Нема добра без лиха — так можна стисло описати підсумки 2010 року для держави Україна. Гучна зміна влади не вилилася в чітко описану стратегію розвитку країни, а заявлені масштабні реформи опинилися багато в чому всього лише гарною завісою, за якою ховається що завгодно, але тільки не бажання вдосконалити країну, — пише часопис «Власть денег».
Як би не лаяла «нова влада» попередню, проте в зовнішньополітичному плані весь 2010 рік, за оцінкою заступника генерального директора Центру Разумкова Валерія Чалого, пройшов під знаком завершення євроінтеграційних починів Віктора Ющенка і його команди. Це стосується, наприклад, угоди про енергетичну співпрацю з ЄС, яка була підписана 18 листопада 2009 року в Загребі, і Раді залишалося її лише ратифікувати. А ось заявам про підписання в 2010 році угоди про асоціацію України і ЄС збутися не судилося. «Очікування були завищені спочатку. Чому вони звучали на найвищому політичному рівні — незрозуміло», — зазначає пан Чалий.
До 2011 року країна підійшла без оголошеної стратегії зовнішньої політики. За словами Валерія Чалого, який готував пріоритети зовнішньополітичного відомства на 2010 рік, зараз їх прибрали з інтернет-вузла МЗС, а нові так і не були оголошені. Поки ж фахівець бачить лише одну тенденцію зовнішньої політики — «автоматична відмова від дратівливих для Росії питань».
Тоді як вступ до НАТО перестав бути стратегічною метою для України, поняття «позаблокового статусу» досі не наповнене змістом, що також несе загрозу для національної безпеки, вважає провідний експерт військових програм Центру Разумкова Олексій Мельник. Також він спантеличений тим, що влада звітує про «стабілізацію ситуації у Збройних силах»: «Раніше була деградація, повний завал по всіх фронтах — і тут раптом стабілізація». «Бадьорі заяви про те, що військові нарешті відчули турботу, не підтверджуються: офіцери масово покидають лави ЗСУ», — говорить знавець. Він бачить добре тільки в тому, що нарешті завершився стратегічний оборонний огляд, який тривав кілька років.
В році, що минає, гаранти дотримання Конституції — президент і КСУ — показали досить довільне поводження з Основним Законом, зазначає директор політичних програм Центру Разумкова Юрій Якименко: «Замість гри за правилами влада постійно цими правилами грала». Поки регіонали, що голосували у 2004 році за набуття чинності політреформи, святкують тепер її скасування як «перемогу над хаосом», справжній хаос лише починається, оскільки вся законодавча, виконавча та судова влада зосереджена в руках однієї політичної сили.
Як і десять років тому, українці в 2010 році були найбільш чутливі до трьох лих: мала ціна робочої сили, низька якість медичного обслуговування і всеосяжна корупція, зазначає директор соціологічної служби Центру Разумкова Андрій Биченко. Причому як і команда Ющенка, команда Януковича періодично заявляє про необхідність боротьби з корупцією, але на ділі становище не міняється, законодавство ніяк не набуде чинності, хабарництво в країні процвітає на всіх рівнях, а декларації перших осіб країни так явно не відповідають їхньому рівню життя, що про чесність і відсутність корупції говорити якось незручно. Що закономірно виливається в зниження довіри громадян України до влади — втім, як і в кожен перший рік правління нового президента.
На цій безрадісній картині була в 2010 році одна «світла пляма» — на думку пана Якименка, це були акції протесту на Майдані і в інших містах країни, які показали здатність людей до самоорганізації і відстоювання власних прав. На думку знавця, це може стати хорошою основою для партій нового, не вождистського типу: «Люди прозрівають, перестають дивитися на це штучне розділення по соціо- культурній лінії, яке експлуатувалося партіями, починається структуризація з відстоювання загальних інтересів на загальній основі».
Джерело
Найрезонансніші події зовнішньої політики України у 2010 році
Найбільш резонансна зовнішньополітична подія 2010 року — пролонгація перебування бази ЧФ РФ на території України. Відповідно до Харківських угод (21 квітня) термін перебування Чорноморського флоту РФ у Криму продовжено ще на 25 років після закінчення дії терміну діючої угоди в 2017 (тобто до 2042). Частиною домовленостей стали прийняті поправки до газового контракту від 19 січня 2009.
Таким чином закріплено на стратегічну перспективу перебування іноземної військової бази на території України та мілітаризація Чорноморського басейну.
Додаткові рішення та домовленості діючої влади повернули на територію України контррозвідувальні підрозділи ВМС Росії та відкривають можливості для переозброєння Чорноморського Флоту РФ.
Після закінчення терміну служби російські військові переважно залишаються у Криму (зберігаючи громадянство Росії), що вплине і на політичні процеси на півострові.
Стиль прийняття рішення: «бульдозерний», непрозорий, без врахування думок опозиції, профільних комітетів парламенту, без поваги до верховенства права.
Крім того це рішення закладає міну уповільненої дії під стратегічне партнерство Україна-Росія у майбутньому.
Прийняття закону «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики України». Закон закріплює позаблоковий статус як основу зовнішньої політики, закладає основи для фактичної зміни зовнішньополітичного курсу держави. Його єдина мета — закріплення відмови від євроатлантичної інтеграції (розширення НАТО фактично зупинене на поталу інтересам Росії).
Натомість не запропоновано нічого. Пусті декларації та брак реалістичного мислення. Україні пропонують гарантії через неіснуючу європейську систему колективної безпеки. Збройні сили недофінансовуються, озброєння та військова техніка застарілі, а відтак — оборонні можливості, які в змінених умовах мають нарощуватися, реально деградують. Дефіцит безпеки збільшується.
Механічне вилучення слів «Організація Північноатлантичного договору» зі статті 8 закону про основи національної безпеки України призвело до нової абсолютно нелогічної формули: набуття членства України в ЄС стає залежним від добросусідських відносин з Російською Федерацією, іншими країнами СНД, а також з іншими державами світу.
Процес прийняття закону чітко продемонстрував, що український парламент фактично відсувається від розробки основ зовнішньої політики. Центр прийняття рішень перемістився на Банкову.
Продемонстровано новий стиль прийняття стратегічних рішень в зовнішньополітичній сфері: політичні інтереси владної групи визначають все — без врахування експертної думки, без аналізу рівня загроз та пропозиції багатоваріантних сценаріїв, без врахування існуючих прогресивних іноземних практик нормотворчості та вироблення стратегічних рішень.
Підписання Плану дій щодо лібералізації візового режиму з Євросоюзом. План дій з лібералізації візового режиму, наданий Європейським Союзом Україні на саміті в Брюсселі 22 листопада 2010 року. Цей документ наразі не є публічним (з незрозумілих причин), його не оприлюднили на офіційних сайтах Єврокомісії та українського уряду. Це унеможливлює здійснення громадського моніторингу його виконання.
Це фактично єдине досягнення останнього саміту Україна-ЄС.
Натомість більш важливим сьогодні було б домогтися виконання в повній мірі та з внесеними змінами Угоди між Україною та Європейським Співтовариством про спрощення оформлення віз від 18 червня 2007 року за підписом міністра закордонних справ Арсенія Яценюка.
Угода передбачала для низки категорій громадян отримання багаторазових віз терміном від 2 до 5 років, безкоштовних віз. Встановлювався чіткий перелік документів, що подають громадяни України для оформлення віз у залежності від конкретної мети поїздки. Закріплювалась можливість отримувати мотивацію рішення про відмову в оформленні візи та можливість подавати апеляцію.
Віктор Янукович заявив, що перший етап Плану буде виконаний вже у I півріччі 2011, а до кінця 2011 — всі вимоги. Тобто з початку 2012 — буде започатковано безвізовий в`їзд для українських громадян в країни Шенгенської зони ЄС.
Натомість це є не більш ніж чергові декларації, обіцянки влади, що провокують завищені очікування, які потім призводять до розчарування.
Реалістичне бюджетне забезпечення виконання Плану у 2011 році відсутнє. А у бюджеті передбачені кошти на біометричні паспорти в розмірах витрат на кожний, що перевищують європейські стандарти в кілька разів.
Подія подається діючою владою як найбільше досягнення цього року на шляху євроінтеграції України. По суті так і сталося. Адже проанонсоване підписання вже у 2010 році Угоди про асоціацію України з ЄС та створення всеохоплюючої та поглибленої зони вільної торгівлі не відбулося.
Прийняття ПАРЄ та Європейським Парламентом резолюцій, в яких ідеться, зокрема, про недемократичні тенденції в Україні. Із Резолюції Європейського Парламенту щодо ситуації в Україні від 25 лютого 2010: «президентські вибори, які відбулися 17 січня та 7 лютого 2010, відбулися з повагою до громадянських та політичних прав, включаючи свободу публічних зборів, об’єднань та висловлювань думок, і це підтверджує спроможність України проводити вільні та справедливі вибори…».
Із Резолюції Європейського Парламенту щодо України від 25 листопада 2010: «після президентських виборів в січні 2010 року збільшилося число тривожних ознак ерозії демократії і плюралізму, про що свідчить, зокрема, поводження з деякими неурядовими організаціями (НУО) та індивідуальні скарги журналістів про тиск з боку своїх редакторів чи власників своїх ЗМІ, щоб висвітлювати або не висвітлювати певні події.
Так само пожвавилась і стала політично мотивованою діяльність Служби безпеки України, а також збільшились зловживання адміністративними і судовими ресурсами у політичних цілях…
Вперше з часу приходу Віктора Януковича на посаду президента України поновилися досить критичні оцінки з боку поважних європейських інституцій розвитку внутрішньополітичної ситуації в Україні.
Акцентовано, що повернення до утисків свободи слова, переслідування за політичними мотивами, нехтування принципами верховенства права, згортання демократичних процесів негативно позначиться на реалізації європейських устремлінь України.
Це свідчить про те, що ЄС у відносинах з Україною фактично закінчує «медовий місяць» і питання спільних цінностей залишається важливим.
Внутрішньополітична боротьба ПР і БЮТ вийшла на європейські майданчики. Резолюції продемонстрували усвідомлення важливості ролі України та увагу до процесів розвитку країни з боку європейських партнерів.
Імідж України в Європі та світі зазнав ерозії, що може негативно вплинути на інвестиційні, туристичні потоки та, головне — уявлення про реалістичність шансів України увійти до сім`ї демократичних, заможних країни ЄС.
Візит президента України до Китаю і оголошення намірів встановити відносини стратегічного партнерства. Державний візит до КНР та офіційний візит до САР КНР Сянган (Гонконг) відбувся на початку вересня. Повномасштабний український владний та бізнесовий десант (трьома літаками) з великими очікуваннями висадився у Піднебесній та з новими враженнями про моделі розвитку, які можуть бути застосовані в Україні, повернувся назад.
Це був перший за останні роки державний візит до КНР, що є намаганням встановити більш тісні стосунки з одним з провідних геополітичних центрів сили.
У 2011 році очікується більш активне включення китайців як в інвестиційні проекти в Україні, так і збільшення присутності (включно з новими проектами співпраці в науковій, гуманітарній сферах тощо).
Втім, ідея використання інструменту стратегічного партнерства для отримання гарантій безпеки пробуксовує.
Орієнтація на привабливу для влади модель розвитку вже поставила її на розтяжку між ціннісним євроінтеграційним напрямом і прагматичними економічними інтересами на Сході (скандал з участю/неучастю офіційного Києва в церемонії нагородження Нобелевською премією миру китайського дисидента Лю Сяобо).
