ЧИ Є МАЙБУТНЄ У ДЕМОКРАТІЇ?

Персонал-плюс

Загальний підвищений інтерес до демократії, що почався у кінці ХХ століття і триває на початку нового століття, був викликаний, передусім, масовим прагненням країн, що звільнилися від авторитаризму, знайти досконалішу форму правління. Політичний досвід розвинених країн свідчить про те, що найбільших успіхів добилися ті політичні системи, які були засновані на ліберально-демократичних цінностях. 

Цей наочний приклад став таким, що визначає пріоритет у виборі перспектив розвитку вчорашніх авторитарних держав. Як пише політолог А. Салмін, «демократія, ймовірно, найвпливовіша політична ідея XIX століття, що стала на початок ХХ-го політичною реальністю, до його середини — реальністю геополітичною, а до кінця — універсальною, хоча далеко не парадигмою політичного облаштування, що приймається точкою відліку політичних систем».
Проте, майбутнє демократії далеко не безхмарне. Значна кіль­кість країн не впоралася з демократичними перевантаженнями і повернулася до авторитарної форми правління. Країнам, в яких починають здійснюватися демократичні перетворення, доведеться здолати ще багато перешкод, щоб перейти до консолідованої демократії.
Ф.Фукуяма поспішив оголосити про «завершення ідеологічної еволюції людства і універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління». Йому опонує Ф.Шміт­тер, який припускає, що демократію чекає «смуга безладів, що посилюється, невизначеності і непередбачуваних подій». Крім того, він висловлює немодну євроцентричну точку зору, згідно якої більшість майбутніх викликів почнуть визрівати в надрах ліберальних демократій, що вже затвердилися. На думку американського політолога, нові демократичні країни навпаки «приречені» залишатися в осяжному майбутньому демократичними, незалежно від того, якими будуть досягнення і рівень задоволеності громадян. І якщо якась з неодемократий зазнає фіаско, що супроводжуватиметься поверненням до попереднього ладу, подібне може статися тільки в місцевому масштабі.
Серйозніші проблеми очікуються стосовно демократій Європи і Північної Америки. Приводом для таких побоювань служать дві причини: перша — відсутність можливості пояснювати власні недоліки загрозою постійного суперництва з іншою системою; друга — населення цих країн набагато більшою мірою «заражене» нормативними очікуваннями відносно того, як повинна працювати демократія. Ф. Шміттер висловлює думку, що як тільки подібне змагання набере силу, в центрі уваги виявляться «ліберальні» складові цих демократій, а саме:
— одностороннє під­креслення ними важливості прав громадян і індивідуалізму — і в концептуальному, і в процедурному, і в методологічному плані;
— прихильність їх волюнтаризму, форма і зміст якої зводиться до практики участі в політиці, а також до висунення політиків зі своїх лав;
— їх «зацикленість» на територіальному представництві і міжпартійному суперництві як єдино легітимному типі зв’язку між громадянами і державою;
— їх байдужість до постійної рівності як в розподілі благ, так і в представленні інтересів;
— їх обмеженість інституціональними рамками національної держави, а також мовчазним потуранням лібералізму стосовно націоналізму.
Незважаючи на неприкритий песимізм відносно майбутнього демократії, Шміттер все ж заявляє, що підстав для паніки немає. При цьому він посилається на Роберта Даля, який відмічав, що на практиці демократія вже зазнала декілька революцій, і при цьому частенько самі її захисники не цілком усвідомлювали, що саме вони роблять.
