31 жовт. 2011 р.

Тотальный контроль (фильм 2011 г.)

Исповедь экономического убийцы

Книга Дж.Перкинса — первый в мире автобиографический рассказ о жизни, подготовке и методах деятельности особой сверхзасекреченной группы «экономических убийц» — профессионалов высочайшего уровня, призванных работать с высшими политическими и экономическими лидерами интересующих США стран мира. В книге исповеди, ставшей в США и Европе бестселлером, Дж.Перкинс раскрывает тайные пружины мировой экономической политики, объясняет странные «совпадения» и «случайности» недавнего времени, круто изменившие нашу жизнь. 

Подобно нашим коллегам двойникам из мафии, ЭУ предлагают покровительство. Оно принимает форму кредитов для развития инфраструктуры — электростанций, шоссе, портов, аэропортов или технопарков. Условия подобных кредитов состоит в том, что осуществление подобных проектов должно вестись инжиниринговыми и строительными компаниями нашей собственной страны. В сущности, большая часть денег никогда не покидает Соединенные Штаты, они просто перемещаются из банковских офисов в Вашингтоне в инжиниринговые офисы в Нью Йорке, Хьюстоне или Сан Франциско.
Несмотря на тот факт, что деньги возвращаются практически немедленно корпорациям, которые входят в корпоратократию (которая является кредитором), страна должник обязана выплатить полностью тело долга плюс проценты. Если ЭУ добился полного успеха, кредит является настолько большим, что должник вынужден объявить дефолт по своим платежам уже через несколько лет. Когда это случается, мы подобно мафии, требуем свой кусок мяса. Это часто означает что нибудь из следующего набора: контроль над голосованием в ООН, размещение военных баз или доступ к ценным ресурсам типа нефти или Панамского канала. Конечно же, должник по прежнему все ещё должен нам деньги — и ещё одна страна включена в глобальную империю.




Фильм  скачати тут          Книгу читати тут            Книгу скачати тут

Игры экономических убийц
Экономические убийцы - это люди, которые обворовывают страны по всему миру на триллионы долларов. Они "переманивают" деньги из World Bank, Агентства международного развития США и других иностранных организаций, оказывающих помощь бедным странам, в казну гигантских корпораций и карманы нескольких богатых семей, которые контролируют природные богатства планеты. Их инструменты включают фальсифицированные финансовые отчеты, сфабрикованные выборы, взятки, вымогательства, секс и убийство. Они играют в игру, такую же древнюю, как "Империя", но приобретшую новые, ужасающие масштабы в нынешний период глобализации.


Тотальный контроль 2011 г. 

Фильм Галины Царёвой 

В своем интервью Аарон Руссо вспоминает, что он задал как-то Рокфеллеру вопрос: «Вы обладаете всеми деньгами мира, которые вам нужны. Вы обладаете всей полнотой власти в мире, которая вам нужна. В чем смысл всего этого, какова конечная цель?» На это Рокфеллер ответил: «Наша конечная цель -- добиться того, чтобы все были чипированы. Чтобы контролировать все общество, чтобы банкиры и элита контролировали мир».

Через чипизацию и контроль над материальной деятельностью человека путем введения УЭК мировое правительство хочет окончательно закабалить народы и сделать всех послушными рабами, готовыми к принятию единого правителя, грядущего в мир на 3,5 года перед кончиной мира. В фильме подробно объясняется техническая опасность введения УЭК и показан печальный опыт введения подобных штучек за границей. Конечно, всё идёт к отмене денег.

Безробіття загорожує соціальними вибухами

31 жовтня, 2011 p., Анастасія Зануда, "Укр. служба БіБіСі"

Міжнародна організація праці у звіті "Змусити ринок працювати на робочі місця" повідомляє про збільшення кількості безробітних у світі і попереджає про можливі соціальні заворушення, пов’язані із відсутністю роботи. 

У доповіді йдеться про те, що з урахуванням середнього проміжку між погіршенням загального стану економіки та ситуацією на ринку праці, можна сказати, що за 6 місяців безробіття сягатиме критичних рівнів.

За даними МОП, три чверті розвинених країн та половина із країн, що розвиваються, нині мають уповільнення темпів зростання кількості робочих місць або ж їх скорочення.

Причинами цього є як поганий фінансовий стан підприємств, які за умов кризи не можуть створювати нові робочі місця, так і заходи з бюджетної економії, запроваджені у багатьох країнах світу задля подолання боргової кризи.

"У нас є невеличке "вікно можливостей", коли ми ще можемо вдатися до кроків, аби запобігти зростанню безробіття із подвійною швидкістю", - заявив Реймонд Торрес, директор Міжнародного інституту праці, що здійснював дослідження для МОП.

За підрахунками експертів МОП, аби впродовж наступних двох років можна було повернутися на докризовий рівень зайнятості, у світі треба було б створити 80 мільйонів нових робочих місць, тоді як насправді через уповільнення світової економіки кількість робочих місць зросте хіба що на половину від потрібного.

Крім того, дослідники звертають увагу на високий рівень соціальної напруги на тлі високого безробіття і попереджають про можливі заворушення.

Зокрема, із 118 країн у 45 країнах такі очікування є досить високими. При цьому, ця проблема більше стосується країн із розвиненими економіками, особливо ЄС, а також арабських країн, і меншою мірою країн Азії та Латинської Америки.

У 69 із 118 країн світу спостерігається зростання кількості тих, хто відчуває погіршення умов життя. Понад половина опитаних у розвинених країнах заявляють про відсутність "гідної" роботи чи незадоволення тією роботою, яку мають. У Греції, Італії, Португалії, Словенії та Іспанії кількість таких осіб перевищує 70%.

Одночасно із цим європейська статистична агенція повідомила про те, що рівень безробіття у ЄС за підсумками вересня досяг рекордного рівня у 10,2%.

У тіньовій економіці і безробіття - приховане

В Україні ж, за офіційними даними, рівень безробіття є поки що нижчим: за даними Державної служби зайнятості, воно складає 8,2% за підсумками вересня.

Проте дані про абсолютну кількість безробітних дещо різняться. Так, за інформацією Держкомстату, кількість безробітних в Україні на кінець вересня складала 404,5 тисяч осіб. Це трохи менше у порівнянні із понад півмільйоном безробітних на початок року.

Водночас за даними Державної служби зайнятості, із 20 мільйонів 247 тисяч українців, зайнятих економічною діяльністю, безробітними були 1 мільйон 810 тисяч осіб. Якщо ж врахувати, що кількість економічно активного населення в Україні перевищує 22 мільйони осіб, то відсоток безробітних перевищує 10%, які за європейськими стандартами вважаються критичними.

Утім, оглядачі звертають увагу і на таке явище, як "приховане" безробіття.

За підрахунками Національного форуму профспілок України, реальна кількість безробітних в Україні перевищує 2 мільйони осіб, якщо, наприклад, враховувати підприємців, які після ухвалення нового Податкового кодексу не закрили свій бізнес через складну процедуру ліквідації, а просто фіксують "нульовий прибуток".

Крім того, як каже голова форуму Мирослав Якибчук, треба враховувати і ті мільйони українців, що працевлаштувалися за кордоном.

Джерело

Українці помирають раніше за європейців

26.10.2011, Роман Лебедь, "Укр. служба БіБіСі"

Населення Землі сягає позначки 7 мілдьярдів і продовжує зростати. За прогнозами, впродовж наступних 60 років кількість людей збільшиться до 9,5 мільярдів людей. 

Водночас, кількість українців постійно зменшується на тлі загального світового приросту. За роки незалежності населення України, згідно зі Статистичною службою, зменшилося на шість мільйонів і нині становить приблизно 45 мільйонів.Чому так відбувається, кореспондент bbc.ua поцікавився у директора Інститут демографії та соцільних досліджень імені Птухи Елли Лібанової.

BBC Україна: Чому населення України зменшується?


Е. Лібанова: Меншає не тільки українців, стає менше представників всієї європеоїдної раси в цілому.

На загал доволі швидко зростає населення африканських, а також низки азійських та латиноамериканських країн. Там досі зберігається високий рівень народжуваності.

Тим часом, в усіх без винятку європейських країнах народжуваність не забезпечує навіть простого відтворення населення. Тобто, народжується менше, ніж потрібно, щоб покоління батьків чисельно замістилося поколінням дітей. Кожне наступне покоління хоч трішечки, але менше за попереднє.

А в таких країнах, як Україна, Росія, Білорусь, Сербія, Румунія, Болгарія, тобто, практично в усіх країнах Східної Європи, міграційний приплив або є доволі маленьким, або взагалі його немає. Водночас, навпаки, є відплив населення. Тобто, населення скорочується.

Втім, в Україні якраз ситуація не найгірша. Гіршою нині вона є, скажімо, в Болгарії. Принаймні ми очікуємо там дуже серйозні негативні зміни.

А в Україні так, як у всій Східній Європі. Однак, проблема нашої країни полягає не стільки в скороченні населення, скільки у високій передчасній смертності. Тому, в середньому від усіх причин смерті українці вмирають на 12-13 років раніше, ніж представники інших європейських країн.

BBC Україна: Виходить, що кількість населення не залежить ані від рівня життя, ані від медицини? Яке тоді цьому пояснення?

Е. Лібанова: Впливають інші речі. Впливає те, що діти, по-перше, перестали бути економічно необхідні, тому що господарська діяльність родини не залежіть від чисельності дітей. По-друге, діти перестали бути страховкою на старість, тому що є ціла система забезпечення людини на схилі років.

По-третє, вартість виховання, освіти, догляду за дітьми постійно зростає з різних причин. Зростає вартість послуг. Четверта причина – високий рівень освіти жінок, взагалі їх емансипація.

П’яте – смертність немовлят є дуже низькою, і дитина, яка народилась, скоріше за все, буде жити доволі довго. Раніше народжували багато дітей тому, що багато вмирало в дуже ранньому віці. Зараз такої "страховки" вже немає.

