31 лип. 2011 р.

Масоны играют в открытую

Стив Уотсон, "Сегодня.Ру"
(информационно-аналитическое сетевое издание)
 














Контролируемый Бильдербергским клубом журнал Economist пишет: Да, могущественные «Глобократы» – управляют процессом. Но это не заговор, успокаивают нас…

Мы неоднократно указывали на факт существования централизованного Мирового Правительства, как на факт открытого заговора. Такие группы, как Бильдербергский клуб (Bilderberg group), Трехсторонняя комиссия (Trilatteral comission), Совет по международным отношениям (Council on foreign relations), являются ключевыми звеньями в иллюминатской повестке дня, оформляя союз политиков и могущественных финансовых воротил, купивших этих политиков.

Довольно занимательная статья во влиятельном издании Economist посвящена этой могущественной структуре. Эта статья далека от того, чтобы развеять существующие теории заговора: она лишь подтверждает тот факт, что «космополитическая элита» действительно стекается на подобные собрания в тайных клубах, чтобы сделать мир таким, каковым его хотел бы видеть этот «суперкласс».

Естественно, Economist, прекрасное место для рекламы открытого заговора, учитывая тот факт, что его издатель регулярный участник Бильдербергских конференций: признание в этом с гордостью красуется в первых абзацах статьи.

Автор, цитирую сторонников теории заговора, с деланной иронией описывает Бильдерберг, как «зловещую конспирацию, с целью захвата власти в мире», и тут же продолжает дальше, чтобы подтвердить, что да, действительно, узкая группа людей дергает за веревочки мировые процессы.

В частности, она несет ответственность за создание единой европейской валюты, она объединяет самых влиятельных аристократов и представителей бизнес элиты, а также узкую группу журналистов – представителей крупнейших мировых медиакорпораций, которые дают присягу следовать правилам дома Четэм (Chatham House), согласно которым они не имеют права раскрывать ничего из услышанных в Бильдерберге «великих идей», однако имеют права пользоваться полученной информацией в своих целях.

«Мир это сложное место, которые омывается волнами информационного океана», продолжает автор статьи, «и знание того, что происходит в мире, помогает управлению мультинациональными организациями. Также полезно близкое знакомство с другими глобократами. Поэтому, космополитическая элита, международные финансисты, бюрократы, столпы благотворительности и мыслители постоянно встречаются и общаются. Они съезжаются на элитные собрания… они формируют клубы».

Согласно этой статье, наиболее влиятельными среди этих клубов, является Бильдербергский клуб, Совет по международным отношениям, Трехсторонняя комиссия, Фонд Карнеги за международный мир и Группа 30. Настал момент, когда они решили положить конец игре в прятки и открывают себя миру. «Вечеринки глобократов отныне открыты», заверяет нас автор статьи.

Он продолжает дальше, чтобы дать нам несколько примеров основных международных событий, которые были оформлены в ходе элитных встреч за годы с момента начала их проведения, включая дипломатические соглашения и даже решения по итогам крупнейших войн.

Такие встречи, «являются важной частью истории суперкласса», Economist цитирует бывшего киссинджеровского светила и международного элитиста Дэвида Роткопфа, автора книги «Глобальная властная элита и мир, который она формирует». 

«Встречи в подобных клубах предлагают доступ к самым изолированным и неуловимым лидерам этого мира. И, как таковые, они являются одним из неформальных механизмов глобальной власти», добавляет Роткопф.

Конечно, каждый, кто близко следит за активностью подобных элитных групп, скажет вам, что их трудно застигнуть врасплох. Например, еще в 2006 году им было известно, что признаки наступающего кризиса тщательно пытаются замаскировать. Сообщения из Бильдербергских встреч в Канаде в 2006 и Турции в 2007 годах, предсказывали глобальный крах рынка недвижимости, и последующий продолжительный финансовый спад как результат. С тех пор группа, дискутирует над тем, какие действия надо предпринять, чтобы оформить экономическую ситуацию таким образом, чтобы еще расширить свое глобальное влияние.

Между тем, еще десять лет тому назад, каждый, кто хоть словом обмолвился о существовании Бильдербергского клуба в том ключе, что перед нами главный манипулятор мировых событий, тут же объявлялся сумасшедшим маргиналом. Сегодня те же самые утверждения уже делают редакторы крупнейших мировых изданий.

По материалам Центра Стратегических Оценок и Прогнозов


Джерело

Всесилие США очень скоро рухнет

 Сегодня.Ру
 
Интервью с президентом Академии геополитических проблем, доктором исторических наук, генерал-полковником Леонидом Ивашовым

- Леонид Григорьевич, в конце первого десятилетия ХХI века человечество умнее не стало: теракт в Америке 11 сентября 2001г., вторжение в Афганистан, уничтожение государственности Ирака. Под прицелом Иран, плюс мировой финансовый кризис, война валют, столкновение цивилизаций… Что будет в текущем столетии, куда движется «цивилизованное» человечество?

- Если бы я определенно знал будущее, то слыл бы новым Нострадамусом. Геополитика, заглядывая в прошлое, используя метод геополитического анализа современных процессов, выявляет тенденции мирового развития и выдает свои рекомендации. А вот кто и как распорядится ее выводами – вопрос другого порядка. Ушедший в историю ХХ век был веком реализации геополитических теорий и концепций. Но Гитлер, например, по-своему прочитал теории расширения жизненного пространства для немцев, разработанные Ф. Ратцелем, Р. Челленом, К. Хаусхоффером. Каждая администрация США по-своему и по сей день трактует теорию Х. Маккиндера и стратегические концепции адмирала А. Мэхэна о делении мира на две противостоящие геополитические сущности и применяет их в повседневной политике.

Но если говорить о тенденциях мировых процессов, то здесь можно говорить о коренных изменениях в развитии человечества: мир, как и в начале ХХ столетия, обретает новое качество. И главным фактором, определяющим состояние современного миростроительства, является утрата государствами функции главных субъектов мировых исторических процессов. Историю сегодня делают не государства и, даже не коалиции государств, а глобальные транснациональные структуры. Это более 45 тыс. ТНК, более 1000 транснациональных банков, с балансовой стоимостью не менее $100 млрд. каждый, объединенные в 18 мировых финансовых центров (МФЦ). Именно они контролируют более 70 процентов мировой торговли, осуществляют 70 процентов мировых инвестиций, владеют 80 процентами научных и производственных патентов. При этом частные банки производят главную мировую валюту – фальшивый американский доллар. А поскольку ничем не обеспеченный доллар приносит огромные прибыли, а к нему привязаны практически все национальные и региональные валюты, то производство денег и равнозначных им финансовых продуктов, стало доминировать в системе производства. Деньги оторвались от реального продукта производства и превратились не только в самостоятельный товар, но и в мощный фактор мировой политики. Это они, точнее их владельцы, заказывают войны, революции, перевороты, 11 сентября, определяют политику правительств, уничтожают природу и государства, несут миру бездуховность и безнравственность. Это они создают теневое мировое правительство в виде закрытых масонского типа структур, давосского форума, «восьмерок», «двадцаток» и пр. Они утверждают, что 4 млрд. людей планеты становятся лишними и подлежат сокращению. И все это ведет к новому качеству человечества, отнюдь не к лучшему.

- Это может привести к гибели человечества, о чем пишут многие исследователи – экономисты, экологи, демографы. И природа через катаклизмы уже предупреждает нас об этом.

- Человечество не погибнет, может погибнуть часть его. Творец не мог задать столь грандиозный проект, не наделив его запасом прочности. История человечества показывает, что как только человек на планете Земля перестает соответствовать своему предназначению, происходят события, как правило, драматические, возвращающие человеческую цивилизацию на путь соответствия смыслу своего существования.

- А в чем состоит предназначение человека?

- Я моим студентам говорю, что человек на нашу планету привнесен для исполнения трех функций: одухотворять, обожествлять гармонию природы; регулировать взаимоотношения неживой природы, растительного и животного мира; развивать разумные начала. Последнюю функцию я считаю главной. Именно разум является инструментом гармоничного поведения и развития человечества. Кроме того, человеческий разум нашей планеты через мыслительный процесс (мысль – это энергия с определенным объемом информации) пополняет высший или космический разум Вселенной. Так что, пока человечество развивает свой интеллект и следует путем разума, ему ничего не грозит. Но сегодня человек отклонился от заданного маршрута. И следует ожидать серьезных корректировок его поведения.

- Вы отрицаете эволюционную теорию Дарвина?

- Глядя на некоторых наших сограждан, особенно на политиков, чиновников и бизнесменов, я вижу большое сходство с обезьянами. Ну, например, обезьянничанье перед Западом. Об этом еще в Х1Х веке писал наш выдающийся геополитик Н.Я. Данилевский. Но многих сограждан сравнивать с обезьянами, значит, оскорбить животный мир. Разве в животном стаде проявляются такие свойства, как безудержное накопительство, разврат, уничтожение среды обитания, массовые убийства сородичей? Или однополые браки, парады педерастов, продажа детенышей? Львы никогда не уничтожат стадо антилоп ради развлечения или удовлетворения алчности, они берут только необходимое для существования. А что творит с природой человек?

Нет, нашему сознанию далеко до инстинктов животного мира. И это отставание нарастает, человек стремительно деградирует. А это значит, что на смену человеку-паразиту, человеку коммерческому, обязательно придет другой архетип – человек разумный. Природа вернет все на круги своя, она гораздо сильнее человека, сколько бы денег и даже золота он не имел.

- Но Вы только что утверждали всесилие транснациональных сил через средоточие финансов формирующих парадигму мировых процессов.

- Паразитарные сообщества, как и любые паразиты, живут и развиваются на теле других существ и за счет их жизненных соков. Сегодня главный носитель, матрица паразитарного сообщества – это тело Америки. С ее территории движется по планете вся нечисть, все примитивное, неразумное, гнилое. Поэтому США уйдут с мировой исторической арены, как носитель неразумного. Каким образом – сказать трудно. Возможно, природа возьмет на себя эту задачу, возможно Америка взорвется изнутри, как это описывает американец Патрик Дж. Бьюкенен. Возможны другие варианты. Но США не жизнеспособны.

- Не слишком ли Вы жестоки к американцам?

- Я, как и геополитика, здесь не причем: Америка выполнила свою историческую миссию и должна уйти в историю. А вместе с ней уйдут экономический и политический либерализм, господство мировых финансовых центров, вся другая человеческая, точнее античеловеческая, муть. Вернется ренессанс разума.

- А в чем заключается историческая миссия Америки?

- Полагаю, что Соединенные Штаты решали несколько глобальных задач. И первая из них – очищение Европы от людей порока: алчности, тупости, пошлости, жестокости, физической и умственной ущербности. Именно такие типажи людей заселяли в своей основе, открытый Х. Колумбом Новый Свет.

В Европе в 17 веке существовали компании по организации отправки в Америку ущербных людей. Конечно, в Штаты ехало и продолжает приезжать много нормальных, и даже выдающихся, людей планеты. Но не они, к сожалению, определили сущность американского общества.

