Подолати комплекс жертви



Андрій Левус, unovolia.pp.ua

Комплекс жертви іноді досягає свого апофеозу у безглуздих вихваляннях на весь світ на кшталт “українців знищили найбільше”. Не за горами той час,    коли ми на рівних конкуруватимемо за статус глобальної жертви переслідувань №1. У мене це викликає огиду – не хочу, аби мої діти пишались    слабкістю своєї нації. Краще б нас боялися.
Статус “ображеного №1 у світовій історії” не є добрим стартовим майданчиком, трампліном для національного поступу.
Питання національної пам’яті – важливі. Пам’ять про мільйони жертв – є ключовим елементом державотворення. Однак, окрім шани померлим,    знищеним різними окупаційними режимами, необхідно усвідомити, що пам’ять про геноцид українців є гулею від граблів, а не предметом культу.
Наша неспроможність організувати власну державу і захистити її стала причиною всіх наших історичних катастроф. Самі українці є винними у своїх же    геноцидах.
Перед всіма народами в певний проміжок історії нависає загроза. Однак, не всі народи стають жертвами. Кивати на нещасливу історію, агресивних    сусідів та світову змову означає морально готувати націю до нового геноциду та нещастя.
Така позиція несе в собі пасивність та інертність, важкий хрест слабкості та готовність до нових поразок. Питання не в тому, хто нас нищив, а в тому,    чому ми дали себе нищити. Чому ми не дали по зубах червоному звіру?
І ось тепер ми знову чуємо партизанські заклики “захистити українців”, що навіть знайшло своє відображення в “Програмі захисту українців” однієї з    правопопулістських партій.
Дехто говорить, що треба встановити пропорційну квоту у владі для українців. Таке враження, що українці – це тупі, ні на що не здатні створіння, яких    треба спеціальним законом завести у владу. Ми, що – нація неповносправних? Нація бездар, нездатних до боротьби і перемоги? Такий підхід ображає мене, українця.
Ці ж “захисники” виступають за автаркію та закриття кордонів. Слабкість є причиною закритості. Сильні нації ніколи не закривають кордонів. Відкриті кордони їм потрібні для експансії – культурної, економічної та інформаційної.
Зачинитись на своєму хуторі і обнести його муром – не спосіб захистити українців, а вияв духовної імпотенції. Виживають лише ті народи, які активні назовні, які відкриті для світу і прагнуть панувати.
Якби Британія, Франція чи Німеччина у свій час та й зараз реалізували програму захисту британців (німців, французів) вони б зникли з політичної карти світу. У світовій історії та геополітичній грі передбачено лише дві ролі – об’єкта і суб’єкта.
Хто замикається на своєму хуторі – одразу стає об’єктом нових геноцидів. Бо у цьому світі поважають лише сильних. Бо у цьому світі слухають лише тих, кому є що сказати.
“Захисники” ніколи не усвідомлюють себе частиною держави. Вони не можуть будувати. Протест і невдоволення – це їх стиль. У нас є держава. Недосконала, корумпована, бідна. Але є.
Однак, цього не усвідомлюють ультраправі “партизани”. Їм комфортно в андеґраунді. Їм личить роль ображених. Їм легко з позицій хуторянського “націоналізму” критикувати “ворожу” владу.
Їм не догодиш. Президент поставив монумент жертвам Голодомору, а вони вже калькуляторами рахують видатки і критикують проект. Не поставив би – вони кричали б про це. Президент поїхав на Красне поле і вшанував пам’ять вояків “Карпатської січі” – вони кричать про пробки, надлишок міліції і якісь не такі прапори.
Не поїхав би – звинуватили в байдужості до історії. І так без кінця і краю. Вічне невдоволення пігмеїв…
Квиління чайки при битій дорозі. Скигління та мазохістське самобичування. Це – стиль української інтелігенції старого покоління, стиль шкідливий і небезпечний.
Український філософ Липа у своєму творі “Призначення України” наводить цікавий приклад з англійської історії. Тамтешнє військове керівництво під час І світової війни оголосило конкурс серед вояцтва на патріотичний слоган. Серед сотень гасел на кшталт “Я готовий померти за Корону”, міністерство обрало “Я готовий вбити найбільше ворогів Англії”. Саме тому вони й перемогли.
Доволі часто доводиться чути “українцям не дають…”.
Розкрутитися, розбагатіти, впливати… Права беруть. Ніхто їх не дарує. Ніякий спеціальний закон тут нічого не вирішить. Бо світ – це конкуренція націй і держав. Якщо ми кажемо, що якась “московсько-жидівська мафія” нам не дає розвиватися, то автоматично визнаємо, що ми – невдахи.
Великий будівничий і захисник Великобританії Уінстон Черчилль влучно відзначив: “В Британії немає антисемітизму, бо ми не вважаємо євреїв мудрішими за себе”. Може і нам варто почати цінувати себе, а не звинувачувати когось у наших бідах? Може настав час бути проактивними? А не лише “захищатися”, реагувати, обурюватися.
Головна задача сучасного українства – змінити спосіб мислення – з пасивного, приреченого – до проактивного, позитивного і наступального. Без формування успішного образу українця, без великої української візії, без “національної мрії” українці не відбудуться, як державна нація. І жодна “програма захисту” тут не допоможе.
Тому слід оцінювати ситуацію ширше і глибше ніж це видно із зручних “патріотичних” партійних бункерів. Ми – велика нація з Історією. Нам є чим пишатися. Ми можемо навести лад в державі. В нас є що сказати і дати світові. І, врешті-решт, ми зобов’язані це зробити. “Бо плач не дав свободи ще нікому, а хто борець той здобуває світ”.
Коли я чую сльозливі або й агресивні нарікання про упосліджений стан українців в державі Україна і про потребу їхнього захисту, перед очима постає картинка з підручника зоології за 5 клас – “Червона книга України”.

http://nation.org.ua/

***
Дмитро Донцов: “Єдине, що є на потребу”

Тема “найвищого ідеалу” нації та доріг, якими до нього ідеться — така оклепана, як жадна інша.
Хочу підійти до неї з боку, з якого у нас не люблять до неї підходити. Цю нову точку підходу повинна засвоїти собі особливо молодь, першим кличем якої — навіть в неполітичних організаціях (як напр. в Пласті), — є “вірність своїй країні”.
Державницька ідея є тепер у всіх на устах. Навіть у тих, що за неї у Києві під стінку ставлять, або у тих, що пропонують свої услуги для її поборювання. Але й від чесних прихильників тої ідеї чує молодь нераз: “Шануймо наш запал і посвяту, але — не товчіть шиб і сідайте за книжку!” А дальше — літанія: “Учись, трезвись, молись, а решта анархія”…
Не знаю більш облудної науки! Бо є одна річ, одне “щось”, без якого жадна освіта не поможе; ніяке освідомлення не врятує, ані запал, ні посвята… Цим “щось”, цією найважнішою силою є характер. Нема поняття більш несхопимого від поняття “характер”; з ним, як з душею: хто скаже, що є душа? Але подібно, як кожний з нас відрізнить мертвого від живого, так і того, хто має характер від того, хто його заступає фразою.
Моторами історії, які здвигають і валять народи, — є одиниці, за якими тягнеться маса. В мирні часи, і в критичні, в монархіях і в республіках. А тою чудодійною силою, яка ті одиниці возносить вгору, даючи їм владу над числом — є їх сила характеру. Командує над іншими не завше найінтелігентніший, не завше найдужчий, але все — завзятіший, той, що виявляє найтвердішу вдачу.
Упертість, моральна відвага, всі риси, що складаються на поняття “характер”, є невідкличні для всякого, хто прагне вести інших в ім’я якоїсь справи. Мойсей, Магомет, Олександр, Темерлан, Атила, Цезар, Ришельє, Піт, Бісмарк, Кромвель, Наполеон — всі відзначилися небуденною силою характеру. Амбіція, навіть геніальність — ніщо, де нема характеру. Амбіція може зайти на манівці, розум — заплутатися в сумнівах, тільки незламний, мов віра, лишається характер.

Що ж це є характер?

Це, передусім, витривалість. Коли одного літнього дня 1918 року донесли Клємансо, що
Німеччина питається про умови капітуляції, повний зворушення, старий тигр промовив: “Сорок літ чекав я на цей день!” Це була витривалість! Бо він не лише чекав, він протягом майже піввіку активно працював над тим, щоб приспішити цей час, щоб пімстити зневажену Францію: наражаючи себе на кличку “англійського запроданця”, (бо знав, що без Англії Франція не переможе), на безнастанні поєдинки з противниками, які — мов свора псів обступали його, — для яких ідея реваншу була празниковою кокардою, припинаною у свято і викидуваною на брук по святі, а не як для нього — першою і останньою любов’ю.
І все це витримав той “небезпечний вар`ят”, (як його звали противники), не міняючи віх по одній, чи другій невдачі (як робиться у нас), не видумуючи — для заспокоєння совісти — теорій про “невикональність завдання”, про “несприятливі обставини” і т. п. А коли від реву “грубої Берти” бряжчали вже шибки паризьких будівель, коли уряд втік до Бордо і паніка готова була перекинутися з запілля на фронт, тоді прийшов його час. Тоді очі Франції звернулися до “небезпечного вар`ята”, який від 1871 року витримав в одній ідеї, в одній вірі, в одній пристрасти, об яку, остаточно, розбився furor teutonicus.

Що є сила характеру?

Це є певність себе, певність вибраної лінії, думки. Це — уміння знайти свою мету на осліп, не даючи себе звести у бік болотяним вогням, це знати, чого хочеш і дуже цього хотіти. Це — уміти, в рішаючу хвилину сказати — “так”, чи “ні”, стати з одної, або з другої сторони барикади. Це уміти вибрати, а не вмерти від сумніву, мов той віслюк Буриданів, який сконав, хитаючись між жолобами з сіном і вівсом, як ми між соціялізмом і капіталізмом, між республікою і монархією, між совіто-фільством і самостійністю, принципіяльністю і капітуляцією. Певність себе — це смілість Давида перед Ґоліятом, Голландців — перед Еспанією в XIV в., Ірландців перед Альбіоном. Певність себе — це вміти вкладати голову у пащу живого льва, а не тягнути за хвіст мертвого. Бо не є геройством плазувати перед якоюсь силою, коли вона лежить, пристосовуючи відповідно до того свої “програми” і “тактику”…
Коли хочете знати, що то є певність себе, познайомтеся з історією відкриття планети Нептуна. До 1846 року ніхто не підозрівав її існування. Але англійський астроном Джон Адамс, обсервуючи збочення в русі Урана, прийшов до висновку, що причиною їх є якась незнана нам планета. Його не слухали, але, певний своєї ідеї, він не дав себе спантеличити, хоч досі заобсервовані факти були проти нього. Нарешті, спираючись на обчислення Адамса, — знайдено нову планету та її місце у всесвіті. Своєю ідеєю задав він брехню “фактам”, не “факти” — його ідеї… Як часто “реальні політики” відраджують шукання незнаних звізд лише тому, що їх підсліпуватий зір їх недобачає; лише тому, що не люблять гонити за новим; що вірять “фактам”, усталеним іншими, а не мрії, зродженій у власній душі.
Ось що таке певність себе, без якої не зробиться жадного діла ні для одиниці, ні для спільноти.

Що є сила характеру?

