30 вер. 2012 р.

Беззахисні перед інфляцією

27.09.2012, Штефан Хайєк, WirtschaftsWoche Heute, Німеччина, ЕП


Фото УП
" Жив на узліссі дрімучого лісу бідний дроворуб, і у нього було мало роботи і мало їжі. І настала одного разу в тій землі така дорожнеча, що він уже не міг прогодувати своїх дітей ", - йдеться в казці" Гензель і Гретель ".
Вона була написана під час третьої великий інфляційної хвилі в Європі, що тривала приблизно з 1720 року по 1820 рік.
У той час такі правителі, як Наполеон, втягнули континент у війни, і для того, щоб мати можливість фінансувати свої армії, вони влазили у борги. Коли борги виходили з-під контролю, вони друкували гроші.
Американський історик Девід Фішер ідентифікував всі чотири інфляційні хвилі за тисячу років і уважно їх проаналізував. При цьому він вивчив мільйони різних даних про ціни.
Гарний стан джерел
"Ніде джерела не перебувають у такому доброму стані, як в області цін, і навіть шумери вже фіксували їх на своїх глиняних табличках", - зазначає Фішер.
Його висновок: нерухомість в принципі підходила як засіб заощадження, але тільки тоді, коли часто супутні інфляції кризи не приводили до безладів - в такому разі у великої кількості нерухомого майна неминуче з'являлися нові власники.
Крім того, Фішер доводить, що ціни в часи високої інфляції підвищуються дуже вибірково: деякі з них майже не змінюються, тоді як інші виростають в два рази протягом одного року.
Як сьогодні бензин дорожчає швидше комп'ютерів, так і в першу інфляційну хвилю, що почалася в 1180 році, сильно підвищилися ціни на деревину і вугілля.
Ціни на харчування і землю збільшилися суттєво, тоді як вироблялися на мануфактурах одяг або робочі інструменти майже не подорожчали. Що Фішер і доводить за допомогою ринкових і податкових документів з Англії і Фландрії.
Брак продовольства через зростання населення
Перша хвиля підвищення цін була викликана зростанням населення, тоді як темпи випуску продуктів відставали. Реальні доходи багатьох людей швидко падали, так як нестачі у робочій силі не було через велику кількість дітей.
Нерухомість лише для тих була засобом збереження вартості, хто міг її захистити. Що стосується золота і срібла, то їх можна було сховати. В епоху пізнього середньовіччя, приблизно з 1350 року, ціни в Європі знову знизилися.
Голод, війни і чума з 1300 року викликали скорочення населення - настала дефляція. Вона підігрівалася дефіцитом грошей: у неспокійні роки багато закопували золоті і срібні монети.
Фото bigpicture.ru
Однак потім ціни знову поповзли вгору. Після відкриття Америки в 1492 році іспанці привезли в Європу багато золота і срібла - з них виробляли монети. У підсумку, благородні метали перестали бути засобом захисту від інфляції.
Будинки та міські земельні ділянки виявилися більш кращим вибором, Те ж можна сказати про ранніх промислових активах і позиках таких недержавних інституцій, як перші торгові компанії.
Вони приносили високі доходи, але через великий розмір вони були дорожче, ніж будинок.Кращою захистом від інфляції стали тоді вкладення в освіту. Багато тікали в процвітаючі міста і вивчали основи небудь професії.
Кваліфіковані ремісники користувалися попитом. За рахунок зростаючих доходів вони спокійно могли компенсувати свої витрати на існування. Між 1390 роком і 1420 роком, на думку Фішера, вони, наприклад, подвоїли свої доходи в східній частині Англії.
Подвоєння кількості грошей
Золото не могло стати захистом від інфляції під час третьої інфляційної хвилі, що почалася з 1720 року. Через відкриття нових родовищ - на цей раз в Північній Америці - в кінці 18 століття кількість звертався в Європі золота подвоїлася. До цього слід ще додати паперові гроші.
Для фінансування воєн правителі скорочували вміст золота в монетах і друкували грошові знаки, через що інфляція підскакувала, продукти харчування ставали недоступними, і в результаті відбувалися перевороти.
Власники нерухомості втрачали всі. Проведені дослідження показують: ніхто напередодні виникнення інфляційної хвилі не міг передбачити, яка форма вкладень буде кращим захистом. Іноді з цією функцією не справлялося золото, іншого разу те ж саме можна було сказати про нерухомість.
Навіть якщо ситуація і не була особливо поганий, і правова система разом з її географічними межами не змінювалася, як це було під час гіперінфляції в двадцяті роки, нерухомість майже не мала можливості захистити від інфляції.
Гіперінфляція в 20-ті роки
У період гіперінфляції 1920-х років власникам дохідних будинків не вдавалося закласти в орендну плату зростаючі ціни на ремісників і матеріали.
Квартиронаймачі не погоджувалися з підвищенням орендної плати, що призводило до падіння їх доходів, і протизаконне заняття будинків також не було рідкістю. "Міські землевласники" за допомогою закону були взяті під контроль.
Фото firsttuesdayjournal.com
Часто ці питання були змушені вирішувати примирливі камери по квартирних справах, утворені до першої світової війни.
На підставі імперського закону про оренду від 1922 року обидві сторони в будь-який час могли зажадати оплати законодавчо закріпленої квартирної плати. Зазвичай вона не встигала рости разом із загальним подорожчанням, що добре доведено.
"У період гіперінфляції гроші часто ставали дефіцитним товаром, хоча їх постійно друкували. У 1923 році зарплата, отримана в суботу, у вівторок вже не мала ніякої ціни. Тож у містах було багато торговців з переносними лотками, які брали в якості відплати ювелірні прикраси" , - відзначає фінансовий аналітик Андреас Отто.
Від нестачі ліквідності страждали також багато власників будинків. Орендарі часто платили паперовими знаками, тоді як міські комунальні служби і кваліфіковані ремісники вимагали оплати в золотих марках, і тому багато домовласників змушені були продавати своє майно.
Оригінал Публікації: Der Inflation schutzlos ausgeliefert

Про братерство


28 вересня 2012, Юрій МакаровТВі

Правда про походження української мови. Інтригує? Цифри справді дають твердий ґрунт під ногами

