23.08.2013, Алексей Кашпоровский, ГолосUA
Когда
в 1991 году Украина обрела Независимость, подавляющее большинство ее
жителей надеялись на, пускай и не мгновенное, но, хотя бы, быстрое
улучшение условий жизни. Однако вся последующая история оказалась не
историей успеха, а борьбой за выживание и попыткой догнать хотя бы те
показатели, которые были в стране в последний год жизни СССР.
- Политика
- Чуть
ли не каждый украинский чиновник, депутат или общественный деятель
начала девяностых любил напоминать согражданам о важности Украины в
мировой политике и ее стратегическом географическом положении. Все это
преподносилось как залог будущих успехов страны на международной арене.
Многие даже не стеснялись ставить Украину в один ряд с наиболее
развитыми странами мира, говоря, что вот-вот еще чуть-чуть – и нас
признают, и мы будем такие же «крутые», как Франция и Германия.
-
- Ничего
этого так и не случилось. Вместо этого Украина фактически превратилась
из субъекта международной политики в объект. Более того – украинские
чинуши и политики умудрились растерять даже те крохи влияния, которые
страна имела еще в середине девяностых. И все это – во многом
«благодаря» невнятной политике отечественного МИДа и высших эшелонов
власти. Бездарность в отстаивании экономических и политических интересов
страны, неумение определять и предупреждать ключевые проблемы,
отсутствие государственной идеологии и неизменности политического курса –
все это стало визитной карточкой украинской дипломатии. А еще это дало
понять нашим соседям, что с нами можно не считаться. Как результат –
провальные, а, иногда, и кабальные для страны политические и
экономические договора, и даже – потеря части территории. И как бы
украинские политики не прикрывались необходимостью выполнять решения
международных судов, это никак не может оправдать тот факт, что впервые в
своей истории Украина утратила часть своей территории не в результате
войны и абсолютно без какой-либо компенсации. Впрочем, ничего странного в
этом нет. Кто будет считаться с интересами нищего, который так и не
определился, чего он хочет? Нищего, который берет кредиты, не читая
условий договора, и который даже не думает, как эти кредиты погашать?
Поэтому не стоит удивляться, когда страны-кредиторы предлагают Украине в
обмен на деньги поделиться частью своей территории или когда
организации-доноры типа МВФ выдвигают кабальные для населения страны
условия кредитования. Ведь там знают – украинские политики
покочевряжатся для виду, а потом все равно согласятся. Ведь показать
избирателям фокус с «пакращенням» они смогут лишь за счет очередного
займа.
-
- Экономика
- В
1991 году Украине достался мощнейший промышленный потенциал. Тяжелая
индустрия, машиностроение, точное приборостроение, наукоемкое
производство и сотни различных НИИ и КБ, занимавшихся разработками в
сфере науки, космоса, вооружений и т.д. Да,
многие из этих предприятий переживали далеко не лучшие времена из-за
кризиса, поразившего советскую экономику в середине 80-х годов ХХ века.
Однако, вместо того, чтобы «вылечить» эти предприятия, перевооружить, а,
при необходимости, и перепрофилировать, украинское руководство приняло
«гениальное» решение - отдать созданное руками нескольких поколений
украинцев в частные руки. Причем, как показал весь последующий опыт
«прихватизации» по-украински, в первую очередь почему-то
приватизировались как раз экономически развитые предприятия. Более того,
стоимость, за которую эти предприятия переходили в руки частника,
зачастую была меньше стоимости земли, на которой они были расположены.
Как результат – Украина пережила глубочайшую со времен Великой
Отечественной войны деиндустриализацию – по данным КПУ, за двадцать два
года с экономической карты страны исчезло более 50 тысяч предприятий!
Фактически, страна скатилась на послевоенный уровень. Однако вряд ли
можно ожидать, что в ближайшее время можно будет «догнать» советскую
Украину: по статистике, в 2012 году уровень развития экономики
соответствовал лишь 69,3% от уровня 1990 года! И это за 22 года! По
сути, сегодняшняя Украина из страны-производителя превратилась в
страну-потребитель. Чтобы понять, чем это закончится, достаточно
посмотреть на Грецию.
-
-
- Приватизація: реформа чи грабунок народу
- ”Реформи”, тобто розподіл фінансових потоків
-
- Демография
- «Нас
– 52 миллиона!». Когда один из украинских телеканалов начал свою
промо-кампанию под таким лозунгом, он уже давно утратил свою
актуальность. Ведь к тому моменту количество украинцев уже сократилось
до 48 миллионов. Сейчас нас чуть больше 46 миллионов, и эта цифра неуклонно
продолжает сокращаться. По прогнозам демографов, к 2050 году население
Украины не будет превышать 38 миллионов человек. И это при условии, что
темпы сокращения числа украинцев останутся неизменными. А это вряд ли.
Экономические и политические неурядицы, неверие в свою страну и свое
будущее вынуждают работоспособных украинцев искать счастья за границей.
-
-
- Медицина
- Вместе
с Независимостью Украина получила советскую систему здравоохранения.
Это сегодня ее называют лучшей в мире, а тогда это был больной от
долгого недофинансирования монстр, «выезжавший» исключительно на
высочайшем профессионализме врачей. И даже отсутствие современного
оборудования и самых необходимых лекарств не могло развалить эту
надежную, годами отлаженную систему. Однако украинским чиновникам эта
система показалась слишком дорогой. И они тут же занялись ее
реформированием. Долгие годы эти «реформы» заключались в еще большем
урезании бюджета на медицинские нужды. Похоже, что расчет был прост –
уставшие от безденежья врачи сами разбегутся. Однако большинство
профессионалов все же осталось, ведь для них клятва Гиппократа – далеко
не пустой звук. А для некоторых это стало поводом превратить медицину в
настоящий бизнес, в котором интересы пациента стоят далеко не на первом
месте. Очень скоро это привело к тому, что качество отечественного
здравоохранения снизилось на порядок. Показательным в этом плане
является тот факт, что и отечественные нувориши, и государственные
чиновники предпочитают лечить себя и своих близких отнюдь не в Украине.
Впрочем, «реформы» продолжаются. Еще чуть-чуть – и лечить украинцев
станет некому.
- Образование
- Дорого,
некачественно и никому не нужно – вот краткая характеристика
украинского высшего образования. Вообще, украинская высшая школа, как
русский бунт – бессмысленна и беспощадна. Бессмысленна с точки зрения
получения знаний и беспощадна для кошельков родителей. Реформа высшего
образования, о которой говорят уже более двадцати лет, привела лишь к
тому, что в стране расплодилось невероятное множество так называемых
институтов и университетов, главная цель которых – не
учить, а «продавать» дипломы. Научить чему-либо такие «ВУЗы» просто не в
состоянии, потому как не обладают ни соответствующей материальной
базой, ни квалифицированным преподавательским составом. Зачастую они
состоят из нескольких арендуемых комнат, а из штатных сотрудников у них –
лишь ректор, директор да бухгалтер. Впрочем, это не отпугивает
абитуриентов и их родителей – ведь стране «нужны» десятки тысяч
менеджеров, экономистов и юристов. О том, что найти работу с таким
дипломом будет не так то и просто, почти никто не думает. Как и том, что
зарплата у таких «профессионалов» вряд ли превысит среднюю по стране.
Чего не скажешь о высококвалифицированных рабочих, дефицит которых
наблюдается в стране в последние десять лет. Да вот беда: обучать эту
высококвалифицированную силу просто негде, ведь система
профессионально-технического образования в стране фактически развалена.
Так что еще чуть-чуть – и квалифицированный сварщик или токарь будут
получать не меньше хорошего юриста.
-
- УКРАЇНСЬКА АНТИУКРАЇНСЬКА ШКОЛА»... В УКРАЇНІ
- Армия
- 700
000 солдат, 9293 танка, около 1100 самолетов, в том числе и
стратегических бомбардировщиков, ядерное оружие – все это в 1991 году
сделало Украину одной из мощнейших стран мира. Однако с самого начала
было ясно, что такую армию украинская экономика просто не потянет. Да,
собственно, Украине такая армия была и не нужна. Ведь существовавшие на
тот момент военные угрозы требовали создания высокомобильной и
высокотехнологичной компактной армии, готовой в любой момент отразить
внешнюю агрессию. И отечественные чиновники принялись «реформировать»
вооруженные силы с азартом, достойным иного применения. В результате
десятки тысяч офицеров-профессионалов оказались за бортом, много
по-настоящему боеспособных частей было расформировано, а профессия
военного утратила былой престиж.
-
-
-
- Единственный плюс от таких «реформ» -
Украина попала в список стран-лидеров по продаже оружия. Однако это
стало возможным лишь благодаря старым запасам оружия еще советского
производства. Когда оно иссякнет – закончится и слава Украины –
импортера вооружений. А что касается армии, то заявленных целей она так и
не достигла. Небольшая и плохо вооруженная, она скорее похожа на
потешные войска, чем на современные вооруженные силы.
