Сергей Дацюк: В олигархическом консенсусе Украины участвуют российские о...

Андрей Илларионов, экс-советник Путина, в программе "Гордон". 20.05.2017

Лариса Ницой, писательница. "Люди. Hard Talk". Выпуск от 31.01.2017

DROZDOV: Гість Остапа Дроздова - Лариса Ніцой

Казахстан. Прощай, "русский мир"!

14.04.2017

Назарбаев приказал готовить принадлежащий ему Казахстан к переходу на латиницу. 

Провал "русского мира" в Казахстане

5,5 лет колонии получил житель Северо-Казахстанской области Игорь Чуприна за призывы к референдуму и подрыву территориальной целостности Казахстана... 
 

Больше не «наши». Как обошлась жизнь с самыми ярыми фанатами Путина

Країна третього світу: конвеєр і зарплати, нижчі, ніж у Китаї

Василь Худицький 7 квітня, 2017, DT.UA

 

Рік тому в селі Підрясне, що за кілька кілометрів від Львова, відкрили завод ТОВ "Фуджікура Аутомотів Україна Львів" — підприємство так званих викруткових технологій. Участь у його відкритті президента Петра Порошенка засвідчила: в Україну прийшов важливий інвестор, який платитиме податки в бюджет, офіційно влаштує працівників. Загалом, у планах компанії — створити тут 6 тис. робочих місць. Проте, схоже, вищий менеджмент японської компанії, який приймав рішення про будівництво на території Львівщини заводу з виробництва автомобільних компонентів, трохи прорахувався з його розміщенням. Навіть через рік після запуску виробництва одним із найпроблемніших питань підприємства залишається набір працівників. На листопад 2016 р. на підприємстві мали б працювати 3 тис. осіб. Але зараз їх працює трохи більше 2200. 

На підприємстві висока плинність кадрів. Поширена думка — люди не звикли працювати за конвеєром. Середній вік працівників – 35 років. З плюсів — стабільна заробітна плата (5—7 тис. грн), просторі світлі приміщення, безкоштовний доїзд на роботу. З мінусів — стояча робота, велике напруження і висока відповідальність. Незважаючи на нібито привабливу оплату праці, молоді люди не поспішають на підприємство, окремі звільняються після кількох тижнів роботи. 

"Якщо зважати на середню зарплату по Львівській області, то платня на "Фуджікурі" терпима, але це якщо забути, що таку ж платню можна отримати, сидячи в бутіку чи менеджером у турфірмі… Ринок збуту продукції — ЄС, то невже не можна встановити тут заробітну плату хоча б наближену до тієї, яку отримують працівники на їхніх заводах у Румунії чи Бразилії?" — резюмує інтернет-дописувач у блозі. Така ситуація не лише на львівській "Фуджікурі", а й на стрийському "Леоні", інших викруткових виробництвах. У результаті, той-таки "Леоні" проблему з кадрами вирішує, завозячи працівників із сіл сусідніх районних центрів. Цим шляхом, імовірно, йтимуть і інші іноземні компанії. 

За словами львівського бізнесмена Андрія Іонова, ситуація на ринку праці України дуже непроста. В Україну сьогодні переважно заводять виробництва, які потребують багато ручної праці. Це досить складні операції, що вимагають точності дій та витривалості робітників. Європейці не погоджуються на таку роботу. Оплачувати її в Європі чи США дорого, оскільки середня заробітна плата там дуже висока. Нічого такого в Україні немає. В якій ще європейській державі можна знайти кваліфікованого працівника з платнею 200—250 дол., якщо навіть у Китаї вона вища? 

На думку голови ГО "Клуб Ділових Людей" Миколи Савуляка, іноземні компанії з викрутковими технологіями, такі як "Фуджікура", "Леоні" та інші, приходять в Україну здебільшого за двома "зайцями": дешевою робочою силою та вигідною логістикою. Бо везти запчастини до Китаю, а звідти — готовий товар до Європи – дорого. Україна – поряд! Від Львова до кордону з Польщею 73 км. Ці два чинники сприяють тому, що в Україну почали приходити викруткові виробництва. Сьогодні вони справді платять невисокі зарплати, що для України — зле. Проте вони зорієнтовані на показники зарплат у регіоні. Сьогодні середня зарплата по Львівщині – менше 5 тис. грн. Якщо у нас зростатимуть зарплати, іноземці також змушені будуть їх підвищувати. 

Але не всі погоджуються з такими аргументами. 

"Який стосунок має заробітна платня до країни? Чому на аналогічному підприємстві, розміщеному у Румунії, працівникам за таку саму роботу платять у середньому 1,5 тис. євро, а в Україні 200—250 дол.? — запитує експерт з інвестиційного аналізу в управлінні активами Олег Доскач. — У Румунії люди охоче йдуть працювати на "Фуджікуру", там це престижно. Туди важко потрапити. Люди, які управляють "Фуджікурою" на Львівщині, дивуються, чому львів'яни не йдуть працювати до них. Якщо бізнес бачить, що може заощадити на виплаті зарплати, навіщо платити більше? Звичайна раціональність".

"200 дол. заробітної плати — це дуже мало, порівняно з тим, що українці можуть заробити в Польщі, — каже екс-депутат ВРУ Володимир В'язівський. – Це не та заробітна платня, за яку чіплятимуться люди, що їздять на заробітки за кордон. Тим більше праця за конвеєром. Це дуже виснажлива робота. Якби цей завод збудували в іншому регіоні України, де люди менше їздять на заробітки, можливо, ситуація з набором на роботу була б іншою. На Львівщині ледь не кожна друга родина має людину, котра їздить на заробітки в Польщу". 

Питання, звісно, не до інвесторів. Проте факт: найбільш талановиті, здібні випускники українських вишів взагалі не бачать себе в Україні. 

"Робота в Україні є, — каже директор Навчально-наукового інституту економіки і менеджменту, завідувач кафедри менеджменту і міжнародного підприємництва Національного університету "Львівська політехніка" Олег Кузьмін. – Нині випускникам "Львівської політехніки" пропонують роботу "Кредобанк", "ПриватБанк", "Укртелеком", Запорізький машинобудівний завод. Останній пропонує заробітну плату 6,5 тис. грн, плюс гуртожиток, соціальний пакет. Не можемо знайти охочих. Студенти орієнтуються на інші місця, де їм готові платити більше. На перший погляд, 5—7 тис. грн — ніби досить високі заробітки. Однак у сусідній Польщі, до якої звідси якихось 70 км, вони у удвічі-втричі вищі. 

Гадаю, згодом інвестори почнуть підвищувати заробітну плату, якщо, звісно, хочуть тут залишитися. По-перше, вони вклали сюди свій капітал, по-друге, тут є робоча сила, по-третє — вигідна логістика. Щодо появи складних виробництв, то вони в Україні з'являться, коли тут буде створено сприятливий інвестиційний клімат. Коли інвестори не боятимуться за свої гроші, коли знатимуть, що їхні права захищені. На жаль, нинішні події в Україні не дають їм такої впевненості".

 Що робити? 

"Влада, звісно, може вмовляти інвесторів підвищувати заробітну плату українським працівникам. Але це нічого не дасть, — переконаний В. В'язівський. — Це нормальне явище для будь-якого капіталіста. Хочуть максимально заробити, тому й прийшли в Україну. З часом заробітну платню в Україні підвищуватимуть, насамперед — іноземні компанії. Але прискорити цей процес може лише одне: прихід нових інвесторів в Україну. Чим більше буде ввезено капіталу в нашу державу, тим дорожчою ставатиме робоча сила, – це відома аксіома. В Україні дешева праця тому, що мало вливається капіталу з інших держав. Повірте, вільних коштів на Заході вистачає. 

Щоб іноземні інвестори звернули увагу на Україну, потрібно стати для європейського бізнесу цивілізованою державою. Низькі заробітні плати – плата інвесторів за ризик, це комплексний показник безпеки бізнесу в державі. Є чинники, які відлякують інвесторів. Від проблем з виведенням дивідендів до нестабільного законодавства, корупції та кримінальної ситуації в державі. Тому, хоч ми перебуваємо в центрі Європи, іноземних заводів у нас небагато".

За словами Володимира В'язівського, ринок має рухати зарплати вгору. Це замкнене коло. У бізнесу немає прибутків через те, що люди не мають грошей на оплату їхніх товарів та послуг. А платоспроможність населення невисока, бо низькі зарплати. Це можна було б змінити, якби в Україні були дешевими фінансові ресурси. Тоді замість відсотків за кредити підприємства могли б платити людям нормальні зарплати.

Недавнє підвищення мінімальної заробітної плати в Україні було правильним кроком. Хоча багато підприємців прогнозували крах для бізнесу, падіння курсу гривні. Нічого цього не сталося. Абсолютно правильний крок уряду. Зарплату слід підвищувати й надалі, але з прив'язкою її до рівня іноземних інвестицій. А не тільки брати іноземні позички. Україна — дуже перспективна країна для інвестування. Тут стільки неосвоєних сфер діяльності. Але іноземних інвесторів сюди не пускають. 

На думку наших експертів, монополісти найбільше бояться малого і середнього підприємництва, тому гальмують їх розвиток. Україна вже десяток років – держава з ринковою економікою. У нас і досі не більше 15—20% прибутку дає малий і середній бізнес, в успішних країнах це — мінімум, 40—50%. Там теж є олігархи, але законодавство регулює їхню діяльність. В Україні Антимонопольний комітет уже й забув, що монополісти не мають права володіти більш як 35% ринку. 

Другим кроком з боку уряду, на їхню думку, має стати стимулювання розвитку промисловості. Промисловість – це база. Вона створює робочі місця, додану вартість тощо. Щоб це стало реальністю, треба зробити відповідні кроки. 