BBC Україна: Очевидно, що обличчя планети уже змінюється, а невдовзі зміниться ще більше. Європеоїдної раси стає все менше. А які зміни у зв’язку з цим можуть відбутись в Україні?

Е. Лібанова: Такі самі, як і в усьому світі. Україна – не ізольована територія, світ глобалізується, міграційні потоки ми не зупинимо, що б ми не робили. Тому, безперечно, сюди будуть приїздити люди з різних країн світу. Переважною мірою, приїздитимуть звідти, де рівень життя нижчий за український, і заробітна плата нижча за українську, умови життя гірші, де менш безпечно і таке інше.

Бі-Бі-Сі: Як потрібно ставитися до цих прогнозів?

Е. Лібанова: Спокійно. Готуватися, готувати населення, адаптувати політику, розробляти відповідні заходи аби цих людей адаптовували, щоб вони не перетворювалися на криміногенний осередок.



Джерело

Зворотній бік толерантності, або пусти свиню за стіл, а вона і ноги на стіл

29 жовт. 2011 р.

У кожній рейдерській атаці задіяний або чиновник, або міліціонер

27.10.11, Оксана Проценко,  ГОЛОС.UA

У кожній рейдерській атаці в Україні задіяний або чиновник, або працівник правоохоронних органів.


Про це заявив директор Антирейдерського союзу підприємців України Андрій Семидідько в коментарі журналісту ГолосUA.

Він повідомив, що фактори, що заважають побороти рейдерство, «сидять у Кабінеті Міністрів, державних адміністраціях, прокуратурі і правоохоронних органах».

За його словами, за роки діяльності Антирейдерського союзу підприємців через цю структуру пройшло більше 800 випадків конфліктів. А. Семидідько повідомив, що союз веде загальну базу по рейдерським захопленням, вказуючи в ній усіх фізичних і юридичних осіб-учасників цих протиправних дій.

«Ми можемо стверджувати, що в кожному першому випадку (навіть не в кожному другому) задіяні чиновники, працівники адміністрацій, правоохоронної системи або ж великий бізнес», - підкреслив А. Семидідько.

Нагадаємо, вчора під час засідання Кабінету Міністрів Прем'єр-міністр Микола Азаров заявив, що рейдерські захвати знову з'явилися в Україну і пообіцяв, що влада присічуть ці процеси «ще в зародку».

Джерело

Ядерна Україна

28.10.11,  ГОЛОС.UA
Программа «РозворотUA» - совместный проект информационного агентства «ГолосUA» и «Радио Эра FM». Звучит по средах на волнах этой радиостанции

Олександр Литвиненко і Євген Лупаков були гостями програми “РозворотUA”.

Ефiр за 26.10.2011 р. Ведуча - Оксана Ващенко.

Оксана Ващенко: Двадцять років тому Україна відмовилась від ядерної зброї, сподіваючись на те, що стане рівноправним партнером у світі, з яким рахуватимуться, якого шануватимуть. Натомість, Україна не отримала обіцяних грошових компенсацій, а головне — гарантій щодо своєї безпеки.

Це програма “РозворотUA”, з вами Оксана Ващенко, вітаю вас. Отже, чому так легко Україна відмовилась від ядерного статусу? Якби держава його мала, якими були б ці останні 20 років? Спробуємо порозмірковувати з нашими гостями. Це - Олександр Литвиненко, заступник директора Національно інституту стратегічних досліджень, вітаю вас.

Олександр Литвиненко: Добрий день.

Оксана Ващенко: І Євген Лупаков, народний депутат попередніх скликань, капітан 1-го рангу, добрий день і вам.

Євген Лупаков: Вітаю вас.

Оксана Ващенко: Не так давно Прем'єр-міністр України Микола Азаров сказав таке: Україна — єдина країна у світі, яка добровільно відмовилася від великого ядерного потенціалу, “ми не лише ліквідували запаси ядерної зброї, яку мали, а ліквідували і спосіб доставки цієї зброї, тобто, ракети та стратегічні бомбардувальники”. Минуло 20 років. Є така оцінка, але є й інші. Кажуть, що дуже багато помилок ми зробили під час утилізації, бо ці програми не зовсім ретельно були пророблені. Україна мала й унікальні кадри. На вашу думку — що ми втратили, а що здобули у результаті того, що погодились на без'ядерний статус?

Олександр Литвиненко: Одне уточнення — рішення про відмову від ядерної зброї було прийнято лише у 1994 році, січневою тристоронньою заявою Україна-Росія-США і Будапештським меморандумом.

Оксана Ващенко: Але передував ще 1991 рік, рішення Верховної Ради про проголошення без'ядерного статусу.

Олександр Литвиненко: У Декларації про державний суверенітет України, де було зафіксовано, що Україна прагне здобути позаблоковий постійний нейтральний статус. Деякі говорять, що ядерна зброя — це плата за незалежність.

Оксана Ващенко: А кому платили?

Олександр Литвиненко: Нашим партнерам великим, нашим друзям, найбільшим стратегічним партнерам. Моє бачення, що стратегічне рішення було правильним, з однієї точки зору. Можна багато говорити про те, що недостатньо виторгували, але ядерна зброя передбачає дуже сильну консолідовану країну і дуже відповідальну еліту, що спроможна забезпечувати існування такої зброї у своєму арсеналі.

Оксана Ващенко: Ви сказали — передали своїм стратегічним партнерам. Передусім, натякаєте на Росію?

Олександр Литвиненко: Чому — Росія, США. Передавали ми Росії, але...

Оксана Ващенко: США активно тиснули на Україну у цьому плані. Так це було, чи ні?

Євген Лупаков: На жаль, це було так.

Оксана Ващенко: Чому ж на жаль, тоді ви підтримували це рішення.

Євген Лупаков: Я — ніколи. Я — військовий, мене вчили вбивати. У світі рахуються тільки з сильним. І ми зараз маємо той факт, що зараз найбільш сильні держави світу зробили все для того, щоб у них не було конкурента, бо на момент розвалу Радянського Союзу 20% ядерної зброї знаходилось на нашій території. Ми втратили не лише величезні фінансові можливості, ми втратили можливість бути сильною державою. Ми вдруге наступили на ті ж самі граблі. У 17-му році так званий перший президент Грушевський вирішив, що Україні не потрібна армія, нас захистить північний сусід. Армію розігнали, набрали міліцію, прийшла банда Муравйова і три тисячі захопили Україну. Те ж саме зараз робиться. Віддали Америці і Росії ядерну зброю, фактично знищили Збройні сили України, втричі збільшили чисельність міліції, і ми знову робимо жандармську державу, повторюємо ту саму помилку.

Оксана Ващенко: Я хочу, щоб ми все це менше зв'язували з політикою. Але треба нести відповідальність за те, що було зроблено 20 років тому. Ви згадали СРСР, але Радбез ООН — Україна за стіл переговорів сідала. А потім не сідала, коли вже не була в СРСР. Я кажу не про політику, а про вагу держави. Тоді держава мала вагу, з цим треба рахуватись.

Євген Лупаков: Я з цього почав. У світі рахуються з сильними. Тому дует найбільш сильних держав — Америки та Росії — позбулися конкурента.

Оксана Ващенко: Тоді як вам, як людині патріотично налаштованій, не вдалося на це вплинути? Чи 20 років тому не говорили про це?

Євген Лупаков: Ми про це говорили і на своїх з'їздах Спілки офіцерів України, виступали із заявами, дзвонили у всі можливі дзвони. Я 20 років відслужив на підводних човнах, ядерних.

Оксана Ващенко: Чорнобильці зараз відстоюють свої права. Але тоді — що, військові не могли по-військовому відреагувати на це?

Євген Лупаков: Особливість військових у тому, що вони — підпорядковані люди. Спілка офіцерів — це не всі ЗСУ і хоча на початку незалежності до нас побігло багато людей за посадами і званнями, але тоді нас не почули. Але я визнаю свою вину, що ми були не настільки наполегливими. Я тут погоджуюсь, на жаль.

Оксана Ващенко: З нами на зв'язку Дмитро Пінчук, керівник Центру військово-політичних досліджень. Намагаємося з ним зв'язатися. Пане Олександре, коли б не відмовились від ядерної зброї, як би розгорталася ситуація?

Олександр Литвиненко: Україна на 91-й рік володіла достатніми можливостями для виробництва носіїв ядерної зброї. У нас був і є “Південмаш”, АКБ “Південний”.

Оксана Ващенко: А скільки там ракет на рік виготовляють, ви знаєте?

Олександр Литвиненко: До десятка.

Оксана Ващенко: А було?

Олександр Литвиненко: Ну десятки точно. На озброєнні Радянського Союзу були сотні стратегічних ракет, а ми були основним виробником, можна порахувати. Але в Україні ніколи, і це мій колега знає, не було підприємств, які б обслуговували ядерні боєприпаси.

Євген Лупаков: Обслуговували — були. Я особисто давав допуск на обслуговування ядерної зброї.

Олександр Литвиненко: Йдеться про заводське обслуговування. Всі підприємства були на території РФ. Я правий?

Євген Лупаков: Регламентні роботи всі проводились на наших базах, на території України. Поряд з носіями ядерної зброї розташовувались бази ядерної зброї. І все обслуговування ядерної зброї проходило на базі. У мене у Балаклаві була своя база, свої склади ядерної зброї, все обслуговування йшло без втручання Росії, більше того, вся документація була в Україні і була вивезена. Один приклад. У 1996 році український Комітет з питань оборони запрошується до Держдуми РФ. Зверхньо нас зустріли. Марчук не витримав, сказав, що ми представники незалежної держави. Не сподобалось їм. І тут голова Комітету, у минулому ядерник, каже, що — ви думаєте, якщо відібрали у нас ядерну зброю, можете так з нами говорити? Ви забуваєте, що я особисто займався розробкою ядерної зброї. І на території України є інститути, КБ, які можуть негайно ядерну зброю відтворити. Одразу почали з нами розмовляти на рівних, посміхались і навіть українською мовою намагались говорити.

Оксана Ващенко: А що, у США інакше розмовляють? Не так зверхньо?