А хто сказав, що має бути легко? В останньому числі «Українського тижня» – публікація професора Костянтина Тищенка. Більше половини номера займає його величезна стаття з мовознавства, написана аж ніяк не для популярного видання. Поруч із авторським заголовком, радше нейтрально-філософським: «Всеслов’янськість мови українців», редакція поставила більш категоричний: «Правда про походження української мови». Інтригує? Тоді – коротенький відступ.
Якраз днями натрапив у Мережі на подкаст такого собі Анатолія Вассермана про те, що української мови не існує. Вассерман – колишній одесит, колишня зірка телевізійного шоу «Что? Где? Когда?», а тепер – штатний кремлівський соловейко. Він детально розповів, що відмінності української лексики від російської – продукт свідомої селекції, а синтаксис (???) у них тотожний, тож українська – тупо діалект російської.
Гаразд, Вассерман – фрік, клоун, але від багатьох дорослих росіян, нібито цілком інтелігентних, вихованих і доброзичливих людей я чув приблизно те саме, хіба що в менш категоричній формі. Цій ідеї років сто: як Україну вигадали німці з австріяками, так і українську мову штучно винайшли в австрійському генеральному штабі. У це досі вірить мало не більшість народу в Росії, а також певна кількість українців, які звикли молитися на північній схід.
Висновок науковця: спільної мови Київської Русі не існувало
Офіційна версія, сформована мовознавцями дореволюційної та радянської доби й викладена в підручниках, трохи політкоректніша: нібито в добу Київської Русі існувала мова, єдина для всіх східнослов’янських племен, а потім татари з одного боку, поляки з іншого, братів розлучили, і десь у пізньому середньовіччі почали формуватися регіональні діалектні риси. Звідси висновок, який, може, не всіма вимовлявся й вимовляється вголос, але перебуває на відстані однієї логічної операції: якщо не так давно відбувся поділ, до того ж іще штучний, то цілком логічно припустити, що колись це непорозуміння буде подолано шляхом поглинання. Справа, мовляв, сімейна.
Насправді ж схожість «братів» позірна. Той факт, що наші україномовні співвітчизники чудово розуміють російську, а російськомовні (крім п. Азарова) не мають проблем з українською принаймні в пасивному режимі, ще не означає, що за Великою Писарівкою та Гоптівкою не відчують мовного бар’єру. Як це проявляється зазвичай у туристів з Росії, напевно, бачив кожен: невинні жарти, легке кепкування («смаатрі, какая смєшная фамілія!»), але рано чи пізно збудження поступається місцем розгубленості, а подекуди й агресії («што ти лапочєш нєпанятна, гаварі па-чєлавєчєскі»), трапляється й таке.
 А тепер – що каже наука. Тобто серйозна наука, якою є лінгвістика. Дехто вважає, що серйозна наука починається з моменту, коли факти можна зважити та порахувати, що називають квантифікацією. Можливо, це певне спрощення, але цифри справді дають твердий ґрунт під ногами. І от, виявляється, що, по-перше, факти мови цілком підлягають квантифікації, по-друге, існують тверді закони.
Наприклад, метод Сводеша, так звана «глоттохронологія». Подробиці краще шукати в першоджерелах, але якщо в загальному вигляді, припускається, що за поступовими змінами базового словника (приблизно 200 найчастіше вживаних слів) можна визначити, коли ті чи інші мови розділилися й почали жити своїм життям. Можна також порівняти «молекули» різних мов – корені слів, граматичні форми, звуки – й порахувати збіги чи розбіжності. Усе це вимагає китайського терпіння, німецької працелюбності й космічної ерудиції. 
У згаданого вище професора Тищенка все це є. Він знає кількадесят мов, серед яких кільканадцять слов’янських – від білоруської та польської до якоїсь македонської та… нижньолужицької (а де це?)  Він розуміє, як вони змінюються й взаємодіють (докторська дисертація на тему «Метатеорія мовознавства»). А ще йому не бракує цікавості займатися безкінечною грою в бісер, вибудовуючи в логічні послідовності окремі намистини – фонеми, лексеми, морфеми. З цього вимальовується несподіваний візерунок, який має розчарувати як усіх українофобів, так і окремих наших патріотів, свято впевнених, що чи то українська походить безпосередньо від санскриту, чи то санскрит від української.
Упродовж усього XVIII століття Російську Імперію – разом із російською літературною мовою – конструювали або наш брат-хохол, або росіянин, що пройшов обробку Києво-Могилянською академією. Наприклад, Ломоносов
Висновок науковця: по-перше, спільної мови Київської Русі не існувало. Поляни, деревляни, сіверяни на півдні розмовляли зовсім інакше, ніж кривичі з в’ятичами на півночі. По-друге, українська (точніше сказати, давньоукраїнська) почала виокремлюватися з масиву слов’янських говірок приблизно з ІІІ століття нашої ери, а це на 1300-1400 років раніше, ніж їй дозволяла імперська наука. По-третє, найближчими родичами української слід визнати майже реліктові мови серболужичів, які ще мешкають у Німеччині, в Нижній Саксонії. По-четверте, білоруська мова стала якраз результатом зіткнення давньоукраїнської та давньоросійської, про що переконливо свідчить мовна мапа Білорусі.
Це ніяк не принижує нікого з наших сусідів. Зрештою, є наука як така, як істина, а є її політична інтерпретація або політична експлуатація. Моя особисто інтерпретація проста, простіше не уявити. Українці мають усі підстави позбутися «комплексу молодшого брата». Тим більше, що цьому комплексу не так багато років порівняно з усією історією. Варто згадати, що впродовж усього XVIII століття Російську Імперію – разом із російською літературною мовою – конструювали (як згодом з’ясується, на свою голову) або наш брат-хохол, або росіянин, що пройшов обробку Києво-Могилянською академією. Наприклад, Ломоносов.
Та чи принижує це якось мову Пушкіна й Мандельштама? Кожен сприймає в міру своєї розбещеності. Ідеологічної.

Прблеми промивання мозку українцям.

Аналітичні матеріали політтехнолога.

propan, Перший національний


Проблемами промиванням мозку натовпу завжди переймалися вожді всіх часів і народів. Політична пропаганда є основою самого існування колишньої колонії Руси-України, сучасної Російської Федерації. У цьому методичному посібнику детально описано аспекти організації політагітпромпропаганди по-московськи в Україні. Розкриваються етапи і способи політтехнологічних впливів, подається аналіз інформаційних продуктів, технічний опис політагітпромівських проектів. Аналітичні матеріали політтехнологій пригодяться як професійним українським політтехнологам, керівникам українських партій та рухів, телерадіоканалів, періодичних видань, вищому керівництву української держави (проукраїнського Президента і його команди), міжнародним дипломатичним службам, так і широкому загалу небайдужих українських читачів, що власними свідомими поглядами й зусиллями рухають Україну до свободи.

Це друга робота автора з окресленої проблематики. Перша: "Проблеми зомбування росіян. Аналітичні матеріали політтехнолога".

План.

1. Вступ. "Лед тронулся, командовать парадом буду я!".
2. Питання з кросворду: "Найнебезпечніше для азійського політтехнолога українське сільськогосподарське знаряддя".
3. Ми з тобою!
4. Ми з тобою однієї крові - ти і я!
5. Ми з тобою однієї крові - ти і я, але я краще за тебе, однако!
6. Пусти свиню за стіл - вона й ноги на стіл!
7. Стоп - засада! Так шутить ненада!
8. Війна в натовпі.
9. "Йа, ґлюпій хохоль. Пробачте мене панове-українці. Прощавайте..."

1. Вступ. "Лед тронулся, командовать парадом буду я!".

"Непристойно дорого, повна конфідеційність, жодних гарантій результату, гроші наперед" - приблизно під таким гаслом можна описати діяльність в Україні московських політтехнологів-гастарбайтерів. Останнім часом, кожен з уважних українців, що спостерігають за нашими ЗМІ, може відзначити низку тривожних тенденцій виходячи з помічених очевидних змін. Щось не те й не так у нас. 
Нас позірно стає дедалі менше, а емігрантів-росіян дедалі більше. В Києві дедалі частіше можна зустріти росіян які не розуміють української. 
Деякі деталі цього я згадував у: "Фото сексотів МПЦ ФСБ". "Доморощені" українські росіяни розуміють геть усі. 
Ці - ні. 
Точні дані еміграційної статистики навряд чи можна отримати. Я впевнений, що дані минулого перепису населення сфальсифіковано. Майбутнього обов'язково. 
Особливості нинішньої діяльності московських політтехнологів-гастарбайтерів полягають у двох напрямках: активне наступання на старі граблі двомовності і виникнення зовсім нового напрямку побутового фентезі - "ізображеніє русскаґа-орка тіпа з людьським обличчям". 

2. Питання з кросворду: "Найнебезпечніше для азійського політтехнолога українське сільськогосподарське знаряддя".

Часом, перемикаючи з пульта канали телевізора можна не почути жодного слова рідною українською. Складається враження, що я не в себе вдома у Києві, а десь у Нар'ян-Марі чи на Чукотці. Тенденції коментувати шоу двома мовами - нашою й емігрантів стали масовим явищем, властивим геть усім антиукраїнським телеканалам. 
Про проблематику двомовності я вже згадував у "Конкретні заходи протидії двомовності або Чому у гадів два язики?". Першого за руку схопили у цій справі телеканал "Інтер". Нічого дивного, якщо подивитися на походження власників ЗМІ та, потрусивши пил з архівів з матеріалами спостережень, переглянути зафіксовані факти про поведінку їх під час Помаранчевої революції.
Історія нічому не навчила недолугих, ось вони й вкотре гатять своїми валянками по українському сільськогосподарському реманенту для збирання сіна й сподіваються, що їм за це нічого не буде. 
Чи може вони дійсно такі наївні, чи тупі, чи збидлочені? З часом ми з'ясуємо це достеменно.

3. Ми з тобою.

Таку нехитру ідейку нав'язують українцю ЗМІ. Намагаються показати, що азіятомовні вже тут, що це зовсім не так страшно, що все це дуже буденно і все гаразд. Намагаються показати, що росіяни не такі вже й страшні. Що в них нема (ну майже нема, або принаймні вже не видно) ракатиців, свинячих рил, а роги й хвости манікюрно спиляно й куповано як у собак вуха. 
Та й сіркою від них вже майже не смердить, а трупний запах з-під нігтів - ну хіба що трішки, але вже не так як у штатного ката періоду розквіту НКВС 1932-33 -37 років.
Деякі деталі я вже описував тут: "Чи може ми дурні, або скільки емігрантів-кацапів треба депортувати з України, щоб українець нарешті став почувати себе як у своїй рідній українській Україні, чи нове бачення української національної ідеї?".
Більше можна зрозуміти це явище поспостерігавши за пташеням зозулі, що виштовхує пташенят з чужого гнізда.
Панове! 
Для тих, хто ще нічого не второпав, повторюю українською: "Азіяти виживають нас з нашої країни!".

4. Ми з тобою однієї крові - ти і я.

