Українська еліта - з нас людей не буде

УКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІҐЕНЦІЯ У ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАННЯХ

Роман КОВАЛЬ
з книги „Повернення отаманів Гайдамацького краю”
Хочу поміркувати на тему історичної вини української інтеліґенції, інтеліґенції насамперед міської, – зокрема, її ролі у визвольних змаганнях українського народу. Ця тема малодосліджена, насамперед тому, що історія пишеться кров'ю не завжди освічених селян. Володарі ж затишних кабінетів столиць чи великих індустріяльних центрів витрачають, як правило, лише чорнила. Тому в пам’яті поколінь і лишаються праці істориків та письменників, а погляд селянства на події, в яких воно брало безпосередню – і рішучу – участь, не доходить далі, ніж через одне-два покоління.
Розмірковуючи про історичну вину української інтеліґенції, не можна не згадати оцінки Миколи Міхновського, яку він понад сто років тому дав у своїй знаменитій праці „Самостійна Україна”: „В історії української нації інтеліґенція її раз-у-раз грала ганебну й сороміцьку ролю. Зраджувала, ворохобила, інтриґувала, але ніколи не служила свому народові, ніколи не уважала своїх інтересів в інтересах цілої нації, ніколи не хотіла добачати спільности тих інтересів. На очах історії сильна, освічена і культурна інтеліґенція України приняла в XVI і XVII віках польську національність, і усі оті Четвертинські, Чорторийські, Вишневецькі та Тимкевичі – плоть від плоті нашої і кість від костей наших! Тоді сильним і могутнім замахом український народ породив нову інтеліґенцію. Ця друга протягом XVIII і XIX віків прийняла російську національність. І всі оті Безбородьки, Прокоповичі, Яворські, Прощинські, і всі оті Гоголі, Гнідичі, Потапенки, Короленки і "їм же несть числа" – усі вони наша кров. Народ знову лишиться без інтеліґенції, інтеліґенція покинула його в найгірші, найтяжчі часи його існування. Чи можемо зрівняти війну, пошесть навіть із оцим масовим відступництвом інтеліґенції? І війна, і пошесті – вони косять без розбору і вчених, і темних, бідних і багатих, відступництво забрало цвіт нації – найкультурнішу її верству. Це були такі дві страти, що годі знайти їм рівні в історії якої-небуть нації”.
Не дивно, що до Національно-визвольної революції 1917 року українська нація підійшла обезголовленою, без сильної, по-державницьки налаштованої інтеліґенції. На початку ХХ століття ідею Самостійної України відстоювала лише невелика група – справді – української інтеліґенції. Та українську ідею ці діячі відстоювали агресивно, фанатично, не толерантно: Олена Пчілка, Леся Українка, Микола Міхновський та їхні нечисленні прибічники рішуче стали на поєдинок із малоросійською інтеліґенцією, для якої „божищем була ліберальна Росія”, яка буцімто „дасть свободу і нам”.
Олена Пчілка, зокрема, була переконана, що до чужинців в Україні нема чого підходити з „гуманного, чоловіколюбного” погляду, а слід розглядати їх з погляду „чисто практичного” – з позиції „боротьби за життя в своїм краю”.
Ідея Самостійної України відстоювалась цими героїчними одинаками всупереч тодішній чужолюбній інтеліґенції, яка рішуче засуджувала самостійництво як вияв шовінізму. Невипадково малоросійська ліберальна преса оголосила бойкот Олені Пчілці та її, як вони казали, „шовіністичному” журналу, невипадково освічені малороси намагались висміяти Міхновського за, як вони вважали, „позерство” та ображалися на Лесю Українку за її погорду, зневагу до них – недоукраїнців.
Міхновський, Олена Пчілка та Леся, – зазначав Дмитро Донцов, – бачили, як над Україною „зависла тяжка змора російщини”, а „не лише царського режиму”. В повсякденному житті вони погорджували „залицяльниками Росії”. Саме про українську інтелігентщину писала велика Леся: „Так, ми – раби, немає гірших в світі!”
Уособленням малоросійської інтеліґенції, орієнтованої на чужі цінності, став Володимир Винниченко, якого геніяльна поетка Олена Теліга пізніше назвала „партачем життя”. І цей партач життя закидав Лесі Українці та Дмитру Донцову „варварську жорстокість у боротьбі за свою Батьківщину”.
У перші дні Національної революції, навесні 1917 року, в Києві відбулася таємна нарада „Братства самостійників”, яке очолював Валентин Отаманівський. З огляду на політичне обмосковлення більшої частини малоросійської інтеліґенції було вирішено надалі діяти тільки таємно й у таких напрямах:
„Пропаганда ідеї Самостійної України серед українського селянства, найменше зараженого москвофільством, найменше пов’язаного з московською культурою та родинними зв’язками з росіянами.
Тиск за допомогою мас на інтеліґентні кола з метою примусити їх дрейфувати у бік ідеї державної незалежності України...”
Ось так: примусити інтеліґенцію дрейфувати у бік ідеї державної незалежності України.
Багатозначна постановка питання...
Навіть під час революції та війни освічена інтеліґенція замість очолити озброєний народ, який прагнув волі, продовжувала – за інерцією страху і з дивовижної любові до історичного ворога – служити Москві, спочатку „демократичній”, згодом – большевицькій.
Послухаймо звернення холодноярських селян до української інтеліґенції від 8 вересня 1920 року:
„Ми, селяне-повстанці, котрі підняли зброю за народні права проти насильників-комуністів, звертаємось до вас, інтеліґентів, із закликом залишити назавше свою нейтральність і приєднатися до повставшого народу. Знайте, що тепер дійсно наближається останній рішаючий бій. Невже ж ви, інтеліґенти, плоть від плоті нашого народу, котрі повинні бути його вождями-проводирями, залишите його самого боротись проти насильників в цей відповідальний мент і погибати в тяжкій боротьбі. Невже ж, щоб одержати тілько кілько бумажок та задля комісарської ласки, ви допустите, щоб історія ганьбила вас, як зрадливих синів свого народу і Вітчизни, щоб ваші нащадки із зневагою характеризували вас словами поета: „За шмат гнилої ковбаси ти батька й матір продаси”.
Тепер або ніколи! Досить вагань!
Чуєте, як по всій Україні лунає гомін повстань! Подайте ж дружню руку допомоги повставшому народу... Не думайте про ріжниці в поглядах, а дбайте про те, щоб вигнати ворога з нашої землі. В свою чергу, ми, селяне-повстанці, обіцяємось інтеліґенції, котра піде за нами, повну до її освіти та знань повагу...
Інтеліґенціє! Повставше селянство кличе тебе до останнього бою!
Окружний повстанський комітет, м. Чигирин.”
Ось так: українські селяни закликають інтеліґенцію, котра повинна була б очолити рух за свободу, відмовитися від нейтральності та „шмата гнилої ковбаси”. Селяни, яких міські інтеліґенти зневажливо називали темними, виявились національно-свідомішими, а отже, вищими від них.
Недаремно Центральний всеукраїнський повстанський комітет вважав „основними й головними своїми кадрами... селян”, бо не помилявся в оцінці освіченої інтеліґенції, яка вирішила знову відсидітися, бо добре знала долю тих, хто очолював повстання...
Перенесемося у середину ХХ сторіччя – 1948 рік.
Слово вихідцю із селянської родини Петру Полтаві, авторові розпачливого твору „Україна погибає! Хто винуватий у цьому?”
„А ви, українські інтеліґенти! Значна частина відповідальності за сьогоднішнє становище українського народу лежить і на вас... Це ж ніхто інший, а саме ви, українські інтеліґенти, головно із східних українських областей, майже поголовно говорите по-російськи. Це ж саме ви, східноукраїнські інтеліґенти, маєте відвагу заявляти, що вам соромно говорити по-українськи, тому що, мовляв, це мова колгоспників... Це ж саме ви, східноукраїнські інтеліґенти, часто волієте посилати дітей до російських шкіл... щоб вони там краще могли засвоїти собі російську мову і щоб їм, внаслідок цього, було потім легше робити кар’єру в системі окупанта!..
А ви, західноукраїнські інтеліґенти, що так недавно любили хвалитися своєю національною свідомістю, своїм патріотизмом? Скільки з вас сьогодні, слухаючи всілякі наклепи на український національно-визвольний рух, відважуються сказати хоч одне слово в його обороні?.. Ми знаємо цілий ряд випадків, де ви замикали двері своїх домів перед революціонерами, представниками підпілля, боялися обмінятися з ними хоч кількома словами.
Скільки з вас, тихеньких з’їдачів бакалійного хліба, сьогодні намагається, наприклад, поширювати ідеї нашого визвольного руху?.. А скільки з вас пішло на службу до ворога, на пряму співпрацю з його поліційними органами?..”
Особливо нещадно Петро Полтава ставився до „вершків інтеліґенції”:
„А яка ж підла і ганебна заслуга в сьогоднішній трагедії України й за вами - письменниками, поетами, журналістами, „істориками” й вам подібними бандитами пера так званої Радянської України?!
Це саме ви – тичини, корнійчуки, бажани, петровські і десятки дрібніших колеґ вашої професії – своїми панегіриками на честь партії, на честь совєтської влади допомагаєте большевикам ширити брехню про „щасливе” й „заможне” життя в Україні... Замість писати про терор над нашим народом, про його визиск, про його нужду, замість іти попереду народу в його боротьбі проти гнобителів України ви складаєте листи подяки катам свого народу!..”
Як бачимо, час іде, змінюється доба, та інтеліґенція вкраїнська не змінюється: страх за свою мізерну плоть продовжує визначати їхню поведінку.
Те ж саме повторилося і через десять, двадцять, через тридцять років – з творчою інтеліґенцією 1950-80-х років. Про них писав Зеновій Красівський:
О дипломовані раби!Чого вас мати, борзописці,Не задушила у колисці?!Не знав би наш народ ганьби.
Якби не ваш брехні покров – Була би видна кров проллята!Були б плачі!Були б прокляття!Лунало б нині:„Кров за кров!”
Вірш „Борзописцям” Зеновій Красівський присвятив тій самій проблемі – українській інтеліґенції, яка зі страху за своє життя пішла на службу до большевицького окупанта й у своїх творах, перекручуючи історію, виправдовувала зраду, пропагувала, канонізувала її, водночас осипаючи прокляттями українських Героїв, тавруючи їх „українськими буржуазними націоналістами”.
Чи змінилася ситуація на початку ХХІ століття?
Хто сьогодні в пошані – українські селяни, які у складі УПА боролися за Самостійну Україну, чи ті, хто заповзято боровся проти них – пером чи зброєю?
Чи не повторюється трагічна ситуація 1917-го, коли малоросійська інтеліґенція намагалась – за рахунок інтересів свого народу – порозумітися з імперською Росією?!
Дмитро Донцов так писав про міську інтеліґенцію, яка всупереч своєму бажанню очолила Українську національну революцію 1917 року: „Провід стримів рука в руку йти з Москвою, з „братньою демократією”, цементувати імперію й боронити її від ворогів! А в масах спонтанно прокидався дух Полуботка й Мазепи...”
То, може, українській інтеліґенції вже досить ремствувати, що „народ виявився не таким”? Може, вже час усвідомити, що саме вони „не такі”? І відійти вбік, давши дорогу тим, для кого аксіомою є не інтереси інших народів, а пріоритет власних національних інтересів?! Захищати які вони готові, не дуже переймаючись власним здоров’ям та здоров’ям противника.

УКРАЇНСЬКА АНТИУКРАЇНСЬКА ШКОЛА»... В УКРАЇНІ

У статті висвітлюється багатовікова бездержавність українського народу і її негативний, паралізуючий вплив на духовність українців, зокрема, на стан національної системи освіти. Також показано процес відродження рідної школи за умов незалежності України упродовж сімнадцяти років.


Ключові слова: бездержавність нації, національна освіта, національне виховання, українська мова, антиукраїнська школа, рідна школа.

Перегортаючи сторінки історії України, ми спостерігаємо в них героїчне і трагічне минуле українського народу. Найбільш трагічною сторінкою є бездержавність української нації, яка тривала якихось 750 років. Створена українцями десь в VI-VII ст. українська держава під назвою Київська Русь, проіснувавши кілька століть, припинила своє існування наприкінці XII ст. Правда, українська державність мала своє продовження ще протягом 150 років в Галицько-Волинській державі. Але в 1349 р. Галичину захопила Польща, а Волинь опинилась в складі Литви. Пізніше, в 1772 р. Галичиною заволоділа Австро-Угорська імперія, а після її розпаду в 1918 р. ця українська земля знову перейшла до Польщі. З 1939 р. західноукраїнські землі відійшли до радянської імперії (СРСР).
19 грудня 1240 р. татаро-монгольська орда на чолі з ханом Батиєм захопила Київ — колишній центр Київської Русі, і понад ціле століття українські землі перебували під пануванням ординців. У 1362 р. Київ був захоплений Великим Литовським князівством, а згодом і вся Наддніпрянська Україна опинилась під владою цього князівства. Внаслідок Люблінської унії 1569 р. Польща і Литва об’єдналися в одну державу — Річ Посполиту, і Наддніпрянська Україна відійшла до Польщі. Українське населення піддавалось полонізації та окатоличенню. I лише в результаті переможної національно-визвольної війни українського народу під керівництвом Богдана Хмельницького в 1648-1654 рр. польське панування було скинуто.

Проте Польща і далі прагнула поновити свою владу на українських землях, а тому Хмельницький шукав підтримки у сусідніх держав. Вибір впав на Московську державу, і в 1654 р. на Переяславській старшинській раді Україну було приєднано до Московської держави. Деякі дослідники, як, наприклад, В.Липинський, вважають цю угоду між Україною і Московською державою військовим союзом двох держав, спрямований проти Польщі [1, с.154].

Уже через рік, в 1656 р. у м. Вільно московський уряд уклав з Польщею перемир’я, порушивши таким чином Переяславську угоду 1654 р. Гетьман Б.Хмельницький був обурений цим вчинком Москви. Після Переяславської старшинської ради 1654 р. Московська держава розпочала військову окупацію України, розміщуючи воєвод з московським військом у містах України. Число міст з гарнізонами цих військ весь час збільшувалось [2].

Приєднання України до московської держави царизм трактував як повернення Москві її колишніх земельних володінь часів Київської Русі. До речі, на початку XVI ст. московський цар Іван III оголосив про виняткове право московитів на землі Київської Русі. І в той же час Московщина присвоїла собі праім’я української держави — Русь.

