31 жовт. 2010 р.

Янукович – авторитаризм незалежності???

«Український тиждень» (№ 44 (157) 29.10.2010), Лосєв Ігор, Доцент НаУКМА

Інтелектуальна верхівка українського суспільства, що фактично проґавила національну катастрофу 2010-го, тепер намагається малювати собі картини чарівного порятунку, що має відбутися без усяких зусиль з її боку. Вона шукає найменших ознак внутрішньої кризи в лавах Партії регіонів, наявності там якихось здорових і мало не патріотичних сил, які витягнуть Україну з провалля, важкої кризи державності, порятують її у практично безнадійній ситуації. Але якщо здача національного суверенітету відбуватиметься нинішніми темпами, то за два-три роки українське питання може вирішитися остаточно. Найяскравіше надії на те, що все владнається само собою, сформулював відомий політолог Вадим Карасьов: «Я можу знайти тільки одне виправдання концентрації повноважень у руках чинної влади. Може, резоном такої політики й антиполітики є можливість для президента відійти від електоральної залежності, від свого виборця на Сході та Півдні України. Позаяк у сучасних конституційних умовах Партія регіонів і президент стають заручниками електоральної, ідейної, гуманітарної, соціальної ситуацій у цих регіонах, а також залежними від російської Soft power, себто м’якої влади. Швидше, команда Віктора Януковича зважилася на перегляд політичної системи для того, щоб проводити вільну політику, зокрема й стосовно російських ініціатив. Відхід від українського варіанту парламентської демократії та перехід до напівавторитарного режиму потрібні Януковичу для формування авторитаризму незалежності».

Це типова політологічна фантазія, навіть не дуже твереза. Чи здатен її автор навести хоча б один факт, який свідчив би на користь цієї, скажімо ввічливо, гіпотези? Боюся, що жодного. Гіпотеза ця за рівнем аргументованості й відповідності реальному життю може конкурувати із заявою Олеся Бузини в студії Євгена Кисельова на «Інтері», що в особі Партії регіонів до влади прийшли «справжні українські націоналісти». Це, напевно, найкраще підтверджується їхнім законом про мови в Україні. Де ще можна побачити таких «націоналістів»?

Наші ліберальні інтелігенти бояться зізнатися самим собі, що ситуація моторошно кепська, тому хапаються за натяки на надію. Відбувається стрімкий демонтаж національної держави та економіки. Можна, звісно, ще певний час ховати голову в пісок і заколисувати себе мантрами, що все не так уже й погано. Ні, все набагато гірше. Трагедія підсилюється тим, що майже вся нинішня опозиція доклала рук до того, щоби ми сьогодні мали те, що маємо. Ось чому не довіряють опозиції, ось чому не йдуть на її мітинги. Адже вона один раз уже обдурила тих, хто їй повірив. І ще досі не покаялася і не вибачилася. Винний хто завгодно, тільки не помаранчево-біло-червоні діячі.

Опозиція є головним співавтором перемоги регіоналів, бо її діяльність при владі від 2005 до 2010 року неминуче мала призвести до відомого нам нині результату. Кого бачить потенційний прихильник опозиції? Багатьох дрібних отаманчиків. Усі критичні зауваження, усі закиди на адресу неактивного народу з боку політиків є аморальними, адже народ уже давав їм владу, а вони її здали тим, хто керує нині. Найстрашніше те, що в лавах вчорашньої влади й нинішньої опозиції не спостерігається ніяких спроб зробити глибокий аналіз того, що відбулося. Ніхто не відповідає на запитання: Що сталося? Чому? Хто винний? Що робити? До речі, той-таки Вадим Карасьов також причетний до інтелектуальної обслуги колишньої влади. Шкода, що ніхто не доручає йому підготувати ґрунтовну політологічну відповідь на всі ці пекучі запитання. А шукати «прогресивні» тенденції в надрах Партії регіонів абсолютно марно. Колись совєтські ліберали намагалися відшукати вільнодумно-реформаторські риси в особистості генерального секретаря ЦК КПРС у 1982–1984 роках Юрія Андропова. Цікаво, що деякі навіть знаходили… Наші інтелектуали, на жаль, дуже бояться дивитися в обличчя неприємній правді. «Авторитаризм незалежності» – це сильний вираз. Ось зосередить Віктор Федорович усю владу в своїх руках, розбереться за російсько-білоруськими рецептами з вільною пресою та відносно незалежним телебаченням і заходиться самовіддано захищати суверенітет, державність і соборність України. Десь у підсвідомості наші політичні фантасти зберігають пам’ять про еволюцію Леоніда Кучми. Адже він у 1994-му йшов на вибори з вельми близькими до Партії регіонів зразка 2010 року гаслами. І сподіваються, що Янукович пройде той самий шлях. Але, як писав Кучма: «Україна – не Росія»; а ми можемо додати: «Кучма – не Янукович». Це все ж таки дуже різні люди й політики. Відрізняються ментальністю, біографією, ставленням до українського, розумінням сучасності тощо. Конструктор балістичних ракет Кучма намагався бути над кланами та над бійкою, виконуючи функцію арбітра, не будучи вписаним цілком у жоден із цих кланів. Із завідувачем автобазою Януковичем ситуація абсолютно протилежна. Кучма намагався балансувати між Заходом і Сходом України, Янукович однозначно належить східному електоратові. Кучма доволі вдало використовував розбіжності між Заходом і Росією, Янукович, усупереч віртуозним промовам Ганни Герман, веде одновекторну промосковську політику. Фантазувати можна як завгодно, але поки що не видно жодних підстав очікувати кучмівської еволюції від Януковича. Кучма ніколи не переходив тієї червоної смуги, що реально загрожувала самому існуванню Української держави. Янукович її вже перетнув. Тож як радив нам усім класик: «Не дуріть самі себе»

Опозиція чи імітація?

Лосєв Ігор, Доцент НаУКМА

Повернутися до норм європейської демократії та врятувати державну незалежність України зможе тільки всенародний рух Опору.

Виправдалися найпохмуріші прогнози щодо політики нової влади. Надії легковажної та безвідповідальної частини нашої освіченої громадськості на те, що «донецькократія» буде відносно ліберальною та мінімально патріотичною, провалилися. Навіть перший місяць існування цього режиму наочно продемонстрував, що країною розпоряджаються системно антидемократичні й антинаціональні сили, які взяли курс на формування «керованої демократії» за російським зразком, на докорінну деукраїнізацію. Вони протягом кількох тижнів спромоглися створити основи авторитаризму, зігравши з опонентами не в шахи, а в «Чапаєва», знехтувавши попереднє рішення Конституційного Суду про те, що парламентська більшість утворюється за рахунок фракцій, а не окремих депутатів, «тушок». На очах країни розігрується кадрова вакханалія донецького «трайбалізму», коли майже на всі керівні посади намагаються посадити людей донецького походження. Стає дедалі відчутнішим контроль над ЗМІ через контроль над їхніми власниками-олігархами. Абсолютно невипадково зникають із екранів популярні політичні передачі. Відбуваються поліцейські напади на людей, котрі публічно висловлюють своє невдоволення новою владою. Демонструється дистанціювання від Заходу й переважання російського вектора в зовнішній політиці, знаковим у цьому сенсі стало розформування президентом Януковичем Євроатлантичної ради України. Розуміючи, що їм буде дуже важко впроваджувати національну деструкцію на Заході й у Центрі України, регіонали висунули ідеологему духовної федералізації, а насправді ментального розколу країни. Ганна Герман виступила з пропозицією, щоб різні регіони самі визначали свою мову (крах 10-ї статті Конституції України та мовний поділ держави), самі визначали своє бачення історії та своїх героїв. Насправді це формування під вивіскою «Україна» двох різних держав і двох різних народів. Адже держава, що не має єдиних спільних цінностей, за визначенням не може бути єдиною. Спочатку ця ментальна федералізація призведе до взаємного відчуження частин однієї країни, а потім до розриву між ними. Тож нинішні вожді втілюють у життя проект ПіСУАР-2 – розкол із центру завдяки підсиленню й заохоченню відцентрових тенденцій на мовному, ментальному і культурному рівнях, виступаючи де-факто ліквідаційною комісією соборної України. Отже, йдеться про сили, що заперечують існування повноцінної української нації та держави. Люди, котрі уособлюють ці сили, прийшли до влади, аби нікому її не віддавати, прийшли серйозно і надовго, й через легкий переляк не підуть. Отже треба зрозуміти й усвідомити, що цей режим якісно відрізняється від усіх попередніх. А це означає, що й боротьба за демократичну і національну Україну має набути якісно інших рис. Старі методи опозиції часів Кравчука й Кучми не спрацюють. Адже влада не перейматиметься жодними юридичними умовностями. Та й покладатися на юридичну систему України, на чесні й справедливі, незалежні від керівної верхівки суди не випадає. В цьому контексті напрочуд символічними є дії Конституційного Суду. Напередодні президентських виборів 2004 року КС намагався нам довести, що Леонід Кучма був президентом не два, а один термін. Тепер КС ухвалив рішення, яким фактично скасовує попередній висновок щодо формування коаліції. Хоча в Конституції сказано: рішення КС є «остаточними і оскарженню не підлягають».

Тому зведення опозиційності до традиційних парламентських дій може гарантувати лише поразки. Такі дії є нормальними й успішними в країнах зрілої демократії, де всі учасники політичного процесу дотримуються однакових правил боротьби. Зайвим буде нагадувати, що Україна в цьому контексті аж ніяк до них не подібна. Тож парламентські протести, блокування трибуни, критичні виступи нічого корисного не дадуть. Та й таку діяльність легко заблокувати. Доступ до ЗМІ, насамперед ТБ, нескладно обмежити, знайшовши відповідні технології та підстави; членів депутатських опозиційних фракцій можна купити або залякати. Це вже відпрацьовано. Якщо опозиція матиме камерний характер на рівні вигуків у парламенті, то за нинішніх умов це означає, що її фактично не буде. Це буде така опозиція, котра не зможе вплинути на реальні події.

Повернутися до норм європейської демократії та врятувати державну незалежність України зможе масовий усенародний рух Опору, що поєднуватиме парламентські й позапарламентські форми боротьби. Цей рух не повинен обмежуватися Києвом. Він не може хибувати на сектантство й вузькість. Він має апелювати до всіх прихильників демократичної, патріотичної, європейської України, до всіх, хто розуміє цінність національної єдності, соборності Держави, всю небезпеку поділу України на ментально ворожі «бантустани», штучного створення в регіонах кількох псевдонацій замість української.

Без такого всенародного руху Опору матимемо імітацію замість опозиції. А імітація не врятує України.

Корисні матеріали до данної теми:

Розум, честь і совість?

Лосєв Ігор, Доцент НаУКМА,                                              «Український тиждень», (№ 42 (155) 15.10.2010)

Розумом, честю і совістю в колишньому СРСР із притаманним їй нахабством називала себе КПРС. Але ж насправді розумом, честю і совістю нації вважають її інтелектуальний прошарок, розумову та моральну еліту кожної людської спільноти. Саме вона бере на себе тягар відповідальності за долю свого народу та своєї держави. Інтелігенція покликана бути духовним провідником нації, саме в цьому полягає сенс її існування. Хто, як не вона, має дати мудру пораду співвітчизникам, особливо на доленосних поворотах історії? Інтелектуальна верства не має права баламутити свою націю, створювати в її головах хаос, не може позбавляти народ віри і впевненості в собі чи вести націю манівцями. Саме вона має бути генератором творчих ідей, великих національних проектів. Хто ще, крім неї, глибоко повинен аналізувати минуле свого народу, правильно оцінювати сучасність і конструювати надихаючу й водночас реальну візію майбутнього?

Чи мають українці нині саме таку інтелігенцію? У них є дещо інше: сучукрінт – сучасна українська інтелігенція. Йдеться не про тисячі вчителів, лікарів, інженерів, бібліотекарів, а про українськомовну інтелігенцію, знаних письменників, літературних критиків, журналістів, режисерів, істориків і публіцистів, себто тих, хто на видноті, хто має вплив, до чиїх слів дослухаються, кому вірять. Через те ці діячі можуть зробити багато доброго і багато шкідливого, це вже залежить від особистого вибору кожного з них.

