ПРАВДА ПРО БАБИН ЯР. Документальне дослідження

28.02.2007 Народний оглядач

© Тетяна ТУР (США), «Вечірній Київ», 16 березня 1996 р.

   

Тут знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. Поширена нині вигадка про Бабин Яр була створена комуністичною пропагандою для приховання цього злочину. А в 1941 р. тут сталася «найбільша трагедія за всю історію єврейства»: «Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували, наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того їх вивезли з Києва».

                                                         

Вони навіть на кістках роблять свій бізнес...

Впродовж півстоліття Бабин Яр набув сумної слави «найбільшої трагедії за всю історію жидівства». Це сприймалося скрізь як незаперечна істина. Сьогодні, здається, віра в це похитнулася як в Україні, так і в цілому світі.

Дивним виглядає те, що «червоні слідопити» радянської доби, які обстежили майже кожен куточок української землі, старанно обминали Бабин Яр, де знайшли останній притулок сотні тисяч українців — жертви голодоморів і терору ЧК-НКВД. З відомих причин це старанно приховувалось і замовчувалось.

Однак правду про страшну історію Бабиного Яру приховувати вічно не вдалося. Останнім часом українські й американські дослідження піднімають завісу над таємницями Бабиного Яру. Це не просто свідчення «очевидців» і «вцілілих», а дані прискіпливого аналізу аерофотознімків і документів в архівах Києва, Львова, Харкова, Берліна, Варшави, Лондона, Вашингтона, Нью-Йорка, Сан-Франциско та інших міст.

Цей матеріал — про те, що насправді було в Бабиному Яру. Тепер ледь не всі думають, що історія «винищення» жидів у Бабиному Яру почалася у вересні-жовтні 1941 року. Насправді НКВД розпочав цю історію після того, як німці влітку 1943 року розкрили могили 10 тис. жертв ЧК-НКВД у Вінниці, а закінчив — після визволення Києва наприкінці 1943 року. Радянський полковник-прокурор жид О.Смірнов порушив справу Бабиного Яру на Нюрнберзькому процесі. Одначе його докази були такі непереконливі, що судді, переважно американські жиди, зокрема Муррі Берніс і Давид Маркус, потрактували справу Бабиного Яру як другорядну, а західна преса зовсім не завважила її. Однак тепер усе бачиться інакше. Бабин Яр намагаються зробити місцем чи не найбільшої трагедії жидів. Прослідкуймо, як до того дійшло, і відділимо зерно від полови.

Львів, Крим і Одеса були попереду щодо кількості жертв під час Нюрнберзького процесу. А як інакше? Тоді не Бабин Яр — а це приблизно 100 тис. жертв — був «найбільшою різнею за всю історію людства», а Львів з його 600 тис. жертв (за звітом Чрезвычайной государственной комиссии від 23.ХІІ.1944 р.), та ще Крим (мовляв, фашисти втопили у морі 200 тис. жидів) і Одеса (там, нібито, гітлерівці живцем спалили 200 тис. жидівського народу). Крім того, нібито, у воєнному Харкові окупанти замучили на смерть, застрелили або винищили у душогубках 195 тис. юдеїв, а Славута мала бути місцем страти 150 тис. «советских граждан» (усе це беремо із судового звіту — І том 48-томного збірника матеріалів Нюрнберзького процесу за датами 14.ХІ.45-1.Х.46, виданого 1947 року). Нині ці післявоєнні совєтські «статистики», за винятком Бабиного Яру, майже не згадуються. Ці всі вигадки були б правдивими, якби в них закреслити щонайменше останні два нулі.

Після того, як 1948 р. утворилася держава Ізраїль за підтримки Америки, СРСР розпочав інтенсивну антиізраїльську політику. Тому впродовж близько п'ятнадцяти літ замовчували справу трагедії жидів у Бабиному Яру та інших місцях Східної і Середньої. Однак 1960 р. КГБ вирішив роздмухати справу співучасті українців у «різанині» жидів, щоб у такий спосіб запобігти співпраці поміж жидівськими й українськими дисидентами.

Аби відновити в пам'яті призабуту жидівську «трагедію», КГБ вдався до послуг знаного в Америці україножера, автора-історика та соціолога Иосифа Шехтмана. 1919 року Шехтмана обрали депутатом з Одеси до УЦР, а згодом — членом «Секретаріату жидівської національності» у Києві. 1921 р. він виїхав до Америки і там під час і після Другої світової війни був працівником OeCeC (OSS), а згодом, після зміни назви, — СіАйЕй (СІА). 1960 р. КГБ зорганізував Шехтманові прогулянку по Україні, після якої він видав в Америці книжку «Star in Eclipse» («Зоря в екліпсі», 1961 p.), аби відновити призабуту історію Бабиного Яру.

Однак в Америці книжка Шехтмана про жидівську трагедію у Бабиному Яру не привернула до себе великої уваги. Лише 1966 року, в час посиленої антинімецької політики й антиукраїнської кампанії в УРСР, СРСР ще раз порушив справу Бабиного Яру. Це увінчалося успіхом — 1968 розпочався процес у Дармштадті, на якому було винесено 11 досмертних вироків. З цієї нагоди, вперше після війни, «Нью-Йорк Тайме», власником якого є жидівська родина Сулзбергерів зі Стемфорда, вирішив згадати про Бабин Яр (через 27 років після тієї події). Розбуджена тим жидівська діаспора почала інтенсивно роздмухувати цю легенду, і то не одразу, а вже на початку 70-х років. Пропаганда Сходу і Заходу поступово перетворила цю вигадану подію Другої світової війни у найбільший злочин за всю історію людства, а Бабин Яр — у місце паломництва світового жидівства. Тож не дивно, що два останні президенти Америки, вірячи у правдивість тієї пропаганди, вшанували своєю присутністю місце надуманої трагедії жидів, молячись там у своїх ярмулках під менорою (юдейським свічником). 1987 року в антиукраїнській радянській кінопрограмі «Бабин Яр» редактор «Огонька», «українець-поет» Віталій Коротич назвав Бабин Яр «найвідомішою спробою масового винищення євреїв». Мабуть, під впливом тієї програми на початку 90-х Бабин Яр став місцем «найбільшої трагедії в історії людства». Нині історики, вчителі, преса і телебачення повторюють, що у Бабиному Яру:

з 29 вересня 1941 року, впродовж 3—5 днів, у Києві діяла українська поліція, здебільшого «галичани з довгими вусами у вишиваних сорочках» та німці (так писав письменник-жид Анатолій Кузнецов у книжці «Бабин Яр», нашвидкуруч скроєній на замовлення КГБ влітку 1964 року);

Василь Кабайда був «відповідальним за розстріли євреїв» (подано редактором «Огонька», жидом Віталієм Коротичем і дорадником М.Горбачева у його кінопрограмі «Бабин Яр» з 1987 року);

нагаями примушували єврейський народ роздягатися догола; в час очікування смерті кати ґвалтували молодих жінок (за свідченнями уцілілих у книжці Кузнецова «Бабин Яр»);

їх вели до Бабиного Яру за кладовищем, а там над яром строчив кулемет і змітав їх у яр; німці кидали одну-дві гранати й земля присипала тисячі чи то недострілених, чи то живих» (так 1956 року писала у своїх спогадах про Бабин Яр Докія Гуменна, киянка, українська письменниця, яка тепер живе у США);

цими способами українські і німецькі кати вимордували 200 тис. євреїв (це за жидом В. Познером, коментатором советского, а тепер американського та російського телебачення),

що насправді було 300 тис. жертв (це нове число В.Коротич подав у доповіді у Торонто 23 квітня 1990 року),

що знищено 50 тис. єврейських дітей (з доповіді 1991 року у Вашингтоні Посла Радянської України Геннадія Удовенка);

українські опричники вбивали палицями і довбнями (спомини уцілілих «очевидців» на святкуванні 80-ї річниці Бабиного Яру в синагозі на Брайтон-Біч у Брукліні — 1994 P.);

що могилу-яр німці засипали за допомогою динаміту (за партійним звітом 1946 року та свідченням у німецькому суді 1968 року); а після того земля на цій братській могилі в Бабиному Яру ворушилася від останніх порухів жертв ще 4—7 днів (свідчення уцілілих, а також численних інших «очевидців» на Нюрнберзькому процесі);

весь район Бабиного Яру було оточено колючим дротом — близько 20 км довжини — з високою електричною напругою (за Віктором Коптіловим у паризькій Енциклопедії українознавства — НТШ, том 11, 1994р.);

що цілий місяць кров з могили пливла струмком до Дніпра (свідчення уцілілих жидів, зібрані для НКВД 22.11.43, а також у «Чорній книзі» І.Еренбурга - 1991 p.);

що під час відлиги навесні 1942 року «кров вибухала малими гейзерами на поверхню могили» (з книжки-спогаду «Ніч» 1972 p., лауреата Нобелівської премії миру Елі Візеля);

що наприкінці серпня та у вересні 1943-го німецькі й українські охоронці примусили 327 жидів-в'язнів розрити братські могили за допомогою екскаваторів і бульдозерів; що на штабелях в дванадцять метрів заввишки спалили, обливши нафтою і бензином, тіла 70 тис. небіжчиків і сто тіл полонених моряків Дніпровської флотилії, попередньо задушених у Бабиному Яру в машинах-душогубках (за свідченнями Якова Стеюка, Владіміра Давидова та шести інших уцілілих жидів, що їх дано в Києві для НКВД 22 листопада 1943 року, а потім згадано у радянській кінопрограмі «Бабин Яр» Віталія Коротича — 1987 p., а також за чотиритомовою англомовною «Енциклопедією Голокосту», виданою 1991 р. в Єрусалимі і Нью-Йорку).

Завжди, коли заходить мова про ті страхіття, як от про те, що українці вбили довбнями 50 тис. жидівських дітей, або що земля ворушилася шість днів від ще живих жертв, пересічна людина так жахається, що вже втрачає здатність аналізувати й мимоволі в усе це вірить. А тим часом подумаймо: по-перше, там мусило бути щонайменше 500 людей, аби розібрати догола та вбити «вручну» 50 тис. дітей, бо більше ста людей за день навіть наймогутніші богатирі не подужали

б вбити довбнями, не кажучи вже про те, що діти втікали б по ярках і ярчаках як зайці.

По-друге, людина, присипана землею, може дихати не більш як кілька хвилин (знаємо це з нещасних випадків, коли земля засипала робітників). Отже, не можна вірити ані пропагандистам, ані «очевидцям», а лише розкопкам (їх у Бабиному Яру не було) і аерофотознімкам (на них біля жидівського кладовища не видно ані могил, ані бульдозерів, ані дванадцятиметрових «штабелів» для спалювання тіл).

Від кінця 1930-х років німці літали над європейською частиною СРСР у розвідувальних «літаках-олівцях». На першому повітряному знімку, зробленому німцями напередодні війни у травні 1939 року, видно: лише в одній частині Бабиного Яру, десь за кілометр від місця колишнього царського іподрому, терен одного з ярчаків повністю наповнено землею. Згодом з археологічних розкопок стане зрозуміло: там поховано багато десятків тисяч українських жертв ЧеКа, яких після 1933 року почали ховати за Дніпром, у Биківні. У лужному ґрунті околиць Києва кістяки зберігаються століттями. Гадаю, вони діждуться розкопок.

