29 січ. 2011 р.

ВІЧНА СЛАВА ЮНИМ ГЕРОЯМ КРУТ! (+ФІЛЬМ)

Сьогодні ще немає Української Держави, та вона не вмерла. Як ідея й боєве гасло вона живе в наших серцях, а її здійснення є справою обов'язку, чести й гідності кожного українця. 

                              Імена в мармурі

Найвідоміший естонський фільм, що оповідає про боротьбу за здобуття незалежності. Події, які відбувалися в Україні у 1918 році майже синхронно проходили й в Естонії. Проте, коли у січні 1918 року на станції Крути проти переважаючих сил більшовиків виступили лише українські студенти, то на естонській станції Валга крім естонських гімназистів опинилися й фінські добровольці.



Естонія здобула незалежність, а її герої потрапили в кінострічку, яка по-сьогодні є вершиною естонського кінематографа й здобула міжнародне визнання. Зокрема, у 2003 році фільм став номінантом  «Золотого дельфіна» міжнародного кінофестивалю «Festroia - Troia» (Португалія) та включена Німецьким видавничим домом до переліку «100 найбільш захоплюючих кінофільмів світу».

«Імена в мармурі» - 14-місячна історія групи гімназистів, які 31 січня 1919 року взяли участь у легендарному бою під Валгою. Це історія про формування свідомості та характеру, почуттів та героїзму молодих людей, які насамперед прагнули сповнити свій обов'язок перед Батьківщиною.

Джерело

Павло Зуб'юк

                   Герої Крут vs батьки окупантів

За 22 роки після бою під Крутами українські юнаки знову пішли на війну. Тільки цього разу не зі своєї волі і не за свою державу.

Взимку на початку 1940 року 44-та дивізія Червоної Армії увійшла в Фінляндію. Ця дивізія була сформована під Житомиром переважно з українців.

Більшість солдатів пережили Голодомор 1933 року ще в дитинстві, втратили близьких і рідних у м'ясорубці сталінської політики. І от тепер він відправив їх нести цю політику фінському народові.

На перших же захоплених фінських хуторах українці помітили небачені досі речі: фінські селяни, виявляється, могли дозволити собі сучасні швейні та пральні машини, радіоприймачі та програвачі платівок, їхні підвали були повні консервованих овочів та фруктів. Навіть ананаси були.

Звісно, прості солдати були шоковані, адже політруки розповідали їм про "голодний фінський народ", який чекає на "визволення". Однак надто замислюватися й обговорювати такі речі небезпечно: у війську повно "стукачів" – і на вельми балакучих чекає польовий трибунал, який, як відомо, зі "зрадниками" не панькається.

І от військо розтягається вздовж дороги. І тут фіни завдають кілька ударів з флангів, розсікаючи багатокілометрову колону у кількох місцях. Утекти вбік неможливо: довкола дороги метрові снігові замети, в лісах сидять фінські снайпери, які відразу знищують окупантів.

Хтось би, певне, і радий був здатися – але таких знищують "свої" службісти та політруки.
Вогонь розкласти теж неможливо – фінам так зручно стріляти по добре помітних постатях коло вогнища. Тож наші хлопці вимушені були геть не героїчно замерзати на чужій дорозі серед чужих лісів. Гинути не за свою волю, а за чужу неволю.

Їхні імена навряд чи згадає хтось, крім їхніх родичів. Вони – не оборонці, не герої. Вони просто чергові жертви. От тільки чиї? Може, жертви Сталіна, жертви імперської політики Кремля? 

Можна й так сказати.

А можна сказати й інакше: вони – жертви пасивності та боягузливості їхніх батьків. Саме їхні батьки не пішли обороняти свою державу – ані під Крути, ані під Київ, ані під Житомир.

Думали пересидіти війну в своїх хатах, які, як завжди, скраю. Мовляв, хай там ті дурні воюють, а ми будемо за тих, хто переможе.

От і вийшло, що фіни здобули свою незалежну Фінляндію, а українці отримали московське ярмо і перетворилися на рабів, яких посилатимуть на безглузді війни. Щоб заганяти у рабство інших.
Тож подивімося тепер – де Фінляндія, а де Україна. Подивімося, як виглядають фінські школи, лікарні, дороги. Скільки заробляють фінські вчителі, лікарі, селяни, робітники. Подивімося на фінські мобільники "Нокія" і на українські... Не підкажете, які мобільники виготовляють в Україні?

Так отож.

Своєму добробуту Фінляндія завдячує, в першу чергу, тим, хто захищав Незалежність країни, не шкодуючи свого життя. Їх шанують у кожній фінській сім'ї, кожній школі. На їх честь збудовано багато гарних сучасних музеїв, знято численні фільми. Вони – герої. А от чи маємо героїв ми? Я переконаний, що маємо.

В першу чергу це ті, хто не побоявся стати на оборону своєї свободи. Такі, як герої Крут. Так, їх було мало і вони не змогли знищити ворога. Але вони показали приклад: ми, українці, можемо бути інакшими.

Ми можемо воювати і боротись, а не лише бути чиїмись жертвами на чужих війнах. Ми можемо бути героями. І кожен українець здатен розбудити в собі такого героя.

І для цього не потрібно війни. Для цього достатньо перестати бути байдужими до того, що наша держава перетворилася на царство несправедливості.

Потрібно перестати терпіти злочинців при владі і вбивць у міліції. Потрібно підтримувати одне одного, коли хтось опиняється сам на сам з державною несправедливістю. Потрібно перестати давати і брати хабарі, красти у самих себе. Потрібно перестати бути рабами. Хай це важко, але можливо.

І тоді у нас обов'язково будуть наші українські герої. А також українські рівні та широкі дороги, українські нові школи, українська якісна медицина. І – чому ні? – українські мобільні телефони та комп'ютери. Адже це буде наша, а не бандитська Україна. Обов'язково буде.

Джерело                           

26 січ. 2011 р.

Незалежність України і ЗМІ

16. 04. 2007, Микола СЕНЧЕНКО, професор, заслужений діяч науки і техніки України, директор Книжкової палати України ім. Івана Федорова

Написати цю статтю мене спонукав матеріал у газеті «Урядовий кур'єр» Андрія Масальського, керівника управління зв'язків із громадськістю Секретаріату Кабінету Міністрів України, під амбіційною назвою «Від інформаційних бараків до вільних ЗМІ. Експерти України і США пропонують новій владі замість тоталітарного спадку розбудувати громадянське суспільство». Як фахівець у галузі інформаційних технологій, академік Міжнародної академії інформатизації при ООН, я був глибоко вражений безапеляційним тоном статті, але на це можна було б і не звертати уваги, якби автор не пропону­вав нам розбудовувати інформаційний простір за рецептами Сполучених Штатів Америки і під керівництвом експертів зі США. Чому? 
Для романтиків-керівників наведу цитату з редакційної статті газети «Нью-Йорк Таймс» (28. 03. 1999): «Для того, щоб глобалізація розширила своє охоплення, Америка не повинна боятися діяти як супердержава, якою вона є. Невидима рука ринку не зможе ніколи функціонувати без прихованого кулака. Макдональдс не може квітнути без МакДоннела Дугласа, конструктора літака Ф-15. А прихований кулак, що гарантує міцний мир для технологій Силіконової Долини, — це збройні сили США: ВПС, ВМС і морська піхота». Для тих, хто ще й до нині вірить в те, що «ринок — це свобода», прийшов час розставання з останніми ілюзіями.

Варто звернути увагу на активність американського керівництва у забезпеченні домінуючих позицій у світі, що досягла небувалого рівня. Про це свідчать, з одного боку, військові операції в різних частинах світу, а з іншого — нейтральна реакція світової спільноти на події, що відбуваються. При цьому відносини Америки з Україною й іншими європейськими країнами будуються на стратегії непрямих дій, головною серед яких є інформаційно-психологічна складова, чи точніше, інформаційна війна.

Експерти у сфері ЗМІ констатують, що в провідних американських мас-медіа відбувся різкий зсув у бік прямого маніпулювання суспільною свідомістю. При цьому, використовуючи свідоме викривлення і навіть просто надмірне спрощення реальної картини, світовому співтовариству нав'язується, як правило, однобока інтерпретація соціально-політичних процесів, економічних реалій, подається оцінка подій прямо протилежна стихійному ставленню до них населення.
Основною ідеєю при цьому є впевненість, що американська модель розвитку, спосіб життя є еталонними, а будь-які альтернативи цій моделі «загрожують зруйнувати новий світовий порядок», отже, боротьбу з ними варто вести усіма доступними засобами, зокрема і за допомогою «томагавків». Для посилення ефекту від інформаційно-психологічного впливу спеціалісти США намагаються максимально збільшити кількість каналів впливу, залучаючи літературу, кіно, комп'ютерні технології тощо. У результаті таких дій одне й те саме повідомлення, відповідно оформлене, потрапляє в масову свідомість різними каналами.

Нині українці звільняються від історичних міфів і починають усвідомлювати своє істинне місце у складному сучасному світі. Якщо держава хоче зберегти свій народ і зміцнити свою незалежність, побудувати демократичне суспільство, то необхідно усвідомити, що політична свобода не можлива без свободи засобів масової інформації. Демократизація держави і зростання освіченості суспільства передбачають особливе значення мас-медіа, під впливом яких формуються суспільна думка й державна інформаційна політика.