Усе, що буде потрібно їй цього разу, це забезпечити знизу достатній тиск у формі інституціональної кризи і адаптувати зміни до демократії шляхом вступу нових правил і норм. Внаслідок таких перетворень нова демократія буде досконало «вчорашньою».  Р. Даль писав про дві трансформації демократії: від міста-держави до нації-держави. Тепер відбувається перехід до демократії, здійснюваної в ширших масштабах. Рішення, які впливають на інтереси громадян тієї або іншої країни, частенько приймаються за її межами. Економіка, екологія, національна безпека країни значною мірою залежать від акторів, що перебувають за межами держави. Громадяни держави не можуть у рамках своєї політичної системи здійснювати контроль за діяльністю зовнішніх акторів, рішення яких роблять пряму дію на них. Тому, стверджує Роберт Даль, результатом є те, що друга трансформація відбувається тепер у світових масштабах. Так само як поява націй-держав зменшила можливості місцевих жителів реалізувати контроль над своїми проблемами через місцеві органи влади, так і розширення сфери наднаціональної діяльності зменшує можливості громадян держави контролювати життєво важливі свої проблеми через національні засоби правління. Перспективи демократії американський політолог оцінює високо. Свою думку він зв’язує з наступними умовами:
— засоби насильницького примусу мають бути розосереджені або нейтралізовані;
— існує сучасне динамічне плюралістичне суспільство;
— країна однорідна в культурному відношенні або, у разі культурної гетерогенності, не розділена на сильну і виразну субкультуру;
— за наявності такого роду субкультури, її лідери повинні створити механізми врегулювання субкультурних конфліктів;
— політична культура і переконання її громадян, особливо політичних активістів, підкріплюють інститути поліархії;
— країна не піддається інтервенції з боку ворожої поліархії іноземної держави.
Наслідуючи ту ж логіку, можна стверджувати, що в країні, де відсутні перераховані умови або склалися прямо протилежні, практично напевно буде встановлений недемократичний режим. Що ж до тих країн, які знаходяться в проміжному положенні, то там поліархії, найчастіше, виявляються нестійкими або ж відбувається постійне чергування поліархічнихі недемократичних режимів.
Проте, Роберт Даль переконаний, що «демократична ідея не втратить своєї привабливості для людей в недемократичних країнах, і, у міру того як в цих країнах формуватимуться сучасні, динамічні і більш плюралістичні суспільства, їх авторитарним урядам стане все важче протидіяти спрямуванням до розширення демократії».
Важливим представляється здатність громадян до сприйняття і використання демократичних цінностей для поліпшення свого життя. Позитивне ставлення до демократії залежить від історичних особливостей кожної країни, що виражаються в політичній культурі, релігії, національних традиціях. У країнах, де громадяни не сприймають демократичні цінності як засадничих у своєму житті, навряд чи можна розраховувати на формування демократичного політичного режиму. Влада стає демократичною тільки за умови її підконтрольності. Якщо ж суспільство не робить ніяких кроків для створення такої системи, то державна влада ігноруватиме демократичні процедури.
Як вважає Дж.Кін, демократичні процедури прийнятніші за будь-які інші методи ухвалення рішень, «але не тому, що вони забезпечують кращі результати, а тому що їм властиво зводити до мінімуму можливості для прояву зарозумілості з боку тих, хто приймає рішення, завдяки наданню громадянам публічного права оцінювати якість цих результатів (і переглядати ці свої оцінки)». До цієї оцінки необхідно додати ще бажання громадян скористатися такими процедурами.
Майбутнє демократії, з точки зору А. Салміна, зводиться до двох проблем: до визначення її універсальності і технологічності, пов’язаної з системою, що вже склалася, або необхідністю застосування спеціальної «моделі переходу» з небажаного стану в бажаний.
Ш. Ейзенштадт також визнає, що в надрах будь-якої конституційної демократії можуть розвиватися процеси, що розмивають їх. Він висловлює такі побоювання:
По-перше, соціальні, політичні і економічні зрушення в державах можуть сприяти спочатку бюрократизації, а потім надконцентрації влади. Більше того, технократизація знань і відомостей, що мають відношення до політичного процесу можуть призвести до відчуження суспільства від інформації, результатом чого стане поширення політичної апатії і відмова від участі в політиці взагалі.
По-друге, масштабні зміни можуть привести до порушення балансу між громадянським суспільством і державою, пов’язаного з виникненням нових соціальних шарів, що претендують на вираження власних інтересів. У результаті ставиться під сумнів ефективність показних інститутів. У таких умовах перебудова громадянського суспільства практично неминуче супроводжується конфронтацією між  плюралістичними і якобінськими орієнтаціями.