                               Провалений іспит
Складним іспитом для сучукрінту стали драматичні президентські вибори 2010 року. Диспозиція була доволі простою: з одного боку, неповноцінно українські, сказати б, недоукраїнські сили, а з іншого – сили безнадійно антиукраїнські, причому ідейно однозначно ворожі українськості як такій в усіх її виявах. Продемонструвавши неспроможність мислити, вирішувати не такі вже cкладні проблеми, аналізувати реальність, деякі знані українські інтелектуали значною мірою посприяли приходу до влади українофобів. Так, вибір був далекий від натхненного: або ще п’ять років борсатися в українському політичному болоті, маючи шанс із нього вилізти, або досить швидко потрапити в інше, неукраїнське політичне болото без жодних шансів.

Невміння правильно оцінювати ситуацію з боку тих, хто претендує на роль мозку нації, просто вражає. Проте це можна назвати характерною рисою нашого сучукрінту. Він легко повівся на добре опрацьовану Луб’янкою політичну технологію «вони всі однакові» і став її рупором. Треба було бути цілковитим йолопом, щоб не зрозуміти, кому з двох претендентів на булаву допоможе перемогти оте кляте «противсіхство». Не проти всіх голосували метри сучукрінту, це вони тільки проголошують із властивим їм лицемірством, а за одного з двох. За того, хто нині при владі. Посприявши його тріумфу, вони тепер жорстко його засуджують. Це так по-українськи: допомогти монстру, а потім обурюватися з приводу його неподобств. Один знаний український критик став на захист «противсіхів» (мабуть, як завжди, з-за меж України): мовляв, чому ви так кидаєтеся на цих «нещасних людей», адже їх було близько 3%, чому мовчите про ті мільйони українців, які взагалі не прийшли на вибори… По-перше, цих 3% цілком вистачило для перемоги українофобів, ці 3% «противсіхів» стали тією «соломинкою», що зламала хребет верблюдові. По-друге, а скільки українців не прийшли на вибори саме під впливом вашої, панове ідеологи «противсіхства», агітації? Це ви зловживали своєю авторитетністю і впливовістю на шкоду українському народові. А тепер намагаєтесь удавати, що не маєте жодного стосунку до тріумфу Партії регіонів, мовляв, ви тут сторонні спостерігачі. Ні, ви активні учасники. Тож не відмовляйтеся від своїх цілком заслужених лаврів.

«Духовні світочі»
Відома українська письменниця, котра на виборах натхненно закликала голосувати проти всіх, нині намагається виправдатися, але дещо дивним чином. Вона виголосила те, що суперечить повсякденному практичному досвідові мільйонів людей: виявляється, як стверджує, «зло не буває більшим і меншим». Якщо шановній пані вдасться це довести, то вона перший в Україні кандидат на «Нобеля». Між тим звичайна людина, з мізками, які не зазнали згубного впливу сучукрінту, знає, що ліпше втратити палець, ніж руку. Краще втратити частину, ніж ціле. Краще потерпати від болю під час операції, ніж гарантовано померти. Ось так легко й невимушено мислять метри нашої сучасної української інтелігенції. Коли її запитали про наслідки виборів 2010 року та ставлення до власної позиції під час таких, то почули: «Усе, що відбулося після виборів в Україні, якраз, по-моєму, найкраще підтверджує абсолютну слушність тієї позиції, яку я висловила перед виборами». У чому ж слушність? У тому, щоб привести до влади ліквідаційну комісію української держави й тихо радіти з цього приводу? Хіба це відповідь на конкретне запитання? Це якесь пророцтво в стилі аятоли Мусаві Рухалли Хомейні. Так би мовити, одкровення генія з високої гори темним і примітивним масам. А нинішня влада, здається, з погляду письменниці, це справді не так вже й погано. В.Ф. Янукович – це, на її думку, такий собі «хлопчик», що недовчив українську історію. Регіонали, котрих українська інтелігентка називає «чуваками», виявляється, зовсім не страшні, це такі собі смішні маленькі істоти, безпорадні та нікчемні. Спіч пані письменниці є чудовою ілюстрацією аналітичних здібностей сучукрінту. Ці «безпорадні» та «нікчемні» за шість місяців зробили те, чого Ющенко не спромігся за п’ять років своєї каденції. Вони створили жорстку вертикаль влади, зачистили всі ключові структури від проукраїнських елементів (Ющенко навіть не намагався боротися проти антиукраїнської п’ятої колони), скрізь поставили своїх людей, докорінно змінили напрям зовнішньої і гуманітарної політики тощо. Вони встановили контроль над усіма регіонами держави. А якщо чогось не зробили – Москва підкаже. Адже там у деяких спеціальних інституціях сидять тисячі розумних московських хлопчиків із гарвардською і оксфордською освітою. Вони завжди допоможуть методиками найефективнішого руйнування України. Цим «безпорадним», як стверджує наша «інженерка людських душ», у тій державі ніколи не відмовляться порадити. Отже, на її думку, Янукович зовсім не страшний, або, як кажуть китайські товариші, це типовий «паперовий тигр». Зате Тимошенко… Це, як запевняє письменниця, Сталін, Троцький і Гітлер у одній особі та в одній спідниці. Ось і виходить, що Янукович – менше зло для «противсіхів». Більше того, метр красного письменства побачила небачене і почула нечуване: виявляється, з’явилася особлива форма фашизму – жіночий фашизм (стогніть, політологи!) І Тимошенко – це, так би мовити, перший кандидат на фюрер-бабу. Шкода, ані логіки, ані аргументації, ані фактів – суцільна вербалізація якихось хворобливих фантазій. Від цього тхне такою миргородською калюжею, такою безнадійною духовною провінцією, від якої не врятує ніяке гасання Нью-Йорками, Лондонами й Парижами, адже провінція – це не місце на мапі, а стан душі. Наші інтелектуали є рабами особистого, своїх індивідуальних симпатій і антипатій. Піднестися над ними вони не здатні за визначенням. А коли одна жінка полум’яно не любить іншу (і без доктора Фройда тут нічого не зрозуміти), то виникають істинно шекспірівські сюжети.

Проте одного разу припустившись помилки, наші інтелектуали, замість чесно і шляхетно, мужньо її визнати (чого, на жаль, вони геть позбавлені), починають її приховувати, для чого доводиться незграбно її виправдовувати, занурюючись у пошуки хитромудрих аргументів.

Інший знаний письменник, практично живий класик, зажадав територіального пошматування України, бо, бачте, важко українська ідея поширюється в Криму й на Донбасі. Якби той галицький пан ці 19 років, не встигаючи витирати піт із чола, поширював ту ідею в цих регіонах, тоді на його скарги ще можна було б якось реагувати. Проте, здається, нога його ступала на Донеччині значно рідше, ніж на берлінщині. Справді, навіщо їздити до Криму й Донбасу, де російський шовініст може обматюкати твою ніжну та незайману українську душу чи й загалом жбурнути в пику якийсь твердий тупий предмет, коли ліпше відвідати Чикаго, Філадельфію, провінцію Альберта в Канаді, де з приємністю, під оплески, агітувати ветеранів ОУН-УПА за Україну? До речі, дуже полюбляють наші сучасні класики паразитувати на патріотичних почуттях діаспори. А я хочу сказати зарубіжним українцям: «Люди добрі, женіть їх у шию, женіть в Україну, нехай борються в краю за свою державу, а не швендяють по світах!» Нехай вчаться боротися, хоча ця публіка є носієм не культури боротьби, а культури капітуляції та пристосування до будь-якої влади. Такою була їхня «кредитна історія». Вони починали з комсомольських годівничок для творчої молоді, потім переходили до творчих спілок під егідою ЦК КПУ, де отримували заповідане ще товаришем Сталіним «корито» у вигляді квартир, дач, автівок, будинків творчості, премій і нагород, поїздок у братні республіки та за кордон тощо.

Тепер це поміняли на західні гранти, але людська суть споживачів подачок не змінилася. Інша річ, що можна помітити, як раптом ці духовні світочі починають дуже акуратно ставитися і давати гранично «зважені» оцінки тим чи іншим країнам. А хто ж кусатиме руку, що годує? Звісно, нічого безплатного в цьому світі немає, тому «скачи, враже, як пан каже…» Зрештою, це їхнє право в межах моралі, поширеної в їхньому середовищі, влаштовуватися в цьому житті. Тільки не треба удавати національних пророків і провідників нації. Адже саме завдяки діячам подібного людського типу Україна лише в російському ярмі була понад 300 років. З таким духовним проводом навіть найгероїчніший народ не має відрадних перспектив. Ці люди не можуть (хоча й дуже пнуться зі шкури!) за визначенням бути національними лідерами, бо це унеможливлюється їхньою дріб’язковістю, егоїзмом, боягузтвом, заздрістю тощо. А крім того хворобливою схильністю до дешевого самопіару з будь-якого приводу. Вони прагнуть вбратися в тогу борців за Україну, нічим не пожертвувавши заради неї. Ці діячі вже давно відшукали собі хлібні місця в краю та «в екзилі» й тримаються за них як воша за кожух. У разі якихось струсів у Вітчизні вони чкурнуть на заздалегідь нагріті квартири у вільному світі, повчаючи з безпечної відстані українців на материку, як правильно боротися за Україну. Та ще й напишуть грубезні томи мемуарів про те, як вони (кільканадцятий раз!) «проср…ли» Україну, які ввійдуть до певної мемуарної традиції, починаючи з достойників Центральної Ради. А деякі з них так люблять Україну, що залишаться в краю й догоджатимуть будь-якій владі, демонструючи вищий клас добровільного, за покликом серця, холуйства. Адже хто змушував світочів духу брати участь у гуманітарній раді при Вікторі Януковичі? Невже, якби не погодились, їх би розстріляли, посадили, залишили б без їжі їхніх дітей і онуків? Але як писав Микола Гоголь: «Має руська людина безкорисливу любов до підлості». Коли сьогодні готується закон про фактичне вбивство (і тепер уже остаточне!) української мови, ці малоросійські інтелігенти мовчать, як партизани на допиті. Потім вони доводитимуть, що десь у коридорі встигли попрохати в президента амністії для української… Мовляв, ми плакали й благали, але не допомогло.

За кордоном ці діячі, що можуть представляти лише самих себе, чомусь говорять від імені України, подають свої особисті фантазії як голос громадської думки країни. Хоча їм цього ніхто не доручав.

                             Інтелігенція – це...
Звідки в них така схильність до колаборантства, вирішення приватних проблем за рахунок держави? Звідки патологічне прагнення до самозвеличування? Вони можуть без вагань своїми легковажними претензійними заявами вдарити у спину тих, хто справді бореться за Україну. Своє розпухле від комплексів «Я» їм насправді набагато важливіше, ніж якась там Україна, яку вони вже зіштовхнули в прірву, звісно, не через антиукраїнські наміри, а виключно через свою егоїстичність, самозакоханість, провінційність та дріб’язковість. І навіть не помітили, що припустилися жахливої, моторошної, можливо, невиправної помилки. Вони й зараз не бачать, що Україна швидкими темпами втрачає незалежність (головне, що покарали не симпатичного їм політика!). Якби наші інтелектуали були людьми освіченими, а не тільки дипломованими і добре знали історію, то звернули б увагу на вражаючі паралелі між нинішньою Україною та Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР) зразка 1920–1922 років. Нині, як і тоді, процес входження України до москвоцентричної наддержави відбувається шляхом об’єднання спочатку визначальних економічних та інфраструктурних комплексів: атомна енергетика РФ й України, Нафтогаз і Газпром, авіапром Росії та України, морські порти, гідроенергетика на Дніпрі тощо. На очах Україна стрімко перетворюється на підсистему російської системи. Це повторення процесів тих років, коли об’єднували шляхи сполучення (зі створенням єдиного союзного наркомату), телефон і телеграф, пошту, стратегічні підприємства тощо. Ця матриця швидкими темпами запрацювала в Україні, а за якісь шість місяців «безпорадні» та «нікчемні» (як уважають наші «генії») зуміли надати цьому процесу рис незворотності.

