати порядність і чесність. В Євангелії щодо цього сказано надзвичайно просто і глибоко: „Як хочете, щоб робили вам люди, так і ви робіть їм” (Лк. 6, 31). Ось закон високого рівня соціалізованості для нас!

Виходячи з постановки проблеми, важливо звернути увагу на те, яке місце в системі соціалізаційних настанов можна відвести співвідношенню „душі і тіла”. Душа з’єднана з плоттю, одягнена в неї, як тіло в одяг. Не душа створена для тіла, а тіло для душі. Ісус Христос про перевагу душі над тілом сказав: „Чи душа не більша за їжу, а тіло за одяг?” (Мф. 6, 25). Цю істину повинні зрозуміти усі, бо в переважній більшості люди живуть потребами й інтересами плоті. Так вони поставили душу слугою тіла, а не тіло – слугою душі. Саме це і породило духовну кризу в суспільному житті нашої цивілізації. 

Отже, виходячи з усього, зазначеного вище, мусимо змінювати без міри матеріалізовану свідомість на духовне очищення своїх помислів, дій і суспільства в цілому.

Лiтература:

1. Авер’янова Г. М., Дембицька Н. М., Москаленко В. В. Особливості соціалізації молоді в умовах трансформації суспільства. К.: „ППП”, 2005. – 307 с.

2. Балл Г. О. Сучасний гуманізм і освіта: Соціально-філософські та психолого-педагогічні аспекти. – Рівне: Ліста-М, 2003. – 128 с.

3. Бех І. Д. Духовні цінності особистості / Педагогіка і психологія, 4 (14), 1997. Науково-теоретичний та інформаційний журнал Академії педагогічних наук України. – С. 124 - 129.

4. Библия. Книга Священного Писания ветхого и нового завета. – К.: Свято-Успенская Почаевская Лавра, 2004. 1371 с.

5. Грановская Р. М. Психология веры. – Спб.: Изд-во „Речь”, 2004. – 576 с.

6. Заграва Є. Глобалізація і нації. – К.: Фенікс, 2002.

7. Лазарев С. Н. Человек будущего. Первый шаг в будущее. – Спб.; 2007. – 256 с.

8. Маслоу А. Новые рубежи человеческой природы. – М.: Смысл, 1999. – 425 с.

9. Москаленко В. В. Соціальна психологія: Підручник. – К.: Центр навчальної літератури. – 2005. – 316 с.

10. Мойсей. Патріарх Київський і всієї Русі – України УАПЦ Канонічної. Здоров’я душі – здоров’я тіла. Вид. 2-е – К., 2006. – 72 с.

11. Пірен М. Утвердження духовних цінностей громадянського суспільства і релігійна соціалізація особистості // Соціальна психологія, 2005. - № 6. – С. 31 - 41.

12. Помиткін Є. О. Психологія духовного розвитку особистості: Монографія. – К.: Наш час, 2005. – 280 с.

13. Святое Евангелие. – Полтава: Украинская православная церковь. Полтавская епархия, Спасо-Преображенский монастырь, 2004. – 576 с.

14. Слобідський С. Закон Божий / Підручник для сім’ї та школи. Вид. третє. – К.: Видавн. від. УПЦ Київського Патріархату, 2003. – 645 с

15. Святитель Николай Сербский. Мысли о добре и зле. – Минск: Свято-Елисаветский монастырь, 2004. – 256 с.

16. Янушкявичюс Р. В., Янушкявичене О. Л. Основы нравственности: учебное пособие для школьников и студентов. – 3-е изд. испр. и доп. – М.: Про-Пресс, 2000. - 456 с.

Джерело

Луценко про Суми, зраду Ющенка, офшори та генерала, що обісцявся

29.03.2011 Уніан

Лідер «Народної самооборони» Юрій ЛУЦЕНКО підтримує акцію “Поверни Україну!”, що розпочинається сьогодні у Сумах.

Про це Ю.ЛУЦЕНКО написав у листі до сумчан, текст якого передано агентству УНІАН.
У листі він зазначає, що хоче підтримати сумчан, бо його багато що пов`язує із Сумщиною, зокрема, те, що його мати - з-під Глухова, а також власна участь у таких акціях як “спалення опудала ЩЕРБАНЯ (екс-губернатора Сумської області Володимира ЩЕРБАНЯ - УНІАН) у 2003-му, визволення студентів у донецького генерала міліції, що обісцявся у своєму кабінеті у 2004-му, через незабутні 20-тисячні мітинги 2007-го, турботи сумських підприємців у 2010-му”.
Як зазначає Ю.ЛУЦЕНКО, зараз у Сумах проблеми, які поширені по всій Україні, “стали руба - фактичне закриття заводу ім. Фрунзе і чергова спроба позбавити торгових місць підприємців означає банкрутство і людей, і міста в цілому”.

Ю.ЛУЦЕНКО обвинувачує у ситуації, що склалася в Україні, колишнього Президента Віктора ЮЩЕНКА, який “продав Помаранчеву революцію”. За словами Ю.ЛУЦЕНКА, В.ЮЩЕНКО “домовився із олігархами: ви фінансуєте історичні пам’ятники та палаци гетьманів, а я не помічаю, що ви платите 2% податків на Кіпрі, а не 30% - в Україні. Спроби Юлії ТИМОШЕНКО прийняти в парламенті закон для зміни цього пограбування постійно дружно провалювали і «регіонали», і «нашоукраїнці», і комуністи. 5 років демагогії привели до розчарування й апатії. На цьому ґрунті Президентом став Віктор ЯНУКОВИЧ».

Ю.ЛУЦЕНКО зауважує, що, “за офіційними даними Нацбанку, в минулому році з країни в подібні Кіпру офшори вивели 200 млрд. грн. Це майже річний дохід держбюджету України. Одночасно тріщить бюджет – не вистачає не тільки на «покращення вашого життя вже сьогодні», але і на поточні виплати вчителям, лікарям, пенсіонерам. Ці гроші позичають за кордоном - зовнішній борг зріс за минулий рік на третину, а також витискають з підприємців, з “базарників”, з села. Разом із тим, ще й скорочують лікарні, школи, інститути”.

На думку Ю.ЛУЦЕНКА, “вперше в Україні склалася ситуація, коли мало кого цікавлять зручні для політиканів схеми «бандерівці проти москалів». Очевидним стає протистояння «народ проти олігархів». Причому народ і східної, і західної України”.
Ю.ЛУЦЕНКО закликав сумчан “не боятися і боротися. Організовуйтесь, дійте, захищайте себе. Із Сум завжди починалася перемога”.

Як повідомляв УНІАН, у Сумах розпочинається безстрокова акція «Поверни собі Україну!». Координаційна рада громадськості Сумської області закликає громадян України приєднатися до акції, аби примусити владу повернутися до проблем простих громадян і служити народу України. Серед згаданих проблем автори заяви називають постійне зростання цін на електроенергію, воду, тепло, газ, суттєве підвищення цін на найнеобхідніші продукти, зокрема, гречку, борошно, олію. Крім того, “пенсійна реформа” обертається підвищенням пенсійного віку, до якого середньостатистичний українець не доживе, “медична реформа” перетворюється на масове закриття лікарень і фельдшерсько-акушерських пунктів, “освітня реформа” позбавляє наші села шкіл взагалі, а міста залишаються без українських шкіл”.

Джерело