31 трав. 2011 р.

Тендерний закон = корупція!

31 травня 2011, Олексій Хмара, для УП,
президент Творчого об'єднання "TOPO" – Контактної групи в Україні Transparency International, спеціально для ЕП



17 травня парламент України, посилаючись на жорсткі санкції з боку Євросоюзу, ухвалив у другому читанні законопроект №7532 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів з питань держзакупівель", тим самим змінив базовий тендерний закон "Про здійснення держзакупівель". 

Законопроект був внесений кабміном та, як відомо з публічних заяв представників уряду й АП, був погоджений з експертами Світового банку та Євросоюзу. Голосів 231 нардепа вистачило на те, аби сказати світу: "Тендерний закон №7532 – це корупція!"

Громадські організації України направили Януковичу закликають президента не підписувати тендерний законопроект №7532 через його значні корупційні ризики.

Таких ризиків п'ять.

Закупівлі в одного учасника як основний вид тендерів в Україні
Відомо, що матеріали на будівництво НСК "Олімпійський" закуповуються за процедурою закупівлі в одного учасника. Тобто в тендері бере участь лише одна наперед визначена компанія, без залучення будь-яких конкурентів. За останній рік НСК подорожчав мало не вдвічі. За нинішніми підрахунками, його будівництво обійдеться державі в чотири з половиною мільярди гривень.

Закон №7532 передбачає можливість застосування цієї процедури – закупівлі в одного учасника – чи не в кожному першому випадку: за нагальної потреби та в зв'язку з виникненням особливих економічних чи соціальних обставин, що унеможливлюють дотримання строків для проведення тендерів.

В Україні – економічна криза, а в державі панує розвинена бюрократія. Тож 100% усіх держзакупівель автоматично підпадають під цю норму.

А враховуючи, що закупівлі за відомою схемою не треба буде ні з ким погоджувати, то чекаємо на повальне застосування добре відомої схеми. У 2010 році на такі закупівлі припадало понад 20% тендерів, тоді як у Європі в середньому 7-10%. У майбутньому очікується 30-50% щонайменше.

Винятків уже стало 20
Базовий тендерний закон, що був прийнятий у 2010 році, передбачав тільки 5 винятків у застосуванні тендерної процедури. Зокрема, під тендери не підпадали товари, роботи й послуги, закупівля яких становить державну таємницю відповідно до спеціального закону.

Законопроект №7532 передбачає суттєве розширення винятків із загального порядку проведення закупівель. Загалом нова версія закону містить 20 таких винятків.

Частина з них не є критичними. Скажімо, на закупівлю кормів для циркових тварин при всьому бажанні не витратиш більше мільярда гривень.

Проте є й зовсім нелогічні винятки. Наприклад, можливість закупівлі поза тендерами товарів та послуг, призначених для забезпечення заходів і офіційних прийомів за участю президента, голови ВР та членів уряду України.

Тендерна палата "оживає" у вигляді страхових контор
Усі пам'ятають, як у 2006-2007 роках Тендерна палата перетворилася на суперкорумповане відомство. Без погодження із цією громадською організацією в Україні не могла розпочатися жодна державна закупівля.

Сьогодні цю схему хочуть повернути.

Проте тепер планують ввести страхування закупівлі, яка становить 10 і більше мільйонів гривень. Причому, для переможця тендеру таке "задоволення" є добровільно-примусовим – він нібито сам вирішує чи потрібно страхувати, але зобов'язаний дати відповідну довідку замовнику тендерів.

Наступним логічним кроком може бути зменшення суми, що підпадає під страхування та створення штучної монополії на акредитовані страхові компанії.

Інформацію про реальних учасників тендерів поступово закривають
Найбільшим досягненням українського тендерного законодавства є публічність тендерів. На єдиному порталі з питань закупівель розміщується великий обсяг даних, який дозволяє відстежити не тільки самі тендери, а й те, чи були пов'язані між собою конкуренти. Як і те, чи не створені фірми-учасниці керівництвом організатора закупівлі.

Після першого читання законопроект №7532 зробив шалений наступ на відкритість інформації про тендери. Планувалося закрити 80% даних, залишивши лише беззубу інформацію про вже здійснені тендери.

І хоча громадськість змогла відстояти 10-ту статтю базового закону, сьогодні хочуть скоротити обсяг обов'язкової для оприлюднення інформації – з 14 позицій до 10.


Наступним логічним кроком буде лише скорочення обсягу даних, а не їх зворотне розширення.

"Входит и выходит. Замечательно выходит"
Саме за цим принципом Вінні-Пуха держпідприємства виводять з-під дії тендерного закону. За базовим тендерним законом усі підприємства, у яких держава має 50% і більше акцій, повинні купувати товари й послуги лише за тендерами.

У законопроекті №7532 закладено норму про те, що під тендери потраплятимуть лише державні гроші підприємств.

Тобто, якщо Харківський тракторний завод виробляє танки, то на замовлення держави тендери будуть проводитись, а на замовлення Пакистану – ні. Норма нібито прогресивна. Але законопроект №7532 не передбачає жодного порядку організації закупівель для таких підприємств.

Додамо лише, що в першому читанні законопроекту планувалося вивести всі держпідприємства з-під дії тендерного закону, причому почати їх створювати не згідно процедур Господарського кодексу, а за постановами кабміну.
* * *
Загалом ризик щорічних втрат внаслідок прийняття законопроекту №7532 в такому вигляді становить щонайменше 30 мільярдів гривень на рік. Корупційні ризики цього ж закону в редакції першого читання становили 70 мільярдів гривень на рік.

Автори законопроекту та коаліція нардепів, що проголосувала за дерибан державних коштів, вирішили не тільки позбавити бізнес, журналістів, громадські організації та контролюючі органи реального доступу до інформації про тендерні закупівлі. Вони вирішили вивести з-під дії тендерного законодавства до 70% усіх державних закупівель.

Тобто – дозволити собі та своїм структурам красти до 70 мільярдів гривень на рік.
За підписом президента.

Президенте, не продавайся! Заветуй корупційно небезпечний закон №7532!

Історія питання
31 грудня 2010 року
Законопроект №7532 реєструється у ВР як ініціатива кабміну


11 січня 2011 року
Головне науково-експертне управління ВРУ робить негативний висновок на законопроект та заявляє про його неможливість винесення на перше читання через значні прогалини

Початок лютого 2011 року
Євросоюз робить публічну заяву про призупинення питання надання технічної допомоги Україні у зв'язку з неефективністю організації українських тендерів, та наполягає на необхідності оновлення законодавства із залученням експертів ЄС та Світового банку

15 березня 2011
ВРУ в першому читанні приймає скандальний законопроект №7532


Кінець березня 2011
ЄС та СБ у спільній заяві говорять про те, що прийняття закону – справа самої України. А вони можуть лише дати поради як зробити краще

Кінець березня 2011
Громадські організації через шістьох нардепів подають 18 поправок до законопроекту. Трансперенсі Інтернешнл у відкритому зверненні просить голову ВРУ Литвина забезпечити прозорий процес підготовки законопроекту №7532 до другого читання

5 квітня 2011
Профільний комітет ВР приймає "за" практично всі поправки громадськості та обіцяє почистити корупцію в законопроекті

5-7 квітня 2011
Нардеп Антон Яценко одноосібно повністю переписує законопроект та фальшує поправки комітету та нардепів. Головне юридичне управління ВР оприлюднює вкрай критичний висновок на втаємничений варіант законопроекту від Яценка.

ЕП оприлюднює цей законопроект
7 квітня – 7 травня 2011
Законопроект у редакції Яценка кілька разів пробують ставити в порядок денний ВР для другого читання. Проте через постійні наполягання громадськості та депутатів Литвин кілька разів його знімає

11 травня 2011
Відбувається закрите засідання профільного комітету ВР, на якому всі раніше підтримані поправки громадськості або відхиляють, або частково враховують. Без змін залишили 54 поправки, змінили – 150, наново внесли – 34

12 травня 2011
Законопроект стоїть у порядку денному. Депутат Леся Оробець наполягає на порушенні процедури розгляду поправок, про що пише заяву в регламентний комітет. Законопроект не розглядають через брак часу

17 травня 2011
Законопроект стоїть на друге читання. Депутати Оробець та Ляпіна наполягають на поправках громадськості. Інші нардепи їх дружньо відхиляють. Закон ухвалено голосами 231 нардепа

26 травня 2011 року
Громадські організації закликають Януковича не підписувати тендерний законопроект №7532 через його значні корупційні ризики.
Звернення підтримують понад 90 громадських організацій та журналістів.