Євген Лупаков: Там рівень толерантності і вихованості не той.

Оксана Ващенко: В обличчя не говорять чесно.

Євген Лупаков: Імперська звичка залишилась.

Оксана Ващенко: Є експерт, Дмитро Пінчук. Пане Дмитре, ми аналізуємо останні 20 років, якби Україна зберегла статус ядерної держави, зважаючи на те, що великі ракетні підприємства залишились у нас на території, кадри, лише вчора святкували на “Південмаші” 100-річчя Михайла Янгеля. Якби цей статус залишився, якою була би Україна?

Дмитро Пінчук: Перша за все, ядерна зброя має статус військово-політичної. У військовому сенсі її нема сенсу утримувати, ніхто її застосовувати не збирається. Проте, якщо держава має навіть невелику кількість ядерної зброї, тактичної, навіть не обов'язково стратегічної, то її вага на міжнародній арені зростає у рази. Україні треба відділяти стратегічну ядерну зброю від тактичної. Стратегічна, що була дислокована на території України, можливо, варто було вилучати. Як свідчить досвід, її важко утримувати. Але була ще велика кількість тактичної зброї, вона не потребує такого складного обслуговування, як міжконтинентальні ракети з ядерними боєголовками. Зараз пан Кравчук постійно заявляє, що Україна взяла на себе зобов'язання, позбавилася ядерної зброї, бо ми не могли її утримувати. Він лукавить, тому що Україна брала на себе зобов'язання позбутись міжконтинентальних ракет, а про тактичні ядерні боєприпаси не йшлося. Як свідчить досвід Великобританії, Франції, не слід робити ставку на стратегічну ядерну зброю, досить мати тактичні ядерні боєприпаси для статусу ядерної держави. Але як позбулись тактичної зброї і хто це зробив, що навіть з близького оточення пана Кравчука генерали — військові радники не можуть відповісти, це вже інше запитання.

Оксана Ващенко: А той рівень домовленостей, який був між Штатами і Україною, коли 70 мільйонів обіцяли нам дати на утилізацію ракетного палива, а дали реально лише 3 мільйони, як тут бути? Це ж “налягає” на держбюджет.

Дмитро Пінчук: Схема не була відпрацьованою. Під тиском і Росії, і США українське керівництво швидко не вирішило це питання, не знаю, чи була особиста зацікавленість керівників держави. Але думаю, що якась була.

Оксана Ващенко: Якщо не військова, то політична — з точки зору політичних дивідендів. Що це дає? Якщо у міжнародному плані ми втрачаємо? З нами ніхто не рахується?

Дмитро Пінчук: Я згодний, того, що ми позбулись за дуже стислі терміни, зараз відновити ядерний статус — це і політична, і технічна проблема, що потребує ще й чималих ресурсів. А втратили ми дуже багато, саме у політичному плані.

Оксана Ващенко: Дякую вам, пане Дмитре. Ми продовжуємо говорити про ядерний статус, чому так легко Україна відмовилася від нього. Пане Олександре, ваш колега тільки що сказав, що це було більше політичне рішення, а не військове і, можливо, ми з ним поспішили.

Олександр Литвиненко: Можна довго дискутувати про технічні можливості. Дійсно, досі Україна є передпороговою країною, яка має технічні можливості для створення ядерної зброї.

Оксана Ващенко: А чи можемо повернутися?

Олександр Литвиненко: Тепер це малоймовірно. Справа не у ядерній зброї, це атрибут. Справа у стані суспільства і держави. Ядерна зброя потрібна тим країнам, які самі спроможні проводити ефективну і активну зовнішню політику. Відмова від ядерної зброї — від того стану держави, який у нас є. Рішення ті приймались у конкретній ситуації, щодо тактичної ядерної зброї — ще до літа 92 року. Дуже швидко, бо розмова могла йти лише про це, і це росіяни усвідомлювали ліпше від усіх. По стратегічній ядерній зброї рішення приймалось не так швидко, пройшло понад два роки. У тому стані держави це погіршило б національну безпеку. Стан, до якого довели наші ЗС, держава — чи могли б ми реально гарантувати безпеку цієї зброї?

Оксана Ващенко: Але тепер ми взагалі нічого не можемо.

Олександр Литвиненко: І це головна проблема, а не проблема зброї.

Євген Лупаков: Я не можу погодитись. Віддали не ракети, а боєголовки, ракети і шахти підірвали.

Оксана Ващенко: А що зараз у Павлограді — ракетні комплекси так і стоять. І кажуть, що якщо воно бабахне, радіус буде до ста кілометрів.

Олександр Литвиненко: Це частини комплексів.

Оксана Ващенко: Але воно ж зберігається досі.

Євген Лупаков: Зараз найбільш страшне — у Криму і по базах розкидані склади ядерного пального, це може не сьогодні-завтра продірявитись, і це може рвонути. Цю біду нам залишили, а того, що нас могло би підняти на рівень нормальної світової держави — нас позбавили.

Оксана Ващенко: Скільки їх — тонни?

Євген Лупаков: Сотні тонн. Біля 300 тонн тільки у Криму. Я цим займався, ще коли російський флот брав це зі своїх складів. Це, у принципі, їхні склади. Вони його добавляли у бензин, машини, як ракети. Не вистачало ще отруювати нашу здравницю.

Оксана Ващенко: А територіально де це?

Євген Лупаков: Для військових це відомо. Не треба зараз уточнювати. Але було правильно сказано, що це абсолютно політичне, а не військове рішення, військові тут недопрацювали, не дотиснули на політиків і не примусили їх не робити дурниць.

Оксана Ващенко: Ви згадали Марчука, скільки посад обіймав, був і головою СБУ, і прем'єром, а сьогодні читала його інтерв'ю, і він каже — як ми так живемо.

Євген Лупаков: Марчук не був військовим, які безпосередньо займались ядерною зброєю. Що ми б не змогли її забезпечити — абсолютно незгодний. Рівень виконавчої дисципліни у цих частинах був настільки серйозним, що там питання не стояло. Навіть у нинішніх ЗС, при відсутності фінансування, ми змогли відродити Військо-морські сили з нуля. І сьогодні наші кораблі несуть бойову службу в Атлантиці.

Оксана Ващенко: А скільки у нас кораблів?

Євген Лупаков: Біля 150 кораблів і суден.

Оксана Ващенко: Які ходять по морю?

Євген Лупаков: Несуть бойову службу у Атлантиці, забезпечують боротьбу з тероризмом.

Слухач, Ольга, Харьков: Не нужно это рассказывать. «Вырезали» завод «Арсенал», который делал уникальные вещи, остальные заводы. Все знают, кто это сделал. Я в этой области работала, Кравчук — это вообще, порезал все ракеты.

Євген Лупаков: Люди роботу мали.

Оксана Ващенко: Ми про це говоримо.

Слухач, Евгений, Киев: Чернобыльские реакторы РНБМК нарабатывали плутоний, как побочный продукт. А ВВР, которые сейчас, тоже нарабатывают плутоний? И куда он девается? Неужели опять продают нашим врагам?

Олександр Литвиненко: Наскільки я знаю, це один з розповсюджених міфів. Цей реактор створений на основі збройового реактору, його мирний розвиток. Відповідно, ні чорнобильські, ані інші реактори в Україні ніколи не виробляли і не виробляють плутоній.

Оксана Ващенко: Мене цікавить ще одне — що у нас буде у таких поселеннях, як Павлоград — там живуть люди, і радіоактивне забруднення може бути у рази більше, ніж у Чорнобилі? Що може бути у Богданівці, на Волині, незакриті шахти? На це коштів фактично не виділяється. Так все і буде простоювати?

Олександр Литвиненко: В Павлограді хімічний завод, який виробляв паливо, заправляв ракети. Зараз складно йде програма знищення цього палива. У цьому році нарешті запустили установку. Програми йдуть, але надзвичайно повільно. Цьому треба приділяти набагато більшу увагу. Проблема у тому стані нашої держави, який неспроможний забезпечити її потреби.

Євген Лупаков: 60% людей за ядерну Україну.

Оксана Ващенко: Це означає, що люди хочуть пишатися своєю державою. Дякую вам. 

Джерело

Уроки минулого

Україною торгують як шльондрою на панелі

28.10.11Оксана Ващенко  ГОЛОС.UA


визы,евросоюз,режим,переговоры,голуб,заболоцкий,бондаренко,візи,євросоюз,переговори

Матеріали прес-конференції на тему: «Спрощені візи» по-європейськи, або - чи зацікавлений Євросоюз у згортанні переговорів з України?", яка відбулася в агенції "ГолосUA" 27 жовтня."Її учасники: народні депутати Олександр Голуб-від фракції КПУ; Володимир Бондаренко - від фракції" БЮТ-Батьківщина "; Віталій Заболоцький - від фракції Партії регіонів.

Модератор - директор інформаційного агентства «ГолосUA» Оксана Ващенко.

Оксана Ващенко: Вітаю всіх в інформаційній агенції «ГолосUA»! Сьогодні вголос про головне ми будемо говорити про спрощений візовий режим щодо України. Як відомо, завершився двадцятий раунд переговорів щодо напрацювання угоди про асоціацію. Але з’явилася суперечлива інформація, чи отримали ми якісь преференції, чи досягнуто якихось успіхів у цьому питанні?
Щоправда, була розповсюджена заява міністерства закордонних справ, у якій ідеться про те, що Україна начебто досягла прогресу в переговорах про безвізовий режим, оскільки там вилучено посилання про довгострокову перспективу. Хотіла б, щоб ви відреагували на той переговорний процес, який зараз має місце, оцінюючи, що українська влада робить із цією метою. Я хотіла, щоб почав Олександр Голуб.

