«Чим молодша людина, тим частіше вона хоче виїхати з України»

14.06.2011, Інна Кузнецова , "Радіо Свобода"

Київ – Молоде покоління українців переживає гострі емігрантські настрої. Соціологи кажуть, що кожен другий молодий громадянин України хотів би сьогодні виїхати з України. Про причини таких настроїв у студії «Вашої Свободи» розмовляли Євген Головаха, заступник директора Інституту соціології НАН України, та Олександр Левцун, керівник соціологічних програм Центру «Софія». Вела програму Інна Кузнецова.

Завантажити
Частина перша





Завантажити
Частина друга

– Напередодні 20 річниці незалежності України соціологічні дослідження фіксують суттєві показники готовності українців до еміграції.

За даними дослідження, яке проводив Центр «Софія», кожна друга молода людина віком від 18 до 29 років допускає для себе можливість еміграції.

Згідно з даними дослідження Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка», 49% опитаних молодих людей до 30 років заявили, що хочуть виїхати з України на постійне місце проживання.

Пане Левцун, кого опитували? І у зв’язку з чим такі дані отримали, як Ви думаєте?

Олександр Левцун: Дані, що стосуються установок на виїзд за кордон на постійне місце проживання, були отримані в межах великого дослідження під назвою «Український характер». Був великий масив показників. І це лише один з них. Опитування охопило усі області України. Вибірка репрезентує доросле населення України віком від 18 років і старше.

Ми зробили підвибірку, де були відібрані респонденти віком від 18 до 29 років. Відповідно отримали показники, як змінюються еміграційні установки залежно від віку. І з’ясували, що чим молодша людина, тим частіше вона виявляє бажання виїхати з країни.

Я нагадаю, що серед молоді 18-29 років показник готовності до еміграції складає 50,4%. Питання дослівно звучало так: якби обставини дозволяли виїхати закордон на постійне місце проживання, чи погодилися б ви поїхати? «Так» відповіла відповідно кожна друга молода людина. У віковій групі 30-39 років цей показник також досить великий: 42%.

– Пане Євгене, з чим це пов’язано?

Євген Головаха: Це пов’язано з віком, бо молода людина не так укорінена. І взагалі вона хоче бачити світ і вважає, що у світі може бути щось цікавіше, ніж в Україні. Але це тільки одна підстава.

А головне – це, зрозуміло, відчуття того, що в країні немає таких умов, щоб молода людина могла реалізуватися. Перше – це реалізуватися, як фахівець. По-друге, реалізуватися, як людина, яка має певні матеріальні потреби, навіть такі речі, як придбання власного житла – у нас ще дуже велика проблема. По-третє, це відчуття того, що у світі все-таки більш гідно живуть в умовах не відносної, а сталої демократії, де все ж таки людина захищена.

  Унас є визначальною рисою нашого суспільства все ж таки незахищеність людей, починаючи з медичного обслуговування і закінчуючи іншими аспектами соціальної політики, в тому числі і молодіжної політики.

Все ж таки нереалізованість – головна риса,  про це свідчать дані, якщо ми порівняємо, скажімо, дослідження наших колег-соціологів харківських серед студентів харківських вузів, а це досить така амбіційна і освічена частина, то там показники нижчі.

Вони у порівнянні з 2001 роком стали не такі показові. Якщо 2001 року тільки 40% припускали, що вони покинуть країну, то (правда, найкращий показник був 2005-го, коли було багато оптимізму, коли люди сподівалися реалізуватися, тоді була тільки чверть) зараз 32%.

Тобто все ж таки освічена частина молоді, яка бачить більше можливостей реалізації, – це дуже добре для країни, але погано все ж таки, що це третина.

– А молодь під час опитування називала причини, що не бачить можливостей для реалізації? Чи якісь інші?

Олександр Левцун: У межах даного дослідження ми це питання не з’ясовували. Однак, як свідчать попередні дослідження, які мали місце,  на перше місце виходять неможливість працевлаштування на добре оплачувану роботу, відсутність можливості працювати за фахом. Що стосується соціально-психологічних якихось аспектів, то слід назвати це «кризою перспективи», тобто не бачення перспективи для себе і саме в цій країні.

І тут проблема виходить за межі вузького розуміння: немає роботи – треба їхати за кордон. Тут треба говорити у відношенні в цілому для країни. Це проблема «криза перспективи для країни». Тобто ширше розуміти це питання.

– Ми маємо телефонний дзвінок.

Слухач: Одна із тих умов, чому я вирішив емігрувати з цієї країни, як ви дуже правильно розповіли, що ми маємо кризу перспективи кожної людини і держави в цілому. Ми не маємо власного шляху. Наша держава розділена на декілька якихось сегментів, і ми, як ті Лебідь, Рак і Щука.

Я не дуже молода людина, мені понад 40 років, я маю 4 дітей. Я маю, можливо, за українськими мірками, високий рівень життя. Я навчився заробляти гроші тут. Але навіть з грошима я не можу забезпечити собі гідний рівень життя. Безпека, рівень медичного обслуговування, мені немає, де вчити дітей, і мені немає, чому їх навчити.

Я, боячись за них, вирішив везти їх кудись на Захід, де вони будуть навчатися в кращих умовах не тільки професійних, а й соціальних. Мої діти ходять до школи і відчувають зовсім інший рівень співвідношень.

– Ваші діти вже зараз закордоном?

Слухач: Ми прожили два роки закордоном. А зараз ми терміново в Україні. Але моя старша донька навчається в університеті дуже престижному British Columbia, це 35 у світі університет. Мій син навчається в 9 класі у канадській школі. Він щасливий кожен день. За два роки навчання він пропустив тільки один день. А коли ми тут були, то для нього школа була тягарем. Як і для мене, власне кажучи, коли я навчався в нашій школі. Радянська система нікуди не поділася. І в нашій країні ми не хочемо цього змінювати. У нашому суспільстві немає консенсусу.

Тому просто у якийсь момент розумієш, що більше немає часу. Я витратив багато енергії на те, що я сподівався: а може, змінимося? Останніх 5 років у держави була надія, але зараз вона втрачена персонально в мене, у моєї родини. І ми вирішили: треба їхати.

Можливо, у майбутньому повернутися, якщо щось почне змінюватися.

– Можливо, тоді це той варіант, що, можливо, хтось змінить, а я потім приїду? Чи ні?

Слухач: Достатньо, якщо перший хтось скаже: я буду змінювати, то я стану поруч другим, я повернуся відразу ж. Але це треба. Виїжджають усі.

На жаль, ніхто не може обіцяти, що вони повернуться, тому що якщо людині вдалося там «кинути якоря», якщо вона почала асимілюватися і закріплюватися, то це вже дуже складно, тому що рівень життя вражаючий. Тільки зарплати у 5-10 разів вищі.

Олександр Левцун: Я можу продовжити думку, яку розпочав.

Проблема «криза перспективи» не виникла зараз і навіть не рік-два тому, а проблема ця тягнеться вже багато років. Приблизно десь з кінця 1990-их років. Від тих часів показник установок на еміграцію досить високий. Україна успадкувала від СРСР соціальну, економічну систему , яка потребувала глибокого, докорінного реформування, суспільство потребувало глибоких, докорінних перетворень.

Однак, на жаль, усі попередники теперішньої влади намагалися відкладати ці необхідні реформи, як їх називають, системні перетворення нашого суспільства, і проблеми тільки продовжували накопичуватися. На даний час ці проблеми дуже загострені економічною кризою глибокою, і необхідність реформ наочна є дуже гостра.

Однак ми зараз не будемо торкатися питань, чому влада не ініціювала реформи,чому вони були не послідовні, наскільки вони були ефективні. Це окремі питання. Я хочу звернути на той аспект, соціально-психологічний, а саме, що, на жаль, як показало наше дослідження, що саме населення не є рушієм суспільних змін, воно не є ініціатором і провайдером.

– А наскільки реально, щоб населення стало провайдером і рушієм змін?

Євген Головаха: Така дуже цікава закономірність. Справа в тім, що багатьох людей спонукає їхати? Навіть, якщо вони  не хочуть – як у цьому випадку? Люди хочуть чесно заробляти стільки, щоб забезпечити свої матеріальні, духовні потреби. У нашій країні заробляти можна. Але якщо ти хочеш багато заробляти, то ти вже починаєш заробляти нечесно. І от цей вибір для багатьох людей дуже важкий. Тому вони думають: я краще там.

Насправді там дуже багато людей потерпають дуже серйозно – не всі можуть пристосуватися до іншого і соціального оточення, і взагалі до іншої мови, до іншого способу життя. Але вони відчувають, що тільки там можна жити досить заможно і чесно. У нашій країні треба створити ці умови. Коли це зробиться? Це зробиться, коли в нас буде так званий середній клас, який буде зацікавлений в тому, щоб закони не тільки формулювалися, але щоб вони усі й виконувалися.

По-перше, я згоден з тим, що починати треба згори і дійсно треба обирати таких людей, які будуть ініціювати ці принципові зміни. А отут все залежить від нас. Ми не можемо починати перетворення знизу, бо у нас важелів таких немає, але можемо обирати таких людей, які це зроблять.

– Але у нас тим часом відбувається, як я читала з результатів вашого дослідження, «криза уявлень про державу». І про її завдання.

Олександр Левцун: Якщо бути точнішим, у громадян є криза у ставленні до державних інститутів. Громадяни не довіряють державі, і вони не є солідарними з державою, не підтримують її у тих чи в інших речах.

Про що йдеться? Особливою останніх 7 років зростає нерозуміння людей: що таке держава і навіщо вона?  Справа в тому, що людина, яка потребує вирішення тих чи інших питань, навіть якихось побутових, які стосуються якихось офіційних дозволів, особливо якщо це стосується підприємництва, воно змушує звертатися до офіційних інституцій і часто не знаходить там розуміння і підтримки. Так звана бюрократія.

