I мертвим, і живим, і ненарожденним
землякам моїм в Украйні і не в Украйні
моє дружнєє посланіє.
Тарас Шевченко ......................................................
Раби, подножки, грязь Москви,
Варшавське(Брюсельське) сміття — ваші пани,
Ясновельможнії гетьмани.
Чого ж ви чванитеся, ви!
Сини сердешної Украйни!
Що добре ходите в ярмі,
Ще лучче, як батьки ходили.
Не чваньтесь, з вас деруть ремінь,
А з їх, бувало, й лій топили.
.......................................................
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього!
Шукати доброго добра,
Добра святого. Волі! волі!
Братерства братнього!
........................................................
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрость би була своя.
То й мудрость би була своя.
........................................................
В своїй хаті своя й правда,
І сила, і воля.
І сила, і воля.
........................................................
Тарас Шевченко
Тарас Шевченко
відзначила, що у період написання роману «Записки українського самашедшого» багато «вчитувалася у Гоголя», геніального автора «Записок сумасшедшего», і розповіла, чому написала «саме записки українського самашедшого». «Я зрозуміла, що я повинна дати специфіку українського божевілля. Бо в кожній країні, у кожній нації є своя специфіка. Я там у романі написала, у кого яка. Тому що, скажімо, манія величі - це ж хвороба, «псіхіческая болезнь». Але комплекс меншовартості – це гірша хвороба. А ми звикли. Розумієте? Нам нав’язують, а ми звикли. У нас незалежна країна, а політики закликають встати з колін», – сказала поетеса.
«Це, – додала Л. Костенко, – нав’язані стереотипи. Мене зацікавило, чому цей народ терпить. Десь у мене там написано, що мужчини імперських націй діють з позиції сили, мужчини поневолених, але гордих націй, – вони пручаються. А наші оце думають, що якось воно буде. А не буде, тому що принижена людина ніколи не стане людиною. І оце все мене мучило, і я подумала: напишу я специфіку українського божевілля».
Ернст Заграва, аналiтик-економiст
Сьогодні політична еліта усвідомила, що замість того, щоб забороняти приватний бізнес, краще “мати в ньому долю”. Але чиновник, що радіє, коли підприємці приходять до нього в кабинет і прохають про послугу, не розуміє, що перехід всіх державних підприємств у приватні руки закінчиться тим, що чиновники будуть бігати у кабинети підприємців, шукаючи ласки.
Пане Ернсте, в Україні часто чути, що у нас еліти або немає, або вона не така, як хотілося би. Ви можете сказати у чому справжня проблема наших еліт?
Проблема наших еліт в тому, що вони не усвідомили до кінця своїх інтересів.
Економічна еліта, до речі, у цьому сенсі більш прогресивна, тому що вона усвідомила, що їй треба остерігатися Москви, бо там більший капітал. Але, разом з тим, українська еліта не може усвідомити, що те ж саме стосується і ЄС чи вступу у СТО. І стосується значно більше. Бо “там” капітал ще більший, і європейці ще успішніше скуплять і наш приватний, і державний бізнеси. Звичайно, наші бізнесмени остерігаються західного капіталу, але вони не можуть виробити адекватної альтернативи його приходу.
Пане Ернсте, в Україні часто чути, що у нас еліти або немає, або вона не така, як хотілося би. Ви можете сказати у чому справжня проблема наших еліт?
Проблема наших еліт в тому, що вони не усвідомили до кінця своїх інтересів.
Економічна еліта, до речі, у цьому сенсі більш прогресивна, тому що вона усвідомила, що їй треба остерігатися Москви, бо там більший капітал. Але, разом з тим, українська еліта не може усвідомити, що те ж саме стосується і ЄС чи вступу у СТО. І стосується значно більше. Бо “там” капітал ще більший, і європейці ще успішніше скуплять і наш приватний, і державний бізнеси. Звичайно, наші бізнесмени остерігаються західного капіталу, але вони не можуть виробити адекватної альтернативи його приходу.
Яку роль еліта відіграє у формуванні ідентичності? Чи повинні наші еліти цуратися Росії, щоб зберегти останні залишки національної культури?
З Росією не може бути рівноправного союзу – її економіка набагато більша від нашої, а як так, вона завжди диктуватиме нам свою волю. Чи це не стосується і ФРН? Тим більше США? Росіяни прагнутимуть перетворити союз у нову монолітну державу.