Основні висновки
По-перше, Україну закріплено у сірій зоні невизначеності в якості «буферної зони» між Росією і ОДКБ з одного боку та ЄС і НАТО з іншого.
По-друге, річний період завищених очікувань з боку стратегічних партнерів ЄС і США фактично закінчився. Очікування не виправдалися. І не тільки щодо розвитку демократичних процесів, а й стосовно економіки.
Західні інвестори не отримали від нової влади того, на що сподівалися, зокрема, лібералізації регуляторних засобів, надійних гарантій захисту власності, привабливих умов для інвестування тощо. Наступає протверезіння.
По-третє, непропорційні компроміси влади в бік Росії, хоча і покращили клімат персональних та корпоративних відносин між керівництвом Росії та України, але, водночас, розбалансували зовнішню політику за стратегічними напрямами.
Відбувся бартер стратегічних інтересів України на економічні тактичні поступки з боку Росії. Ресурс для здачі України не безмежний. Кінець року показав: «медовий період» в українсько-російських відносинах закінчується.
По-четверте, більш активна лінія на поглиблення стосунків з Китаєм та поки що пусті декларації про стратегічне партнерство з цією дійсно впливовою країною наштовхнулись на проблему ціннісної складової в зовнішній політиці.
По-п’яте, зовнішня політика знову здійснюється у непрозорому стилі, ручному режимі, з переважанням тактичних потреб діючої влади над довгостроковими національними інтересами. Стратегія зовнішньої політики, як і Стратегія європейської інтеграції на разі відсутні. Верховна Рада фактично усунута від розробки основ зовнішньої політики України.
Громадський та парламентський контроль послаблено. Центр формування та здійснення зовнішньої політики та відповідальності за її ефективність перемістився з Міністерства закордонних справ до Адміністрації президента.
Джерело
Що твориться в Україні... Душа болить, друже...
10 січ. 2011 р.
Крах Московії настане несподівано (2 відео)
10.01.2011 Сайт "Дух волі"
В розпал інформаційної війни російських ЗМІ проти Лукашенка білоруська преса, у свою чергу, опублікувала цифри деградації Росії при Путіні.
Не менш страшні цифри наводить і відомий професор МГУ Сергій Валянській. Ці і численні інші дані красномовно показують, наскільки близька РФ до катастрофи.
Жахливими темпами продовжується деградація освіти й інтелектуального потенціалу кваліфікованої робочої сили.
У Російській Федерації 4 млн. бомжів, 3 млн. жебраків, 3 млн. повій, 6 млн. російських громадян страждають на душевні розладами, 5 млн. — наркомани, більше 6 млн. хворіють на СНІД.
Щодня робиться 10 тисяч абортів, притому, що 7 мільйонів пар — бездітні. Здійснюється більше 80 тисяч вбивств на рік. У дорожньо-транспортних пригодах гине близько 30 тисяч. Близько 100 тисяч росіян гине щорічно від наркотичного передозування.
Кількість в'язнів в країні понад 1 мільйон — більше, ніж в СССР в період сталінських репресій. Споживання спиртного в РФ — за різними даними від 14 до 18 літрів умовного спирту на людину в рік, що більш, ніж удвічі перевищує поріг фізичної деградації нації.
У Росії мешкає 31 млн. дітей до 18 років. Здорові не більше 30 відсотків, 3,5 млн. — інваліди, 1 млн. — наркомани. Дітей-сиріт 750 тисяч (більше, ніж після закінчення Другої Світової війни, коли дітей-сиріт було 678 тисяч). Два млн. дітей неписьменні. Близько 5 мільйонів безпритульних.
У Росії 1.5 мільйона чиновників — втричі більше, ніж в СССР. Чисельність чиновників за останнє десятиліття, за даними Росстату, подвоїлася. Тільки за останні 4 роки, за словами Кудріна, їхня чисельність зросла на 130 тисяч.
На хабарі і підкуп посадовців щорічно витрачається близько 33,5 мільярдів доларів.
За видобутком вугілля Росія «досягла» рівня 1957 року, за виробництвом вантажних автомобілів — 1937-го, комбайнів — 1933-го, тракторів — 1931-го, вагонів і тканин — 1910-го, взуття — 1900-го. Практично повністю зруйновані авіаційна, радіоелектронна, автомобільна промисловість. Зате нафтогазовий експорт виріс з 76 мільярдів доларів у 1999 році до 350 мільярдів у 2008 році.
Гаррі Каспаров про владу в Россії
У Росії були зруйновані і без того не найвидатніші умови для ведення бізнесу. Бізнес став додатком до адміністративних посад, а корупція — основою всіх господарських відносин. Всесвітній банк у 2006 році поставив за цим показником Росію на 96-е місце з 175 можливих.
Гаррі Каспаров про владу в Россії
У Росії були зруйновані і без того не найвидатніші умови для ведення бізнесу. Бізнес став додатком до адміністративних посад, а корупція — основою всіх господарських відносин. Всесвітній банк у 2006 році поставив за цим показником Росію на 96-е місце з 175 можливих.
За десятибальною шкалою Росії виставили 3,8 за ефективність деркерування, а за законність — 1,9. Це показники убогих африканських і латиноамериканських диктатур, що вже відійшли в минуле.
Продовжується потворна урбанізація. За 20 років в РФ зникли 23 тисячі населених пунктів.
На тлі загального скорочення населення до 900 тисяч осіб на рік (це сильно занижені офіційні дані, за неофіційними щороку вимирає більше 2 млн. росіян — КЦ), населення Москви, Санкт-Петербурга і деяких міст-мільйонників стрімко зростає, що призводить до жахливого забруднення прилеглих територій, руйнування екосистем і транспортного колапсу мегаполісів.
Інфраструктура не витримує перевантажень і рветься. Ще не було в новітній історії, щоб десятки тисяч жителів Підмосков'я зустрічали Новий рік без електрики, а аварію не могли усунути більше тижня.
Влада панічно боїться, що без електрики в розпал зимових морозів опиниться Москва, про що свідчить введення режиму надзвичайного стану. Для системи це буде кінець, а для людей — катастрофа з сотнями тисяч жертв.
Загальна причина валу техногенних катастроф, які мали місце в минулому році і вже продовжуються в новому — це втрата керованості економікою взагалі і промисловими об'єктами зокрема. Система керування повинна бути регулятором, це ланка прямого і зворотного зв'язку, контролю.
Дефект регулятора полягає в тому, що сьогодні на багатьох об'єктах керівниками є просто некомпетентні люди. Це наочно видно на прикладі електроенергетики, де замість фахівців в області енергетики на керівні посади призначалися економісти, що ніколи не працювали в цій області.
Незалежні російські експерти попереджають, що крах системи може відбутися у будь-який момент. Висока вірогідність, що це відбудеться протягом найближчого року, не виключено — що ще до закінчення зими. Практично маловірогідно, що система протягне більше 5 років.
У минулому році прогнозувалося, що повинна відбутися нова катастрофа на Саяно-Шушенській ГЕС або інший крупний катаклізм, наслідком якого буде втрата керованості і крах путінського режиму. Цього не відбулося (поки), але причини не усунені, вони не змінять і лише посилять наслідки.
На Росію чекає анархія, розруха, вуличне кримінальне беззаконня.
Як довго продовжиться криза, передбачити неможливо. Залежно від механізму її запуску і ряду непередбачуваних обставин, це може зайняти від декількох тижнів до декількох років.
Масштаби втрат залежатимуть від ступеня і глибини дезинтеграції, тривалості смутного часу і здібностей до подальшої реінтеграції стихійно утворених автономій (незалежних держав).
Татарстан, Башкортостан, Карелія, не говорячи вже про Північний Кавказ, проголосять незалежність в перші ж дні масштабної кризи.
Інші регіони, де є більш-менш самостійні і дієздатні місцеві еліти, незабаром можуть послідувати їх прикладу.
Будуть зроблені спроби реінтеграції з утворенням оновленої конфедерації.
У статті «Подули вітри змін», з опорою на праці відомих учених, обгрунтовується, що незалежно від конкретних механізмів розвитку нинішньої ситуації в РФ, на людей чекає життя в абсолютно нових умовах.
В умовах кризової ситуації місто дуже швидко стає пасткою для людей, що потрапили в нього. В першу чергу будуть паралізовані транспортні мережі, масовий і організований виїзд з міста буде неможливий.
Системи життєзабезпечення (теплопостачання, водопостачання, електропостачання, зв'язок і т. д.) будуть також виведені з ладу в перші ж години кризової ситуації. Хто не встигне вибратися з міста в першу добу години Х, що насувається, практично буде приречений.
Якщо у війну людям допомагали виживати печі і колодязі (по суті, автономні системи тепло- і водозабезпечення), в сучасному місті люди залишаться і без питної води, і без тепла практично відразу.
Посилить ситуацію відключення електрики. Стільниковий зв'язок буде блокований в перші ж хвилини, стаціонарний — перерваний протягом декількох годин. Спроби приготування їжі і опалення за допомогою відкритого вогню, неминуче призведуть до вибухів і пожеж.
За декілька днів виникне загроза з боку диких і здичавілих домашніх тварин. Зграї голодних собак і полчища щурів можуть завдавати серйозного збитку життю і здоров'ю людей, що залишилися. У теплу пору року, через антисанітарію протягом перших тижнів почнеться інтенсивне розповсюдження інфекційних хвороб.
Гроші в перші ж дні перетворяться на порожні фантики. Падіння Москви відразу ж означатиме припинення постачання регіонів за налагодженою схемою продуктами першої необхідності.
Мародерство, грабунки і вбивства набудуть масового характеру. В умовах голоду, що стрімко насувається, будь-якій владі буде складно утримати свої позиції.
«Полковник Кольт» стане головним суддею. Просте населення стане «кормом» і для озброєних мародерів. Винятки становитимуть регіони, де на такий випадок, ймовірно, вже домовилися губернатори, військові й інші силові структури і де населення більш-менш підтримує своїх правителів.
На протилежність крупним містам, високий ступінь виживання матимуть віддалені від обласних центрів населені пункти, де збереглися сільськогосподарські підприємства і супутнє виробництво, де серед населення достатньо молодих й енергійних людей.
Ті, хто мають можливість перебратися до родичів в такі райони, повинні це зробити щонайшвидше.
Доля видалених сільських районів залежатиме від особистих якостей голів адміністрацій і всієї місцевої «еліти», керівників місцевих відділень внутрішніх справ, від можливості встановлення зв'язку і успішності взаємодії в перші дні «після години Х» з військовими частинами та іншими озброєними структурами.
На окремих територіях співпраця між армійськими частинами і сільськими адміністраціями може вийти достатньо продуктивною. Життя і безпеку людей автономної території можна буде захистити тільки зброєю, бо в умовах кризової ситуації закони і моральні принципи перестануть діяти. Отже подібна «стихійна автономія» повинна мати достатню кількість озброєння для забезпечення їм боєздатних людей.
Окрема військова частина, в співпраці з місцевою «елітою» або самостійно, в змозі узяти під повний контроль ситуацію в районі.
Далі, забезпечується охорона території від мародерів і бандитів, організовуються робочі місця для цивільного населення і біженців, що прибувають, за рахунок цього забезпечує себе продовольством і зберігає, врешті-решт, острівець цивілізації.