26 травня 2011 року
голова Представництва ЄС в Україні Жозе Мануель Пінту Тейшейра на прес-конференції в Києві повідомляє про то, що Євросоюз спільно з Всесвітнім банком незабаром нададуть Україні висновок з приводу оцінки поправок до закону про держзакупівлі
 

Как нас обманывают производители продуктов?

04.03.2011, сайт "Настроение"

«Как ты можешь это есть, ты видела из чего это состоит?!», — все чаще можно услышать подобные возгласы из уст окружающих. Ну хорошо, а как узнать из чего собственно ЭТО (то, что вы купили в магазине и планируете съесть на обед) состоит? Переворачиваем упаковку и моментально теряемся в условных обозначениях: чем различаются разные «E», почему надо избегать глютамата натрия и чем вреден лецитин? Попробуем разобраться.

Что обычно написано на этикетке?
Самое важное, что нас интересует, — количество белков, жиров и углеводов в содержимом. Кроме того, количество калорий. В остальном, ингредиенты в составе всегда указаны по убыванию, а это значит, что в молочных продуктах на первом месте должно быть молоко, а в мясных — мясо, а не какой-нибудь растительный белок. Еще одно обязательное правило: если вид этикетки вас смущает, если она полустерта или переклеена, этому продукту точно не место в вашей продуктовой корзине.

Как читать состав продуктов?
Главное, о чем мы обычно забываем, — то, что состав традиционно указывается на 100 г продукта. Ясное дело, обычно его вес превышает эти 100 г, а значит, реальное количество белков—жиров—углеводов придется вычислять самостоятельно. Так что всегда обращайте внимание не только на число калорий, но и на вес продукта.

Как определить срок годности?
Он может быть обозначен двумя способами: «годен до» — в этом случае указывается конкретная дата окончания срока годности, и «срок хранения» — тогда на упаковке надо искать дату производства и высчитывать, сколько времени прошло с этого момента. Если вы не отслеживаете срок годности продуктов, самое время сделать это своей полезной привычкой — страшная история о просроченной колбасе и заплесневелых йогуртах может случиться и с вами, а лично я однажды встретила в магазине сыр, на котором дата производства была обозначена следующим днем.

Что все-таки означают разные «E»?
Все они означают наличие пищевых добавок в составе. Для чего? Для придания продуктам всего, чего на самом деле в них нет: красивого цвета, правильной консистенции, аромата, вкуса. Каждой добавке присвоен кодовый номер, начинающийся с той самой буквы «Е», в нумерации действует четкая система: красители (Е100—Е199), консерванты (Е200—Е299), антиокислители (Е300—Е399) и так аж до двух тысяч. Некоторые из них вполне безопасны, например, молочная кислота (Е270), некоторые даже полезны, например, Е440 — яблочный пектин, некоторые считаются вредными — нитрит натрия (Е250), глютамат натрия (Е621), а некоторые вообще запрещены. Главное правило — чем меньше «Е» на упаковке, тем лучше, но чтобы найти такие продукты в обычном супермаркете, придется постараться.

Как нас обманывают производители?
Заманчивые надписи «без холестерина», «без ГМО», «натуральный продукт» и приставка «БИО-», которые производители стремятся налепить на все упаковки, так и приковывают наш взгляд, и руки сами тянутся к этому замечательному продукту. Но так ли он замечателен в действительности? Самая популярная приманка — надпись «без холестерина» на растительном масле. Это чистая правда — холестерин является продуктом животного происхождения, и в растительном масле его по определению быть не может. А вот надпись «без консервантов» скорее всего будет лукавством, потому что консервантами являются и обычная соль, и лимонная кислота, и уксус. Если на продукте написано «Био», он должен иметь живые кисломолочные бактерии в составе и короткий срок годности. Если йогурт с пометкой «Био» в магазине стоит даже не в холодильнике, обходите его стороной, никаких полезных бактерий в нем точно нет.

На что обращаем особое внимание?
Во-первых, на содержание сахара в якобы полезных продуктах — батончиках мюсли, продуктах «специально для детей». Кроме того, сахар может маскироваться и под другими названиями: кукурузный сироп, патока, сахароза, кукурузный сахар, мальтоза, мед, фруктовый концентрат. Почему сахар вреден? Это углевод, который быстро попадает в кровь, вызывая прилив энергии, но так же быстро и пропадает. И естественно, он не полезен ни для вашей талии, ни для вашего здоровья в целом. Для примера, в одной банке газировки (0,33 л) — примерно 6,5 ложек сахара, в одном фруктовом йогурте (250 г) — 4 ложки. Вы хотите съесть столько сахара за один раз?

Во-вторых, на содержание в продукте жиров и трансжиров. Последние — это модифицированное растительное масло, например, маргарин. Такие жиры вредны для сердечно-сосудистой системы, и лучше вообще от них отказаться. Обычно они содержатся в уже упомянутом маргарине, а также в недорогих конфетах, различных спредах и, конечно, в фастфуде.

Эксперты рекомендуют употреблять в день не более одной чайной ложки соли. На этикетке она может быть упомянута и как соль, и как натрий.

Самые безопасные для здоровья консерванты — натуральные (лимонная кислота, поваренная соль).

Для примера разберем состав популярных вафель в шоколаде. Итак, состав: молочный шоколад 31,5% (сахар, масло какао, тертое какао, сухое обезжиренное молоко, молочный жир, эмульгатор: лецитины (сои), ароматизатор, идентичный натуральному: ванилин; общий сухой остаток какао-продуктов: не менее 25%, сухой обезжиренный остаток какао-продуктов: не менее 2,5%, молочный жир: не менее 3,5%), сахар, растительное масло, пшеничная мука, лесные орехи 10,8%, сухое обезжиренное молоко, сухое цельное молоко, шоколад (сахар, тертое какао, масло какао, эмульгатор: лецитины (сои), ароматизатор, идентичный натуральному: ванилин), обезжиренный какао-порошок, разрыхлители: гидрокарбонат натрия, карбонат аммония, соль, ароматизатор, идентичный натуральному.

На первом месте в составе — однозначно сахар. Вес нетто — 43 г, считаем белки, жиры и углеводы, получаем соответственно 4, 21,2 и 16 г, это примерно три чайные ложки сахара и четыре чайные ложки жира. Гидрокарбонат натрия — обычная сода, карбонат аммония — это добавка E503, которую производители решили не указывать, очевидно, чтобы избежать упоминания «Е» на этикетке. Срок годности вафель — чуть меньше года, так что надпись «молоко», которая, по-видимому, рассчитана на мам, выбирающих сладости для детей, гарантирует в составе только сухое молоко, никакой пользы не несущее. Пожалуй, не самый лучший вариант десерта.

В общем, отправляясь в следующий раз в магазин, вооружитесь калькулятором для подсчета калорий и отведите себе немного больше времени, чтобы не торопясь проверить срок годности всех продуктов и оценить их необходимость в вашем холодильнике.

Джерело

30 трав. 2011 р.

Подвійні стандарти української бидлоеліти - 3 ( корупція в Україні )

26 травня 2011, Сергій Лещенко, УП

Царський палац Раїси Богатирьової. Відео


Одного разу автор цих рядків був присутній на зустрічі зі статс-секретарем Міністерства закордонних справ Німеччини Вольф-Рутгартом Борном.

Коли мова зайшла про антикорупційні обмеження для чиновників, німецький урядовець розповів свою історію.

"Я купив невелику земельну ділянку з будинком. Одразу після цього я отримав запит з податкової, яка хотіла дізнатися, де я взяв кошти на цю нерухомість. І я мусив показувати їм всі документи, включно з позикою, отриманою в банку", - поділився пережитим пан Борн.

Маєтки, якими розживаються злиденні українські чиновники на кошти невідомого походження, майже миттєво у Німеччині зробили би їх клієнтами прокуратури.

Героїня сьогоднішньої публікації - Раїса Богатирьова.

Отже, секретар Радбезу здійснює грандіозне будівництво на території будинку відпочинку "Конча Заспа", який знаходиться у сфері відання Державного управління справами адміністрації президента.

За часів президента Ющенка Богатирьовій виділили майже готовий будинок по сусідству з Володимиром Литвином. Це була споруда метрів на 400 квадратних, коробка з дахом і балконами була вже зроблена, залишалося здійснити лише внутрішні роботи. Однак Богатирова знесла цей об'єкт і на його місці почала будувати палац своєї мрії.