І дуже часто людина вирішує ці організаційні питання більш прозаїчно, а саме, використовуючи шляхи корупції. Через знайомих, родичів, друзів знаходять шляхи, оплачують функцію, яку має виконувати держава, ефективний управлінець, і в такий чи в інший спосіб, зрештою, вирішують це нагальне для нього питання організаційне.

І коли вже склалася  усталена практика, що це питання можна вирішити, вже ясно, куди можна звернутися і скільки заплатити, у людини тоді виникає нерозуміння: а навіщо тоді держава? Що вона взагалі має робити? Для чого я сплачую податки і таке інше? І в цьому відношенні ми також маємо кризу довіри до держави і кризу солідарності з державою.

Бо український патріотизм обмежується, на жаль, як показало знов-таки дослідження, емоційним захопленням своєю землею, своєю маленькою батьківщиною, своїм вишневим садочком, своєю мікрокультурою, своєю родиною…

– Тобто моя хата скраю, я собі десь у своєму середовищі.

Олександр Левцун: Так. Це такий собі «патріотизм серця». А коли йдеться про державу, про суспільство, то тут патріотизму, солідарності, ми, на жаль, не спостерігаємо.

– Це можна назвати кризою держави зовсім молодої, якій лише 20 років? Чи це можна назвати ментальністю нації?

Євген Головаха: Тут є чинники психологічні. Ментальність – теж не виникає якось згори. Вона формується історично. Це зрозуміло. Країна, яка не мала такої сильної державності, вона потерпає від того, що можна назвати приватизацією держави чиновницьким станом.

У нас просто вийшло, що спочатку люди найбільш цинічні та динамічні приватизували державу, тобто кожне місце стали розглядати, як джерело власного збагачення, а потім уже почалася приватизація майна, яке вони чи собі, чи своїм родичам, чи комусь добре розподілили. І з цього почалася криза. Це дійсно так.

Чи могло бути інакше? Можливо. Якщо б у нас була більш кваліфікована управлінська еліта. Але так сталося.

Але зараз не можна бути остаточним песимістами щодо молоді, до речі. Серед цих харківських студентів, про які я говорив, є 20% тих, які налаштовані, по-перше, жити в Україні, по-друге, реалізовуватися і реалізовуватися не просто, а відповідно до суттєвих змін у самій державі, тобто люди, які розуміють, що потрібні зміни і хочуть брати участь.

Інша справа – це те, як зробити так, щоб ці люди могли це зробити, більш освічені, більш кваліфіковані, які не мають досвіду радянського життя? І, можливо, за ними підуть ті, хто хотів би зараз поїхати, а потім приєднатися до цього процесу.

– Маємо ще запитання.

Слухач: Я до гостей: прошу бути чесними. Тільки не так, як у нас вийшло з газом, що і Кучма, і Янукович, і Ющенко, і Азаров до цього мають відношення, а відповідає тільки Тимошенко.

Так от, чи не вбачаєте ви, що в тому, що робить нинішня влада, що сьогодні молодь і працездатні громадяни України виїжджають закордон на заробітки, все для того робиться, щоб виїжджали, а тут залишилися б інваліди, хворі, кволі, ті, хто називається «бідними», які не можуть виїхати, які живуть від пенсії до пенсії, від заробітку до заробітку, словом, доживають?

– Тут ідеться вже й про те, що починається чергова хвиля еміграції. Це вже не виїзд на заробіток. Це вже виїзд на постійне місце проживання.

Зараз у світі криза величезна, безробіття. Зовнішні обставини не є сприятливими для поновлення хвилі еміграції з України, до трудових мігрантів ставляться не дуже доброзичливо

Олександр Левцун: Велика хвиля еміграційна з України мала місце в середині 1990-их років. Ми маємо, як показує дослідження, великі еміграційні установки, бажання виїхати за більш-менш сприятливих обставин, як було питання.

Ми знаємо, що зараз у світі криза величезна, безробіття і таке інше. Ці зовнішні обставини не є сприятливими для поновлення хвилі еміграції з України, бо закордоном також свої проблеми і до нас, до трудових мігрантів, ставляться не дуже доброзичливо. Це відповідь частково на питання.

– Взагалі еміграція молоді несе загрозу для національної безпеки держави?

Євген Головаха: Для такої держави, як Україна, це досить серйозна проблема, бо в нас народжуваність дуже низька, в нас дійсно не багато молоді взагалі. І якщо будуть, а така тенденція, що це будуть виїжджати найбільш активні, найбільш освічені і найбільш талановиті люди, які комусь потрібні, до речі.

У нас не Індія, не Китай, де хвиля міграції тільки заохочується владою. У нас все ж таки влада має створити таку спеціальну молодіжну політику (це обов’язково!), яка все ж таки давала б надію на те, що можлива реалізація в Україні. І це буде певним вирішенням, принаймні.

З іншого боку, є надія, що, з одного боку, якщо будуть створюватися ці нормальні умови, то дехто й повернеться з чудовим досвідом, до речі, життя не в корумпованих країнах, а в нормальних умовах. Їхній досвід тут може бути дуже корисним.

– Сьогодні кореспонденти Радіо Свобода провели опитування на вулицях Києва. Питання, правда, поставили так: з якою країною Ви пов’язуєте своє майбутнє? Ось що отримали у відповідь:

Респондентка: Я ще навчаюся, я ще не впевнена у своєму виборі.

Респондент: Я не знаю. Я – українець і люблю Україну. І Україна є Україна. Мені подобається Україна, мені подобається  тут. У мене була можливість ще раніше поїхати у США, але не хотів, передумав. Я цілком задоволений Україною.

Респондентка: Якщо щось вийде, то, можливо, й  поїду закордон.

Респондент: З Україною, тому що я тут народився. Перспектив дуже багато, але їх потрібно розкривати. Працюю, але робота не зовсім належна, але все рівно, я думаю, в кожної країни є своє майбутнє.

Респондентка: З цією. Я тут народилася, я тут живу і працюю. Свій бізнес.

Респондент: З Нідерландами та Новою Зеландією. Паспорт Нової Зеландії дає вільний доступ у всі країни світу, включаючи Шенгенську зону та США. А Нідерланди мені дуже подобаються, бо там така ментальність у людей, мені дуже комфортно спілкуватися з голландцями.

Я буду отримувати враження десь у світі, в якихось країнах. Мені досить добре вдається посередництво, торгівля, представництво.

Олександр Левцун: Прагматизм молоді насправді дає привід для оптимізму. Я б так сказав.

Євген Головаха: Це покоління, яке не має вже радянського досвіду. І це ми бачимо. І воно більш вільне, розкуте. До речі, багато хто з молодих людей не хоче виїжджати – можливо, вони бачать цю перспективу.

Джерело

Куди емігрують українці

14. 06. 2011,  Berest from Ukraine

У 2009 році громадянство Європейського Союзу отримали 776 тисяч вихідців із країн з-поза меж ЄС.

Про це свідчать дані Євростату (статистичної служби ЄС), оприлюднені 10 червня.

Так, громадянами Евросоюзу ставали - громадяни Марокко (59 900 осіб), Туреччини (51 900), Індія (31 100), Еквадор (27 800) та Албанії (26 700). Серед держав-членів з високим високим показником набуття громадянства, найбільші групи в Об'єднаному Королівстві склали індуси (13%) та пакистанці (10%), у Франції - мароканці (19%) та алжирців (15%), і в Німеччині - турки (26%).

Найбільше своїх паспортів іноземцям видали служби Великої Британії (204 тисяч), Франції (136 тисяч) та Німеччини (96 тисяч).

Найбільшу пропорцію осіб, які отримали громадянство, від загальної кількості іноземців, Євростат зафіксував у Португалії (5,8 рішень про надання громадянства на 100 іноземців), Швеції (5,3), Польщі (4,8) та Великій Британії (4,8).

Серед країн, чиї вихідці отримують найбільше європейських паспортів, Євростат називає Марокко (7,7% від загальної кількості), Туреччину (6,7%), Індію (4%) та Еквадор (3,6%).

Українці за цим показником посідають перше місце у Чехії (43,7% від усіх осіб, що отримали громадянство), Польщі (35%) та Словаччині (29,4%);

третє місце – в Естонії (1,2%), на Кіпрі (5,7%), Латвії (1,3%), Литві (11,8%), Угорщині (9,6%) та Румунії (1,4%).

Білоруси – другі в здобутті польського громадянства (14,3%) та четверті – у здобутті громадянства Латвії (5,4%) та Румунії (2,2%).

Молдавани стали першими по здобуттю громадянства в Румунії (67% всіх іноземців),

другими в Болгарії (29 %) та третіми в Португалії (10,7 %).

Росіяни активно емігрують до Фінляндії (перше місце й 30,1 % всіх хто отримав громадянство в цій країні), на другому місті вони в Естонії (5,2 %), Кіпру (7,9 %), Латвія (1,7 %), Литва (28,6 %), на третьому місці в Чехії (5,9 %), Греції та Польші.

Крім того у Латвії та Естонії, 96% і 93% (відповідно) від нових громадян складають "особи без громадянства" (Recognised non-citizen) = колишні громадяни СССР, які не змогли раніше отримати паспорти цих країн, але відмовились отримувати громадянство Росії. Це переважно російськомовні мешканці, яких всіляко "опікає" Москва.

Ще одна категорія "осіб без громадянства" - "Stateless", також колишні громадяни СССР, склали найбільшу групу громадян (52,2 %), які отримали громадянство у Литві. В Латвії ця категорія стала четвертою по кількості, а в Румунії зайняла друге місце (22 %).

У деяких інших державах-членах, велика частина громадянства також була надана громадянам тільки з однієї країни: Греція (84% з Албанії) та Угорщини (66% від Румунія).