Уважний читач преси, глядач телебачення і слухач радіо мимоволі зверне увагу на незаперечний факт, що, незважаючи на безліч думок і розмаїття інформації в засобах масової інформації, все ж існує певна направленість. Відсутність видимої цензури не заважає латентним керівникам контролювати інформаційний простір. Дивно, але те саме відбувається не тільки в нашій молодій державі, а й в індустрії ЗМІ і розваг «демократичного» Заходу і, особливо, у Сполучених Штатах Америки.

Контроль за основними джерелами масової інформації практично монолітний. Але оскільки плюралізм думок усе ж таки існує, більшість людей не усвідомлює, що нею маніпулюють. Усі підконтрольні теле- і радіостанції, газети, журнали, книги і фільми мовлять одним і тим самим голосом, підтримуючи та підспівуючи один одному. Попри видиме розмаїття, розголос відсутній — як немає і доступних масовому споживачу альтернативних джерел фактів і ідей, які могли б дати можливість сформувати думку, протилежну до позиції господарів інформаційного ринку.
Споживачу пропонують одне бачення світу — світу, в якому кожен голос в унісон з іншими стверджує про відсутність дискримінації за расовими ознаками, про «святу правду» єврейського Голокосту про антисемітизм в усіх країнах світу, про моральність усіх видів сексуальної орієнтації, про переваги «плюралістичного», космополітичного суспільства порівняно з однорідним націоналістичним суспільством.

Такий погляд на світ розробили господарі мас-медіа для досягнення власних цілей, і тиск на споживача — щоб примусити його прийняти цей погляд — воістину жахливий. Люди підганяють свої думки під цю позицію, голосують відповідно до неї й будують своє життя так, щоб воно перебувало з нею у повній гармонії.

Суспільству потрібні установи, які б сприяли вільному обміну інформацією, навіяли б почуття відповідальності на всіх членів суспільства — від читачів до журналістів, парламентарів, політиків. Нині громадяни повинні навчитися нелегкому мистецтву взаємодії у демократичному суспільстві, поважати думки інших, вміти вільно обмінюватись ідеями та поглядами.

Свобода й незалежність засобів масової інформації передбачає три основні чинники: контроль за засобами масової інформації; вмілі організатори, які забезпечують функціонування мас-медіа в ринкових умовах; професіоналізм і відповідальність журналістів.

Розвиток ЗМІ у кожній країні світу тісно переплетений з політичною, економічною і культурною історією. Мас-медіа завжди вважали і вважатимуть найдієвішим інструментом політичного впливу. Не випадково засоби масової інформації називають «четвертою владою», поряд із парламентською, виконавчою і юридичною. Дійсно, у сучасному суспільстві мас-медіа виконують дуже важливу функцію: інформуючи широку громадськість, вони дають змогу розуміти і контролювати діяльність органів законодавчої і виконавчої влади. Глибокі дослідження, аналітична інформація й детальні коментарі на політичні, економічні та культурні теми формують погляди і переконання широких верств населення. Засоби масової інформації несуть велику відповідальність за долю нації, за долю всіх людей сучасного суспільства.

Нині ми дедалі частіше доходимо висновку, що минула соціалістична система була страшною, але ще страшнішими виявилися її наслідки — пригнічена воля до життя, соціальна апатія, зневіра у власних силах і надія, що хтось прийде і врятує нас. Необхідно подолати роками вбитий у нашу свідомість страх перед цензурою, отримати свободу духу і зробити інформацію головною діючою силою соціального прогресу.

Нові можливості відкриваються перед ЗМІ у зв'язку з глобалізацією. Сучасні інформаційно-комунікаційні технології радикально змінюють місцеві, національні і глобальні соціально-економічні і політичні інститути. Мас-медіа формують свідомість і волю суспільства. Це виявляється в усіх сферах діяльності держави. Вони забезпечують суспільну підтримку політики без якої ЗМІ не можуть бути ефективними. Фактично засоби масової інформації стали частиною механізму функціонування державної влади.

Українські мас-медіа перебувають поза контролем, який існує відносно інших органів держави, і не несуть належної відповідальності. Ця «четверта влада» перебуває в приватних руках з усіма наслідками, які звідси випливають. У цьому основне протиріччя сучасного демократичного суспільства і держави.

При реальній владі, ЗМІ практично не несуть відповідальності за підбір інформації. Керуючись насамперед фінансовими критеріями, ЗМІ зосереджують увагу на конфліктах, а не на суті справи. Увага громадян відволікається від реальних проблем. Ідеться по суті про своєрідний інформаційний опій. У результаті як зовнішня, так і внутрішня політика держави постають перед читачем у спотвореному вигляді чи взагалі приховані від нього.

Навіть, якщо ЗМІ намагаються подати серйозний політичний аналіз, його рівень досить часто низький.

У нас, власне, вже давно оприділили два підходи, два стилі в журналістиці. Один можна назвати репортажно-фейлетонним, інший — аналітичним, проблемним. Справа не в тому що жанри репортажу, фейлетону погані, другосортні, а проблемна стаття хороша вже через специфіку жанру. Політичний фейлетон — тонкий, іронічний — справа хороша. Але це велика рідкість серед наших журналістів. Можна назвати буквально два-три прізвища журналістів-міжнародників, що володіють цим жанром. Проте багато імітаторів, що виробляють сіру «фейлетонну продукцію», яку легко розпізнати за примітивізмом і поверхневим володінням темою, навіть коли йдеться про важливі справи.
І ще один безпомилковий індикатор — вторинність інформації, суджень, коли журналісти, як правило, не утруднюють себе збиранням і аналізом інформації, а задовольняються тим, що беруть її з різних джерел — з Інтернету, телеграфних агентств, газет, телебачення. При цьому повторюють помилки, що інколи трапляються навмисне. Перемішавши чужу інформацію з критичним, гамірним «гарніром», вважають своє завдання виконаним. Якщо викреслити з такого тексту цитати західних і російських газет, залишиться 10-15 відсотків авторського тексту.
Що ж ми маємо у підсумку? Хочуть того чи не хочуть журналісти, а залишається заохочення до інформаційної залежності. Цим користуються досить часто аналітичні центри, що відстоюють інтереси різноманітних транснаціональних компаній. Нині ми маємо журналістів так званого «спритного» стилю, які взяли за взірець не кращі репортажі західних журналістів, які отримували гроші за те, що критикували радянський спосіб життя. Проте таких журналістів на Заході стає дедалі менше, а більше з'являється таких, що постійно втягують нас у «психологічну війну».

Процеси маніпулювання суспільною та індивідуальною свідомістю за допомогою ЗМІ за останні роки поширились. Удосконалюється їхня технологія. Дедалі частіше використовуються методи інформаційно-психологічної агресії, акцентованого впливу інформації, а також різні способи подачі неповної чи викривленої інформації. Так звана четверта влада, отримавши можливість вільно, на повний голос говорити, не виявляє потрібної громадянської і професійної відповідальності за свою діяльність в умовах системної кризи в суспільстві. Всі спроби контролю за діяльністю ЗМІ одразу ж розцінюються як замах на свободу слова, принципи демократії, права людини. Під цим прикриттям відбуваються масові зловживання свободою інформації задля чиїхось інтересів. Причому ці зловживання систематичні і планомірні. У суспільній думці поглиблюється розуміння того, що в умовах зростання соціально-економічної і духовної кризи в неупорядкованій, на перший погляд, діяльності мас-медіа під лозунгом плюралізму думок та ідеологій відбувається небезпечний процес руйнування національної свідомості й самосвідомості, морального розкладу, примітивізація і спотворення людської свідмості та ставлення до життя, «дебілізація» значної частини населення країни.

Прийшов час сказати своє слово вченим: соціологам, психологам, медикам і іншим спеціалістам, які також висловлюють стурбованість через перекоси й недоліки в діяльності ЗМІ.

При обговоренні цього питання важливо зрозуміти, що, крім екології зовнішнього середовища, існує екологія духовна, екологія внутрішнього світу людей, екологія культури. Тільки у сприятливому, добродійному, благородному духовно-інтелектуальному середовищі суспільства можливий повноцінний, гармонійний духовний та розумовий розвиток і життєдіяльність людини.

Із повною відповідальністю можна заявити, що стан справ у сфері духовної екології в Україні значно гірший ніж у галузі екології зовнішнього середовища, про що ведуть мову частіше, ніж про духовну екологію. Упродовж останніх років чітко простежується тенденція духовної, моральної й інтелектуальної деградації значної частини населення, насамперед молоді, під впливом безконтрольної діяльності ЗМІ.

Цей процес особливо яскраво виявляється у масовій культурі. Ця сфера суспільної свідомості активно й цілеспрямовано американізується, і так само активно витісняється національна культура, мистецтво і традиції.