Десь це спрацює, десь ні: все залежатиме від сили волі командирів і місцевих цивільних активістів, їх мудрості, чесності і порядності. Загалом, від особистих якостей майбутніх творців історії XXI століття.
Крім видалених сільських районів, шанси на тривале автономне існування мають організовані співтовариства городян, готові за наперед підготовленим планом екстрено евакуюватися в сільську місцевість, згуртовані ідеєю створення автономного антикризового поселення.
В ідеалі це повинно бути від 15 до 30 сімей (50 — 100 осіб): громади менших розмірів більш вразливі, групи більшої чисельності стають погано керованими.
Необхідна наявність в такій громаді людей різних спеціальностей, перш за все військових, інженерно-будівельних, сільськогосподарських, медичних. Життєздатність громади залежить як від особистих якостей всіх її членів, так і від їх здібностей по адаптації до нових умов життя, а також від здатності протистояти зовнішній агресії.
Цікаво, що вже сьогодні є тисячі людей, що добровільно відмовилися від ефемерних цінностей приреченої «цивілізації».
Десятиліттями окремими громади живуть росіяни, ерзянські і марійські громади, а також християни-старообрядці. Вони не п'ють, не палять, живуть великими сім'ями, задовольняючись при цьому найскромнішими матеріальними благами.
Ще сто років тому старообрядці були й найосвіченішою частиною населення: письменність серед них була майже 100 %-ною (на відміну від адептів «никоновської» РПЦ, яка винна і в неуцтві, і в споюванні прихожан, і в багатьох інших гріхах — чому присвячено немало досліджень, наприклад, відома доповідь «Православна інквізиція в Росії»).
Після першої фази гострої кризи відбудеться масове переселення людей з міст в сільську місцевість. Сучасна РФ давно втратила продовольчу незалежність і безславно доживає свої дні, по-хижацьки розбазарюючи дефіцитну вуглеводневу сировину, купуючи буйволятину, кенгурятину і низькосортні (переважно) продукти харчування.
Збанкрутіла путінська влада залишає в спадок практично повністю зруйновану інфраструктуру, промисловість і сільське господарство. Жити як і раніше, розпродаючи енергоносії і купуючи продовольство за кордоном, можливості не буде. Доведеться екстрено вживати непопулярних заходів, мобілізувати людей на трудовий і сільськогосподарський фронт.
Більшість людей будуть вимушені займатися сільськогосподарською працею, причому спочатку — переважно важкою ручною, оскільки і з сільгосптехнікою, і з пальним, і з тяговими тваринами (кіньми і биками) будуть неймовірні проблеми.
Більшості колишніх офісних працівників неминуче доведеться освоювати нові професії — землероба і доярки.
Проблема посилюється тим, що в нас 90% молоді ні до чого не готові, окрім як папірці в офісах перекладати. Загроза скочування в нове середньовіччя дуже велика.
Експерти рекомендують діяти вже сьогодні. Наприклад, створювати автономні групи однодумців, запасатися засобами автономного життєзабезпечення і оборони, перебиратися мінімум за 300 км. від приречених Москви і Пітера.
Читайте також:
3 січ. 2011 р.
Про що варто мріяти?
Сергій Дацюк, для УП
С кожним роком ми все далі від Радянського Союзу, і все довше живемо у незалежній Україні. І з кожним роком, намагаючись осмислювати своє майбутнє, опиняємося у порожнечі через неспроможність ані політиків, ані письменників чи філософів, бодай у якийсь спосіб, окрім використання чужих штампів, запропонувати бачення майбутнього. Українці перестали мріяти.
Які наші мрії?
Найбільш потрібної відповіді на найважливіше питання немає досі — що таке українська мрія? Чим вона відрізняється від американської мрії, європейської мрії чи російської мрії.
Сьогоденна наша європейська мрія — це цілковита ілюзія, яка має лише одне виправдання — її зручно використовувати в політиці, як штамповану ідеологему.
Ми не живемо справами Європи, ми не цікавимося тим, що там відбувається, ми не дивимося телепрограм звідти, ми не беремо участь у їхніх соціокультурних, інформаційно-наукових та політичних процесах.
Наша українська мрія, де-факто, занурена всередину країни і сильно пошматована. У нас немає єдиної української мрії. У нас є різні мрії різних кланів, різних частин країни, різних політичних лідерів. Але єдиної української мрії у нас нема.
У мрії цілої країни є своя специфіка — вона має бути оригінальною, об’єднуючою, недосяжною і сильною. Мрія про добробут не може бути ані власне українською, ані об’єднуючою, ані недосяжною, ані сильною.
Добробут це така собі мрія для бідних або вічно жадібних, яких багато в кожній країні. Добробут не може об’єднувати, бо добробут у всіх людей різного рівня, досягається індивідуально та ще й в атмосфері конкуренції, заздрості, відчуття несправедливості.
Окрім того, добробут не має якісного виміру, бо не має критеріїв досяжності — він завжди ніби досягається і його завжди мало. І зрештою найбільша вада добробуту — його слабкість: заради добробуту рідко ідуть на смерть, частіше за все заради нього перетворюють власне життя на тривале, але сите й тупе.
Чи потрібен Україні саме добробут як найвища її мета, про що масово, без упину та осмислення говорять політики? Нема такого рівня добробуту, який би породжував енергетику спільних дій і єдність країни.
Є політично кон’юнктурний варіант відповіді — нам потрібен добробут європейського рівня?
Але поки ми будемо досягати цього європейського рівня, сам цей рівень у Європі зміниться. Тобто це вічна гонитва. Причому це буде не наша мрія, це буде завжди копія інших мрій, а отже це підхід безперспективний, бо нема сенсу мріяти чужі мрії, треба мріяти свої.
Радянський Союз закінчився тоді, коли ми перестали мріяти про світле майбутнє і почали мріяти про те, щоб ідеологічний примус зник, в магазинах все було, а зарплати були вищі, бо кожен думав, що саме він буде заробляти достатньо.
Коли це сталося, Радянський Союз формально міг існувати ще деякий час, але всім, окрім, звичайно його керівництва, було зрозуміло, що йому кінець. Водночас разом з відмовою мріяти про світле майбутнє ми взагалі перестали мріяти про недосяжне та високе.
Згадаймо, про що мріяли в СРСР: про таке світле майбутнє, яке здобудуть всі разом, про технічний прогрес, про наукові відкриття, про космос, про все несподіване, незвичайне і цікаве, навіть якщо воно засуджувалося радянською пропагандою.
А про що ми мріємо тепер? Про індивідуальний статок, якому заздритимуть інші, про шикарні квартири, круті машини, класні мобільники, подорожі світом, розваги, задоволення і ні про що цікаве чи несподіване, якщо воно не дає жодного зиску і його не рекламують.
Наші мрії приземлилися і перетворилися на прості бажання.
Саме цим відрізняється радянська пропаганда від нинішньої споживчої чи політичної реклами: перша формувала недосяжні мрії, друга формує досяжні бажання.
Але при цьому жоден державний, бізнесовий чи суспільний інститут не формує які б то не було мрії і не породжує мрійників. А коли вмирають мрії, люди теж вмирають, тільки повільно, в достатку, комфортно, без розуміння того, що з ними відбувається.
Нам потрібні мрійники
В Україні завжди дуже не любили мрійників. Можна говорити про російсько-радянські імперські схеми реалізації мрій українців Гоголя, Прокоф’єва, Рєпіна, Булгакова чи Корольова.
Але були й такі українці, які шукали здійснення мрій поза Україною і Росією-СРСР. Де здійснилася мрія відомого в світі киянина Сікорського створити гвинтокрилий апарат?
В США.
Де здійснилася мрія відомого у світі піаніста Володимира Горовіца?
В США.
Де здійснилася мрія відомого в світі киянина Лифаря про новий балет?
У Франції.
Де здійснилися мрії цілої плеяди українських за походженням філософів, яких досі вважають основою російської філософії ХХ століття — Бердяєва, Шестова, Шпета, Голосовкера?
За межами України — в Росії та в Європі.
Ви можете назвати хоча б одного відомого у світі українця, мрії якого коли-небудь здійснилися в Україні? Можливо, Вернадський, але не Сковорода чи Шевченко, бо ці українці у світі маловідомі.
Мрії найвідоміших в Україні українців не виходили за межі України, тому вони не цікаві в світі, як би боляче нам від того не було. Але навіть розумінню цього заважає національна пропаганда — вона твердить протилежне.
Звичайно, можна сказати, що еміграція не є чимось винятковим у світовій практиці. Але як так сталося, що саме ті українці, які здобували світове визнання, практично ніколи не робили цього в Україні?
Бо їх мрії були сильніші за мрії сучасників, вони не могли знайти спільників — таких же мрійників, які б допомогли їм реалізуватися вдома. Вони змушені були шукати мрійників в інших місцях.
Хочете експеримент? Назвіть знаного у світі сучасного українця, якого рідко знають самі українці, з іменем якого будуть пов’язувати класичну музику ХХ століття в Україні, але який не ввійшов навіть в перелік біографій "Великих Українців".
Якщо ви можете це зробити, то вам близькі мрійники, і ви були, або наразі все ще є мрійником.
Сиддхартха Гаутама, Христос чи Мухамед були мрійниками, їх вчення змінили духовний стан людського світу. Маркс і Джеферсон були мрійниками, і в основі СРСР і США лежали різні мрії: це були науково обґрунтовані мрії, засновані на різних науках.
Їх мрії можуть мати різну оцінку, але їх здіснення створило світ ХХ століття.
Водночас Гітлер і Сталін не були мрійниками. І навіть Горбачов, Тетчер чи Рейган, що змінили свого часу світ, скориставшись мріями інших, теж не були мрійниками.
Хто вони, сьогоднішні мрійники, які створять світ майбутнього? Нам поки що це невідомо. Одне можна сказати — серед нинішніх політиків всіх держав світу мрійників нема. Але щоб вийти з Кризи і змінити світ, нам потрібні саме мрійники.
Чи можна створити і зробити потужною інфраструктуру дитячих мрій — те, що колись було в будинках піонерів? Чи можна створити систему відбору до вищих учбових закладів не пільговиків і навіть не відмінників, а, перш за все, талановитих мрійників?
Як зробити так, щоб з’явилися книги для мрійників? Як досягнути ситуації, коли мрійники отримуватимуть підтримку держави і бізнесу в здійсненні своїх мрій?
Як зробити так, щоб в основі державної політики лежали мрії, а не тільки бажання добробуту?
Відповідь на ці питання і є ключем до бачення та творення майбутнього.
Мрійники – це стратегічний ресурс будь-якої країни. Коли країна не має мрійників, вона ніколи не матиме власного майбутнього, вона завжди буде жити чужим майбутнім, і це майбутнє буде не найкращим.
Бажання задовольняються швидко, мрії здійснюються повільно. Але саме здійснення мрій поступово створює майбутнє.
Мрійники народжуються всередині цінностей, що лежать поза споживанням та гламуром. Злидні і страждання породжують мрії, достаток та комфорт знищують мрії.
Ніколи енергія жадання добробуту не здолає енергії мрії. Ті, хто бажає влади, грошей та популярності, ніколи не переможуть мрійників.
Мрія це найпотужніша сила, яка долає будь-яку владу, змінює людство і перед якою скоряється простір та час.
Що таке сильні мрії та які з них можливі у нас?
Якими є наші мрії, таким буде і наше майбутнє. Те, про що люди мріють, відбувається більш імовірно, ніж те, про що вони не мріють.