Після розгляду знімків можна сміливо сказати, що за час німецької окупації природу в Бабиному Яру в районі жидівського кладовища не було порушено. Аналіз аерофотознімків за час окупації Києва відкинув версію щодо навіть малих поховань у ярках поряд жидівського кладовища. Проте привертає увагу таке. Німці зігнали тисячі жидів до тієї частини православного кладовища, яку тоді ще не використовували (тепер терен військового цвинтаря), наказали роздягтися догола тим, хто добровільно не хотів віддати коштовностей. У тому страшному місці випороли все золото з їхнього одягу та забрали коштовності з клунків. Після того наказали вбратися і повели на станцію «Товарна» вздовж східного муру православного цвинтаря та поміж будовами військових складів. На станції стояли підготовлені вагони, якими їх вивезли, мабуть, до ближніх колгоспів або спустошеного Мінська. Якщо пересічний читач може розпізнати на аерофотознімках яму та поодиноку людину, то як можна було не побачити могили на 100 тис. людей?

Під час Другої світової війни німці вважали вилучення жидівського золота за воєнну контрибуцію. У липні 1941 року лише у Львові у жидів було відібрано майже 5 тонн золота. Це саме німці робили у Лодзі, Варшаві, Вільні, в кожному великому місті України. У Львові німці зробили для жидів гето, тож з міста їх не вивозили, як це робили в Києві, де створення таких гето не планували.

Перше завдання українських істориків — віднайти місця, куди німці вивезли з Києва жидівських жителів, дослідити їхню подальшу долю та, можливо, місце знищення. Цього нам не вдасться дізнатися від «уцілілих» з Бабиного Яру — насправді вислужників НКВД. Вони, як і колись, поширюють казку Соломона Лозовського, Іллі Еренбурга та їхнього Совінформбюро. Навіть у похилому віці не припиняють відстоювати свою більшовицьку брехню ветерани ЧК, НКВД і КГБ.

Сподіватися віднайти правду можна лише у гітлерівських картотеках поодиноких есесманів, які донині зберігаються у контрольованому донедавна американцями Berlin Documentation Center (сховище документів у Берліні). Там їх зібрано понад мільйон. У цих картках записано про рідню, платню, медалі й покарання, виконані й невиконані військові завдання кожного есесмана. Не важко довідатися, хто з них був у Києві у вересні — жовтні 1941 року.

Другий спосіб дослідження долі депортованих юдеїв — пошук у банкових книгах головного банку Третього Райху у Берліні. У них, безсумнівно, записано кількість золота і коштовностей, відібраних у київських жидів.

В Американському національному архіві зберігається близько ста тонн гітлерівських

документів, що їх досі ніхто не переглядав. Мабуть, удвічі більше документів у архівах колишнього Радянського Союзу. У них напевно ховається відповідь на київську «загадку в загадці»:

ДВІ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ЖЕРТВ ГІТЛЕРИЗМУ ПОХОВАНО НА ТЕРЕНІ КИЇВСЬКОЇ ТЕЛЕВЕЖІ.

Тижневик «Україна» і «Ліберальна газета» першими не обмежилися свідченнями «уцілілих». Зате вони описали, як за допомогою аерофото-знімків і локальної обсервації терену встановлено місце поховання більшості українських жертв, убитих гітлерівцями в Києві, а між ними й поетеси Олени Теліги. Біля цієї братської могили — одна з чотирьох опор телевізійної вежі. Тут, на місці поховання, хтось із працівників телебачення посадив малинник й донині ростуть дві великі липи, які видно малими деревцями на фотознімках часів війни. Перевірка на місці в листопаді 1993 року виявила: невеликий пам’ятний дерев’яний хрест на леваді, що за 750 метрів на захід від терену телевежі, стоїть на місці, яке не має нічого спільного з братськими могилами. Ще далі від могил жертв ЧеКа і гітлерівців зведено бронзовий соцреалістичний пам’ятник Бабиного Яру — за 300 метрів на південь від дерев’яного хреста.

Для голови Єврейської ради України І.Левітаса Бабин Яр — це «загадка в загадці». Ілля Левітас, голова Єврейської ради України (об’єднання жидівських товариств в Україні), 1993 року в статті «Нерозгадані таємниці Бабиного Яру» тижневика «Еврейские вести» висловив віру щодо знищення сотень тисяч жидів у Бабиному Яру. Проте, будучи людиною якоюсь мірою об’єктивною, він нарахував і проаналізував п’ятнадцять суперечностей у всій цій історії, які бентежать його і яких він ніяк не може пояснити. Тому й назвав історію Бабиного Яру «загадкою в загадці».

Голова Левітас так пише про своє збентеження: «Як бачимо, кількість жертв зростає. Однак Надзвичайна комісія з розслідування злодіянь фашистів на окупованій території, яка почала свою роботу одразу ж після визволення Києва, знову подала кількість жертв з німецькою точністю — 33771 осіб. Як це число потрапило 1943 року до Надзвичайної комісії — теж загадка. Те, що ця цифра знову збіглася з точністю до однієї людини в наших даних і в даних окупантів, — це вже «загадка в загадці».

На нашу думку, таємні звіти Einsatzgruppen, звідки взято ці числа, це одна з багатьох совєтських або альянтових підробок. Левітасові варто пригадати про ще одну з багатьох та важливих суперечностей у свідченнях «очевидців» і «уцілілих». Майже всі уцілілі жиди через два роки після «різні» у Бабиному Яру свідчили, що в останні дні вересня та в перші дні жовтня 1941 року врятувалися від екзекуції, ховаючись голими по ярках. Вони розповідали, що тоді була така посуха й спека, що одна жидівка через нестачу води мусила своєю слиною поїти голе немовля. У статті І.Левітаса також читаємо: «Одна жінка розповідала, що їй і подрузі (їм було по 12 років) дали баночки з водою і ватні тампони, їх просили змочувати губи дітям, які були з ними.

— Жаль діток, вони пити хочуть, — сказали дяді.

День був теплий, діти справді хотіли пити, і подруги старанно змочували їм губи. Потім з’ясувалося, що в баночках була отрута, і діти невдовзі того самого дня померли. Жінка добре пам’ятає, що це було 2 жовтня — це був її день народження».

Однак ці свідчення ніяк не можна узгодити зі споминами генерала Баграмяна, де сказано про погоду 29 вересня: «Прошел дождь. Машини буксовали, увязая в грязи. Фашисты оставляли

застрявшие машины» (с. 377).

Так само й німці у щоденних записах дивізійних хронік (Kriegstagebuch) писали, що в цей час стояло «бездонне болото» в околиці Києва, а про погоду в місті зазначено:

«28 вересня: зимно, хмарно, без дощу. Семиденна велика пожежа у Києві припиняється».

«29 вересня: цілий день лив дощ, дороги перетворилися в багно. Надвечір прояснилося, стало холодно. Пожежу в Києві майже погасили».

«30 вересня: падає сніг з дощем. Дороги погіршуються».

«1 жовтня: мокро, дороги в околиці 48-го відділу артилерії перетворилися в бездонне болото».

«2 жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Дороги обсихають».

«З жовтня: безхмарне небо, осіння погода. Більшість доріг обсохла».

Ось тут постає кілька запитань:

Як «уціліла» Ася Несгорт та інші вижили голими у корчах та з немовлятами на руках в яру, опинившись кілька днів під дощем зі снігом, коли ще не було сухого листя на землі? Як «уціліла» І.Пронічева могла свідчити в дармштадтському суді, що упродовж цих чотирьох днів вона помирала від спраги і спеки?

На нашу думку, І.Левітас з крихіткою об’єктивності мусить більше довіряти німцям і Баграмяну, ніж «уцілілим» одноплемінникам. Чому писарі вермахту брехали б про погоду? А якби було й так, то чому радянські військові хронікери (на їхні записи спирався у своїх споминах генерал Баграмян) мали у брехні наслідувати гітлерівців?

У брошурі про Бабин Яр, виданій 1991року О.Шлаєном та І.Левітасом, «уціліла» Раїса Дашкевич чомусь згадала, що в день розстрілів «було зимно». Зате підлітки, які на кладовищі поїли отрутною водою жидівських дітей, згадують, що в цей день було «тепло». Як ці суперечливі свідчення можна звести до одного правдивого?

А чому, коли молоді жидівки отруювали жидівських дітей, матері, бачачи, що їхні діти помирають, не протестували? Критична людина ніколи не повірить таким казкам «уцілілих».

Хронікери Києва О.Довженко, Т.Строкач і А.Чеканюк у книжках з воєнного часу занотували дещо про депортації, однак не завважили винищування киян.

Киянин, видатний кінорежисер і сценарист Олександр Довженко у своїй книжці «Не хазяйнувати німцям на Україні», виданій на початку 1943 року, писав, що німці вивезли жидів з Києва, а не замордували: «Вивозять людей. З самого лише Києва вивезли в жовтні 1941 року 50 000 жінок».

Чи ж ті 50 000 жінок не ті самі 52 000 киян, яких Молотов для пропаганди між альянтами вирішив проголосити розстріляними?

У книжках Т.Строкача «Партизани України» та А.Чеканюка «Народне ополчення в героїчній обороні Києва і Одеси» теж нема й згадки про Бабин Яр. Бо Інформбюро Наркоміндєлу «пустило качку» про винищення населення Києва лишень між західними альянтами, оскільки

тоді ще не було видано наказу поширювати цю звістку в Радянському Союзі.

Важливим доказом, що винищення киян у Бабиному Яру — вигадка совєтської пропаганди, є «Нота Народного Комиссара иностранных дел тов. В.Молотова о чудовищных злодеяниях, зверствах и насилиях немецко-фашистских захватчиков» від 6 січня 1942 року та пізніші її варіанти. В англомовних виданнях для експорту на Захід записано: «За кілька днів німецькі бандити вбили й замучили на смерть 52 000 чоловіків, жінок і дітей, знущаючись над тими українцями, росіянами й жидами за їхню вірність Радянському уряду... Німці зібрали велике число жидів, зокрема жінок і дітей, на жидівському кладовищі... Перед розстрілом усіх роздягнули догола й побили... Після розстрілу німці присипали всіх тонким шаром землі».

По-перше, завважмо, що в ноті не йдеться про якийсь яр чи то яри, а місцем поховання виразно названо жидівське кладовище.

По-друге, ця офіційна нота Інформбюро Наркоміндєлу вказує, що вбивцями були німці, а не українці або українська поліція.

По-третє — йдеться в ній, — головними жертвами німців були українці, а про жидів згадано на третьому місці.

Важко припустити, що у цьому був якийсь вияв антисемітизму. Адже тоді головою Совінформбюро був жид Соломон Лозовський, головою Інформбюро Наркоміндєлу — палка жидівська патріотка, дружина Молотова Поліна Жемчужна (вона ж Перла Карп). Зрештою, під час війни московське радіо не цуралося передавати сіоністичний гімн «Гатіква», а уряд СРСР масово нагороджував жидів орденами і зірками Героя Радянського Союзу.

Мабуть, найважливіше те, що у масових російськомовних виданнях цієї ноти немає згадки про Бабин Яр або про «різню» в Києві чи на околиці міста. Радянська влада не боялася обдурювати наївний Захід, але не наважувалася аж так обдурювати своїх людей, серед яких було надто багато очевидців. Совєтська пропаганда намагалася в такий спосіб передусім спонукати Америку відкрити другий фронт в Європі, а, по-друге, убезпечитися на випадок, якщо німці розкриватимуть дедалі більше братських могил жертв НКВД, так як те вони робили у липні 1941 року у Львові.

СВІДЧЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ ЗА ЧАС ОКУПАЦІЇ КИЄВА

У СРСР комуністична партія мала абсолютний контроль над засобами масової інформації, головними серед яких були: ТАСС, яке репрезентувало творчість журналістів; Совінформбюро, через яке партія інформувала «советского человека»; Інформбюро Наркоміндєлу — рупор уряду, яке передавало вісті «за рубеж» і західним альянтам.

З огляду на труднощі зв’язку під час війни часто виникали суперечності між тими організаціями щодо інформації. Через помилки та через те, що постійно ЩОСЬ не договорювалося, зокрема щодо Бабиного Яру, можна було побачити, як творилася брехня, довідатися про державні таємниці та додуматися до правди. Аналіз хронології повідомлень тих трьох радянських пресових служб дає змогу дізнатися: коли, як, хто і чому роздмухував казку про трагедію киян на жидівському кладовищі, а згодом — жидів у Бабиному Яру.

І хоча в цих повідомленнях впереміш правди і брехні, вони — цінне історичне джерело. Однак, по-перше, нині архівні документи важко знайти і невідомо, хто їх туди поклав та чи вони не підроблені. По-друге, повідомлення пресових служб зроблено нашвидкуруч, а тому не всіх їх узгоджено. По-третє, працівники архівів незрідка обмежують до них доступ. По-четверте, найважливіше, повідомлення преси важко підробити, бо друкували їх різноманітні часописи, часто й поза Радянським Союзом.

ПЕРША ЗГАДКА В ПРЕСІ ПРО БАБИН ЯР

Важливу інформацію про Бабин Яр можна віднайти в «Красной звезде». Ще 1993 року київські архіви не хотіли видати для перегляду примірники цієї газети за 1941 рік. Мабуть, тому, що газета мусила брехнею прикривати або виправдовувати жахливі невдачі Червоної Армії. Одначе огляд примірників 1942 — 44 років пояснює, хто і чому вигадав казку про воєнну трагедію Бабиного Яру.

Першу згадку про Бабин Яр у радянській пресі ми знайшли у статті «Киев», написаній Іллею Еренбургом з нагоди першої річниці окупації Києва («Красная звезда» 27.IX.42 р.). У відносно обсяговій статті ледь не одним реченням сказано про цю «найстрашнішу різню» за всю історію людства:

«Год назад на кладбище в Бабьем Яру расстреляли пятьдесят пять тысяч киевлян. Расстреливали из пулеметов. С тех пор не проходит дня без казней. На стенах города можно прочитать: «За акт саботажа германскими военными властями расстреляны 300 преступников. В Дарнице недавно повесили двух женщин за укрывательство красноармейцев».

Спочатку треба звернути увагу на вислів І.Еренбурга «на кладбище в Бабьем Яру». Схоже, це не мовна або друкарська помилка. У своїй статті Еренбург суперечить Молотову, який у дипломатичній ноті дев’ять місяців тому однозначно вказав, що розстріл провадився на жидівському кладовищі. Суперечність поміж Молотовим та Еренбургом щодо місця винищення більш як 50 тисяч киян мало кілька причин, тому потребує детальнішого пояснення.

Еренбург у своїй статті говорить про старе, вже тоді занедбане та невикористовуване (позаяк не було доброго під’їзду) Кирилівське кладовище. З другого боку, жидівське кладовище, згадане Молотовим, було біля головного русла Реп’яхівського Яру, який починався від того цвинтаря. Лише в найліпшому разі можна написати, що жидівське кладовище було «побіч», «біля» або «над» Бабиним Яром, але ніяк не можна сказати, що воно було у «Бабиному Яру».

Еренбург походив з давньої багатої київської родини та дуже добре знав своє родинне місто. Він, безсумнівно, щороку відвідував могили своїх предків на жидівському цвинтарі й знав, що там чи у Реп’яхівському Яру, який його перетинав, не можна утаїти поховання 55 тисяч чи то розстріляних, чи то отруєних громадян. Еренбург також знав, що на протилежному боці вулиці Мельникова було велике православне кладовище. Тому в час, коли ще не було факсів, Еренбург, мабуть, нашвидку та самовільно вирішив поправити Молотова й «перенести» місце винищення киян, аби було правдоподібніше, на віддалений, забутий і занедбаний Кирилівський цвинтар, що між глибокими ярчаками Бабиного Яру. Нині цей забутий цвинтар став урочищем, де кияни, любителі спокою і свіжого повітря, насолоджуються життям, не знаючи, що колись тут було кладовище.

Еренбург перед війною багато років проживав як кореспондент у Західній Європі, отож, мабуть, не знав, що в далекому кінці Бабиного Яру на Сирці ЧеКа ховала в одному з ярчаків свої жертви. Тому він не повинен був натякати про Бабин Яр.

Мабуть, усе це трапилося через брак під час війни засобів швидкого обміну інформацією. Еренбург був у Алма-Аті, Лозовський — у Куйбишеві, а Молотов — у Москві. Вочевидь, вони не домовилися щодо місця винищення. І це нам дало змогу побачити, що воєнна трагедія Бабиного Яру (спершу — жидівського кладовища) — вигадка, аби приховати звірства НКВД і особливо ЧеКа в Києві супроти українців.

На недосконалий у цей час обмін інформацією додатково вказує змінена Еренбургом кількість жертв у Києві: у Молотова їх було 52 000, а в Еренбурга стало 55 000. Не схоже, що це друкарська помилка.

Тижнем пізніше, 3.Х.42 p., «Красная звезда» опублікувала статтю «Фашистский произвол в Києве», підписану воєнним кореспондентом ТАСС. Ця стаття ґрунтувалася на інтерв’ю з киянами, які перебралися через фронт до «Большой земли». Кореспондент ТАСС пише про «кривавий терор німців» у Києві і як найгірший його прояв наводить факт розстрілу німцями порушників (які запізнилися лише на десять хвилин) комендантської години. Однак ні цей неназваний кореспондент, приписаний до «действующей армии», ні численні біженці-кияни тоді ще нічого не знали (тож і не згадали) про масові розстріли у Києві. Відомо, що російськомовна нота Молотова у «карманному» виданні для кожного політрука про «казнь» у Києві також не згадувалася. Отож «указ» Інформіндєлу про те, що в пресі СРСР від 27.IX.42 р. можна натякати про винищення громадян у Києві, дійшов до Совінформу та Еренбурга, але не дійшов до прифронтового кореспондента ТАСС. Виглядає так, що обмін інформацією поміж Інформіндєлом і ТАСС ще не узгоджено. Стаття І.Еренбурга у «Красной звезде» від 27.IX.42 p. — доказ цього.

Місяцем пізніше у статті "Гитлеровцы ответят за свои злодеяния" головний редактор "Красной звезды" у Куйбишеві, спираючись на таємне англомовне видання ноти Молотова, натякнув "по указанию" одним реченням про розстріл у Києві 52 000 людей, не згадуючи про Бабин Яр або жидівське кладовище.

Через півтора місяці після цієї публікації - 19.ХІІ.1942 - "Красная звезда" знову представила статтю - "Про існування гітлерівського плану винищення єврейського населення Європи", підписану «Информбюро Наркоминдела". У ній детально розписано, де, коли і як німці винищують – через розстріли, електрикою, отруйними газами - жидів, особливо у Польщі.

Одну третину статті присвячено винищуванню жидів на окупованій території Радянського Союзу, але не йдеться про Бабин Яр. Одначе в одному реченні є натяк про жертви Києва, яких "змішано" з жертвами Дніпропетровська — разом 60 000 жертв. Наркоміндєл Молотова не був готовим брехати про винищення киян та послідовно уникав назви Бабин Яр.

У "Красной звезде" від 23.ХІІ.1942 було вміщено звіт про святкування 25-річчя Радянської України в... Уфі. Того самого дня ця військова газета цитує довжелезну доповідь "Председателя СНК УССР" Л. Корнійця, де читаємо:

"Кому не известны чудовищные зверства гитлеровцев на Украине! Немецкие звери в украинской столице Києве организовали чудовищные погромы. Только в первые месяцы немецкие бандиты истребили 85 тысяч мужчин, женщин, стариков и детей".

Там немає згадки про місце у Києві, де ця різня відбулася. Однак тут сталася "помилка" — замість 5 000 жертв подається число 85 000.

У травні 1943 року німці віднайшли могили 10 000 українських жертв ЧеКа/НКВД у Вінниці. НКДВ злякався, що німці розкопають братські могили українських жертв ЧеКа/НКВД з 30-х років у Бабиному Ярі. До «праці» залучили Совінформ із Соломоном Лозовським, на чолі поставили І.Еренбурга і В.Гроссмана - як кореспондентів і літераторів. У "Красной звезде" від 12.V.1943 у статті "Очередная провокация фашистских людоедов", підписаній Совінформом, автори передбачливо зазначають: "Огромное количество трупов советских людей, погибших от рук фашистских людоедов, немцы могут обнаружить в Бабьем Яру Киева".

Це одне речення у тій пропагандистській статті завершує огляд совєтської преси, яка до часу визволення Києва більше й словом не натякнула на ту жахливу подію у третьому щодо важливості місті Радянського Союзу. Хоча Еренбург видрукував статтю з нагоди 1-ої річниці окупації Києва, влітку 1943 року Радянський Союз почувався таким збентеженим німецькою акцією розкриття братських могил жертв ЧеКа/НКВД, що вирішив у своїй пресі промовчати 2-у річницю окупації та "зверств немцев в Киеве". Крім того, у цій статті Совінформ подає довгу низку місць, де можна віднайти жертви німецьких злочинів. Насправді це вказівка, де нам шукати кістяки і могили не жидів, а жертв переважно жидівського ЧеКа та НКВД.

Можна лише здогадуватися, що СРСР не хотів згадувати Бабиного Яру. Однак НКВД, настрашений розкриттям могил їхніх жертв у Вінниці, яким зайнялися німці, та спровокований вискоком І.Еренбурга, вирішив відвернути увагу від справжніх могил 30-х років та зосередився на ярчаках поряд з жидівським кладовищем. Бо там не було жодних могил. НКВД створив легенду, нібито німці спалили трупи жертв у вересні 1943 року, а попіл і кістки розвіяли полями.

З розгляду радянської преси випливає висновок, що пропагандистська "качка" Наркоміндєлу про винищення киян німцями з самого початку була розрахована лише на Америку і Велику Британію. Згодом, влітку 1943 р., її обережно поширили і в самому СРСР. Інакше "різню" 52 000 киян, а згодом більш як 200 000, було б так само забуто, як потоплення у Чорному морі 200 000 мешканців Криму, спалення живцем 200 000 одеситів та винищення 600 000 львів’ян.

РАДЯНСЬКА ПРЕСА МОВЧИТЬ ПРО БАБИН ЯР ПІСЛЯ ВИЗВОЛЕННЯ КИЄВА

Першу згадку про Бабин Яр (ледь не десять слів) знаходимо у московській "Правде" у листі-подяці товаришу Сталіну від 40 000 мешканців Києва за їхнє визволення 6.ХІ.1943. Там уже збільшено кількість жертв, а саме: "расстреляно в страшном Бабьем Яру... более 100 тисяч".

Такий же скупий опис трагедії Бабиного Яру вміщено і в "Київській правді" від 1.ІІІ.44. - у звіті державної комісії, очолюваної М.Хрущовим. Тут лише якихось півтора речення про "найбільший мор за всю історію людства". "Свідки розповіли, що вони бачили, як німці кидали в яр немовлят і закопували їх живцем разом з убитими й пораненими батьками. Було помітно, як шар землі ворушився від руху ще живих людей".