Зокрема, потрібно здешевити фінансовий ресурс на ринку, щоб виникло якомога більше приватних підприємств, а їхня діяльність була менш ризикованою. "Зараз це дуже складно, — каже Микола Савуляк. — Якщо бізнесмен хоче модернізувати підприємство, йому потрібні кредити або лізингові програми. Але не під 20—30% річних. Мало того, що бізнесмену треба взяти кошти на придбання обладнання, він ще й мусить сплатити податок за його ввезення в Україну. Обладнання, яке, до речі, ще не пропрацювало жодного дня. Це податок на інвестиції. Як після цього можна говорити про реформування промисловості? 

По-друге, слід збільшувати ефективність бізнесу через автоматизацію, навчання кадрів та персоналу. Нині розрив у навичках управління українського і європейського менеджера — колосальний. У нас велика нестача управлінців. Наприклад, зараз у наш бізнес-клуб приходять десятки запитів на вакансії виконавчих директорів, а вільних фахівців немає".

Після спілкування з представниками бізнесу напрошується висновок: люди, які сьогодні при владі в Україні, не зацікавлені в позитивних змінах в економіці держави. Адже вони володіють чималою кількістю підприємств, отож не хочуть плодити собі конкурентів. Навіщо їм середній клас, навіщо їм нові робочі місця? Краще давати подачки населенню у вигляді субсидій на комунальні послуги — за мовчання. В олігархічній країні інакше бути не може. Бо в якій ще державі можливе шестикратне підвищення плати за приєднання до електромереж?

Україна — країна третього світу. Вона проходить той самий шлях, який пройшли свого часу інші країни. Схоже, що уряд добровільно погодився віддати 45 млн українців у рабство за преференції, які хтось отримав особисто. В результаті, рано чи пізно вони також потраплять у це павутиння. Вони — така ж муха. Нині в Україні зовнішніх запозичень стільки, що розраховуватися за них будуть наші внуки й правнуки. Цього можна було уникнути. Отож чи слід дивуватися, що перспективна молодь масово виїжджає з України. 

 ***

Кілька років тому НУ "Львівська політехніка" підписав угоду з Краківською гірничо-металургійною академією ім. С. Сташіца про заснування практики подвійних дипломів. Тепер так багато хто робить. У червні минулого року в Кракові дипломні проекти захистили перші 63 студенти з України. Вгадайте, скільки випускників повернулися додому? Одна людина, бо хотіла працювати в поліції...