-
-
- Государство и коррупция
- Когда
в конце 80-х - начале 90-х годов советское телевидение показывало
итальянские сериалы про мафию, никто из украинцев и подумать не мог, что
такое может быть возможно у нас в стране. Однако уже спустя пару лет
после обретения Независимости стало ясно – итальянская Коза-Ностра
просто нервно курит в сторонке, глядя на своих украинских коллег.Продажные
суды, милиция и прокуратура сделали то, о чем итальянские мафиози и
мечтать не могли – позволили криминальным элементам спокойно войти во
власть. Таким образом за несколько лет бандиты настолько крепко срослись
с властью, что, фактически, превратились в настоящих хозяев страны. И
сегодня уже никого не удивляют депутаты-убийцы или насильники, оборотни в
погонах или судьи-взяточники. Иногда их преступления становятся
настолько наглыми и циничными, что коллегам виновников приходится садить
их в тюрьму. Пример – дела народного депутата Лозинского, судьи Зварича
или милиционеров из Врадиевки, изнасиловавших местную жительницу.
Однако чаще всего их «проделки» остаются безнаказанными. Так что не
удивительно, что правоохранительной системе доверяет лишь 1,5%
украинцев, а коррупцию в Украине считают главной угрозой национальной
безопасности.
-
-
-
- Український неофеодалізм
- МВС: політизація = деградація
- Ложка меда в бочке дегтя
- Впрочем,
не стоит думать, что двадцать два года Независимости прошли зря, и
Украина так ничего и не достигла. Это, конечно же, не так. Личные успехи
боксеров братьев Кличко и футболиста Андрея Шевченко, пловчихи Яны
Клочковой и певицы-победительницы Евровидения Русланы Лыжичко прославили
Украину во всем мире. Украинские программисты и разработчики
космической и авиационной техники пользуются заслуженным авторитетом
среди своих иностранных коллег. Яркое и успешное проведение
Евровидения-2005 и Евро-2012 показало, показало, что Украина – страна
гостеприимная, и может проводить международные мероприятия любой
сложности. И даже заснеженный Майдан-2004 доказал всему миру, что
украинцы могут и хотят решать свои проблемы сами и исключительно мирным
путем.
- И это – тоже показатель. Ведь если
посмотреть на предысторию этих успехов и событий, станет ясно, что
произошли они не благодаря, а, скорее, вопреки «помощи» государства.
-
-
-
- Джерело
Когда в 1991 году Украина обрела Независимость, подавляющее большинство ее жителей надеялись на, пускай и не
мгновенное, но, хотя бы, быстрое улучшение условий жизни. Однако вся
последующая история оказалась не историей успеха, а борьбой за выживание
и попыткой догнать хотя бы те показатели, которые были в стране в
последний год жизни СССР.
Политика
Чуть ли не каждый украинский чиновник, депутат или
общественный деятель начала девяностых любил напоминать согражданам о
важности Украины в мировой политике и ее стратегическом географическом
положении. Все это преподносилось как залог будущих успехов страны на
международной арене. Многие даже не стеснялись ставить Украину в один
ряд с наиболее развитыми странами мира, говоря, что вот-вот еще
чуть-чуть – и нас признают, и мы будем такие же «крутые», как Франция и
Германия.
Ничего этого так и не случилось. Вместо этого
Украина фактически превратилась из субъекта международной политики в
объект. Более того – украинские чинуши и политики умудрились растерять
даже те крохи влияния, которые страна имела еще в середине девяностых. И
все это – во многом «благодаря» невнятной политике отечественного МИДа и
высших эшелонов власти. Бездарность в отстаивании экономических и
политических интересов страны, неумение определять и предупреждать
ключевые проблемы, отсутствие государственной идеологии и неизменности
политического курса – все это стало визитной карточкой украинской
дипломатии. А еще это дало понять нашим соседям, что с нами можно не
считаться. Как результат – провальные, а, иногда, и кабальные для страны
политические и экономические договора, и даже – потеря части
территории. И как бы украинские политики не прикрывались необходимостью
выполнять решения международных судов, это никак не может оправдать тот
факт, что впервые в своей истории Украина утратила часть своей
территории не в результате войны и абсолютно без какой-либо компенсации.
Впрочем, ничего странного в этом нет. Кто будет считаться с интересами
нищего, который так и не определился, чего он хочет? Нищего, который
берет кредиты, не читая условий договора, и который даже не думает, как
эти кредиты погашать? Поэтому не стоит удивляться, когда
страны-кредиторы предлагают Украине в обмен на деньги поделиться частью
своей территории или когда организации-доноры типа МВФ выдвигают
кабальные для населения страны условия кредитования. Ведь там знают –
украинские политики покочевряжатся для виду, а потом все равно
согласятся. Ведь показать избирателям фокус с «пакращенням» они смогут
лишь за счет очередного займа.
Экономика
В 1991 году Украине достался мощнейший промышленный
потенциал. Тяжелая индустрия, машиностроение, точное приборостроение,
наукоемкое производство и сотни различных НИИ и КБ, занимавшихся
разработками в сфере науки, космоса, вооружений и т.д. Да,
многие из этих предприятий переживали далеко не лучшие времена из-за
кризиса, поразившего советскую экономику в середине 80-х годов ХХ века.
Однако, вместо того, чтобы «вылечить» эти предприятия, перевооружить, а,
при необходимости, и перепрофилировать, украинское руководство приняло
«гениальное» решение - отдать созданное руками нескольких поколений
украинцев в частные руки. Причем, как показал весь последующий опыт
«прихватизации» по-украински, в первую очередь почему-то
приватизировались как раз экономически развитые предприятия. Более того,
стоимость, за которую эти предприятия переходили в руки частника,
зачастую была меньше стоимости земли, на которой они были расположены.
Как результат – Украина пережила глубочайшую со времен Великой
Отечественной войны деиндустриализацию – по данным КПУ,
за двадцать два года с экономической карты страны исчезло более 50
тысяч предприятий! Фактически, страна скатилась на послевоенный уровень.
Однако вряд ли можно ожидать, что в ближайшее время можно будет
«догнать» советскую Украину: по статистике, в 2012 году уровень развития
экономики соответствовал лишь 69,3% от уровня 1990 года! И это за 22
года! По сути, сегодняшняя Украина из страны-производителя превратилась в
страну-потребитель. Чтобы понять, чем это закончится, достаточно
посмотреть на Грецию.
Демография
«Нас – 52 миллиона!». Когда один из украинских
телеканалов начал свою промо-кампанию под таким лозунгом, он уже давно
утратил свою актуальность. Ведь к тому моменту количество украинцев уже
сократилось до 48 миллионов. Сейчас нас чуть больше 46 миллионов, и эта
цифра неуклонно продолжает сокращаться. По
прогнозам демографов, к 2050 году население Украины не будет превышать
38 миллионов человек. И это при условии, что темпы сокращения числа
украинцев останутся неизменными. А это вряд ли. Экономические и
политические неурядицы, неверие в свою страну и свое будущее вынуждают
работоспособных украинцев искать счастья за границей.
Медицина
Вместе с Независимостью
Украина получила советскую систему здравоохранения. Это сегодня ее
называют лучшей в мире, а тогда это был больной от долгого
недофинансирования монстр, «выезжавший» исключительно на высочайшем
профессионализме врачей. И даже отсутствие современного оборудования и
самых необходимых лекарств не могло развалить эту надежную, годами
отлаженную систему. Однако украинским чиновникам эта система показалась
слишком дорогой. И они тут же занялись ее реформированием. Долгие годы
эти «реформы» заключались в еще большем урезании бюджета на медицинские
нужды. Похоже, что расчет был прост – уставшие от безденежья врачи сами
разбегутся. Однако большинство профессионалов все же осталось, ведь для
них клятва Гиппократа – далеко не пустой звук. А для некоторых это стало
поводом превратить медицину в настоящий бизнес, в котором интересы
пациента стоят далеко не на первом месте. Очень скоро это привело к
тому, что качество отечественного здравоохранения снизилось на порядок.
Показательным в этом плане является тот факт, что и отечественные
нувориши, и государственные чиновники предпочитают лечить себя и своих
близких отнюдь не в Украине. Впрочем, «реформы» продолжаются. Еще
чуть-чуть – и лечить украинцев станет некому.
Образование
Дорого, некачественно и никому не нужно – вот
краткая характеристика украинского высшего образования. Вообще,
украинская высшая школа, как русский бунт – бессмысленна и беспощадна.
Бессмысленна с точки зрения получения знаний и беспощадна для кошельков
родителей. Реформа высшего образования, о которой говорят уже более
двадцати лет, привела лишь к тому, что в стране расплодилось невероятное
множество так называемых институтов и университетов, главная цель
которых – не учить, а «продавать» дипломы.