Зате у статті є набагато більший опис спалювання тіл (420 слів), у якому стверджується, що під час роботи Комісії можна було "переконатися у звірствах, вчинених над російським населенням під час окупації Києва німцями".

1945 року в Москві видано книжку-брошуру "Злодеяния немцев в Києве" (автор К.Дубина), де слова "Бабин Яр" вжито чотири рази. Там вказано на жидів як на жертви того злочину.

1947 року Еренбург туманно описав події в Бабиному Яру у книжці "Буря", обсягом більш як 700 сторінок. "Точний" опис жидівської трагедії у Бабиному Яру, що ґрунтується на свідченнях очевидців, в основному артистки лялькового театру Д.Пронічевої, КГБ видрукувало 1966 року в книжці А.Кузнєцова. Після чого тема Бабиного Яру на багато років зникла з радянських видань.

КОМУНІСТИЧНЕ ПІДПІЛЛЯ У КИЄВІ НЕ ЗАВВАЖИЛО                                            ВИНИЩУВАНЬ У БАБИНОМУ ЯРУ АЖ ДО ОСЕНІ 1943 РОКУ

Винищення киян чи жидів у Бабиному Яру промовчали й комуністи-підпільники Києва на чолі з Володимиром Кудряшовим. Комуністичне підпілля у Києві мало тоді 250 законспірованих радіопередавачів і досить детально звітувало по радіо Великій землі, зокрема про німецький терор стосовно киян. Однак про винищення сотень тисяч людей у Бабиному Яру або десь у Києві вони чомусь не звітували, хоча їхній підпільний центр був на Лук'янівці, поряд з Бабиним та Реп'яхівським ярами.

ОДИНОКИЙ ДОКУМЕНТ БІЛЬШОВИЦЬКОГО ПІДПІЛЛЯ ЩОДО БАБИНОГО ЯРУ У КИЄВІ – ЦЕ ЛЕТЮЧКА З ОСЕНІ 1943 РОКУ ПРО ВИНИЩУВАННЯ НІМЦЯМИ УКРАЇНЦІВ

1993 року було зроблено перегляд документів підпілля в партійних архівах Інституту історії при ЦК Компартії України у Києві та московських архівах. Тоді Москва й не згадувала про Бабин Яр. У Києві переглянули всі документи на цю тему, а саме: дві теки щодо підпілля у Києві.

Перша з них становила 302 сторінки "звітів, доповідних записок організаційно-інструкторського відділу ЦК КП(б)У". Там знайдено одну сторінку, і то без дати, зі звіту про діяльність київського підпілля. Цей звіт, який видавався найправдоподібнішим, було виготовлено, мабуть, 1945 року. На цій сторінці стандартний післявоєнний опис винищення жидів зафіксовано десь у 65 словах. У другій теці було 187 сторінок таких матеріалів, з яких тільки одна сторінка про трагедію у Бабиному Яру. З контексту можна зробити висновок, що цю сторінку під заголовком «Громадяни й громадянки м. Києва» більшовицьке підпілля надрукувало наприкінці вересня 1943 року. У ній читаємо:

"Хто з киян не знає про німецькі гестапівські справи в "Бабиному Яру". Скільки сотень тисяч загинуло там мешканців Києва за два роки панування німецьких "визволителів". Кривава рука німецького гестапо замучила більше половини населення Києва".

УКРАЇНСЬКЕ ПІДПІЛЛЯ ОПИСАЛО НІМЕЦЬКИЙ ТЕРОР, АЛЕ НЕ ЗАВВАЖИЛО МАСОВОГО ВИНИЩЕННЯ КИЯН

У першому числі чільного часопису бандерівського підпілля у Києві "Ідея і чин" у статті "Герої наших днів" автори перелічили всі втрати українських націоналістів до листопада 1942 року, включивши навіть мельниківців разом з поетесою Оленою Телігою. Проте й вони ні словом не згадали про знищення 100 000 киян у Бабиному Яру або додаткових 95 000 жертв в інших частинах Києва.

Делегація мельниківців до "столиці України та княжого города" Києва на чолі з професором Краківського університету Володимиром Кубійовичем описала свій побут у Києві наприкінці жовтня 1941 року в низці статей у тижневику "Краківські вісті". Там, зокрема, згадувалося, що "жидів вивезено за місто". Один з тодішніх свідків Ярослав Гайвас (з 1955 р. в Америці) досі мовчить про побачене — певне, зі страху перед нашими "всемогутніми відвічними сусідами". У 10-томній "Енциклопедії українознавства" під редакцією проф. Кубійовича, виданій Науковим товариством ім. Шевченка в Парижі у 1955 - 89 роках, немає й згадки про Бабин Яр. Зате у англомовній 5-томній версії "Encyklopedia оf Ukrаіnе", виданій 1988 р. Торонтонським університетом, Бабин Яр згадано як місце страти 3 000 жидів. Як загальне число інших жертв гітлерівців у Бабиному Яру подано 150 000.

Останніми роками НТШ вирішило "виправити помилку" старої енциклопедії проф.Кубійовича. Редактором 11-го – доповнювального - тому, виданого українською мовою влітку 1995 р. в Мюнхені, став проф. Аркадій Жуковський з Парижа. Видавничі географічні дані вказують, що стаття про Бабин Яр не могла бути об'єктивнішою. Кілька років тому у Франції та Німеччині видано закони, що забороняють сумніватися в масштабах жидівської катастрофи. У Німеччині стаття 130 передбачає за це від 3 місяців до 5 років ув'язнення, а штраф становить 30 000 доларів.

НТШ у Парижі було ознайомлене з аерофотознімками та прив'язкою Бабиного Яру від 1991 року. Статтю про Бабин Яр доручено було написати Вікторові Коптілову з Києва, який 15 років працював у Франції для ЮНЕСКО, а тепер викладає у Державному інституті східних цивілізацій у Парижі. Щоб не потрапити до суду й не втратити роботи та пенсії, проф. В.Коптілов без жодних пояснень збільшив кількість жидівських жертв до 100 000, натомість промовчавши про українські жертви ЧеКа у Бабиному Яру. Загальну кількість загиблих визначив у 150 000 – 200 000 тис. Мабуть, це не випадково, бо коли 1992 року французький ревізіоністичний науковий місячник Rеvue d’Histoire Revisioniste опублікував статтю про перебільшені масштаби "різні" у Бабиному Яру, удокументовану аерофотознімками Києва, - редактора покарали матеріально, а видання закрили. А тим часом про історичну важливість аерофотознімків завважено у статті в "Нью Йорк Таймс" від 1989 року на тему злочинів НКВД над берегом Дніпра та в Катинському лісі Білорусі.

З аерофотознімків Києва на тоді ще не використовуваній частині православного цвинтаря (а тепер на терені телевежі й військового кладовища), видно низку свіжих могил — разом близько 2000 — здебільшого українських жертв гітлеризму. Другий, менший рядок могил (приблизно 500 жертв НКВД з весни 1944 р.), видно за парканом Сирецького концтабору. Ці могили віддалені на 200 метрів на захід від ярка Бабиного Яру, де поховано перед 1933 роком сотні тисяч жертв голодоморів і терору ЧК— НКВД. Кільканадцять років тому на місці Сирецького табору і братських могил було зведено Сирецький жилий масив.

НАВІТЬ ЗА ДОБИ НЕЗАЛЕЖНОСТІ "НЕЗАЛЕЖНІ" НАУКОВЦІ МОВЧАТЬ, КОЛИ ЦЬОГО ВІД НИХ СПОДІВАЮТЬСЯ УРЯДОВІ ЧИНОВНИКИ

На підтвердження думки про наявність братських українських могил і відсутність могил жидівських у ярках поряд жидівського кладовища у Києві, спробували звернутися до директора Інституту картографії у Харкові полковника Ігоря Смілки. У ділянці аерофотознімків І.Смілка – знавець світової величини. Колись він проживав кілька років на Кубі, де для радянського міністерства оборони готував військові карти Середньої та Північної Америки. І.Смілка з радістю прийняв пропозицію подивитися на унікальні історичні фото столиці України воєнного часу й був у захваті від чіткості зображення. Він зауважив, що така якість не була доступною радянським військам навіть після 1945 року. Майже рік ми чекали, що полковник Смілка, з почуття патріотизму підготує нам письмову експертизу, щоб опублікувати її в місячнику "Військо України". На жаль, він так і не наважився.

Тоді ми особисто звернулися до Інституту картографії при Московському університеті. Однак, схоже, директорку інституту професора Надію Верещаку хтось заздалегідь попередив, що віднайдено аерофотознімки Бабиного Яру. І вона відмовилася навіть на них подивитися. За Незалежності та демократії "незалежні" науковці продовжують мовчати, позаяк цього від них сподіваються урядові чиновники. Знімки Києва урочисто вручили Л.Кравчуку, тоді Президенту України, і Д. Павличку під час їхніх перших відвідин США. Та, як ми й передбачали, від них не було жодного відгуку.

БАБИН ЯР - ЦЕ ТРЕТЯ ВАГОМА ЛЕГЕНДА ЖИДІВСЬКОЇ КАТАСТРОФИ, НАУКОВА ПЕРЕОЦІНКА ЯКОЇ НИНІ ВІДБУВАЄТЬСЯ

1990 року Ізраїль «відкликав» першу страшну легенду про те, що німці робили з жиру замордованих жидів мило. 5 травня цього ж року про «відкликання» повідомили світ видання "Джерузалєм Пост Інтернашіонал", "Нью Йорк Тайме" і вся відома преса Заходу.

Двома місяцями пізніше (16 липня 1990 року) офіційно було зменшено число жертв Освенціма

- з 4 000 000 до 1 100 000, а 1993 року - до 800 000. Дещо пізніше, а саме 1 січня 1994 року, "Нью-Йорк Таймс" пішов далі, вмістивши статтю під заголовком "Не варто повністю припиняти процес переоцінку жидівської катастрофи". У цій статті зазначається, що не можна довіряти емоційним і суперечливим свідченням "очевидців", бо більшість з них перебувають під впливом так званого синдрому уцілілих в катастрофі.

ПРАВДУ ПРО БАБИН ЯР КОНЧЕ ПОТРІБНО ВИВЧАТИ В УСІХ УКРАЇНСЬКИХ ШКОЛАХ

Не знаємо, як в Ізраїлі чи Києві, але в жидівських школах-єшівах в Америці дітям змалку втовкмачують про кровожерність і варварство українців, їхню участь у знищенні жидів у Бабиному Яру та що Бабин Яр — місце найбільшої могили та найбільшого масового вбивства в історії жидівства. Однак настав час наукової переоцінки. Тож і наших українських дітей уже треба підготувати, аби в майбутньому вони знали, як боротися за правду та проти паплюження честі їхніх дідів нашими одвічними, а в цьому столітті неввічливими сусідами. Сумніваємося, що після переоцінки кількості жертв комуністичного терору жидівська громада захоче добудовувати музей Бабиного Яру в Києві. Насправді його мають будувати українці - в пам'ять жертв ЧеКа і НКВД в Білогородці, Биківні та Бабиному Яру. Він нагадуватиме сучасникам і прийдешнім поколінням, якою ціною далася українцям незалежність України та як нею потрібно дорожити.