Смертельна небезпека нависла над Україною, адже режим, накинутий Москвою, загрожував Україні втратою української державності і новим поневоленням українського народу. Тому Богдан Хмельницький розірвав підданство України Москві. Україна вийшла з цього підданства, і в той же час гетьман Запорозького Війська Б.Хмель- ницький відновив васальну залежність України від Османської імперії [3]. Проти Московської держави вибухнули народні повстання і військові дії, оголошені гетьманами Іваном Виговським, Юрієм Хмельницьким, Павлом Тетерею, Петром Дорошенком, Іваном Брюховець- ким, Іваном Мазепою, Пилипом Орликом. А тим часом Москва разом з Польщею вчинила два поділи України: в 1667 р. (Андрухівсь- кий мирний договір) і в 1686 р. (Вічний мир), за якими Московська держава оволоділа Лівобережною Україною, а Правобережна Україна відійшла до Польщі. Довготривала боротьба волелюбного українського народу за свою державність зазнала поразки. Московські царі розпочали поступове нищення української державності. Особливо жорстоко придушували українство цар Петро І та цариця Катерина ІІ. їх діяльність гнівно засуджує Т.Г.Шевченко:

... Це той перший, що розпинав Нашу Україну 
А вторая доконала Вдову сиротину.
Кати! Кати! людоїди! [4, с.206]

Свою політику російське самодержавство спрямовувало на цілковиту асиміляцію та русифікацію українців і злиття їх з російським народом. Отже, йшлося про знищення української нації. Царизм прагнув зламати вільнолюбний дух українського народу, приборкати його національну гордість, зруйнувати українську національну ментальність.
Царизм ліквідував збройні сили України — українське козацьке військо, Запорозьку Січ, зруйнував Українську державу, знищив автономну Українську Православну Церкву, запровадив кріпацтво. Таким чином Україна перетворилася в провінцію Російської імперії, в її колонію. Україна перестала існувати на політичній карті світу як окрема держава.

В глибоко патріотичному поетичному творі «Стоїть в селі Суботові» Т.Г.Шевченко досить негативно оцінив союз України з Московською державою, адже це призвело до втрати державності України:

Стоїть в селі Суботові Церков-домовину
На горі високій Нема кому полагодить!!
Домовина України, На тій Україні,
Широка, глибока. На тій самій, що з тобою
Ото церков Богданова. Ляха задавила!
Там-то він молився, Байстрюки Єкатерини
Щоб москаль добром і лихом Сараною сіли.
З козаком ділився. Отаке-то, Зіновію,
Мир душі твоїй, Богдане! Олексіїв друже!
Не так воно стало; Ти все оддав приятелям,
Москалики, що заздріли, А їм і байдуже.
То все очухрали. Кажуть, бачиш, що все то те
... Отак-то, Богдане! Таки й було наше,
Занапастив сси вбогу Що вони тілько наймали
Сироту Украйну! Татарам на пашу
За те ж тобі така й дяка. Та полякам... [5].

Українське козацтво, яке раніше відважно боролося за волю своєї Батьківщини, самовіддано захищало рідну землю від ворогів, відтепер насильно залучалося до московського війська і примушувалося брати участь в завойовницьких війнах, які провадила Москва з метою захоплення чужих земель і підкорення інших народів. Так, лише в XVII ст. Росія вела 17 війн, а в XIX ст.15 війн за розширення кордонів імперії. Від XV ст. до кінця XIX ст. Росія щодня здобувала 130 кв.м. чужої території [6].

З метою зруйнувати українську націю царська влада всіляко вживала заходів до заохочення змішаних шлюбів. Московський уряд рекомендував «гетьману и старшине народ малороссийский всякими мерами и способы с великороссийским народом соединить и в неразорванное и крепкое согласие приводить супружеством и иным поведеним, — чтоб никто голосов таких не испущал, что Малороссийский край гетьманского регименту, а отзывались бы везде единогласно их царского величества самодержавной державы гетьман и старшина, народ малороссийский обще с великороссийским народом» [7, с.229, 230]. Ці асиміляційні процеси набирали з часом все більше і більше загрозливих розмірів. Ось чому український поет Т.Г.Шевченко негативно ставився до процесу асиміляції українців і закликає:

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями, 
Бо москалі чужі люди... [8, с.22]

Особливо жорстоко царизм проводив нищення української культури. Нищення культурних і духовних цінностей української нації та насадження російської культури в Україні призводило до деморалізації провідних верств українського суспільства. Занепадала національна свідомість, поширювався комплекс меншовартості українців, їх історичної вторинності, уявлення про нездатність і неспроможність українців створити свою державність. Серед українського суспільства занепадала історична пам’ять, українські провідні верстви населення відмовлялися від рідної мови, всіляко цуралися її.
Щоб схилити на свій бік провідні верстви українського суспільства, царські власті здійснювали цілий ряд заохочувальних заходів, зокрема, зрівняння їх з московським дворянством в правах, заохочування до військових і цивільних чинів, надання казенного жалування, різних посад в урядових установах. Українська інтелігенція покидала свій народ, тікала в Петербург та інші міста імперії у пошуках чиновницьких посад, ставала байдужою до долі свого народу, нехтувала рідною культурою, мовою. Цих інтелігентів висміяв Т.Г.Шевченко у своєму поетичному творі «Сон («У всякого своя доля»)»:
От і братія сипнула П’явки! п’явки! може, батько
У сенат писати Остатню корову
Та підписувать — та драти Жидам продав, поки вивчив
І з батька, і брата. Московської мови.
А меж ними і землячки Україно! Україно!
Де-де проглядають. Оце твої діти,
По-московській так і ріжуть, Твої квіти молодії,
Сміються та лають Чорнилом политі.
Батьків своїх, що змалечку Московською блекотою
Цвенькать не навчили В німецьких теплицях
По-німецькій,— а то тепер Заглушені!.. Плач, Украйно!
І кисни в чорнилах! Бездітна вдовице [9, с.208].

Царизм здійснював образливу, брутальну й цинічну політику щодо українців, забороняючи українську мову в Україні. Забороні була піддана й українська література, театр тощо. Такі заборонні акти містилися у сумнозвісному Валуєвському циркулярі (1863 р.), Емсь- кому указі (1876 р.), царському указі (1881 р.) та в багатьох інших.

Український народ перебував у безпросвітній темряві, серед народу панувала неписьменність. Такий стан в царині освіти задовольняв правлячу верхівку в країні. Цариця Катерина ІІ заявила, що темним народом легше управляти. В Україні не було своєї рідної національної школи, натомість насаджувалася російська школа, з якої виганялося все українське. У цій школі панувала російська мова, що ж до української мови, то вона «виганялася зі школи як яка-небудь чума» [10, с.79]. У російській школі також заборонялась як навчальний предмет українська література. Але, до речі, література періоду існування Київської Русі була вирвана із єдиної сукупної спадщини української літератури і включалась до російської літератури. З цього приводу обурювався класик української літератури, педагог І.С.Нечуй-Левиць- кий у своїй праці «Сьогочасне літературне прямування.» [11], піддаючи нищівній критиці російських науковців: «... Нову українську літературу, писану по-українському: Котляревського, Квітку, Куліша, Костомарова, Шевченка, Вовчка, Стороженка — вони зовсім уже не приймають в свої «Русскіе истории». Коли не приймаєте Самовидця, Квітку, Шевченка, то нащо берете собі Нестора, Володимира Мономаха, значення російської літератури (а І.С.Нечуй-Левицький пропрацював викладачем російської мови і літератури якихось 25 років і мав свою думку з цього питання) він підкреслював, що «великоруська література для України має вартість тільки одкидну, а не накладну... Ще менче, ніж для України, годиться великоруська література для Польщі, для Чехії та для словаків і хорватів» [12, с.15, 25].

Російські письменники, за невеликим винятком, були ідеологічним знаряддям імперської влади, вони оспівували імперію і таким чином зраджували високі ідеали свободи та гуманізму. О.С.Пушкін, насамперед, будучи співцем імперії, оспівав завойовницькі походи російських військ, які захоплювали чужі землі і підкорювали інші народи. Це його відомий вислів: «Смирись Кавказ, идет Ермолов». !нший класик російської літератури М.Ю.Лермонтов брав безпосередню участь у війні за підкорення Кавказу, і його враження від події цієї війни лягли на сторінки окремих творів. Як і Пушкін, Лермонтов оспівував загарбницькі війни московських царів:
Какие степи, горы и моря 
Оружию словян сопротивлялись?
И где веленью русского царя 
Измена и вражда не покорялись?
Смирись, черкес, и Запад, и Восток 
Быть может скоро твой раздельный рок.
[Лермонтов М.Ю. Сочинения. — Т.3. — С.200-201.]
Також було заборонено в російських школах в Україні вивчати як навчальний предмет історію України. Замість неї вивчалася історія Росії, в якій перекручувалися і фальсифікувалися факти та події. Це була, по суті, історія діяльності царів, князів, історія загарбницьких воєн, які провадила Російська імперія. В підручники з історії Росії, яка вивчалася в школах, включена була історія українського народу періоду Київської Русі. Москва привласнила собі цей період історії України і вважає й донині київських князів, як-от Володимира Великого, Володимира Мономаха, Ярослава Мудрого та інших, своїми, російськими.

Не вивчалась у школі географія України, українознавство, заборонено було співати українських пісень. Як не смішно, а навіть молитися до Бога рідною мовою школярам було заборонено. Адже Закон Божий як навчальний предмет священик викладав російською мовою в школі, а в церкві, куди вчителі приводили дітей на богослужіння, лунали церковнослов’янська і російська мови.

Отже, як бачимо, школа, яка існувала в Україні, здійснювала політику русифікації молодого підростаючого покоління українського народу. Вона була знаряддям духовного поневолення. Школа прагнула виховати слухняних прислужників імперської влади із школярів, намагалася зробити їх безбатченками, манкуртами, яничарами, які були б байдужими до всього українського. Шкільна молодь насильно піддавалась денаціоналізації. Міністерство народної освіти було насправді міністерством народного затемнення, бо й справді воно затьмарювало розум шкільної молоді. Система народної освіти, накинена царизмом українському народові, була антинародною, ворожою.

У період національно-визвольних змагань українського народу в 1917-1920 рр. було проголошено Українську Народну Республіку. Поряд з процесом утворення й утвердження української державності проводилося реформування шкільної освіти — початкової, середньої та вищої, яке започаткував міністр народної освіти Іван Стешенко, а продовжив його вже пізніше, в період діяльності Уряду Директорії Української Народної Республіки, Іван Огієнко. За час свого перебування на посаді міністра освіти (6 січня — 9 квітня 1919 р.) І.Огієнко в складних на той час умовах піклувався про українізацію середніх шкіл, про відкриття нових українських гімназій, про обов’язкове загальне навчання, про допомогу українським освітнім видавництвам, про матеріальне забезпечення учителів [13, с.45]. І.Огієнко вважав, що державна українська школа повинна бути єдиною, демократичною, соціально доступною; повинні проводитися українізація навчального процесу всіх типів навчальних закладів, зв’язок його з народним життям, формування національно свідомих, високоосвічених кадрів учителів. На його думку, головна мета школи — виховання щирих патріотів, гідних громадян України [14, с.42].

Кривава боротьба, яка тривала кілька років, закінчилася поразкою для українського народу. Більшовицька Росія знищила Українську Народну Республіку, і Україна стала складовою частиною радянської імперії, що мала назву СРСР. Українська національна школа була ліквідована. Загальне керівництво системою народної освіти здійснювалося народним комісаріатом освіти СРСР. Звідти, з Москви, надсилались в Україну накази, інструкції для обов’язкового їх виконання. В містах України знову відновлювалися російські школи, а в сільській місцевості діяли такі ж російські школи тільки з українською мовою викладання навчальних предметів. Xоча українська мова була дозволена як навчальний предмет, але вона не набула широкого розповсюдження. Радянські мовознавці створили новий український правопис, в якому українську мову максимально наближували до російської. Чимало українських мовознавців було піддано репресіям.
Українська література, яка вивчалась у школі, містила багато перекручень, замовчувань. Значна частина українських письменників була знищена радянською владою, і їх творчість замовчувалася. Ті ж письменники, які продовжували займатися літературною творчістю, змушені були виконувати вказівки більшовицького режиму, як і про що писати. Поетичну творчість П.Тичини, присвячену періоду національно-визвольних змагань українців 1917-1920 рр., було заборонено. Школярі не були ознайомлені з такими творами поета, як наприклад, «Пам’яті тридцяти» (про героїв битви під Крутами в 1918 р.), «Скорбна мати», «Замість сонетів і октав» та ін. Це ж саме стосується і віршів В.Сосюри, як-от: «То не вітер віє із тьми домовини», «I пішов я тоді до Петлюри» тощо. А за вірш «Любіть Україну» поет зазнав з боку влади переслідувань. Гонінь та переслідувань зазнав М.Рильський та інші письменники.

Творчість українських письменників, які проживали за кордоном в еміграції, не вивчалась у школі. Про них школярі зовсім не знали.

Тривалий час у школі не вивчалася як навчальний предмет історія України, і лише в другій половині XX ст. з’явились підручники з цього предмету. Історичні події і факти у цих підручниках зазнали перекручень, замовчувань, школярі не знали правдивого висвітлення різних важливих періодів історії України. Наприклад, період існування Київської Русі трактувався в радянських шкільних підручниках з історії України чомусь як період державного утворення трьох різних народів — російського, білоруського і українського.

Неправдиво висвітлювалася Переяславська угода 1654 р., учнівська молодь була позбавлена можливості знати діяльність таких гетьманів України, як Іван Виговський, Юрій Xмельницький, Павло Тетеря, Петро Дорошенко, Іван Брюховецький, Іван Мазепа, Пилип Орлик, які після Переяславської угоди 1654 р. очолили народні повстання і військові дії проти московської держави.

Замовчувалися в шкільних підручниках і такі історичні події, як-от: Конотопська битва 1658 р., коли українське військо на чолі з гетьманом Іваном Виговським перемогло московську армію. Однак українці не змогли скористатися цією нагодою і відновити свою державність. Не вдалось українцям позбутися опіки Москви і під час Полтавської битви 1709 р. Українські козаки на чолі з гетьманом І.Мазепою, який перейшов на бік швецького короля Карла XII, зазнали поразки. Розігралася страшна трагедія в Батурині, коли за наказом російського царя Петра I місто було спалено вщент, а жителів цього міста знищено.

У перекрученому вигляді подавалися учнівській молоді й події національно-визвольних змагань українців в 1917-1920 рр., коли відбулось чергове друге відродження української державності і постала Українська Народна Республіка. Після розгрому української держави більшовицькою Росією борці за волю України подавались в негативному висвітленні, їх очорнювали різними зневажливими епітетами. Школярі не знали правдивої історії ні про героїв битви під Крутами, ні про трагедію в містечку Базар на Житомирщині, де було розстріляно 359 українських вояків.

Замовчувалися і не висвітлювалися в цих підручниках такі трагічні події в Україні, як штучні голодомори в 1921-1922, 1932-1933, 1947 рр., а також масові репресії, вчинені керівниками країни. Національно-визвольна боротьба українців в 40-50 рр. XX ст. подавалась у перекрученому вигляді. Вояків Української Повстанської Армії, які боролися за відродження української державності, зображували як таких, що діяли на користь Німеччини.

За такими шкільними підручниками відбувалося моральне і духовне калічення молодого підростаючого покоління українського народу.

Отже, багатовікова бездержавність української нації мала негативний вплив на всі сфери суспільного життя України, зокрема на стан культури, освіти. Руйнування національної культури, нищення національної системи освіти призводило до деморалізації провідних верств українського суспільства. Занепадала національна свідомість, історична пам’ять, відбувалося відречення від своєї рідної мови. Школа була антинародною, в ній проводилася денаціоналізації школярів. Тож пророче висловився Т.Г.Шевченко: «Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость була би своя».