Научить чему-либо такие «ВУЗы» просто не в состоянии, потому как не
обладают ни соответствующей материальной базой, ни квалифицированным
преподавательским составом. Зачастую они состоят из нескольких
арендуемых комнат, а из штатных сотрудников у них – лишь ректор,
директор да бухгалтер. Впрочем, это не отпугивает абитуриентов и их
родителей – ведь стране «нужны» десятки тысяч менеджеров, экономистов и
юристов. О том, что найти работу с таким дипломом будет не так то и
просто, почти никто не думает. Как и том, что зарплата у таких
«профессионалов» вряд ли превысит среднюю по стране. Чего не скажешь о
высококвалифицированных рабочих, дефицит которых наблюдается в стране в
последние десять лет. Да вот беда: обучать эту высококвалифицированную
силу просто негде, ведь система профессионально-технического образования
в стране фактически развалена. Так что еще чуть-чуть – и
квалифицированный сварщик или токарь будут получать не меньше хорошего
юриста.
Армия
700 000 солдат, 9293
танка, около 1100 самолетов, в том числе и стратегических
бомбардировщиков, ядерное оружие – все это в 1991 году сделало Украину
одной из мощнейших стран мира. Однако с самого начала было ясно, что
такую армию украинская экономика просто не потянет. Да, собственно,
Украине такая армия была и не нужна. Ведь существовавшие на тот момент
военные угрозы требовали создания высокомобильной и высокотехнологичной
компактной армии, готовой в любой момент отразить внешнюю агрессию. И
отечественные чиновники принялись «реформировать» вооруженные силы с
азартом, достойным иного применения. В результате десятки тысяч
офицеров-профессионалов оказались за бортом, много по-настоящему
боеспособных частей было расформировано, а профессия военного утратила
былой престиж. Единственный плюс от таких «реформ» - Украина попала в
список стран-лидеров по продаже оружия. Однако это стало возможным лишь
благодаря старым запасам оружия еще советского производства. Когда оно
иссякнет – закончится и слава Украины – импортера вооружений. А что
касается армии, то заявленных целей она так и не достигла. Небольшая и
плохо вооруженная, она скорее похожа на потешные войска, чем на
современные вооруженные силы.
Государство и коррупция
Когда в конце 80-х - начале 90-х годов советское
телевидение показывало итальянские сериалы про мафию, никто из украинцев
и подумать не мог, что такое может быть возможно у нас в стране. Однако
уже спустя пару лет после обретения Независимости стало ясно –
итальянская Коза-Ностра просто нервно курит в сторонке, глядя на своих
украинских коллег. Продажные суды, милиция и
прокуратура сделали то, о чем итальянские мафиози и мечтать не могли –
позволили криминальным элементам спокойно войти во власть. Таким образом
за несколько лет бандиты настолько крепко срослись с властью, что,
фактически, превратились в настоящих хозяев страны. И сегодня уже никого
не удивляют депутаты-убийцы или насильники, оборотни в погонах или
судьи-взяточники. Иногда их преступления становятся настолько наглыми и
циничными, что коллегам виновников приходится садить их в тюрьму. Пример
– дела народного депутата Лозинского, судьи Зварича
или милиционеров из Врадиевки, изнасиловавших местную жительницу.
Однако чаще всего их «проделки» остаются безнаказанными. Так что не
удивительно, что правоохранительной системе доверяет лишь 1,5%
украинцев, а коррупцию в Украине считают главной угрозой национальной
безопасности.
Ложка меда в бочке дегтя
Впрочем, не стоит думать, что двадцать два года
Независимости прошли зря, и Украина так ничего и не достигла. Это,
конечно же, не так. Личные успехи боксеров братьев Кличко и футболиста
Андрея Шевченко, пловчихи Яны Клочковой и певицы-победительницы
Евровидения Русланы Лыжичко прославили Украину во всем мире. Украинские
программисты и разработчики космической и авиационной техники пользуются
заслуженным авторитетом среди своих иностранных коллег. Яркое и
успешное проведение Евровидения-2005 и Евро-2012 показало, показало, что
Украина – страна гостеприимная, и может проводить международные
мероприятия любой сложности. И даже заснеженный Майдан-2004 доказал
всему миру, что украинцы могут и хотят решать свои проблемы сами и
исключительно мирным путем.
И это – тоже показатель. Ведь если
посмотреть на предысторию этих успехов и событий, станет ясно, что
произошли они не благодаря, а, скорее, вопреки «помощи» государства.
Источник:
http://ru.golos.ua/social_problem/13_08_22_22_goda_spustya_ukraina_kotoruyu_myi_tak_i_ne_dognali
Golos.ua © 2013
Когда в 1991 году Украина обрела Независимость, подавляющее большинство ее жителей надеялись на, пускай и не
мгновенное, но, хотя бы, быстрое улучшение условий жизни. Однако вся
последующая история оказалась не историей успеха, а борьбой за выживание
и попыткой догнать хотя бы те показатели, которые были в стране в
последний год жизни СССР.
Политика
Чуть ли не каждый украинский чиновник, депутат или
общественный деятель начала девяностых любил напоминать согражданам о
важности Украины в мировой политике и ее стратегическом географическом
положении. Все это преподносилось как залог будущих успехов страны на
международной арене. Многие даже не стеснялись ставить Украину в один
ряд с наиболее развитыми странами мира, говоря, что вот-вот еще
чуть-чуть – и нас признают, и мы будем такие же «крутые», как Франция и
Германия.
Ничего этого так и не случилось. Вместо этого
Украина фактически превратилась из субъекта международной политики в
объект. Более того – украинские чинуши и политики умудрились растерять
даже те крохи влияния, которые страна имела еще в середине девяностых. И
все это – во многом «благодаря» невнятной политике отечественного МИДа и
высших эшелонов власти. Бездарность в отстаивании экономических и
политических интересов страны, неумение определять и предупреждать
ключевые проблемы, отсутствие государственной идеологии и неизменности
политического курса – все это стало визитной карточкой украинской
дипломатии. А еще это дало понять нашим соседям, что с нами можно не
считаться. Как результат – провальные, а, иногда, и кабальные для страны
политические и экономические договора, и даже – потеря части
территории. И как бы украинские политики не прикрывались необходимостью
выполнять решения международных судов, это никак не может оправдать тот
факт, что впервые в своей истории Украина утратила часть своей
территории не в результате войны и абсолютно без какой-либо компенсации.
Впрочем, ничего странного в этом нет. Кто будет считаться с интересами
нищего, который так и не определился, чего он хочет? Нищего, который
берет кредиты, не читая условий договора, и который даже не думает, как
эти кредиты погашать? Поэтому не стоит удивляться, когда
страны-кредиторы предлагают Украине в обмен на деньги поделиться частью
своей территории или когда организации-доноры типа МВФ выдвигают
кабальные для населения страны условия кредитования. Ведь там знают –
украинские политики покочевряжатся для виду, а потом все равно
согласятся. Ведь показать избирателям фокус с «пакращенням» они смогут
лишь за счет очередного займа.
Экономика
В 1991 году Украине достался мощнейший промышленный
потенциал. Тяжелая индустрия, машиностроение, точное приборостроение,
наукоемкое производство и сотни различных НИИ и КБ, занимавшихся
разработками в сфере науки, космоса, вооружений и т.д. Да,
многие из этих предприятий переживали далеко не лучшие времена из-за
кризиса, поразившего советскую экономику в середине 80-х годов ХХ века.
Однако, вместо того, чтобы «вылечить» эти предприятия, перевооружить, а,
при необходимости, и перепрофилировать, украинское руководство приняло
«гениальное» решение - отдать созданное руками нескольких поколений
украинцев в частные руки. Причем, как показал весь последующий опыт
«прихватизации» по-украински, в первую очередь почему-то
приватизировались как раз экономически развитые предприятия. Более того,
стоимость, за которую эти предприятия переходили в руки частника,
зачастую была меньше стоимости земли, на которой они были расположены.
Как результат – Украина пережила глубочайшую со времен Великой
Отечественной войны деиндустриализацию – по данным КПУ,
за двадцать два года с экономической карты страны исчезло более 50
тысяч предприятий! Фактически, страна скатилась на послевоенный уровень.
Однако вряд ли можно ожидать, что в ближайшее время можно будет
«догнать» советскую Украину: по статистике, в 2012 году уровень развития
экономики соответствовал лишь 69,3% от уровня 1990 года! И это за 22
года! По сути, сегодняшняя Украина из страны-производителя превратилась в
страну-потребитель. Чтобы понять, чем это закончится, достаточно
посмотреть на Грецию.
Демография
«Нас – 52 миллиона!». Когда один из украинских
телеканалов начал свою промо-кампанию под таким лозунгом, он уже давно
утратил свою актуальность. Ведь к тому моменту количество украинцев уже
сократилось до 48 миллионов. Сейчас нас чуть больше 46 миллионов, и эта
цифра неуклонно продолжает сокращаться. По
прогнозам демографов, к 2050 году население Украины не будет превышать
38 миллионов человек. И это при условии, что темпы сокращения числа
украинцев останутся неизменными. А это вряд ли. Экономические и
политические неурядицы, неверие в свою страну и свое будущее вынуждают
работоспособных украинцев искать счастья за границей.