Вторая задача новой империи состояла в том, чтобы показать человеческой цивилизации путь, которым идти нельзя. Просто, нужно было показать инвариантность развития, для выбора. Третья задача состояла, вероятно, в том, чтобы дать человечеству импульс интенсивного промышленного развития, но, опять же, в разумных пределах. То есть, научные достижения разума реализовать в практической деятельности человека.

Америка с возложенными задачами справилась, но сейчас, пытаясь установить монополярный мир по-американски, США отдают человечество во власть тех самых ущербных людей, которые заселяли Штаты в постколумбову эпоху. Этого произойти не должно.

И мы сегодня наблюдаем еще одну глобальную тенденцию: поскольку государства не способны, не в силах противостоять мировой олигархической системе ТНК и МФЦ, на мировую арену в качестве субъектов исторических процессов, выходят этнокультурные цивилизации, прежде всего, цивилизации Востока, сохранившие, несмотря на исторические перипетии, жизненную энергию, национальную традицию, духовность и нравственность. Да и в Центральной и Южной Америке происходят интересные цивилизационно-интеграционные процессы. Похоже, цивилизации майя, инков, ацтеков возвращаются к жизни, и готовы рассчитаться с пришельцами, уничтожившими их предков. ХХI век станет веком цивилизаций, а не государств.

- Но есть же Европа с ее мощной экономикой и интеграционными процессами. Европейский совокупный ВВП превосходит американский, китайский, японский. О российском и говорить не приходится.

- Дело не только в ВВП. И, прежде всего, не в нем, если речь идет о перспективах цивилизационного развития. Европа, кстати, как и Америка, не является единым культурно-цивилизационным образованием. Америка – это плавильный котел, в котором из представителей всех наций мира создается новый тип человека. Но лишенный национальных свойств этот человек превращается в биологического робота. Американская мечта достаточно примитивна – сытая, комфортная жизнь. И американская элита стремится обеспечить таковую большинству своих граждан за счет эксплуатации и финансового удушения народов других стран, печатанья фальшивой валюты, военно-силового отнимания богатств у менее слабых государств.

Европа – несколько другое дело. Во-первых, европейская культура и традиция имеют богатую историю. Европейские народы в древности и в средние века задавали парадигму развития человечества, несли мощный заряд интеллекта, наращивали потенциал планетарного разума. Да, были инквизиция, крестовые походы, войны и другие дикости. Но были и Платон, Сократ, Аристотель, Микеланджело, Рафаэль, Ньютон, были эпохи возрождения и ренессанса, великих открытий и величественных творений.

Но Европа, похоже, выдохлась. Еще в 1938 году, известный немецкий философ Вальтер Шубарт, в замечательной работе «Европа и душа Востока» (душа Востока – это Россия) писал: «В Европе возникают симптомы культурной усталости, пресыщенности, духовных падений. …Европейский континент охватывает нарастающее беспокойство».

Я недавно вернулся из Италии, где встречался со студентами и преподавателями Университета «Рим-3», политической общественностью страны. Мои наблюдения таковы: Европа сегодня не может формировать мировую повестку дня.

Во-первых, Европа политически очень зависима от США, экономически – от мировых финансовых центров. Во-вторых, Европа неоднородна в культурно-цивилизационном плане. Здесь прочитываются несколько цивилизационных матриц: романо-германская, англо-саксонская и матрица государств с пограничной идентичностью (поляки, прибалты, румыны, венгры, финны и др.). Усиливается исламский фактор, сильно американское влияние. Европейцы увлечены курсом евро, инфляцией и футболом. Высоких помыслов, устремлений у них нет, как нет и великих умов, которые ранее вытаскивали Европу в лидеры мирового разума.

- Что же в таком случае ждет Россию? Российская элита и бизнес настолько тесно завязаны на Европу и США, что уже не мыслят развития страны без Запада.

- К сожалению, это так. Встраивание в западное сообщество было провозглашено Ельциным еще в 1992 году в качестве геополитической идеи России. Но это безумие, и от него следует отказаться немедленно. Центр развития мира смещается на Восток, западные ценности отвергаются многими народами мира, сужается зона американского доллара, человечество настойчиво ищет новый смысл жизни, новую парадигму развития. Не только страны, но и целые цивилизации вновь с надеждой смотрят на Россию, полагая, что именно она может предложить новую философию развития человечества. У России все для этого есть: есть опыт капиталистического и социалистического строительства, есть опыт преобразования значительной части мира, сохранился высокий уровень интеллекта.

- Но социалистический опыт в России, точнее в СССР, оказался неудачным - Советский Союз развалился…

- Я бы не спешил с выводами о неудаче советского проекта. Он возник в тот момент, когда западное сообщество ничего не сумело предложить человечеству, кроме мировых войн, серии локальных и региональных вооруженных конфликтов, передела колоний, гигантского социального расслоения мирового сообщества, кризисов и депрессий. Молодое советское государство, с первых дней своего существования, предложило равенство всех народов и братские отношения между ними, новый тип государства, экономической модели, работающей на все общество, на всестороннее развитие человека, а не на его обогащение.

СССР продемонстрировал необычайно высокие темпы экономического развития, увлек человечество освоением космоса, глубин океана, заставил Запад также двинуться вперед в совершенствовании своих моделей государства и общества. Советский Союз 22 июня 1941г. стал всеобщей надеждой человечества – на него, на Сталина, на русского солдата молились все народы мира. И Россия, в лице СССР, в очередной раз спасла и Европу, и Америку, всю планету от гибели. Да плюс ко всему, освободила от колониального рабства многие народы мира, в том числе и те, которые сегодня выходят на поле мировых исторических процессов в качестве главных субъектов развития. Так что, СССР выполнил свою миссию и ушел в историю. А современная Россия вполне может поставлять другим государствам и народам не только нефть, газ, другие природные ресурсы, но прежде более дефицитный товар – продукцию своего разума.

Человечество более всего нуждается в новых идеях миропостроения, философии жизни, обновленных моделях поведения человека, государства, общества. Мир ждет новых гениев, научных открытий, великих произведений литературы и искусства. Сегодня в большом дефиците у человечества совесть, честь, справедливость, духовная красота. Все это российский разум способен рождать и отдавать на благо всего человечества. И это обязательно сделаете Вы, молодые, энергичные, образованные и любящие нашу Россию.


Отдел информации

Джерело

Долар США (відео)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Долар США
United States dollar
100 доларів 100 доларів 1 цент 1 цент
Держава(и): Американське Самоа, Британська територія в Індійському океані, Американські Віргінські острови, Британські Віргінські острови, Гаїті, Гуам, Еквадор, Малі віддалені острови США, Маршаллові острови, Мікронезія (федеративні штати), Палау, Панама, Північні Маріанські острови, Пуерто-Рико, Сполучені Штати Америки, Теркс і Кайкос, острови
Банкноти: 1$ 2$ 5$ 10$ 20$ 50$ 100$
Монети: 1¢, 5¢, 10¢, 25¢, 50¢, 1$
Літерний код: USD
Цифровий код: 840
Валютний курс
(15.05.2010)
100 гривень = 12,62 USD
Інша інформація
Центральний банк: Федеральна резервна система
Веб-сайт: www.federalreserve.gov
Америка́нський до́лар — офіційна валюта США.

Етимологія

«Долар» походить від слова «Йоахімсталер», назви монети XVI століття, яку чеканили біля срібної копальні в м. Яхимів, на території сучасної Чехії. «Йоахімсталь» значить «діл (долина) Йоахіма». З часом «Йоахімсталер» скоротили до «талера», а датчани перетворили це слово в «далер». Англійці перетворили його в більш благозвучне для них слово «долар». Словом «талер» або «долар» називали різні монети в різні часи. У колоніальній Америці так називали іспанську срібну монету у 8 реалів. Коли уряд США запровадив власну валюту у 1785 р., то основою став долар (перші долари США почали карбувати у 1794 р., до цього в обігу були іспанські монети).
Слово «бакс» або «бакси» походить від англійського слова «бакскін» — шкіра самця оленя. Ці шкури були одним з головних предметів торгівлі з індіанцями. Індіанець приїжджав до поселень білих, щоб обміняти шкури на необхідні йому речі (рушниці, патрони, сіль, інструменти, «вогняну воду» тощо), і білий торговець казав: «Це тобі коштуватиме три бакси», тобто три шкіри оленя. Пізніше слово стали використовувати як сленгову назву долара.





Інша версія пов'язує слово «бакс» з англійським «sawbuck» — козла для пиляння дров, на яку була схожа велика римська цифра X, зображена на зворотній стороні першої 10-доларової купюри випуску 1861 р.

Ще одна версія пояснює, що жаргонна назва «бакси» пов'язана з кольором зворотньої сторони банківських білетів США.

До 1861 року США практично не мали єдиної банкнотної системи. Більшість грошових операцій здійснювалися через приватні банки або через «дзвінку монету» (у цьому випадку під цей термін підпадають також золоті та срібні зливки). Тимчасові облігації «Treasury Notes», що випускалися Скарбницею США (US Treasury) у 17931861 рр. та швидко погашалися, повноцінними банкнотами вважати не можна. Після початку Громадянської війни обом ворогуючим сторонам знадобилися гігантські суми коштів готівкою. 17 липня 1861 р. Конгрес США ухвалив акт, яким зобов'язував Скарбницю випустити нові грошові знаки на астрономічну на ті часи суму — 60 мільйонів доларів. Замовлення було направлено до нью-йоркської друкарської компанії «American Bank Note Co.» Беручи до уваги, що акт 17 липня санкціонував випуск лише номіналів 5, 10 і 20 доларів, можна уявити, яку велику кількість банкнот треба було виготовити. Друкарі підійшли до справи з чисто практичного боку: вони перевірили, перш за все, запаси фарби у сховищах і виявили, що більше всього зеленої.



Таким чином і були емітовані мільйони банкнот із зеленою зворотною стороною. У народі вони одразу отримали назву «грінбеки» (від англ. «greenbacks» — «зелені спини»). Ця назва закріпилася за всіма видами американської валюти, незалежно від її кольору. Пізніше й сама Скарбниця перейняла цю традицію й тривалий час випускало банкноти лише із зеленим зворотом. Лише у 2004 році стали випускатися купюри інших кольорів. Зміни торкнулися купюр вартістю 10, 20 і 50 доларів США.