Це вірність переконанням, це вірність ідеї. Це готовність іти з нею до слави й до загину, як кажуть німці, зв’язатися з нею аuf Gedeih und Verderb. Це готовність трактувати, мов свого особистого неприятеля, ворога своєї справи. Це значить зробити собі з переконань догму віри… Вірність ідеї — це не безхарактерне стрибання з права на ліво і навпаки, під маскою “ідейного шукання”; це не дискутування над тим, чи має право нарід жити, чи ні, чи вовк у бабусинім очіпку є вовк чи бабуся; це не стримування себе від реакції, на зневагу ідеї під позором, що це було б “не на часі”, або що “не знати ще, що з того вийде”.
Коли я роздумую над цією філософією “не можна знати”, над диспутами з Ефіялтами, мені пригадуються епізоди з єгипетського походу Бонапарта. Він взяв з собою учених, які викопували скарби фараонів і ослів, які везли ті скарби і амуніцію. Коли Бедуїни атакували французський відділ, він шикувався в каре, і тоді розляглась команда: “Осли і учені — до середини!” Щоб не заважали тим, що б’ються… Лише провідники, які не толерували в своїх рядах учених диспутантів в критичний момент, лишали слід в історії, не безхарактерні скептики, які в рішаючі хвилини давали себе збити кожному розумовому аргументові; які кидалися від одної думки до протилежної, неначе від “етапу” до “етапу”, немов отой многонадійний поет, що проголошував:

Етап не страшний жадний
Коли за ним ще інші є етапи.
Мандруй, аж поки є етапів! …
Етап ніколи не страшний,
Коли він не останній.

Поетів від літератури і політики, коли й береться в похід, то тільки на те, щоб в рішаючий момент — замкнути до середини разом з їх пеґасами. Звеличання перманентного перекинчицтва не сміє уходити безкарно…
Про того ж Клємансо писав недавно Льойд Джордж: “Ненависть Клемансо до Німеччини була повна такого скупчення й дикого завзяття, якого я не бачив навіть у найгірших англійських Германофобів. У тих ворожість до Німеччини все виглядала трохи вирахувано й театрально; ненависть Клємансо лежала в крови. Він був один страшний вулкан особистого, національного й релігійного ненависництва”.
Ось те почування ворожості до іншої ідеї, яке є тільки відворотною стороною сліпого прив’язання до своєї. Це й є, між іншим, та відданість, яка вимагається супроти своєї країни, начальників і родичів від пластуна, яка жадає від нього звертатися без намислу проти кожного, хто зле про них відзивається. Ця відданість справі є одною з головних сил характеру. Хто без неї служить своєму колективу, будує будинок на піску.
Це є замилування в пригодах, в незнанім, в новім; потяг до непевних шляхів. Це сила, яка гонила англійських пуритан за океан, в казкову Америку, на власний ризк і страх. Це сила, що пульсувала в серцях каліфорнійських шукачів золота, що пхала до їх чину. Лівінґстона і Ліндберґа. Це шукання нових земель, нових овидів, нових досягнень; це замилування в атмосфері конфліктів і поборюваних перешкод людей, яких манить блискуче марево в пустині, які не задовольняються сірим світом повсякденщини, яких гнітить щастя пса на ланцюгу. Це движучі сили життя і основні прикмети великих характерів. Коли б Клємансо або Фош були програли у 1918 році, то напевно перейшли б до історії, як необчислимі авантурники. Біля колиски кожного великого народу завше стояв якийсь “небезпечний вар`ят”.

Що є сила характеру?

Це ніколи не зражатися невдачею.
“Паде лиш той, хто не хоче зачинати наново, каже один англійський пластовий письменник. Коли ви часом і послизнетеся, нічого не вадить; на ноги — і зачинайте знова… Але завше зачинати знова і ніколи не узнавати себе за покопаних… Таким має бути провідник”.
Такими були Угорці, що “зачали знову” по Віляґошу, таким був Орлик, що “зачав знову” по Полтаві…

Що є сила характеру?

Це — культ успіху. “Великі папи, каже Шпенґлєр, головачі партій англійських, доки кермували справами, давали себе вести тим самим засадам, що й завойовники й бунтівники всіх часів… Катехізм успіху! Без нього не було б ані церков, ані англійських колоній, ані великих американських фортун, ні звитяжних стрясень…, ні щасливих народів”.
Культ успіху — це не вірити у різні Хо, це — не нарікати: “Ах, як же ж можна без природних границь, без “союзу”! Ах, факти проти нас! Ах, чи не звернути ще перед стартом, бо така далека мета, а бігти так трудно”. Бо чи ж менші труднощі лежали перед тими, про яких говорив Шпенґлєр? Але певна своєї вищості й післанництва цівілізувати кольорові народи, запанувала англійська нація в далекій Африці, в Індії, в Єгипті, хоч була це задалека мета, хоч “факти” географічні її до того зовсім не управнювали, хоч імовірніше було б, коли б над тими землями лопотіла не корогва Альбіону, віддаленого від них на десятки тисяч миль, а напр. Туреччини, чи Росії, що майже сусідували з тими країнами чудес, лише, що не мали того твердого характеру, не сповідували того “катехізису успіху”, не мали “певности себе” британської раси.
“Аби моє зверху було” — ось засада великих характерів, коли за нею криється не дрібна амбіційка, а велика амбіція, не похопливість, істерія й розчарування, а уперта праця… Чи знаєте ви, напр., що над своїми діалогами працював Платон вісімнадцять літ? Копернік над своїми “Революціонес” — тридцять шість? Лютер над коментарем “Генезису” — десять? Що, аби лиш відписати твори Ґете, потрібно шістьдесять літ одного копіста? Що геніальність Наполеона полягала на умінню спати п’ять годин на добу, на дріб’язковім перестудіюванню безчисленних щоденних рапортів, на умінні виконати працю останнього вояка, на пам’яті, яка не забувала про останню дурну гармату в віддаленім гарнізоні, якої не могло бути в рапорті, але яка завше була в його голові?
Культ успіху — це культ великої амбіції і великої праці, не дрібних амбіційок, не дбання про Schein замість про Sein, не — так поширений у нас — культ фасади, не журба, замість про внутрішню культуру про наліплену ззовні офіціальну відзнаку (”редактор”, “т-во людей з вищою освітою”, “член академії”, “посол” і пр.) Культ успіху — це не хвилеве захоплення, з переходом до моментальної зневіри людей, які хотіли за рік вивчитися на Шекспіра, а за два — збудувати “власну хату”. Культ успіху — це прикмета, якої у нас нема, це бажання по кожнім упадку зриватися на ноги, to try again (пробувати знову), бо хто боїться невдач і розчарувань, той згори програв свою життєву ставку, будь це одиниця, чи нарід.
Це почуття чести. В пластовім правильнику стоїть: “Коли пластун під словом чести каже “це є так”, то це є так!” Це значить, що коли ви комуніст ( згл. націоналіст), то не повинні писати під своїм ім’ям в газеті комуністичній, а під прибраним в націоналістичній. Це значить мати почуття відповідальності і говорити те, що робиш, а робити те, що говориш. Це значить тлумити серед себе “ніяких”, бо ніякі — це всякі, ні теплі, ні холодні, вічно готові перекинутися від одних до других. Це значить, коли ви кажете, що щось на вашу думку є так, то це мусить бути так.

Що таке сила характеру?

Це є завше бути готовим сповнити свій обов’язок. Що значить бути готовим? Ось приклад. Перед війною першим лордом британської адміраліції був Вінстон Черчілль. В часі незакаламученого миру, довго перед 1914 роком, Черчілль готувався до нього. У воєнній палаті адміраліції мав він величезну мапу, на якій кожного дня зазначалося розташування головних одиниць німецької фльоти. І Черчілль залюбки заскочував своїх підвладних старшин несподіваним питанням: “Що треба робити, коли цеї ночі вибухне війна з Німеччиною?” Не диво, що коли ця війна дійсно вибухла, Велика Британія була нею найменше заскочена. Мобілізація морських резервів, заряджена Черчіллем 1-го серпня 1914 року, без уповноваження кабінету, позволила Великій Британії виступити зараз по зірванню дипломатичних зносин з цілою своєю збройною морською силою в її повній боєвій готовності.
Що значить бути готовим сповнити свій обов’язок? Читайте про місіонерську діяльність Єзуїтів по заложенню Ордену. Папа Григорій XIII віддав їм церкву Санто Стефано Ротондо і Єзуїти оздобили її чудовими фресками, що представляли жахливі сцени катування мучеників за віру. А кардинал Папєоті писав, що “не треба боятися малювати страждання християн в цілім їх страхіттю… Тим способом церква хоче не тільки звеличити відвагу мучеників, але й запалити вогнем душу своїх синів”. Тим способом вчила церква своїх місіонерів завше бути готовими до мучеництва за ідею, формувала героїчні душі. В заокеанських краях, єзуїти “завше готові”, чулися “вояками” великої армії, що іде на боротьбу і смерть, підлеглими своєму “генералові”, які не сміли дезертувати. Коли в Бразилії впали місіонери жертвою Кальвіністів, вони були приготовані на це, а патер Годой, перед масакрою, заохочував їх словами: “Не зраджуйте прапору!”
Виховати й підтримати у мирні часи готовність на найстрашніше — ось що значить “бути готовим” виконати свій обов’язок. Без цього не варті жадна релігія, жадна одиниця, жадний нарід.

Що таке сила характеру?

Це значить дбати за справу, не за себе. За те, щоб дати мата, а не, щоб стратити найменше “хлопців”. Коли лордові Кіченерові донесли, що, післаний для розсадження одної гори транспорт динаміту вилетів в повітря разом з поручником, що його провадив, Кіченер запитав: “Скільки отже матеріялу ви ще потребуєте?” Він зреагував інакше, аніж реагувала до недавна ще наша преса на червоний терор за Збручем; для якої безумством був навіть протест проти терору, бо стільки хат піде ще з димом, стільки буде нових жертв… “Гуманність — казав Айнзідель, — не коштує нічого, а звільняє нас від усіх тяжких зобов’язань думки і чину.” Гуманність — це оправдання для лінивства думки, для безхарактерності. Оскільки знаю — не збудовано нею досі жадної держави.

Що є сила характеру?

Це уміння володіти собою. Хто читав колись про кораблі-пастки під час великої війни — той знає, що то значить — панувати над собою. Той знає про це, хто читав про подвиги “Farnborough”, воєнного корабля, укритого під прапором торговельного, завданням якого було підставляти свої боки торпедам німецьких “У-ботів”, аби, звабивши їх до себе, затопити схованими гарматами… Той знає, скільки нелюдсько-зимної крови треба мати, аби з знищеним мотором, поламаними щоглами, напівперебитою залогою — ждати безчинно підходу ворога, чекаючи його, або смерти, коли одна хвилина денервації коштує життя… Панувати над собою — це не, як варвар, з якого сміявся Демосфен, а який в бійці лише хапається за ударене місце, не здібний “вичитати грозячий удар з очей противника, нездібний заслонитися заздалегідь від нападу”… Це з зимною кров’ю — вміти орієнтуватися, звідки прийде найближчий удар, це — вміти передбачати тяги противника і їм запобігти, як Японці в ніч розпочаття війни в Порт-Артурськім рейді, як Нельсон під Копенгаґою. А всі вони, особливо англійці, могли доконати цього тому, що змалку тренувалися в силі характеру, вчилися розраховувати далекосяглість своїх поступків, силу своїх рухів та прецизійність — передусім в спорті і в змаганню.

Що є сила характеру?

Це, нарешті, уміти дивитися на життя, як на гру; не бути по-хамськи втішеним по виграній, і по-хамськи пригнобленим по програній, завше всяку небезпеку сміхом зустрічати… Прикладом цього мужнього відношення до сваволі долі служить упокорена, але сильна духом, Німеччина. Недавно в Стокгольмі відбулося торжество вручення Нобелівської нагороди останньому лауреатові, німецькому письменникові Томасові Маннові. В своїй відповіді Манн дякував за відзначення не своє, а в його особі — генія німецького народу. Його мовчазний героїзм, що не скаржиться і не просить ласки, символізує Манн в постаті Св. Севастіяна, юнака, прив’язаного до стовпа, цілого простромленого списами й мечами, і усміхненого. “Німеччина, говорив Манн, через свою повоєнну поезію… зберегла свою честь: політично, бо не запалася в анархію терпіння, бо зберегла свою державу, і духово, бо здолала східну засаду терпіння сполучити з західною засадою форми, знаходячи в самім болю — красу! Красу, скажу я, глуму над даремними зусиллями противника, красу афірмації життя, не зважаючи ні на що, красу піднесення ідеї над тваринний біль, красу вірності своєму Богові до кінця — є запорука воскресіння…” Не тільки одиниць, а й народів.