Джерело

Міфотворчість як засіб впливу на політичну свідомость

Український центр політичного менеджменту
Ю. Шайгородський

У сучасному світі міфотворчість набуває неабиякого розмаху. Міф стає засобом управління, маніпуляції, впливу в різних сферах від політики до реклами. Міфи створюються з розрахунку не на індивідуальну, а на масову свідомість, на натовп, який, за Г. Лебоном, «ніколи не прагнув до правди, він відвертається від очевидності і воліє поклонятися омані, якщо тільки омана приваблює його. Хто вміє вводити натовп в оману, той легко стає його володарем; хто ж апелює до здорового глузду, той завжди стає його жертвою» [1, с. 188]. Технологія політичного міфу передбачає, що він відбиватиме не дійсність, а специфіку очікувань натовпу. За таких обставин стихійна міфотворчість замінюється свідомим конструюванням міфів; вона не пояснює реальність, а створює нову ілюзію. Це переконливо доведено дослідниками на аналізі матеріалів масової культури та політичної реклами (Н.Хома, Г.Почепцов, С.Самохвалова В. Фесенко та ін.).

Водночос сам міф є реальністю. Тому, використовуючи розроблені в методології політичної науки засоби, варто розкривати ілюзорність сучасного міфу, його деконструктивну функцію щодо політичної свідомості і політичного буття. Разом з тим, варто зазначити, що вплив міфу багатоаспектний, він живе в духовному світі, хоч і може залишатися ірраціональним. У технологічному арсеналі політика зазвичай чимало міфічних образів. Відтак ігнорувати цю реальність, розраховувати лише на логіку фактів, – це означає поступитися політичному супернику, який вдало використовує міфи як засіб політичної боротьби.

Це свідчить про те, що в політиці постійно відбуваються процеси деміфологізації і реміфологізації. Тому прагматичний політик у своїй діяльностізавжди зважає на це.

Раціональне пізнання політичних явищ вимагає деміфологізації, а використання раціональних підходів, як інструменту політики, обумовлює реміфологізацію. Без міфів не може існувати жоден політичний проект, особливо, звернений у майбутнє. Але тільки концептуальна оформленість міфу є засобом духовно-етичного виміру політики. Міф, в основі якого лежить раціональне знання, нехай «розбавлене» уявою, вірою, може відігравати позитивну роль.

Активне продукування міфологем пов’язано з нестабільністю суспільства. Відомо, що міфологеми є ефективним механізмом адаптації в складних умовах. За допомогою міфів, спочатку віртуально, а потім і насправді, люди долають перепони, переборюють негаразди, перемагають ворогів. Як слушно зауважує В.Андрущенко, «націонал-шовінізм, істеричний „патріотизм”, соціальна демагогія, квазірелігійні та паранаукові вчення, кумироманія і т. ін. – далеко не повний перелік напрямів і тем міфотворчості, обійми якої є, мабуть, найбільш міцними і довготривалими. „Ворог народу”, „наші – не наші”, „світовий зговір”, „пошук інопланетян” і тому подібні фантастичні пояснення, що їх „підсовує” міфологія, не підлягають раціоналізації, перевірки на істину» [2]. Результатом підкорення «соціальній демагогії» є втрата індивідами інтелектуальної рефлексії.

Сучасний міф створюється певним набором ідей-міфологем і символів. Політична символіка стає важливим елементом реалізації політичної влади: “Маніфестації, військові паради, політичні з’їзди, які передують будь-якій мобілізації натовпу, показують нам, що без символів, шанованих чи руйнівних, не може бути активних мас, як і мас взагалі” [3, с. 202-204].

Можна стверджувати, що політичні міфи про демократію, соціалізм, арійство тощо з їх за певних умов аргументативно-легітимуючим ефектом, нібито «кочують» від однієї культури до іншої, від епохи до епохи, коли створюється сприятливий ґрунт для відродження міфу. Як підкреслює А.Атанесян, однією з особливостей багатьох пострадянських республік було, з одного боку, «прищеплення» міфів, характерних для західноєвропейської культури (про демократизацію, громадянське суспільство, швидкорезультативні ринкові реформи, міждержавну інтеграцію тощо); з іншого – відбувалося відродження національних міфів, особливо в перші роки незалежності, де героїчне минуле народу відігравало провідну роль [4] .

Вважається, що «енергетичним» підживленням міфів, зокрема, національних, є архетипи. Архетипові особливості народу створюються впродовж всієї історії нації. Національна самосвідомість формується на основі міфів і є їх невід’ємною складовою. Точніше, історичні події стають значущими для нащадків, коли вписані в структуру національного міфу.

Національна свідомість – це «система колективних соціально-психологічних феноменів, сутністю яких насамперед є уявлення про свою спільноту як національну, окрему від інших спільнот» [5]. Багато феноменів національної свідомості мають міфологічний характер. За Л.Г. Іоніним, крім політичного та культурного націоналізму варто виділяти ще і міфологічний як найбільш глибинний і фундаментальний, хоча, на нашу думку, націоналізм в міфах є вторинним [6]. Водночас Дж. Армстронг вважає основою становлення української ідентичності не демографічну чи лінгвістичну безперервність, а міф про цю безперервність [7]. До того ж, за О.Донченко i Ю. Романенком, українському етносу міфологічне мислення притаманне більшою мірою, ніж багатьом іншим [8]. Але й таке твердження є переважно міфологічним, тому що наукових досліджень з використанням соціологічних і політологічних методів в цьому напрямку не проводилося.

На думку фахівців, є очевидним, що сучасні ідеї існують значною мірою у вигляді міфологем. Міфотворчість в Україні виявляється у низці нових міфологем – «відродження», «європейський вибір», «помста старшому братові», а також у стереотипах, що конструюються у політичному середовищі і поширюються засобами масової інформації та архаїстиці: продовження козацьких традицій, українці – нащадки «трипільців» тощо.

Міфологема «відродження одразу актуалізує й космогонічний міф, за архетипом якого воно й здійснюється: відродження у будь-якій міфології означає ритуальне повернення до витоків і постійне перестворення космосу з хаосу шляхом титаномагії та героїчної боротьби з чудовиськами. Ця романтична міфологема надала метатворчої форми також несвідомому бажанню в своєму розвитку орієнтуватися на теорію та науку як підґрунтя й спосіб легітимізації, міфологема Відродження – на волю до самовизначення, «чуття єдиної родини», віру» [9]. Як пише Н.Амельченко, пошуки «душі» нації призвели до хаотичного продукування міфічних образів «аріїв», «трипільської культури», «козацької вольниці» як витоків української ментальності, про що ми вже говорили вище. Тут тільки виникає питання: скільки ще нових міфів породить суспільна думка і політтехнологи на ґрунті архаїстики і сучасності.

Отже, міфологема «Відродження» вимагає перегляду історії України: «вона постала як героїчна боротьба за незалежність з чудовиськами комунізму та тоталітаризму»[9]. Такий підхід, як слушно зауважує Н.Амельченко є перевернутим прогресистським міфом. За даних умов реанімується псевдокомуністична ідеологія, оскільки влада переходить до її сучасних носіїв — «повноважних представників народного страждання». Прагнення обґрунтувати ідеологію «української ідеї» певною мірою є прикладом політичного радикалізму, Україна постає як ображена нація, а інститути представницької демократії виглядають як штучні утворення. Це загрожує ще й тим, що деякі спроби відстоювати українську незалежність тоталітарними засобами, через всілякі об’єднання героїзуються і деформують суспільну свідомість.

Доречно згадати, що серед найбільш поширених слоганів у назвах програм, фондів, партій є «Відродження» (фонд «Відродження» або фракція «Відродження регіонів»). Поступово це слово виросло «в потужну міфологему-мелодію, яка живиться енергією романтичної міфотворчості й визначає головний тон, напрямок пошуку ідентичності і форму її досягнення в перші роки незалежності» [9]. Причому здійснюються спроби пошуку національної ідентичності через економічні, етнічні фактори, нерідко ігноруючи культурні та політичні (наявність держави і політичної нації).

Досвід незалежності показав, що міфологема відродження так і не стала «інструментом солідарності та ідентифікації, а радше постала як джерело легітимізації нової влади, оскільки політичну інтеграцію в нашій країні здійснюють на підставі принципу узгодження інтересів… Ліберально-демократичний дискурс, який прийшов на зміну марксизмові, не скасовує, а тільки посилює надію на самодостатність ринкових реформ для культурного самовизначення. Тому економічно впливова політична еліта (так звані олігархи) розглядає гуманітарні пошуки ідентичності та національну ідею як лише культурне «оформлення» та легітимізацію ліберальних реформ, а фактично олігархічного режиму. Солідарність існує як спосіб боротьби за владу, оскільки стає брендом політичних об'єднань: «За єдину Україну» або «Наша Україна» [9, с. 73.].

В сучасних умовах Україна балансує між пошуками свого «відродження» та «європейським вибором», тобто ще однією міфологемою. В. Горський чудово описує низку міфологем, що випливають з «міфу Європи» (Україна–меcія, що виведе Європу з кризи, «загниваюча Європа», пошук центру Європи та ін.). Філософ зазначає, що «міфологічна свідомість завжди ґрунтується на чіткій опозиції ціннісних ознак, уявляючи історію людства як арену невпинної боротьби Добра та Зла. Попередній аналіз переконує, що в західній культурі від її зародження та понині образ Європи завжди й неодмінно виступає персоніфікацією Добра, що протиставляється Злу, носієм якого є чужий Європі Схід. Межовий характер української культури зумовив далеко неоднозначну позицію щодо такого бачення Європи» [10]. Європа стає і бажаною метою, і норовливим сусідом, який декларує співпрацю, але конструктивно не співпрацює.

У масовій свідомості «європейський вибір» набуває міфічного образу раю та безпроблемного життя: в сучасній українській суспільній думці поширені ідеї, що Європа символізує «вище благо», ідеали втілення Істини, Добра й Краси, відображені в численних деклараціях про “повернення у Європу”, “приєднання до Європи. Цікаво, що навіть у побуті набули широкого вжитку такі словосполучення, як «євроремонт», «євростиль» тощо, що свідчить про наше прагнення наблизиться до «європейського блага».