Далі дивіться відео, зняте на закритій території державного комплексу відпочинку "Конча-Заспи", який, втім, утримується за кошти платників податків:



На відео видно, що ділянки Литвина і Богатирьової межують паркан в паркан.
"Українська правда" інкогніто побувала на будівельному майданчику Богатирьової та може стверджувати, що вона зводить там щось неймовірне.
У Богатирьової - своя окрема під'їздна доріжка
Влітку "палацик" Богатирьової буде захований за деревами
А ось і центральний вхід
Майбутнє "гніздечко" Раїси Богатирьової
Палац Богатирьової гармонійно би вписався у олігархічні райони Лондона
Гараж на три автомобілі 
Садиба Богатирьової - це комплекс з чотирьох споруд, який включає в себе будинок господині, будинок для гостей, гараж на три машини, сауно-банний комплекс та криту лоджію.
А перлиною ділянки Богатирьової стане єдиний (!) відкритий басейн на території державної "Конча-Заспи".

Будівництво з нуля такої розкоші коштує декілька мільйонів доларів.

Дача, яку сьогодні зводить секретар РНБОУ в Конча-Заспі, гарантовано затьмарить литвинівську і може конкурувати з президентською, яку досі не хоче звільняти Віктор Ющенко.

Відкритий басейн для Раїси Богатирьової
 За басейном - будинок для гостей
Будинок для гостей. Чи для обслуги?
Лоджія Богатирьової 
Критий перехід між будинкою і релаксаційним комплексом
Раніше Богатирьова ігнорувала наші запити про надання своєї декларації про доходи, а також про обставини отримання нею державної дачі.

Цього року Богатирьова вперше оприлюднила свою декларацію про доходи. Побачені там цифри ніяк не дозволяють звести кінці з кінцями, враховуючи масштаб її будівництва в "Конча-Заспі".

Так, за декларацією, ні в Богатирьової, ні в її чоловіка не мають ані гривні заощаджень у банках або внесків до статутних капіталах якихось фірм.

2010 року вона заробила 486 тисяч, тобто 60 тисяч доларів, тобто по 5 тисяч доларів щомісяця. Це була зарплата Богатирьової як секретаря Ради нацбезпеки, а також пенсія, яка в неї складає понад 16 тисяч гривень щомісяця. Після цього говорити про якусь соціальну справедливість взагалі абсурдно.

Але цього було недостатньо, і Богатирьова взяла в держави ще матеріальну допомогу в розмірі 38 тисяч гривень.

Чоловік Богатирьової заробив за рік 286 тисяч гривень, тобто щомісяця його дохід складав 3 тисячі доларів.

Але навіть якщо уявити, що Богатирьова з чоловіком протягом року не витратили ні копійки на харчування, оновлення гардеробу і комунальні платежі, їхніх офіційних доходів все одно ніколи би не вистачило на будівництво, яке вони розвернула в "Конча-Заспі".

На ділянці Богатирьової в око впадає престижна клінкерна цегла, якою вона облицювала всі свої будівлі. Саме така цегла надає спорудам шоколадного кольору та особливої вишуканості, характерної для британських резиденцій. Цей дорогий оздоблювальний матеріал не виробляється в Україні та завозиться з Європи.

Біля садиби Богатирьової можна побачити цілу піраміду запакованої німецької цегли "ABC Klinkergruppe".

Одна така цеглинка коштує 10 гривень, а квадратний метр - 60 доларів. Відповідно, тільки облицювати клінкерною цеглою чотири споруди Богатирьової коштуватиме в районі 100 тисяч доларів.




Виходить, що офіційних доходів родини Богатирьової за цілий рік не вистачить навіть для того, щоб обкласти свої споруди цеглою "ABC Klinkergruppe".

Але коли Богатирьова добудує свою розкіш, витрати не закінчаться - їй будуть потрібні гроші для утримання всього того господарства, яким вона розжилася, кошти для винаймання прислуги, для садівників та прибиральниць. Звідки їх візьме чесна українська чиновниця?

Кімната замість будинку
Ще одне питання, на яке намагалася отримати відповідь "Українська правда" - на підставі чого Богатирьова отримала державну дачу, яку потім знесла та побудувала на її місці палац?
Нами було надіслано запит до Державного управління справами адміністрації президента, в сфері компетенції якого перебуває "Конча-Заспа".

За офіційною відповіддю ДУС, дачу надано Богатирьовій на підставі постанови Ради міністрів УРСР від 18 жовтня 1990 року №314.

На сайті Верховної Ради цей документ має гриф "таємно", і, до того ж, він втратив чинність ще в 2003 році. Тому як Богатирьовій міг надаватися будинок, посилаючись на недійсний документ - це загадка.

Ще один нормативний акт, на підставі якого Богатирьова отримала від держави будинок - це постанова уряду Кучми від 28 жовтня 1992 року №602. Однак там немає згадки про секретаря Ради національної безпеки.

Можливо, Богатирьова отримала дачу як колишній міністр охорони здоров'я в уряді Пустовойтенка. Постанова 1992 року гарантувала, що за нею як екс-міністром "зберігається медичне та санаторно-курортне обслуговування, а також право користування приміщеннями в будинках відпочинку ДУС на умовах, передбачених розділом II переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 р. №1210".

Дивимося розділ II переліку, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 2003 року №1210.

Там записано, що за відставними членами Кабміну зберігається лише одна кімната (!) в будинку відпочинку "Конча-Заспа". Тоді на підставі чого Богатирьова отримала цілий будинок?

Цікаво також, що, схоже, це не єдине житло, яке платники податків надали Богатирьовій - як депутат минулих скликань вона має квартиру в будинку Верховної Ради на престижному Печерську, на вулиці Панаса Мирного.

А що державі?
А тепер найцікавіше - хто буде власником палацу, збудованого на місці державної дачі.
В 2009 році керівник ДУС Ігор Тарасюк стверджував у інтерв'ю "Українській правді": "За законом, на території "Конча–Заспи" не може здійснюватися будівництво нових будинків, тому що у "Конча–Заспи" немає акту на постійне землекористування. Там може проводитися лише реконструкція".

Але будь-кому очевидно, що Богатирьова здійснила не реконструкцію, а справжнє будівництво.
Як тоді розповідав Тарасюк, "реконструкцію" чиновник може здійснити на підставі інвестиційної угоди, і вкладені ним кошти в оновлення будуть зараховуватися у вартість орендної плати. Але сам маєток не переходить у приватні руки.

Це - на словах. Як все відбудеться насправді, відповідь може дати інвестиційна угода, укладена між Богатирьовою та будинком відпочинку "Конча Заспа".

"Українська правда" надіслала запит до адміністрації президента з проханням надати цей документ. Однак ми отримали відповідь, що Банкова не є розпорядником даної інформації - наш запит було переправлено "за належністю до будинку відпочинку “Конча-Заспа” Державного управління справами для розгляду".

Однак вже давно минули відведені терміни, і жодної відповіді нам надано не було.
Декілька років тому "Українська правда" публікувала аналогічний інвестиційний договір, укладений з нинішнім першим заступником генпрокурора Ренатом Кузьміним, який теж взяв старий барак і здійснив його "реконструкцію".

За цією угодою, право власності на будинок, збудований ним замість деревяної халабуди, Кузьмін оформив на себе.

Таким чином, очевидно, діятиме і Богатирьова. Адже інакше вона просто не стала би вкладати свої мільйони в будівництво, яке потім мала би залишити державі.

Схоже, за державою - тобто за платниками податків - має залишитися інша функція: охороняти, прибирати та обслуговувати територію державної "Конча-Заспи", де по-царськи проживатиме Раїса Богатирьова та десятки їй подібних.

Джерело

Подвійні стандарти української бидлоеліти - 2 ( корупція в Україні )

Тетяна Чорновіл, УП

І вся країна покриється будинками Азарова?



З початку свого прем'єрства Микола Азаров регулярно піднімає тему відчуження земельних ділянок під будівництво так званого доступного житла.

"Я дав доручення мерам міст надавати майданчики під будівництво безкоштовно, причому, це мають бути не пустирі. Це мають бути підготовлені майданчики. Так, ми зараз підемо на втрати, тому що підготовка майданчика - це комунікації, це мережі, але ми зараз повинні на це піти...", - якось, наприклад, заявив Микола Янович.

Разом з тим немає жодної гарантії, що реформи Азарова не призведуть до того, що під роздачу під будівництво елітних будинків "своїм" людям підуть в першу чергу дорогі землі в центрах міст та на курортах.