Сучасна демократія: проблеми та перспективи розвитку

Тетяна Андрійчук, Політичний менеджмент Nº 4-5, 2012

Демократія – політичний феномен, розвиток якого відбувається
одночасно з суспільними трансформаціями та обумовлюється ними. Влада
народу знаходила первісне відображення ще у родовій або безпосередній,
у військовій, поєднаній з деспотією, демократії. Пізніше становлення міст-
держав у Давніх Афінах сприяло розвитку безпосередньої демократії, а
за часів Давнього Риму було випробувано зразки поєднання елементів
демократії з іншими формами правління. Після тривалого забуття
демократичну ідею відродили західноєвропейські філософи ХVІІ–ХVІІІ
ст. у рамках дискусій щодо ідеального облаштування держави і суспільства
за нових умов розвитку науки, промисловості, масової комунікації. Для
вирішення проблемних питань, пов’язаних із втіленням народовладдя
в складних державних утвореннях, був запропонований новий концепт
представницької демократії, що досі є класичним для політичної науки.
Становлення представницької демократії, основним етапом якого
стало впровадження загального виборчого права, тривало в Європі
фактично до другої половини ХХ століття. За цей час сформувалося нове
за рівнем розвитку суспільство, що характеризується дослідниками як
„постіндустріальне”, „інформаційне”, „постмодерне”, „постматеріальне”.
За таких умов демократія, як форма організації та здійснення влади,
постає перед необхідністю модернізації та пошуку відповідей на виклики
сучасного світу. Це спонукає до дослідження проблем, які впливають
на розвиток сучасної демократії, та визначення ефективних способів
удосконалення політичної практики в нових умовах.
Значний внесок до дослідження цих питань зроблено представниками
зарубіжних політологічних шкіл. Зокрема, йдеться про праці Н. Боббіо,
Ю. Габермаса, Л. Даймонда, Д. Дзоло, Г. О’Доннела, К. Пейтмен, П.
Розанвалона, Ж.-Ф. Ревеля, Ф. К. Шміттера, інших дослідників.
Проблеми сучасної демократії потребують особливої уваги з боку
теоретиків та практиків у посткомуністичних країнах. Таким країнам
доводиться не лише долати інерцію попередньої недемократичної
практики, але й, за влучним висловом Ж.-Ф. Ревеля, впроваджувати
зразки демократії з суттєвими вадами, шляхи подолання яких не
знайдені навіть країнами з тривалим демократичним досвідом [9, с. 425].
У результаті процес демократизації значно затягується, а відсутність
адекватних відповідей на проблеми, що його супроводжують, призводить
до перманентних „криз” демократії та неможливості задовольнити усі
очікування від її ідеального образу.
Серед вітчизняних вчених, що досліджують ці проблеми, варто
відзначити В. Андрущенка, О. Бабкіну, А. Колодій, Ю. Левенця, Н.
Латигіну, М. Михальченка, О. Скрипнюка, Ю. Шайгородського, Ю. Шведу
та ін. Водночас здійснення подальших досліджень для вироблення чіткого
бачення перспектив удосконалення демократичної практики залишається
актуальним.
Мета статті – окреслити основні проблеми, властиві сучасній
демократії та визначити концептуальні підходи до їх розв’язання в процесі
подальшого її розвитку.
Друга половина ХХ століття стала сприятливою для універсалізації
ліберально-представницької моделі демократії, що міцно пов’язана з
ринковою економікою. Зразок демократичного устрою, що популяризується
сьогодні у більшості перехідних країн, передбачає практично повне злиття
демократичних і ліберальних цінностей. Але про створення довершеної
форми демократії та кінець альтернативності не йдеться – дослідники
визнають, що сучасна демократія перебуває у „перманентній кризі”
[13]. Саме тому у політичній теорії та практиці продовжується пошук
відповідей на фундаментальні питання щодо оптимальних механізмів
забезпечення народовладдя у сучасному суспільстві. У рамках цього
пошуку осмислюються й проблеми та суперечності, властиві демократичній
системі, пропонуються нові, більш ефективні, концепції демократії.
Варто зауважити, що серед дослідників відсутній єдиний підхід до
виокремлення основних „недосконалостей” сучасної демократії. Виходячи
з власного уявлення про демократичний ідеал, прихильники певної
концепції демократії можуть знаходити недоліки у тих її якостях, що є
позитивними для інших концептуальних підходів. Ряд вчених звертає
увагу на складнощі, пов’язані з практичним досягненням ідеального образу
демократії, інші – зосереджуються на його внутрішніх суперечностях. Для
позначення таких складнощів і суперечностей пропонуються різні терміни,
наприклад „спотворення демократії” (Ж. Бешлер), „невиконані обіцянки
демократії” (Н. Боббіо), „загрози демократії” (Ф. К. Шміттер), „парадокси
демократії” (Л. Даймонд, Ш. Ейзенштадт), „дисгармонія демократії”
(Е. Ґутман) тощо.
З нашої точки зору, насамперед важливо звернути увагу на проблеми,
що ускладнюють реалізацію основного демократичного принципу –
народовладдя. Для забезпечення втілення волі народу вже декілька століть
використовується представницька система, яка поступово еволюціонувала
до загального виборчого права. Але, на думку багатьох дослідників, й досі
складно говорити про досягнення оптимального рівня участі громадян
в організації та здійсненні влади. По-перше, вибори дають громадянам
лише періодичну можливість висловлення своєї думки, а їх результати
скоріше є сукупністю тих чи інших короткотермінових інтересів
виборців, ніж раціональною волею народу, яку можна представити. По-
друге, рівень політичної участі у країнах з розвиненою демократією (де
виборча явка часто не перевищує 50–60%) викликає сумніви у реальному
представницькому характері обраної влади. Крім того, на практиці вплив
громадян на своїх представників досить ускладнений, що дозволяє
представницьким органам від виборів до виборів працювати у режимі
достатньої автономії. Таким чином, представництво у сучасній демократії
стає скоріше механізмом заснування найвищого органу державної влади,
для легітимації якого важлива участь великої кількості громадян, ніж
ефективним способом втілення волі народу [6, с. 162]. Також варто звернути
увагу, що у багатьох країнах, які перебувають на шляху демократизації,
реалізація громадянами свого виборчого права досі ускладнена, оскільки
електоральні процедури не є чесними та змагальними.
Недостатність механізмів політичної участі громадян у електоральному
процесі та поза ним призводить до певної „елітизації” політики. Виконання
громадянами своїх демократичних обов’язків стає дедалі неістотнішим
порівняно із впливом професійних політиків [4, с. 104]. З іншого боку, у цьому
процесі можна віднайти і об’єктивні передумови – відсутність у громадян
достатніх знань, раціональності та часових ресурсів для активної участі у
політичному житті. Так, автор нещодавно опублікованої праці „Міф про
раціонального виборця: Чому демократії обирають погану політику” [12]
Б. Каплан наводить дані опитувань, згідно з якими більшість громадян у
США не в змозі назвати жодну з гілок влади, дати визначення термінам
„ліберальний” чи „консервативний”, назвати конгресменів свого штату і т.
п. За таких умов неабиякий вплив на прийняття рішень виборцями мають
комунікативні технології. Витонченість технік переконання, одержимість
PR-технологіями, інші хитрощі „комунікації” прищеплюють виборцям
схильність неточно бачити ситуацію та змушують їх оцінювати політиків
за емоційними враженням, а не за підсумками діяльності [9, с. 418–419].
Дещо викривлене розуміння політики більшістю виборців сприяє розвитку
популістських ознак демократії – підтримку отримують політики, що
декларують неефективні але популярні рішення складних соціально-
економічних проблем.
Варто звернути увагу й на об’єктивно ускладнений процес прийняття
рішень, властивий сучасним демократіям. Нерідко послідовне дотримання
демократичних процедур виглядає для звичайних громадян „знущанням
над здоровим глуздом”, довготривалі обговорення – „говорильнею”,
що затягує розв’язання нагальних проблем [8, с. 38]. Оперативність та
ефективність демократичного процесу може знижуватися і внаслідок
значної „емансипації” громадянського суспільства. Розвиненість
його інститутів, безумовно, є позитивним фактором, оскільки сприяє
самоорганізації громадян, об’єднанню їх зусиль для захисту власних
прав, свобод та інтересів. Але, з іншого боку, інститути громадянського
суспільства можуть стати і „невичерпним джерелом вимог” до держави,
що спричиняє певну „некерованість демократії”, необхідність тривалого
пошуку складних і заплутаних компромісів при прийнятті рішень
[2, с. 117; 10, с. 287]. Внаслідок складності та тривалості демократичних
процедур у громадян може формуватися хибне відчуття неефективності
демократичного способу розв’язання соціально-економічних проблем,
прагнення „простих” рішень та „сильної руки”, що є серйозним викликом
для демократичного режиму.
Актуальною проблемою, особливо для країн, в яких триває
демократичний транзит, є набуття демократією „імітаційного” характеру.
З одного боку, це може відбуватися внаслідок акцентування уваги лише
на окремих складових сучасної демократії. Зокрема, впровадження
ліберально-представницької демократії може супроводжуватися
непропорційно більшим ухилом до лібералізації, ніж до забезпечення
участі громадян у прийнятті політичних рішень (і приклад України це
підтверджує). У результаті має місце певна підміна демократичних
цінностей цінностями ліберальними, тенденція до збільшення наголосу
на індивідуалізмі та недоцільності регулювання соціально-економічної
нерівності. У свою чергу, соціально-економічна нерівність не тільки
загрожує єдності суспільства, але й призводить до збільшення політичної
нерівності [1, с. 54]. З іншого боку, імітація демократії може відбуватися
і внаслідок свідомої чи несвідомої підміни демократичних інститутів
та процедур політичною елітою. У такому випадку виникає небезпека
становлення „дефектної” демократії, наприклад „демократії виключення”
(у разі обмеження виборчого права), „анклавної демократії” (у разі
виведення певних політичних сфер з-під впливу демократичних
процедур), „неліберальної демократії” (при порушенні принципів правової
держави на користь неформальних політичних інститутів і практик) [7].
Ряд дослідників, аналізуючи проблеми, пов’язані з демократичним
процесом, звертають увагу на внутрішні парадокси, властиві самій природі
цього феномену. Зокрема, Л. Даймонд виокремлює три таких парадокси:
„суперечність між згодою та ефективністю” (щоб бути стабільною
та успішною демократія повинна мати підтримку суспільства, проте
така підтримка в свою чергу залежить від ефективності демократії);
„суперечність між представничістю та керованістю” (керованість вимагає
достатньої концентрації та автономії влади, що загалом суперечить потребі
в підзвітності влади, контролі та нагляді народу та його представників за її
діяльністю); „суперечність між конфліктом і консенсусом” (для розвитку
демократії необхідними є політична конкуренція та конфлікт, хоча у разі
інтенсифікації ці явища можуть підірвати її стабільність) [5, с. 92–102].
На думку інших дослідників (Р. Волгейм, Е. Даунс), парадоксом
демократії є суперечності, викликані недосконалістю механізму
балансування інтересів більшості та меншості. Громадяни, що в результаті
голосування становлять меншість, змушені дотримуватися прийнятого
рішення, хоча мають протилежні переконання. Усвідомлення можливості
опинитися у такий ситуації формує у громадян думку про невигідність
участі у широкомасштабних виборах, хоча, з іншого боку, неучасть у
виборах також призводить до небажаного результату [3, с. 152–153].
Хоча сучасна демократія не є досконалою, а її розвиток супроводжується
ризиками та невизначеностями, було б неправильно говорити про
актуальність інших способів організації та здійснення влади. Натомість,
доцільним є пошук шляхів розв’язання основних проблем, властивих
демократичному процесу, та підкреслення важливих переваг демократії.
Політична теорія та практика пропонує різні підходи до цього завдання.
Один із них, який умовно можна назвати „реалістичним”, не передбачає
активного втручання у демократичний процес для розв’язання існуючих
проблем, оскільки вважає їх природними і такими, що не ставлять під
сумнів основні демократичні принципи. Яскраво характеризує такий підхід
твердження Н. Боббіо про те, що проблеми сучасної демократії є скоріше
її „невиконаними обіцянками”, одні – з самого початку були нереальними
ілюзіями, інші – нездійсненими надіями, ще інші зустріли на своєму шляху
непереборні завади. Такі „невиконані обіцянки” можуть зробити режим
менш демократичним, але не означають втрати „мінімальної” демократії
[2, с. 117-118]. Так само, на думку дослідників, не варто намагатися боротися
з внутрішньою дисгармонією, парадоксами демократії, оскільки вони є її
неминучими атрибутами [3, с. 153-154]. Для цього підходу характерним є
зосередження на просуванні основних переваг демократичного розвитку.
Інший підхід є більш „ідеалістичним”, спрямованим на максимально
можливе наближення до демократичного ідеалу шляхом зменшення
ролі представницької системи. Зокрема, на думку Д. Дзоло, демократія
майбутнього („посткласична демократія”) повинна передбачати новий
перерозподіл влади, враховуючи функціональний занепад законодавчих
зібрань і встановлення „комунікативної” демократії, що буде виведена
з-під впливу влади рекламної парадигми [6, с. 317]. До цього підходу також
можна віднести і „радикальні” концепції демократії учасницького типу,
що засновані на ідеї „щоденного плебісциту”: деліберативну демократію
(Ю. Габермас, Е. Ґутман, Дж. Фішкін та ін.) та демократію участі або так
звану „сильну” демократію (Б. Барбер, К. Пейтмен, Н. Пулантзас та ін.).
Також можна виокремити „реалістично-ідеалістичний” підхід, у
рамках якого передбачається, що ліберально-представницька демократія,
не втрачаючи свої основні атрибути, набиратиме „постмодерних” рис –
надаватиме громадянам більш „привабливий пакет пропозицій” політичної
участі [11, с. 212-213]. Тобто йдеться про поступове та збалансоване
впровадження елементів концепцій демократії учасницького типу.
Висновки. У другій половині ХХ ст. відбулась універсалізація
демократичної ідеї та поширення її у світовому масштабі. Водночас це
стало не „кінцем історії”, а скоріше новим етапом розвитку феномену
демократії. Ряд серйозних проблем, що виникають в процесі становлення
молодих демократій, як і проблеми, властиві демократіям із тривалим
досвідом, свідчать, що цей феномен потребує подальшого осмислення.
Проблеми, що постають перед сучасною демократією, мають різний
характер. З одного боку, йдеться про засадничі (внутрішні) недосконалості
та парадоксальність природи демократії. З іншого – маємо ряд
проблем, пов’язаних з розбіжностями між практикою впровадження
і функціонування демократії та уявленнями про її позитивний ідеал.
Ці проблеми можуть виникати як у зв’язку з політичною поведінкою
звичайних громадян, так і через недосконалість дій політичної еліти.
Варто звернути увагу, що підходи до розв’язання зазначених
проблем не можуть бути однаковими. Якщо для країн, що здійснюють
демократичний транзит, часто йдеться про необхідність коректного
впровадження хоча б „мінімальних” електоральних процедур, то країни
з тривалим демократичним досвідом прагнуть подальшого удосконалення
політичної системи з метою формування більш широкого переліку
механізмів політичної участі.
Демократизація політичної системи в Україні також потребує
вирішення широкого кола проблемних питань. Суттєвою є необхідність
удосконалення виборчого процесу, усвідомлення політичною елітою та
населенням переваг демократичних процедур і практик, незважаючи на
певні внутрішні суперечності демократії.
На нашу думку, політична модернізація в Україні повинна відбуватися
в рамках „реалістично-ідеалістичного” підходу. Йдеться про подолання
основних недоліків вітчизняної представницької системи при одночасному
впровадженні нових форм політичної участі поза електоральними
процедурами. Такий підхід дозволить Україні не лише удосконалювати
„мінімальні” атрибути демократії, але й рухатися паралельно з більш
розвиненими країнами у напрямку ідеалу учасницької демократії.
Тому актуальним є ґрунтовне вивчення та аналіз міжнародного досвіду
функціонування громадських дорадчих органів, форумів, дебатів,
механізмів консультацій, інших форм безпосереднього впливу на політичні
рішення, визначення ефективних способів підвищення політичної
культури та активності громадян.

