24.10.2009, Сергій Воропаєв, УНІАН
Цей парафраз з Леоніда Кучми з’явився у заголовку не дарма,
адже і ця людина, що на цей час найдовше очолювала українську державу, доклала
чимало зусиль не лише для того, щоб Україна була не Росією, але й до того, щоб
не стала Європою. Зокрема, консервуванням радянського типу управління країною
та системи функціонування суспільства і громадських інституцій. Разом з тим, 5
років, що минули з моменту завершення “ери Кучми”, здається тільки ще більше
віддалили Україну від мети побудувати справжнє демократичне суспільство,
навіть, незважаючи на певні зовнішні ознаки свободи і демократії.
Відомий сатирик Михайло Жванецький якось сказав: “Наша
свобода нагадує світлофор, у якого горять три вогні одразу”. І ця фраза
якнайбільше відповідає тому, що ми бачимо кожного дня навколо себе – на
вулицях, на екранах телевізорів, на шпальтах газет. І цей результат є нічим
іншим, як ототожнюванням поняття “свобода” з поняттям “безвідповідальність”,
яке відбувається на будь-якій сходинці суспільної драбини, починаючи від самого
верху і до самого низу. Достатньо проаналізувати хоча б найголовніше, за
оцінками нинішнього Президента, його власне досягнення в області демократизації
країни – свободу преси. Ще від самого першого скандалу навколо сина Віктора
Ющенка Андрія, якому “найперший український демократ” привселюдно рекомендував
“ставити перед мордами журналістів” рахунки за свої вечері в ресторанах,
Президент фактично продемонстрував, що, самою першою свободою, яку він
досягнув, стала свободи влади від преси. Адже вже зсередини 2005 року влада
фактично перестала реагувати на будь-які критичні чи “викривальні” матеріали,
що з’являлися у ЗМІ. Чи йшлося про історію із неіснуючим дипломом
Колумбійського університету Романа Зварича, чи про відповідність видатків на
недешевий “Louis Vuitton” задекларованим офіційно прибуткам Юлії Тимошенко , чи
про незадовільну роботу місцевих органів влади – результат всюди один: “Пишіть,
пишіть, ваші матеріали нас зовсім не турбують”.
Безвідповідальність політиків та владної верхівки, як за
свої обіцянки, так і за свої дії, часом протизаконні, дуже швидко стало
правилом для всього українського суспільства, що і не дивно: якщо це можна Президенту,
прем’єру, спікеру тощо (потрібне підкреслити, або додати своє), чому не можна
мені? В сухому залишку маємо країну з однією з найстрашніших статистик
дорожньо-транспортних пригод в Європі, країну, в якій все вирішується “по
понятіям”, “по знайомству”, або за гроші, а не по закону, країну, в який на
сьогодні некомфортно не лише жити, але й помирати. Ми живемо в країні,
Президент якої, хоч і є гарантом Конституції, але сам постійно порушує Основний
закон; красиво розмірковує вголос про моральність, чесність та європейські
цінності і водночас – не соромиться називати людей злочинцями без будь-якого
вироку суду, а лише за якимись ніким не доведеними обвинуваченнями чи
наклепами; в країні де прем’єр-міністри, незалежно від прізвищ, замість реформ
займаються популізмом та виконанням передвиборчих обіцянок, розданих
різноманітним спонсорам своїх політичних проектів, не замислюючись над тим,
чого це коштуватиме для країни; в країні, в який весь сучасний політикум,
принаймні всі ті, хто найчастіше “на слуху”, живуть за чудово сформованим
Джорджем Оруеллом в його “1984”
принципом: “Мета влади – влада”.