Замість істеричних спічів на телебаченні, нашій інтелігенції треба було всі роки незалежності вести велику органічну роботу. Зокрема, творити концептуальні схеми розвитку України, мовної і культурної політики, інформаційного простору й книжкового ринку. А тут, якщо буде треба, якщо навіть прийде до влади нормальна політична сила, похвалитися нашим «високочолим» нічим. Коли дивишся на сусідню Польщу, яка є нині розвиненою європейською країною, то розумієш, що в цих успіхах є величезний внесок польської інтелігенції, яка проводила конструктивну ідейну роботу задовго до виникнення «Солідарності». А що зробив сучукрінт за 19 років незалежності? Де продукти інтелектуальної діяльності цієї верстви? Вона, до речі, аж ніяк не є лідером нації, коли треба кликати до дії, до національної роботи, то від неї радше почуєш «Не трать, куме, сили, опускайтеся на дно». Інтелігенція квола, слабка, не дуже освічена, схильна до нічим не виправданого нарцисизму, аморальних компромісів тощо. І ще. Вона страшенно боїться боротьби, а це ознака не українства, а саме малоросійства. Провали України в державницькому, соціально-економічному й мовно-культурному розвитку значною мірою пояснюються негативною якістю її інтелектуальної верстви. А суїцидна в національно-політичному сенсі поведінка цієї публіки на президентських виборах 2010 року змушує згадати слова вождя світового пролетаріату, сказані «засновникові пролетарської літератури» Максіму Горькому: «Інтелігенція – це не мозок нації, а її…». Спробую пом’якшити вислів Ілліча, сказавши, що йдеться про кінцевий продукт травлення в людському організмі. Стосовно певної частини нашої інтелігенції, то це, на жаль, свята правда.

Згадую, як три роки тому, виходячи з офісу української редакції «Радіо Свобода», знаний український критик абсолютно серйозно сказав мені: «Якщо в Україні не можуть забезпечити права українськомовних, нехай нас оголосять національною меншиною і забезпечать якусь резервацію для збереження нашої мови і культури». Ці люди не можуть бути духовним проводом повноцінної нації, хіба що зацькованого провінційного племені…

Джерело

29 жовт. 2010 р.

СУЧАСНІСТЬ І СОЛІДАРИЗМ

Ернст Заграва

Стаття присвячена пам'яті патріарха українського солідаризму Володимира-Юрія Даниліва        

                                                       I. ІСТОРІЯ

А. "Справжній капіталізм".

Капіталізм, що постав на руїнах феодальної системи був справжнім. Він ще не знав, що він капіталізм, і не знав, що він справжній. Але він добре знав, що йому заважають стани і державна опіка. Тому подорослішавши і увійшовши в силу він якось непомітно, навіть для себе, загубив перші та зі злобною агресивністю відкинув другу.

Справжній капіталізм був самокерованою системою вільного ринку. Його панування у світі швидко далося взнаки. Воно було чудовим. Породжена ним індустріальна революція спричинила таке карколомне зростання темпів економічного розвитку, що підвищення життєвого рівня вперше в історії людства стало помітним протягом життя одного покоління. Капіталізм дав Європі беззаперечну перевагу і зробив її лідером і паном світу.

Наслідки настільки чудові, що здається неможливим, щоб хто-небуть був незадоволений таким новим устроєм. Країнам, що залишилися за бортом, залишалося лише шкодувати, і бути незадоволеними, що індустріальна революція трапилася не у них.

Але як не диво незадоволення швидко стало зростати і в самих передових (капіталістичних) країнах. І незабаром це незадоволення почало відверто розколювати суспільство і реально загрожувати його цілісності. Це сталося в той час, як зауважує Володимир Юрій Данілів, "коли капіталізм сягнув свого апогею, а становище широких народних мас із дня на день погіршувалось. Малий прошарок суспільства жив у найвищому добробуті, а решта народу, робітничі маси, перебували у великий нужді і гнобленні. Останні, певна річ, спричиняли в суспільстві цілком несприятливі умови, анархію і хаос. Четвертий стан пролетаріату, який дедалі міцнішав, вимагав своїх прав. Протиріччя всередині суспільства дедалі посилювались". /1.132/

Загрозою цілісності суспільства були звичайно революції, повстання. Та й саме постійне протистояння класів, що виливалося у взаємну зневагу і навіть ненависть, не могло сприяти ні психологічному комфорту націй, ні їхньому економічному розвитку.

Стало зрозуміло, що лібералізм, якій обгрунтовував "справжній капіталізм", як і сам "справжній капіталізм" не виконує своєї обіцянки - зробити всіх щасливими.

Адам Сміт, та його послідовники ліберали, стверджували, що людський егоїзм, в чудодійній системі "справжнього капіталізму", перетворюється на корисний рушій прогресу. Люди, не повинні дбати про суспільство, їм слід обходитися виключно власними інтересами, а "невидима рука" вільного ринку автоматично спрямовує їхню егоцентрічну діяльність на користь суспільству.

Мало того, та сама невидима рука, автоматично робить ціну праці справедливою. Зовнішні втручання не лише не можуть бути корисними, а можуть призвести до диспропорцій у попиті і пропозиції, як товарів, так і робочої сили, а отже до несправедливості.

Отож ця система обіцяла ефективність поєднану з автоматичною справедливістю. І якщо по першому пункту її успіхи були беззаперечні, то по другому результати були плачевними.

1) "Невидима рука" заходилася не лише встановлювати рівновагу попиту і пропозиції, а ще й енергійно почала породжувати монополії, які, в свою чергу, заходилися нищити будь-яку залежність ціни від цієї рівноваги. З чого випливало

А) заперечення вільного ринку ним самим.

Б) безперервне збільшення прірви між доходами небагатьох і доходами більшості, що і призводило до напруги у суспільстві.

В) до концентрації капіталів в руках небагатьох, що дає в руки цим небагатьом таку соціально-економічну силу, яка забезпечує їм можливість протистояти соціально-економічній силі держави. І не лише протистояти, а й переходити у наступ. В.Ю.Данилів так відмічає цей факт: "...крайньо ліберальна економічна система дає можливість багатим капіталістам опосередковано контролювати або впливати на уряд у даній державі, що веде до встановлення плутократії демократичним способом". /1.60/

2) В наслідок всіх цих причин, "справжній капіталізм" не спромігся піднести на п'єдестал свого кумира - демократію. Стало очевидним, що політична рівність між власником багатьох заводів, залізниць і рудників та копальником одної з його копалень є примарною.

3) Система "справжнього капіталізму" виявилася такою, що протирічила людській природі.

Всю історію людства, людина була включена у систему соціальних зв'язків, одним з головних елементів яких був патерналізм. Людина в племені, в селянській громаді, в феоді, в античному полісі чи в міській комуні середньовічного міста, завжди почувала себе частинкою спільноти, яка в тій чи інший мірі дбала за неї. Справжній капіталізм грубо зламав цей стан речей. Кожна людина примушувалася стати атомом. Самостійним і одиноким. Як вказує В.Ю.Данилів "Індивідуалістичній лібералізм зруйнував колишні природні зв'язки ... в суспільстві, а нові не встановив". /1.132/ Він і не збирався цього робити, бо за переконанням лібералів, такий стан речей є позитивним, адже людина залишена без соціальної опіки, буде краще працювати для самовиживання, а не уповати на допомогу суспільства. Цей холодний логічний висновок не лише прирікав слабких на злидні і смерть, а позбавляв людину комфорту захищеності. А потреба захищеності та належності до великого колективу (що і посилює цю захищеність), хоча і в різному ступені, але є одною з фундаментальних фізіологічних потреб будь-якої людини і навіть будь-якої стадної живої істоти.

Таким чином вільний ринок виявився неспроможним виконати свої обіцянки більшого багатства для всіх і соціальної рівності. Він призвів до розколу в суспільстві між власниками великих господарств (великі власники) і рештою населення - народом (працівниками цих господарств і споживачами продукції), а також між великими власниками і державою, крім того він відмовляв переважній більшості у задоволенні одної з головних фізіологічних потреб. Він заперечував самого себе врешті решт. Він довів свою неспроможність і потребував корекцій і радикальних змін.

Потреба змін стала знаменом часу. Як вказує В.Ю.Данилів, навіть Папа Римський не залишився в стороні, а гнівно засуджував сучасний йому "справжній капіталізм": "Дух індивідуалізму зайшов так далеко, що колись квітуче і добре упорядковане в своїй повноті різноманітно розвинуте суспільне життя, було знищене, а опісля вбите... Безжалісна конкурентна боротьба засвідчує суттєву ваду. Постійно повторюючись, економічні кризи, безробіття і, як вислід останніх, злидні робітничого класу з усією очевидністю доводять її незадовільність. Найважливіше при цьому те, що вона не веде до мети економіки, загальна ж діяльність економіки простує хибним шляхом" /1.133/

Лібералізм потребував альтернативи і марксизм зголосився виконати соціальне замовлення. Він заповзявся усунути всі згадані недоліки "справжнього капіталізму". Рецепт його був витончено простий: зробіть суспільство гомогенним, і в ньому зникнуть протиріччя. Практично це уявлялося як повернення до племених порядків, але до племені, що розрослося до розмірів сучасної нації (і навіть всього людства). Нація, як колись плем'я, мусило вести одне спільне господарство. В такий спосіб вирішувалися всі вищенаведені проблеми: оскільки в країні існувало одне господарство, яке належало всім, то зникали великі власники і протиріччя між ними та народом; оскільки в гомогенній націй, як і в племені, не потрібна була держава, то на додаток зникала і сама держава. Політична рівність сперта на рівність економічну, власницьку ставала більш "обгрунтованою", реальною. Людина поверталася в плем'я, в колектив і, тим самим, задовольнялася її соціальна потреба захищеності.

В. "Справжній соціалізм". Або комунізм.

Не дивно, що комуністичні ідеї набули популярності й поширилися не лише серед "трударів", але й серед інших прошарків населення.

Це було причиною того, що російська комуністична революція була зустрінута з ентузіазмом серед достатньо широких кіл на Заході. Комуністичні партії, що вже існували, почали швидко зростати в розмірах, там де їх не було вони почали з'являтися як гриби після дощу.

Але в червоній Росії в той час наразилися на перші ускладнення. Держава, за доктриною, мусила відмерти. Але більшості ідея про відмирання держави, в конкретних умовах громадянської війни, вибуху злочинності і широкого несприйняття нового порядку, мусила тоді здаватися, якщо не цілком безглуздою, то принаймні дуже передчасною.

Отже держава була збережена. І не лише збережена. За іронією долі, цей ізгой комуністичної доктрини, раптом став її найбільшим улюбленцем. Вона не лише давала важелі для втілення ідей, а й давала практичний напрямок втілення теоретичних побудов. Загадкове "усуспільнення" ставало досить зрозумілим одержавленням, суспільний захист - державною опікою.

Відмовившись відмовитися від держави, більшовіки, за її допомогою, заходилися втілювати інший пункт програми - гомогенацію суспільства.

Несподіваним для прихильників комуністичної ідеї виявилося те, що чим гомогеннішим ставало суспільство, чим одноріднішими ставали інтереси прошарків, тим випуклішим ставала наявність одного певного прошарку - державної бюрократії та її інтересів. По усуненню за допомогою держави інших протиріч, протиріччя між самою державою і рештою суспільства ставало головним і всеохопним.

Таким чином комунізм, насправді усунувши головні вади "справжнього капіталізму", поставив на їхнє місце інші.

1) Усунення із суспільства приватного капіталу означало усунення із суспільства альтернативних державі соціально-економічних сил. Це призводило до того, що:

А) комунізм заперечував себе, бо не лише не усунув держави - "засобу насилля", а навпаки, зробив її єдиною, безальтернативною соціально-економічною потугою суспільства, що унеможливило нації ставити будь-які обмеження для апетитів держапарату.

Б) помітна неозброєним оком "рука держави" заходилася не лише усувати протиріччя між класами і прошарками, а й енергійно дбати за себе, тобто про сам державний апарат.

В) комунізм не зміг усунути протиріч в суспільстві. Належність чи не-належність до державного апарату сама по собі стала формою нерівності.