Проте здійснення європейського вибору дещо ускладнюється. Як зазначає Н.Амельченко, «вибір передбачає свідоме трансцендування за межі настільки любого кожному етносу міфу». Якщо в Європі реалізація такого вибору «стає можливою завдяки відмові від етнічних та географічно-просторових характеристик і акценті на загальнолюдських цінностях», то в Україні «незалежність забарвлена національно-етнічним відродженням» [9, с. 74]. Розповсюджується стереотип, що ґрунтується на ідеалізованому образі української нації, «унікальність якої засвідчує її сутність як втілення «світового духу» [10]. Така ідеалізація теж є своєрідним міфом.

Вітчизняні науковці М.Михальченко і Г. Дашутін також відзначають подвійне ставлення до міфу про Європу: з одного боку, вся модернізаційна стратегія в російській імперії (згадаймо Петра І) втілювалася разом з упровадженням європейської ідеї в суспільну свідомість, з іншого – була забарвлена антиєвропейською реакцією, що спонукало до пошуку національної самобутності і національної ідентичності [11]. Така подвійність призводить до суперечливих оцінок перспектив вступу України до ЄС.

Функціонуючи в рамках бінарних опозицій – свій/чужий, добрий/поганий, міфологічна свідомість прискіпливо ставиться до досвіду іншого. Отже, дилему «національне відродження» чи «європейський вибір» можливо розв’язати тільки за умов розуміння всезагальності міфу, як нової стратегії «політичного дискурсу: не знищення міфу опонента, що означає часто екзистенційну смерть особистості, а вихід за межі міфу в царину громадянського, тобто всезагального життя» [9, с. 74]. Такий підхід передбачає, співставлення процесу самоідентифікації із зовнішніми (політичними) обставинами, національного та інтернаціонального.

Існує й так званий «український міф» в інтерпретаціях географічних сусідів і недоброзичливців, що відіграє не останню роль в політиці. Йдеться про так звані російські фантазії на українську тематику. Так, І.Лосів виокремлює такі характерні риси українського міфу у російській свідомості: 1) “не было, нет и быть не может” (Україна - це вигадка закордонних і місцевих росієненависників); 2) українці - регіональна група російського народу з регіональними особливостями; 3) ніякої української проблематики поза російським контекстом бути не може; 4) існування України поза Росією і окремо від неї - абсурд і щось протиприродне [12]. На думку вченого, складовою цього міфу є «галицький міф», який тісно пов’язаний з ідеєю “всесвітнього заколоту” проти Росії, коли весь безлад в російській політиці пояснюється діяльністю іноземних ворожих сил, в тому числі, галичан. В рамках такої психолого-політичної конструкції галичани розглядаються як західні, католицькі, чужі не тільки Росії, але й решті України, “спокусники” українського народу, “винахідники” українського націоналізму і навіть зовсім не українці, а напівполяки, напівавстріяки, які на думку багатьох росіян, мали бути налаштовані проросійськи. В Росії цей міф постійно реанімується, а його стереотипи мають вплив у Східній і Південній Україні.

Зректися галицького міфу означає критично переглянути всю історію російсько-українських відносин і можливо зробити ті ж самі висновки, які зробила Е. Ільїна, повідомляючи читачам про видання в Москві “Библиотеки литературы Древней Руси” в 20 томах. Дослідниця пише, що «перший том «Бібліотеки» починається зі «Слова про закон і благодать» митрополита Київського Іларіона. Але ж Іларіон творив у XІ ст., тоді на місці російського народу жили в’ятичі, меря, чудь і весь. Яке місце у ролі московитів і у всесвітній історії може займати такий конгломерат диких племен, підкорених вихідцями з Київської Русі? А Київ XІ ст., де жив митрополит Іларіон, - це культура й місце в історії українського народу, точніше, пращурів українського народу» [12]. Хоча і в цій оцінці є перебільшення. Варто погодитися з думкою М.Михальченка, що історія Київської Русі – це історія окремої держави. А українці, росіяни, білоруси мають писати свою власну історію, спираючись на посткиївські часи.

Типовою помилкою російського погляду на «українське» питання є прагнення ставити Галичину поза Україною [12]. Саме тут яскраво проявляється така маніпулятивна техніка, яку С.Кара-Мурза назвав «ефектом позаісторичності». Остання приводить до втрати здатності контекстуалізувати події. У такий спосіб людина, яка не пам'ятає нічого з історії своєї країни начебто випадає з історичної системи координат й стає об’єктом маніпуляції. Ось тут і створюються можливості для фальсифікації тверджень і поширення псевдоісторичних міфів.

Події, що відбуваються навколо російсько-українських відносин, свідчать про існування так званих суспільних неврозів, які проявляються в міфологічних утопіях про можливе царство могутнього і рівноправного слов’янства, в психології раніш пригноблених Росією народів, які мріють помститися «старшому брату». «Слов'янська ідея» живе й сьогодні у вигляді політизованої міфологеми. Як зазначають вітчизняні науковці, здебільшого вона використовується «політичними містифікаторами та балакучими телепророками задля порятунку агонізуючої імперії. Нині панславізм, як намагання відновити колишню єдність, знову і знову постає у вигляді всіляких демонстрацій єднання. По суті, ідея слов'янської єдності являє собою етноцентричну утопію» [13, с. 323-324]. Небезпека цієї утопії в тому, що її сповідують і великодержавні шовіністи, і націонал-комуністи, і ліберали сучасної Росії.

На українських теренах питання національної свідомості не є антиросійським за спрямуванням, але має свою специфіку. Події президентських (2004 р.) і парламентських (2006, 2007 рр.) виборів показали, що існує проблема світоглядно-ціннісного розколу України на Східну та Західну. На тлі глобальних процесів це свідчать про необхідність вивчення процесів розвитку і деформації української національної свідомості. Результати дослідження, проведеного у грудні 2006 р. «Українським демократичним колом» разом із компанією Ukraіne socіology servіce досить чітко показали розбіжності в думках населення заходу і сходу України щодо історичних подій, політичних діячів і перспектив політичного розвитку країни. Прикметно, що низка питань анкети дублювала опитування, проведене у грудні 2002 року, що дає можливість простежити динаміку настроїв громадян. Більшість українців виявилися досить проросійськи налаштованими: за Переяславську Раду – 60%, за перебування в складі СРСР – 63%. Крім того, 54% шкодують про розвал Радянського Союзу. Проте існує разюче розходження між заходом і сходом: у першому випадку сумують за СРСР лише 21%, а в другому – 81%. Натомість опитування, проведені Всеукраїнською соціологічною службою в 2007 році, показали, що 66% населення України підтримує незалежність України, а за відродження СРСР виступає лише 8%.

Із твердженням про необхідність вступу України до ЄС згодні 46% респондентів (в 2002 таких було 65%). На думку соціолога С.Макєєва, з проатлантичними й проєвропейськими орієнтаціями збільшилася частка тих, хто сумнівається в правильності курсу в ЄС і НАТО.

 Щодо преференцій в оцінці історичних постатей, то 70% опитаних дають позитивну оцінку діяльності Богдана Хмельницького, 60% – Петра І, 52% – Леоніда Брежнєва, 49% – Михайла Грушевського, 47% – В'ячеслава Чорновола. Перших двох президентів незалежної України респонденти в основному оцінюють негативно: Леоніда Кравчука – 57%, Леоніда Кучму – 71%. Існують розбіжності у ставленні представників різних регіонах країни до історичних особистостей, що свідчить про відсутність загальнозначущих національних героїв і, як наслідок, відсутність загальних позитивних міфів [14].

Взагалі соціологічні опитування з проблем розвитку України варто оцінювати як об’єктивну тенденцію, якщо вони супроводжуються добре обґрунтованою квотною вибіркою. Зокрема, соціологічний моніторинг, здійснений Інститутом соціології НАН України 2005 року засвідчив, що відбувся злам у бік євроінтеграції. На питання «Як ви ставитеся до вступу України до Європейського Союзу?», респонденти відповіли: «Скоріше негативно – 19,9 %; важко сказати – 32,9 %; скоріше позитивно – 47,2%; не відповіли – 0,1% [15, с. 32].

У 2006-2007 рр. Всеукраїнською соціологічною службою проводилися аналогічне опитування (репрезентативна вибірка: 25000 осіб за вісьмома ознаками). На питання «Ви хотіли, щоб Україна в майбутньому…» отримано відповіді: «об`єдналася в союзі з Росією і Білоруссю» – 24,3 %; «створила з більшістю колишніх радянських республік новий Союз» – 8,7 %; «стала членом ЄС» – 15,7 %; «важко відповісти» – 6,5 %. Отже, лише 32 % респондентів схвалюють євроазійський шлях розвитку.

Слід підкреслити, що соціальна міфотворчість є невід’ємною складовою суспільного життя, а найяскравішим її прикладом стають виборчі кампанії. Саме виборчі процеси є показником цивілізованого (громадянського, прозорого, відкритого) життя країни, тобто дотримання прав і свобод громадян, а також професійності тих, хто відповідає за якість виборчих технологій і політичних комунікацій. Цікавим є той факт, що на сьогодні головна роль в цій політичній грі відводиться таз званим інтерпретаторам, тобто тим, хто причетний до розповсюдження інформації – менеджери, режисери, журналісти, актори тощо. Важко заперечувати, що система засобів масової інформації перетворилася на четверту владу. «Тлумачі», відштовхуючись від певної ідеології того чи іншого політичного суб’єкта, підкріплюють її різноманітними символами й ритуалами. У такий спосіб і створюються політичні міфи. На жаль, в Україні склалася ситуація, коли коментатори, «тлумачі» захопили інформаційний простір і заважають проникнення в нього наукової, раціональної думки, натомість створюють інформаційний шум, здебільшого позбавлений об`єктивності.