Що є сила характеру?

Це є наставлення душі, оспіване в однім сильнім вірші Редьярда Кіплінга, який я, не поет, віддаю прозою:

«Коли ти можеш бачити зруйноване діло цілого свого життя,
І без слів взятися будувати його наново,
Або за одним ударом — стратити виграну сотки партій
Без жадного порушення і без одного зітхання…
Коли ти можеш бути коханком, не шаліючи з любови,
Коли ти можеш бути сильним, не перестаючи бути ніжним…
Коли ти можеш любити всіх приятелів як братів,
Аж так, щоб ніхто з них не був всім для тебе,
Коли ти вмієш розважати, спостерігати й пізнавати,
Не стаючи ніколи скептиком, або руїнником,
Мріяти, та не даючи твоїй мрії стати твоїм паном…
Коли ти потрапиш бути суворим, не впадаючи ніколи в лють,
Коли ти вмієш бути відважним, а ніколи безрозсудним,
Коли ти вмієш бути добрим, коли ти вмієш бути мудрим,
Не будучи моралізатором, ні педантом,
Якщо ти вмієш зберегти свою відвагу
І не стратити голови, коли всі інші довкола тратять її,
— Тоді князі, боги, щастя і перемога, стануть на віки
твоїми вірними рабами,
Тоді ти станеш людиною…»

А з людей, не з ганчірок чи опудал, складається нація. Хто не виховає людини, не виховає народу. Твори Кіплінга, каже критик французький Бріон, більш помогли при затяганню охотників до британської армії в Індії, аніж обіцянки вербункових капралів. Бо не капрали, не зовнішня принука, не мус, викували англійську націю, лише Кіплінги, які прищеплювали молоді смак пригод, життя, повного небезпек на далеких шляхах, за далекими морями. Хто виховував характер Британця, творив Велику Британію.
Хто викаже силу характеру в дрібнім, викаже її й у великім. Витривалий в щоденнім житті, буде витривалим і тоді, коли доля поставить його в становище Клємансо… Хто вміє “бути готовим” в щоденнім житті, той буде ним і тоді, коли стане Черчіллем. Хто в малих справах ставить на своєму, той не злякається перешкод і в великих, як Лютер, який готовий був їхати на диспут з противниками, хоч рідко ті диспути кінчилися в його часи, хоч би, казав він, стріли його там стільки тисяч чортів, скільки було черепиць на дахах у Вормсі… Твердо йти своєю життєвою дорогою може тільки нація людей великих характерів. Безхарактерна суспільність, навіть при сприяючих обставинах, навіть при чужій допомозі, не творить нічого. Завше перекидатиметься від захвату до розпачі, тратитиме голову по перших невдачах, переоцінюватиме силу перешкоди, а не довірятиме власній, хоч би й як “свідома” була свого “ідеалу”… Вашингтон, О’Коннель не мали спершу своєї “свідомості”: обидва були довший час патріотами метрополії. Але їх характер, витривалість іти раз обраним шляхом до найдальших консеквенцій, почуття чести, упертість, помогли їм довершити їх діло (про яке спершу навіть не думали) в становищі, в якім “свідомі” відразу свого “ідеалу” безхарактерники стараються його вихитрувати, вижебрати, вичарувати, або вимолити, щоби наприкінці зрадити… Сама свідомість не поможе, ні сам запал. Великі речі стоять у цім світі твердими характерами, бо й світ це не є м’який.
Говорять не раз у нас про “гармонію” у вихованню: що, мовляв, треба “гармонійно” розвивати всі спосібності — не лиш характер, але й свідомість, силу волі знання і ін. Але казати таке — значить казати забагато і — нічого: Qui trop embrasse, mal eteint (хто забагато обіймає — мало стискає). Бо казати, що треба розвивати всі здібності душі — це програма для нас, для наших внуків і для прадідів це — загальник. Нам же треба звернути увагу на те, що — в даній хвилині історичній — є на потребу. А цим, безперечно, є передусім виховання твердих характерів. Розум може кермувати нашою енергією, але не створити її. Життя є динамічне. Робимо його доцільним, даючи ідеальний напрямок його енергіям, але сама енергія є ірраціональна і жадним знанням не покликати її до життя. Коли ви занадто загналися в один бік, тільки наглий і сильний зворот в інший бік поставить вас на належний шлях, не шукання “гармонії”…
Коли я над цією темою думаю, спеціально згадую Пласт. Бо чи ж всі перечислені тут складові частини поняття “характер”, чи їх не плекає Пласт — вірність ідеї і країні, витривалість, певність себе, внутрішню дисципліну, вміння бути завше готовим, почуття чести, катехізис успіху, замилування до просторів, шукання пригод і сміх в обличчі небезпеки? Це ж і є те наставлення душі, без якого немає великих характерів, ні великих спільнот, ні великих задумів. Власне цей душевний гарт скорше, ніж книжкою, виховається фізичними вправами і вихованням. З початку XIX віку жив і діяв в Англії Томас Арнольд, піонер спортового руху і фізичної культури. Його спершу поборювали і викпивали, дітей забирали з коледжів, де не вчилися, лише спортували. Та хутко, започаткований ним рух поширився в Англії і на континенті, а один француз писав про Арнольда, що він мав величезний вплив на зріст і силу… характеру Англійця? — ні, британської імперії.
Хто гартує тіло, гартує душу, а моральний гарт і характерність — це фундамент сильної нації. Паскаль казав: “Спершу вправляйтеся, а віра прийде сама собою”, а Гнат Лойола уважав зовнішні вправи за засіб для збудження відповідних почувань… Є анекдот про славного журналіста Жірардена, який дістав візиту одного політичного противника, що прийшов з наміром допровадити справу до поєдинку. Але Жірарден, потім, як забив другого свого противника Кареля, постановив більше не поєдинкувати. Бачучи подражнення гостя, він відмовився говорити з ним, аж той не сів в запропонований йому вигідний фотель. Коли це сталося, розмова прийняла лагідний перебіг і скінчилася добре. Чи ж можна було гніватися, затопившися в м’якому фотелі? Був би це завеликий контраст між станом душі і положенням, несприятливим для виявлення ґвалтовних почувань! Такий контраст суперечить людській вдачі… А навів я цей анекдот на те, щоб збудити рефлексії: чи не винна в наших життєвих невдачах обставина, що занадто призвичаювали ми досі молодь до м’яких фотелів, до теплих посад і вигідного життя, до м’якого кімнатного виховання, несприятливого для виявлення сильних почувань, і — кажу просто — до формування сильних характерів? Чи не виховає ці характери скоріше Пласт (при належнім проводі), який вириває молодь з душного покою, який сталить зір, кріпить м’язи, гартує волю!
Скажуть, чи ж не є в цім щось зневажливе для душі, викликати чисто механічними штучними способами — бажаний стан душі? Ні! Бо є глибший зміст в такім вихованню. Воно вказує, що нове ставлення душі не вичитується лиш з книжок, що аби засвоїти ідеї нового морального гарту, треба ними жити, цілим єством, мати їх в кожнім фібрі тіла, в крові. Лише тоді будуть вони не чужорідним тілом, що випаде при першім стрясенню, а органічною частиною нашого “Я”.
Та чи ж це не є утопія? — прищепити отой моральний гарт нашій нації? Ми ж такі ніжні, такі чулі, такі бідні… Чи не читали ми недавно в однім емігрантськім журналі, що претендує на виключне право оборони нашої ідеї: нарікання, що шириться, мовляв, у нас думка, “ніби історію роблять сильні одиниці, які вміють сильно хотіти, а те, чого хотять, запроваджують, не оглядаючись на способи запровадження… Помилковість цих думок наявна… З двох воль сильніша є та, що вміє зробити по-своєму, без насильства. Найкращі бажання, доконані насильством — є злом”… Навів я ці слова не на те, щоб з ними полемізувати, лиш, щоб показати, скільки є ще серед нас цих “фотельних” людей, яких ніколи ніщо нічого не навчить, сих теплярних діячів, вихованих в кабінетах царських канцелярій, цих “футлярних” людей з психікою вічного “есефа” (сафандули), ні теплих, ні гарячих, мандрівних духів запалої в безвість доби. Щоби показати, як тяжка буде боротьба з одідиченою безхарактерністю.
Але не безнадійна!
Одні навички можна замінити на інші, не раз протягом одної лиш генерації. Чому б це не було можливе серед людей, коли це є можливе в природі? Знана річ, напр, що в Новій Зеландії водяться папуги, які з вегетаріанців стали споживачами баранячого сала від того часу, як до Австралії спроваджено овець з Европи. Знані експерименти, коли вихований змалку в товаристві крука голуб став м’ясожером. Там, де на заваді не стоять фізіологічні причини, такі метаморфози може довершити свідома людська воля. Досвід показує, що деякі птахи не родяться з готовим почуванням ворожості до ґатунку, (homo sapiens), який витереблює їх рід, що ця ворожість прищеплюється їм щойно вихованням, родичами, які передають молодим, нагромаджений мільйонами літ, досвід незчислимих поколінь далеких предків, передають емоції, інстинкт створінь — диких і вільних, що гордять хоч би золотою кліткою.
Довгі століття знищили у нас не один здоровий інстинкт. Зробили з колишніх степових піратів - кліткових цвірінкайлів, які ревуть та стогнуть і ридають над своєю долею безталанною та, як той фотельний есеф над тим, що в житті треба вміти хотіти. Довгі віки зробили з колишньої хижацької Варяжчини - травоїдів, які забули навіть про інстинкт елементарної самоохорони, зі степових тарпанів - коней циркових, уїзжуваних блазнями.
І щойно недавно зачали ми знова думати про часи, коли було інакше; про добу безжурного завзяття, стоїчного гумору і вдач, які ломилися, та не гнулися; про добу, коли ще не стали загальноприйнятими чеснотами чесноти пса в буді; коли панували інші ті; які я обняв словом “характер”. Коли тверді були люди в замірах, тверді в думках, тверді в поступуванню, тверді у вірі, в почуванню, в чині.