При чому за "своїми" далеко ходити не треба. Будівельний бізнес не чужий родині прем'єр-міністра. Його син є членом елітного клубу найкрутіших будівельників, що знаходиться у Москві. До того ж цей бізнес не тільки сина. Опоненти Азарова з парламентської трибуни вже не раз казали про те, що сам Микола Янович створив його з нуля зусиллями загонів податкової поліції, прозваної народом "маскі-шоу".

Історія становлення бізнесу Азарова - яскравий приклад того, як українські політики стають мільйонерами, використовуючи державні посади. І хоча факти грубого зловживання Миколою Азаровим адмінресурсом, про які буде йти мова, трапилися досить давно, однак саме завдяки цій давності схема збагачення нинішнього прем'єр-міністра стала очевидною.

Ще п'ять років тому Азаров міг сказати: "Я не маю до цієї теми жодного відношення", і журналістам бракувало б фактів довести протилежне. Але за роки, що минули, багато таємного стало явним. І нині є докази того, що частина коштів, які вичавлювали податківці під керівництвом Миколи Азарова з українських підприємців, пішла на закупівлю активів, якими нині управляє син прем'єра.

А тепер про все по-порядку.

В кінці 90-тих, скоро після того, як Микола Азаров очолив Державну податкову адміністрацію України, при ДПА виник Всеукраїнський благодійний фонд "Професіонал" з цілою купою дочірніх підприємств. Благою метою діяльності цього фонду було здійснення благодійної діяльності в інтересах працівників та пенсіонерів податкової. Це була офіційна, але не основна його спеціалізація.

Нажаль нині в інтернет-просторі майже не лишилося документів, які стосувалися комерційної діяльності цього фонду, однак автору вдалося знайти наказ голови ДПА Миколи Азарова № 570 від 15 жовтня 1999 року "Про стан роботи по надходженню коштів від реалізації конфіскованого майна". В цьому документі Азаров наказує, що право на реалізацію конфіскованого податківцями майна повинно позачергово надаватися ВБФ "Професіонал".

Кілька наступних років, як свідчать новини, улюбленець Азарова БФ "Професіонал" реалізовував і спирт, і овочі, і авіаційні двигуни, та багато чого іншого.

Крім того, згідно з іншими документальними свідченнями, податківці збирали з бізнесменів безповоротну фінансову допомогу на рахунки фонду, а також "Професіонал" не гребував гуманітарною допомогою.

Існує інформація, що в свій час фонд поповнювався відсотком від кожного штрафу, накладеного податківцями на підприємців, однак автор не знайшов документів, які це підтверджують. Але навіть без цього джерела доходів фонд і так смоктав кошти з податкової, як чимала насосна станція.

Що ж стосується витрат на благодійництво, то про знайшлося це ще менше свідчень, ніж про його комерційну діяльність. Хорошими справами не хваляться? А може не було чим особливо хвалитися?

Бо ті приклади благодійності "Професіоналу", які знайшов автор, лише обурюють.
Наприклад, у 2000-му році Азаров підписав наказ про встановлення стипендій ДПА студентам вищих навчальних закладів за рахунок коштів ВБФ "Професіонал". На благу мету було виділено аж 6 тисяч гривень. І це в той час, коли обласканий увагою Азарова "Професіонал" мав на рахунках мільйони.

Доказ тому, що у "Професіонала" були великі кошти - масове скуповування цим фондом санаторіїв податкової та іншої нерухомості.

Автор має документи, які підтверджують, що в 2000-2004 роках "Професіонал" купив корпус №1 Навчально-курсового комбінату ДПА в елітному селищі Козин по сусідству з нинішнім маєтком братів Клюєвих, санаторні комплекси в Криму - "Пушкіно" та ММЦ "Гурзуф", отримав в якості добровільного пожертвування частину санаторію "Сонячне Закарпаття" в Західній Україні, отримав в подарунок два будинки в центрі Києва на Басейній 7-Б та на Великій Житомирській 19-Б, все це загальною вартістю 91, 5 мільйонів гривень.
Санаторій "Сонячна поляна" - колишнє "Сонячне Закарпаття", відчужене "Професіоналом"  

Також треба зауважити, що ті об'єкти "Професіоналу", які не були йому даровані, фонд придбав на сумнівних конкурсах приватизації за ціною, заниженою в кільканадцять разів.

"Професіоналу" вдалося провернути такі вигідні купівлі завдяки особливій ласці з боку керівництва ДПА., адже більшість приватизованих об'єктів значилися саме на балансі податкової.

Наприклад, у випадку з приватизацією ММЦ "Гурзуфський" у 2004 році близький до Азарова заступник керівника ДПА Вадим Копилов підписав лист-відмову від бази відпочинку, мовляв податкова не має коштів утримувати здравниці на узбережжі Чорного моря.

Там, де об'єкти нерухомості потрапляли до "Професіоналу", місцеві жителі підозріло часто бачили представників родини Азарових, і за ними закріплялася слава власності Азарова. Однак сам Микола Янович завжди заперечував свою причетність до "Професіоналу".

Проте вже на кінець 2004 року були докази того, що Азаров таки не чужий до "Професіоналу", його коштів і нерухомості.

Перший доказ: Азаров, перебуваючи на керівних посадах спочатку керівника податкової потім першого віце-прем'єр-міністра та міністра фінансів, сприяв діяльності та збагаченню БФ "Професіонал".

Другий: в будинку на Житомирській 19-Б, який "Професіоналу" подарували, коли Азаров очолював податкову, в 2001-2002 році знаходився центральний штаб "Партії Регіонів" і приймальня її голови... Миколи Азарова.

З наступними роками доказів стає більше.

Після помаранчевої революції власники ВБФ "Професіонал" гарячково ліквідували фірму, а все майно благодійного фонду за договорами благодійного пожертвування подарували благодійній організації ВБФ "Гарант".

Це була бутафорна передача: БФ "Гарант" мав тих самих засновників і директорів, що і БФ "Професіонал". Помінявся лише офіс: "Гарант" розмістився в будівлі на Басейній 7-Б, яка також була йому подарована "Професіоналом".
В тому самому офісі в наступні роки розташувалася туристична фірма "Благовіст-тур-Україна", яку заснувала Азарова Людмила Миколаївна - дружина Миколи Яновича. Ця фірма презентувала себе генеральним розпорядником номерів в санаторіях, відчужених "Професіоналом", які перераховані в договорі благодійного пожертвування. Те, що спадкоємець БФ "Професіонал" БФ "Гарант" не чужий родині Азарових, підтверджує і той факт, що нинішній міністр фінансів Федір Ярошенко(сусід Азарова в колишньому будинку відпочинку Кабінету міністрів в Конча-заспі) у 2008 році був керівником групи радників цього фонду.
А тепер про сучасний стан страв
Найцікавіша інформація виплила, коли автор дослідив, що відбувається з колишніми об'єктами податкової, а потім БФ "Професіонал", а потім БФ "Гарант" нині.
Як виявилося, на території колишнього санаторного комплексу "Пушкіно" та ММЦ "Гурзуфський" будується сучасний супер-готель "Пушкін-плаза". Нині вже виритий котлован та зводиться фундамент. Управляє цим проектом ВАТ "Група розвиток".
На вулиці Ленінградській в Гурзуфі, де раніше знаходився величезний басейн санаторного комплексу "Пушкіно", приватизованого "Професіоналом", заплановано будівництво "SPA & Wellness Центр". Управляє проектом теж ВАТ "Група розвиток". Офіс ВАТ "Група Розвиток" має в тому самому офісному центрі на Басейній 7-Б, що був подарований "Професіоналу". А телефон у неї спільний з телефоном туристичної фірми, яку заснувала дружина Азарова.
Але найцікавішу для нашого журналістського розслідування інформацію автор знайшов на російському сайті елітного клубу девелоперів "Білдінг". Члени цього клубу - найжирніші забудовники Російської Федерації, і серед них фігурує один українець - "голова ради директорів "Групи "Розвиток" - Олексій Азаров". Саме так звати сина Миколи Яновича.
На сайті розміщені кілька фото Азарова-молодшого у всій своїй красі.
В цих фото автор упізнав чорноволосого чоловіка, якого бачив біля офісного центру на Басейній 7-Б, коли оглядав будівлю. Син Азарова, тоді у супроводі численної охорони, вийшов з дверей цього офісного центру і сів в шикарний чорний мерс з крутим номерним знаком з чотирма сімками.

Цікаво, що коли автор спробував дізнатися, на кого зареєстрований   автомобіль, то з'ясував, що такий номер не існує. Отже син Азарова їздить на автомобілі-невидимці. Йому не випишеш штраф, не притягнеш до відповідальності, якщо, не дай Бог, трапиться дорожньо-транспортна пригода з серйозними наслідками.