[ред.] Історія

  • У 1792 1 унція золота коштувала 19,3 $.
  • У 1834 за унцію давали вже 20,67 $, оскільки США не мали достатнього золотого запасу, щоб забезпечити всі надруковані гроші.
  • До 1900 р. долар можна було вільно поміняти на золото та срібло.
  • З 1900 по 1934 р. — тільки на золото (1,67 г за долар).
  • З 1934 по 1975 р. обмін на золото провадився тільки для урядів іноземних держав (у 19341972 рр. 0,88865 г за долар; 19721975 рр. 0,81853 г за долар). Тобто за Бреттон-Вудським договором 1944 р. 1 унція = 35$, і тільки для урядів.
  • З кінця 1960-х інфляція у США: 1971 - 38 $ за унцію, 1973 — до 42,22 $ за унцію.
  • У 1971 р. президент США Ніксон скасував прив'язку долара до золота, що уможливило в 1976 ямайську систему плаваючих курсів.
  • Як наслідок у 2008 ціна золота коливалась в межах 800-1000 доларів за унцію.
  • За 30 років долар девальвував у 20 разів відносно золота.
  • За період з 1995 по 2005 р. доларова сума в обігу зросла на 89 % й досягла $758.8 млрд.
  • За станом на 30 вересня 2006 р. у світі існувало банкнот та монет на загальну суму $971 млрд 922 млн 146 тис. 480, з них $790 млрд 556 млн 11 тис. 806 у вільному обігу.

[ред.] Захист банкнот і їх виробництво

Долари традиційно захищалися від підробок. Папір для банкнот виготовляє тільки одна компанія, якій заборонено продавати її кому-небудь, окрім федеральної влади США. Формула фарби є секретом Бюро США з гравіювання і друку ( англ. Bureau of Engraving and Printing ). У 1990 році США почали виробляти долари, додатково захищені за допомогою мікродруку і захисних ниток. У 1996 р. захист долара була ще більш посилена. У 2003 р. з'явилася нова версія банкноти $ 20, в 2004 році - $ 50, у 2005 р. - $ 100, у 2006 р. - $ 10, у 2008 р. - $ 5.



21 квітня 2010 р. офіційні представники Скарбниці США, Ради керуючих Федеральної резервної системи і Секретної служби США оприлюднили новий дизайн 100-доларової банкноти. Оновлена купюра зберегла традиційний зовнішній вигляд американської валюти, але дістала нові ефективні елементи захисту від підробок.[1] Нова 100-доларова купюра надійшла в обіг 10 лютого 2011 року, при цьому старі купюри залишаються в обігу.
Щоб успішно боротися з фальшивомонетниками, планується змінювати дизайн доларів кожні 7-10 років. При цьому мається на увазі, що старі купюри виводяться з обігу, хоча і залишаються дійсними та обов'язковими до прийому.

У США немає державного центрального банку. Право грошової емісії (випуску) мають 12 приватних банків - членів Федеральної резервної системи (заснована 23 грудня 1913 року). Територія США була розділена на 12 регіонів (Округів), кожен зі своїм федеральним резервним банком, які мають цифрове і літерне позначення в алфавітному порядку:

Номер території Буква Розташування центру
1 A Бостон
2 B Нью-Йорк
3 C Філадельфія
4 D Клівленд
5 E Річмонд
6 F Атланта
7 G Чикаго
8 H Сент-Луїс
9 I Міннеаполіс
10 J Канзас-Сіті
11 K Даллас
12 L Сан-Франциско
Федеральні резервні банки, розміщені у цих центрах, мають право друкувати паперові гроші.

Щодня для виготовлення доларів вони витрачають приблизно 18 тонн фарби.

Приблизна вага однієї банкноти, незалежно від номіналу, становить 1 грам. Папір, з якого виготовляються долари, складається з 25% льняної нитки і 75% - бавовняної, тому не жовтіє з часом. Папір посилений синтетичними волокнами (до Першої світової війни цю функцію виконували шовкові нитки).



[ред.] Термін служби

Для того щоб банкнота прийшла в непридатність і порвалася, її потрібно зігнути 4 тисячі разів. За даними Федеральної Резервної Системи США, термін служби $1 банкноти складає приблизно 22 місяці.

$5 «живуть» 24 місяці,
$10 - 18 місяців,
$20 - 25 місяців,
$50 - 55 місяців.
$ 100 є «довгожителем» і циркулює 60 місяців.

[ред.] Номінали

Всі федеральні банкноти США, випущені починаючи з 1861 року, до цього дня є законним платіжним засобом. З 1971 року скасовано забезпеченість долара США золотим резервом.
У вільному обігу присутні і випускаються банкноти наступних номіналів:
монети номіналів:
Монети мають широкий вжиток тільки в США і у деяких країнах з доларовою економікою.

Також існують понині дійсні банкноти номіналом $ 500, $ 1000, $ 5000, $ 10 000 (їх боністична вартість набагато вище номіналу); і $ 100 000 (для внутрішніх розрахунків ФРС та Скарбниці).
На даний момент з усіх випущених банкнот номіналом 10 тисяч доларів, кількість яких відстежується ФРС і останній випуск яких був у 1944 (серія 1934 року), не вилучені з обігу тільки 130 штук. Тому їх вартість у каталогах зазвичай взагалі не вказується (раритет).

Купюри номіналом 500, 1000, 5000, 10 000 і 100 000 доларів друкувалися раніше. Вони використовувалися в основному в міжбанківських операціях і при розрахунках між злочинними угрупованнями. Проте з 1936 (серії 1934 та 1935 років) їх припиняють друкувати, а у 1969 вилучають з обігу за наказом президента Річарда Ніксона.

Банкнота найбільшого номіналу ($ 100 000) була випущена у 1934 році. Ці банкноти ніколи не ставали доступними широкій публіці і використовувалися для розрахунків між державними фінансовими структурами. Нині найбільша банкнота має номінал $ 100. Банкноти вартістю в $ 500, $ 1000, $ 5000 і $ 10 000 випускалися до 1946 р., а з 1967 р. офіційно виведені з обігу (через використання електронних банківських платежів).

Джерело

Бідність серед освічених - український феномен

Анастасія Зануда, Бі-Бі-Сі, Київ
Кожна третя родина в Україні може вважатися бідною – такими є результати дослідження Інституту демографії Національної академії наук України. 

Звісно, критерії української бідності є дещо іншими, аніж у африканських чи азійських країнах, кажуть дослідники. Вони вказують на суто український феномен – бідність серед працюючих осіб із вищою освітою.

Одна із трьох українських родин не може забезпечити середні стандарти рівня життя – каже Людмила Черенько, керівник дослідження рівня життя в Україні, проведеного Інститутом демографії НАН. Саме неможливістю задовольнити базові середні потреби українські науковці вимірюють бідність.

За словами пані Черенько, в Україні небагато сімей потерпають від нестачі найнеобхіднішого – їжі, а от із іншими базовими потребами – у житлі, медичному обслуговуванні та освіті – існують проблеми.

“Щодо харчів, то це, переважно, не є проблемним питанням – ми не в Африці. Частка родин, які не можуть хоча б раз на тиждень купувати м’ясо, рибу чи свіжі овочі-фрукти, не перевищує 10%. Але, коли ми говоримо про житлову проблему, то тут родини розподіляються на кілька груп.

Домогосподарства із дітьми дуже потерпають від малої житлової площі. Що ж до сільського населення, то воно потерпає від відсутності зручностей у житлі. Пенсіонерські домогосподарства дуже добре забезпечені житлом. Але якщо ми переходимо до питань медицини, то тут уже пенсіонери частіше скаржаться на те, що вони не можуть дозволити собі ліки чи вчасне і якісне медичне обслуговування. І, звісно, сім’ї із дітьми турбує проблема якісної середньої та доступність будь-якої вищої і професійної освіти.”

Крім того, за словами Людмили Черенько, бідність по-українськи має і свій феномен – якщо у світі малі доходи мають, переважно, люди без роботи чи із низькою кваліфікацією, то в Україні навіть вища освіта і стабільна робота не гарантують того рівня доходів, який дозволив би достойно утримувати родину, особливо якщо у ній є діти.

Низький рівень оплати кваліфікованої праці призводить до масової трудової міграції, яка, разом із високим рівнем смертності та низьким рівнем народжуваності, призвела до того, що за роки незалежності населення України скоротилося із 52 до 46 мільйонів – каже експерт Інституту демографії.

“До чого призводять низькі стандарти оплати праці? Ми бачимо трудову міграцію – масштабну і нелегальну, особливо у західних та східних регіонах. Люди, які у своїй країні не можуть заробити не на розкіш, а на нормальне існування, звичайно, шукають способи працювати за кордоном. Ми багато говоримо про виплати при народженні, але ж після того, як дитині виповнилося 3 роки, її теж треба якось утримувати, і не просто утримувати – а навчати. Далі треба вирішувати проблему розширення житлової площі при розширенні сім’ї. Навіть до фінансової кризи, коли все було нормально із житловими кредитами, ми робили підрахунки, які показали, що середній українській родині, аби придбати житло в кредит, треба впродовж 50 років віддавати всі гроші, не залишаючи нічого навіть на хліб та воду”, - каже вона.

За даними Державного комітету статистики, нині найпоширеніша в Україні зарплата складає від 2 до 2,5 тисяч гривень.

З іншого боку, за даними міжнародних фінансових організацій, грошові перекази українських заробітчан своїм родичам із країн ЄС та Росії у 2009 році склали 4,7 мільярдів доларів, тобто 5% від ВВП країни, при тому, що середня сума переказу складає від 100 до 300 доларів на місяць.

Джерело

Подружжя на далекому хуторі лікує хворих на ДЦП іпотерапією

30.07.2011, ТСН





Джерело

Українці "проїдають" свої доходи

30.07.2011, "Українська служба БіБіСі"

Кожна друга гривня - на харчі, кожна десята - на комірне

Згідно із даними Державної служби статистики, українці "проїдають" свої доходи - в прямому та переносному сенсі.

газ_та_харчі

Їжа та комірне - головні статті витрат українців

За підсумками 2010 року, середній українець витрачає на споживання 90% своїх доходів.

При цьому на кінець 2010 року понад половину (51,6%) доходів українців "поглинала" їжа. Це є найвищим показником у Європі. Утім, 10 років тому мешканці України, яку традиційно називали "житницею Європи", витрачали на харчі ще більше - понад 60% своїх доходів.

Це відбувається, радше, через високі ціни на харчі та низькі доходи, ніж через те, що українці їдять більше за інших європейців. Клацнути Подробиці тут

При цьому згідно із прийнятою у Європі класифікацією, до заможних верств населення можна віднести лише осіб, які витрачають на харчі менше 20% своїх доходів.

Британці витрачають на їжу до 8,5% своїх доходів, німці - майже 10%, росіяни - майже третину.
Наступною найбільшою статтею витрат українців є оплата комунальних послуг - на це витрачається кожна десята гривня доходів.

Водночас, пояснюючи потребу у підвищенні комунальних тарифів, українські урядовці зазвичай послуговуються аргументом про те, що вартість комунальних послуг в Україні - одна із найнижчих у Європі. За даними тої ж таки Державної служби статистики, середня зарплата українця нині складає 2494 гривні.

На початок липня поточного року заборгованість населення за комунальні послуги становила 10,7 мільярдів гривень. При цьому найбільшу заборгованість мають Донецька та Дніпропетровська області та Київ.

Водночас, за іншими офіційними даними, рівень розрахунків населення за комунальні послуги часто навіть перевищує 100%, тобто, більшість не тільки вчасно розраховується за комірне, але й повертає борги.