Для цього емігранти-росіяни застосовують "позиціонування" пропагандистський прийом, про який я писав у нарисі "Конгрес США, Європарламент і українська ідея-вірус". Це коли емігранти-росіяни розлого розповідають про своїх співаків і про європейських співаків в одній газетній чи журнальній публікації чи телерадіопередачі. Про своїх кінорежисерів і про світових. І взагалі - про будь-яких росіян, не має значення чим вони там займаються і одночасно про людей, що займаються тим самим з Нового чи Старого Світу. 
Як правило з Нового чи Старого Світу. 
Не з Азії і не зі Сходу!
Це принциповий момент який дуже важливий для правильного розуміння проблеми. 
Суть у походженні росіян. 
Історично, це - дуже давні, колишні "сусіди" китайців. Зовні типовий росіянин нижче середнього зросту, з довгим тулубом, короткими кривими ногами, з довгими руками з великими долонями, лобатий, більше чи менше вузькоокий. 
Батир, карочє!
Цікаво, як згідно давнього підручника визначали шляхетність походження московинок: якщо в неї довгий тулуб, короткі криві ноги і темне волосся - то це беззаперечні ознаки шляхетності і знатності роду. Якщо навпаки - короткий тулуб та довгі й стрункі ноги і світле волосся, то це чернь і представниця корінних навколишніх угро-фінських племен. Колишні сусіди китайців, як на перший погляд етнопсихолога, сучасні росіяни й до нині зберегли чимало спільних з ними суто азійських рис - ксенофобію, крайню закритість суспільства від чужинських впливів, бажання триматися гурту, готовність слухатися одного вождя, навіть характерне випускання повітря крізь зуби (дас-с-с, слушаюс-с-с, извольтес-с-с) і "азійський ген", власники якого елементарно спиваються. Історичний період "Золотої Орди" влив у них ще чимало мусульманської крові. 
Я все це написав, щоб підкреслити - офіцйно, московські історики і привладні заправили з криком і піною з рота доводять, що вони етааа, не азіяти, а європейці вже, однако, і тіпа теж слов'яни!
Але звернемо увагу на один цікавий факт. 
Ще у 18 столітті росіян не запрошували на симпозіуми вченів-славістів з однієї й дуже поважної причини: росіяни не слов'яни. 
Їх ніхто не вважав за слов'ян тому, що вони й справді не слов'яни. 
Правильний термін - "ослов'янені протягом руської колонізації азійські і угро-фінські народи".
І всіх це цілком влаштовувало. І лише пізніше, з суто політичних міркувань, угледівши скандальний промах в поліагітпромівському промиванні мізків, під безпрецедентним тиском, погрозами, поправши всі наукові канони їх такі да а стали запрошувати. Думаю, всім зрозуміло чому вчені-славісти не хотіли брати не слов'ян до свого кола ще з одної й також дуже простої причини - росіяни не розуміють слов'ян. Тобто слов'ян всіх країн чудово єднає мова і ми розуміємо один одного: українці, білоруси, поляки, словаки завжди чудово порозуміються між собою. 
Росіяни не розуміють ні тих ні інших. 
Тепер зрозуміло, звідки ростуть ноги у спекуляцій московських привладників на теми з понтом слов'янської єдності, що вони, тіпа теж мають якесь відношення до Русі та іншої маячні?

5. Ми з тобою однієї крові - ти і я, але я краще за тебе, однако!

Приблизно такий неупереджений висновок має зробити будь-який сторонній незацікавлений спостерігач, що аналізує наші ЗМІ. Демонструється дуже чіткий поділ на стереотипи поведінки українця й емігранта-росіянина. Щоб зробити це твердження доступним і очевидним для пересічного й не професійного читача, наведу конкретний приклад і проаналізую його. 
Візьмемо російський серіал "Висший пілотаж". Зауважу, що українських серіалів у повному сенсі цього слова просто не існує, а спроби створити явно чи не дуже блокуються емігрантами-росіянами. Просто поцікавтеся скільки кінорежисерів готує щорічно славнозвісний київський "кульок". 
Так ось про серіал. 
Відзнято просто, без фантазії, примітивно. Доступно для розуміння розуму рівня значно нижче середнього навіть за убогими російськими мірками. Це перше, що насторожує, адже згідно сюжету йдеться про експлуатацію складної, хоч і вже застарілої, російської авіаційної техніки. 
Такий не хитрий прийом застосовують, щоб на тлі льотчиків, професії, згідно давно вже колись сформованого стереотипу, чистої, мужньої, шляхетної, яскраво сформувати уявлення про щось погане.
За часів СРСР так знімали фільми для дітей та юнацтва. Саме тому легко помітити другий політтехнологічний вплив - поведінку персонажів різних національностей. 
Росіянин. Однозначно позитивний. Прямий, чесний, може діяти сам, керівник, герой.
А решта персонажів інших національностей на тлі росіянина зображено так гидко, що вони не заслуговують на звичні назви.
Жид. Позитивний слабак. Дріб'язковий, метушливий, маленький. Потребує керівництва зі сторони росіянина. Завжди на других ролях.
Урюк. Брехливий хробак. Прагне обманути, вужем звивається, їх легко і приємно бити. 
І, звісно, упосліджений хохол. А як же без нього? На поведінку істоти хохлацької національності відразливо й бридко дивитися. 
Хохол. Ница істота. Продасть за гроші, підозрілий, недоумкуватий, невмілий, завжди в ганьбі. 
В останній серії особливо яскраво показуються ці стосунки. Обігрується випадок зі збиттям зенітною ракетою російського виробництва, запущеною з російського полігону в Криму, російського пасажирського літака. "Мужні" росіяни і "підлі" хохли. Це треба було бачити, що цей політагітпром назнімкував - на голову не натягнеш. 
Йа плакаль!
Цей серіал є хрестоматійним прикладом способів промивання мозку. 
Видавнням бажаного за дійсне. 
Звісно, що можна й копнути й глибше - хто автор, замовник, звідки гроші? Проте це виходить за межі цієї роботи. 
Тому змонтований пропагандистський матеріал можна показувати хоч дітям, хоч школярам, хоч студентам, хоч початківцям політтехнологам. 

6. Пусти свиню за стіл - вона й ноги на стіл!

Від продукту політагітпромширвжитку московських політтехнологів-гастарбайтерів складається враження, що українці в Україні не потрібні. 
Ми тут зайві. 
Є чудова компанія емігрантів-росіян які в компанії зі слухняними хохлами чудово у нас почуваються й весело живуть, і ще якась купка недолугих українців, про котрих майже нічого не чутно. 
Перегляд російських історичних телепрограм залишає глядача розгубленим і всього в питаннях - хто такі українці, що вони роблять на ніби то суто російських землях і як українці тут взагалі опинилися? Чому українці ще й досі живі? Чому не вжито негайних заходів щоб поубивати всіх українців і хто з нинішніх російських привладників у цьому неподобстві винний?

7. Стоп - засада! Так шутить ненада!

Інтернет давно вже став полем бою. Зауважу - бій давно вже ведеться на нашій території. Росіяни-емігранти створюють просто величезну кількість псевдоукраїнських проукраїнських сайтів, форумів, чатів, блогів, тем в соціальних мережах. Цим вони досягають різних цілей - починаючи від розпорошення укранців, та, на перший погляд, спочатку зовсім не багато але спотворення українських цінностей, нав'язування своїх ідей і понять, і аж до ідентифікації особи українців також і з використанням методу залучення до груп типу Фейсбук та до одіозних і наскрізь "просвічуваних" Однокласників і Контакту. Мало того що ФСБ 100% контролює російський сегмент Інтернету, так ще й збирає інформацію про користувачів: логіни, паролі, фото, хто провайдер. А ж до прізвищ, IP і домашніх адрес з телефонами включно.

8. Війна в натовпі. 

Нас просто зганяють в натовп. З натовпом легко воювати. Ним просто маніпулювати. З нас створюють натовп. 
Саме про натовп я писав у: "Посібник аматорам — перемагаємо режимчик". 
Все має вигляд спілкування довірливої жертви з підступним вбивцею, що стискає за спиною ножа: "Так, зніми цю товсту зимову куртку і шарф розмотай. Який ти високий, а ну присядь на цю табуретку. Не так сів! Треба спиною до мене, спиною. Ну хто зараз носить такі високі комірці-стієчки? А ну розстібни негайно!", командує жертві злочинець, щоб зручніше було перерізати горло. 
Панове! 
Сучасні україно-російські стосунки нічого не нагадують?
Наприклад газ, потім флот, далі спільний підручник історії. 
І що там дійсно буде описано, як я писав в роботі: "Як злупити репарації з Кацапстану за Голодомор?". 
Продовжити?
Цікаво, що позитивний досвід побиття і калічення білорусів трійками кримінальних злочинців, як це було добре видно під час телетрансляцій про імітацію президенських виборів в Білорусі, в Україні майже не застосовується. Дещо про Білорусь я вже згадував у нарисі "Про активних сябрів, шляхетну УПА, практичну ІРА й басків". Не застосовується тому, що в Україні ще дуже й дуже далеко до фінальної стадії убивства нації як це роблять емігранти-росіяни в Білорусі, про що я згодом ще напишу у третій частині.

9. "Йа, ґлюпій хохоль. Пробачте мене, панове-українці. Прощавайте..."

Анекдот. Питання й відповіді вірменського радіо.
П: - Чому так злетіли ціни на будинки біля аеропортів?
В: - Тому що їх скуповують падєльнікі: в час, коли Яйцевінковича українці садять на вила, вони так само як і після Помаранчевої революції тишком звалити сподіваються.
П: - А страховий агент такий будинок застра-
хує?
В: - Х/я! Бо марно сподіваються.
Взято з: "Цензурним анекдотом по нецензурному режимчику".