В цілому, більшість виборчих кампаній проходить за певним алгоритмом. На кожній стадії передвиборчого марафону кандидати змушені для реалізації своїх цілей вирішувати конкретні завдання, актуальні саме для цього передвиборчого періоду: створення передвиборчих штабів, організація агітаційних заходів, зустрічі з виборцями тощо. Досвід свідчить, що на етапі створення програм і пропагандистських стратегій об`єктивність зникає, поступаючись популізму, необґрунтованим обіцянкам, чорним PR-технологіям. На жаль, це сприяє розквіту негативної міфотворчості, «вдалі знахідки» якої можуть надовго залишатися у свідомості пересічних громадян.

Література

1. Лебон Г. Психология толпы. – М., 1988.
2. Андрущенко В. Організоване суспільство. Проблема організації та суспільної самоорганізації в період радикальних трансформацій в Україні на рубежі століть. Досвід соціально-філософського аналізу. – К.: ТОВ «Атлант ЮЕмСі», 2005 – 498 с.
3. Московичи С. Век толп. – М., 1998. – 478 с.
4. Атанесян А. Публичная политика и технологии современной политической риторики. – Режим дрступу: http://www.noravank.am/uploads/268/06_arthur_atanesyan.pdf.
5. Шестаковський О.П. Потенціал концепції міфу Р.Барта при вивченні української національної свідомості. – Режим доступу: http://www.soc4u.org.ua/theory/1/00_01.html.
6. Ионин Л.Г. Социология культуры: путь в новое тысячелетие: 3-е изд., перераб. и доп. – М.: Логос, 2000. – 280 с.
7. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.
8. Донченко О., Романенко Ю. Архетипи соціального життя і політика. – К.: Либідь, 2001. – 334 с.
9. Амельченко Н. Міф та нація – переплетення філософського і політичного дискурсів // Філософська думка. – 2003. – № 6. – С. 50-75.
10. Горський В.С. Україна – Європа: погляд з обох боків // Універсальні виміри української культури. – Одеса, 2000. – С. 6–26.
11. Михальченко М., Дашутін Г. Політичний ідеал відкритого суспільства в умовах «керованої демократії» // Вища освіта України. – 2006. – № 2. – С. 5–15.
12. Лосів І. Галицький міф «російської свідомості» // “Дзвін Севастополя”. – Грудень 1998 р. – №3. – Режим доступу: http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukr290.html.
13. Політологія посткомунізму: Політичний аналіз посткомуністичних суспільств. – К.: Політична думка, 1995. – 368 с.
14. Портрет украинцев: Герои и мифы страны. – Режим доступу: http://www.podrobnosti.ua/society/2007/01/10/384429.html.
15. Українське суспільство. Соціологічний моніторинг. – К.: Інститут соціології НАН України і Фонд «Демократичні ініціативи», 2005.

Джерело

"Інвестиції" з Кіпру

Янукович хвалиться тим, чого потрібно соромитися
 
05.07.2011, Аркадій Кашуба, "УНІАН"

У перший робочий день нинішнього тижня президент Віктор Янукович приймав високого гостя – президента Кіпру Дімітріса Хрістофіаса. І як заведено в подібних ситуаціях, лідери дали спільну прес-конференцію журналістам, на якій спробували розповісти про якісь хороші моменти в співпраці двох країн.

Проте Віктор Федорович не придумав нічого кращого, як спробувати виставити у райдужному світлі ситуацію з взаємними інвестиціями між Україною й Кіпром. «Сьогодні в Україну Кіпр інвестував близько 11 млрд. дол., і за участю цього капіталу в нашій державі створено більше 3 тис. підприємств. У свою чергу Україна інвестувала в Республіку Кіпр близько 6,5 млрд. дол. Це майже вполовину менше, але ми також вважаємо, що у нас є бажання вигідні для України проекти інвестувати до Кіпру», - відзначив, зокрема, він.

При цьому український президент підкреслив, що Кіпр є стратегічним партнером для України в питанні залучення інвестицій, і додав, що керівники країни домовилися розширити договірну базу й економічне співробітництво.

Янукович не став вдаватися в деталі, що описують суть як інвестицій з Кіпру до України, так і інвестицій з України до Кіпру. Також він «через скромність» не повідомив про те, що за обсягами прямих іноземних інвестицій до України маленький острів Кіпр загадковим чином вже давно є лідером, помітно обігнавши такі крупні держави як США, Японію, Німеччину й Росію. Крім того, і за розмірами прямих інвестицій з України також саме Республіка Кіпр знаходиться на першій позиції – причому, з величезним відривом від найближчих переслідувачів.

Але й без цих роз'яснень усім експертам і політикам чудово відомо, що пишатися такою картиною з інвестиціями до Кіпру і з Кіпру  українському уряду ніяк не можна. Навпаки, ця картина вельми ганебна і шкідлива для України.

Отже, що собою представляють прямі інвестиції з України до Кіпру? Станом на 1 квітня 2011 року їх величина складає 6 379,0 млн. дол. Для порівняння: на другому місці стоїть Росія, в яку з України інвестовано всього 201,3 млн. дол. Дивна ситуація чи не так?

Проте цьому є просте пояснення. Інвестиції з України до Кіпру в такому величезному об'ємі виникли, можна сказати, одномоментно.  Відбулося  таке «диво» в другій половині 2007 року. Наприклад, на 1 липня 2007 року ці інвестиції складали лише 263,1 млн. дол., а на 1 січня 2008 року – вже 5 825,5 млн. дол.

Інвестувала ж тоді свої мільярди до Кіпру, головним чином, єдина українська структура - компанія SCM, що належить найбагатшому українцеві і парламентарію з фракції Партії регіонів Рінату Ахметову. «Ми не виводили за кордон гроші, не перенаправили за кордон фінансові потоки наших підприємств, не вивозили з України наші заводи. Ми передали акції наших українських підприємств нашим дочірнім європейським компаніям», - так, намагаючись виправдатися, прокоментували ситуацію представники компанії SCM.  Причому,  в компанії спростували можливість виведення коштів через політичну кон'юнктуру в країні. Але ніхто в Україні не сумнівався, що саме у зв'язку з побоюваннями  Ахметова за свої активи після приходу на посаду прем'єр-міністра  Тимошенко були тоді заховані на кіпрський офшор папери SCM.

Що стосується так званих прямих інвестицій з Кіпру до України, то з ними теж усе гранично ясно. Лідером за величиною прямих іноземних інвестицій до України цей острів став також у 2007 році, обігнавши тоді Німеччину. На 1 квітня 2011 року «кіпріоти» вклали в Україну 10 665,0 млн. дол., на другому місці - Німеччина з 7 153,4 млн. дол., з яких, до того ж, 4,8 млрд. дол. внесено компанією  «Mittal Steel» за купівлю в 2005 році комбінату «Криворіжсталь».

Становлять же інвестиції з Кіпру до України гроші, в основному, українських бізнесменів, переведених раніше на цей офшор з метою ухилення від сплати податків в Україні. Потім ці «брудні» гроші «відмиваються» під виглядом прямих іноземних інвестицій. І все це також добре відомо як українським, так і іноземним експертам. «Кіпр давно перетворився на найбільшого інвестора української економіки: з цієї країни інвестовано більше 8,5 мільярдів доларів. А з України до Кіпру, за даними офіційної статистики, тільки прямих інвестицій - 6,3 мільярда доларів. Усім зрозуміло, що ці інвестиції - кошти українських підприємств, які уникають оподаткування», - чесно зізнався в грудні минулого року віце-прем'єр Сергій Тігіпко.

Причому, українські парламентарії робили раніше спроби денонсувати угоду Радянського Союзу з Кіпром про уникнення подвійного оподаткування, яке дозволяло українським підприємцям уникати оподаткування. Але кожного разу їм це не вдавалося.

Наприклад, це питання було винесене на голосування Верховної Ради в грудні 2008 року. Але підтримали тоді ідею ліквідації кіпрського офшору лише фракції БЮТ (152 голоси) і частково «Наша Україна» (58 голосів). Проти цього виступили одноголосно «регіонали» і комуністи, а фракція Блоку Литвина дала лише один голос за денонсацію угоди з Кіпром.

Як бачимо, ситуація з кіпрськими інвестиціями вельми неприваблива.  Тому президент Янукович вчинив вельми необачно, почавши розповідати у понеділок при зустрічі з кіпрським колегою про «успіхи» в обміні інвестиціями України й Кіпру. Хвалитися тут абсолютно немає чим, зате є, чого соромитися і від чого слід позбавлятися якнайскоріше.


Джерело

Мат – не наш формат! ( 2 відео )

Лариса Шкловцова

Дослідження на тему: чому ми лаємось? 

Працюю в молодіжному колективі. Доволі часто доводиться чути нецензурну лайку між колегами. Стала дослухатися та придивлятися, чи так вона доречна та безболісна.

Вживання ненормативної лексики – показник належності до особливої культури, як дехто вважає, чи її повна відсутність?!

Вирішила організувати маленьке дослідження, залучивши до нього саму молодь.

Перший етап дослідження присвятили формулюванню причин, що спонукають до лайки.

Названі причини, за яких звертаються до лайки, досить типові: екстремальні та стресові ситуації, розкриття душевного стану в актуальній ситуації, засіб піару, шкідлива звичка, тощо. Не забули назвати імена сучасних митців, котрі вміють „смачно” та невеликими порціями вставляти певні фрази у розповіді, зберігаючи при цьому пристойний імідж. Що ж, виходить, лайки з матом – вже щось звичне, типове, таке собі перефразоване мовлення, для висловлення душевного стану людини.

Засумувала. Адже я, як і близькі мені люди, ніколи не користувалася нецензурною лайкою для перерахованих потреб. Це не завадило нам долати труднощі, досягати цілей, радіти перемогам.

Не можу пожалітися, що мене погано розуміли. Не раз переживала гнів і лють, таке вже сучасне життя, навчилась розпізнавати їх симптоми задовго і опановувати себе за допомогою технік релаксації та позитивного мислення. До речі, стресостійкість - доволі цінна на сьогодні риса, включає: високий рівень адаптивності, соціальну чутливість, оптимізм, гнучкість, емпатію, високий рівень самоконтролю. Психологи назвали кооперацію таких рис емоційним інтелектом і довели, що співробітники, які його мають, давали компанії прибуток на 78% вищий, ніж ті, хто не мав такої здібності. У порівнянні, аналітичне мислення співробітників збільшувало прибуток компанії лише на 50%.