Підготував до друку

Григорій МУСІЄНКО

Джерело

Ще одна крапка над «і»

Або відповідь «безвідповідального квазіліберала»

27-11-11, Андрій Портнов,  ZAXID.NET

Я чудово розумію, що порушена мною проблематика має вельми мало шансів на публічне обговорення в ситуації, коли Україну наполегливо штовхають до безперспективного та руйнівного вибору, що його можна умовно назвати вибором між двома «Т»: Табачником і Тягнибоком. Але я вірю, що інтелектуальна дискусія таки можлива і поза цим поділом.

Важко сказати, якої саме реакції я сподівався на свою статтю «Про моральний та політичний сенс визнання власних провин», розміщеної нещодавно на ZAXID.NET. Та стаття стала результатом переосмислення певних проблем пам’яті та історії, якими я займаюся уже кілька років. А поштовхом до переосмислення стала реакція публіки на абсолютно щирий заклик Віталія Кононова про визнання власної провини за співучасть у Голокості.

Заклик цей пролунав на дискусії, що відбулася в київському музеї Ханенків і була присвячена спадщині Махатми Ганді й Рабіндраната Таґора, а також проблемам ненасильства. Власне, остання обставина вразила мене найбільше – як після слів пана Кононова дискусія про ненасильство мало не набула насильницького відтінку.

Поштовх, заданий цим особистим досвідом, посилило знайомство з двома текстами (з різних за політичною орієнтацією газет «День» і «2000»), написаних із того самого приводу, а саме: запитання в студії Шустер Live, чи треба українцям вибачатися за Голокост? Цікаво, що свої міркування у музеї Віталій Кононов розпочав із згадки про той-таки ефір.

Минув тиждень. І газета «День» вирішила відреагувати на мій есей. У рубриці «Прес-клуб» вийшла ціла добірка текстів під назвою «Коли квазілібералізм перетворюється на тотальну совковість» (День. 18–19 листопада 2011. № 210–211;). Редакційна передмова до добірки звинуватила мене у звинуваченні Ігоря Лосєва у «ксенофобії», а також у «використанні давно відомої технології пересмикування фактів», браку відповідальності, відсутності «професійності і бажання дійти згоди». Вочевидь, аби вберегти своїх читачів від «давно відомої технології», газета «День» не подала ані назви мого тексту, ані лінку до ZAXID.NET, а замість викладення хоча б частини моїх думок (чи кількох ключових повних цитат) навели короткі, висмикнуті з контексту і позбавлені прикладів вислови. Редакційна передмова вийшла настільки переконливою, що можна було б на ній і зупинитися, але редакція таки вирішила остаточно «розставити крапки над і». До того ж  а допомогою «важковаговиків» – першого президента України Леоніда Кравчука і екс-посла України в Ізраїлі Юрія Щербака.

І Кравчук, і Щербак згадали про те, що перший президент «тричі висловлював від імені українського народу жаль за злочини, скоєні українцями супроти євреїв»; наголосили на важливості формули «прощаємо і просимо вибачення»; і, головне, підкреслили, що питання вже закрите. Мовляв, політики свою справу зробили ще у 1990-ті, тож «спроби сьогодні, через 18 років, знову витягти це питання на світ денний нічого, крім огиди, не викликають» (вислів Юрія Щербака). Відповідаючи на запитання про те, чи може така проблема виникнути у польсько-українських взаєминах, Леонід Кравчук чітко відповів: «Президенти Кваснєвський і Кучма від імені своїх націй принесли вибачення. Це питання теж розв’язане».

В обох коментарях найцікавішим є суто статичне розуміння природи пам’яті. Якщо президенти принесли вибачення, то навіщо згадувати про те, що в новому шкільному підручнику історії немає навіть згадки про Волинь 1943 року? Якщо президент Кравчук тричі офіційно висловився з приводу Голокосту, що інше, окрім «огиди», можуть викликати нагадування про те, що цей сюжет дуже слабко представлений в українському освітньому процесі? А що ж уже говорити про спроби порівняти з навчальними програмами наших західних сусідів, у яких, до речі, публічне обговорення цієї теми стало одним із важливих елементів європейської інтеграції!

Проблеми історичної пам’яті далеко не вичерпуються цариною високої політики. Подам один приклад із німецького контексту, із досвіду країни, де денацифікація та визнання власних провин стало наріжним каменем політичної риторики та публічної дискусії. Група соціальних психологів на чолі із Гаральдом Вельцером зауважила напрочуд важливий суспільний феномен: однозначно засуджуючи нацизм і Гітлера, абсолютна більшість німців не вважає їхні злочини частиною власної сімейної історії та власної відповідальності. Книжка під приголомшливою назвою «Мій дідусь не був нацистом» розкрила соціальні і психологічні механізми винесення небажаної пам’яті за межі родини, показала стратегії зображення власної родини як жертви нацизму, використання аргументів типу «тоді не можна було не брати участі», «такі були часи», «родину ж треба було годувати». У повоєнній Німеччині кордони вини проводили по-різному. За влучним спостереженням Елайди Ассманн, Східна Німеччина провела цей кордон між собою та ФРН; покоління 1968 року – між собою та поколінням батьків; значна частина західнонімецького суспільства – між «поганим» СС та «добрим» вермахтом. На думку дослідниці, обережні спроби інтерналізації негативного досвіду можливі тільки після відходу безпосередньо винних.   

Третій коментар у газетній добірці стосується винятково мого есею. На текст Сергія Грабовського я не вважав би за доречне відповідати, якби не його назва: «Злочинна співучасть у Голокості на українських територіях – це справа радянських громадян». Усі його порівняння моєї особи із «пильними піонерами», товаришем Ждановим, «справжніми екстрасенсами» тощо я залишаю на втіху авторові, який завзято кинувся на захист друга, Ігоря Лосєва, і навіть не зауважив, що моя стаття тільки починається зі згадки про тексти в газетах «День» і «2000», але аж ніяк не обмежується ними. Наш час, як він є, либонь, вимагає від мене смиренно визнати право пана Грабовського на таке прочитання мого тексту. Мовляв, Смерть Автора (про всяк випадок напишу, що це алюзія до Ролана Барта, а не підпалювачів чужих квартир). Хоч мені здається, що ми радше вступили у часи Смерті (Зникнення?, Втоми?, Розпачу?) Читача і втрати навичок повільного й уважного читання. Але це тема окремої розмови.

Сергій Грабовський дезавуює мій приклад із публічним обговоренням проблем Голокосту в Румунії чи Польщі тим, що «йшлося про тяжкі злочини, учинені (так в оригіналі – А. П.) громадянами цих держав». Української ж держави тоді не існувало! Тому – дивися назву репліки пана Грабовського – «Злочинна співучасть у Голокості на українських територіях – це справа радянських громадян». Власне співучасть автор пояснює так: «саме тавро радянськості, той невигойний досі слід, зоставлений Голодомором і Великим терором, і зумовили слабку опірність українців злові Голокосту».  Визнання «слабкої опірності» тут дуже цікаве. Але воно підпорядковане ще більшому наголошенню чужості радянського ладу та глибини його відповідальності: «То чи можна вимагати, щоб одні в’язні концтабору розміром в 1/6 суходолу каялися перед іншими? Чи не логічно вести мову про необхідність каяття передусім “нотаріально завірених” самодержавних спадкоємців катів і наглядачів, для яких ліквідація цього концтабору є “найбільшою геополітичною катастрофою ХХ століття”».

Сергій Грабовський повторює добре відому тезу про повну екстерналізацію радянського досвіду і зображення України як колективної жертви комуністичного режиму. Я чудово усвідомлюю складність й болючість питання про творчу участь українців у співтворенні цієї системи (щодо злочинності й нелюдяності якої я не маю жодних сумнівів), про українізаційний потенціал радянської влади (який не означає, що можна забути про репресії, цензуру чи мовні «реформи»), про очевидний факт правонаступництва сучасної України та Української Радянської Соціалістичної Республіки. Я не раз писав про вибірковість ототожнення з радянським в сучасній Росії (при чому, в російських виданнях). Можливо, настає час почати говорити про вибірковість ототожнення з радянським в Україні й про багатоаспектність та неоднозначність «радянського». Наприклад, у контексті історії Другої світової війни можна серйозно замислитися над тим, чому шкільний підручник дотепер описує включення Східної Галичини і Волині до складу УРСР як «возз’єднання українських земель» і навіть не згадує про польське бачення тих самих подій як «поділу Польщі».

Текст Кирила Галушка «Коли у високому моралізаторстві закінчується звичайна коректність?» з’явився тільки у електронній версії газети «День». Я вдячний авторові, що на самому початку він подає назву моєї публікації та цілком слушно згадує про її російськомовну версію, оприлюднену на сайті «Уроки истории». Свою критику мій колега-історик вибудовує навколо словникових дефініцій «ксенофобії», слова, яке, на його думку, я не мав уживати щодо певних висловів пана Лосєва, і доходить такого висновку: «Під “ксенофобією” у розумінні А. Портнова ми можемо вважати будь-яку позицію в оцінці ставлення до “злочинів минулого”, яка відрізняється від його власної». При цьому мою позицію він визначає дуже просто: «вибачитися за усе, усіх і негайно». Мені здається, що таких тез у моєму тексті немає, але я визнаю право критика на таку інтерпретацію. Не вважаю її «ксенофобською», а також додам, що вітаю пана Кирила із тим, що його книжка «Украинский национализм: ликбез для русских» «отримала схвальні відгуки в Ізраїлі» і не думаю (усупереч його припущенню), що він «імовірний ксенофоб чи антисеміт».

Натомість мушу визнати, що коментарі п. Галушка до двох моїх тез мене поки що не переконали. У першому випадку ідеться про винятковість постави митрополита Шептицького щодо порятунку євреїв. Автор наголошує, що «прагнення сучасних українців ототожнювати себе з позицією Шептицького, а не з позицією погромників, є хорошим сигналом» і вважає, що моє акцентування «винятковості подвигу» порятунку євреїв «не врівноважується наступною логічною думкою про “винятковість злочину”». Мовляв, виходить, що «подвиг – це індивідуальна справа відповідальності Шептицького, а злочини доби війни – колективна провина українців?». Я вважаю, що проблема якраз і полягає у тому, що «винятковість подвигу» не врівноважується «винятковістю злочину» (чи, додам, байдужості і страху). Ба більше, в Україні досі не відбулося повноцінної розмови про порятунок євреїв під час війни, як і про ширшу проблему репертуару реакцій і моделей поведінки населення під окупацією.

Я би не поспішав із висновками про «врівноваження» хоча б із погляду на кількісне співвідношення «Праведників народів світу» та чисельності загонів допоміжної міліції. Це сюжет для серйозної фахової розмови. Зрозуміло, що список «Праведників світу», що його веде «Яд Вашем», далеко не повний. Так само зрозуміло, що різні форми і способи колаборації також вимагають уважного і врівноваженого дослідження. Зрештою, українською мовою можна було давно перекласти спеціальні розвідки, присвячені і колаборації, і порятунку євреїв (згадую лише праці Дітера Поля, Франка Ґольчевського, Мартина Діна та інших).

А з цифрами та «врівноваженням» варто бути коректним. Згадаю тільки приклад сусідньої Польщі, де зараз обговорюють відкриття пам’ятника полякам, що рятували євреїв із 10 тисячами імен рятівників (у списку «Праведників народів світу» зараз понад 6 тисяч громадян Польщі). При цьому голова Комітету зі спорудження пам’ятника заявив одного разу журналістам, що кількість поляків, які рятували євреїв, може сягати 300 тисяч, якщо не мільйона. Таким чином, виняткове геройство починає виглядати як «звичайне і масове явище».