Олександр Голуб: Отношения Украины и Евросоюза, если мы будем говорить за последние двадцать лет, на мой взгляд, были двадцатью годами лицемерия и двойных стандартов. По целому ряду обстоятельств, по целому ряду причин мы прекрасно понимаем, в каком состоянии находится сегодняшняя Европа, мы видим, что она сталкивается с целым рядом проблем и неизвестно вообще, возможно ли будет их в принципе решить. Неизвестно, останется ли, собственно говоря, Украина когда-то и Европейский Союз в том формате, в котором он существует сегодня, останется ли единая европейская валюта. Потому что сегодня  - и это достаточно серьезный сигнал - в Лондоне, как вы знаете, уже объявлен конкурс среди мировых экономистов на безболезненный выход из зоны евро, то есть отказ от единой валюты евро.
Но если говорить о нашей стране, то, безусловно, сразу же встает вопрос — нужны ли проблемы ведущим европейским странам, таким как Германия, Франция, Великобритания, с которыми они могут столкнуться, присоединив к себе или открыв границы для граждан Украины? Думаю, что, наверное, визы это не настолько актуальная для нашей страны тема, как сегодня ее поднимают украинские политологи, журналисты или даже политики. Ведь когда мы ставим вопрос о том, что вот какая беда, визы не дадут, еще что-то, то актуально эта проблема стоит лишь перед четырьмя процентами наших сограждан. Думаю, что  те люди, которые ездят туда регулярно, они так или иначе ее решают.
Второе. Мы, как страна, пережили несколько эпох и несколько формаций, если можно так говорить. Мы помним период, когда Президентом был Леонид Кучма, мы помним период Виктора Ющенко, мы сейчас живем в период президентства Януковича. И за все это время громадное количество наших граждан, которые выезжают за рубеж, сталкиваются с теми или иными проблемами, но ни уровень хамства к нашим гражданам, ни уровень, скажем, лояльности по отношению к нашим гражданам за эти двадцать лет не изменился.
Безусловно, где-то есть определенные моменты послабления, есть моменты каких-то там улучшений, но в целом если мы берем, ситуация не изменилась. Наверное, все-таки проблема не в Украине и не в тех проблемах, которые существуют в нашей стране. А проблема как раз заключается сегодня в самом Европейском союзе. В том, что он не готов открыть границы для наших граждан, потому что все-таки нас пока еще слишком много — сорок пять с лишним миллионов. И та ситуация, и тот уровень, скажем, коррупции, который есть в нашей стране, уровень преступности, который есть в нашей стране, возможность проникновения в эти страны уголовных элементов с востока через Россию и Среднюю Азию и так далее. Думаю, все это делает невозможным решение сегодня этих вопросов.
Другое дело, что Европейский Союз, как и любое объединение политическое, преследует свои цели. И для этих целей он использует игру, которая идет в том числе и в разговорах о шенгене, в разговорах об открытых визах и так далее. Для чего это делается? С одной стороны, с целью давления на нашу страну, на руководство нашей страны независимо, какое оно: Янукович, Кучма или Ющенко, и для решения своих внутренних проблем. Я понимаю, конечно, что им, хотелось бы, чтобы нашу страну превратили в своеобразный отстойник, куда будут возвращать всех нелегальных мигрантов со всеми их болезнями, со всем криминалитетом и так далее. В этом Евросоюз заинтересован. Заинтересована ли в этом Украина? У меня, например, есть огромный вопрос.
Второй момент. Я все-таки не верю в искренность Евросоюза, когда они отказывают нам в визах и в  свободном въезде по тем или иным причинам. Я думаю, что, скорее всего, если говорить в данном конкретном случае, то дело Юлии Тимошенко, как это ни прискорбно будет звучать, может быть, для нее и для ее сторонников, это всего лишь рычаг. Не было бы дела Тимошенко, был бы какой-то другой механизм давления придуман для нерешения этого вопроса. Да и, к слову говоря, не является панацеей использование каких-то специальных заявлений об ассоциациях. Вы знаете, сегодня власть в лице Партии регионов подписание ассоциированного членства с Евросоюзом, чего-то еще - преподносит это чуть ли как какой-то сумасшедший прорыв. Никакого там прорыва нет.
 То есть, я думаю, что мы, наверное, в этих всех проблемах должны уходить от какого-то такого фетишизма, мы должны сами прежде всего стать привлекательными для Европы как страна по внутренним демократическим правилам, по отсутствию коррупции, по разумной и понятной политической жизни. И когда это произойдет, тогда вопрос виз и всего остального решится сам собой. И, возможно, даже они нас будут просить и приглашать стать и ассоциированным членом, и полноправным членом Европейского союза. До тех пор, пока мы находимся в положении, когда мы вынуждены это выпрашивать, когда мы вынуждены кого-то уговаривать, никаких серьезных перспектив, по крайней мере, я и представители нашей партии в этом плане не видим.

Оксана Ващенко: Дякую. Залучаємо Володимира Бондаренка. Пане Володимире, відомо, що нині діє так званий спрощений режим надання віз для українців.І відомо, що окремі політики, депутати мають дипломатичні паспорти, які дають їм право все ж таки їздити в країни ЄС без віз. Тобто фактично для окремої категорії громадян існує так званий безвізовий режим. Що може змінитися? Чи може статися так, що цей спрощений режим, який у принципі можна називати умовним, бо перелік тих документів, які треба подати до посольства, занадто великий і я не думаю, що якби у нас існував візовий режим із країнами Євросоюзу, тобто громадяни ЄС мали би отримувати візи для поїздки в Україну, такий би перелік зберігався. Які зміни можуть відбутися, зважаючи на те, що переговорний процес перебуває в стадії невизначеності?

Володимир Бондаренко: Я хотів би звернути увагу на те, що відносини між державами знаходяться на різних рівнях симетричності. Найкраще було б, якби вільно між державами рухалися капітали, товари та робоча сила. А разом із робочою силою й громадяни, які б вільно могли їздити, куди хочуть, і скільки хочуть там перебувати, й не бути обтяженими цілою низкою тих проблем, які на сьогодні існують. На жаль, такого сьогодні немає. Але хто в цьому винен? Я хотів би звернути увагу на ті рішення, які були ухвалені в Україні, які зробили цей процес і цей стандарт зовсім несиметричним. Україна відкрита для всіх: їдьте, хто хоче й перебувайте тут стільки, хто скільки хоче і не треба сплачувати ніякого візового збору в наших консульствах за кордоном і таке інше? З іншого боку, десятки цікавих інформаційних приводів, які надходили із посольства Німеччини, інших країн про те, що корупція існує при посольствах, у яких задіяні громадяни України й не лише громадяни нашої країни, які вимушені платити за те, щоб отримати візу. А непрозора система відмови просто не дає можливості дізнатися, що й хто створив чи зробив такого, що дало можливість клеркові з посольства поставити штамп «невиїзний».
Я хотів би звернути увагу на те, що сьогоднішній процес, про який йдеться, проходить в умовах уже створеної несиметричності. Але враховуючи те, що деякі події будуть відбуватися в Україні наступного року, зокрема чемпіонат Європи з футболу 2012 року, думаю, що влада могла б подумати над деякими елементами балансування відносин. Польща нібито нам надала можливість їздити на футбол до Польщі на цей період, але не далі й не більше. Тому, це є привід для того, щоб хоча б трошки збалансувати відносини.
Я думаю, що сьогодні державі треба було б подумати і про забезпечення відповідного нормального статусу громадян України, які сьогодні віддають частину свого життя, працюючи на економіки інших держав. Ми знаємо, що сьогодні, за різними підрахунками, до п’яти мільйонів громадян нашої країни трудяться в різних державах: в Італії, Іспанії, Португалії, Німеччині та інших країнах. При тому, лише в Португалії та Іспанії більш-менш у їхньому національному законодавстві існують певні захисні заходи, які гарантують хоча б елементарні права. Я вже не говорю про договори про фактичне визнання трудового стажу в пенсійному законодавстві цих країн, про те, що громадяни, які, наприклад, працюючи в Іспанії чи в Італії, коли жінка виходить заміж чи чоловік одружується й стає громадянином тієї країни, чи буде їм ураховуватися стаж в Україні й таке інше.
Стосовно того, чи сьогодні ми наблизимося до цього? Зовсім, ні на один сантиметр ми не наблизимося до якогось нормального стандарту. Більше того, сьогодні набуває політичного значення і сам переговорний процес, і його результати. Адже стандарти, за якими було проведено суд на Юлією Тимошенко, виходить за всі межі.  Все це викликало у європейців велике здивування. Але в рамках переговорного процесу це ставить питання чи взагалі тоді можна Україну пускати в Європу з таким стандартами внутрішніми, які у нас на сьогодні існують.
Але тим не менше, я б це не пов’язував тільки з проблемою Юлії Тимошенко, це є проблема, яка торкається дуже багатьох людей. Багато хто, перетинаючи той чи інший кордон, не дивлячись на те, що ми маємо дипломатичний паспорт, який за законом діє сьогодні в Україні й мав би знаходитися у народного депутата, але у нас їх відібрали. Й тепер, щоб їх отримати, треба пройти цілу низку таких самих процедур, як у посольствах. Тому чи дипломатичний, чи інший паспорт, куди б ми не їхали, він усе одно не дає ніяких преференції. Є спеціальний коридор для громадян, які не входять у європейську співдружність, є спеціальні, так би мовити, часові терміни, коли ми стирчимо, вибачте, там годинами у чергах, бо для нас спеціальний коридор. Це все принижує, це все створює відчуття меншовартості, власне. І це, як мінімум, спонукає якимось чином добиватися безвізового режиму.
Так от, щоб добиватися такого рівноправ’я у відносинах із Європою, треба поважати себе, як державу, поважати своїх громадян, які іноді потрапляють у такі дикі ситуації, коли їх можуть там не просто образити, а запустити по такій траєкторії, з якої він виходить обпльований і з потоптаним почуттям власної гідності. От в зв’язку з підготовкою до великої події, європейського значення — “Євро-2012”, можна було навести тут дуже багато порядку. А наші дипломатичні служби, на жаль, включаючи Огризка й нинішню службу, займаються політикою замість відстоювання прав громадян України. Володимир Огризко розказував, яка Юлія Тимошенко погана, й нинішній міністр закордонних справ їздить за кордон і розказує, яка вона погана, замість того, щоб розказати, які ми хороші й залучити європейців до розуміння нашої ситуації перехідного періоду.