Авто це зовсім новеньке. Адже поки воно чекало сина Азарова на ганочку перед будинком БФ "Гаранту", водій захоплено демонстрував цяцю кільком співробітницям з офісу. Дівчата охали та ахали...

Тепер підведемо підсумки. Ті кошти, які "податковий рекетир" - БФ "Професіонал" зібрав у свій час з платників податків, нині стали активами у бізнесі Азарова-молодшого. Однак це зовсім не значить, що це бізнес тільки сина прем'єра.

В першу чергу це бізнес Азарова-батька, адже саме він, використовуючи посаду керівника ДПА, створив справу, яку тепер розвиває його син.

І, здається, зайве уточнювати, що від такої організації бізнесу пахне корупцією.
Треба також зауважити, що перераховані вище об'єкти будівництва - це далеко не повний сучасний бізнес родини Азарова.

На сайті ВАТ "Група Розвиток" представлена купа інших проектів будівництва в елітних місцях Києва. А в офісі "Гаранту" на Басейній 7-Б зареєстровані десятки споріднених фірм, які займаються будівництвом нерухомості в Криму, в Києві та під Києвом.

Крім того автор натикнувся в інтернеті на інформацію про продаж в 2007 році 8 га землі в селі Зазим'я під Києвом фірмою, яку заснувала дружина Азарова.

Отже родина Азарових має чималий бізнес, який жодним чином не був відображений в декларації про доходи Миколи Азарова, яку він подавав, влаштовуючись на роботу прем'єром.
Але не це обурює. Найгірше, що Азаров і нині на посаді прем'єр продовжує сприяти розвитку бізнесу своєї родини.

Адже зовсім недавно за ініціативою Миколи Азарова заступнику міністра молоді і спорту Вадиму Сисюку було доручено розпорядитися 150 мільйонами бюджетних коштів. Ці гроші були виділені для будівництва хокейних арен. І не може бути випадковим збігом обставин, що цей самий Сисюк є засновником азаровської ВАТ "Група Розвиток", яке займається реконструкцією льодового стадіону "Авангард".

Автор дозволить собі ще один невеличкий приклад в підтвердження головної тези. В Криму є санаторій Державної податкової служби "Дніпро" поблизу Ластів'ячого гнізда. Після того, як автор зайнялася темою відчуження майна ДПА, то припустила, що "Дніпро" також міг частково потрапити в руки родини Азарова.

Автор подзвонила в адміністрацію санаторію і запитала, чи немає приватизованих об'єктів на території. І там розповіли, що напередодні помаранчевої революції була відчужена третина земель, в тому числі і відомий Палац "Харакс", який ще називався "Романівський корпус".

В "Дніпрі" розповіли, що цей Палац був побудований двоюрідним дядьком останнього російського царя. Під час революційних подій 1917 року у ньому перебували під домашнім арештом кілька князів Романових з родинами. Нині в ньому номера для відпочиваючих, та ресторан "Романівська кухня", навколо - парк, який вважається одним з найкращих на узбережжі.

Відчужували цю маєтність кілька фірм: ТОВ "Зорич", компанія "Антарекс", ТОВ "Харекс-Інвест". Працівники санаторію стверджують, що палац дістався останній фірмі.

Автор з'ясувала дані цієї фірми. І де думаєте, ця фірма зареєстрована?! У тому самому будинку "Професіонала-Гаранта" на Басейній 7-Б! Засновник її Вадим Сисюк! Той самий заступник міністра, що будує хокейні арени, та "Пушкін-плази", підлеглий Олексія Азарова у ВАТ "Група Розвиток".

Палац Харакс на території санаторія "Дніпро" 


Хіба це все не вражає? Хіба не приголомшує те нахабство, з яким ДПА залишили без численних рекреаційних об'єктів маленька група осіб?

Інші фірми, які приватизували частину території "Дніпра" також досить цікаві. За ними стоїть відомий депутат Партії Регіонів Григорій Смітюх. Його родина так би мовити партнери з родиною Азарових в бізнесі та побуті. Наприклад, в статті "Межигір'я Азарова" автор описував, як ці дві родини разом приватизували колишню Базу відпочинку Кабміну в Конча-Заспі.

Отже, загальний висновок нашої історії невтішний - в тих державних установах, де Азаров займався реформами, державне прилипало до фірм, які не чужі його родині. А що відбувається нині, коли цей держслужбовець очолює уряд?

Поки що це риторичне питання. Нажаль хитрі схеми перетікання державного у приватні руки можна повністю розгледіти лише, як мине кілька років. Тоді українці можуть раптом з'ясувати, що вся країна покрилася будинками одного маркіза Карабаса.

P.S. З початку вересня львівським підприємцям з офіційного телефону-факсу місцевого Держказначейства почали надходити "листи щастя" від Благодійного Фонду "Гарант" з проханням зробити благодійні пожертвування для допомоги "малозабезпеченим верствам населення".

Листи надходять підприємствам, які виконують державні замовлення, наприклад, ремонтують школи. Підприємці скаржаться, що, відмовившись пожертвувати, вони мають проблеми з перерахуванням коштів з Держказначейства.

Що це? БФ "Гарант" збирає кошти з народу для зведення шикарного готелю "Пушкін-Плаза" на березі Чорного моря? Чи терміново потрібні інвестиції для інших будівельних фантазій сина Миколи Азарова?

 Джерело 

Подвійні стандарти української бидлоеліти ( корупція в Україні )



Сергій Лещенко, Українська Правда

З життя біло-блакитної еліти: маєтки сина Януковича, Ківалова і Піскуна

"Українська правда" знайшла ціле поселення регіоналів у одному з престижних районів Києва - на Оболонських липках. Вчорашні чиновники, які все життя працювали на одну зарплату, вони "колонізували" цей елітний масив декілька років тому.

Як відомо, офіційним місцем реєстрації президента України є квартира в будинку по вулиці Оболонська набережна, 15.

Ця адреса вказана в декларації про доходи Віктора Януковича, і на виборчій дільниці в цьому окрузі він голосував під час останніх виборів.

Помешкання Януковича площею 239 квадратних метрів розташоване в багатоквартирному будинку.

В цьому будинку офіційно зареєстрований Янукович 

Сьогодні він тут, звісно, не живе - для цих цілей існує 140-гектарне "Межигір'я".
Але, схоже, в разі програшу на останніх виборах президента Янукович хотів саме тут провести пенсію.
Оскільки не лише сам придбав квартиру на Оболонській набережній - поруч у окремому маєтку збирався оселитися старший син Олександр Янукович.

Тихе місце, напроти - гольф-клуб і причал для яхт. Що може бути краще для відставного політика?

Але доля склалася інакше - Янукович обрався президентом, і подібні хороми, схоже, вже не цікавлять ні його, ні дітей.

Будинок старшого з синів Януковичів має 33 номер на Оболонській набережній. Всередині досі не дуже активно триває ремонт - кажуть, що після перемоги батька на виборах президента син охолонув до цієї нерухомості. Тепер це вже не його рівень.

Маєток сина Януковича 
 Всередині досі триває ремонт
Периметр контролює приватна охорона 

Маєток сина Януковича вирізняється на загальному фоні - він облицьований темною цеглою.
Насправді, розповідають місцеві мешканці, спочатку будинок був світлим, але колір був не до смаку сину Януковича - і цеглу переклали заново.

Робітники на об'єкті стверджують, що в часи опозиційної діяльності Януковича-старшого перевіряти проведення ремонту приїжджав особисто син Януковича. Але тепер його тут давно не бачили.

Цікава деталь, на кого оформлений цей будинок. Це - додатковий ланцюжок, який виводить на Януковичів як кінцевих власників "Межигір'я".

Отже, згідно з рішенням Київради від 29 жовтня 2009 року, земельна ділянка на Оболонській набережній, 33 передана товариству з обмеженою відповідальністю "КиївБудЖитло" - для будівництва, експлуатації та обслуговування котеджу. Термін оренди - 25 років.

У процесі розслідування того, як оформлена власність на об'єкти в "Межигір'ї", автор цих рядків натикався на компанію "КиївБудЖитло".

Вона також виявилася зареєстрованою у Броварах за адресою вулиця Кірова, будинок 90 квартира 16. Саме в цьому будинку, який належить керівнику Державного управління справами Андрію Кравцю, зареєстровано фірми, пов'язані з "Межигір'ям".

Єдиним засновником фірми "КиївБудЖитло" є всім добре відоме товариство з обмеженою відповідальністю "Дом Лесника".