Про що люди мріють сьогодні? Хто мріє про нову кавоварку, модний одяг, машину чи квартиру. Хто мріє про кар’єру чи виїзд за кордон, щоб влаштуватися в житті краще. Хтось — про владу, багатство чи популярність.
Але чи багато сьогодні ви зустрічали людей, які мріють про наукове відкриття, створення мистецького шедевру чи технологічний винахід? Чи багато ви зустрічали людей, які мріють про недосяжне та високодуховне?
Чим же визначається сила і недосяжність мрії? Це визначається кількістю просторів, у яких живе мрія, її глобальністю та довгостроковою орієнтацією.
Скільки таких просторів є взагалі?
Не так вже і багато. Перший домінуючий сьогодні і особливий простір — гламур, тобто споживання високої якості та престижу. Це конкретні товари та послуги, куди можна додати також розваги, відпочинок, різноманітні задоволення, включаючи секс та гастрономію.
Другий простір — гроші, влада, популярність. Третій простір — кохання та сім’я. Четвертий — цікава робота чи заняття. П’ятий — пізнання та пошук: наука, мистецтво, релігія. Шостий — освоєння природного простору: космосу, глибин морського океану, надр землі.
Сьомий — освоєння світу езотеричних явищ. Восьмий — освоєння духовного простору.
Якщо ви мрієте про гламур, розваги, задоволення, популярність всередині країни, гроші чи владу, то у вас є шанс здійснити свої мрії в Україні.
Водночас ви повинні бути готовими, що ці мрії матимуть серйозний конфлікт з коханням та створенням сім’ї, хоча мрії про кохання та сім’ю теж можна здійснити у нас.
Але не всі мрії можуть здійснюватися в Україні. І це не питання рівня економічного розвитку країни, демократичності влади чи вибору релігії. Це питання низьких амбіцій власного духу.
От скажімо, якщо ви з дитинства мрієте стати космонавтом, то вам потрібно емігрувати з України, щоб здійснити мрію.
Але ж як так?
У світі є країни, що мають свої ракети і літають у космос; є країни, що не мають своїх ракет і не літають у космос; але є одна унікальна і дивна країна, яка має свої ракети і не літає в космос — це Україна.
Отже ми маємо всі можливості, щоб мати власну пілотовану космонавтику. Чого ми не маємо? Ми не маємо мрій людей про космос — майже ніхто з українців не хоче літати в космос. Адже космос це простір мрії, а не зиску. І якщо українці прагнуть добробуту — космос не для них.
Чи можна досягнути мрії у створенні мистецького шедевру в Україні?
Можна — кажуть нам по телебаченню, запевняють нас політики. Лише коли дійсно починаєш вивчати ставлення до українського мистецтва за кордоном, розумієш, що єдиний вихід — виїжджати з країни і творити за кордоном.
Виявляється, мистецький шедевр – це не тільки продукт власного таланту, це на 90% продукт мистецької інфраструктури країни та духовної атмосфери у ній.
Якщо ви з дитинства мрієте, наприклад, про науку, тобто хочете здійснити наукове відкриття, створити нову наукову теорію чи започаткувати нову галузь науки, то вам доведеться або розпрощатися зі своєю мрією, або знову ж емігрувати.
Якщо ви будете достатньо проникливі, щоб зрозуміти різницю між захистом дисертації, науковою кар’єрою та науковими ступенями чи почесними званнями і справжнім науковим досягненням, то вже під час навчання у виші зрозумієте, що справжніх наукових перспектив всередині країни у вас ніяких.
Тобто ваша мрія про науку, якщо ви її не вб’єте в собі, пожене вас за межі України.
Гаррі Поттер переміг капітана Немо. В той час коли наукова фантастика була витіснена містично-магічною фентезі, всім, окрім здебільшого самих вчених, стало зрозуміло, що науці в якості інтелектуального лідера суспільства, настав кінець, як це колись сталося з релігією.
Це не означає, що наука зовсім помре: в свій час про релігію теж думали, що вона помре, але натомість вона втратила тільки інтелектуальне лідерство. Так і наука зараз помирає в якості інтелектуального лідера тому, що перестала мріяти.
Наука перестала бути простором мрій, вона більше не породжує енергію, яка може рухати школярами та студентами, дозволяти їм переборювати будь-які труднощі і здійснювати наукові відкриття, проводити наукові дослідження, створювати нові науки…
Наука більше не породжує мрійників-ентузіастів, які служать їй, які цікавляться нею, які підтримують вчених, ходять на їх публічні лекції і таке інше.
І взагалі, якщо ви мрієте про професію чи заняття, які завжди були дуже потрібними, але в нових ринкових умовах не приносять жодного зиску, і їх не можна перетворити на бізнес, то ви приречені на злидні.
Ні держава, ні бізнес не підтримують тепер мрійливих професій чи занять. Держава тепер дбає лише про бізнес, а бізнес використовує державу. Тут мріям місця не лишилося.
Яка шкільна чи вища освіта дасть вам поштовх до мрій? Хто навчить вас мріяти? Які книги ви можете прочитати, щоб мріяти? Ніяка, ніхто, жодні книги і за жодних обставин, допоки ми мислимо в рамках сьогоднішніх уявлень демократичної більшості.
Тому нам лишається слухати політиків про добробут і підтримувати політику без мрій. Коли політика стала формувати бажання, а не мрії, вона перетворилася на політику кон’юнктури. Така політика вбиває наші мрії, вона вбиває наше майбутнє.
Це відбувається по всьому світі, де головними мотиваціями стали споживання, розваги та задоволення. Подивіться на сьогоднішні сценарії голлівудських фільмів: сюжети 80-90 років ХХ століття повторюються зараз точно так само, як повторювалися сюжети радянської пропаганди 70-80-х років ХХ століття.
Звужений простір мрії робить майбутнє одномірним. Прості приземлені мрії не породжують ні натхнення, ні сили для боротьби, ні великих звершень.
Що там, за горизонтом колишніх просторів мрій, які захоплювали уяву багатьох, які рухали розвитком країн, які створювали сенс життя впродовж майже всього ХХ століття? Про що варто мріяти, якщо не про космос, науку та професії мрійників?
Варто мріяти про недосяжне: про новий тип суспільства з більш ефективною та складною організацією влади, ніж нині відома; про наступний крок науки — конструктивізм; про наступний крок космосу — вихід в гіперпростір та в інші реальності чи виміри; про наступний крок технології — нанотехнології та конструктивні технології; про нове інтегральне високотехнологічне мистецтво та літературу; про нове бачення езотеричних змістів; про принципово нові духовні досягнення.
Якщо ви шукаєте української мрії, то чому б нам не мріяти про це?
Варто мріяти про важко здійсненне, бо легко здійсненного можна лише бажати. Варто мріяти про цікаве і високе, незвичайне і мало зрозуміле, красиве і добре, бо решту ми просто можемо купити.
Зрештою взагалі варто не бажати, а саме мріяти. Погані і дрібні мрії завжди долаються спротивом суспільства. Хороші і великі мрії знаходять багато прихильників і здійснюються...
Джерело
С кожним роком ми все далі від Радянського Союзу, і все довше живемо у незалежній Україні. І з кожним роком, намагаючись осмислювати своє майбутнє, опиняємося у порожнечі через неспроможність ані політиків, ані письменників чи філософів, бодай у якийсь спосіб, окрім використання чужих штампів, запропонувати бачення майбутнього. Українці перестали мріяти.
Які наші мрії?
Найбільш потрібної відповіді на найважливіше питання немає досі — що таке українська мрія? Чим вона відрізняється від американської мрії, європейської мрії чи російської мрії.
Сьогоденна наша європейська мрія — це цілковита ілюзія, яка має лише одне виправдання — її зручно використовувати в політиці, як штамповану ідеологему.
Ми не живемо справами Європи, ми не цікавимося тим, що там відбувається, ми не дивимося телепрограм звідти, ми не беремо участь у їхніх соціокультурних, інформаційно-наукових та політичних процесах.
Наша українська мрія, де-факто, занурена всередину країни і сильно пошматована. У нас немає єдиної української мрії. У нас є різні мрії різних кланів, різних частин країни, різних політичних лідерів. Але єдиної української мрії у нас нема.
У мрії цілої країни є своя специфіка — вона має бути оригінальною, об’єднуючою, недосяжною і сильною. Мрія про добробут не може бути ані власне українською, ані об’єднуючою, ані недосяжною, ані сильною.
Добробут це така собі мрія для бідних або вічно жадібних, яких багато в кожній країні. Добробут не може об’єднувати, бо добробут у всіх людей різного рівня, досягається індивідуально та ще й в атмосфері конкуренції, заздрості, відчуття несправедливості.
Окрім того, добробут не має якісного виміру, бо не має критеріїв досяжності — він завжди ніби досягається і його завжди мало. І зрештою найбільша вада добробуту — його слабкість: заради добробуту рідко ідуть на смерть, частіше за все заради нього перетворюють власне життя на тривале, але сите й тупе.
Чи потрібен Україні саме добробут як найвища її мета, про що масово, без упину та осмислення говорять політики? Нема такого рівня добробуту, який би породжував енергетику спільних дій і єдність країни.
Є політично кон’юнктурний варіант відповіді — нам потрібен добробут європейського рівня?
Але поки ми будемо досягати цього європейського рівня, сам цей рівень у Європі зміниться. Тобто це вічна гонитва. Причому це буде не наша мрія, це буде завжди копія інших мрій, а отже це підхід безперспективний, бо нема сенсу мріяти чужі мрії, треба мріяти свої.
Радянський Союз закінчився тоді, коли ми перестали мріяти про світле майбутнє і почали мріяти про те, щоб ідеологічний примус зник, в магазинах все було, а зарплати були вищі, бо кожен думав, що саме він буде заробляти достатньо.
Коли це сталося, Радянський Союз формально міг існувати ще деякий час, але всім, окрім, звичайно його керівництва, було зрозуміло, що йому кінець. Водночас разом з відмовою мріяти про світле майбутнє ми взагалі перестали мріяти про недосяжне та високе.
Згадаймо, про що мріяли в СРСР: про таке світле майбутнє, яке здобудуть всі разом, про технічний прогрес, про наукові відкриття, про космос, про все несподіване, незвичайне і цікаве, навіть якщо воно засуджувалося радянською пропагандою.
А про що ми мріємо тепер? Про індивідуальний статок, якому заздритимуть інші, про шикарні квартири, круті машини, класні мобільники, подорожі світом, розваги, задоволення і ні про що цікаве чи несподіване, якщо воно не дає жодного зиску і його не рекламують.
Наші мрії приземлилися і перетворилися на прості бажання.
Саме цим відрізняється радянська пропаганда від нинішньої споживчої чи політичної реклами: перша формувала недосяжні мрії, друга формує досяжні бажання.
Але при цьому жоден державний, бізнесовий чи суспільний інститут не формує які б то не було мрії і не породжує мрійників. А коли вмирають мрії, люди теж вмирають, тільки повільно, в достатку, комфортно, без розуміння того, що з ними відбувається.
Нам потрібні мрійники
В Україні завжди дуже не любили мрійників. Можна говорити про російсько-радянські імперські схеми реалізації мрій українців Гоголя, Прокоф’єва, Рєпіна, Булгакова чи Корольова.
Але були й такі українці, які шукали здійснення мрій поза Україною і Росією-СРСР. Де здійснилася мрія відомого в світі киянина Сікорського створити гвинтокрилий апарат?