У другому принциповому випадку Кирило Галушко критикує мої приклади політичних актів «порахунків із минулим» у Польщі, Румунії чи Литві. Мовляв, вони не відповідають заклику «усе і негайно» (я з цим згоден і не знаю, де автор побачив такий «заклик» у моєму тексті), тим більше, що зміна ставлення до минулого – це «результат тривалого, складного і болісного процесу» (згоден ще більше, сам писав про це не раз, і то різними мовами). Останнє зауваження, хоч воно спрямоване тільки проти мене, я би поширив також на розглянуті мною вище тези Леоніда Кравчука та Юрія Щербака. Сподіваюся, що із моїми зауваженнями з їх приводу пан Кирило може погодитися.

Кирило Галушко завершує критику побоюванням, що «він (тобто Портнов) залишиться сам-один у виборюванні своєї шляхетної справи». Хочу заспокоїти колегу, що аж ніяк не боюся такої ситуації. Я чудово розумію, що порушена мною проблематика має вельми мало шансів на публічне обговорення в ситуації, коли Україну наполегливо штовхають до безперспективного та руйнівного вибору, що його можна умовно назвати вибором між двома «Т»: Табачником і Тягнибоком. Але я вірю, що інтелектуальна дискусія таки можлива і поза цим поділом. І мене не лякає інтелектуальна самотність, яка, дещо перефразувавши Реймона Арона, є звичайною долею інтелігента. Я просто хотів поділитися своїми міркуваннями, сподіваючись, що вони комусь можуть бути цікаві. І, на відміну від газети «День», я вважаю, що остаточної крапки над «і» у цій темі не поставити нікому.

 

Джерело

Історія однієї містифікації

Олександр Палій, "Моя Україна"