Медицина
Вместе с Независимостью
Украина получила советскую систему здравоохранения. Это сегодня ее
называют лучшей в мире, а тогда это был больной от долгого
недофинансирования монстр, «выезжавший» исключительно на высочайшем
профессионализме врачей. И даже отсутствие современного оборудования и
самых необходимых лекарств не могло развалить эту надежную, годами
отлаженную систему. Однако украинским чиновникам эта система показалась
слишком дорогой. И они тут же занялись ее реформированием. Долгие годы
эти «реформы» заключались в еще большем урезании бюджета на медицинские
нужды. Похоже, что расчет был прост – уставшие от безденежья врачи сами
разбегутся. Однако большинство профессионалов все же осталось, ведь для
них клятва Гиппократа – далеко не пустой звук. А для некоторых это стало
поводом превратить медицину в настоящий бизнес, в котором интересы
пациента стоят далеко не на первом месте. Очень скоро это привело к
тому, что качество отечественного здравоохранения снизилось на порядок.
Показательным в этом плане является тот факт, что и отечественные
нувориши, и государственные чиновники предпочитают лечить себя и своих
близких отнюдь не в Украине. Впрочем, «реформы» продолжаются. Еще
чуть-чуть – и лечить украинцев станет некому.
Образование
Дорого, некачественно и никому не нужно – вот
краткая характеристика украинского высшего образования. Вообще,
украинская высшая школа, как русский бунт – бессмысленна и беспощадна.
Бессмысленна с точки зрения получения знаний и беспощадна для кошельков
родителей. Реформа высшего образования, о которой говорят уже более
двадцати лет, привела лишь к тому, что в стране расплодилось невероятное
множество так называемых институтов и университетов, главная цель
которых – не учить, а «продавать» дипломы.
Научить чему-либо такие «ВУЗы» просто не в состоянии, потому как не
обладают ни соответствующей материальной базой, ни квалифицированным
преподавательским составом. Зачастую они состоят из нескольких
арендуемых комнат, а из штатных сотрудников у них – лишь ректор,
директор да бухгалтер. Впрочем, это не отпугивает абитуриентов и их
родителей – ведь стране «нужны» десятки тысяч менеджеров, экономистов и
юристов. О том, что найти работу с таким дипломом будет не так то и
просто, почти никто не думает. Как и том, что зарплата у таких
«профессионалов» вряд ли превысит среднюю по стране. Чего не скажешь о
высококвалифицированных рабочих, дефицит которых наблюдается в стране в
последние десять лет. Да вот беда: обучать эту высококвалифицированную
силу просто негде, ведь система профессионально-технического образования
в стране фактически развалена. Так что еще чуть-чуть – и
квалифицированный сварщик или токарь будут получать не меньше хорошего
юриста.
Армия
700 000 солдат, 9293
танка, около 1100 самолетов, в том числе и стратегических
бомбардировщиков, ядерное оружие – все это в 1991 году сделало Украину
одной из мощнейших стран мира. Однако с самого начала было ясно, что
такую армию украинская экономика просто не потянет. Да, собственно,
Украине такая армия была и не нужна. Ведь существовавшие на тот момент
военные угрозы требовали создания высокомобильной и высокотехнологичной
компактной армии, готовой в любой момент отразить внешнюю агрессию. И
отечественные чиновники принялись «реформировать» вооруженные силы с
азартом, достойным иного применения. В результате десятки тысяч
офицеров-профессионалов оказались за бортом, много по-настоящему
боеспособных частей было расформировано, а профессия военного утратила
былой престиж. Единственный плюс от таких «реформ» - Украина попала в
список стран-лидеров по продаже оружия. Однако это стало возможным лишь
благодаря старым запасам оружия еще советского производства. Когда оно
иссякнет – закончится и слава Украины – импортера вооружений. А что
касается армии, то заявленных целей она так и не достигла. Небольшая и
плохо вооруженная, она скорее похожа на потешные войска, чем на
современные вооруженные силы.
Государство и коррупция
Когда в конце 80-х - начале 90-х годов советское
телевидение показывало итальянские сериалы про мафию, никто из украинцев
и подумать не мог, что такое может быть возможно у нас в стране. Однако
уже спустя пару лет после обретения Независимости стало ясно –
итальянская Коза-Ностра просто нервно курит в сторонке, глядя на своих
украинских коллег. Продажные суды, милиция и
прокуратура сделали то, о чем итальянские мафиози и мечтать не могли –
позволили криминальным элементам спокойно войти во власть. Таким образом
за несколько лет бандиты настолько крепко срослись с властью, что,
фактически, превратились в настоящих хозяев страны. И сегодня уже никого
не удивляют депутаты-убийцы или насильники, оборотни в погонах или
судьи-взяточники. Иногда их преступления становятся настолько наглыми и
циничными, что коллегам виновников приходится садить их в тюрьму. Пример
– дела народного депутата Лозинского, судьи Зварича
или милиционеров из Врадиевки, изнасиловавших местную жительницу.
Однако чаще всего их «проделки» остаются безнаказанными. Так что не
удивительно, что правоохранительной системе доверяет лишь 1,5%
украинцев, а коррупцию в Украине считают главной угрозой национальной
безопасности.
Ложка меда в бочке дегтя
Впрочем, не стоит думать, что двадцать два года
Независимости прошли зря, и Украина так ничего и не достигла. Это,
конечно же, не так. Личные успехи боксеров братьев Кличко и футболиста
Андрея Шевченко, пловчихи Яны Клочковой и певицы-победительницы
Евровидения Русланы Лыжичко прославили Украину во всем мире. Украинские
программисты и разработчики космической и авиационной техники пользуются
заслуженным авторитетом среди своих иностранных коллег. Яркое и
успешное проведение Евровидения-2005 и Евро-2012 показало, показало, что
Украина – страна гостеприимная, и может проводить международные
мероприятия любой сложности. И даже заснеженный Майдан-2004 доказал
всему миру, что украинцы могут и хотят решать свои проблемы сами и
исключительно мирным путем.
И это – тоже показатель. Ведь если
посмотреть на предысторию этих успехов и событий, станет ясно, что
произошли они не благодаря, а, скорее, вопреки «помощи» государства.
Источник:
http://ru.golos.ua/social_problem/13_08_22_22_goda_spustya_ukraina_kotoruyu_myi_tak_i_ne_dognali
Golos.ua © 2013
30.05.2011, Ростислав Павленко, Український тиждень
Вирвати Україну з «олігархічно-люмпенського» кола спроможна лише сила,
яка спирається на середній клас і правоцентристську ідеологію
Україна вже майже два десятиліття залишається країною великих
можливостей. Потенційно це одна з найвпливовіших сил у регіоні,
достатньо забезпечена природними запасами, провідний гравець на
принципових для світової безпеки ринках (від аграрного до
енергетичного), лідер передових наукових розробок, потужний донор
регіональної безпеки. Перераховувати людські, природні та матеріальні
ресурси, якими володіє наша держава і які дають підстави сподіватися на
реальність змальованої оптимістичної картини, певно, немає потреби: про
це сказано вже чимало.
Однак увесь цей потенціал і досі нереалізований. Україні як системі
бракує принципового фактора успіху: ефективної взаємодії між наявними
елементами. Структура управління, організація суспільства, спосіб
перерозподілу ресурсів склалися в неефективну «олігархічно-люмпенську» модель:
приймає принципові рішення і перерозподіляє національне багатство
жменька олігархів, а більшість людей лишаються на межі бідності. При
цьому політичний клас пов’язаний із основними олігархами й виявився
нездатним запропонувати країні реалістичну стратегію національного
прориву. Суспільству, попри накопичений значний протестний потенціал,
бракує організуючої сили, розуміння конкретної мети перетворень та
способів її досягнення.
Відтак встановлена система може існувати довго – аж поки вистачатиме
ресурсів або поки олігархи будуть спроможні витримувати тиск ззовні, не
допускаючи фактичного підкорення країни сусідами. Однак на тлі кризи
обидві ці небезпеки стають вельми реальними і для збереження держави як
самостійного суб’єкта необхідні системні зміни, які виведуть її зі
стагнації. Ці зміни торкнуться (понад те, потребуватимуть участі) і
олігархів, і суспільства. Але ініціювати їх, підштовхнути до них і
«верхи», і «низи» має інша сила. Сила, яка безпосередньо зацікавлена у
зміні ситуації і має ресурси для початку перетворень.
Модель за Дарвіном
Організація суспільства, де на верхівці перебувають кілька олігархів,
які монополізують вплив на розподіл ресурсів і придушують будь-яку
опозицію (насамперед організовану), а внизу – велика кількість бідних,
які залежні від олігархів і сподіваються на подачки від них (при цьому
їхні спроби організуватися жорстко придушуються), не є українським
винаходом. Це примітивна соціальна піраміда, в яку організовуються
людські спільноти, якщо жодна сила в них не докладає свідомих і
достатньо наполегливих зусиль для створення іншого стану речей. Так
організовані первісні племена. У схожі «піраміди» збираються ув’язнені,
призвані на військову службу чи інші, які опиняються в подібних умовах.