ТОВ "Дом Лесника" добре відомо за попередніми розслідуваннями на тему "Межигір'я". Ця фірма володіє 17,5 гектарами землі в улюбленому мисливському господарстві Януковича в Сухолуччі та будує там "готельно-розважальний комплекс".

Також ТОВ "Дом Лесника" завозило для "Межигір'я" німецьку коштовну "обналічку" фірми Brunold. За півтора роки "Дом Лесника" тільки дверей, панелей та деталей стелі зимового саду завіз для озболення "Межигір'я" на 3,36 мільйонів доларів.

Кінцевим власником ТОВ "Дом Лесника" є британська фірма, статутний капітал якої донедавна складав 1 фунт стерлінгів, зараз збільшився до 1 000 фунтів, а директором значився юрист із Ліхтенштейну Райнхард Прокш.

Цілком зрозуміло, що все це - елементарна схема з метою приховати справжніх власників.
Сусіди в сина Януковича також знатні.

Будинок 29 належить колишньому генпрокурору Святославу Піскуну.
Йому землю Київрада надали не в оренду, а назавжди.

 Будинок Святослава Піскуна
Так живуть колишні генпрокурори 
На даху в Піскуна - риба-меч 
29 квітня 2010 року Київрада виділила Піскуну 10 соток "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель та споруд на Оболонській набережній, 29". Сам маєток стоїть на цій землі вже декілька років.

8 липня 2010 аналогічну ділянку в 10 соток отримала дружина депутата Світлана Піскун - "для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і споруд на Оболонській набережній, 29-а".

Тобто дружині Піскуна виділили землю по-сусідству з самим Піскуном – хоча дуже сумнівно, що на її ділянці буде зведено ще якийсь "житловий будинок", адже весь квартал маєтків на Оболонських липках давно забудований.

І зараз, у грудні, через півроку після винесення такого рішення Київради, кореспондент "Української правди" жодного будівництва там не побачив.

Швидше ідеться про те, що Піскуни просто хотіли отримати у власність не 10, а 20 соток.
Тут же неподалік від сина Януковича і Піскуна розташовано маєток ще одного не менш легендарного персонажа біло-блакитної еліти – Сергія Ківалова.

Дружині депутата Наталії Ківаловій Київрада виділила 10 соток землі 9 жовтня 2009 року.

 Будинок Сергій Ківалова
 Так живуть колишні керівники Вищої ради юстиції
 Перед будинком - невеликий додатково огороджений садик
Сергій Ківалов у коментарі "Українській правді" підтвердив, що йому належить цей будинок, але додав, що поки там не живе. "Досі триває ремонт", - зазначив депутат.

На питання, скільки заплатив за маєток, Ківалов... не зміг згадати цифру.

Коментуючи ж той факт, що він все життя працював на держслужбі, і при цьому виявився власником такої нерухомості, Ківалов послався на доходи своєї жінки. "У мене дружина – юрист".

Сьогодні ці маєтки виставляються у продаж по 5 мільйонів доларів.

Показово, що власники багатомільйонної нерухомості все життя працювали на державній службі – Піскун генпрокурором і депутатом, Ківалов – главою Вищої ради юстиції та керівником Центрвиборчкому.

Янукович - губернатором, прем'єр-міністром і президентом. Ну а син у нього взагалі офіційно починав як стоматолог...

Оболонська набережна в Києві. Для створення схеми використано фото юзера Brand Manager http://narod.i.ua/user/2608414/ 

Джерело:  Текст,  Відео 

Вулицями Львова пройшов грандіозний марш під гаслом «Свободу політв’язням!»

29.05.2011, Львівський портал



Кілька тисяч львів’ян вивело сьогодні на Марш захисту українців всеукраїнське об’єднання «Свобода», вимогаючи звільнити затриманих після подій 9 травня членів партії (відео).  Маніфестанти пройшли традиційним маршрутом від пам’ятника Бандері до пам’ятника Шевченку, по дорозі завернувши до СІЗО, де перебувають затримані «свободівці». Біля СІЗО колона на кілька хвилин затрималася, скандуючи «Свободу політв’язням!».

Учасники маршу несли національні, упівські та партійні прапори, а також портрети арештованих. В перших рядах маніфестантіів йшли голови обласних рад Львівської та Тернопільської областей Олег Панькевич та Олексій Кайда.

Біля пам’ятника Шевченкові маніфестанти провели велелюдний мітинг за участі не менше 10 тисяч людей. До мітингу підтягнувся і лідер ВО «Свобода» Олег Тягнибок, який у марші участі не брав.

У розмові з журналістами О.Тягнибок повідомив, що у слідчому ізоляторі наразі перебуває шестеро його однопартійців. За словами адвокатів затриманих, слідство ведеться дуже однобоко, його матеріали базуються на основі суперечливих показів працівників міліції.

«Всі ці події я розцінюю як спробу «нагнути» і залякати українців через Галичину. Зараз йдеться не тільки про «Свободу», а про майбутнє України, і тому все буде залежати від того, як поведе себе громада, як вона зреагує на ці випадки свавілля», - заявив Олег Тягнибок.

29 трав. 2011 р.

З прямого ефіру Нацрадіо прибрали прогноз погоди через критику влади

17.05.2011, ТСН 

У прямому ефірі Нацрадіо метеоролог заявила, що "такі чудові дні дарує нам природа як компенсацію за той безлад, що відбувається в нашій країні".

Національне радіо відмовилось від прямих включень прогнозу погоди з Укргідрометцентру. За даними "Української правди", причиною цього став виступ начальника відділу метереологічних прогнозів Людмили Савченко, яка у прямому ефірі розкритикувала ситуацію в країні.
Так, 12 травня під час прямого включення Савченко почала говорити про погоду зі слів про красу природи. Але потім заговорила про "безлад та беззаконня" в Україні.
"Не можна залишатися байдужим до цієї казкової краси, що доповнюється ніжними запахами бузку та конвалій, мелодійними трелями птахів. Часом здається, що такі чудові дні дарує нам природа як компенсацію за той безлад, беззаконня та несправедливість, що відбуваються в нашій країні", - сказала Савченко.
"Незрозуміло як можна не любити цей райський куточок на землі, цю країну, український народ, щоб так знущатися з нього. Поки що нас пестить лише лагідне весняне сонечко. Воно і завтра зігріватиме теплом жителів усієї України – від сходу до заходу, від північних областей до Криму", - продовжила вона.
"І хоч погодні умови в цих регіонах часом бувають різні, та єдиний український народ і дай Боже, щоб нас ніколи і нікому не вдалося роз'єднати", - зазначила Савченко і далі заговорила про погоду.
Після цього було ухвалене рішення випускати прогнози погоди виключно в текстовому режимі або ж в запису. Всі матеріали від Укргідрометцентру будуть попередньо прослуховуватися та редагуватися випусковими редакторами.
Прямих включень з Укргідрометцентру, як це практикувалося впродовж кількох десятків років, не буде, а Людмила Савченко усунена від ефіру.
Інформацію про те, що тепер прогнози погоди виходять в запису, підтвердив перший заступника гендиректора Нацрадіо, керівник дирекції інформаційного мовлення Роман Чайковський.
"Ключовий момент – якщо людина говорить про погоду, вона має говорити про погоду. Це не та тема, яка варта уваги. Коли людина говорить про погоду. Вона має розповідати про погоду оперативно, кваліфіковано, якісно, дотепно, але погоду. От і все", - пояснив Чайковський.

Джерело
Читайте також:
Журналісти склали список найбільших ворогів ЗМІ: лідирує Табачник
"Репортери без кордонів" зафарбували українську свободу слова червоним
Пародію на Януковича на українському телеканалі не показали (відео)
У ПР назвали анекдоти про Януковича свободою слова

Мовчання телят у «підлі» часи

27.05.2011, Ростислав Павленко, “Український тиждень”


Мовчання телят у «підлі» часи
Масові репресії починаються тоді, коли режим переконується у відсутності спротиву.

«А коли вони прийшли за мною, не залишилося нікого, хто за мене вступився б», – ці слова Мартіна Німьоллера, священика і громадського діяча, який пройшов шлях від співпраці з нацистами до в’язня концтабору, в Україні згадують дедалі частіше. Німьоллер змалював анатомію розкручування маховика репресій: вони зачіпають спершу визначене й порівняно вузьке коло осіб. Однак, якщо інші залишаються байдужими, згадане коло постійно розширюється і влада починає вважати репресії не інструментом політичної боротьби чи навіть знаряддям помсти, а звичайною практикою поводження з суспільством. Допустивши це, своїм мовчанням громадяни справді можуть дочекатися моменту, коли репресії торкнуться кожного і «не залишиться нікого», хто вступився б за них.