Здавалося, що після прийняття Верховною Радою УРСР «Акту проголошення незалежності України» від 24 серпня 1991 р., коли почався процес відродження української державності, нарешті настали і сприятливі умови для відродження української національної системи народної освіти, для відродження рідної школи. Проте впровадження в життя цих важливих для української нації завдань наштовхнулося на шалений опір з боку п’ятої колони в Україні, яка уособлює в собі всі антиукраїнські сили. Ця п’ята колона прагне будь-що зберегти і зміцнити завоювання Росії в Україні, зробити безперспективним національне відродження України і саме існування України як держави [15]. Антиукраїнські сили всі ці сімнадцять років здійснюють великий спротив впровадженню в Україні концепції системи народної освіти, заснуванню українських шкіл.

Пригадується, який галас зчинили антиукраїнські сили, щоб зірвати відкриття на початку 90-х років XX ст. першої, єдиної у Донецьку української школи. Ця трагічно-ганебна історія з українською оазою в Донецьку — школою №36 — скінчилася тим, що її просто ліквідували через, мовляв, фінансову недоцільність її існування. У Дніпропетровську ліквідували українську школу №145.

Таке гальмування з відкриттям українських шкіл відбувається і донині як на Півдні, так і на Сході України. Та й не тільки в цих регіонах, але й в столиці України Києві гальмується процес відродження рідної української школи. Нововідкриті українські школи називаються українськими лише на папері, формально. Адже здебільшого українську мову можна почути лише на уроках, а на перервах і позакласних заняттях учитель, а за ним і школярі спілкуються російською мовою. Грубе ігнорування вимог єдиного мовного режиму у школі набуло епідемного характеру, що нерідко прирікає нашу мову на роль якоїсь новітньої латини — вживаної на уроці, але не обов’язкової чи й непотрібної поза ним, починаючи зі шкільного коридору.

Процес русифікації молодого підростаючого покоління української нації продовжується; як не дивно, у вільній, самостійній незалежній від будь-яких сусідів, Україні. За всі ці сімнадцять років існування української державності не зроблено належних дій урядових інстанцій для того, щоб хоча б лише пригальмувати всезростаючі оберти маховика русифікації українців, запущеного московськими царями після Переяславської угоди 1654 р.

Міністерство освіти і науки України крізь пальці дивиться на цю досить важливу проблему і робить вигляд, ніби її просто немає. Візьмімо, наприклад, кілька останніх років діяльності цього міністерства, коли його очолював міністр Станіслав Ніколаєнко; до речі, член Соціалістичної партії України. За час перебування його на цій посаді в пресі з’явилося чимало публікацій про успіхи і досягнення очолюваного Ніколаєнком міністерства в царині народної освіти. Однією з таких публікацій є стаття під назвою: «Освіта нарешті має сильного міністра», вміщена у газеті «Сільські вісті» від 4 вересня 2007 р. У ній багато говориться про ті чи інші позитивні зрушення у системі народної освіти, але зовсім обминається проблема відродження української національної школи [16]. Адже нині в Україні десятки тисяч українських школярів не мають змоги вчитись рідною мовою. Свідомо гальмується процес відкриття українських національних шкіл в містах України. Як відомо, майже всі міста і промислові селища в Україні зрусифіковані, в них існують переважно російські школи, українських національних шкіл обмаль. Українські школярі змушені через це навчатись в російських школах і через це піддаватись русифікації. А тим часом Соціалістична партія України О.Мороза раз-ураз ставить питання про надання російського статусу другої державної мови в Україні.
Таку ж саму вимогу щодо надання російській мові статусу державної мови висувають й інші партії, як-от, наприклад, Комуністична партія України (П.Симоненко), Соціалістична Прогресивна партія України (Н.Вітренко), Партія Регіонів України (В.Янукович), Соціал-демократична партія України (об’єднана).

Такі вимоги цих політичних сил викликають обурення в українському суспільстві і, зокрема, серед науковців, письменників, діячів культури, педагогічної громадськості.
2 червня 2006 р. в !нституті мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. М.Т.Рильського НАН України відбулося засідання Ради Національної Асоціації україністів та Конгресу української інтелігенції за участю Всеукраїнського товариства «Просвіти» імені Тараса Шевченка, Національної Спілки письменників України, УВКР, Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г.Ващенка, Української народної партії на тему: «Суспільно-політична ситуація в Україні: Завдання та роль української інтелігенції». Учасники зібрання з тривогою констатували, що надання необгрунтованих пріоритетів мови однієї з національних меншин може дестабілізувати суспільно-політичну ситуацію в Україні, викликати міжетнічні конфлікти і спричинити порушення територіальної цілісності держави. Щоб припинити деструктивні дії політичних сил, що загрожують національній безпеці країни, відомі політики, митці та діячі культури прийняли ухвалу «Ні — мовному сепаратизму в Україні» [17].

Також різко засудила дії «мовних сепаратистів» Академія наук вищої школи України. У «Заяві Президії Академії наук вищої школи України щодо «мовного сепаратизму в Україні» глибоко проаналізовано нинішню ситуацію, яка склалася в мовно-освітній та культурній сфері в українській державі. Тут наголошується на тому, що тенденція зросійщення України набула в наш час свого апогею. У різних регіонах — в Донецьку, Луганську, Харкові, Криму, Дніпропетровську, Миколаєві та інших містах України — ті, що свого часу залишили Росію в пошуках «длинного рубля» і «легкой жизни», а нині у зв’язку з байдужістю місцевих жителів захопили владу на місцях, підтримані і нацьковані, урядовими колами Росії — різними затуліними, лукіними, бабуріними, жириновськими та до них подібними — зі шкіри лізуть, ратуючи за двомовність, за офіційну в самостійній Українській державі російську (чому не польську, єврейську, угорську, румунську) мову, вигадуючи так звані «регіональні мови», збурюють політичну обстановку, розхитують і без того хисткі устої економіки й народного господарства в країні.

У цій же Заяві підкреслюється, що в діяннях значної частини депутатів Верховної Ради України відчувається зневага до української мови, української культури та всього українського. Українська мова в самостійній Україні не стала єдиною мовою викладання в середній і вищій школі, а без неї учні і студенти не сприйматимуть Україну як справді українську державу.
Стверджується той факт, що в Україні панує чужа мова на телеекрані, радіо. Цілодобово не вгаває «Русское радио», радіо «Шансон» тощо. Естрада, театри стараннями відповідних служб Росії і сильної в Україні «п’ятої колони» та ще й Міністерства культури й туризму задихаються від сєрових, кіркорових, лєщенків, доліних, антонових, малініних, кисельових, маслякових, петросянів, задорнових і ще сотні інших, які ніби зумисне чергують в Україні, постійно й методично несучи бульварну «братню культуру» «родным и недалеким хохлам». Досить активним складовим елементом п’ятої колони в Україні є церква, підпорядкована Московському патріархату.

В Заяві зазначається, що в багатьох містах і селах України до цього часу зберігаються ганебні пам’ятники тоталітарного режиму, присвячених кривавим подіям і діячам — катам українського народу. Громадянам України різні маленковичі, російські урядовці, вчительство, лікарі, а то й деякі науковці всіляко нав’язують думку про «природність» офіційної двомовності в Україні, що фактично означає російську одномовність, на яку, власне, вже перейшли урядовці, як правило, євреї або вихідці з Росії, особливо в деяких східних і південних областях. Що їм до того, що у тих регіонах корінне населення — всуціль українці. Вони й далі почувають себе окупантами. А окупант, як відомо, не вельми церемониться з завойованими.

Як наголошується в цій Заяві, російськомовні мешканці України не можуть не усвідомлювати, що володіння мовою Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Коцюбинського на противагу кривавій кількасотлітній русифікації, не є силуваним моментом «українізації», а лише збагачує їх самих духовно, розширює культурні обрії. Знання кількох мов ніколи і нікого не принижує, а лише вивищує [18]. Президія Академії наук вищої школи України також запропонувала ряд вимог до Президента України В.А.Ющенка з метою виправлення загрозливого стану української мови й культури.
Отже, як бачимо, деякі політичні сили виявляють надмірне піклування лише про російську меншину, яка проживає в Україні. Про інші ж національні меншини, а їх кілька десятків, чомусь немає такої турботи.

Дивна ситуація постає, чому ж ці політичні партії, що діють в Україні і називаються українськими, не виявляють належної уваги до українців, які проживають в інших країнах і перебувають там як національні меншини. Значна частина українців проживають в Білорусії, Польщі, Словаччині, Чехії, Угорщині, Румунії. В цих країнах для українських дітей шкільного віку немає відповідної кількості українських шкіл, де б вони навчались і розмовляли рідною українською мовою, бракує дитячих книг, журналів, газет, а також українських теле- і радіопередач на шкільну тематику.

Незадовільне становище української меншини і в Російській Федерації. Там проживає, за різними підрахунками, десь близько 20 мільйонів українців. У деяких регіонах Росії українці мешкають компактно. Національно-культурні потреби українського населення нехтуються владними структурами цієї країни. Українці, які живуть на території РФ, позбавлені права користуватися рідною мовою. Молоде підростаюче покоління українського народу не має змоги вчитися в українських школах. їх тут, в Росії, немає жодної (!), а тим часом в Україні в 2007-2008 навчальному році діяло 1305 російських шкіл, в яких навчалося 482670 дітей [19]. В Росії відсутні українські театри, українські телестудії, українське радіо. Лише в Москві діє одна-однісінька українська книгарня. Українські школярі не мають змоги користуватися українською художньою літературою, українською дитячою періодичною пресою, дивитися дитячі телепередачі рідною мовою. В Росії немає жодного українського дитячого садка. А тим часом в Україні для російської меншини діють 30 російських театрів, діє понад 3000 російських дитсадків, вчиться по-російськи 57% студентів.
На Кубані, наприклад, проживають українці — нащадки чорноморських козаків і переселенці-селяни з України. За переписом 1926 р., українців на Кубані проживало 1 млн. 674 тис. осіб, тобто 47,1% від усієї кількості населення цього краю [21, с.1219]. Деякі дослідники, як Щербина, Русов, підносять відсоток українців до 60-62%, а росіяни знижують до 28-30%. За переписом того ж 1926 р. росіян було на Кубані 1 млн. 400 тис. осіб, або 41% [22, с.1219]. В 1930-1931 рр. в більшості шкіл, де компактно проживали українці, було заведено навчання українською мовою. А при Кубанському педагогічному інституті був відкритий український відділ для підготовки українських вчителів. На Кубані виходило 20 українських газет. Але 1934 р. було заборонено в школах викладати українською мовою, репресовано професорів і студентів педагогічного інституту, також були закриті газети, які видавалися українською мовою [23, с.1217]. Нині для українців Кубані немає жодної української школи, немає українських дитячих садочків.

Місцем компактного проживання українців в Російській Федерації є також так званий Зелений Клин на Далекому Сході, де за переписом 1926 р. їх нараховувалося 303 тис. осіб. Тут українцям спочатку радянська влада надала українську культурну автономію. У Благовіщенську в 1926-1932 рр. існував український педагогічний інститут, в 17 українських національних районах була запроваджена українська мова в школах й адміністрації. Проте з 1935 р. влада розпочала ліквідацію автономії і запроваджувати русифікацію українського населення [24, с.777].

Як відомо, в Україні в перші роки перебудов і реформ зародилася незалежність історичної науки від політичної кон’юнктури, що панувала в радянську добу. Відродження історичної справедливості, в тому числі і в шкільних підручниках, не було доведено до кінця через него- товність до цього політичної еліти. Прикладом до цього твердження може стати зволікання з визнанням ОУН-УПА як українського національного руху та воюючою стороною в Другій світовій війні.

Антиукраїнським силам стало не до вподоби відродження історичної справедливості в Україні. Через це в Москві була створена російсько-українська робоча група для розробки нових підручників з історії України і Росії. Цю групу було створено підкомісією з культурного і гуманітарного співробітництва між Росією та Україною. Очолили групу віце-прем’єр Росії Валентина Матвієнко та віце-прем’єр України Володимир Семиноженко.

Якось на чергових переговорах із гуманітарного співробітництва російська сторона висловила невдоволення з приводу висвітлення в Україні замовчуваних у радянський період сторінок історії. Це стосується організованого Москвою Голодомору 1932-1933 рр., а також агресії більшовицької Росії проти Української Народної Республіки у 1917-1920 рр. До речі, та ж сама Москва і визнала УНР перед агресією. Отож, як бачимо, йдеться про порушення прав українських істориків на незалежний науковий погляд. А це рівнозначно відновленню російської політичної цензури на українські підручники історії. Переважна частина сучасної російської історіографії і далі ігнорує або заперечує ряд важливих фактів історії України. Це може впливати і на зміст нових підручників з української історії.

У зв’язку з ситуацією 13 провідних істориків та діячів культури, серед них Ярослав Дашкевич — доктор історичних наук, професор; Володимир Сергійчук — доктор історичних наук, професор; Сергій Білокінь — доктор історичних наук; Павло Сохань — член-кореспондент НАН України, директор Інституту української археології та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України; Ганна Скрипник — доктор історичних наук, професор, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України; Євген Сверстюк — доктор філологічних наук та інші звернулись з відкритим листом до Президента України Л. Кучми, Прем’єр-міністра України А.Кінаха, Голови Верховної Ради України В.Литвина з приводу загрози політичного перегляду української історії та зажадали розпустити згадану російсько-українську робочу групу, бо перегляд висвітлення історії в українських підручниках на догоду політичній кон’юнктурі нинішніх російсько-українських взаємин, вважаємо неприступним [25].

Проти фальшування історії України також виступили представники українських громадських організацій з-за кордону. Так, наприклад, Люба Сілецька — голова Управи Об’єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобід України в Америці — та Марія Лозинська — секретар цієї ж організації — звернулись з відкритим листом до Президента України Л.Кучми, в якому висловили стурбованість цим вчинком українського уряду і висловили рішучий протест, адже таке втручання чужої держави у внутрішні справи України загрожує незалежності нашої держави, її історії та науки. Адже протягом довгих століть царська Росія, а відтак комуно-московські окупанти фальшували, перекручували українську історію і такими підручниками затруювали та нищили душі української дітвори та молоді. Вони перекручували історію України на користь «старшого брата», вибілюючи злочини голодомору в Україні 1932-1933 рр., фальшували наші визвольні змагання 1917-1921 рр., а в останніх наших змаганнях сорокових років представляли українських героїв ОУН і УПА як «бандитів» [26]. Автори цього відкритого листа зажадали зліквідувати цю робочу групу, як дійсно негідний вчинок вільного українського уряду, який показав себе васалом чужої країни і поставив під загрозу незалежність Української держави та української історичної науки. Подібні заклики лунали із заяв інших громадських і політичних організацій.

Поряд з такими навчальними предметами, як історія України, народознавство, українські співи та інші, українська література повинна формувати у школярів національну свідомість, виховувати високі моральні, етичні, естетичні ідеали і, зрештою, повноцінного свідомого українського громадянина-патріота. Українська література є фундаментом нової ідеологічної системи у побудові нової національної школи. Ця школа має створюватись на основі цієї етнопедагогіки, фундаментальних гуманітарних наук, народних традицій, звичаїв, обрядів, високої національної ідеї, християнської моралі, відновлення історичної пам’яті в українського народу.