В США.
Де здійснилася мрія відомого у світі піаніста Володимира Горовіца?
В США.
Де здійснилася мрія відомого в світі киянина Лифаря про новий балет?
У Франції.
Де здійснилися мрії цілої плеяди українських за походженням філософів, яких досі вважають основою російської філософії ХХ століття — Бердяєва, Шестова, Шпета, Голосовкера?
За межами України — в Росії та в Європі.
Ви можете назвати хоча б одного відомого у світі українця, мрії якого коли-небудь здійснилися в Україні? Можливо, Вернадський, але не Сковорода чи Шевченко, бо ці українці у світі маловідомі.
Мрії найвідоміших в Україні українців не виходили за межі України, тому вони не цікаві в світі, як би боляче нам від того не було. Але навіть розумінню цього заважає національна пропаганда — вона твердить протилежне.
Звичайно, можна сказати, що еміграція не є чимось винятковим у світовій практиці. Але як так сталося, що саме ті українці, які здобували світове визнання, практично ніколи не робили цього в Україні?
Бо їх мрії були сильніші за мрії сучасників, вони не могли знайти спільників — таких же мрійників, які б допомогли їм реалізуватися вдома. Вони змушені були шукати мрійників в інших місцях.
Хочете експеримент? Назвіть знаного у світі сучасного українця, якого рідко знають самі українці, з іменем якого будуть пов’язувати класичну музику ХХ століття в Україні, але який не ввійшов навіть в перелік біографій "Великих Українців".
Якщо ви можете це зробити, то вам близькі мрійники, і ви були, або наразі все ще є мрійником.
Сиддхартха Гаутама, Христос чи Мухамед були мрійниками, їх вчення змінили духовний стан людського світу. Маркс і Джеферсон були мрійниками, і в основі СРСР і США лежали різні мрії: це були науково обґрунтовані мрії, засновані на різних науках.
Їх мрії можуть мати різну оцінку, але їх здіснення створило світ ХХ століття.
Водночас Гітлер і Сталін не були мрійниками. І навіть Горбачов, Тетчер чи Рейган, що змінили свого часу світ, скориставшись мріями інших, теж не були мрійниками.
Хто вони, сьогоднішні мрійники, які створять світ майбутнього? Нам поки що це невідомо. Одне можна сказати — серед нинішніх політиків всіх держав світу мрійників нема. Але щоб вийти з Кризи і змінити світ, нам потрібні саме мрійники.
Чи можна створити і зробити потужною інфраструктуру дитячих мрій — те, що колись було в будинках піонерів? Чи можна створити систему відбору до вищих учбових закладів не пільговиків і навіть не відмінників, а, перш за все, талановитих мрійників?
Як зробити так, щоб з’явилися книги для мрійників? Як досягнути ситуації, коли мрійники отримуватимуть підтримку держави і бізнесу в здійсненні своїх мрій?
Як зробити так, щоб в основі державної політики лежали мрії, а не тільки бажання добробуту?
Відповідь на ці питання і є ключем до бачення та творення майбутнього.
Мрійники – це стратегічний ресурс будь-якої країни. Коли країна не має мрійників, вона ніколи не матиме власного майбутнього, вона завжди буде жити чужим майбутнім, і це майбутнє буде не найкращим.
Бажання задовольняються швидко, мрії здійснюються повільно. Але саме здійснення мрій поступово створює майбутнє.
Мрійники народжуються всередині цінностей, що лежать поза споживанням та гламуром. Злидні і страждання породжують мрії, достаток та комфорт знищують мрії.
Ніколи енергія жадання добробуту не здолає енергії мрії. Ті, хто бажає влади, грошей та популярності, ніколи не переможуть мрійників.
Мрія це найпотужніша сила, яка долає будь-яку владу, змінює людство і перед якою скоряється простір та час.
Що таке сильні мрії та які з них можливі у нас?
Якими є наші мрії, таким буде і наше майбутнє. Те, про що люди мріють, відбувається більш імовірно, ніж те, про що вони не мріють.
Про що люди мріють сьогодні? Хто мріє про нову кавоварку, модний одяг, машину чи квартиру. Хто мріє про кар’єру чи виїзд за кордон, щоб влаштуватися в житті краще. Хтось — про владу, багатство чи популярність.
Але чи багато сьогодні ви зустрічали людей, які мріють про наукове відкриття, створення мистецького шедевру чи технологічний винахід? Чи багато ви зустрічали людей, які мріють про недосяжне та високодуховне?
Чим же визначається сила і недосяжність мрії? Це визначається кількістю просторів, у яких живе мрія, її глобальністю та довгостроковою орієнтацією.
Скільки таких просторів є взагалі?
Не так вже і багато. Перший домінуючий сьогодні і особливий простір — гламур, тобто споживання високої якості та престижу. Це конкретні товари та послуги, куди можна додати також розваги, відпочинок, різноманітні задоволення, включаючи секс та гастрономію.
Другий простір — гроші, влада, популярність. Третій простір — кохання та сім’я. Четвертий — цікава робота чи заняття. П’ятий — пізнання та пошук: наука, мистецтво, релігія. Шостий — освоєння природного простору: космосу, глибин морського океану, надр землі.
Сьомий — освоєння світу езотеричних явищ. Восьмий — освоєння духовного простору.
Якщо ви мрієте про гламур, розваги, задоволення, популярність всередині країни, гроші чи владу, то у вас є шанс здійснити свої мрії в Україні.
Водночас ви повинні бути готовими, що ці мрії матимуть серйозний конфлікт з коханням та створенням сім’ї, хоча мрії про кохання та сім’ю теж можна здійснити у нас.
Але не всі мрії можуть здійснюватися в Україні. І це не питання рівня економічного розвитку країни, демократичності влади чи вибору релігії. Це питання низьких амбіцій власного духу.
От скажімо, якщо ви з дитинства мрієте стати космонавтом, то вам потрібно емігрувати з України, щоб здійснити мрію.
Але ж як так?
У світі є країни, що мають свої ракети і літають у космос; є країни, що не мають своїх ракет і не літають у космос; але є одна унікальна і дивна країна, яка має свої ракети і не літає в космос — це Україна.
Отже ми маємо всі можливості, щоб мати власну пілотовану космонавтику. Чого ми не маємо? Ми не маємо мрій людей про космос — майже ніхто з українців не хоче літати в космос. Адже космос це простір мрії, а не зиску. І якщо українці прагнуть добробуту — космос не для них.
Чи можна досягнути мрії у створенні мистецького шедевру в Україні?
Можна — кажуть нам по телебаченню, запевняють нас політики. Лише коли дійсно починаєш вивчати ставлення до українського мистецтва за кордоном, розумієш, що єдиний вихід — виїжджати з країни і творити за кордоном.
Виявляється, мистецький шедевр – це не тільки продукт власного таланту, це на 90% продукт мистецької інфраструктури країни та духовної атмосфери у ній.
Якщо ви з дитинства мрієте, наприклад, про науку, тобто хочете здійснити наукове відкриття, створити нову наукову теорію чи започаткувати нову галузь науки, то вам доведеться або розпрощатися зі своєю мрією, або знову ж емігрувати.
Якщо ви будете достатньо проникливі, щоб зрозуміти різницю між захистом дисертації, науковою кар’єрою та науковими ступенями чи почесними званнями і справжнім науковим досягненням, то вже під час навчання у виші зрозумієте, що справжніх наукових перспектив всередині країни у вас ніяких.
Тобто ваша мрія про науку, якщо ви її не вб’єте в собі, пожене вас за межі України.
Гаррі Поттер переміг капітана Немо. В той час коли наукова фантастика була витіснена містично-магічною фентезі, всім, окрім здебільшого самих вчених, стало зрозуміло, що науці в якості інтелектуального лідера суспільства, настав кінець, як це колись сталося з релігією.
Це не означає, що наука зовсім помре: в свій час про релігію теж думали, що вона помре, але натомість вона втратила тільки інтелектуальне лідерство. Так і наука зараз помирає в якості інтелектуального лідера тому, що перестала мріяти.
Наука перестала бути простором мрій, вона більше не породжує енергію, яка може рухати школярами та студентами, дозволяти їм переборювати будь-які труднощі і здійснювати наукові відкриття, проводити наукові дослідження, створювати нові науки…
Наука більше не породжує мрійників-ентузіастів, які служать їй, які цікавляться нею, які підтримують вчених, ходять на їх публічні лекції і таке інше.
І взагалі, якщо ви мрієте про професію чи заняття, які завжди були дуже потрібними, але в нових ринкових умовах не приносять жодного зиску, і їх не можна перетворити на бізнес, то ви приречені на злидні.
Ні держава, ні бізнес не підтримують тепер мрійливих професій чи занять. Держава тепер дбає лише про бізнес, а бізнес використовує державу. Тут мріям місця не лишилося.
Яка шкільна чи вища освіта дасть вам поштовх до мрій? Хто навчить вас мріяти? Які книги ви можете прочитати, щоб мріяти? Ніяка, ніхто, жодні книги і за жодних обставин, допоки ми мислимо в рамках сьогоднішніх уявлень демократичної більшості.
Тому нам лишається слухати політиків про добробут і підтримувати політику без мрій. Коли політика стала формувати бажання, а не мрії, вона перетворилася на політику кон’юнктури. Така політика вбиває наші мрії, вона вбиває наше майбутнє.
Це відбувається по всьому світі, де головними мотиваціями стали споживання, розваги та задоволення. Подивіться на сьогоднішні сценарії голлівудських фільмів: сюжети 80-90 років ХХ століття повторюються зараз точно так само, як повторювалися сюжети радянської пропаганди 70-80-х років ХХ століття.
Звужений простір мрії робить майбутнє одномірним. Прості приземлені мрії не породжують ні натхнення, ні сили для боротьби, ні великих звершень.
Що там, за горизонтом колишніх просторів мрій, які захоплювали уяву багатьох, які рухали розвитком країн, які створювали сенс життя впродовж майже всього ХХ століття? Про що варто мріяти, якщо не про космос, науку та професії мрійників?
Варто мріяти про недосяжне: про новий тип суспільства з більш ефективною та складною організацією влади, ніж нині відома; про наступний крок науки — конструктивізм; про наступний крок космосу — вихід в гіперпростір та в інші реальності чи виміри; про наступний крок технології — нанотехнології та конструктивні технології; про нове інтегральне високотехнологічне мистецтво та літературу; про нове бачення езотеричних змістів; про принципово нові духовні досягнення.
Якщо ви шукаєте української мрії, то чому б нам не мріяти про це?
Варто мріяти про важко здійсненне, бо легко здійсненного можна лише бажати. Варто мріяти про цікаве і високе, незвичайне і мало зрозуміле, красиве і добре, бо решту ми просто можемо купити.
Зрештою взагалі варто не бажати, а саме мріяти. Погані і дрібні мрії завжди долаються спротивом суспільства. Хороші і великі мрії знаходять багато прихильників і здійснюються...
Джерело
Любив і ненавидів Україну водночас
Олег Вітович
Джерело
Колись я любив і ненавидів Україну водночас.
Через багато років я розумію, що це була одна і та ж Україна, просто спроектована у різних відчуттях, притаманних, мабуть кожному, хто все ж таки більше любить.
Зараз я розумію, що залишилося все – і любов і ненависть, змінилися лише епітети, символи того, що ненавидиш і що любиш.