Чи ЄС вже не прямує тим самим шляхом?
Як ставляться до українських еліт на Заході? Чи визнані вони рівноправними партнерами на міжнародній арені?
Складається враження, що, скажімо, для нашої націоналістичної еліти, питання про незалежність вже не стоїть, для них лише стоїть питання: “залежати від кого?”. Вони не хочуть залежності від Росії, але легко приймають залежність від Заходу. Залежність від Заходу більш м’яка і обіцяє більше цукерок. Але такий шлях відіймає назавжди в нас можливість стати рівнею Заходу і примусити його поважати нашу культуру й нас самих.
Я не захоплююсь СРСР, бо я націоналіст. Але ми мусимо шукати таких шляхів, на яких ми набудемо сили і будемо шановані, а не тих, які ведуть до відвертого розчинення і нашої культури, і економіки.
Свого часу Японія примусила Захід ставитися до себе і своєї культури з повагою. І робила вона це не шляхом здачі своїх інтересів, а саме шляхом наполегливого захисту своїх інтересів (вона й досі не хоче пускати західні корпорації до себе). Подібним шляхом прямує тепер і Китай. І його вже поважають. Ми ж подаємо себе лише як об’єкт, як сировину. На нас так і дивляться.
В нас мусить бути наш шлях, шлях на якому нас почнуть поважати. І він є, немає волі йти ним.
Україна ніколи не мала мудрих провідників. Це раз за разом оберталось для неї страшними катастрофами, знищенням як матеріального, так і культурного і духовного надбання.
То через князівське, то через гетьманське безголів’я. Тепер вона стоїть на порозі третьої руїни через президентсько-парламентське.
Чим далі, тим більше поглиблюється прірва між невеликою купкою неймовірних скоробагатьків-мільярдерів і основною частиною народу, яку вони нахабно експлуатують.
А що народ? Мовчить.
Що ж, зрозуміло, що після століть такого глуму, грубого приниження національної честі і гідності, потрібно починати нове життя із найважливішого – самоствердження.
Для цього потрібно психологічно розвиватись, позбутись потворного "комплексу жертви і раба", який немов би ланцюгами спутав наші кроки. Час усвідомити, що не завжди тільки хтось інший винен у наших бідах, а ми заслуговували такої долі, яку мали і маємо нині.
Ніхто нам, українцям, не зробив більше шкоди, як зробили собі ми. Усвідомлення цього допоможе стати господарями відповідальними за власну долю і уникнути в майбутньому прикрих помилок, що ми робили в минулому.
Століттями залякувані, усунуті від активного суспільного життя чужинцями, ми стали пасивні і ліниві, звикли до інтелектуального й фізичного байдикування, до роботи, яка нам нерідко була непотрібна.
Звикли крадькома визирати, що в світі діється і заспокоювати себе тим, що наша хата скраю. Тепер вона стала крайньою зусібіч і нам потрібно терміново подолати вікову інертність мислення і дії кріпаків.
Ми, українці, надто легко впадаємо в ейфорію від слів, а не від справ, добровільно "вловлюємось на гачок", поводимось як той екзотичний птах страус…А потім, впадаємо в іншу крайність – тяжко розчаровуємось, нарікаючи на них, хоча самі погодились на маніпуляцію…
Кінця і краю не видно цьому зачарованому колу…
Сьогодні найважливіше завдання нації – пізнати себе. Усвідомити, хто ми є: цивілізований європеєць чи окраїнний абориген.
У нас були колись два типи національного характеру: слабкий тип – хліборобів і сильний – козаків. Для першого порпатися в святій матінці-землі дорожче за волю, для другого свята воля дорожча за життя. Нині від другого типу маємо лише руїну.
Дмитро Донцов поділяв ще категоричніше: на козаків і свинопасів. Зрозуміло, що козаків завжди було замало. Їх забракло Хмельницькому, щоб виграти вирішальну битву за волю, їх забракло Мазепі, щоб порятувати Україну від загибелі.
Петлюра взагалі не мав ким воювати…
Вперше з гіркою категоричністю протиставив психіку козака психіці "свинопаса" Тарас Шевченко. Він був не проти селянського стану, а проти тих "хамовитих синів", які покірно хилилися перед панською пикою.
Іван Франко відверто іронізував з людини, яка, сидячи нишком під чужим ярмом, уважала, що "множачись серед мук, можна вирости в силу і забрати весь край в свої руки".