В уряді пояснюють цей феномен тим, що, мовляв, над українцями "висить" борг попередніх років, але при цьому, за офіційною статистикою, середній термін боргу за комунальні послуги не перевищує трьох місяців.

Джерело

Українці стали жити гірше 
Янукович пообіцяв, що зарплати будуть рости швидше, ніж ціни
Ціни на овочі та фрукти в Україні б'ють рекорди
Споживчий кошик українця виявився гіршим, ніж пайок військовополоненого у 1941 році
За рік життя в Україні подорожчало на третину
Азаров не вірить, що українські продукти дорожчі за європейські 
Ціни в Лісабоні на деякі продукти в квітні - червні 2011 року 
Оптимізація чисельності українців… вже сьогодні! 
Україна капіталістична чи феодальна? 
Податок на доходи фізичних осіб: українські парадокси та світовий досвід 
 

30 лип. 2011 р.

Взлет и крах «оранжевого» проекта

12.07.2011"СЕГОДНЯ.ua"

Взлет и крах «оранжевого» проекта: как пили водку на Майдане и почему все развалилось


В 2005 году у Ющенко было два варианта – отправить Тимошенко в отставку или стать марионеткой в ее руках.


Взлет и крах «оранжевого» проекта: как пили водку на Майдане и почему все развалилось | Политика | СЕГОДНЯ



На вершине успеха. В день инаугурации Ющенко запускал голубей, а его семья радовалась жизни

23 января 2005 года огромная масса народа на Майдане отмечала свой, как им казалось, самый большой в жизни праздник — инаугурацию Виктора Ющенко. Атмосфера была предельно радостная. Многие пили водку прямо на морозном воздухе. «Наконец-то у нас президент, за которого нам не будет стыдно, наконец-то у нас президент за которого не грех и выпить», — слышалось с разных сторон. 

А через пару недель с не меньшим восторгом «оранжевые» избиратели встретили весть о назначении премьер-министром «оранжевой принцессы» Юлии Тимошенко. Для тех людей, которые стояли на Майдане, казалось, что вот-вот начнется обещанный «евроремонт» страны и не за горами счастливое европейское будущее. 

Но мечты сбылись с точностью до наоборот. 

ОПТИМИЗМ. Хотя начало внушало оптимизм. Западный мир восторженно принял новую власть. Ющенко с большой помпой встречали во всех европейских столицах и в США. Внутри страны, казалось, тоже не будет никаких проблем. Новое правительство Юлии Тимошенко было утверждено абсолютным большинством голосов в Раде (голосовали в том числе и регионалы, что показало — у «оранжевых» на тот момент не было реальной оппозиции), был принят новый бюджет с повышением соцвыплат. Наконец, большинство прежней кучмовской элиты и крупнейших бизнесменов выстроились в очередь в приемных новых правителей страны, желая доказать им свою лояльность. О Януковиче никто уже и не вспоминал. Его считали списанной фигурой. 

Однако всеобщее ощущение тотальной победы сыграло против «оранжевых» вождей. Они с самого начала повели себя слишком самоуверенно. В стране, почти половина которой голосовала против них, это было большой ошибкой. 

КОНФЛИКТ. Уже в своей речи в день инаугурации Виктор Ющенко неожиданно поднял на щит спорные геополитические вопросы, о которых до своей победы на выборах предпочитал помалкивать. Так, именно тогда он впервые заявил, что его цель — привести Украину в НАТО. Само по себе это закрыло возможность для Ющенко улучшить отношения с Россией. 

Дальше — больше. Ющенко отверг возможность примирения с Донбассом (хотя его элита на такое примирение была готова). Во время своего первого визита в родной регион Януковича он говорил с местными языком угроз, откровенно хамил. «Встань! Перед тобой президент, а не пастух гусей», — сказал он одному из присутствующих на встрече. Кроме того, он начал педалировать конфликтные исторические темы — в частности ОУН-УПА, активизировал работу по созданию единой поместной украинской церкви (независимой от РПЦ), а также форсировал процесс украинизации. Грубо говоря, убеждал всеми силами Юго-Восток, что он не его президент. 

Наконец, новая власть решила раскулачить наиболее влиятельных олигархов. Во многом это было обусловлено тем, что и он, и Тимошенко опирались на бизнесменов, которых в последние годы правления Кучмы оттеснили от большой приватизации, и теперь они хотели наверстать упущенное за счет своих более успешных коллег. Кроме того, к перераспределению собственности проявляли интерес транснациональные корпорации, которые влияли на новое руководство Украины через США и ЕС. Так возникла тема реприватизации, что сразу же создало крайне нездоровый инвестиционный климат в стране (никто не станет инвестировать, если нет определенности с правом собственности). 

Очень характерна история с арестом Бориса Колесникова — главы Донецкого облсовета и ближайшего соратника и друга крупнейшего украинского бизнесмена Рината Ахметова. Его арестовали в апреле 2005 года по обвинению в вымогательстве. Но, как потом утверждал Борис Колесников, вымогательство на самом деле было со стороны власти — Ахметову некий представитель команды Ющенко предложил продать по дешевке его лучшие активы, а чтобы тот быстрее соглашался, арестовали Колесникова. Что это был за представитель — сам Борис Викторович публично не говорит. Но, по данным СМИ, речь шла о секретаре СНБО Петре Порошенко. Порошенко это опровергает. 


Январь-2005. Тогда они еще были соратниками — Порошенко, Тимошенко...

Помимо всего прочего, стремление «оранжевых» бизнес-кланов перераспределить собственность как ничто иное способствовало очень быстрому разложению новой власти, вызвав внутри нее жесточайшие конфликты. 

Чиновники рангом поменьше не отставали от начальства. По этой причине коррупция не только не сократилась, но и усугубилась. Во власть на местах пришли новые, «голодные» люди, которые принялись «доить» своих подданных с удвоенной энергией. 

ОШИБКА. Наконец, Ющенко на свою голову ввел в большую политику Юлию Тимошенко, сделав ее премьером. Виктор Андреевич сейчас говорит, что это была его главная ошибка. И с ним трудно поспорить. С самого начала Тимошенко вела свой самостоятельный политический проект, становясь все более грозным конкурентом Виктору Ющенко в борьбе за голоса «оранжевого» электората. Очень скоро Ющенко убедился, что Леди Ю. не годится на роль президентского мальчика (точнее девочки) для битья, на которую можно списывать все непопулярные меры. Наоборот, она приписывала все популярные меры себе (например, повышение соцвыплат), а президентское окружение умело представляла как сборище коррупционеров и предателей идеалов Майдана. Особенно доставалось от нее Петру Порошенко. Он сам претендовал на пост премьера, но, став секретарем СНБО, сумел значительно нарастить свое влияние. Через него решались многие вопросы с президентом — по силовым структурам и по судебной системе. Недоброжелатели говорили, что он это делает не без коррупционного интереса и создает параллельное правительство, ставя палки в колеса Тимошенко. Порошенко, естественно, все это отрицал, но Юлины пиарщики очень умело подогревали такие разговоры. 


Заклятые друзья. Ющенко и Тимошенко быстро рассорились 

Все это в совокупности привело к тому, что уже к концу весны 2005 года «оранжевый» режим дал трещину. Отношения с Россией были отвратительны, Юго-Восток так и не стал воспринимать Ющенко как президента всей Украины, крупный бизнес и многие просто влиятельные люди все больше приходили к выводу, что с новой властью дело иметь нельзя. Кроме того, нарастающие противоречия между Ющенко и Тимошенко парализовали систему госуправления, провоцировали постоянные кризисы (бензиновый, сахарный, мясной и т. д.). 

Наконец, именно углубляющийся раскол в «оранжевой» команде, а также проблемы в отношениях с прежней элитой не позволили Ющенко решить главный для себя вопрос — отменить через Конституционный суд политреформу, которая должна была вступить в силу с 1 января 2006 года и лишала президента львиной доли полномочий. И крупный бизнес, и Тимошенко не были заинтересованы в том, чтобы Ющенко и дальше сохранял всю полноту власти. 

Признаком ослабления «оранжевых» стал выход на свободу Бориса Колесникова в начале августа. По мнению наблюдателей, это было сделано с ведома окружения Ющенко, которое уже тогда лихорадочно искало союзников в борьбе с Юлией Тимошенко. 

КАТАСТРОФА. Уже к концу лета стало понятно, что Леди Ю. не хочет интегрироваться в «Нашу Украину» Виктора Ющенко, а, скорее всего, пойдет на грядущие в марте 2006 года парламентские выборы самостоятельно, став конкурентом партии президента. Кроме того, к тому времени рейтинг Тимошенко впервые опередил рейтинг Ющенко. Возможности для компромисса были исчерпаны, а выборы становились все ближе. Вопрос отставки Тимошенко был делом времени. Почувствовав это, Юля нанесла упреждающий удар — в начале сентября госсекретарь (по-нынешнему — глава Администрации президента) Александр Зинченко, у которого был конфликт с Петром Порошенко и первым помощником президента Александром Третьяковым (на этой почве он и сошелся с Тимошенко), выступил на пресс-конференции с сенсационными разоблачениями. Он обвинил так называемых «любых друзив» — Порошенко, Третьякова и некоторых других — в коррупции, предательстве идеалов Майдана и прочих грехах (те, кстати, потом подали на Зинченко в суд и выиграли его). Это был очень сильный удар. У президента оставалось всего два выхода. Первый — сдаться на милость Юлии Тимошенко, превратившись в марионетку в ее руках. Второй — отправить Юлю в отставку. Президент, после некоторых колебаний, принял второй вариант. При этом, для баланса, были отправлены в отставку и дискредитированные Петр Порошенко и Александр Третьяков. 

Тимошенко в эфире телеканала «Интер» затем дала свою трактовку этого события. «И тут пришел Порошенко весь в соплях и слезах», — самая известная фраза из ее выступления, которое свелось к простому тезису: «Слабак Ющенко меня уволил, потому что я препятствовала его окружению грабить Украину. Поэтому он — предатель идеалов революции». В ответ соратники Ющенко — Давид Жвания, Евгений Червоненко и прочие — выступили с серией интервью, живописуя, как Тимошенко жаждала крови на Майдане в 2004 году. 


Пресс-конференция Александра Зинченко стала спусковым крючком кризиса, развалившего «оранжевую» команду

ОБВАЛ. Вызванный отставкой Тимошенко кризис и сеанс взаимных разоблачений оказался разрушительным для рейтинга Виктора Ющенко, да и всего «оранжевого» движения. Зато начал быстро расти рейтинг Виктора Януковича и Партии Регионов. «Оранжевый» избиратель был полностью дезориентирован разборками среди своих вождей и погрузился в тотальную апатию. Прежняя эйфория сменилась глубочайшим разочарованием. 

У Тимошенко был расчет на то, что ослабленный президент не сможет набрать необходимое число голосов в парламенте для утверждения премьером. Это вызовет новый кризис, а то и импичмент, после чего во власть вернется Юлия Владимировна. 