Колись я ненавидів і любив її з погляду галицького, зараз – з київського.
Я таки люблю її несвідомою любов'ю, що не давала мені виїхати звідси стократ при стрократній можливості, бо про причини любові до матері не сперечаються – їх сприймають як данність, як факт.
Я таки ненавиджу в ній все те, що не дає спокою душі яструба періоду унсовських воєн поза межами батьківщини і спогадів періоду українського романтизму початку дев'яностих.
Зараз я, мабуть, найбільше ненавиджу Україну мізерності.
Мізерності мрій, сподівань, вчинків.
Мізерності мислення – бо в окремих випадках воно невиліковне.
Народжений на Волині, тривалий час живучи на Галичині, мені, молодому, хотілось все негайно українізувати.
Пізніше я полюбив Україну в її розмаїтті.
Адже хочемо ми чи ні ми маємо дві культурні України – україномовну і російськомовну за змістом, але українську духовну субкультуру.
Для мене завжди українська ідея вимірювалась через призму соборності. Соборності територіальної та культурної.
Тому соборність цих культур, хочемо ми того, чи ні є, якщо не національною ідеєю, то, принаймі, її складовою і серед російськомовних українців переважна більшість є прихильниками ідей української державності.
Мені не подобається і не подобалась хуторянська система цінностей президента Ющенка. Можливо, в чомусь Кучма і Кравчук були кращими президентами.
Їм знадобилось набагато менше часу, щоб усвідомити себе президентом всієї держави і почати завойовувати симпатії тієї частини України, що голосувала проти них.
На жаль, Ющенко так і залишився президентом лише "Нашої України".
Я завжди любив великі цілі, що можуть стати основою національної ідеї. Цілі вступу до НАТО, ВТО чи набуття ринкового статусу є ціллю споживацької ідеології.
Ця мізерність поглядів, розрахунків і дій, заслуговує лише ненависті.
Я завжди любив Україну шляхетних.
Я зараз мало бачу таких.
Я завжди любив Україну політичної нації, обєднаної спільною метою. І ненавидів Україну лицемірів.
Я завжди любив Україну героїв.
Зараз на заваді цієї любові стає Кримінальний кодекс і кримінальна практика влади.
Я думав, що люблю українську мову.
Зараз на заваді цієї любові стають реформи правопису.
Я завжди любив імперські претензії України.
Зараз Україна, як завжди, зраджує інтереси своїх співвітчизників у Придністров'ї, Польщі, Білорусії, Росії.
Я завжди любив ядерний статус України.
Зараз про це ( вірніше кілька років тому ) говорять політики – але не міністр оборони.
Я завжди любив порядність в стосунках (як між політиками, так і серед людей).
Зараз порядність не в моді.
Я ненавиджу Україну пасічників ( нехай розводять бджіл, але не принижують щось набагато більше).
Я ненавиджу Україну фальшивих символів і споживацьких ідеалів.
Я ненавиджу Україну заздрості до сусідського щастя ( як і до людського загалом ) – один з класичних українських архетипів.
Мені завжди припадала більше до душі романтика барикад, ніж тихий міщанський спокій.
Я люблю символ священника на коні, але ненавиджу Україну торгашів у храмі.
Я ненавиджу Україну пенсіонерів та пільговиків ( як це не крамольно звучить) – бо нація завжди повинна дивитися в майбутнє, і якщо не вистачає можливостей на кілька речей – потрібно вибирати пріоритети. Нехай таким пріоритетом будуть безпритульні діти.
Ця любов і ненависть – це почуття до самого себе, до того, що не любиш і навпаки у собі. Людині властиво прагнути вдосконалення.
Я часто задавався питанням – що є мірилом добра і зла, любові і ненависті. Може правий був Ейнштейн, коли говорив, що зло – це не що інше, як відсутність добра, божої іскри. Все, врешті пізнається в порівнянні.
Я не хочу, щоб мої діти жили в Україні ліберальних цінностей, однакових культурних смаків. Як не хочу сам померти в ліжку від старості.
Чому ж я досі не виїхав, чому цього не роблять інші?
Для мене це теж запитання.
Як не піддається поясненню виключно епічні речі – передзвін Львівських церков, світанок над Дніпром чи чорні піраміди Донбаських териконів – так, зрештою, не піддається чіткому логічному аналізу ніщо в нашому житті.
Можливо тому, що кожен з нас, хто ще тут, все ж любить Україну більше, ніж ненавидить. А можливо тому, що при всій ненависті і нелюбові до того, що не подобається, Україна, країна наших мрій і сподівань, для багатьох з нас сьогодні єдине, заради чого варто жити і заради чого не шкода було б померти.
Збанкрутують всю Державу,
Вже взялися за розправу.
Конфіскують у народу
Мову рідну та свободу.
Де ж той Гонта, Кармелюк?
Де Мазепа, де Павлюк?
Де він той козацький дух?
А студентів вічний рух?
Заженуть, як бидло в стійло
«Руський мір» для бидла – пійло.
Бач народ усе мовчить,
А пора обух сталить!
Україна приречена: корінь проблем
02 січня 2011, Олексій Толкачов, для УП
Я, мабуть, найбільше ненавиджу Україну мізерності.
Мізерності мрій, сподівань, вчинків.
Мізерності мислення.
Олег Вітович
Я, мабуть, найбільше ненавиджу Україну мізерності.
Мізерності мрій, сподівань, вчинків.
Мізерності мислення.
Олег Вітович
Сучасна Україна перспектив не має. Вона не має майбутнього.
Зрозуміти це дуже просто. Погляньте у вікно, відчуйте контраст між побаченим і тим, що ми увійшли в третє тисячоліття.
У світ, який швидко змінюється, де технологічний розвиток випереджає мрії про нього, де наближається зміна геополітичних лідерів, запаси корисних копалин вичерпуються, а населення планети невпинно зростає.
Боротьба за виживання народів лише загострюватиметься, міграційний, фінансовий та економічний тиск сильних гравців лише зростатиме.
У цьому світі, в самісінькому центрі Європи, на найбагатших ґрунтах існує держава з катастрофічно низьким рівнем ефективності – вона навіть неспроможна забезпечити прожитковий рівень своєму вимираючому населенню. Роками вона не може визначитися, яка конституція, яка мова, яка геополітична орієнтація їй необхідна.
Якщо майбутнє є лінійним продовженням сучасності, то Україна й надалі приречена на мізерність – бути окраїною, об’єктом, ресурсом, розмінною монетою. Чим завгодно, лише не Країною.
Сучасні українські політики безсилі щось змінити. Вони створили мізерне сьогодення, і цим довели свою неспроможність створити величне майбутнє. Однак не лише вони винні. Українці, всі ми заслужили ту владу і країну, яку маємо. Тому що народ без мрії, наче птаха безкрила: здатна тільки гидити, а не літати.
Що стримує наш політ?
Ще не пізно все змінити. Мрія про майбутнє змінює його. Мрія – це найпотужніша сила, яка долає будь-яку владу, змінює людство і перед якою скоряється простір і час.
Для цього лишень необхідно знайти перешкоди, які стоять на шляху до світлого майбутнього, до Омріяної України. Вони не на поверхні – не в комунізмі, лібералізмі, голодоморі, зовнішніх чинниках чи у відсутності демократії. Зовсім ні.
Причини розрухи залягли значно глибше – на рівні національного характеру українців, менталітету, колективних переконань. Відтак, змінити майбутнє можна, лише змінивши національну колективну свідомість українців.
Які колективні переконання позбавляють Україну перспективи, роблять Мрію неможливою?
На наш погляд, їх чотири.
Безперспективність буття
Українці живуть одним днем. Вони не планують і не творять свою перспективу.
Ще за часів Київської Русі українці відмовились від планування і конструювання майбутнього. З того моменту київська держава припинила зовнішню експансію і розбудову, натомість почалася внутрішня міжусобиця, яка все знищила.
За що боролися князі? За власну стратегію для всієї Русі та сусідніх народів? Ні, вони билися за мізерні миттєві цілі – за максимізацію власного впливу.
Подібна ситуація багаторазово повторювалася в історії України. Українці розігрували тактику, не маючи довгострокової стратегії.
Не мав стратегії Богдан Хмельницький у 1648 році, коли зупинив свій переможний марш на Варшаву і повернувся у Київ. У 1917 році Центральна Рада теж не знала, чого прагнула у майбутньому – автономії чи незалежності.
На жаль, у 1991 році батьки державної незалежності України теж не мали цілісного бачення майбутнього. Тому Україна досі не може визначитися ані з виборчою системою, ані з реформами, ані з державною мовою.
В умовах відсутності стратегії, соціальному організму лишається лише реагувати на мінливі миттєві подразники, обставини та чинники. Тому сьогоднішні реформи можуть скасовувати результати вчорашніх, щоб післязавтра бути знову скасованими за нових мінливих обставин.
Система позбавлена цілі. Зусилля на досягнення чогось в такій системі – безглузді, даремні. Вони лише марнують соціальну енергію. Єдина виправдана соціальна програма за цих умов – "нацарювати сто рублів і втекти".
Українці, які не творять своє майбутнє, приречені бути об’єктом історії.
Щоб стати суб’єктом, українцям потрібна національна Мрія, амбітна стратегія. На шляху до Мрії кожен крок набуває сенсу.
Комплекс жертви
Історичний образ українського народу – це образ жертви.
Споконвіку ми – жертви татарів, ляхів, москалів, жидів, більшовиків, зрадників, підступних ворогів, обставин, змов і, зрештою, важкої долі безталанної…
Цими ідеями просякнута практично вся творчість народу, який живе на найбагатшій землі в Європі.
Національне страждання стало культом, самоціллю. Українцям не потрібні успіх і перемога, адже що з ними далі робити? Значно легше програти, а потім жалітися.
Саме комплексом жертви обумовлена дивовижна терплячість українського народу. Терплячість – це повільне принесення себе в жертву.
Несвідомо постає питання: скільки людей полягло б в кривавій боротьбі, якби українське селянство підняло повстання проти голодомору та більшовицької влади? Невже так само багато, як і від самого голодомору?
Комплекс жертви тісно пов'язаний з безперспективністю. Жертва ніколи не живе майбутнім, бо вона його не прагне. Жертва живе сьогоденням, стражданням теперішнього або минулого, безкінечно переживаючи свій біль.
Жертва перебуває в полоні суєти, буденності. Про це свідчить хоча б те, що суспільний резонанс від будь-якої інформації про нікчемну політичну сварку перевершує ефект від програмних стратегічних публікацій.
Сьогодні Україна вже потребує світового визнання своєї страждальницької місії. Це дозволяє споживати більше міжнародної уваги, підтримки, допомоги. Роль жертви – це вишукана форма споживання.
Саме тому міжнародний імідж України розбудовується на голодоморі, Чорнобилі, важкій радянській спадщині, а також на ідеологемах молодої державності, недосвідченої демократичності тощо.
Це змушує то ЄС, то США, то МВФ постійно виділяти Україні гроші, які осідають в розкішних маєтках київського передмістя. Ми вже майже звикли до думки, що весь світ нам винен.
Україна-жертва нікому в світі не потрібна.
Але психологи довели, що роль жертви є результатом добровільного вибору. Сила духу дозволяє обрати іншу роль – господаря долі, творця, відчути себе сильнішими за всі історичні обставини. Енергію для цього вибору дає Мрія.
Чим сильніша Мрія, тим більша воля для її досягнення, тим сильніша енергія національного духу.