Прямі паралелі «самоорганізації», у якій вимкнено розум і діють
первісні інстинкти, спостерігаємо у світі тварин. Зокрема, у мавп, що
живуть в умовах, у яких, найімовірніше, перебували предки людини,
вибудовується дуже схожа структура «суспільства». У них є свої
«олігархи»-домінанти, свої «шістки», які за подачку обслуговують
домінантів, і рядові особини – «люмпени», яких перші тримають у покорі.
При цьому «олігархами» найчастіше стають не найрозумніші чи навіть
найсильніші, а найбільш нахабні, хитрі й галасливі.
Описана система примітивна і в своїй примітивності стабільна. У
соціальних науках такий стан називають неоптимальною рівновагою. За
відсутності потужного тиску ззовні чи різкої зміни обставин ця рівновага
може існувати дуже довго. Однак вона має принципову ваду:
перерозподіляє ресурси у вкрай неефективний спосіб.
Ознак неефективності «олігархічно-люмпенської» моделі в Україні не
бракує. Валовий внутрішній продукт на душу населення за паритетом
купівельної спроможності становить близько $7 тис. – один із найнижчих у
Європі. За індексом людського розвитку ООН наша держава займає 69-ту
позицію з 169 країн. У рейтингу умов для ділової активності, який
складає Світовий банк, посідає 145-те місце зі 183 – останнє в Європі.
На заробітках за кордоном перебуває близько 7 млн наших співвітчизників
– це приблизно п’ята частина працездатного населення. Понад 46%
опитаних готові виїхати з України в пошуках роботи, а близько половини
випускників вишів бажають отримати роботу за кордоном. Відплив капіталу з
країни, за експертними оцінками, сягає $19 млрд – близько половини її
річного бюджету.
Цю сумну статистику можна продовжувати далі. Примітивна, бездумна
модель організації суспільства, що склалася в Україні, не здатна не те
що забезпечити поступальний розвиток і використання потенціалу, а навіть
банально підтримувати на допустимому рівні життєдіяльність усіх його
представників. «Олігархічній» економіці
просто бракує на це ресурсів. До того ж страх домінантів утратити свій
статус штовхає їх на придушення тих паростків самоорганізації, які дали б
змогу суспільству самому вирішити проблему власного забезпечення.
Недарма умови для ведення бізнесу в Україні визнані найгіршими в Європі.
На цьому тлі особливо ілюстративними є цинічні коментарі представників
правлячої партії, які обурюються тим, що люди замість того, щоб «чесно»
працювати за копійки на підприємствах олігархів, тікають на заробітки за
кордон чи відкривають якісь «власні справи». За такими висловлюваннями
так і проглядає якийсь домінант-павіан з африканської савани, обурений
неслухняністю зграї.
Повернення до людського шляху
Подолання проблем примітивної організації суспільства потребує певних
зусиль тих верств, які перебувають у згаданій моделі в програшному
становищі. Таких верств дві. По-перше, більшість людей, поставлених
олігархами в залежність від своєї милості, які перебувають на межі
бідності. Ліві партії та рухи традиційно саме з ними пов’язують
сподівання на зміну соціального ладу. Однак вони практично повсюдно
довели свою неспроможність вирішити ті проблеми, за які бралися. У
крайньому своєму вияві – марксистських диктатур (більшовизм/сталінізм,
маоізм тощо) – цей шлях привів суспільства, які дозволили поставити над
собою такий експеримент, до ще глибшої прірви: мільйонних жертв
репресій, іще більшого зубожіння та відставання у розвитку. Але навіть у
країнах, де ліві розвивалися разом із громадою, не ставлячи під сумнів
основи політичного ладу, вони виявили себе не найкращим чином. Відомий
учений Роберт Міхельс, вивчаючи особливості побудови партій у модерних
суспільствах, сформулював «залізний закон олігархії»: політсили, навіть
ліві, які ставили собі за мету повалення олігархічного ладу, самі
перетворювалися на ієрархічні структури, а їхні лідери ставали такими
самими домінантами, як і суперники. Єдиною відмінністю була природа
їхніх статків. Не виробництво, завоювання ринків чи інша економічна
діяльність, а перерозподіл на свою користь внесків і пожертв.
Більших успіхів досягли організації, які обстоювали безпосередні
інтереси робітників і з часом переросли у профспілки та інші подібні
утворення. У Великій Британії вони навіть становили основу однієї з
домінуючих партій, а в континентальній Європі є потужною політичною
силою, з якою мають рахуватися уряди. Однак зворотним боком зростання
впливу профспілок є швидке корумпування їхньої верхівки та її відрив від
власне працюючих. В Україні ця небезпека виявилася вповні –
профспілковий рух як такий практично не спроможний відігравати свою
природну роль, адже керівництво основних організацій залучене до
правлячої партії.
У таких умовах сподівання залишаються лише на інший прошарок, інтереси
якого ущемляє олігархія, – середній клас. Тобто на людей, які здатні
заробляти на проживання бізнесом чи кваліфікованою професійною
діяльністю, мають власність і яким від держави потрібне лише
забезпечення можливості для вільного розвитку своєї справи.
Люди згаданої категорії сповідують цінності, які прийнято називати правоцентристськими, або консервативними.
Це насамперед вимоги щодо можливості вільного розвитку своєї справи:
сприятливого бізнес-клімату, захисту власності та справедливого
судочинства, чого бракує в українській економіці для того, щоби залучати
інвестиції та створювати нові робочі місця. Водночас ця страта
зацікавлена в сильній державі, спроможній встановлювати і захищати
правила гри. Адже порівняно з великим (а тим більше олігархічним)
бізнесом середній клас має незрівнянно менші ресурси, тож є природним
союзником держави, її незалежності й підтримання правопорядку. За умови,
щоправда, виконання визначених вище умов стосовно бізнес-клімату.
Однак, зважаючи на переваги розвитку, які забезпечує державі згаданий
прошарок, це цілком вигідний обмін.
Зрештою, саме середній клас найбільше зацікавлений у стабільності, адже
криза в разі її виникнення завдає йому найболючішого удару. Відтак
традиційні цінності, мораль, громадянські права і свободи – природна
складова світобачення цих людей і основа для підтримки держави, яка
здатна такі цінності пропагувати.
Як і будь-яка суспільна група, середній клас потребує політичного
представництва. Донині в Україні жодна партія була не в змозі адекватно
сформулювати, а тим більше втілити в життя усі визначені вище
правоцентристські вимоги до цивілізованого розвитку суспільства і
держави. А допоки така партія не постане і не прийде до влади, наша
країна характеризуватиметься примітивною моделлю із
домінантами-олігархами і позбавленою голосу більшістю.
Джерело
08.04.2011, Олександр Крамар, Український тиждень
Десятирічна програма подолання бідності повністю провалена. Україні загрожує люмпенізація цілих регіонів
Зображення: УНІАН
За інформацією Рахункової палати, порівняно з вихідними даними 2000
року рівень бідності зріс в 11 областях. У Волинській, Кіровоградській,
Сумській та Херсонська за межею бідності живе понад 40% населення (у
середньому по країні 26,4%).
Специфіка України на тлі європейських країн полягає в тому, що проблема
не просто не вирішується, а поглиблюється. Показове «піклування» уряду
про малозабезпечених у жодному разі не поліпшує становища –
спостерігається тенденція до зменшення частки заробітної плати в
структурі доходів, а частка соціальної допомоги та інших поточних
трансфертів зростає. Якщо 2008 року зарплата в доходах населення
становила 43,3%, то 2010-го – 40,9%. Ухвалені впродовж 2010-го урядові
рішення фактично призводять до руйнації тарифної системи і зрівнялівки в
оплаті праці в бюджетній сфері.
За останні роки поглибилися економічні диспропорції між регіонами та
окремими територіями у їхніх межах. Якщо 1996-го співвідношення
мінімального та максимального значень валового регіонального продукту на
одну особу становило 2,7 раза, то 2008-го – вже 6,3 раза. І криза
посилила цю тенденцію. У той час як у більшості областей промислове
виробництво торік зростало, в Чернігівській, Херсонській, Хмельницькій,
Вінницькій та Івано-Франківській і далі скорочувалося (на 3–10%, а в
Чернівецькій – узагалі на 22,2%).
Суттєво різняться й показники середньої заробітної плати: у січні
поточного року різниця між Тернопільською областю та Києвом становила
2,15 раза, а порівняно з Київською, Дніпропетровською та Донецькою
областями – 1,45–1,7 раза.
Значно нижчими за середні по Україні були показники зарплати у
Вінницькій, Хмельницькій, Херсонській та Кіровоградській областях.
Водночас саме тут найвища частка працівників, які отримували менше від
прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Якщо в грудні 2010 у Києві
таких було 3,8%, на Донеччині та Дніпропетровщині – 4,5–5,2%, то в
Кіровоградській, Херсонській, Хмельницькій, Чернівецькій,
Тернопільській, Сумській, Вінницькій, Чернігівській, Волинській областях
– 9–12,6%.