Но Ющенко совершил неожиданный кульбит — он подписал меморандум о взаимодействии с Виктором Януковичем и Партией Регионов, в котором пообещал уважать права оппозиции и не допускать по отношению к ней репрессивных действий. Грубо говоря — регионалы и крупнейшие бизнесмены из их среды могли вздохнуть свободно. Уголовные дела и тюрьма им уже не грозили. 

В обстановке примирения со своим прежним противником Ющенко смог насобирать голоса для назначения премьера Юрия Еханурова и сформировал новое, полностью лояльное себе правительство. По-хорошему, именно такой Кабмин ему был нужен еще в начале 2005 года… 

РОК. Судьба главных героев Майдана, которые в течение всего лишь одного 2005 года разрушили своими же руками «оранжевый» мегапроект ради стремления к личной власти, к собственности и к крышеванию коррупционных схем может послужить сюжетом для романов Александра Дюма (с их проповедью неизбежности расплаты). 

Ныне покойный Александр Зинченко, нажавший на спусковой крючок кризиса, до конца дней своих оставался на откровенно вторых ролях. Петр Порошенко на несколько лет стал одной из самых одиозных фигур украинской политики, с которым все боялись иметь дело (его даже не включили в список «Нашей Украины» на выборах 2007 года). Потом в условиях кадровой безысходности 2009 года он ненадолго всплыл министром иностранных дел, а сейчас пытается реинкарнироваться в новом политическом проекте — «Фронте змин» Арсения Яценюка. Юлия Тимошенко и Виктор Ющенко изводили друг друга во взаимной борьбе все последующие годы, фактически приведя к власти Виктора Януковича…

Джерело

Березовский: «Ющенко, он — ну слабый»

12.07.2011 "СЕГОДНЯ.ua"

Опальный российский олигарх говорит, что на Оранжевую революцию просили 8 миллионов, а закончилось все 45 млн, но за них никто не отчитался

Березовский: «Ющенко, он — ну слабый» | Политика | СЕГОДНЯ

Борис Березовский, опальный российский олигарх, в 2004 году поддержал Майдан. Фото AFP
— Осенью 2005 года вы заявили, что во время Майдана поддерживали контакты с Ющенко и его соратниками и даже перевели $30 млн на революцию. Как вы познакомились с Ющенко? С кем из его соратников общались? Кто просил вас о материальной помощи? 


<a href="http://www.segodnya.ua/ukraine_20_years/14266778.html">Источник</a>
— Есть какие-то фото моего общения с Ющенко, когда я еще был секретарем Содружества независимых государств. Ющенко тогда, по-моему, возглавлял Нацбанк. Но я это помню очень смутно. После этого я с ним не встречался. В 2003 году мне позвонил мой друг и партнер, к сожалению, покойный - Бадри (Патаркацишвили – Авт.). Сказал, что здесь, в Тбилиси, находятся Жвания вместе с Ющенко. Жвания был знакомым Бадри, я Жванию не знал. Бадри сказал, что они хотят со мной поговорить. Дальше я поговорил с Ющенко по телефону, он попросил меня поддержать независимые СМИ, гражданское общество – я же в 2000 году открыл Фонд гражданских свобод в Нью-Йорке. А потом ко мне в Лондон приехал Жвания и мы договорились о финансировании: сначала они просили 8 млн долларов, но все закончилось 45 млн. 

 
— Деньги вам обещали вернуть или это был благотворительный вклад? 

— Мне никогда не обещали эти деньги вернуть, но мне обещали за них отчитаться. Чего, к сожалению, не произошло. Именно поэтому позже я затеял расследование, от которого Жвания вместе с Третьяковым всячески уклонялись, отказывались принять повестки для приезда в Лондон. И, в общем, они до сих пор, по-моему, бегают. Но это уже отдельная история. 

— Почему вы решили поддержать Майдан? Рассчитывали, что он окажет влияние на Россию и там случится нечто подобное? 

— Совершенно верно. И потом Украина – близка мне по сердцу, у меня бабка родом из Харькова. И поэтому я болел за Украину. В то же время я могу сейчас вспомнить статью, которую я тогда написал, - «Судьба России решается на Украине». Я действительно считал, что этот демократический вектор, победа демократов на Украине сильно поможет и России освободиться от мракобесия, в которое она погружается. 

 
— А почему этого не случилось? 

— Потому что революция заглохла в самой Украине. То, что делает Саакашвили, - значительно более важно для постсоветского пространства, чем то, что произошло на Украине. Просто Ющенко и Тимошенко не выполнили своей исторической миссии, они просто предали, с моей точки зрения, народ Украины. Хотя все равно, несмотря ни на что, на эти ошибки, на предательство, - то, что сделали оранжевые, навсегда отрезало Украине путь в советское стойло. И даже приход Януковича, который, безусловно, не демократ, это уж точно, но настолько много изменений произошло за короткие пять лет правления Ющенко, что Украина далеко убежала на Запад, намного опередив все страны постсоветского пространства, кроме, пожалуй, Грузии. Если бы Тимошенко и Ющенко не поссорились, боролись с коррупцией, то в России этому Путинскому режиму не удалось бы просто так от этого отмахнуться. 

— Когда вы поняли, что Майдан победит? И был ли шанс у Януковича в 2004 году победить? 

— У меня не было ни малейшего сомнения, что Майдан победит. Я еще в феврале 2003 года в интервью «Радио Свобода» сказал, что следующим президентом Украины будет Ющенко. Я считал, что Украина созрела для демократических реформ. И понимал, что лидерами этих реформ к тому времени уже определились два человека – Юлия Тимошенко и Ющенко. Но у Юли был в то время такой все-таки образ олигархический. А у Ющенко в этом смысле был образ чище. И я понимал, что если Ющенко сам решится бороться за президентство, то он победит. И я уже тогда сказал, что исход выборов в Украине не будет решаться на избирательных участках, он будет решаться на площадях и улицах Украины. Что и произошло. Действительно страна была беременна демократическими переменами. И когда на улицы стали выходить десятки тысяч человек, я понимал, что власть Кучмы уже не устоит. Тем более что Кучма принял верное с точки зрения интересов народа решение – не расстреливать толпу, хотя его на это подвигали. Был такой порыв, который потом, к сожалению, сам же Ющенко с Юлей погасили вот этим безобразным выяснением отношений между собой. Но еще раз говорю: Янукович образца 2011 года – это кардинально другой человек по сравнению с Януковичем 2004 года. Да, он гомосоветикус, да, он совок чистый, но он не безоговорочный вассал России. Вокруг него люди, которые хотят быть гражданами свободной Европы, а не совка российского, и с этим ничего сделать нельзя. 

— В 2005 году вы хотели приехать в Украину, но украинские власти вам отказали. С чем это было связано? Значит ли это, что уже тогда между вами и оранжевой командой охладели отношения? 

— Вы знаете, на самом деле у Ющенко не было никаких обязательств, кроме моральных: мы с ним не договаривались, что если и так далее и так далее, то я буду въезжать в Украину. Я это подразумевал. Я считал, что если уж хватило смелости на такую революцию, то хватит смелости послать на три буквы товарища Путина. Но Ющенко, он – ну слабый. Но здесь-то и винить его нельзя. Он был очень больным человеком на тот момент. Его отравили, сломали его волю, видно, что он был видным мужчиной, и вот потерять вот этот вид в зеркале, конечно, это было для него тяжело. Это же не только изуродованное лицо, изуродованное тело, это и изуродованная душа еще. У меня нет никаких сомнений – российские спецслужбы его отравили. 

— Вы понимали, что Ющенко и Тимошенко могут рассориться? 

— Знаете, я никогда не вникал в их личные отношения. Может, я идеалист. Но я считал, что когда такую большую историю, такая великая страна с 50-миллионым населением и вот опуститься до этого личного выяснения отношений – у меня в голове не укладывается. 

— Как в 2005 году у вас складывались отношения с Тимошенко? Как вы с ней познакомились? 

— Вы знаете, я не помню. Я помню, что однажды мы с ней встречались в Лондоне, это я помню. Это было до оранжевой революции. После этого я ее никогда не встречал, хотя мы и созванивались, я писал ей письма.

— А что вы ей советовали? 

— А это у нее спросите. 

— Когда вы впервые поняли, что события в Украине после Майдана развиваются не в том направлении? 

— Почти сразу. Я же экстремист. Я никогда этого не скрывал. А с другой стороны, я считаю, что общество имеет свои законы развития. И процессы, в том числе революционные, тоже имеют свои закономерности. И я когда-то писал письмо, адресованное Юле, или Ющенко – я уже не помню – что они не имели права после того, как они взяли политическую власть, не взять власть экономическую, власть над спецслужбами и СМИ. Это логика любой борьбы. И проигравшая сторона должна была лишиться контроля над финансами, спецслужбами, СМИ. 

— Не жалеете сегодня, что поддерживали Майдан? Может, просто зря потратили деньги? 

— Нет, ну что вы! Я считаю, что это самое выгодное мое вложение за всю историю, что у меня есть деньги. Менталитет нации до украинской революции и после – он стал совершенно другой. Люди стали более свободны. А то, что 50-милионный народ стал свободнее, а что еще может доставить большее счастье? Так что я ни секунды не жалею.

Джерело 

Украина: 20 лет страны

26 лип. 2011 р.

Ніхто не думає за країну. Народ пограбований

04.06.2011, Роман Скрипін, "Радіо Свобода"

 «Ніхто не думає за країну. Народ пограбований, країна пограбована» – Олександр Сугоняко, президент Асоціації українських банків


 «Ми набралися кредитів закордоном, банки, корпорації наші і держава пізніше вже набрала – всі ми закредитовані. Потім закредитували людей – всі ми у боргах: від звичайної людини, підприємства до бюджету», – заявив у розмові з Радіо Свобода президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко.

Роман Скрипін: Не треба, напевне, говорити, які питання виникають у людей після подій у Білорусі, після того, як у багатьох відклалися у пам’яті 1998-й, 2008 роки. Багато хто в паніці зараз в Україні, з острахом спостерігає за коливанням гривні відносно долара і відносно євро.

Багато хто говорить, що є загроза стабільності національної валюти, що вона може бути девальвована, як це сталося у Білорусі. Чи є для цього умови?

Багато хто заперечує. Говорять, що короткострокова чи середньострокова перспектива – гривні нічого не загрожує. А якщо вжити правильних заходів, то нічого й не загрожуватиме. І останні слова навіть Прем’єр-міністра і Голови НБУ про те, що гривня лишатиметься стабільною.

Який Ваш прогноз, пане Сугоняко? 


Олександр Сугоняко: Набагато правильніше давати характеристики, ніж прогноз.