СБУ ще не оголосило "державною таємницею" Середньовічні літописи. Хоча може. Адже всього лише уважне прочитання вітчизняних та іноземних джерел дає змогу нівеювати "совкові" історичні містифікації, які мали шанс лише в умовах, коли до дослідження історії Київської Русі допускалися виключно за дозволом КДБ.
Одна з таких містифікацій - норманська теорія Русі.
За цієї теорією, русами звалися скандинави, яких у Східній Європі звали варягами, а в Західній - також і норманами. Мовляв, саме так називали варягів фіни, а назва походить від фінського слова "веслярі".
Російський дослідник Шахматов припускав, що назвою Русь фіни могли називати шведів. Однак, ця теорія не пояснювала, чому назва фінами веслярів могла якось вплинути на назву (і що найголовніше, самоназву) етносу. Таких співпадінь є безліч у будь-яких мовах.
Приміром, перською мовою слово "рус" перекладається як "день". То що, руси - це "дневальні"?
Крім того, в скандинавських джерелах немає жодних вказівок на те, щоб якісь скандинави називали самі себе русами. Не називають скандинавів русами і візантійці, які добре їх знали через службу у візантійського імператора. У візантійських хроніках, які теж поки не заборонила СБУ, варяги називаються "варангами", і ніяк інакше. Візантійці добре знали варягів, які часто служили найманцями у війську Візантії.
Однак візантійці ніколи не називали цих варягів русами. Руси чи роси у візантійців - це завжди населення Середньої Наддніпрянщини та Північного Причорномор'я, але аж ніяк не скандинави з будь-яких інших територій - самої Скандинавії, Італії, Франції тощо, яких було чимало в Константинополі.
Проте найцікавіше, що і в самій Русі варягів русами не називали. Рус чи русин - це завжди місцевий, наддніпрянський мешканець. Щоправда, варяг міг бути "послом народу руського", але тоді, коли служив Київському князеві.
Більше того, у вітчизняних літописах руси часто відокремлюються не лише від варягів, але і від слов'ян. Таке відокремлення систематично повторюється щодо всіх подій до початку ХІ століття. До цього часу руси у вітчизняних літописах навіть відокремлюються від полян - слов'янського племені, центр якого Київ став столицею могутньої держави.
Під роком 1018 читаємо: "Ярослав же, зібравши русь, і варягів, і слов'ян, пішов проти Болеслава і Святополка і прийшов до Волиня, і стали вони по обох берегах Бугу".
У "Повісті времінних літ" відзначено: "Реша русь, чудь, словени, кривичі і всі: "земля наша велика і обільна, а наряду в ній нема". Тобто русь виявляється одним із племен, що закликали варягів.
Серед вояків князя Ігоря, що пішли під Константинополь, перераховуються "вої многи, варяги, русь, і поляни, і словени, і кривичі, і тиверці, і печеніги".
Або так: "В літо 6449 (941 рік) Русь же повернулася до дружини своєї і увійшла в свої лодьї вночі... Ігор же почав обїєднувати вої многі, і послав по варяги за море". Тобто, варяги були "за морем", вони не є Руссю, хоча вони входили до складу руської дружини. Розрізнення русі й варягів присутнє і в "Руській правді", де права русина і варяга не тотожні.
У багатьох джерелах вже з ІХ століття Чорне море називається Руським, а Варязьким - Балтійське.
Згідно з літописом Нестора, захопивши Київ, князь Олег сказав: "Се буди мати городом руським". "І беша у него варязі і словени і прочі прозвалася руссю" - говорить літопис про закріплення імені "русь" за різноплемінною дружиною, яка в Києві піддавалася поступовій асиміляції.
Новгородський літописець, представник певної фронди проти Києва на той час, наполягав на тому, що русь - "від роду варязького". Суперечки київських і новгородських перейшли у літописні зводи, де було записано взаємовиключні версії.
Новгородський літописець, до речі, також написав, що і новгородці походять від варягів, а не від словен і чуді, як воно було насправді. У самому Новгородському літописі стверджується, що Середня Наддніпрянщина почала зватися Руссю ще до приходу варягів у Новгород, у 854 році.
Ці очевидні неузгодженості дали можливість російському академіку Шахматову довести, що уривок у єдиному списку Новгородського літопису про походження Русі від варягів як і про походження новгородців не від словен і чуді (як воно було насправді), а від тих таки варягів, є дуже пізньою вставкою, зробленою орієнтовно в першій половині ХV століття для зміцнення престижу Новгорода.
Новгородцям було конче потрібно прикласти до себе шляхетне варязьке походження в ході суперечки за свій статус.
Напевно, останнім аргументом нормандської теорії походження назви Русі є назви порогів Дніпра, наведені у візантійського історика Костянтина Багрянородного (Х ст.) назви Дніпровських порогів (він протиставляє "руські" назви "слов'янським". Український археолог і історик М.Ю.Брайчевський висунув і обґрунтував гіпотезу про те, що "руські" назви порогів є не що інше, як переважно скіфо-сарматські .
Слід відзначити, що назви порогів передані у Костянтина Багрянородного досить приблизно, про це свідчить хоча б те, що він у цьому ж тексті назвав Київ три рази по-різному - "Киоава", "Киова" і "Киавон" - і це на одній сторінці тексту.
Ще більше відомостей, які відокремлюють русів як від слов'ян, так і від варягів, існує в іноземних, зокрема в арабських та європейських джерелах. Радянські вчені не могли адекватно пояснити цей факт, і відносили його до "наукових загадок".
Ствердження очевидної речі, десятки разів підкресленої нашим та іноземними літописцями, що руси в ІХ-ХІ століттях власне й були окремим племенем, відмінним і від варягів, і від слов'ян, вимагало глибокого переосмислення всієї ранньої історії Русі. На такий крок радянська і пострадянська історія, ув'язнена ідеологічними штампами та політичною доцільністю, зважитися не могла.
Що ж це за загадкова Русь, що мешкала на Середньому Дніпрі - не слов'янська і не варязька?
І тут ми підходимо до найголовнішого питання, яке, на мій погляд, повністю нівелює норманську теорію походження назви Русі: чому назва Русь міцно прив'язалася саме до населення Середньої Наддніпрянщини задовго до контактів з варягами?
Перший історично зафіксований напад скандинавів (на Англію) належить до 787 року. Це перша дата появи вікінгів в міжнародній історії. Усі ранішні свідчення про Русь на Середньому Дніпрі категорично заперечують норманське походження назви Русь.
Ще до IV ст. н. е. відноситься згадка готського історика Йордана про плем'я россомонів, учасників антського союзу племен на Нижньому і Середньому Дніпрі. Найчастіше їх асоціюють із сарматським племенем роксолан.
Тобто, "Історія" Йордана фіксує перехід першої частини назви "роксолани" (фіксується вперше з ІІ ст. до н. е.) з "рокс" у "росс" уже в IV столітті н. е. Ймовірно, що Йорданові россомони перекладаються з готської як "люди росс", тобто, можливо, сарматське плем'я россомонів, яке згадує Йордан, вже звалося росами.
Назва Русь (hros) з'являється вперше в середині 6 століття. Сирійський автор Псевдо-Захарій Ритор у VI столітті говорить про народ Північного Причорномор'я і Наддніпрянщини саме як про народ "рос", що мешкав на Середньому Дніпрі.
У "Житті Стефана Сурозького" - творі невідомого автора Х століття - у зв'язку з подіями кінця VIII століття згадується руський князь Бравлин і його похід на Сурож (Судак) та все узбережжя від Херсонеса до Керчі.
У "Хронографії" Феофана (810-814 роки) вказано, що роси складали частину флоту імператора Константина V в 774 році, хоча деякі дослідники твердять, що тут йде мова про червоний колір кораблів, що грецькою співзвучно з назвою "рос".
Близько 821 року Географ Баварський називає русів поряд із хозарами.
Середньоазійський вчений аль-Хорезмі у своєму географічному творі "Книга картини землі", написаній між 836-847 роками згадує ріку Друс (Данапрос-Дніпро), яка тече з Руської гори, вочевидь, з Київських гір.
У франкській хроніці "Бертинські анали" від 839 р. про посольство візантійського імператора до двору імператора франків, хроніст-очевидець пише: "він також послав з ними (послами) якихось людей, які сказали, що вони, тобто їхній народ, зветься Рос і що їхній король зветься хакан, прислав їх до нього візантійського імператора, як вони твердять, заради дружби". Таким чином, уже в 830-их роках руси мали впливово володаря.
Перші ж достовірно відомі дані про контакти подніпровських слов'ян із варягами датуються лише серединою ІХ століття. Тобто, якби варяги принесли ім'я русів, воно ніяк би не могло бути зафіксоване у VI-VIII століттях.
Важливі згадки про росів у візантійських джерелах датуються 842 роком (напад росів на малоазійське місто Амастриду, поблизу нинішнього Синопу на південному березі Чорного моря - "Житіє Григорія Амастридського"), та 860 рік - напад росів на Константинополь.
У творах невідомого автора ІХ століття "Худу ал-Алам" говориться, що "країна русів знаходиться між горою печенігів на сході, рікою Рутою (Россю) на півдні, і слов'янами на Заході. Царя їхнього звуть хакан русів".
Особливо чітко відмежовується русь від слов'ян у повідомленнях низки арабських мандрівників, які здійснили подорожі країною в ІХ - X століттях. Ці дані особливо цінні для нас, оскільки написані очевидцями. Так, зокрема, арабський мандрівник Ібн-Омар Ібн-Даст у своїй "Книзі дорогоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда" (30-ті роки Х століття) чітко розрізняє слов'ян, їхні звичаї, і, з іншого боку - русів. Ібн-Даст описує русів як окремий від слов'ян народ:
"Щодо Русії, то міститься вона на острові, оточеному озером. Острів цей, на якому живуть вони, займає простір на три дні дороги; укритий він лісами й болотами; нездоровий і вогкий до того, що досить стати ногою на землю, і вона вже труситься через велику кількість води в ній".
Спроби деяких істориків прив'язати цей "острів" до Криму виглядають безпідставними, з огляду на відсутність у Криму боліт та наявністю лісів лише в гірській його частині, де жодних боліт бути й не могло. Водночас, наявність такого острова кореспондується з природним ландшафтом, що існує в районі "споконвічної Русі", між течією річок Тясмин і Рось перед їхнім впадінням у Дніпро.
У цьому регіоні річки справді утворюють своєрідний острів, оточений з усіх боків водою. Заплави річок Ірдині (від міста Сміли до села Мошни) і Тясмину (від Сміли до його впадання в Дніпро вище Кременчука) являють собою давнє пересохле річище Дніпра, яке було судноплавним тисячу і більше років тому.
Нижче Канева Дніпро розходився на два розтоки, і правий з них, завширшки від одного до трьох кілометрів, був судноплавним. Між двома розтоками й знаходився величезний, в 130 км завдовжки, лісистий і заболочений острів. Нині цей "острів" розташований між ріками Дніпром, Ірдинню і Тясмином. Щодо болот, то саме поблизу Черкас і досі, попри тривалу меліорацію, існують великі Ірдинські болота. Усе це, підкреслимо, в регіоні, традиційно позв'язуваному з етнонімом Русь.
Норманська теорія Русі не здатна також пояснити, чому місце розташування назв з коренем "Рось" (Рось, Росава,Роставиця тощо. А між тим, це місцевість, де з І століття до н.е. фіксується приплив сарматського населення (найімовірніше, з племені роксолан).
Як вважав Рибаков, древності V-VII століть, знайдені по річці Рось, дещо північніше від неї (до Києва) і південніше її (до початку лугового степу), слід зв'язати з конкретним слов'янським племенем - русами чи росами.
На сьогодні найбільш вірогідною є гіпотеза про походження назви Русі з іранського (скіфо-сарматського) грунту.
Слово "рокс" ("рухс") іранськими мовами означає "сяючий", "блискучий", "світлий", "білий", "головний".
Назва "рухс" символізувала соціальні претензії на першість племен чи родів північноіранського походження, тобто скіфів або, що більш імовірно, споріднених їм сарматів.
Академік Толочко, попри відомі політичні погляди, також вважає, що назва Русь - місцевого, південного походження: "Вочевидь, "Русь" - дуже давнє слово іраномовного походження, пов'язане з назвами сарматських племен (роси, россомони, роксолани). Десь на межі VIII - IX століть воно закріпилося на середньому Дніпрі і перейшло на слов'ян. Не випадково літописець писав: "... поляни іже нині зовомая Русь".
Інакше кажучи, слов'яни із племені, яке стало ядром давньоруської держави, спочатку іменувалися полянами, але потім на них поширилася назва "Русь"... Вочевидь, зі словом Русь пов'язані й давні імена річок - Росі, а також її притоків Росави і Роставиці".
Рибаков вважав, що заміна "о" на "у" в назві росів могла відбутися у VIII-IX століттях, коли в Наддніпрянщині з'являється багато вихідців із древлянських та сіверянських слов'янських племен. Зміна "о" на "у" зустрічається в численних слов'янських назвах. Так, Руська правда в її найдавнішій редакції звучить як "Правда Роуськая", ім'я антського вождя Божа звучить у авторів VI століття як Бож або Бос, а у автора XII століття, в "Слові о полку Ігоревім" уже як Бус. Слід відзначити, що й інші слов'янські народи, як-от болгари, мають тенденцію до зміни "о" на "у" у своїй назві.
У першій половині І тисячоліття нашої ери, під час Великого переселення народів, розділилося щонайменше на три частини (одна була відтіснена іншими народами на північ у Наддніпрянщину, друга - різними шляхами рушила у Європу, виступаючи активними учасниками походів германських та сарматських племен на території аж до Іспанії і навіть Північної Африки, третя частина роксоланів осіла в Криму).
Таким чином, руси VIII-Х століть - це нащадки сарматів, найімовірніше роксолан, які поступово асимілювалися (насамперед мовно) слов'янами. Слов'яни, у свою чергу, перейняли від сарматів чимало культурних здобутків.
Слід відзначити, що племена уличів (в арабських джерелах - "лудана"), які заселяли вигин до моря між Дніпром і Дністром, східні мандрівники і географи називали не слов'янами, а конкретно русами. Арабський географ аль-Масуді в середині Х століття називає Чорне море Руським, бо, на його думку, ніхто, крім "русів", що живуть на одному з його берегів, не плавав на ньому.
Проте для нас найцікавішою є та частина сарматів, яка ще в І ст. до н. е. почала рух на північ в Український лісостеп - давню землеробську область на Середньому Дніпрі. Катаклізми Великого переселення народів стимулювали переселення сарматських племен у відносно захищену лісостепову зону Центральної України.
Слід наголосити, що визнання "початкових" русів сарматами, асимільованими слов'янами, не заперечує значного (насамперед династичного) впливу норманів на творення Київської держави.
Найбільш достовірно назва і походження Русі трактується саме виходячи з припущення, що певна частина сарматських племен (найімовірніше - частина роксолан) осіла в зручному місці в середині Дніпра - давньому цивілізаційному осередкові, пристосованому водночас до зведення городищ, землеробства та використання водного шляху Дніпра для торгівлі та набігів. Поступово плем'я росів асимілювалося слов'янами, водночас зберігши і поширивши на слов'ян основні компоненти своєї культури та племінну назву.
Теорія "сарматизму", тобто про походження від слов'ян і сарматів, для козацької України була основною і панівною. Її знав і Хмельницький, і Мазепа, і Дорошенко.
Вона зародилася в епоху Відродження, в часи масового знайомства з античними джерелами, й проіснувала до кінця XVIII століття, у зв'язку зі зростанням національної самосвідомості серед населення України. Сарматську (роксоланську) версію утворення Київської Русі прийняли російські дослідники Ломоносов, а також відомий антинорманіст Іловайський. Однак, слід відзначити, що їхні умовисновки не базувалися на значній фактичній базі і були швидше рефлексією на німецькі впливи в тодішній російській політиці і культурі.
В українському творі пізнього середньовіччя - "Синопсисі" - відстоювалася теорія походження русів (українців) від сарматів роксолан.
В "Універсалі Хмельницького, посланому в усю Малоросійську Україну, що лежить обіруч Дніпра, а також у далекі руські міста", даному під Білою Церквою в 1648 році, відзначається широке усвідомлення Хмельницьким не просто зв'язку Русі з сарматами, але сарматського походження Русі: "Передаємо вам це і сповіщаємо, що поляки народилися й пішли від нас же, савроматів та русів, і про це свідчать їхні ж польські хронікарі. Отож були вони спочатку братами нашими, савроматами й русами, але мали велику пожадність до слави й душезгубного багатства і віддалилися від співжиття з нашими стародавніми предками. Вони взяли собі іншу назву (тобто ляхи й поляки), і заволоклися аж за Віслу".
Цей варіант сарматизму відтворюється й у промові Зорки на погреб Хмельницького. 1677 року, разом із призначенням Хмельницького гетьманом у Немирові, султан надав йому титул князя (володаря) Сарматійського. Один із перших панегіриків на честь гетьмана гетьмана Мазепи називається "Муза Роксоланія" Івана Орловського (1688 рік)
Також визнання сарматського характеру ранньої Русі, до поширення цієї назви на полян і сіверян, дає можливість науково пояснити специфічні риси релігії, звичаїв, побуту ранніх русів і їхню відмінність від слов'ян, які фіксує археологія та письмові джерела.
В історії відомо безліч прикладів, коли зі змішування двох і більше етносів народжувався цілковито новий етнос. Так було у випадку французів - змішування кельтів-галлів і франків-германців при чисельному домінуванні перших, із додатковою домішкою латинян.
Аналогічні процеси мали місце і в англійців (які постають як суміш германців англо-саксів з кельтами бритами, з кількісним домінуванням перших, та з більш пізньою домішкою норманів). Те ж стосується і слов'янських народів. Так, скажімо, сучасні болгари постали як суміш слов'ян і тюрок булгар, з кількісним домінуванням слов'ян, та з більш раннім етнічним підґрунтям фракійців та греків.
Якщо говорити про українців як про симбіотичний народ, що склався зі слов'ян та іраномовних народів, то перші ознаки такого тривалого і мирного симбіозу з'являються вже у скіфські часи, тобто у VIІ столітті до н.е. Цей зв'язок посилився в антські часи (до IV-VI століття н.е.), з формуванням слов'янами і сарматами сталих союзницьких відносин.
Фактично, пік слов'яно-сарматської асиміляції в середині - другій половині І тисячоліття н. е. означав утворення базового українського мегаетносу, що складався із низки слов'янських племен південно-східного ареалу слов'янства, об'єднаного спільною історією в межах Великої Скіфії та антського союзу племен.
Щоб припинити спекуляції щодо походження українців, слід наголосити: ані власне північні іранці на території України, ані власне праслов'яни не були українцями. Однак і одні, і другі були безпосередніми предками українців. Цікаво, що арабські мандірвники фіксували у русів в Х-ХІ століттях шаровари і шапки із шликами, назву "жупан" для позначення керівника.
Як пише відомий дослідник Абаєв, від скіфо-сарматських впливів українці вспадкували "звіриний стиль" Київської Русі, мову (фрикативне "г", "ікавізм", "хв" замість "ф" тощо). Зрештою, всіх нас лякали в дитинстві Бабаєм - нащадком скіфо-сарматського Папая. Досі українці уникають бити люстерка - бо так робили сармати під час похорону.
Половина язичницького пантеону Володимира Ведикого були божествами сарматського походження. Дуже багато власних назв в Україні мають скіфо-сарматське походження. Це стосується всіх річок з коренем Дн-, Дон-, Рос- тощо (Дніпро, Дністер, Дон, Донець, Дунай, Рось, Россава тощо). "Дон" сарматською мовою означає "вода".
Проблема ранньої історії Русі, ключова для розуміння становлення українського народу та його держави, насправді не має бути загадкою. Для її розв'язання існує достатній масив фактичних археологічних пам'яток та письмових джерел.
Питання - навіщо "норманська містифікація" була потрібна владі в Кремлі? І чому КДБ до історії Києвської Русі близько не підпускав незалежних вчених, особливо українських?
Відповідь проста. "Норманська теорія" походження імені Русі, при всій її ненауковості й вадах, дозволяла нехтувати належністю імені Русі Україні й стверджувати, що це ім'я прийшло, а не народилося в Україні, а тому, мовляв, на нього мають права й інші - в кого дістануть руки.

Джерело

Резиденції Януковича

01 грудня 2011, "Наші гроші"

У президента Віктора Януковича 11 офіційних резиденцій, тоді як у Дмитра Медведєва лише три, а у Барака Обами практично одна - Білий дім, пишуть "Наші гроші".
Разом з тим, перелік державних резиденцій для платників податків закритий. Їхній список міститься у додатку до постанови Кабміну №18 від 19 січня 1994 року, який і досі, через майже 20 років, має гриф "для службового користування".
"Відомо, що резиденціями українського президента є будинок на Банковій, 11 (Адміністрація президента) і Банкова, 10 ("Будинок з химерами"). Крім того, резиденціями у Києві є два особняки по вулицях Шовковичній і Пилипа Орлика та Маріїнський палац. Палац вже років 7 як перебуває на реконструкції. Зараз його ремонтом займається АТЗТ "Спеціальне науково-реставраційне проектне будівельно-виробниче підприємство "Укрреставрація", яке контролює голова ДУС Андрій Кравець", - пише видання.
Крім того, ще два об'єкти розкидані по Україні. Це резиденція "Залісся" в селі Богданівка на Київщині та резиденція "Синьогора" в селі Гута Івано-Франківської області, де нещодавно було замовлено будівництво гостьового будинку за 17 мільйонів гривень.