Хоча для викладачів в школі були створені аж три програми з української літератури (Міністерства освіти, Національного університету ім. Т.Шевченка та Інституту літератури НАН України), проте ні одна з них не була повновартісною, бо вони за своєю суттю та ідейною і методологічною спрямованістю нагадували програми радянських часів. Укладачі програм залишились на старих позиціях. Не приділено належної уваги в програмах творчості поетів-романтиків. Такі високопоетичні взірці патріотичної поезії Т.Г.Шевченка («Великий льох», «Чернець», «Іржавець») відсутні в університетській та інститутській програмах, а в міністерській програмі не включено до вивчення «Розритої могили».

В цих творах поет піднявся до найвищих вершин розуміння і правдивого тлумачення української історії. Отож, приховування цих творів, небажання, аби учнівська молодь знала їх, знижує рівень виховного процесу в школі, сприяє вихованню в школярів безбатченків, манкуртів.

Замовчено і не включено до програм «Не пора.», «Розквітай ти, високий дубе» І.Франка, «І ти боролась, як Ізраїль, Україно моя» Лесі Українки. Правдиві історичні твори І.С.Нечуя-Левицького «Князь Єремія Вишневецький», «Гетьман Іван Виговський», які були під забороною і в царські, і в радянські часи, так і не потрапили до програм і нині у самостійній Україні [27].

Не включені до програм історичні співи С.Руданського «Павло Полуботок», «Павло Апостол», не знайти там історичну трагедію Костя Буревія «Павло Полуботок», яка має велике значення для виховання громадян України. Відсутня в програмах творчість найкращих представників української діаспори — Є.Маланюка, ІБагряного, В.Барки, Т.Осьмачки.

Треба було б включити в програми твори про інтелігенцію О.Кобилянської («Апостол черні», «Царівна»), Б.Грінченка («На розпутті»). Не потрапили до програм твори В.Сосюри — «Мазепа», «Каїн», «Махно», «Розстріляне відродження»; В.Симоненка — «Де зараз ви, кати мого народу?», «Україні», «Курдському братові»; І.Драча — «Смерть Шевченка», «Вулканічний етюд». Відсутні також історичні трагедії С.Скляренка — «Святослав», «Володимир», «Ярослав». Цей список можна було б продовжувати й далі.
Окрім всього цього, варто було б включити до програми ряд творів для позакласного читання, які допомагають відродженню духу національної гордості, самоповаги. Назвемо, для прикладу, кілька з них: «Фортеця на Борисфені» В.Чемериса, «Меч Арея» Г.Білика, «Останні орли», «Молодість Мазепи» М.Старицького, «Роксоляна»
О.Назарука тощо.

Окрім тих письменників української діаспори, що вже потрапили до навчальних програм, бажано було б включити Олексу Стефановича, Євгена Маланюка, Олега Ольжича, Олену Телігу, Василя Барку, Оксану Лятуринську, Наталену Королеву, Юрія Липу та інших [28].

Небезпечним і злочинним недоліком сучасної освіти, від початкової аж до вищої школи, є нехтування справою українського національного виховання. Школа не займається плеканням високоосвічених та глибокоморальних патріотів України, свідомих громадян української самостійної держави. Українське суспільство вкрай стривожене таким станом справ у країні.

Ось думка одного з провідних українських письменників Василя Захарченка: «... На моїх очах помирає, відмирає моя мова! За остання 15-20 років українська мова, як шагренева шкіра, катастрофічно звужується, виходить зі вжитку в молодших поколінь. Вина в цьому держави, наша, батьків і дідів. Та найбільша, на межі злочину, — вина школи. Школа жене ось уже 15 років Незалежності громадянський брак. У нашій школі цілковито відсутнє національно-патріотичне виховання» [29].

I далі письменник підкреслює, що зі школи виходить з атестатом зрілості зовсім незрілі громадяни не знати якої держави. А внаслідок цього більшість молодих людей готові хоч сьогодні рвонути світ за очі з України на заробітки й не повертатися назад.

В.Захарченко ставить питання: «Хто ж таки відповість за цей злочинний брак у вихованні, за мільйони безбатченків, внутрішніх і зовнішніх емігрантів? Та всі ми, але передусім освітяни, починаючи від Міністра освіти й закінчуючи учителем початкової школи, вихователем дитсадка.

Якщо й далі такими штормовими хвилями піде русифікація України, то через наступні 15-10 років по Україні навіть подзвін не бовкне» [29].

На першому з’їзді педагогічних працівників України (1992) була прийнята Програма «Освіта. Україна ХХІ ст. Державна Національна Програма». В ній, зокрема, йдеться і про національне виховання: «Головна мета національного виховання — набуття молодим поколінням соціального досвіду, успадкування духовних надбань українського народу, досягнення високої культури міжнаціональних взаємин, формування у молоді незалежно від національної належності особистіших рис громадян Української держави. До пріоритетних напрямів реформування виховання належить формування національної свідомості, любові до рідної землі, свого народу, бажання працювати задля розквіту держави, готовності її захищати, формування високої мовної культури, оволодіння українською мовою, наповнення виховання культурно-історичними надбаннями українського народу, прищеплення шанобливого ставлення до культури, звичаїв, традицій усіх народів, що населяють Україну» [30, с.39]. А в 1994 році ще була розроблена «Концепція національного виховання».

Однак у 1995 році новий склад Міністерства освіти України вчинив ревізію як Державної Національної Програми «Освіта. Україна ХХІ ст.», так і «Концепції національного виховання». Замість них з’явився документ «Концепція виховання у національній системі освіти». Це вже не концепція національного виховання. Пізніше з’явилася «Концепція громадянського виховання особистості в умовах розвитку Української державності», а в 2001 р. з’явився документ під назвою «Концепція громадянської освіти в Україні». У цих концепціях національний аспект зовсім знейтралізовано.
Відомий педагог О.Вишневський створив «Концепцію українського виховання» (опублікована 1997 р.), яка спрямована на виховання нормального громадянина нормальної держави. Отже, виховні концепції, які утверджують національну гідність, як і належність до уселюдського роду, в Україні є. їх треба запровадити в життя [31, с.49].

На ІІІ Конгресі Всеукраїнського педагогічного Товариства ім. Г.Ващенка (2000) було розглянуто і питання виховання самого ж педагога. Серед вимог є й така:
«... 1) український педагог зобов’язаний поборювати серед учительства й інших кіл населення антиукраїнські й антидержавні тенденції та стереотипи псевдопедагогіки тоталітарної доби;
2) вчитель-патріот покликаний боронити провідні духовні вартості українського народу, виплекану віками національну культуру, утверджувати в молодіжному середовищі культ українських національних героїв, активно протистояти зросійщенню України, повсюдно — у школі й поза нею, утверджувати престиж української мови, як найбільшого скарбу нації» [32, с.44].

Отже, як бачимо з вищевикладеного матеріалу, освітянські чиновники, які засіли в міністерстві освіти та в інших структурах освіти, як чорт ладану, бояться всього українського, національного. Бояться терміну «українська національна освіта», бояться терміну «українське національне виховання», замінюючи його «громадянським вихованням». У «Концепції громадянської освіти в Україні», зокрема, мовиться, що громадянська освіта має бути наповнена в нас «ідеєю етнокультурного розмаїття України», тобто: «Повага до своєї культури, рідної мови; доброзичливе і зацікавлене ставлення до інших культур, інших народів, функціональна двомовність» [32, с.43].
Двомовність. Чиновники з Міністерства освіти України ратують за двомовність в Україні. Так само, як ратують за впровадження двомовності і антиукраїнські сили, що складають п’яту колону в Україні. Чиї ж інтереси в даному випадку захищає Міністерство освіти України?

У разі надання російській мові статусу другої державної мови в Україні українська мова буде повністю витіснена на узбіччя. Україна обернулася б на державу із офіційною мовою — російською. Ось для прикладу, що сталося в сусідній нам Білорусії, після запровадження там другої державної мови — російської. Білоруська мова в Білорусії майже винищена, вигнана зі своєї землі. Нею розмовляють десь 16% сільського населення. В Мінську, столиці Білорусії, не стало жодної школи з білоруською мовою навчання, масово зникають такі школи і в білоруському селі [33, с.111, 113-114].

В українському суспільстві зростає занепокоєння діяльністю антиукраїнських сил, які прагнуть будь-що знищити українську мову, загальмувати процес її відродження після багатьох століть гонінь, заборон, переслідувань з боку сусідніх держав. Адже лише за час перебування України у складі російської, а, пізніше, і радянської імперії було видано 479 циркулярів, указів, розпоряджень, суть яких зводиться до одного — знищення української мови [34, с.87]. Мова — найбільший скарб народу, і цей дорогоцінний скарб український народ зумів зберегти в найтяжчі часи свого існування.

Як наголошував І.Огієнко: «Мова — душа кожної національності, її святощі, її найцінніший скарб... І поки живе мова, — житиме й народ, як національність. Не стане мови — не стане й національності; вона геть розпорошиться поміж дужими народами» [35, с.239-240].

Невблаганна доля, через певні причини, розсіяла українців майже по всіх континентах нашої планети — Земля. Поза межами України живуть мільйони українців, однак за державний кошт ні в Сполучених Штатах, ні у Франції, ні в Росії для українців нема національних шкіл, підручників, національних театрів, засобів масової інформації, бібліотек тощо, як нема і в більшості інших країн, де живуть українці. Лише на приватних засадах задовольняються вказані вище потреби духовного, культурного життя наших земляків. Через такі ненормальні умови українці денаціоналізуються, асимілюються.

Росія проявляє надто велике піклування щодо російськомовного населення в Україні. З цього приводу серед українців виникають слушні запитання: «Чому, під’юджуючи російськомовне населення України, щоб російська мова стала у нас також державною, чи офіційною, Росія сама не продемонструє приклад? ... Гляньмо-бо — скільки національностей живе на її території! Одних українців, кажуть, не менше десяти мільйонів. То чому б і українську не оголосити теж державною у Росії? Та ні! Російські імпер-шовіністи навіть і думки про подібне не допускають...» [36, с.125].

А тим часом нині майже у всіх засобах масової інформації не вгасають заклики політиків-україноненависників з п’ятої колони в Україні про доцільність і необхідність запровадження двомовності в українському суспільстві, посилаючись на світовий досвід, мовляв, у деяких країнах світу існує дві, чи навіть більше, державних мов. Тут же згадуються, для прикладу, такі країни, як от Канада, Фінляндія, Бельгія, Люксембург, Швейцарія тощо. Однак треба зазначити, що з 42 країн Європи своя національна мова є державною (офіційною) у 36 країнах, а перелічені вище країни, то винятки. Ці винятки обумовлені тим, що для них були чи й сьогодні існують вагомі історичні підстави. Так, у Канаді існують дві державні мови — англійська і французька. У ХУІІ-ХУІІІ ст. англійські та французькі колонізатори, які освоювали канадську землю, принесли із собою і англійську, і французьку мови, що є державними мовами Канади. Носії цих обох мов зайшли до цієї землі як її колонізатори. Вони й до нині змагаються за мовне домінування в цій країні. Канада й досі не переборола загрози свого розпаду [37 с.157, 161-162]. В Україні українська мова споконвіків живе й розвивається. Породивши пласти усної й писемної культури, а вторгнення у цей український простір російської мови має характер масової велико-державно-імперської інтервенції. Російська мова почала набувати свого звучання та поширення в Україні з 1658 року, коли Москва стала розміщувати в українських містах гарнізони московських військ з воєводами на чолі [36, с.161].

У Бельгії, для двох основних народів цієї країни фламандців та валлонів існують дві державні мови — фламандська та французька. Офіційна двомовність у Бельгії супроводжується характерним для цієї країни протистоянням на мовному ґрунті і через те доводиться докласти певних зусиль, щоб згладити ці протистояння та зберегти цілісність держави [39, с.163].

Дві державні мови існують також у Фінляндії — фінська і шведська. Колись у Фінляндії повністю була шведська мова, а нині нею розмовляють лише 6% населення. Фінляндія протягом багатьох віків була під владою Швеції і шведська мова вживалася в адміністративних структурах, в системі освіти тощо. Але на 1919 р., коли Конституцією Фінляндії було проголошено державними фінську і шведську мови, то це вже був час, коли шведська мова більше ніскільки не загрожувала фінській мові. Адже фінська мова на 1919 р. стала мовою понад 80% населення країни [40, с.163-164].

У Швейцарії чотири основних мови — німецька, французька та італійська — мають статус національних та державних, а ретороманська має статус лише національної. Державними трьома мовами видаються загальнодержавні, федеральні документи, а в решті ділянок життя панує на території Швейцарії також одномовність. Так у німе- цькомовних кантонах повноправним господарем є німецька мова (нею спілкуються 65% населення країни), у французькомовних — французька (19%), в італійських — італійська (8%). У німецькомовних кантонах усі державні школи функціонують на німецькій мові, у французькомовних — на французькій, в італійських — на італійській. Отож, хоча в Швейцарії три державні мови, все ж цю країну не можна вважати багатомовною. Жоден з чотирьох основних народів Швейцарії не є зайшлим. Вони усі живуть тут ще з праісторичних часів, а об’єдналися в одну державу для захисту себе від сильніших сусідів. В Швейцарії дотримується рівноправність, взаємошанобливість етносів і мов, до найменших подробиць опрацьована система їх захисту. Жодна з мов Швейцарії не здобувала собі силоміць у нечестиво-примусовий спосіб ані клаптика території цієї країни. Кожен із основних етносів Швейцарії, проживаючи у своїй частині цієї країни, мирно та цивілізовано домовились, що кожна з їх мов — державна [41, с.165-167].

У світовому мовному досвіді спостерігається уникання країнами ситуації, коли державними (офіційними) проголошувалися близькі, споріднені між собою мови. Це унеможливлює неминучість конфронтації двох близьких мов, якщо б вони водночас були проголошені державними. Це позбавляє можливості тиску цих двох мов одна на одну і, нарешті, не допускає витіснення однієї іншою.
Українська і російська мова належать до однієї групи мов — східнослов’янської. Чи могли б бути паритетними їхні стосунки, коли б їм було надано статусу державних? Звичайно, ні. Адже, нині, і без згадуваного статусу російська мова захоплює все нові плацдарми в Україні. Ця мова ставить під величезну загрозу як етнічну, так і лінгвістичну структуру українського суспільства.

В Афганістані дві державні мови — дарі та пушту. Вони споріднені між собою, бо належать до однієї іранської групи мов. Цю країну здавна роздирають суперечності: політична нація глибоко розколота, не вщухають конфлікти. Ось який результат надання однакового статусу спорідненим між собою мовам! [42, с.169].

Отож, ніде в зарубіжних країнах нема аналогу тим мотиваціям, на які посилаються певні політичні сили, намагаючись надати офіційний статус російській мові в Україні. Ніде, ніякій іншій мові не було надано статус другої державної (офіційної), доки не була належно утверджена у державі мова народу, що дає назву країні.