http://dontsov-nic.org.ua/

П"ЯТЬ МІФІВ УКРАЇНСЬКОЇ МЕНШОВАРТОСТІ
 Кирило Галушко
Міф перший. Українська і російська мови настільки близькі за походженням, що майже не відрізняються одна від одної
У чому шкода. 
Міф передбачає можливість незнання й невивчання української мови, а також дає простір відомим спекуляціям щодо її «вторинності», «неповноцінності» й навіть «штучності»
Східні слов’яни, як відомо, мають украй загадкову душу і не менш загадкову долю; їхнє відоме минуле зазвичай більш «темне», ніж невідоме майбутнє. Декого з них навіть розумом не осягнути, що також є неабияким приводом пишатися. Втім, за такими самими по собі кумедними міркуваннями «почвєнніков» часом ховається чимало цікавинок. Наприклад, сама категоричність терміна «східні слов’яни». Вважається, що східні слов’яни – цілком незаперечна, вочевидь, неподільна спільнота. Інші слов’яни – західні та південні – чомусь можуть існувати окремо (як чехи та поляки), а ось східні приречені на об’єднання. Про останнє свідчить уся їхня історія: від «східнослов’ян­ської держави – Київської Русі» до невідворотного «возз’єднання Русі» Москвою. Але, зберігаючи прагнення ще хоч щось розуміти розумом (вибачте за тавтологію), піддамо дещо сумнівам, особливо деяку плутанину мови, географії та політики.
Колись жили собі слов’яни на своїй прабатьківщині: це була смуга від Вісли до Дніпра між Карпатами і Поліссям. Але якось їм закортіло стати «історичним народом», і в V–VI століттях почалося Велике розселення слов’ян. З властивою нашим предкам творчою наснагою і стратегічним обдаруванням вони, озброївшись лише парою дротиків на кожного героя, без спільного проводу повалили на броньовані візантійські легіони. Інтелект і технології, як завжди, програли, і ми отримали кілька нових братніх слов’янських народів, що облаштувалися на Балканах. Невдовзі жива вдача завела наших родичів на Лабу-Ельбу, до Балтійського моря, потрапили слов’яни й до майбутньої Білорусі, а згодом, у Х–ХІ століттях, туди, де нині гордо палають кремлівські зорі. Поділялися вони на десятки племен, які цілком і частинами у своєму «броунівському русі» покрили Східну Європу. На ті самі назви ми натрапимо від Ельби до Дніпра і Босфору: поляни, дуліби, серби, хорвати. Ніхто з них не уявляв тоді, що колись їх поділять на східних, західних та південних. Надто загадково цей процес розподілу виглядав би на Прикарпатті, адже ми пам’ятаємо, що це частина прабатьківщини, де слов’яни завжди жили єдиним масивом: звідти, зрозуміло, розселялися, але теренів цих ніколи не покидали. Але вчені й політики завжди були схильні до спрощення та схематизації життя.
Звісно, всередині тих груп слов’ян, до яких ми звикли (західні, східні та південні), є чимало спільного, але головне, про що часто «забувають», – це те, що виокремили ці групи не через особливе споріднення мов, а з огляду на географічну зручність. Тих, хто живуть південніше, чітко відрізаних від решти слов’ян угорцями та румунами, назвали південними, тих, що західніше, – західними, ну а тих, що на сході, – зрозуміло як. Лужицькі серби з Бранденбурга, як найзахідніші, не мали альтернативи. І врешті усі небалканські слов’яни, які мешкали в імперії Габсбургів (чехи, словаки, поляки), також записалися до західних. Кожен вважав, що «Захід» закінчується на його східному кордоні.
Залишалося питання, кого ж саме записати до східних? Лиха географічна доля прирекла на безальтернативну «східність» росіян, адже більш східного слов’янського народу просто немає. Радикальні польські діячі взагалі навіть не хотіли зараховувати своїх російських окупантів до слов’ян, вважаючи їх породженням азійського варварського світу. Ускладнення викликали лише західні межі російського народу, заплутані масштабним розростанням Російської імперії і поглинанням інших слов’ян. Петербург же завжди поділяв слов’ян не на західних і східних, а на хороших (вір­них) і поганих (бунтівних). Хороші могли вже вважатися частиною («племенем») російського народу, а погані примушувалися стати росіянами і мали перетворитися на них трохи згодом. Тому для імперії російський народ обмежувався лише її політичними кордонами, а не якоюсь там східно­слов’ян­сь­кою мовою чи етнографією – він був невіддільний від держави. Тому врешті до східних слов’ян просто записали усіх слов’ян, які мешкали у Російській імперії (великоросів, малоросів і білорусів), за винятком украй незгодних «поганих» поляків. Але для імперської влади східні слов’яни просто були синонімом «племен російського народу». Національні відродження українців і білорусів, звісно, прагнули позбутися цієї «синонімічності», наголошуючи на окремішності, а не триєдності східних слов’ян. Тож Грушевський, відновлюючи в правах «Україну-Русь», волів переписати не «схему російської історії», а «схему історії східного слов’янства». Тому й досі, вже у ХХІ столітті, кожен бачить у цьому терміні своє: одні – три різні народи, інші – єдину російську спільноту.
А якщо ми не втомилися розуміти розумом, то залишмо собі для міркувань деякі факти. Сучасне мовознавство схильне поділяти слов’янські мови на дві групи: центральну (від чеської до української) та периферійну (російська та балканські мови). Перших поєднує близькість до прабатьківщини, максимальний збіг словників і фонетики, спільні історичні риси формування; народи ж другої мовної групи під час розселення залишили прабатьківщину, зберігши давню архаїчну вимову (наприклад, північноросійське або північнопольське дзвінке «ґ»). Найбільше зі словником «східно­слов’ян­сь­кої» російської мови збігається словник «півден­нослов’янської» болгарської, а зі словником української – словник «західнослов’ян­ської» польської. Мешканці Псковщини та Новгородщини сьогодні є росіянами, але вченим відомо, що прийшли вони колись із польського Помор’я, тобто є «західними слов’янами». Коли в ХІ столітті дружинники Ярослава Мудрого перед битвою брали на кпини польського короля Болеслава, то поляки ображалися «без перекладу», а ось у XVI–XVII століттях у Москві для наших земляків тримали «толмачів». Розумному ­достатньо...

Несільська ідилія

Міф другий. Справжній українець походить із села – ідеалізація селянства аж до заперечення історичного існування інших верств населення, підміна загальнонаціональної культури сільським фольклором
У чому шкода.
Міф відводить українцям місце на периферії соціуму, поза центрами прийняття рішень, політичними та бізнесовими структурами, осередками вищої освіти, науки, професійної культури, міжнародних контактів, тобто поза модерним суспільством.
Переконання, ба навіть інтуїтивне усвідомлення, що село – «це наше всьо», більшість співвітчизників всмоктали аж ніяк не з молоком матері-селянки, а отримали переважно зі шкільних підручників із літератури та історії. Хрестоматійний образ працелюбного та співучого українця неодмінно містить у собі питомо селянські риси: любов до хліба і землі, «садок вишневий коло хати», пісню про рушник та чимало іншої землеробської атрибутики.
Європейське народолюбство
Міф, що ставить знак рівності між селом і Україною, напрочуд життє­здатний і тривкий не лише завдяки своєму тривалому історичному стажу, а й тому, що фактично є ровесником появи сучасної національної само­ідентифікації. На межі XVIII–XIX століть, коли шлях пошуку національної тожсамості проходили всі європейські нації, її еталонним мірилом була народна, «низька» культура. Вона, з погляду тогочасної інтелігенції, найбільше втримала в собі справжній «дух нації» й не була зіпсована космополітичною освітою і модою. Шукання народного духу інтелектуали доби романтизму розпочали з фольклору, звичаїв та їхніх безпосередніх носіїв – селян. Університетські професори, а то й просто аматори записують народні пісні, казки, легенди, збирають народний одяг, предмети побуту, описують звичаї, часто переносячи фольклорні сюжети й героїв у власні твори «високого жанру». Так із замилуванням міфологічним світом простих швабів, українців і шотландців з’явилися на світ шедеври братів Грімм, Івана Котляревського й Роберта Бернса.
Одразу за митцями селянство підняли на щит і лідери національних рухів. У «Книзі буття українського народу», програмному маніфесті першої української політичної організації – Кирило-Ме­фо­діїв­сько­го братства, її автор – історик і письменник Микола Костомаров – недвозначно заявив, що всі чесноти «южнороссов», за які вони, власне, й стали богообраним народом (демократизм, терпимість, волелюбність, працьовитість), найбільше проявилися саме в селянах. Мало не місти­чним втіленням цієї тези був сучасник Костомарова, легендарний Кобзар – Тарас Шевченко. Простий селянин, який вийшов з народу, промовляв страшні істини й пророцтва про долю України і попри те, що був франтом і людиною цілком світською, в очах інтелігенції набув іміджу месії.
Із якомога швидшою політизацією українського руху інтенсивно формувалося уявлення про «народний», тобто селянський, характер української нації, опертя на який було секретом успіху. Боротьба селян за землю та соціальні права проголошувалася боротьбою і за національне визволення. Не дивно, що ідейними предтечами українських політичних партій стали народолюби-«хлопо­мани» Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, які не тільки перевдягалися в селянські строї (замовлені, між іншим, у модних київських кравців), а й проголошували необхідність служіння селянину й спокутування своєї «соціальної провини» перед народом.
Політикам у свій спосіб вторувала творча інтелігенція: зі сторінок романів Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного до читача промовляли ідеалізовані персонажі «від рала», зовсім несимпатичні риси яких списувалися на ворожий українству (читай – селянству) соціальний клімат Російської імперії.
Як місто ставало селом 
Зберегти селянство – означало зберегти націю. Втім, як виявилося згодом, романтичним українським політикам це було не до снаги. Коли під час столипінських реформ початку ХХ століття російський уряд стимулював еміграцію українських селян на Далекий Схід та в Середню Азію, щоб зменшити надлишок робочих рук у пореформеному селі, українська інтелігенція радо вітала ці кроки, свято вірячи, що в такий спосіб селянство збереже свою етнокультуру, уникнувши русифікації в місті. Таким чином було втрачено шанс українізувати місто й підготувати в ньому соціальну основу для масових українських партій. Наївно вірячи, що долю української автономії, а згодом державності вирішить селянська революція, українська інтелігенція віддала місто і його населення до сфери впливу загальноросійських політи­чних партій, що в більшості своїй були українофобськими. Зрештою це значною мірою запрограмувало програш Української революції та визвольних змагань, а українізацію міста здійснив уже більшовицький режим, використавши її для зміцнення свого становища в Україні.  
Анекдотичність і штучність міфу про Україну – селянську країну виразно проглядаються й крізь історичні реалії. З XV століття – загальноєвропейської урбанізаційної хвилі – західно-, а згодом і правобережні українські терени, що входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, досить швидко наростили густу мережу замків і фортець, які з плином часу перетворилися на повноцінні міста з магдебурзьким правом, купе­цькими та ремісничими цехами. Лівобережжя та Схід країни, зважаючи на нцестабільний кочовий світ, долучилися до цієї тенденції дещо пізніше – у XVІІ та XVІІІ століттях. І хоча вітчизняна урбанізація не мала таких масштабів, як, наприклад, в Англії чи Нідерландах, близько третини місцевого населення все ж таки проживало в невеликих містечках, будучи задіяною саме в міських секторах економіки та культури. Входження більшої частини українських земель до Російської імперії перекроїло адміністративний устрій і спричинило переважання в економічному розвитку сільськогосподарської кон’юнктури, поставивши таким чином жирний хрест на урбанізації як такій. За кілька десятиліть колишні магдебурзькі міста або ж столиці козацьких полків перетворилися на брудні й занедбані села, в яких було важко навіть запідозрити колишню славу і велич. Чудовими прикладами можуть бути хоча б гоголівські Миргород, Гадяч, Глухів або змальований Шевченком у руїнному стані Чигирин, що в миколаївські часи вже геть позбулися колишнього лоску гетьманських столиць.
Політичні дивіденди 
Утім, неправильно перекладати відповідальність за культивування óбразу українця-селянина-селюка на саму лише інтелігенцію з її свідомісними викрутасами. Протягом останніх ста років маємо чимало промовистих прикладів того, як на цьому міфі відверто й цинічно грів руки не один політичний режим, що прагнув контролювати українські землі. Безкласовість (читай – однорідність) співучо-селянського народу була дуже зручною, щоб тримати його упокореним. Адже без провідників, тобто еліти, навіть найволелюбніша і найпрацьовитіша нація залишалася звичайною отарою. Так із цензурованих радянських підручників вітчизняної історії на тривалий час зникли згадки про українську шляхту, князів, козацьку старшину, українських дворян і підприємців. Усі елітні верстви чи то економічно успішні соціальні групи були неукраїнськими й пов’язаними з чужою державністю, накинутою українцям поляками, німцями або росіянами. Не гребувала нагадуванням своєму народові про його селянськість й українська політична еліта, яка ще за радянських часів, хизуючись походженням «від землі», цинічно розбудовувала систему кланового розподілу посад, квартир, дефіцитів. Генетичним продовженням «селократії» є й нинішні спадкоємці у владі, які вимагають «повернути борги селу».

Недоконані, або"нація-ще-не"

Міф третій. Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери(невдахи), які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих
У чому шкода. 
Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – ­бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.
Особливості національної самооцінки
Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!
Хто кого переміг
Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!
Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ­1918–1920 роках.
Перезавантаження нації
Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».