Ці процеси можуть дати поштовх до часткової зміни режиму в демократичних країнах. Серед найважливіших компонентів такого роду режимних перетворень  Ейзенштадт називає послаблення партій і показних інститутів в порівнянні з прямими політичними діями і безпосередніми стосунками різних політичних акторів, посилення засобів масової інформації і їх ролі в політичному процесі і підвищення значущості виконавчої влади при можливому зростанні повноважень судової системи.
Подібні зміни режимів безпосередньо пов’язані із зрушеннями, що зачіпають багато аспектів соціальної будови сучасних суспільств. У крайніх випадках це може призвести до деконсолідації конституційно-демократичних режимів, а також до послаблення або розмивання конституційних компонентів, життєво необхідних для реалізації принципу верховенства права, таких як невтручання політичних органів в громадські і приватні справи.
Пошук нових форм демократії стає на рубежі тисячоліть характерною рисою західної громадської думки і практики. Він проходить по лінії формування нових форм соціальності, покликаних замінити групові соці­ально-культурні спільності, що розпадаються, рухливішими, тимчасовими, виникаючими на добровільній основі відносно конкретних проблем і ситуацій. Тобто соціальність, що детермінується «ззовні», замінюється соціальністю добровільною, що виражає прагнення індивідів, не жертвуючи своєю автономією, здолати взаємну відчуженість на основі пошуку загальних цінностей і прагнень. Така тенденція веде до підвищення ролі громадянського суспільства і його впливу на державу, що вимагає розширення сфери і збагачення форм його діяльності, що поширюється на рівень професійної політики, технократії і бюрократичних структур.
У зв’язку з тим, що жодна з існуючих локальних цивілізацій, окрім західної, не виробила демократичних цінностей і інститутів, то успіхи західних демократій повинні сприяти процесу демократизації в країнах, культурна самобутність яких не приймає цінностей індивіда. Груповий початок, що характеризується самоідентифікацією громадян не з нацією-державою, а з етнічними і релігійними групами, не обов’язково виключає демократизацію, але робить її малореальною в тих формах, які вироблені західним суспільством.
Процеси розвитку демократії тісно переплетені з іншими загальносвітовими і цивілізаційними процесами, передусім з глобалізацією, яка далеко не завжди сприяє розвитку демократичних інститутів і консолідації демократії, особливо в країнах з незавершеною модернізацією і незавершеним демократичним переходом. Як показує досвід останніх років, глобалізація призводить не лише до інтернаціоналізації і тіснішої взаємодії різних країн і цивілізацій, але і одночасно викликає різні кризові явища в менш розвинених країнах, посилюючи тенденції до їх відособлення, зростання національної самосвідомості.
У зв’язку з цим, попри очевидне просування процесів демократизації, говорити про безповоротність цих явищ передчасно. При аналізі глобальних процесів стає очевидною хвилеподібна складова демократизації. Тому глобальний успіх демократії в 1970—1990 рр. поступово переходить в спад, що характеризує кінець ХХ і початок XXI століття.
Якщо на перших порах процеси глобалізації в різних сферах сприяли розвитку демократії, то на пізніших етапах негативні наслідки процесів глобалізації можуть перешкодити розвитку демократії «углиб». Важлива не кількість, а якість демократії. Тобто, наскільки гнучкими і ефективними виявляться демократичні інститути в різних країнах, наскільки вони відповідатимуть умовам, що змінюються.
На думку Г.Ділігенського, перспектива глобальної демократизації «реальна лише у разі виникнення нової глобальної цивілізації, яка тим або іншим чином прищепить ці цінності і інститути до чужого для неї грунту». Проте, демократію неможливо імпортувати антидемократичними, тим більше військовими способами, що тільки призводить до її дискредитації. Така цивілізація може складатися тільки на добровільних засадах шляхом приєднання до демократичного співтовариства країн, що досягли сприйняття цінностей демократії як засадничих (наприклад, прагнення Туреччини вступити до Європейського Союзу). Йдеться про ассиметрію процесів демократизації в різних регіонах світу. Якщо західні суспільства вирішують проблему подолання недоліків показної демократії, приведення демократичних інститутів у від­по­відність з реаліями постіндустріальної епохи, то на суспільства Півдня і Сходу чекає важкий процес вироблення адекватною їх умовам і традиціям демократичної практики, стабільного демократичного порядку. Найменш вірогідною представляється в осяжному майбутньому уніфікація і нівелювання форм цього процесу в різних цивілізаційних ареалах. Г.Ділігенський вважає: в найближчі два-три десятиліття можна стверджувати, що в переважній більшості суспільств затвердиться принцип змінюваності влади на підставі відносно стабільних, легітимних процедур, що припускають волевиявлення громадян. Таке гнучке реагування політичної сфери на нові «виклики» і впорядкування змінюваності влади стає необхідною умовою виживання сучасних суспільств.