У вступі до книжки "Галицькі образки" він писав про українців, як про "расу обважнілу, розгнуздану, сентиментальну, позбавлену гарту і сили волі, так мало здібну до політичного життя на власному смітнику, а таку плодючу на перевертнів найрізноманітнішого роду". Дуже гіркі слова.
Ще менше щадив самолюбство українця Донцов. "Свинопаси" у всі віки були, є і будуть з їх полохливою ненавистю до героїчного, до патріотичного націоналізму і кращих козацьких традицій, які кличуть до боротьби і заважають "зав’язуватись салу".
Трагедія України – не в розгулі чужих орд, а в тому, що вона сама не перестала бути ордою.
Власна орда винищила нас із середини. Жоден європейський народ так охоче не повертав зброю, призначену для ворогів, проти себе самого: брат проти брата, син проти батька.
Махновці нищили гетьманців, щорсівці – петлюрівців, бандерівці – бульбівців. А яка то була б грізна сила, якби разом стали проти спільного ворога!
Не москалі вигнали з України уряди Грушевського, Винниченка, Петлюри, а за твердженням того ж таки Винниченка, самі українці.
Не татари організували Голодомор 1933 року. Не німецькі фашисти виловлювали по галицьких селах молоденьких сестер милосердя УПА, стадом, немов пси, ґвалтували їх, а свої ординці на ймення Іваненки, Петренки, Ковальчуки…
За роки радянської влади вони видушили, витлумили з України все, чим може пишатись нація: таланти, інтелігенцію, мислячих людей, які мали власну думку.
Ні, не дикий татаро-монгол, а українець під час арешту зламав прикладом щелепу Максиму Рильському, не сталінські посіпаки, а Хвильовий з Тичиною підписували смертний присуд письменниці Старицькій-Чернихівській…
Найстрашніша орда та, що скалить зуби в нашому серці. В Україні вона винищила елітарний генофонд, перетворила велику націю на покірне бидло.
Пишу аби люди наші критично подивились на себе, на діла рук своїх і хоча б замислилися, чи можна "на ментальності свинопасів збудувати міцну незалежну державу? Лише в незалежній державі можна відродити козацький генотип, який нам дуже потрібний.
Винищення козацького генотипу призвело до перегину українського інтелектуального потенціалу в бік "жіночого розуму". Це не докір жіноцтву, але це відвертий докір нашій чоловічій половині.
Прояв жіночого розуму в чоловічому виконанні – дивуватись несподіванкам та бідкатись. Сучасні чоловіки в Україні мовчки терплять коли місяцями їм не платять "пани" зароблені гроші, коли їх нещадно експлуатують, допускають свавілля купки олігархічних кланів, які захопили владу в державі і безсовісно обдирають народ як липку.
І це сильна половина людства!?
Щоб вижити, українець віками змушений був крутити, хитрувати, грати, миттєво змінювати свою думку і позицію залежно від "напрямку вітру". Та лихо в тому, що набувши генетичного вкорінення, таке крутійство нещадно б’є по нас самих.
Доки не переродимося генетично, не видавимо з себе наймита, ми ще довго будемо крутити, хитрувати, вдавати, носити камінь за пазухою, але на цей раз один проти одного.
Ще довго брутальна мораль буде панувати в наших душах: не вкрадеш – не проживеш, не зрадиш – не викрутишся, не підмастиш – не поїдеш, невміння дотриматись слова.
Крутійство бачимо в "кручених" постановах уряду, чим раз більше падає рейтинг всіх владних інституцій, росте недовіра до президента, парламенту, суду.
Найбільше дивує твердження про нібито надзвичайну працелюбність українців. З чого це видно? Може в нас поля не в бур’янах, дороги, як скло, міські вулиці прибрані, вимиті; села, немов міста – асфальтовані, газифіковані, телефонізовані?
Наважусь на висновок: ми, українці, генетично не можемо бути працелюбними. Бо народ, який триста літ працював не на себе, не на свою державу, свою національну честь, від природи не може бути ні працелюбним, ні працьовитим.
Це генетичний наймит. А наймит – це ледар, брехун і злодій, майстер крутити, чухати потилицю, шукати крайнього, робити за принципом: стук-грюк – аби з рук.
Переважна більшість наших керівників, спеціалістів, чиновницької братії навіть гадки не мають, що вони не вміють оперативно працювати.