Хто кому родич

Міф четвертий. Росіяни й українці мають спільні святині та спільну церковну історію, отже, є найближчими братами як по православній вірі, так і за сформованою цією вірою ментальністю
У чому шкода. 
Міф виправдовує застарілий моральний авторитет лише одного з центрів православної ієрархії, що перебуває на території сусідньої держави і є подекуди провідником її політичних та ідеологічних впливів.
Міф православного братерства України і Росії до церковної історії має лише опосередкований стосунок, а до церковної філософії та високих богословських матерій – взагалі символічний. І міфом тут є не факт віросповідання значної кількості громадян двох поліетнічних країн, а, так би мовити, штучно завищений градус «братерства».
Чи спільні наші святині? 
Як і більшість малоприємних для українців ідеологічних конструкцій, міф про «братів-православних» виник за доби становлення російської імперії. В процесі «рубання вікна в Європу» Петро І повелів називати Московію Росією, щоб зробити її легітимною спадкоємицею давньоруської держави і, відповідно, давнім і повноправним учасником європейського життя з усіма його династичними шлюбами (руські князі родичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Священної Римської імперії, Швеції, Норвегії, Франції) та міждержавними відносинами. Звісно, в цій ситуації треба було зробити акцент на тому, що Київ – це «матєрь городов русскіх», а православ’я – чинник, який надає змогу претендувати на всі території, що за середньовіччя належали Русі. Нікого не бентежило, що на час хрещення Києва князем Володимиром (988 рік) православ’я ще не існувало, – християнський світ розділився на Східну і Західну церкви аж у 1054 році. Нічого, що Північно-Східні землі, на яких утворилася Московія, свого часу завзято виборювали незалежність від Києва і, щоб довести свою окремішність, князь Андрій Боголюбський у 1155 році здійснив похід на столицю, добряче її пограбував та серед інших трофеїв вивіз додому чудотворну ікону Вишгородської Богоматері. За легендою, вона була написана самим євангелістом Лукою, а Константинопольський патріарх свого часу подарував образ київському князю. Ікону «перейменували» на Володимирську Богоматір і її донині вважають захисницею Росії. Хіба не яскравий приклад «православного братерства»?
Коли ж вести мову про специфіку православ’я в Україні часів Великого князівства Литовського та Московії, варто згадати про ставлення до візантійського іконописного канону. В Україні було дозволено зображувати все, що не заборонено, а в Московії – заборонено все, що не дозволено. Тому в XVII столітті Московський патріарх Никон завзято боровся з іконами «фря­зького» (тобто італійського) та ­«по­льського» (насправді ж – українського) зразка: виколював ликам очі й розбивав дошки. Додамо також, що до кінця XVII сторіччя московити, на відміну від усього іншого православного світу, хрестилися двома, а не трьома пальцями. До всіх, хто молився до інших ікон і хрестився інакше, ніж вони, ставилися підозріло й навіть вороже.
Велика рідня 
Утім, братерство православних народів таки існує. По-перше, православному світогляду насправді властиве поняття спорідненості за вірою: згадати хоча б православні церковні братства в Україні доби ренесансу, які вирішували не лише релігійні, але й цілком цивільні проблеми громади, до якої могли входити і серби, і греки, і волохи, і болгари. По-друге, протягом своєї історії Україна була міцно та в різноманітний спосіб пов’язана з низкою православних країн (держав, народів – потрібне підкреслити). Залишмо осторонь загальновідомі контакти князівської Русі з Візантією – тут усе зрозуміло. Але й після падіння імперії у 1453 році на її колишніх теренах залишилися потужні осередки православного бого­слов’я. Найважливіший із них – чернеча республіка на горі Афон у Греції. Саме звідти звертався до краян зі своїми саркасти­чними антиуніатськими посланнями Іван Вишенський, із Афона всім православним світом розходилася «мода» на манеру іконопису та сакральну архітектуру. До речі, сербські іконописці та монументалісти впродовж віків радо відвідували наші терени, й їхні впливи вигулькують у мисте­цьких пам’ятках від Києва до Львова. Варто зауважити, що в давнину церковне мистецтво було не втіхою купки естетів, а тим, чим і мало бути за візантійським каноном – Біблією для неписьменних, і вона писалася спільною мовою для українців, сербів, волохів. У Московії ж – не без упливу запрошених італійців – розробили свій унікальний архітектурний стиль, свою мистецьку «Біблію»: неперевершену, але зовсім іншу, відмінну від стилю решти православного світу…
Брати з берегів Дунаю 
Між іншим, при ближчому розгляді волохи (молдовани, румуни) виявляються найближчими православними «родичами» українців – ідеться саме про спільне віросповідання і пов’язані з цим культурні та політичні взаємодії, а не про етнічну спорідненість. Наші предки віками брали жваву участь у придворних інтригах Молдови, а запорожці часом відверто втручались у внутрішні справи сусідньої держави, мотивуючи збройні вторгнення «захистом інтересів православних братів». Саме в результаті чергової подібної акції «братньої допомоги» потрапив ребром на гак славетний Байда-Вишневецький.
З роду молдавських господарів походив київський митрополит Петро Могила, Богдан Хмельницький бачив найпростіший шлях до створення гетьманської династії у шлюбі свого сина з дочкою володаря Молдови Василє Лупу. Успенську церкву у Львові називають часом Волоською, оскільки на прохання львівського православного братства значну частину будівельних рахунків цієї споруди сплатив молдовський господар Олександр Лопушяну та його дружина Роксана. В багатьох українських містах є вулиці з назвою «Волоська» – колишні місця компакт­ного проживання представників вищезгаданого народу, в Києві, зокрема, вона існує з давньоруських часів. А от Московська вулиця з’явилася в столиці допіру 1708 року, в процесі будівництва Печерської фортеці. Тоді, за наказом царя Петра І, киян повикидали з їхніх домівок, а коли після зведення на місці житла оборонних споруд (спрямованих, до речі, не назовні, а проти решти міста) постала нова вулиця, її заселили прибульцями з Московії.
Угода проти сваволі 
І, можливо, найголовніше: московське православ’я закріпило тип ієрархічних стосунків у суспільстві: «Бог – у все­світі, цар – у державі, батько – в родині». Це докорінно відрізнялося від європейської традиції, де відносини будувалися за принципом угоди. Московське царство визнавало тільки одну схему: господар володарює, необмежено, і це безумовно, без будь-яких застережень і запобіжників. У Європі, до якої історично й ментально належала Україна, слуга, васал, підлеглий мав право розірвати угоду, якщо господар не дотримувався певних, заздалегідь обумовлених зобов’язань. У Московському царстві володар не мав жодних обов’язків, усі його піддані офіційно йменувалися холопами, а скасування договору спри­ймали як зраду. Утвердженням цих принципів послідовно займалося московське богослов’я. Цікаво, що коли ці культурно-ментальні розбіжності між Росією та Європою – з посиланням на велику кількість оригінальних текстів – дослідив 1981 року видатний російський культуролог Юрій Лотман, його роботу було сприйнято як дисидентську: влада чітко впіймала призначений їй сигнал.
Ось де слід шукати коріння непорозуміння між українською коза­цькою державою «від Богдана до Івана» та московськими царями: українці чекали від сюзерена обіцяного захисту та дотримання вольностей, а в Москві (згодом Петербурзі) щиро не розуміли, чого вони хочуть, адже влада за визначенням не може бути нікому нічого винна, а «зрадник» заслуговує анафеми...
Мабуть, значна частина конфліктів і між нинішніми Україною та Росією пояснюється саме різницею світосприйняття, яка бере свій початок у вельми відмінних одна від одної релігійних традиціях нібито єдиного православ’я.

Нація чиновників

Олексій Сокирко 
Міф п’ятий. Українська волелюбність переходить у відверту анархію, тому хтось ззовні має цивілізувати цих варварів, накидаючи їм свій державний устрій, оскільки самі українці не схильні до порядку та субординації
У чому шкода.
Міф акцентує увагу на природних вадах демократії в суспільствах перехідного періоду й свідомо чи підсвідомо підштовхує до досвіду держав, які вибудували «вертикаль влади» і практикують політику «сильної руки».
Здається, анекдот про те, що де два українці, там три гетьмани, відомий нам усім, а віднедавна стає дедалі популярнішим і поміж сусідів. І справді, спостерігаючи за парламентськими баталіями чи то словесними дуелями між очільниками держави й уряду, важко повірити, що слова «де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона» були написані таки українцем Іваном Котляревським. Чи справді ж українці надміру схильні до анархії, повсякчас і повсюди демонструючи нехіть до впорядкованості й дисципліни?
Кар’єра козацьких синів 
Міфічний комплекс анархічності виразно суперечить не лише суспільним реаліям, а й персональному досвіду предків. Взяти хоча б для прикладу кар’єри колишніх козацьких старшин у Російській імперії. Ще від часів петровських реформ російське дворянство виявляло суцільну нехіть (такі вже були звичаї) і нездатність (здебільшого внаслідок відсутності освіти) до цивільної служби, віддаючи перевагу військовій. Державний апарат і адміністрація мали проблеми з кадровим наповненням, а брак професійного чиновництва перетворився на хронічну хворобу молодої імперії. За відсутності бажання «служити пером» у власних дворян колегії та міністерства доводилося поповнювати «інородцями»: прибалтійськими німцями, поляками та українцями.
Чи не найповажніша кар’єра випала сину генерального писаря Андрія Безбородька Олександрові, який за часів Катерини ІІ став сенатором і канцлером, керуючи всіма сферами державного життя країни. В активі Безбородька були укладення вигідних мирних договорів із Туреччиною 1774 та 1791 років, що підпорядкували імперії Крим, Кубань і межиріччя Дніпра та Бугу, а вже після смерті Катерини відновлення ліквідованих за її правління судових установ Гетьманщини. Інший виходець із лав козацької аристократії Віктор Кочубей – дипломат, міністр внутрішніх справ, голова Державної ради та Комітету міністрів. Зірка трохи меншого масштабу – родич Мазепи Дмитро Трощинський, який вислужився до посад члена Державної ради й міністра юстиції за часів ліберального правління імператора Олександра І.
Зауважимо: усі три наведені персони – це не лише приклади вдалих кар’єр обдарованих і спритних «малоросів», а й свідчення того, як українці розбудовували системні підвалини і механізми функціонування Російської імперії. Відпрацьована ними модель імперського устрою, що остаточно виведе Росію в коло європейських, а згодом і світових держав, значною мірою орієнтувалася на те, що служитимуть імперії українці. За давньою традицією, до високих петербурзьких можновладців у надії отримати службу потягнулися численні родичі, а в столичних відомствах навіть невдоволено ремствували на «малоросійську мафію». У пошуку впливових покровителів у північній столиці в грудні 1828 року опиниться й усесвітньо відомий у майбутньому Микола Гоголь.
Романтика бунту 
Бунтарство й анархізм вперто приписувалися українцям із цілком гуманних міркувань навіть їхніми ж співвітчизниками. Волелюбність, спротив соціальному та національному поневоленню були рисами, якими романтично налаштована інтелігенція щедро наділяла історичних героїв та міфічну «народну силу»: козаків, гайдамаків, опришків. Безоглядність уславлення цього бунтарства була такою однобокою й ­разюче суперечила суспільним –реаліям, що за якийсь час ­породила справжнє розчарування у національній природі українців. Приміром, Пантелеймон Куліш у своїй «Истории воссоединения Руси» цілком щиро писав про згубність козацьких і селянських повстань для розвитку української державності та культури. Єдиним порятунком для України, за Кулішем, виявилися цивілізаторські впливи польського панства та Російської держави, що перешкодили поширенню варварської стихії.
Будівничі чужих імперій
Допоки національна інтелігенція ламала списи довкола того, чи справді українці здатні до цивілізованого процесу розбудови свого майбутнього, обидві європейські імперії, які вони населяли, – Російська й Австрійська – невпинно рекрутували для себе в Україні науковців, чиновників та офіцерів. Остання категорія «слуг імперії», на жаль, взагалі майже невідома сучасникам, які люблять просторікувати з приводу недисциплінованості й хаотичності українців. За досить обмеженого представництва в офіцерському корпусі й поміж генералітету Австро-Угорщини (давалася взнаки недоступність військової освіти) вихідці із західноукраїнських регіонів традиційно посідали місця у воєнній юстиції. У російській же імператорській армії представники «співучої Малоросії» були однаково рівномірно репрезентовані по всіх категоріях військовослужбовців – від рядового до генерала. Варто лише нагадати: перший політичний проект української державності, що спирався на добре впорядковані механізми управління, ініціював колишній генерал російської армії і командувач корпусу гетьман Павло Скоропадський.
Що вже казати про традиційне опертя на українців радянської державної машини. Рекрутування партійної та господарської еліти для Москви чи не найінтенсивніше провадилося через Київ, Харків і Дніпропетровськ. Що ж до радянської армії, то до останніх днів її існування тут ходила примовка, мовляв, «хохол без сержантських личок не хохол». Жарт? Як на мене, з нього випливає цілком серйозне резюме: українців любили переконувати у їхній анархічності й легковажності ті, хто водночас користався їхньою зорганізованістю та відповідальністю.