Оксана Ващенко: Дякую. Віталій Заболоцький теж присутній у нашому агентстві. Пане Віталію, не так давно, буквально вчора, здається, віце-прем’єр-міністр Борис Колесников сказав, що Україна сподівається на отримання безвізового режиму, оскільки всі проблеми, чимало проблем буде знято у туристичній сфері, у підприємницькій. Чи можна говорити про те, що влада всерйоз налаштована на отримання безвізового режиму? Оскільки наші громадяни, я вам скажу, вже на це дивляться без перспективи, і сподіваються вже хоча б на те, щоб оцей спрощений візовий режим насправді був спрощений для громадян України.

Віталій Заболоцький: Якщо говорити про перспективи отримання безвізового режиму для українських громадян, то це не тактична, а стратегічна мета. Ми повинні бути ні скептиками, ні надмірними оптимістами, треба бути реалістами й зважати на те, що Європа, як цілісність, має свій сукупний інтерес. Можна сказати, що це багатоманітний усередині, але відносно інтегрований назовні політичний суб’єкт. І тому Європейський Союз переслідує свої інтереси навіть тоді, коли вони проводять переговори з будь-яким потенційним членом, яким, зокрема, є Україна.
І коли євробюрократія проводить такі тривалі, іноді штучно пролонговані переговори з якоюсь країною, зокрема з нашою, то це, з одного боку, визнання того, що Європа дійсно зараз не готова до свого розширення. У той самий час, Європейський союз не може не усвідомлювати, що розширення — це засіб існування Європи як ринкової системи. Отже, Євросоюз зацікавлений не меншою мірою в зближенні з Україною, ніж наша країна з Європейським союзом.
Для України — це шанс отримати модернізаційні імпульси, шанс отримати модернізаційні технології, шанс наблизитися до європейського режиму політичного існування. Отже, коли ми кажемо, що буде, якщо Україна залишиться на порозі Європи і переговори з нами не будуть вестися взагалі, це означає, що ті, хто зацікавлені в модернізації нашої країни, в демократизації, в наближенні України до системи європейських цінностей, отримають зворотний, протилежний результат і наша країна знову буде перебувати якимось заповідником негідності, заповідником неєвропейських цінностей і таке інше.
Отже, ті, хто зацікавлений у тому, щоб наша країна модернізувалася й наближалася до європейських стандартів, до європейської якості та європейських вартостей і цінностей, безумовно, зацікавлені в максимальному прискоренні цього процесу. І коли ми кажемо про безвізовий режим, то це як лакмусовий папірець цих процесів. Отже, ті, хто алармісти, хто казав, що взагалі буде скасований режим спрощеного отримання віз, то все залишиться найближчим часом так, як воно є. Тобто безвізовий режим ми дуже швидко не отримаємо, але влада дійсно всерйоз розраховує на те, що цей процес прискориться і до безвізового режиму ми будемо наближатися.
Хочу ще підкреслити, що справді внаслідок поглиблення внутрішніх суперечок і проблем у самому Європейському союзі Європа зараз повинна відмовлятися від багатьох рис тієї відкритості й того романтичного європеїзму, про який ішлося в дев’яності роки минулого століття й тисячоліття.
У той самий час, коли ми кажемо про потенціал нашої країни для Європи, дійсно, Європейський союз зацікавлений в високоосвічених, стриманих, гідних людях, якими є українці. Тобто, нам є що демонструвати Європі, але нам треба зробити, й це треба відверто визнати, ще дуже багато всередині нашого українського дому, щоб ми могли з чимось гідним іти до європейського дому, який переживає не найкращі часи.

Олександр Голуб: У меня возникла реплика. Понимаете, у нас демократические структуры, заявления какие-то, мы как-то изначально себя унижаем. Я хотел бы напомнить нашу историю: когда в Киеве были золотые купола церквей, Берлина вообще еще и не было на географической карте, а Париж был тогда какой-то заштатной деревушкой. И, скажем, если вспоминать цивилизацию, которая была у нас в то время, вспомните Новгородскую республику, когда у нас три века, я подчеркиваю — три века избирались не только руководители, а избирались и военачальники совершенно демократическим путем. Тогда Европа еще вообще не знала, что такое демократические нормы.
Другое дело, что в процессе исторического развития мы очень многие достижения растеряли, но, я думаю, что изначально демократических принципов и демократических начал у нас не меньше, чем в иных европейских странах. Думаю, мы это должны знать и этим гордиться.
А вот то, что мы говорим о реализме или прагматизме, мне очень нравится сам тезис, который провозгласил Президент Янукович, говоря о политике как о прагматизме. Но вот только почему-то мы не видим реальных шагов этого прагматизма. Потому, если, скажем, мы говорим о воссоединении, движении в Европу и так далее, все время ездим по этим каким-то конференциям и все наши политики от Верховной Рады до министерства иностранных дел просят: ну, дайте нам месидж, ну, дайте же нам месидж, что вы нас когда-то куда-то там возьмете… Вот, кроме унижения и кроме, скажем, чувства меншовартості, я думаю, у большинства людей это не вызывает. Ведь, давайте быть реалистами. Если мы говорим действительно о прагматизме, чтобы смотреть на вещи, какими они есть, то мы знаем, думаю, наверняка многие из вас были в Болгарии, были в Румынии, в странах, которые являются членами Европейского союза, что граждане там имеют свободную возможность как трудовые резервы поехать по всей Европе? Нет, их до сих пор не выпускают так, как им бы хотелось. И в Прибалтике не такие уж радужные дела, как об этом нам рассказывают. Значит, есть какие-то конкретные проблемы, с которыми сталкивается Евросоюз, в том числе и со своими странами.
Второй момент. Если мы говорим о европрагматизме, то мы открыли свои границы, отказались от виз, отказались от консульского сбора, от всего остального с другими странами и прошло уже пять лет — а что сделали эти страны? Они не пошли нам навстречу, не открыли нам свои границы, не дали возможность своих виз, они не сняли те денежные средства, которые берут с наших граждан. Так извините, если мы отстаиваем идеи прагматизма, тогда мы, наверное, должны принять какие-то зеркальные меры.
И смотрите, когда нам говорят, что вот Европа нас готова принять и так далее… Я хочу напомнить: вот тот конкурс, который был объявлен на лучший армейский самолет для перевозки военных — лучшего самолета, чем Ан-70 нет по всем выставленным параметрам, и Украина должна была победить со своим самолетом на этот заказ. Что сделали наши европейские коллеги? Они поменяли условия конкурса, занизили требования для того, чтобы победила Франция в этом конкурсе. Факт? Факт. Что сделала украинская сторона — мы высказали какой-то протест, мы начали выяснять отношения, как вы поступаете и так далее? Нет, мы промолчали — мы проглотили.
Следующее. Мы вступили в ВТО. Ох, как красиво — мы свои рынки открыли. Они нам своих не открыли. Ну, единственное, что попыталось пробиться, это подсолнечное масло на западные рынки. Что сделали опять-таки французы? Устроили скандал, что, якобы, в украинском масле есть диоксин. Хотя потом выяснилось, что никакого диоксина нет в нашем подсолнечном масле. Но поезд уже ушел — рынки переделены и мы уже не попали на эти рынки. У меня вопрос к Партии регионов, к Президенту: где тот прагматизм? Почему Президент, министр иностранных дел или тот, кому это положено, не поставили вопрос перед нашими хорошими европейскими коллегами, что, ребята, что же вы делаете? То есть, нас постоянно посылают, а мы молча куда-то идем. И вот пока мы молча будет куда-то далеко идти, вот так с нами и будут бесконечно поступать.

Оксана Ващенко: Але під час переговорів щодо укладення угоди про асоціацію Президент, як відомо, про це була публічна заява, вимагав, щоб там була зафіксована перспектива входження України в ЄС. Чи можна говорити про те, що українська сторона цим розмовам хоче покласти край, щоб визначитися: або йдемо, або не йдемо. Оскільки отака тривала публічна дискусія вже призводить до того, що є певне розчарування.

Віталій Заболоцький: Хочу сказати, що публічна дискусія це дуже добре, коли йдеться про європерспективу для будь-якої країни. Я був десь років із вісім тому в Польщі якраз напередодні, як вона стала членом Європейського Союзу. Спілкувався з політиками сейму, колегами-депутатами, звичайними депутатами, я не бачив жодної людини, яка б відчувала такий ентузіазм і ейфорію з приводу того, що Польщі ось-ось стане членом Європейського Союзу, а рішення вже було прийняте.
Три якості польські відомі: польський патріотизм, компетентність і відповідальність. Всі були надзвичайно заклопотані тим, що чатує на польських виробників, зокрема, на польських фермерів у Європейському Союзі. Й оце була постійна тема розмов. Тобто те, що Польща отримає якісь нові можливості, це якось за дужки виносилося, а сприйняття було приблизно з таким відчуттям, якщо не остраху, то якоїсь занепокоєності, що відкриваються якісь двері, за якими зовсім не обов’язково буде рай земний чи щось на кшталт цього.
Так ось, коли ми кажемо про відповідальну та компетентну оцінку того, що нас там чекає, то це, безумовно, необхідно зважити стосовно поточного стану нашого виробництва, наших внутрішніх законів, стандартів якості й таке інше. Й дійсно, з цієї точки зору, випробувань, утрат, небезпек і ризиків для України набагато більше, ніж зараз у публічному полі ми це маємо.
І друге, щодо перспективи членства. Ми знаємо, що навіть чинні члени європейської співдружності, та сама Польща, не мала у своїх перспективах такого пункту в договорі про асоційоване членство чи перспективу членства, але вона стала членом європейської співдружності. Отже може бути й зворотній момент. Тобто, я хочу сказати, що єдиний справжній шлях руху до європейськості, а ми є європейською країною, незалежно від того, чи є ми членом Європейського союзу, чи ні, але ми претендуємо на те, щоб стати членами європейської співдружності. Тому ми змушені наступати «на горло власної пісні», змушені втрачати обличчя деколи й змушені робити деякі не зовсім зрозумілі дії, але, власне, з користю для перспективи.