Як оцінити таку поведінку нинішніх громадян України, що зовсім не випадково опинилися на найвищих щабелях державної влади? 
Можливо вони й справді зацікавлені в економічних реформах, описаних мною в "Основні засади реорганізації гривні"? 
Тому для початку погортайте Кримінальний Кодекс України. Зверніть увагу на правосуддя під час надзвичайного стану, наприклад війни. Проаналізуйте Харківський пакт тощо. Подумайте про державні інтереси України в галузі ЗМІ. Законспектуйте те покарання, що передбачено за державну зраду. 
А ще погортайте Статут Збройних Сил України. Саме той розділ де описано, що треба робити якщо командир (Головнокомандувач) віддає злочинний наказ тощо.
Переглянемо все це ще раз, подумаємо, і зробимо правильні висновки.

В Україні є чимало як українців так і росіян, що чудово бачать поліпромпропагандистську "стряпню" московських політтехнологів-гастарбайтерів, що не ведуться і відкидають її. Емоційні епітети автора стосуються саме тих наших з вами співгромадян, які не бачать і не відрізняють правди від "дешевих понтів". Саме ці сліпці, що як правило відрізняються низьким інтелектом і низькою здатністю до суджень і становлять для нас серйозну соціальну небезпеку, загрозу як особисту, так і національну.

Слава Україні!

Україна не Уругвай

27. 09. 2012, Сергій Щербина, Економічна правда


Ще  навесні іспанська газета El Mundo опублікувала замітку про життя президента Уругваю Хосе Мухіка. Він очолив цю порівняно невелику латиноамериканську державу в 2010 році.
77-річний Мухіка колись був членом тамтешньої ліворадикальної організації Тупамарос, що боролася з військовою диктатурою 70-х років. Ця організація примітна тим, що першою почала застосовувати так звану міську "герілью" - партизанську війну в місті.
Розправа військових над Тупомарос була страшна. Досить сказати, що в Уругваї того часу тортури застосовувалися найбільш широко серед усіх країн не найблагополучнішої Латинської Америки. Сам Мухіка провів у в'язницях 14 років.
Тим не менше, йому вистачило здоров'я в настільки поважному віці очолити державу. Однак замітка однією з найвпливовіших іспанських газет стосувалася не бурхливої ​​біографії Мухіка, а його способу життя.
Зокрема, президент Уругваю зі своєю дружиною-сенатором живуть на фермі на околиці Монтевідео. Зарплата Мухіка за нашими мірками більш ніж пристойна - 12,5 тис дол Тобто за рік президент Уругваю заробляє 150 тис дол
Однак є нюанс: 90% цих грошей він жертвує на благодійність. Собі ж Мухіка залишає 1250 дол Тобто зарплату пристойного київського програміста або управлінця середнього рівня.
Мухіка стверджує, що йому цього достатньо: "Мені цілком вистачає цих грошей. Повинно вистачати, тому що доходи багатьох уругвайців набагато нижче".
Також видання зазначає, що президент Уругваю купив собі машину. Страшно сказати - "Фольксваген-жук" майже за 2 тис дол Рахунку в банку в Мухіка теж немає. Як і боргів. Газета пише, що президент після завершення каденції збирається піти на спокій і залишитися у себе на фермі.
Звичайно, стаття в El Мundo кілька ідеалізує Мухіка і створює образ доброго дідуся-президента. Однак не думається, що шановне іспанське видання обійшло б увагою деталі, що відверто ганьблять уругвайського президента .
Для сучасної України ця історія виглядає, як казки братів Грімм.
Уругвай - одне з найуспішніших латиноамериканських держав. При цьому важка промисловість в Уругваї не розвинена. Основні статті експорту - продукція сільського господарства і рибальства.
В країні живе 3250000 чоловік, 75% з яких зайняті у сфері обслуговування. У 2011 році середній дохід на душу населення в Уругваї становив майже 12 тис дол В Україні - всього 3 тис.
Хосе Мухіко. Фото wikipedia.org
Український президент Віктор Янукович не був помічений в партизанських рухах і списках політичних ув'язнених. Хоча, судячи зі співробітництва Партії регіонів з європейськими соціалістами, треба думати, що йому не чужа ліва ідея.
І живе він теж, можна сказати, на фермі. Тільки на дуже великій. З полем для гольфу, пеньками для здоров'я, гігантським клубним будиночком, золотою сантехнікою і кенгурушками.
Янукович офіційно заробляє в рази менше, ніж Хосе Мухіка - всього близько 30 тис дол на рік. Ось тільки журналісти і співчуваючі вже збилися рахувати мільярди, які перетікають потрібним компаніям.
Бізнес його старшого сина Олександра росте як на дріжджах.А "друзі сім'ї" очолили всі найсмачніші державні інститути, які мають свої світлі й темні сторони, що дозволяють непогано заробити.
Це не рахуючи "посадок" політичних опонентів на пристойні терміни і спроб задушити і так кволеньку свободу слова. Які, до речі, призвели до того, що поспілкуватися зі світовими лідерами нашому президентові вдається тільки під час фотографування. Та й то, постоявши в черзі.
Знаючи про вдачі країн Західної Європи, виникає почуття, що Україна знаходиться на іншій планеті. Втім, багато і так порівнювали нашу країну з "банановими республіками". Як з'ясувалося, все ще гірше.

Україна. Бананова Республіка?

Чия мова, того й держава

25. 09. 2012,  Петро Таращук, «Український тиждень»

Найдорожче в народу – мова, це його найхарактерніша риса, найважливіший ідентифікатор, і народ, який прагне зберегти себе, ніколи не зрікається рідної мови. А українці, бач, особливі. Або вони ще не стали (і з теперішньою владою вже не стануть!) народом, або ж їм надто ревно «допомагають» плекати цю «особливість».


Українці – й досі раби і дивляться на себе чужими очима, не мають власного Я. Українці – раби, а раб – нікчема і боягуз, який на рідній землі боїться розмовляти рідною мовою, бо віки принижень і неволі не минають даремно. Раб не повстає і тому «соромиться» сам себе (боїться бути українцем!) і обирає найкоротший шлях до «визволення»: неосвічений вахлак добирається до міста і серед такої самої братії, як він, що добулась туди трохи раніше, одразу стає «цивілізованим», заговоривши російською.
Ціною самозречення, зрештою, самоліквідації – він досягає оманливої псевдосвободи (адже не треба боротися, не треба самоутверджуватися), стаючи іграшкою чужих геополітичних інтересів. І до його послуг одразу існує цілий спектр розважальних програм. Українці такого вибору не мають. Де наші естрадні пісні, де нашу гумористи, чому все навколо тільки російське? Який треба брати мікроскоп, щоб знайти щось своє? Хіба це не дискримінація за національною ознакою? Раби не мають гідності, гідність –риса, яку треба виховувати й формувати, і саме тут мала б відігравати свою роль держава.
А що ми бачимо? Замість формувати народ, українська псевдонезалежна держава лише закріпила й розвинула досягнення колонізаторів, тож її керівники – від першого до останнього – цілком гідні духовні спадкоємці самодержавних самодурів і комуністичних катів. Ця держава –лише ошуканство, інструмент безмежного грабунку, а українці й досі безправні та бездержавні на своїй рідній землі.
 20 років нас заколисували «ще не вмерлою», кілька років дурили веселковим багатством «народів і мов», а зрештою повернулися до часів Єкатєріни IIі примусової русифікації, бо нібито народ через своїх нібито представників зрікся й рідної мови, й надій на своє майбутнє. Зірвали фіговий листок державності української мови, що два десятиліття прикривав, як казав Мойсей Фішбейн, «шалену деукраїнізацію» і навівав глибокий сон усім псевдопатріотам, даючи право нічого не робити, а тільки пишатися: собою, гербом, прапором, «незалежністю».
Але ж ніщо не триває вічно, Росії «тісно», її розпирає, і вона, хоч і вдається в нас до інших виявів «дружби народів», ніж у розтерзаній Чечні, прагне того самого, а то й переконливішого результату.
Регіональні маріонетки Кремля ще не зрозуміли: ніякі поступки північному ведмедеві, ніяка мюнхенська боягузлива політика, – скажімо, збереження на безвік російських окупаційних військ на півдні України, утвердження мало не монополії російського культурно-інформаційного простору, русифікація освіти, – не зупинять агресивного наступу. Росії потрібна тільки повна та остаточна ліквідація України, повернення до своїх так званих історичних кордонів, а з теперішнім розвитком нашої внутрішньодержавної ситуації не знадобиться навіть Путінова «щедрість»: мрії псевдопатріотів, ніби їм пощастить зберегти «самостійну» Галичину, – провокація, самозасліплення, зрада й безумство чистої води. Шкода, що першим регіональним князем тієї Галичини хотів колись стати старий Чорновіл.
Одна адміндама з чисто слов’янським прізвищем суто по-єзуїтському звинуватила в теперішній мовній «регіоналізації» (тобто русифікації) Галичину, – чи є десь межа її нелюдському цинізмові? Усі ці малоросійські блазні-козачки лише увиразнюють нашу національну ганьбу, геть незбагненну цивілізованому світові: суверенний народ у суверенній державі зрікається рідної мови, і це лише прелюдія до втрати держави й остаточного культурного етноциду.
Теперішня регіонально-комуністична (біло-синьо-червона – барви російського прапора!) влада домагається конституційної більшості в новій Верхраді, а домігшись, зможе там такі фортелі викидати, що навіть у Довічно Обраного полізуть очі на лоба. Цій владі успішно допомагає вся Роз’єднана опозиція. Дивні речі кояться на світі. Видатний боксер, справжня слава нашої України, забув, що він не на рингу, й хоче битися сам на сам. Месія, що став Юдою, ніяк не знайде своєї осики. Біла Королева стала пішаком чужої гри на шахівниці, де всі клітинки чорні. Червона партія, яка десятки років винищувала людей і душила всякі вияви свободи й національного життя, знову «рятує» Україну. Псевдопатріотичні та псевдонародні партії й далі бабраються у своїх застояних водах.
«Ще не вмерла Україна, – писав Володимир Самійленко, – але може вмерти, ви самі її, ледачі, ведете до смерті», – і сьогодні цей прогноз видається незмірно вірогіднішим, ніж за життя поета. Як може партія, що утримує владу в державі, підрубувати самі основи державного існування? А вона підрубує і називає це стабільністю, заявляючи, що йде до «добробуту». Що ж, добробут у такому разі – остаточна руїна держави.
Ні, народ наш є, і його єдиний проводир та єдиний орієнтир серед нинішнього політичного маразму – рідна мова. «Слово, моя ти єдиная зброє», – вчать у школі. Що ж, треба братися за цю зброю, вставати з колін, стирати тавро раба. Фарисеї, які здіймали галас про «українізацію», прагнуть знищити нас.