Сергій Єфремов, український вчений, публіцист, віце-президент Академії наук, репресований за справою про «Спілку визволення України», у своїх «Щоденниках» влучно назвав початок сталінських репресій у СРСР «підлими часами», коли загублено «міру речей».

Адже розв’язування владою війни проти власного народу – використання репресивного апарату – може наштовхнутися на принципово різну реакцію суспільства. І саме вона визначає, яким буде ставлення керівництва держави до своїх громадян. Бо народ не те що має ту владу, на яку заслуговує, радше влада ставиться до нього так, як він дозволяє ставитися.

Реакцією можуть бути опір, спротив – тоді можновладцям доведеться йти або на тотальну зачистку (за прикладом сучасної Білорусі), або на компроміси з громадянами, відмовляючись від диктаторської ролі, але натомість отримуючи шанс здобути підтримку значної частини суспільства і спертися на його ресурси.

Іноді оглядачі висловлюють сподівання, що диктаторський шлях в Україні нібито має межі, гарантовані ззовні. Адже представники США і провідних країн ЄС не приховують, що спроби засудити лідерів опозиції «серйозно розчарують» демократичну спільноту. З відповідними наслідками для бізнес-інтересів наших можновладців, та й просто банальною неможливістю подорожувати цивілізованим світом, вирішуючи ділові чи особисті питання.

Проте знаходяться біля української влади радники, які закликають не зважати на ці обмеження. Переконують, що за рішучими словами Заходу не буде рішучих дій. А в разі чого Росія «допоможе». Як вона допомагає Білорусі в обмін на контроль над рештками економіки, ще не залежними від РФ.

Понад те, розгортання вже наявних кримінальних справ проти представників опозиції і колишніх урядовців нібито переконує можновладців у правоті «радників». Адже справи порушуються часто під демонстративно абсурдними приводами (як-от проти Юрія Луценка чи тим більше екс-першого заступника голови НАК «Нафтогаз України» Ігоря Діденка, суті провини якого так і не спромоглися сформулювати, однак тримають за ґратами). Застосовують утримання під вартою як засіб додаткового тиску й упослідження. А реакція ззовні часто обмежується діями чи заявами кількох ентузіастів. Тих, хто бажає ставити на репресії як спосіб досягнення мети, це окрилює.

Доходить до абсурду, але вельми промовистого. Так, віце-прем’єр Борис Колесніков порадив адвокатам Луценка «шукати аргументів невинності» свого підзахисного. У цій «пораді» – вся «правосвідомість» влади. Замість гарантованої Конституцією презумпції невинуватості, а отже, необхідності для слідства шукати докази провини, жертві закидають обов’язок доведення невинності.

Якщо такому мисленню дати волю, дозволити йому визначати дії влади, Україна перетвориться на вельми неприємне для проживання місце. Адже тиску «органів» зазнають не тільки політики – опоненти влади. Його вже відчули на собі організатори протестних заходів. І відчуватимуть ще більше, якщо спроби нинішнього керівництва держави залякати активних громадян залишаться без належної реакції. Від нього потерпають журналісти – у різні способи: як безпосередньо під час контактування з охороною «ясновельможців», так і опосередковано, через цензуру чи самоцензуру в редакціях. Коло тих, кого торкнуться репресії, розширюватиметься. Адже що більше маєш, то більше прагнеш, а спокуса прибрати опонента, супротивника, неприємного чимось сусіда замість того, щоб витрачати час і зусилля на чесну конкуренцію, надто велика. І влада гратиме на цих ганебних почуттях.

Так уже було: доноси про «неблагонадійність», кадрові чистки, кримінальні справи за «антивладну діяльність», яка полягає в розказаному анекдоті. І цілком може повторитися, якщо влада не відчує, що її дії мають межі. Не виставлені Заходом, адже сподівання на зовнішню допомогу (чи лише на неї) – це один із коренів меншовартості, а організовані самим суспільством. «Підлість» часів початку репресій у тому, що можновладці апелюють до негідних властивостей людської психіки: байдужості до справедливості щодо інших, небажання брати на себе ініціативу та відповідальність, а то й прагнення вирішити проблеми з власними конкурентами через донос. Однак ці часи можуть і не стати «підлими». Якщо люди відкинуть «телячу» поведінку і відповідатимуть на порушення своїх прав у визначений законами спосіб: протестами, громадським тиском, захистом жертв репресій, – влада відчує межі й поводитиметься менш зухвало.

Це потребує сміливості в момент вибору – заявити про свою позицію чи промовчати, підтримати акцію протесту чи залишитись осторонь, проголосувати, за кого бажаєш чи за кого скажуть. Але в разі вибору на користь байдужості не варто нарікати, якщо підлість влади згодом торкнеться саме тебе.



Джерело

Публiкацiї за темою «Людина і влада»:

Україна капіталістична чи феодальна?

26.05.2011, Сергій Грабовський, "Український тиждень"
Хто не чув про те, що в Україні у 1990-ті, мовляв, відбувалося первинне накопичення капіталу, що саме це і спричинило всі тодішні суспільні лиха, зокрема, невиплати зарплат, появу рекету, загарбання державної власності, численні вбивства бізнесменів і політиків та авторитарний стиль правління Леоніда Кучми?



Хто не знає про те, що нині в Україні вже утвердився капіталізм, і тому невпинно зростають ціни на споживчі товари та утримання житла, за все, навіть за безплатні (якщо вірити Конституції) медицину та освіту слід чимало платити, а проста людина безправна перед великим бізнесменом і дрібним чиновником? Хто, зрештою, не бачив на телеекранах учасників руху «Антикапіталізм» – нових українських лівих, котрі вбачають у капіталістичних відносинах головну загрозу країні та її громадянам, джерело всього найгіршого у сьогоденні?

Чули? Повірили? А тепер забудьте про те, що ви чули і в що повірили. Тому що українська реальність значно складніша, ніж запозичені з підручників схеми. Адже ту соціально-економічну систему, що створена в Україні за останні 20 років, од сили можна називати капіталізмом; великі статки фінансово-промислових акул – це ще не капітал; про класи ж у західному сенсі слова, зокрема й середній, говорити не доводиться, навіть у розумінні Карла Маркса, зафіксованому в «Капіталі». Й ось чому.

Що таке капіталізм? Його матеріально-технічна оболонка – це те, що називають індустріальним суспільством; це раціонально вибудована система розширеного машинного (в нашому випадку – автоматизованого та комп’ютеризованого) виробництва товарної продукції; юридичне наповнення – це правова держава з вельми жорсткими і «холодними» стосовно індивіда, але для всіх обов’язковими нормами; соціальна структура його базується на макрогрупах – класах (стратах), – та об’єднаних як відносно стабільними умовами життя та способами одержання необхідних для нього засобів, так і певними ментально-психологічними константами плюс (що не найостанніше за значенням) можливістю вільно обстоювати свої інтереси політичними методами. Капіталізм передбачає домінування приватної власності на засоби виробництва, юридичну рівність усіх учасників економічного й політичного життя та свободу (в межах законів) суб’єктів господарювання.

А тепер – увага! – ключове запитання: чи є в Україні приватна власність на засоби виробництва? Запитання не таке просте, як видається. Щоб було зрозуміліше, про що йдеться, процитую фрагмент зі скарги реєстрових козаків польському сеймові 1648 року – тут мова йде саме про засоби виробництва тієї доби, про козацьку власність: «Хутори, сіножати, луки, ниви, рілї, стави, млини – щоб тільки панови урядови сподобалось у нас козаків – силоміць відбирають, нас самих без усякої вини обдирають, бють, мордують, до вязниць сажають, на смерть за наші маєтки забивають, і так силу товаришів наших поранили і покалїчили... Щоб тільки у нас котрому сподобало ся – чи кінь якийсь добрий, чи зброя, чи щось иньше – відступай йому, нїби то продажею, але пів-дурно; а не відступив – тодї журись, неборако-козаче, собою!.. Аби вирвати від козака, що у нього побачать, зараз до тюрми, до вязницї, давши аби яку причину: викупай тодї, козаче-небораче, душу свою до наготи – давай своє в нагороду». (цитую за М. Грушевським).