Історичний міф про "українців-недобитків"
Кирило Галушко, історик, етносоціолог.
Голова Всеукраїнського наукового гуманітарного товариства 
Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських "клієнтів", як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували "бездержавні"! (Нам би зараз "для себе" хоча б два-три таких...)
Основна теза цього міфу нам усім відома, оскільки навіть за "більш національно" орієнтованих урядів останніх 20 років "історична політика" України так і не спромоглася вийти з його павутиння. Знаємо: "Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери, які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих".
У чому шкода
Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради "безпеки" та "захищеності".
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати "хвороби свідомості", а хтось у них занурюється.
Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить - шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності ("маємо, те що маємо"), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи.
Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.
Особливості національної самооцінки
Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені.
Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме).
Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація...
Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти "українськості", й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч "погане", а праворуч – "добре". Склади два списки й розберися, на якому ти світі.
Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми "як спільнота" складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий "патріотизм".
Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але...
Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: "Ще не вмерла Україна". І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте.
Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі.
Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю "за межею можливого". А тут уже минуло двадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!
Хто кого переміг
Але наш "офіціоз", коли він буває "національно", а не "економічно" обтяжений, схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня "історія", нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!
Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна.
Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських "клієнтів", як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували "бездержавні"! (Нам би зараз "для себе" хоча б два-три таких...)
Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова "Запорізький корпус Армії УНР" змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська.
Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити "Радянську Україну" в межах саме УНР, а не "п’яти малоросійських губерній". І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в 1918–1920 роках.
Перезавантаження нації
Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви.
Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії.
В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо "постгеноцидний синдром". Ну синдром, то й що? Адже "ще не вмерла"! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку.
Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей "нагорі". Ми повинні перейти від стадії "нації-ще-не" до стадії "нація-вже-ось", бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, "живуть лише ті нації, які мають програму на завтра".
14.12.2012, Ігор Лосєв , Український тиждень
Як більшовики сформували в Україні інтелектуальну обслугу тоталітарного режиму
Радянська українська інтелігенція (РУІна, вона ж реєстрова) і просто українська інтелігенція різняться не менш суттєво, ніж поняття «колгоспник» і «селянин». Українська інтелігенція як особлива суспільна верства в Україні починає формуватися з ХV–XVI століть, а РУІна – явище, що цілком належить ХХ століттю, зокрема періоду комуністичного режиму (від 1918 до 1991 року), але й сьогодні вона існує у прихованих формах і поки що помітних ознак щодо свого зникнення з історичного кону не демонструє.
Засіб підкорення
РУІна виникла тому, що була вкрай необхідна більшовицькій владі, яка прагнула ефективно контролювати Україну. Бутафорська псевдоукраїнська ерзац-державність у вигляді УРСР (спочатку вона називалася УСРР) була певним компромісом між більшовиками та широкими українськими масами. Жоден насильницьким шляхом нав’язаний, тим більше експортований режим не може існувати без якогось опертя на місцевих мешканців, тобто без колаборації серед частини населення. А з цим було не все гаразд від самого початку. Адже відсоток українців у лавах КП(б)У, що народилася влітку 1918 року в Москві, був вельми низьким. У складі її керівництва на той час етнічних українців налічувалися одиниці. Це була неукраїнська політична партія для України. Ось чому в період першої війни більшовицької Росії проти УНР Владімір Лєнін був змушений вдаватися до маскараду з перевдяганням, вимагаючи, щоб командувач російських червоних військ Володимир Антонов-Овсієнко відкинув першу складову свого прізвища, а військова формація, що прийшла з Росії, називала себе «Українською Червоною армією». Не дарма політика українізації 1920-х – початку 1930-х років згідно з московськими планами передбачала активніше залучення місцевих етнічно українських кадрів до розбудови комуно-тоталітарного режиму і розширення етносоціальної бази імперського центру в Україні.
Звісно, більшовизм, який захопив владу в межах колишньої Російської імперії, був не в змозі керувати цими просторами і забезпечувати якусь повсякденну життєдіяльність без певної частки людей розумової праці. Оскільки серед його активу таких бракувало, спочатку червоний режим змушений терпіти попередню буржуазну інтелігенцію, що була носієм класово чужої ідеології. Не випадково Лєнін дуже не любив публічно виступати перед інтелігенцією (то була страшенно незручна для нього публіка), але охоче виголошував промови перед робітниками, солдатами і селянами, не обтяженими не те що університетською, а навіть неповною початковою освітою.
Кузня кадрів
Однак дореволюційної інтелігенції треба було позбутися за будь-яку ціну, спочатку організувавши їй заміну. Для цього було проведено докорінні зміни в системі освіти та підготовки кадрів. Найперше завдання – перекрити доступ представникам «експлуататорських класів» до навчальних закладів, щоб ідеологічно чужа інтелігенція не могла відтворюватися. Запроваджувалися численні соціальні обмеження для дітей підприємців, лікарів, професури, заможних селян, представників вільних професій, урядовців дожовтневого періоду та ін. Водночас перед тими, кого нова влада вважала своїм, відчинялися двері навіть туди, де щасливці були не здатні вчитися через брак здіб­ностей чи попередньої освіти. Тому освітні вимоги спрощувалися і профанувалися, всіляко полегшувалися.
Здобута таким чином кваліфікація нерідко була суто формальною. Досить сказати, що до радянської Академії Генштабу приймали в 1920-1930-х роках військових, які мали у своєму активі три-чотири класи церковно-приходської школи. Вважалося великим успіхом, якщо такий «академік» по закінченні закладу був здатен скласти іспити за 10 класів середньої школи. Потім це далося взнаки під час Другої світової… Для порівняння: щоб вступити до царської Академії Генштабу, треба було опанувати повний курс гімназії чи кадетського корпусу, провчитися два-три роки в юнкерському училищі, послужити стільки само на офіцерській посаді у військах, скласти безліч іспитів в умовах  жорсткої конкуренції і, лише перемігши в ній, нарешті приступити до занять.
Та головним інструментом звільнення від впливу буржуазної інтелігенції, безперечно, були репресії. В Україні цю функцію виконали терор 1920–1930-х років проти «петлюрівської інтелігенції», потім терор 1940–1950-х проти «ідеологічно нестійкої інтелігенції» і репресії 1960-х – початку 1980-х років проти шістдесятників. Але це були лише сплески, активізація репресій, «нормальний» плановий терор проти інтелігенції в Україні мав постійний характер. Він також був засобом формування потрібного ідеологічного продукту з визначеними імперським центром властивостями та особливостями.
Щоб полегшити заміщення старої інтелігенції вихідцями з робітничо-селянських мас, утворювалися спеціальні гібридні заклади освіти, що мали своїм обов’язком не тільки дати вищу чи середню спеціальну освіту, а й знівелювати вади шкільної: робітничі факультети, куди зараховували за спрощеною процедурою, промислові академії (таку закінчив Микита Хрущов без відриву від партійної роботи), інститути червоної професури тощо. Зокрема, на виховання РУІни активно працював такий інститут у тодішній столиці УСРР – Харкові.
Більшовики в Україні поставили собі дуже складне завдання: створити абсолютно нову, цілковито підлеглу в ідеологічному плані інтелігенцію з деяким регіонально-українським забарвленням – РУІну. Тих інтелігентів, які на це не йшли, чекала жахлива доля: фізичне нищення, смерть у таборах чи на засланні, забуття чи напівпідпільне існування. Дехто, щоб вижити, відчайдушно намагався змінитися, проте не всім це вдалося.
Виховуючи національний страх
Більшовицька кузня інтелігентських кадрів працювала з 1918 до 1991 року, коли заповзято, з шаленою активністю, а коли формально і мляво, але необхідний соціальний продукт було сформовано. Це була не самостійна суспільна верства, не модератор громадських настроїв, не генератор ідей, а інтелектуальна обслуга тоталітарної влади, що мала панічно боятися українського націоналізму, будь-яких згадок про українські національні інтереси, будь-якого критично-об’єктивного ставлення до панівної нації радянської імперії. У них виховували комплекс потенційного винуватця, крипто-націоналіста, який у будь-який момент може бути викритий. Власне, лише формальна належність до української національності була достатньою підставою для звинувачень такого штибу. Екзистенційний страх перед українським націоналізмом, а відтак і перед чіткою артикуляцією й захистом українських національних інтересів, і перед страшною потугою Кремля, який, як Бог, усе знає й усе бачить, є характерною і майже невиліковною рисою РУІни. Тому її патріотичні поривання – то переважно «бунти навколішках».
Це також були екзистенційний страх перед власною націо­нальною ідентичністю і почуття провини за неї, за неналежність до найпрогресивнішої і найвидатнішої (за словами Сталіна на банкеті з приводу перемоги у Другій світовій) нації Радянського Союзу. За винятком деяких своїх представників, РУІна – плід імперсько-колоніального виховання.
Про те, що цей страх у середовищі української інтелігенції виникав не спонтанно, а внаслідок цілеспрямованих зусиль імперського центру, після розпаду СРСР написав у московському журналі «Дружба народов» дослідник Юрій Барабаш: «Прихід до влади «совєтів» не змінив сутності мовної політики центру, нові моменти з’явилися лише в тактиці: традиційний протекціонізм стосовно російської мови (постанови ЦК КПРС 1976 і 1983 років) було доповнено й підкріплено позірно демократичною концепцією двомовності – «добровільно»-змагального спів­існування національних мов як нібито рівноправних із російською, однак необов’язкових, на відміну від останньої, для вивчення і застосування… У цих умовах концепція двомовності могла виконувати і виконувала виключно функцію привілейованого становища російської як мови загальнозрозумілої («я вам русским язиком говорю!»), а отже, «загальнорадянської». Водночас двомовність формує своєрідний психокомплекс страху перед рідною мовою як віддзеркалення страху бути українцем, потураючи таким способом і можновладцям, і денаціоналізованому міщанству».
Цей потужний комплекс меншовартості зумовив і побоювання РУІни згодом після здобуття Україною незалежності брати на себе відповідальність за долю нації та держави, страх бути інтелігенцією державного народу з усіма наслідками, що звідси випливають, з величезним морально-політичним тягарем.
Під керівництвом партії
Імперія постійно культивувала національне боягузтво в РУІні. Той, хто сягав належного рівня глибокоекзистенційного страху перед Москвою, ставав офіційним «спецукраїнцем», що був записаний імперським центром до реєстру «представників українського народу», який від його імені на форумах і фестивалях міг виступати з дозволеними промовами, представляючи «українську літературу», «український театр», «українське кіно», «українську науку» тощо.
Боягузтво доповнювалося холуйством, яке щедро винагороджувалося і заохочувалося через систему творчих спілок та академічних ступенів і звань, через премії, урядові нагороди й номенклатурні спецрозподільники.
Творчі спілки УРСР – доволі ефективний засіб партійного управління інтелігенцією, типовий для тоталітарних держав, адже вони були не продуктом самостійної ініціативи інтелігентів, а елементом партійної розбудови духовної сфери. Аналогічну систему контролю за інтелігенцією запровадили в нацистській Німеччині у вигляді так званої Імперської палати культури з підпалатами преси, радіомовлення, кінематографії, театру, літератури, музики, зображувальних мистецтв. Членство в одній із них було обов’язковим для будь-якого без винятку представника творчих професій Німеччини. За творчу діяльність без наявності відповідних членських посвідчень нацистська влада переслідувала і карала дуже суворо – від заборони на професію до ув’язнення чи запроторення до концтабору. Згадаймо долю російського поета Іосіфа Бродского, який насмілився в брєжнєвську добу писати вірші, не будучи членом Спілки письменників: його засудили за «неробство» і відправили до виправної колонії. Потім, уже за кордоном, Бродскій став нобелівським лауреатом.
Але РУІна виховувалася не тільки насильством і залякуванням, а й підкупом і розтлінням. Член Спілки письменників України в часи СРСР за вельми обмежених здібностей, проте з правильною ідеологічною позицією міг стати мало не живим класиком української літератури з виданням багатотомного повного зібрання творів коштом держави. Було багато й інших «лакомств нещасних», про які деякі представники творчого цеху досі згадують із ностальгією.
Унаслідок викладених вище обставин українська нація сьогодні не має відповідної інтелектуальної потуги, яку РУІна не здатна забезпечити. Деякі її представники загрузли в шкідливих для країни постмодерністських псевдокультурних вправах, пародоксалістських квазіетичних іграх і скандалах. Час від часу ця публіка розважається сумнівними політичними прогнозами та безвідповідальними пропозиціями. Усе те нагадує якусь сумну клоунаду. А в той час як суспільство потерпає від браку повноцінного інтелектуального продукту, правильної візії громадських процесів і національних перспектив, нова Україна потребує нових інтелектуалів без похмурої спадковості невигойного совка, творення, а не РУІни…