Джерело

П"ЯТЬ МІФІВ УКРАЇНСЬКОЇ МЕНШОВАРТОСТІ

«Український тиждень»

Східнослов’янський діагноз
Кирило Галушко 

Міф перший. Українська і російська мови настільки близькі за походженням, що майже не відрізняються одна від одної



У чому шкода. 
Міф передбачає можливість незнання й невивчання української мови, а також дає простір відомим спекуляціям щодо її «вторинності», «неповноцінності» й навіть «штучності»
Східні слов’яни, як відомо, мають украй загадкову душу і не менш загадкову долю; їхнє відоме минуле зазвичай більш «темне», ніж невідоме майбутнє. Декого з них навіть розумом не осягнути, що також є неабияким приводом пишатися. Втім, за такими самими по собі кумедними міркуваннями «почвєнніков» часом ховається чимало цікавинок. Наприклад, сама категоричність терміна «східні слов’яни». Вважається, що східні слов’яни – цілком незаперечна, вочевидь, неподільна спільнота. Інші слов’яни – західні та південні – чомусь можуть існувати окремо (як чехи та поляки), а ось східні приречені на об’єднання. Про останнє свідчить уся їхня історія: від «східнослов’ян­ської держави – Київської Русі» до невідворотного «возз’єднання Русі» Москвою. Але, зберігаючи прагнення ще хоч щось розуміти розумом (вибачте за тавтологію), піддамо дещо сумнівам, особливо деяку плутанину мови, географії та політики.
Колись жили собі слов’яни на своїй прабатьківщині: це була смуга від Вісли до Дніпра між Карпатами і Поліссям. Але якось їм закортіло стати «історичним народом», і в V–VI століттях почалося Велике розселення слов’ян. З властивою нашим предкам творчою наснагою і стратегічним обдаруванням вони, озброївшись лише парою дротиків на кожного героя, без спільного проводу повалили на броньовані візантійські легіони. Інтелект і технології, як завжди, програли, і ми отримали кілька нових братніх слов’янських народів, що облаштувалися на Балканах. Невдовзі жива вдача завела наших родичів на Лабу-Ельбу, до Балтійського моря, потрапили слов’яни й до майбутньої Білорусі, а згодом, у Х–ХІ століттях, туди, де нині гордо палають кремлівські зорі. Поділялися вони на десятки племен, які цілком і частинами у своєму «броунівському русі» покрили Східну Європу. На ті самі назви ми натрапимо від Ельби до Дніпра і Босфору: поляни, дуліби, серби, хорвати. Ніхто з них не уявляв тоді, що колись їх поділять на східних, західних та південних. Надто загадково цей процес розподілу виглядав би на Прикарпатті, адже ми пам’ятаємо, що це частина прабатьківщини, де слов’яни завжди жили єдиним масивом: звідти, зрозуміло, розселялися, але теренів цих ніколи не покидали. Але вчені й політики завжди були схильні до спрощення та схематизації життя.
Звісно, всередині тих груп слов’ян, до яких ми звикли (західні, східні та південні), є чимало спільного, але головне, про що часто «забувають», – це те, що виокремили ці групи не через особливе споріднення мов, а з огляду на географічну зручність. Тих, хто живуть південніше, чітко відрізаних від решти слов’ян угорцями та румунами, назвали південними, тих, що західніше, – західними, ну а тих, що на сході, – зрозуміло як. Лужицькі серби з Бранденбурга, як найзахідніші, не мали альтернативи. І врешті усі небалканські слов’яни, які мешкали в імперії Габсбургів (чехи, словаки, поляки), також записалися до західних. Кожен вважав, що «Захід» закінчується на його східному кордоні.
Залишалося питання, кого ж саме записати до східних? Лиха географічна доля прирекла на безальтернативну «східність» росіян, адже більш східного слов’янського народу просто немає. Радикальні польські діячі взагалі навіть не хотіли зараховувати своїх російських окупантів до слов’ян, вважаючи їх породженням азійського варварського світу. Ускладнення викликали лише західні межі російського народу, заплутані масштабним розростанням Російської імперії і поглинанням інших слов’ян. Петербург же завжди поділяв слов’ян не на західних і східних, а на хороших (вір­них) і поганих (бунтівних). Хороші могли вже вважатися частиною («племенем») російського народу, а погані примушувалися стати росіянами і мали перетворитися на них трохи згодом. Тому для імперії російський народ обмежувався лише її політичними кордонами, а не якоюсь там східно­слов’ян­сь­кою мовою чи етнографією – він був невіддільний від держави. Тому врешті до східних слов’ян просто записали усіх слов’ян, які мешкали у Російській імперії (великоросів, малоросів і білорусів), за винятком украй незгодних «поганих» поляків. Але для імперської влади східні слов’яни просто були синонімом «племен російського народу». Національні відродження українців і білорусів, звісно, прагнули позбутися цієї «синонімічності», наголошуючи на окремішності, а не триєдності східних слов’ян. Тож Грушевський, відновлюючи в правах «Україну-Русь», волів переписати не «схему російської історії», а «схему історії східного слов’янства». Тому й досі, вже у ХХІ столітті, кожен бачить у цьому терміні своє: одні – три різні народи, інші – єдину російську спільноту.
А якщо ми не втомилися розуміти розумом, то залишмо собі для міркувань деякі факти. Сучасне мовознавство схильне поділяти слов’янські мови на дві групи: центральну (від чеської до української) та периферійну (російська та балканські мови). Перших поєднує близькість до прабатьківщини, максимальний збіг словників і фонетики, спільні історичні риси формування; народи ж другої мовної групи під час розселення залишили прабатьківщину, зберігши давню архаїчну вимову (наприклад, північноросійське або північнопольське дзвінке «ґ»). Найбільше зі словником «східно­слов’ян­сь­кої» російської мови збігається словник «півден­нослов’янської» болгарської, а зі словником української – словник «західнослов’ян­ської» польської. Мешканці Псковщини та Новгородщини сьогодні є росіянами, але вченим відомо, що прийшли вони колись із польського Помор’я, тобто є «західними слов’янами». Коли в ХІ столітті дружинники Ярослава Мудрого перед битвою брали на кпини польського короля Болеслава, то поляки ображалися «без перекладу», а ось у XVI–XVII століттях у Москві для наших земляків тримали «толмачів». Розумному ­достатньо...



Несільська ідилія



Міф другий. Справжній українець походить із села – ідеалізація селянства аж до заперечення історичного існування інших верств населення, підміна загальнонаціональної культури сільським фольклором


У чому шкода.
Міф відводить українцям місце на периферії соціуму, поза центрами прийняття рішень, політичними та бізнесовими структурами, осередками вищої освіти, науки, професійної культури, міжнародних контактів, тобто поза модерним суспільством.
Переконання, ба навіть інтуїтивне усвідомлення, що село – «це наше всьо», більшість співвітчизників всмоктали аж ніяк не з молоком матері-селянки, а отримали переважно зі шкільних підручників із літератури та історії. Хрестоматійний образ працелюбного та співучого українця неодмінно містить у собі питомо селянські риси: любов до хліба і землі, «садок вишневий коло хати», пісню про рушник та чимало іншої землеробської атрибутики.