2) Проблема демократії не була розв'язана, вона була лише видозмінена. "Справжній капіталізм" справді дозволяє собі плекати цілковиту політичну рівність, бо добре знає, що нерівність економічна, забезпечує стабільність системи. Справа є в утворенні вже згаданих приватних соціально-економічних потуг, власники і провідники яких мають значно більше можливостей у відстоюванні і проштовхуванні своєї точки зору ніж кухарка чи слюсар. І їм такий стан речей подобається, що і забезпечує стабільність системи. З іншого боку це означає, що в реальності нерівність економічна не дає змоги відбутися і рівності політичний.

Реальний комунізм перегорнув цю проблему. Економічна рівність була проведена в життя (в тому значенні, що згадані соціально-економічні потуги, які їй перешкоджали, були зліквідовані). Але стабільність такої системи досягалася за рахунок нерівності політичної. Нерівності не так людей, як ідей - одна ідея мала права на все, інші ідеї не мали права навіть на існування.

Крім того нищення приватних соціально-економічних потуг знищило противажель державному апарату і той став монополістом у виробці політичних рішень. Таким чином, комунізм, обіцяючи через досягнення економічної рівності більшу рівність політичну, свого завдання не виконав.

3) Система "справжнього соціалізму" виявилася такою, що протирічила людській природі.

Бо обмежує її ініціативу. Воля вибору, очевидно, є іншою стороною потреби у захищеності. Обмеження волі вибору потенційно несе в собі зменшення захищеності. Сюди також примикає потреба лідерства. В вільноринковому суспільстві кожний потенційно може будувати навколо себе свою пірамиду: свою фірму, свою наукову школу, свою партію. За справжнього соціалізму все це було неможливим. І волі вибору, і потребі лідерства дозволялося реалізовуватися лише у строго заданих рамках і напрямках. Таким чином воля вибору спотворювалася в самій своїй основі, а задоволення потреби лідерства могло бути реалізоване лише через довгий ряд плазувань і підкорень на довгому шляху через сходинки кар'єрної дробини.

4) Нарешті обіцяного марксизмом кінця історії не вийшло. Націоналізм подолати не вдалося. Протистояння між СРСР та Китаєм, а також Югославією, незадоволенність більшості радянських європейських сателітів, а пізніше і китайсько-в'єтнамська війна показали, що замість спільного інтернаціонального фронту трударів проти капіталістів, залишаються все ті ж самі міжнаціональні протиріччя.

                                       Генезіс Лівих              

Тим часом, поряд із комуністичною ідеєю, щоправда пізніше за неї, з'явилася і розвивалася інша альтернативна "справжньому капіталізму" ідея - солідаризм. Якщо перша наголошувала на боротьбі в суспільстві й обіцяла її ліквідувати в суспільстві справжнього соціалізму, то друга наголошувала на взаємопотребі, на солідарності. При цьому вона обіцяла вічно підтримувати боротьбу в майбутньому суспільстві, щоправда у напівтліючому стані.

"Справжній соціалізм" розібрав в солідаризмі ще одного суперника. Комунізм бачив класову боротьбу і хотів виграти в ній. Солідаризм пропонував примирення і шукав способів його впровадження. Солідаризм залишав саму суть капіталізму - приватну власність і конкуренцію, а отже був не більше ніж ряженим ворогом.

Солідаризм і комунізм обидва були альтернативою справжньому капіталізму, але союзу між ними на перших порах бути не могло. Та союз був і не потрібний комунізму. Його гасла були чіткими і зрозумілими для трударів, його цілі - зробити всіх економічно рівними - були близькі їм. Тим більше, що у багатьох випадках, очевидно сприймалися як "забрати від багатших і поділити серед бідніших". Тобто практичні висновки із комуністичної доктрини - наслідки складних філософських і науково-теоретичних розробок, висліди красивих логічних та діалектичних схем, були прості (навіть примітивні) і близькі зневаженим народним масам.

Солідаризм замість швидкого перерозподілу багатств обіцяв лише "стриману експлуатацію" і "розумно-достатній соціальний захист". Подібні речі були менш здатними надихнути маси на боротьбу. Тому не слід дивуватися, що солідаризм тривалий час животів, як периферійне вчення, плід теоретизування і предмет розгляду вузького шару високоосвічених (і достатньо багатих) інтелектуалів, зворушених "долею простого люду". Сам простий люд цими ідеями особливо не переймався.

Комунізм зорганізував широкий, різнолікий, потужний рух. Перемога комуністичної революції в Російській Імперії підсилила його ще більше. Реальний приклад втілення комуністичних ідей підтверджував, що "справжній соціалізм" це не лише порожні теоретичні побудови, а це надавало руху духовної сили. Реальна фінансова допомога Радянського Союзу надавала "матеріальної" снаги. Цей рух набирав сили й досяг особливого розмаху під час Великої Депресії.

Справи почали мінятися після Другої Світової Війни. Практичний досвід вже двох різновидів соціалізму - радянського напівінтернаціоналістичного та німецького націоналістичного відштовхнув багатьох. І хоча і після Другої Світової комуністичні партії залишалися достатньо впливовими в Європі (особливо в Італії та Франції), але більша частина руху (соціалістичні партії) почали рішучий розрив з комунізмом. Вони і раніше мали розбіжності з комуністичними партіями, але саме в той час вони визнали приватну власність як повноправний елемент суспільства. З того часу колишні марксисти постійно працювали над удосканаленням своїх доктрин. Вони один за одним здавали постулати "справжнього соціалізму", але залишали головний для них - економічну рівність. Оскільки вони визнали приватну власність, а та неухильно породжує економічну нерівність, то вони бачили своє завдання у тому, щоб взяти державу в свої руки і за її допомогою впливати на перерозподіл, виробленого цією приватною власністю, продукту. Інакше кажучи, держава мусила брати у багатих і віддавати бідним.

На середину 80-х чи не вся Європа вже була соціалістичною, тобто майже всі її країни очолювалися постійно, чи з перервами, соціалістичними партіями. І хоча частина з них (навіть правлячі) продовжували бачити своєю метою знищення класів та загальне усуспільнення народного господарства (французькі соціалісти та лейборісти Великобританії мусять бути згаданими в першу чергу), інша частина, почала втілення моделі, що визнавала як приватну так і суспільну власність та шукала рівноваги між класами. Шведський варіант є найвідомішим прикладом.

                                        Правих

Поряд із наступом лівих, реформовували свої погляди і праві партії. Те що справжній капіталізм призводить до напруги в суспільстві через нестримне розшаровування людей за доходами стало очевидним для всіх вже на початку 20-го століття. Приклад революцій в Європі (Російська Імперія, Угорщина, Німеччина) та посилення комуністичного руху ще з більшою силою показали це. Крім того під загрозою була святая святих лібералізму - демократія. Концентрація капіталу невблаганно породжувала все більші корпорації. Те, що держави все менш були здатні порядкувати цими корпораціями стало очевидним всім на тому ж початку 20-го ст. Демократія могла бути запроваджена лише там, де всі суб'єкти країни підкоряються державі. Якщо хтось, чи щось стає над державою - демократія стає неможливою. Великі корпорації повільно але впевнено набирали сил і кидали виклик державі. Вони все менш охоче підкорялися їй, більше за те, вони намагалися впливати на її рішення. І для цього вони мали необхідну соціально-економічну потугу.

Самім лібералам стало ясно, що для порятунку демократії треба рятувати державу. Консерватори вийшли з тіні й у весь голос заговорили про "сильну державу". В Канаді цей період (початок 20-го сторіччя) відомий як "війна з бізнесом". В США, де комунізм мав найменший успіх, спочатку республіканці, а відтак демократи обрушилися на великі корпорації. "До [рузвельтівського] "Нового курсу" великі корпорації мали практичну монополію на політичну силу. Через регуляції справ бізнесу "Новий курс" створив два нових потужних гравців за політичним столом: організовану працю і сильний уряд. Бізнес, уряд і праця були зібрані разом "Новим курсом" ... В цих умовах бізнес зробив певні поступки праці й державі". /2/

Від 30-х років ХХ-го століття праві партії залишили Сміта з Рікардо на поталу лівим, вони вже мали нове знамено - Джона Кейнсі. Ця третя видатна особистість політекономії, спираючись на математичні методи, знайшла рецепти поліпшення дії вільного ринку - активне втручання держави.

"У ХХ ст. лібералізм зазнав змін під впливом соціалізму. Концентрація багатства в приватних руках змусила лібералізм реформуватися за допомогою різних соціальних законів на користь робітника і введення системи робітничих профспілок, які захищають робітника від визиску капіталу. Сьогодні ми бачимо зворот від лібералізму до благодійної держави ... як суспільного опікуна". /1.60/ - писав В.Ю. Данилів у 1950 році.

У 60-70х роках вся американська еліта називала себе кенсіанцями, а провідна партія Канади - ліберальна, навіть переписала в соціалістів свою Програму.

Усе змішалося в домі людства. Праві стали нагадувати лівих і навпаки. Лише "справжній соціалізм" продовжував по справжньому відрізнятися і від тих і від тих. Тому нічтоже сумняшеся сміливо заявляв, що народ на Заході не здатний зрозуміти і побачити різницю між різними буржуазними партіями (куди звичайно потрапили і соціал-демократи).

                                        Солідаризм 

Що є найцікавішим у цьому періоді? Те що і ліберали, рятуючи і "підправляючи" ринок, і соціалісти, клопочучи за права і умови життя робітничого класу і всіх знедолених, прийшли приблизно до тої самої точки. І точка ця сильно нагадує нам те, що В.Ю.Данилів називає в своїй роботі солідаризмом.

Він подає нам, що людина "має завдання підкорити собі всю природу. Того, чого їй, як окремій одиниці, не вдається, вона досягає в суспільстві". /1.120/, "що суспільство - першоістотне і що кожний окремий індивід лише в ньому, тільки як його член, формується на духовно-моральну особистість. Кожна людська діяльність, думка або почуття спричинені або перебувають під впливом суспільства". /1.115-116/ "Система солідаризму ... визнає суспільство носієм економічних функцій: заступаючи принцип приватної власності, вона залишає, проте, за собою право унормовувати і регулювати взаємини між економічною діяльністю індивіда, суспільства і держави ..." /1.118/ Виходячи з таких міркувань Данилів услід за Генріхом Пешем приходить до висновку, що "з огляду на це держава має право задля добра суспільства втручатися у сферу народного господарства". /1.118/

Отже праві, віддавши вільний ринок під регулювання держави, здали своє ліберальне вчення про вільного індивіда і "невидиму руку". Ліві, визнавши примат приватної власності, здали свою мету - комуністичне суспільство з загальносуспільним господарством. Тому вони хочеш - не хочеш опинилися в тій зоні, яку з самого початку окреслював солідаризм як свою - "... солідаризм намагається усунути вади лібералізму і соціалізму, залишаючи, проте, позитивні елементи обох систем. Індивід з його природними правами сприймається, і водночас належна увага приділяється всьому суспільству". /1.118/

Те, що мислителі солідаризму виводили з моральних та філософських засад, Кейнс обгрунтував за допомогою сірого трударя серед наук-аристократів - за допомогою математики. Він довів, що смітівське і марксистське розуміння капіталізму - це виродженні випадки певних рівнянь, що віддзеркалюють дію ринку. Тобто вони є двома різними точками економічної рівноваги. Така була його математика. Але ж на практиці людство зустрічало лише ринки, що невблаганно вели до все більшого розшарування суспільства і до монополізації. Тому Кейнсу (тим більше, що він працював над своєю теорією якраз під час Великої Невдачі вільного ринку - Великої Депресії) не залишалося нічого іншого, як запропонувати у допомогу "невидимій руці" вільного ринку якусь ще одну зовнішню руку, яка б виправляла незграбні рухи "невидимої руки", яка б підгребала його від марксистського берега до смітівського. Звичайно, що крім "руки держави" важко було придумати щось інше на цю роль.

Отже негласно Кейнсі дав математичне і економічне обгрунтування солідаризму.

Таким чином в західному світі була знайдена злагода, була знайдена точка згоди, яка задовольняла переважну більшість, за винятком периферійних "ультра" лівого та правого спрямування. Ця точка згоди швидше була широкою смугою, в межах якої партії й рухи мали достатній простір для різниць у поглядах, незгод і суперечок. Але це були різниці й суперечки всередині згоди.