15 травня 2003 року Верховна Рада України ратифікувала Європейську хартію регіональних або меншинних (міноритарних) мов. Xартія спрямована на захист найперше тих мов, які перебувають під загрозою занепаду, відмирання і потребують свого реального відродження. В Україні такими мовами є мови гагаузів, караїмів, кримських татар. В Xартії також підкреслено, що «охорона і розвиток регіональних мов або міноритарних мов не повинні зашкоджувати офіційним мовам і необхідності вивчати їх». 249 народних депутатів, налаштованих на зміну етноструктури української землі, проголошували у Верховній Раді України в цей день не за мови, які потребують свого відродження, а за посилення в Україні такої «меншинної мови», як російська. Отож, Хартію було використано для юридичного закріплення фактичного домінування російської мови в усіх сферах суспільного життя України. В.Яворівський, А.Погрібний, П.Мовчан, М.Горинь від імені очолюваних ними українських організацій опублікували в пресі заяву з приводу цієї події, де підкреслено, що цього дня владою поставлено хрест на сподівання мільйонів українців стосовно того, що орієнтири державобудівництва будуть, нарешті, скориговані — і то в напрямку побудови у нас національної держави українського народу [43, с.277].

Відомі культурно-громадські й політичні діячі в своїх заявах просили Президента накласти вето на Хартію. Серед них Д.Павличко, В.Ющенко, Ю.Тимошенко, Є.Сверстюк та інші. В одній із таких заяв на ім’я Президента України Л.Кучми, підписаній М.Коцюбинською, В.Дончиком, В.Шевчуком та ін., мовиться, що надання російській мові прав згідно з ухваленим документом «розцінюємо як аморальну і цинічну за своїм характером спробу використання Європейської хартії з метою дальшої асиміляції і лінгвоциду української нації на її власній землі» [44]. І все ж таки Л.Кучма підписав Закон України від 15 травня 2003 року № 803-ІУ. В ухвалі «круглого столу», проведеного 20 червня 2003 року Всеукраїнським Товариством «Просвіта» ім. Т.Шевченка, Національною Спілкою письменників України та Всеукраїнським педагогічним Товариством ім. Г.Ващенка, вказано: «Президент Л.Кучма, його Адміністрація, фракції таких політичних партій, як соціал-демократична (об’єднана) та комуністична, голова Верховної Ради В. Литвин несуть відповідальність за нинішнє посилення міжнаціональної наруги в Україні на мовно-політичному ґрунті». Адже включення російської мови до числа мов, що підлягають захистові Хартії, на тлі зневаженого становища, в якому перебуває українська мова, є виявом безпрецедентного політичного цинізму, тим очевиднішого, що внаслідок багатовікової політики зросійщення російська мова і без того посідає панівні позиції в ЗМІ, вищій та професійній освіті, у торгівлі, правоохоронних органах України тощо — говориться далі в цій ухвалі [45, с.280]. В Україні стався казус: під міжнародних захист взято у нас мову, яка і без того переважає (у містах, на сході, на півдні країни вона — у ролі господаря становища) над мовою титульної нації, до того ж переважає внаслідок багатовікової колоніальної політики [46, с.283].

Отже, українозневажницькою частиною депутатського корпусу здійснене елементарне політичне шулерство. Адже ратифікація Хартії використана для посилення російської мови в Україні, незважаючи на те, що мова титульної нації, українська, опинилася в принизливому, відтісненому становищі. А в ряді регіонів України українська мова фактично знаходиться у напівпідпіллі [47, с.277].

Серед українців і в наш часи панує досить живуче явище національного самознищительства, прислужництва колонізаторові, ренегатства. Це явище має свою давню історію. Згадаймо Гната Галагана, «прилуцького полковника поганого» (за оцінкою Т.Шевченка), який зрадив І. Мазепу і перейшов на бік царя Петра I, або козацького сотника І. Носа, який показав московському війську таємничий хід до Батурина і тим самим сприяв поразці в 1709 р., або Юрія Коцюбинського, червоного командира, котрий в 1918 р. на чолі більшовицької орди вступив до Києва, що знищила Українську Народну Республіку. Юрій Коцюбинський зганьбив пам’ять свого великого батька. А сьогодні таким ренегатом є Тарас Чорновіл, який зрадив великі ідеали, за які боровся його батько, В’ячеслав Чорновіл, і перейшов у табір політичних противників свого батька. Одіозною постаттю на ниві зрадництва українських інтересів також фігурує Петро Толочко, академік, віце-президент Національної Академії Наук України, який доброохотно та по-мазохістськи протиставляється власній нації. Ледь не все, що дороге українській нації, він заперечує.

П.Толочко заперечує, що українці — корінні на Україні. Він заперечує, що Київська Русь була українською державою (стверджує, що вона була «общей»). Він заперечує, що Україна була колонією Росії (і твердить, що «ніколи нею не була»). Він заперечує, що Іван Мазепа був українським патріотом і прагнув вибороти незалежну державу (твердить, що «Мазепа міняв лише сюзерена, а нинішнє возведения Мазепи до рангу національного героя помилкове, і не можна виховувати народ на такому прикладі»). Він також заперечує, що Україні потрібний курс на творення національної держави (бо, на його думку, «спільною для нас може стати ідея побудови громадянського суспільства»). Він також заперечує стосовно української мови як єдиної державної в Україні (за його поглядом необхідно, щоб було надано цей статус також ще й російській мові, тоді б це «зняло психологічну і соціальну напругу на цьому ґрунті»). Мається на увазі на мовному ґрунті [48, с.126-127]. Отож, як бачимо, П.Толочко продовжує традицію національної ганьби.

П ’ята колона в Україні, яка уособлює в собі всі антиукраїнські сили, робить все від неї залежне, аби не допустити національного оздоровлення в освіті та вихованні в Україні. Та не в змозі вона зупинити відродження педагогічної спадщини національних педагогів — Г.Ващенка, С.Русової, Б.Грінченка, І.Стешенка,І.Огієнка, А.Волошина, С.Сірополка та ін. Серед педагогічної громадськості розширюється коло послідовників цих світочів педагогічної думки.

Одним із таких послідовників був Анатолій Григорович Погрібний (1942-2007), критик, літературознавець, широковідомий громадсько-культурний діяч, доктор філологічних наук, професор, академік АН Вищої школи України, Вільної Української Академії наук (Нью- Йорк), дійсний член Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, член Української Всесвітньої Координаційної Ради, один із керівників Національної Спілки письменників України, голова Всеукраїнського Педагогічного Товариства ім. Г.Ващенка. Входив до оргкомітетів, що заснували Товариство української мови ім. Т.Шевченка («Просвіта»), Народний Рух України, Конгрес Української Інтелігенції.

А.Г.Погрібний написав і опублікував понад 20 книжок та сотень наукових статей, в яких обстоював українські національні пріоритети в нашому державотворенні, розвінчував ті сили і тенденції, що стоять на перешкоді повносилому утвердженню українців на рідній землі. Чимало уваги А.Г.Погрібний присвятив питанням мовного будівництва в Україні, мовної культури. За цю благородну працю на ниві української культури і, зокрема, освіти, він був удостоєний лауреата премії імені Івана Огієнка, О.Білецького, І.Багряного, Фонду ім. Т.Шевченка.

Висвітлюючи нинішній стан освіти в Україні, А.Г.Погрібний прийшов до невтішного висновку: національні засади в освіті та вихованні утверджуються вкрай повільно. Національне виховання в школах України знаходиться на надто низькому рівні, школа не формує з юнаків та дівчат українських патріотів.

А.Г.Погрібного хвилювало питання українізації в освіті України, адже різних програм та планів стосовно україномовного навчання за роки Незалежності було видано багато. Одначе ця справа рухається надто повільно. У 2002-2003 навчальному році діяло в Україні 21100 шкіл. З них українською мовою функціонувало 16937, російською — 1732, двома і більше мовами — 2242 [49, с.409]. Стан справ із мовою у школах тривожний, адже навіть в українських школах у більшості регіонах України молодь відбивається від української мови, цурається її. Це реальна трагедія! Отож, маємо ситуацію в Україні, за якої досить великою кількістю сьогоденних учнів та студентів українська мова сприймається на рівні якоїсь новітньої латини. її вивчають, нею можуть навіть і говорити, але без якої цілком можна обходитися у житті [50, с.411-412].

Хоча й вийшов урядовий документ про мову кілька років тому під назвою «Державна Програма розвитку і функціонування української мови на 2004-2010 р.», яку схвалив Кабінет Міністрів, але чи не спіткає його доля попередніх таких же документів. У жодному пункті цієї програми не зазначено, що вона передбачає досягнути змін у функціонуванні української мови в промисловості, армії, торгівлі. Адже мова має здобути простори не тільки культурно-освітніх установ, а й цехів, магазинів, вулиць, трамваїв. У програмі обійдена причетність до її виконання Академії наук вищої школи України, Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т.Шевченка, Національної Спілки письменників України, Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г.Ващенка та ін. Там лише виконавське покликання Академії педагогічних наук — установи, знаної обскурантизмом свого ярмаченківського «ядра».

Надто сильно турбувало А.Г.Погрібного питання національного виховання. Не можна виховувати за чужою педагогічною системою, якою стрункою вона б не видавалася, так свого часу застерігав К.Ушинський. Українці змушені були орієнтуватися на російську педагогічну систему і тим часом забували про свою власну систему виховання, що формувалась упродовж тисячоліть. Власна національна педагогічна традиція витворена українцями протягом віків йде від глибин народної педагогіки, а далі через «Повчання» Володимира Мономаха, народну мудрість Г.Сковороди, національне Євангеліє, явлене Т.Шевченком, геніальні педагогічні осягнення К.Ушинського була заявлена в часи, коли на педагогічній ниві працював Г.Ващенко, коли натхненно обстоювали українську національну школу та рідну в цій школі українську мову такі культурно-громадські діячі кінця ХІХ-ХХ ст., як Б.Грінченко, С.Русова, І.Огієнко, І.Стешенко та ін.

Багато українців ще не усвідомлюють чітко своєї національної окремішності. Досить сказати, що навіть частина нашої інтелігенції перебуває під таким впливом поневолювачів, що, незважаючи на такі криваві жертви, до яких спричинилися ці народи, вони все-таки прагнуть до єдності з ними, цебто фактично прагнуть до того, щоб і далі продовжувався стан поневолення нашого народу. Отож, національне виховання молоді є найважливішим завданням нашого народу як нині, так і в найближчому майбутньому [51, с.390].

У нашій педагогіці, особливо у виховній справі, є ще чимало завалів тоталітаристсько-імперського ґатунку. І нині ще виходять праці з педагогічної тематики, які не відповідають потребам сьогодення і мають антиукраїнське спрямування. Ось, наприклад, у 2001 р. в Києві видано «Педагогічний словник», підготовлений Академією Педагогічних Наук та Інститутом педагогіки за редакцією академіка М.Ярмаченка. В ньому відсутні статті про декого з найбільших наших національних педагогів — Г.Сковороду, С.Русову, Б.Грінченка. Зате є в цьому словнику просторі статті про Маркса, Леніна, Крупську, Калініна («всесоюзного старосту»). Також в ньому є окремі статті про Павлика Морозова, про тимурівський рух, про організацію «Юний спартак», про школи-комуни тощо.

Це видання характеризується тим, що воно просякнуте ностальгією за тоталітарною добою, позначене якоюсь затятою апологетизацією принципів А. Макаренка, який був канонізований сталінським режимом. Деякі постулати Макаренка й понині ревно захищають автори, подібні до М.Ярмаченка. Про національне виховання в «Педагогічному словнику» нема й мови. Цей словник показує, що офіційно накреслені орієнтири виховання нашої молоді ведуть просто в нікуди [52, с.392, 393].
Велике занепокоєння викликало в А.Г.Погрібного втрата Україною свого інформаційного простору, адже засоби масової інформації на 85% функціонують по-російськи; на книжковому ринку з кожних десяти книжок лише одна українська, а дев’ять — російські; до 97% сягає російськомовна аудіовізуальна продукція. Згубним для української молоді є те, що у телепередачах для найменших дітей майже виключно звучить не українська мова, а російська. Це підступний удар у самий корінь українства. Всі мультфільми показуються російською мовою!!!

Телерадіоефір в Україні заполонений чужоземною, агресивною, насильницькою, порнографічною масовою «культурою», брехливою та цинічною рекламою. На телебаченні, по радіо передаються спримітиві- зовані витвори різних сурогатів, які видаються за модерне мистецтво, пропагується «естетика» зла, проводиться денаціоналізація, зросійщення, американізація і навіть африканізація дітей, підлітків, молоді. Переважна більшість телерадіоорганізацій не допомагає утвердженню високих духовних ідеалів, української патріотично-громадської свідомості. Велика кількість так званих рейтингових передач є витонченим засобом масового психопрограмування, зросійщення, нівелювання природної сутності українців, знищення культурно-національного життєвого середовища. Щоб не випускати Україну з-під свого морально-психологічного, політико-ідеологічного впливу, не дати можливості утверджуватися українській мові в Україні, зокрема на телебаченні та радіо, Москва ні на хвилину не припиняє інформаційної агресії.

Дивним видається, що засоби масової інформації піклуються лише про російську меншину в Україні, забуваючи, що в нас, окрім російської, проживають ще й інші національні меншини, які користуються однаковими правами. Однак не чути польських, болгарських, грецьких, татарських пісень, не чути пісень й інших національностей, що населяють нашу країну. Телебачення є наймасовішим і найпопулярнішим засобом впливу на людей і відіграє активну роль у зросійщенні України. Виступи «Кроликів», «Довгоносиків», одеських «Джентельменів», Вєрки Сердючки, а також низькопробна російська естрада та інші подібні передачі шкодять українській мові, привчають дорослих і дітей до російсько-українського мовного суржику.

Надто сильно обурювала А.Г.Погрібного та ситуація, коли вищі навчальні заклади (як цивільні, так і військові) за незначними винятками продовжують русифікацію студентської молоді. Скорочується кількість годин вивчення на українознавчих дисциплін. У більшості ВНЗ на історію України залишилось лише 40 годин із 108; на вивчення «української та зарубіжної культури» — 27 годин, а раніше було 108.
Підпорядковані структурам освіти дитячі будинки, інтернати та інші заклади для дітей-сиріт функціонують не українською, а російською мовою.
Отже, підсумовуючи стан освіти та виховання в навчальних закладах нашої країни А.Г.Погрібний дійшов висновку, що в школі відсутня українська душа. Це бездушна школа. Нинішня школа в Україні — це своєрідний мутант: українська антиукраїнська школа.