Безробіття: офіційне і катастрофічне
Ключовою проблемою депресивних регіонів є явне й особливо приховане
безробіття. Попри нещодавні оптимістичні прогнози директора Державної
служби зайнятості Володимира Галицького щодо незначного його зменшення в
2011-му, з початку року зареєстроване безробіття зростає на 0,1% щомісяця і вже перевищило 0,62 млн осіб (на 17% більше, ніж рік тому), при цьому підвищується й середня тривалість.
Крім того, погіршується його структура. За даними останньої аналітичної
доповіді Держкомстату щодо ситуації на ринку праці 2010 року, в процесі
виходу з економічної кризи частка звільнених з економічних причин
зменшується (з 48,6% 2009-го до 43% 2010-го), а тих, хто не зміг
працевлаштуватися після закінчення навчання, навпаки, зростає (з 11,5%
до 13,7%).
У депресивних регіонах рівень безробіття цілком закономірно вищий за
середній по країні, причому порівняно з відносно благополучними
регіонами майже вдвічі. За методологією Міжнародної організації праці
(МОП), 2010 року частка безробітних у Рівненській області становила 13%,
у Чернігівській, Тернопільській, Сумській, Черкаській, Житомирській,
Вінницькій, Полтавській, Кіровоградській, Херсонській, Чернівецькій,
Закарпатській – 10%. Для порівняння: у Києві – лише 6,7%, у Криму, на
Дніпропетровщині, Луганщині, Одещині та Харківщині – менше ніж 8%.
Ще більшою є різниця в навантаженні зареєстрованих безробітних на 10
вакантних місць: у Хмельницькій – 293, Черкаській – 259, Вінницькій –
139. Тоді як у Дніпропетровській та Одеській – 34 і 37, а в Києві – лише
два. Причому попит на робочу силу в більшості депресивних регіонів не
відреагував на вихід із кризи і зменшувався навіть у 2010 році, коли в
інших регіонах він уже зростав.
Наші урядовці часто апелюють до того, що, мовляв, в Україні рівень
безробіття нижчий, аніж у ЄС загалом, і в кілька разів, аніж у тих
європейських державах, куди найбільше прямують українські заробітчани
(Іспанія, Португалія тощо). Чому ж тоді наші співвітчизники в пошуках
роботи масово виїздять за кордон?
Приховане безробіття в рази масштабніше навіть від тієї цифри, яка
обчислюється за методологією МОП. Із 1,9 млн офіційних безробітних 1,4
млн – мешканці міст. Але цей показник викликає подив з огляду на те, що
проблема зайнятості значно гостріша на селі. Такий парадокс можна
пояснити тим, що високий рівень безробіття поміж селян приховується за
рахунок специфічної статистичної категорії зайнятих у неформальному
секторі. Це люди, які намагаються вижити завдяки натуральному підсобному
господарству, оскільки для переходу до товарного їм зазвичай не
вистачає ані необхідних ресурсів, ані знань, а знайти роботу вони не
можуть.
Левова частка зайнятих у неформальному секторі, яких у першому півріччі
2010-го налічувалося 4,5 млн осіб, припадає на мешканців сіл (2,3 млн)
та районних центрів (приблизно 700 тис.). Ці 3 млн працюють у сільському
господарстві. Решта була зайнята на різних непостійних підробітках за
принципом «де прийдеться». Трагічність ситуації в тому, що «неформальний
сектор» найбільше поширений поміж сільської молоді віком 15–24 роки
(58,7%).
Другою за чисельністю групою прихованого безробіття є особи, які
перебувають у безоплатних відпустках (320 тис. осіб) та зневірилися в
можливості знайти роботу, а відтак припинили її шукати і не
зараховуються за жодною методикою до безробітних (280 тис. осіб).
Тобто українців, яких не безробітними можна назвати лише за великого
бажання мінімізувати їхню чисельність, налічується 5,1 млн осіб. При
цьому в режимі неповного робочого дня/тижня вимушено працюють приблизно
1,32 млн осіб.
Таким чином, загальна кількість безробітних становить 8,3 млн осіб
(за методологією МОП – 1,9 млн; прихованих безробітних – 5,1 млн;
напівбезробітних, які працюють неповний робочий день/тиждень, – 1,32 млн
осіб). Цей показник учетверо перевищує рівень безробіття за
методологією МОП і в 23 рази – рівень зареєстрованого безробіття.
Фактично третина працездатного населення України на сьогодні не має
повноцінної роботи, що цілком логічно пояснює причини масового
заробітчанства наших співвітчизників за кордоном.
Українці – дешева робоча сила?
Нещодавно головний «реформатор» уряду, міністр соціальної політики
Сергій Тігіпко доручив Державній службі зайнятості напрацювати «нові
підходи» у працевлаштуванні. Щоправда, після ознайомлення з ініціативою
складається враження, що вона спрямована не так на вирішення проблеми
безробіття, як на підтримку роботодавців, які відчувають дефіцит
фахівців певних спеціальностей, оскільки пропонована ними заробітна
плата є неконкурентною у відповідному регіоні.
Передбачається, зокрема, налагодження контактів із роботодавцями в
регіонах, щоб «переміщати» туди працівників, яких там бракує. Як
реалізація таких ідей може позначитися на показниках безробіття в країні
загалом та регіонах зокрема, можна лише здогадуватися. За рік Державна
служба зайнятості працевлаштовує 700–800 тис. осіб. Якщо навіть кожен
десятий із них переселятиметься, то їхнє облаштування, зокрема
забезпечення житлом, виллється в солідну суму для держави, яка
візьметься за виконання програми «трудового переселення». Наприклад,
майже половина вакансій, заявлених підприємствами впродовж січня –
вересня 2010 року, припадала на столицю, її околиці, міста
Дніпропетровщини та рекреаційні райони Криму, а життя там, як відомо, –
задоволення не з дешевих. Символічне переселення лише кількох відсотків з
тих, хто не може знайти роботу вдома, жодним чином не вплине на
загальну ситуацію.
Трудова міграція на «свій страх і ризик» – без забезпечення належними
житловими умовами та рівнем оплати праці – навряд чи зацікавить
безробітних. Адже ті, хто схильний до радикальних кроків, або вже
шукають, або шукатимуть роботу в Європі.
Можливе переселення безробітних із депресивних регіонів
до благополучніших у середньостроковій перспективі не лише
консервуватиме наявні проблеми і в одних, і в інших, а й поглиблюватиме
їх: економічні диспропорції посилюватимуться, житлове питання в
населених пунктах, що прийматимуть переселенців, ускладнюватиметься,
ціни на нерухомість та її оренду, а відтак і вартість життя
зростатимуть. При цьому не виключено, що зарплати деяких категорій
працівників будуть заморожені, адже що більше робочих рук, то менша
потреба в підвищенні оплати праці. Це відповідатиме інтересам великих
роботодавців, але провокуватиме нетерпимість, зокрема й на
міжрегіональному ґрунті, у робітничому середовищі. Показово, що
паралельно з ідеєю «переселення» Сергій Тігіпко виступає ще й за
обмеження прав працівників на користь працедавців:
«дати можливість гнучкіше і швидко прийняти на роботу тимчасово, якщо
треба, швидко звільнити людину з такої тимчасової роботи»...
Без малого бізнесу і зовнішніх інвесторів
Подолання диспропорцій в економічному розвитку регіонів, а відтак і
вирішення проблеми явного та прихованого безробіття потребують
інвестицій. Однак загальний обсяг капіталовкладень на одну особу в
Кіровоградській, Волинській, Рівненській, Вінницькій, Житомирській,
Сумській, Чернігівській, Херсонській, Закарпатській, Тернопільській
областях 2010 року був меншим, аніж у середньому по країні та в Києві,
відповідно в півтора-два та п’ять разів. Поліпшитися ситуація може або в
результаті зростання інтересу до цих територій з боку великих, зокрема
іноземних, інвесторів, або завдяки максимальному використанню потенціалу
місцевого малого бізнесу. Проте курс владної команди на лобіювання
інтересів окремих регіонів та орієнтованих на експорт бізнес-груп, з
одного боку, та фактичну війну з малим бізнесом й ігноруванням розвитку
внутрішнього ринку – з іншого, лише погіршуватиме ситуацію.
Географія призначення прямих іноземних інвестицій (ПІІ) тільки
поглиблює диспропорції, адже понад 75% їхнього обсягу припадає на 8 із
27 регіонів. Якщо загалом по країні обсяг ПІІ в розрахунку на одного
мешканця перевищує $1 тис. (у Києві – 8 тис., Дніпропетровській області –
2,3 тис.), то в Тернопільській, Кіровоградській, Чернівецькій,
Чернігівській, Вінницькій, Хмельницькій, Херсонській, Житомирській,
Миколаївській він нижчий від $200. За зростання іноземних інвестицій в
Україну протягом 2010 року на $4,65 млрд в Івано-Франківській,
Хмельницькій, Кіровоградській, Тернопільській, Рівненській та
Закарпатській областях спостерігався їх відплив. Оскільки корумпованість
економіки збільшується, а влада, схоже, цілеспрямовано псує
інвестиційний клімат (чужі тут не ходять), позитивних зрушень найближчим
часом тут, вочевидь, не буде.