Нас не мусить дивувати, що ця смуга злагоди прийшлася саме туди, де вже давно була окресленна смуга солідаризму. В.Ю.Данилів подає нам думки корифеїв солідаризму: "... Леон Буржуа ясно накреслює програму своєї партії, а саме - торування шляху між старою ліберальною і соціалістичною партіями". /1.125/ Або: "Як визнає сам Пеш, його система займає проміжне становище між лібералізмом і соціалізмом". /1.143/

Отож порятунок ринку відшукали в тій самій смузі, де знайшли соціальну справедливість. Чого ще потребувало суспільство? Чи не було це ідеалом? А отже чи не був ідеалом солідаризм?

                                         ІІ. ВЧОРАШНЄ СЬОГОДЕННЯ

Відмирання "справжнього капіталізму"

На середину ХХ-го сторіччя "справжній капіталізм" перестав існувати. Ліберальна ідеологія практично вмерла. Два старих ворога лібералізму правили бал - справа консерватизм, зліва соціал-демократизм. Ці сили, як вже було зазначено, майже зійшлися. Але в тій смузі політико-економічних систем, що вони утворили, було досить місця для різноманітності. І в цій різноманітності можемо розрізнити "правий" і "лівий" варіанти.

Несправжній капіталізм або "Економічний солідаризм" (державний)

Для правих головною вадою вільного ринку було постійне зростання корпорацій до монополізму, до усунення вільності ринку, до непокори і зухвалості по відношенню до держави. Тому в центрі їхньої системи була рівновага ринку. Оскільки ринок самозаперечувався через монополізацію, то вони потребували сили, яка б зберігала ринкову рівновагу, шляхом недопущення занадто великого посилення корпорацій. Бути цією силою годилася держава. Держава, що дає порядок і тримає в узді гіганти-корпорації. Традиційна віра правих (консерваторів) у Державу і Порядок знаходила тут практичне застосування. Держава ця мусила бути достатньо потужною сутністю, щоб мати можливість порядкувати такими потужними сутністями як гігантські корпорації. Для цього з цих самих корпорацій збиралися податки і вони збільшувалися увесь час (що посилювало державу і послаблювало корпорації). Збиралися вони і з громадян, щоб держава була ще міцніщою і могла давати й цим громадянам правильний і твердий порядок. Крім того, держава збирала податки, переважно з багатих і корпорацій, ще й для того щоб передати їх біднішим і тим усунути неспокій із суспільства, а крім того дати всім рівні можливості для старту (навчання, чи відкриття свого бізнесу). Тобто бачимо тут проведення принципу демократії в економіку - як держава не дає окремим особистостям ставати над іншими і захоплювати у свої руки більше політичних прав і можливостей через свої силу та багатства, так само тепер держава перешкоджала в економічній галузі однім компаніям ставати над іншими і захоплювати більше економічних прав і можливостей через свої силу та багатства. Тому саме протистояння корпорацій і держави стояло в центрі цієї системи. Передбачалося, що підтримання рівноваги ринку (тобто конкуренції, яку знищує монополізація) повинно підтримувати стійке зростання народного господарства, з чого мусять користати всі шари суспільства, зокрема й найбідніші. Висновки з теорії Кейнса вимагали від держави стимуляції попиту для уникнення економічних спадів. Під час спаду приватної ділової активності держава могла стимулювати економіку шляхом державних вливань в народне господарство: надання пільгових кредитів компаніям у скруті, відкриття державних бізнесів (стимулювання виробництва, випуску продукції), повернення державних боргів громадянам, а також зниженням податків, примусовим зниженням банківського проценту (стимуляція попиту на продукцію). Під час підйомів було доцільно підвищувати податки і банківський процент з метою стимулювати громадян робити більші заощадження на банківських рахунках, які б стримували попит і слугували резервуаром для позик корпораціям. В той же час більший процент зупиняв корпорації від надмірних позик, що допомагало уберегти економіку від "перегріву", тобто не давало їй скочити занадто високо, щоб не треба було пізніше занизько падати. З цією ж метою, для стримування попиту, держава набирала в ці періоди великих позик у народу.

Крім того зберігання рівноваги ринку (конкуренції), усунення монополізації, часто вимагало від держави націоналізації "природних" монополій та інших ключових економічних об'єктів народного господарства. Телеграф був один, залізниця одна і електростанція одна на цілу провінцію. Таке монопольне становище виходило боком всьому приватному бізнесу, тому увесь приватний бізнес дружньо підтримував націоналізацію таких підприємств. Вони ставали суспільними і діяли не на приватний інтерес одної фірми, а на інтерес всього суспільства, а отже всіх корпорацій.

Таким чином бачимо, що на ділі цей процес призвів до посилення державної потуги в суспільстві. Сумарні податки стали коливатися коло половини ВВП, а державна власність за розмірами знову почала нагадувати добрі старі часи.
  
                   "Несправжній соціалізм" або "Соціальний                                                солідаризм" (корпоративний) 

Для лівих головною вадою вільного ринку було постійне зростання корпорацій, яке було засобом і джерелом розшарування суспільства, шляхом до нерівності, до несправедливості. Тому в центрі їхньої системи перебувала соціальна справедливість і спричинена нею класова боротьба. Аби досягнути цієї справедливості, а також надати класовій боротьбі цивілізовані рамки, ліві намагалися посадити класи за стіл переговорів. Ліві, представники "низів", набули сили в суспільстві через робітничий рух. Їхні політичні партії завжди були природно пов'язані з профспілками. Цей зв'язок був завжди таким сильним, що вони здавалися підрозділами одне одного. Тому було природним, що ліві політичні партії, взявши політичну владу за допомогою профспілок, пізніше допоможуть цим профспілкам у їхніх зіткненнях з працедавцями. Більше за те, прийшовши до влади за допомогою існувавших профспілок, ліві почали формувати їх "з гори" повсюдно. І працівники і працедавці в кожній галузі, організовувалися у певні організації - профспілки, соціальні корпорації, і вступали в організовані переговори між собою під наглядом держави. Оскільки організований капітал за визначенням сильніший за організовану працю, то держава, в цій системі, мусила "примушувати" капітал бути справедливим до праці. В свою чергу, така держава могла розраховувати на допомогу організованої праці у протистоянні держави і економічних корпорацій. В цій схемі капітал потрапляв у лещата між державою з гори і організованою працею з долини. Тому такій державі не треба було бути такою потужною, як державі правих, але вона мала більше клопоту. Їй треба було організувати "громадянське суспільство". Вона мусила організувати працю (робітників), капітал (працедавців) і посадити їх за стіл переговорів. Вона мусила бути неупередженою, хоча трималася на підтримці організованої праці (і мусила пам'ятати про це). Вона не мала права ставати на один бік, через те, що це було не справедливо (а ліві були заклопотані справедлівістю) і це було не вигідно, бо задушений капітал не міг більше "справедливо" винагороджувати робітників.

Крім того держава лівих збирала з багатих і корпорацій податки, щоб на ці гроші підтягувати рівень життя незаможних. Держава лівих бачила більше справедливості в більшій рівності, і таку справедливість можна було досягнути шляхом рівного володіння національним майном. Отже держава лівих збирала з корпорацій податки, а тоді на ці податки викупала їх "для народу" (націоналізовувала), для справедливості.

Таким чином бачимо, що на ділі цей процес призвів до посилення державної потуги в суспільстві. Сумарні податки стали коливатися коло половини ВВП, а державна власність за розмірами знову почала нагадувати добрі старі часи.

Отже різниця правого і лівого "несправжнього капіталізму" (чи "несправжнього соціалізму") витікала з традиційної закоханості консерваторів у сильній державі й з традиційної нелюбові до неї соціалістів (як до апарату гноблення в руках магнатів).

                                 Солідаризм Данилiва

Оглянувши це все, можемо відзначити, що саме лівий варіант є ближчим до солідаризму, як його подає Данилів: "Пожадливе панування капіталу веде суспільство до занепаду. Щоб запобігти цьому, Пій XI вимагає оновлення суспільного устрою. Індивідуалістичний лібералізм з його партійним пануванням він пропонує замінити професійно-становим устроєм. Це усунуло б противенство між класами і станом боротьби всередині суспільства. Професійно-станові об'єднання мають перебрати функції політичних партій. Їхня користь має полягати в тому, що тоді як система партій базується на протистоянні, становий устрій міг би його подолати і привести до гармонії та взаємного співробітництва в усьому суспільстві. Щодо держави й економіки, то вирішальна сила належить не якійсь одній партії чи навіть коаліції партій, а всім працюючим, які повинні бути захищені в професійних об'єднаннях. Ці об'єднання слід організовувати не за соціальним статусом, а за суспільними функціями, тобто в рівних професійних корпораціях будуть зарепрезентовані побіч працівника також працедавці, так що при виконанні державних функцій професійно-станові об'єднання закономірно усунули б антагонізм "працедавець-працівник". У центрі уваги є не інтерес якогось одного класу, а інтерес професійного стану і над усіма професійними станами - добро всього суспільства і держави".

Саме лівий варіант західного суспільства впроваджував "станову організацію" суспільства. Формуючи галузеві представницькі органи від класів і садячи їх за свій окремий (але спільний для цієї галузі) стіл переговорів, він формував ті самі "професійно-станові об'єднання", про які й говорив папа Римський.

                     Відмирання "справжнього соціалізму"

Таким чином не дивлячись на досить суттєві різниці, це був світ досить одностайного розуміння важливості рівноваги у суспільстві. Це був світ "противажелів", де народ, корпорації та держава складали собою жорсткі грані рівнобедренного трикутника, що в ідеалі стрімив до рівностороннього. В цьому світі рівноваги ніхто не мусив бути незадоволений, адже політика робилася від імені всіх і за участі всіх "високих сторін". Можна було бути незадоволеним "дурними рішеннями" "дурної більшості", але всі були згодні, що слідування рішенням більшості є справедливим. Крім того підтримуєма таким устроєм рівновага ринку забезпечувала стійке зростання, з чого користало все суспільство.

Саме цей світ, світ солідаризму, зруйнував комунізм. Цей світ був світом згоди. Світ комунізму згоди не шукав. Ні всередині себе, ні з зовнішнім світом. Цей світ одержавив всі корпорації й знищив рівновагу, що трималася на протидії сильних "держава-корпорації". Громадянам комуністичних країн не було між чим обирати і балансувати. Цей світ зробив державу єдиним працедавцем і забрав в робітника можливість вибору. Він посадив державу і працевників за стіл переговорів і не дав їм нікого третього в арбітри. Держава у вакуумі, без корпорацій, партій і незалежних профспілок, втратила свою функцію арбітра і наладувача злагоди. Відсутність противажелів робить незносними навіть найлагідніших - вони втрачають міру, не бачать справедливих меж своїм зазіханням, які надаються лише протидією іншої волі. За найкращих бажань ця держава, без зворотнього зв'язку на свої дії, не могла визначити оптимального стану і оптимального напрямку подальшого розвитку.

Громадяне комуністичних країн наважилися поміняти цей світ на світ солідаризму. Світ, що поєднував в собі гнучкість ринку з державною опікою. Світ, що давав кращу можливість зреалізуватися вже готовим талантам і давав можливість цим талантам вирости уві всіх прошарках суспільства. Світ, що давав можливість вибору і не відмітав надійності життя, до якої ці громадяне звикли за "справжнього соціалізму".

                                         ІІІ. СЬОГОДНІШНЄ МАЙБУТНЄ

Світ солідаризму спромігся встановити рівновагу і злагоду між трьома головними елементами суспільства - корпораціями (працедавцями), народом (працівниками) і державою. І ця система працювала досить добре. Настільки добре, що "ворогуючи" сторони однаково впевнено називали її своєю. Для одних ця система була капіталізмом, для інших соціалізмом.