Література:
1. Арбластер Е. Ключові ідеї демократії / Е. Арбластер // Демократія :
антологія / упор. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – С. 41-78.
2. Боббіо Н. Майбутнє демократії / Н. Боббіо // Демократія : антологія /
упор. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – С. 105-119.
3. Ґутман Е. Типи і парадокси демократії / Е. Ґутман // Демократія :
антологія / упор. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – С. 143-154.
4. Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації / О. Гьофе ; переклад з
нім. Л. А. Ситніченко, О. Ж. Лозінська ; наук. ред. Л. А. Ситніченко. – К. :
ППС-2002, 2007. – 436 с. – („Сучасна гуманітарна бібліотека”).
5. Даймонд Л. Три парадокси демократії / Л. Даймонд // Демократія :
антологія / упор. О. Проценко. – К. : Смолоскип, 2005. – С. 92-104.
6. Дзоло Д. Демократия и сложность: реалистический подход / Д. Дзоло ;
пер. с англ. А. А. Калинина, Н. В. Эдельмана, М. А. Юсима ; Гос. ун-т –
Высшая школа экономики. – М. : Изд. дом Гос. ун-та – Высшей школы
экономики, 2010. – 320 с. – (Политическая теория).
7. Меркель В. Формальные и неформальные институты в дефектных
демократиях / В. Меркель, А. Круассан // Повороты истории.
Постсоциалистические трансформации глазами немецких исследователей :
в 2 т. ; Т. 1 : Постсоциалистические трансформации: теоретические
подходы / ред.-сост. П. Штыков, С. Шваниц ; науч. ред. В. Гельман ; пер.
с нем. – Спб. ; М. ; Берлин : Европейский университет в Санкт-Петербурге ;
Летний сад. – С. 246-289.
8. Основи демократії : підруч. для студ. вищих навч. закладів / за заг.
ред. А. Ф. Колодій. – 3-тє вид., онов. і доп. – Львів : Астролябія, 2009. – 832 с.
9. Ревель Ж.-Ф. Відживлення демократії / Ж.-Ф. Ревель ; перекл.
з фр. З. Борисюк та О Хоми ; заг. ред. О. Хоми. – К. : Вид-во „Часопис
„Критика”, 2004. – 592 с.
10. Шмиттер Ф. К. Размышления о гражданском обществе и
консолидации демократии / Ф. К. Шмиттер // Политология : хрестоматия /
Сост. М. А. Василик, М. С. Вершинин. – М. : Гардарики, 2000. – С. 273-292.
11. Шміттер Ф. К. Більш ліберальна, доліберальна чи постліберальна? /
Ф. К. Шміттер // Демократія : антологія / упор. О. Проценко. – К. :
Смолоскип, 2005. – С. 207-214.
12. Caplan B. The myth of the rational voter: Why democracies choose bad
policies. – Princeton: Princeton University Press. – 2007. – 280 p.
13. O’Donnell G. The perpetual crises of democracy / G. O’Donnell //
Journal of Democracy. – 2007. – Vol. 8. – № 1. – P. 5-11.

Непевне майбутнє демократії (англ.)

The uncertain future of democracy

30 March 2017, By Douglas Heaven, BBC

The West’s grandest challenge could be preserving the post-war stability that has existed for more than half a century.

Joshua Wong was 17 when he was first arrested for his political views. But by then he had been taking part in pro-democracy protests for more than three years. In 2011, aged 14, he founded a student activist group in Hong Kong to campaign against the government's introduction of a compulsory school curriculum that was favourable to the Communist Party of China: the new curriculum ignored events such as the 1989 Tiananmen Square protests in Beijing, in which several hundred students were shot and killed, and was critical of democracy.
In 2012, Wong organised large-scale demonstrations: a handful of students went on hunger strike and tens of thousands of people flooded the plazas outside Hong Kong's government headquarters. By 2014 – the year of his first arrest – Wong was a leading figure in the so-called Umbrella Revolution, a series of protests that swept across Hong Kong after China announced it would be screening candidates in the territory's own coming elections. Now 20, Wong is the secretary general of Demosisto, a pro-democracy political party he co-founded last year.

The problem is in the heart of the most mature democracies in the West – Joan Hoey, Economist Intelligence Unit  

Wong is championed by democratic countries in the West. Time magazine nominated him for Person of the Year in 2014 and Fortune named him one of their “world's greatest leaders” in 2015. But as Wong – and others like him – fight for democracy, many countries that applaud his activism appear to be letting it slip. By more than one measure, democracy around the world is declining.
Trust in political institutions – including the electoral process itself - are at an all-time low. New converts to democracy in Europe and the Middle East are sliding back into authoritarian rule. And populist leaders who are expected to curb certain civil liberties are winning votes. Societies the world over are experiencing a strong backlash to a system of government that has largely been the hallmark of developed nations for generations.

Since World War Two, democratic processes and the voice of the people have largely guided the formation of governments in many of the world's superpowers (Credit: Getty Images)

“A lot of focus gets put on places like Russia, the Middle East or China,” says Joan Hoey at the Economist Intelligence Unit (EIU) in London. “But the problem is here, in the heart of the most mature democracies in the West.”
Hoey's stark assessment is shared by many others. Western states are worrying about the health of democracy for the first time since perhaps the end of World War Two, says Larry Diamond, a political sociologist at Stanford University in California and senior fellow at the Hoover Institution, a think tank that ‘promotes political and economic freedom’. “We’ve not seen anything like this in decades, and we don’t know where it’s heading,” he says. “We don’t know how serious it is.”
Diamond has been watching democracy around the world go through what he calls “a mild but protracted recession” for about a decade. Parts of the world new to the democratic system – such as former Soviet countries in Eastern Europe or states working through the aftermath of the Arab Spring – are slowly slipping back into authoritarianism.

We’ve not seen anything like this in decades, and we don’t know where it’s heading. We don’t know how serious it is  

But last year, everything changed. Democracy is now in trouble in some of the most mature democracies in the world, he says. “We can now talk of a crisis.”
In fact, the decline of democracy has been measured. Every year since 2006, Hoey and her colleagues at the EIU have produced a report called the Democracy Index, which provides a comprehensive ranking of nearly every country in the world on a 10-point scale. It combines regional data and multiple surveys conducted in 167 countries to measure the quality of political processes, civil liberties, the functioning of government, public participation and political culture. Each country is then classed as a full democracy, flawed democracy, hybrid regime or authoritarian regime.
The results of last year’s report are sobering. Overall, the global average score fell with 72 countries dropping in the ranking compared to 2015, and just 38 moving up. The number of “full democracies” dropped from 20 to 19, with the US now classed as “flawed”. According to the EIU's measure, around half the world's population (49.3%) live in a democracy of some kind. But only 4.5% of people live in a “full democracy” - half as many as in 2015.
And the EIU's measure is not the only one that suggests a rapid, fundamental shift in global politics. Andrew Reynolds, a political scientist at the University of North Carolina and founder of the Electoral Integrity Project, which assesses the quality of democracies around the world, has argued that the US state of North Carolina should no longer be considered a democracy after it brought in voting restrictions that reportedly disenfranchised black voters.

Recent major events like Brexit have prompted re-examination of democracy's future and its place in the world (Credit: Getty Images)

So, what's going on? What’s behind the erosion of a political system that’s guided the world’s most developed economies for decades?
A common explanation is that the world is still reacting to the global financial crisis and the austerity policies that followed. This had a major corrosive effect on democracy, changing the way people viewed their political leaders. According to this view, the effect will be short-term – when economies start to pick up again, politics will return to normal. But what we're seeing is not a temporary blip, says Hoey.
Take the US. Its relegation to “flawed democracy” in the EIU’s ratings is not because of the 2016 presidential election. “The US has been teetering on the brink for many years,” says Hoey. “Donald Trump is a beneficiary of a deep-seated and long-standing problem.”
The level of public trust in democratic institutions in the US has been plummeting for decades. According to a survey carried out in 2015 by the Pew Research Center, a nonpartisan organisation in Washington DC that investigates demographic trends, only 19% of people trust the government to do the right thing “always or most of the time”. In 1958, when the American National Election Study asked the same question, 73% of people did.
Some may argue that this is because governments no longer feel like they are “of the people, by the people, for the people”, as Abraham Lincoln put it in his Gettysburg Address. Over the last half century, the business of governing has arguably become more technocratic, with positions of power populated by larger numbers of professional politicians and policy wonks. Many long-established political parties once had closer ties with specific groups of people. Left-wing or social democratic parties in particular were set up to represent the will of the working class. Those ties have stretched to breaking point, however.
More generally, old divisions between left and right that once gave voters clear alternatives have fallen, especially since the 1990s and the end of the Cold War. Parties that represented two competing visions of how society should be run throughout the 20th Century have suffered a body blow, says Hoey. As parties on both sides moved to the centre, the gulf between political elites and the electorate opened up even more. “Politics is no longer about the big questions and big issues,” says Hoey. “It has become soulless.”
Cue populists like Donald Trump and Nigel Farage, the former leader of UK party Ukip. Such politicians have been able to win support by talking about issues that established parties have been unwilling to address candidly. Ukip wields no hard political power – its only elected member of Parliament defected last week – but its outspoken views on immigration and criticism of EU technocrats shaped the Brexit debate. Similarly, Trump also crafted his campaign around immigration and a pledge to “drain the swamp” of political elites that no longer shared the values of millions of voters.

Many are suddenly talking about the need to defend democracy. 'But defend democracy against what? Against the people?'  

The resulting political shocks were a wake-up call, says Hoey. But in failing to talk about the things that mattered to people, the mainstream parties had it coming. People want their voices heard and when they had an opportunity to make a difference with a direct vote – one that promised to make a bigger difference than the usual box-ticking every four years - they grabbed it. “The chickens have come home to roost,” she says.
As a result of the populist backlash, political elites – which includes many in the media – are suddenly talking about the need to defend democracy. “But defend democracy against what? Against the people?” asks Hoey. By getting the public involved in the biggest political debate in decades, Brexit was phenomenal, she says. “People who hadn’t voted for years came out.”