14.12.2012, Владислав Гриневич, Український тиждень 

Із середини 1930-х років більшовицька влада, яка з часів революції та громадянської війни перманентно перебувала у кризовому стані й значною мірою вичерпала морально-ідеологічний ресурс, намагалася зміцнити свою легітимність і водночас посилити лояльність населення шляхом пришвидшеного формування нової соціальної ідентичності – радянського патріотизму. Це потребувало суттєвих коректив і змін в ідеології та пропаганді, насамперед відмови від утопічного марксистського принципу пролетарського інтернаціоналізму, який, на думку більшовиків, почав стримувати мобілізацію радянського суспільства на модернізацію й підготовку до війни.
Результатом пошуку прагматичнішої об’єднавчої концепції стало часткове повернення до моделі росієцентричного етатизму, що мало сприяти державному будівництву та забезпеченню лояльності населення до правлячого в СРСР режиму. Сутність цієї моделі полягала в поступовій відмові від малозрозумілих широкому загалу комуністичних гасел і виразної апеляції до російського патріотизму – націоналізму, концентрованою формулою якої стала ідеологічна теза «великий російський народ – старший брат народів СРСР». Тож сталінська «революція згори» висунула на передній край старий великодержавний принцип опори на «державотворчий народ», «цементуючу націю», місце яких в імперії традиційно відводилося росіянам. У цьому контексті не можна не зауважити певну спорідненість із доктриною російських чорносотенців про російську народність як «збирача земель», державну, панівну націю тощо.
Виховуючи лояльність
Україна перманентно вважалася «слабкою ланкою» в СРСР. Сталінський режим усвідомлював, що, нав’язавши шляхом терору голодом українському селянству чужий його ментальності, національній і соціальній психології колгоспний лад, він усе ж не здатен змусити селян залишитися лояльними в разі війни. Досягнення масової підтримки радянської влади з боку українців мало ґрунтуватися не на залякуванні та примусі, а на їх свідомій ідентифікації себе із нею. Відтак формування в Україні радянського патріотизму та радянської ідентичності мало бути адаптоване до місцевої соціальної й національної специфіки.
Усі основні комеморативні практики та принципи творення «уявленої спільноти» – історіографія, відзначення пам’ятних дат, топонімія тощо – було задіяно задля легітимізації більшовицької влади й винайдення спільної політичної символіки.
Українська історія в новій радянській інтерпретації починалася від «спільної колиски трьох братніх народів» Київської Русі. Концепція «спільного початкового періоду» мала надзвичайно важливе політичне значення для ідейного скріплення засад «споконвічного, непорушного, братерського союзу» росіян, українців і білорусів, без якого не міг існувати Радянський Союз. Важливою складовою вітчизняної історіографії був також факт «добровільного» приєднання України 1654 року до Росії. Апогеєм ж усієї історії України стало «велике возз’єднання українського народу в єдиній українській соціалістичній державі», яка «знайшла своє щастя і розквіт у Радянському Союзі під керівництвом великого Сталіна».
Після Другої світової на зміну революційному (інтернаціональному) міфу Великої жовтневої соціалістичної революції прийшов міф Великої Вітчизняної війни, рясно замішаний на російському патріотизмі – націоналізмі. Пам’ять війни стала носієм не демократичних цінностей антифашизму, як це було на Заході, а традиційних російських націоналістичних цінностей, які були прикрашені соціалістичною риторикою. Принципи свободи було замінено героїзмом і жертовністю радянського народу. Навіть жахливі людські втрати, за які не останньою мірою було відповідальним саме радянське військово-політичне керівництво, спочатку замовчувалися, а згодом стали предметом особливої погорди – ми зазнали найбільших втрат у світі!
Особливість творення міфу Великої Вітчизняної війни полягала в тому, що він формувався згори за ініціативою влади, що поверталася і використовувала його задля своєї легітимації. Першим його завданням було перекрити ту негативну пам’ять війни: нелояльність до радянської влади у 1941 році, масову здачу в полон, дезертирство, співпрацю з німцями в роки окупації, боротьбу УПА тощо.
Не випадково саме в Україні, де рівень нелояльності виявився чи не найвищим, влада розпочала цілеспрямовану кампанію з докомеморації і меморіалізації війни. Накази і постанови ЦК КП(б)У визначали, де, скільки, які пам’ятники встановити, які пам’ятні дні відзначати, яких героїв ушановувати і яких ворогів шельмувати.
Апофеоз творення радянського міфу припав на період високого застою, коли запанувала абсолютно викривлена модель пам’яті, створена партійними ідеологами та їхніми трубадурами від науки і мистецтва. У кінцевому вигляді міф ВВВ був сумішшю напівправди, неправди і суцільних білих плям.
Унаслідок провадження такої політики пам’яті українська топоніміка постійно втрачала свої історичні назви, які замінювали іменами радянських героїв та партійних діячів. У цьому самому форматі творилися й нові радянські свята, в яких подеколи траплялися національні, здебільшого «шароварні», традиційні елементи. Натомість постулати про «спільні Вітчизну та походження», «спільність історії й культури», «дружбу народів» тощо радянські ідеологи застосовували як підвалини теорії «єдиного радянського народу», який мав витворитися шляхом «злиття націй».
Трубадури патріотизму
«Антрепренерами», що формували нову «уявну спільноту», були партійна та творча еліти. Однак жодна з цих груп не була певна своєї місії. Пам’ятаючи про досвід розправи з представниками республіканської комуністичної еліти доби «українізації», партократія остерігалася відверто демонструвати національні почуття й ні на крок не відходила від офіційного курсу. Обпікшись на гарячому, вони дмухали на холодне.
Більшість інтелігенції співпрацювала з владою у творенні моделі українського радянського патріотизму, сподіваючись, що після возз’єднання українських земель та Другої світової війни національна культура дістане додаткові стимули для розвитку.
Ініціатором і натхненником творення українського радянського патріотизму виступав Микита Хрущов. Як і вся комуністична національна політика, його діяльність у цій сфері сповнена суперечностей. З одного боку, була відверто проросійською. З іншого – процес нищення українського націоналізму, як він собі це розумів, та насадження натомість українського радянського патріотизму залишав певні люфти для збереження та формування відмінної від росіян подвійної української радянської ідентичності.
За часів  Петра Шелеста український радянський патріотизм зробив спробу вирватися з гамівної сорочки російського націоналізму, але «ідеалізація» минулого та обстоювання самобутності УРСР коштували першому секретареві ЦК КПУ його посади. Натомість за доби Володимира Щербицького Україна зазнала справжнього «великого погрому». «Приборкання непокірних», мовна русифікація, історіографія, згідно з якою Україна й українці з’явилися на земній кулі лише задля того, щоб возз’єднатися з великим російським народом, – усе це посилило процес зросійщення.
Московська влада ставилася до українських культурних діячів як до типової колоніальної еліти корінного населення. Вона дозволяла їм підтримувати культурну спадщину свого регіону до тієї межі, доки це не завдавало шкоди єдності імперії. Концепція «великого російського народу», тобто великоросійського домінування, виступала тут таким собі прокрустовим ложем для стримування надлишків українського радянського патріотизму, що формувався. Від цього він завжди видавався якимось урізаним, неповноцінним, меншовартісним.
Приміром, у тексті українського державного гімну, який було створено наприкінці німецько-радянської війни, крім фрази «Живи, Україно, прекрасна і сильна», власне, не було нічого українського. Він вихваляв і славив СРСР, Лєніна, жовтень, комунізм, Комуністичну партію і, звісно, старшого брата – російський народ: «Нам завжди у битвах за долю народу // Був другом і братом російський народ». Навряд чи хоч в одному з державних гімнів країн світу варто було шукати вияв національного патріотизму через демонстрацію любові до іншого народу. Цікаво, що, як стверджує «Радянська енциклопедія історії Української РСР», любов до Росії мала символізувати також і синьо-лазурова смуга на прапорі УРСР. 
У 1951 році Володимира Сосюру піддала нищівній критиці газета «Правда» за вірш «Любіть Україну» – не за його занадто велику любов до України, а за те, що він недостатньо подякував у ньому «старшому братові».
Ця нова версія «малоросійства» не була для української інтелігенції добровільно обраною формою ідентичності на кшталт, скажімо, Василя Кочубея чи зросійщеної козацької старшини, яка робила свій вибір на користь російського дворянства заради персональних преференцій. В умовах існування УРСР це мало вигляд примусово нав’язаного малоросійства. Саме тут приховувалася корінна відмінність між українською партократією й представниками творчої еліти. Перші виступали, по суті, в ролі церберів Москви, які дбали про чистоту «лінії партії», оберігаючи її від різноманітних «націоналістичних викривлень». Натомість інші, перманентно стикаючись із невідповідністю проголошеної політики інтернаціоналізму та реальною політикою, мали можливість на власному плачевному досвіді переконатися, що ця лінія давно вже втратила свою «прямизну».
На відміну від культурницької моделі патріотизму, яку намагалася творити українська інтелігенція, партократи здебільшого «працювали» в цивільному чи «державницькому» полі. Найважливіше місце в цьому контексті посідала ідея «об’єднання всіх українських земель у єдиній українській радянській державі», що набула актуальності після приєднання західноукраїнських теренів. Як відомо, ідея єдності має виразне націоналістичне значення, оскільки означає об’єд­нання національної території або рідного краю, повернення «невизволених» земель (irredenta). Відтак «соборність і незалежність», ці провідні гасла українського національно-визвольного руху, партократи сприймали як ворожі та націоналістичні. Натомість вони воліли вживати такі визначення, як «об’єднана та вільна» Україна у складі СРСР.
Ілюзія суверенності
Ще однією віхою етатистського напряму розбудови українського радянського патріотизму стали так звані конституційні перетворення 1944-го щодо «розширення прав союзних республік у галузі оборони та зовнішніх зносин», згідно з якими Україна дістала право на створення власних Наркомату оборони і Наркомату закордонних справ. Такий навіть позірний статус «суверенних держав» давав Сталіну можливість активніше використовувати союзні республіки в зовнішньополітичній діяльності, приміром, як фактор у майбутній ООН чи під час вирішення проблем післявоєнних кордонів із сусідами СРСР. При цьому наявність у розпорядженні радянського вождя відразу двох наркоматів закордонних справ – центрального і республіканського – створювало додаткові дивіденди: ефект «двостволки», як це влучно назвав американський дипломат Аверелл Гарріман.
Першим наркомом НКЗС УРСР став драматург Олександр Корнійчук. Надалі після входження України до ООН (що сталося фактично внаслідок тиску сталінської дипломатії та поступок союзників) подальша розбудова Наркомату закордонних справ УРСР не привертала чільної уваги. Його навіть перестали помічати. Діставши право мати власний НКЗС, вийшовши на міжнародну арену, Україна водночас не мала реальних прав на вироблення власної зовнішньополітичної лінії, тим більше на встановлення безпосередніх відносин з іноземними державами. Українська делегація в ООН завжди була аltеr еgо союзного уряду.
А ось із Наркоматом оборони Україні поталанило менше, хоча доволі показовим було те, що тільки в ній і було зроблено якусь спробу перевести справу розбудови військового відомства в практичну площину. 11 березня 1944 року, згідно з указом Президії Верховної ради УРСР, наркомом оборони УРСР призначено 44-річного генерал-лейтенанта Василя Пилиповича Гераси­мен­ка. Але через занадто бурхливу діяльність його вже 1945-го було відправлено служити у Прибалтійський ВО на другорядну посаду. Проте формально, на папері, наркомат проіснував аж до ухвалення Конституції СРСР 1977 pоку.
Народ, що володіє зброєю, казав якось всесоюзний староста Ніколай Калінін, не дасть наступити собі на мозолю, і мав рацію. Саме через це короткотермінова історія зі створенням українського республіканського військового відомства закінчилася нічим, ще раз продемонструвавши ту межу, до якої сталінський уряд був здатний надавати прав Україні не лише у військовій сфері, а й у національному питанні загалом.
Хоча українці й посіли другу сходинку в збудованій Сталіним ієрархічній піраміді «дружби народів», усе ж, попри свою історичну, культурну, етнічну та мовну «близькість» до росіян, влада їх ніколи не розглядала як цілком лояльних. Те, що серед цієї переважно селянської нації і далі домінувала «контрреволюційна, приватновласницька психологія», а також те, що за часів громадянської війни, під час політики «українізації», у роки Другої світової війни значно зросла національна свідомість, робило українців ненадійними в очах радянського керівництва. Зважаючи на кількісний фактор, на потужну індустріалізацію й урбанізацію, що тривали в республіці, союзний центр намагався не тільки зросійщити, а й накинути комуністичну версію малоросійства – радянського імперського проекту лояльності для українців.