На кіноекранах, телеекранах триває засилля американських примітивних бойовиків, еротичних фільмів, фільмів-жахів, що згубно впливають на незрілу, слабку свідомість молоді, яка втратила нині позитивні орієнтири в житті. У західній кіно-і відеопродукції, розрахованій на молодь, широко і вміло пропагується культ сили, насильства, грошей, наживи, «красивого життя», що досягаються неправедними способами. Відверто культивується цинізм і жорстокість через показ і смакування деталями вбивств, фізичних і моральних знущань над людьми. Кіногероями виставляють злочинців, вбивць, психопатів, повій, махінаторів і авантюристів. Наприклад, упродовж тільки одного тижня канали телебачення демонстрували фільми: «Секрет диявола», «Переможи диявола», «Мамочка — маніяк-убивця», «Обійняті жахом», «Пропащий ідол», «Кров і пісок»...

Телебачення і преса широко подають подробиці різних кримінальних подій, карних злочинів із вбивствами, пограбуваннями, насильством. Так ЗМІ ніби привчають підлітків та юнаків до мерзот життя, роблячи їх звичними, не даючи їм належної оцінки і пояснень.

До цього додається непристойний гумор і добродушно-поблажливі коментарі. Під впливом систематичної і багатої на кримінальні теми інформації у молоді формується стійке уявлення, що вбивства, пограбування, насильство — неминучі і невід'ємні супутники демократичного суспільства і з цим необхідно примиритися. Наслідки такого процесу можна бачити на «прикладі» Німеччини, де учень розстріляв своїх учителів і вбив поліцейського, тому що його не атестували з математики. Нині урядові структури Німеччини ратують за обмеження показу жорстокості на екранах телевізорів і комп'ютерів. Розвиток нігілізму і цинізму, зростання злочинності серед підлітків у розвинених країнах Заходу — прямий наслідок постмодерністських концепцій.
ЗМІ пропагують еротику і секс, беручи активну участь у «сексуальній революції». Тотальна еротизація і сексуалізація українського суспільства відбуваються всупереч національним традиціям і християнським канонам. Більшість ЗМІ заохочують сексуальне розкріпачення, спрощення стосунків між чоловіком і жінкою. Так знищується і висміюється природне почуття сором'язливості в інтимних стосунках, особливо з боку жінки. Масоване впровадження моралі вседозволеності, її систематичний вплив через засоби масової інформації на молодь затіняють і пригнічують уявлення про високу мораль, чистоту людських стосунків, заглушують і стримують формування духовних і інтелектуальних потреб. Як наслідок — деформація духовного й інтелектуального розвитку особистості. Ще страшнішим результатом є ріст проституції, кількості зґвалтувань і інших злочинів на сексуальному ґрунті, фізичний і моральний занепад дітей, підлітків, юнаків, поширення венеричних захворювань, СНІДу.

Важливим інструментом прямого й побічного прищеплення, кодування й програмування свідомості, яким послуговуються ЗМІ, є масова реклама, за допомогою якої у свідомість і підсвідомість людей настійливо й систематично впроваджуються різноманітні «цінності» і уявлення, формуються настанови й поведінка широких верств населення. За допомогою масової реклами, насамперед телереклами, послідовно формується споживацька психологія, психологія речовизму. Телереклама і радіореклама переключає увагу людей на потреби й цінності нижчого рівня й значення, відволікаючи від високих та значимих потреб і цінностей, насамперед духовних та інтелектуальних.

Агресивна, нахабна, часто цинічна і досить вульгарна реклама (жіночих гігієнічних прокладок, засобів від пітливості, безпечного сексу тощо), викликає у багатьох почуття огиди, обурення, псує настрій. Реклама дорогих ювелірних виробів, предметів розкоші, вишуканих продуктів і страв спричиняє у людей, які живуть на межі чи за межею бідності, почуття образи і скривдження, оскільки вона призначена для «нових українців».
У зв'язку з цим варто підкреслити, що у кожної людини є явна чи прихована потреба в повазі до своєї особи, є почуття власної гідності. Реклама, розрахована на багатих людей, дає всім іншим зрозуміти, нагадати, що вони є людьми другосортними. Звідси й почуття приниженості, спричинене рекламою.

Масована реклама, що повторюється щодня декілька разів є психологічним насильством над людиною. Вона формує примусовий, часто агресивний вплив на свідомість і підсвідомість, що може негативно впливати на загальне самопочуття й стан психічного здоров'я. Особливо шкідливий вплив телереклами тоді, коли вона втручається у свідомість людей під час показу цікавого фільму чи серйозної передачі, порушуючи цілісний потік переживань, руйнуючи його, розбиваючи зосереджену увагу. Якщо це повторюється часто, в людини розладнується нервова система і психічне здоров'я. Такий прийом використовували вчені-фізіологи для вивчення експериментальних неврозів у собак, без застосування телебачення, а використовуючи методи впливу, що призводили до негативних змін у нервовій системі тварин.

Досить сумним є той факт, що заради комерційної вигоди вузької групи людей свідомість мільйонів людей щоденно засмічується всякою маячнею, яку рекламує телебачення. Людська свідомість — це найвище творіння природи й суспільства — досить крихка й уразлива. Немає нічого більш високого й витонченого. Проте вона не цінується й не оберігається. З нею поводяться недбало, мало того — її насилують і катують за допомогою ЗМІ.

Страшним за своїми наслідками є прямий і опосередкований вклад ЗМІ в рекламу алкогольних напоїв і тютюнових виробів, пропаганду традицій застілля. Найчастіше ЗМІ сприяють розвитку і стимулюванню потреби в алкоголі й палінні.

Нині епідемія п'янства охопила не тільки працездатних чоловіків, а й жінок і підлітків. Це призводить до враження генофонду нації, фізичного й духовного виродження, зростання кількості вбивств і самогубств, катастроф, нещасних випадків, криміналізації суспільства.
За останні роки численні ЗМІ займаються активним впровадженням у масову свідомість міфічних і містичних ідей, окультних учень. Пропагуються і підтримуються псевдонаука, антинаука, поряд із демонстративним ігноруванням, замовчуванням думок і позицій справжніх учених, яким засоби масової інформації дедалі менше надають можливість висловитися з актуальних питань сучасної науки і практики.

Телебачення, радіо, газети й журнали часто повідомляють про надприродні явища: невідомі літаючі об'єкти, інопланетяни, космічна енергія, віщуни, ясновидці. Все це негативно впливає на людей.

Підвищенню рівня навіювання, недовіри, психоемоційної нестійкості і стурбованості людей сприяють популяризація через ЗМІ сатанізму, оргій, показ по телебаченню західних фільмів жахів (трилерів), широкий продаж відповідної літератури у книжкових магазинах.

Негативний вплив на особистість робить брехлива пропаганда ЗМІ астрології, яку трактують то як давню науку, то як гру чи розвагу. Псевдонаукові побудови і масові щонедільні прогнози й рекомендації, а частіше настанови, роблять багатьох, особливо недовірливих і тих, які легко зазнають впливу, слухняними виконавцями волі і фантазії дипломованих астрологів, які знижують здатність людей до прийняття самостійних рішень і дій, знижують активність і ініціативу особистості, зменшують її здатність переборювати труднощі й перепони на життєвому шляху. У людей, які повірили брехливим прогнозам, поступово формується почуття залежності від псевдоастрологів, виникає бажання підкоритися їм, обмежуючи особисті інтереси, наміри.
Цьому сприяє паралельний процес витіснення за допомогою ЗМІ з суспільної свідомості наукового світогляду, який дедалі частіше замінюється релігійним. Престиж науки й учених знижується. Відроджуються не тільки добрі, а й недобрі традиції минулого в духовному житті людей. При аналізі найсуттєвіших глобальних змін в галузі суспільної, соціальної психології за останні роки стає очевидним, що під гамір розмов і обіцянок в Україні замість духовного й інтелектуального прогресу відбувається духовна й інтелектуальна регресія.

Наведені дані свідчать про необхідність прийняття невідкладних заходів на захист духовного, морального й інтелектуального здоров'я нації від руйнівної дії багатьох ЗМІ. Необхідно зупинити зловживання свободою інформації, що наносить шкоду духовному і психічному здоров'ю населення, насамперед молоді, припинити практику подання такої масової інформації, яка чинить згубний вплив на свідомість і особистість, яка привчає до мерзот життя, сприяє цинічному і байдужому ставленню до злочинів, до людяності, пригнічує духовність.
Для цього необхідно розробити й прийняти закони про охорону духовного й інтелектуального здоров'я і про інформаційно-психологічну безпеку населення. Передусім необхідно прийняти поправки до Закону про засоби масової інформації, які б підсилювали відповідальність за завдання шкоди духовному й розумовому розвитку й здоров'ю молоді.

Як ми повинні діяти? Безумовно, справжня боротьба ідей, аргументована критика, захист наших ідеалів і цінностей. Для цього необхідно мати власну світоглядну доктрину, ідеологію і, відповідно, державну інформаційну політику.

Засобами масової інформації не можуть володіти громадяни іноземних країн. Так, у державі Ізраїль це питання вирішене на законодавчому рівні, де інформаційну політику в країні формують відповідні державні структури й аналітичні центри, що здійснюють моніторинг ЗМІ.

А хто формуватиме її в нашій країні? Відповідь така: Державний комітет телебачення і радіомовлення України. Але хто саме? Голова, його заступники, відділи чи управління, хто? Ось тут, як-то кажуть і «собака зарита». Немає в Україні нині структури, що формує таку політику. Структура комітету постійно змінюється, а кількість співробітників скорочується. Потрібно не скорочувати, а збільшувати кількість співробітників Державного комітету телебачення і радіомовлення України, створити в його структурі потужний науково-аналітичний центр для моніторингу ЗМІ і впливу на державному рівні на якість формування інформаційного простору держави.