У той же час спроба створення в новоявлених демократіях інститутів шляхом еклектичного змішення демократичних форм, що практикуються в різних демократичних країнах, не лише сприяє дискредитації ідей демократизації в поставторитарних суспільствах. Істотна шкода заподіюється і загальним перспективам демократії в глобальному масштабі. Так американський політолог Дж.Маркофф пише: «для того, щоб забезпечити здатність демократії відповісти на виклики XXI століття, процес демократизації повинен стати чимось великим, ніж просто поширення на нові регіони світу вже відомих, сталих моделей демократичного устрою. Якщо демократія має намір знайти наповнене сенсом майбутнє, вона повинна піддатися переосмисленню і перестворенню, як це завжди відбувалося у минулому».
Нині можна виділити два підходи до характеристики феномену «глобальної демократизації». Перший під­хід заснований на уніфікації процесів демократизації за образом західної ліберальної демократії, що приводить з різною швидкістю, з різною ефективністю, але пригнічуючу частину колишніх авторитарних країн, до деякого загального демократичного стандарту.
Другий підхід розглядає «глобальну демократизацію» не як уніфікацію політичної карти світу, а як диверсифікацію демократії, розширення демократичних варіантів розвитку. Причому ця точка зору набуває усе більш широкого поширення. Прибічники цього підходу виходять з того, що оцінка демократій на основі хрестоматійних моделей західної демократії є помилковою, і мову слід вести про існування різних моделей демократії. Як зазначає Г.Вайнштейн, «якщо для першого підходу головним є питання про те, чи буде автократія змінена демократією, і якщо буде, то коли, з якими труднощами і завдяки яким чинникам, той для другого підходу основне питання полягає в тому, яким типом демократії буде змінена автократія». Таким чином, на порядок денний висувається завдання аналізу  світових поставторитарних трансформацій як процес розширення типологічної різноманітності демократій.
Цікавою є точка зору С.Хантінгтона стосовно майбутнього демократії. Американський політолог виходить з того, що США є першою демократичною країною сучасного світу і її самосвідомість як нації невіддільна від прихильності до ліберальних і демократичних цінностей. Інші нації можуть кардинально змінювати свої політичні системи, продовжуючи при цьому існувати як нації. У Сполучених Штатів такої можливості немає. Тому американці особливо зацікавлені в розвитку глобального довкілля, сприятливого для демократії. Стає зрозумілою їх прихильність до насадження демократії недемократичними методами в авторитарних державах, незважаючи на непідготовленість населення цих країн до сприйняття демократичних цінностей.
Значні перешкоди для поширення демократії існують в багатьох суспільствах. Третя хвиля, «глобальна демократична революція» кінця XX століття, не триватиме вічно. За нею може послідувати новий зліт авторитаризму. Але це не зашкодить, як вважає С. Хантінгтон, коли-небудь в XXI столітті виникнути четвертій хвилі демократизації. Причому як ключові чинники, від яких в майбутньому залежатимуть стабільність і поширення демократії, він вказує на економічний розвиток і політичне керівництво.
Економічний розвиток робить демократію можливою; політичне керівництво робить її реальною. Щоб демократія з’явилася на світ, майбутні політичні еліти як мінімум повинні будуть вірити, що це найменш погана форма правління для їх суспільств і для них самих. Вони також повинні будуть мати достатню майстерність, щоб здійснити перехід до демократії всупереч як радикалам, так і консерваторам, які неминуче перешкоджатимуть їм в реалізації демократичного транзиту. Але демократія, зрештою, пошириться у світі настільки, наскільки ті, хто користується владою у всьому світі і в окремих країнах, захочуть її розповсюдити.