Український тиждень
У сучасному вітчизняному інтелектуальному та політичному дискурсі досі не сформовано чіткого бачення того, чим же був комуністичний період в історії України
Без усвідомлення цього неможливе розуміння, чим є насправді сучасна держава під назвою Україна. Чи є вона законною правонаступницею і легітимним продовженням так званої радянської України? Чи веде свій родовід від Української Народної Республіки та державних утворень часів визвольних змагань? Чи взагалі відбулося по-справжньому її незалежне становлення після 1991 року?
Той режим, який утвердився на більшій частині території України на початку 1920-х років, а згодом поглинув і решту українських земель, начебто визнається в нас тоталітарним та антидемократичним, але й досі залишає серед значної частини суспільства відтінок «свого», «близького». Велику роль у цьому відіграє спадщина «українського радянського державного будівництва». Ну, мовляв, мали ми власну УРСР із певними атрибутами державності: були свої прапор, гімн, герб, Верховна рада, уряд, Комуністична партія, чотири українські фронти під час Другої світової, делегація в ООН, була, врешті-решт, українська партійно-адміністративна та інтелігентська еліта. Та чи справді можна говорити про український національний вияв комунізму?
Тут, звичайно, мова не про тих українських діячів, які хибно думали, що в умовах Країни Рад можна реалізувати завдання соціального та національного визволення українського народу, поплатившись згодом за свої ілюзії власним життям. Ні, йдеться про ширший вимір. Чим була так звана українська радянська держава?
Тиждень вирішив розглянути цю проблему під кількома кутами зору. Механізми утвердження більшовицької влади на українських землях після краху імперії Романових мали всі ознаки російської окупації зі збройним втручанням у внутрішні справи суверенної держави, боротьбою проти легітимних національних урядів, створенням альтернативних маріонеткових органів управління, застосуванням практики терору щодо мирного населення (не тільки проти класових ворогів, а й за національним принципом), масовим вивезенням сировинних ресурсів до центральних російських регіонів, колоніальним визиском та економічною експлуатацією (див. стор. 38).
Більшовики не приховували своїх намірів встановити конт­роль над переважною частиною територій колишньої Російської імперії. І з цього погляду Лєнін та Сталін стали творцями геніальної формули продовження імперського існування російської нації в нових умовах. Попри весь антураж гри в так звану незалежність республік у період боротьби за владу Рад (див. стор. 40), більшовики врешті-решт реалізували ту модель їхнього об’єднання, що була найпридатнішою для існування радянської імперії. Оригінальність нової комуністичної формули російської великодержавної гегемонії полягала в тому, що вона де-юре визнавала декларативну (фасадну) суверенність так званих республік і водночас зберігала фактичний контроль над усіма ланками їхнього життя за допомогою тоталітарної партократичної диктатури, що виконувала функцію невидимих приводних пасів комуністичної імперії (див. стор. 46). Ця тоталітарна підкладка мала видимі переваги над царським імперським правлінням: з одного боку, давала можливість демонструвати назовні формальну суверенність радянських республік, а з іншого – здійснювати неосяжний за часів Романових тотальний контроль над усіма сферами їхнього існування. Як у царський період, у цій системі майже не було як таких горизонтальних зв’язків, а все управління здійснювалося по владним вертикалям з єдиного центру. Попри певні видозміни, партійний стержень залишався основою всієї комуністичної імперії аж до моменту розпаду Радянського Союзу, що сталося якраз після порушення владних пов­новажень «керівної та спрямовуючої».
Незважаючи на визнання існування окремої української радянської республіки (повноваження якої в різні періоди дещо видозмінювалися, однак при цьому не порушувалися засади комуністичної імперської моделі), спроби загравання більшовиків з українськими елітами та населенням під час здійснення політики коренізації (українізації) у 1920-х – на початку 1930-х, так зване визволення 1943–1944-го та інші форми легітимізації, комуністичне правління в Україні не втрачало свого російського окупаційного характеру аж до 1991 року. І тут не має жодного значення кон’юнктурне дипломатичне визнання СРСР з боку країн Заходу, що на міжнародному рівні формально закріпило інкорпорацію українських земель до складу радянської імперії.
Водночас цілковито підконтрольні управлінські та партійні структури УСРР (з 1937 року – УРСР) були лише зовнішнім фасадом російсько-ра­дян­ської окупації України. Формальні атрибути «державності» та реальні повноваження радянської України були одного ґатунку з маріонетковими урядами Третього Рейху і Японії під час Другої світової війни в окупованих країнах Європи та Азії, зокрема з режимом Віші у Франції та Маньчжоу-Го у Китаї (див. «Держави-маріонетки»).
Звичайно, становлення та функціонування комуністичного режиму в Україні відбулося не без участі місцевого елементу, та самого факту окупації воно не заперечує, як і того, що більша частина населення довгий час сприймала його як чужий і ворожий. Для порівняння: у 1940–1942-му французи виявляли куди більшу схильність до співпраці з німцями, аніж українське населення з більшовиками на початку 1920-х, – антикомуністичні селянські повстання в Україні з перервами тривали аж до самого Голодомору 1932–1933 років, а пам’ять про жахіття останнього та інші більшовицькі злочини була до самої війни причиною нелояльності до сталінського режиму.
У роки Другої світової війни російський комуністичний режим віднайшов новий інструмент ідеологічного закріплення свого панування в Україні: культивування українського радянського патріотизму, що конструювався на міфах про Велику Вітчизняну війну, «дружбу народів», на відданості Комуністичній партії та «великому російському народу», малоросійських сентиментах і став новою формулою імперської лояльності для українців (див. стор. 54). Творцями і «трубадурами» цього специфічного різновиду патріотизму (за якого любов до власного народу мала демонструватися через любов до сусіднього) були як партійна еліта, так і українська радянська інтелігенція (див. стор. 50). 
Сьогодні саме на часі позбутися ілюзій відносно національного, державного, чи то пак квазідержавного, характеру радянської України, що була лише формою (прикриттям) комуністичної окупації України, та відкинути російсько-радянські маркери, які заважають побудові справді незалежної національної держави. Адже офіційно визнавши, що Голодомор 1932–1933 років був актом геноциду проти української нації, неможливо не усвідомити, що режим, який організував цей злочин, був не тільки тоталітарним, а й окупаційним за своєю суттю. І тут вельми показовим є досвід країн Балтії, які відразу після повторного проголошення незалежності офіційно визнали, що період 1940–1991 років був часом російсько-радянської окупації, і почали будувати свою державу на основі пов’язання з традицією міжвоєнної доби.
Держави маріонетки 
УРСР (1919–1991, до 1937-го – УСРР) – формально суверенна радянська соціалістична республіка, утворена російськими більшовиками як маріонеткова держава для прикриття агресії проти Української Народної Республіки. У 1922 році «добровільно» на федеративних засадах увійшла до складу СРСР і формально могла з нього вийти (але не могла реалізувати це право). Мала власні конституції (1919, 1929, 1937, 1978), що були, по-суті, калькою загальносоюзних, республіканські органи управління (Верховну раду (до 1938-го ВУЦВК), уряд), Компартію, що діяли виключно на основі загальносоюзних законів та постанов і керувалися де-факто центром, державні символи (прапор, гімн та герб), що не відображали національної традиції. У 1920–1923-х та після Другої світової війни УРСР мала право на зовнішньополітичну діяльність, у 1945 році стала членом-засновником ООН, але не могла встановлювати офіційних дипломатичних контактів з іншими країнами і на міжнародному рівні була лише філією радянської дипломатії. З 1944-го існував республіканський Наркомат (згодом Міністерство) оборони, але не було власних збройних сил.     
Режим Віші (Французька держава) (1940–1944) – назва маріонеткового французького уряду маршала Філіппа Петена, який співпрацював із нацистами. Формально його юрисдикція поширювалася на всю територію Франції, однак фактично свої повноваження здійснював у південній не окупованій німцями та італійцями частині країни, а також на початку зберігав зверхність над переважною частиною Французької колоніальної імперії. Окрім формальних ознак державності (гімн Марсельєза, синьо-біло-червоний прапор, французька мова у діловодстві) режим Віші мав 100-тисячну армію та четвертий за чисельністю військовий флот, власну поліційну, правову та освітню системи, адміністрацію, суд, принаймні початково, підтримував дипломатичні відносини із 32 державами світу, зокрема з СРСР, США та Канадою.
Маньчжоу-Го (1932–1945) – маріонеткова держава (імперія), створена японською військовою адміністрацією на території окупованої Маньчжурії. На її чолі стояв Пу І, останній китайський імператор із династії Цин, який спирався на Таємну та Державну ради (уряд), його повноваження обмежувалися Конституцією. Фальшива країна, як її називали в Китаї, мала власні державні символи (прапор, герб, гімн), законодавчі збори, грошову одиницю, збройні сили (Маньчжурську імператорську армію чисельністю 160 тис. і флот), які брали участь у боях на річці Халхін-Гол у 1939 році. Маньчжуо-Го визнали 23 із 80 країн світу, що існували на той час, зокрема й СРСР. Вирішальну роль у житті країни відігравала Квантунська армія, командувач якої мав право вето на рішення імператора Пу І..