New world leaders like Donald Trump have benefited from the global rise of populist and nationalist sentiment (Credit: Getty Images)

Yet many still identify the populist backlash itself as the problem, rather than an expression of a deeper issue. Brexit and Trump voters are stigmatised for being bigots – “deplorables” – or for being misled by misinformation or lying politicians. But to dismiss millions of people like that will get us nowhere, says Hoey.   
“Our political parties have run away from talking about the issues that matter to people,” she says. “If you're not asking the really big questions about what kind of society you want to live in, what’s left?” If people care about something, it needs to be discussed – no matter how difficult a topic.
“You need to have clashes of opinion,” she argues. “If you want to revise democracy that’s the only way to do it. There are no other fixes.”
For Hoey, Brexit and the election of Trump are electoral shocks that could be good for democracy in the long-run. “All these years, nobody’s really cared about democracy,” she says. “Suddenly everyone’s talking about it and that’s great.” But Diamond sees a darker side. “Many deep thinkers about politics, from Plato to the authors of the US constitution, have worried about the vulnerability of pure democracy to the tyranny of the majority.”

Grand Challenges

Future Now asked 50 experts – scientists, technologists, business leaders and entrepreneurs – to name what they saw as the most important issues of the 21st Century.
Inspired by these responses, we're publishing a series of feature articles and videos that take an in-depth look at the biggest challenges we face today.

The reason that many countries have representative democracies – in which people elect representatives to make decisions on their behalf – or other structures, such as second chambers of government, is that the will of the people needs to be balanced with things like equality and civil liberty. Some states have constitutions that set out their citizens' incontrovertible rights explicitly. Most have independent judicial systems. “You need brakes, like in a car,” says Diamond. “If all you have is the accelerator pedal it’s not a very safe vehicle.”

Many deep thinkers about politics have worried about the vulnerability of pure democracy to the tyranny of the majority

The danger inherent in the democratic process is that a leader can be elected who removes those brakes. When people feel threatened, either physically – by terrorism, say – or economically, they tend to be more receptive to authoritarian populist appeals and more willing to give up certain freedoms.
Trump has support for banning immigration from certain Muslim-majority countries, for example. And last year, the UK government was able to pass the most sweeping internet-surveillance legislation of any democracy. “In the US and most of Western Europe, the checks and balances are very likely to be strong enough to prevent severe damage to democratic freedoms and constitutional safeguards,” says Diamond. “But 'very likely' is not 'certain'.”
Diamond is struck by how quickly democratic processes and institutions are being dismantled in European countries like Hungary and Poland – states that have long been absorbed into the European Union. “Maybe we are going to have some shocking lessons about the durability of democracy,” he says.

In Communist China, which is rapidly emerging as a new global superpower, citizens view government as a form of guardianship (Credit: Getty Images)

Diamond agrees with Hoey about the underlying causes of the populist surge across the West. “When people are saying they can't stomach any more immigration, when they don't know if they're going to be able to retire or what kind of jobs their kids are going to get, the political elite needs to listen and adapt or things are going to unravel,” he says.
But simply talking about these issues may not be enough. To compete with more authoritarian rivals, Diamond thinks mainstream politicians will need to concede ground, stepping back from liberal social and economic policies – on equality, immigration or global trade – that have been advanced in recent years. For example, Geert Wilders' nationalist party in the Netherlands did worse than expected in this month’s elections. This was because the Dutch prime minister saw what was happening and made some significant policy adjustments, says Diamond.
Despite being on the back foot, many people believe democracy is the best system of government humans have come up with, an end point to political evolution. In non-democratic countries around the world – in parts of Asia, in sub-Saharan Africa – survey data shows that people want it. As China has become richer and its economy more modern, you can see a growing aspiration for democracy from the middle classes, says Hoey. “It's human nature to want to be free.”

The political elite needs to listen and adapt or things are going to unravel

Which is why people like Joshua Wong devote themselves to fighting for it. Feelings are strong on both sides, however. When Wong travelled to Taiwan in January, he was met by around 200 pro-China protestors at the airport. One broke through police lines and tried to punch him. Wong ended up being placed under police protection for his visit. Is democracy really the only morally legitimate system for choosing a society's leaders?
“I don’t see any stable authoritarian states out there,” says Diamond. He believes governments in places like China, Russia and Iran will eventually collapse. ”The only well-functioning authoritarian regime in the world is Singapore and I'm not sure even that is going to last,” he says. “In any case, you can’t build a theory on a city state of just a few million people.”
Not everyone thinks things are so clear cut, however. Daniel Bell at Tsinghua University in Beijing argues that a lot of Western ideas about democracy verge on dogma. A Canadian political scientist trained in the UK, Bell has spent many years living and working in China. “In the West we tend to divide the world into good democratic regimes that set the path for all the others, and bad authoritarian regimes that are on the wrong side of history,” he says.

Student protester Joshua Wong has mobilised pro-democracy groups in his native Hong Kong (Credit: Getty Images)

Bell points out that non-democratic states can take many forms. There are family-run dictatorships like in North Korea, military dictatorships like in Egypt, monarchies like in Saudi Arabia. Each is quite different. And some, like China's meritocratic system – in which government officials are not elected by the public, but appointed and promoted according to their competence and performance – should not be dismissed outright. “To put them all in the same camp is ridiculous,” says Bell. “It’s not a good way of trying to understand what’s going on in China.”  
The Communist Party of China has 88 million members. Its membership is managed by the Department of Organisation, which is essentially a huge human resources department. To be a member of the party, candidates must pass a set of examinations. Government officials are thus selected from across the country and from various sectors of society according to merit. Promotion from low-ranking official to the very top of government is then – in principle – simply a matter of performance.
One obvious issue is a lack of transparency in how merit is measured. At the lower levels of government, the system is becoming more open to public scrutiny. Some Chinese cities are now experimenting with putting budgets online and allowing people to comment on the budgets, which lets citizens see how their local officials are performing. But how the party selects its top-tier leaders is not generally known, says Bell. “If they were a bit more open, it would help to legitimise the system abroad.”


If [China] say they’re going to do something by 2030, we can be pretty sure they’re going to do it

The biggest challenge to Chinese politics is corruption. A democratic system can live with corruption because corrupt leaders can be voted out of power, at least in theory. But in a meritocratic system, corruption is an existential threat. If political leaders are seen to be corrupt, they cannot claim superior merit and thus lose the one quality that justifies their position. Because of this, China needs more mechanisms to keep its politicians accountable. Chinese officials have studied the British civil service to learn how to deal with corruption, for example. “Elections are a safety valve that isn't available in China,” says Bell. “But they know this. It's why they're having the longest and most systematic anti-corruption drive in recent history.”  
There are obvious flaws in China's system, says Bell. But he also ticks off several advantages. Political officials at the top all have substantial experience at running a country – “unlike in the US with the current president”. The government is also not subject to the electoral cycle and can focus on its policies. “If they say they’re going to do something by 2030, we can be pretty sure they’re going to do it,” he says.

This has allowed China to pull millions out of poverty in just a few decades, build a vast amount of new infrastructure in the biggest construction drive the world has ever seen, and begin to tackle its substantial urban pollution and greenhouse emissions. Officials used to be judged mainly on how well they did at reducing poverty, says Bell. Now they are expected to make environmental improvements too.

The West has tried to export democracy not only at the point of a gun, but also by imposing legislation

Bell says lots of surveys show that the Chinese system has strong support within the country at most levels of society, where the government is viewed as providing a form of guardianship. He agrees with Hoey that as China gets richer and its middle class grows, more people will want to have a say in how the country is run. But that need not necessarily mean a call for democracy. Instead, perhaps more people will sign up to join the ruling party. Everybody now has equal rights to take the examinations that put you on the road to becoming a public official, he says. “There are different ways of participating in politics.”
Whatever happens, democracy is much more likely to flourish when it is homegrown. The attempts in the last few decades to export democracy around the world have proved to be an absolute disaster, says Hoey. “The whole idea is wrong in principle because democracy is not ours to dispense,” she says. “It has to come from the people to have any meaning. It needs to have roots deep in the values and culture of the country.”
Yet the West has tried to export democracy not only at the point of a gun – such as in the many military interventions in the Middle East – but also by imposing legislation. The EU pushes its Western values and body of laws on new members, for example. This can be quite intrusive, says Hoey. As a result, rather than being seen as a universal human aspiration, democracy can sometimes come across as a specifically Western product – and rejected as such.
With the political climate around the world shifting and many countries adopting a more nationalist outlook, the US and Western Europe have abandoned most of their ambitions for regime change around the world. But looking inwards may be no bad thing. “If the West wants to promote democracy then they should do it by example,” says Hoey. 

ЧИ Є МАЙБУТНЄ У ДЕМОКРАТІЇ?

Персонал-плюс

Загальний підвищений інтерес до демократії, що почався у кінці ХХ століття і триває на початку нового століття, був викликаний, передусім, масовим прагненням країн, що звільнилися від авторитаризму, знайти досконалішу форму правління. Політичний досвід розвинених країн свідчить про те, що найбільших успіхів добилися ті політичні системи, які були засновані на ліберально-демократичних цінностях. 