А хто ж формує інформаційну політику, наприклад, у Сполучених Штатах Америки?

У США є безліч відкритих організацій, що активно впливають на світову політику. Ці організації фінансуються з різних фондів, звільнених від сплати податків. Але більшість американських дослідників вважає, що основною причиною відсутності змін у житті суспільства при зміні адміністрації Америки є Рада міжнародних відносин (РМВ), створена 21 липня 1921 року в Нью-Йорку. Незважаючи на те, що нині ця організація налічує понад 2 тис. членів, які представляють урядову, фінансову, ділову і політичну еліту США, американський народ не дуже ознайомлений про її діяльність. Головною причиною цього є друга стаття статуту РМВ, що вимагає секретності зборів членів і змісту прийнятих рішень. Порушення цієї статті автоматично виключає винуватця з членів Ради. РМВ заснувала група інтелектуалів, які відчували необхідність у світовому уряді й розуміли, що американський народ не готовий до його прийняття. Після того, як Лігу Націй не вдалося затвердити в Сенаті, було створено Раду міжнародних відносин з метою показати діяльність світового уряду, як бажаного для вирішення світових проблем.

Серед засновників багато тих, які були присутні при підписанні Версальського договору після закінчення Першої світової війни: полковник Ед-вард Манделл Хауз, помічник американського президента Вудро Вільсона (1912–1920); Уолтер Ліппман, у майбутньому оглядач «Ліберал Істеблішмент»; Джон Фостер Даллес, державний секретар, а згодом міністр іноземних справ при президенті Ейзенхауері; Аллен Даллес, засновник Центрального розвідувального управління (ЦРУ) і його директор у 1953–1961 роках.

Фінансували створення Ради міжнародних відносин Джон П. Морган, Джон. Д. Рокфеллер, Бернард Барух, Пол Варбург, Отто Канн, Якоб Шіфф та ін. Цікавий факт, що майже всі ці особи фінансували російську революцію.

«Ленін отримував допомогу від тих, які, здавалося, більше ніж інші щось втрачали в комуністичній Росії, — від найбагатших американських «капіталістів, — пише Ральф Епперсон у книзі «Невидима рука. Погляд на історію, як на змову». — Організації Моргана і Рокфеллера також внесли свій вклад у цю справу готівкою, як зробив Якоб Шіфф-старший, партнер банку «Кун, Лоеб енд компані», який дав Леніну 20 млн доларів. Шіфф був партнером Пола Варбурга, голови Федеральної резервної системи (ФРС) й учасником зустрічі на Джекілл-Айленді, де підписано законопроект про створення ФРС. На додаток до допомоги від американців, насамперед від банківських кіл, Ленін також отримав, за словами О. Ке-ренського, 40 млн марок золотом (5 млн доларів) від банків Німеччини» [1].

Яка ж була мета створення Ради міжнародних відносин? На це питання дає відповідь документ, надрукований у журналі «Форін ефейс» 25 листопада 1959 року, «Нарис № 7». У цьому матеріалі йдеться про РМВ, яка ратує за «створення нового світового порядку, який сприятиме прагненню до миру в усьому світі й суспільним економічним змінам... Світовий порядок включає також держави, що називають себе соціалістичними (комуністичним)» [2]. Словосполучення «новий світовий порядок» є лозунгом світового уряду.

Колишній член РМВ, контр-адмірал Честер Уорд розповів американському народу про наміри цієї організації таке: «Наймогутніша кліка в цих елітарних групах має одну спільну мету: примусити США відмовитися від суверенітету й національної незалежності. Інша кліка міжнародних членів РМВ — це міжнародні банкіри з Уолл-Стріту та їх основні агенти. Вони бажають, щоб світова банківська монополія, нарешті, здійснювала контроль над світовим урядом. Вони, вірогідно, прагнутимуть, щоб це була всемогутня Організація Об'єднаних Націй; але вони також готуються мати справу зі світовим урядом» [3].
Честер Уорд розповів американцям, що їх повністю використовують як чинник, що впливає на «підтримку роззброєння і нівелювання суверенітету й національної незалежності США в могутньому світовому уряді» [4].

Тепер зрозуміло, чому більшість засновників РМВ, наприклад, Уолтер Ліппман, Аллен Даллес, також брали участь у написанні статуту Ліги Націй, яка, за їх прогнозами, повинна була стати світовим урядом, заради якого, як вважає багато дослідників, й велася Перша світова війна [1].
Рада міжнародних відносин була також добре представлена при формуванні іншого майбутнього світового уряду — Організації Об'єднаних Націй (1945 р.) після того, як Ліга Націй зазнала поразки при створенні світового уряду. Фактично 47 членів РМВ були членами делегації США, включаючи Джона Фостера Даллеса, Нельсона Рокфеллера і першого голову ООН Алгера Хісса.
Від дня заснування Ради міжнародних відносин її члени посіли відповідальні урядові посади в США. Так, наприклад, із 18 державних казна-чеїв від 1921 року 12 були членами РМВ; 12 із 16 міністрів закордонних справ — члени Ради; департамент оборони, створений 1947 р., мав 15 секретарів, 9 з яких — члени РМВ; центральне розвідувальне управління, також утворене 1947 року мало 12 директорів, 8 з них входили до складу Ради; 6 із 7 ректорів військової академії у Вест-Пойнті були членами РМВ; усі верховні головнокомандуючі союзників у Європі, кожен посол США в НАТО — члени РМВ. Ще чотири ключові посади в кожній адміністрації США (демократичній чи республіканській) займалися членами РМВ. Це радник із національної безпеки, міністр закордонних справ, міністр оборони і державний казначей.

Проте головне, що кожен (і демократичний, і республіканський) кандидат у президенти США, починаючи від 1952 року і до нині був членом Ради міжнародних відносин, а Джеральд Мак-Говерн і Джиммі Картер стали членами РМВ пізніше. Джеральд Форд не був членом РМВ, але належав до клубу Більдербергерів, що тісно пов'язаний з РМВ. І тільки Рональд Рейган не був членом РМВ, але його віце-президент Джордж Буш був членом РМВ, Трьохсторонньої комісії, а також членом одного із найвпливовіших таємних товариств «Череп і кості». Остання організація створена приблизно в 1820–1830-х роках; її ритуал тісно пов'язаний із баварськими ілюмінатами.

Така ситуація дає підстави вважати, що Америкою управляє «єдина політична партія» — Рада міжнародних відносин.

А що ж із засобами масової інформації, запитає прискіпливий читач?
Дійсно, ЗМІ в Америці, а також у Західній Європі певною мірою типові. Складається враження, що ними керують з єдиного центру, коли це стосується принципових питань. Згадайте ситуацію з приходом до влади в Австрії партії правих на чолі з Йорком Хайдером, коли майже всі ЗМІ звинуватили його в неонацизмі та антисемітизмі.

Як свідчить коментар конгресмена Оскара Кал-лоуея, в протоколі Конгресу, контроль над засобами масової інформації США розпочався ще в 1915 році: «У березні 1915 р. група Дж. П. Моргана зібрала 12 високопоставлених осіб з газетного світу й найняла їх, щоб відібрати найбільш впливові газети в США й достатню їх кількість для забезпечення загального контролю за політикою щоденної преси США. Ці 12 осіб відібрали 179 газет, а потім розпочали процес ліквідації, щоб залишити тільки газети, необхідні для контролю. Вони вважали за необхідне купити право контролю над 25 найбільшими газетами. У кожну з цих газет був направлений редактор, щоб належно проводити контроль й редагувати інформацію про військові питання, фінансову політику та інші проблеми зовнішньої і внутрішньої політики, що їх контролери вважали життєво важливими» [6].

Давно розпочатий контроль групи Моргана над газетами триває і нині, і його механізм полягає в тому, що більша частина засобів масової інформації або належить РМВ, або на основних посадах в газетах працюють люди, яких наймають члени РМВ. Наприклад, у телевізійних мережах Сі-Бі-Ес, Ен-Бі-Сі, Ар-Сі-Ей Корп. і Ей-Бі-Сі працюють на головних посадах відповідно 12, 8, 7 і 5 членів Ради міжнародних відносин; у радіомережі Ас-сошіейтед пресс — 5; у газетах «Нью-Йорк Таймс» і «Вашінгтон Пост» — 8 і 3; у журналах «Тайм» і «Н'юсуік» — 8 і 3. Можна навести ще безліч прикладів, коли важливі посади на телебаченні, у радіомережах, газетах та журналах обіймають члени РМВ. Багато редакторів і видавців американських журналів і газет учились у двох найп-рестижніших школах журналістики — Колумбійському й Гарвардському університетах, президенти яких були членами Ради міжнародних відносин, їх функції — стежити за тим, щоб студенти вивчали те, що РМВ пропонує їм вивчати і щоб вони надалі могли інформувати через свої ЗМІ американську громадськість так, як вигідно цій структурі.