Ще один з об’єктивних показників працьовитості народу – врожайність його полів. Так ось, наш споконвічний хлібороб вирощує в середньому вдвічі нижчі врожаї всіх культур, аніж його колеги з передових країн.
В ментальності українців панує такий мотив: вони вважають, що всі рівні, незалежно чи академіки, чи сторожі, всі з одного стада, ніхто немає права вивищуватись над "рідними братами".
Така настанова сформувалась тоді, коли народ змушений був миритися з чужими панами, верховодами, проте дуже болісно сприймав, як у число тих погоничів вибивались свої.
Однак палиця має два кінці. Де панує всезагальна рівність, там немає поваги до особи, її людської гідності. Українці не сприймають як належне Божої заповіді про те, що треба ставитись до ближнього, як самого себе.
Але, якщо немає поваги до себе, то яка ж повага до ближнього? Яке панує брутальне панібратство і неповага до ближнього: серед трудівників різних галузей, у військових залогах, навіть в стосунках народних обранців в залі під куполом!
Чому українець не терпить, щоб його побратим піднявся вище нього хоча б на щабель? Таке нездорове пантрування рівності сірої маси веде до спотвореного зміщення ідеалів, культурного розвитку цілої нації.
Треба визнати, що ми генетично ненавидимо інтелігенцію, буквально свідомо не виплекали її такою, яку мусив би мати чисельний європейський народ. А те, що стихійно засіялось, з натяком на інтелігентність, винищуємо з тупою брутальністю кирзака.
Причиною неволі був брак національної самоповаги, брак довіри українця до українця – цього нам бракувало завжди.
Референдум 1991 року – перший великий історичний здвиг. Політики прагнули влади. Інтелігенція – прав, свобод, відродження національної культури, мови, символіки, перейменування вулиць.
А трудовий люд? Робітники з хліборобами на високі матерії не претендували, вони мріяли про добру зарплату, автомобіль, кольоровий телевізор, відповідний харч і одяг для родини.
Політики загалом влади домоглися, інтелігенція як не матеріально, то принаймні морально виграла теж. Трудовий люд у всій своїй масі зістав жорстоко обдурений.
Здається і президента маємо від Бога, такого, якого заслуговуємо, і уряд останньої довіри, кращого вже не знаєш з кого вибрати. Але нічого вони людям не дали – ні землі, ні приватної власності, ні правопорядку.
Бо добродій політик – це ж бо наш українець, у якого любов до рідної неньки починається з любові до самого себе, своєї особистої незалежності, своїх амбіцій. Він завше мав на оці передусім керівне крісло і себе в ньому з усіма приємними наслідками для його персони.
На сьогодні ми збудували олігархічне суспільство, в якому так звані бізнесмени не є тими людьми, які дбають про побудову держави, успіх реформ, відродження нації.
Переважна більшість з них – спритні крадії та махінатори, їм байдужі інтереси держави. Це патріоти лише власного шлунку та кишені. З такими "українцями" Україна ніколи не матиме сил піднятись вище варіанту третього світу.
Нашим високим посадовцям варто запам’ятати, що держава, котра платить робітнику таку ганебну зарплату, за робітника його не вважає. А він, своїм правом, не вважає її за державу.
Мудрий філософ Кант найбільше захоплювався "зоряним небом над собою і моральним законом в собі". Знав, що казав.
Кожна сильна нація міцна саме цим моральним законом "в собі", носієм якого є провідна верства. Де вона суворо вимоглива до себе, не піддається спокусам користолюбства і розпусти, понад усе ставить людську чесність і патріотичний обов’язок, там нація досягає своєї мети.
Моральний закон невблаганний: коли ментальні якості голоти стають "духовним багажем" всього народу – в суспільстві настає катастрофа.
Ми постійно відчуваємо брак ведучої, державотворчої формуючої суспільство сили. Хто поведе нас?
Поведе той, хто найкраще поєднає в собі три засадничі чесноти: мудрість, мужність і шляхетність. Поведе той, хто зуміє повернути народові втрачений оптимізм, віру в неминучість кращого життя, в своє славне призначення на землі.
Хто свою державну мудрість, лицарську мужність і шляхетність передасть усім верствам і станам, власним високим покликанням примусить людей перестати паскудити свою землю і свідомо взятись до чесної праці.
Щоб відкрити нову й блискучу сторінку в своїй історії, необхідно позбутися рабської психіки, хохлацьку розляпаність і сахаринність замінити на вольовість і мужність, запліднені розумом.