Європейське народолюбство
Міф, що ставить знак рівності між селом і Україною, напрочуд життє­здатний і тривкий не лише завдяки своєму тривалому історичному стажу, а й тому, що фактично є ровесником появи сучасної національної само­ідентифікації. На межі XVIII–XIX століть, коли шлях пошуку національної тожсамості проходили всі європейські нації, її еталонним мірилом була народна, «низька» культура. Вона, з погляду тогочасної інтелігенції, найбільше втримала в собі справжній «дух нації» й не була зіпсована космополітичною освітою і модою. Шукання народного духу інтелектуали доби романтизму розпочали з фольклору, звичаїв та їхніх безпосередніх носіїв – селян. Університетські професори, а то й просто аматори записують народні пісні, казки, легенди, збирають народний одяг, предмети побуту, описують звичаї, часто переносячи фольклорні сюжети й героїв у власні твори «високого жанру». Так із замилуванням міфологічним світом простих швабів, українців і шотландців з’явилися на світ шедеври братів Грімм, Івана Котляревського й Роберта Бернса.
Одразу за митцями селянство підняли на щит і лідери національних рухів. У «Книзі буття українського народу», програмному маніфесті першої української політичної організації – Кирило-Ме­фо­діїв­сько­го братства, її автор – історик і письменник Микола Костомаров – недвозначно заявив, що всі чесноти «южнороссов», за які вони, власне, й стали богообраним народом (демократизм, терпимість, волелюбність, працьовитість), найбільше проявилися саме в селянах. Мало не місти­чним втіленням цієї тези був сучасник Костомарова, легендарний Кобзар – Тарас Шевченко. Простий селянин, який вийшов з народу, промовляв страшні істини й пророцтва про долю України і попри те, що був франтом і людиною цілком світською, в очах інтелігенції набув іміджу месії.
Із якомога швидшою політизацією українського руху інтенсивно формувалося уявлення про «народний», тобто селянський, характер української нації, опертя на який було секретом успіху. Боротьба селян за землю та соціальні права проголошувалася боротьбою і за національне визволення. Не дивно, що ідейними предтечами українських політичних партій стали народолюби-«хлопо­мани» Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Чубинський, які не тільки перевдягалися в селянські строї (замовлені, між іншим, у модних київських кравців), а й проголошували необхідність служіння селянину й спокутування своєї «соціальної провини» перед народом.
Політикам у свій спосіб вторувала творча інтелігенція: зі сторінок романів Івана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного до читача промовляли ідеалізовані персонажі «від рала», зовсім несимпатичні риси яких списувалися на ворожий українству (читай – селянству) соціальний клімат Російської імперії.

Як місто ставало селом 
Зберегти селянство – означало зберегти націю. Втім, як виявилося згодом, романтичним українським політикам це було не до снаги. Коли під час столипінських реформ початку ХХ століття російський уряд стимулював еміграцію українських селян на Далекий Схід та в Середню Азію, щоб зменшити надлишок робочих рук у пореформеному селі, українська інтелігенція радо вітала ці кроки, свято вірячи, що в такий спосіб селянство збереже свою етнокультуру, уникнувши русифікації в місті. Таким чином було втрачено шанс українізувати місто й підготувати в ньому соціальну основу для масових українських партій. Наївно вірячи, що долю української автономії, а згодом державності вирішить селянська революція, українська інтелігенція віддала місто і його населення до сфери впливу загальноросійських політи­чних партій, що в більшості своїй були українофобськими. Зрештою це значною мірою запрограмувало програш Української революції та визвольних змагань, а українізацію міста здійснив уже більшовицький режим, використавши її для зміцнення свого становища в Україні.  
Анекдотичність і штучність міфу про Україну – селянську країну виразно проглядаються й крізь історичні реалії. З XV століття – загальноєвропейської урбанізаційної хвилі – західно-, а згодом і правобережні українські терени, що входили до складу Великого князівства Литовського і Речі Посполитої, досить швидко наростили густу мережу замків і фортець, які з плином часу перетворилися на повноцінні міста з магдебурзьким правом, купе­цькими та ремісничими цехами. Лівобережжя та Схід країни, зважаючи на нцестабільний кочовий світ, долучилися до цієї тенденції дещо пізніше – у XVІІ та XVІІІ століттях. І хоча вітчизняна урбанізація не мала таких масштабів, як, наприклад, в Англії чи Нідерландах, близько третини місцевого населення все ж таки проживало в невеликих містечках, будучи задіяною саме в міських секторах економіки та культури. Входження більшої частини українських земель до Російської імперії перекроїло адміністративний устрій і спричинило переважання в економічному розвитку сільськогосподарської кон’юнктури, поставивши таким чином жирний хрест на урбанізації як такій. За кілька десятиліть колишні магдебурзькі міста або ж столиці козацьких полків перетворилися на брудні й занедбані села, в яких було важко навіть запідозрити колишню славу і велич. Чудовими прикладами можуть бути хоча б гоголівські Миргород, Гадяч, Глухів або змальований Шевченком у руїнному стані Чигирин, що в миколаївські часи вже геть позбулися колишнього лоску гетьманських столиць.

Політичні дивіденди 
Утім, неправильно перекладати відповідальність за культивування óбразу українця-селянина-селюка на саму лише інтелігенцію з її свідомісними викрутасами. Протягом останніх ста років маємо чимало промовистих прикладів того, як на цьому міфі відверто й цинічно грів руки не один політичний режим, що прагнув контролювати українські землі. Безкласовість (читай – однорідність) співучо-селянського народу була дуже зручною, щоб тримати його упокореним. Адже без провідників, тобто еліти, навіть найволелюбніша і найпрацьовитіша нація залишалася звичайною отарою. Так із цензурованих радянських підручників вітчизняної історії на тривалий час зникли згадки про українську шляхту, князів, козацьку старшину, українських дворян і підприємців. Усі елітні верстви чи то економічно успішні соціальні групи були неукраїнськими й пов’язаними з чужою державністю, накинутою українцям поляками, німцями або росіянами. Не гребувала нагадуванням своєму народові про його селянськість й українська політична еліта, яка ще за радянських часів, хизуючись походженням «від землі», цинічно розбудовувала систему кланового розподілу посад, квартир, дефіцитів. Генетичним продовженням «селократії» є й нинішні спадкоємці у владі, які вимагають «повернути борги селу».


Недоконані, або "нація-ще-не"


Міф третій. Українці – жертва фатальних історичних обставин, лузери(невдахи), які програли всі найважливіші битви, тому їм залишається тільки оплакувати загиблих


У чому шкода. 
Міф упроваджує комплекс меншовартості, неспроможності проводити системні зміни в державі й суспільстві, врешті-решт, утверджує думку про неминучість і доцільність втрати політичної самостійності заради «безпеки» та «захищеності»
Національні комплекси меншовартості – чудова розлога тема, де місце знайдеться хіба не кожному народові. Адже національна вдача, як і вдача людська, обійтися без комплексів не може. І долає вона комплекси так само, як окрема людина – хтось успішно, а хтось – ні, хтось здатен долати «хвороби свідомості», а хтось у них занурюється. Коли ми маленькі – нам хочеться бути великими й сильними. Коли ми бідні й занедбані – хочеться бути багатими й респектабельними. Коли ми невдахи – ­бажаємо успіхів, злетів і захоплення оточуючих. Коли щось не виходить – шукаємо виправдань, уникаємо власної відповідальності («маємо, те що маємо»), киваємо на зовнішні несприятливі обставини та ворожі підступи. Коли краю цим проблемам не видно – створюємо собі ілюзорну реальність, де все так, як ми хотіли б. Для когось це – привід напружитися, щоб наблизити реальне життя до ідеалу, а комусь достатньо й фантазій.