Порушення рівноваги.Світ

Якийсь час здавалося, що солідаризм виконує свою задачу. Але солідаризм був побудований як рівновага між внутрішніми елементами одної країни. Та процеси зростання взаємозалежності господарств країн, в першу чергу через більшу рухливість приватного капіталу, через ту легкість з якою він став пересуватися з країни в країну, а також через поширення іноземних філій, різко змінили картину. Обидва ці явища є наслідком зростання корпорацій: з одного боку, корпорації, що зростали, зустрічаючи опір своїх держав, відкрили для себе спосіб продовжувати своє зростання в обхід протидії - за кордоном. З іншого боку зростання корпорацій призводило до постійної концентраціїї все більших фінансів в одних руках. А це дозволяє, одній фінансовій потузі пересувати величезні об'єми капіталу за один прийом, внаслідок одного рішення. 80% світової торгівлі здійснюється ТНК, третина світової торгівлі - це просто внутрішньокорпоративні пересування матеріалів (між різними іноземними філіями тих самих корпорацій).

Таким чином поява закордонних філій полегшила і багатократно збільшила перетік капіталів через кордони, з іншого боку вивіз капіталу великими корпораціями перетворився на цілеспрямоване зростання в обхід вітчизняного законодавства, шляхом створення закордонних філій та скупку акцій закордонних компаній.

Цей процес призвів до того, що держава і профспілки почали протистояти величезним монстрам, що мали в даній країні лише голову чи лапу, а все тіло десь на просторах світу. Сила такого монстра стала виходити за рамки звичайної розкладки сил у трикутнику корпорації-народ-держава. В залежності від розміру країни, корпорації у деяких випадках ставали могутнішими за держави їхніх країн. Але особливо це було правдою стосовно менш розвинутих країн. Там перевищення доходів монстра-ТНК над доходами місцевої держави могло досягати десятків разів.

Як відбиття цього процесу з небуття вигулькнула і зажила новим яскравим життям ідеологія чистого лібералізму, яку тепер стали називати неолібералізмом. Причина є цілком ясною - якщо в системі, де існує рівновага, один з елементів починає зростати в силі, то рівновага невідворотньо буде зламана. На практиці це досягається не лише через згадані вище традиційні напрямки прояву корпоративної могутності (вплив на ЗМІ, підкуп, залежність добробуту тисяч людей і цілих районів), а й через нові, що відкрила доба глобалізації. І найголовнішим серед них став шантаж. Корпорації тепер вдаються до постійного шантажу своїх держав і профспілок, погрожуючи закрити своє виробництво в даній країні й пересунути його в іншу країну, де профспілки згодні на менші зарплатні, а держави беруть менші податкі.

Отже кожна держава і профспілка мають тепер перед собою не просто рівного собі суперника, але лише філію інтернаціональної сили. Відповіддю на це могла б бути лише інтернаціоналізація профспілок та держав. Цікаво, що з інтернаціоналів комуністичних та соціалістичних партій, з інтернаціоналів профспілок і починався колись наступ на корпорації. Але корпорації є одною згуртованою дисциплінованою силою, що віддає накази національним філіям. Вони є єдиною волею, якій філії дають свою силу. Чим більше філій, тим могутніша воля центру - представника всіх філій. Тоді як інтернаціонали - це лише дорадчий орган, для більш нічим не пов'язаних самостійних національних утворень. Чим більше тих філій, тим важче дати їм раду, тим більш примарним є провідництво центру. Теж саме стосується і інтернаціоналів правлячих соціал-демократичних партій, тим більше "інтернаціоналів" держав.

Державам виступити єдиним фронтом заважає різниця в економічних рівнях країн. Перепади в рівнях країн не лише не заважають ТНК, а навпаки є дуже корисними. Вони виробляють прості товари там, де дешева робоча сила і продають їх там, де платня висока; вони виробляють ідеї і високотехнологічну продукцію там, де є достатньо університетів та дослідницьких організацій і продають її там, де така продукція вироблена бути не може; вони стараються оголосити про свої прибутки там де, менші податки і брати кредити там, де найменші проценти. Тепер глобалізація в сполученні з економічною різнорівневістю країн дає їм ще можливість вищезгаданого шантажу. Державам же, навпаки, різниця рівнів ускладнює узгодження спільної протидії. Розвинуті держави намагаються перешкодити "втечі" корпорацій (і шантажу втечею) поширенням своїх стандартів на увесь світ. Тоді корпорації не мали б куди тікати. Але слабкіші держави не здатні підтримувати стандарти багатих країн, а крім того, ті з них, що втратили віру у власний розвиток, просто зацікавлені у припливі до себе іноземного капіталу.

Як прийнято казати в Університеті Торонта, "одна воля, але згуртована, може подолати багато розпилених воль".

До того ж приклад Радянського Союзу, той самий, що раніше зіграв суттєву роль у посиленні солідаризму, тепер зіграв рокову для нього роль. Свіжий приклад безподільного панування держави, виявився таким від'ємним - кривавим і невдалим, що паралізував волю захисників гармонійного суспільства, адже гармонія в ньому може бути досягнена лише за рахунок втручання держави. Натомість дрімуча, і здавалося вже забута теорія вільного від втручання держави суспільства і ринку одержала нове дихання. Держави почали піддаватися нападкам і цькуванню.

Спочатку Маргарет Тетчер у Великобританії, а відтак Рональд Рейган у США почали круте ламання суспільної рівноваги. Профспілки були розгромлені і торгування між трудом і капіталом припинено. Ваги суспільної рівноваги різко перехилилися у бік корпорацій. Держави почали зниження податків і приватизацію державного майна, що зменшує соціально-економічну потугу держав і їхню здатність "приводити до покори капітал". Непомітно капітал стає головним гравцем.

Увесь світ покотився назад - туди, звідки він з таким трудом витягав сам себе протягом всього ХХ сторіччя.

Таки рецидиви державної активності як нинішній наступ бушевської адміністрації на корпорації не можуть дати тривалого ефекту. Якщо США бажають і далі очолювати хрестовий похід неолібералізму, то і їхня власна держава невідворотньо заслабне (навіть не дивлячись на те, що американські корпорації любитимуть свою державу найдовше, бо їхня держава найсильніша і відверто лобіює їхні інтереси на світовій арені).

                                            Україна 

Найбільш катастрафічним виявився цей процес в країнах колишнього СРСР, а особливо в Україні. Тут всі всі процеси набули навіть карикатурного вигляду. На початку ХХ століття антикапиталістична, антикорпоративна хвиля набула в Україні (хоча і не без допомоги Росії) безглуздо крайніх форм. Ідеї комунізму, що прийшли в Україну з Заходу, були втілені в такий крайній формі, і з таким знавеснілим завзяттям, що вразили сам Захід. Тепер ця сама історія повторюється у протилежному напрямку: занесені з Заходу ідеї ринкової економіки запроваджуються в Україні з таким знавеснілим завзяттям, що першоджерельний для України західний капіталізм вже і не здається справжнім. Найкращі зразки марксистських карикатур на капіталізм витягуються із загашників і з ентузіазмом втілюються у життя. Будь-які спроби опозиції такому капіталізму тавруються як "комуністичні".

Так що тепер вже й до України можна віднести слова, що писав у своїй роботі Данилів, цитуючи Генріха Пеша: "Цікавою є реакція , або, краще сказати, копіювання росіянами ідей анархізму й соціалізму. Дозволю собі тут навести паралель між Прудоном і Бакуніним та Кропоткіним, з одного боку, і Марксом-Енгельсом та Леніним - з другого боку. Точно так, як Кропоткін переніс теорії Прудона, так само зробив Ленін з доктринами Маркса й Енгельса. Зі східноазійським містицізмом вони перебирають ідеї з Заходу і пересаджують їх до крайнощів. При цьому вони керуються почуттями більше, ніж розумом" /1.84/

На початку ХХ ст., більшовики втілили західну ідею соціалізму в життя. Втілення було таким, що Захід чимало перелякався власної ідеї. Більшовики спромоглися перенести вічну мрію людей про "царствіє господнє на землі" на комунізм. І величезна кількість людей загинула у боротьбі за цю ідею, а ще більше поклали інших, безневинних людей. Це була їхня віра, в жертву який вони приносили себе і інших, в той час як більш спритні пристосовувалися до нового ладу і пристосовували його до себе.

Люди вірили довго. Вони вірили, що закінчиться перехідний період і настане інше життя, прийде комунізм. Вірили 73 роки.

У 1991 році ця віра впала. Але не зникла. Насправді вона залишилася жити. Вона лише змінила свою спрямованість. Тепер наболіла мрія про комунізм, чи "царствіє Боже на землі" де пануватиме братерство, де всі будуть чесні, де життя буде легким і безхмарним, перенесена на нову мету - "справжній капіталізм". "Справжній капіталізм" - це там, де всім добре, де у всіх височенні зарплатні, у всіх все є, а тому люди добрі один до одного, майже немає крадіїв та вбивць, і навіть заздрість та жадібність залишилися у минулому.

Вже одинадцять років нова віра веде український народ за собою. Багато хто вірить і зараз. Саме наше втілення новомодної західної ідеї неолібералізму поступово приводить Захід до витверезвлення від власної ідеї. Все більше гучних і не гучних імен висловлюють сумнів: Бжезінський, Кісенджер, Сорос, Штігліц...

Колись витверезвлення західних марксистів, їхня трансформація у соціал-демократичний рух не вплинула на наших ура-втілювачив західних ідей. Нажаль немає великої надії, що витверезвлення Заходу якось вплине на ситуацію в Україні сьогодні.

Звиродніла комуністична еліта зрозуміла всю вигідність неоліберальної ідеології для себе і під її прикриттям розтягує національне майно по своїх кишенях. Але нечуваний факт розкрадання не викликає опору в народі. "Ібо сказано", колись і кимось на Заході, що приватизація є "благом", а тому "вона є благом завжди і скрізь".

Опозиція не здатна стати справжньою опозицією, аж поки вона воює з особистостями, а не з обраним курсом як таким. Піднявшись на справедливій ненависті до комунізму, на опорі його антидемократизму, проти тої удушливої, для думаючої людини, атмосфери, яку він створив, проти волі держави, що душила волю індивіда, проти крайнощі врешті решт, зведеної у ранг норми, опозиція покотилась в іншу крайність. Вона тепер старається позбутися найменших натяків на колективізм, на соціальне, як елементів скомпроментованих комунізмом, а отже прагне відновлення "справжнього" капіталізму у всій його первісний, першородній чистоті.

А результатом є те, що жменька цинічної бюрократії разом зі спритними ділками обирає цілу країну, цілу націю, а нація зачаровано і занеміло мовчить.

                                            ІV. ЗАВТРАШНЄ МАЙБУТНЄ

Як пишуть у своїй книжці "Глобалізація під питанням" Поль Ньорст та Грехем Томпсон стосовно глобалізації та викликаного нею сплеску неолібералізму: "Давнє раціональне пояснення примітивних міфів було те, що вони були маскуванням і компенсуванням людської безпорадності перед силами природи. В цьому випадку ми маємо міф, що перебільшує нашу безпомічність перед сучасними економічними процесами... Тепер вже не є можливим досягнути корінних цілей: повну зайнятість в розвинутих країнах, чесне ставлення до бідніших країн і широкий демократичний контроль над економічними справами для людей у всьому світі. Але ми не повинні через це відвертатися та ігнорувати форми контролю і соціальних поліпшень, що можуть бути досягнуті відносно швидко і не вимагають занадто великих змін у поглядах ключових еліт. Таким чином є суттєвим переконати реформаторів зліва і консерваторів, які дбають за сутність своїх суспільств, що ми не безпорадні перед неконтрольованими глобальними процесами. Якщо це трапиться, тоді зміна підходів і сподівань може зробити ці більш коренні цілі прийнятними". /3.6-7/

Людині дано не лише плити за течею. Вона може плити і проти течії, якщо усвідомить загибель попереду. Більше за те, вона вже може міняти самі течії. (І робити це вона здатна лише у колективі).

Україна була занадто "соціалістичною", тепер її хочуть зробити занадто "капіталістичною". Ідеал, як завжди, посередині. І нариси цього ідеалу намагався вже більше 50 років тому накреслити Україні її син - Володимир Юрій Данилів.