За висновками російських успішних бізнесменів: „ненормативна лексика здатна комусь погіршити настрій, а це може обійтися дорого – зірвані контракти, недосягненні угоди, відмови у співпраці.”

Будь-яка шкідлива звичка – а лайку можна урівняти з нею – виникає як результат компенсації нереалізованих дій чи емоцій. Мат використовується як засіб протесту.

У соціумі існує ситуація подвійного стандарту щодо нецензурної лайки. З одного боку, подібна мова не допускається в навчально-виховних закладах, ЗМІ, на підприємствах і в установах.

Проте, нам доводиться постійно бути свідками, коли правила порушуються і до цього лояльно ставляться самі керівники установ. Можливо, це теж плоди демократизації суспільства. Але, в такому разі, як забезпечити права людей, які за своїми переконаннями (духовними, релігійними) негативно ставляться до вживання мату?

Якщо за свої права ще якось можна поборотися з чиновниками чи вільнодумцями серед зірок естради, то відстояти їх у сім’ї, коли ти найменший – досить складно чи неможливо взагалі.

Батько легко може кинути лайливе слово на адресу дитини чи дружини, сусіда чи сусідського пса. Коли дитина відтворює подібну батьківську поведінку, отримує покарання. Пояснення непереконливо просте „Мені – можна. Тобі – ні!”

Навряд чи подібне пояснення задовольнить дитину. Можливо, в цьому і є коріння зла? З дитинства у малюка формується асоціативний ряд зв’язків: мат – зброя сильного, того, що має владу, може наказувати і контролювати. Дитина не може проаналізувати об’єктивно ситуацію.

Авторитарна рідна людина для малюка служить еталоном, моделлю для відтворення подібної поведінки в майбутньому. Стирається межа понять „добре-погано”, адже дитині на думку не спаде, сильних та розумних рідних людей віднести до розряду „поганих”. Таким чином, зростає лояльність до почутого на рівні підсвідомості.

Так влаштована наша психіка, що більш сильно реагує на нові стимули і менш – на вже знайомі. Якщо ви буваєте в середовищі, де лайка – не щось крамольне, навіть за умови, що ви самі не вживаєте подібних виразів, існує ризик, що за виникнення певних передумов (стрес, лють) вони „вилетять” і без особливих зусиль з вашого боку.

Психологи звертають увагу, що неконтрольоване вживання лайки дітьми чи підлітками може бути симптомом розладу психіки. В такому разі слід не відкладати візит до лікаря-нейропсихолога, щоб виключити серйозне захворювання.

За даними нейрофізіологів, матерня лайка здатна негативно впливати на здоров’я не лише того, хто лається, але й того, на кого направлені ці слова. Також існує думка, що лайка сприяє швидкому старінню і є руйнуючою силою. Доведено, що від неї в’януть квіти. Є спостереження, що у лайливих батьків діти народжуються з фізичними вадами.

Помічено, що діти продовжують традиції батьків. Якщо батьки не палять та уникають лайок, то вище вірогідність того, що їх діти не потраплять під вплив негативів сучасного світу. І навпаки.

Здається, що люди, які підтримують думку про допустимість лайки, не щирі. Мені невідомі випадки виправданого вживання нецензурної лайки, хто б що не говорив на захист даного феномену. В будь якому разі, це вияв вербальної агресії. Агресія ніколи не була супутником гармонічної особистості. Завжди вона є симптомом внутрішньої кризи чи емоційного неблагополуччя.

Чи можна уявити маму, яка співає колискову своєму малюку, з лайливими словами? Ні.

Людство на клітинному рівні зберігає пам’ять про замисел Творця. Людям більш властиво радіти від життєтворчості, ніж від спотворення чи завдання страждань іншим. Малюку люблячі батьки прагнуть дати все найкраще, найкорисніше, найпотрібніше. Прагнуть вберегти від шкідливого, патогенного. Таке піклування поширюється не лише на власне маля. Зверніть увагу, коли в публічних місцях з’являється симпатичний малюк, навколишні – „оживають”, починають щиро посміхатися, пропонують місце, цукерку...

Може, завдяки цьому, не завжди усвідомленому імпульсу, ми збереглися як вид, не зважаючи на всі війни, конфлікти, протиріччя. Людство, не зважаючи на всі труднощі та перешкоди, прагне до збереження свого роду та виду. Це можливо, якщо навчитися жити у злагоді з собою та іншими. Адже, людина – єдина з біологічних істот, проходить такий тривалий період навчання та передачі соціального досвіду, необхідного для подальшої успішної соціалізації в суспільстві.

Підсвідомо ми прагнемо до гармонічного співіснування, страдаючи від образливого, що випадково вилетіло, слова - татка, мами, товариша, вчителя, керівника...

Давайте спробуємо розглянути слово не просто як знак, символ, а енергетичну вібрацію – послання у всесвіт наших почуттів, бажань та їх відображення.

Ми промовляємо „люблю”, і серце прокидається та тремтить.
Ми промовляємо „радість”, і в душі „розквітають” квіти.
Ми промовляємо „енергія”, відчуваючи силу, що переповнює.

Ми чуємо „обман”, „крах”, „хвороба”, „війна”, „дурень”... І м’язи тіла, реагуючи швидше голови, починають з тривогою напружуватися, групуючись, щоб прийняти удар. За цим слідують фізіологічні реакції: підсилення серцебиття, потовиділення, зміна ритму дихання та пульсу.

Реакції можуть відрізнятися у кожної людини. Ми не завжди уважні до своїх реакцій, не надаємо значення сигналам тіла, не пов’язуємо їх з хворобами, що згодом виникають.

Японські вчені провели експеримент, для якого взяли три ємності, засипавши їх рисом та заливши водою з одного джерела. Ємності помістили у одному просторі. Впродовж декількох тижнів експериментатор почергово підходив до кожної і промовляв в слух певні фрази. Першій ємності адресував: „Дякую тобі!”, другій: „Ти – ніщо”, третій взагалі обминали, нехтуючи ним.

Через певний час, було помічено, що в першій ємності рис проріс і зазеленів, у другому – почорнів, у третьому – вкрився пліснявою, став смердіти.

Експеримент довів, що вода має пам’ять (а ми на 80% складаємось з води!), а слово – не безневинне, адже здатне програмувати наше життя, впливаючи на майбутнє.

Подібний експеримент провели російські вчені. Науковці перевірили вплив нецензурної лайки на воду: полаяли рідину відбірним матом. Після цього полили нею насіння пшениці. В результаті, у порівнянні з „чистим” насінням, „ображене”зійшло лише 48%.

Згадалася фраза Максима Рильського про слово, що дуже подібне до зброї, яку потрібно доглядати та вчасно чистити, щоб не було біди.


Коли готувалася стаття, знайомі попросили проконсультувати дівчинку-підлітка, котра важко переживала низку невдач. Ми зустрілися. Уважно слухала Марійчину розповідь. Звернула увагу на досить часте вживання фраз на зразок „чорт знає що”. Склалось враження, що Марійка сама кличе на допомогу в справах короля неприємностей, часто промовляючи в слух його ім’я.

Поділилася своїми роздумами з дівчинкою. Вона здивовано знизала плечами і мовила: „Ніколи про це не думала”.

Довелося, нещодавно, бути на святкуванні іменин у сім’ї друзів, котрі переживали не найкращий період свого життя. Стіл ломився від страв. Було смачно і красиво. Але господарі спромоглися вияснити стосунки між собою, навіть у присутності гостей. Можна уявити, що відбувалося в період приготування до урочистості...

Багато гостей жалілися, опісля, на погане самопочуття, тяжкість та біль у шлунку, дискомфорт.

Мені згадалося, як бабуся давним-давно, починаючи готувати їжу, просила благословення у Бога. Навіть проста їжа, але приготовлена з любов’ю у серці, здавалася нам шедевром кухарського мистецтва. Вона наповнювала нас світлою енергією та радістю. В мене ніколи не виходило так смачно, навіть, якщо продукти використовувались ті ж самі, поки не усвідомила бабусин секрет.

Коли ми збиралися в дорогу, бабуся також просила благословення та захисту для нас, від чого дорога здавалася легкою, а час пролітав швидко. Я навіть дивувалась тому, що когось дорога може стомлювати. Тоді я не надавала значення бабусиним словам, поблажливо ставилась до ритуалів, мудрість яких розумію лише зараз.

Вживання лайливих слів з нецензурною лексикою принижує того, хто говорить, віддаляючи від нього світлих, розумних, добрих людей, відчиняючи двері – чорноті, плісняві, болоту у вигляді реалізації власних пророчень.

Звичайно, найлегше кинути вдогонку, у пориві гніву, міцне слівце. Таким чином, знявши власну напругу. Це простіше, ніж вибачити людину, визнавши її і свою недосконалість. Або сісти за стіл перемов та обговорити всі проблеми, що виникли, знайшовши їм конструктивне рішення.

Але не все, що простіше та зручніше, призводить до справжнього успіху та радості. Навпаки, долаючи труднощі, ми набуваємо не лише досвід подолань, але й радість перемог. І саме це впливає на самооцінку та самоповагу, що невпинно зростають.

Блукаючи луками, ми помічаємо різноманіття трав і квітів. Насправді, первозданна природа захоплює! Хочеться зібрати та принести найріднішим людям у дар букетик з найкращих квітів.
Чом би цю метафору не використати до вживання слів?!

В наших силах обрати свій стиль життя, своє мовлення, свої слова. Саме від цього вибору залежатиме наше життя, його наповнення чи бідність. Саме це буде притягувати чи віддаляти людей певного кола, їх участь у вашому житті.

Ми маємо зробити вибір: жити серед смітника, вдихаючи його „аромати” чи серед зелених луків. Наша мова настільки багата, що нема є потреби шукати інших слів для передачі власних думок, переживань. Не засмічуймо мову!