Леонід Пінчук, форум суспільно-політичного інтернет-видання "Дух волі"


Мова йде про тих людей, які складають за національністю більшість суспільства в Україні, мова про етнічних українців, які так і не спромоглися, як не прикро і боляче, скинути з себе ярмо байдужості, позбутися вад національного характеру, щоб так, як люди в інших країнах, стати господарем на своїй, а не на чужій землі, демонструючи готовність до самостійного життя.Ту готовність, про відсутність якої писав С.Петлюра ще в 1925 році, зокрема, в листі до Ю.Гуменюка, згадуючи чисельні факти нехтування українцями справи національного відродження, якіна декогосправляли таке враження, що взагаліз нас людей не будеі що взагалі справа з українською державністю безнадійна.”(С.Петлюра ,Статті, Київ, 1993 рік, видавництво художньої літературиДніпро”) І ті сили, які взялися вже в 1991 році за справу розбудови незалежної України, мали би врахувати досвід УНР та памятати і такі слова С.Петлюри:” Я знаю історію нашу, знаю сили нашого народу розпорошені,неспоєні, не підперті працею поколінь і віків і не роблю собі ілюзій щодо тєї легкості, з якою ідеал Соборної України може бути здійсненним.. Я прийшов до керуючої ролі в проводі української політики пізно, тоді, коли не можна було направити пороблених іншими блудів, недоглядів, коли не згадували взагалі тяжкої історичної спадщини минулих віків, яка виявилася у загальній непідготовленості народу до самостійного життя і невміння його поставити над клясовими інтересами інтереси цілого НАЦІЇДля мене, як для реального політика, який базує свою діяльність на підрахунках дійсних сил, як своїх, так і ворожих, було ясно вже в кінці 1918 року, що ми свою справу на деякий час програли”( там же). Цитувати так детально С.Петрюру маємо і сьогодні з огляду на те, що, на жаль, “деякий час” і нині діє, бо провідники української справи вже в 1991 році повторили “ блуд” і “недогляди”, невміння бути реальними політиками, рахувати сили свої і ворожі, не згадали про тяжку історичну спадщину, до якої додалася спадщина радянських часів з її боротьбою проти українського національного відродження.Як не прикро,справдилися слова П.Струве, про які згадує С.Петлюра і сказані ще за часів царизму про те, що він не вірить, ”щоб в межах Російської імперії малоросійська чи українська стихія склалася в національність”. Як стверджують багато авторитетних людей, не склалася та українська національність і сьогодні, а маємо українську стихію, якщо вже не малоросійську. То ж, як не прикро, маємо дати відповідь бодай на 20-тому році незалежності України на питання, яке фактично поставлене історією, на яку вперто закриваємо очі, не засвоюємо її гіркі уроки, сподіваючись невідомо на що, звинувачуючи в негараздах і ганебному стані справ з незалежністю всіх, тільки не себе. В цьому лишній раз мали можливість переконатися в дні відзначення Великих роковин, Шевченкового ювілею 150-ліття з часу його смерті. Не згадуючи про всі прикрі факти, наведемо лише слова Володимира Поліщука, доктора філологічних наук, який був свідком відзначення майже всіх роковин в різні часи і з різною владою, а тому має право відверто сказати таке: ”Чи псевдоукраїнська, чи відверто антиукраїнська влада щодалі цинічніше й очевидніше девальвує ті символи Великих Роковин, вихолощує з них живий дух і живе слово Шевченка.І не тільки, зауважимо,Шевченка»(“Уроки Великих Роковин”,”Слово просвіти” число 11,стор.5, www.slovoprosvity.org)*****. Які б мали бути роковини, автор наводить слова Сергія Єфремова, видатного науковця-літературознавця, автора близько 20-ти публікацій про відзначення роковин Тараса Шевченка: “річниця смерті Шевченка є щорічним підбиттям підсумків національної роботи, культурним святом, яке дає привід озирнутись на пройдений шлях, підрахувати досягнуті результати і поділитись надіями щодо майбутнього”. Ряд “роковин”, починаючи з року, що настав за роком смерті поета, являє собою ніби ряд етапів, пройдених українським рухом, і їх крива, можливо, послужить у свій час цікавою історією українського відродження”. В.Поліщук наводить мало цікаві, як не прикро, етапи відродження і стверджує, що навіть в роки незалежності організація шевченківських днів “щодалі більше навіває тривогу, сум, обурення”. Не стали винятком і останні роковини, під час яких ніхто не звернувся до української нації з пророчими словами Т.Шевченкаобнімітеся, брати мої, молю вас, благаю. Не присоромив етнічних українців за їхню нездатність до самостійного життя, не закликав до оздоровлення нації через звільнення від закляття безпам’ятства, не присоромив їх, як це робив Т.Шевченко, cвого часу А.Погрібний і інші, як це робить сьогодні Ліна Костенко.

(Вона відзначила, що у період написання роману «Записки українського самашедшого» багато «вчитувалася у Гоголя», геніального автора «Записок сумасшедшего», і розповіла, чому написала «саме записки українського самашедшого». «Я зрозуміла, що я повинна дати специфіку українського божевілля. Бо в кожній країні, у кожній нації є своя специфіка. Я там у романі написала, у кого яка. Тому що, скажімо, манія величі - це ж хвороба, «псіхіческая болезнь». Але комплекс меншовартості – це гірша хвороба. А ми звикли. Розумієте? Нам нав’язують, а ми звикли. У нас незалежна країна, а політики закликають встати з колін», – сказала поетеса.
«Це, – додала Л. Костенко, – нав’язані стереотипи. Мене зацікавило, чому цей народ терпить. Десь у мене там написано, що мужчини імперських націй діють з позиції сили, мужчини поневолених, але гордих націй, – вони пручаються. А наші оце думають, що якось воно буде. А не буде, тому що принижена людина ніколи не стане людиною. І оце все мене мучило, і я подумала: напишу я специфіку українського божевілля»).

 І якщо вже Т.Шевченка в такі дні ми не розуміємо, не хочемо знати його живий дух і живе слово, то зрозуміло, чому замовчуємо хворобу української нації і слова тих, хто кличе негайно бити на сполох, вдарити у дзвони до українців! 

Натомість,ми стали свідками, як на телеканалі “Інтер” вже росіяни на чолі з Кисельовим вчили нас, яким має бути Т.Шевченко сьогодні, на що один із присутніх влучно зауважив, що Т.Шевченко не отримав би премію його імені, якби жив серед нас зі своїм “Кобзарем”.”Слово просвіти” наводить слова одного із провідників Ю.Костенко, який, бідкаючись про відсутність “справжнього українського господаря”, говoрить на мітингу: “І так буде доти, доки українська влада не базуватиметься на українських національних інтересах”. І ні слова до нації і про нaцію, яка не здатна до самостійного життя і не здатна обрати дійсно українську владу, яка тільки і буде спроможна базуватися на українських національних інтересах. Лауреати Шевченківських премій всіх часів наполягають на зустрічі з Януковичем і пишуть в листі до нього, до людини, яка тільки і чекає 300 голосів в парламенті, щоб надати російській мові статус державної з відповідними наслідками для української: ”Ми переконані, що в цей ювілейний час Вам, Вікторе Федоровичу, є що нам сказати, як і нам є чим поділитися з Вами”. 

Як відомо, українська діаспора в США свого часу відмовилася від зустрічі з Януковичем, а шевченківські лауреати в Україні самі запрошують Януковича! І не соромно! І не червоніють! Що хотіли почути і що мали сказати ті, хто в більшості своїй ще рік тому галасували по Україні “Буде Ющенко-буде Україна”?! Хіба що – знову ж, за словами Т.Шевченка: “правдою торгувати”

Як стверджує Михайло Голубець, доктор біологічних наук, заступник голови Народної Ради у ВР України (1990 -1994), ” у нас вміють купувати, вміють, відповідно, продаватися” (“Слово просвіти”, число 10, стор. 3). В цей же час стало відомо, що народний депутат Стецьків запропонува організувати український народний рух, ”посполите рушення” без попереднього виконання вимог статті 11 Конституції України про консолідацію української нації, розвиток її мовної, етнічної самобутності, без законодавчого закріплення впливу громад за національною ознакою на склад влади, без відновлення графи про національність, відтак, без розвитку здатності етнічних українців до самостійного життя, без чого “ посполите рушення “ буде не українським, а скоріше малоросійським. Зрозуміло, що ніяких підсумків національної роботи не підводили і не згадували про таке, бо було, очевидно, соромно дивитися, як крива українського національного відродження навіть в роки незалежності стрімко падає. Чому, дає пояснення той же М.Голубець: ”Цій Верховній Раді вже нічого не допоможе. Наш нaціонально-демократичний склад спримітизувався, став зрадницьким у національному питанні. І їм немає чого лекції читати. Потрібна нова Верховна Рада. Передусім інший закон для її обрання. Це проблема: врятувати Верховну Раду від страшної хронічної хвороби”. І вказує на першопричини такого ганебного явища: ” відтоді і до сьогодні нація українська занедбана, зруйнована, без досвіду патріотів-державотворців, які б мали навички, знали, як реалізувати будь-які питання державотворення” (там же). М.Голубець не перший, хто відверто і публічно нагадує нинішнім провідникам національно-демократичних сил про нагальність сходу їх з політичної арени. Вони це чують, читають та не дослухаються і  позичивши у Cірка очі, продовжують штовхати українську справу до прірви, замовчуючи проблему, підміняючи загальну справу оздоровлення української нації політичними ігрищами за владу, частковими заходами з національними гаслами для самозадоволення і щоб нагадати супільству про себе. Чи знають вони про одвічну трагедію українців ще з часів Б.Хмельницького, про яку ,зокрема, пишуть історики В.Смолій і В.Степанков, нагадавши про перехід у католицизм і ополячення майже всіх князівських родин українського походження (Пронські, Слуцькі, Збаразькі, Вишневецькі та інші): ” Трагізм цієї ситуаціїї полягає у дeнаціоналізації, втраті етнічної самосвідомості, економічно найпотужнішого, політично найвпливовішого та найкраще організованного класу-стану українського суспільства, який задля збереження і нaступного зміцнення своїх станових інтересів не лише не підтримав боротьбу народних мас України проти іноземного поневолення, за створення національної державноcті ( не кажучи вже про те, щоб очолити цю боротьбу), а й брав активну участь у її придушенні” (“Богдан Хмельницький”, Київ,”Либідь”.1995 рік). Нинішня ситуація не менш трагічна, бо за відчуттям Ліни Костенко ми втрачаємо незалежність. До того ж фактично нічого не робимо, щоб не втратити її, в єдино можливий спосіб, консолідуючи українську націю, діючи бодай відповідно до статті 11 Конституції України. Нинішні ж «вишневецькі» (Колісніченко, Левченко, Симоненко, Марченко, Кравченко, Матвійчук, Близнюк і багато інших, різного положення при владі, всіх і не згадаєш) не сажають на палі, а ведуть спільно з силами вчорашнього дня, недругами українського національного відродження активну, відверту, публічну боротьбу проти оздоровлення етнічних українців, виведення їх із стану “дурного хохла”, в якому вони перебували декілька століть, а більшість перебуває і нині. І ніхто із національно-патріотичних сил не протистоїть їм, слухаючи про права людини, зокрема, права на вибір мови спілкування, хоч маємо з боку нинішніх “вишневецьких” реалізацію права на зраду національних інтересів.

«Тушки» в незалежній Україні – ті, хто кував диктатуру Януковича. Згадаємо поіменно.


Самим відомим шакалом є Віктор Ющенко, який підписав Меморандум «Ющенко – Янукович» у 2005 році. Та здав регіоналам результати Помаранчевої революції. 

Але не треба забувати також і «старих» тушок – колишніх рухівців: Тараса Чорновола,
Олександра Лавриновича – одного із заступників В’ячеслава Чорновола по Народному Руху.
Володимира Олійника – нинішнього регіонала (з БЮТ)
Далі ми будемо згадувати УСІХ, хто раніше був у демократичних лавах – але потім перейшли до регіоналів.

Члени фракції партії регіонів у Верховній Раді:


1. Баграєв М.Г. (БЮТ)
2. Барвіненко В.Д.(БЮТ)
3. Березкін С.С. (БЮТ)
4. Борисов В.Д. (НУНС)
5. Васадзе Т.Ш. (БЮТ)
6. Веревський А.М. (НУНС)
6. Волков О. А. (НУНС)
7. Головатий С.П. (БЮТ, НУНС)
8. Єдін О.Й. (БЮТ)
9. Журавко О.В. (НУНС)
10. Зубик В.В. (БЮТ)
11. Зубов В.С. (БЮТ)
12. Кінах А.К. (НУНС)
13. Луцький М.Г. (БЮТ)
14. Надоша О.В. (БЮТ)
15. Олійник В. М. (БЮТ)
16. Полунєєв Ю.В. (БЮТ)
17. Стоян О.М. (НУНС)
18. Толстенко В.Л. (БЮТ)
19. Фельдман О.Б. (БЮТ)
20. Хмельницький В.І. (БЮТ)
21. Шепелєв О.О. (БЮТ)
22. Яценко А.В. (БЮТ)



Група заради майбутнього (тушок, звичайно):


23. Бобильов О.Ф. (НУНС)
24. Буджерак О.О.(БЮТ)
25. Гасюк П.П.
26. Гацько В.П. (БЮТ)
27. Гейман О.А. (БЮТ)
28. Денькович І.В. (БЮТ)
29. Задирко І.О. (БЮТ)
30. Камчатний В.Г. (БЮТ)
31. Каплієнко В.В. (БЮТ)
32. Константинов Є.С. (БЮТ)
33. Крук Ю.Б.(НУНС)
34. Курило В.С. (БЮТ)
35. Мовчан П.М.(БЮТ)
36. Плющ І.С.(НУНС)
37. Радовець А.А. (БЮТ)
38. Рибаков І.О.(БЮТ)
39. Сідельник І.І.
40. Сорочинська-Кириленко Р.М. (БЮТ)
41. Трайдук М.Ф.
42. Чорновіл Т. В.(РУХ В’ячеслава Чорновола)



Так звані «Позафракційні»


43. Богдан Р.Д. (БЮТ)
44. Буряк О.В.(БЮТ)
45. Ветвицький Д.О. (НУНС)
46. Воротнюк І.Б. (НУНС)
47. Губський Б.В.(БЮТ)
48. Зозуля Р.П. (БЮТ)
49. Куровський І.І. (НУНС)
50. Лабунська А.В.(БЮТ)
51. Маліч О.В.(БЮТ)
52. Олійник С.В.(БЮТ)
53. Омельченко Г.О. (БЮТ)
54. Омельченко О.О. (НУНС)
55. Осика С.Г.
56. Пилипенко В.П. (БЮТ)
57. Писаренко В.В. (БЮТ)
58. Семинога А.І.(БЮТ)
59. Черпіцький О.З. (БЮТ)
60. Шаманов В.В. (БЮТ)



Тушки, що формально залишаються у складі НУНС, але голосують разом із партією регіонів:


61. Білозір О.В.
62. Василенко С.В.
63. Жванія Д.В.
64. Каськів В.В.
65. Кріль І.І.
66. Лук’янова К.Є.
67. Оробець Л.Ю.
68. Палиця І.П.
69. Петьовка В.В.
70. Полянчич М.М.
71. Поляченко В.А.
72. Стретович В.М.
73. Тополов В.С.
74. Харовський С.

Сама тема трагічної ситуації і нездатності титульної нації до самостійного життя відсутня в інформаційному полі за винятком окремих авторів, на якихвишневецькіне звертають уваги, а націонал-патріоти не дослухаються, замовчують. Трагічність нинішньої ситуації посилюється широкою і зростаючою денаціоналізацією і зросійщенням майже половини населення української національності.