Колись наш народ вже відмовився від "справжнього капіталізму" і якщо йому роз'яснити, що дорога, якою його повели, дорога саме до нього, то більшість не захоче туди йти. З іншого боку нещодавно наш народ відмовився від "справжнього соціалізму". І якщо народу цьому ясно дати третю перспективу, він поза сумнівом обере її. Як пише Олександр Шморгун: "Український солідаризм є концентрованим вираженням української національної ідеї на сучасному етапі розвитку людської цивілізації". /4/

"Українське суспільство та його еліта має позбутись боязливості стосовно довіри, солідарності, відданості загальним інтересам як цінностей, які начебто здаються антизахідними і є мало не комуністичними рудиментами. Тим часом, до речі, ці цінності є ядром української культури" – зауважує з цього приводу професор Веніамін Сікора. /5.107/

На осі "Україна - світ" маємо дві перспективи. Або наляканий новим східним втіленням своїх ідей Захід отямиться першим і тоді Україна почне з подивом вчити від заїжджих західних вчителів, що "жити в суспільстві і бути вільним від нього неможливо". Або українському народу, що вже побував в обох крайнощах протягом 15 років, раніше стане зрозумілим згубність всіх крайнощів взагалі. І на цьому доброму грунті може зійти нова Україна, і її нова доктрина. І можливо ця нова доктрина давши добрі сходи на нашій землі не лише поверне Україну до кола передових країн, а й допоможе їй допомогти іншим. Давши зразок сучасного солідаризму для всього світу, українська нація знову має шанс потрапити у коло націй, які поважають одні, й за якими йдуть інші.

Ми були великою нацією. Нам треба лише повернутися.

------------------------------------------------------------------------

[1] Володимир Юрій Данилів. "Солідарність і солідаризм", Київ: "KM Academia", 2000

[2] Stanley K. Schultz. "Dr. New Deal or Dr. Win-the-War" // American History 102.

http://us.history.wisc.edu/hist102/lectures/textonly/lecture20.html

[3] Paul Hirst and Grahame Thompson. "Globalization in Question", Bodmin: MPG Books, 1999

[4] Олександр Шморгун. "Інтелектуальні корені українського солідаризму". // Перехід-IV, випуск 9

[5] Веніамін Сікора. "Перехід від відсталого несправедливого і застійного капіталізму до успішної європейської ринкової економіки (уроки українського досвіду – перша стадія)". В збірнику "До новітнього українського світогляду і стратегії (нариси)", Київ: Економіка і право, 2002.

ПЕРСПЕКТИВИ ДЕРЖАВИ ДОБРОБУТУ НА ПРИКЛАДІ КАНАДИ

Ернст Заграва

Українська політична думка протягом 20-го століття шукала альтернативи як більшовицькому комунізму, так і “справжньому” капіталізму. Тому самому капіталізму, від якого намагалися втікти не лише більшовики, але й лідери української революції – керівники Центральної Ради та Директорії.

Зрештою, офіційною ідеологією українських націоналістів (ОУН) став солідаризм. Його розвивали в своїх роботах теоретики українського націоналістичного руху М. Сціборський (псевдо – Рокош) та О. Бойдуник (псевдо – Боярський). Пізніше – Володимір-Юрій Данилів.

Українськім діячам не вдалося втілити свої ідеї у життя, але, як не дивно, світ, тим часом, прямував своєю дорогою і вибудував щось, що зветься ладом Держави Добробуту; і лад цей великою мірою нагадує їхні креслення.

                                        Солідаризм 

 Світовий солідаризм (будемо називати його так) був спільним витвором консервативного та соціалістичного рухів, що з різних позицій чинили опір лібералізму. Іноді в західній літературі його називають “вбудованим лібералізмом” (таким, що вбудований у суспільство) і протиставляють “неолібералізму” (такому, що відокремлює суспільство від економіки), інакше кажучі “економізму”, який заперечує право суспільства втручатися в економіку.

Щоб бути стислим, охарактеризуємо лише одну з гілок теоретичної думки, що є одною з найзначніших останніх модифікацій солідаристського руху – посткейнсіанізм.

Посткейнсіанізм вказує, що неоліберальні ідеї вільного ринку побудовані на постулатах і дійсності 18-го, початку 19-го століття. Дія “невидімої руки” вільного ринку тепер вже не є результатом розрізнених чинів тисяч дрібних компаній, та рішень прийнятих мільйонами підприємців та працівників. Теперішній “невільний ринок” є результатом чинів десятка, в кращому разі сотень, великих корпорацій, та кількох об'єднань підприємців і профспілок. В таких умовах не співвідношення пропозиції та попиту вирішують ціни і зарплатні, а співвідношення соціально-економічних потуг корпорацій, а також об'єднань підприємців та профспілок. /1/

Солідаризм (посткейнсіанізм) шукає можливості гармонійного поєднання справедливості, демократії та прагматичної доцільності.

Справедливість шукається у двох напрямках. З одного боку підприємці та працівники усажуються за стіл переговорів для спільного вирішення справедливої платні по всій певній галузі під арбітражем і гарантіями держави. Результат таких переговорів повиний розглядатися всіми сторонами як справедливий. З іншого боку, держава шляхом перерозподілу прибутків перенапрявляє частину благ від тих, хто має, тим, хто не має. Крім того, вона ж, шляхом певного втручання намагається вирівняти можливості сильних і слабких (безпроцентні позики бідним абитурієнтам ВНЗ або безкоштовне навчання, примусове обмеження монополізму, обкладання прогресивним податком великих корпорацій та сприяння дрібному бізнесу, підтримка безкоштовної чи субсидованої охорони здоров'я, що надає бідним таки самі послуги як і багатим, регламентація найменшої платні, довжини робочого дня та тижня, довжини відпусток та таке інше, субсидіювання історично відсталих районів тощо).

Доцільність проводиться у життя шляхом пристосування до глобалізаційних процесів через організоване державою підвищення загальної конкурентоздатності вітчизняної економіки на світовій арені. Це досягається через державне субсидіювання перспективних галузей та окремих підприємств, через державну підтримку науки (особливо фундаментальної), та започаткуванням державою підприємств в галузях, що через свою капіталомісткість є не під силу приватному бізнесу, або з якоїсь причини не користуються його достатньою увагою, але є важливими для економіки. /2/3/ На додаток, перспективні галузі, на період становлення, мусять бути захищені від імпорту.

До того ж економічна класична теорія кейнсіанізму своїм головним показником має безробіття і успіх чи невдачу економічної політики оцінює по збільшенню чи по зменшенню трудової зайнятості населення. Це на відміну від неолібералізма, що головним показником має темпи розвитку.

Успіх всіх перелічених заходів дуже залежить від всіх сторін (профспілок, капіталістів та менеджменту) але головним чином від держави – від її бажання робити всі згадані заходи, її волі робити їх чесно та її здатності провести намічені заходи у життя. Крім того, як і завжди, успіх запровадження будь-якої системи залежить від загального її сприйняття нацією, від того наскільки вона далека, чи близька національній культурі та традиції.

Перешкоди на шляху впровадження канадійського солідаримзу 

Фактом є те, що практично всі європейські країни, в більшому чи меншому ступені, запровадили в себе лади, що, хоча і не є строго солідаризмом, тим не менш, за своїми ознаками сильно його нагадують. Класичними прикладами вважаються Швеція та Австрія. В той же час у США подібні ідеї хоча і мали свій зірковий час, тим не менш досягнули найменших успіхів, а тепер зазнають найсильнішого відкату. Загальновизнаною причиною цього вважається виключний індивідуалізм американської нації.

Нашим предметом тут буде Канада. Країна, що по своїх економічних, соціальних, психологічних та інших характеристиках займає проміжну позицію між Європою та США. Такий стан особливо виразно підкреслює як слабкі так і сильні сторони солідаризму.

Слабкість (в порівнянні з Європою) канадійського (тим більше американського) солідаризму бачать перш за все у федералізмі. Солідаризм передбачає державу, як центральний елемент системи, що, з одного боку є формуючою сутністтю по відношенню до інших елементів системи (організуючою і дісциплінуючою), а, з іншого боку, навпаки є результатом перехресних впливів всіх інших елементів.

Федералізм же руйнує дійовість цієї сутністті, перетворюючи цей цілістний і потужний елемент системи на набір елементів, що самі ведуть внутрішню боротьбу між собою. Замість злагодженого, цілеспрямованого впливу держави на всі інші елементи, з'являються союзи елементів держави (федерального органу, провінційних, районих тощо) з місцевим капіталом, працею іншими елементами суспільної системи. /4/5/

Таким чином, замість злагодженого, цілеспрямованого впливу держави на всі інші елементи (на капітал, на профспілки, на всі інші системи-потуги суспільства) з'являються союзи елементів держави один проти одного, укладені зі згаданими потугами.

Саме такий стан канадійської федеральної держави призвів до того, що вона так і не спромоглася організувати суспільство у належні інституції – організовані капітал і працю (бажано вздовж галузевих розрізів).

Задача подібної організації суспільства є справжнім викликом для будь-якої держави, зокрема і європейської. Опір виникає перш за все з боку великих корпорацій, що не бажають державного втручання у свою діяльність. На додаток до цього, оскільки вкликі корпорації також опираються і впливу профспілок на внутрікорпоративні рішення, а держава підтримує (більш того, організує) галузеві переговори корпоративного менеджменту з профспілками, то корпорації і з цього боку мають конфронтацію з державою. Контроль над доходами та перерозподіл прибутків, що запроваджується солідаристською державою зустрічає вже незадоволення не лише корпорацій, але й капіталу (або не лише менеджменту великих корпорацій, вле й акціонерів та власників спекулятивного капіталу, якщо персоналізувати поперднє речення). /6,384/

Але й профспілки (що часто постають і міцніють за допомоги солідаристської держави), не схильні завжди йти назустріч побажанням держави, особливо коли справа стосується обмеження зарплатень (що є важливим для стримування інфляції або підвищення конкурентоздатності вітчизняних товарів). В обмін на кооперацію вони вимагають від держави більшого політичного впливу, якій використовують для вимог поліпшення умов роботи і соціальних гарантій для працівників, а заодне і прав профспілок. /6,387/ А все це, разом взяте, здатне перекреслити вигоди набуті від стримування підвищення зарплатень, а отже підірвати увесь комплекс заходів солідаристської держави.

На додаток, всередині економіки більшості країн є сильні корпорації й цілі галузі, що шукають виходу на чужі ринкі. Оскільки доступ до чужих ринків, частіше за все, вдається набути лише у обмін на відкриття власних ринків, то такі корпорації тиснуть на свою державу, підштовхуючі її до більш відкритої зовнішньоекономічної політики. І навпаки, слабкі галузі і корпорації вимагають від держави більшої закритості.

Поряд із цими звичайними проблемами солідаристської (скажимо європейської) держави, канадійська держава зустрічає додаткові складності. Оскільки значна доля її предприємств є філіями іноземних компаній (в першу чергу американських), то виникає задача узгодження їхніх інтересів (а отже, до певної міри, й інтересів їхніх іноземних штабквартир) з інтересами вітчизняного бізнесу.

Більше того, профспілки виявляються розколотими вздовж всіх перелічених поділів: профспілки вітчизняних компаній та іноземних філіалів, сильних і слабих компаній, нарешті профспілкові об'єднання різних провінцій. Узгодження всіх цих інтересів (для спільної позиції на галузевих переговорах з працедавцями та торгів з державою) справді виявляється задачею нелегкою. /7/8/

              Чинники, що сприяють солідаризму в Канаді

Більшість зазначених проблем на шляху до впровадження солідаризму в Канаді є спільними також і для США. Тим не менш є суттєві відмінності. Розгляд цих відмінностей може дати нам можливість зрозуміти глибше природу солідаризму.