Як бачимо, у реєстрових козаків (йдеться-бо не про голоту, а про публіку заможну, зі своїми ставами та млинами) начебто є приватна власність, яка дає змогу займатися розширеним товарним виробництвом (відомо, що збіжжя з України у ті часи через Гданськ надходило до Західної Європи). А водночас власність ця будь-якої миті може опинитися в руках урядовців чи магнатів, якщо їм заманеться. Хоча начебто є якісь закони, але виконання їх ніким і нічим не гарантоване, можна, звісно, скаржитися сейму чи королеві, та чи дасть це результат? Ні. Однозначно ні. Варто звернути увагу на рік, коли була написана ця скарга реєстровиків, – 1648-й...

Приблизно така сама ситуація з приватною власністю та капіталом в Україні. Ясна річ, не із власністю мільярдерів – там усе відбувається залаштунково, не так публічно й нахабно, але... От, скажімо, найбагатша людина країни торік, за даними журналу Forbs, потроїла (!!!) свої статки. Цікаво, як? Нові заводи не побудовані, пароплави-літаки – також. Загарбанням дрібної власності так не збагатишся. Проте, якщо згадати, що найбагатша людина до того ж є одним із чільних можновладців (не обіймаючи формально жодної посади, крім депутатської, так і Сталін тривалий час був рядовим депутатом), то неважко дійти висновку: утричі багатшим за рік можна було стати виключно за рахунок використання влади як важеля для збільшення власності та доходів. Не буває капіталістів, які так стрімко багатіють, – хіба що йдеться про гравців на фінансових ринках, але то радше лотерея, ніж бізнес. Отака-от в Україні «приватна» власність, захищена начебто усіма законами: вчора була ваша, сьогодні стала наша, бо тепер ми при силі, ми при владі.

Сформувалася ж ця квазіприватна власність зовсім не шляхом первинного накопичення капіталу. Адже ще до початку 1990-х великий капітал був накопичений і концентрований, виробництво в СРСР було крупнотоварним, аж надто деформованим за всіма структурними параметрами. Була потужна виробнича й науково-технологічна база економіки, правда, не дуже придатна за своєю структурою для ефективного використання в сучасному світі, позак практично весь СРСР був гігантським військово-промисловим комплексом, із незначними доважками цивільного господарства. Звісно, цю базу слід було докорінно реструктуризувати, але основу ж мали. Тепер її у багатьох галузях уже немає. Не було у нас і «дикого капіталізму», адже це не капіталізм, коли не відбувається капіталізації підприємств, їхної постійної модернізації, зростання частки виробничого споживання, інвестицій тощо. Донині майже всі приватизовані виробництва, коли йдеться про важку металургію, гірничу справу чи машинобудування, просто використовуються на повну потужність без заміни основних фондів, до повного спрацювання і навіть більше. Щодо кількості заводів та фабрик, верстати та інше причандалля яких новий власник просто порізав на метал і продав, не так легко перерахувати, навіть приблизно; ясно одне, що рахунок іде на сотні, якщо не на тисячі, беручи до уваги й дрібні виробництва у райцентрах. А як розпорядилися нові хазяї Чорноморським морським пароплавством, куди зникло це величезне крупнотоварне об’єднання?

Видається, ймення олігархічного недокапіталізму чи кланово-олігархічного капіталізму для того ладу, який закріпився в Україні, надто вже гучне. Бо ж у третьому світі такий устрій склався внаслідок недорозвиненості суспільства як в економічному, так і соціальному та політичному сенсах. У нас же все було не так, у нас відбувалися процеси не еволюції, а інволюції, тобто редукції, спрощення, втрати набутого. Це більше нагадує використання варварами загарбаних ними територій, скажімо, Римської імперії, її цивілізаційних досягнень із руйнацією кращого, що було в ній, і збереженням та розвитком гіршого. Тут не вистачає навіть понятійного апарату, взятого із Postcolonial Studies, яким наче цілком можна послуговуватися щодо України, котра була колонією Совєтської імперії. Сьогодні маємо компрадорський капітал, котрий «сидить на трубі», зав’язаний на колишню метрополію, а ще робить гроші на експорті низькотехнологічної продукції та сировини. А де ж капітал національний, найщільніше пов’язаний із внутрішнім ринком, тобто зацікавлений у зростанні добробуту та платоспроможності пересічних громадян, який є і в Індії, і в Єгипті, і навіть у Папуа? А якщо немає національного капіталу чи його майже не видно, то як бути з нацією? Сто років тому українські соціалісти висували теорію унікальності, себто безбуржуазності української нації (що цікаво: робили вони це у виданнях, фінансованих визначним аграрієм Симиренком). Насправді жодної унікальності тут не було – просто українська буржуазія не встигла сформуватися, а догматичні соціалістичні настанови Центральної Ради та Директорії дуже сильно зашкодили нормальному розгортанню процесів національної революції та ствердження української державності... А як нині? Складається враження, що ситуація в певному сенсі значно гірша, ніж тоді. Тому що тоді бодай був справжній капітал із регіональними («южно-русскими») інтересами, який міг перерости в капітал національний. Сьогодні ж назвати «нормальним» великий вітчизняний капітал язик не повертається...

Та і взагалі, чи можна назвати статки мільярдерів України капіталом? Багато грошей чи навіть дуже багато – це ще не капітал. А навіть найбагатший олігарх – не капіталіст. Скажімо, Білл Ґейтс за всіх його статків і всіх вибриків – зовсім не олігарх; він не засідає в Конгресі, не скуповує телебачення, не їздить на Майбаху і не рветься контролювати НХЛ. Крім того, він не будує навколо дачі семиметровий мур, як дехто в Україні, і навіть не п’ятиметровий, як інший дехто (у Сталіна був триметровий мур на дачі, до речі...). І річ навіть не в тім, що Білл Ґейтс витрачає мільярди на доброчинність; річ у тім, чому він це робить, який етос ним керує. Такий нестандартний марксист, як Анатолій Луначарський (уродженець Полтави, між іншим), стверджував: провідною рисою буржуазного етосу є чесність. Бо ж які нормальні товарно-грошові відносини, яке розширене виробництво можливі, коли бракує чесності в ділових операціях? Можна прагнути втопити конкурента, але не виходити за певні межі при цьому, бо порушення правил гри поверне проти тебе не лише силу закону, а й звичаю.

Тож недаремно виник термін «промисловий феодалізм», і він чи не найкраще відображає ситуацію, яка раніше панувала у деяких регіонах Української держави та секторах вітчизняної економіки, а вже півтора року як ствердилася у масштабах всієї країни. В Україні де-факто владарюють, поділивши її на зони впливу, «вугільні барони», «царьки латифундій», «металургійні магнати» та, звісно, «газові королі». Ця олігархічна публіка – це аж ніяк не клас, це лише кілька десятків осіб, якщо рахувати з членами родин, на всю 46-мільйонну країну, чи максимально кілька сотень осіб, якщо родичів включити до складу групи. Недавно ще олігархія України нагадувала зажерливу, безконтрольну і майже всевладну магнатерію Речі Посполитої, – за виїмкою етосу поведінки, в якому на першому місці перебувала все-таки честь, а не постійно порушувані «понятія». При магнатерії, ясна річ, купчилася чимала шляхта, готова підтримати своїх володарів голосами у парламенті (як нардепи у Радах попередніх скликань) та галасливими акціями на вулицях і площах столиці в обмін на ласку та доступ до благ. А за потреби дрібна шляхта організовувала рейдерські набіги на маєтності сусідніх магнатів чи на землі посполитих, котрі раптом вирішили, що й від них у цій державі щось залежить. А перманентний регіоналізм, сваволя магнатів, роздирання країни на шматки – це вже точне відображення у минулому десятилітті характерних рис життя першої Речі Посполитої! І раптом... Хоча ні, аж ніяк не раптом. Просто 2004 року український, так би мовити, третій стан посмів підняти голови, прагнучи обмежити сваволю тих «баронів» та «герцогів». Але поклав при цьому надії на «доброго царя»... зрештою і надії не справдилися, й абсолютистська влада в країні ствердилася, щоб захистити статки новітніх феодалів.

Але, звичайно, сьогодні надворі не XVI століття. Хоча й тоді вільні городяни у спілці з собі подібними обстоювали свої права перед владою. А в результаті дещо пізніше все вилилося у цілу низку революцій. От і для подолання олігархічного ладу, як і феодалізму, потрібні революції, – стверджують в один голос західні дослідники зовсім не марксистського штибу. До того ж у сучасному світі «промисловому феодалізму» протистоять не лише певні суспільні групи, а вся об’єктивна логіка розвитку, яка підштовхує ті чи інші країни до цивілізованих типів капіталізму та реальної демократії. Хоча, звісно, само по собі в історії нічого не відбувається.

Джерело