Коли в нас в кінці 2008 року був такий шалений обвал і коливання, то звідси ніяк не йшло, що у Білорусі слідом за нами мала би відбутися та подія. Зараз в Білорусі склалися такі економічні передумови, до речі, політичні теж, які привели до девальвації. В першу чергу причина полягає у тому, що вони не добрали просто поступлення від свого експорту валюти, і попит на імпорт залишався, попит на валюту існував на ринку, а оскільки валюта не прийшла по експортних контрактах, вони не змогли реалізувати якісь свої продукти, в тому числі й на російських ринках, то це й привело до обвалу білоруського рубля.

За цим стоять абсолютно конкретні факти, які не могли не закінчитися тим, чим вони закінчилися. Могли б в принципі закінчитися по-іншому, якби Лукашенко зміг позичити кошти чи в Росії, чи в МВФ, чи в ЄС.

– Просять і там, і там.

– Але йому ніхто не дав. Тобто хтось із цих сил хотів, щоб так відбулося. От і все.

– В Україні є загроза девальвації гривні?

– Шукаючи відповідь, потрібно дивитися на політичні аспекти, на макроекономічні і, власне кажучи, на суто банківські, нацбанківські проблеми.

З політикою? Ми тут навряд чи з нею розберемося. Якщо, скажемо, була б команда сьогодні витекти валюті, яка прийшла сьогодні спекулятивним капіталом з України, в один момент, без сумніву, гривня заколивалася б з тієї простої причини, що торгівельний баланс у нас дефіцитний, по товарах більше ніж 3 мільярди дефіцит. Це могло б спричинити до обвалу. Ну, не до обвалу, але до девальвації гривні.

Але треба пам’ятати, що якщо сьогодні я називаю цифру 3 мільярди, то у 2008 році було 14 мільярдів негативне сальдо. Тобто в якісь мірі це було. Пам’ятаємо також, що майже 40 мільярдів на сьогодні валютних резервів. Тобто при такій ситуації, навіть якщо б капітал різко відійшов, то НБУ здатний стабілізувати валюту. Це, якщо говорити, фотографія сьогоднішнього дня. На сьогоднішній день передумов говорити, що завтра у нас можуть бути проблеми на валютному ринку – ні.

Але якщо говорити про перспективу, тенденції, то треба дивитися на наш експорт, як у нас там ситуація, тобто експорт зменшується, збільшується, поступлення валюти в країну збільшується, зменшується, відповідно імпорт ми більше купуємо чи менше купуємо.

Мушу сказати, що тенденції тут погані. Останнім часом у нас імпорт превалює, імпорт зростає швидше, ніж експорт, і торгівельне сальдо негативне збільшується з кожним роком. І ця тенденція є негативна. І, на мій погляд, влада та й НБУ недостатньо приділяють уваги, щоб цього не було.

Ми знову забули, що в 2006-му і в 2007 роках ми відповідно на 11 і 12 мільярдів купили автомобілів…

– Ви маєте на увазі через кредитування?

– Ну, так. Ну, взагалі ці кошти, які пішли з України на покупку автомобілів. В ті роки приблизно менше ніж 10 мільярдів у нас йшло в рік на енергоносії. Уявляєте собі! Можна подумати, що автомобілі – це критичний імпорт для України. Ми могли б цих 20 мільярдів направити на побудову якихось заводів, які могли б випускати…

– Чекайте, це ж приватні кошти людей або кошти, позичені у банків. Але люди позичали, але несли відповідальність. То ж не регулюйте це.

– Але в результаті ця відповідальність-безвідповідальність привела до девальвації гривні в 1,6 разів. І всі ми з вами постраждали, в тому числі ті люди, які брали валютні кредити, отримали додатково по Україні додатковий борг у сумі аж 180 мільярдів гривень через девальвацію! Ось це такі подарунки, які ми отримали через безтолкову політику в галузі експорту-імпорту.

Якщо говорити про тенденції трошки віддалені, то якщо б у нас була більш збалансована позиція по експортно-імпортній політиці, то можна було б дивитися перспективно і в майбутнє. Особливо беручи до уваги гойдалку, яка сьогодні існує – то долар укріплюється, то євро.

Але ми мусимо ще що бачити? Що оця гойдалка, яка відволікає увагу, вони разом всі просідають. Що це означає? Вартість долара в золоті падає, євра падає, а ціни на товари у світі зростають. Це говорить про початок серйозної інфляції світової. І от в цих умовах, якщо б країна Україна стала більшу увагу приділяти власній валюті, справді, щоб вона була у нас монопольна на нашому ринку, щоб у нас не було валютних кредитів, щоб ми дбали про укріплення курсу гривні не до євро, не до долара, а до сала, до хліба, стабілізувати…

– Тобто фактично наповнювати національну валюту товарами, які виробляються тут?

– І тоді ця криза для нас була б не такою актуальною.

– Я скажу так: по цимбалах була б та криза.

Але воно так не є на сьогоднішній день. І багато хто ставить у залежність стабільність національної валюти до заведення інвестицій в Україну. І багато хто говорить, що це навмисне стримується, принаймні стримується урядом, неконтрольоване заведення інвестицій, що обсяги інвестицій, які входять в Україну, надзвичайно малі.

Це правда? Або неправда? І для чого стримувати інвестування?


– Є інвестиції і інвестиції. Якщо говорити про правильний підхід, то правильний підхід – це коли кошти із закордону, обминаючи банки або через банки, але не як кредити, як прямі інвестиції йдуть на творення нових робочих місць, будівництво нових заводів, на яких українці отримують робочі місця, отримують зарплату, виробляють продукт, продають і так далі.

Для прикладу, наші банки залучили станом перед кризою 2008 року 39 мільярдів доларів кредитів із закордону. 39 мільярдів! Чехія – нуль. Але інвестицій Чехія отримала в разів, мабуть, п’ять більше, ніж Україна, прямих інвестицій в економіку на створення робочих місць, на виробництво товарів, які вони й продавали. У нас навпаки.

Ми заборгували, набралися кредитів закордоном, банки, корпорації наші і держава пізніше вже набрала – всі ми закредитовані. Потім закредитували людей – всі ми у боргах: від звичайної людини, підприємства до бюджету. Ясно, що в таких умовах інвестиції йти в країну не будуть.

– Але є й інша думка, що їх просто сюди не пускають, тобто не сприяють заведенню інвестицій в Україну.

– Я не думаю. Хто сюди хоче йти, крім тієї ситуації, про яку я сказав?

Ще існує тут ситуація з бюрократією, з судами, з забезпеченням прав інвестора і кредитора. Ризики страшні! Через те й не йдуть. Вони краще підуть через кредит. Чому? Тому що в кредиті там хоча б у процентних ставках ризики закладені. От і все.

Тобто умови для інвестицій і національного капіталу, і західного, чи будь-якого, чи східного в Україні дуже погані. Це ж відомо. Ми на останніх місцях по умовах для бізнесу. Це відомо усьому світові.

– Але ж влада обіцяє провести необхідні реформи, поліпшити інвестиційний клімат. Ну, це як певна мантра звучить.

Але за жодного уряду, починаючи навіть з 2004 року, якщо говорити про певні свободи, які тоді отримала Україна, потенціал не використаний насправді. Чому так відбувається?


– У нас до цього часу продовжується розподіл або перерозподіл власності. І, схоже, ті люди, які стали власниками, вони краще здатні до привласнення, аніж до того, щоб будувати творчий процес виробництва. Це різні функції і різні структури мізків, мабуть, треба мати, щоб перейти від того, щоб у когось забирати.

– Тобто фактично йде вимивання національного ресурсу.

– Паразитування на тому потенціалі, який був створений раніше.

Я скажу більше того, ситуація в банківській системі – це відображення чи дзеркало ситуації в економіці. Банківська система. Порядку 20-25% було перед кризою кредитів в економіку в реальний сектор, а решта споживання імпорту, торгівля, де теж імпорт, іпотека, де 70% комплектуючих – імпорт і так далі.

Ясно, що сколапсування власної економіки супроводжувалося проблемами банківської системи. Вихід з кризи, яка є, може бути тільки один – це розвиток, творення нової української банківської системи, замкнутих циклів і так далі. Іншого варіанту просто немає.

– А коли буде створено? Ви говорите: інших варіантів немає. І це питання часу, наскільки я розумію. 

– Це питання політики.

– Політики і часу, тому що Ви говорите: іншого варіанту немає.

– Немає.

От чи може уникнути Україна кризи? Може! При чому набагато легше другої хвилі, ніж, скажімо, Німеччина. Чому? Німеччина – це країна, яка має проблеми з перевиробництвом. Її потужності завантажені, вона виробляє, але продати не може. Не продала – робочі не отримали зарплати – політичні бунти і так далі. Це те, що їх може очікувати, якщо вони не реалізують. І поки що до цього часу ми купуємо те, що робиться.

У нас проблема інша. У нас є проблема недовиробницва. А налагодити виробництво набагато простіше в країні, якщо за це взятися, дати робочі місця, залучити справді інвестиції для виробництва. У нас же проблема в тому, що в нас низький рівень споживання. Америка не може збільшити рівень споживання. У них от так от…

– По саму зав’язку.

– …зашкалює. Правда? Захотів – на тобі хату на сьогоднішній день і все, що в тій хаті потрібно. У нас рівень споживання мізерний. Елементарно: молоко, м’ясо і так далі, сорочки, штани – все виробляється Бог зна де.

– Це рівень не споживання, а виживання, я сказав би.

– Якщо розвернеться… Рано чи пізно прийде влада, яка це буде робити.

– Питання в часі. Коли? Я ж Вас про це і запитав. 

– Це вже політичне питання. Це не питання для президента Асоціації українських банків.

– Ви ж громадський і політичний діяч.

– Це Ви мене так обізвали.

– Це не я Вас так обізвав, це Вас так обізвала Wikipedia, якщо бути точним, там так написано. 

– Немає до того ніякого відношення.

– Wikipedia редагують певні люди, тобто конкретні люди, які можуть бути анонімними.

– Так, добре, я є президентом Асоціації українських банків 18 років.

– Ви за цим всім спостерігаєте – Ви знаєте процеси з середини.

Ми знаємо, окрім іншого, те, що 2008 року під час кризи, коли банки опинилися в кризовому стані, чим зайнялася держава? Вона почала рекапіталізовувати банківський сектор.

– Вона почала підтримувати ті банки крупні, з якими вона не знала, що робити.

– Отак!

– Які фактично стали банкрутами.

– А ці банки стали банкрутами через що? Через видачу кредитів, через запозичення коштів, через неповернення кредитів…?

– Через ризикову кредитну політику. Вони навидавали кредитів, які не поверталися. Якщо там не було криміналітету безумовно, якщо вони не видавали підставним фірмам якимось, які просто розкрадали банки. Я не знаю.

– Але є величезна критика того, що ці банки не заслуговували на рекапіталізацію, на підтримку з боку держави, на вкладення коштів. Чому? Тому що ці кошти відразу «вимивалися». Це перетворилося під час кризи 2008-2009 років на чорну діру у більшості випадків. Ці гроші навіть скеровувалися на купівлю і перепродаж доларів. Знов таки ми знаємо такі випадки. Але держава все одно вкладала, вкладала, вкладала гроші у приватні банки, роблячи там, я так розумію, вводячи тимчасову адміністрацію або перепродаючи в інші руки.