Канадійська держава є непорівнянно більш потужною ніж американська. Остання, спланована для урівноваження різних гілок влади, практично не здатна до рішучих дій на внутрішньому поприщі. “Більшість ... часу країна видається цілком задоволеною фактом, що внутрішня політика є грою, яка грається у непрозорому світі закулісних торгів між політиками, яки перебувають у стані постійної боротьби за переобрання, та лобістськими групами, що оплачують їхні компанії”. /9,110-111/. Канадська система навпаки спланована для цілеспрямованої дії. Партія, що набуває всього лише відносну більшість, формує свій уряд, головою якого автоматично стає голова партії. До того ж прем'єр, як і міністри, є членом парламенту. Якщо уряд втрачає підтримку більшості в парламенті, то він має надати можливість сформувати уряд новій більшості, або скликати нові вибори. Більше за те, канадійській сенат призначається за рекомендацією прем'єр-міністра, так само як судді окружних судів. Така система дає можливість федеральному уряду діяти цілком рішуче і послідовно. /10/

Зрештою канадійська держава порядкує 45% ВВП, що є середнім по Європі й у півтори рази більшим ніж у США (різниця стане ще більшою, якщо врахувати, що США витрачає у два рази більше на озброєння).

Відзначаючі слабкість американської держави Майкл Адамс зауважує, що Біл Клінтон, який займав позиції, як для США дуже солідаристські, був найменш успішним коли виступав за обмеження озброєнь чи універсальну систему охорони здоров'я. І навпаки, він був у зеніті слави коли на третину демонтував, і без того благеньку, американську систему допомоги бідним, старим і хворим (систему Держави Добробуту). /9,113/

Канадійська державна структура, не відміняючі всі складності, створені федеральною системою, з широкими повноваженнями провінцій, тим не менш, як показала історія, неодноразово дозволяла рішучим урядам успішно проводити свою політику. Що вказує на те, що, на відміну від американської держави, канадійська держава здатна проводити в життя свої плани, які навіть можуть йти в розріз із планами великих корпорацій (коли вважає це за потрібне).

Пояснень цим різницям можна знайти три.

1. Канадська державна система є великою мірою спадком від міцної імперської британської машини. В той час як американська є витвором революційного ентузіазму, який (як і завжди у таких випадках) йшов дуже далеко по шляху заперечення всього традиційного. /11/

2. Канада довший час перебувала в складі Британської імперії, а тому в її громадян залишилося шанобливе ставлення до Держави, подібне до європейського (втім, можна сказати загальнолюдського, бо американська недовіра до інституту держави є справді унікальною).

3. Історія Канади є більш “європейською”. Нові території опановувалися спершу військом і там будувався форт, як форпост державної влади. А тоді вже навколо нього селилися поселенці, які від самого початку мали свою державну владу і свій державний захист від індіанців, з якими встановлювалися певні форми взаємодії. Американська експансія була іншою. Переселенці просувалися вперед самі і лише пізніше, на вже обжиті землі з'являлася держава щоб дати закон і взяти податки. Оскільки поселенці перед тим самі винищували індіанців, то вони не потребували державного захисту. Вони вже проходили певні форми самоорганізації і тепер зовсім не потребували накинутого державою нового порядку. Зрештою вони вже звикали жити без податків. Все це визначило суто американській погляд на державу, як на підозрілий, майже непотрібний інститут, що хоче накинути громаді свою волю та невідомо для чого збирати податки.

Зрештою саме дві американські агресії дали канадійцям почуття потреби надійної держави. 

Більш солідаристське чи більш індивідуалістичне суспільство знаходять свій вираз не лише у внутрішній політиці держави, але й у зовнішній. Майкл Адамс, у своєму бестселері, де він порівнює психологічні тенденції канадійської та американської націй, пише таке: “Безперечно, зростаюча прірва в соціальних цінностях між нашими країнами протягом 1990-х років... хоча б частково мусить бути віднесена на рахунок того, що після руйнації радянської імперії... США залишилися єдиною надпотугою світу... Цей унікальний новий статус знизив американську потребу кувати багатосторонні союзи проти потужного і грізного суперника і заохотив США повернутися до більш агресивної однобічності, яку вони демонстрували під час завойовування американського Заходу та в доктрині президента Манроу..., що проголошувала американські права контролювати справи у західній напівкулі, доктрині, що тепер... поширена на всю планету... Історія залишається з нами. Насилля, що було США, залишається США. Моралізм – добрі, погані, правильні і неправильні, чи ви з нами, чи ви проти нас, встановити моральне старшинство, чекати на провокації, а тоді нищити їх – це була Америка і залишається Америка...” /9,115-116/

Підсумком цього дослідження різниць психологій звучать наступні слова: “Канада і країни Європи намагаються збалансувати сили ринку з соціальною політикою, щоб примирити прагнення багатих ставати ще багатше і творити виокремлені еліти, з державою добробуту, з перерозподілом доходів від тих хто має, до тих, хто не має. Такі країни визнають права індивіда, але намагаються збалансувати їх з правами колективів. Ці суспільства в більшій мірі ніж американці усвідомлюють, що індивіди можуть мати забагато свободи і, що ця свобода може бути використана безвідповідально, на шкоду самому індивіду та іншим. Для канадійців значно більш вагомими ніж для американців є мир, порядок і добрий (читай активний) уряд. Це прагнення консервативних людей, які не сприймають лібералізм вісімнадцятого століття, що вів колись за собою американських революціонерів”. /9,116-117/

З урахуванням сказаного можна твердити, що не дивлячись на всі наведені раніше складності канадійського солідаримзу, він обіймає сильні позиції в головах людей Канади (як рядових так і політиків), в традиції цієї країни і навіть у її побудові. /12/ Головною проблемою канадійського солідаризму є не так слабкість держави, непоступливість профспілок чи непримиренна позиція великих корпорацій, як наявність могутнього ліберального сусіди.

Канадійській федеральний уряд досить сильний, щоб проводити свою лінію.

Агресивність профспілок до певної міри можна віднести на комуністичний вплив, що скрізь шукав і бачив класової конфронтації. Поступова зміна психології може і повинна змінити позицію профспілок.

Канадійські корпорації значно слабіші за американські, а тому патернальні заходи канадійської держави завжди знаходять достатньо сильний відгук в бізнесових колах.

Солідаризм зараз переживає важки часи, але в той час як європейські країни єднаються між собою і набувають додаткової сили для ствердження своїх Держав Добробуту, Канада перебуває в економічному і політичному союзі з набагато сильнішим союзником, що ніколи і ніде добровільно не зупинявся перед тим, щоб насаджувати іншим своє бачення справедливості і свободи (чи то робиться дипломатією канонерок, чи то позиками Світового Валютного Банку).

                      Перспективи солідаризму в Україні

Україна є суто європейською країною, зі стародавними традиціями державності (чи то своєї, чи накинутої). Стародавній досвід бездержавної самоорганізації козаків і слобод (мешканці яких вірогідно сприймали державу подібно до того як її сприймали американські піонери) перерваний. Відсутність федералізму робить центральний уряд сильним гравцем. Відсутність справді великих корпорацій ще по справжньому не ділить українську економіку на тих, хто рветься на завоювання чужих ринків навіть ціною відкриття власного ринку і тих, хто прагне державної протекції будь-що. Неструктурованість українського суспільства робить його добрим матеріалом для цілеспрямованих зусиль держави з формування такого структурованого суспільства.

Що стоїть цьому на перешкоді, так це:

1) Неусвідомлення, що “ліберальні цінності” це те, чому об'єднана Європа чинить опір, а не те, куди вона прямує.

2) Той факт, що oлігархія в українському варіанті виконує роль великих корпорацій, лише у більш брутальному вигляді.

3) Таврування інституту держави як винного за всі негаразди в країні, як минулі, так і нинішні.

4) Послаблення держави, як через приватизацію (зменшення економічної потуги держави в суспільстві), так і через зменшення підтримки серед населення (зменшення соціальної потуги держави в суспільстві).

Тим не менш, виглядає сумнівним, щоб 13 років могли карколомно змінити як психологію нації, так і здатність держави впроваджувати у життя свої плани.

Доля українського солідаризму, як і канадійського, є невизначеною. Але ситуація в наших країнах протилежна. Канаді сила обставин (економічний союз з набагато сильнішою ліберальною економікою та зрілість власних корпорацій) працюють проти солідаризму, а психологія нації є чинником, що утверджує його. В Україні ж навпаки, сила обставин (недозрілість власних корпорацій та перспектива союзу з солідаристською Європою) працюють на солідаризм. Але психологія нації (правильніше сказати - настрої владної та опозиційної еліт) працює проти.

З цього випливає, що справа солідаризму в Україні лежіть в освіті, в усвідомленні, в розумінні. Лібералізм вбачається єдиною альтернативою комунізму просто через неграмотність, незнання інших підходів. Чим більше буде відповідної літератури тим міцнішими ставатимуть позиції солідаризму в Україні. Як наслідок:

- по-перше українська наукова думка дістане альтернативу неолібералізму, що підніме рівень українських дискусій на рівень, на якому вже давно перебувають суперечки європейських та американських науковців,

- по-друге виведе з глухого куту вкраїнську політичну думку в якому вона перебуває через те, що і провладні й опозиційні сили однаково стоять на неоліберальних позиціях, а як так, то суперечки між ними виглядають не як ідеологичні, а лише як протистояння особистостей чи кланів.

І перш за все варто ознайомити нинішніх націоналістів з роботами “Націократія” Сціборського, “Національний Солідаризм” Бойдуника, “Солідарність і Солідаризм” Володимира-Юрія Даниліва.

Але поряд з дуже потрібним перевиданням старих заслугованих робіт на цю тему є необхідним й поширення цілком сучасних робіт, що розглядають ситуацію у поточному контексті. (/13/14/)



------------------------------------------------------------------------

[1] Jouhn Cornwall and Wendy MacLean, Economic Recovery for Canada: A Policy Framework. Toronto, 1984, стор. 92.

[2] P.R. Krugman, Strategic Trade Policy and the New International Economics. Cambridge MA, 1986.

[3] J.D. Richardson, The Political Economy of Strategic Trade Policy. International Organization, Vol.44,1991, стор. 107-133.

[4] Michael Jenkin, The Challenge of Diversity. Ottawa, 1983.

[5] Hugh Thorburn, Planning and the Economy. Toronto, 1984.

[6] John H. Goldthorpe, Problems of Political Economy after the Postwar Period / In Charles S. Maier, Changing Boundaries of the Political: Essays on the Evolving Balance Between the State and Society, Public and Private in Europe. Cambridge, 1987.

[7] W.C. Riddell, Canadian Labour Relations: An Overview / in W.C. Riddell, Canadian Labour relations, Toronto, 1986.

[8] Michael Howlett and M. Ramesh, The Political Economy of Canada. Toronto, 1992.

[9] Michael Adams, Fire and Ice. Toronto, 2003.

[10] Юджин А. Форсей, Як канадці керують державою. Київ.

[11] Скажімо лише один голос вирішив долю англійської мови як державної в США (її збиралися замінити на голандську). Вже після цього голосування Бенджамін Франклін агітував змінити граматику “американської мови” так, щоб кожна літера означала звук, як у кирилиці. Зрештою в цьому напрямку американська революція не прорвалася далі словника Вебстера, в якому правопис деяких слів був наближений до вимови. Як приклад: британські colour і centre були замінені на color та center.

[12] З цієї точки зору цікавим є те, що новий прем'єр Канади, якого всі вважали проамериканцем на відміну від Крет'єна, напередодні виборів, що насуваються вважав за необхідне (для своєї виборчої компанії) заявити наступне: “Ми відмінні від США, ми хочемо бути відмінними від США. Ми хочемо бути Канадою і ми є канадійцями і ми дуже горди цим”. І далі уточнюючи розбіжності він указав саме на відмінності у психології двух націй, що стосуються з одного боку солідарності її громадян, що знаходить свій вираз на прикладі загальнодоступної державної медицини (в якій всі платять за всі на відміну від приватної американської системи, де багатший має краще обслуговування), а з іншого боку стосуються ставлення до держави і готовності платити їй податки; він додав: “Ви не можете мати Системи Охорони Здоров'я подібної до канадійської, ви не можете мати соціальних програм подібних канадійським, якщо маєте податки подібні до американських”, Виступ у передвиборчій компанії на Острові Принца Едварда 24 травня 2004 року.

[13] Богдан Сікора, Російська Економічна Експансія в Україні. Київ, 2003 (див. розділи присвячені перспективам розвитку: стор. 338, 465-466, 472-473).

[14] Ернст Заграва, Глобалізація і нації. Київ, 2002, та інші: http://www.geocities.com/ukrexlibris2002/zahrava/