Проблема засилля в ЗМІ іноземного капіталу актуальна для всього світу, за винятком двох країн — США і Японії. Мета законів Америки — обмежити владу власників джерел поширення інформації. У США претенденти на ліцензії на радіо й телебачення не можуть їх отримати, якщо в компанії понад 25 відсотків акцій належать не американському капіталу. А філії таких станцій не можуть працювати, якщо понад 20 відсотків капіталу — іноземні гроші.

Такою є ситуація в адміністрації США і серед керівників ЗМІ. Їх «господар» найчастіше — Рада міжнародних відносин.

Нині проблема регулювання діяльності ЗМІ і підвищення їх відповідальності досить активно дискутується в багатьох країнах СНД. При цьому вказується на обмежені можливості традиційних державно-правових засобів у цій сфері. ЗМІ відіграють настільки важливу роль, що їх не можна ставити під контроль державних органів, але не можна також залишати в руках приватного капіталу. Дехто бачить вирішення цієї проблеми в заснуванні спеціального органу до якого входитимуть громадяни, відомі високою культурою, які користуються повагою, мають велику громадську довіру й високі моральні якості. Такий орган і міг би здійснювати контроль за мас-медіа. Реалізувати цю ідею складно. У більшості країн СНД значна частина населення виступає за державний контроль ЗМІ. Але головною перешкодою є те, що потужні сили зацікавлені у збереженні існуючого становища, яке вигідне як політикам, так і крупному капіталу. Мас-медіа здатні забезпечити перемогу політика, навіть якщо його попередні рейтинги не давали надії на успіх. Щодо капіталу, то він за допомогою ЗМІ, що перебувають у його руках, забезпечує перемогу на виборах відповідних політиків.

У нових умовах ЗМІ повинні вирішувати винятково важливі завдання. Це передусім стосується основної проблеми демократії — громадяни повинні мати не тільки права, а й реальні можливості їх реалізувати. Звідси завдання ЗМІ — забезпечити відповідний рівень просвіти і політичної культури широких верств населення.

В умовах глобалізації життєво важливе значення має утвердження культури миру, яка включає загальнолюдську мораль і правосвідомість, тобто уявлення про справедливий, гуманний світоустрій. Люди повинні усвідомлювати: те спільне, що їх об'єднує, значно вагоміше ніж те, що їх роз'єднує. Необхідно усвідомлювати єдність долі людства. Виживання людства залежить від інтернаціоналізації відповідної моралі і права. В їх основу має бути закладена концепція спільної відповідальності за долю цивілізації нині і в майбутньому. Вона повинна пронизувати законодавство окремих держав і міжнародне право. Інтереси людства вимагають утвердження спільних цінностей, цілей, ідеалів, уявлень про майбутнє.
Добитися цього без якнайактивнішої участі ЗМІ неможливо.

Отже, властиве для ринкової економіки і ліберальної держави протиріччя між демократією і владою великого капіталу є важливою причиною, що не дає підстав вважати їх найвищим досягненням соціальної історії.

Федеральний конституційний суд Німеччини заявив з цього приводу: «Вільна, не підвладна державі, ніким не цензурована преса є важливим елементом вільної держави: сучасній демократії необхідна, зокрема, регулярна преса. Перш ніж прийняти рішення, громадянин повинен бути всесторонньо поінформованим, знати погляди і вміти їх зіставляти».

Але мас-медіа можуть виконувати свою політичну функцію в суспільстві тільки тоді, коли кожен громадянин має до них доступ і може за це заплатити.

У сучасних західних країнах мас-медіа побудовані за ринковими економічними критеріями. Це стосується не тільки приватних, а й державних та громадських засобів масової інформації. У демократичних державах політична мета, якої прагнуть досягти за допомогою мас-медіа, протилежна тій, що існувала раніше: ЗМІ повинні бути не інструментом влади, а інструментом для контролю над можновладцями.

Запитаймо себе: чи можуть газети «Голос України» та «Урядовий кур'єр» бути інструментом контролю за діяльністю Верховної Ради й Урядом держави? Відповідь може бути тільки одна. Не можна контролювати й бути об'єктивним до установи чи то людини, від якої залежить твоє фінансове становище, заробітна плата і твоє майбутнє. А якщо додати до цього досвід недалекого минулого, то всім стане зрозуміло, на кого працюють і працюватимуть газети, які існують за кошти платників податків, за наші з вами кошти.

Громадськість хоче знати не тільки останні новини, викладені дикторами державного телебачення чи оглядачами державних газет. Для реальної участі в політичному житті нам необхідно знати факти із життя політичних партій, окремих лідерів, їх фінансове становище, володіти інформацією про їх взаємини і рішення. Треба враховувати, що маніпуляція свідомістю людей практично не можлива при високому рівні політичної культури населення, досягти якої можна тільки в умовах широкого доступу до інформації, який забезпечує уряд.

Значна частина виборчих компаній обмежується найоб'єктивнішими лозунгами, звинуваченнями, маніпулюванням зіставленнями, а то й дезорієнтацією і фальсифікацією. Вибори стали регулярним і потужним джерелом прибутків для мас-медіа і рекламних агентів.
У березні 2000 року два кандидати в президенти США Дж. Маккейн і Б. Бредлі запропонували реформу виборчої системи з тим, щоб обмежити для корпоративного і приватного капіталу моживість захопити інститути влади. Коментуючи цю пропозицію, відомий американський публіцист У. Пфафф, після констатації того, що Сполучені Штати Америки стали плутократією, якою управляє переважно корпоративний капітал, писав, що «американська система проведення виборів діє найчастіше через оплачену рекламу. У США головний біль кожного політика — це гроші, тому що проведення компанії за допомогою платного телебачення досить дорого коштує».

Отже, бачимо, що всі країни з хваленою американською демократією мають ті ж проблеми, які має наша молода держава.

Історія України є водночас історією і засобів масової інформації. Мас-медіа, з одного боку, розвивалися разом із загальною історією держави — за власними закономірностями, а з другого — паралельно до розвитку суспільства. Не треба забувати також величезний вплив нашого східного сусіда — Росії, яка упродовж багатьох століть формувала світогляд українського народу відповідно до своїх імперських амбіцій.

Марксизм виконав свою історичну місію. Підходить до логічного фіналу й неолібералізм, який мав набір принципів і ніколи не був ідеологією. Демократія — це дишло. Якщо більшість населення — здорові люди, то демократія є виразником інтересів нації, у протилежному випадку демократія спрямована на деградацію нації. Сучасні засоби масової інформації досягли досконалості в маніпулюванні свідомістю. Вони найчастіше перебувають у руках змовників і збільшують кількість хворих людей, змінюючи біологічні принципи існування нації. Можна застосовувати різні дії: розігнати депутатів, уряд, скинути президента, провести приватизацію чи націоналізацію, встановити демократичний чи тоталітарний режими, ввести державну чи ринкову економіку, але є система, яка керує і має всі привілеї, система, що має характер яскраво вираженої біологічної аномалії, що народжує найстрашніших мутантів.
Пам'ятайте про це!!!

                                     Література

1. A. Ralph Epperson. The Unseen Hand. An Introduction to the Conspiratorian View of Histopy. — USA: PUBLIUS PRESS, 1990.
2. The Review of the News. — 1980. — № 19. — Р. 37, 38.
3. American Opinion (15). — Р. 38.
4. Congressional Record. — Vod. 54. — Р. 2947.

Доленосна сила націоналізму

17.04.2008  Богдан ЧЕРВАК, 
провідник Київської міської організації ОУН


Що таке сучасна Україна?

Незважаючи на вкорінений у сучасну дійсність плюралізм, у суспільстві фактично панує одноголосся щодо оцінки ситуації в країні: ніхто не вдоволений реальним станом справ. При цьому всі мають рацію, аргументуючи свою позицію. 

Влада невдоволена спадком, що його залишила опозиція у вигляді галопуючої інфляції, високих цін на нафту на нафтопродукти, дисбалансом у розрахунках за російський газ тощо.

Опозиція невдоволена сучасною Україною, оскільки вона відсторонена у ній від реальної влади.
Мають підстави нарікати інтелігенти, які, як виявилося, живуть не у державі, а на території чи в зоні «культурного лиха», де основні культурні й духовні цінності мало що насправді вартують.

Годі щось казати про робітників, селян, підприємців чи пенсіонерів. Їхнє невдоволення переросло у хронічну хворобу, яка поступово трансформувалася у таке суспільне явище, як «відчуження народу від влади», тобто, коли існування одних не залежить від правління інших.
Щоправда, все ж існує стратум, якого задовольняє такий стан справ. Це невелика, але досить заможна верства глитаїв та бариг, яких прийнято називати олігархами. 

Ці «аргументи», якими пояснюється невдоволення значної частини населення реальною дійсністю, є типовими, а отже, свідчать про одне: влада, опозиція, суспільство в цілому оцінюють ситуацію здебільшого з позиції сьогодення, не враховуючи глибинні діахронні та синхронні процеси, що відбуваються на рівні екзистенції української нації як головного гаранта державного суверенітету України.

Тим часом аналіз лише деяких статистичних показників засвідчує, що в національному організмі відбуваються тектонічні зміни, викликані глобалізацією, наслідки від яких уже в недалекій перспективі відчуватимуть усі без винятку соціальні групи, а політичні і державні інститути будуть змушені на них адекватно реагувати. 