Справа не в цьому. А справа в тому, що фактично замість того, щоб дати померти тому, що мало померти, і щоб люди несли відповідальність персональну, держава віддала гроші, тобто витягла з кишені у кожного з нас, приватному бізнесу. І те, що ми спостерігаємо в історії з банком «Надра», з «Укргазбанком» – все дуже дивні історії насправді.

Чому ми мали рекапіталізовувати приватні банки, які потрапили в складну ситуацію, а потім ще й «нагріли руки» на цьому їхні власники? 


– Тут не хотілося б бути в якості прокурорів. Тут треба розібратися.

Є моменти такі, про які Ви говорите, що розікрали, не розікрали по суті банки. Треба іншим, не нам з Вами розбиратися, щоб говорити…

– Ну, рекапіталізують банк. Зараз не будемо називати. Банк виходить на валютну біржу і скуповує долари по одній ціні, а потім продає по іншій. Це називається спекуляція фактично. Ті гроші, які не мали бути скеровані тоді на купівлю-продаж доларів, але такі речі відбувалися. І НБУ на це дивився, заплющивши очі або просто відвернувши голову, можливо. Можливо, в цьому хтось був зацікавлений.

Зрештою, це пов’язують з колишнім Головою НБУ і колишнім Президентом Ющенком, таку політику, що вони в цьому були зацікавлені.


– Банки, про які Ви говорите, потрапили тоді у фінансову скруту, якщо не стали банкрутами. Допомагати їм чи не допомагати – в принципі мала визначати політика, тобто держава, тобто які збитки були б меншими для неї: чи закрити цей банк…

Але банк – це ж завжди кусок економіки, великий банк – великий кусок, банкрутство великого банку – це великий інсульт широкомасштабний, маленький банк – це маленький, але інсульт, тому що підприємства, які там мають кошти, вони теж би втрачали кошти, і люди так само відповідно, крім тієї суми гарантувань.

Тобто це питання, з одного боку, економічне: підійшли, порахували, є ще капітал, що дешевше – закрити чи влити кошти? Я думаю, що їх простіше безумовно було б закрити. Це я так думаю з тих цифр, які в мене є.

– Попри болісний процес для вкладників і так далі.
 

– А вкладникам треба було віддати по 150 тисяч.

– Якщо вони були б.

– Якщо б їх не було, по закону, все рівно треба було б віддавати. Тоді треба було б брати кредит у НБУ і віддавати їм. Але віддавати треба було б. А у кого був мільйон, тоді той не отримав би.

Але Ви праві в тому, що політики брали гроші з бюджету, капіталізували ці банки по суті, давали кошти на те, щоб вони тримали, переводили там із «Укрпромбанку» в «Родовід», із «Родоводу» в «Ощадбанк», водили цих людей, цю козу. Сплачуючи по суті коштами платників податків з бюджету для того, щоб зберегти політичну стабільність і не нести відповідальність за те, що відбувається.

Оскільки довіра до влади дуже низька, а банкрутство банку – це соціально-політична дестабілізація за цим би йшла, то вони вибирали такий шлях, який вони робили через те, що наші вкладними є люди надзвичайно розпорошені, вони не об’єднані. Це мільйони людей, які могли б створити дуже сильну силу і змусити…

– Але ж Україна у цьому не була унікальна. Світовий досвід говорить про те, що це допомагало населенню сконцентруватися і робити правильний вибір, у який банк вкладати гроші, якому банку довіряти заощадження або не довіряти заощадження.

Ми мали таку історію з трастовими компаніями в Україні насправді, коли люди довіряли гроші, нібито, для збагачення, а потім трасти (Ви знаєте, що з ними сталося) були ліквідовані. Цілі історії цих пірамід різних.

Але все, більше немає таких компаній, більше цього не існує, більше людей не надуриш, і люди більше не несуть в такі компанії свої гроші. Те ж саме мало б відбутися і з банками, щоб банківська система, можливо, була б надійніша у такому випадку. 


– Це урок без сумніву для всіх нас.

– Це не стало уроком. Люди дістали гроші, банкіри дістали гроші від держави. І далі відбувається те ж саме. Зараз так само у валюті дають кредити. Чому?

– У нас більше 15 банків все-таки збанкрутувало. Фонд гарантування покрив по вкладах населення в цих банках невеликих. А от крупні банки були підтримані державою.

Я ще раз кажу, що через те, що влада не користується довірою, і вона не могла піти на ті кроки, на які, наприклад, йшов Рузвельт, маючи підтримку. У 1933 році як він виходив з кризи? Він просто закрив банки, подивився на їх економічний стан, залишив ті, які здорові, банкрутів закрив. Тому що кожен день «перебування у житті», так би мовити, банкрута – це збитки для суспільства. Їх треба закривати. Але для того, щоб піти на такі кроки, треба користуватися довірою людей.

– Мало того, відповідальні мали б нести кримінальну відповідальність.
 
– Якщо там були кримінальні злочини, то вони мали б нести кримінальну відповідальність

– Фінансові злочини – це теж можуть бути кримінальні злочини.
 
– Тут є різні аспекти.

Одна справа – це коли банк розкрадений просто, коли кредити видавалися підставним компаніям, які належали власникам банку, а інша справа, коли в силу певних обставин цей банк збанкрутував. А, може, й якісь форс-мажорні обставини.

– У нас поки що не було форс-мажорних обставин. Окрім того, що гроші виводилися в офшори, наприклад.
 
– Ну, були. Різка девальвація гривні і різке зростання вартості обслуговування валютних кредитів привели до того, що багато які позичальники не повертали свої кредити банкам, а це означає, що звузився приток коштів у банк, а разом з тим витік з банку, тобто плата по депозитах зросла, і в банку виникла проблема з відсутністю грошей, ліквідність у них, так би мовити, впала дуже здорово. І це могло привести до банкрутства банку. Від кризи ліквідності до кризи платоспроможності і банкрутства банку.

Тобто такий шлях був. І, слава Богу, НБУ цей відтік перекрив тим, що видав рефінансування. Знову ж таки це був позитивний момент, з одного боку. А як він видавався, і як використовувалися ці кошти, про що Ви говорили, там теж є аспекти, які носять різний характер: і економічний, і не зовсім.

– Чому ж досі банки в той чи в інший спосіб провадять валютне кредитування, хоча це де-юре є річчю, яка не дозволена? Але все рівно це відбувається. Тобто хто тут порушує закон і в який спосіб порушують закон? Як припинити цю практику?
 
– Дуже серйозне питання!

Через те, що нам в Україні, тобто банкам, було дозволено в 2003 році, тобто Головою НБУ відповідним розпорядженням, валютне кредитування, то це привело до того, що банки почали позичати закордоном, в першу чергу банки з іноземним капіталом, кредитні ресурси, заводили сюди валюту…

– Тому що там кредитна ставка була менша. Правильно?
 
– Без сумніву. Там депозитна ставка була менша. Їм дешевше було, вони заводили сюди. Тут у нас процентні ставки були до 12% по долару і вище. Маржа була шалена неймовірно. Тобто мова йде про те, що в рази більше.

– Якщо спрощено пояснювати. Якщо ви хочете взяти кредит в Німеччині або в якісь іншій країні ЄС, відсоткова ставка річних складає 3-4%, іноді навіть буває й менше насправді. Для того, щоб в Україні взяти кредит у валюті, як це було (це правильно назвали цифри), то це від 10 до 13% була ставка річних.
 

– Різниця маржі, тобто різниця процентів по депозитах і процентів по кредитах в Україні і закордоном складала в разів у 5-10. Скажімо, у Чехії маржа не перевищувала 3%. У нас вона була і 5%, і 6%, і більше. Це загалом по системі. А в цих банках вона була значно більша.

Таким чином створювався такий пилосос, який висмоктував кошти закордоном, заводив сюди валюту, і тут же ця валюта йшла назад через покупку імпорту. А тут сформувалися величезні борги. Але прибуток у банків був дуже великий.

В результаті банки напозичалися. Вони думали, що перекладуть валютні ризики на населення. І вони на нього переклали. Тобто людина, маючи гривневий дохід, отримувала валютний кредит, при чому банки агітували, що бери саме у валюті, бо менша процентна ставка, а потім, коли девальвація відбулася, доходи у гривні залишилися у кращому випадку, а може, стали ще меншими.

– Валюти на ці гривні можна було купити менше. І відповідно повернути – це складно.

– Так. У 1,6 по суті заборгованість зросла.

І таким чином думали банки, що вони перекладуть на населення. Але по суті неповернення кредитів привело до того, що в банків від 20% до 70% кредити стали не працюючі, тобто вони не приносили доходів. Українські банки замість того, щоб отримувати прибуток і так далі, мусили капіталізувати, покривати ті збитки, які ці банки понесли.

Стратегічна помилка була з боку і західних банків, і російських, які працювали на цьому ринку, і наших банків, і нашої влади. Ми почали розкручувати кредитний бум, не розуміючи, до чого він може привести. Особливо в частині, що стосується валютних кредитів і валютних ризиків.

– Це бум споживацький, бум кредитування. Було таке до 2008 року. Хочеш машину? На, ось тобі кредит! Хочеш квартиру? На, ось тобі кредит.

– Це така помилка, яка… Її навіть важко пояснити.

– Українці ніколи не жили заможно. Це мрія людей: і автомобіль, і квартира, тому охоче брали кредити. Тут є психологічне пояснення.

– Але люди були ті, які розуміли.

– Розуміючих мало. Ви самі це теж прекрасно знаєте, що розуміючих ту ситуацію було мало. 

– Ну, у владі мали би бути такі люди. Ми з Вами розуміли про те, що…

– Мали би бути. Давайте згадаємо, хто тоді був Прем’єр-міністром України, хто був Президентом України? Президентом у нас був «геніальний» банкір, як його характеризували, який пишається тим, що він банкір. Але не видно було щось по діяльності. 

– Ми з Вами розуміємо, що якщо ми сьогодні з Вами живемо, пишаємося, живемо краще, аніж заробляємо, настане обов’язково день, коли ми будемо жити значно гірше, ніж заробляємо. І правильно Ви сказали, що уроків ми не винесли. Дійсно, наприклад, на сьогоднішній день у нас…

– На сьогоднішній день знову зростає кредитування.

– От кредити надані юридичним особам за 4 місяці зросли на 4,5%, а кредити, видані в іноземній валюті юридичним особам, – 7,8%.

– Прекрасно! Питання: куди пішли ці гроші? І те, чому у валюті видаються кредити все ж таки?

– Я думаю, що процентні ставки спонукають.

– Із 2009 року валютні кредити фактично під забороною.

– Вони під забороною у відповідності з антикризовим законом, який припинив свою дію 1.01.2011. І зараз це питання невизначене, на жаль.