Цей наочний приклад став таким, що визначає пріоритет у виборі перспектив розвитку вчорашніх авторитарних держав. Як пише політолог А. Салмін, «демократія, ймовірно, найвпливовіша політична ідея XIX століття, що стала на початок ХХ-го політичною реальністю, до його середини — реальністю геополітичною, а до кінця — універсальною, хоча далеко не парадигмою політичного облаштування, що приймається точкою відліку політичних систем».
Проте, майбутнє демократії далеко не безхмарне. Значна кіль­кість країн не впоралася з демократичними перевантаженнями і повернулася до авторитарної форми правління. Країнам, в яких починають здійснюватися демократичні перетворення, доведеться здолати ще багато перешкод, щоб перейти до консолідованої демократії.
Ф.Фукуяма поспішив оголосити про «завершення ідеологічної еволюції людства і універсалізації західної ліберальної демократії як остаточної форми правління». Йому опонує Ф.Шміт­тер, який припускає, що демократію чекає «смуга безладів, що посилюється, невизначеності і непередбачуваних подій». Крім того, він висловлює немодну євроцентричну точку зору, згідно якої більшість майбутніх викликів почнуть визрівати в надрах ліберальних демократій, що вже затвердилися. На думку американського політолога, нові демократичні країни навпаки «приречені» залишатися в осяжному майбутньому демократичними, незалежно від того, якими будуть досягнення і рівень задоволеності громадян. І якщо якась з неодемократий зазнає фіаско, що супроводжуватиметься поверненням до попереднього ладу, подібне може статися тільки в місцевому масштабі.
Серйозніші проблеми очікуються стосовно демократій Європи і Північної Америки. Приводом для таких побоювань служать дві причини: перша — відсутність можливості пояснювати власні недоліки загрозою постійного суперництва з іншою системою; друга — населення цих країн набагато більшою мірою «заражене» нормативними очікуваннями відносно того, як повинна працювати демократія. Ф. Шміттер висловлює думку, що як тільки подібне змагання набере силу, в центрі уваги виявляться «ліберальні» складові цих демократій, а саме:
— одностороннє під­креслення ними важливості прав громадян і індивідуалізму — і в концептуальному, і в процедурному, і в методологічному плані;
— прихильність їх волюнтаризму, форма і зміст якої зводиться до практики участі в політиці, а також до висунення політиків зі своїх лав;
— їх «зацикленість» на територіальному представництві і міжпартійному суперництві як єдино легітимному типі зв’язку між громадянами і державою;
— їх байдужість до постійної рівності як в розподілі благ, так і в представленні інтересів;
— їх обмеженість інституціональними рамками національної держави, а також мовчазним потуранням лібералізму стосовно націоналізму.
Незважаючи на неприкритий песимізм відносно майбутнього демократії, Шміттер все ж заявляє, що підстав для паніки немає. При цьому він посилається на Роберта Даля, який відмічав, що на практиці демократія вже зазнала декілька революцій, і при цьому частенько самі її захисники не цілком усвідомлювали, що саме вони роблять.
Усе, що буде потрібно їй цього разу, це забезпечити знизу достатній тиск у формі інституціональної кризи і адаптувати зміни до демократії шляхом вступу нових правил і норм. Внаслідок таких перетворень нова демократія буде досконало «вчорашньою».  Р. Даль писав про дві трансформації демократії: від міста-держави до нації-держави. Тепер відбувається перехід до демократії, здійснюваної в ширших масштабах. Рішення, які впливають на інтереси громадян тієї або іншої країни, частенько приймаються за її межами. Економіка, екологія, національна безпека країни значною мірою залежать від акторів, що перебувають за межами держави. Громадяни держави не можуть у рамках своєї політичної системи здійснювати контроль за діяльністю зовнішніх акторів, рішення яких роблять пряму дію на них. Тому, стверджує Роберт Даль, результатом є те, що друга трансформація відбувається тепер у світових масштабах. Так само як поява націй-держав зменшила можливості місцевих жителів реалізувати контроль над своїми проблемами через місцеві органи влади, так і розширення сфери наднаціональної діяльності зменшує можливості громадян держави контролювати життєво важливі свої проблеми через національні засоби правління. Перспективи демократії американський політолог оцінює високо. Свою думку він зв’язує з наступними умовами:
— засоби насильницького примусу мають бути розосереджені або нейтралізовані;
— існує сучасне динамічне плюралістичне суспільство;
— країна однорідна в культурному відношенні або, у разі культурної гетерогенності, не розділена на сильну і виразну субкультуру;
— за наявності такого роду субкультури, її лідери повинні створити механізми врегулювання субкультурних конфліктів;
— політична культура і переконання її громадян, особливо політичних активістів, підкріплюють інститути поліархії;
— країна не піддається інтервенції з боку ворожої поліархії іноземної держави.
Наслідуючи ту ж логіку, можна стверджувати, що в країні, де відсутні перераховані умови або склалися прямо протилежні, практично напевно буде встановлений недемократичний режим. Що ж до тих країн, які знаходяться в проміжному положенні, то там поліархії, найчастіше, виявляються нестійкими або ж відбувається постійне чергування поліархічнихі недемократичних режимів.
Проте, Роберт Даль переконаний, що «демократична ідея не втратить своєї привабливості для людей в недемократичних країнах, і, у міру того як в цих країнах формуватимуться сучасні, динамічні і більш плюралістичні суспільства, їх авторитарним урядам стане все важче протидіяти спрямуванням до розширення демократії».
Важливим представляється здатність громадян до сприйняття і використання демократичних цінностей для поліпшення свого життя. Позитивне ставлення до демократії залежить від історичних особливостей кожної країни, що виражаються в політичній культурі, релігії, національних традиціях. У країнах, де громадяни не сприймають демократичні цінності як засадничих у своєму житті, навряд чи можна розраховувати на формування демократичного політичного режиму. Влада стає демократичною тільки за умови її підконтрольності. Якщо ж суспільство не робить ніяких кроків для створення такої системи, то державна влада ігноруватиме демократичні процедури.
Як вважає Дж.Кін, демократичні процедури прийнятніші за будь-які інші методи ухвалення рішень, «але не тому, що вони забезпечують кращі результати, а тому що їм властиво зводити до мінімуму можливості для прояву зарозумілості з боку тих, хто приймає рішення, завдяки наданню громадянам публічного права оцінювати якість цих результатів (і переглядати ці свої оцінки)». До цієї оцінки необхідно додати ще бажання громадян скористатися такими процедурами.
Майбутнє демократії, з точки зору А. Салміна, зводиться до двох проблем: до визначення її універсальності і технологічності, пов’язаної з системою, що вже склалася, або необхідністю застосування спеціальної «моделі переходу» з небажаного стану в бажаний.
Ш. Ейзенштадт також визнає, що в надрах будь-якої конституційної демократії можуть розвиватися процеси, що розмивають їх. Він висловлює такі побоювання:
По-перше, соціальні, політичні і економічні зрушення в державах можуть сприяти спочатку бюрократизації, а потім надконцентрації влади. Більше того, технократизація знань і відомостей, що мають відношення до політичного процесу можуть призвести до відчуження суспільства від інформації, результатом чого стане поширення політичної апатії і відмова від участі в політиці взагалі.
По-друге, масштабні зміни можуть привести до порушення балансу між громадянським суспільством і державою, пов’язаного з виникненням нових соціальних шарів, що претендують на вираження власних інтересів. У результаті ставиться під сумнів ефективність показних інститутів. У таких умовах перебудова громадянського суспільства практично неминуче супроводжується конфронтацією між  плюралістичними і якобінськими орієнтаціями.
Ці процеси можуть дати поштовх до часткової зміни режиму в демократичних країнах. Серед найважливіших компонентів такого роду режимних перетворень  Ейзенштадт називає послаблення партій і показних інститутів в порівнянні з прямими політичними діями і безпосередніми стосунками різних політичних акторів, посилення засобів масової інформації і їх ролі в політичному процесі і підвищення значущості виконавчої влади при можливому зростанні повноважень судової системи.
Подібні зміни режимів безпосередньо пов’язані із зрушеннями, що зачіпають багато аспектів соціальної будови сучасних суспільств. У крайніх випадках це може призвести до деконсолідації конституційно-демократичних режимів, а також до послаблення або розмивання конституційних компонентів, життєво необхідних для реалізації принципу верховенства права, таких як невтручання політичних органів в громадські і приватні справи.
Пошук нових форм демократії стає на рубежі тисячоліть характерною рисою західної громадської думки і практики. Він проходить по лінії формування нових форм соціальності, покликаних замінити групові соці­ально-культурні спільності, що розпадаються, рухливішими, тимчасовими, виникаючими на добровільній основі відносно конкретних проблем і ситуацій. Тобто соціальність, що детермінується «ззовні», замінюється соціальністю добровільною, що виражає прагнення індивідів, не жертвуючи своєю автономією, здолати взаємну відчуженість на основі пошуку загальних цінностей і прагнень. Така тенденція веде до підвищення ролі громадянського суспільства і його впливу на державу, що вимагає розширення сфери і збагачення форм його діяльності, що поширюється на рівень професійної політики, технократії і бюрократичних структур.
У зв’язку з тим, що жодна з існуючих локальних цивілізацій, окрім західної, не виробила демократичних цінностей і інститутів, то успіхи західних демократій повинні сприяти процесу демократизації в країнах, культурна самобутність яких не приймає цінностей індивіда. Груповий початок, що характеризується самоідентифікацією громадян не з нацією-державою, а з етнічними і релігійними групами, не обов’язково виключає демократизацію, але робить її малореальною в тих формах, які вироблені західним суспільством.
Процеси розвитку демократії тісно переплетені з іншими загальносвітовими і цивілізаційними процесами, передусім з глобалізацією, яка далеко не завжди сприяє розвитку демократичних інститутів і консолідації демократії, особливо в країнах з незавершеною модернізацією і незавершеним демократичним переходом. Як показує досвід останніх років, глобалізація призводить не лише до інтернаціоналізації і тіснішої взаємодії різних країн і цивілізацій, але і одночасно викликає різні кризові явища в менш розвинених країнах, посилюючи тенденції до їх відособлення, зростання національної самосвідомості.
У зв’язку з цим, попри очевидне просування процесів демократизації, говорити про безповоротність цих явищ передчасно. При аналізі глобальних процесів стає очевидною хвилеподібна складова демократизації. Тому глобальний успіх демократії в 1970—1990 рр. поступово переходить в спад, що характеризує кінець ХХ і початок XXI століття.
Якщо на перших порах процеси глобалізації в різних сферах сприяли розвитку демократії, то на пізніших етапах негативні наслідки процесів глобалізації можуть перешкодити розвитку демократії «углиб». Важлива не кількість, а якість демократії. Тобто, наскільки гнучкими і ефективними виявляться демократичні інститути в різних країнах, наскільки вони відповідатимуть умовам, що змінюються.
На думку Г.Ділігенського, перспектива глобальної демократизації «реальна лише у разі виникнення нової глобальної цивілізації, яка тим або іншим чином прищепить ці цінності і інститути до чужого для неї грунту». Проте, демократію неможливо імпортувати антидемократичними, тим більше військовими способами, що тільки призводить до її дискредитації. Така цивілізація може складатися тільки на добровільних засадах шляхом приєднання до демократичного співтовариства країн, що досягли сприйняття цінностей демократії як засадничих (наприклад, прагнення Туреччини вступити до Європейського Союзу). Йдеться про ассиметрію процесів демократизації в різних регіонах світу. Якщо західні суспільства вирішують проблему подолання недоліків показної демократії, приведення демократичних інститутів у від­по­відність з реаліями постіндустріальної епохи, то на суспільства Півдня і Сходу чекає важкий процес вироблення адекватною їх умовам і традиціям демократичної практики, стабільного демократичного порядку. Найменш вірогідною представляється в осяжному майбутньому уніфікація і нівелювання форм цього процесу в різних цивілізаційних ареалах. Г.Ділігенський вважає: в найближчі два-три десятиліття можна стверджувати, що в переважній більшості суспільств затвердиться принцип змінюваності влади на підставі відносно стабільних, легітимних процедур, що припускають волевиявлення громадян. Таке гнучке реагування політичної сфери на нові «виклики» і впорядкування змінюваності влади стає необхідною умовою виживання сучасних суспільств.
У той же час спроба створення в новоявлених демократіях інститутів шляхом еклектичного змішення демократичних форм, що практикуються в різних демократичних країнах, не лише сприяє дискредитації ідей демократизації в поставторитарних суспільствах. Істотна шкода заподіюється і загальним перспективам демократії в глобальному масштабі. Так американський політолог Дж.Маркофф пише: «для того, щоб забезпечити здатність демократії відповісти на виклики XXI століття, процес демократизації повинен стати чимось великим, ніж просто поширення на нові регіони світу вже відомих, сталих моделей демократичного устрою. Якщо демократія має намір знайти наповнене сенсом майбутнє, вона повинна піддатися переосмисленню і перестворенню, як це завжди відбувалося у минулому».
Нині можна виділити два підходи до характеристики феномену «глобальної демократизації». Перший під­хід заснований на уніфікації процесів демократизації за образом західної ліберальної демократії, що приводить з різною швидкістю, з різною ефективністю, але пригнічуючу частину колишніх авторитарних країн, до деякого загального демократичного стандарту.
Другий підхід розглядає «глобальну демократизацію» не як уніфікацію політичної карти світу, а як диверсифікацію демократії, розширення демократичних варіантів розвитку. Причому ця точка зору набуває усе більш широкого поширення. Прибічники цього підходу виходять з того, що оцінка демократій на основі хрестоматійних моделей західної демократії є помилковою, і мову слід вести про існування різних моделей демократії. Як зазначає Г.Вайнштейн, «якщо для першого підходу головним є питання про те, чи буде автократія змінена демократією, і якщо буде, то коли, з якими труднощами і завдяки яким чинникам, той для другого підходу основне питання полягає в тому, яким типом демократії буде змінена автократія». Таким чином, на порядок денний висувається завдання аналізу  світових поставторитарних трансформацій як процес розширення типологічної різноманітності демократій.
Цікавою є точка зору С.Хантінгтона стосовно майбутнього демократії. Американський політолог виходить з того, що США є першою демократичною країною сучасного світу і її самосвідомість як нації невіддільна від прихильності до ліберальних і демократичних цінностей. Інші нації можуть кардинально змінювати свої політичні системи, продовжуючи при цьому існувати як нації. У Сполучених Штатів такої можливості немає. Тому американці особливо зацікавлені в розвитку глобального довкілля, сприятливого для демократії. Стає зрозумілою їх прихильність до насадження демократії недемократичними методами в авторитарних державах, незважаючи на непідготовленість населення цих країн до сприйняття демократичних цінностей.
Значні перешкоди для поширення демократії існують в багатьох суспільствах. Третя хвиля, «глобальна демократична революція» кінця XX століття, не триватиме вічно. За нею може послідувати новий зліт авторитаризму. Але це не зашкодить, як вважає С. Хантінгтон, коли-небудь в XXI столітті виникнути четвертій хвилі демократизації. Причому як ключові чинники, від яких в майбутньому залежатимуть стабільність і поширення демократії, він вказує на економічний розвиток і політичне керівництво.
Економічний розвиток робить демократію можливою; політичне керівництво робить її реальною. Щоб демократія з’явилася на світ, майбутні політичні еліти як мінімум повинні будуть вірити, що це найменш погана форма правління для їх суспільств і для них самих. Вони також повинні будуть мати достатню майстерність, щоб здійснити перехід до демократії всупереч як радикалам, так і консерваторам, які неминуче перешкоджатимуть їм в реалізації демократичного транзиту. Але демократія, зрештою, пошириться у світі настільки, наскільки ті, хто користується владою у всьому світі і в окремих країнах, захочуть її розповсюдити.