Так, за даними Державного комітету статистики, у жовтні минулого року чисельність населення України скоротилася майже на 22 тис. чоловік, порівняно з вереснем, і на 1 листопада становила 46 424,2 тис. чоловік. Нагадаю, що за даними Всеукраїнського перепису населення, проведеного в грудні 2001 року, чисельність населення становила 48 415,5 тис. чоловік. Процес скорочення населення в Україні розпочався ще 1992 року. Станом на 1 січня найбільшу цифру було зафіксовано 1993 року — 52,2 млн осіб. Потім відбувалося регулярне зниження цього показника, хоча темпи скорочення населення в різні періоди відрізнялися. 

Якщо враховувати одержаний відсоток зниження на майбутнє, то виявиться, що на 2050 рік населення України може зменшитися більш як на 27% і становитиме близько 36 млн чоловік. 2100 року кількість жителів скоротиться до 27 млн осіб, 2150-го — до 20 млн і т.д. Через тисячу років залишиться менше 200 тисяч українців.

Водночас нас поглинає міграція. За даними Світового банку, Україна посідає четверте місце у світі за кількістю прийнятих мігрантів. Якщо 2000 року в Україні проживало більш як 100 тисяч мігрантів, то вже 2006 року ця цифра сягнула 149 тисяч.

Якщо наведені показники ілюструють передусім серйозну демографічну кризу, яку переживає українська нація, то наступні характеризують глибину її морального падіння. 

За даними нового дослідження Всесвітньої організації здоров’я, українська та ізраїльська молодь посіли перше та друге місця в світі в рейтингу споживання алкоголю серед дітей та молоді. 

У рамках дослідження науковці опитали понад 200 тисяч учнів 5-го, 8-го та 10-го класів із 41 країни світу. За результатами отриманого матеріалу вчені склали список країн, починаючи з тих, де явище підліткового алкоголізму набуло особливо загрозливого масштабу. Перше місце — за Україною, де 40% підлітків вживають алкогольні напої принаймні раз на місяць. На другому опинилися молоді ізраїльтяни з 28%. Далі в списку — Чехія. Російські школярі посіли 15 сходинку, а замикає список Ісландія та Ірландія.

Ось такою є справжня дійсність, або «сучасна Україна».

Проте не можна помічати й іншу, теж дуже характерну тенденцію, яку за аналогією проілюструємо за допомогою статистичних показників.

Як свідчать результати недавнього соціологічного дослідження Центру Розумкова, кількість громадян України, які вважають своєю рідною мовою російську, за минулий рік зменшилася. Так, за їхніми даними кількість людей, які вважають рідною мовою українську, не змінилася і становить майже 52%. Кількість тих, хто визнає рідною російську мову, зменшилася з 30,7% у 2006 році до 25,7% у 2007-му. 

Майже 40% громадян вважають, що єдиною державною і офіційною мовою в Україні повинна бути українська мова. 31,4% респондентів переконані, що такий статус повинні мати і українська, і російська мови.

Серед етнічних українців 43,1% гадає, що в майбутньому в Україні переважатиме українська національна культурна традиція. І лише 21% опитаних вважають, що в різних регіонах переважають різні культурні традиції, хоч при цьому 18,7% надають перевагу загальноєвропейській традиції.

Якщо пристати на думку тих, хто стверджує, що саме мова і традиція є одними із вагомих чинників формування національної ідентичності та свідомості, то можна припустити, що не за горами нова хвиля українського націоналізму, яка завжди накочується в момент найбільшої небезпеки для нації.

Чи ж готова сучасна Україна осягти доленосність та життєву силу «нового» націоналізму?

Націоналізм у сучасній Україні

Організовані форми українського націоналістичного руху дуже часто трактуються як історичне явище, характерне першій половині минулого століття. Це пояснюється насамперед тим, що у сучасній Україні організований націоналістичний рух поки що не здобув відчутних політичних успіхів: у парламенті всіх скликань ніколи не було націоналістичної фракції. Жоден український урядовець не вважав за необхідне проводити націоналістичну політику. Обох українських президентів характеризувало васальне ставлення до Росії і нездатність належно відстоювати національні інтереси.

 Проте останнім часом спостерігається намагання частини впливового українського політикуму, який ніколи не ідентифікував себе з організованим націоналістичним рухом, взяти на озброєння окремі ідеологічні й політичні постулати націоналізму.

Першим так званим українським націоналістом став Президент України Леонід Кравчук. Щоправда, його заява, що президентом незалежної держави має бути націоналіст, віддзеркалювала бажане і аж ніяк не ілюструвала дійсність. 

У 1999 році «українським націоналістом» несподівано став кандидат у Президенти України соціал-демократ Євген Марчук. Стрижнем його передвиборних виступів було твердження про необхідність єдності нації як запоруки подолання соціально-економічної кризи. При цьому генерал Марчук позитивно висловлювався про героїчне минуле ОУН та УПА.

Від того часу інтерес до українського націоналізму не згасає. Яскравий приклад — парламентські й президентські ви­бори. «Переконаний соціал-демократ» Віктор Мед­ведчук несподівано почав шукати «націоналістів» у своїй родині. Про «поміркований націоналізм» говорить Володимир Литвин, «прагматичний» — Леонід Кучма, «економічний» — Анатолій Кінах. «Радикальними націоналістами» стали Юлія Тимошенко і Віктор Ющенко. Принаймні так їх здебільшого трактують на Сході та Півдні України, а також у сучасній Росії. 

У зв’язку з цим можна стверджувати: націоналістична фразеологія окремих представників колишньої і нинішньої правлячої верхівки не є результатом її ідеологічних переконань. Звернення до «націоналізму» — радше результат усвідомлення нових геополітичних, економічних і політичних реалій. У сучасному світі, де політична й економічна конкуренція спроможні відкинути будь-яку державу на маргінеси цивілізації, лише націоналізм як опертя на власні сили спроможний вберегти державу та її народ від цивілізаційної катастрофи. Це розуміють у світі. Це тільки починають розуміти в Україні. 

Здобутки націоналізму

І все ж націоналізм може запакувати до свого багажу окремі здобутки, які мають велике значення для утвердження української державності. Якщо підсумувати досягнення націоналістичного руху впродовж минулого і початку нинішнього століття, то передусім необхідно зазначити кілька принципових моментів. 

Саме націоналізм спричинився до домінування ідеї незалежності України практично у всіх соціальних стратумах суспільства. Власне, він покінчив з комплексом національної меншовартості в середовищі українського політикуму, який тривалий час ідею незалежності України намагався підмінити пропагуванням різних концепцій «оновленого Союзу». У програмах усіх впливових сучасних партій ідея незалежності України уже не ставиться під сумнів, а трактується як неодмінна умова суспільного поступу.

Вагомим досягнення націоналістичного руху стала легімітація самої ідеї української державності. Не секрет, що після Акту проголошення Незалежності виникла спокуса розпочати історію незалежної України з 1991 року, або ж показати її як етап трансформації УРСР. У 1992 році голова ОУН Микола Плав’юк передав Леонідові Кравчуку повноваження Президента Української Народної Республіки на вигнанні, що фактично легімітувало українську владу як спадкоємицю уряду УНР. Саме після цього до підручників з історії повернувся «перший президент України Михайло Грушевський», а свято Соборності — об’єднання УНР із Західно-Українською Народною Республікою, перетворилося на державне.

В останні роки український націоналізм став могутнім чинником національної самоідентифікації. Так, не зважаючи на соціальні негаразди, політичні та релігійні симпатії, радянське минуле і антиукраїнську політику влади в окремих регіонах, абсолютна більшість громадян, майже 80% від загальної кількості населення України, під час останнього Всеукраїнського перепису заявили, що вважають себе українцями.

Цей феномен свідчить, що в незалежній Україні націоналістичний фактор із сили, що в минулому вела народ до незалежності, відтепер стає силою, що утверджує духовну міць нації, її споконвічне й законне прагнення не лише жити у власній державі, а й бути її господарем.

Націоналізм став не лише чинником необхідності відновлення історичної справедливості стосовно різних етапів національно-визвольного руху, а й спромігся зробити його фактором сучасної української політики. Яскрава ілюстрація — перипетії щодо відзначення 60-ої річниці так званої Волинської трагедії; суспільна дискусія щодо державного визнання ОУН і УПА, боротьба за відновлення історичної правди стосовно українських жертв Бабиного Яру, врешті — визнання Голодомору 1932 — 1933 років геноцидом української нації.

Дуже часто і справедливо наголошують на «надпартійності» націоналізму. Словом, націоналізм виступає як інтегруючий світогляд нації, а не окремої групи, класу чи партії. У сучасних умовах це означає, що відбулася демонополізація націоналістичної ідеології. Український націоналізм виходить на широкі обшири, які не знають партійних кордонів, він не завжди визнає історичну тяглість, тобто його адептами перестали бути націоналісти, причетні до традиційних націоналістичних структур.

Проблеми і завдання націоналістичного руху

Дискусія стосовно місця і ролі «правого руху» вказує, що, принаймні, амбіцій націоналістам не бракує. З цього приводу вважаю за необхідне висловити кілька думок.

У статті «Про необхідність українського націоналізму в Україні» відомий публіцист Сергій Грабовський закидає сучасним націоналістам, що вони надмірно захопилися «ритуальною» практикою, сконцентрувалися на героїчному минулому, зокрема, що стосується боротьби ОУН і УПА. А це, мовляв, робить націоналізм неактуальним. 