Коли стаття була готова, в гості прийшла Марія. Вона поділилась, що в її житті все стало налагоджуватися, як тільки вона почала слідкувати за мовленням. За це ми і випили, на радостях, по чашці ароматного чаю! Чаю, в якому заварювалися пелюстки ароматних трав, з любов’ю зібраних турботливими руками...

Марійчині очі сяяли радістю. Вона вся випромінювала собою не підроблену радість. Її цікаво було слухати, приємно споглядати. І радіти з нею разом...

Джерело: текст
                 відео 1


Загадки обычной воды

Янукович пообіцяв, що зарплати будуть рости швидше, ніж ціни

28.06.2011 ТСН



Джерело

Экономическая катастрофа Беларуси как альтернативное будущее Украины

30.05.2011, Николай Писарчук

В Беларуси – паника... Население скупает крупы, соль, товары первой необходимости, за бензином - очереди... Русский язык, российские предприятия, российская ГТС – а где же суверенная Беларусь?..

Виктор Янукович и Николай Азаров

Есть такой литературный и кинематографический жанр фантастики – альтернативное будущее. Как в фильме «Терминатор»: что-то пошло не так, и образовалась эдакая «ветвь будущего», в которой работы истребляют людей.Конечно, такую некрасивую ветвь нужно отсечь – хотя бы ценой жизни (или существования) симпатичного робота.
Сегодня Украине, чтобы увидеть свое альтернативное будущее, не нужно смотреть фильмы и читать Пола Андерсона или Василия Аксенова. Достаточно посмотреть выпуск теленовостей из Беларуси. И наше альтернативное будущее появляется как на ладони.
Ведь там как раз дошел до апогея тот сценарий, в который имеет все шансы быть втянутой Украина. Лидеры нынешней украинской власти явно видят в его реализации возможность получения полного контроля над страной и ее обществом. На манер «бацьки» Лукашенко.
Вот составные части этого сценария:
·  построение жесткой административной президентской вертикали с акцентом на силовые структуры;
·  подавление любой оппозиции, непокорных – за решетку. Полное безразличие ко всем сигналам из Европы по этому поводу;
·  переход к государственному капитализму с полным контролем власти над экономикой;
·  фискальный прессинг предпринимателей, установление тотального контроля над бизнесом;
·  полный контроль над информационным пространством;
·  вступление в постсоветские структуры – Таможенный союз, Единственное экономическое пространство;
·  сдача ГТС России;
·  полная русификация, отказ от национального языка и культуры;
·  изоляция или полуизоляция от Запада.
Согласитесь, нынешняя власть стремительно движется в направлении реализации этого сценария, который уже получил у политологов и в СМИ название «беларусизация».
Похоже, нашей властной верхушке очень понравилась Беларусь. Ведь там вроде бы такая дорогая сердцу Януковича и Азарова «стабильность».
Теперь у нас перед глазами то, к чему приводит полная «беларусизация». То есть то, к чему семимильными шагами идет Украина. Стабильность разрушается, страна стремительно теряет экономический суверенитет:
·  Обвальная мгновенная девальвация национальной валюты (56%!), курс которой невозможно удерживать при нехватке экономических условий. А еще 17 марта глава нацбанка Петр Прокопович клялся, что пока он занимает эту должность, девальвации не будет. Сидит и дальше «белорусский Стельмах» в кресле. Вкладчики белорусских банков теряют ни много, ни мало - миллиард долларов (!). Проблемы с валютой в стране возникли из-за действий самой власти Беларуси. В канун президентских выборов в декабре 2010 были повышены зарплаты в бюджетной сфере. Уже тогда белорусский рубль покачнулся. Еще до выборов люди начали скупать более стабильные доллары и евро. В итоге за 2010 год золотовалютные резервы Беларуси уменьшились на 622 млн. дол. (11%). За первые два месяца 2011 года беларусы купили еще почти 1 млрд. дол., в марте – 500 млн. дол. Нацбанк Беларуси 22 марта 2011 года перестал продавать банкам доллары для последующей перепродажи населению. Такими методами власть страны надеялась урегулировать ситуацию с недостатком долларов и евро, но следствием этого стала еще большая валютная паника.
·  Дефицит иностранной валюты, возобновление ее теневого обменного рынка, паника населения, которое скупает валюту и товары первого (и не первого) потребления, очереди. Во многих населенных пунктах белорусы «сметали с полок» продукты длительного хранения — крупы, макароны, соль. Кроме того, белорусские граждане, стремясь спасти свои сбережения от девальвации, начали раскупать бытовую технику, переоценка которой проводится едва ли не ежедневно. Среди наиболее востребованных позиций — холодильники, стиральные машины, телевизоры, микроволновые печи, пылесосы.
·  Километровые очереди за бензином. Он стремительно дорожает – спасибо «российскому старшему брату»: повысил экспортную пошлину на бензин.
· Отказ ЕБРР в стабилизационном кредите: мол, вместо денег проводите "демократические и рыночные реформы". Более того, ЕБРР заявил, что не будет финансировать ранее запланированные проекты в государственном энергетическом секторе, в том числе относительно возобновляемых источников энергии и в сфере транспортной инфраструктуры. При этом ЕБРР в дальнейшем будет поддерживать только предприятия частного сектора и намеревается расширить программы финансирования частного бизнеса.
·  Стабилизационный кредит предоставляют россияне, точнее, ЄврАзЭС, но на каких условиях? Вице-премьер, министр финансов РФ Алексей Кудрин спокойно, на правах хозяина положения, сообщил, что Беларусь в соответствии с условиями кредитной программы ЄврАзЭС, в ближайшие три года должна приватизировать активы на 7,5 миллиардов долларов. "Мы согласовали, что объем приватизации будет не меньше 2,5 миллиардов долларов ежегодно, то есть суммарно в результате программы 7,5 миллиардов долларов приватизационных активов должно быть представлено".
Россия давно выражала желание купить Мозырский НПЗ в Беларуси, собирается приватизировать и Белтрансгаз. И еще кое-что – всего на сумму 3 миллиарда долларов. Конечно, не за дорого.
Кроме того, президент Казахстана Нурсултан Назарбаев заявил о готовности его страны принимать участие в приватизации белорусских предприятий. "Казахстан готов принимать участие в программах приватизации в Беларуси. Нас интересует машиностроение, нефтехимический комплекс, сельское хозяйство".
Как говорят сами белорусские обозреватели, после сдачи этих стратегических предприятий в Беларуси останется последняя курица, которая несет золотые яйца, — белорусская калийная компания. Все остальные — пустяки.
Русский язык, российские предприятия, российская ГТС – и где остается суверенная Беларусь?
И где будет суверенная Украина, если ее «беларусизация» дойдет до логического конца?


 Джерело

Объем денежных переводов в Украину достиг 1,5 млрд. долл.

01,07,2011, УНІАН

Объем денежных переводов в Украину из-за рубежа в январе-марте 2011 года, по сравнению с соответствующим периодом 2010 года, увеличился на 22% - до 1,489 млрд. долл.
Об этом сообщается на сайте Национального банка Украины (НБУ).

В т.ч. через корреспондентские счета банков поступило 738 млн. долл., через международные платежные системы - 551 млн. долл. По оценкам НБУ, 200 млн. долл. было ввезено в Украину по неформальным каналам.

Из общего объема частных денежных переводов в Украину оплата труда составляет 857 млн. долл., переводы от работающих за рубежом - 402 млн. долл.

Наибольший объем денежных переводов поступил в Украину в январе-марте из России (376,6 млн. долл.), США (144,9 млн. долл.), Германии (97,2 млн. долл.), Греции (78,5 млн. долл.), Италии (76,4 млн. долл.), Кипра (64,7 млн. долл.).

Как сообщалось, по данным Нацбанка, в 2010 году объемы денежных переводов составили 5,9 млрд. долл. (4,3% ВВП).

Джерело

Обдаровані діти (фільм "Плата наперед")

 Лелюк Світлана Ігорівна
  

 Творчий, інтелектуальний потенціал людей є рушієм прогресу суспільства, тому обдарованість необхідно своєчасно виявити і розвивати. Дослідники стверджують, що багато надзвичайно обдарованих людей не реалізували своїх можливостей через несприятливе виховання в дитинстві. Американські психологи, вивчивши життєвий шлях 400 видатних людей, виявили, що 60 % з них мали в школі значні труднощі, важко пристосовувалися до умов навчання, орієнтованого на середній рівень знань. Нерідко інтелектуально обдарована дитина не знаходить розуміння ні педагогів, ні однолітків.

   Вивчення виявів обдарованості тривалий час було спрямоване переважно на інтелектуальні здібності. Дослідження проводили на основі тестів інтелекту, орієнтуючись на коефіцієнт інтелекту “IQ” (ай-кью) як довгостроковий показник інтелектуальної діяльності індивіда. Однак американський дослідник П. Торренс дійшов висновку, що у вирішенні складних проблем найуспішніші не ті діти, які добре вчаться, і навіть не ті, у кого високий коефіцієнт інтелекту, тобто ці показники не визначають обдарованості. Психологи розглядають обдарованість як складне психологічне явище, невіддільне від особистості, як наявність здібностей, їх своєрідне поєднання, від якого залежить можливість успішної діяльності.

   Обдарована дитина — дитина, яка вирізняється яскравими, очевидними, інколи визначними досягненнями або має внутрішні задатки для таких досягнень у певному виді діяльності.

   Обдарованість дитини іноді важко відрізнити від навченості, яка є результатом підвищеної уваги батьків і педагогів до розвитку дитини. Це особливо яскраво виявляється при порівнянні рівня розвитку дітей із сімей з високим соціальним та освітнім статусом і дітей з родин, які не приділяють належної уваги розвитку дитини.