Не братские народы: чем украинцы отличаются от россиян

«Единый народ», «старший брат», «вместе навеки». Все это можно услышать с экранов Киселев–ТВ даже сегодня. После двух с половиной лет войны! Однако многие россияне давно признали – украинцы и русские всегда были очень разными. В отношении к жизни, в способе мышления, в быту. С началом российской агрессии Украина показала всему миру чудеса самоорганизации.

Министерство обороны РФ солгали о Малазийском Боинге

Как в Европе отреагировали на российских плагиаторов от науки

20.09.2016, Павел Котляр 

Как в Европе посмеялись над российскими депутатами, меняющими в диссертациях шоколад на говядину, и где в мире еще есть сроки давности по обжалованию ученых степеней, «Газете.Ru» рассказал основатель «Диссернета» физик Андрей Ростовцев.

— Андрей, на днях вы выступали на международной конференции, на которой зарубежные ученые смогли узнать от вас о масштабах фальсификаций научных диссертаций в России. Что это была за конференция?
— Эта конференция называется STI (Science and Technology Indicators). Она посвящена индикаторам, которые характеризуют развитие общества, стран, экономики, науки. И одним из индикаторов является наукометрия. Эта конференция проходит раз в два года, в этом году она проходила в Валенсии. Вообще на нее ездит мало людей из России, в основном это представители Высшей школы экономики, где и родилась идея рассказать на этой конференции о «Диссернете». Это серьезная конференция международного уровня, чтобы туда поехать, нужно было послать материал, оформленный в виде публикации, по теме, о которой ты будешь говорить.

«Вышка» подала свою статью, но им разрешили сделать постерный доклад и постоять с ним рядышком. Моя же статья про «Диссернет», которую мы делали с Александром Костинским, начальником управления академической экспертизы ВШЭ, организаторам понравилась,
и нам прислали восторженный отзыв: дескать, неужели такое вообще бывает?

— Правда ли, что европейские ученые за руку приводили друг друга послушать ваш доклад о том, как русские пишут диссертации?
— Да, так и было. Это был единственный доклад, на котором все, кто был в зале, либо высказались, либо задавали вопросы, никто не остался равнодушным, ведь обычно после доклада похлопали, один-два вопроса и разошлись. Я рассказывал о том, какая в России ситуация с защитами диссертаций, доклад назывался «Репутационный кризис в российской академической сфере».
— По-вашему, ученые на Западе в курсе того, как в России последние годы списывают диссертации?
— Нет, они даже не представляют масштабов бедствия. Я даже не подберу слов, чтобы описать, насколько их ошеломило услышанное. Может быть, многие даже не поверили тому, что я рассказал.
Зал на доклад реагировал хохотом, это был цирк.
Все внимательно слушали, и реакция ученых из развитых западных стран сводилась к удивлению: как такое вообще возможно? Ведь вроде считается, что Россия принадлежит к цивилизованному миру?
— Ученых больше поразили масштабы плагиата в диссертациях или то, как списывают в России?
— Их поразили масштабы, ученые удивлялись: что государство, наше Минобрнауки, думает по этому поводу? А я так и отвечал, что наше государство защищает эту практику на законодательном уровне, рассказал, как Минобрнауки ввело срок давности по обжалованию недобросовестных диссертаций. Сидящие в зале в это верили с трудом…
— Кстати, а в других странах есть аналогичные сроки давности?
— Я специально интересовался — в Европе такого нет, кроме Словакии и Чехии.
И потому для остальной Европы эти две страны представляют головную боль, так как в Германию, во Францию оттуда едут врачи с дипломами, которые нельзя проверить. Я рассказал, что в России диссертант, если списывает, то списывает масштабно, получается то, что мы называем карбункулом (когда большинство страниц диссертации — списанные). И тут же приводил пример, что в Германии наши коллеги выискивают лишь списанные фразы, предложения.
Конечно же, рассказал историю про то, как наш депутат Игошин в своей диссертации превратил шоколад в говядину, после чего зал лег.
Люди тоже не могли понять, как автор заменил ключевые слова, а статистику, картинки оставил. Вообще наши немецкие коллеги из аналогичного сообщества постоянно мне напоминают, что об этом надо говорить. Важно, что в России это не единичные случаи, у нас это уже целый институт общества. И я повторяю, что у нас это не черный рынок, а целый институт, так как этот рынок подкрепляется государственными законами.
Мы видели с вами недавнюю инициативу Минобрнауки лишать степеней только по решению суда. Автора этой идеи уволили, и мы не знаем, реальный или фиктивный это был «стрелочник», но я сомневаюсь, что это могло произойти без ведома главы департамента аттестации научных кадров Минобрнауки Инессы Шишкановой.
— Ученые из каких-то стран говорили, что у них есть похожие проблемы со списанными диссертациями?
— Ведущий секции живо заинтересовался моим докладом. Оказывается, в Мексике есть подозрение на списанную диссертацию у президента. И мне, и ему все говорили: «Ну, вы там даете!» — и советовали быть осторожнее. А один ученый из Бразилии посоветовал мне оформить хорошую страховку.