До того ж запис про національність відсутній в паспортах і інших паперах про особу громадянина. Дивує і позиція української діаспори за кордоном, насамперед, СКУ, яка не бачить чи закриває очі на трагізм ситуації в Україні, підтримуючи і далі стосунки з нинішніми провідниками української справи, час яких вийшов, і не допомагаючи новим, щоб виправити ситуацію бодай на перспективну, щоб крива національного відродження не падала і надалі. 

То ж маємо сподіватися на себе і на те, що дійсно українське “посполите рушення”, саморганізація українських громад не тільки нагадає етнічним українцям як більшості суспільства про їхню відповідальність за стан справ в державі, про необхідність зміцнювати і розвивати здатність до самостійного життя, але й приведе до української справи нових провідників., позбавлених “блуду і недоглядів”, ігнорування тяжкої історичної спадщини. 

Присоромлені ж нами нардепи-українці із різних фракцій відновлять запис про національність, а в закон про вибори депутатів внесуть положення, за якими не партії і не комісії, а збори громад за національною ознакою, як було в СРСР право зборів трудових колективів, будуть визначати, за кого голосувати в округах в день виборів. Це буде кроком до обрання дійсно української влади, бо нас, етнічних українців, більшість в суспільcтві. Ось тільки б не забувати слова Т.Шевченка: “обнімітеся, брати мої, молю Вас, благаю”. Ось тільки б зняти ярмо байдужості і закляття безпам’ятства.Чи вдасться зробити такий подарунок до 20-тої річниці незалежності, зробивши відповідні сумні підсумки національної роботи і необхідні висновки, щоб спільно, допомагаючи одне одному, робити з себе людей, які б інтереси нації ставили вище за станові, кланові чи партійні?! Поки не пізно, здається…



03.12.2003, Сергей Дацюк, "ДИАЛОГ.UA"


Пасквиль. Невинным девушкам и нервным взрослым читать не рекомендуется.


Украинская элита не доказала право на самоопределение своей нации. Она предпочла разграбить страну, сдать ее другим странам, предать ее интересы по отношению к остальному миру. Конфликт вокруг Тузлы — это провокация со стороны российской элиты, адресованная украинской элите. И когда россияне говорят, что нас нет, потому что мы не можем адекватно ответить, они правы: в этом смысле наша нация до сих пор не имеет права на существование

На общественных форумах, чередой идущих в Украине, приглашенные иностранцы очень удивляются навязчивым разговорам в нашей стране об элите. Они, дескать, отказались от этих разговоров давным-давно. Мы же не можем отказаться. У нас мифическая ностальгия по элите. Интересное наблюдение можно сделать на круглых столах, посвященных этой теме: все, кто обвиняет отечественную элиту в неспособности выполнить свою миссию, в этот момент не находятся в позиции элиты и даже не понимают этого. Элита не может обвинять элиту, то есть саму себя, в неспособности к чему-либо.

Элита — это научный социологический термин, а также публицистический термин, использующийся в смысле «нет-элиты-как-жаль», но ни в коем случае – не политический. В политическом смысле элита — это подкармливаемый из разных побуждений миф о присутствии-отсутствии элиты. Вот, например, у нас есть оказывается творческая, научная, техническая, бизнесовая, управленческая, религиозная и, конечно, политическая элиты. Элиты ли?

 Элита — это миф
Миф об элите возникает из гражданской неспособности общества к самоуправлению, из отсутствия политической активности граждан. Миф об элите возникает также в обществе без публичной политики. Возвратите политику — и вы потеряете миф об элите.

Разговоры об элите – это способ сознательно или подсознательно переложить ответственность за принятие решений на отсутствующую социально-активную и ресурсообеспеченную группу. Чем более заметно отсутствие гражданской активности, тем больше слышится разговоров об элите.

Элита в качестве мифа понимается утилитарно: с точки зрения качественных услуг, которые в цивилизованном мире есть, а у нас как-то припозднились. То есть миф об элите будет существовать все время, пока этой самой элиты не будет. А когда она появится, – будет существовать миф о всесилии нескольких людей, принимающих решения в стране. Такая форма (сродни массонской) избранности влиятельных людей характерна именно для тех стран, где эта самая элита есть.

Навязчивые разговоры об элите сегодня – это попытка присвоить знак отсутствующему месту принятия самостоятельных решений в стране, которая к тому же находится во внешнем управлении. В ситуации внешнего управления страной элита приобретает еще одну роль — она лучше других должна знать, перед кем сегодня нужно прогнуться, чтобы было комфортнее, — перед США, Европой или Россией.

В прагматическом смысле элита – это часть общества, которая предоставляет остальному обществу услуги по идеологическому, политическому и экономическому комфорту в настоящем, а также обеспечивает фьючерсные сделки с историей. Если комфорта нет, то работа элиты некачественна. Если фьючерсных сделок не происходит, то нет обеспеченного надеждой и мечтами совместного будущего, а есть только индивидуальное будущее, основанное на собственном страхе и риске. Элита как бы производит мечты о будущем. И чем больше она мечтает, тем больше вариантов будущего можно реализовать на уровне обыденного сознания. И тем больше мифов рождается о ней самой.

Миф первый. Элита – это власть, то есть те, кто принимает властные решения. Как бы номинальная власть в стране и есть ее элита. Критики этого мифа указывают на проблемы, связанные с ростом эгоизма и деморализацией представителей элиты во власти. Претензии, предъявляемые к именно так понимаемой элите, связаны с тем, что издержки от ее деградации более сильные, чем выгоды от ее эгоизма.

Миф второй. Элита — это те, кто заботиться об общественной пользе. То есть оппозиция — это элита, поскольку она моральнее деморализованной власти, потому что она заботится об общественной пользе, в то время как власть заботится только о себе. Критики этого мифа указывают на проблемы, связанные с романтизмом и с отсутствием прагматизма у такой элиты.


Претензии, предъявляемые к таким образом понимаемой элите, связаны с тем, что общественная польза – обычно очень слабый мотив для отстаивания своих интересов при столкновении с другими интересами, например на внешнеполитической арене, где исчезает понятие общественной пользы в смысле национально-общественной пользы.

Миф третий. Элита — это лучшие представители власти и оппозиции, то есть лидеры в некоем рейтинговом подходе. Отсюда в Украине существование множества рейтингов, определяющих лучших из лучших. Мы построили мощную систему иерархии, как в кастовом или средневековом обществе, выраженную во всевозможных знаках отличия. Хотелось бы знать: существует ли в других обществах такое множество видов номерных знаков для автомашин или это наше изобретение, а также получить исчерпывающий список табели о рангах, обозначенных в этих номерах. То есть, если номер автомашины заканчивается на «ВР», то это круче, чем «КМ», или «АП» все-таки круче. И сколько раз нужно присесть, когда видишь номера синего цвета?
Мифичность проявляется еще и в том, что элита — это то, что видится только на расстоянии. И никогда точно нельзя сказать, кто есть элита. Со временем может оказаться, что элита вообще была в другом месте, делала нечто иное, чем власть или оппозиция, и в общем-то мало кем была замечена.

Элита связана с национальной историей, она есть производное от нации, а не от государства, то есть скорее от культуры в целом, а не от текущей политики. Бердяев в «Философии неравенства» (письмо 4 «О нации») говорит, что нация – категория конкретно-историческая, а не абстрактно-социологическая. Социологические опросы никогда не дают представления о нации. Задайте вопрос массе, и вы получите массовый ответ, который мало связан с тем, как люди будут действовать на самом деле. Чтобы хоть что-нибудь понять об украинской нации и национальной элите, нужно рассматривать ее исторически.

В Украине есть единственная маленькая пассионарная прослойка — молодежь. Молодежь в состоянии не только правильно видеть историческую перспективу, но и действовать (бой под Крутами, голодовка 1990 года студентов, перспективные голосования молодежи на выборах). Старшие представители украинской элиты может быть лучше все видят и понимают, но к действию совершенно не приспособлены.

Бердяев в упомянутой работе воюет с равным правом на национальное самоопределение. И это сегодня уже не кажется странным. У нации изначально нет никаких прав на самоопределение и существование. Это право должно быть завоевано физическим противостоянием, доказано культурно и ментально, отстояно в кровавой борьбе с попытками отобрать его. «Еврейское напряженное ожидание Мессии» по Бердяеву не является националистическим. Ожидая Мессию, Украина легче всего попадает под культурное влияние России.

Элита — блеф
Ну, где тут записывают в элиту? Меня запишите. Разговоры об элите нужны для того, чтобы тех, кто говорит о состоянии элиты, и считали элитой. Разговоры об элите — своеобразный блеф, замещение реальной интеллектуальной деятельности.

Ноющая самопрезентация элиты — нечто вроде орденов Брежнева. Именно тогда, когда исчезает содержание властной деятельности, появляется огромный спрос на избранность, отличие от других.

Может элита это просто известные люди? Кипа журналов и газет, проводящих исследование самых успешных людей взахлеб рассказывают про «жизнь удалась». «Корреспондент» в этом сильно отличился. Дескать, — вот успешные люди. А что значит успешные? Они строили свой дерзкий персональный проект, столкнулись с уникальными преградами со стороны общества, но выстояли, победили и доказали свой успех? Ой, что-то не припомню. Они были известны по разнарядке, при любой власти, при любой политике, ни с кем они не сражались, они ждали своего часа, они подстраивались под реальность… Так может это и не успех вовсе?

Зачем функциональное место медиа-реальности, которое обеспечивает известность человека, называть успехом? А затем, чтобы не задавать глупых вопросов, а что же есть успех на самом деле. Успешность медиа-образа не является отнюдь успешностью жизненного проекта его носителя. Находясь ежечасно в медиа-реальности, сильно к тому же цензурируемой, принимая известность за успех, мы оказываемся перед лицом медиа-образа, а не перед лицом личности.
Один известный тележурналист считается успешным. С чего это вдруг? На его место найдется десяток людей, которые будут делать это лучше, но могут оказаться бескомпромиссными, и тогда не удержатся на его месте. То есть, успех – это профессионализм плюс приспособленчество? То есть это мы называем успехом? А как же быть с неприспобленцами? То есть их персональный проект не может быть успешным? А что вообще можно знать об их персональном проекте в обществе тотальной цензуры?

По-настоящему успешный человек из известных в стране только один — Верка Сердючка (Андрей Данилко). Он послал далеко и на долго все нормы и правила снобистствующего вкуса, он переборол пренебрежительное отношение к своему избыточно народному искусству. Он делает песни в телепроектах наряду с другими авторами, которые в отличие от песен других авторов становятся популярными. Он открыто говорит народным языком, переодевается в женщину и не слывет «гомиком». Его приглашают, его цитируют, его изучают.

А в чем успех тележурналиста, ведущего монологичные телепередачи, пиная оппонентов, которые не могут ответить не то что в его телепередаче, но и в других телепередачах? В чем успех тележурналиста, которому благодаря конформизму и лести власти удается удерживаться в медиа-пространстве?

Успешный медиа-образ, формируемый в целях, которые зачастую не принадлежат самому его носителю, — еще не успех его носителя. Народ быстро забывает известных. Есть только одно правило успеха — создание масштабной драматургии личностного противостояния общественным традициям и нормам и победа в этом противостоянии, которая бы имела исторический резонанс.
Известность — еще не успех. Место в медиа-реальности  — еще не успех. Попытка замещения успеха известностью — контрпродуктивна. Это расчет на краткосрочную перспективу. Элитарность как известность — это блеф.

Обществу интеллигенции, переродившейся в пролетариат интеллектуального труда, остается только блефовать. Блефующая элита, скармливающая рейтинги своей известности остальному населению и ведущая дискуссии о неспособности выполнить свою миссию, — это попытка не говорить о чем-либо по большому счету.

 Элита — провокация
Отсутствие элиты, говорят, катастрофа. Давайте срочно создавать элиту. А мы готовы? Элита — это вызов. Элита — провокация для своей нации и для чужих. Единственный способ сегодня создавать элиту — это, для начала, смех и издевка над самими собой. Может, проверим? Давайте поговорим очень жестко, в провокационной манере.

Все уже внутренне согласились с тем, что в отличие от «либеральной империи» в России, Украина создает «либеральную окраину». Но «элита» еще не пришла к единому мнению, окраиной чего должна являться Украина — Европы или России. Все уже согласны, что если долго стоят в раскоряку, то неминуемо поставят раком, но поменять позу еще не решились.

Разговоры об элите в Украине – это способ публичной демонстрации «садо-мазохистского извращения» и следующей за этим «мастурбации без эрекции». То есть разговор идет приблизительно так: «мы импотенты, потому, что не можем отстранить от власти кастратов. Но поскольку мы осознаем, что мы импотенты, и представляем, как бы мы могли отыметь кастратов, то само это обстоятельство позволяет нам думать, что какая-то потенция у нас все же есть».

Мы долго соблазняли всех мужиков — и США, и Россию, и Европу. Мужики собрались, мы в известной позе. Теперь только решить надо, всем сразу будем отдаваться или по очереди. Первой пристроилась Россия. «Караул», — закричали тут некоторые «импотенты», — «Украину имеют!». «Так ей нравится!» — говорят в России. «В общем, ничего, но слишком грубо. Нельзя ли понежнее как-нибудь…» — заявляют кастраты. «Да, пожалуйста! Вам куда понежнее — в Тузлу или еще ниже?» — говорят в России. Кастраты и импотенты призадумались, и снова заговорили о национальной элите.

Элита, типа, имеет миссию. Ее остальное общество кормит, поит, закрывает глаза на ее воровство с одной целью — чтобы она заботилась о благе этого самого общества, спасала его в кризисных ситуациях. Поэтому нынче безмолвствующему большинству можно бы и счет предъявить: это чего же вы творите, бездельники? Мы вас кормим, поим, к наркоте не придираемся, несовершеннолетних пользовать разрешаем, даже статью о мужеложстве отменили — все для вас. А вы что? Страну имеют по полной программе. А вы нам разговоры про элиту скармливаете. Или публичное харакири — или лишим вас звания элитных камикадзе.

Имеем ли мы элиту, если ее имеют другие элиты, вот в чем вопрос? Чтобы тебя считали мужиком, нужно хоть раз мужское достоинство показать. Элита суть использование потенции, а не разговор о причинах импотенции. Провокация российской элиты — это демонстрация мужской силы, провокация украинской — виляние бедрами. И то и другое — провокация. Но в одном случае это месседж: «Я тебя возьму», а в другом случае – месседж: «Возьми меня».

Украинская элита не доказала свое право на самоопределение ее нации. Она предпочла разграбить страну, сдать ее другим странам, предать ее интересы по отношению к остальному миру. Конфликт вокруг Тузлы — это провокация со стороны российской элиты, адресованная украинской элите. И когда россияне говорят, что нас нет, потому что мы не можем адекватно ответить, они правы. В этом смысле наша нация до сих пор не имеет права на существование.
А если так, то историческая миссия украинской элиты — в кровавой войне доказать, что она элита. Не будет крови — не будет элиты. Нечего тешить себя иллюзией про миролюбивость украинского народа. Все остальные способы слезных убеждений и дискуссий для истории — не аргумент. Москва слезам не верит, Москва кровушки жаждет…


Еліта має бути сильною


Ернст Заграва, аналiтик-економiст, ДИАЛОГ.UA

Сьогодні політична еліта усвідомила, що замість того, щоб забороняти приватний бізнес, краще “мати в ньому долю”. Але чиновник, що радіє, коли підприємці приходять до нього в кабинет і прохають про послугу, не розуміє, що перехід всіх державних підприємств у приватні руки закінчиться тим, що чиновники будуть бігати у кабинети підприємців, шукаючи ласки.