   Слід розрізняти також обдарованість і прискорення темпів розвитку дитини, яке може виявитися тимчасовим. Така “талановитість” швидко згасає, оскільки відсутній прояв творчого компонента або його розвиток був несвоєчасним. Іноді дитина є носієм “прихованої обдарованості” (відсутність яскраво виражених ознак талановитості), що може бути спричинене негативним ставленням дорослих до успіхів дитини або її побоюванням бути неправильно зрозумілою. Тому в дошкільному дитинстві складно спрогнозувати талановитість, оскільки ознаки обдарованості можуть насправді бути ознаками швидкого темпу розвитку дитини.

   До ранніх виявів обдарованості дитини належать: потужна енергійність, значна фізична, розумова і пізнавальна активність, порівняно низькі втомлюваність і потреба у відпочинку; раннє навчання ходьби та інших рухів; інтенсивний розвиток мовлення; допитливість, прагнення до експериментування; легке і швидке засвоювання та використання нової інформації; ранній інтерес до читання, часто — самостійне опанування його.

   За даними московських психологів, складовими ранньої обдарованості є домінуюча роль пізнавальної мотивації; дослідницька творча активність, яка полягає у виявленні нового під час формулювання і розв´язання проблем; уміння знайти оригінальні рішення; здатність до прогнозування; створення ідеальних еталонів, що забезпечують високі естетичні, моральні, інтелектуальні оцінки.

   Обдаровані діти наділені високим творчим потенціалом і високим рівнем розвитку здібностей.

Здебільшого найважливішими характеристиками обдарованих дітей вважають:
— надзвичайно ранній вияв високої пізнавальної активності й допитливості;
— швидкість і точність виконання розумових операцій, що зумовлене стійкістю уваги та оперативною пам´яттю;
— сформованість навичок логічного мислення;
— багатство активного словника;
— швидкість і оригінальність вербальних (словесних) асоціацій;
— виражена установка на творче виконання завдань;
— розвиток логічного мислення й уяви;
— володіння основними компонентами уміння вчитися.

   Важливою характеристикою обдарованості є креативність — здатність до творчості. Згідно із психологічними дослідженнями основою обдарованості є закладений від народження творчий потенціал, який розвивається впродовж усього життя людини. Він не залежить безпосередньо від рівня розумових здібностей, оскільки діти з високим рівнем інтелектуального розвитку іноді володіють незначним творчим потенціалом.

   Обдаровані діти часто є оригінальними у поведінці та спілкуванні. Вони використовують особливі способи спілкування з дорослими й однолітками, чутливі до ситуації спілкування, виявляють уміння спілкуватися не лише словесно, а й за допомогою невербальних засобів (міміки, жестів, інтонації тощо), легко вступають у контакт з однолітками, прагнуть до лідерства у спільній діяльності. Обдаровані діти частіше за своїх однолітків обирають роль Дорослого в творчих іграх, змагаються з іншими дітьми. Не уникають вони відповідальності, пред´являють високі вимоги до себе, самокритичні; не люблять, коли до них ставляться із захопленням, обговорюють їхню винятковість, талановитість. Ці діти випереджають однолітків у моральному розвитку, активно прагнуть добра, справедливості, правди, виявляють інтерес до всіх духовних цінностей.

 

 Обдарованість типологізують за різними критеріями. Наприклад, український психолог Юрій Гільбух на основі аналізу пізнавальних особливостей дитини виокремлює такі типи обдарованості:
— природничі теоретики (спрямованість пізнавального інтересу на осмислення абстрактних ідей, схильність до природничих знань);
— природничі прикладники (спрямованість пізнавального інтересу на розв´язання складних конструкторсько-технічних завдань, моделювання);
— гуманітарії (спрямованість пізнавального інтересу на мови, суспільні науки, літературу).
   У результаті досліджень російських психологів під керівництвом Леоніда Венгера (1925—1992) зафіксовано такі здібності обдарованих дітей:
— уміння самостійно аналізувати ситуацію (виявляти наочні засоби, суттєві для вирішення завдань);
— розвиток децентрації (здатності змінювати власну точку відліку при вирішенні завдань, уміння ставити себе на місце іншої людини під час спілкування);
— розвиток задумів (уміння створювати ідею майбутнього продукту і план її реалізації).

   Ці ідеї дослідники реалізували у програмах виховання і навчання дітей дошкільного віку “Розвиток” ( М., 1994) та “Обдарована дитина” (М., 1995).

   Американські психологи (Іллінойський університет) під керівництвом М. Карне найголовнішими вважають такі показники обдарованості:
   1. Інтелектуальна обдарованість. Виявляється у допитливості, спостережливості, точному мисленні, винятковій пам´яті, потязі до нового, глибині занурення у справу.
   2. Обдарованість у сфері академічних досягнень. У читанні: надає йому перевагу серед інших видів діяльності; швидко і надовго запам´ятовує прочитане; володіє великим словниковим запасом; використовує складні синтаксичні конструкції; цікавиться написанням букв і слів. У математиці: виявляє інтерес до лічби, вимірювання, зважування, упорядкування предметів; запам´ятовує математичні знаки, цифри, символи; легко виконує арифметичні дії; застосовує математичні вміння і терміни до ситуацій, що не стосуються безпосередньо математики. У природничих науках: виявляє інтерес до навколишнього; цікавиться походженням та призначенням предметів і явищ, їх класифікацією; уважна до явищ природи, їх причин і наслідків, намагається експериментувати.
   3. Творча обдарованість. Дитина допитлива, самостійна, незалежна у міркуваннях; виявляє здатність глибоко занурюватись у справу, що її цікавить, та домагатися значної продуктивності діяльності; у заняттях та іграх схильна до точності дій, завершеності; легко змінює способи поведінки і діяльності в обставинах, що змінюються.
   4. Обдарованість у сфері спілкування. Виявляє лідерські нахили, здатність до гнучкого спілкування, впевненість у собі серед знайомих і незнайомих людей; ініціативна, бере на себе відповідальність за інших.

   У дошкільному віці виявляється спеціальна обдарованість, ознаками якої є особливі здібності до певного виду діяльності. Як правило, їх класифікують на такі групи:
— математичні здібності (здатність до сприймання, осмислення та зберігання математичної інформації, математична спрямованість розуму — інтерес до чисел і дій з ними, прагнення до математичного пошуку);
— конструктивно-технічні здібності (технічне мислення, яскрава просторова уява, зацікавленість приладами і конструкціями, прагнення їх удосконалювати і створювати нові);
— загальні художні здібності (здатність до різних видів художньо-творчої діяльності: художнє бачення світу, оригінальність сприймання, підвищений інтерес до художньої діяльності, естетична позиція);
— музичні здібності (музично-ритмічне чуття, музична пам´ять, здатність сприймати музику як форму вираження змісту);
— літературні здібності (образність і виразність мовлення, інтерес до художнього вираження думки, емоційність, творча уява, здатність до мовного вираження душевного стану людини);
— здібності до зображувальної діяльності (здатність правильно оцінити форми, пропорції, положення предметів у просторі, світлотіньова чутливість, здатність відчувати і передавати виражальну функцію кольору, розвинута образна уява і пам´ять).

   Обдарованість може розвиватися за сприятливих умов (турбота батьків, спеціальні програми і засоби навчання, гуманне ставлення до дитини тощо). Розвитку творчого потенціалу дитини сприяють допомога дорослих, багате культурне середовище, послідовна і цілеспрямована індивідуальна програма виховання і навчання. Згідно з дослідженнями німецьких учених Герлінди та Ханса-Георга Мелхорнів, майже 50 % розумових здібностей формується у малюків до 4 років, 80 % — до 8 років. За твердженням американських спеціалістів Глена і Дженет Доманів, визначальними щодо цього є розвиток рухів і загальна фізична підготовка дитини, що сприяє інтенсивнішому розвитку мозку і формуванню її пізнавальних здібностей. Тому раннє дитинство слід використати для навчання дітей читання, математики, формування енциклопедичних знань за допомогою “бітів” — систематизованих смислових частин інформації.

   В Україні проблематикою обдарованих дітей, складанням індивідуальних програм їхнього виховання і навчання займається науково-практичний центр “Психодіагностика і диференційоване навчання” Інституту психології ім. Г. С. Костюка АПН України.

   Методи діагностування здібностей передбачають виявлення потенційних можливостей інтелектуального розвитку: рівня дослідницької активності, здатності до прогнозування, вивчення особливостей особистісного розвитку. Обдарованим дітям більше властива емпатія (співпереживання), а низький рівень розумового розвитку поєднується з агресивним типом поведінки. Обдаровані діти відповідальніші, глибше за своїх однолітків переживають як успіх, так і невдачу.

   У вихованні обдарованих дітей надзвичайно важлива роль належить батькам і педагогам, які повинні створити умови для їхнього гармонійного розвитку: атмосферу любові, довіри, уваги до потреб та інтересів. За словами американського психолога Наталі Роджерс, творчість дитини стимулюють психологічна безпека, безоцінне прийняття її особистості, атмосфера відкритості, дозволеності, надання їй права на свободу і самостійність.

   У дошкільних закладах для виховання обдарованих дітей необхідно використовувати індивідуальні програми з урахуванням особливостей дітей, їхніх нахилів та інтересів. Ці програми мають відображати міждисциплінарний, розвивальний характер навчання, головні ідеї пізнання, а не сукупність конкретних фактів; сприяти розвитку різних типів мислення, дослідницьких умінь, навичок самоорганізованості; удосконалювати засоби спілкування і взаємодії з людьми.

   Не менш важливою є спеціальна підготовка педагогів до роботи з обдарованими дітьми. Вони повинні бути чуйними, доброзичливими, уважними, емоційно стабільними, мати динамічний характер і почуття гумору, позитивне самосприйняття. Невпевнені в собі, схильні переносити власні проблеми на дітей, емоційно нестійкі педагоги можуть завдати їм шкоди, адже обдаровані діти — не просто носії таланту, а передусім люди. У загальному їхньому розвитку більше спільного зі звичайними людьми, ніж відмінного. Водночас ставлення до обдарованих людей є однією із суттєвих характеристик суспільства.

Джерело

Діти Індиго: хто вони?