Французька жартівлива приказка стверджує: “Політики – як
підгузки. Їх треба регулярно міняти і з тих самих причин”. Наших політиків за
18 років незалежності ми фактично не поміняли ще й жодного разу, бо всі ті
зміни, що відбувалися на владному Олімпі нічим іншим, як звичайною ротацією,
назвати не можна. У підсумку – вся країна просякнута неприємною рідиною з
характерним ароматом, і найяскравішим тому підтвердженням є цьогорічний початок
виборчої кампанії. Вже від перших з’їздів Народної партії та Партії регіонів з
їх одноголосним висуванням кандидатами в Президенти відповідно Володимира
Литвина та Віктора Януковича, потягнуло “совком”. Але найдальше них всіх
вирішила просунутися Юлія Тимошенко, яка проведе з’їзд свого Блоку просто неба
на Майдані Незалежності в Києві, аж ніяк не піклуючись хоча б про зовнішню
легітимність цієї події. Ба більше, крокуючи в ногу (чи точніше слід у слід) за
Президентом Білорусі Олександром Лукашенком наша кандидат в потенційні
диктатори вирішила заснувати Українські народні збори, щоб зробити вигляд своєї
всенародної підтримки. Втім, це все ще квіточки, хоча і перші ягідки у вигляді
компроматів вже почали отруювати навколо себе все, що можливо і неможливо.
Без сумніву, на час написання цього матеріалу, найбруднішим
став так званий “педофільський” скандал, який підтвердив правомірність
зацитованого вище французького прислів’я. За останні два тижні що тільки не
обговорювалося в українському інформаційному просторі відносно цього скандалу,
починаючи від його можливих фігурантів з депутатськими мандатами, завершуючи
тим, кому було вигідно втягнути депутатів від БЮТ в його орбіту з пропозицією
десятків можливих сценаріїв. І практично нічого не було сказано про дві речі,
які б мали хвилювати насправді демократичне суспільство. Перша з них – жахлива
– полягає в нещасних дітях, які є найбільш постраждалими в цій справі. По-перше
тому, що вони зазнали насильства, і не має значення чи то було насильство
фізичне, чи виключно психологічне (адже відомо, що дітей можна примусити
“давати потрібні свідчення”) чи і одне, і друге водночас, а по-друге, тому що
їх імена стали відомими на всю країну, в тому числі, через окремих колег по
цеху, які також сплутали свободу з безвідповідальністю. Друга – просто серйозна
– полягає в тому нищівному ударі, який цим скандалом було завдано по іміджу
дитячого табору “Артек”, як в Україні, так і в світі. Про силу цього удару
розповідали знайомі дипломати: “Артек” був одним з тих позитивів, завдяки якому
ми намагалися в тому числі сприяти покращенню іміджу України, аж раптом тепер, коли
газети пишуть про те, що цей дитячий центр є нічим іншим, як розсадником
дитячої порноіндустрії... хто туди поїде, і як сприйматимуть Україну в
цілому?”. При цьому, рівень недовіри до будь-яких інститутів влади в
українському суспільстві виріс настільки, що практично всі впевнені – винних не
буде ні знайдено, ні покарано, або покарано не тих, знову, як за Михайлом
Жванецьким : “Ми і так судимо не тих, хто винен, а тих, кого упіймали”...
На жаль, після 18 років незалежності, доводиться із сумом
констатувати, що побудувати справжнє демократичне суспільство нам так і не
вдалося, а точніше, навіть не вдалося розпочати будівництво, хоча зруйнувати ми
встигли практично все до підвалин. Корупція, хабарництво, практично повна
відсутність громадянського суспільства – ось результати безвідповідальності, що
накрила собою всіх, починаючи з владної верхівки і завершуючи кожним простим
українцем. Можливо, все було б дещо інакше, якби з перших років незалежності в
країні було проведено повноцінну люстрацію, однак, історія не знає умовного
способу. В анамнезі ж хворого на ім’я Україна, здається, вже з’явився запис про
те, що дитячі хвороби демократії стали смертельно небезпечними, і без
реанімації не обійтися. Інакше, ми так ніколи і не станемо справжніми
європейцями, залишившись ними лише за географічною ознакою.