Пане Ернсте, в Україні часто чути, що у нас еліти або немає, або вона не така, як хотілося би. Ви можете сказати у чому справжня проблема наших еліт?

Проблема наших еліт в тому, що вони не усвідомили до кінця своїх інтересів.

Економічна еліта, до речі, у цьому сенсі більш прогресивна, тому що вона усвідомила, що їй треба остерігатися Москви, бо там більший капітал. Але, разом з тим, українська еліта не може усвідомити, що те ж саме стосується і ЄС чи вступу у СТО. І стосується значно більше. Бо “там” капітал ще більший, і європейці ще успішніше скуплять і наш приватний, і державний бізнеси. Звичайно, наші бізнесмени остерігаються західного капіталу, але вони не можуть виробити адекватної альтернативи його приходу.

Наскільки це впливає на формування державної політики?

Політика нашої держави формується ситуативно. Хоча ми маємо незначну кількість підприємств і галузей, що сподіваються на якісь переваги від вступу у світові економічні організації і економічні союзи, але ці підприємства, принаймні, свідомо проштовхують свій інтерес. Загальна ж маса, не розуміючи прямої для себе шкоди, просто “не мають думки з цього приводу” і біжать навздогін за потужними галузями.

Бізнес-еліта до цієї пори не усвідомила того, що лише сильна держава здатна відстоювати їхні інтереси у світових економічних об’єднаннях. Натомість державна еліта (або скоріше політична) усвідомила, що замість того, щоб забороняти приватний бізнес, краще “мати в ньому долю”. Не усвідомила вона лише те, що ситуація невблаганно міняється.

Сьогодні чиновники гадають, що тримають ситуацію в руках. Вони контролюють головний ресурс – дозвіл на діяльність. Але вони не усвідомлюють, що чим більше держава позбавляється власних джерел фінансування (наприклад, державних підприємств), то тим більше вона залежить від фінансування приватними підприємствами (наприклад, через податки). І тоді сплата податків стає колективною ВОЛЕЮ бізнесів сплачувати їх, а держава – стає прохачем.

Чиновник, що радіє, коли підприємці приходять до нього в кабинет і прохають про послугу, не розуміє, що перехід всіх державних підприємств у приватні руки закінчиться тим, що чиновники будуть бігати у кабинети підприємців, шукаючи ласки.

В чому може проявлятися захист національних інтересів? Яку роль у цьому відіграють еліти?

Коли якийсь можновладець приймає політичне чи-то економічне рішення, він повинен зважати на те, які це матиме наслідки для держави, для виживання нації як самостійної одиниці.

В архіві сайту “Діалог.UA” можна знайти відповіді на підведення підсумків нашої незалежності. Там одна поважна особа заявляє, що чим більше до нас прийде західних корпорацій, тим краще. Чому? Чи він сумнівається, що вони “поїдять” наші недужі компанії? Чому цей факт його радує? На мою думку – все це наслідки напівусвідомлення тенденцій і законів.

Ця людина, очевидно орієнтується на Захід. Але в чому саме? На Заході якраз звикли відстоювати свій ринок і якщо здають якісь позиції, то лише в обмін на відповідні поступки. Проблема всіх національних ринків Заходу в тому, що з них виросли гігантські корпорації, які рвуться на завоювання чужих ринків. Але щоб мати право завойовувати чужі ринки, вони мусять “натиснути” на свої держави, щоб ті дали дозвіл іноземним корпораціям прийти на вітчизняний ринок. Обмін звичайно робиться за рахунок слабких галузей, які нездатні захистити свій інтерес у вищих державних органах. Якщо, скажімо, металургійна промисловість рветься на європейський ринок, то вона може тиснути на уряд, щоб той “здав” сільське господарство – зняв бар’єри на шляху закордонної сільгосппродукції в розрахунку на те, що селяни мабуть не зорганізуються і не дадуть гідної відсічі.

Коли тих, хто рветься на завоювання чужих ринків стає багато, відбувається прорив – слабкі галузі здаються в обмін на доступ сильних вітчизняних корпорацій до чужих ринків.

Чи ми маємо стільки потужних корпорацій, щоб так несамовито рватися на “завоювання” чужих ринків, та ще щоб жертвувати при цьому іншими галузями? Я можу сказати, що це зовсім не західний підхід. Наші „західники”, насправді, змушують Україну йти шляхом Півдня – здаватися на милість, прохати і чекати.

Яку роль еліта відіграє у формуванні ідентичності? Чи повинні наші еліти цуратися Росії, щоб зберегти останні залишки національної культури?

Національна еліта усвідомила, що союз з Росією загрожує зникненням нашої ідентичності. Але вони дивним чином втрачають пильність, коли справа стосується Заходу. Невже вступ у ЄС і справді не загрожує нашій ідентичності? З Росією не може бути рівноправного союзу – її економіка набагато більша від нашої, а як так, вона завжди диктуватиме нам свою волю. Чи це не стосується і ФРН? Тим більше США? Росіяни прагнутимуть перетворити союз у нову монолітну державу. Чи ЄС вже не прямує тим самим шляхом?

Як ставляться до українських еліт на Заході? Чи визнані вони рівноправними партнерами на міжнародній арені?

Складається враження, що, скажімо, для нашої націоналістичної еліти, питання про незалежність вже не стоїть, для них лише стоїть питання: “залежати від кого?”. Вони не хочуть залежності від Росії, але легко приймають залежність від Заходу. Залежність від Заходу більш м’яка і обіцяє більше цукерок. Але такий шлях відіймає назавжди в нас можливість стати рівнею Заходу і примусити його поважати нашу культуру й нас самих. 

Я не захоплююсь СРСР, бо я націоналіст. Але ми мусимо шукати таких шляхів, на яких ми набудемо сили і будемо шановані, а не тих, які ведуть до відвертого розчинення і нашої культури, і економіки.
Свого часу Японія примусила Захід ставитися до себе і своєї культури з повагою. І робила вона це не шляхом здачі своїх інтересів, а саме шляхом наполегливого захисту своїх інтересів (вона й досі не хоче пускати західні корпорації до себе). Подібним шляхом прямує тепер і Китай. І його вже поважають. Ми ж подаємо себе лише як об’єкт, як сировину. На нас так і дивляться.

В нас мусить бути наш шлях, шлях на якому нас почнуть поважати. І він є, немає волі йти ним.
Стосовно Заходу, то нас там не помічають. Коли був СРСР, то нас вивчали, нами цікавилися (саме так – не лише росіянами, але й нами українцями). Тепер ми не цікаві. Відповідні відділи закриті, факультети в університетах перепрофільовані, газети забули згадувати.

Про нас ще можна почути на поодиноких семінарах, що влаштовуються при університетах. Але й там вся аудіторія – сама діаспора.

Цікавляться потужними. Цікавляться сильними чи тими, хто обіцяє такими стати. Хто ставить за мету і рветься до світового лідерства. 

Кого може цікавити той, хто шукає собі патрона?

Хвороба толерантності

Петро Герасименко, для УП
 
КОЛОНКИ АВТОРА
 

Українці вже тривалий історичний проміжок часу перебувають під впливом надзвичайно негативних суспільних процесів. Ці процеси загрожують втратою національної ідентичності, принижують людську гідність та ставлять питання про фізичне існування самої нації.

Здавалось би, комплекс таких потужних і довготривалих факторів мав би викликати могутню зворотну реакцію.

Антиукраїнська та егоїстично-меркантильна грабіжницька політика псевдоеліт у здоровій нації давно б спровокувала виробництво антитіл, які б ліквідували основні загрози національній безпеці.

Але цього поки що не відбувається. Навпаки, українців намагаються тотально заразити толерантністю, зробити їх пасивними, інертними та неспроможними до боротьби.

Українці хворі на толерантність. Бо тільки нація, уражена толерантністю, нездатна чинити адекватний опір і активно реагувати на подразники зовнішнього світу. У толерантної нації межа появи реакції на явища суспільного життя настільки висока, що нерідко є недосяжною взагалі.

Щоправда, деякі неоліберальні адепти люблять називати це все "здоровим українським патріотизмом". Насправді цьому явищу більше імпонує визначення колоніальної суспільної імпотенції.

Соціальні подразники, які здатні вивести таких громадян із пасивного покірного стану, нерідко знаходяться на кордоні між життям і смертю. А поняття честі і гідності, свободи і незалежності своєї країни для толерантних осіб є надто далекими і незрозумілими.

Симптоми захворювання толерантністю в Україні яскраво проявляються у двох основних сферах: національній та соціальній. В національному вимірі толерантність характеризується колоніально залежним світоглядом малороса-хохла.

В соціальному толерантність передбачає нездатність активно боротись за достойний рівень життя на фоні корупції, величезної майнової диференціації, паразитування фальшивої еліти та несправедливого розподілу національних багатств.

Толерантна терплячість українців надзвичайно вигідна українофобам різних мастей. Вона дозволяє залишити націю на рівні постколоніального суспільства, дає реальні шанси на відновлення в майбутньому Російської імперії і ставить хрест на можливості стати могутньою високорозвинутою державою, з якою прийнято рахуватись у світі.

Лише в тотально хворій толерантністю нації можна урочисто нести по центральній вулиці країни портрети Сталіна та інших діячів, які мільйонами знищували місцевий етнос, та безперешкодно ставити йому пам’ятник у Запоріжжі.

Натомість в нетолерантному Тель-Авіві дуже важко уявити собі демонстрацію з портретами Гітлера чи урочисте відкриття йому пам’ятника.

Те, що Дмитро Табачник та група інших осіб сьогодні успішно працюють над звуженням простору вживання української мови, русифікацією освіти, деформацією історичної пам’яті, нав’язуванням російського імперського простору та формуванням світогляду хохла-малороса – логічний результат толерантного ставлення до цього значної кількості самих українців.

Українці, уражені комплексом малороса, настілки толерантні, що з легкістю готові забути свою мову на своїй землі аби лише було зручно для представників "братнього народу" та денаціоналізованих осіб.

Лише в країні, де тотально панує пасивність народу, можна мати такі "визначні" показники розвитку як найвищий рівень корупції і найнижчий рівень зарплат.

Лише дуже толерантне суспільство байдуже ставитиметься до того, що країною фактично править купка олігархів та їх обслуговуючий персонал, тоді як значна частина населення взагалі перебуває за межею бідності.

Бо наявність такого стану справ говорить перш за все про те, що суспільство цілком толерантно його сприймає. Протест проти негативних явищ у нас зводиться переважно до втечі за кордон. І на цьому боротьба припиняється.

А чи не запитували апологети толерантності, чому власне олігархи чи владно-поміщицька еліта мають дбати про гідні соціальні стандарти життя своїх громадян, коли ті самі громадяни не висловлюють особливих нарікань з цього приводу?

Скарги українців обмежуються хіба що нетолерантними розмовами у межах своїх квадратних метрів. А ось у публічних місцях всі вони надзвичайно толерантні.

Правда, трапляються поодинокі випадки соціального невдоволення, але вони стосуються переважно інтересів тільки вузької соціальної групи і нездатні змінити ситуацію в державі.

Бо в цілому нарікання українців на бідність, корупцію, неефективну роботу правоохоронних органів, розкрадання бюджету чиновниками є такими, які можна ігнорувати, що й успішно робиться і вже не один рік.

Адже нарікання толерантних осіб нікому не страшні і не змушують бути почутими.

Це хіба що нетолерантне суспільство не матиме бажання довго терпіти панування знахабнілої псевдоеліти, яка розкошує за рахунок бідності інших, "прихватизовує" національні багатства, краде кошти бюджету і навіть час від часу на крутих авто дозволяє собі наїзди на звичайних українців.

Мажори чудово знають: в цій толерантній країні з відповідною правоохоронною системою та судами їм нічого не може загрожувати.

Нав'язана ззовні за допомогою широкого спектру засобів і продукована сьогодні когортою внутрішніх діячів – від неолібералів і космополітів до вірних слуг нинішнього олігархічного режиму і п’ятої колони Кремля – толерантність деформувала ментальність українців, підкосила їх енергетичний пасіонарний потенціал.

Саме завдяки комплексу толерантності багато громадян більш схильні негативно реагувати на тих, хто не бажає бути толерантним до процесів, які мають місце в нашій країні, ніж на самі процеси.

Така реакція схожа на розвиток аутоімунного захворювання. Енергія нації спрямовується зовсім не у напрямку боротьби проти національного приниження чи соціальної несправедливості, а проти тих, хто не уражений синдромом толерантності і має сміливість задавати незручні запитання, бути радикалом і боротись з системою.

Схожий світогляд громадян дуже вигідний прихильникам існуючої системи. Адже ніяких змін не відбудеться, поки пануватиме толерантне ставлення до існуючих в нашому суспільстві явищ.

Тому вони й лякають українців "Свободою" та радикалами, які якраз є проти толерантного ставлення до соціальної та національної несправедливості.

Щоб подолати хворобу толерантності потрібно відкинути колоніально-рабські комплекси минулого і не боятись ставити відверті гострі запитання суспільного виміру, на які певні особи бажають поширити табу.

Як можна вирішити існуючі в державі проблеми, якщо вони багатьма навіть неусвідомлені чи про них бояться говорити прямо? Як можна знайти відповідь, коли в багатьох відсутнє питання: чому є так, і чи дійсно так мало би бути?

Спочатку потрібно усвідомити реальний стан справ. Потім – почати процес суспільного одужання від толерантності. Його наслідком стане поява нації, яка не схильна терпіти національне приниження і соціальну несправедливість, продажність, корупцію і зажерливість влади.

Збереження ж толерантності означає збереження існуючого статус-кво з сумними перспективами для майбутнього України.

Нетолерантна нація потрібна не стільки комусь конкретно – "Свободі" чи іншим політичним силам. Вона потрібна, передусім, Україні і є обов'язковою умовою існування повноцінної суверенної держави.

Бо тільки така нація здатна бути єдиним джерелом влади і стимулювати своїх обраних представників працювати на суспільне благо, а не на власні кишені. Така нація не буде терпіти брехні, зневажливого ставлення до себе.

Вона не буде чекати десятки чи сотні років, поки нарешті ні з того, ні з сього у людей, які перебувають при владі, з'явиться совість та порядність.

Нетолерантна нація – основний фактор, який постійно змушуватиме владу працювати на благо українців, покращувати якість своєї роботи, самовдосконалюватись та виконувати свої обіцянки.

Врешті-решт, нетолерантна нація продукує еліту нового типу, хвора на толерантність – лише таку, яка є сьогодні при владі.

Подібний матеріал:
Уроки минулого
Програма наступу українців, або подолати комплекс жертви 
Куди прямує Україна
Неукраїнська держава
Що таке Україна?
Як створити державу нового часу   
Неефективна держава чи некомпетентна влада? 
Верховна Рада України – система колективної безвідповідальності  
Як зробити нову Україну