Комплекс меншовартості
Ще одна фундаментальна вада українства – це низька самооцінка, комплекс меншовартості. Правда, його століттями камуфлювали в образ скромності.
Однак, попри всі достоїнства українців, саме комплекс меншовартості не дозволяв нам відчути самодостатність, визріти для реалізації своєї стратегії.
Цей комплекс не дозволяє відчути себе номером один і ми продовжуємо грати під другим номером. Тому завжди українці шукали старшого партнера та помічників в особі литовців, поляків, росіян, кримських татарів, шведів чи то німців.
В якийсь момент наш комплекс меншовартості посилився, коли у нашого народу відібрали право найменуватися Руссю, натомість повісили ярлик Малоросії та окраїни. Хоча ще за гетьмана Виговського в середині XVII століття ми себе ідентифікували з "Великим князівством Руським".
Але й тепер, здобувши незалежність, Україна так і не відчула себе спроможною вести самостійну політику, а весь час намагається прихилитися до ЄС, НАТО, США, МВФ або Росії.
Звільнення від комплексу меншовартості потребує зміни національної свідомості. Настає час ідентифікувати себе не з минулим, а з величним майбутнім, до якого нас веде Мрія.
Матриця ненависті
Проблемою українців є те, що вони навчилися добре ненавидіти – політиків, чиновників, хабарників, податківців, ворогів України…
Але, насправді, ми ненавидимо самих себе. За свої комплекси, слабкість, долю, історію та країну, зрештою, – за мізерність своїх устремлінь.
І лише потім ця ненависть поширюється на всіх та на все довкола нас. Вона знаходить свої численні проекції в соціальній розпорошеності, взаємній підозрілості, жлобстві, хамстві, егоїзмі, відсутності довіри, поваги та взаємодопомоги, а також у безлічі інших негативних явищ.
Першооснова всіх цих явищ – ненависть, або просто відсутність любові.
Очевидно, цю статтю читають чимало світлих, порядних і люблячих людей. Тим не менше, всі ми – в матриці ненависті. З нею кожен зустрічається щодня.
Вас облаяли у метро? ДАІшник вимагає хабара? Вам забудували дитячий майданчик у дворі? Ваші податки з бюджету розікрали? Чи просто ви простояли дві години в автомобільній пробці, бо пропускали кортеж президента?
Нас не люблять. До нас ставляться як до бидла, ресурсу, електорату, споживача, плебса.
Нам не зрадіють в магазині, нас не вшанують в кабінеті чиновника. Кожні вибори в органи влади побудовані на ненависті, а деякі експерти вже навіть починають говорити про "менеджмент ненависті" як новий напрям політтехнології.
Ненависть можна навіть відчути на шкірі, коли приїздиш з привітних і чистих європейських містечок в Україну.
Ненависть – це корінь більшості українських проблем. Вона деструктивна, на ній неможливо збудувати щастя, досягти прекрасного майбутнього.
Суспільство ненависті не може виховати політиків, які люблять народ. Будь-яке зерно прогресивної ідеї не прийметься на такому соціальному ґрунті.
На шляху до Мрії доведеться вийти з матриці ненависті.
Навіщо все це?
На тлі загальної сумної картини чимало українців все частіше запитують себе – за що ця кара? Навіщо нам розчарування, біль, страждання, бідність, нестерпні умови життя?
Насправді, важкий шлях українців, шлях випробувань – це унікальний досвід, який дозволяє народу прозріти, зрозуміти чимало важливих речей. Він дає мудрість, загартовує і відкриває двері майбутньому.
Є добра новина. Реалізація Української Мрії вже близько, адже шлях випробувань українського народу наближається до кінця.
2 січ. 2011 р.
Швейцарська армія
Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією!
Вперше про рівень швейцарської бойової готовності я почула від знайомого голландця, що виріс в Швейцарії. «Швейцарія – дуже мілітаризована країна», – розповідав голландець, – «В швейцарських автобусах можна часто побачити військових зі зброєю, що повертаються з навчань на вихідні додому. У них загальна військова повинність...»
Багато нешвейцарців чомусь вважають, що раз Швейцарія – країна нейтральна, то й армія їй жодна не потрібна. Але самі швейцарці так не думають, тому Швейцарські Збройні Сили є другою найкрупнішою армією в світі в пропорціях до розміру населення (пальма першості належить Ізраїлю).
Існує навіть вираз – «Швейцарія не має армії. Швейцарія сама є армією». Мабуть, швейцарці резонно вважають, що «паперовий» нейтралітет – штука ненадійна; їм куди ближче до душі озброєний (бажано до зубів) варіант.
Швейцарська ідея нейтралітету полягає в тому, що ця країна не збирається нікого атакувати, не братиме участь в так званих «поліцейських акціях» (у миротворчих місіях Швейцарія брала участь – в Боснії і Герцеговині та в Кореї), не вступить ні в які союзи і захищатиме себе сама, – а для цього потрібна потужна армія.
Модель швейцарської армії складається з трьох рівнів: невелика група професійних військових, підкріплена великою кількістю призовників, плюс ще значніша частина виучених резервістів – колишніх призовників, яких щорік призивають на збори запасу.
Швейцарська армійська модель настільки сподобалася Ізраїлю, що вони її скопіювали. Але в Швейцарії, на відміну від Ізраїлю, загальна військова повинність не поширюється на жінок. Проте, деякі швейцарки йдуть служити добровільно.
Всі фізично боєздатні громадяни Швейцарії чоловічої статі підлягають призову до 30 років. На практиці ж чоловіків, що отримали швейцарське громадянство після 25-річного віку, рідко забирають на службу. Замість цього вони разом з іншими чоловіками, що не проходили військову службу (наприклад, за медичними показами) додатково платять 3% прибуткового податку щорік.
«А в Україні що, не так?» – щиро здивувався мій швейцарський чоловік.
У 20-ти літньому віці швейцарський солдат проходить початкову військову підготовку тривалістю від 18 до 21 тижня, за винятком гренадерів (це така елітна піхота), в яких вона займає 25 тижнів. Після цього звичайний солдат щорік проводить в армії 3 тижні, поки не відслужить покладені 260 днів – тобто приблизно до 30-ти літнього віку.
Офіцери служать довше: їм потрібно набрати від 500 до 600 днів. Під час служби чоловіки звільнені від роботи, і держава їм платить 80% зарплат. Правда, більшість працедавців продовжують виплачувати повну зарплату співробітникам під час військової служби – в такому разі державна компенсація виплачується працедавцеві.
Швейцарська оборонна стратегія заснована на «принципі дикобраза»: в разі небезпеки згорнутися в клубок і нащетинити голки – тобто зробити так, щоб проникнення всередину країни обійшлося противникові якомога дорожче. Для цього швейцарські тунелі і ключові мости побудовані з пастками для танків.
Армія має можливість оперативно вивести з ладу мости, тунелі, автостради і залізницю: в разі атаки можна знищити від 3 000 до 6 000 різних точок транспортного сполучення. Усередині тунелів і мостів є вбудовані вибухові пристрої, а залізничні мости запрограмовані в разі вибуху падати на автостради, що під ними.
Недалеко від швейцарського кордону з Німеччиною всі залізничні та автомобільні тунелі підготовлені вибухати так, щоб повністю закрити доступ всередину країни.
На території Швейцарії повно фортів, бункерів і арсеналів. Мій чоловік служив в гірському бункері, оснащеному всіма необхідними комунікаціями і абсолютно непомітному звичайному оку на тлі пасторального швейцарського пейзажу.
У мирних Альпах існують постійні укріплення, покликані служити базами для звільнення родючих долин після потенційного захоплення. Вони включають підземні повітряні бази, що є сусідами із звичайними діючими злітними смугами; запаси, необхідні для функціонування цих баз, зберігаються в печерах.
...Колись наша знайома, в якої Швейцарія асоціювалася з «гірським повітрям і суцільними французами», а ніяк не з бункерами і вибуховими пристроями, здивовано запитала у мого чоловіка: «Навіщо ж Швейцарії так озброюватися?! Адже в них такі хороші спокійні сусіди!»
«Це які саме сусіди у нас спокійні?» – здивувався чоловік, – «Французи з Наполеоном, німці на чолі з Гітлером, Австрія з Габсбургами чи італійці під проводом Муссоліні?»
Беззахисність — це провокація!
© Ігор КАГАНЕЦЬ
Ставлення держави до озброєння її громадян є показником того, наскільки ця держава діє в народних інтересах.
В Євпаторії з’явився маніяк: троє вбитих. Жертвами ставали самотні жінки, що пізно вночі йшли додому. Мотиви злочину незрозумілі. Міліція рекомендує проявляти пильність і уникати пізніх прогулянок без супроводу.
У Дніпропетровську затримали трьох молодиків, які за місяць скоїли 19 убивств. За словами правоохоронців, своїх жертв затримані вибирали випадково. Переважно це були літні люди, жінки та підлітки, які не могли чинити опір.
Двома місяцями раніше бійці «Беркуту» вчинили масове, безпрецедентно жорстоке побиття київських футбольних вболівальників. Лупцювали всіх підряд, в основному підлітків.
Що спільного між цими трьома прикладами насильства? Те, що жертви були беззахисними. Натомість нападники були переконані у своїй безкарності. Бо якби такої переконаності не було, то потенційні насильники поводилися б інакше. Не вірите?
Тоді згадайте подію, що відбулася за три дні до згаданого київського побоїща. 24 травня вся Україна спостерігала за сутичкою під Генпрокуратурою між тим самим «Беркутом» і службою державної охорони. Жодного насильства. Нікого не побили, лише трохи поштовхалися.
Хто ж виступив у ролі чудесного миротворця? Відповідь: звичайний пістолет. Виявляється, що бійці служби держохорони були озброєні вогнепальною зброєю. І якби хтось ударив такого бійця палицею по голові, то міг би тут же отримати кулю. Тому зазвичай суперкрутий «Беркут» миттєво став ніжний і толерантний.
Психологи і криміналісти чудово знають, що беззахисність жертви завжди провокує хижака. Натомість навіть потенційна можливість самозахисту є стримуючим чинником для нападника. Це аксіома, підтверджена статистикою.
Якщо конкретніше, то головна причина згаданих вище проявів насильства — нереалізованість природного права громадян України на носіння пістолетів і револьверів. Владі ж треба не закликати людей до пильності, а дати їм можливість законного самозахисту.
Згадаймо Клондайк у період «золотої лихоманки» в другій половині XIX ст. Там зібрався кримінальний набрід ледь чи не з цілого світу. За деякими даними, щонайменше третина населення складалася з бандитів. Системи державного правосуддя фактично не існувало. Проте рівень злочинності був у кілька разів нижчий, ніж у цивілізованій Англії з її найкращою в світі правоохоронною системою. І знаєте, чому? Тому, що все населення цієї частини Аляски було поголовно озброєне. Відповідно спроба зневаги людської гідності могла наразитися на негайний опір з фатальними наслідками.
«Бог створив людей сильними й слабкими, а полковник Кольт зробив їх рівними». Так написано на могилі Семюеля Кольта. У 1835 році цей американський конструктор і підприємець запатентував свій знаменитий шестизарядний револьвер «Миротворець». Згодом налагодив його масовий випуск на своєму заводі. І озброїв всіх бажаючих американців — від крутих ковбоїв до підстаркуватих домогосподарок. Диво-револьвер став гарантом американської конституції і змусив запрацювати закон. Бо тепер на його сторожі — і на сторожі своїх власних прав — міг стати будь-який «пересічний громадянин» із кольтом у руці. З цією новою реальністю довелося рахуватися, інакше легко було дістати кулю в лоба. В цьому первинна суть усієї американської демократії. І як би не чарували нашу уяву здобутки західного світу — незаперечно одне: вони почалися з компромісу людей, що ведуть розмову з револьверами в руках.