Таке твердження правильне лише на перший погляд. Річ у тім, що історичне минуле націоналістичного руху вже давно стало фактором сучасної української політики. Яскраве підтвердження цього — події 2003 року довкола 60— річниці так званої Волинської трагедії. Тоді президент Леонід Кучма, вражений бацилою меншовартості й запобігання перед поляками, мав намір просити вибачення у польського президента Кваснєвського за події на Волині у 1943 році, коли власне ОУН вела національно-визвольну боротьбу проти польських окупантів. Очевидно, таке «вибачення» стало б великою національною поразкою українського народу, засвідчило б його неповноцінність і нездатність захистити свою історичну правду. Лише протести українських націоналістів у Києві та на Волині, широка роз’яснювальна робота, яку вони тоді провели, дала можливість ухвалити у Верховній Раді зважене рішення з цього болючого для двох народів питання. Крім українських націоналістів, більше ніхто не спромігся стати на захист честі української нації.

Врешті, як зазначалося, боротьба за державне визнання ОУН і УПА — це також складник сучасної політики, де історичне минуле — лише грунт для реалізації програмних гасел українського націоналістичного руху.

На наш погляд, проблема не в тому, що сучасні націоналісти надмірно захопилися власною історією чи «гуманітарною проблематикою», а в їхній неспроможності ефективно творити те, що вже нові покоління назвуть історією.

У цьому контексті доволі слушні думки висловлено у статті Андрія Ільєнка «Нотатки про український правий рух». Основну причину «всіх бід» націоналістів він вбачає у їхній нездатності вийти із «силового поля» націонал-демократів та ідеології лібералізму, яку ті останнім часом намагаються взяти на своє озброєння. Словом, він бачить світло в кінці тунелю, коли націоналізм стане самостійним чинником у сучасній українській політиці. З таким твердженням важко не погодитися. Набагато важче реалізувати цю мету. Але це необхідно зробити, оскільки націонал-демократичний рух переживає кризу, натомість суспільство «вагітне» націоналізмом.

Українські націоналісти мають навчитися давати чіткі відповіді на виклики сучасності. Вони повинні не лише розпрощатися із помаранчевим лібералізмом націонал-демократів, а й з усіма «хворобами», що їм притаманні, зокрема з нездатністю об’єднуватися, йти на «гнилі» компроміси з ворогами, жертвувати ідеологічними принципами задля політичної кон’юнктури тощо.

Починати слід з мети та завдань націоналістичного руху, точніше їхньої модернізації, адаптації до нових реалій сучасної України.

Із викладеного вище випливає необхідність сформулювати першочергову мету українського націоналістичного руху. Такою могла б стати ідея України як держави, де у всіх сферах суспільного життя домінуватимуть українці та питомі для української нації духовні й моральні цінності.

Отже, першочергове завдання нашого руху — об’єднати людей, для яких влада української нації в Українській державі — альфа і омега їхнього життя, а боротьба за реалізацію національної ідеї — суть їхньої політичної тактики і стратегії. Для цього слід повернути у суспільство, насамперед у вітчизняний політикум, високу ідейність, світоглядну й ідеологічну принциповість, справжню людську мораль і християнські цінності, а отже — віру в Українську Самостійну Соборну Державу як суб’єкта, а не об’єкта міжнародної політики. 

Тепер спробуймо окреслити основні завдання сучасного українського націоналізму. По-перше, націоналізм неможливий без відродження і плекання національної свідомості, відчуття історичної належності до рідної землі, мови, традицій, національної честі і самоповаги. 

По-друге, націоналізм має практикувати чинну активність. Не може бути так, щоб там, де принижується честь і гідність українця, паплюжилася українська мова, традиції, історія, не було адекватної постави української сили.

По-третє, націоналізм має бути зорієнтований на «власні сили» й не може мати нічого спільного із намаганням деяких політиків «запозичити» чужинські моделі розвитку України. Лише віра у свій народ, його геній і призначеність надає сили, оптимізму, динамізує розв’язки складних соціальних, економічних і соціальних проблем.

По-четверте, націоналізм повинен наголошувати на культі «сильної» особистості — людини, яка власний розвиток пов’язує з процвітанням своєї нації і держави. Націоналізм має утверджувати суспільно важливі цінності, які ушляхетнюють людину та скріплюють основи спільноти.

По-п’яте, націоналізм має віднайти в Україні самодостатню соціальну базу, основу якої становитиме молоде покоління, не збаламучене лібералізмом. «Свою» соціальну базу можна сформувати лише перманентною активністю у політичних процесах, зокрема виборчих кампаніях. Тільки так в Україні може з’явитися соціальна верства, яка не лише підтримуватиме націоналістичний рух під час різних виборчих перегонів, а й створить для нього відповідну економічну базу. Наївними виглядають ті «прихильники націоналізму», які вважають, що можна сформувати впливовий націоналістичний рух, відмовляючи при цьому йому у праві брати самостійну участь у виборчих кампаніях, оскільки, як вони стверджують, це може зашкодити так званій українській справі. Українській справі насправді шкодить політичний сервілізм, безамбіційність, страх перед неминучістю боротьби, комплекс національної неповноцінності й меншовартості.

По-шосте, важливим складником ідеології сучасного націоналізму має стати ідея національної і соціальної справедливості як взаємозалежних понять. При цьому слід зазначити, що принципи національної і соціальної справедливості повинні застосовуватися не лише стосовно українців, які проживають в Україні, а й за її межами, зокрема на етнічних українських землях.

По-сьоме, націоналізм не повинен уникати питань, пов’язаних із демографічними та міграційними деформаціями як викликами глобалізації, а тому має сказати своє слово у питанні «раси». У зв’язку з цим видається доцільним пристати на думку сучасного теоретика націоналізму Анатолія Свідзинського, який закликає дивитися на расу під кутом зору первинного значення слова «раса», що означало «порода» і являло собою передусім сплав фізичного і духовного здоров’я, зумовленого дотриманням давніх розумних і корисних культурних традицій, які плекалися в народі впродовж віків. Саме таку «расу» відзначав в українців Євген Маланюк, коли протиставляв їхню поведінку в екстремальних умовах табору для полонених поведінці захланних російських «аристократів», які швидко втрачали людську гідність у таких таборах.

…Останнім часом стало модним пророкувати політичну смерть націоналізму. «Похорони» робили не один раз, але щоразу вони виявлялися передчасними. Досвід інших країн, України зокрема, показує, що в критичні моменти суспільство завжди шукає вихід у націоналізмі. І це не випадково, адже націоналізм змушує напружувати волю й інтелект нації, прищеплює імунітет від внутрішніх і зовнішніх загроз. Головне — віднайти суголосні часові форми його реалізації. І хто першим збагне логіку й ритм часу, той «осідлає коня». І навпаки, будь-яке тупцювання на місці прирікає усіх, навіть «канонічних», націоналістів. Націоналізм не буває неактуальним, і це найголовніший урок для сучасного покоління його адептів.

25 січ. 2011 р.

Про виховання українців

Олександр МАЙСТРЕНКО
Всеукраїнський часопис "Політика.Право.Життя"


Невже нас не турбує майбутнє України!?.. Невже нам байдуже, хто буде володіти землею наших праотців!?.. Невже нікого не цікавить – чому поширюється бездуховність і виродження українського народу?  Будьмо свідомі, що сьогодні на Україні побутує патріотизм вчорашнього дня. Його сповідують усі громадсько-політичні організації й об'єднання, що пишно іменуються «патріотичними». Цей учорашній патріотизм популяризують усі засоби мас-медіа та усі видавництва без виключення, у тому числі й так звані «патріотичні».

Громадські діячі, уповаючи на свободу слова, декларують з високих трибун так звані національні ідеї, котрі застаріли щонайменше на півстоліття, а то й на десятки століть. На цьому лже-патріоти будують свій імідж «борців» за національне відродження України, а насправді
утримують Батьківщину в лабетах знедолення, не даючи можливості пробитися до людей істинно патріотичному слову.


Подібна тактика не нова. А якщо хтось гадає, що бодай колись були вшановані патріоти на Україні, – помиляєтесь. Занедбується щире патріотичне слово, здатне надихнути українську націю до розбудови істинно демократичної держави.

Розповсюдження правдивих знань про нашу минувшину сприятиме вихованню нового покоління свідомих українців.

Прикрившись красномовними гаслами, вони свідомо чи несвідомо примножують знедолення та сприяють виродженню української нації. Сучасна «демократія», ніколи не була істинної демократією. Бо там, де починається поділ суспільства, там – кінець демократії.
Головна теза сучасного українського національно-визвольного руху – це рідна історія, рідна культура. Будь-які відхилення від цієї стратегічної мети (на зразок компромісу) мають бути визнані провокаційними і відкинуті без вагань як злочині прояви. Лише у такий спосіб можливо досягти очищення національної ідеології.

Слід сказати, що надалі виховується рабська психологія в українському суспільстві…

Поодинокі борці повставали і повстають проти знедолення української нації, а усі дивляться з осторонь – як воно буде...