Потенційним резервом у подоланні безробіття міг би стати малий бізнес.
За даними Держкомстату, в першому півріччі 2010-го найбільший приріст
зайнятості спостерігався в торгівлі (на 5,8%), наданні індивідуальних
послуг та бюджетній сфері. Якщо останню зі зрозумілих причин винести за
дужки, то стає очевидним, що ця проблема вирішується за рахунок галузей,
у яких домінує мале підприємництво. Причому в низці регіонів роль
малого бізнесу є значно більшою порівняно із загальноукраїнськими
показниками, особливо зі східними індустріальними регіонами. Якщо в
першій половині минулого року на 10 тис. населення по країні загалом
працював 661 суб’єкт малого підприємництва, у Донецькій області – 505,
Луганській – 569, то в Миколаївській – 830, Херсонській – 772,
Чернівецькій – 766, Хмельницькій – 712, Вінницькій – 658. Частка
зайнятих у малому бізнесі на Донеччині становила 27,7% (509,6 тис. із
1,84 млн усіх найманців), на Луганщині – 28,9%, Дніпропетровщині –
31,4%, а в Чернівецькій області – 39,6% (125 із 316 тис.), Сумській –
36,7%, Херсонській – 36%, Миколаївській –35,7%, Хмельницький – 34,7%.
Ще більше вражає співвідношення зайнятих у малому бізнесі порівняно з
рештою суб’єктів підприємницької діяльності. Загалом по країні в
середньому та великому бізнесі працевлаштованих більше, ніж у малому
(відповідно 8,2 і 6,5 млн). У промислових регіонах південного сходу ця
різниця ще відчутніша (Донеччина – 0,94 млн і 0,51 млн, Дніпропетровщина
– 0,77 млн і 0,45 млн). Натомість там, де зафіксовано найвищий рівень
безробіття, це співвідношення діаметрально протилежне. Малий бізнес
домінує в Івано-Франківській, Закарпатській, Хмельницькій,
Тернопільській, Рівненській, Кіровоградській, Сумській, Волинській,
Миколаївській, Житомирській, Вінницькій, Чернігівській, Херсонській
областях. А в Чернівецькій кількість зайнятих у малому бізнесі майже
вдвічі перевищує кількість зайнятих у середньому та великому: 125 тис.
проти 69 тис.
Усе це свідчить про велику залежність ринку праці та перспективи
економічного розвитку згаданих регіонів від малого бізнесу. Тож наступ влади
на спрощенців уже найближчим часом може спровокувати зворотну
тенденцію: замість основного абсорбенту безробітних малий бізнес може
перетворитися на потужного продуцента. Тим більше що після Податкового
кодексу Сергій Тігіпко висунув чергову вбивчу для малих підприємців
ініціативу – «індикативні зарплати», а 15 березня недвозначно заявив:
«Думаю, пропозиції роботодавців враховані не будуть».
Замість того щоб реально зайнятися проблемою безробіття, влада воліє її не помічати. На цьому тлі цинічно звучать пропозиції регіоналів завозити в Україну іноземну робочу силу.
«До кінця року ми запрошуватимемо з-за кордону людей, бо в нас... не
вистачатиме робочих рук. Не всі сьогодні хочуть іти на роботу, бо звикли
отримувати непогану допомогу з безробіття. Вони підторговують,
відпрацьовують», – заявив колишній голова Федерації профспілок, а нині
народний депутат із фракції Партії регіонів Олександр Стоян.
Така «соціальна політика» радше схожа на цілеспрямоване перетворення більшої частини населення на дешеву робочу силу.
Джерело
04.07.2011, Аліна Пастухова, Український тиждень
 |
|
НІЧОГО, ОКРІМ БІЗНЕСУ
156 і 72 депутати, проведені до ВР відповідно блоками БЮТ і НУ – НС,
разом становлять парламентську більшість. Якби вони залишилися вірними
гаслам, під якими їх обирали, новій президентській адміністрації не
вдалося б ані сконцентрувати владу, ані використовувати її для
зловживань. Крім того, виконавчу владу нинішній глава держави мав би
ділити з урядом, сформованим більшістю БЮТ – НУ – НС. Однак
волевиявлення людей було спотворено переходом депутатів-«тушок» до іншого табору.
Утворилося замкнене коло: чимало народних обранців перебігло, рятуючи
свій бізнес чи родичів, але реальна загроза виникла лише після того, як
зі створенням більшості під регіоналів останнім було передано контроль
над правоохоронними органами.
Давид Жванія
Кум екс-президента Віктора Ющенка завжди підтримував тих політиків, яких вважав сильнішими на поточний момент.
«Ющенко – глобальний політик, і в нього мета набагато вища – треба визначити, як буде розвиватися суспільство» (2005 р.).
«Я однозначно не буду підтримувати кандидата в президенти Януковича.
Іншого кандидата, який міг би виграти, крім Тимошенко, немає. Тому я
чітко заявляю, що підтримую кандидата в президенти Тимошенко» (2009 р.).
«Мені важливо було зрозуміти, які амбіції у глави держави, які завдання він ставить, які реформи планує провести… я готовий бути активним учасником реалізації цих планів». (2010 р.).
Олександр Фельдман
У 2004-му був однією з довірених осіб кандидата в президенти Януковича
на Харківщині. У 2005-му увійшов до складу провладної фракції БЮТ. Своє
рішення пояснював так: «Мені як членові парламентського Комітету у
справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів імпонує соціально
орієнтована політика уряду Юлії Тимошенко».
У травні 2011-го приєднався до провладної фракції
ПР, пояснивши свій вчинок зрадою біло-сердечних: «Зрадив не я – зрадили
мене. Мене викликала до себе Тимошенко і з незрозумілих причин
запропонувала передати керівництво Харківською облорганізацією
«Батьківщини» панові Авакову, членові партії «Наша Україна».
Богдан Губський
Народний депутат із 2002 року, член прокучмівської більшості. Належав
до «великої сімки» СДПУ (о). У лютому 2006-го увійшов до провладної
фракції БЮТ, щоб зберегти посаду заступника голови Комітету ВР з
фінансів та банківської діяльності. У вересні 2010-го, перед місцевими
виборами, очолював Київську облорганізацію БЮТ. Сприяв її розколу, внаслідок якого на Київщині Блок Юлії Тимошенко було знято з виборів. Виключений за це зі складу фракції.
НАЗАД ПО ПРИВІЛЕЇ
Зміна політичної влади означає, що ті провідні державні службовці, які
не поділяли цінностей і гасел (відкрито заявляли про це)
партії-переможця, мають залишити посади й обстоювати свої погляди в
опозиції. Однак чимало колишніх чиновників повертаються служити
опонентам, щоб і далі користуватися всіма перевагами, які дає
наближеність до влади.
Володимир Литвин
голова Верховної Ради
Екс-голова Адміністрації президента Леоніда Кучми та лідер блоку прокучмівської партії «За Єдину Україну» готовий на все,
щоб залишатися у великій політиці. Йому приписують авторство вислову:
«Амбіції у більшості випадків беруть гору над амуніцією». Під час
президентських виборів 2004-го зайняв позицію миротворця. За Ющенка
погодився увійти до коаліції з НУ – НС та БЮТ. Коли ж країну очолив
Янукович, політсила спікера приєдналася до більшості, керованої ПР. Брав
учать у проштовхуванні змін до закону про регламент парламенту, які
легалізували депутатські міжфракційні переходи опозиціонерів до команди
влади.
Віктор Балога
міністр із надзвичайних ситуацій
Колишній есдек, 2002-го приєднався до команди Ющенка, був обраний до ВР
за списком «Нашої України». З вересня 2005-го – був міністр із
надзвичайних ситуацій, 2006-го очолив Секретаріат президента. Влітку
2009 року подав у відставку за власним бажанням, вийшов із НУ, створив
свій політичний проект «Єдиний центр». Почав виступати
за альянс помаранчевих із регіоналами. Повернувся у велику політику
завдяки встановленню контролю над Закарпаттям у результаті перемоги його
партії в області на місцевих виборах 2010-го. В обмін на лояльність до
влади своїх соратників у регіоні отримав посаду міністра з надзвичайних
ситуацій. «Якби Віктор Ющенко після перемоги на президентських перегонах
зробив мужній крок і призначив прем’єром людину з команди Партії
регіонів, ми б сьогодні не мали тих політичних, економічних та
гуманітарних потрясінь, з якими зіштовхнулися в останні роки, а були б
уже в Євросоюзі», – стверджує тепер Балога.
Андрій Портнов
радник президента України, керівник Головного управління з питань судоустрою Адміністрації президента
Колишній соратник Тимошенко (яка покладалася на нього в «делікатних»
юридичних питаннях), екс-депутат ВР від фракції БЮТ, що був основною
зброєю бютівців у судах, погодився співпрацювати з командою головного
конкурента Юлії Володимирівни в обмін на крісло в президентській адміністрації.