Особливості національної самооцінки
Нині українці сповнені щодо себе скепсису. Всі соціологічні опитування та моніторинги скажуть, що ми невдоволені власним життям більше за інші (принаймні європейські та сусідні) народи. Ми – розчаровані, невпевнені, озлоблені. Хоч інше опитування засвідчує: кожен українець переконаний, що з ним та родиною все буде гаразд – адже його добробут залежить лише від нього самого. А ще він додасть, що, хоча і невдоволений своїм статком, живе краще, ніж друзі та знайомі (а ті скажуть те саме). Вочевидь, одна з надійних підстав для суто українських добрих міжлюдських взаємин – упевненість у тому, що знайомі не знають про всі твої джерела прибутків. Це нам дає можливість колективно майже щиро скаржитися на життя. Проте в глибині душі ми не такі зневірені, але то – суто інтимна інформація... Тому висновок: ми зневірені саме як спільнота, натомість як окремі індивіди – живучі, ніби вірус грипу, котрий щороку адаптується до нових обставин. Саме тому неможливо винайти щеплення проти «українськості», й це – найголовніший утішний висновок із усієї нашої багатовікової історії.
Коли Робінзон Крузо опинився на безлюдному острові, його вперта й прагматична англійська вдача підказала йому: поділи аркуш паперу навпіл, напиши ліворуч «погане», а праворуч – «добре». Склади два списки й розберися, на якому ти світі. Іноді варто скористатися чужим і дуже давнім ноу-хау. І коли ми «як спільнота» складемо собі такий перелік, то нам чимало відкриється. І ми второпаємо, чому звичне офіційне бачення нашої історії постійно псує нам настрій, попри начебто затятий «патріотизм». Америка та Росія – нації переможців (навіть якщо прибріхують), Україна ж – зґвалтований терен і люди-недобитки. Віки бездержавності, Руїна, колоніальне ярмо, Крути, репресії, Голодомор, депортації. Все правда, але, але... Виклавши таких собі пунктів 5–10 у списку ліворуч (кожен гідний вшанування), звернемося праворуч. І виявиться, що на всі пункти зліва є одна, вкрай банальна і не дуже довга відповідь: «Ще не вмерла Україна». І її нам дано одразу в національному гімні як головну рекомендацію з психологічної терапії. Тисячу років із вас знущались, але ви вистояли, ви є, ви – існуєте. Єдине, чого бракує цій лапідарній констатації – а що далі? І тут варто вже не турбувати Павла Чубинського, адже він не біблійний пророк і не міг змалювати нам ще й майбутнє. Те, що ми маємо зараз, йому й не снилося, і зовсім не в негативному сенсі. Якихось сто років тому Іван Франко вважав нашу незалежність річчю «за межею можливого». А тут уже минуло вісімнадцять років, а нас іще танками не втрамбували й по Сибіру не розселили. Дива!

Хто кого переміг
Але наш «офіціоз» схильний лише проливати сльози й посипати голову попелом. І виявляється, що перемоги ми могли здобувати тільки разом із росіянами, бо ж їхня «історія», нав’язана нам із кіно й телебачення, – це суцільна звитяга! Приєднуйтеся, нещасні!
Додамо кілька доречних дрібних нюансів. На початку XVI сторіччя представники бездержавного українського народу, пересічні канівські міщани могли самотужки відбити татарський напад, потім наздогнати відступаючу орду в полі й порубати вщент. Це – так, між іншим. І своя держава їм не надто була потрібна. Представники колоніально підкореного українського народу на чолі з Феофаном Прокоповичем навчили московських «клієнтів», як треба називати, організовувати та розбудовувати імперію. Сучасні українці-патріоти їх, може, й не шанують, але яких державців тоді готували «бездержавні»! (Нам би зараз «для себе» хоча б два-три таких...) Після поховання героїчних крутівських студентів усе-таки створили регулярні збройні сили Української Народної Республіки. Й протягом трьох років слова «Запорізький корпус Армії УНР» змушували холонути серце в солдатів не одного ворожого війська. Українці програли війну, маючи у своєму складі ледве одну десяту кількості своїх супротивників. Зрештою, більшовики були змушені утворити «Радянську Україну» в межах саме УНР, а не «п’яти малоросійських губерній». І ми маємо сьогодні кордони держави, здобуті нашими прадідами в ­1918–1920 роках.

Перезавантаження нації
Звісно, не треба забувати про Голодомор. Але якщо ми вже наслідуємо приклад євреїв, відстоюючи міжнародне визнання факту геноциду, то варто поміркувати, – навіщо вони це робили. Навряд чи лише заради співчуття світового співтовариства, бо це співтовариство має насправді залізні нерви. Це робилося для визнання моральної правоти тієї спільноти людей, яка щойно почала всупереч усім будувати власну державу на споконвічно своїх землях. Визнання минулої трагедії задля майбутніх перемог і здобутків, задля нового етапу історії. В нас же все виглядає як визнання трагедії, що пояснить світові, чому тут погано, чому ми ні на що не спроможні, – маємо «постгеноцидний синдром». Ну синдром, то й що? Адже «ще не вмерла»! А ще можна вимагати визнання здобутків трипільської культури. Це легко пояснить світові, що потенціал українців вичерпався до того, як фінікійці винайшли абетку. Нам просто бракує нового спільного проекту, бракує перезавантаження, бракує інших, нових людей «нагорі». Ми повинні перейти від стадії «нації-ще-не» до стадії «нація-вже-ось», бо наше сумне минуле вже закінчилося. Живим, звісно, все добре, але, як хтось розумний висловився, «живуть лише ті нації, які мають програму на завтра».


Хто кому родич


Міф четвертий. Росіяни й українці мають спільні святині та спільну церковну історію, отже, є найближчими братами як по православній вірі, так і за сформованою цією вірою ментальністю


У чому шкода. 
Міф виправдовує застарілий моральний авторитет лише одного з центрів православної ієрархії, що перебуває на території сусідньої держави і є подекуди провідником її політичних та ідеологічних впливів.
Міф православного братерства України і Росії до церковної історії має лише опосередкований стосунок, а до церковної філософії та високих богословських матерій – взагалі символічний. І міфом тут є не факт віросповідання значної кількості громадян двох поліетнічних країн, а, так би мовити, штучно завищений градус «братерства».

Чи спільні наші святині? 
Як і більшість малоприємних для українців ідеологічних конструкцій, міф про «братів-православних» виник за доби становлення російської імперії. В процесі «рубання вікна в Європу» Петро І повелів називати Московію Росією, щоб зробити її легітимною спадкоємицею давньоруської держави і, відповідно, давнім і повноправним учасником європейського життя з усіма його династичними шлюбами (руські князі родичалися з правлячими династіями Польщі, Угорщини, Священної Римської імперії, Швеції, Норвегії, Франції) та міждержавними відносинами. Звісно, в цій ситуації треба було зробити акцент на тому, що Київ – це «матєрь городов русскіх», а православ’я – чинник, який надає змогу претендувати на всі території, що за середньовіччя належали Русі. Нікого не бентежило, що на час хрещення Києва князем Володимиром (988 рік) православ’я ще не існувало, – християнський світ розділився на Східну і Західну церкви аж у 1054 році. Нічого, що Північно-Східні землі, на яких утворилася Московія, свого часу завзято виборювали незалежність від Києва і, щоб довести свою окремішність, князь Андрій Боголюбський у 1155 році здійснив похід на столицю, добряче її пограбував та серед інших трофеїв вивіз додому чудотворну ікону Вишгородської Богоматері. За легендою, вона була написана самим євангелістом Лукою, а Константинопольський патріарх свого часу подарував образ київському князю. Ікону «перейменували» на Володимирську Богоматір і її донині вважають захисницею Росії. Хіба не яскравий приклад «православного братерства»?
Коли ж вести мову про специфіку православ’я в Україні часів Великого князівства Литовського та Московії, варто згадати про ставлення до візантійського іконописного канону. В Україні було дозволено зображувати все, що не заборонено, а в Московії – заборонено все, що не дозволено. Тому в XVII столітті Московський патріарх Никон завзято боровся з іконами «фря­зького» (тобто італійського) та ­«по­льського» (насправді ж – українського) зразка: виколював ликам очі й розбивав дошки. Додамо також, що до кінця XVII сторіччя московити, на відміну від усього іншого православного світу, хрестилися двома, а не трьома пальцями. До всіх, хто молився до інших ікон і хрестився інакше, ніж вони, ставилися підозріло й навіть вороже.

Велика рідня 
Утім, братерство православних народів таки існує. По-перше, православному світогляду насправді властиве поняття спорідненості за вірою: згадати хоча б православні церковні братства в Україні доби ренесансу, які вирішували не лише релігійні, але й цілком цивільні проблеми громади, до якої могли входити і серби, і греки, і волохи, і болгари. По-друге, протягом своєї історії Україна була міцно та в різноманітний спосіб пов’язана з низкою православних країн (держав, народів – потрібне підкреслити). Залишмо осторонь загальновідомі контакти князівської Русі з Візантією – тут усе зрозуміло. Але й після падіння імперії у 1453 році на її колишніх теренах залишилися потужні осередки православного бого­слов’я. Найважливіший із них – чернеча республіка на горі Афон у Греції. Саме звідти звертався до краян зі своїми саркасти­чними антиуніатськими посланнями Іван Вишенський, із Афона всім православним світом розходилася «мода» на манеру іконопису та сакральну архітектуру. До речі, сербські іконописці та монументалісти впродовж віків радо відвідували наші терени, й їхні впливи вигулькують у мисте­цьких пам’ятках від Києва до Львова. Варто зауважити, що в давнину церковне мистецтво було не втіхою купки естетів, а тим, чим і мало бути за візантійським каноном – Біблією для неписьменних, і вона писалася спільною мовою для українців, сербів, волохів. У Московії ж – не без упливу запрошених італійців – розробили свій унікальний архітектурний стиль, свою мистецьку «Біблію»: неперевершену, але зовсім іншу, відмінну від стилю решти православного світу…