«Диссернет» продолжит свое существование

12 черт русского менталитета

Fresher

Предлагаем вниманию читателя очень интересную статью. В ней Николай Иванович Козлов, доктор психологических наук, называет черты менталитета россиян, которые невозможно не узнать как в себе, так и в соотечественниках.
Вообще, менталитет — это преобладающие схемы, стереотипы и шаблоны мышления. Россияне — не обязательно русские. Отдельный человек может гордиться тем, что он «казак», «башкир» или «еврей» в пределах России, но за ее пределами всех россиян (бывших и настоящих) по традиции называют (независимо от происхождения) русскими. Для этого есть основания: как правило, все они имеют сходство в своей ментальности и стереотипах поведения.


 
Россиянам есть чем гордиться, у нас огромная и сильная страна, у нас талантливые люди и глубокая литература, при этом мы сами знаем и свои слабые стороны. Если мы хотим становиться лучше — мы обязаны их знать.
Итак, давайте посмотрим на себя со стороны, а именно со стороны строго научных исследований. Что отмечают исследователи культуры как специфические черты российского менталитета?



1. Соборность, примат общего над личным: «мы все свои», у нас все общее и «а что люди скажут». Соборность оборачивается отсутствием понятия приватности и возможностью любой соседской бабушке вмешаться и высказать вам все, что она думает по поводу вашей одежды, манер и воспитания ваших детей.
Из той же оперы понятия «общественность», «коллектив», отсутствующие на Западе. «Мнение коллектива», «не отделяться от коллектива», «а что люди скажут?» — соборность в чистом виде. С другой стороны, вам скажут, если у вас торчит ярлычок, развязался шнурок, забрызганы брюки или порван пакет с продуктами. А также — помигают фарами на дороге, чтобы предупредить о ГИБДД и спасти от штрафа.
2. Стремление жить по правде. Термин «правда», часто встречающийся в древнерусских источниках, означает правовые нормы, на основании которых вершился суд (отсюда выражения «судить право» или «судить в правду», то есть объективно, справедливо). Источники кодификации — нормы обычного права, княжеская судебная практика, а также заимствованные нормы из авторитетных источников — прежде всего Священного Писания.
За пределами российской культуры чаще говорится о законопослушности, правилах приличия или следовании религиозным заповедям. В восточном менталитете о Правде не говорится, в Китае важно жить по заветам, оставленным Конфуцием.
3. В выборе между разумом и чувством русские выбирают чувство: искренность и душевность. В российском менталитете «целесообразность» практически синоним корыстного, эгоистичного поведения и не в чести, как что-то «американское». Среднему российскому обывателю трудно представить, что можно разумно и осознанно действовать не только ради себя, но и ради кого-то, поэтому действия бескорыстные отождествляются с действиями «от сердца», на основе чувств, без головы.
Российское — нелюбовь к дисциплине и методичности, жизнь по душе и настроению, смена настроения от миролюбия, всепрощения и смирения к беспощадному бунту на полное уничтожение — и обратно. Русский менталитет живет скорее по женской модели: чувство, мягкость, всепрощение, реагируя плачем и яростью на последствия такой жизненной стратегии.
4. Определенный негативизм: большинство россиян чаще видят в себе недостатки, а не достоинства. За рубежом, если человек на улице случайно задел другого человека, шаблонная реакция практически любого: «Sorry», извинение и улыбка. Они так воспитаны. Печально, что в России такие шаблоны — более негативные, тут можно услышать и «Ну ты, куда смотришь?», и нечто более резкое. Россияне хорошо понимают, что такое тоска, при том что это слово непереводимо на другие европейские языки. На улицах у нас не принято улыбаться, смотреть в лица окружающим, неприлично знакомиться и просто заговаривать.
5. Улыбка в русском общении не является обязательным атрибутом вежливости. На Западе чем больше улыбается человек, тем он больше проявляет вежливости. В традиционно русском общении приоритет — требованию искренности. Улыбка у русских демонстрирует личное расположение к другому человеку, которое, естественно, не распространяется на всех. Поэтому если человек улыбается не от души, это вызывает неприятие.
Можно обратиться за помощью — скорее всего помогут. Нормально попрошайничать — и сигаретку, и деньги. Человек с постоянно хорошим настроением вызывает подозрение — то ли больной, то ли неискренний. Тот, кто обычно приветливо улыбается другим — если не иностранец, то, конечно, подхалим. Конечно, неискренний. Говорит «Да», соглашается — лицемер. Потому что искренний российский человек обязательно не согласится и возразит. И вообще самая настоящая искренность — это когда матом! Вот тогда — человеку веришь!
6. Любовь к спорам. В русском общении традиционно большое место занимают споры. Русский человек любит спорить по самым различным вопросам, как частным, так и общим. Любовь к спорам по глобальным, философским вопросам — яркая черта русского коммуникативного поведения.
Русского человека часто интересует спор не как средство нахождения истины, а как умственное упражнение, как форма эмоционального, искреннего общения друг с другом. Именно поэтому в русской коммуникативной культуре спорящие столь часто теряют нить спора, легко отходят от первоначальной темы.
При этом совершенно нехарактерно стремление к компромиссу или к тому, чтобы дать собеседнику сохранить лицо. Бескомпромиссность, конфликтность проявляется очень ярко: нашему человеку некомфортно, если он не доспорил, не смог доказать свою правоту. «Как сформулировал это качество английский учитель: «Русский всегда спорит на победу». И наоборот, характеристика «бесконфликтный», скорее, носит неодобрительный оттенок, как «бесхребетный», «непринципиальный».
7. Русский человек живет верой в добро, которое когда-то спустится с небес (или просто сверху) на многострадальную русскую землю: «Добро обязательно победит зло, но потом, когда-нибудь». При этом его личная позиция — безответственная: «Нам принесет правду кто-то, но не я лично. Я сам ничего сделать не могу и делать не буду». Главным врагом русского человека на протяжении уже нескольких столетий считается государство в образе служило-карательного сословия.
8. Принцип «не высовывайся». В русском менталитете пренебрежительное отношение к политике и демократии как форме политического устройства, при котором источником и контролером деятельности власти выступает народ. Характерна убежденность в том, что реально люди нигде ничего не решают и демократия — это ложь и лицемерие. В то же время терпимость и привычка ко лжи и лицемерию своей власти по причине убежденности, что иначе нельзя.
9. Привычка к воровству, мздоимству и обману. Убежденность в том, что воруют везде и все, а честным путем заработать большие деньги невозможно. Принцип — «не украдешь — не проживешь». Александр I: «В России такое воровство, что я боюсь идти к дантисту — сяду в кресло, и украдут челюсть…» Даль: «Русский человек не боится креста, а боится песта».
При этом для россиян характерно протестное отношение к наказаниям: наказывать за мелкие нарушения — нехорошо, как-то мелочно, нужно — «прощать!», а когда на этом фоне люди привыкают законы не уважать и от мелких нарушений переходят к крупным — тут российский человек будет долго вздыхать, пока не разозлится и не устроит погром.
10. Вытекающая из предыдущего пункта характерная черта российского менталитета — любовь к халяве. Фильмы нужно скачивать через торрент, платить за лицензионные программы — западло, мечтою является радость Лени Голубкова в МММ-пирамиде. Наши сказки рисуют героев, которые лежат на печи и в итоге получают царство и сексапильную королеву. Иван-Дурак силен не трудолюбием, а сообразительностью, когда за него все сделают Щуки, Сивки-Бурки, Коньки-Горбунки и прочие волки, рыбы и жар-птицы.
11. Забота о здоровье ценностью не является, спорт — странно, болеть — нормально, но категорически не допускается бросать убогих, в том числе считается нравственно недопустимым уходить от тех, кто не заботился о своем здоровье и в результате стал по факту беспомощным инвалидом. Женщины ищут богатых и успешных, а любят убогих и больных. «Как же он без меня?» — отсюда созависимость как норма жизни.
12. Место гуманизма у нас занимает жалость. Если гуманизм приветствует заботу о человеке, ставя на пьедестал свободного, развитого, сильного человека, то жалость направляет заботу на несчастных и больных. По статистике Mail.ru и ВЦИОМ, помощь взрослым по популярности стоит на пятом месте после помощи детям, старикам, животным и помощи экологическим проблемам. Людям больше жалко собак, чем людей, а из людей из чувства жалости важнее поддержать нежизнеспособных детей, а не взрослых, которые еще могли бы жить и работать.

В комментариях к статье кто-то соглашается с подобным портретом, кто-то обвиняет автора в русофобии. Нет, автор любит Россию и верит в нее, уже которое десятилетие занимаясь просветительской и образовательной деятельностью для своей страны. Здесь врагов нет и не нужно здесь их искать, наша задача в другом: а именно, думать, как нам поднимать нашу страну и воспитывать детей — наших новых граждан.
Об авторе: Николай Иванович Козлов, доктор психологических наук, профессор, ректор Университета практической психологии, основатель сайта «Психологос».