Марина Ставнійчук
радник президента, керівник Головного управління з питань конституційно-правової модернізації Адмінистрації
Запам’яталася роботою в Центрвиборчкомі. У 2004 році була поміж тих,
хто голосував за затвердження результатів другого туру президентських
виборів, які визнали сфальсифікованими. У 2007-му несподівано стала
заступником голови Секретаріату президента, представником у
Конституційному Суді й ЦВК. Ще донедавна жорстко критикувала розроблений
владою закон про місцеві вибори, закон про судоустрій, скасування
політреформи. Вибори до місцевих рад називала «найбільш брудними за всі
роки незалежності». Та в квітні вона несподівано працевлаштувалася в Адміністрацію президента Януковича. Є членом Венеціанської комісії, і її головна функція – підтримка позитивного іміджу влади на Заході.
Андрій Гончарук
радник президента
За часів Леоніда Кучми був міністром зовнішньоекономічних зв’язків і
торгівлі, заступником міністра економіки. Ющенко призначив його
заступником голови Секретаріату президента. Гончарук зумів залишитися в АП і після приходу до влади Януковича.
VIP-ОБСЛУГА
Всупереч сподіванням учасників Помаранчевої революції, Віктор Ющенко і його оточення не тільки не зруйнували олігархічної системи в Україні,
а й фактично підтримали її, дозволивши олігархам безперешкодно
розбудовувати свої структури, беручи під контроль цілі сектори
економіки.
Віктор Ющенко
екс-президент
Третій президент постійно знаходить виправдання діям четвертого; так,
нещодавно він сказав, що на момент підписання Харківських угод цьому
рішенню не було альтернативи. Натомість вважає, що «хохлом» є той, хто виконує газові угоди Тимошенко – Путіна.
Віра Ульянченко
голова Секретаріату президента Ющенка
Ульянченко не проти прилаштувати серед регіоналів Ющенка і бути якнайближче до влади. «Наша Україна» готова бути учасником дієздатної партнерської коаліції, яка сформує Кабінет Міністрів на чолі з прем’єром Віктором Ющенком», – заявила вона.
ВИГІДНЕ «ПРОЗРІННЯ»
Деякі представники «демократичних сил», ревні опозиціонери, незалежні
журналісти переходили в табір регіоналів, отримуючи посади, доходи чи
можливість реалізації амбіцій в обмін на служіння. Кожен із перебіжчиків
цього типу фактично має облагороджувати вигляд влади, представляючи
цілі сектори, без яких неможливий розвиток демократії: свободу слова,
правову реформу тощо.
Владислав Каськів
нардеп, голова Держагентства з інвестицій та управління нацпроектами
Один з активістів Помаранчевої революції, координатор громадянської
кампанії «Пора», член робочої групи з організації акцій, спрямованих на
захист волевиявлення на президентських виборах 2004-го, ще недавно
категорично заперечував можливість роботи на Януковича: «У будь-якому
разі для нас тут компромісів немає і наші принципи не продаються… якщо
постане так питання, то ми готові кілька місяців побути в опозиції».
Тепер він стверджує: «Я вірю в мотивацію Януковича!»
Ганна Герман
радник президента, керівник Головного управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань АП
У 2004 році очолювала Київське бюро «Радіо Свобода», паралельно вела на
опозиційному до Януковича «5 каналі» програму «Час пік» і досить
жорстко критикувала команду біло-блакитних. Але раптово перейшла на бік
Партії регіонів. «Працюю з кимось лише доти, доки мені це цікаво... Я завжди дорого коштувала,
і ви це знаєте. «Радіо Свобода» платило мені великі гроші. І всюди я
працюватиму за добрі гроші», – пояснила вона мотиви свого рішення ще
2004-го.
Олександр Лавринович
міністр юстиції
Колишній рухівець, депутат ІІ і ІІІ скликань. У 2002-му був обраний
народним депутатом ІV скликання за списком «Нашої України», проте
відмовився працювати в парламенті й обійняв посаду міністра юстиції в
уряді Анатолія Кінаха, після чого круто змінив свою орієнтацію.
З листопада 2006-го – міністр юстиції вже в Кабінеті Віктора Януковича.
На дострокових виборах 2007-го обраний депутатом від Партії регіонів.
Сергій Головатий
народний депутат від ПР
Народний депутат усіх шести скликань, один із авторів Акта проголошення
незалежності України, двічі міністр юстиції. Колір політичної сили
змінював тричі. У 2002-му потрапив до парламенту за списком БЮТ. У
2006-му йшов на вибори вже в команді пропрезидентського блоку «Наша
Україна». Але найгучніший політичний трансфер Головатий здійснив 2007
року, приєднавшись до лав «антикризової» коаліції. До ВР IV скликання обраний уже за списком Партії регіонів.
Олександр Мороз
У другому турі президентських виборів 2004 року підтримував Ющенка.
Після обрання парламенту V скликання за посаду спікера приєднався до
коаліції з ПР та комуністами. «Я готовий блокуватися хоч із чортом, якщо
від цього отримує користь уся країна», – патетично пояснив він свою позицію. На дострокових виборах 2007-го очолювана ним СПУ не змогла подолати виборчого бар’єра.
ОСОБЛИВИЙ ВИПАДОК
Нестор Шуфрич
заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони
Колишній есдек, відданий Януковичу ще з часів президентської кампанії-2004. Хоча до ПР прийшов не одразу, 2006-го намагався влаштувати
політичне майбутнє з блоком «Не Так!», але політсила не потрапила до
парламенту. На дострокових виборах 2007-го до ВР пройшов за списком ПР. В
уряді Азарова був міністром із надзвичайних ситуацій, але в липні його
звільнили. Як компенсацію отримав невпливову посаду заступника секретаря
РНБО. Любить стверджувати, що досі відданий і чинному президентові, і
СДПУ(о): «Я не кинув Януковича заради Ющенка й не залишив своїх
однопартійців заради Януковича...»
Сергій Тігіпко
віце-прем’єр, міністр соціальної політики
У 2004-му очолив передвиборчий штаб Януковича. Та коли зрозумів, що
Вікторові Федоровичу вибори не виграти, залишив регіоналів. 2008-го став
радником прем’єра Тимошенко, а також співголовою створеної при Кабміні
Ради інвесторів. На президентських виборах-2010 фінішував третім. «Я не
розраховую на жодні політичні дивіденди і не збираюся ні з ким
загравати, щоб їх отримати», – переконував Тігіпко. Але погодився на посаду віце-прем’єра в уряді Азарова.
Петро Симоненко
лідер КПУ
Постійно виправдовується перед виборцями за підтримку «класового
ворога», час від часу критикує дії ПР і навіть інколи демонструє
опозиційність (то виступає проти мажоритарної виборчої системи, то не
голосує за пенсійну реформу). Але й далі лишається в альянсі з «класовим ворогом» – олігархами.
Інна Богословська
нардеп від ПР
Без коментарів
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-КУЛЬТУРНЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ 
Як представники традиційної, ще радянської інтелігенції, так і
сьогоднішні інтелектуали знаходять теплі місця біля влади чи фондів, які
розподіляють кошти, й озвучують повідомлення, вигідні замовникам.
Іван Драч
поет, громадський діяч
У літературі доби шістдесятників його поезія свого часу здійняла
неабиякий галас. У кінематографі саме на сценарії Драча було створено
низку справді культових фільмів, таких як «Пропала грамота», «Криниця
для спраглих», «Камінний хрест». Водночас письменник вміє налагодити
стосунки з будь-якою владою. За Радянського Союзу отримав дві державні
премії: премію УРСР імені Тараса Шевченка та Державну премію СРСР. За
правління Кучми – орден князя Ярослава Мудрого, а за Ющенка – звання
«Герой України». Нині входить до Гуманітарної ради при президенті. «Я 30
років був членом КПРС. Гріх було б не вважати мене конформістом. Але
«конформіст» для мене не лайливе слово. Це людина, котра знає ситуацію,
розбирається в ній і робить ті кроки, які вважає потрібними», – каже поет.
Дмитро Стус
син поета
Син поета-дисидента Василя Стуса, літературознавець, кандидат
філологічних наук. Входить до Гуманітарної ради при президенті й
стверджує, що радий «дружити з драконом»: «Україна довгі роки виборювала
незалежність, і коли вона нарешті стала незалежною, то співпрацювати з
владою вже соромно? Даруйте, але тут щось не в’яжеться. Я вважаю, що коли бодай чимось можу допомогти в розбудові культурного простору України, то мушу це робити».
Петро Толочко
історик
Слави пристосуванця в наукових колах зажив іще за СРСР, оскільки завжди намагався дотримуватися концепції, що не суперечить лінії партії.
У 2002-му потравив до парламенту IV скликання за списком БЮТ, однак
швидко перебіг на бік прокучмівської більшості. Нині допомагає чинній
владі знаходити історичні аргументи правильності її проросійської
позиції: виступає проти «націоналістичного трактування історії».
Зокрема, заперечує, що Голодомор був геноцидом українського народу.
«Треба пам’ятати одне: ніколи Україна не була колонією», – підкреслює
історик, при цьому додаючи, що «в російській політичній еліті українці
завжди відігравали важливу й значущу роль».
Джерело