Брати з берегів Дунаю 
Між іншим, при ближчому розгляді волохи (молдовани, румуни) виявляються найближчими православними «родичами» українців – ідеться саме про спільне віросповідання і пов’язані з цим культурні та політичні взаємодії, а не про етнічну спорідненість. Наші предки віками брали жваву участь у придворних інтригах Молдови, а запорожці часом відверто втручались у внутрішні справи сусідньої держави, мотивуючи збройні вторгнення «захистом інтересів православних братів». Саме в результаті чергової подібної акції «братньої допомоги» потрапив ребром на гак славетний Байда-Вишневецький.
З роду молдавських господарів походив київський митрополит Петро Могила, Богдан Хмельницький бачив найпростіший шлях до створення гетьманської династії у шлюбі свого сина з дочкою володаря Молдови Василє Лупу. Успенську церкву у Львові називають часом Волоською, оскільки на прохання львівського православного братства значну частину будівельних рахунків цієї споруди сплатив молдовський господар Олександр Лопушяну та його дружина Роксана. В багатьох українських містах є вулиці з назвою «Волоська» – колишні місця компакт­ного проживання представників вищезгаданого народу, в Києві, зокрема, вона існує з давньоруських часів. А от Московська вулиця з’явилася в столиці допіру 1708 року, в процесі будівництва Печерської фортеці. Тоді, за наказом царя Петра І, киян повикидали з їхніх домівок, а коли після зведення на місці житла оборонних споруд (спрямованих, до речі, не назовні, а проти решти міста) постала нова вулиця, її заселили прибульцями з Московії.

Угода проти сваволі 
І, можливо, найголовніше: московське православ’я закріпило тип ієрархічних стосунків у суспільстві: «Бог – у все­світі, цар – у державі, батько – в родині». Це докорінно відрізнялося від європейської традиції, де відносини будувалися за принципом угоди. Московське царство визнавало тільки одну схему: господар володарює, необмежено, і це безумовно, без будь-яких застережень і запобіжників. У Європі, до якої історично й ментально належала Україна, слуга, васал, підлеглий мав право розірвати угоду, якщо господар не дотримувався певних, заздалегідь обумовлених зобов’язань. У Московському царстві володар не мав жодних обов’язків, усі його піддані офіційно йменувалися холопами, а скасування договору спри­ймали як зраду. Утвердженням цих принципів послідовно займалося московське богослов’я. Цікаво, що коли ці культурно-ментальні розбіжності між Росією та Європою – з посиланням на велику кількість оригінальних текстів – дослідив 1981 року видатний російський культуролог Юрій Лотман, його роботу було сприйнято як дисидентську: влада чітко впіймала призначений їй сигнал.
Ось де слід шукати коріння непорозуміння між українською коза­цькою державою «від Богдана до Івана» та московськими царями: українці чекали від сюзерена обіцяного захисту та дотримання вольностей, а в Москві (згодом Петербурзі) щиро не розуміли, чого вони хочуть, адже влада за визначенням не може бути нікому нічого винна, а «зрадник» заслуговує анафеми...
Мабуть, значна частина конфліктів і між нинішніми Україною та Росією пояснюється саме різницею світосприйняття, яка бере свій початок у вельми відмінних одна від одної релігійних традиціях нібито єдиного православ’я.


Нація чиновників


Міф п’ятий. Українська волелюбність переходить у відверту анархію, тому хтось ззовні має цивілізувати цих варварів, накидаючи їм свій державний устрій, оскільки самі українці не схильні до порядку та субординації



У чому шкода.
Міф акцентує увагу на природних вадах демократії в суспільствах перехідного періоду й свідомо чи підсвідомо підштовхує до досвіду держав, які вибудували «вертикаль влади» і практикують політику «сильної руки».
Здається, анекдот про те, що де два українці, там три гетьмани, відомий нам усім, а віднедавна стає дедалі популярнішим і поміж сусідів. І справді, спостерігаючи за парламентськими баталіями чи то словесними дуелями між очільниками держави й уряду, важко повірити, що слова «де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люде, блаженна сторона» були написані таки українцем Іваном Котляревським. Чи справді ж українці надміру схильні до анархії, повсякчас і повсюди демонструючи нехіть до впорядкованості й дисципліни?

Кар’єра козацьких синів 
Міфічний комплекс анархічності виразно суперечить не лише суспільним реаліям, а й персональному досвіду предків. Взяти хоча б для прикладу кар’єри колишніх козацьких старшин у Російській імперії. Ще від часів петровських реформ російське дворянство виявляло суцільну нехіть (такі вже були звичаї) і нездатність (здебільшого внаслідок відсутності освіти) до цивільної служби, віддаючи перевагу військовій. Державний апарат і адміністрація мали проблеми з кадровим наповненням, а брак професійного чиновництва перетворився на хронічну хворобу молодої імперії. За відсутності бажання «служити пером» у власних дворян колегії та міністерства доводилося поповнювати «інородцями»: прибалтійськими німцями, поляками та українцями.
Чи не найповажніша кар’єра випала сину генерального писаря Андрія Безбородька Олександрові, який за часів Катерини ІІ став сенатором і канцлером, керуючи всіма сферами державного життя країни. В активі Безбородька були укладення вигідних мирних договорів із Туреччиною 1774 та 1791 років, що підпорядкували імперії Крим, Кубань і межиріччя Дніпра та Бугу, а вже після смерті Катерини відновлення ліквідованих за її правління судових установ Гетьманщини. Інший виходець із лав козацької аристократії Віктор Кочубей – дипломат, міністр внутрішніх справ, голова Державної ради та Комітету міністрів. Зірка трохи меншого масштабу – родич Мазепи Дмитро Трощинський, який вислужився до посад члена Державної ради й міністра юстиції за часів ліберального правління імператора Олександра І.
Зауважимо: усі три наведені персони – це не лише приклади вдалих кар’єр обдарованих і спритних «малоросів», а й свідчення того, як українці розбудовували системні підвалини і механізми функціонування Російської імперії. Відпрацьована ними модель імперського устрою, що остаточно виведе Росію в коло європейських, а згодом і світових держав, значною мірою орієнтувалася на те, що служитимуть імперії українці. За давньою традицією, до високих петербурзьких можновладців у надії отримати службу потягнулися численні родичі, а в столичних відомствах навіть невдоволено ремствували на «малоросійську мафію». У пошуку впливових покровителів у північній столиці в грудні 1828 року опиниться й усесвітньо відомий у майбутньому Микола Гоголь.

Романтика бунту 
Бунтарство й анархізм вперто приписувалися українцям із цілком гуманних міркувань навіть їхніми ж співвітчизниками. Волелюбність, спротив соціальному та національному поневоленню були рисами, якими романтично налаштована інтелігенція щедро наділяла історичних героїв та міфічну «народну силу»: козаків, гайдамаків, опришків. Безоглядність уславлення цього бунтарства була такою однобокою й ­разюче суперечила суспільним ­реаліям, що за якийсь час ­породила справжнє розчарування у національній природі українців. Приміром, Пантелеймон Куліш у своїй «Истории воссоединения Руси» цілком щиро писав про згубність козацьких і селянських повстань для розвитку української державності та культури. Єдиним порятунком для України, за Кулішем, виявилися цивілізаторські впливи польського панства та Російської держави, що перешкодили поширенню варварської стихії.

Будівничі чужих імперій
Допоки національна інтелігенція ламала списи довкола того, чи справді українці здатні до цивілізованого процесу розбудови свого майбутнього, обидві європейські імперії, які вони населяли, – Російська й Австрійська – невпинно рекрутували для себе в Україні науковців, чиновників та офіцерів. Остання категорія «слуг імперії», на жаль, взагалі майже невідома сучасникам, які люблять просторікувати з приводу недисциплінованості й хаотичності українців. За досить обмеженого представництва в офіцерському корпусі й поміж генералітету Австро-Угорщини (давалася взнаки недоступність військової освіти) вихідці із західноукраїнських регіонів традиційно посідали місця у воєнній юстиції. У російській же імператорській армії представники «співучої Малоросії» були однаково рівномірно репрезентовані по всіх категоріях військовослужбовців – від рядового до генерала. Варто лише нагадати: перший політичний проект української державності, що спирався на добре впорядковані механізми управління, ініціював колишній генерал російської армії і командувач корпусу гетьман Павло Скоропадський.
Що вже казати про традиційне опертя на українців радянської державної машини. Рекрутування партійної та господарської еліти для Москви чи не найінтенсивніше провадилося через Київ, Харків і Дніпропетровськ. Що ж до радянської армії, то до останніх днів її існування тут ходила примовка, мовляв, «хохол без сержантських личок не хохол». Жарт? Як на мене, з нього випливає цілком серйозне резюме: українців любили переконувати у їхній анархічності й легковажності ті, хто водночас користався їхньою зорганізованістю та відповідальністю.