— При цьому стріляти зовсім не обов’язково. Як свідчить практика, при самообороні у переважній більшості випадків ефективне застосування зброї зводиться до пострілу в повітря або простій демонстрації зброї. Цього зазвичай виявляється достатнім для того, щоб зупинити напад.
Ставлення держави до озброєння її громадян є показником того, наскільки ця держава діє в народних інтересах. Диктаторські режими завжди намагаються роззброїти законослухняних громадян. «Закони, що забороняють носіння зброї ... роззброюють тільки тих, хто не має наміру робити злочини». Так писав Чезаре Беккарія — родоначальник «класичної» школи в науці кримінального права.
Чому так важлива легалізація саме короткоствольної зброї — пістолетів та револьверів? Головна їхня перевага — можливість прихованого носіння, створення ситуації невизначеності для потенційного злочинця. Він не знає, озброєна його можлива жертва чи ні. Тому від прихованого носіння зброї будуть у виграші не тільки її власники, але й суспільство в цілому.
Ми ж хочемо мати спокійну й безпечну державу? Наприклад, подібну до Швейцарії? Тоді корисно знати, що ця країна займає перше місце в Європі за кількістю зброї на душу населення. Ледь чи не в кожній сім’ї є або пістолет, або гвинтівка з оптичним прицілом. За давньою національною традицією, кожен дорослий швейцарець є оборонцем країни. Він зобов’язаний володіти щонайменше однією одиницею бойової вогнепальної зброї.
Не переконує Швейцарія — візьміть Фінляндію чи Норвегію. Це також країни з масовим поширенням зброї. Рівень насильницької злочинності в них відносно невеликий. Натомість радикально інша ситуація в Росії, де поширення легальної зброї є незначним. Так от вона займає II місце в світі по числу вбивств на душу населення — після Колумбії.
Дуже добрі результати дала легалізація зброї в Естонії. Відповідно до закону, вогнепальною зброєю може володіти будь-який психічно здоровий і законослухняний громадянин. В 1992-му, коли закон дозволив вільний продаж зброї, в Естонії почався збройовий бум. Скуповували все — від дамських пістолетів до снайперських гвинтівок... Водночас державою були здійснені жорсткі заходи проти нелегального володіння зброєю, бо саме з неї здійснюються майже всі злочини. В результаті до 1999 року рівень насильства в Естонії знизився у 5 разів. До речі, після легалізації у 1997 р. короткоствольної зброї в Молдові рівень насильства до 2005 р. знизився у 2 рази. Рівень убивств в обох країнах знизився на 20%.
Сьогодні естонцю для реєстрації своєї зброї потрібно виконати всі передбачені законом вимоги, в тому числі пройти лікарський огляд і здати іспит на володіння нею. Естонці дуже люблять зброю. Це невід’ємна частина їхніх національних традицій.
В Україні також є свої національні традиції. Раніше український народ називався «нацією козаків». Так писали на географічних картах. А козак — це вільна й озброєна людина. Саме з козацького середовища вийшла перша в світі демократична Конституція. Хоч сяк, хоч так, а між озброєним народом і правопорядком — прямий зв’язок.
Опубліковано в газеті "День" №132, четвер, 9 серпня 2007
Беззащитность — это провокация! (рос. мовою)
Джерело
Ставлення держави до озброєння її громадян є показником того, наскільки ця держава діє в народних інтересах.
В Євпаторії з’явився маніяк: троє вбитих. Жертвами ставали самотні жінки, що пізно вночі йшли додому. Мотиви злочину незрозумілі. Міліція рекомендує проявляти пильність і уникати пізніх прогулянок без супроводу.
У Дніпропетровську затримали трьох молодиків, які за місяць скоїли 19 убивств. За словами правоохоронців, своїх жертв затримані вибирали випадково. Переважно це були літні люди, жінки та підлітки, які не могли чинити опір.
Двома місяцями раніше бійці «Беркуту» вчинили масове, безпрецедентно жорстоке побиття київських футбольних вболівальників. Лупцювали всіх підряд, в основному підлітків.
Що спільного між цими трьома прикладами насильства? Те, що жертви були беззахисними. Натомість нападники були переконані у своїй безкарності. Бо якби такої переконаності не було, то потенційні насильники поводилися б інакше. Не вірите?
Тоді згадайте подію, що відбулася за три дні до згаданого київського побоїща. 24 травня вся Україна спостерігала за сутичкою під Генпрокуратурою між тим самим «Беркутом» і службою державної охорони. Жодного насильства. Нікого не побили, лише трохи поштовхалися.
Хто ж виступив у ролі чудесного миротворця? Відповідь: звичайний пістолет. Виявляється, що бійці служби держохорони були озброєні вогнепальною зброєю. І якби хтось ударив такого бійця палицею по голові, то міг би тут же отримати кулю. Тому зазвичай суперкрутий «Беркут» миттєво став ніжний і толерантний.
Психологи і криміналісти чудово знають, що беззахисність жертви завжди провокує хижака. Натомість навіть потенційна можливість самозахисту є стримуючим чинником для нападника. Це аксіома, підтверджена статистикою.
Якщо конкретніше, то головна причина згаданих вище проявів насильства — нереалізованість природного права громадян України на носіння пістолетів і револьверів. Владі ж треба не закликати людей до пильності, а дати їм можливість законного самозахисту.
Згадаймо Клондайк у період «золотої лихоманки» в другій половині XIX ст. Там зібрався кримінальний набрід ледь чи не з цілого світу. За деякими даними, щонайменше третина населення складалася з бандитів. Системи державного правосуддя фактично не існувало. Проте рівень злочинності був у кілька разів нижчий, ніж у цивілізованій Англії з її найкращою в світі правоохоронною системою. І знаєте, чому? Тому, що все населення цієї частини Аляски було поголовно озброєне. Відповідно спроба зневаги людської гідності могла наразитися на негайний опір з фатальними наслідками.
«Бог створив людей сильними й слабкими, а полковник Кольт зробив їх рівними». Так написано на могилі Семюеля Кольта. У 1835 році цей американський конструктор і підприємець запатентував свій знаменитий шестизарядний револьвер «Миротворець». Згодом налагодив його масовий випуск на своєму заводі. І озброїв всіх бажаючих американців — від крутих ковбоїв до підстаркуватих домогосподарок. Диво-револьвер став гарантом американської конституції і змусив запрацювати закон. Бо тепер на його сторожі — і на сторожі своїх власних прав — міг стати будь-який «пересічний громадянин» із кольтом у руці. З цією новою реальністю довелося рахуватися, інакше легко було дістати кулю в лоба. В цьому первинна суть усієї американської демократії. І як би не чарували нашу уяву здобутки західного світу — незаперечно одне: вони почалися з компромісу людей, що ведуть розмову з револьверами в руках.
— При цьому стріляти зовсім не обов’язково. Як свідчить практика, при самообороні у переважній більшості випадків ефективне застосування зброї зводиться до пострілу в повітря або простій демонстрації зброї. Цього зазвичай виявляється достатнім для того, щоб зупинити напад.
Ставлення держави до озброєння її громадян є показником того, наскільки ця держава діє в народних інтересах. Диктаторські режими завжди намагаються роззброїти законослухняних громадян. «Закони, що забороняють носіння зброї ... роззброюють тільки тих, хто не має наміру робити злочини». Так писав Чезаре Беккарія — родоначальник «класичної» школи в науці кримінального права.
Чому так важлива легалізація саме короткоствольної зброї — пістолетів та револьверів? Головна їхня перевага — можливість прихованого носіння, створення ситуації невизначеності для потенційного злочинця. Він не знає, озброєна його можлива жертва чи ні. Тому від прихованого носіння зброї будуть у виграші не тільки її власники, але й суспільство в цілому.
Ми ж хочемо мати спокійну й безпечну державу? Наприклад, подібну до Швейцарії? Тоді корисно знати, що ця країна займає перше місце в Європі за кількістю зброї на душу населення. Ледь чи не в кожній сім’ї є або пістолет, або гвинтівка з оптичним прицілом. За давньою національною традицією, кожен дорослий швейцарець є оборонцем країни. Він зобов’язаний володіти щонайменше однією одиницею бойової вогнепальної зброї.
Не переконує Швейцарія — візьміть Фінляндію чи Норвегію. Це також країни з масовим поширенням зброї. Рівень насильницької злочинності в них відносно невеликий. Натомість радикально інша ситуація в Росії, де поширення легальної зброї є незначним. Так от вона займає II місце в світі по числу вбивств на душу населення — після Колумбії.
Дуже добрі результати дала легалізація зброї в Естонії. Відповідно до закону, вогнепальною зброєю може володіти будь-який психічно здоровий і законослухняний громадянин. В 1992-му, коли закон дозволив вільний продаж зброї, в Естонії почався збройовий бум. Скуповували все — від дамських пістолетів до снайперських гвинтівок... Водночас державою були здійснені жорсткі заходи проти нелегального володіння зброєю, бо саме з неї здійснюються майже всі злочини. В результаті до 1999 року рівень насильства в Естонії знизився у 5 разів. До речі, після легалізації у 1997 р. короткоствольної зброї в Молдові рівень насильства до 2005 р. знизився у 2 рази. Рівень убивств в обох країнах знизився на 20%.
Сьогодні естонцю для реєстрації своєї зброї потрібно виконати всі передбачені законом вимоги, в тому числі пройти лікарський огляд і здати іспит на володіння нею. Естонці дуже люблять зброю. Це невід’ємна частина їхніх національних традицій.
В Україні також є свої національні традиції. Раніше український народ називався «нацією козаків». Так писали на географічних картах. А козак — це вільна й озброєна людина. Саме з козацького середовища вийшла перша в світі демократична Конституція. Хоч сяк, хоч так, а між озброєним народом і правопорядком — прямий зв’язок.
Опубліковано в газеті "День" №132, четвер, 9 серпня 2007
Беззащитность — это провокация! (рос. мовою)
Джерело
Відновлення державності - це відновлення ядерного статусу
Екс-радник Рональда Рейгана Дуґ Бандоу: «Колишня відмова України від ядерної зброї була недалекоглядною». Ініціатори знищення обороноздатності: зрадники чи шпигуни?
Дуґ Бандоу також сумнівається, що «членство України в НАТО є ефективною гарантією для Києва», бо фактично ніхто з нинішніх головних членів НАТО не готовий «посилати свої легіони на захист України у разі її територіальної сварки з Росією». «Але уявіть собі, – пише в «Національному інтересі» Дуґ Бандоу, – тримала б нині Україна кілька ядерних ракет з її радянського запасу, тоді б розмова про російський тиск, не кажучи вже про напад Росії, не мала б сенсу». Дуґ Бандоу завершує свою статтю словами: «якщо Америка і Європа в кінцевому результаті опиняться в стані війни на території України, то вони, напевне, жалкуватимуть про день, коли демонтовані українські ядерні боєголовки були відправлені назад до Росії з волі Вашингтона».
Оригінал тексту:
The National Interest
Джерело
Підписатися на:
Дописи (Atom)