Але от що я скажу. Коли я доповідав у Чехії про ситуацію з валютними ризиками і тими збитками, які понесли банки і країна від того всього, то голова Національного банку Чехії попросив, щоб я дав наші розрахунки. Він сказав, що були сили, які намагалися підштовхнути Нацбанк в Чехії до кредитів в євро. Вони вистояли – нуль кредитів було видано в євро, всі були у кронах Чехії. Він каже: ми використаємо ваш негативний досвід для того, щоб своїм опонентам довести, що так жити не можна, так кредитувати не можна.

– Ну, чехи і в принципі євро не збираються запроваджувати найближчим часом.

– Так от, нам треба зробити висновок.

Ясно і однозначно ми чули від голови НБУ про те, що до 2016 року й мови не може бути про валютне кредитування. Але я бачу, що воно продовжується. І навіть якщо це експортні...

Ми мусимо зрозуміти, Президент заявив про дедоларизацію. Валютні кредити – це інструмент доларизації країни. Якщо в нас бівалютна система – всі проблеми долара через долар заносяться в Україну, всі проблеми рубля, які були у свій час за СРСР, коли ми виходили, вони всі вдарили по Україні. І так само може повторитися з доларом. Я маю на увазі 1991-1992 роки.

– А чому у 1998 році Україна полетіла у слід за Росією? Теж було девальвовано національну валюту на 76%.

– Ми полетіли тоді, але наш політ був трошки не так глибоко, як Росії, тому що в Росії був зовнішній і внутрішній дефолт. У нас не було дефолту – ми обслуговували свої борги. Хоча девальвація відбулася, Ви праві, майже на 50%.

– 76%.
 
– Я просто пам’ятаю, що капітал банківської системи був 2 мільярди доларів. Після кризи ми майже у два рази втратили капітал у 1998 році. Отака от ситуація по валютним кредитам. Це урок.

І дуже правильно, що Ви підняли цю тему. Я не знаю, наскільки це буде складно? Мабуть, що це дуже складно буде почути нашим слухачам, але ми чи не єдина країна, ну небагато таких країн, у яких заборгованість за кредитами більша, аніж грошова маса. Тобто в нас в Україні немає грошей, щоб розрахуватися з усіма кредитами.

– І знову спрощено. Якщо раптом усі позичальники в один день захочуть віддати свої борги, то в них не буде грошей.
 
– І їх не буде. Було так, що 40%, сьогодні 20% коштів, яких не вистачає. Це створено за рахунок того, що ми набралися валюти, і ця валюта вийшла через кредити на покупку імпорту, і замість грошей у нас їздять машинки і так далі, залізяки, які гниють, замість того, щоб були заводи, виробляли щось. Тоді ми мали б можливість…

– Питання: що б виробляли? Тому що якщо говорити про українське виробництво, то всі знають, що бюджет наповнюють (я не буду тут оригінальним) металургія і хімія. Ні? Не ці галузі у нас бюджет наповнюють і не ці галузі у нас експортні?
 
– Ці галузі експортні. І експорт складає порядку 40% у нас від ВВП. До речі, в цьому плані наша економіка є унікальною. Як Ви думаєте, яка сума експорту у ВВП Японії?

– Я не уявляю.
 
– Японські товари: мікрофони, автомобілі, здається, увесь світ заполонили. Менше 15%. У нас 50%! 13% – експорт США. Сама експортноорієнтована країна – це Німеччина – 25%, не більше. У нас – 50%! Достатньо впасти якомусь монотовару …

– Ми ж залежимо від китайських ринків, від виробника китайського.
 

 – Ми від експорту залежимо. Достатньо впасти на один. Ніякої диференціації. Ми страшно ризикована країна!

Якщо ми взялися б з вами за здійснення якоїсь економічної політики, то з чого б ми почали? Ми почали з того, щоб диверсифікувати ці ризики, зробити реструктуризацію нашого експорту, подумати: що робити з металом? Можливо, не первинна переробка металу, а може, тут щось побудувати, щоб виробляти.

– Якісного товарного виробництва в Україні мало насправді.
 
– Ну, дерево везуть, колоди везуть на продаж замість того, щоб з цього дерева щось зробити. Метал везуть.

– Для цього достатньо піти в магазин. Я як пересічний українець, мені іноді виникають якісь потреби родинні. Йдеш у магазин – нібито це українське виробництво, вони нібито щось зробили з цього дерева, скажімо, меблі. Ви знайдіть українські якісні меблі! Це надзвичайно важко зробити. Тому що це невідомо, для кого робиться, за дурними цінами. Навіщо це купувати? За такі гроші у тебе виникає питання – ти не купуєш.

І це стосується не лише меблів. Це стосується практично величезного обсягу виробництва. Скажімо, «ЗАЗ-Деу» на сьогоднішній день тепер випускає автомобілі «ЗАЗ- Форца» на базі «Чері». Це китайська база.

Тобто це низькоякісний товар за великим рахунком, хай не ображається компанія ЗАЗ, але це все ж таки китайська платформа, це не японська. І українських розробок там надзвичайно мало. От у нас все виробництво низької якості.
 
– Чому?

– Ви мене питаєте?
 
– Так.

– Давайте відповідь на питання: чому?
 
– А чому, як Ви думаєте? Чому, наприклад, Skoda…

– Тому що реінвестування не відбувається у виробництво, і ми є енергозалежними, тому що у нас енергоємність є величезна.
 
– Чеська Skoda…

– Вона належить до концерну Volkswagen.
 
– Так, чомусь. Але це підприємство, яке працює у Чехії. Volvo працює у Швеції, хоч там вже китайці власниками, але там люди працюють відповідні.

Ми просто гірші? Ми з вами гірші, ми не здатні випускати? Це Ви хочете сказати? Чи в нас є якісь проблеми в організації життя?

– У нас же винятково зразкові підприємства, які випускають якісну продукцію, але їх дуже мало. Надзвичайно мало.
 
– У нас не створене середовище суспільно-економічне, яке сприяло б виробництву якісних українських товарів для українців. Ми навіть ковбаси не здатні випустити нормальної. Це ж ганьба для нас!

А чому? Це через те, що ми такі погані, чи через те, що створили умови наші владоможці, при яких не можна нічого зробити. Тобто тут варіант один: або міняти ситуацію і створювати такі умови, де ми будемо конкурувати і на виробленні ручки і молока, і літаків, або сказати, що ми не здатні мати власну державу, тоді шукати, кому продатися чи взагалі забирайте нас хто-небудь...

– Гуртом.


– … бо ми – каліки.

Я вважаю, що люди наші, які їдуть закордон працювати чи то в інтернет-компаніях, чи в інших, навіть медики, вчені проявляють себе, консультують президентів від Австралії до США, а тут вони нікому не потрібні. А хто хотів взагалі, щоб Україна…

– Ви ж знаєте, у чому відповідь – Ви ж сьогодні про це вже говорили. Відбувається використання ресурсу накопиченого, і ніхто не вкладає у виробництво.

 – Розкрадається все, що є! А ми, українці (у нас немає так званого соціального капіталу), не віримо нікому, не довіряємо, кожен думає сам за себе. Ніхто не думає за країну. В результаті народ пограбований, країна пограбована. Що таке економіка? Це управління ресурсами, які є на нашій території. Хто управляє ресурсами, які є на території України?

– Остання банківська тенденція. Повсюди в Україні з’являються красиві вивіски одного банку, який називається «Сбергбанк Росії». Тобто відбувається певна експансія, я сказав би. Робиться це у найвідоміших місцях у найдемонстративніший спосіб. Це банк не приватного капіталу. Правильно я розумію?

– Державний банк.

– Державний банк Російської Федерації – «Сбергбанк Росії».

З чим це пов’язано? Це фінансова експансія Росії, і, значить, це узалежнює Україну від російського рубля, значить, виникають ризики, як Ви сказали, як було на початку 1990-х? Або це якась інша політика? 


– Західні банки прийшли з простою метою – вони прийшли прокредитувати імпорт і заробити на цьому. Російські банки прийшли з іншою метою. Вона розкладається на дві. Тут вплив на владу, наприклад, політичний вплив, якщо хочете. Так само російський державний банк ВТБ дав кредит уряду на 2 мільярди у минулому році з пролонгацією і так далі.

– Там, де є членом правління або головою правління пан Путін, якщо я не помиляюся. 

– Таким чином, коли ви від мене взяли щось у кредит і повернути не дуже можете, то ви – залежна від мене структура чи людина.

І друге. Коли російські державні банки заходили на ринок, вони купили «випадково» «Промінвестбанк», який контролював чи не контролював рахунки української промисловості, по суті всі в нього були. І таким чином доступ вони отримали до балансів, до ситуації в нашій економіці, промисловості і можливість обирати кращі активи, які є, і їх приватизовувати.

В умовах, коли сьогодні західні банки мають проблеми через набрані валютні ризики, та й не тільки, вони всі мають, в тому числі і російські мають проблеми, але російські банки які за спиною своєю мають, так би мовити, енергетичний комплекс Росії, вони можуть дати сюди коштів стільки, скільки треба для того, щоб реалізовувати не тільки економічні якісь проекти.

Навіть Леонід Данилович Кучма дорікав російським банкам: «Ви скажіть хоч один інвестиційний проект – чого ви сюди прийшли? Ви прийшли сюди для того, щоб просто поскуповувати активи промислові, які найбільш стратегічні або найбільш вигідні?» Це дослівно повторення того, що сказав Кучма. І це дійсно так. Тобто за цим стоїть політика.

І я не знаю ще де яка країна дозволила собі запустити державні банки іншої країни на свою територію. Адже через державні банки реалізовується державна політика. Тобто тут не тільки економіка і не стільки, можливо економіка, а скільки політика.

Біографічна довідка:
 
Олександр Сугоняко народився 24 квітня 1953 року на Чернігівщині. Закінчив Вінницький політехнічний інститут. За фахом – радіоінженер.
 
Працював робітником, майстром, начальником цеху, начальником Житомирського районного вузла зв’язку, викладачем політекономії у Житомирському філіалі Київського політехнічного інституту.
 
Із травня по жовтень 1986 року брав участь у ліквідації аварії на ЧАЕС.
 
Олександр Сугоняко – один із засновників Соціал-демократичної партії України, був перший головою партії та членом правління.
 
У 1990 році був ораний народним депутатом Верховної Ради УРСР XII скликання. Працював у постійній Комісії Верховної Ради України з питань економічної реформи і управління народним господарством.

Олександр Сугоняко займався питанням формування національної грошової системи України. Організував низку міжнародних і національних конференцій та випуск серії книг із проблем впровадження та стабілізації національної валюти та розвитку банківської системи.
 
Із квітня 1993 року є президентом Асоціації українських банків, займається питаннями розвитку банківської системи України, захисту інтересів комерційних банків.
 
Нагороджений почесним званням «Заслужений економіст України». Є автором книжок «Банки: проростання крізь постсоціалізм», «Україна: повернення до себе» та численних публікацій з питань фінансів, економіки, політики.


Джерело