Решта держрезиденцій розташована в Криму.
"З 12 держдач, що дісталися в спадщину від радянських босів, за призначенням використовується половина (резиденції №№ 3, 6, 8 і дачі №№ 9, 10, 11). Об'єкт під номером 11 - це фороська дача "Зоря", на якій в серпні 1991 року перебував "в ув'язненні" Михайло Горбачов, а в липні 2011-го відзначав свій день народження Віктор Янукович. Окрім іншого, президент використовує колишню держрезиденцію "Межигір'я", яка, як відомо, вже не належить державі, і "хатинку" у Дніпровсько-Тетерівському лісомисливському господарстві. Скільки всього тепер державних резиденцій, в яких президент може відпочивати і зустрічати гостей, невідомо. Ми нарахували "залізних" 11", - йдеться в матеріалі.
Зазначимо: незважаючи на те, що президент Україні у витратах на забезпечення своєї діяльності (у 2011 році передбачено 170 млн дол) поступається своїм колегам з країн СНД (зокрема, витрати на адміністрацію президента Азербайджану Ільхама Алієва в 2008 році сягають 430 млн дол, більш свіжа інформація виявилася закритою, а витрати управсправами президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва в 2011 році - 433 млн дол), глава української держави значно перевершує їх за кількістю резиденцій.
У Алієва, наприклад, ільки дві офіційні резиденції - одна в столиці Баку, а друга - біля неї, на березі Каспійського моря. Що стосується Назарбаєва, то на веб-порталі казахського президента значиться лише одна його офіційна резиденція - "Ак орда" в Астані, яка, до речі, відкрита для екскурсійних відвідувань.
Серед трьох офіційних резиденцій російського президента - Кремль, літня резиденція "Бочаров ручей" під Сочі, і підмосковні "Горки-9", де, власне, і живе Дмитро Медведєв.
Барак Обама, як і всі минулі американські президенти, працює в Овальному кабінеті своєї офіційної резиденції - в Білому домі. Крім Білого дому держава забезпечила лідеру нації ще одну офіційну резиденцію з охороною, зв'язком у Кемп-Девіді (штат Меріленд). Все це відображено на офіційному веб-порталі лідера США.
Нагадаємо, що у дисципліні "ціна першої особи для економіки своєї країни" президент України випереджає лідерів найбільш розвинених держав Європи, і поступається президентам двох наддержав - Росії та США.
Офіційні витрати на один день роботи президента України становляють стільки ж, скільки за місяць отримують 675 українців з середньою зарплатою.


Джерело

Куди йде Україна?

27 листопада 2011, Петро Масляк, 
віце-президент Академії наук вищої школи України, академік, 

професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, 

доктор географічних наук (економічна та соціальна географія)

Для того, щоб на науковому рівні здійснити геополітичне пророцтво, мало знати, що було колись з нашою країною і нацією, але й усвідомити те, що з нею відбувається нині. Сучасні реалії нашого життя цілком закономірні. Ми маємо останній етап пострадянського періоду розвитку, а точніше остаточної деградації пострадянської України.

Сучасний Нострадамус

По пальцях однієї руки у світі можна полічити людей, які здатні «видати на гора» прогноз геополітичної погоди не на найближчі три дні, а хоча б на рік чи два. Владоможці на таких людей не звертають уваги і дехто з них, як колись Нострадамус, вимушені видавати свої пророцтва у вигляді художніх творів, поем і романів. А потім авторів цих опусів після здійснення їх пророцтв суспільство звинувачує в тому, що саме за розробленими ними умоглядними сценаріями відбулися війни, жахливі терористичні акти, екологічні катастрофи.

Звичайно, таким людям живеться не легко. Постійна внутрішня заангажованість, перманентне намагання вловити мінливу сутність подій, які наближаються, роблять таких людей самотніми одинаками, тому що з ними майже неможливо спілкуватися. Перебуваючи «на своїй хвилі», вони нічого більше не помічають і за власною сутністю є надзвичайно наївними людьми, вважаючи, що їхня правда комусь потрібна.

Справа в тому, що при всій пристрасності бажання довідатися, що їх чекає в майбутньому, люди внутрішньо бояться його і воліли б, щоб нічого не змінювалося. Тому багато років тому, коли я очолював заснований мною відділ геополітики й геостратегії і пророкував масштабні терористичні акти в Нью-Йорку з використанням цивільної авіації, і ця стаття була надрукована в одному лондонському часописі, радіо «Свобода» організувала передачу, де мене обізвали «новоявленим лжепророком». Ну що ви тепер скажете, хлопці?

В футурологічному романі «День Незалежності», зовсім не випадково виданому до 24 серпня цього року, написано, що я бачу кольорові пророчі сни. Це дійсно так. Багато років тому я немало налякав уночі свою дружину, стрімко стрибнувши з ліжка до письмового столу, де почав щось гарячково записувати. Декілька днів потому дружина підозріло до мене приглядалася. Мабуть вирішила, що на ґрунті напруженої наукової роботи (я тоді працював в Академії наук) в мене «поїхав дах».

Але проходили місяці й роки, і ніяких негативних наслідків для родини від моїх періодичних нічних наскоків на письмовий стіл так і не виявилося. Дружина дала мені спокій. Іноді я забував те, що приснилося, а потім воно раптом виникало по дорозі на роботу. Я немало дивував пасажирів тролейбусів і автобусів, які проїжджали мимо, сидячи біля проїжджої частини навпопічки і щось гарячково записуючи. З часом виникли і були систематизовані цілі томи пророцтв, які десь на 90% збувалися, а може і на всі 100%, так як я не володів всією інформацією про те, що відбулося. Так як про це з тих чи інших міркувань не повідомлялося.

Що нас чекає в найближчі роки?

Ну а тепер до України. Впродовж останніх століть від часу загибелі Київської Русі Україна відчувала неослабний геополітичний тиск одразу з трьох геостратегічних напрямків. Сформувався класичний «опорний каркас» території. З північного заходу тиснули поляки, з північного сходу росіяни, з півдня турки.

Здавалося б в українців немає жодного шансу на виживання, так як навіть двосторонній геополітичний одночасний тиск не здатна витримати жодна країна і нація. Україна і українці, не зважаючи на небачені у світовій історії втрати вижили і відновили свою державність. Чому? Об’єктивно, за наукою мали б загинути, але незбагненно, алогічно вижили.

Де наука безсила, необхідно задіяти езотеричні знання. Історія людства вказує на те, що такі речі відбувають лише з тими людьми, народами і державами, на які покладена якась місія. Усвідомлюють ці народи цю місію, чи не усвідомлюють – не має значення. Приміром, українці не усвідомлюють, але що вони можуть змінити? Завдання для системи, її місію завжди виставляє надсистема, а не сама система встановлює її собі. Це вже не якісь там інтуїтивні пророцтва, а сучасна наукова методологія.

Тенденція очевидна, впродовж останніх століть геополітичний тиск з боку Туреччини у ХVІІІ столітті зійшов нанівець, В середині ХХ століття теж трапилося і з Польщею. Наприкінці ХХ століття різко ослаб він і з боку Росії. Закономірно виникла незалежна держава Україна. Уже майже 20 років існує вона на політичній карті світу і зараз нас дуже цікавить, що ж буде з нашою державою, а відповідно і з нами в найближчі десятиліття.

Аналіз геостратегічного положення України однозначно говорить про те, що доля України вирішуються суто геополітично за її межами. Українці генетично мають величезний внутрішній потенціал до самоорганізації. Історія каже нам, що при зникненні зовнішнього геополітичного тиску українці здатні самоорганізуватися впродовж 2-3 місяців. Згадаємо не лише Хмельниччину чи Коліївщину, але й Волинь 1943 року, коли німці відступили, а радянські війська ще не наступили. Протягом місяця були розгорнуті військомати, школи військових старшин, витворилася медична служба тощо. Нація самоорганізувалася. Так буде і в ХХІ столітті.

Циклічність розвитку подій в нашій державі ні в кого не викликає ніяких сумнівів. Очевидно, що періоди і етапи розвитку політичної карти світу з часом суттєво скорочують свою протяжність. Нинішні 20-25 річні етапи відповідають сотням років розвитку цивілізації у минулому. Найбільше, що може виділити історія для України для остаточного подолання пострадянського етапу, це 5-6 років. Далі наша держава катакліктично перейде до єдино логічного і природного власне українського шляху розвитку з наступними етапами:

1) гостра криза з руйнуванням повністю прогнилої пострадянської системи державного управління і усуненням від влади корупціонерів і антиукраїнських елементів. Це не буде важко, так як всі вони давно вже засвітилися і їхні списки «ким треба» складено;

2) внутрішня стихійна самоорганізація української нації зі знищенням «п’ятої колони» в період відсутності реальної державної влади;

3) висунення лідера нації, який не уособлюватиме в собі її характерних негативних рис і не буде замішаний в жодному корупційному скандалі;

4) соціально-економічна реформа на основі мобілізації всіх наявних ресурсів як України, так і діаспори;

5) швидкий соціально-економічний розвиток країни;

6) тривалий період процвітання, економічної і політичної стабільності.

В геостратегічному сенсі неминуче розпростається українська геостратегічна «пружина», яка була віками стиснута потрійним геополітичним тиском з боку Туреччини, Польщі і Росії. До цього треба бути готовим хоча б психологічно.

Росії вже немає!

Російська імперія приречена. Ми ж, через повну інформаційну блокаду нічого не знаємо у своїй масі, що там відбувається. Північний Кавказ Росією вже втрачений. Остаточно і назавжди. Чи чули ви щось про ісламізацію Чувашії, «сірих вовків» Татарстану і «башкирських вовків»? Може ви щось знаєте про події в Бурятії чи Якутії?

І розпадатися вона закономірно буде в два етапи. Спочатку менша, європейська частина збереже назву Росія, а потім і вона розвалиться і остаточно зникне штучно придумана назва Росія, як назавжди зникла не менш штучна назва Югославія, як би її не намагалися зберегти.

Я не випадково пишу про країну останнього геополітичного тиску на Україну, тобто Росію. В останній знаходиться практично ще одна за площею етнічна українська територія, яка заселена нашими однокровними братами-українцями. Генетика, голос крові, це глибинні речі. І як би не намагалася Росія русифікувати жителів своєї чорноземної частини, Кубані, Ставропілля, Тереку, вони все одно є нашими братами, генетичними українцями.

Як геополітик я знаю про доповідні записки ФСБ керівництву Росії, де наводяться дані, що 55 мільйонів громадян Росії є етнічними українцями за походженням. Ми не можемо віддати їх на поталу ні ісламським, ні китайським, ні яким іншим екстремістам і політиканам. Це величезний інтелектуальний і генетичний резерв майбутньої Великої України.

Велика Україна неодмінно відбудеться. І не тому, що цього хочу я чи ще хтось інший. Це закономірний історичний процес і об’єктивний розвиток, а його не дано змінити нікому.

Джерело