Оксана Ващенко: Будь ласка ваше запитання.

Володимир Бондаренко: Я хотів би просто свою думку з цього приводу висловити. Ми нічого не змушені. Чому? От дивіться, ми згадували про зняття візового режиму для всіх європейських країн, ми згадували про ті кроки, які наша країна зробила і, безумовно, якби ми думали про ту симетричність, дзеркальність, про яку говорилося, то той закон, який був ухвалений у Верховній Раді про реадмісію, про створення фактично відстійника в Україні для всіх емігрантів, які сьогодні рухаються в Європу, то тоді сьогодні не треба нічого робити, а треба діяти якимись іншими методами. Давайте ми знімемо повністю охорону кордону з боку Польщі та інших країн Євросоюзу, враховуючи те, що вони так вільно сюди рухаються, нехай тоді вільно рухаються через наші кордони, а нехай поляки ставлять тисячі прикордонників, роблять мури, чи що хочуть те й роблять, якщо ми хочемо себе в таку ситуацію поставити.
Тому, на мій погляд, ми, поважаючи себе, не повинні віддавати деякі дуже серйозні важелі в переговорному процесі просто так. От ми віддати ці позиції просто так, й перетворилися в те, що ми є. Тобто ми зробили низку поступок для Європи, за які ми не отримали абсолютно нічого. Це, на мій погляд, не є справедливим. Нас ніби використав Європейський союз у процесі розв’язання власних проблем, не давши за це нічого.

Оксана Ващенко: Давайте послухаємо запитання журналістів.

Наталія Виноградська, інформаційна агенція «ГолосUA»: Ви говорили, що євроінтеграція дасть модернізаційні можливості для нашої країни. Але минулого тижня в цьому прес-центрі відбулася прес-конференція щодо питання вступу чи доцільності приєднання України до НАТО і тоді експерти дійшли висновку, що нашій країні в альянсі не відкриється жоден європейський військовий ринок, адже все вже там розподілено. То знову ж таки, питання доцільності — чому ми маємо приєднуватися до ЄС, якщо для українських виробників їхні ринки закриті? Ми не відповідаємо їхнім стандартам. І якщо не ринки, тоді навіщо «наступати на горло власній пісні»?

"Прикриваючись заявами про недемократичність судового процесу над лідером БЮТ-Б Юлією Тимошенко, європейські країни втручаються у внутрішню політику України", - лідер Компартії України Петро Симоненко на прес-конференції в Києві.

Віталій Заболоцький:  Коли йдеться про модернізаційні перспективи, на що саме сподівається наша країна. Коли ми кажемо про ринки, я знаю багато українських виробників, які могли б на європейських ринках змагатися за європейськими стандартами і вони навіть добровільно (деякі з них) вводять у себе на виробництві європейські стандарти якості. Але ми розуміємо, що, як кажуть, «політика — це продовження війни, але іншими засобами», а ринкова війна зараз триває скрізь. Тому для того, щоб відвойовувати хоча б якусь шпаринку чи хоча б якийсь маленький клаптик на європейських ринках, дійсно, треба боротися, треба консолідовано боротися. Й приклад, який навів пан Олександр із нашим літаком, досить показовий, але, на жаль, зовсім не єдиний. Ще можна було про двигуни згадати, коли український двигун брав участь у конкурсі, а виграв англійський, що не важко було передбачити, й таке інше.
Так ось, щодо модернізаційні стратегії, то це йдеться про освіту європейську, про певні освітянські стандарти, не втрачаючи власні, але багато чому можна навчитися у європейців. Наукові технології новітні, європейські підходи до менеджменту. Тобто, коли ми кажемо про відкритість, то це означає, що деякі моменти абсолютно не можна буде зберегти в тому корумпованому та законсервованому вигляді, як це було раніше. Тобто модернізація стосуються понять і управлінських, і економічних, і правових, і навіть, скажімо так, європейськість у ставленні до себе. Це те, що ми вважаємо показником європейської гідності. Так ось, якщо ми не навчимося дійсно самі себе поважати й не будемо самодостатніми, й не буде нам чого запропонувати Європейському союзу, безумовно, ні про яку модернізацію годі буде й казати.

Наталія Виноградська: Маленьке уточнення. Але чи співставні ті жертви, на які йде Україна заради того омріяного членства?

Віталій Заболоцький: Не сьогодні почалиcz ці поступки, почалися вони з перших днів і перших тижнів існування нашої країни. Пригадаємо дуже багато стратегічних таких поступок, пов’язаних і з ядерною енергетикою, і з багатьма-багатьма іншими моментами.  Я хочу сказати, що справді існує ієрархія світових держав, справді існує оця прикра й споконвічна політика подвійних стандартів. Від нас вимагають того, чого не дотримуються самі, й вимагають однобічних поступок. Тому, якщо казати одним реченням, — ні, іноді треба поважати самих себе й не йти на поступки, аби отримати віртуальні й евентуальні якісь кроки назустріч. Тому я вважаю, що треба дотримуватися державницької, іноді жорсткої позиції.

Володимир Бондаренко: Я хотів би звернути увагу на те, що Європа може комусь подобатися, а комусь ні. Європа мені може подобатися чому? Всередині себе вона відносно справедлива, в бізнесі там немає того, що діється у нас: рейдерства, немає захоплень чужих підприємств, є лише здорова конкуренція. І хотів би, щоб ми жили в умовах здорової конкуренції в економіці та бізнесі, а не в тих стандартах, у яких ми живемо. Якщо говорити про політичну конкуренцію, то вона там також, на мій погляд, більш прозора та здорова і немає там тих процесів, які ми, на жаль переживаємо, коли фактично спотворене право виборців обирати того чи іншого депутата, спотворена політична картинка парламенту шляхом перекуплювання окремих депутатів, які були обрані людьми до інших політичних сил.
Чому не пускають сюди великі європейські фірми? А вони не звикли давати хабарі. А от пускають тих, хто звик давати хабарі, ДЕУ, яка приїхала сюди, а потім з’ясовується, що там мільярди були задіяні, й вони отримали перевагу над європейськими автомобільними фірмами свого часу. Тобто, чомусь наших можновладців тягне до тих стандартів, які їм близькі та зрозумілі. У Європі цього, на щастя, немає.
Права людини в Європейському союзі, коли одна людина може підняти загальнонаціональний скандал. А у нас, вибачте, тисячі виходять, а їх мордує Могильов по дорозі автозаками. Ви знаєте, що в бюджеті цього року передбачена купівля п’ятисот нових автозаків? Це можна було би купити три тисячі машин швидкої допомоги, які Юлія Володимирівна купила для села. Я не знаю, який би соціальний ефект був від цих машин і який був би від автозаків. Тому, сьогоднішня влада, на жаль, не зробила жодного реального кроку наближення до стандартів життя в Україні до європейських вимірів. Вони сьогодні, радіють, що зняли запис про те, що «в далекій перспективі».

Віталій Заболоцький: Маленька ремарка. Коли кажуть про вимоги європейського співтовариства, існує перелік цих вимог. Але жодного консенсусу серед самих європейців щодо того, як розуміти ці цінності, немає. Тому дуже важко відповідати певним вимогам, якщо вони носять такий невизначений характер. Зокрема, справедливе виборче законодавство. Тобто, коли кажуть про таке словосполучення, то не існує такого стандарту, немає однієї для всіх європейських країн системи виборчого права. Це всі чудово розуміють. Існує поняття верховенства права, яке також в переліку тих параметрів, яким Україна повинна відповідати. Верховенство права — це незалежність судової гілки влади. І коли кажуть, що треба припинити, одразу скасувати всі звинувачення щодо екс-прем’єрки, то це так само суперечить європейським цінностям.

Володимир Бондаренко: Ні, вимога стосується справедливого судочинства, а не про скасування всіх вимог. Справедливе судочинство передбачає перевагу права над законом. Ви знаєте, що для того щоб судити Юлію Тимошенко було придумано й терміново прийнято руками, в основному фракції Партії регіонів, чотири закони?

Олександр Голуб: На самом деле коллега задала чудесный вопрос, который непросто в каких-то частностях, а ответив на него, мы, собственно говоря, выясним для себя целый ряд вопросов. Вот действительно, зачем вступать сегодня в Европейский Союз? Нам говорят, что там какие-то хорошие демократические процедуры, замечательные суды и так далее.  Что, сюда приедут Меркель или Саркози и сделают нам какую-то хорошую систему, юридическую или иную? Нет, наверное, все-таки этого не произойдет.
Если мы будем говорить в экономическом плане, зачем нам вступать в Европейский Союз? Чтобы лучше жить. Но готова ли сегодня Европа спонсировать нашу хорошую жизнь? Нет, не готова. Если бы мы могли это сделать сами, тогда нам не нужна была бы Европа. То есть, реализм и скептицизм нас как раз подталкивает к тому, что сами мы должны все сделать и Европейский Союз нас потом, если он к тому времени еще останется в том виде, в котором он сегодня существует, сам нас должен об этом попросить. А мы уже потом будем решать, идти туда или не идти.
Действительно, прагматизм и зеркальность в нашей ситуации должны быть во всем. Выставили Януковичу претензии в отношении Юлии Тимошенко, я бы на месте Виктора Федоровича заявил о том, что пока вы не прекратите нападки, скажем, на премьер-министра Италии, не прекратите судить Жака Ширака, мы вообще никакие переговоры с вами проводить не будем. И все. Вот это зеркальный ответ прагматизма. Это если мы себя уважаем и у нас есть самостоятельная политика. Но беда в том, что у нас нет самостоятельной политики,  мы сегодня не можем принять бюджет страны нашей, если его не одобрит МВФ.

Оксана Ващенко: Є запитання. Будь ласка.