Достатньо згадати Миколу Хвильового, котрий у квітні 1925 року насмілився висловити власні погляди, що суперечили ідеології тодішньої влади.  Замість того, щоби казати вголос про вади сучасного суспільства, українська література як слухняна маріонетка тиражує розважальне одноразове чтиво, котре робить нас не мудрішими, а навпаки – дурнішими день на день. Та й дійсно: дурнями легше керувати та й легше обібрати їх до нитки, ще й так, щоби вони при цьому раділи.

Тож стягніться розумом до усвідомлення значущості художнього слова для відродження величного духу української нації задля спасіння України. Не варто когось переконувати в цінності художніх творів, але варто сказати, що на сьогодні немає кращої зброї на Україні. На нинішньому етапі значення набуває також електронні засоби масової інформації. Якою мовою викладені думки в телевізійних передачах, в інтернеті, якою мовою написані комп’ютерні програми – такою мовою буде розмовляти і нинішня молодь.

Відтак, хто прагне залишити нащадкам здобутки наших пращурів, хто усвідомлює відповідальність перед прийдешніми поколіннями за збереження нашої історії, культури, – сприяйте виданню патріотичних творів та їх розповсюдженню по Україні. 

Не заради себе потурбуймося – заради відродження гідності української нації та патріотичного виховання молоді.

Не слід перебільшувати значення наукових публікацій, адже прості люди їх не читають, – але не тому, що дурні, а тому, що розуміють: кожен заробляє на життя як може. Адже для науковця кожна публікація зараховується до здобуття наукового звання, чого не скажеш про художній твір, котрий сприймається не розумом – а серцем. Іншими словами, наукові твори пишуться для заробітку, а художні – для душі. Тому тільки художній патріотичний твір здатний закликати широкі верстви до єднання довкола предківських святинь – рідної Історії, Культури.
 
Кому, як не нам, втілити в життя найзавітне прагнення наших праотців – бути вільними й незалежними на теренах своєї держави, та покласти край знедоленню українців на Священній Землі наших Праотців!

Головною запорукою процвітання держави є національно-патріотичне виховання молоді. Адже саме вони вносять свої корективи в закони, суспільне життя, етико-моральні засади. Щоб ці реформи не призводили до краху, національно-патріотичне виховання повинно супроводжувати молодь впродовж всього їхнього шкільного й студентського життя. Можна багато говорити  про виховання молоді, як абстрактної маси, але ті пафосні розмови ні до чого не призведуть. Під словом «молодь» ми повинні вбачати своїх дітей, методику виховання молоді ототожнювати з вихованням власних. Якими б ми хотіли бачити своїх дітей?

Чесними; вихованими; добрими; людьми, які поважають старше покоління. Ці якості можна об’єднати в етично-моральну групу, без якої жодне суспільство не існує. Для того щоб виховати ці якості, в Україні в загальноосвітніх закладах повинні викладатися уроки етики, на яких вчителі повинні привити дітям гуманне ставлення до оточуючих, закласти основи моралі.

Патріотами своєї держави; свідомими громадянами; людьми, які пам’ятають своє коріння й шанують пам'ять предків; громадянами, які готові в будь який момент віддати своє життя за Батьківщину. Ці якості можна об’єднати в національно-патріотичну групу.

Людина може відчувати себе вільною лише тоді, коли є економічно незалежною, має стабільний дохід, є юридично захищеною, має свободу думки, право вільного вибору. Ці чинники можна об’єднати в суспільно-економічну групу.

Всі батьки хочуть бачити своїх дітей здоровими, сильними, загартованими морально та фізично. Здорова молодь – здорова нація – здорова держава.

Гармонія й одночасна присутність всіх цих чинників привела б нас до ідеального суспільства. Проте на жаль, на даному етапі розвитку України існує ряд факторів, які впливають на формування процесу виховання молоді. 

Сучасна молодь залишається сам на сам зі своїми проблемами, не має соціальної підтримки й не може визначитись в різноманітних політичних, соціальних, економічних, морально-етичних напрямах. Це призвело до того, що збільшилась кількість бездомних, нікотино- та наркозалежних дітей. Також збільшилась кількість злочинів, скоєних особами до 18 років.

Щоб змінити становище на краще, нам необхідно зрозуміти, що не можна за короткий період часу змінити молодь, не змінивши суспільство. Ось чому, стрижнем усієї системи виховання в Українi повинна бути національна ідея, яка відіграє роль об'єднуючогo, консолідуючого фактора у суспільному розвиткові, спрямованого на вироблення життєвої позиції людини, становлення її як особистості, як громадянина своєї держави. Національний xapaктep виховання полягає у формуванні молодої  людини як громадянина України, незалежно від її етнічної приналежності.  

 На даний час існує дуже багато ідей, реалізація яких, посприяла б національно-патріотичному вихованню. Це створення всеукраїнських дитячих таборів, в яких би діти змогли об’єднуватись за інтересами, ділитись своїми враженнями, розвивати свої навики й таланти. За взірець можна взяти Всесвітню Скаутську Організацію, тим паче, що в Україні присутній один з їхніх осередків – Пласт. Водночас необхідно створити щось на зразок молодіжного інформаційного центру, чи газети, чи журналу, або телеканалу, щоб активна й не байдужа молодь дізнавалась про різноманітні акції, збори, конференції, зустрічі серед молодіжних організацій і брала в них участь. Такі дії дадуть змогу поступово видалити з свідомості українців поняття «лівобережні» й «правобережні». На державному рівні потрібно посилити патріотичне виховання в лавах армії. Ніщо так не загострює почуття патріотизму, як армійський дух та солдатська дружба. Потрібно, щоб солдати відчували свою необхідність державі. Якщо вони – захисники, не люблять її, то хто ж тоді? На жаль, нинішня ситуація зовсім не така, як хотілося б. Не дуже втішає те, що на запитання, чи пішли б молоді люди захищати свою країну у разі війни, 44% з них відповіли ствердно, 12% впевнені, що вони не стали б на захист Вітчизни, а решта просто не змогли визначитись. 

Особливу відповідальність за виховання молодого покоління мають взяти на себе засоби масової інформації. На сьогоднішній день вони відіграють найбільшу роль в формуванні дитячої свідомості. Тому, на мою думку, вони мають нести позитивну інформацію, яка створювала б позитивний настрій, віру в світле майбутнє і впевненість в завтрашньому дні, а також популяризацію української мови, як єдиної державної. Без мови немає нації, без нації немає держави. Органи державної влади повинні розробити рекомендації щодо посилення патріотичної спрямованості програм радіомовлення та телебачення, матеріалів друкованих засобів масової інформації, активно протидіяти фактам, що фальсифікують історію України та її сьогодення, не допускати до ефіру матеріали, які паплюжать честь і гідність держави та її символів. Не допустити пропаганди культу насильства, жорстокості і бездуховності, поширення порнографії та інших матеріалів, що підривають суспільну мораль, підтримувати україномовні молодіжні друковані засоби масової інформації, теле- та радіопрограми, виробляти кіно- і відеофільми, виходячи із нашої багатовікової історії. Яскравим прикладом впливу телебачення на підняття національного духу було телешоу «ігри патріотів». Воно показало, як вдалий бізнес-проект може поєднати в собі захоплююче шоу і єднання навколо національного прапора.

Важливим чинником формування свідомості підлітків є сім`я, адже саме вона є прикладом для наслідування. Родина є основою держави. Родина, рід, родовід, народ ­такий шлях розвитку кожної людини, формування її національної свідомості й громадянської зрілості. Родинне виховання - це природна і постійно діюча ланка виховання, що обумовлює розвиток людини на всіх стадіях її життя. Основними завданнями родинного виховання є: 

виховання фізично й морально здорової особистості, забезпечення необхідних екосоціальних умов для повної реалізації можливостей розвитку дитини (генотип), повноцінного психічного та духовного її становлення, формування навичок здорового способу життя;

створення атмосфери емоційної захищеності, тепла, любові, взаєморозуміння, чуйності, доброзичливості, належних умов для  розвитку почуттів;

засвоєння базових моральних цінностей та ідеалів, культурних традицій, етичних норм взаємин між близькими людьми і в суспільному оточенні, виховання культури поведінки, здатності піклуватися про молодших і немічних;

забезпечення духовної єдності поколінь, збереження родинних традицій, сімейних реліквій, вивчення родоводу, прилучення дітей до народних традицій, рідної мови, виховання поваги до законів, прав і свобод людини, залучення дітей до світу знань, виховання поваги до науки, школи і вчителя, розвиток прагнення до освіти i творчого самовдосконалення;

включення в спільну побутову та господарську діяльність, розвиток рис творчої працелюбної особистості, формування почуття власності та навичок господарювання;

формування естетичних смаків і почуттів, уміння розрізняти прекрасне і потворне в мистецтві і житті, забезпечення умов для практичної творчої діяльності дітей.

Мало невеликої групи яскравих особистостей. Важливо, щоб ціле покоління почало думати по-іншому. Це покоління ще не розчароване, у нього ще все попереду. Потрібно працювати, потрібно все зрушити з мертвої точки. Перший крок - самий складний. Не потрібно відразу ставати героями. Але доведеться стати трошки більш трудолюбивими і стійкими, трошки менш лінивими і безвідповідальними. І ось, якщо це «трошки» помножити на всіх – ми будемо мати дуже багато».


Джерело