Анастасія Береза, «ГолосUA»:  Скажіть, будь ласка, чи ви допускаєте можливість, що при найгіршому варіанті розвитку відносин між Україною та Євросоюзом буде те, що українцям, а не тільки дипломатам і високопосадовцям негласно буде значно зменшено кількість виданих шенгенських віз до країн ЄС?

Олександр Голуб: Вы знаете, я в это не верю, потому что даже там, где Евросоюз предъявлял совершенно серьезные претензии к президентам либо к кабинетам министров, как правило, наоборот — для обычных граждан они расширяли возможности с тем, чтобы продемонстрировать хотя бы в таком пиар-технологиях свое отношение к тем или иным странам. А второй момент. Я не знаю, что будет лучше. Может быть, будет лучше, когда ЕС прекратит вмешиваться в наши внутренние дела. Может быть, как раз это будет лучший вариант.

Олександр Бондаренко:  При всьому цьому хотів би звернути увагу на те, що Європа також потрапила в складну ситуацію: їм не хотілося б відштовхнути Україну, яку вони бачать буферною зоною між Росією та Європою, поки що не як членом співдружності, а як буферною зоною. І от коли ця буферна зона перетвориться в частину тієї великої імперії, якою є Росія, для Євросоюзу це буде не кращий вихід. Тому Європа сьогодні також балансує в своїх судженнях, оцінках і діях, виходячи з такої для неї небезпеки.

Віталій Заболоцький:  Я вважаю, що не буде такого найгіршого варіанту і за будь-яких обставин пересічний український громадянин не повинен нести відповідальність за певні дії політиків, влади й таке інше. Тобто я вважаю, що не буде таких дискримінаційних рішень й погіршення візового режиму не відбуватиметься.

Оксана Ващенко: У підсумку, з огляду на те, що було сьогодні сказано під час нашої розмови, у мене склалося враження, що Україна готова або переглянути свою європерспективу, або, скажімо, зупинитися на тих пріоритетах, що ми можемо від цього отримати, або що можемо мати. Скажіть, де ж усе  таки тут криється слабка ланка? Бо переговори відбуваються вже не один рік, тобто вже досить достатній час для того, щоб навчитися вести такі переговори, і щоб вони призводили до ефективних результатів? Де знаходиться слабка ланка — це міністерство закордонних справ, це окремі міністри, чи, скажімо, це високопосадовці?

Олександр Голуб: Да слабое звено в самой сути — мы неравноправные партнеры. Мы партнер, который не может выдвигать требования и не может свои позиции отстаивать по каким-то ультиматумам. Ультиматумы выдвигают нам, и, к сожалению, и экономика, и политика за последние двадцать лет нас сделали не субъектом международной политики, а объектом. И поэтому ничего не зависит от того, президент ли это, министерство иностранных дел или кто. То есть, это комплексный вопрос.

Володимир Бондаренко: Проблема в нас відсотків на вісімдесят. Я вважаю, і ще раз підкреслюю, що все, що ми робимо сьогодні, повинно наближати нашу країну до тих принципів, які загальновідомі, як кращі, ніж у нас є.

Віталій Заболоцький: На жаль, не існує взагалі симетричних дзеркальних відносин ніде. Студент і професор, чи онук, який претендує, й намагається догодити бабусі, щоб отримати спадщину й таке інше, тобто всі в дечому втрачають. І всі відносини у світі, соціальні відносини асиметричні. Інша справа, що нам треба робити європейські стандарти не на експорт, а треба втілювати їх усередині реально. Тобто реальні зрушення, реальні зміни, реальні модернізаційні процеси повинні були відбуватися всі двадцять років нашої незалежності поспіль. Тобто слабка ланка в тому, що ось є такий месидж, що «Європа втомилася від української невизначеності», від наших постійних зволікань якихось і таке інше. Реалізм полягає в тому, що нам треба дійсно робити реальні кроки по зміні ситуації в країні: в економічній, політичній, освітянській, медичній тощо.

Оксана Ващенко: Дякую всім, хто був сьогодні в агентстві «ГолосUA». На все добре! До побачення!
Джерело

28 жовт. 2011 р.

Цінності демократії

Або Чого не зрозуміли в Україні європейці

Щоденна всеукраїнська газета «День»

№190-191, п'ятниця, 21 жовтня 2011

Андрій КЛИМЕНКО, голова Таврійського інституту регіонального розвитку (Ялта), головний редактор інтернет-порталу blackseanews.net, спеціально для газети «День»
ФОТО МАКСИМА КОРОДЕНКА
«УКРАЇНА. ПОГЛЯД ГРАФІТІ»
...Київ. Грудень, 2011-го. Майдан Незалежності. Сотні тисяч людей у наметах проводять безстрокову акцію. Вони вимагають повернути Україну на європейський шлязх, оскільки «злочинна влада» вступає в Митний союз і Євразійську імперію Путіна. На сцені Майдана — знайомі по помаранчевій революції і ток-шоу світлі обличчя лідерів опозиції і зірок українського року. ЄС і США заблокували візи і рахунки вітчизняного істеблішменту. Україна — в ізоляції. У країні — загальний страйк. У містах і містечках — флеш-моби під звуки «Разом нас багато». 

Баррозу і Солана домагаються позачергових чесних парламентських виборів. Після них до влади нарешті повертається єдина і дружна коаліція демократичних сил, що складається з кристально чистих високопрофесійних людей, які не мають бізнесу, не забруднені корупційними зв’язками, які неодноразово довели уміння ефективно управляти державою, для кого демократія — органічна частина душі, а турбота про благо людей — сенс життя. Новий парламент оголошує імпічмент президентові. 

Країна — на заході та сході — в єдиному пориві обирає на чесних і прозорих виборах нового президента — чесного, красивого (красиву), такого, що не має бізнесу, не пов’язаний з олігархами, европейськи орієнтованого демократа...
Саме така — розумна, витончена, оригінальна і десь навіть новаторська — драматургія простежується в «обмовочках за Фрейдом», якими заповнений інформаційний простір України цієї осені і в яких тоне дійсно актуальний для країни порядок денний.

А тому доречно запропонувати декілька нових тез для розмови про «очищення» укорінених уявлень щодо української політики від міфів, політтехнологій та інших відкладень і наростів, які заважають формувати цей дійсний порядок денний (початок див. «День» №180-181 від 7-8.10.2011: «Пора розібратися: з Україною і Януковичем, «регіоналами» і опозицією.» — Ред.).

У чому помиляються європейці щодо України — втім, не лише України, але і всього пострадянського простору? Усе, врешті-решт, просто, якщо скорегувати точку відліку і точку зору. 

Аналог сьогоднішньої України — це, звичайно, Польща. Але Польща часів маршала Пілсудського, а не Валенси, Бальцеровіча і Квасневського. Або, скажімо, Фінляндія часів Маннергейма. Тобто ті держави, на які незалежність «звалилася» унаслідок розпаду Російської імперії 80 років тому. І в процесах, що до цього часу тривають в Україні після встановлення незалежності (і це, мабуть, об’єктивно), на першому місці поки що, як у Польщі і Фінляндії 20—30-х, є формування идентичностей — національної, державної, цивільної, політичної — і пошук самостійних механізмів виживання, а зовсім не демократизація.

Певно, говорити про «демократизацію» або «демократичний транзит» було доречніше за часів СРСР періоду перебудови. А після розпаду СРСР перед абсолютно новими державами постали, що цілком природно, інші завдання — збереження територіальної цілісності, державне будівництво тощо.

Явище, яке називається «українською демократією», насправді визначається не стільки цінностями, скільки наявністю декількох (відповідно до масштабу) регіональних ідентичностей. Україні дуже пощастило, що вона має і правий, і лівий берег Дніпра, і Галичину, і Крим, і Донбас. 

Уявіть собі державу в рамках Лівобережної України — це була б, найімовініше, зразкова диктатура на кшталт радянської. А держава в рамках Правобережної України, принаймні у перший період свого існування, відрізнялася б свого роду «націонал-авторитаризмом». І невідомо, як би склалися його стосунки, наприклад, з Польщею. Отже, лише той факт, що Україна, на відміну від практично всіх колишніх республік СРСР, пройшла або майже пройшла цей етап, зберігши територію, уникнувши воєн і не ставши авторитарною державою, є беззаперечною перевагою і неабияким досягненням.

Утім, навіщо заглиблюватися — звідки, даруйте, візьметься внутрішня демократичність у суспільстві, велика частина якого все ще пам’ятає «радянську шинель» і з 1-го класу до V курсу вивчала історію КПРС, а точніше, «Короткий курс історії ВКП(б)» під редакцією Йосифа Віссаріоновича?

Якщо європейці не зрозуміли цього (або зробили вигляд, що не зрозуміли, — то вже інша справа), то завдання полягає в тому, щоб з ними професійно вести про це діалог.
Але справа навіть не в європейцях — річ у тім, як ми самі розуміємо або не розуміємо своє суспільство.

Які партії насправді є в сьогоднішній багатопартійній Україні? Перш за все це «партія телевізора» і «партія Інтернету». Співвідношення (хоча воно швидко змінюється) на користь першої. Головна їх відмінність у тому, що більшість членів «партії телевізора» ходять на вибори, а більшість членів «партії Інтернету» — ні. Останні вважають, що, написавши який-небудь огидний та/або нецензурний коментар на форумі, вони вже взяли участь у політичному житті країни і виконали свій громадянський обов’язок. Тому телевізор поки що відіграє визначальну, але таку, що швидко зменшується через демографію, роль. Межа між цими партіями — покоління, яке народилося наприкінці 1980-х — початку 1990-х і яке останнім часом набуває електоральну вагу. Ніхто насправді ще не знає, як впливає інформаційне суспільство XXI століття на політику і суспільний розвиток, і ця невідомість є джерелом великих сюрпризів.

Є ще дві партії: «партія власників» (складається з тих, хто «встиг» у ході приватизації соціалістичної власності) і «партія незаможних» (тих, хто не «встиг», запізнився або не зміг). Власність останніх — максимум приватизована квартира або присадибна ділянка. До речі, у цих партіях теж є «фракція телевізора» і «фракція Інтернету». Зрозуміло, усередині цих партій є свої міні-фракції ПР, БЮТ, НУНС. У «партії власників» такий розподіл умовний і залежить від того, хто перемагає. У «партії незаможних» він чіткіше визначений і не підлягає раціональному поясненню. А ще є «молодіжні організації», які можна поділити на «мажорів» і «футбольних фанів».

Міф про середній клас і малий бізнес як основу демократії та реформ теж вимагає «очищення». Сьогоднішній український середній клас — це чиновники. Цю соціальну групу, при всій її корисності, складно розглядати як двигун суспільного розвитку. Але саме вона є межею бажань значної частини молоді, яка не бачить у сучасній Україні інших самостійних перспектив. Стати чиновником (краще за все співробітником фіскальних органів), аби мати можливість брати хабарі з малого бізнесу, — чи не найпопулярніша життєва мета «передового загону» української молоді — студентів, які знають, що не зможуть виїхати працювати до Європи або США. Це цілком логічно, адже досягти успіху у власному бізнесі тут і зараз вони вважають чимось фантастичним і недосяжним — і цілком справедливо!

Те, що називають малим бізнесом, здебільшого має вихідною точкою «човників» початку 1990-х і блошині ринки, куди люди масово пішли не через свої підприємницькі інтенції, а просто тому, що треба було виживати. Малий бізнес залишився переважно торгівельним, так і не ставши, на відміну від країн ЄС, виробничо-сервісним. Це в чистому вигляді ринкове середовище — у тому сенсі, що, як і раніше, групується довкола такого дивного релікту, як речові ринки. Історичний досвід низки країн описує всі соціально-психологічні особливості цієї соціальної групи. І при всій беззаперечній пошані до людей, які обрали шлях заробляти самостійно, не чекаючи чогось від держави, покладати на них модернізаційні та демократичні сподівання доволі проблематично.

Суперечки не про головне. Це, мабуть, одна з найважливіших проблем розвитку України. У центрі уваги (не в останню чергу зусиллями колег-журналістів і експертів) аж ніяк не найважливіші, а деколи зовсім не важливі проблеми. Приклад з останніх: скажіть, хто-небудь розгледів у інформаційному шумі останнього місяця, що почалося серйозне — до 15 % — зниження експортних цін на український метал? Проте саме ця обставина має серйозне політичне значення.

І байдуже, як саме обирати парламент. У цьому контексті, наприклад, абсолютно зайвою є суперечка щодо виборчої системи, яка знову посилено нав’язується українцям. Вона дійсно має значення лише для окремих членів «партії власників». А от для суспільства життєво важливою є, наприклад, широка прилюдна дискусія про властивості та якості політичної еліти в цілому і її конкретних представників за партіями та регіонами зокрема, які вже володіють депутатським мандатом або тільки претендують на нього. Будьте впевнені, незважаючи на наявність або відсутність «праймериз» або відкритих списків, будь-яка з політичних партій серйозно замислиться, коли отримає відкриту інформацію про те, що її депутат або кандидат у конкретному окрузі, місті або селищі вважається, скажімо, шахраєм або хабарником.

Дуже важливо, як працюють місцеві організації політичних партій, і майже зовсім не важливо, у що одягнений, як причесаний і наскільки красномовний її єдиний і неповторний лідер у Києві. Простий приклад: якщо в місті N населення не знає прізвища секретаря міськкому конкретної партії, то це означає, що його там де-факто немає взагалі. Діяльність місцевих організацій політичних партій (у період між виборами) має вельми примітивний характер. Відомо максимум два види діяльності: 1) збори депутатської фракції місцевої ради перед сесією і 2) «роздача слонів» у вигляді телевізора в дитячий садок або продуктових наборів до свята ветеранам з обов’язковим (!) фотографуванням благодійників поруч із облагодіяними на тлі партійного прапора. Є зовсім уже збочені форми, зокрема листи «вдячних виборців» у пресу: «Спасибі депутатові такому-то за полагоджену каналізацію і вкручену лампочку в під’їзді». Упевнений, що прискіпливий аналіз і висвітлення справжнього «партійного життя» змусить почервоніти і сховати очі багатьох великих політиків.

Ніколи не думав, що на цьому фоні дещо із спогадів про часи КПРС стане актуальним. Як було б цікаво, наприклад, прочитати: «Партія X проводить по всій країні партійні збори. На порядку денному — особистий вклад депутатів міськрад у боротьбу з корупцією і хамством чиновників. Партійні збори відкриті, запрошуються всі охочі». Або, наприклад, таке: «Селищна партійна організація партії В заслуховувала звіт члена партії Z про хамську поведінку його дітей у громадському місці».

Невміння спілкуватися з людьми — родова травма української політичної еліти. Звичайно, ця, перепрошую, «еліта» за рідкісним винятком живе у паралельному світі, а крізь тоновані вікна із шкіряних салонів дорогих автомобілів наш світ їм бачиться зовсім іншим. Усе це так. Наші навіть дрібні політики, на відміну від Європи, у тому числі найдемократичніші демократи, уже не уявляють собі вихід в люди без особистої охорони. Можливо, потрібно нагадати їм перші роки перебудови — Горбачова у натовпі на вулицях або Єльцина в тролейбусі? Напевно, це теж справа політичних партій: навчити своїх вождів і депутатів запросто спілкуватися з громадянами, не одягаючи улюблені галстуки вартістю в річну пенсію виборців. Проте звідки буде це вміння, якщо їх цьому ніхто ніколи не вчив?..

У найзастійніші радянські роки, згадувати про які вважається абсолютно непристойним, уся номенклатура, від секретаря ЦК до останнього інструктора районного масштабу, раз на місяць виїжджала в народ з політінформацією. Над ними сміялися, і недарма. Але сьогодні є справжнісіньким дивом, коли партійний бос їде на ферму у Богом позабуте село, щоби поспілкуватися з доярками, стоячи в багнюці. А якщо ось так, та ще й кожного місяця, у «Brioni» та на «лексусі», і не лише перед виборами? Адже українським партіям варто вимагати від своїх депутатів регулярного звіту саме таких, а не пафосних зустрічей з людьми. Чим чорт не жартує — може, у когось і прокинеться щирий інтерес до людей? Адже це такий екстрим і адреналін, якого не відчуєш на жодному ток-шоу.

До речі, Європа нам справді допоможе, якщо опублікує у декількох тисячах примірників свої норми для високих чиновників і депутатів. Чи знають наші можновладці, що їх европейські колеги літають в економ-класі? А те, що друга особа посольства однієї дуже багатої і великої країни має ліміт щодо проживання в готелі, який становить... 140 доларів на добу?

Не анекдот, а справжнісінька бувальщина: якось посол ЄС в Україні завітав до редакції пішки, без будь-якої охорони, а після закінчення інтерв’ю попросив допомогти йому викликати таксі...

Читачеві, напевно, вже здається, що автор почав з глобальних питань, а заїхав незрозуміло куди? 

Але ж справа-то в тому, що сьогодні саме такі, здавалося б, дрібниці, а не революції, набувають вирішального значення. Усі реформи, які необхідні країні, давно відомі. Їх хоч якось намагаються зрушити змісця, тому що далі сидіти склавши руки вже ніяк не можна. Нових унікальних рецептів щодо того, як змінити країну, нічого не змінюючи, не придумає навіть найвитонченіший політтехнолог. Але реформаторська спрямованість будь-якого державного діяча помножується на нуль, по-перше, масовим невмінням державної еліти прогнозувати наслідки змін, а по-друге, ще масовішим свавіллям рядового чиновництва.

І на завершення — ще дещо про глобальне. Про ще одну реформу, яка може дуже швидко змінити країну.

Як з населення, або, як зараз модно казати, електорату, зробити громадянина? Насправді це дуже легко. Потрібно лише, щоб кожна (!) людина сама платила свої податки. Наведу приклад, знайомий кожному працедавцеві. Сьогодні, щоб виплатити працівникові 1000 гривень «чистими», кожне підприємство платить зверху мало не 700 гривень податків і платежів за цього співробітника замість нього самого.

Уявімо іншу ситуацію: кожен, хто працює, отримує готівкою всю до копічини свою «брудну» зарплату, без вирахувань, і з кожних 1700 тих «живих» гривень, які так потрібні в домашньому господарстві, він ОСОБИСТО платить 700 — прибутковий податок до місцевого бюджету, збори в пенсійний та інші фонди.

Коли працедавець платить податки за робітника, останній ніколи не відчує себе платником податків, тобто громадянином. І навпаки: віддавши особисто ті, що вже побували в руках, 600—700 гривень понад кожну тисячу, у кожної людини постане цілком зрозуміле запитання: куди йдуть кровні гроші і чому не видно віддачі від цього?

Це будуть запитання до мера міста і депутата, до глави пенсійного фонду і президента країни. І, нарешті, у кожного з’явиться можливість сказати знахабнілому чиновникові або байдужому правоохранителю або судді: «Ти живеш моїм коштом, отже...»

І через рік ми не впізнаємо наше суспільство.

Справа не в техніці цього процесу — банкіри й мобільні оператори вже все це можуть — а в принципі. Доки «піддані» — тобто ті, що платять дань, не стануть громадянами — тобто платниками податків, які наймають собі за свої гроші мера, міліціонера, вчителя, міністра, депутата чи прем’єра, — розмова про європейські демократичні цінності залишатиметься красивою казкою з потойбічного світу. 
* * *
 Урешті-решт, насправді ніхто, окрім історичної долі, у проблемах України не винний. Проте українському інтелектуальному співтовариству вкрай необхідно осмислити і відрефлексувати ситуацію сьогодення, абстрагувавшись від істеричного інформаційного шуму в традиційному для України стилі «все пропало». Тим більше, що нічого не пропало, непоправних драматичних помилок Україна ще не зробила. Але осмислення подальших алгоритмів розвитку країни сьогодні, мабуть, є справою не менш актуальною, ніж у перші роки незалежності.

Джерело